«Поліанна» читати – Елеонор Портер

РОЗДІЛ XXVIII ГРА ТА ЇЇ ГРАВЦІ

Невдовзі після другого візиту Джона Пендлтона одного дня по обіді до маєтку Харрінгтонів завітала Міллі Сноу. Раніше вона тут ніколи не бувала. Коли до вітальні увійшла міс Поллі, дівчина зніяковіло почервоніла й помітно розгубилася.

— Я… я прийшла дізнатися, як почувається маленька дівчинка, — несміливо промовила вона.

— Це дуже люб’язно з вашого боку. Їй майже не краще. А як ваша матуся? — втомлено відповіла міс Поллі.

— Саме про це я й хотіла сказати… тобто попросити вас передати міс Полліанні, — поспішно заговорила Міллі, збиваючись і ковтаючи слова. — Ми всі вважаємо це таким жахом… просто страшенно жахливо, що вона більше ніколи не ходитиме! Особливо після всього, що вона зробила для нас… для мами, знаєте, коли навчила її грати в цю гру і взагалі. А коли ми почули, що тепер вона сама не може в неї грати… бідолашна, люба дівчинка! Я й сама не розумію, як це можливо в її становищі. Але потім ми згадали все, що вона казала нам, і подумали: якби вона тільки знала, що зробила для нас, це, можливо, допомогло б їй самій… у цій грі. Бо тоді вона могла б порадіти… ну, хоча б трішечки…

Міллі безпорадно замовкла, ніби чекаючи, що міс Поллі щось відповість.

Міс Поллі чемно вислухала її, але в її очах читалося щире здивування. Насправді вона зрозуміла лише половину сказаного. Вона й раніше вважала, що Міллі Сноу — дівчина трохи дивакувата, але ніколи не думала, що настільки. Інакше як дивною гарячковою плутаниною незрозумілих слів вона не могла пояснити цей уривчастий, нелогічний монолог.

Коли запала пауза, вона тихо сказала:

— Боюся, Міллі, я не зовсім вас розумію. Що саме ви хочете, щоб я передала своїй племінниці?

— Так, саме це! Я хочу, щоб ви їй розповіли! — палко вигукнула дівчина. — Допоможіть їй побачити, що вона для нас зробила. Звісно, вона дещо й сама бачила, бо приходила до нас і знала, що мама змінилася. Але я хочу, щоб вона зрозуміла, НАСКІЛЬКИ вона змінилася. І я теж змінилася. Я теж трохи намагаюся грати… у цю гру.

Міс Поллі насупилася. Вона вже хотіла спитати, що це за дивна гра, але не встигла — Міллі знову заговорила швидко й схвильовано.

— Ви ж знаєте, раніше для мами все було не так. Їй завжди чогось бракувало, усе мало бути іншим. І, якщо чесно, її навіть важко було за це звинувачувати. Але тепер вона дозволяє не опускати штори на вікнах, цікавиться своїм виглядом, новою нічною сорочкою та іншими дрібницями. І навіть почала в’язати — маленькі речі для благодійних ярмарків і лікарень: дитячі ковдрочки, стрічки, різні дрібнички. Вона так захопилася цим і так радіє, що може бути корисною! І все це — завдяки міс Полліанні. Бо саме вона сказала мамі, що та може радіти хоча б тому, що має здорові руки. І мама відразу замислилася: а чому б їй справді не зробити щось своїми руками? От вона й почала в’язати. Ви навіть не уявляєте, як змінилася наша кімната! Усюди клубочки червоної, синьої, жовтої пряжі, а на вікні висять ті скляні підвіски, які подарувала Полліанна. Тепер, тільки зайдеш — і на душі стає світліше. А раніше я страшенно боялася тієї кімнати: там завжди було темно, похмуро, а мама була така… така нещасна.

— Тож, будь ласка, передайте міс Полліанні, що ми розуміємо: усе це сталося завдяки їй. І ще скажіть, що ми дуже щасливі, що знаємо її. І ми подумали: може, якщо вона це почує, то й сама хоч трохи порадіє тому, що знає нас… Ось і все, — зітхнула Міллі, поспіхом підводячись. — Ви ж передасте?

— Ну, звісно, — тихо відповіла міс Поллі, подумки міркуючи, скільки з цієї дивної розмови вона взагалі зможе запам’ятати.

Візити Джона Пендлтона й Міллі Сноу стали лише початком. Після них відвідувачі потягнулися один за одним. І майже кожен приносив для Полліанни якесь послання. Ці послання були настільки незвичайними, що міс Поллі дедалі більше дивувалася й ніяк не могла збагнути їхнього справжнього змісту.

Одного дня прийшла маленька вдова — місіс Бентон. Міс Поллі добре її знала, хоча вони ніколи не бували одна в одної в гостях. У містечку місіс Бентон вважали чи не найсумнішою жінкою — вона завжди носила лише чорний одяг. Але сьогодні на її шиї виднівся маленький блідо-блакитний бантик, хоча очі й були заплаканими.

