«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ IV

Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері. Це була по-своєму дуже гарна кімната, обличкована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з ліпним оздобленням стелі. Підлогу покривала цеглиста повстина, а на ній там і сям розстелено було шовкові перські килимці з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи Клодіона, а обік неї лежав примірник “Les Cent Nouvelles” в оправі Кловіса Ева. Книжка ця колись належала самій Марґариті Валуа, і палітурки її були поцятковані золотими стокротками, що їх королева обрала собі за емблему. На полиці каміна красувалося кілька блакитних порцелянових ваз із барвистими тюльпанами. Крізь вікно, густо похрещене свинцевим переплетінням, ллялося рожеве світло літнього лондонського полудня.

Лорд Генрі ще не повернувся. Він, як завжди, спізнювався, виходячи з принципу, що пунктуальність — це крадій часу. Отож вигляд гостя був трохи насуплений, коли він знічев’я гортав розкішне ілюстроване видання “Манон Леско”, взяте в одній з книжкових шаф. Монотонне цокання годинника в стилі Луї XIV дратувало його, і він уже раз чи два поривався піти.

Нарешті зокола почулась чиясь хода, і двері відчинилися.

— Як ви пізно, Гаррі, — буркнув юнак.

— На жаль, це не Гаррі, містере Ґрей, — відповів високий дзвінкий голос.

Сквапно озирнувшись, Доріан скочив на ноги.

— Перепрошую! Я думав…

— Ви думали, що це мій чоловік, а це лише його дружина! Дозвольте познайомитися з вами. Я вже знаю вас дуже добре по фотокартках. Мій чоловік має їх кільканадцять!

— Невже аж так багато, леді Генрі?

— Ну, то, може, й двадцять. І, крім того, раз я бачила вас удвох з ним в опері.

Говорячи це, вона нервово усміхалась і пильно дивилася на нього своїми рухливими й голубими, наче незабудки, очима. Чудна це була жінка — її вбрання завше виглядали так, немов їх кроїли в нестямі, а одягали в бурю. Леді Воттон вічно була закохана в кого-небудь, а що її пристрасть ніколи не мала взаємності, всі ілюзії зберігалися при ній. Вона претендувала на мальовничість, а спромоглася стати лише неохайною. Ім’я її було Вікторія, і вона страх як любила ходити до церкви.

— Мабуть, на “Лоенґріні”, леді Генрі?

— Так, тоді саме ставили незрівнянного “Лоенґріна”. Ваґнер мені над усіх подобається! Його музика така гучна, що можна весь час розмовляти і ніхто сторонній не почує. Це дуже зручно, правда-бо, містере Ґрей?

Знов такий самий шарпливий і нервовий сміх зірвався з її тонких уст, і вона почала крутити в руках довгий черепаховий ножик, що ним ріжуть папір.

Доріан посміхнувся і струснув головою.

— Даруйте, леді Генрі, але я іншої думки щодо цього. Я ніколи не розмовляю під музику, принаймні під гарну музику. Ну, а якщо ви чуєте погану музику, то це навіть ваш обов’язок заглушити її розмовою.

— А-а, це погляд Гаррі, чи не так, містере Ґрей? Я завжди чую думки свого чоловіка від його друзів. Лише в такий спосіб я й можу про них дізнатися… Та не думайте, що я не люблю музики. Гарною музикою я захоплююсь, але вона мене лякає — через неї стаєш надто романтичною. І я просто боготворю піаністів — іноді аж двох заразом, як каже Гаррі. Сама не знаю, чому це так. Чи не тому, що вони чужинці? Адже правда, вони всі чужинці? Навіть ті, що народилися в Англії, згодом стають чужинцями. Хіба ж не правда? Це так розумно і так до честі їхньому мистецтву! Воно стає цілком космополітичним, правда ж бо? Ви, містере Ґрей, здається, ніколи не бували у мене на званих вечорах? Ви повинні прийти. Я не можу дозволити собі такої розкоші, як орхідеї, але на чужинців я не шкодую коштів. Завдяки їм вітальня стає така мальовнича!.. А ось і Гаррі! Гаррі, я зайшла про щось тебе спитати — забула, про що саме, — і застала тут містера Грея. Ми з ним так приємно побалакали про музику! Думки в нас зовсім однакові. Ні, ні, не те, — здається, зовсім протилежні. Але він дуже приємний співрозмовник. Я така рада, що познайомилася з ним.

— Я в захваті, моя люба, просто в захваті, — сказав лорд Генрі, з веселим усміхом дивлячись на них обох і зводячи темні зігнуті брови. — Даруйте, що примусив вас чекати, Доріане. На Вордор-стріт я нагледів шматок старовинного грезету, і довелося години дві за нього торгуватись. Нині люди знають ціну всього, хоч не мають і поняття про справжню вартість бодай чого-небудь.

— На жаль, мені треба йти! — вигукнула леді Генрі, порушуючи ніякову мовчанку своїм раптовим і недоречним смішком. — Я обіцяла герцогині поїхати з нею на прогулянку. До побачення, містере Ґрей. До побачення, Гаррі. Ти, мабуть, дома не обідатимеш? Я також. Може, побачимось у леді Торнбері.

— Напевне, моя мила, — відповів їй чоловік, причиняючи за нею двері.

Коли вона з виглядом райської пташки, що перебула цілу ніч під дощем, випурхнула з кімнати, лишивши по собі легкі пахощі жасмину, лорд Генрі запалив цигарку й сів на канапі.

— Ніколи, Доріане, не одружуйтеся з жінкою, що має біляве волосся, — промовив він, кілька разів затягнувшись.

— Чому, Гаррі?

— Такі жінки надміру сентиментальні.

— А мені подобаються сентиментальні люди.

— І взагалі не одружуйтесь, Доріане. Чоловіки одружуються з нудьги, жінки з цікавості; ті й ті знаходять розчарування.

— Та я й не збираюсь одружуватись, Гаррі. Я занадто закоханий. Це теж один з ваших афоризмів. Я переводжу його в життя, як роблю тепер з усім, що ви кажете.

— У кого ж ви закохані? — запитав лорд Генрі після короткої паузи.

— В одну актрису, — зашарівшись, відповів Доріан Ґрей. Лорд Генрі знизав плечима.

— Дебют досить банальний.

— Побачивши її, ви б так не сказали, Гаррі.

— Хто ж вона?

— Її звуть Сібіл Вейн.

— Ніколи не чув про таку.

— І ніхто ще не чув. Проте колись почують. Вона — геній.

— Любий хлопчику, жінка не може бути генієм. Жіноцтво — декоративна стать. Жінки ніколи не мають чого сказати світові, але кажуть, і то чарівно. Вони уособлюють торжество матерії над розумом, так само як чоловіки — торжество розуму над мораллю.

— Гаррі, як ви можете!

