«Поліанна» читати – Елеонор Портер

Розділ XXIV. Джон Пендлтон

Наступного дня Полліанна не пішла до школи. Не пішла вона туди й післязавтра. Втім, сама Полліанна майже цього не усвідомлювала. Лише зрідка, коли до неї на коротку мить поверталася ясність думок, вона починала тривожно розпитувати про все навколо. Насправді ж вона майже нічого не розуміла до кінця, аж поки не минув цілий тиждень. Тоді жар почав спадати, біль трохи вщух, а свідомість остаточно прояснилася. І їй довелося знову розповісти все, що сталося.

— Отже, виходить, я просто травмувалася, а не захворіла? — нарешті зітхнула вона. — Ну, тоді я дуже рада.

— Р-рада, Полліанно? — перепитала тітонька Поллі, яка сиділа біля її ліжка.

— Авжеж. Я б набагато більше хотіла мати поламані ноги, як у містера Пендлтона, ніж усе життя бути прикутою до ліжка, як місіс Сноу. Зламані ноги ж колись зростаються, а люди, які все життя хворіють, так і не одужують.

Міс Поллі — яка не сказала жодного слова про зламані ноги — раптом різко підвелася й підійшла до маленького туалетного столика в іншому кінці кімнати. Вона безцільно брала до рук то одну річ, то іншу й одразу ж клала її назад — зовсім не так, як робила зазвичай, коли діяла швидко й рішуче. Проте її обличчя аж ніяк не було безтурботним: воно стало ще блідішим і змарнілим.

А Полліанна лежала й кліпала очима, дивлячись на різнокольорову смугу світла, що тремтіла на стелі. Її відкидав один із кришталевих підвісок-призм на вікні.

— Я ще й рада, що це не віспа, — тихенько пробурмотіла вона задоволено. — Це було б набагато гірше за ластовиння. І я рада, що в мене не кашлюк — я вже колись ним хворіла, і це просто жахливо. І ще я рада, що це не апендицит і не кір… тобто кір, бо він заразний… тоді б вам не дозволили бути тут зі мною.

— Здається, ти вмієш знаходити привід для радості в дуже багатьох речах, люба моя, — тремтячим голосом мовила тітонька Поллі, торкнувшись рукою коміра, ніби той раптом став їй затісний.

Полліанна тихо засміялася.

— Так і є. Я весь цей час лежала й дивилася на веселку від тієї призми та думала про різні хороші речі. Я так люблю веселки! І я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ті призми! А ще я рада через дещо, про що поки не сказала. Знаєте… мені здається, що я майже рада навіть тому, що зі мною сталася ця пригода.

— Полліанно!

Дівчинка знову лагідно засміялася й повернула до тітоньки свої ясні, сяючі очі.

— Розумієте, відколи я постраждала, ви вже багато разів назвали мене «люба». А раніше не називали. А мені так подобається, коли мене так називають… тільки ті, хто для мене рідний. Дехто з жіночого благодійного товариства теж так мене називав, і це було дуже приємно. Але не так приємно, як коли це кажете ви, бо ви ж моя. Ой, тітонько Поллі, я така рада, що ви мені рідна!

Міс Поллі нічого не відповіла. Її рука знову піднялася до горла, а очі наповнилися слізьми. Вона швидко відвернулася й поспішно вийшла з кімнати через ті двері, якими саме зайшла доглядальниця.

Того ж дня після обіду Ненсі стрімголов вибігла до старого Тома, який у стайні чистив кінську збрую. Очі в неї аж світилися від хвилювання.

— Містере Томе! Містере Томе! Та ви ніколи не вгадаєте, що сталося! — видихнула вона. — Хоч тисячу років думайте — усе одно не вгадаєте! Нізащо не вгадаєте!

— Тоді, мабуть, і пробувати не варто, — похмуро відповів старий. — Особливо якщо мені, певно, лишилося жити не більше десяти років. То, може, одразу скажеш, Ненсі?

— Ну то слухайте! Як ви думаєте, хто зараз сидить у вітальні разом із господинею? Ну, хто?