Вона висловила своє співчуття через нещасний випадок, а тоді несміливо запитала, чи не можна їй побачитися з Полліанною.

Міс Поллі похитала головою.

— Мені дуже шкода, але поки що вона нікого не приймає. Трохи пізніше… можливо.

Місіс Бентон витерла очі, підвелася й уже попрямувала до дверей. Але майже біля самого виходу раптом повернулася.

— Міс Харрінгтон… можливо, ви передасте їй… одне повідомлення? — несміливо попросила вона.

— Звичайно, місіс Бентон. Із задоволенням.

Маленька жінка ще мить вагалася, а тоді тихо сказала:

— Передайте їй, будь ласка… що я вдягнула ОСЬ ЦЕ, — і вона ледь торкнулася рукою блакитного бантика на шиї.

Помітивши щире здивування міс Поллі, вона поспішила пояснити:

— Та маленька дівчинка так давно намагалася переконати мене носити хоч трохи кольорового, що я подумала: вона, мабуть, зрадіє, якщо дізнається, що я нарешті почала. Вона казала, що Фредді був би щасливий це побачити. А тепер у мене тільки він і залишився… Інших уже давно… — місіс Бентон похитала головою й відвела погляд. — Просто передайте це Полліанні. ВОНА зрозуміє.

І за мить двері тихо зачинилися за нею.

Трохи пізніше того ж дня прийшла ще одна вдова — принаймні так можна було судити з її жалобного вбрання. Міс Поллі зовсім її не знала й лише дивувалася, звідки Полліанна могла бути знайома з цією жінкою. Відвідувачка назвалася місіс Тарбел.

— Для вас я, звісно, зовсім чужа людина, — почала вона без зайвих вступів. — Але для вашої маленької племінниці — ні. Усе літо я жила в готелі й щодня мусила багато гуляти заради здоров’я. Саме під час цих прогулянок я й познайомилася з Полліанною. Вона така чудова дівчинка! Я навіть не знаю, як пояснити, ким вона стала для мене. Коли я приїхала сюди, мені було дуже важко. А її світле обличчя й життєрадісність постійно нагадували мені… мою маленьку донечку, яку я втратила багато років тому. Я була вражена, коли почула про нещасний випадок. А коли дізналася, що бідна дитина більше ніколи не ходитиме й що вона так страждає через те, що більше не може радіти… люба дівчинка!.. Я просто не могла не прийти.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — тихо сказала міс Поллі.

— Ні, це ви повинні бути люб’язною до мене, — м’яко заперечила гостя. — Я… я хочу попросити вас передати їй одне повідомлення. Ви це зробите?

— Звичайно.

— Тоді просто скажіть їй, що місіс Тарбел тепер радіє. Так, я розумію, це звучить дивно, і ви мене не розумієте. Але… якщо дозволите, я б не хотіла пояснювати. — На її обличчі проступив давній смуток, а усмішка згасла в очах. — Ваша племінниця відразу зрозуміє, що я маю на увазі. І я відчула, що неодмінно повинна їй це сказати. Дякую вам. І пробачте, будь ласка, якщо мій візит здався вам дивним або нечемним, — додала вона, прощаючись.

Міс Поллі тепер була остаточно спантеличена. Ледь зачинилися двері за гостею, як вона поспішила нагору, до кімнати Полліанни.

— Полліанно, ти знаєш місіс Тарбел?

— О, звичайно! Я дуже люблю місіс Тарбел. Вона хворіє і весь час сумує. Живе в готелі й багато гуляє. Ми ходили на прогулянки разом. Тобто… ходили колись.

Голос Полліанни затремтів, і по її щоках повільно скотилися дві великі сльозинки.

Міс Поллі поспішно відкашлялася.

— Вона щойно була тут, люба. І залишила тобі повідомлення… Але не захотіла пояснити мені, що воно означає. Вона попросила передати, що місіс Тарбел тепер радіє.

Полліанна тихенько сплеснула в долоні.

— Вона справді так сказала? Ой, як же я рада!

— Але, Полліанно, що вона мала на увазі?

— Ну… це через гру, і… — Полліанна раптом урвала себе на півслові й швидко приклала пальці до губ.

— Через яку ще гру?

— Та… нічого особливого, тітонько Поллі. Просто… я не можу про неї розповісти, не згадавши дещо інше… а про те мені не можна говорити.

У міс Поллі вже готове було зірватися нове запитання, але вона побачила, як занепокоїлося обличчя дівчинки, і стрималася.

Невдовзі після візиту місіс Тарбел настала розв’язка. Вона прийшла в образі молодої жінки з неприродно рум’яними щоками, надто жовтим фарбованим волоссям, у туфлях на високих підборах і дешевих прикрасах. Міс Поллі дуже добре знала, що про цю жінку говорять у містечку, і тому була щиро обурена, побачивши її під дахом маєтку Харрінгтонів.