— Любий Доріане, це щира правда. Якраз тепер я студіюю жіноцтво, отож мушу знати. Предмет не такий уже важкий, як би то здавалося. Я виявив, що кінець кінцем є тільки дві категорії жінок: звичайні і підмальовані. Звичайні — дуже корисні. Якщо вам треба набути доброї репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок — дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе тільки для того, щоб виглядати молодими. Колись наші бабусі підмальовувались, щоб іскритися дотепністю в розмові — rouge et esprit1 ішли тоді рука в руку. Тепер це все минулося. Доки жінка виглядає на десять років молодшою за свою доньку, вона повністю вдоволена. Що ж до словесної вправності, то на весь Лондон є тільки п’ятеро путніх співрозмовниць-жінок, та й то двоє з них не для пристойного товариства… Та нехай їм, краще розкажіть мені про свого генія. Коли ви познайомилися з нею?

— О Гаррі, ваші погляди жахають мене.

— То дарма. Отже, давно ви з нею знайомі?

— Тижнів зо три.

— І де ж ви побачили її вперше?

— Зараз розповім; тільки ви не повинні бути байдужим, Гаррі! Адже зрештою цього ніколи б і не сталося, якби я не познайомився з вами. Це ж ви наповнили мене шаленим бажанням дізнатись усе про життя. Відтоді, як ми познайомились, душа моя втратила спокій, кожна жилка стала звабно тріпотіти в мені… Прогулюючись у Гайд-парку чи на Пікаділлі, я пожадливо задивлявся на кожну людину, яку перестрівав, і намагався вгадати, чим вона живе. Дехто з них приваблював мене, інші сповнювали жахом. Немов якусь витончену отруту було розлито в повітрі… Я палко жадав гострих вражень… І ось раз надвечір, десь так близько сьомої години, я подався на пошуки чогось незнаного. Я відчував, що цей наш сірий страхітливий Лондон з його міріадами людей, з його — як то ви казали — ницими грішниками й пишними гріхами, повинен мати щось і для мене. Тисячі речей ввижалися мені. Самe вже передчуття небезпеки проймало захопленням. Я пам’ятав ваші слова з того чудового вечора, коли ми вперше разом обідали, що справжній сенс життя полягає в шуканні краси. Сам не знаю, чого я сподівався, виходячи з дому і подаючись кудись до Іст-Енду. Там я скоро заблукав у лабіринті занехаяних вуличок і похмурих, без жодної травинки, майданів. Було, мабуть, пів на дев’яту, коли я минав якийсь жалюгідний театрик з величезними газовими ріжками і ляпуватими афішами побіля дверей. При вході стояв бридкий єврей у неможливо чудернацькому жилеті і палив смердючу сигару. Волосся в нього було масне й кучеряве, а на брудній сорочці виблискував величезний діамант. “Чи не зволите ложу, мілорде?” — звернувся він до мене і так ото догідливо скинув капелюха. Дуже кумедна була та потворна постать. Вам, звичайно, воно смішно, але я таки ввійшов і заплатив цілу ґінею за ложу біля сцени. І досі не можу збагнути, чого я так зробив. Але ж якби не це, любий Гаррі, якби не це, — я пропустив би найчудовіший роман свого життя! Ви смієтеся? Ну, чом ви такий, Гаррі?

— Я не сміюся, Доріане, а якщо й сміюся, то не з вас. Але вам не слід казати “найчудовіший роман свого життя”, — радше скажіть: “перший роман”. Вас завжди кохатимуть, і ви самі будете завжди закоханий у кохання. Grande passion2 — привілей тих, що живуть у неробстві. Це єдине пуття з нетрудящих класів. Не журіться, у майбутньому ви матимете ще багато гострих перечувань! Це тільки початок.

— Ви гадаєте, що мої почуття аж такі поверхові? — обурився Доріан.

— Якраз навпаки: я гадаю, що аж такі глибокі!

— Тобто як?

— Любий хлопчику, справді поверхові почуття в людей, що кохають лише раз у житті. Те, що вони називають постійністю і відданістю, — це просто летаргія звички або брак уяви. Вірність у житті емоцій — те саме, що незмінність і послідовність у житті інтелекту, коротше, це визнання своєї неспроможності, та й годі. Вірність! Колись я зацікавлюся нею ближче. У ній є жага за власністю. Багато речей ми б відкинули, якби не боялися, що інші їх підберуть… Але не перебиватиму вас. Розповідайте далі.

— Отже, я опинився в поганенькій тісній ложі, а просто перед мене красувалась абияк розмальована завіса. Визирнувши з-за куртини, я почав оглядати залу. І стіни її, і стеля були оздоблені з кричущим несмаком, де не кинь — купідони й роги достатку, мов на дешевому весільному торті. На гальорці й у задніх рядах партеру публіки було вщерть, але перші ряди обшарпаних крісел зяяли пусткою, та й на тих місцях, що вони, мабуть, вважають за бельетаж, ледве чи була хоч одна душа. Між рядів ходили жінки, продавали апельсини та імбирне пиво, і вся зала немилосердно лускала горіхи.

— Мабуть, чисто, як у театрі Шекспірових часів!

— Так, щось подібне, і враження справляло вельми гнітюче. Я вже подумував, чи не вибратися звідтіля, коли це погляд мій упав на афішу. І, як би ви гадали, Гаррі, що за п’єсу вони ставили?

— Певно, щось на зразок “Хлопчина-ідіот, або Німий, та безвинний”. Наші батьки полюбляли такі п’єси. Чим довше я живу, тим більш переконуюсь: що було досить добре для наших батьків, для нас уже нездале. У мистецтві, як і в політиці, les grandperes ont toujours tort.

