«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ XXXIX

У якій знову з’являються поважні особи, уже знайомі читачеві, і розповідається, як Монкс та єврей склали докупи свої лукаві голови

Наступного вечора після того, як троє достойників, згаданих у попередньому розділі, успішно владнали свою невеличку справу, містер Вільям Сайкс прокинувся після дрімоти й сонно пробурмотів:

— Котра година?

Кімната, у якій Сайкс поставив це запитання, була не тією, де він мешкав до своєї вилазки до Чертсі, хоча й містилася в тому самому районі, неподалік від його колишнього житла. Виглядала вона куди гірше за попередню оселю: тісна, убого вмебльована, з єдиним маленьким віконцем у похилому даху, що виходило на вузенький брудний провулок.

Та й сам господар, схоже, останнім часом неабияк зубожів. Мізерні залишки меблів, повна відсутність будь-якого затишку, зникнення запасного одягу, білизни та інших нехитрих пожитків промовисто свідчили про крайню нужду. А виснажений, змарнілий вигляд самого Сайкса лише підтверджував те, що й без того було очевидним.

Грабіжник лежав на ліжку, загорнувшись у білий плащ замість халата. Його й без того грубі риси ще більше спотворювали мертвотна блідість після хвороби, брудний нічний ковпак і жорстка чорна щетина, що відросла за тиждень.

Біля ліжка сидів пес. То він віддано вдивлявся в обличчя господаря, то насторожено підводив вуха й тихо гарчав, почувши якийсь шум на вулиці чи внизу будинку.

Біля вікна сиділа жінка й старанно латала старий жилет — частину звичного вбрання Сайкса. Від безсонних ночей і нестатків вона так зблідла й схудла, що навряд чи хтось упізнав би в ній ту саму Ненсі, яка вже не раз з’являлася на сторінках цієї історії, якби не її голос, коли вона відповіла на запитання Сайкса.

— Щойно минула сьома, — сказала дівчина. — Як ти сьогодні почуваєшся, Білле?

— Слабкий, мов мокра ганчірка, — пробурчав Сайкс, вилаявши й власні очі, і ноги. — Ану допоможи мені. Треба вже якось підвестися з цього клятого ліжка.

Хвороба аж ніяк не зробила Сайкса лагіднішим. Коли Ненсі допомогла йому сісти й підвела до стільця, він, лаючись, дорікав їй за незграбність, а потім ще й ударив.

— Рознюнилася? — гаркнув Сайкс. — Годі ревіти! Якщо ні на що більше не здатна, то краще забирайся звідси. Чуєш?

— Чую, — відповіла дівчина, відвернувшись і силуючись усміхнутися. — Що тобі цього разу спало на думку?

— А-а, передумала, значить? — буркнув Сайкс, помітивши сльозу, що заблищала в її очах. — І правильно зробила. Для тебе ж краще.

— Невже ти й сьогодні будеш таким жорстоким до мене, Білле? — тихо мовила Ненсі, поклавши руку йому на плече.

— А чому б і ні? — різко кинув Сайкс.

— Стільки ночей… — сказала вона, і в її голосі прозвучала така щира жіноча ніжність, що навіть звичний хриплуватий тон став м’якшим. — Стільки ночей я сиділа біля тебе, доглядала, годувала, піклувалася, наче про малу дитину. І ось лише сьогодні ти вперше схожий на самого себе. Якби ти про це згадав, то не вчинив би зі мною так, як щойно. Правда ж? Скажи, що не вчинив би.

— Ну гаразд, — неохоче буркнув Сайкс. — Не вчинив би. От лиха година! Знову плаче!

— Нічого… — прошепотіла Ненсі, опускаючись у крісло. — Не звертай уваги. Це скоро минеться.

— Що саме минеться? — люто перепитав Сайкс. — Що ти ще вигадала? Годі дурниць! Вставай, ворушися й не мороч мені голову своїми жіночими примхами.

За інших обставин такий окрик неодмінно змусив би її підкоритися. Але цього разу Ненсі була справді знесилена. Вона безсило відкинула голову на спинку крісла й знепритомніла ще до того, як Сайкс устиг сипонути звичною добіркою лайок, якими завжди приправляв свої погрози.

Не знаючи, що робити в такій незвичній ситуації, адже напади Ненсі зазвичай були бурхливими й минали без сторонньої допомоги, містер Сайкс спершу спробував лікувати її добірною лайкою. Переконавшись, що цього разу такий засіб не допомагає, він покликав на допомогу.

— Що тут сталося, любий? — запитав Фейгін, зазираючи до кімнати.

— Та допоможи ж дівчині! — нетерпляче гаркнув Сайкс. — Не стій і не шкілься!

Скрикнувши від подиву, Фейгін кинувся до Ненсі. Слідом за ним до кімнати вбіг Джек Докінз, більш відомий як Пройда. Він хутко поставив на підлогу великий згорток, який ніс, вихопив пляшку з рук Чарлі Бейтса, що саме з’явився за ним, блискавично вибив зубами корок і влив трохи вмісту непритомній до рота, попередньо скуштувавши сам — про всяк випадок, щоб не сталося помилки.

— Чарлі, дай їй свіжого повітря міхами, — розпорядився Пройда. — А ти, Фейгіне, розтирай їй руки. Білле, розстебни їй сукню.