Вона навіть не простягнула гості руки. Навпаки, увійшовши до вітальні, трохи відступила назад.

Жінка відразу підвелася. Її очі були червоні від сліз. Злегка зухвалим, ніби захисним тоном вона запитала, чи не можна їй хоч на хвилинку побачити маленьку Полліанну.

Міс Поллі відмовила. Спочатку її голос прозвучав дуже суворо, але благальний погляд відвідувачки змусив додати вже спокійніше:

— Поки що ми нікого до неї не допускаємо.

Жінка трохи помовчала, а тоді, все ще вперто тримаючи підборіддя піднятим, сказала:

— Мене звати місіс Пейсон. Місіс Том Пейсон. Гадаю, ви про мене чули — як і більшість порядних людей у містечку. І, може, не все з того правда. Та це неважливо. Я прийшла через вашу маленьку дівчинку. Коли я почула про нещасний випадок, це мене просто приголомшило. А минулого тижня дізналася, що вона більше ніколи не ходитиме… І знаєте, я подумала, що віддала б їй обидві свої здорові ноги. За одну годину вона зробила б ними більше добра, ніж я за сто років. Але це теж не головне. Я вже давно помітила: ноги не завжди дістаються тому, хто найкраще вміє ними скористатися.

Вона замовкла й прокашлялася, але коли заговорила знову, голос її все ще був хрипким від хвилювання.

— Може, ви й не знаєте, але я добре знала вашу Полліанну. Ми живемо на дорозі до Пендлтонового пагорба, і вона часто проходила повз наш будинок. Тільки, сказати правду, вона не завжди проходила повз. Вона заходила до нас, гралася з дітьми, розмовляла зі мною… а коли чоловік був удома — і з ним теж. Їй, здається, було з нами добре. Вона не знала — або не задумувалася, — що такі люди, як вона, зазвичай не ходять у гості до таких, як ми. А може, якби вони ходили частіше, міс Харрінгтон, то таких, як я, було б менше, — додала вона з раптовою гіркотою.

Вона перевела подих і продовжила:

— Як би там не було, вона приходила. Їй це не зашкодило, а нам принесло дуже багато добра. Наскільки багато — вона ніколи не дізнається, і я сподіваюся, що не дізнається. Бо тоді довелося б розповісти їй дещо таке, чого я зовсім не хочу, щоб вона знала.

— А справа ось у чому. Цей рік для нас видався тяжким у всіх сенсах. Ми з чоловіком зовсім занепали духом, і, чесно кажучи, були готові на будь-що. Саме тепер ми вже майже вирішили розлучитися. А що робити з дітьми… навіть не знали. І тут сталася аварія. Ми почули, що ваша маленька дівчинка більше ніколи не ходитиме. І почали згадувати, як вона сиділа на наших сходах, гралася з дітьми, сміялася… і просто раділа життю. Вона завжди знаходила привід для радості. А одного разу навіть розповіла нам чому — про свою гру, знаєте, — і вмовляла нас теж спробувати.

— А тепер ми дізналися, що вона сама мало не плаче день і ніч, бо вже не може грати в цю гру і не бачить жодної причини радіти. І ось я прийшла сказати їй: може, вона все ж зрадіє хоча б за нас. Бо ми вирішили залишитися разом і теж почати грати в її гру. Я знаю, що вона буде рада. Бо їй завжди ставало сумно від того, що ми іноді говорили. Чесно кажучи, я ще й сама не дуже розумію, як саме ця гра допоможе нам. Але ми хочемо спробувати… тому що вона цього хотіла. Ви передасте їй?

— Так, я передам, — тихо пообіцяла міс Поллі.

І раптом, підкорившись несподіваному пориву, вона зробила крок уперед і простягнула жінці руку.

— І… дякую вам, що прийшли, місіс Пейсон, — просто сказала вона.

Зухвало підняте підборіддя одразу опустилося. Губи жінки помітно затремтіли. Нерозбірливо пробурмотівши щось у відповідь, вона міцно стиснула простягнуту руку, різко повернулася й майже вибігла з кімнати.

Не встигли за нею зачинитися двері, як міс Поллі вже стояла на кухні перед Ненсі.

— Ненсі!

Голос її був різким. Низка дивних, незрозумілих візитів останніх днів, що завершилися сьогоднішньою неймовірною розмовою, довела її до краю. Від часу нещасного випадку з Полліанною Ненсі ще жодного разу не чула, щоб господиня говорила таким суворим тоном.

