Розділ XXVII
спокутує провину одного з попередніх розділів, у якому вельми нечемно покинуто на самоті одну леді
Скромному оповідачеві аж ніяк не випадає примушувати таку поважну особу, як парафіяльний бідл, чекати в тій позі — спиною до каміна, підібравши під пахви поли шинелі, — аж поки оповідач зласкавиться відпустити його; ще менше личить оповідачеві, з огляду на його становище й джентльменські обов’язки, виявляти таку неповагу до леді, якій згаданий бідл дарував ніжні, закохані погляди й у вушко якої нашіптував ласкаві слова, здатні — в устах такої особи! — сповнити солодким трепетом серце і юної дівчини, і солідної матрони будь-якого суспільного стану. А тому історик, з-під пера якого виходять ці рядки, добре знаючи своє місце й ставлячись із безмежною шанобливістю до тих, хто наділений всеосяжною і всесильною владою, поспішає висловити їм усю ту пошану, на яку заслуговує їхня посада, і віддати належне їхнім високим чинам, а отже, і високим чеснотам, що тим чинам, ясна річ, відповідають. Більше того, оповідач мав намір додати в цьому місці трактат про божественне походження влади парафіяльного бідла, з якого ясно випливало б, що бідл — особа непогрішна, і який добромисному читачеві, безперечно, було б дуже приємно й корисно прочитати. Але, на жаль, за браком часу й місця, оповідач змушений відкласти цей намір до зручнішої й слушнішої нагоди; коли ж така нагода з’явиться, він залюбки доведе читачеві, що парафіяльного бідла, тобто бідла, приставленого до парафіяльного робітного дому й водночас виконуючого офіційні обов’язки, пов’язані з діяльністю парафіяльної церкви, вже сама його посада робить найкращим, найблагороднішим представником роду людського, чого аж ніяк не скажеш про бідлів поліційних, судових чи тих, що приставлені до якихось там відлюдних капличок (хоч ці останні й наділені певними, але куди слабкішими й обмеженішими чеснотами).
Містер Бамбл ще раз перерахував чайні ложечки, зважив на руці щипці для цукру, ще уважніше оглянув молочник, надзвичайно ретельно дослідив стан меблів — аж до кінського волосу в сидіннях стільців, — а тоді знову взявся рахувати ложечки. Після п’ятої чи шостої такої інспекції він подумав, що місіс Корні вже було б час повернутись. Думка думку підганяє: оскільки в німій тиші за дверима ніщо не віщувало про наближення місіс Корні, містер. Бамбл вирішив, що найбільш безневинний та доброчесний спосіб згаяти час — це нашвидку оглянути і вміст хазяйчиного комода.
Приклавши вухо до замкової щілини, бідл упевнився, що ніяких кроків не чути, і почав з нижньої з трьох широких шухляд; те, що він у них побачив — усілякі предмети туалету наймодніших фасонів і найкращої якості, дбайливо перекладені старими газетами й пересипані сухою лавандою, — викликало в нього неабиякий захват. Дійшовши до малої шухляди в правому кутку (з ключиком у замку), він побачив у ній скриньку з висячим замочком, з якої, коли він її потрусив, почувся приємний звук, не інакше, як брязкіт монет. Містер Бамбл повернувся своєю статечною ходою до каміна і, прибравши знову ту саму позу, мовив поважно й рішуче: “Так, я зроблю це!” Після цієї знаменної заяви він хвилин десять грайливо хитав головою, немов дорікаючи собі за пустотливість, а тоді з видимим задоволенням і цікавістю почав оглядати свої литки.
Він усе ще милувався цією частиною тіла, коли раптом місіс Корні вбігла до кімнати, впала, задихаючись, на стілець біля каміна і, затуливши очі однією рукою, поклала другу на груди, що схвильовано здіймались.
— Місіс Корні, — сказав містер Бамбл, схиляючись над наглядачкою, — що з вами, пані? Що сталося? Прошу вас, скажіть, бо я мов… мов… — Він хотів сказати “мов на шпичках”, але натомість, розхвилювавшись, бовкнув: — Мов на тичках!
— Ох, містере Бамбл! — вигукнула господиня. — Це жах! Я така вражена!
— Вражені, пані? — скрикнув містер Бамбл. — Хто ж посмів… Ага, ясно! — стишив він голос із притаманною йому статечністю. — Це ті негідні жебрачки.
— Навіть згадати страшно, — мовила господиня, здригаючись усім тілом.
— То ви й не згадуйте, пані, — порадив містер Бамбл.
— Не можу, — простогнала господиня.
— Тоді випийте чогось, пані, — турботливо мовив містер Бамбл. — Може, чарочку вина?
— Ні, ні, нізащо в світі! — відповіла місіс Корні. — Ні в якому разі… Ох! Якщо вже пити, то візьміть оте, на верхній полиці праворуч, у кутку… Ох!
Достойна леді показала пальчиком у бік буфета й конвульсивно витнулася від внутрішніх спазм. Містер Бамбл кинувся до буфета, схопив з полиці так невиразно означену зелену пляшку, наповнив рідиною з неї чайну чашечку й підніс до уст господині.
Випивши півчашки, місіє Корні відкинулася на спинку крісла й промовила:
— Тепер мені покращало.
Містер Бамбл звів очі до стелі — подякував богові, — а тоді опустив їх до чашки, підніс її до носа й понюхав.
— Настій м’яти, — слабким голосом пояснила місіс Корні й блідо всміхнулася бідлові. — А ви покуштуйте! До нього додано трохи… трохи того самого.
Містер Бамбл недовірливо вмочив губи у ліки, облизався, надпив ще трохи — і коли поставив чашку на стіл, вона була вже порожня.
— Заспокоює, правда ж? — мовила місіс Корні.
— Напрочуд заспокоює, пані, — відповів бідл і, підсунувши стільця ближче, ніжно спитав, що ж саме так її засмутило.
— Ет, нічого, — відповіла вона. — Просто я дурненьке, вразливе, слабке створіння.
— Тільки не слабке, — заперечив містер Бамбл, підсовуючись ближче на своєму стільці. — Хіба ви слабке створіння, місіс Корні?
— Всі ми слабкі створіння, — відказала місіс Корні, формулюючи тим самим непорушний закон природи.
— Ваша правда, — погодився бідл.
Хвилини дві-три обоє мовчали. По тому містер Бамбл, на підтвердження викладеного вище закону, зняв ліву руку зі спинки стільця місіс Корні, де ця рука доти лежала, і поклав на зав’язку її фартушка, яку вона поволі і обвила.
— Всі ми слабкі створіння, — мовив містер Бамбл.
Місіс Корні зітхнула.
— Не зітхайте, місіс Корні, — попросив містер Бамбл.
— Якби ж то я могла стриматися! — відповіла місіс Корні її зітхнула знову.
— Яка у вас гарненька кімната, пані, — сказав містер Бамбл, озираючись довкола. — Якби до неї та й ще одну, пані, то було б якраз те, що треба.
— Як на одну особу, то було б забагато, — прошепотіла господиня.
— А як на двох, пані? — ніжно мовив містер Бамбл. — Га, місіс Корні?
Почувши ці слова, місіс Корні опустила голову, і бідл теж нахилив свою, щоб зазирнути їй в обличчя. Місіс Корні, як і належить у таких випадках, відвернула голову й простягла руку, щоб дістати з кишені носовичка, та натомість рука її якось сама собою лягла на руку містера Бамбла.