Старий Том похитав головою.

— Та звідки ж мені знати?

— А я вам скажу! Це… Джон Пендлтон!

— Та годі вже! Жартуєш, дівчино.

— Аж ніяк! І це я сама його впустила до будинку — разом із його милицями й усім іншим! А коні з екіпажем досі чекають біля дверей, ніби він не той буркотливий старий дивак, який ніколи ні з ким не розмовляє! Ви тільки подумайте, містере Томе: ВІН прийшов у гості до НЕЇ!

— А чого б і ні? — трохи різкіше, ніж зазвичай, озвався старий Том.

Ненсі кинула на нього зневажливий погляд.

— Та ніби ви знаєте менше за мене! — пирхнула вона.

— Га?

— Ой, годі вже прикидатися таким невинним! — удавано обурилася Ненсі. — Це ж ви першого дня пустили мене по хибному сліду!

— Про що це ти?

Ненсі озирнулася через відчинені двері стайні в бік будинку й підійшла до старого Тома ще на крок ближче.

— Слухайте! Це ж ви мені першому сказали, що в міс Поллі колись був залицяльник, правда? Ну, а потім одного дня я наче склала докупи два і два — і вийшло чотири. Але виявилося, що насправді виходить п’ять, і ніякого чотири там і близько не було!

Старий Том байдуже махнув рукою, повернувся до своєї роботи й знову взявся за збрую.

— Якщо вже хочеш зі мною говорити, то говори по-людськи, — буркнув він невдоволено. — Я ніколи не тямив у ваших цифрах і загадках.

Ненсі розсміялася.

— Та я ж про ось що, — пояснила вона. — Я почула дещо таке, що змусило мене подумати, ніби він і міс Поллі були закохані одне в одного.

— МІСТЕР ПЕНДЛТОН?! — старий Том аж випростався.

— Так. Та тепер я вже знаю, що помилилася. Насправді він кохав матір нашої дорогої дівчинки. Через це він і хотів… Та ні, про це не будемо, — поспішно урвала вона себе, вчасно згадавши обіцянку Полліанні нікому не розповідати, що містер Пендлтон хотів забрати її до себе. — Ну от, після того я трохи порозпитувала людей про нього й довідалася, що вони з міс Поллі вже багато років не товаришують, а вона ненавидить його, як отруту, через ті безглузді плітки, які колись звели їхні імена докупи. Тоді їй було років вісімнадцять чи двадцять.

— Так, пам’ятаю, — кивнув старий Том. — Це сталося через три чи чотири роки після того, як міс Дженні відмовила йому та втекла з іншим чоловіком. Міс Поллі, звісно, усе знала й дуже його жаліла. Тому й намагалася бути до нього привітною. Може, навіть трохи перестаралася — вона ж страшенно не любила того молодого пастора, який забрав у неї сестру. Хай там як, а люди почали плести язиками. Стали казати, що вона сама за ним упадає.

— Щоб вона бігала за якимось чоловіком? Та годі! — обурено вигукнула Ненсі.

— Знаю, але саме так і казали, — упевнено відповів старий Том. — А жодна дівчина з характером такого не стерпить. А потім саме тоді в її власному житті з’явилося кохання… і та історія з її нареченим. Після цього вона замкнулася в собі, наче устриця в мушлі, і довгий час нікого не хотіла знати. Здавалося, що її серце просто згіркло до самого дна.

— Так, тепер я вже й про це знаю, — підхопила Ненсі. — І саме тому я мало не впала, коли побачила ЙОГО на порозі. Його — з яким вона вже стільки років навіть не розмовляла! Але я все ж таки впустила його й пішла повідомити господиню.

— І що вона сказала? — старий Том навіть затамував подих.

— Спочатку — нічого. Стояла така тиха, що я вже подумала, ніби вона мене не почула. Я вже хотіла повторити, аж тут вона спокійно каже: «Передайте містерові Пендлтону, що я зараз спущуся». Я повернулася й передала йому. А тоді прийшла сюди й розповіла вам, — закінчила Ненсі, ще раз озирнувшись на будинок.

