«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ XIV

Наступного ранку о дев’ятій годині у спальню ввійшов камердинер із чашкою шоколаду на таці і розчинив віконниці. Доріан спав спокійним сном, лежачи на правому боці і руку підклавши під щоку. Вигляд він мав хлопчика, що стомився від забав чи занять.

Служникові довелося двічі торкнути господаря за плече, перше ніж той прокинувся. Коли Доріан врешті розплющив очі, слабка усмішка заграла у нього на устах, наче він іще марив захопливим сном. Проте йому не снилося нічогісінько. Спання його не було стривожене ніякими приємними чи похмурими видіннями. Але юність усміхається без будь-яких причин — у цьому її найголовніші чари.

Повернувшись на другий бік, Доріан сперся на лікоть і почав пити шоколад. У кімнату світило спокійне листопадове сонце. Небо було погідне, в повітрі м’яка теплінь — ранок майже як у травні.

Тим часом одна по одній події минулої ночі німою скривавленою ходою стали закрадатись у Доріанів мозок. З жаскою чіткістю оживала ціла картина. Його пройняла дрожем згадка про все, чого він зазнав; на мить у ньому знову спалахнула та сама нестримна зненависть до Безіла Голворда, що спонукала його вбити художника, і він аж похолов з люті. А мрець же й досі ще сидить там — і зараз, під яскравим сонцем! Це жахливо! Така бридота лише на нічний морок, а не на ясний день…

Доріан відчував, що заслабне або й збожеволіє, коли буде забагато роздумувати над цим. Є гріхи, згадувати які принадніше, ніж чинити, — ці дивні перемоги задовольняють більше гордощі, аніж пристрасті, і дарують розумові гостру насолоду, приємнішу за будь-яку, що її тільки може мати від них чуттєвість. Але цей гріх — інакший. Цей треба було вигнати з пам’яті, заглушити опієм, задушити його, — щоб не бути самому ним задушеним.

Коли вибило пів на десяту, Доріан провів рукою по чолу і рвучко схопився. Одягався він сьогодні дбайливіше, ніж звикле, — вибагливо добирав краватку й шпильку до неї, декілька разів перемінював персні. І за сніданком сидів довго, куштуючи різноманітних страв, балакаючи з камердинером про нові лівреї, що збирався замовити для челяді в Селбі, переглядаючи ранкову пошту. Над деякими листами він посміхався, від трьох відчув прикрість, а одного перечитав раз і ще раз, а тоді, роздратовано скривившись, подер на клапті. “Страшна це річ — жіноча пам’ять”, — зауважив був якось лорд Генрі.

Допивши чашку чорної кави, Доріан неквапливо витер губи серветкою і кивнув камердинеру зачекати. Потім сів за стіл, написав два листи і першого з них сховав у кишеню, а другого дав служникові.

— Френсісе, віднесіть оце на Гертфорд-стріт, сто п’ятдесят два. В разі містера Кемпбела немає в Лондоні, довідайтеся, де він.

Лишившись наодинці, Доріан запалив цигарку і, не знаючи, чим заповнити час, заходився малювати на клапті паперу спершу квітки й усілякі архітектурні деталі, а там і людські силуети. Раптом він завважив, що кожне обличчя напрочуд скидається на Голвордове. Спохмурнівши, Доріан устав, підійшов до книжкової шафи і витяг навмання якусь книжку. Він поклав собі не думати про те, що скоїлося, аж доки не буде в цьому крайньої потреби.

Простягнувшись на канапі, Доріан кинув погляд на титульну сторінку. Це виявились “Емалі та камеї” Ґотьє, розкішне видання Шарпантьє на японському папері, з гравюрами Жакмара. На оправі з цитриново-зеленої шкіри було відбито в золоті ґратчастий візерунок і цятками нанесені ґранати. Книжку цю йому подарував Адріан Сінґлетон: Коли Доріан почав гортати сторінки, йому в вічі впала поезія про руку Ласенера, холодну і жовту, “де ще не змиті сліди чужих страждань”, руку з пухнастим рудим волоссям і “пальцями фавна”. Мимохіть здригнувшись, Доріан глянув на свої тонкі білі пальці. Читаючи далі, він натрапив на прегарні строфи про Венецію:

І от, як шум рожево-білий,

Встає Венеція сама.

То Афродіти образ милий

Струмисті груди підійма.

Собор прозоро-мармуровий

Тремтить над синявою хвиль,

Мов горло дівчини з любови,

Коли пече солодкий біль.

Човен причалює. За ґанок

Стерничий линву закида.

Фасад, рожевий ніби ранок,

Блакитна одбива вода.

Яка чудова поезія! Читаєш її — і ніби сам пливеш зеленими каналами рожевоперлинного міста, сидячи в чорній гондолі зі срібним носом і обвислими фіранками. Рядки цього вірша приводили Доріанові на пам’ять ті туркусові борозни, що стеляться за човном, коли прямуєш до Лідо. Несподівані спалахи барв яскравістю нагадували птахів з опалево-райдужними шийками, що пурхають навколо високої комірчастої дзвіниці-кампаніли або гордо походжають під сутінковим склепінням запорошених аркад…

Відкинувшись на спину і приплющивши очі, Доріан усе повторював подумки:

Фасад, рожевий ніби ранок,

Блакитна одбива вода.

Ціла Венеція в цих двох рядках!.. Доріан пригадав осінь, проведену там, і чарівне кохання, що спонукувало його на різні дурисвітства. Романтика є повсюди. Але Венеція, як і Оксфорд, має ще й тло відповідне, а для правдиво романтичної вдачі тло — це все або майже все… З ним разом у Венеції деякий час жив і Безіл, що до нестями захопився був Тінторетто. Бідолашний Безіл! Так жахливо вмерти!