— Рада постачає вас вугіллям безкоштовно, правда ж, місіс Корні? — спитав бідл, ніжно стискаючи її ручку.
— І свічками теж, — відповіла місіс Корні, і собі легенько потискаючи його руку.
— Опалення, освітлення, квартира — безкоштовно! — сказав містер Бамбл. — Ах, місіс Корні, ви — ангел!
Перед таким вибухом почуттів господиня встояти не могла. Вона впала в обійми містера Бамбла, і цей джентльмен у палкому пориві цмокнув кінчик її цнотливого носа.
— Ви мов парафіяльне диво! — захоплено вигукнув містер Бамбл. — Чи знаєте ви, що містерові Слауту сьогодні зовсім погіршало, чарівливице моя?
— Знаю, — сором’язливо опустила очі місіс Корні.
— Лікар каже, що він і тижня не протягне, — провадив містер Бамбл. — Містер Слаут завідує нашим закладом. Після його смерті з’явиться вакансія, а вакансію треба буде кимось заповнити. Ох, місіс Корні, яке майбутнє відкривається перед нами! Яка щаслива нагода з’єднати наші серця й майно!
Місіс Корні схлипнула.
— Одне слівце, — мовив містер Бамбл, схиляючись до сором’язливої красуні. — Одне маленьке, малесеньке, маніпусіньке слівце, моя божественна Корні!
— Т-та-а-к! — ледь чутно видихнула наглядачка.
— І ще одне тільки, — провадив бідл. — Візьміть себе в руки, в свої прекрасні ручки і скажіть ще одне. Коли це станеться?
Місіс Корні двічі намагалася відповісти і двічі не спромоглася. Нарешті, набравшись духу, вона обвила руками шию містера Бамбла і прошепотіла, що як він скаже, так і буде, і назвала його своїм “любим лебедиком”.
Отож, обом на радість, угоду було укладено в дусі цілковитого взаєморозуміння, і вони урочисто скріпили її другою чашкою м’ятного настою, конче потрібного ще й для того, щоб заспокоїти розбурхані почуття господині. Попиваючи напій, вона розповіла містерові Бамблу про смерть старої богаділки.
— Чудово! — мовив цей джентльмен і сьорбнув із своєї чашки. — Дорогою додому я зайду до Сауербері й скажу, щоб завтра вранці він надіслав усе, що треба. То саме це й налякало вас, серденько моє?
— Та ні, мене взагалі ніщо не лякало, мій любий, — ухильно відповіла господиня.
— Але щось усе ж таки сталося, серденько моє, — не вгавав містер Бамбл. — Ну, будь ласка, скажіть своєму лебедику.
— Не тепер, — відповіла господиня. — Іншим разом. Після того, як ми поберемося, мій любий.
— Після того, як поберемося! — вигукнув містер Бамбл. — Невже комусь із тих злидарів стало зухвальства…
— Ні, ні, любчику! — квапливо перебила його місіс Корні.
— Та якби я міг бодай припустити, — провадив містер Бамбл, — якби я міг припустити, що хтось із них посміє звести свої ниці очі на це чарівне личко…
— Вони б не посміли, любчику, — запевнила його наглядачка.
— Хай би тільки посміли! — сказав містер Бамбл, стискаючи кулаки. — Покажіть мені того хама, парафіяльного чи позапарафіяльного, який би наважився на таке. Я тому хаму таке скажу, що вдруге він не схоче на вас подивитися!
Якби ця заява не була підкріплена лютою жестикуляцією, вона могла б видатися не вельми вдалою спробою полестити чарівній леді; але містер Бамбл супроводив свою погрозу такими войовничими рухами, що місіс Корні не могла не розчулитися з цього вияву відданості. Захоплено дивлячись на нього, вона назвала його своїм голубочком.
Потім голубочок підняв комір своєї шинелі, надів трикутного капелюха і, обмінявшись довгим і палким поцілунком з майбутньою подругою свого життя, хоробро рушив назустріч холодному нічному вітрові. А втім, спочатку він на кілька хвилин зазирнув на чоловічу половину робітного дому, щоб позбиткуватися з її мешканців і пересвідчитися, що він зможе з належною твердістю виконувати обов’язки начальника цього закладу. Впевнившись, що начальник з нього буде добрий, містер Бамбл вийшов надвір з легким серцем і з рожевими мріями про нову високу посаду, якими тішився, аж поки дійшов до крамниці трунаря.
Того вечора подружжя Сауербері було запрошене кудись у гості, а що Ной Клейпол ніколи не мав схильності до фізичних зусиль — за винятком тих, що пов’язані з їжею та ниттям, — то крамниця стояла і досі відчинена, хоча робочий день уже давно скінчився. Містер Бамбл постукав ціпком по прилавку. На стукіт ніхто не озивався. Але маленька вітальня за скляними дверима була освітлена, і він вирішив зазирнути туди. Те, що він побачив за шибкою, неабияк здивувало його.
Стіл був застелений скатертиною; на ньому видніли хліб і масло, тарілки і склянки, кухоль пива і пляшка вина. На чільному місці, недбало розвалившись у кріслі й перекинувши ноги через бильце, сидів містер Ной Клейпол. В одній руці він тримав складаний ніж, а в другій — величезний кусень хліба з маслом. Шарлотта, стоячи поряд, діставала з барильця й розкривала устриці, які містер Клейпол ковтав з поблажливим виглядом, але водночас і з дивовижною пожадливістю. Червоніший, ніж звичайно, ніс цього юного джентльмена і примружене праве око свідчили про те, що він напідпитку, симптоми ці підтверджувала і та ненажерливість, з якою він поглинав устриці і яку можна було пояснити лише тим, що він високо цінував їхню властивість прохолодою своєю втамовувати пекучий жар у нутрощах.
— А ось іще одна, Ною, любчику, — дивись, яка гарненька й жирненька! — примовляла Шарлотта. — З’їж її, зроби ласку. Ще тільки оцю з’їси — і край.
— Чудова річ — устриця! — зауважив Ной, проковтнувши її. — Шкода тільки, що як з’їси їх багато, починає нудити, правда, Шарлотто?
— Так, це просто неподобство, — погодилася Шарлотта.
— Атож, атож, — покивав головою містер Клейпол. — А ти хіба не любиш устриць?
— Та не дуже, — відповіла Шарлотта. — Мені приємніше дивитися, як ти їх їси, аніж їсти самій, любчику.
— Дивина! — замислено мовив Ной. — Буває ж таке!
— З’їж іще одну, — попросила Шарлотта. — Оцю, глянь, яка красуня, яка ніжненька!
— Ні, більше не подужаю, — сказав Ной. — Шкода. Краще ходи-но сюди, Шарлотто, я тебе поцілую.
— Що?! — загорлав містер Бамбл, вдираючись до кімнати. — Ану повтори, що ти сказав!
Шарлотта вереснула й затулила обличчя фартушком, а містер Клейпол спромігся тільки опустити ногу на підлогу й закам’янів, нажахано витріщивши п’яні очі на бідла.
— Повтори, що ти сказав, паскуднику зухвалий! — напосідався містер Бамбл. — Як ти смієш казати такі речі? А ти, шелихвістко, як ти смієш підохочувати його? Цілувати її! — обурено вигукнув він. — Тьху!