— Ця п’єса, Гаррі, і для нас досить здала. Це “Ромео і Джульєтта”. Правду кажучи, мене аж пересмикнуло на думку побачити Шекспіра в такій глухій дірі. Але все-таки я відчув деяке зацікавлення; в усякому разі, вирішив дочекатись першої дії. Жахливий оркестр під орудою молодого єврея, що сидів за деренчливим піаніно, мало не примусив мене втекти, та ось нарешті завіса піднялась і почалася вистава. Ромео грав гладкий, як барило, літнього віку добродій з підкоркованими бровами і хрипким трагічним голосом. Ледве чи кращий був і Меркуціо. Його роль виконував якийсь комік з фарсовими вибриками власної руки. Він явно звик бути запанібрата з гальоркою. І актори, і декорації — все це виглядало гротескно, нагадуючи ярмарковий балаган. Але Джульєтта!.. Гаррі, уявіть собі дівчину літ сімнадцяти, обличчя в неї — наче квітонька, голівка грекині, а на голівці тій вінок темно-каштанових кіс. Очі її — немов бузкові плеса пристрасті, а вуста — пелюстки троянди… Такої прегарної вроди я ніколи в житті не бачив! Якось ви сказали, що пафос полишає вас байдужим, але краса — і тільки краса — може викликати сльози на очах. От і я кажу вам, Гаррі: вона так вразила мене, що я ледве міг її бачити через поволоку сліз, що застували мені зір. А її голос! Я зроду не чув такого! Спочатку дуже тихий, з глибокими лагідними нотками, що, здавалося, просто самі западають у вухо. Потім він посилився і зазвучав, наче флейта або далекий гобой. У сцені в садку цей голос забринів усім тим трепетним екстазом, що ми чуємо в досвітньому співі соловейка. Ще далі бували моменти, коли в ньому промовляла шалена пристрасть скрипки… Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн — їх мені повік не забути! Заплющивши очі, я чую їх, і кожен з них каже щось одмінне. І я не знаю, котрого слухатись. Як же я міг не закохатись у неї? Гаррі, я кохаю її! Вона для мене все в житті. Вечір за вечором я ходжу дивитися на її гру. Сьогодні вона — Розалінда, завтра — Імогена. Я бачив, як вона вмирала в похмур’ї італійського склепу, випивши цілунком отруту з уст коханого. Я стежив, як вона блукала в Арденнському лісі, прибрана ладним хлопчиною, — у короткому камізелку, рейтузах і чепурненькій шапочці. Причинною вона приходила до короля-провинця і давала йому рути й гірких трав. Вона була безневинна, і чорні руки ревнощів душили її тонку, як очеретина, шийку. Я бачив її в усіх віках і в усіх убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніяким чудесам несила змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, — жодних зусиль на те не треба. В них нема ніякої таємниці. Вранці вони проїжджають по Гайд-парку, а пополудні плещуть язиками за чаєм. У них стандартні усмішки і модні манери. Вони геть в усьому ясні. Але актриса!.. О, актриса — це щось зовсім інше. Чого ви не сказали мені, Гаррі, що з усіх жінок варто кохати тільки актрис?

— Бо я кохав дуже багатьох їх, Доріане.

— Атож, бридких істот з пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями!

— Не гребуйте так дуже пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями. Деколи в них надзвичайні чари, — сказав лорд Генрі.

— Тепер я шкодую, що розповів вам про Сібіл Вейн!..

— Ви не могли не розповісти мені, Доріане. Усе своє життя, хоч би що вам випало робити, ви розповідатимете мені.

— Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.

— Такі люди, як ви, Доріане, — це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент красно дякую!.. А скажіть-но тепер… подайте, будь ласка, мені сірники… дякую… які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?

Доріан Грей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.

— Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!

— Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатися, Доріане! — прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. — Та й чого вам так дратуватись? Я гадаю, однак же вона колись вам належатиме. Закоханий завше починає тим, що ошукує себе, а кінчає тим, що ошукує інших. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?

— Певна річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульєттою. Я розлючено напався на нього — мовляв, Джульєтта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні. Він спантеличено витріщив на мене очі — певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.

— Воно й не дивно.

— Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страшенно розчарувало, після чого він довірливо повідомив мене, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.

— Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи з їхньої зовнішності, більшість критиків дешево обходиться покупцям.

— Однак йому вони, очевидячки, не по кишені, — засміявся Доріан. — Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, що він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми п’ятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує “бардові”, — так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не за особливу відзнаку.

— Це й є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. Зазнати ж руїни через поезію — це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?

— Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені видалось… А старий єврей не відставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?

— Ні, не думаю.

— Чому ж, любий Гаррі?

— Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.

— Про Сібіл? О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві — вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей, осміхаючись, стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатини і просторікував перед нами, а ми обоє собі дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене “мілордом”, тож я мусив запевнити Сібіл, що я зовсім не лорд. А вона сказала мені просто: “Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц”.

— Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..

— Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой з п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Живе вона разом з матір’ю, виснаженою, змарнілою жінкою, що першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті. По матері видно, що колись вона бачила кращі дні.

— Знаю я таких жінок. Вигляд їх нагонить тугу, — пробурмотів лорд Генрі, розглядаючи свої персні.

— Єврей хотів розповісти про її минуле, але я сказав, що то мене не цікавить.

— Ви маєте рацію. У трагедіях інших людей є щось безмежно жалюгідне.

— Сібіл — це єдине, що мене обходить. Що я маю до її роду? Від голівки й до ніжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на її гру, і з кожним разом Сібіл стає все більш і більш чудовою.

— Он воно чому ви тепер ніколи не обідаєте зі мною! Я так і гадав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч це трохи інше, ніж я сподівався.

— Гаррі, любий, ми ж кожного дня буваємо разом — чи за полуденком, чи за вечерею, і кілька разів я їздив з вами в оперу, — заперечив Доріан, здивовано розширивши свої голубі очі.

— Але ви щоразу страшенно спізнюєтесь.

— Та що ж мені подіяти? Я не можу пропустити гру Сібіл! — скрикнув Доріан. — Навіть коли вона виступає лише в одній сцені… Мені вже несила жити без неї. Коли я подумаю, що за чарівна душа криється в цьому тендітному тілі немов із слонової кості, мене проймає побожний трепет.

— Ну, а сьогодні — ви, певно, зможете пообідати зі мною, Доріане?

Юнак похитав головою.

— Сьогодні вона Імогена, а завтра буде Джульєтта.

— Коли ж вона Сібіл Вейн?

— Ніколи.

— Поздоровляю вас.

— Який ви неможливий, Гаррі! Вона — це всі великі героїні світу заразом. Вона — щось більше, ніж просто окрема особа. Смієтеся? А я вам кажу — вона геній. Я кохаю її і зроблю все, щоб вона покохала мене! Гаррі, ви осягли всі таємниці життя, скажіть же мені — як можна причарувати Сібіл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Я хочу, щоб усі закоханці минулого почули наш сміх і посмутніли; я хочу, щоб подих нашої пристрасті розворушив їхній порох, розбудив їхній тлін і примусив його страждати! Ви й не повірите, Гаррі, як я її обожнюю!

Кажучи це, Доріан схвильовано ходив по кімнаті. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.

Лорд Генрі стежив за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився від того сором’язкого, несміливого хлопця, що його він здибав у робітні Безіла Голворда! Вдача його немовби тільки-но розквітла і вже викинула пломенистий цвіт. З потайного сховища вийшла Душа, і Бажання постало, щоб зустріти її в дорозі.

— І що ж ви гадаєте робити? — спитав нарешті лорд Генрі.

— Я хочу, щоб ви й Безіл пішли зі мною подивитись на її мистецтво. Я не маю жодного сумніву, що ви теж вuзнаєте хист Сібіл Вейн. Тоді треба буде вирвати її з рук того єврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точніш, на два роки й вісім місяців. Певна річ, я заплачу йому щось там. А коли все це влаштується, заорендую який-небудь театр у Вест-Енді і покажу її світові в усій її силі! Вона зачарує всіх так само, як зачарувала мене.

— Ну, це вже чи не занадто, мій любий!

— Ось побачите! У неї не тільки незрівнянне мистецьке чуття, але й своя індивідуальність. А ви ж часто казали мені, що саме особистості, а не принципи, рухають наш вік.

— Та вже нехай. А коли ж ми підемо до театру?