Доріан зітхнув і знов узявся до Ґотьє, шукаючи в книжці забуття. Він читав про ластівок, що влітають у вікна маленької кав’ярні в Смірні, де сидять гаджі і перебирають бурштинові чотки, а купці в тюрбанах потягують довгі люльки з китичками і ведуть поважну бесіду поміж себе. Читав про обеліск на майдані Згоди, що ридає гранітними слізьми у самоті свого захмареного вигнання і тужливо прагне повороту до гарячого Нілу, покритого лотосом, у край сфінксів, рожевих ібісів, білих грифів з золоченими кігтями, де в зеленому паркому намулі бовтаються крокодили з бериловими очицями. Потім Доріан поринув у сумовиті роздуми над строфами, що, наснажившись музикою від зацілованого мармуру, мовлять про незвичайну статую у порфіровій залі Лувру — поет її порівнює з контральтовим голосом і називає “чарівним страховищем”.

Та незабаром книжка випала у Доріана з рук. Його взяв неспокій, потім опав страх. Що, коли Кемпбела немає в Англії? Може минути багато часу, доки він повернеться. Та й раптом він узагалі відмовиться прийти? Як тоді бути? Адже кожна мить важить так багато!

Колись, років п’ять тому, Доріан і Алан дуже заприязнилися — вони були майже нерозлучні. Потім їхня приязнь нараз урвалася. І тепер, як вони здибалися де в товаристві, усміхався лише Доріан Ґрей; Алан Кемпбел — ніколи.

Кемпбел був надзвичайно здібний юнак, дарма що не розумівся на образотворчості, а тією дрібкою смаку до поезії, яку він мав, цілковито завдячував Доріанові. Найбільшою його пристрастю була наука. У Кембриджі він дуже багато часу працював у лабораторії і з відзнакою склав іспит з природничих наук. Ось і тепер він усе цікавився хімією, завів собі власну лабораторію, в якій замикався цілими днями на велику прикрість своїй матері, — вона жадала синові парламентської кар’єри, а про хіміка мала таке уявлення, що це щось на рівні простацького аптекаря. Водночас Алан став також непересічним музикантом: на скрипці та роялі він грав краще, ніж більшість аматорів. Власне, музика й звела їх, його і Доріана Ґрея, — музика і та незбагненна принадність, що нею Доріан міг при бажанні, а часто й несвідомо, зачаровувати всіх, із ким стикався. Вони познайомились у леді Беркшир того вечора, коли там грав Рубінштейн, і опісля їх завжди бачили разом в опері й усюди, де можна було почути гарну музику.

Дружба їхня тривала півтора року. Кемпбел часто бував або в Селбі, або в будинку на Гровнер-сквер. Для нього, як і для багатьох інших, Доріан Ґрей був за взірець усього прекрасного й чарівного в житті. Чи сталася між ними яка сварка — ніхто ніколи так і не дізнався. Але раптом зауважено, що при зустрічі вони заледве одним словом обмінюються і що Кемпбел щоразу рано покидає будь-яку гостину, де присутній Доріан Ґрей. Та й на вдачу він змінився — ставав часами на диво понурим, видимо знеохотився слухати музику і сам ніколи вже не грав, — мовляв, наукові студії не дають йому змоги музикувати. І певно, що так: що не день він усе більше поринав у біологію, і його прізвище вже деколи згадувано в наукових журналах — у зв’язку з його цікавими дослідами.

Ось на цю людину й чекав Доріан Ґрей, раз у раз позираючи на годинника. З кожною хвилиною тривога його зростала. Нарешті він підвівся і заходив туди-сюди по кімнаті, нагадуючи виглядом прегарну звірину, що кидається в клітці. Хода його була широка й безгучна, а руки навдивовижу холодні.

Чекати ставало несила. Час повз так повільно, немов ноги мав налиті оливом, тоді як його, Доріана, скаженим вихором несло на край чорної прірви. Він знав, що на нього там чигає, ба навіть бачив це навіч і, здригаючись, стискував вогкими пальцями розпашілі повіки, наче силкувався вдавити очні яблука в череп і осліпити й самий мозок. Марна річ! У мозку був свій поживок, і уява, спотворена жахом, корчилась і билася, як живе створіння з лютого болю, і гопцювала, скалячись із-під рухливої машкари, немов якась гидосвітня лялька на кону.

Тоді несподівано Час і зовсім зупинився для Доріана. Так, ця сліпа, длява істота вже й не повзла. І ледве Час завмер — прудко вискочили наперед моторошні думки, приволокли страхітливе майбутнє з його могили і виставили Доріанові перед очі. А він уп’явся в нього поглядом, скам’янілий від жаху.

Нарешті двері відчинились і ввійшов камердинер. Доріан обернув до слуги потьмянілий зір.

— Містер Кемпбел, сер, — доповів той.

З пошерхлих губ Доріана зірвався віддих полегкості, обличчя його знов ожило.

— Просіть же його швидше, Френсісе!

Доріан помалу приходив до тями. Перестрах його минув.

Служник уклонився і вийшов. За які півхвилини з’явився Алан Кемпбел, суворий та блідий на вигляд — вугільно-чорне волосся й темні брови ще виразніше відтінювали його блідість.

— Ви вельми ласкаві, Алане! Я вам дуже вдячний.

— Ґрею, я зарікся ступати ногою на ваш поріг. Але ви написали, що це справа життя й смерті…

Говорив Кемпбел повільно, твердим і холодним голосом. Зневагою світився його незворушний допитливий погляд на Доріана. Рук він не вийняв з кишень каракулевого пальта і начебто не помітив жесту, що ним його вітали.