— Та я ж зовсім не хотів, сер! — заскиглив Ной. — Вона сама весь час лізе до мене цілуватись, проходу мені не дає!
— Ой Ною! — докірливо скрикнула Шарлотта.
— Лізеш, лізеш, лізеш! — закричав Ной. — Вона весь час пристає до мене, містере Бамбл, сер! І підборіддя мені лоскоче, їй-богу, сер, і в усякі такі способи підкочується до мене!
— Цить! — суворо гримнув містер Бамбл. — Марш до кухні, дівчино. А ти, Ною, замкни крамницю, і щоб мені анічичирк, поки хазяїн не повернеться додому. А коли повернеться, скажеш йому, що містер Бамбл велів завтра вранці по сніданні приставити труну для старої богаділки. Второпав? Цілуватись! — вигукнув він знову, здіймаючи руки до неба. — Цей простолюд, це хамове поріддя в нашій парафії просто погрузло в розпусті і свинстві! Якщо парламент найближчим часом не вживе заходів проти цієї мерзоти, наша країна загине і доброчесність нашого селянства пропаде на віки вічні! — Проказавши це, бідл з величним і похмурим виглядом залишив поховальний заклад.
А тепер, коли ми провели бідла мало не до самого дому й подбали про все необхідне для похорону старої богаділки, давайте поцікавимось долею малого Олівера Твіста й подивимося, чи він і досі лежить у канаві, де його покинув Тобі Крекіт.
Розділ XXVIII
в якому йдеться про Олівера Твіста і розповідається про його дальші пригоди
— Щоб вам вовки перегризли горлянку! — промимрив Сайкс, скрегочучи зубами. — Якби ви мені попались, я б вам показав, ви б у мене порепетували.
Вкладаючи в ці прокльони всю люту злобу своєї відчайдушної вдачі, Сайкс зупинився, поклав пораненого хлопчика собі на коліна й на мить озирнувся на переслідувачів.
У темряві й тумані важко було щось розгледіти, але повітря здригалося від крику людей та гавкоту собак і звідусіль, здавалося, лунало тривожне бамкання дзвонів.
— Стій, заяча твоя душа! — гукнув грабіжник навздогін Тобі Крекіту, який на своїх довгих ногах уже добряче його випередив. — Стій!
Після другого наказу Тобі зупинився мов укопаний, подумавши, що пістолетна куля може його наздогнати, а а Сайксом зараз жарти погані.
— Допоможи нести хлопця! — крикнув Сайкс, нетерпляче махаючи рукою своєму спільникові. — Назад, чуєш!
Тобі вдав, ніби повертається, але ноги самі відмовлялися нести його назад, тож він не так ішов, як тупцяв на місці і захеканим голосом белькотів, що вертатись йому аж ніяк не хочеться.
— Швидше! — знову гукнув Сайкс, кладучи Олівера на дно сухої канави й вихопивши з кишені пістолета. — Від мене однаково не вшиєшся!
В цю мить гамір почувся зовсім близько. Сайкс знов озирнувся й побачив кількох переслідувачів, які перелазили через хвіртку в огорожі того поля, де він стояв, та двох чи трьох собак попереду.
— Все, каюк, Білле! — крикнув Тобі. — Кидай хлопця й чеши!
З цією прощальною порадою містер Крекіт, воліючи краще загинути від кулі свого друга, аніж потрапити до рук ворогів, — перша можливість була сумнівна, зате друга очевидна, — чимдуж закивав п’ятами.
Сайкс зціпив зуби, озирнувся ще раз, прикрив розпластаного Олівера плащем і побіг понад живоплотом, щоб відвернути увагу переслідувачів від того місця, де лежав хлопець. Там, де цей живопліт перетинався під прямим кутом іншим, Сайкс на мить зупинився, пошпурив геть свій пістолет і, перемахнувши через живопліт, зник.
— Гей, сюди, сюди! — загукав ззаду тремтячий голос. — Пінчере! Нептуне! Назад! До мене!
Собаки, яким ця гонитва, певно, подобалася не більше, ніж їхнім господарям, охоче послухалися. Переслідувачі — а їх було троє — зупинилися неподалік од хвіртки й почали радитися.
— Я пропоную — а втім, ні, я наказую — негайно повертатися додому, — сказав найгладший з-поміж них.
— Усе, що влаштовує містера Джайлза, влаштовує і мене, — мовив другий, нижчий на зріст, але аж ніяк не худенький; обличчя в нього було зовсім бліде, і говорив він дуже чемно, як це часто буває з переляканими людьми.
— З мого боку було б неввічливо не погодитися, — зауважив третій, той, що скликав собак. — Містерові Джайлзу краще знати.
— Авжеж, — підхопив нижчий, — не нам сперечатися з містером Джайлзом. Ні, я знаю своє місце! Хвалити бога, я своє місце знаю.
Правду кажучи, цей чоловічок знав своє місце і взагалі, І зокрема, а те місце, де він саме перебував, було йому явно не до вподоби — говорячи, він гучно цокотів зубами.
— Ви боїтеся, Брітлзе, — сказав містер Джайлз.
— Анітрохи, — відказав містер Брітлз.
— Ще й як боїтеся! — сказав містер Джайлз.
— Ви обманщик! — сказав містер Брітлз.
— А ви брехун! — сказав містер Джайлз.
Цей обмін шпильками був викликаний глузливим зауваженням містера Джайлза, а глузливе зауваження містера Джайлза було викликане обуренням, бо він розумів, що його супутники вдалися до лестощів лише для того, щоб перекласти на нього відповідальність за повернення додому. Врешті третій чоловік поклав край суперечці, розважливо мовивши:
— Я вам ось що скажу, джентльмени: ми всі боїмося.
— Ви за себе кажіть, сер, — відрубав містер Джайлз — між іншим, найблідіший з усіх трьох.
— А я й кажу за себе, — відповів цей джентльмен. — Боятися за таких обставин — цілком природно й зовсім не ганебно. І я боюся.
— Я теж, — підхопив Брітлз. — Тільки колоти цим очі зовсім не обов’язково!
Від цих щирих зізнань містер Джайлз полагіднішав і відразу признався, що він теж боїться, після чого всі троє крутнулися на підборах і з цілковитою одностайністю кинулися тікати; бігли вони, аж поки містер Джайлз (обтяжений найбільшою вагою, та ще й вилами) дуже чемно запропонував зупинитись і дати йому можливість перепросити за все, що він зопалу наговорив.
— Подумати лишень, на що здатна людина, коли в неї скипає кров! — мовив він по тому, як вибачився. — Я ж міг стати вбивцею — їй-богу, став би, якби ми спіймали одного з цих мерзотників!
А що обидва його товариші відчували те саме й кров у обох уже теж охолола, то вони спробували з’ясувати, чому їхній бойовий запал так раптово зник.
— Я знаю причину, — сказав містер Джайлз. — Це все через оту хвіртку.
— А знаєте, цілком можливо? — вхопився за цю думку Брітлз.
— Запевняю вас, наш наступальний порив розбився об ту хвіртку, — провадив Джайлз. — Тільки-но видряпавшись на неї, я відчув, як він полишив мене.