— Сьогодні у нас вівторок?.. Тоді давайте взавтра. Завтра вона грає Джульєтту.

— Гаразд. Зустрінемось у “Брістолі”, о восьмій вечора. Я привезу Безіла.

— Де ж можна о восьмій, Гаррі! О пів на сьому! Нам треба там бути перед початком вистави. Ви повинні побачити її в першій дії, коли вона зустрічається з Ромео.

— О пів на сьому? Так рано? Наче ми збираємось чаювати або читати англійський роман! Ні, хіба вже о сьомій. Жодна порядна людина не обідає раніш сьомої. Ви побачитеся з Безілом перед цим? Чи, може, мені написати йому?

— Любий Безіл! Цілий тиждень я не бачив його! Я такий невдячний — він же прислав мені мого портрета у чудовій рамі, зробленій за його ескізом. І хоч я трохи заздрю портретові, що він уже на цілий місяць молодший від мене, я все-таки ним захоплений. Але, мабуть, краще ви напишіть Безілові. Я не хочу бачитися з ним наодинці — мене нудять його добрі поради.

Лорд Генрі посміхнувся.

— Деякі люди дуже люблять розкидатись тим, чого самі найбільше потребують. Ось що я називаю вершиною щедрот.

— Безіл — чудовий товариш, але він трошки філістер. Я завважив це, відколи познайомився з вами.

— Любий мій хлопчику, Безіл усе, що має в собі найкращого, вкладає у свою роботу! І на життя у нього нічого не лишається, крім упереджень, моральних приписів і здорового глузду. З усіх митців, що я знаю, привабливі, як особи, самі лиш нездари. А ті, що мають якийсь хист, існують тільки в тому, що вони творять, і, отже, самі з себе зовсім не цікаві. Великий поет, справді великий, — найменш поетична істота. Зате пересічні поети — просто чарівні. Що гірші в них рими, то більш мальовничі їхні особистості. Самий уже факт надрукування книжки другорядних сонетів робить людину зовсім невідразною. Вона живе тією поезією, якої не могла викласти у словах. Інші ж поети пишуть поезію, яку не насмілюються здійснити в житті.

— Хотів би я знати, чи це й справді так, Гаррі, — мовив Доріан Ґрей, напахкуючи носовичка парфумами із флакона з золотою шийкою, що стояв на столі. — Мабуть, так, якщо ви кажете… Ну, я йду. На мене чекає Імогена. Не забудьте про завтрашній вечір. До побачення!

Коли юнак вийшов, лорд Генрі задумався, опустивши важкі повіки. Мало хто коли цікавив його так, як Доріан Ґрей, це безперечно, — а проте безтямне юнакове поклоніння перед кимось іншим не викликало в нього ні найменшої образи чи ревнощів. Він був навіть задоволений цим — тепер вивчення Доріана ставало ще цікавішим! Лорд Генрі завжди захоплювався методами природничих наук, але ординарні їх об’єкти видавались йому нудними й мізерними. Отож він почав з розтину самого себе, а кінчив розтином інших. Людське життя — це єдине, що варто вивчати, вважав він. Проти цього решта світу — пусте. То правда, що, досліджуючи життя в його найхимерніших проявах страждань і насолод, людина не може пройти увесь шлях з непроникною скляною маскою на обличчі, так щоб задушливі випари не збурили мозку і не скаламутили уяви страхітливими образами й моторошними марами. В житті є отрути такі тонкі, що їхні властивості можна спізнати, лише самому піддавшись їх дії. В житті є хвороби такі дивні, що лише переслабувавши на них, можна збагнути їхню сутність. Але ж яку велику винагороду одержує за все це людина! Яким чудовим постає тоді цілий світ перед нею! Постерігати несхильну логічність пристрастей і забарвлене емоціями життя інтелекту — завважувати, де вони стикаються і де розходяться, в який момент вони у злагоді, а коли у розладі — це справжня насолода. Що там ціна, яку за це платиться! За нові, незвідані відчуття не шкода й найвищої заплати!

Лорд Генрі розумів — і на цю думку його карі агатові очі радісно зблиснули, — що всі ті зміни в Доріані спричинив він, що це музика його мелодійних слів навернула Доріанову душу до тієї білявої дівчини і примусила юнака уклінно схилитись перед нею. Так, Доріан великою мірою був його, Генрі, творінням, і тому так рано зміг цей юнак уздріти суть життя. Пересічні люди чекають, поки саме життя явить їм свої таємниці, але кільком обраним життєві тайни розкриваються ще до того, як запону відслонено. Часом це наслідок впливу мистецтва і, головне, літератури, що діє безпосередньо на почуття та розум. Але вряди-годи функції мистецтва перебирає складна індивідуальність, котра, власне, й сама є витвором мистецтва, — Життя-бо також виплекує шедеври, як творять їх поезія, скульптура, малярство.

Авжеж, юнак цей рано пробудився до життя. Він збирає врожай ще о весняній своїй порі. Увесь запал, уся пристрасність юності вирують у ньому, але водночас він уже починає усвідомлювати і своє “я”. Яка розкіш — спостерігати за ним! Із своїм чудовим обличчям та чудовою душею він немов і створений задля того, щоб ним захоплюватись. Байдуже, чим це все скінчиться, байдуже, яка доля судилася йому! Він схожий на ті граційні постаті з маскараду або п’єси, що їхні радості чужі нам, але страждання — збуджують у нас почуття краси. Їхні рани — немов червоні троянди.

Душа і тіло, тіло і душа — які вони таємничі! Душі притаманна чуттєвість, а тіло здатне на одухотворення. Почуття можуть витончуватись, а розум деградувати. Хто може сказати, де тілесні збудники змовкають і де бере слово душа? Які поверхові й довільні розумування пересічних психологів! Але ж і важко як розібратися між вимогами різних шкіл! Чи й справді душа лише тінь, вміщена в гріховну оболонку? Чи, може, тіло міститься в дусі, як гадав Джордано Бруно? Відокремлення душі від тіла — таємниця така ж незбагненна, як і злиття душі з тілом.

Лорд Генрі запитував себе, чи зможе коли-небудь психологія стати точною наукою, так щоб кожен найменший порух життя розкрився перед нами? Бо досі ми ніколи не розуміли себе і рідко розуміли інших. Досвід не має ніякої етичної вартості — це тільки назва, яку людина дає своїм помилкам. Моралісти здебільшого оцінюють його як своєрідне застереження, гадаючи, що він справляє вплив на формування характеру. Вони підносять досвід, який, мовляв, показує нам, за чим іти й чого уникати. Але досвід не має рушійної сили. Він такий же малодійовий збудник, як і сумління. Він свідчить, власне, лише за те, що наше майбутнє буде таким самим, як наше минуле, і що гріх, вчинений нами колись один раз, і то гидуючи, — опісля ми повторюватимем багато разів, і радо.