Усі ці рятівні заходи виконувалися з неабиякою завзятістю. Особливо старався Чарлі Бейтс, який, здається, вважав свою роль у цій метушні найкумеднішою пригодою у світі. Незабаром вони досягли бажаного результату.

Ненсі поволі опритомніла. Хитаючись, вона дійшла до стільця біля ліжка, схилилася на подушку й затулила обличчя руками, залишивши Сайкса самому зустрічати несподіваних гостей.

— Яким це вітром вас сюди занесло? — запитав він Фейгіна.

— Та не лихим, любий мій. Бо від лихого вітру добра не чекай. А я приніс дещо таке, що тебе потішить. Пройдо, розв’язуй згорток та покажи Біллу ті дрібнички, на які ми сьогодні зранку спустили всі свої гроші.

На прохання Фейгіна Пройда розв’язав великий згорток, загорнутий у стару скатертину, і почав по одному передавати речі Чарлі Бейтсу. Той урочисто викладав їх на стіл, щедро вихваляючи рідкісність і неперевершені чесноти кожної.

— Оце пиріг із кролятиною, Білле! — захоплено вигукнув юний джентльмен, витягаючи величезний пиріг. — Такі ніжні звірятка, такі соковиті лапки, що кісточки просто тануть у роті — й випльовувати нічого не треба. А ось пів фунта чаю по сім шилінгів і шість пенсів за фунт — такого міцного, що як завариш окропом, то мало не зірве кришку з чайника. Півтора фунта вологого цукру, до якого негри, звісно ж, анітрохи не доклали рук, перш ніж він став таким чудовим… Авжеж, ні! Дві половинки хлібини, фунт найсвіжішого масла, добрячий шмат подвійного Ґлостерського сиру… І наостанок — дещо таке, що кращого питва ти ще зроду не куштував!

Закінчивши цю захоплену промову, Чарлі Бейтс дістав із бездонної кишені повнорозмірну пляшку вина, ретельно закупорену. Тим часом Пройда вже налив у чарку міцного алкоголю з пляшки, яку приніс із собою. Сайкс без вагань одним ковтком вихилив усе до дна.

— Отак, — задоволено потер руки Фейгін. — Тепер ти швидко станеш на ноги, Білле.

— Стану? — фиркнув Сайкс. — Та я вже двадцять разів міг віддати Богу душу, поки ви надумали мені допомогти! Якого біса ви кинули мене тут на три тижні, а то й більше, ти, старий брехливий пройдисвіте?

— Чуєте його, хлопці! — знизав плечима Фейгін. — А ми ж прийшли йому стільки чудових гостинців принесли.

— Гостинці — це добре, — уже трохи м’якше сказав Сайкс, кинувши погляд на стіл. — Але поясни мені, чому ти залишив мене тут здихати — без здоров’я, без грошей і без усього іншого? За весь цей час ти про мене дбав не більше, ніж про он того пса. Чарлі, прожени його!

— Та я ще не бачив такого кумедного собаки! — засміявся Чарлі, виконуючи наказ. — Нюхає харчі, мов стара пані на базарі. Йому б на сцену — озолотився б! Та ще й театр урятував би.

— Замовкни! — гаркнув Сайкс, коли пес, гарчачи, заліз під ліжко. — Ну, старий скуповувачу краденого, що скажеш на своє виправдання?

— Я більше тижня був не в Лондоні, любий мій. Мав одну справу, — відповів єврей.

— А решта два тижні? — різко перебив Сайкс. — Чому я весь цей час валявся тут, мов хворий пацюк у норі?

— Не міг інакше, Білле. Не можу все пояснювати при сторонніх, але, присягаюсь, не міг.

— Присягаєшся? — гидливо буркнув Сайкс. — Чарлі, відріж мені шматка пирога. Треба перебити смак після цих слів, а то ще, чого доброго, вдавлюся.

— Не сердься, любий, — покірно мовив Фейгін. — Я ніколи про тебе не забував. Жодного разу.

— Ага, ще б пак! — кри

— Ага, ще б пак! — криво всміхнувся Сайкс. — Не сумніваюся. Поки я тут горів у гарячці й тремтів від пропасниці, ти весь час будував свої оборудки. «Білл зробить це… Білл зробить те… Білл зробить усе…» Та ще й майже задарма, щойно оклигає. Бо кращого дурня для твоєї роботи годі й шукати. Якби не ця дівчина, я б уже помер.

— От бачиш, Білле! — жваво підхопив Фейгін. — Якби не ця дівчина! А хто, як не старий Фейгін, подбав, щоб біля тебе була така вправна доглядальниця?

— Тут він каже правду, — швидко втрутилася Ненсі. — Облиш його, Білле. Не чіпляйся.

Поява Ненсі одразу змінила хід розмови. За ледь помітним знаком Фейгіна хлопці почали припрошувати її випити. Вона лише зрідка торкалася келиха. Тим часом сам Фейгін, удаючи надзвичайно веселого, поступово привів Сайкса до кращого настрою: його погрози він сприймав як дружні жарти, а з кількох грубуватих дотепів, які той почав вигадувати після кількох чарок, реготав так щиро, ніби нічого смішнішого у світі не чув.

— Усе це добре, — нарешті сказав Сайкс, — але сьогодні ти мусиш дати мені грошей.

— У мене немає при собі жодної монети, — відповів єврей.

— Зате вдома їх у тебе хоч греблю гати, — огризнувся Сайкс. — Отже, принесеш звідти.