— Хм… — тільки й буркнув старий Том, після чого знову взявся до роботи.

У парадній вітальні старого будинку родини Гаррінгтонів містерові Джону Пендлтону не довелося довго чекати. Незабаром він почув швидкі кроки — міс Поллі спускалася до нього. Коли він спробував підвестися, вона легким рухом руки попросила його цього не робити. Руки для привітання вона не подала, а її обличчя залишалося стриманим і холодним.

— Я прийшов дізнатися… про Полліанну, — відразу почав він, трохи різкувато.

— Дякую. Її стан майже не змінився, — відповіла міс Поллі.

— А що це означає? Скажіть мені… яка вона? — цього разу його голос уже помітно тремтів.

Обличчям жінки пробігла коротка, болісна тінь.

— Не можу… Якби ж я сама це знала!

— Ви хочете сказати… що й самі не знаєте?

— Саме так.

— Але ж… лікар?

— Навіть лікар Воррен, здається, розгублений. Зараз він листується з одним нью-йоркським фахівцем. Вони вже домовилися якнайшвидше провести спільну консультацію.

— Але що… що саме з нею? Які ушкодження вже відомі?

— Невеликий поріз на голові, кілька забоїв… і… травма хребта, яка, схоже, спричинила… параліч нижче пояса.

У чоловіка вихопився тихий стогін. На якусь мить запала мовчанка, а тоді він хрипко запитав:

— А Полліанна… як вона це сприймає?

— Вона зовсім не розуміє, наскільки все серйозно. І я… я не можу сказати їй правду.

— Але ж вона повинна хоч щось знати!

Міс Поллі знову несвідомо торкнулася рукою коміра біля горла — цей жест останнім часом став для неї майже звичкою.

— О, так. Вона знає, що не може… рухатися, але думає, що в неї просто… зламані ноги. Каже, що рада, що це саме такі ноги, як у вас, а не довічна неміч, як у місіс Сноу. Бо зламані ноги колись зростаються, а інше… ні. Вона говорить про це без упину… аж мені іноді здається, що я цього просто не витримаю…

Крізь пелену власних сліз чоловік дивився на виснажене обличчя жінки навпроти, спотворене болем і стримуваними почуттями. Мимоволі він згадав слова Полліанни, сказані тоді, коли він востаннє благав її залишитися з ним: «Ох, я не можу покинути тітоньку Поллі… тепер!»

Саме цей спогад змусив його, щойно він зміг опанувати голос, дуже лагідно запитати:

— Цікаво, міс Гаррінгтон, чи знаєте ви, як я намагався переконати Полліанну перейти жити до мене?

— До ВАС? Полліанну?

Чоловік ледь помітно здригнувся від тону, яким це було сказано. Але коли він заговорив знову, його голос звучав спокійно й стримано.

— Так. Я хотів офіційно всиновити її. Законно, як годиться. Зрозуміло, вона стала б і моєю спадкоємицею.

Жінка в кріслі трохи розслабилася. Раптом їй спало на думку, яке блискуче майбутнє могла б отримати Полліанна завдяки такому всиновленню. І вона мимоволі замислилася: чи достатньо дівчинка вже доросла й чи могла б вона піддатися спокусі багатства й становища цього чоловіка?

— Я дуже люблю Полліанну, — продовжував Джон Пендлтон. — Люблю її і за те, яка вона сама, і… заради її матері. Я був готовий віддати їй ту любов, яку зберігав у своєму серці двадцять п’ять років.

«Любов…» — це слово боляче відгукнулося в серці міс Поллі. Вона раптом згадала, чому сама колись погодилася взяти цю дитину до себе. І водночас пригадала слова, які Полліанна сказала їй лише сьогодні вранці: «Я так люблю, коли мене називають “люба” ті, хто мені рідний!» Маленька дівчинка, яка так прагнула тепла й ніжності, отримала пропозицію прийняти любов, що чекала на неї цілих двадцять п’ять років. І вона була достатньо дорослою, щоб піддатися спокусі саме цієї любові. Міс Поллі відчула, як у неї холоне серце. І ще дещо вона усвідомила так само гостро: яким порожнім і самотнім стане її власне життя без Полліанни.