— Так, це справа життя й смерті, Алане, і не тільки однієї людини. Сідайте.

Кемпбел сів на стілець біля столу, Ґрей — напроти. Очі їхні зустрілися. Доріанів погляд сповнений був безмежного жалю. Доріан розумів: те, що має він зробити, — річ жахлива.

По кількох хвилинах напруженої мовчанки Доріан нахилився вперед і промовив — дуже тихо, пильнуючи враження, яке справляють на співбесідника його слова:

— Алане, нагорі у цьому будинку, в замкненій кімнаті, куди не має доступу ніхто, крім мене, за столом сидить небіжчик. Він мертвий уже десять годин. Не совгайтесь і не дивіться на мене так! Хто ця людина, через що і як вона вмерла — вас не обходить. Вам треба зробити тільки ось що…

— Стривайте, Ґрею! Я не хочу далі слухати. Мені байдуже, правду ви кажете чи ні. Я навідліг відмовляюся вплутуватись у це. Тримайте при собі свої страхітливі таємниці, мене вони тепер не цікавлять.

— Алане, вони повинні вас зацікавити. І хоч би там як, а в цій таємниці не минеться без вашої участі. Мені страшенно шкода вас, Алане, але іншої ради нема. Тільки ви можете врятувати мене. Я змушений втягнути вас до цієї історії — це єдиний вихід. Алане, ви ж людина вчена, маєте справу з хімією та іншими науками, провадите всілякі досліди. Вам треба тільки знищити оте, що там нагорі, знищити так, щоб жодного знаку по ньому не лишилося. Ніхто не бачив, як цей чоловік увійшов у мій дім. Всі гадають, що він тепер у Парижі. Що він зник — на це звернуть увагу лише через кілька місяців. І треба, щоб на той час тут не було вже найменшого сліду від нього. Ви, Алане, повинні перетворити його й усе на ньому в жменьку попелу, яку я б міг розвіяти з вітром.

— Ви збожеволіли, Доріане!

— Ага! Я сподівався, що ви таки назвете мене на ім’я.

— Ви збожеволіли, кажу я вам, коли зізнаєтеся в цих страхіттях переді мною! Хіба нормальна людина може уявити, щоб я бодай пальцем поворухнув для вас? Мені нічого робити в цій справі. Невже ви гадаєте, що я важитиму своєю честю заради вас? Та гетьте зі своїми диявольськими витівками!

— Це було самогубство, Алане.

— Я дуже радий. Але хто призвів до цього? Певно, що ви!

— Отже, ви все-таки не хочете допомогти мені?

— Ясна річ, не хочу. Мені абсолютно нічого робити в цій справі. Мене не обходить, що на вашу голову спаде ганьба. Ви її заслужили. Ваше безчестя мені й трохи не болітиме. І як тільки у вас язик повернувся просити мене, саме мене, встрявати в це страхіття? Я думав, що ви краще знаєтесь на людях. Мабуть, отой ваш лорд Генрі Воттон не дуже навчив вас психології, хоч дечого іншого він вас таки навчив. Я навіть з місця не зрушу, щоб допомогти вам, не на того натрапили. Маєте друзів — до них і звертайтеся.

— Алане, це було вбивство. Я вбив його. Ви не знаєте, скільки я настраждався через цю людину. У моєму житті — зіпсуте воно чи ні — він завинив більше, ніж бідолашний Гаррі. Може, він цього й не хотів, але так уже склалося.

— Вбивство?! О Боже, невже ви аж до цього докотилися, Доріане? Я не донесу на вас — я не з таких. Та вас і без того, безперечно, арештують. Злочинець обов’язково виказує себе якоюсь дурницею. Але я не збираюсь у це втручатись.

— Ви повинні втрутитись! Заждіть, заждіть хвильку, Алане, вислухайте мене, лише вислухайте. Все, що я прошу вас, — це виконати науковий експеримент. Ви ж буваєте по шпиталях і трупарнях, і ті жахливі речі, що ви там робите, вас не разять. Якби вам нагодилося це тіло десь у смердючій лабораторії чи в анатомці на столі для розтинів, — то це був би для вас просто чудовий об’єкт дослідження, ви б собі з легкою душею заходилися коло нього. Ви б і не подумали, що чините щось погане. Де вам би, певне, здалося, що ви приносите користь людськості, збагачуєте науку, задовольняєте потяг до пізнання й таке інше… Я ж прошу вас зробити лише те, що ви робили вже десятки разів. Та й знищити труп куди менш бридко, ніж те, що ви звичайно там робите. І завважте: цей труп — єдиний доказ проти мене. Якщо його знайдуть, я пропав. А його напевне знайдуть, якщо ви не допоможете мені.

— Ви забуваєте, що я не маю аніякого бажання допомагати вам. Все це мені просто байдуже. Ваша історія не торкається мене ні з якого боку.

— Я благаю вас, Алане! Згляньтесь на моє становище! Адже ось тільки що, перед тим як ви прийшли, я мало не зомлів з жаху. Може, й вам коли-небудь доведеться щось такого зазнати… Ні, ні, не думайте про це! Гляньте на цю справу просто як науковець. Ви ж не допитуєтесь, відки ті трупи, що над ними експериментуєте, — не допитуйтесь і цим разом. Я й так уже забагато розповів вам. Я молю вас, Алане, зробіть це. Ми ж були друзями!

— Не чіпайте минулого, Доріане, — воно вмерло.

— Померле не завжди хоче забиратися… Он той, нагорі, не хоче йти. Він сидить за столом, схиливши голову і простерши руки. Алане, Алане! Якщо ви не станете мені в пригоді, я загину. Мене ж повісять, Алане! Невже ви не розумієте? Мене ж повісять за те, що я вчинив!..