— Греблю гати! — вигукнув Фейгін, театрально здіймаючи руки. — Та в мене й стільки не знайдеться, щоб…

— Не знаю, скільки в тебе є. Думаю, ти й сам не знаєш — поки все перелічиш, то й день мине. Але сьогодні я отримаю свою частку. І крапка.

— Гаразд, гаразд, — зітхнув Фейгін. — Зараз пошлю Пройду.

— Не пошлеш, — відрубав Сайкс. — Пройда надто вже пройда. Забуде, заблукає, натрапить на поліцію чи ще якусь відмовку вигадає, якщо ти його намовиш. Піде Ненсі. Вона принесе гроші напевне. А я тим часом трохи посплю.

Після довгих суперечок і торгів Фейгінові вдалося збити суму авансу з п’яти фунтів до трьох фунтів і чотирьох шилінгів шести пенсів. При цьому він урочисто запевняв, що після цього в нього залишиться лише півтора шилінга на все господарство. Сайкс похмуро відповів, що якщо більше не дасть, то нехай веде його додому особисто. Тим часом Пройда й Чарлі склали харчі до шафи.

Потім Фейгін попрощався зі своїм «любим другом» і разом із Ненсі та хлопцями вирушив додому. А Сайкс знову ліг на ліжко й заходився дрімати, чекаючи її повернення.

Невдовзі вони дісталися лігва Фейгіна. Там застали Тобі Крекіта й містера Читлінга за вже п’ятнадцятою партією в крибедж. Неважко здогадатися, що й цього разу програв саме містер Читлінг — разом зі своїми останніми шістьма пенсами, чим неабияк потішив молодших приятелів.

Сам Крекіт, здається, трохи ніяковів через те, що його застали за таким невибагливим дозвіллям у товаристві людини, яка поступалася йому і становищем, і кмітливістю. Він позіхнув, поцікавився здоров’ям Сайкса й узяв капелюха, збираючись іти.

— Ніхто не заходив, Тобі? — запитав Фейгін.

— Жодна жива душа, — відповів Крекіт, підіймаючи комір. — Нудьга смертельна. Ти б мені, Фейгіне, мав щедро заплатити за те, що я стільки часу сторожував дім. Хай йому грець, я вже геть виснажився. Якби не мав доброго серця й не розважав цього молодика, то заснув би швидше, ніж у Ньюгейті зачиняють ворота. От нудьга — хоч вовком вий!

Бурмочучи ще кілька подібних вигуків, Тобі Крекіт зібрав свій виграш, недбало запхав дрібні срібні монети до кишені жилета з таким виглядом, ніби вони були зовсім негідні такого поважного пана, після чого велично вийшов із кімнати.

Містер Читлінг проводжав його захопленим поглядом, милуючись ногами й чоботами, аж поки той не зник. Потім урочисто заявив, що знайомство з такою людиною варте й п’ятнадцяти шестипенсовиків за кожну зустріч, а свої програші він не ставить і в ламаний гріш.

— Ну й дивак же ти, Томе! — розсміявся Чарлі Бейтс.

— Аж ніяк, — образився Читлінг. — Правда ж, Фейгіне?

— Дуже розумний хлопець, любий мій, — відповів Фейгін, поплескавши його по плечу й непомітно підморгнувши іншим.

— А містер Крекіт — справжній джентльмен, еге ж, Фейгіне? — не вгавав Том.

— Безперечно.

— І велика честь бути з ним знайомим?

— Ще б пак, любий.

— От бачиш! — переможно вигукнув Том. — Просто вони мені заздрять, бо він із ними так не водиться.

— Саме так, — підтакнув Фейгін.

— Нехай він і обчистив мене до нитки, — гордо сказав Том. — Я завжди можу заробити ще. Правда ж, Фейгіне?

— Авжеж. І чим швидше підеш заробляти, тим краще. Тож мерщій відігравайся й не гай часу. Пройдо! Чарлі! Час вирушати на справу. Уже майже десята, а ви сьогодні ще нічого не зробили.

Після такого натяку хлопці кивнули Ненсі, надягли капелюхи й вийшли. Дорогою Пройда та його жвавий товариш не шкодували дотепів на адресу містера Читлінга. І варто сказати на його захист, що в його поведінці не було нічого аж такого незвичайного. Адже в Лондоні вистачало молодих гульвіс, які платили значно дорожче лише за право показатися в «пристойному товаристві». Та й серед самих тих «пристойних людей» було чимало таких, чия слава трималася на не міцнішому ґрунті, ніж репутація пройдисвіта Тобі Крекіта.

— А тепер, Ненсі, — мовив Фейгін, коли вони залишилися самі, — піду принесу тобі ті гроші. Це лише ключик від маленької шафки, де я тримаю різні дрібнички, що хлопці приносять. Грошей я ніколи не замикаю, бо мені нічого замикати… Ха-ха-ха!.. Нічого. Бідне в мене ремесло, Ненсі, невдячне. Але я люблю, коли молодь поруч. Терплю все… усе терплю.

Він раптом урвав себе, поспіхом сховав ключ за пазуху й насторожено прошепотів:

— Тихо!.. Хто там? Слухай!

Дівчина сиділа за столом, схрестивши руки, й, здавалося, зовсім не цікавилася тим, хто прийшов. Їй було байдуже, увійде цей чоловік чи піде, — аж поки до неї не долинув звук його голосу.