— І що ж? — тихо промовила вона.

Чоловік уловив, яких зусиль коштує їй цей спокійний тон, і сумно всміхнувся.

— Вона відмовилася, — відповів він.

— Чому?

— Бо не хотіла залишати вас. Вона сказала, що ви були до неї такі добрі. Що хоче залишитися з вами… і що їй здається, ніби ви теж хочете, щоб вона залишилася, — закінчив він, повільно підводячись на ноги.

Він не дивився на міс Поллі. Рішуче повернувшись до дверей, уже хотів іти, але раптом почув швидкі кроки поруч і побачив простягнуту до нього тремтячу руку.

— Коли приїде спеціаліст і ми дізнаємося щось… певне про стан Полліанни, я обов’язково повідомлю вас, — промовила жінка тремтячим голосом. — Прощавайте… і дякую, що прийшли. Полліанна буде рада це почути.

Розділ XXV. Гра в очікування

Наступного дня після візиту Джона Пендлтона до будинку Гаррінгтонів міс Поллі вирішила підготувати Полліанну до приїзду спеціаліста.

— Полліанно, люба, — почала вона лагідно, — ми вирішили, що тебе має оглянути ще один лікар, окрім лікаря Воррена. Можливо, він порадить щось нове, що допоможе тобі швидше одужати.

Обличчя Полліанни одразу осяялося радістю.

— Лікар Чілтон! Ой, тітонько Поллі, як би я хотіла, щоб це був лікар Чілтон! Я весь час про це мріяла, але боялася, що ви не захочете… після того дня, коли він бачив вас у сонячній вітальні. Тому я й мовчала. Але я така рада, що ви самі про це подумали!

Обличчя міс Поллі спочатку зблідло, потім густо почервоніло, а за мить знову стало білим. Проте, коли вона заговорила, було помітно, що вона всіма силами намагається звучати легко й невимушено.

— О ні, люба. Я мала на увазі зовсім не лікаря Чілтона. Це інший лікар — дуже відомий спеціаліст із Нью-Йорка, який… який дуже добре знається на… таких травмах, як у тебе.

Полліанна помітно засмутилася.

— Не думаю, що він знає хоча б половину того, що знає лікар Чілтон.

— Ні, люба, я впевнена, що цей лікар знає більше.

— Але ж саме лікар Чілтон лікував зламану ногу містера Пендлтона, тітонько Поллі. Якщо… якщо вам це не дуже неприємно, я б дуже хотіла, щоб мене лікував саме лікар Чілтон. Справді хотіла б!

На щоках міс Поллі знову виступив болісний рум’янець. Якийсь час вона мовчала, а потім лагідно, хоча й із ледь помітною ноткою своєї колишньої твердої рішучості, сказала:

— Але мені це неприємно, Полліанно. Дуже неприємно. Заради тебе я готова зробити майже все, моя люба, але… з причин, про які зараз не хочу говорити, я не бажаю, щоб у цій справі нас консультував лікар Чілтон. І повір мені, цей видатний лікар, який завтра приїде з Нью-Йорка, знає про… твою недугу набагато більше.

Полліанна все ще виглядала непереконаною.

— Але, тітонько Поллі, якби ви кохали лікаря Чілтона…

— ЩО ти сказала, Полліанно? — голос міс Поллі раптом став дуже різким. Її щоки знову густо запалали.

— Я ж кажу: якщо ви кохали лікаря Чілтона і не кохали того, іншого, — зітхнула Полліанна Уіттіер, — то мені здається, це мало б змінити те добро, яке він міг би зробити. А я люблю лікаря Чілтона.

У цю мить до кімнати зайшла доглядальниця, і міс Поллі Харрінгтон швидко підвелася. На її обличчі промайнуло помітне полегшення.

