«Поліанна» читати – Елеонор Портер

РОЗДІЛ XXXI. НОВИЙ ДЯДЬКО

Наступного разу, коли лікар Воррен увійшов до кімнати, де Полліанна Уіттіер лежала й дивилася на танцюючі відблиски світла на стелі, за ним слідом ішов високий, широкоплечий чоловік.

— Лікарю Чілтон! О, лікарю Чілтон, як я рада вас бачити! — вигукнула Полліанна. І від тієї радісної щирості в голосі в багатьох очах у кімнаті раптово забриніли сльози. — Але, звісно, якщо тітка Поллі не хоче…

— Усе гаразд, люба, не хвилюйся, — схвильовано заспокоїла її міс Поллі, швидко підходячи ближче. — Я сказала лікарю Чілтону, що… що хочу, щоб він оглянув тебе разом із лікарем Ворреном сьогодні вранці.

— О, то ви попросили його прийти, — задоволено прошепотіла Полліанна.

— Так, люба, я попросила. Тобто… — Але було вже пізно. Той обожнюваний спалах радості, що промайнув в очах лікаря Чілтона, неможливо було приховати, і міс Поллі це побачила. Почервонівши, вона швидко вийшла з кімнати.

Біля вікна медсестра й лікар Воррен про щось серйозно говорили. Лікар Чілтон простягнув Полліанні обидві руки.

— Мала, здається мені, що одну з найрадісніших справ, які ти колись зробила, ти зробила сьогодні, — сказав він тремтячим від хвилювання голосом.

У сутінках надзвичайно зворушена, зовсім інша тітка Поллі тихо підійшла до ліжка Полліанни. Медсестра пішла вечеряти. Вони залишилися вдвох.

— Полліанно, люба, я хочу сказати тобі… найперше з усього. Колись я віддам тобі лікаря Чілтона… як дядька. І це все ти зробила. О, Полліанно, я така щаслива! І така… радісна!

Полліанна вже хотіла заплескати в долоні, але в ту ж мить зупинилась і завмерла.

— Тітонько Поллі, тітонько Поллі, то ви були тією жінкою — серцем і рукою, яку він так довго шукав колись? Ви були, я знаю, що були! І саме це він мав на увазі, коли сказав, що я зробила найрадіснішу справу сьогодні. Я така щаслива! Я навіть не знаю… здається, я така щаслива, що мені тепер байдуже навіть до моїх ніг!

Тітка Поллі ковтнула клубок у горлі.

— Можливо, колись, люба… — але вона не закінчила. Вона ще не наважувалась сказати про велику надію, яку лікар Чілтон поселив у її серці. Та все ж вона сказала ось що — і для Полліанни цього було більш ніж достатньо:

— Полліанно, наступного тижня ти вирушиш у подорож. На зручному ліжку тебе повезуть потягами й каретами до великого лікаря, у великому будинку за багато миль звідси, спеціально створеному для таких, як ти. Він — добрий друг лікаря Чілтона, і ми подивимося, що він зможе для тебе зробити!

РОЗДІЛ XXXII. ЛИСТ ВІД ПОЛЛІАННИ

«Дорога тітонько Поллі і дядьку Томе:—Ой, я можу… я можу… я МОЖУ ходити! Я сьогодні це зробила — аж від мого ліжка до вікна! Це було шість кроків. Ох, як же це було добре — знову стояти на ногах!

Усі лікарі стояли навколо й усміхались, а всі медсестри поруч із ними плакали. Пані з сусіднього відділення, яка вперше пішла лише минулого тижня, зазирнула у двері, а ще одна, яка сподівається піти вже наступного місяця, була запрошена на це свято, і вона лежала на ліжку моєї медсестри й плескала в долоні. Навіть Чорна Тіллі, що миє підлогу, зазирнула у вікно з веранди й назвала мене “золотце, дитинко”, коли ще не встигла досхочу наплакатися, щоб сказати щось більше.

Я не розумію, чому вони всі плакали. Я ж хотіла співати, кричати й радіти на весь голос! О—о—о! тільки уявіть: я можу ходити—ходити—ХОДИТИ! Тепер мені майже не шкода, що я провела тут майже десять місяців, і я, між іншим, не пропустила весілля. Хіба це не було так, як ти, тітонько Поллі, приїхати сюди й вийти заміж просто біля мого ліжка, щоб я все бачила? Ти завжди вмієш вигадати найрадісніші речі!

Незабаром, кажуть, я поїду додому. Я б хотіла дійти туди пішки. Справді. Я думаю, що більше ніколи не захочу їздити нікуди. Бо як же це буде добре — просто ходити. Ох, як я радію! Я радію всьому. І навіть тому, що колись я втратила здатність ходити, бо ти ніколи-ніколи не знаєш, наскільки це чудово — ноги, поки на якийсь час їх не втратиш, тобто можливість ходити.

Завтра я збираюся пройти вісім кроків.

З купою любові для всіх,
ПОЛЛІАННА»

© Переклад – Олег Гнатюк