Ледь почувши його, вона блискавично зірвала з себе капелюшок і шаль, запхала їх під стіл, а коли єврей обернувся, мляво промовила:

— Тут така спека…

Її лінивий тон разюче не відповідав тій шаленій поспішності, з якою вона щойно сховала свої речі. На щастя, Фейгін нічого не помітив — у ту мить він стояв до неї спиною.

— Тьху! — прошепотів він із досадою. — Це той чоловік, на якого я чекав. Уже спускається. Ні слова про гроші, Ненсі, поки він тут. Він ненадовго. Хвилин десять, не більше.

Приклавши кістлявий палець до губ, Фейгін узяв свічку й рушив до дверей, звідки вже долинали кроки. Він відчинив саме тоді, коли відвідувач поспіхом увійшов до кімнати й мало не наштовхнувся на дівчину.

То був Монкс.

— Це лише одна з моїх вихованок,  — сказав Фейгін, помітивши, що Монкс насторожився, побачивши незнайомку. — Сиди, Ненсі.

Ненсі трохи посунулася ближче до столу. Вона недбало ковзнула поглядом по Монксу й одразу відвела очі. Але щойно він повернувся до Фейгіна, знову глянула на нього — цього разу уважно, проникливо, з таким напруженим наміром, що сторонній спостерігач навряд чи повірив би, ніби обидва ці погляди належали одній і тій самій людині.

— Є новини? — запитав Фейгін.

— Великі.

— І… добрі? — нерішуче перепитав Фейгін, ніби боявся зарано тішитися.

— Принаймні не погані, — усміхнувся Монкс. — Цього разу я не барився. Треба поговорити з тобою наодинці.

Ненсі ще ближче присунулася до столу й навіть не зробила вигляду, що збирається виходити, хоча бачила, як Монкс кивнув у її бік. Фейгін, мабуть побоюючись, що вона згадає при чужому про гроші, якщо він спробує її випровадити, лише показав угору й повів Монкса з кімнати.

— Тільки не в ту кляту діру, де ми були минулого разу, — почула Ненсі слова Монкса, коли вони піднімалися сходами.

Фейгін засміявся, щось тихо відповів, і за скрипом дощок вона зрозуміла, що вони піднялися на другий поверх.

Щойно кроки стихли, Ненсі швидко скинула черевики, накинула сукню на голову й закутала в неї руки, щоб нічого не шаруділо. Потім безшумно відчинила двері й завмерла, затамувавши подих.

Коли нагорі запанувала тиша, вона ковзнула з кімнати, майже нечутно піднялася сходами й розчинилася в темряві.

Кімната залишалася порожньою понад чверть години.

Потім Ненсі так само беззвучно повернулася. Майже одразу згори почулися кроки.

Монкс, не затримуючись, вийшов надвір, а Фейгін знову піднявся нагору по гроші. Коли він повернувся, дівчина вже зав’язувала шаль і надягала капелюшок, ніби збиралася йти.

— Ненсі! — вигукнув Фейгін, поставивши свічку й мимоволі відступивши. — Та ти зовсім бліда!

— Бліда? — перепитала вона, затуливши очі долонею, ніби хотіла краще його роздивитися.

— Просто страхітливо бліда. Що з тобою сталося?

— Та нічого. Просто просиділа бозна-скільки в цій задушливій комірчині, от і все, — байдуже відповіла Ненсі. — Ходімо. Мені вже час.

Фейгін зітхаючи, відлічив їй кожну монету, ніби шкодував про кожну окремо.

Попрощалися вони коротким:

— На добраніч.

Вийшовши на вулицю, Ненсі сіла на чиємусь ґанку. Кілька хвилин вона сиділа нерухомо, наче зовсім розгубившись і не знаючи, куди йти.

Раптом схопилася й кинулася бігти — але зовсім не туди, де на неї чекав Сайкс.

Вона бігла дедалі швидше, аж поки сили зовсім не покинули її. Задихана, зупинилася перевести подих. І раптом, ніби згадала щось украй важливе й з розпачем усвідомила, що не може цього зробити, вона заломила руки й гірко розридалася.

Можливо, сльози трохи полегшили її душу. А може, вона остаточно зрозуміла всю безвихідь свого становища.

Так чи інакше, Ненсі повернула назад.

Вона майже бігла, поспішаючи водночас надолужити втрачений час і втекти від власних думок, що гнали її вперед не гірше за вітер.

Невдовзі вона дісталася будинку, де залишила Сайкса.

Якщо Ненсі й виказувала хвилювання, Сайкс цього не помітив. Він лише запитав, чи принесла вона гроші. Почувши ствердну відповідь, задоволено буркнув, поклав голову на подушку й знову заснув, наче її прихід лише на мить перервав його дрімоту.

На щастя для Ненсі, наступного дня гроші повністю поглинули увагу Сайкса. Він їв, пив і загалом був значно лагіднішим, ніж зазвичай, тож не мав ні часу, ні бажання придивлятися до її поведінки.

Будь-хто проникливіший, особливо Фейгін зі своїм хижим чуттям, одразу помітив би, що Ненсі поводиться як людина, яка зважилася на небезпечний і відчайдушний крок. Її розсіяність, нервовість і внутрішнє напруження були надто очевидними.