— Ні до чого тягти далі цю сцену. Я навідліг відмовляюся докладати рук до цієї справи. Ви, мабуть, з глузду з’їхали, що звертаєтеся до мене з таким проханням.

— Ви таки відмовляєтесь?

— Так.

— Я благаю вас, Алане!

— Марна річ.

Знову жаль промайнув в очах Доріана Ґрея. Він простяг руку, дістав клаптик паперу і щось написав на ньому. Потім двічі його перечитав, обережно склав навпіл і кинув через стіл Аланові. Відтак підвівся і підійшов до вікна.

Здивовано глянувши на Доріана, Кемпбел узяв папірець і розгорнув. Коли він прочитав, лице його пополотніло, і він знеможено відкинувся на стільці. Моторошна нудотність підпирала до горла, серце шалено закалатало, немов у задушливій порожнечі.

Минуло дві-три хвилини гнітючої мовчанки, перше ніж Доріан обернувся і, підійшовши до Кемпбела, поклав руку йому на плече.

— Мені шкода вас, Алане, — упівголоса промовив він, — але ви приневолюєте мене… Листа вже написано — ось він. Бачите адресу? Якщо ви не допоможете мені, я муситиму послати його. І таки пошлю. А який наслідок це матиме — ви добре знаєте… Але ні, ви ж мені допоможете! Зараз вам уже нема як відмовитись. Ви повинні віддати мені належне — я намагався обійтись без крайнощів. А ви були суворий, нечемний, образливий зі мною. Так ставитись до мене жодна людина не насмілювалася — в усякому разі, жодна жива людина. Я все це стерпів. Тепер я маю ставити умови.

Кемпбел затулив обличчя руками, і дрож пройняла його тіло.

— Так, Алане, тепер моя черга ставити умови. Ви їх знаєте вже. Справа зовсім проста. Та візьміть себе в руки! Однак же доведеться це зробити, тож наважуйтесь і починайте.

У Кемпбела вихопився стогін, його всього колотило, наче в лихоманці. Такання годинника на каміні немов розбивало Час на окремі атоми пекучої муки, і кожен такий лютий, що годі його витерпіти. Залізний обруч усе дужче стискував чоло Аланові, наче загрожуване безчестя вже спало на нього. Свинцем тяжіла Доріанова рука на плечі. Це вже було над усяку силу. Здавалося, от-от ця рука розчавить його.

— Ну-бо, Алане, зважуйтесь, та й уже.

— Не можу, — машинально заперечив Кемпбел, наче слова щось могли змінити.

— Ви мусите. У вас нема вибору. Не зволікайте марно!

Кемпбел повагався ще хвилину.

— А камін є в тій кімнаті нагорі?

— Є, газовий з асбестом.

— Тоді мені треба з’їздити додому і взяти дещо з лабораторії.

— Ні, Алане, ви не вийдете звідси. Напишіть записку, і мій служник привезе від вас усе потрібне.

Кемпбел черконув кілька рядків, приклав їх вимочкою і заадресував конверт на ім’я свого помічника. Доріан узяв записку й уважно перечитав, а потім, подзвонивши, віддав її камердинерові з наказом повернутись якнайшвидше і привезти все, що треба.

Коли двері зачинилися за служником, Кемпбел нервово здригнувся і, підвівшись, підійшов до каміна. Його всього колотило. Хвилин двадцять жоден не прохопився ані словом. У кімнаті лишень муха дзижчала та ще годинник такав гучно, мов молот.

Коли годинник вибив першу, Кемпбел, обернувся і, глянувши на Доріана Ґрея, побачив, що очі йому набігли слізьми. Чистота і витонченість цього зажуреного обличчя чимось розлютили Кемпбела.

— Ви негідник, викінчений негідник! — пробурмотів він.

— Заспокойтесь, Алане. Ви врятували мені життя.

— Ваше життя? Боже милостивий, що це за життя! Ви ж по саму зав’язку в розпусті і ось уже докотилися до злочину! Коли я зроблю те, до чого ви мене силуєте, — то не заради вашого підлого життя.

— Ой, Алане, — зітхнув Доріан, — хотів би я, щоб ви мали до мене бодай тисячну частку того жалю, що я маю до вас.

Кажучи ці слова, він одвернувся і став дивитись через вікно в садок. Кемпбел мовчав.

Ще хвилин за десять, постукавши, увійшов камердинер, несучи велику з червоного дерева скриньку із хімічним приладдям, довгий звій сталевого й платинового дроту та дві чудернацькі залізні клямри.

— Залишити це тут, сер? — звернувся служник до Кемпбела.

— Так, — відповів замість нього Доріан. — На жаль, Френсісе, я маю ще одне доручення для вас. Як звуть того садівника з Річмонда, що приставляє в Селбі орхідеї?

— Гарден, сер.

— А й справді, Гарден. Отже, вам доведеться зараз-таки поїхати до Річмонда й передати Гарденові особисто, щоб він прислав удвічі більше орхідей, ніж я замовляв, але білих щоб якомога менше… Ні, мабуть, краще зовсім без білих. Сьогодні такий погожий день, та й Річмонд — прегарна місцина, а то б я не клопотав вас цією справою.

— Який же це клопіт, сер! Коли я маю повернутися? Доріан подивився на Кемпбела.

— Скільки часу забере ваш експеримент, Алане? — без тіні збентеження спитав він: присутність третьої особи наче надавала йому особливої сміливості.

Кемпбел спохмурнів і прикусив губу.

— Приблизно годин п’ять.

— Тоді, Френсісе, ви можете повернутись десь так о пів на восьму… Або стривайте — приготуйте мені зараз вечірнє вбрання, і тоді маєте вільний весь вечір. Дома я не обідаю, отож ви мені не будете потрібні.