— Мені дуже шкода, Полліанно, — сказала вона трохи стримано, — але цього разу, боюся, тобі доведеться дозволити мені самій вирішувати. До того ж усе вже домовлено. Лікар із Нью-Йорка приїде завтра.

Та сталося так, що нью-йоркський лікар «завтра» не приїхав. В останню хвилину надійшла телеграма: через раптову хворобу самого спеціаліста його візит відкладається на невизначений час. Це лише підштовхнуло Полліанну до нових благань покликати замість нього лікаря Чілтона.

— Адже тепер це так легко зробити, правда ж? — переконувала вона.

Але, як і раніше, міс Поллі лише похитала головою й твердо відповіла:

— Ні, люба.

І водночас ще палкіше запевнила племінницю, що готова зробити для неї все — абсолютно все, окрім цього.

День за днем тягнулося болісне чекання, і справді здавалося, що міс Поллі робить все можливе — усе, крім того єдиного, про що просила Полліанна, — аби потішити свою племінницю.

— От чесне слово, якби хтось мені таке сказав, я б нізащо не повірила! — говорила одного ранку кухарка Ненсі старому садівникові Тому. — Здається, міс Поллі тепер і хвилини спокійно не всидить — тільки й чекає нагоди щось зробити для того благословенного янголятка. Навіть якщо треба просто впустити до кімнати кицьку! А ще тиждень тому вона ні за які скарби не дозволила б Флаффі й Баффі піднятися нагору, а тепер спокійнісінько дивиться, як вони стрибають по ліжку, тільки тому, що це радує міс Полліанну.

— А коли більше нічого робити, то вона переставляє по кімнаті ті маленькі скляні підвіски від вікна до вікна, щоб сонце змушувало «танцювати веселки», як каже наша золота дитина. Тричі посилала Тімоті до оранжереї Кобба по свіжі квіти — і це ще не рахуючи всіх букетів, які й так приносять! А днями я взагалі застала її біля ліжка: сидить поруч із доглядальницею, а та вкладає їй волосся. І міс Полліанна з ліжка керує всім процесом, дивиться своїми сяючими очима й усміхається від щастя. І, скажу тобі, відтоді міс Поллі щодня носить таку зачіску — просто щоб порадувати це благословенне дитя!

Старий Том тихенько засміявся.

— А знаєш, мені здається, що ці кучері над чолом і самій міс Поллі дуже навіть личать, — сухо зауважив він.

— Та звісно, личать! — гаряче відказала Ненсі. — Вона тепер хоч на людину стала схожа. Навіть майже…

— Обережніше, Ненсі! — перебив її старий із повільною усмішкою. — Пам’ятаєш, що ти сказала, коли я якось назвав її вродливою?

Ненсі лише знизала плечима.

— Ну, красунею вона, може, й не стала. Але мушу визнати: тепер це ніби зовсім інша жінка, особливо з усіма тими стрічками й мереживними комірцями, які міс Полліанна змушує її носити.

— А я ж тобі казав, — задоволено кивнув Том. — Казав, що вона не така вже й стара.

Ненсі засміялася.

— Гаразд, визнаю: тепер вона вже не так вдало прикидається старою, як це було до приїзду міс Полліанни. Але скажіть мені, містере Томе, хто ж був тим її коханим? Я досі цього не дізналася! Не дізналася й не дізналася!

— Не дізналася? — перепитав старий, і в його очах майнуло щось дивне. — Ну, від мене ти цього точно не почуєш.

— Ой, містере Томе, та годі вам! — почала умовляти його дівчина. — Ви ж самі знаєте, тут не так багато людей, у яких я можу про таке спитати.

— Може, й не багато. Але є принаймні один, який тобі нічого не розкаже, — усміхнувся старий.

Та раптом усмішка згасла на його обличчі.

— Як вона сьогодні?.. Наша маленька дівчинка…

Ненсі похитала головою. Її обличчя теж одразу посерйознішало.

— Так само, містере Томе. Я не бачу жодної зміни… та, мабуть, ніхто не бачить. Лежить собі, то спить, то трохи говорить, то намагається усміхатися й радіти тому, що сонце сідає чи місяць сходить, або ще чомусь такому… І від цього серце просто розривається.