Фейгін неодмінно насторожився б. Але Сайкс не вирізнявся такою спостережливістю. Його підозри зазвичай зводилися до грубості й недовіри до всіх без винятку. До того ж цього дня він був у незвично доброму гуморі. Тому нічого дивного в поведінці Ненсі не помітив. Та й, зрештою, він так мало нею цікавився, що навіть якби її хвилювання було значно помітнішим, навряд чи запідозрив би недобре.

Надвечір тривога Ненсі лише зростала. Коли настала ніч і вона сиділа біля Сайкса, терпляче чекаючи, поки він остаточно нап’ється й засне, її обличчя стало неприродно блідим, а в очах палав такий гарячковий вогонь, що навіть Сайкс не міг цього не помітити. Ослаблений після гарячки, він лежав у ліжку й пив джин, розбавлений гарячою водою, бо вважав, що так напій буде не таким шкідливим. Простягнувши Ненсі склянку, щоб вона налила ще — вже втретє чи вчетверте, — він раптом уважно втупився в неї.

— Хай йому чорт! — вигукнув він, підводячись на ліктях. — Та ти схожа на мерця, який виліз із могили. Що з тобою?

— Зі мною? — перепитала Ненсі. — Нічого. Чого ти так на мене витріщився?

— Що це ще таке? — гаркнув Сайкс, грубо схопивши її за руку й струснувши. — Що сталося? Про що ти думаєш? Що в тебе на думці?

— Про багато що, Білле, — відповіла вона, здригнувшись і затиснувши долонями очі. — Але яка різниця?

Останні слова вона вимовила з награною веселістю. І саме цей удавано безтурботний тон, схоже, вразив Сайкса більше, ніж її застиглий, майже божевільний погляд.

— От що я тобі скажу, — повільно мовив він. — Якщо це не гарячка знову береться за тебе, то тут щось інше. І щось дуже недобре. Ти ж не збираєшся… Ні! Чорт забирай, на таке ти не здатна!

— — На що? — запитала дівчина.

— Ні, — пробурмотів Сайкс, не зводячи з неї очей. — Вірнішої за неї дівчини ще пошукати. Інакше я б ще три місяці тому перерізав їй горлянку. Це просто гарячка знову дається взнаки. От і все.

Заспокоївши себе таким висновком, Сайкс осушив склянку до дна й, буркочучи під ніс добірні лайки, зажадав своїх ліків. Ненсі миттю схопилася. Вона швидко налила їх, але так, щоб стояти до нього спиною, потім піднесла кухоль до його губ, і він випив усе до останньої краплі.

— А тепер, — сказав грабіжник, — сядь біля мене й перестань кривитися. А то я так підправлю тобі личко, що потім сама себе не впізнаєш.

Ненсі мовчки підкорилася. Сайкс стиснув її руку у своїй і відкинувся на подушки, не зводячи з неї погляду. Його повіки заплющилися… за мить знову піднялися… знову опустилися… і знову розплющилися. Він неспокійно заворушився, кілька разів задрімав на дві-три хвилини, щоразу зненацька здригався, стривожено підводився й розгублено озирався навколо. Та раптом, саме в ту мить, коли знову спробував сісти, його зморив глибокий, важкий сон. Пальці розтиснулися. Рука безсило впала вздовж тіла. Він лежав нерухомо, немов непритомний.

— Нарешті подіяло… — ледь чутно прошепотіла Ненсі, підводячись. — Боюся, що навіть тепер можу запізнитися.

Вона поспіхом накинула шаль, капелюшок і раз у раз озиралася, ніби щомиті чекала відчути на плечі важку руку Сайкса, попри те, що снодійне вже подіяло. Потім тихо нахилилася над ліжком і поцілувала грабіжника в губи. Безшумно відчинила двері, так само тихо зачинила їх за собою й поспішила з будинку.

У темному провулку, через який треба було вийти на головну вулицю, нічний сторож саме вигукував:

— Пів на десяту!
— Давно пробило пів? — швидко запитала Ненсі.
— За чверть години буде десята, — відповів сторож, піднявши ліхтар, щоб роздивитися її обличчя.
— А мені туди ще добиратися щонайменше годину… — прошепотіла вона й стрімко проминула його.

Крамниці в бічних вулицях, якими вона поспішала зі Спіталфілдса до західної частини Лондона, вже одна за одною зачинялися. Годинник вибив десяту. Нетерпіння Ненсі стало ще сильнішим. Вона майже летіла вузькими тротуарами, безцеремонно розштовхуючи перехожих, стрімголов перебігала людні вулиці, мало не кидаючись під копита коней, тоді як інші люди терпляче чекали нагоди перейти.

— Божевільна якась! — озиралися їй услід перехожі.

У заможнішій частині міста вулиці були майже порожні. Тут її шалений біг привертав ще більше уваги. Дехто пришвидшував крок, намагаючись дізнатися, куди вона так поспішає. Інші виходили їй назустріч і здивовано озиралися, бачачи, що вона не збавляє темпу. Та один за одним усі відставали. Коли Ненсі наблизилася до місця призначення, вона вже була сама.

Це був сімейний готель на тихій, але ошатній вулиці неподалік від Гайд-парку. Яскраве світло ліхтаря над входом вказало їй дорогу саме тієї миті, коли годинник вибив одинадцяту. Вона сповільнила ходу, ніби вагаючись, чи йти далі. Та удари годинника ніби підштовхнули її. Вона рішуче переступила поріг. У вестибюлі нікого не було. Ненсі невпевнено озирнулася й уже рушила до сходів, коли позаду прочулася жіноча репліка.