— Дякую, сер, — промовив служник, виходячи з кімнати.

— Ну, Алане, тепер жодної хвилини не можна гаяти. Ого, важенна скринька! Я візьму її, а ви беріть решту.

Доріан говорив швидко й владним тоном, через що Кемпбел мимохіть відчув себе підлеглим його волі. З кімнати вони вийшли разом.

Зійшовши нагору, Доріан витяг ключа й відімкнув двері. Потім зупинився — в очах його з’явилася збентеженість, тіло пойняло дрожем.

— Я не годен сюди ввійти, Алане, — пробелькотів він.

— То й не входьте, я вас не потребую, — холодно відповів Кемпбел.

Коли Доріан прочиняв двері, у вічі йому впав хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. Подерте покривало валялося на підлозі. Доріан пригадав, що вчора, вперше за весь час, забув закрити фатальний портрет, і оце вже хотів кинутись до нього — але враз відсахнувся.

Звідки на руці портрета ота огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров’ю? Яке жахіття! Це ще жахніше — промайнуло йому в думці, — ніж те непорушне тіло, яке, він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл: його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що воно не зрушало з місця, що воно там саме, де було й вчора.

Доріан тяжко перевів подих, прочинив ширше двері і шмигнув у кімнату. Приплющивши очі й одвертаючи голову вбік — аби ненароком не глянути на мерця, — він нахилився, підняв пурпурово-золоте покривало і накинув на портрет.

Тоді зупинивсь і, боячись озирнутися, втупив погляд перед собою у химерний візерунок розшитої тканини. Він чув, як Кемпбел вніс важку скриньку, заліззя та все інше, потрібне для роботи. Доріан запитав себе, чи були знайомі Кемпбел і Голворд, і коли так, то яку думку мали один про одного?

— Тепер можете йти, — прозвучав позад нього суворий голос.

Доріан обернувся й похопливо вийшов, завваживши тільки, що мрець сидить уже прямо на стільці і що Кемпбел вдивляється в його жовтаве лиснюче обличчя. Сходячи вниз, Доріан почув, як нагорі клацнув ключ у замку.

Було вже далеко по сьомій, коли Кемпбел повернувся до бібліотеки. Вид його був блідий, але цілковито спокійний.

— Я виконав те, що ви просили, — тихо промовив він. — Тепер прощавайте. І щоб ми ніколи вже з вами не бачились! ….

— Ви врятували мене від загибелі, Алане. Я не забуду цього, — сказав Доріан просто.

Ледве Кемпбел вийшов, Доріан поспішився нагору. В кімнаті гидотно смерділо від азотної кислоти. Але мерця, що сидів за столом, уже не було.

«Портрет Доріана Грея» Розділ XV

Цього ж вечора о пів на дев’яту Доріан Ґрей, вишукано одягнений, з пучком пармських фіалок у петельці, увійшов до вітальні леді Нарборо, куди його уклінно провели лакеї. Він увесь був до краю збуджений, у скронях шалено стугоніла кров, але над рукою господині він схилився, як звикле, невимушено і граційно. Мабуть, людина ніколи не виглядає так невимушено, як тоді, коли мусить прикидатись. І певно ніхто з тих, що бачили Доріана Ґрея у цей вечір, не міг би пойняти віри, що він зазнав трагедії такої жахливої, яка тільки можлива у наш вік. Ні, не могли ці тонкі, ніби виточені пальці підняти ножа на злочин, не могли ці усміхнені уста клясти Бога й доброчестя! Доріан і сам дивувався врівноваженістю своєї поведінки і на якусь хвилину відчув гостру насолоду від цієї роздвоєності власного життя.

Гостей був невеликий гурт — лише ті, кого поспіхом устигла запросити леді Нарборо. Сама господиня була жінка дуже розумна, з рештками, як мовляв лорд Генрі, справді-таки визначної потворності. Свого часу вона була бездоганною дружиною одного британського посла, людини нестерпуче нудної, і по смерті свого чоловіка, — поховавши його з належною пишнотою в мармуровому мавзолеї, що сама ж і спланувала, та поодружувавши дочок з багатими літніми добродіями, — тепер віддавалася розкошам французької белетристики, французької кухні і французької дотепності, коли натрапляла на неї.

Доріан належав до числа її особливих улюбленців, і вона все тішилася перед ним, що не зустріла його замолоду. “Мій любий, я ж би до нестями закохалась у вас, — повторювала вона. — Мені пощастило, що вас тоді й близько ще не було. Я певна, що задля вас я переступила б усі можливі межі! Адже в мій час життя обмежувалось такою непривабною прозою, що мені навіть і пофліртувати ні з ким не довелося. Звичайно, мій чоловік найбільше у цьому винен. Нарборо був страшенно короткозорий, а яка приємність водити за ніс чоловіка, котрий нічого не бачить?”

Сьогоднішні гості леді Нарборо були досить нудні. Річ у тому, — як пояснила вона Доріанові, прикрившися потертим віялом, — що до неї несподівано завітала одна з її одружених дочок, та ще й мало того — привезла з собою чоловіка.

— Я гадаю, це дуже нетактовно з її боку, — пошепки провадила леді. — Я, щоправда, гостюю у них кожного літа, повернувшись із Гомбурга, — але ж такій старій жінці, як я, треба коли-небудь подихати свіжим повітрям! І крім того, я їх таки розбурхую трохи. Ви ж і уявити собі не можете, яке існування вони ведуть там! Ох, ця плитка провінційна добропорядність! Підводяться вони спозаранку, бо мають багато що робити, і облягаються рано, бо не мають про що думати. В тім загумінку від часів самої королеви Елізабет не траплялося жодного скандалу, жодної пікантної історії, тож і не диво, що всі вони сплять після обіду. Але нічого, за столом ви не сидітимете біля них. Сядете поруч зі мною і розважатимете мене.