— Ненсі, ти нарешті поясниш мені, що це за дивна «гра», про яку гомонить усе містечко? І яке відношення до неї має моя племінниця? Чому всі — від Міллі Сноу до місіс Том Пейсон — просять передати їй, що вони «грають»? Якщо я правильно зрозуміла, то половина жителів міста почала носити блакитні стрічки, миритися після сімейних сварок або вчитися любити те, чого раніше терпіти не могла, — і все це через Полліанну! Я намагалася розпитати саму дитину, але майже нічого не домоглася, а зараз мені зовсім не хочеться її хвилювати. Та після того, що я випадково почула вчора ввечері, коли вона говорила з тобою, мені здається, ти теж одна з тих, хто в цю гру грає. Тож скажи мені, будь ласка, що все це означає?

На превеликий подив і навіть переляк міс Поллі, Ненсі раптом розридалася.

— Це означає, що від самого червня те благословенне дитя тільки й робило, що вчило все наше містечко радіти. А тепер люди хочуть хоч трохи повернути їй те добро й допомогти самій знайти привід для радості.

— Радості? Але радості від чого?

— Та просто радості! У цьому й полягає гра.

Міс Поллі навіть тупнула ногою.

— От і ти туди ж, Ненсі! Усі говорять одне й те саме. Яка ще гра?

Ненсі випросталася й сміливо подивилася господині просто у вічі.

— Я розкажу вам, мем. Це гра, якої міс Полліанну навчив її тато. Якось у благодійній посилці для місіонерів замість ляльки, про яку вона мріяла, їй дісталася пара милиць. Ну, вона, звісно, розплакалася, як розплакалася б будь-яка дитина. І тоді батько сказав їй, що в кожній події завжди можна знайти щось таке, чому варто радіти. І що вона теж може порадіти… навіть милицям.

— Радіти… милицям? — ледь чутно перепитала міс Поллі, стримуючи ридання. Перед її очима постали безпомічні маленькі ніжки, що нерухомо лежали під ковдрою нагорі.

— Так, мем. Я теж сказала, що це дивно. І міс Полліанна казала, що спершу подумала так само. Але її тато пояснив, що вона може радіти, бо… їй вони не потрібні.

— Ох… — лише й змогла вимовити міс Поллі.

— А потім, казала вона, це стало для них справжньою грою — шукати в кожній речі щось хороше. Вона пояснювала, що коли знаходиш привід для радості, то вже не так сумуєш через те, чого не отримав. І їй уже не так хотілося тієї ляльки, бо вона була щаслива, що не потребує милиць. Вони назвали це «грою в радість». Оце вона і є, мем. І міс Полліанна грає в неї відтоді й донині.

— Але як… як же?.. — безпорадно промовила міс Поллі й урвалася.

— І ви б здивувалися, мем, як чудово ця гра діє! — гаряче продовжила Ненсі, заразившись звичним запалом Полліанни. — Якби ви тільки знали, скільки добра вона зробила моїй мамі й усім нашим! Вона ж двічі їздила до нас зі мною. Та й мені самому багато чого навчила — і щодо дрібниць, і щодо важливих речей. І від цього все стає набагато легшим. Наприклад, тепер я вже не так переживаю через своє ім’я — Ненсі, відколи вона сказала, що я можу радіти хоча б тому, що мене не звати Гефзіба. А ще були понеділкові ранки — я ж їх просто ненавиділа. І уявіть собі, вона навіть навчила мене радіти понеділкам!

— Радіти… понеділкам?!

Ненсі засміялася.

— Знаю, звучить кумедно, мем. Але послухайте. Те золоте дитя якось дізналося, що я страх як не люблю понеділки. І одного дня каже мені: «Ну, Ненсі, зате в понеділок можна радіти більше, ніж будь-коли, бо після нього цілий тиждень не буде нового понеділка!» І хочете вірте, хочете ні, а відтоді я щоразу згадую її слова. І це справді допомагає. Принаймні я кожного разу сміюся, коли про це думаю. А сміх, знаєте, дуже допомагає. Авжеж допомагає!

— Але чому… чому вона ніколи не розповідала мені про цю гру? — тихо запитала міс Поллі. — Чому робила з неї якусь таємницю, коли я сама її питала?

Ненсі вагалася.

— Пробачте, мем… але ви ж самі заборонили їй говорити про її батька. А це була його гра. Тому вона й не могла вам про неї розповісти.

Міс Поллі боляче прикусила губу.

— Вона дуже хотіла розповісти вам усе від самого початку, — уже трохи тремтячим голосом додала Ненсі. — Їй просто хотілося мати когось, хто грав би з нею разом. Ось чому я й почала грати — щоб вона не була сама.

— А… а всі ці інші люди? — тепер і голос міс Поллі тремтів.