— Гей, панянко! Кого ви шукаєте? — запитала охайно вдягнена покоївка, визирнувши з дверей.
— Одну пані, яка зупинилася тут, — відповіла Ненсі.
— Пані? — перепитала служниця, змірявши її презирливим поглядом. — Яку саме?
— Міс Мейлі.

Тепер, уважніше роздивившись її одяг і вигляд, покоївка лише ще зневажливіше скривилася й покликала лакея. Ненсі повторила своє прохання.

— Як вас назвати? — запитав той.
— Не називайте ніякого імені.
— А сказати, з якої ви справи?
— Теж ні. Я мушу побачити панянку особисто.
— Годі вже, — сказав лакей, підштовхуючи її до дверей. — Ідіть собі звідси.

— Якщо ви мене викинете, доведеться тягти силоміць, — різко відповіла Ненсі. — І повірте, це буде нелегка робота навіть для двох. Невже тут немає нікого, — звернулася вона до всіх присутніх, — хто передасть бідоласі бодай одне коротке повідомлення? Заради Господа!

Її слова зворушили добродушного кухаря, який разом з іншими слугами спостерігав за цією сценою. Він ступив уперед.

— Передай повідомлення, Джо, — сказав він. — Що тобі важко?
— І який із того зиск? — буркнув лакей. — Невже думаєш, молода панянка прийматиме таких, як вона?

Цей натяк на сумнівну репутацію Ненсі викликав справжнє обурення в чотирьох покоївок. Вони одна поперед одну заходилися доводити, що така жінка — ганьба для всього жіноцтва, і найкраще було б без зайвих церемоній викинути її просто в стічну канаву.

— Робіть зі мною що хочете, — сказала Ненсі, знову звертаючись до чоловіків. — Але спершу виконайте моє прохання. Благаю вас, заради Бога, передайте мої слова.

Добросердий кухар ще раз заступився за неї. Зрештою лакей погодився віднести повідомлення.

— То що саме сказати? — запитав він, уже поставивши ногу на сходинку.

— Передайте, що якась молода жінка дуже просить поговорити з міс Мейлі наодинці. І якщо панянка вислухає хоча б перші мої слова, то сама вирішить — чи варто слухати далі, чи наказати негайно вигнати мене як ошуканку.

— Ну й сміливо ж ви взялися за діло, — пробурмотів лакей.

— Просто передайте мої слова, — твердо відповіла Ненсі. — А я чекатиму відповіді.

Він швидко піднявся нагору. Ненсі залишилася стояти внизу — бліда, ледве переводячи подих. Вона тремтячими губами слухала глузування доброчесних покоївок, які тепер, здавалося, перевершували одна одну у зневазі. Коли лакей повернувся й повідомив, що молоду жінку просять піднятися, їхнє обурення тільки посилилося.

— Даремно бути порядною в цьому світі, — ображено сказала перша покоївка.

— Безсоромність часом відкриває більше дверей, ніж чеснота, — докинула друга.

Третя лише дивувалася, «з чого тільки зроблені ці панянки», а четверта затягнула протяжне:

— Ганьба!

І решта дружно підхопили. Ненсі не звернула на них жодної уваги. Її думки були зайняті набагато важливішим. Тремтячи всім тілом, вона пішла за лакеєм, який провів її до маленької приймальні, освітленої лампою під стелею. Там він залишив її саму й мовчки вийшов.

Розділ XL

Дивна зустріч, що є продовженням попереднього розділу

Життя цієї дівчини змалку минало на лондонських вулицях, серед найогидніших нетрів і притонів. Та попри все в ній ще жевріла іскра людяності. Почувши легкі кроки за дверима навпроти тих, якими сама щойно ввійшла, і усвідомивши, який разючий контраст за мить поєднає ця маленька кімната, вона гостро відчула власне приниження. Її охопив сором, і вона мимоволі зіщулилася, ніби не могла витримати присутності тієї, з ким сама прагнула зустрітися.

Та водночас у ній боролася інша сила — гордість. Вона однаково властива і людям високого становища, і тим, хто опустився на саме дно. Нещасна спільниця злодіїв і розбишак, вигнанка з найжалюгідніших нетрів, товаришка каторжан і в’язнів, жінка, що жила мало не в затінку шибениці, — навіть вона була надто гордою, щоб виказати ту крихту жіночої чутливості, яку вважала слабкістю. А проте саме ця слабкість була останньою ниткою, що ще єднала її з людяністю, сліди якої її знівечене життя почало стирати ще в ранньому дитинстві.

Вона підвела очі лише настільки, щоб побачити перед собою струнку й вродливу молоду дівчину. Потім знову втупилася в підлогу, недбало стенула плечима й удавано байдужим тоном сказала:

— Нелегко до вас потрапити, пані. Якби я образилася й пішла, як зробили б багато інших, ви колись пошкодували б про це. І не без причини.

— Мені дуже прикро, якщо хтось поставився до вас неприязно, — відповіла Роз. — Та не думайте про це. Краще скажіть, чому ви хотіли мене бачити. Я саме та, кого ви шукали.

Доброзичливість цих слів, лагідний голос, щира манера говорити, цілковита відсутність зверхності чи невдоволення так приголомшили дівчину, що вона не стрималася й розплакалася.