Лордові Генрі було ясно, що тільки експериментальним методом можна домогтись успіху в науковому аналізі пристрастей і що вивчення Доріана Ґрея обіцяє плідні наслідки. Раптова шалена закоханість юнака у Сібіл Вейн з психологічного боку становила неабиякий інтерес. Звісно, тут чимало заважила цікавість — і цікавість, і жага нових переживань, — однак це почуття було не просте, не примітивне, а навпаки — дуже складне. Те, що в його коханні походило від суто чуттєвого інстинкту юності, уява юнакова перетворювала на щось високе, одуховлене, і якраз через це воно ставало ще небезпечнішим. Адже ж саме ті пристрасті, про джерела яких ми судимо хибно, і владують нами найдужче. А ті чуття, що природу їх ми розуміємо, — найслабші. І часто здається нам, що ми експериментуємо на інших, тоді як насправді ми експериментуємо на собі…

Коли лорд Генрі сидів заглиблений у ці роздуми, в двері раптом постукали. Увійшов камердинер і нагадав, що вже пора перевдягатись на обід. Лорд Генрі підвівся й виглянув на вулицю. Призахідне сонце залляло золотим багрянцем горішні вікна в будинках навпроти, і шибки там виблискували, немов платівки розжареного металу. Небо над містом було зблякло-рожеве. А лорд Генрі думав про юне пломенисте життя свого нового друга, силкуючись розгадати, яка йому судилася доля.

Повернувшись додому десь о пів на першу ночі, він побачив на столі в передпокої телеграму. Доріан Ґрей сповіщав про свої заручини із Сібіл Вейн.

«Портрет Доріана Грея» Розділ V

— Мамо, мамо, я така щаслива! — прошепотіла дівчина, зануривши лице в коліна втомленої змарнілої жінки, що сиділа спиною до світла в єдиному кріслі убогої віталеньки. — Я така щаслива! — повторила дівчина. — І ти теж повинна бути щасливою!

Місіс Вейн конвульсійно стисла схудлими набіленими руками доччину голову.

— Щасливою! — озвалася вона. — Я щаслива тільки тоді, коли бачу тебе на сцені, Сібіл. Ти не повинна думати ні про що інше, крім театру. Містер Айзекс дуже добрий до нас, і ми завинили йому багато грошей.

Дівчина підвела погляд і закопилила губи.

— Гроші, мамо! — скрикнула вона. — Що таке гроші? Кохання дорожче за гроші.

— Містер Айзекс позичив нам п’ятдесят фунтів, щоб ми могли сплатити борги і як слід спорядити Джеймса. Ти не повинна забувати цього, Сібіл. П’ятдесят фунтів — велика сума… Містер Айзекс дуже чуйно ставиться до нас.

— Але він не джентльмен, мамо! І мені гидко слухати, як він розмовляє зі мною, — заперечила дівчина, звівшись на ноги і підходячи до вікна.

— Не знаю, як би ми без нього впоралися з усім… — буркотливо додала мати.

Сібіл Вейн похитала головою і засміялась.

— Він нам більше не потрібен, мамо. Тепер нам життя влаштує Чарівний Принц!

Вона враз примовкла. Кров бурхнула їй у голову і щоки зарожевіли. Швидкий віддих розітнув пелюстки її уст. Вони тріпотіли. Гарячий вітер пристрасті пройняв дівчину і навіть ворухнув складками її сукні.

— Я кохаю його, — просто сказала вона.

— Дурненька моя, ой дурненька! — мов папуга, твердила у відповідь мати. А помах її скоцюрблених пальців з фальшивими оздобами надавав словам якогось жаского комізму.

Дівчина знов засміялася. Радість упійманої пташини бриніла у доччиному голосі. І очі її променились цією радістю — ось вони на мить зімкнулися, немов криючи свою таємницю, а коли розплющились, їх уже застилала мрійна поволока.

З потертого крісла промовляла до дівчини тонкогуба житейська мудрість, натякала на обачність, наводила сентенції з книги боягузтва, автор якої претендує на здоровий глузд. Сібіл не слухала. Вона чула себе вільною у в’язниці свого кохання — її принц, Чарівний Принц, був з нею. Вона викликала його образ із пам’яті, і він поставав перед її зором. Вона посилала свою душу по нього, і та приводила його до неї. Його поцілунок ізнов палав їй на устах, а повіки затеплились від його дихання.

Тоді Мудрість змінила тактику і завела мову про те, що треба приглянутися, треба перевірити. Можливо, цей юнак багатий. Коли цьому правда, то слід подумати про одруження… Але хвилі світової підступності розбивались об вуха Сібіл, стріли хитрощів марно ціляли в неї. Вона лише бачила, як ворушаться тонкі губи, і усміхалася.

Раптом вона відчула потребу заговорити. Насичена словами мовчанка стривожила її.

— Мамо, мамо! — скрикнула вона. — Чому він так палко покохав мене? Я знаю, чому я його покохала. Це тому, що він прекрасний, як саме Кохання! Але що він знайшов у мені? Я ж не варта його! Я така мізерна перед ним. І однак — не знаю, чому це, але я не відчуваю приниження. Я навіть пишаюся своїм коханням!.. Мамо, чи ти мого батька теж кохала так, як я Чарівного Принца?

Обличчя літньої жінки сполотніло під грубим шаром пудри; сухі її губи скривились у болісній спазмі. Сібіл метнулась до матері, обвила за шию руками і поцілувала.

— Пробач мені, матусю. Тобі, я знаю, боляче згадувати про нашого тата. Але це тільки тому, що ти його так гаряче кохала… Не треба цього смутку. Сьогодні я так само щаслива, як ти була двадцять років тому! Ой мамо! Дай мені стати щасливою на все життя!

— Дитя моє, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаєш про цього юнака? Тобі навіть ім’я його не відоме! І так зовсім не личить поводитись. Тим більш тепер, коли Джеймс від’їздить до Австралії і в мене стільки клопотів, тобі б треба бути розважливішою… Проте, якщо він багатий…

— Ой мамо, мамо, дай мені стати щасливою!

Місіс Вейн глянула на дочку і стиснула її в обіймах з тим театральним жестом, які в акторів, бува, стають мало не другою натурою. У цю хвилину двері відчинились — і до кімнати ввійшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з кучмою каштанового волосся на голові і непропорційно великими руками й ногами. Він не мав і знаку сестриної витонченості, так що ледве можна було повірити в близьку спорідненість між ними. Місіс Вейн сторожко подивилась на сина, і усмішка її поширшала. Вона уявила собі, як то разюче має виглядати ця сцена в синових очах.

— Ти б трошки поцілунків приберегла мені, Сібіл, — добродушно пробурчав хлопець.

— Та ти ж не любиш, коли тебе цілують, Джіме! — вигукнула Сібіл. — У-у, такий страшний ведмедисько! — І, підбігши до брата, вона обняла його.

Джеймс Вейн ніжно глянув на лице сестри.

— Сібіл, ходім прогуляємось наостанці. Я ж, мабуть, ніколи більше не повернуся до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.