— Та, здається, про гру вже знає мало не все містечко. Принаймні таке враження складається з того, що я чую всюди. Звісно, комусь розповіла сама міс Полліанна, а ті вже передали далі. Такі речі швидко розходяться. Та й вона завжди була до всіх привітною, усміхненою, завжди знаходила, чому порадіти. Люди просто не могли цього не помітити. А тепер, коли вона постраждала й усі довідалися, як їй важко через те, що вона більше не може знайти привід для радості, кожен хоче допомогти. Тому вони й приходять щодня та розповідають їй, скільки радості вона принесла їм самим. Сподіваються, що це хоч трохи підтримає її. Бо вона ж завжди хотіла, щоб у її гру грали всі.

— Зате я знаю одну людину, яка відтепер теж гратиме в неї, — крізь сльози прошепотіла міс Поллі й поспішно вийшла з кухні.

Ненсі залишилася стояти, вражено дивлячись їй услід.

— Ну, тепер я вже повірю в будь-що… в абсолютно будь-що! — пробурмотіла вона сама до себе. — Тепер мене вже нічим не здивуєш… якщо мова про міс Поллі!

Трохи згодом у кімнаті Полліанни медсестра залишила тітку з племінницею наодинці.

— А сьогодні в тебе була ще одна відвідувачка, люба, — сказала міс Поллі, марно намагаючись зробити свій голос спокійним. — Ти пам’ятаєш місіс Пейсон?

— Місіс Пейсон? Ну, звичайно! Вона живе дорогою до будинку містера Пендлтона. У неї така гарненька маленька донечка, їй вже три роки, і хлопчик — майже п’ять. Вона дуже добра, і її чоловік теж. Тільки, здається, вони не дуже помічають, які вони хороші одне для одного. Іноді вони сваряться… тобто не зовсім погоджуються між собою. Вони ще й бідні, самі так кажуть. І, звісно, їм ніколи не надсилають благодійних посилок, бо він же не місіонерський пастор, як… ну, тобто він не такий.

На щоках Полліанни з’явився легкий рум’янець, і майже одразу такий самий рум’янець залив обличчя її тітки.

— Але, незважаючи на це, місіс Пейсон іноді носить дуже гарний одяг, — швидко продовжила Полліанна, ніби поспішаючи змінити тему. — І в неї такі красиві каблучки — з діамантами, рубінами й смарагдами. Але вона казала, що одна каблучка в неї зайва і що вона краще її позбудеться та оформить розлучення. Тітонько Поллі, а що таке розлучення? Мені здається, це щось не дуже добре, бо вона була зовсім нещаслива, коли про це говорила. І ще вона казала, що якщо це станеться, то вони більше не житимуть у тому будинку, а містер Пейсон поїде кудись далеко. Може, і дітей теж забере. А мені здається, що вже краще залишити собі ту зайву каблучку, навіть якщо їх і так багато. Правда ж? Тітонько Поллі, що таке розлучення?

— Але вони нікуди не поїдуть, люба, — поспішно відповіла міс Поллі, уникаючи прямої відповіді. — Вони залишаться там, де й були. І будуть жити разом.

— Ой, як добре! Тоді вони будуть там, коли я знову піду до них у гості… Ох! — раптом сумно урвала себе дівчинка. — Тітонько Поллі, чому я ніяк не можу запам’ятати, що мої ноги більше не слухаються мене і що я вже ніколи, ніколи не зможу піднятися на пагорб до містера Джона Пендлтона?

— Тихше, люба, не треба, — ледве стримуючи сльози, промовила тітка. — Можливо, колись ти поїдеш туди в екіпажі. Але послухай! Я ж іще не розповіла тобі всього, що передала місіс Пейсон. Вона просила сказати, що вони… що вони вирішили залишитися разом і теж грати в твою гру — так, як ти цього хотіла.

Полліанна усміхнулася крізь сльози.

— Невже? Справді? Ой, як я цьому рада!

— Так. Вона сказала, що сподівається, ти зрадієш. Саме тому й попросила передати тобі цю звістку — щоб зробити тебе… щасливою, Полліанно.

Дівчинка швидко підвела на неї очі.

— Тітонько Поллі… ви зараз сказали це так, ніби знаєте… Ви знаєте про гру?

— Так, люба, — відповіла міс Поллі, силкуючись говорити рівно й невимушено. — Ненсі мені все розповіла. І знаєш, мені здається, це прекрасна гра. Відтепер я теж гратиму в неї. Разом із тобою.

— Тітонько Поллі… ви? — вигукнула Полліанна, і її обличчя осяялося радістю. — Ой, як я щаслива! Адже я весь цей час найбільше на світі хотіла, щоб саме ви теж у неї грали.

Міс Поллі на мить затамувала подих. Тепер їй було ще важче стримувати хвилювання, але вона впоралася.