— О пані… пані! — вигукнула вона, затуливши обличчя руками. — Якби таких, як ви, було більше, таких, як я, було б набагато менше. Було б… було б…

— Сідайте, — щиро мовила Роз. — Якщо ви бідуєте або потребуєте допомоги, я з радістю зроблю все, що зможу. Справді. Сідайте.

— Дозвольте мені стояти, пані, — сказала дівчина, не перестаючи плакати. — І не будьте такою доброю до мене, поки не дізнаєтеся, хто я. Уже пізно. Скажіть… ті двері зачинені?

— Так, — відповіла Роз, мимоволі відступивши на кілька кроків ближче до дверей, щоб у разі потреби покликати на допомогу. — Чому ви питаєте?

— Бо зараз я довірю вам своє життя… і життя інших. Я — та сама дівчина, яка того вечора силоміць повернула малого Олівера до старого Феджіна, коли він утік із будинку в Пентонвіллі.

— Ви?! — вигукнула Роз Мейлі.

— Так, пані. Я — та жалюгідна істота, про яку ви, певно, чули. Та, що живе серед злодіїв. Відтоді як себе пам’ятаю, відкривши очі на лондонських вулицях, я не знала іншого життя й не чула добріших слів, ніж ті, що лунали від них. Хай Бог мені свідок. Не соромтеся відсахнутися від мене, пані. Я значно молодша, ніж здаюся, але давно до цього звикла. Навіть найбідніші жінки сахаються вбік, коли я проходжу повз них у натовпі.

— Які жахливі речі ви говорите… — прошепотіла Роз, мимоволі відступаючи ще далі.

— Станьте навколішки й подякуйте Богові, люба пані, — гаряче мовила дівчина, — що в дитинстві поруч із вами були люди, які вас любили й берегли. Що ви ніколи не знали холоду, голоду, пияцтва, розпусти… і ще дещо страшніше за все це… А я жила серед цього від самої колиски. І так, я можу сказати «від колиски», бо моєю колискою були провулок і стічна канава. Вони ж, певно, стануть і моїм останнім пристановищем.

— Мені безмежно шкода вас, — сказала Роз тремтячим голосом. — Серце розривається від ваших слів.

— Хай Бог благословить вас за вашу доброту! — відповіла дівчина. — Якби ви знали, якою я часом буваю, ви б іще більше мене пожаліли. Але я втекла від людей, які неодмінно вбили б мене, якби дізналися, що я була тут. Я прийшла розповісти те, що випадково почула. Ви знаєте чоловіка на ім’я Монкс?

— Ні, — відповіла Роз.

— А він знає вас, — сказала дівчина. — І знав, що ви тут. Саме від нього я почула, де вас шукати.

— Я ніколи не чула цього імені.

— Отже, серед нас він називається інакше, — сказала дівчина. — Я й раніше так підозрювала. Деякий час тому, невдовзі після того як Олівера привезли до вашого дому після пограбування, я, маючи підозри щодо цього чоловіка, підслухала його розмову з Феджіном у темряві. Із почутого я зрозуміла, що Монкс — той самий, про якого я вас питаю…

— Так, я розумію, — сказала Роз.

— …Монкс випадково побачив Олівера з двома нашими хлопцями того дня, коли ми вперше його втратили. Він одразу впізнав у ньому саме того хлопця, якого розшукував, хоча я не могла зрозуміти, чому. Вони домовилися з Феджіном: якщо Олівера повернуть, Монкс заплатить певну суму. А якщо з нього зроблять злодія — заплатить ще більше. Це було потрібно Монксові для якихось його власних задумів.

— Для чого? — запитала Роз.

— Я саме намагалася це з’ясувати, коли він помітив на стіні мою тінь, — відповіла дівчина. — Не багато хто, крім мене, встиг би втекти так швидко, щоб його не викрили. Але мені вдалося. Після того я не бачила його аж до минулої ночі.

— І що сталося тоді?

— Зараз розповім, пані. Учора ввечері він прийшов знову. Вони знову піднялися нагору, а я так загорнулася в плащ, щоб моя тінь мене не видала, і знову стала підслуховувати під дверима. Перші слова Монкса були такі: «Отже, єдині докази того, хто цей хлопець, лежать на дні річки, а стара відьма, яка отримала їх від його матері, давно гниє у своїй труні». Потім вони сміялися й хвалилися, як вдало все провернули. Далі Монкс, дедалі більше розпалюючись, сказав, що хоч тепер гроші цього маленького диявола вже в нього в руках, він волів би здобути їх інакше. Бо яка була б утіха — зламати батькову волю, затягнувши хлопця до кожної в’язниці в місті, а тоді відправити його на шибеницю за тяжкий злочин, який Феджін легко допоміг би йому вчинити, ще й добре на цьому заробивши.

— Що це все означає? — вигукнула Роз.

— Це правда, пані, хоч і звучить із моїх уст, — відповіла дівчина. — Потім він, лаючись так, як для мене звично, а для вас, певно, нестерпно, сказав: якби міг убити хлопця й не наразитися самому на шибеницю, то неодмінно зробив би це. Але раз не може, то переслідуватиме його все життя й чекатиме нагоди завдати удару. А якщо той коли-небудь скористається правдою про своє походження, то він ще знайде спосіб його знищити. «Одне слово, Феджіне, — сказав він, — хоч ти й єврей, але навіть ти не здатен розставити такі пастки, які я приготую для свого молодшого брата, Олівера».