За дивним збігом обставин, те саме неприємне почуття в ту саму мить перейняло й інших двох. Отже, ясно було, що в усьому винна хвіртка, тим більше, що час, коли сталася та зміна, в усіх трьох збігався з точністю до секунди — тієї секунди, коли вони побачили грабіжників.
Розмова ця точилася між двома чоловіками, що застукали лиходіїв, і мандрівним лудильником, який ночував у флігелі, прокинувся від галасу й приєднався до погоні разом із своїми двома дворняжками. Містер Джайлз служив дворецьким і економом у старої леді; Брітлз був їй за лакея, а що починав він службу ще зовсім малим хлопчиком на побігеньках, то до нього й досі ставились як до юнака, в якого ще все попереду, хоч він уже розміняв четвертий десяток.
Підбадьорюючи себе такими розмовами, але тримаючись тісним гуртом і боязко роззираючись довкола, коли свіжий вітер шарудів у верховітті, чоловіки добігли до дерева, за яким залишили ліхтар, щоб світло його не підказало грабіжникам, куди стріляти. Підхопивши ліхтар, вони бігцем припустили додому, і ще довго по тому, як їхні темні постаті розчинились у темряві, світляна плямка ліхтаря танцювала і блимала у далині, мов болотний вогник у випарах, що здіймаються з драговини.
Вдосвіта похолоднішало, туман стелився по землі, наче густа хмара диму. Трава змокріла, на розгрузлих стежках і у вибоїнах поблискувала вода, вогкий, просякнутий смородом гнилизни вітер глухо завивав у полях, а Олівер усе лежав нерухомий і непритомний там, де покинув його Сайкс.
Що ближче до світанку, то холоднішим і пронизливішим робився вітер, і коли перший блідий проблиск світла замріяв на небі, то здалося, що він швидше віщує смерть ночі, аніж народження нового дня. Дерева й кущі, які вночі лякали своїми темними, непевними формами, набували дедалі чіткіших і виразніших, звичних для ока обрисів. Уперіщив рясний дощ, і краплі його лунко застукотіли в голому гіллі. Але Олівер, ще й досі непритомний і безпорадний, лежав на своєму глиняному ложі, не відчуваючи, як шмагають його шпаркі дощові струмені.
Нарешті кволий болісний зойк порушив тишу; хлопчик розплющив очі. Ліва рука, нашвидку перев’язана хусткою, заніміла і не слухалася, а хустка просочилася кров’ю. Насилу спромігшись сісти, він огледівся довкола, шукаючи допомоги, і застогнав од болю. Від холоду й немочі його проймав дрож, він спробував був звестися на ноги, але здригнувся всім тілом і впав навзнак.
Опритомнівши після нового, але вже коротшого нападу млості, Олівер відчув, як до серця його підступає тоскне передчуття, що він неминуче загине, якщо не вибереться звідси. Тож він підвівся і спробував ступити кілька кроків. У голові в нього паморочилося, він хитався, мов п’яний. Проте хлопець не здавався і, схиливши голову на груди, почвалав, спотикаючись, уперед, сам не знаючи куди.
В уяві його роєм кружляли якісь примарні, безладні картини. Ось йому здалося, що він і досі йде між Сайксом і Крекітом, які люто сперечаються між собою, — їхні слова чітко бриніли в його вухах. А коли він, відчуваючи, що ось-ось упаде, неймовірним зусиллям волі прийшов до тями, то впіймав себе на тому, що сам розмовляє з ними обома. Потім він ішов уже кудись удвох із Сайксом, як напередодні; повз них проходили якісь безликі люди, і грабіжник щоразу міцно стискав його руку. Зненацька бахнув постріл, він відсахнувся, й зусібіч здійнявся оглушливий ґвалт; в очах його замигтіли вогні ліхтарів, усе потонуло в галасі та гуркотняві, і чиїсь невидимі руки підхопили й понесли його. І весь цей час, коли в Оліверовій уяві снувалися ці мінливі видіння, його не полишало невиразне, але непослабне відчуття болю, який безнастанно мучив його і знесилював.
Так він плентався вперед, невідь як пролізаючи між штахетинами огорож і крізь дірки в живоплотах, аж поки вийшов на якусь дорогу. На цей час дощ полив як із відра, і під холодною зливою хлопчик отямився.
Він озирнувся довкола й побачив неподалік якийсь будинок, до якого, певно, міг би добутись. Може, господарі зглянуться на нього, побачивши, в якому він стані, думав він, а як не зглянуться, то однаково краще вмерти біля живих людей, аніж сконати на самоті серед голого поля. Тож, зібравши останні сили, він подибав на нетвердих ногах до будинку.
Коли він підійшов ближче, йому здалося, що він уже колись бачив цю садибу. Окремих деталей він не пам’ятав, але обриси її були йому наче знайомі.
Садовий мур! Учора вночі на траві за цим муром він упав навколішки, благаючи розбійників відпустити його. Саме цей будинок вони намірялися пограбувати.
Впізнавши його, Олівер від страху забув на мить про пекучий біль у руці. Його охопило одне бажання: тікати, мерщій тікати! Але він ледве стояв на ногах, і навіть якби сили не полишили його тендітного дитячого тільця, куди йому було тікати? Хлопець штовхонув хвіртку — незамкнена, вона відчинилась, — перейшов, заточуючись, газон, видобувся по сходах до дверей і тихенько постукав. Але тут сили зрадили його, і він осунувся, як стояв, — прихилившись спиною до колони неширокого ґанку.
Саме в цей час містер Джайлз, Брітлз і лудильник після випробувань та страхів минулої ночі підживлялися в кухні чаєм та всякими наїдками. Взагалі містер Джайлз не спускався до панібратства з простими слугами; він ставився до них з величною поблажливістю, яка була їм приємна, але водночас не могла не нагадувати про його вище становище в суспільстві. Але смерть, пожежа, напад розбійників рівняють людей; тож містер Джайлз сидів, випроставши ноги до ґрат каміна, і, спираючись лівою рукою на стіл, виразною жестикуляцією правої доповнював свою оздоблену яскравими подробицями розповідь про нічний напад. Усі слухачі (а особливо куховарка та покоївка, теж присутні там) жадібно ловили кожне його слово.
— Було, мабуть, пів на третю, — розповідав містер Джайлз, — а може, й ближче до третьої, за точність не ручуся, коли я прокинувся і, перевертаючись у ліжку приблизно отак (тут містер Джайлз повернувся на стільці й накрився краєм скатертини, ніби ковдрою), почув, наче щось шарудить.
На цьому місці оповіді куховарка зблідла й попросила покоївку зачинити двері; покоївка переказала те прохання Брітлзозі, Брітлз — лудильникові, а той удав, ніби не чув.
— … щось шарудить, — провадив містер Джайлз. — Спершу я подумав: “Це мені здалося”, — і намірився знову заснути, коли це чую знову: а таки шарудить!
— А як воно шаруділо? — спитала куховарка.
— Отак ніби “шурх-шурх-шурх”, — пояснив містер Джайлз, озираючись на всі боки.
— Ні, скоріше так, наче хтось шкрябав залізякою по тертці для горіхів, — уточнив Брітлз.
— Це воно так зашкрябало, коли ви вже прокинулися, — відказав містер Джайлз, — а тоді ще чулося “шурх-шурх-шурх”. Ну, я відкинув ковдру, — провадив він, відгортаючи скатертину, — сів у ліжку й прислухався.