— Сину мій, не кажи таких страшних слів, — зітхнула місіс Вейн, беручись лагодити якесь театральне вбрання в позлотицях. Її трохи розчарувало, що Джеймс не приєднався до них двох із дочкою, — тоді б картина була ще ефектніша.

— Чом не казати, мамо? Я ж так і думаю.

— Ти, сину, завдаєш мені болю. Я вірю, що, домігшися статку, ти повернешся з Австралії. У тих же колоніях не знайдеш пристойного товариства. Там і натяку на щось таке нема… Отож домігшися статку, ти повинен повернутися назад і влаштуватись у Лондоні.

— “Пристойне товариство!” — відгарикнувся хлопець. — Я й чути про нього не хочу. Мені лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сібіл з театру. Я ненавиджу театр!

— Ой Джіме! Ну нащо ти так? — сміючись, сказала Сібіл. — Але ж ти направду збираєшся зі мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти підеш прощатися зі своїми приятелями — з Томом Гарді, який дав тобі цю бридку люльку, або з Недом Ленґтоном, який глузує з тебе, коли ти палиш її. Це дуже гарно, що ти даруєш мені свій останній день. Куди ж ми підемо? Ходім до Гайд-парку!

— В мене занадто простацьке вбрання, щоб туди йти. — Джеймс охмурнів. — Там гуляє тільки панство.

— Пусте, Джіме, — прошепотіла Сібіл, погладжуючи рукав його пальта.

— Ну, гаразд, — згодився він, трохи повагавшись. — Тільки хутчій збирайся.

Дівчина вистрибом подалася до дверей. Було чути, як вона співала, збігаючи вгору сходами. Потому її ніжки задріботіли десь нагорі.

Хлопець разів два пройшовся по кімнаті, а тоді обернувсь до непорушної постаті в кріслі.

— Мамо, мої речі готові? — спитав він.

— Все готове, Джеймсе, — відповіла мати, не відриваючи очей від роботи.

Останні місяці місіс Вейн, залишаючись наодинці зі своїм суворим і важким на вдачу сином, щоразу почувала себе трохи ніяково. Її неглибоку й потайну душу завжди бентежило, коли їхні погляди стикалися. Часто вона запитувала себе, чи не підозрює син чого.

Джеймс більше не озивався, і мовчанка стала нестерпною для неї. Тоді мати вдалась до нарікань. Жінки все бороняться тим, що переходять у наступ, а наступають у той спосіб, що зненацька й дивно здаються.

— Сподіваюся, ти будеш задоволений своєю професією, Джеймсе, — сказала вона. — Пам’ятай, ти ж сам вирішив стати моряком. Ти міг би піти до контори котрогось адвоката. Адвокати — вельми поважані люди, і на провінції їх нерідко запрошують на обіди до найкращих родин.

— Я ненавиджу контори й писарів! — відрубав Джеймс. — Але твоя правда, я сам обрав собі таке життя. Єдине, що я тебе прошу, мамо, — це пильнуй за Сібіл. Не допусти, щоб хто-небудь її скривдив. Ти повинна оберігати її.

— Ти й справді кажеш чудні речі, Джеймсе! Звичайно, я пильную за Сібіл.

— Я чув, якийсь панич буває щовечора в театрі і ходить за лаштунки до Сібіл на розмови. Це правда? Що за цим криється?

— Ти на таких справах не розумієшся, Джеймсе. Прояви вдячної уваги — природна річ для нас, акторів. Колись і мене вшановувано зливою квітів. Тоді нашу гру вміли як слід цінувати… Ну, а щодо Сібіл — я ще не знаю, чи її захоплення серйозне. Але нема ніякого сумніву, що цей юнак достеменний джентльмен. Він завжди такий ґречний зі мною! Крім того, він, здається, багатий, та й квіти, що він посилає Сібіл, такі милі…

— Але ж ви навіть імені його не знаєте! — гостро вкинув хлопець.

— Ні, — відповіла мати, незворушно спокійна. — Він ще не відкрив нам свого справжнього імені. Це так романтично! Він, певно, з самої аристократії.

Джеймс Вейн прикусив губу.

— Пильнуй за Сібіл, мамо, — повторив він. — Вберігай її!

— Мій сину, твої слова завдають мені прикрощів. Я завжди звертаю особливу увагу на Сібіл. Звісно, коли цей добродій заможний, чому б їм не одружитись? Я впевнена, що він з вищого товариства. За це говорить весь його вигляд. І для Сібіл це чудова партія. З них було б таке чарівне подружжя! Він же надзвичайно вродливий — це кожному видно.

Хлопець щось пробурмотів під ніс, тарабанячи своїми грубими пальцями по шибці. Він саме обернувся відказати щось вголос, коли двері відчинилися і вбігла Сібіл.

— Які ви серйозні обоє! — скрикнула вона. — Що сталося?

— Нічого, — озвався брат. — Просто людині треба часом бути серйозною. До побачення, мамо, я прийду обідати о п’ятій. Все спаковане, крім сорочок, отже, ти не клопочись.

— До побачення, мій сину, — відповіла мати і, повагом, хоч дещо й силувано, кивнула Джеймсові.

Їй було прикро, що він розмовляв з нею таким тоном, а від його погляду їй ставало лячно.

— Поцілуй мене, мамо, — сказала дівчина. Ніжні, мов квітка. уста Сібіл торкнулися побляклої материної щоки і зігріли її.

— Дитя моє! Дитя моє! — скрикнула місіс Вейн, зводячи очі до стелі, де б мала бути уявна гальорка.

— Ходім, Сібіл! — роздратовано гукнув Джеймс. Він терпіти не міг цієї материної афектації.

Вони вийшли на вулицю і рушили вздовж непривітної Юстон-род. На небі хмарки, гнані вітром, час від часу застували сонце. Перехожі здивовано позирали на понурого вайлуватого парубійка у грубому, недоладно зшитому вбранні, що йшов у товаристві такої гожої та вишуканої дівчини. Він скидався на простого садівника з трояндою в руках.