Доріан відказав якоюсь блискітною люб’язністю і розглянувся по залі. Товариство й справді видалося нуднувате. Двох із присутніх Доріан не знав, а решта це були Ернест Городен, один з тих дійшлих нездар, що ними кишіють лондонські клуби, — такі люди ніколи не мають ворогів, але зате й друзі їх зовсім не люблять; леді Рекстон, не в міру виряджена сорокасемилітня жінка з гачкуватим носом, котра все життя марно силкувалась як-небудь скомпрометувати себе (була-бо вона така невидатна з лиця, що, на превелике її розчарування, ніхто не хотів піддати сумніву її цноту); місіс Ерлін, що марно вибивалася на бодай сяке-таке становище в товаристві, — вона дуже мило шепелявила і мала руде, як у венеційки, волосся; леді Еліс Чемпен, дочка господині, безбарвна молодичка з тим суто англійським обличчям, якого з першого разу нізащо не запам’ятаєш, та її червонолиций чоловік з сивими баками, котрий за звичаєм людей свого штибу гадав, ніби надміром веселощів можна спокутувати цілковитий брак думки.

Доріан уже почав жалкувати, що приїхав сюди, коли от леді Нарборо, глянувши на покриту рожево-бузковою тканиною камінну поличку, де стояв бронзовий годинник у витонченій оправі, вигукнула:

— Як це може Генрі Воттон так спізнюватись! А я ж уранці зумисне посилала до нього, і він твердо обіцяв не розчарувати мене.

“Добре, хоч Гаррі має приїхати”, — подумав Доріан, і коли двері відчинились і почувся плавний мелодійний голос, що надавав чарів якомусь нещирому вибаченню, його понурості мов і не було.

Але за обідом він зовсім не міг їсти. Тарілку за тарілкою прибирано незаймані. Леді Нарборо напосілася на Доріана, що він “ображає бідного Адольфа, той же склав меню спеціально на його смак”, а лорд Генрі поглядав через стіл на свого друга, дивуючись його мовчазності й задумі. Час від часу служник наповнював Доріанів келих шампанським, і він пожадливо перехиляв його, але спрага немов ставала усе невситимішою.

— Доріане, — мовив нарешті лорд Генрі, коли подали заливне з дичини, — що з вами сьогодні? Ви наче сам не свій.

— Я певна, що він закохався, — зауважила леді Нарборо, — і боїться сказати, щоб я не ревнувала. І має рацію. Звісно ж, я ревнуватиму!

— Люба леді Нарборо, — посміхаючись, сказав Доріан. — Я не закоханий ось уже цілий тиждень — ще відтоді, як мадам де Ферол виїхала з Лондона.

— І як тільки ви, чоловіки, можете закохуватись у цю жінку? — вигукнула літня леді. — Далебі, я не можу цього зрозуміти!

— Це тільки тому, що вона пам’ятає вас маленькою дівчинкою, леді Нарборо, — відповів лорд Генрі. — Вона ж єдина проміжна ланка між нами і вашими короткими сукенками!

— І зовсім вона не пам’ятає моїх коротких сукенок, лорде Генрі! Зате я пам’ятаю дуже добре, як вона виглядала тридцять років тому у Відні і яке декольте собі дозволяла.

— Вона й тепер не менше декольте собі дозволяє — озвався Генрі, беручи довгими пальцями маслину. — І коли ще на ній модна сукня, ну то вже чисто як люксове видання кепського французького роману. А втім, вона цікава жінка — від неї тільки й сподівайся сюрпризу. І відданість її родинним почуттям просто незвичайна! Коли помер її третій чоловік, волосся в неї взялося щирим золотом з горя.

— Як ви так можете, Гаррі! — скрикнув Доріан.

— Це дуже романтичне пояснення, — засміялася господиня. — Але — “третій чоловік”! Отже, ви хочете сказати, що Ферол — четвертий?

— Безперечно, леді Нарборо.

— Не може бути!

— То спитайте містера Ґрея. Він один з найближчих її друзів.

— Містере Ґрей, це правда?

— Вона так запевняє, леді Нарборо, — сказав Доріан. — Я запитав її, чи не бальзамує вона їхніх сердець і чи не носить їх за поясом, як Марґарита Наваррська. А вона відповіла, що це неможливе, — жоден її чоловік не мав серця.

— Чотири чоловіки! Слово честі, це вже trop de zele6!

— А я їй сказав — trop d’audace7, — обізвався Доріан.

— О, будьте певні, в неї стане духу на що завгодно, мій любий! А що за один цей Ферол? Я його не знаю.

— Чоловіки дуже вродливих жінок належать до категорії злочинців, — заявив лорд Генрі, ковтнувши вина.

Леді Нарборо вдарила його віяльцем.

— Лорде Генрі, я зовсім не дивуюсь, що світ вважає вас украй зіпсутим.

— Але який світ? — звів брови лорд Генрі. — Хіба що тільки той. Бо з цим світом я на дружній нозі.

— Всі, кого тільки я знаю, кажуть, що ви дуже зіпсутий, — не вгавала літня леді, скрушно хитаючи головою.

Лорд Генрі на мить споважнів.

— Це просто жах, — мовив він, — що нині заведено говорити поза очі про людину чистісіньку правду.

— Далебі, він неможливий! — скрикнув Доріан, хильнувшись наперед у стільці.

— Мабуть, що так, — сміючись, погодилась леді Нарборо. — Але й справді-бо: коли всі ви так аж до смішного носитеся з мадам де Ферол, то я й собі мушу ще раз одружитися, щоб іти в ногу з часом.