Куховарка з покоївкою разом вигукнули: “Бож-же!” — й присунулися ближче одна до одної.
— І почув уже цілком виразно: шарудить! — вів далі містер Джайлз. — “Та-ак, — кажу я собі, — хтось виламує двері чи вікно. Що ж його робити? Треба, мабуть, розбудити Брітлза, поки бідолашного хлопчика не порішили в ліжку. А то він і незчується, як йому переріжуть горло від вуха й до вуха”.
Тут усі присутні подивилися на Брітлза, а той витріщив очі на оповідача й аж рота роззявив від невимовного жаху.
— Тож я ковдру з себе, — провадив містер Джайлз, відкидаючи ще далі скатертину й свердлячи очима куховарку й покоївку, — тихесенько встаю, натягаю…
— Тут є дами, містере Джайлз, — нагадав йому лудильник.
— … черевики, сер, — з притиском мовив Джайлз, обертаючись до нього, — хапаю зарядженого пістолета, який завжди беру нагору з собою разом з кошиком із столовим сріблом, заходжу навшпиньки до Брітлзової кімнати, торгаю його за плече й кажу: “Брітлзе, не лякайся!”
— Атож, саме так ви й сказали, — стиха підтвердив Брітлз.
— “Здається, ми пропали, Брітлзе, — кажу я. — Але ти не лякайся!”
— А він злякався? — спитала куховарка.
— Аніскілечки, — відповів містер Джайлз. — Він виявив таку саму твердість… Так, майже таку саму твердість, як я.
— Я, мабуть, там би й умерла, взяла б і вмерла, — зауважила покоївка.
— Ви — жінка, — сказав Брітлз трохи бадьоріше.
— Брітлз має рацію, — кивнув головою містер Джайлз. — Жінка — вона жінка і є, що з неї візьмеш? Але ми — чоловіки! — схопили з каміна потайного ліхтаря й рушили сходами вниз, навпомацки, в такій темряві, що хоч в око стрель, приблизно отак…
Містер Джайлз підвівся, заплющив очі й ступив два кроки вперед, наочно показуючи, як саме вони йшли, але раптом здригнувся й кинувся назад до свого стільця. Всі присутні теж здригнулись, а куховарка з покоївкою верескнули.
— Хтось постукав, — мовив містер Джайлз, удаючи цілковитий спокій. — Підіть хто-небудь відчиніть двері!
Ніхто не поворухнувся.
— Дивно, хто б це міг стукати о такій ранній порі? — провадив містер Джайлз, обводячи поглядом зблідлі обличчя присутніх і сам помітно полотніючи. — Але відчинити все ж таки треба. Чуєте? Хто-небудь, відчиніть.
Кажучи це, містер Джайлз дивився на Брітлза, але цей молодик з властивою йому скромністю вважав себе, очевидно, не ким-небудь, а просто ніким, і тому не припускав навіть, що сказане може якоюсь мірою стосуватись і його; в усякому разі, він нічого не відповів. Тоді містер Джайлз перевів погляд на лудильника, але той, виявилося, раптом заснув. Що ж до жінок, то про них не могло бути й мови.
Якщо Брітлз погодиться відчинити двері в присутності свідків, — сказав по короткій мовчанці містер Джайлз, — то я ладен бути одним з них.
— Я теж, — озвався лудильник, прокидаючись так само несподівано, як і заснув.
Брітлзові залишилося тільки погодитись, і, трохи заспокоєні тим, що надворі вже день (а в цьому вони пересвідчилися, відчинивши віконниці), троє чоловіків із собаками попереду вирушили до дверей. Куховарка з покоївкою, побоявшись лишатися в кухні без них, ішли позаду. За порадою містера Джайлза всі вони дуже голосно розмовляли — зловмисника це мало попередити, що їх багато; крім того, за блискучою ідеєю, що народилась у голові того ж таки винахідливого джентльмена, в передпокої собак змусили зняти несамовитий гавкіт, поприщемлявши їм хвости.
Після всіх цих запобіжних заходів містер Джайлз міцно вчепився в руку лудильника (люб’язно сказавши йому: “Щоб ви, бува, не втекли”) і наказав відчинити двері. Брітлз послухався, і наші сміливці, боязко визираючи одне в одного з-за плеча, уздріли на ґанку ніяке не страховисько, а бідного малого Олівера Твіста. Знесилений, неспроможний навіть слово вимовити, хлопчик тільки підняв свої обважнілі повіки й подивився на них з німим благанням.
— Хлопчик! — вигукнув містер Джайлз, мужньо відштовхуючи назад лудильника. — Що з ним, га?.. По-моєму… Брітлзе, дивіться!.. Впізнаєте?
Брітлз, відчинивши двері, опинився за ними; тепер він визирнув, побачив Олівера й голосно скрикнув. А містер Джайлз схопив хлопчика за ногу й руку (на щастя, за здорову), затяг до передпокою і поклав його там на підлозі.
— Попався! — збуджено загорлав містер Джайлз, обернувшись до сходів. — Попався один із злодіїв, пані! Ось він, цей злодій, міс! Поранений! Це я його підстрелив, міс! А Брітлз мені присвічував!
— Я тримав ліхтар, міс! — вигукнув Брітлз, приставивши руку до рота, щоб виходило голосніше.
Куховарка з покоївкою помчали нагору повідомити господинь про те, що містер Джайлз упіймав грабіжника, а лудильник заходився приводити Олівера до тями, щоб він, бува, не помер перше ніж його повісять. Проте цьому гармидеру враз поклав край милозвучний жіночий голос, який стиха промовив згори:
— Джайлзе!
— Я тут, міс! — відповів Джайлз. — Не хвилюйтеся, міс, я не дуже потерпів. Він не чинив відчайдушного опору. Я його враз скрутив.
— Тихше! — озвалася дівчина. — Ви налякали мою тітоньку ще більше, ніж злодії. Чи той бідолаха тяжко поранений?
— Страшенно тяжко! — відповів Джайлз із безмежним самовдоволенням.
— Схоже на те, що він копає, міс, — знов щосили загорлав Брітлз. — Може, ви зійдете, подивитеся на нього, поки він ще не вмер?
— Будь ласка, тихше, благаю вас! — відповіла дівчина. — Помовчіть хвилинку, поки я пораджуся з тітонькою.
І вона вийшла, ступаючи так само тихо й м’яко, як говорила. А повернувшись, звеліла, щоб пораненого обережно перенесли нагору, до кімнати містера Джайлза, а Брітлза попросила мерщій запрягти коня й мчати щодуху до Чертсі по лікаря й констебля.
— Може, ви спершу все ж таки глянете на нього, міс? — запитав містер Джайлз. У голосі його бриніла така гордість, наче Олівер був рідкісним птахом, якого йому пощастило підстрелити на льоту. — Хоч одним оком, міс?
— Ні, нізащо, тільки не зараз, — відповіла дівчина. — Бідолаха! О Джайлзе, благаю вас, поводьтеся з ним якнайласкавіше, хоча б заради мене!
Старий слуга подивився їй услід з такою гордістю й любов’ю, неначе вона була його рідна дочка. Потім, схилившись над Олівером, він уже майже по-жіночому, обережно і дбайливо, допоміг підняти його й перенести нагору.