Подеколи, перехоплюючи допитливий чий погляд, Джім хмурнів. Він аж нетямивсь, коли його роздивлялися, — до геніїв це почуття приходить лише на схилі віку, але людей пересічних воно ніколи не полишає. Сібіл, однак, зовсім не зауважувала, яке враження вона справляє. В її сміхові тріпотіла радість кохання. Вона думала про свого Чарівного Принца, і щоб вільно віддаватись плинові цих думок, говорила не про нього, а про корабель, на якому Джім має відплисти, про золото, що він, безперечно, знайде в Австралії, про багату дівчину-красуню, що він вирятує з рук лихих утікачів-каторжників у червоних сорочках. Бо ж він не буде абияким собі матросом, чи навіть помічником капітана, або ще кимось, як він собі гадає. О ні! Моряцьке життя таке жахливе! Подумати лишень: тебе замкнено на цьому гидкому судні, рипучі горбасті хвилі перехлюпують через борти, а лютий вітер пригинає щогли і роздирає вітрила на довгі посмуги, що аж завивають під вітром! Ні, він у Мельбурні чемненько попрощається з капітаном, зійде на берег і відразу подасться до золотих копалень. Не мине й тижня, як він знайде великий самородок щирого золота, найбільший з усіх на світі, і у фургоні, під вартою шести кінних полісменів, приставить його до узбережжя. На них тричі нападатимуть грабіжники з диких нетрищ, але щоразу їх ущент розбиватимуть. Або ні, він зовсім не піде на золоті копальні. То страшні місця — там суціль пиятика, стрілянина, лайка! Краще він осяде на землі, стане розводити овець… І ось одного вечора, повертаючись верхи додому, він перестріне розбійника на чорному коні, з прегарною й багатою дівчиною-полонянкою, і поженеться за ним, і вирятує її. Звичайно, вона закохається в нього, а він у неї, і вони поберуться, і вернуться до Лондона, і оселяться тут у пишному будинку. Авжеж, у Джіма будуть захопливі пригоди! Тільки він повинен бути добрий, не дратуватись, не тринькати грошей. Вона лиш на рік старша за нього, але куди більше знає про життя!.. Зрозуміла річ, він повинен також писати їй з кожною поштою і щовечора молитись перед сном. Бог дуже добрий, він берегтиме його. А вона теж молитиметься за нього, і через кілька років він повернеться додому страх який багатий і дуже щасливий…

Хлопець слухав її насуплено й мовчки. Близька розлука з домівкою краяла йому серце.

Але не це одне хмурило й гнітило Джеймса. Хоч який він був недосвідчений, а проте сильно відчував небезпеку в становищі Сібіл. Залицяння цього світського джиґуна не віщувало їй нічого доброго. Він був аристократ, і Джеймс ненавидів його за це, ненавидів тим дужче, що й сам не здавав собі справи в тому дивному расовому інстинкті, якому скорявся. Він усвідомлював також поверховість та марнославність материної вдачі, і в цьому бачив величезну загрозу для Сібіл, для її щастя. Діти завжди починають з любові до батьків; дійшовши своїх літ, вони судять їх і часом — прощають.

Мати! Він давно мав на думці дещо поспитати в неї — довгі місяці воно не дає йому спокою. Слово, ненароком почуте в театрі, глузливий шепіт, що долинув до його вух одного вечора, коли він стояв біля входу за лаштунки, розбурхали цілий ланцюг пекучих здогадів. Тоді воно було немов удар батогом в обличчя. І зараз, на згадку про те, його брови стяглись, аж глибока зморшка пролягла між ними. Здригнувшися з болю, він конвульсійно прикусив нижню губу.

— Ти зовсім не слухаєш мене, Джіме! — скрикнула нараз дівчина. — А я сную для тебе такі захопливі плани на майбутнє! Скажи-бо хоч що-небудь.

— Що ж тобі сказати?..

— Ну, що ти будеш гарним хлопчиком і не забуватимеш нас, — мовила Сібіл, усміхаючись до брата.

Він здвигнув плечима.

— Ти, Сібіл, мабуть, скорше забудеш мене, ніж я тебе.

Вона зашарілася.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Адже я чув, у тебе є новий знайомий? Хто він такий? Чому ти не розповіси мені про нього? Це знайомство не обіцяє тобі нічого доброго.

— Джіме, облиш! — вигукнула вона. — Ти не повинен зле говорити про нього! Я його кохаю!

— Але ж ти навіть імені його не знаєш! — заперечив Джеймс. — Що він за один? Я маю право знати.

— Його звуть Чарівний Принц. Хіба тобі не подобається таке ім’я? Ох ти, мій дурнику! Ти повинен це ім’я запам’ятати. Якби ти тільки побачив його, ти повірив би, що кращого за нього немає в цілісінькім світі! Ось коли ти повернешся з Австралії і познайомишся з ним, він тобі ще й як сподобається, Джіме! Він усім подобається, ну, а я… я кохаю його. Я б так хотіла, щоб ти був сьогодні в театрі! Приїде він, а я гратиму Джульєтту. О, як я її зіграю! Лишень уяви собі, Джіме, — бути закоханою і грати Джульєтту! Коли він сидить перед тобою! Грати для його насолоди! Я навіть боюся, щоб не налякати всіх у залі, — так, я їх або налякаю, або зачарую! Бути закоханою — це піднестися над самою собою. Цей бідолашний бридун, містер Айзекс, знову правитиме перед своїми завсідниками у буфеті, що я “геній”. Досі він тільки вірив у мене, а сьогодні він проголосить мене одкровенням. Я відчуваю це. І все це лише завдяки йому, моєму Чарівному Принцові, моєму прекрасному коханому, моєму богові краси! Але я така бідна проти нього… Бідна! Ну то й що? Коли злидні вповзають у двері, кохання влітає у вікно! Ось так має звучати прислів’я — їх треба усі поперероблювати. Їх придумували взимку, а тепер літо… Ні, для мене тепер весняна пора — справжній танець квітів під блакитним небом!

— Він аристократ, — похмуро мовив Джеймс.

— Він — Принц! — наспівом протягла Сібіл. — Чого ще тобі треба?

— Він хоче зробити тебе рабою!

— Я здригаюся від думки про волю.

— Ти повинна стерегтись його, Сібіл.

— Бачити його — це його обожнювати, а знати його — це вірити йому.

— Сібіл, ти просто збожеволіла перед ним! Дівчина засміялась і взяла брата за руку.

— Ох ти, мій Джіме, в тебе думки — як у столітнього діда! От зажди, колись ти й сам закохаєшся, тоді зрозумієш, що це таке. Ну не дивись так набурмосено! Тобі б радіти, що хоч ти й від’їжджаєш, а сестра твоя така щаслива, як ніколи! Нам обом жилося важко, дуже важко й невесело. Але тепер усе буде інакше. Ти їдеш до нового світу, а я свій знайшла тут… Ось два місця, сядьмо, Джіме, — подивимось, як гуляє гарно виряджена публіка.

Вони усілися серед юрми відпочивальників. Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими вогнистими язичками. У повітрі трепетною хмаркою духовитої пудри зависав білий порох. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів.

Сібіл усе пробувала розворушити брата, розпитуючи, що він гадає робити, які має сподіванки. Джеймс відповідав звільна і неохоче. Вони перекидалися словами, як гравці обмінюються фішками. Сібіл чулася пригніченою, що не зуміла запалити брата своєю радістю. Слабка усмішка на його понурому обличчі — ото й усе, чого вона домоглася.

Дівчина замовкла. Раптом у погляд їй упало злотисте волосся й усміхнені уста: повз них у відкритому екіпажі проїхав з двома дамами Доріан Ґрей.

Сібіл скочила на ноги.

— Он він!

— Хто? — спитав Джім Вейн.

— Чарівний Принц, — відповіла вона, проводжаючи поглядом екіпаж.

Хлопець, і собі схопившись, міцно стиснув її руку.