— Так, люба. І не тільки я. Усі ті люди, що приходили… Полліанно, мені здається, тепер у цю гру з тобою грає вже все містечко — навіть пастор! Я ще не встигла тобі сказати, але сьогодні, коли я була в центрі, зустріла пастора Пола Форда. Він просив передати, що щойно ти почуватимешся досить добре, щоб приймати гостей, він неодмінно прийде й скаже тобі, що досі радіє тим вісьмомстам біблійним віршам про радість, про які ти колись йому розповіла. От бачиш, люба, це все — твоя заслуга. Усе містечко тепер грає в цю гру, і все містечко стало набагато щасливішим… завдяки одній маленькій дівчинці, яка подарувала людям нову гру й навчила їх у неї грати.

Полліанна радісно сплеснула в долоні.

— Ой, як чудово! — вигукнула вона. І раптом її обличчя освітила щаслива усмішка. — Тітонько Поллі, а знаєте, я все-таки знайшла, чому можна радіти! Я можу бути щасливою хоча б тому, що колись у мене були ноги. Якби не вони, я ніколи не змогла б зробити всього цього!

Розділ XXIX. Крізь відчинене вікно

Один за одним минали короткі зимові дні. Але для Полліанни вони не здавалися короткими. Навпаки — вони були довгими, а часом і сповненими болю. Та все ж тепер вона наполегливо намагалася зустрічати кожен новий день з усмішкою. Адже хіба не повинна вона особливо старанно грати у свою гру тепер, коли до неї долучилася й тітонька Поллі? А міс Поллі, виявляється, вміла знаходити стільки приводів для радості!

Саме вона одного дня розповіла історію про двох маленьких безпритульних дітей, які під час хуртовини знайшли повалені двері й сховалися під ними від снігу, а потім дивувалися, як же виживають бідняки, у яких немає навіть таких дверей. А іншого разу міс Поллі принесла ще одну кумедну оповідку — про стареньку жінку, у якої залишилося лише два зуби, але вона була дуже щаслива, бо ці два зуби чудово сходилися один з одним.

Тепер Полліанна, так само як і місіс Сноу, в’язала дивовижні речі з яскравої кольорової пряжі. Веселі червоні, сині й жовті нитки розсипалися по білій ковдрі, і це, як колись у випадку з місіс Сноу, допомагало Полліанні радіти хоча б тому, що в неї, як і раніше, є руки й вона може ними працювати.

Іноді Полліанна вже приймала відвідувачів, а від тих, хто ще не міг до неї зайти, постійно надходили теплі листи й усні вітання. І кожне таке послання дарувало їй нові думки, нові спогади, нові теми для роздумів. А це було дуже важливо, бо Полліанні весь час потрібне було щось, про що можна думати.

Одного разу її відвідав містер Джон Пендлтон, а двічі приходив Джиммі Бін. Містер Пендлтон розповідав, яким чудовим хлопцем стає Джиммі і як добре він поводиться. А Джиммі захоплено говорив про свій новий дім і про те, який чудовий з містера Пендлтона виходить опікун. І обидва неодмінно додавали, що всім цим вони завдячують саме їй.

— Через це я ще більше радію тому, що колись у мене були ноги, — тихенько зізналася Полліанна тітоньці після їхнього відходу.

Так минула зима, а за нею настала весна. Але ті, хто невтомно стежив за станом Полліанни, майже не помічали жодних змін. Здавалося, призначене лікування не приносить відчутних результатів. І дедалі більше підстав було вважати, що найгірші побоювання доктора Міда можуть справдитися — і Полліанна справді вже ніколи не зможе ходити.

Містечко Белдінгсвілл, звісно, уважно стежило за Полліанною; і серед усього міста одна людина особливо гарячково й тривожно реагувала на щоденні звістки, які якимось чином примудрявся отримувати з дому, де страждала дитина. Проте з кожним днем новини ставали не кращими, а радше гіршими, і в його обличчі почало з’являтися щось більше за тривогу: відчай і вперта, майже вперта до болю рішучість, які боролися між собою. Зрештою перемогла саме ця вперта рішучість; і тоді містер Джон Пендлтон, трохи сам здивований цим, одного суботнього ранку прийняв у себе доктора Томаса Чілтона.

— Пендлтон, — почав лікар різко, — я прийшов до вас, бо ви, мабуть, краще за всіх у місті знаєте щось про мої стосунки з міс Поллі Гаррінгтон.

Джон Пендлтон мимоволі здригнувся — він справді дещо знав про історію між Поллі Гаррінгтон і Томасом Чілтоном, але за останні п’ятнадцять років про це не було сказано жодного слова.

— Так, — відповів він, намагаючись надати голосу достатньо співчуття й водночас не видати надмірної цікавості. Але вже за мить зрозумів, що даремно хвилювався: лікар був надто зосереджений на своєму, щоб помічати такі дрібниці.

— Пендлтон, я хочу оглянути цю дитину. Я мушу її оглянути.

— Ну… хіба не можете?