Розділ XXIX
знайомить з мешканцями будинку, до якого потрапив Олівер
У затишній кімнаті, вмебльованій скоріше по-старосвітському, аніж у стилі, який тепер вважається елегантним, снідали за добре сервірованим столом дві жінки. Їм прислуговував містер Джайлз, бездоганно вдягнений у чорну трійку. Він стояв на своєму звичайному місці, на півдорозі між буфетом і столом, випроставшись на повен зріст, голова відкинута й трохи схилена набік, ліва нога виставлена вперед, права рука закладена за борт жилета, в опущеній лівій — таця, — і всім самовдоволеним виглядом своїм показував, що усвідомлює власні заслуги й вагу.
Одна з двох жінок була вже не молода, але трималася так рівно, що висока спинка дубового стільця, на якому вона сиділа, не була рівніша за її спину. Вдягнена вона була просто, але із смаком; загалом старосвітський крій її убрання вигадливо поєднувався з кількома лініями новітньої моди, які не псували, а, навпаки, тільки підкреслювали красу старого стилю. Вона сиділа, склавши руки на столі, у величній позі, й очима, ясність яких майже не затуманили роки, пильно дивилася на свою молоду співрозмовницю.
Дівчина милувала око свіжою, чарівною красою юності; вона була в тому віці, в якому господь, мабуть, вибирає людей, щоб в ім’я своєї всеблагої мети втілювати ангелів у їхню смертну оболонку.
Їй не минуло ще й сімнадцяти років. Вона була така струнка й граційна, така ніжна й ласкава, така чиста й вродлива, що здавалася створінням неземним, не спорідненим з грубими істотами, що населяють наш світ. В її глибоких темно-синіх очах і на шляхетному чолі світився розум, дивовижний як на її молоді літа і як на просту смертну взагалі. А проте привітність і лагідність, тисячі відблисків світла, що осявали її жваве обличчя, не залишаючи на ньому жодної тіні, а головне, усмішка, мила, весела усмішка, були створені для родини, для миру й щастя біля домашнього вогнища.
Дівчина господарювала за столом. Випадково звівши очі й побачивши, що старенька дивиться на неї, вона пустотливо відкинула з лоба гладеньке волосся, і очі її засяяли такою любов’ю І щирою відданістю, що духи небесні всміхнулися б, якби глянули на неї у цю мить.
— Брітлза все ще нема, хоч минула вже, певно, ціла година, відколи він поїхав, — помовчавши, зауважила літня жінка.
— Година й дванадцять хвилин, пані, — уточнив містер Джайлз, діставши з кишені срібного годинника на чорній стрічці.
— Він такий забарний, — зітхнула старенька.
— Цьому хлопцеві завжди бракувало спритності, — кивнув головою слуга.
Коли, між іншим, узяти до уваги, що цьому хлопцеві бракувало спритності вже років тридцять з гаком, то навряд чи можна було сподіватися, що він ще стане моторніший.
— І по-моєму, він що далі, то більше ледачіє, — сказала старенька.
— Якщо він затримується на вулиці, щоб погратися з іншими хлопцями, то це справді непростимо, — всміхаючись, мовила дівчина.
Містер Джайлз, певно, обмірковував, чи доречно буде й собі зобразити шанобливу усмішку, але тут до воріт під’їхав кабріолет, з якого вискочив і щодуху помчав до ґанку гладкий джентльмен. У якийсь таємничий спосіб він за мить опинився в кімнаті, вдершись до неї так раптово, що мало не перекинув і містера Джайлза, і стіл, за яким снідали господині.
— Це нечувано! — вигукнув гладкий джентльмен. — Моя люба місіс Мейлі… Господи… Щоб отак серед глупої ночі… Це просто нечувано!
Висловивши цими вигуками своє співчуття, гладкий джентльмен потис обом жінкам руки, підсунув стільця до столу й запитав, як вони себе почувають.
— Дивно, що ви не померли з переляку, просто дивно, ще ви лишилися живі, — провадив він. — Чому ви не послали по мене? Господи! Мій слуга вмить прискакав би сюди, і я теж, а щодо мого помічника, то він взагалі був би щасливий допомогти, як і кожен за таких обставині Боже, боже! Так несподівано! І серед глупої ночі!
Лікаря, здавалось, особливо вразило те, що грабіжники напали несподівано й серед глупої ночі, неначе у джентльменів, що присвятили себе цьому ремеслу, заведено було валазиги в чужі оселі опівдні, та ще й попередивши про свій намір листом за кілька днів до того.
— А ви, міс Розо, — звернувся лікар до дівчини, — я… — Ну, звичайно, звичайно, — перебила його Роза. — Але нагорі у нас лежить один бідолаха, і тітуся хотіла б, щоб ви його оглянули.
— Аякже, зараз огляну, — сказав лікар. — Я чув, це ваша робота, Джайлзе.
Містер Джайлз, який гарячково розставляв на столі чашки, густо зашарівся і відповів, що ця честь справді належить йому.
— Честь, кажете? — перепитав лікар. — Не знаю, не знаю, може, підстрелити злодія в кухні й справді така сама честь, як покласти супротивника на дуелі на відстані дванадцяти кроків. Уявіть собі, що він вистрелив у повітря, Джайлзе, і вийде, що то була справжня дуель!
Містер Джайлз, якому здалося, що цей легковажний жарт є спробою применшити славу його подвигу, чемно відповів, що не йому, звісно, судити про такі речі, але, на його думку, нападникам було не до сміху.
— Та, їй-богу, це правда! — вигукнув лікар. — То де він лежить? Проведіть мене до нього. Я потім ще зайду до вас, місіс Мейлі. То він проліз у це віконце? От ніколи б не повірив!
Без угаву балакаючи, він пішов слідом за містером Джайлзом на другий поверх, і, поки він туди піднімається, читачеві корисно буде дізнатися, що містер Лосберн, відомий на десять миль довкола просто як лікар, погладшав скоріше завдяки своїй добрій вдачі, аніж від того, що йому добре жилося; якби округа та була і вп’ятеро більша, в ній однаково не знайшлося б милішого, щирішого й веселішого старого парубка.
Лікар пробув у пораненого набагато довше, ніж сподівались обидві господині та й він сам. З кабріолета до кімнати нагорі перенесли його велику пласку скриньку; раз у раз він смикав за дзвоник, слуги весь час гасали сходами вниз і вгору, і все це свідчило про те, що в тій кімнаті відбувається щось дуже серйозне. Нарешті лікар повернувся. Вираз обличчя в нього був вельми загадковий, і перше ніж відповісти на запитання про стан свого пацієнта, він старанно зачинив за собою двері.
— Місіс Мейлі, це дуже незвичайний випадок, — почав він, прихилившись спиною до дверей немов для того, щоб ніхто не ввійшов.
— Невже він помирає? — спитала літня жінка.
— За даних обставин нічого незвичайного в цьому не було б, — відповів лікар. — Але, гадаю, він виживе. Ви бачили цього злодія?
— Ні, — відповіла літня жінка.
— І вам нічого про нього не розповіли?
— Ні.
— Перепрошую, пані, — втрутився містер Джайлз, — але я саме збирався розповісти вам про нього, коли прийшов доктор Лосберн.