— Де? Покажи мені! Де він? Мені треба його побачити! — вигукував він. Але в цю мить той екіпаж заслонила запряжена четвіркою карета герцога Бервіка; коли ж вона проїхала, його вже зовсім не було видно.

— Уже зник, — сумовито прошепотіла Сібіл, — а я так хотіла, щоб ти його побачив…

— І я хотів. Бо коли він скривдить тебе, я знайду його й уб’ю. Це так само певно, як те, що Бог є на небі!

Сібіл жахно глянула на брата. Він ще раз повторив свої слова. Вони розітнули повітря, мов кинджал. На Джеймса почали озиратися люди; якась пані, що стояла поблизу дівчини, пирснула сміхом.

— Ходім звідси, Джіме, ходім! — стиха мовила Сібіл. Вона стала пробиратися крізь юрбу, а брат слухняно рушив за нею, радий, що нарешті розважив душу.

Коли вони дійшли до статуї Ахілла, дівчина обернулась і подивилася на брата. Жаль стояв їй в очах, а вуста — усміхались. Вона докірливо похитала головою;

— Ти зовсім здурів, Джіме, ну геть-чисто здурів! Ти просто хлопчисько-сердюк, та й годі. Ну де ж можна говорити такі бридкі речі? Ти сам не розумієш, що кажеш. Ти просто ревнивий і злющий!.. Ой, як я хотіла б, щоб ти закохався! Любов робить людей добрими, а твої слова такі злі…

— Мені вже шістнадцять років, — заперечив Джеймс, — і я знаю, що кажу. Мати не зарадить тобі. Вона не зможе про тебе подбати… Тепер я взагалі шкодую, що виладнався до Австралії. Мені треба було б плюнути на все і лишитися з тобою. Я б так і зробив, якби не підписав уже контракту.

— О, не треба так, Джіме. Ти поводишся, як герої тих безглуздих мелодрам, що в них так залюбки грала мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тільки-но бачила його, а бачити його — це справжнє щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти ніколи не образиш того, кого я кохаю, — правда, Джіме?

— Мабуть — доки ти кохатимеш його, — була понура відповідь.

— Я кохатиму його повік! — вигукнула вона.

— А він тебе?

— І він теж!

— А ні — то хай начувається!

Вона аж відсахнулась, вражена братовим тоном, тоді засміялася і поклала руку йому на плече. Адже брат її — всього лишень хлопчисько!

Біля Мармурової арки вони сіли в омнібус, що довіз їх під самий їхній обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже за п’яту, і Сібіл мала лягти відпочити яку часину перед виставою. На цьому наполіг Джеймс, сказавши, що він радніше попрощається з нею, поки мати ще внизу. А то мати неодмінно встругне яку препротивну сцену!

І вони попрощались у кімнатинці Сібіл. Джеймсові душу пекли ревнощі й люта ворожість до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став поміж ним і сестрою. Та коли її руки обвили його шию, її пальці пестливо торкнулись його волосся, хлопцеві одлягло від серця, і він поцілував Сібіл щиро й ніжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бриніли сльози.

Внизу на хлопця чекала мати. Вона докірливо буркнула щось за спізнення, але він не відповів, мовчки беручись до злиденного обіду. Круг столу дзижчали й повзали по брудній скатертині мухи. Крізь гуркіт омнібусів і екіпажів на вулиці до хлопця доходив туркотливий голос, що пожирав останні його хвилини вдома.

Попоївши, він відсунув тарілку і спер голову на руки. Хлопець відчував, що має право знати. Якщо все було так, як він підозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижаніючи зі страху, місіс Вейн стежила за сином. Слова механічно спадали з її губ, пальці нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзиґарі вибили шосту, Джеймс підвівся і рушив до дверей. Потім нараз обернувся і глянув на матір. Погляди їхні зустрілись. В її очах він прочитав ревне благання милосердя. Це тільки скріпило його рішучість.

— Мамо, я мушу запитати щось у тебе, — почав він. Її очі непевно забігали по кімнаті. Вона мовчала.

— Скажи мені правду, я маю право знати! Ти була одружена з моїм батьком?

Мати полегшено зітхнула. Моторошна мить, якої вона перестрашено чекала й удень і вночі протягом довгих місяців, — ця мить нарешті прийшла, а проте не нагнала на неї жаху. Це навіть трохи розчарувало її. Різка прямота запитання вимагала такої ж прямої відповіді. До цієї сцени годилося б поступово підійти, тоді вона не скидалася б в її очах на погану репетицію.

— Ні, — відповіла мати, вражена суворою простотою життя.

— Отже, мій батько — негідник! — вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.

Місіс Вейн похитала головою.

— Ні, сину. Я знала, що він не був вільний. Але ми дуже любилися між собою. Якби він був живий, він забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, він же твій батько, і він порядна людина. Справді-бо, він був з вищого товариства…

Проклін зірвався юнакові з уст.

— Мені байдуже за себе, — скрикнув він, — але не допусти, щоб із Сібіл!.. Він теж порядна людина, отой, що закоханий в неї чи прикидається закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!

На мить місіс Вейн охопило принизливе почуття сорому, голова її похнюпилась. Тремтячими руками вона витерла сльози.

— Сібіл має матір, — пробурмотіла вона, — а я не мала.

Сина це зворушило. Він підійшов до матері і, нахилившись, поцілував її.

— Прости мені, мамо, що я завдав тобі болю, питаючи про батька, — мовив він. — Але я не міг стриматись… Я вже мушу йти. Прощавай! Не забувай тільки — відтепер ти повинна дбати лише про одну Сібіл!.. І повір мені: якщо цей чоловік скривдить мою сестру, я знайду, хто він такий, я вистежу його й уб’ю, як собаку. Присягаюсь у цьому!

Очевидна перебільшеність погрози, запальність жестів, що супроводили цю мелодраматичну тираду, немовби зробили реальнішою всю сцену в очах місіс Вейн. Ця атмосфера була їй знайома зблизька, подих її став вільніший, і вперше за багато місяців вона відчула справжнє захоплення сином. Вона була не від того, щоб це дійство продовжити в тому ж ключі, але Джеймс різко урвав розмову. Треба було позносити вниз валізи, знайти ще десь кашне. Метушливо то вбігав, то вибігав поденник, що обслуговував мебльовані кімнати, де вони мешкали. Потім рядилися з візником. Слушний момент було згаяно на дріб’язкову вовтузню. І коли син уже від’їжджав, місіс Вейн, махаючи йому з вікна мереживною хусточкою, почувалася ще більш розчарованою, ніж раніше. Така чудова нагода — і минула намарне! Щоправда, вона трохи втішилась, виповідаючи Сібіл, яке то тепер самітне буде в неї життя, коли вона муситиме дбати лише про дочку. Ці слова їй сподобалися, і вона вирішила запам’ятати їх. Але про синову погрозу, хоча й було то сказано вельми вимовно і драматично, вона ані прохопилась. Місіс Вейн була впевнена, що колись вони всі посміються з цієї присяги.