— НЕ МОЖУ? Пендлтоне, ви ж чудово знаєте, що я вже більше п’ятнадцяти років не переступав порога цього дому. Ви не знаєте всього, але я скажу вам: господиня того дому сказала мені, що наступного разу, коли сама попросить мене зайти, я маю сприйняти це як її прохання про пробачення — і що тоді все стане, як раніше. А це означало б, що вона готова вийти за мене заміж. Можливо, ви тепер уявляєте, що вона мене кличе… але я — ні!

— Але ж ви могли б піти… без запрошення?

Лікар насупився.

— Ну, не так усе просто. У мене теж є гордість.

— Але якщо ви так хочете допомогти… невже не можна просто проковтнути цю гордість і забути про давню сварку?

— Забути сварку! — вибухнув лікар, роздратовано. — Я не про ту гордість говорю! Якби йшлося про неї — я б і навколішки туди пішов, і хоч на голові, якби це допомогло. Я говорю про професійну гордість. Я лікар. І я не можу просто вдертися й сказати: «Ось я, прийміть мене». Розумієте?

— Чілтоне, а через що була та сварка? — запитав Пендлтон.

Лікар різко відмахнувся і підвівся.

— Через що? Та що взагалі варта будь-яка сварка закоханих, коли вона вже скінчилась? — роздратовано кинув він, нервово походжаючи кімнатою. — Якась безглузда суперечка про місяць чи про глибину річки — от і все! І що з того, коли потім роки мук? Не будемо про це! З мого боку я готовий сказати, що її взагалі не було. Пендлтоне, я мушу побачити цю дитину. Це може означати життя або смерть. І я щиро вірю — дев’ять шансів із десяти, що Поліанна Віттієр знову зможе ходити!

Слова прозвучали чітко, вагомо — і саме в той момент, коли лікар майже дійшов до відкритого вікна біля крісла Джона Пендлтона. Тож їх дуже виразно почув маленький хлопчик, що стояв на колінах під вікном у саду.

Джиммі Бін саме виконував свою суботню роботу — висмикував перші зелені бур’яни з клумб — і раптом підвівся, широко розплющивши очі й вуха.

— Ходити! Поліанна! — казав у цей момент Джон Пендлтон. — Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що з того, що я міг дізнатися — за милю від її ліжка — її випадок дуже схожий на той, який нещодавно допоміг вирішити мій колега з коледжу. Уже роками він спеціально вивчає подібні речі. Я й сам підтримую з ним зв’язок, і теж трохи цим займався. І з того, що я чую… але я мушу побачити дівчинку!

Джон Пендлтон випростався в кріслі.

— Ви мусите її побачити! Чи не можна якось… через доктора Воррена?

Лікар похитав головою.

— Боюся, що ні. Воррен поводився цілком коректно. Він сам казав, що пропонував консультацію зі мною на самому початку, але міс Гаррінгтон категорично відмовилася, і він не наважився повертатися до цього питання, хоча й знав, що я хочу оглянути дитину. А тепер ще й частина його пацієнтів перейшла до мене — тож це ще більше зв’язує мені руки. Але, Пендлтоне, я мушу її побачити! Подумайте, що це може для неї означати — якщо я це зроблю!

— Так, і подумай, що буде, якщо ти цього не зробиш! — різко кинув Пендлтон.

— Але як я можу… без прямого прохання від її тітки? А цього я ніколи не отримаю!

— Її треба змусити попросити тебе!

— Як?

— Не знаю.

— От і я не знаю, — гірко відказав лікар. — І, мабуть, ніхто не знає. Вона надто горда й надто розгнівана, щоб просити мене після того, що було сказано багато років тому. Але коли я думаю про цю дитину, приречену на довічні страждання, і коли думаю, що, можливо, саме в моїх руках є шанс її врятувати — але нам заважає оця клята дурниця, яку ми називаємо гордістю й професійним етикетом… я…

Він не договорив. Засунувши руки глибоко в кишені, він різко розвернувся і знову почав нервово крокувати кімнатою.

— Але якщо її можна змусити зрозуміти… пояснити їй… — наполягав Джон Пендлтон.

— Так, і хто це зробить? — вибухнув лікар.

— Не знаю… не знаю, — розпачливо прошепотів той.

Зовні під вікном Джиммі Бін раптом поворухнувся. До цього він майже не дихав, настільки уважно ловив кожне слово.

— От чорт… та я ж знаю! — прошепотів він радісно. — Я це зроблю!

І одразу ж підвівся, обережно прокрався навколо будинку і щосили побіг униз Пендлтонським пагорбом.

РОЗДІЛ XXX. ДЖИММІ БЕРЕ КЕРМО

— Це Джиммі Бін. Каже, що хоче вас бачити, мем, — повідомила Ненсі у дверях.

— Мене? — здивувалася міс Поллі. — Ти впевнена, що він не хотів бачити міс Полліанну? Її можна буде побачити трохи згодом, якщо він хоче.

— Так, мем, я йому сказала. Але він наполягає, що йому потрібні саме ви.

— Добре. Я спущуся.