— Знаю… Це ж її «гра», — тихо кивнув старий Том, непомітно кліпаючи очима. — Благослови Боже її добре серденько!

— То вона й вам розповідала про ту свою… гру? — запитала Ненсі.

— Авжеж. Вона розповіла мені про неї вже давно. — Старий на мить замовк, а тоді продовжив, і кутики його губ ледь сіпнулися в усмішці. — Якось я бурчав, що зовсім уже зігнувся й скособочився від років. І як ти думаєш, що сказала мені ця крихітка?

— Та навіть не уявляю! Не віриться, щоб вона й у ТАКОМУ знайшла привід для радості!

— А знайшла. Каже: «Зате ви можете радіти, що вам не треба так низько нахилятися, коли виполюєте бур’яни. Ви ж і так уже наполовину нахилені».

Ненсі сумовито засміялася.

— Ну, якщо подумати, то я й не дивуюся. Вона завжди щось таке вигадає. Ми ж із самого початку грали в ту її гру, бо їй більше не було з ким грати. Хоча вона казала, що хотіла б грати… зі своєю тіткою.

— Із міс Поллі?!

Ненсі лукаво всміхнулася.

— Бачу, ви про господиню не набагато кращої думки, ніж я, — трохи вразливо відказала вона.

Старий Том випростався.

— Я лише хотів сказати, що для неї це було б… дещо несподівано, — пояснив він із гідністю.

— Ну, так, тоді — було б, — кивнула Ненсі. — А що було б тепер — це вже інша справа. Зараз я від міс Поллі будь-чого можу чекати. Навіть того, що вона сама захоче грати в цю гру!

— А хіба мала не розповідала їй про неї? Усім же іншим, здається, розповіла. Відтоді як вона потрапила в біду, я тільки про цю гру й чую звідусіль, — сказав Том.

— Ні, міс Поллі вона не розповідала, — відповіла Ненсі. — Полліанна давно мені зізналася, що не може цього зробити, бо її тітка не любить, коли згадують її батька. А ж це була його гра, і довелося б розповісти про нього. От вона й мовчала.

— А-а… тепер розумію, — повільно кивнув старий. — Уся родина сердилася на того молодого пастора за те, що він забрав у них міс Дженні. А міс Поллі, хоч і була тоді ще зовсім дівчинкою, ніяк не могла йому цього пробачити — так вона любила свою сестру. Так, тепер розумію… Сумна то була історія, — важко зітхнув він і рушив геть.

— Так, сумна… Для всіх сумна, — тихо погодилася Ненсі й повернулася до кухні.

Нікому не давалися легко ті дні очікування. Доглядальниця намагалася триматися бадьоро, але тривога не сходила з її очей. Лікар відкрито нервував і втрачав терпіння. Міс Поллі майже не говорила; та навіть м’які хвилі волосся, що тепер обрамляли її обличчя, і мереживні комірці, які так їй личили, не могли приховати, що вона помітно схудла й зблідла.

Що ж до Полліанни, то вона пестила собаку, гладила шовковисту голівку кішки, милувалася квітами й їла фрукти та желе, які їй приносили. Вона невтомно передавала привітні й життєрадісні відповіді на незліченні записки та усні послання з побажаннями здоров’я і любові, що щодня надходили до її ліжка. Але й сама дівчинка ставала дедалі блідішою й худішою. А нервові рухи її маленьких рук лише ще виразніше підкреслювали безпорадну нерухомість колись жвавих ніжок, які тепер так тихо й сумно лежали під ковдрою.

Щодо гри, то цими днями Полліанна часто казала Ненсі, як вона буде рада, коли знову зможе ходити до школи, відвідувати місіс Сноу, навідуватися до містера Джона Пендлтона й кататися разом із лікарем Чілтоном. Здавалося, вона навіть не усвідомлювала, що вся ця її «радість» належить майбутньому, а не теперішньому. Зате Ненсі це чудово розуміла — і щоразу нишком плакала, коли залишалася сама.