— Ви більш ніколи не одружитеся, моя люба, — заперечив лорд Генрі. — Бо ви були занадто щасливі в родинному житті. Жінка одружується вдруге, тільки коли перший чоловік був їй осоружний. Чоловік же одружується вдруге, тільки коли перша жінка була йому дуже люба. У шлюбі жінки шукають щастя, а чоловіки — ризикують ним.

— Нарборо був далеко не бездоганний, — зауважила господиня.

— Інакше ви б і не любили його, леді Нарборо, — відповів лорд Генрі. — Жінки люблять нас за наші вади. І коли вад цих досить, вони ладні дарувати нам усе, навіть розум… Боюся, ви ніколи більше не запросите мене на обід, моя люба, однак це все щира правда.

— Авжеж, правда, лорде Генрі. Якби ми, жінки, не любили вас за ваші вади, де б ви всі поділися? Жоден з вас ніколи б не одружився, і всі ви б скніли безталанними одинаками. Щоправда, воно не дуже б і змінило вас. Адже й тепер усі чоловіки живуть, як одинаки, а всі одинаки — як чоловіки.

— Fin de siecle8, — пробурмотів лорд Генрі.

— Fin du globe9, — підхопила господиня.

— Радше би вже Fin du globe, — зітхнув Доріан. — Життя — це велике розчарування.

— Ой, мій любий, не кажіть мені, що ви вичерпали Життя! — вигукнула леді Нарборо, натягаючи рукавички. — Коли людина так каже, значить, це Життя вичерпало її. Одна річ лорд Генрі — він людина зіпсута, або й я — я теж часом би не від того, але ви — ви створені для добра, у вас на виду це написано. Ні, я таки мушу знайти вам дружину. Лорде Генрі, ви не думаєте, що містерові Ґрею слід побратись?

— Я ж раз у раз про це йому й торочу, леді Нарборо, — мовив лорд Генрі з уклоном.

— Отже, нам треба підшукати йому добру партію. Я сьогодні ж пильно прогляну Дебрета і складу список найвідповідніших кандидаток.

— І вкажете вік усіх їх, леді Нарборо? — запитав Доріан.

— Неодмінно, тільки, ясна річ, трохи підкоригувавши. Але спішитися з цим не можна. Я хочу, щоб з вас було, як то кажуть у “Морнінг пост”, достойне подружжя і щоб ви обоє були щасливі.

— Які нісеніття плетуть у нас про щасливі сім’ї! — обурився лорд Генрі. — Чоловік може бути щасливий хоч би з якою жінкою, аби лиш він її не кохав.

— Ну й цинік же ви! — скрикнула леді Нарборо, відсунувши назад свій стілець і киваючи леді Рекстон. — Ви повинні незабаром завітати ще раз до мене, лорде Генрі. Ви дієте так збудливо, що куди там ті тонічні засоби, які прописує мені сер Ендрю. Лише скажіть завчасу, кого б вам хотілося побачити в мене. Я вже докладу всіх сил, щоб це було цікаве товариство.

— Мені до вподоби чоловіки з майбутнім, а жінки з минулим, — відповів лорд Генрі. — Тільки боюся — чи не зібралося б у такому разі саме жіноцтво?

— Певно, що так, — засміялася господиня, підводячись із-за столу. — Ой, пробачте, моя люба, — обернулась вона до леді Рекстон, — я й не завважила, що ви ще курите.

— Пусте, леді Нарборо, — я таки справді забагато курю. Треба мені стати стриманішою.

— Ні-ні, не треба, леді Рекстон, — сказав лорд Генрі. — Стримання — нещадна річ. Обмежитись тільки необхідним — це немов задовольнятися звичайною убогою їжею, тоді як дати волю своїм потягам і примхам — це розкошувати на пишному бенкеті.

Леді Рекстон з цікавістю подивилась на нього.

— Завітайте якось при ближчій нагоді до мене, лорде Генрі, — тоді поясните мені це докладніше. Ваша теорія просто захоплює! — промовила вона, випливаючи з їдальні.

— Ну, ви глядіть тут, не бавтеся надто довго політикою та лихослів’ям, — кинула леді Нарборо з порога. — А то як ви скоро не прийдете, ми всі там нагорі ще пересваримось!

Чоловіки засміялися. Містер Чепмен, що сидів край столу, повагом підвівся і перемістивсь на чільне місце. Доріан Ґрей і собі встав і підсів до лорда Генрі. А містер Чепмен заходився просторікувати гучним голосом про хід справ у Палаті громад, беручи на глум своїх супротивників. Час від часу поміж вибухами сміху з уст йому зривалося страшне, як на англійський розум, слово “доктринер”, правлячи за дзвінку оздобу його красномовства. Він підносив британський стяг на вежах Думки і пнувся виставити спадкову британську глупоту — він її впевнено йменував “англійським здоровим глуздом” — за справжнє передмур’я Суспільства.

Лорд Генрі усміхнено слухав його. Потім обернувся і глянув на Доріана.

— Вам тепер, здається, краще, мій друже? За обідом ви трохи хворим виглядали.

— Ні, Гаррі, я здоровий. Лише втомився, та й усе.

— А вчора ви були в доброму гуморі і зовсім зачарували маленьку герцогиню. Вона мені сказала, що збирається до Селбі.

— Так, вона обіцяла приїхати двадцятого.

— Разом з Монмаутом?

— Звісно.

— Він мені набрид страшенно — майже так само, як і їй. А вона дуже розумна, навіть занадто, як на жінку. Їй бракує незглибимих чарів жіночої слабкості. Бо ж саме через глиняні ноги золотий божок стає безцінним. А ніжки герцогині хоч і дуже гарні, але не з глини. З білої порцеляни, коли хочете. Ніжки герцогині пройшли крізь вогонь, — а що вогонь не нищить, те загартовує. Ця жіночка чимало вже звідала.