І міс Поллі підвелася з крісла трохи втомлено.

У вітальні вона побачила хлопчика з розпашілим, схвильованим обличчям, який одразу почав говорити.

— Мем… я знаю, що це жахливо — те, що я зараз роблю і кажу. Але я не можу інакше. Це заради Полліанни. Я б і по гарячому вугіллю пройшов, аби їй допомогти, або до вас отак прийшов би, або ще щось. І я думаю, ви теж би так зробили, якби знали, що є шанс, що вона знову буде ходити. І от тому я прийшов сказати вам, що раз це тільки гордість і… і е-е… оте слово, що я не можу вимовити, заважає Полліанні ходити, то я знаю: ви б точно покликали доктора Чілтона, якби все правильно зрозуміли…

— Що-о?! — перебила міс Поллі, і її здивування миттєво змінилося на гнів.

Джиммі важко зітхнув.

— От, я ж казав, що ви розсердитеся. Тому я й почав з того, що вона зможе ходити. Я думав, ви тоді будете слухати.

— Джиммі, про що ти взагалі говориш?

— Я саме це й намагаюся пояснити.

— Тоді пояснюй. Але почни спочатку і стеж, щоб я розуміла кожне слово. І не стрибай у середину, як минулого разу — ти все заплутав!

Джиммі рішуче облизав губи.

— Добре. Значить, так. Спочатку: доктор Чілтон прийшов до містера Пендлтона, і вони розмовляли в бібліотеці. Ви це розумієте?

— Так, Джиммі, — голос міс Поллі був уже тихіший.

— Добре. Вікно було відчинене, і я полоти квітник під ним. І я почув їхню розмову.

— Ох, Джиммі! Ти ПІДСЛУХОВУВАВ?!

— Це не про мене було, і я не зі злості слухав, — образився хлопець. — І добре, що я слухав! Ви ще подякуєте мені, коли я розповім. Це може зробити так, що Полліанна знову буде ходити!

— Джиммі, що ти маєш на увазі?

Міс Поллі вже нахилилася вперед.

— Ось, я ж казав, що зацікавить! — задоволено кивнув Джиммі. — Так от. Доктор Чілтон знає одного лікаря десь там, який, як він думає, може вилікувати Полліанну — щоб вона знову ходила. Але він не може сказати точно, поки не побачить її. І він дуже хоче її оглянути, але сказав містеру Пендлтону, що ви не дозволяєте.

Обличчя міс Поллі Харрінгтон почервоніло дуже сильно.

— Але, Джиммі, я… я не можу… я б не змогла! Тобто я не знала! — міс Поллі безпорадно крутила пальцями, ніби шукаючи опори.

— Ага, і саме це я й прийшов сказати, щоб ви ТЕПЕР знали, — гаряче відповів Джиммі Бін. — Вони казали, що з якоїсь причини — я не зовсім розчув якої — ви не дозволяєте лікарю Чілтону прийти, і ви сказали про це лікарю Воррену; а лікар Чілтон сам не міг прийти без вашого запрошення через гордість і професійне е… е… ну, щось таке. І вони думали, що хтось мав би вам це пояснити, тільки не знали хто; а я стояв надворі під вікном і сказав собі: «От чорт забирай, я це зроблю!» — і я прийшов. Ну що, я змусив вас зрозуміти?

— Так. Але, Джиммі, щодо того лікаря… — гарячково благала міс Поллі. — Хто він? Що він зробив? Вони ПЕВНІ, що він може змусити Полліанну ходити?

— Я не знаю, хто він. Вони не казали. Лікар Чілтон його знає, і він уже вилікував когось точно як вона, так думає лікар Чілтон. У всякому разі, вони про НЬОГО не дуже турбувались. Вони турбувались ПРО ВАС, бо ви не дозволяли лікарю Чілтону її оглянути. І слухайте — ви ж дозволите йому прийти, правда? Тепер, коли ви зрозуміли?

Міс Поллі похитала головою з боку в бік. Її дихання стало уривчастим, швидким. Джиммі, дивлячись на неї стурбовано, подумав, що вона зараз заплаче. Але вона не заплакала. За хвилину вона уривчасто сказала:

— Так… я дозволю… лікарю Чілтону… її оглянути. А тепер біжи додому, Джиммі — швидко! Мені треба поговорити з лікарем Ворреном. Він зараз нагорі. Я бачила, як він кілька хвилин тому під’їхав.

Трохи згодом лікар Воррен здивувався, зустрівши в коридорі схвильовану, почервонілу міс Поллі. І ще більше здивувався, коли почув, як вона трохи задихано сказала:

— Лікарю Воррен, ви колись просили мене дозволити запросити лікаря Чілтона на консультацію, і… я відмовила. Відтоді я передумала. Я дуже хочу, щоб ви запросили лікаря Чілтона. Чи не могли б ви зробити це негайно — будь ласка? Дякую.