Річ у тім, що містер Джайлз спочатку просто не зважувався признатись, що він підстрелив малого хлопчика. Всі так хвалили його за хоробрість, що в нього — хоч убий — не повертався язик розповісти правду, і він відкладав пояснення з хвилини на хвилину, розкошуючи в промінні скороминущої слави, здобутої його непохитною мужністю.
— Роза хотіла подивитися на цього чоловіка, — мовила місіс Мейлі. — Але я їй заборонила.
— Гм! На вигляд він зовсім не страшний, — зауважив лікар. — А ви не згодилися б глянути на нього в моїй присутності?
— Якщо це необхідно, я згодна, — відповіла старенька.
— Так, гадаю, що необхідно, — сказав лікар. — В усякому разі, я певен: якщо ви не подивитеся на нього зараз, то потім дуже шкодуватимете. Лежить він тихо, йому вже краще. Міс Розо, прошу. Слово честі, вам зовсім немає чого боятись!
Розділ XXX
оповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його
Знову й знову запевняючи жінок, що вигляд злочинця їх приємно здивує, лікар подав руку дівчині, запропонував другу місіс Мейлі і вельми статечно повів їх нагору.
— А тепер, — прошепотів він, тихенько натискаючи ручку дверей, — послухаємо, що ви про нього скажете. Щоправда, він давно не голився, але вигляд у нього зовсім не лютий. А втім, стривайте. Я спершу подивлюся, чи готовий він прийняти відвідувачів.
Він зазирнув до кімнати, а тоді помахом руки запросив їх увійти, зачинив за ними двері і обережно розсунув завісу над ліжком. Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, що поринула в глибокий сон. Поранена рука хлопчика, перев’язана й узята в лубки, простяглася на його грудях, а другу він підклав під голову — з-під довгого волосся, що розсипалося по подушці, видно було тільки лікоть.
Притримуючи завісу, добрий лікар мовчки дивився на хворого. Тим часом дівчина, тихенько прослизнувши повз нього, сіла на стілець у головах у хлопчика й відкинула з його обличчя волосся. Коли вона схилилася над ним, її сльози скотились йому на чоло.
Олівер заворушився й усміхнувся вві сні, неначе цей вияв жалю й співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він ніколи не знав. Так часом милозвучна мелодія, дзюрчання струмка у відлюдній місцині, пахощі квітки чи випадково кинуте слово раптом викликають у нас невиразний спогад про те, чого в нашому житті ніколи не було; спогад цей відразу зникає, мов дим, і є він, мабуть, не чим іншим, як миттєвим образом з попереднього щасливішого існування, бо ніяким свідомим напруженням пам’яті відновити його ми неспроможні.
— Що це означає? — вигукнула літня жінка. — Невже ця бідна дитина могла бути помічником злочинців?
— Порок часто гніздиться навіть у стінах храмів, — зітхнув лікар, засмикуючи завісу. — Тож чи дивно, що він ховається і за прекрасною зовнішністю?
— Але в такому юному віці! — мовила Роза.
— Люба моя дівчино, — відказав лікар, сумно похитуючи головою, — злочин, як і смерть, має владу не тільки над старими та потворними. Часто, надто часто слугами його стають наймолодші й найпрекрасніші.
— Але невже, ну, невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик був добровільним спільником найгірших покидьків суспільства? — спитала Роза.
Лікар кивнув головою — мовляв, на жаль, підстав сумніватись у нього немає — і, щоб не турбувати хворого, запропонував перейти до сусідньої кімнати.
— Але навіть якщо він став на шлях злочину, — провадила Роза, — то подивіться: він ще ж зовсім маленький! Може, він ніколи не знав ні материнської ласки, ні тепла Домашнього вогнища. Може, злигодні, знущання, голод звели його з людьми, які примусили його красти. Тьотю, люба тьотю, ради бога, подумайте про це перше ніж дозволите забрати цю хвору дитину до в’язниці, де вона вже остаточно загине! Ох, тьотю, ви ж знаєте, що я ніколи не почувала себе сиротою завдяки вашій любові й ласці. Але якби не ви, мене б теж могла спіткати його доля, я б так само, як цей бідний хлопчина, була нещасною, беззахисною бідолахою! Тож благаю, згляньтеся на нього, поки ще не пізно!
— Моя люба, — мовила старенька, пригортаючи до грудей заплакану дівчину, — невже ти думаєш, що я дозволю хоч одній волосинці впасти з його голови?
— О ні! — палко вигукнула дівчина.
— Ну, звісно, ні, — підтвердила старенька. — Мені вже недовго жити на цім світі, а там хай господь мене милує, як я милую інших!.. Що я маю робити, щоб урятувати його, сер?
— Дайте подумати трохи, дайте подумати, — відповів лікар.
Містер Лосберн сунув руки в кишені й почав походжати по кімнаті; раз у раз він зупинявся, ставав навшпиньки, супився так, що на нього страшно було дивитись, скрикував: “Придумав!” — а тоді: “Ні, не те!” — і знову починав ходити сюди-туди й супитися. Та врешті він зупинився як укопаний і промовив:
— Гадаю, якщо ви дозволите мені всіма правдами і неправдами нагнати страху на Джайлза й того хлопчину Брітлза, я залагоджу цю справу. Я розумію: Джайлз ваш старий і відданий слуга, але ви зможете потім якось уласкавити його, та ще й винагородити за неабияку стрілецьку вправність. То як, не заперечуєте?
— Ні, якщо немає іншого способу врятувати дитину, — відповіла місіс Мейлі,
— Іншого способу нема, — сказав лікар. — Повірте мені, я зважив усі можливості.
— Тоді тітонька надає вам необмежену владу, — мовила Роза, всміхаючись крізь сльози. — Але, будь ласка, не мучте цих бідолах аж надто жорстоко.
— Ви, здається, гадаєте, що сьогодні всі, крім вас, прагнуть мучити одне одного, міс Розо, — відказав лікар. — Мені лишається тільки побажати — заради юних представників чоловічої статі, — щоб ви виявили таку саму чуйність і доброту того дня, коли перший достойний юнак упаде перед вами на коліна. Запевняю вас, якби мені мої молоді літа, я б такої нагоди не пропустив!
— Ви така сама доросла дитина, як сердешний Брітлз, — відповіла, зашарівшись, Роза.
— Що ж, лишатись дитиною не так уже й важко, — весело засміявся лікар. — Але повернімося до цього хлопця. Головної умови нашої угоди я ще не сказав. Десь за годину він, гадаю, прокинеться. І хоч я застеріг того тупоголового констебля, який стовбичить там унизу, що кожне слово, кожен рух для хворого смертельно небезпечні, стан хлопчика насправді не такий тяжкий, і ми можемо поговорити з ним. Моя головна умова така: я розпитаю хлопця у вашій присутності, і якщо з його слів у всіх нас складеться одностайне й тверде враження, що він наскрізь і безнадійно зіпсований (а я цього майже певен), то ми відмовляємося від дальшої участі в його долі, — я принаймні вмиваю руки.
— О ні, тітусю! — благально вигукнула Роза.
— О так, так, тітусю! — мовив лікар. — То домовились?
— Він не може бути геть зіпсований, це неможливо! — не здавалася дівчина.
— Чудово! — відказав лікар. — Тим більше у вас підстав прийняти мої умови.