— І давно вона одружена? — поцікавився Доріан.

— Вона каже — цілу вічність. Але згідно з “Книгою перів”, здається, чи не десять років. Щоправда, втратити десять років з Монмаутом — таки близько до вічності… А хто ще буде?

— Віллоубі і лорд Регбі з дружинами, наша нинішня господиня, Джефрі Клаустон, — одне слово, звичайне товариство. І ще я запросив лорда Гротріана.

— А, він мені подобається, — мовив лорд Генрі. — Багато хто не терпить його, але я гадаю, що він чарівний. І коли часом він вичепуриться не в міру, то цю ваду покриває його надзвичайна освіченість. Він людина цілком сучасна.

— Проте я не певний, чи він таки приїде. Може, йому доведеться поїхати з батьком у Монте-Карло.

— Ото ще ця рідня — сама лише прикрість від неї! Та все ж спробуйте умовити його приїхати. До речі, Доріане, вчора ви дуже рано пішли. Ще й одинадцятої не було. Що ви пізніше робили? Подались одразу додому?

Доріан блиснув поглядом на свого друга і спохмурнів.

— Ні, Гаррі, — перегодом озвався він, — додому я повернувся майже о третій ночі.

— Ви були в клубі?

— Так… — відповів він. Потім прикусив губу. — Чи ні, я той… У клубі я не був… Просто блукав… Я вже й не пам’ятаю, де ходив… Який-бо ви прискіпливий, Гаррі. Конче вам треба знати, що людина робила! А я завжди намагаюся забути, що я робив… Додому я прийшов о пів на третю, коли вже хочете точніше знати. Я забув дома ключа і мусив будити лакея, щоб відімкнув двері. Отож, якщо вам треба підтвердження, поспитайте в нього.

Лорд Генрі знизав плечима.

— Та що ви, любий, навіщо це мені! Ходімо краще у вітальню… Ні, ні, дякую, містере Чепмен, я не п’ю шеррі… З вами щось сталося, Доріане. Скажіть мені — що? Ви сьогодні на себе не схожі.

— Не зважайте на це, Гаррі. Я сьогодні якийсь дразливий — просто не в гуморі… Ні, до вітальні я не піду. Перепросіть за мене леді Нарборо, а я, мабуть, поїду додому. Так, поїду… А завтра чи післязавтра завітаю до вас.

— Гаразд, Доріане. Сподіваюся завтра вас на чай. Герцогиня також буде.

— Добре, — сказав Доріан уже на відході. Повертаючись додому, він відчував, що той жах, приборканий нібито, оживає в ньому знову. Лорд Генрі просто так собі запитав — а він уже збентежився, хоча тепер самовладання йому потрібне, як ніколи. Треба було знищити речі, що свідчать проти нього. Він аж здригнувся, згадавши про них: адже навіть доторкнутися тих речей моторошно!

Однак з ними треба було таки покінчити, він добре це розумів. Тим-то, замкнувшись у себе в бібліотеці, Доріан відчинив криївку в стіні і дістав звідти Голвордове пальто й валізку. В каміні вже палахкотів яскравий вогонь. Доріан підкинув туди ще поліняку. Сморід від паленої матерії та горілої шкіри був нестерпний. Минуло добрих три чверті години, доки все скінчилося. Доріана вже почало нудити, у голові паморочилося, аж він мусив запалити кілька курильних свічок на дірчастій мідяній жарівні і скропити руки й чоло холодним ароматичним оцтом.

Раптом Доріан нервово сіпнувся. Очі його здивна якось заіскрилися, і він збуджено прикусив нижню губу. Між вікнами стояла велика флорентійська шафа з ебенового дерева, інкрустована слоновою костю і ляпіс-лазур’ю. Доріан прикипів до неї поглядом, наче й заворожений, і настрашений — наче в шафі тій було щось жадане і водночас майже ненавидне. Дихання стало частішим, немов несамовита хіть душила його. Запалив цигарку і жбурнув її. Повіки йому впали, і довгі пухнасті вії сливе торкалися щік. А погляд усе був прикутий до шафи. Нарешті він підвівся з канапи і, відімкнувши шафу, натис на приховану пружину. Повільно висунулась трикутна шухлядка. Доріанові пальці інстинктивно потяглися до неї і щось вийняли звідти. Це була маленька китайська скринечка дуже тонкої роботи, вся лакована чорним із золотом, з хвилястим візерунком на стінках та ще з шовковими мотузочками в бусинах і з металевими китичками на кінцях. Доріан розкрив її. В ній лежала зелена вощиста паста з напрочуд густим і давучим запахом.

Якусь хвилину він нерішуче стояв, з дивно застиглою усмішкою на обличчі. Все ще пойнятий дрожем, дарма що в кімнаті було дуже тепло, він потягнувся і глянув на годинника. За двадцять дванадцята. Він поклав скринечку назад, замкнув дверцята шафи і пішов до спальні.

Саме як бронзовий бій годинника в темряві ознаймив північ, Доріан Ґрей, перебравшись у простий одяг і закутавши шарфом шию, покрадьки виходив із дому. На Бонд-стріт він знайшов кеб з добрим конем. Махнувши кучерові, Доріан упівголоса сказав йому адресу. Той крутнув головою.

— Це мені задалеко… — пробурмотів він.

— Ось маєте соверен, — мовив Доріан. — І ще один одержите, як поїдете швидко.

— Гаразд, сер, — відповів кебмен. — За годину будете там.

Сховавши гроші, кучер повернув коня і погнав у бік Темзи.