Врешті угоду було укладено, і всім трьом лишилося чекати, коли нарешті прокинеться Олівер.
Для терпіння жінок то було тяжке випробування, бо чекати довелося довше, ніж запевняв містер Лосберн. Години спливали за годинами, а Олівер усе лежав у тяжкому забутті. Лише надвечір добросердий лікар приніс їм звістку, що хворий прокинувся і з ним можна розмовляти. Хлопчик, сказав він, ще дуже кволий і знесилений, бо втратив багато крові, але щось мучить його — якась таємниця, — і він не заспокоїться, поки не розповість її; краще дати йому висловитися зараз, аніж відкладати розмову до ранку, як слід було б зробити з огляду на його стан.
Розмова тривала довго. Олівер розповів їм усю історію свого життя, і хоч історія ця була проста, мова його раз у раз уривалася від болю та браку сили. Сумно було слухати тоненький голосок хворої дитини, що у вечірній темряві скаржилася на муки та страждання, які їй заподіяли жорстокі люди. О, якби ми, гноблячи й мордуючи ближніх своїх, бодай раз подумали про розпачливі скарги на людське зло, які, мов густі, важкі хмари, здіймаються повільно, але неухильно до неба, щоб вивергнути кару на наші голови; якби ми бодай раз почули в уяві своїй глухі обвинувальні голоси мертвих, що їх ніяка сила вже не примусить замовкнути й ніяка гординя не зможе знехтувати! Куди поділися б тоді насильство і несправедливість, страждання, лихо, жорстокість і злочинство, якими повниться кожен день життя!
Тієї ночі Оліверову подушку поправляли ніжні руки і краса та чеснота пильнували його сон. А хлопець був такий щасливий, на душі в нього було так легко і спокійно, що навіть смерть — якби вона прийшла по нього в ті години — він прийняв би без нарікання.
По завершенні тієї знаменної розмови, тільки-но Олівер заснув спокійним сном, лікар змахнув сльозу з очей і, докоряючи їм за цю несподівану слабість, подався вниз, щоб розпочати наступ на містера Джайлза. У вітальні, однак, він не застав нікого, і йому спало на думку, що найзручнішим полем бою була б кухня; туди він і пішов.
В кухні, тій нижній палаті домашнього парламенту, зібралися служниці, містер Брітлз, містер Джайлз, лудильник (якого у винагороду за його заслуги господиня запросила погостювати до кінця дня) і констебль. Цей охоронець порядку мав великий кийок, велику голову, великого носа й великі черевики; до того ж вигляд у нього був такий, наче він спожив відповідну його розмірам кількість елю; так воно, власне, й було.
Предметом обговорення і досі були події минулої ночі; коли лікар увійшов, містер Джайлз саме просторікував про своє самовладання, а містер Брітлз із кухлем елю в руці наперед підтверджував правдивість кожного його слова.
— Сидіть, сидіть, — мовив лікар, помахом руки спиняючи тих, хто хотів підвестися.
— Дякую, сер, — озвався містер Джайлз. — Господині наказали почастувати всіх елем, тож і я вирішив випити свій кухоль у компанії, бо до своєї кімнатки мені вертатись не хочеться аж ніяк.
Брітлз, а за ним і решта товариства промимрили заведені в таких випадках слова подяки за ту втіху, яку дала їм поблажливість містера Джайлза. Містер Джайлз обвів усіх милостивим поглядом, ніби кажучи: правильно, поводьтесь, як належить, і ви будете за мною, наче за кам’яною стіною.
— Як здоров’я хворого, сер? — поцікавився Джайлз.
— Кепсько, — відповів лікар. — Боюся, що ви вскочили в халепу, містере Джайлз.
— Сподіваюсь, — затремтів Джайдз, — ви не хочете сказати, сер, що він помирає. Боронь боже! Я ж тоді до скону не знатиму спокою. Щоб я та й вкоротив віку малому хлопчикові? Та я навіть Брітлза не міг би вбити, хоч ои мені давали за це все столове срібло нашого королівства!
— Річ не в тім, — таємниче мовив лікар. — Містере Джайлз, ви протестант?
— Так, сер, сподіваюся, що так, — пробелькотів зовсім сполотнілий містер Джайлз.
— А ви, хлопче? — рвучко обернувся лікар до Брітлза.
— Господи помилуй, сер! — здригнувся той. — Я… я те саме, що й містер Джайлз, сер.
— Тоді скажіть мені ви обидва, чуєте, обидва! — провадив лікар. — Чи можете ви заприсягтися, що хлопчик, який лежить отам нагорі, — той самий, який заліз уночі крізь віконце? Кажіть! Швидше! Ми слухаємо вас!
Лікар, якого всі вважали за найдобрішу в світі людину, проказав це таким гнівним і страшним голосом, що Джайлз і Брітлз, у яких від елю й збудження вже й так шуміло в голові, отетеріло вирячились один на одного.
— А вас, констеблю, я попрошу уважно вислухати їхню відповідь, — додав лікар і урочисто помахав вказівним пальцем, а тоді постукав ним себе по переніссю, закликаючи того достойного мужа до найпильнішої уваги. — Вона може мати неабияке значення.
Констебль прибрав якнайповажнішого вигляду й узяв у руки свій символ влади — кийок, що доти стояв занедбаний в кутку за каміном.
— Ідеться, як бачите, про встановлення особи злочинця, — пояснив лікар.
— Атож, сер, — відповів констебль і натужно закашляв, бо, квапливо допиваючи свій ель, похлинувся ним.
— Отож, факти такі: до будинку вдираються грабіжники, — провадив лікар, — і двоє мешканців його серед переполоху, стрілянини, в темряві й диму мигцем бачать якогось хлопця. Наступного ранку до того самого будинку приходить хлопчик; і тільки тому, що рука в нього перев’язана, ці двоє чоловіків хапають його — так брутально, що він тільки дивом лишається живий, — і присягаються, що він — той самий учорашній злодій. Питання стоїть так: чи виправдана поведінка цих людей, а якщо ні, то в яке становище вони себе ставлять?
Констебль глибокодумно кивнув головою і сказав, що коли це запитання незаконне, то він не знає, що ж тоді вважати законом.
— Я знову запитую вас, — грізно мовив лікар, — чи можете ви урочисто заприсягтися, що це той самий хлопець?
Брітлз нерішуче глянув на містера Джайлза, містер Джайлз нерішуче глянув на Брітлза; констебль приставив руку до вуха, щоб краще чути відповідь; обидві жінки й лудильник, затамувавши подих, подалися вперед? лікар обвів усіх присутніх пильним поглядом, коли це раптом знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили.
— Це агенти! — з явним полегшенням вигукнув Брітлз.
— Хто? — скрикнув лікар, який тепер у свою чергу сполотнів.
— Агенти карного розшуку, — відповів Брітлз, хапаючи свічку. — Ми з містером Джайлзом послали по них сьогодні вранці.
— Що? — жахнувся лікар.
— Так, сер, — відповів Брітлз. — Я послав їм записку а кучером поштової карети і давно вже дивувався, чому їх нема.
— Викликали? Карний розшук? Бодай чорти взяли ваш карн… ваші карети — вічно вони запізнюються, — мовив лікар, вибігаючи з кухні.
аблубла. Дужегарна стаття
Так. Твір гарний