— Брата?! — вигукнула Роз.

— Саме так він і сказав, — відповіла Ненсі, тривожно озираючись. Відколи почала говорити, її не полишав страх, ніби Сайкс ось-ось з’явиться перед нею. — І це ще не все. Коли він заговорив про вас і про іншу пані, то сказав, що ніби саме небо — чи, може, диявол — усе так улаштували, щоб Олівер опинився у ваших руках. А потім засміявся й додав, що в цьому теж є своя втіха: мовляв, скільки тисяч, навіть сотень тисяч фунтів ви віддали б, аби тільки дізнатися, ким насправді є ваш двоногий спанієль.

— Невже ви хочете сказати, що він говорив це серйозно? — збліднувши, запитала Роз.

— Цілком серйозно, якщо хтось узагалі здатен говорити серйозно, — відповіла Ненсі, похитавши головою. — Коли ним керує ненависть, він страшний. Я знаю людей, які чинять і гірше, але краще вислухаю їх усіх десять разів, ніж ще раз Монкса. Уже пізно, а мені треба повернутися так, щоб ніхто не здогадався, де я була. Мушу йти.

— Але що мені робити? — вигукнула Роз. — Як я можу скористатися цими відомостями без вас? Навіщо вам повертатися? Чому ви хочете знову йти до людей, яких самі описуєте такими жахливими? Якщо ви повторите все це джентльменові, якого я можу покликати сюди за одну хвилину, вас негайно відвезуть у безпечне місце.

— Я хочу повернутися, — тихо сказала Ненсі. — І мушу повернутися. Бо… як мені сказати таке невинній пані, як ви?.. Бо серед тих людей є один… найвідчайдушніший із них усіх… якого я не можу покинути. Ні. Навіть заради порятунку від життя, яке веду.

— Ви вже одного разу заступилися за цього дорогого хлопчика, — сказала Роз. — А тепер, ризикуючи власним життям, прийшли розповісти мені те, що почули. Ваші слова, ваша щирість, ваше каяття й сором переконують мене: вас ще можна врятувати. О, — вигукнула вона, склавши руки, а по щоках її котилися сльози, — не відкидайте благання жінки, яка звертається до іншої жінки. Я, мабуть, перша, хто заговорив до вас мовою співчуття й милосердя. Послухайте мене. Дозвольте допомогти вам почати нове життя.

— Пані! — вигукнула Ненсі, падаючи перед нею навколішки. — Люба… добра… ангельська пані! Ви перша, хто сказав мені такі слова. Якби я почула їх багато років тому, вони, може, відвернули б мене від життя, сповненого гріха й страждань. Але тепер… надто пізно. Надто пізно!

— Ніколи не буває запізно для каяття й спокути, — сказала Роз.

— Буває! — вигукнула дівчина, корчачись від душевного болю. — Я не можу покинути його тепер! Не можу стати причиною його смерті.

— Чому ж ви маєте нею стати? — запитала Роз.

— Його вже ніщо не врятує, — відповіла дівчина. — Якби я розповіла іншим те, що розповіла вам, і через це їх заарештували, він неодмінно загинув би. Він найвідчайдушніший з усіх… і такий жорстокий!

— Невже це можливо? — вигукнула Роз. — Невже заради такого чоловіка ви готові зректися будь-якої надії на майбутнє й відмовитися від порятунку, який зовсім поруч? Це безумство.

— Не знаю, як це назвати, — відповіла дівчина. — Знаю лише, що так є. І не тільки зі мною — таких, як я, сотні. Нещасних, занапащених. Я мушу повернутися. Не знаю, чи це Божа кара за всі мої гріхи, але мене знову й знову тягне до нього, попри всі страждання й знущання. І, здається, я повернулася б навіть тоді, якби знала, що зрештою помру від його руки.

— Що ж мені робити? — сказала Роз. — Я не можу просто відпустити вас.

— Можете, пані. І я знаю, що так і зробите, — відповіла дівчина, підводячись. — Ви не станете мене затримувати, бо я довірилася вашій доброті й не змусила вас давати жодних обіцянок, хоча могла б.

— Але яка тоді користь із того, що ви мені розповіли? — запитала Роз. — Цю таємницю необхідно розкрити. Інакше як це допоможе Оліверові, заради якого ви так ризикуєте?

— Порадьтеся з якимось порядним джентльменом, якому можете довіряти, — відповіла дівчина. — Нехай він вислухає цю таємницю й скаже, що робити.

— Але як мені знайти вас знову, якщо це буде потрібно? — запитала Роз. — Я не хочу знати, де живуть ці страшні люди. Скажіть лише, де вас можна буде зустріти?

— Пообіцяйте, що моя таємниця залишиться між нами. Що ви прийдете самі або лише з тією людиною, якій її відкриєте. І що за мною не стежитимуть і не підуть услід.

— Урочисто обіцяю, — відповіла Роз.

— Щонеділі, від одинадцятої вечора до дванадцятого удару годинника, якщо буду жива, я ходитиму Лондонським мостом, — без вагань сказала дівчина.

— Зачекайте ще хвилину, — зупинила її Роз, коли та поспішила до дверей. — Подумайте ще раз про себе. У вас є шанс вирватися з цього життя. Ви маєте право розраховувати на мою допомогу — не лише тому, що добровільно принесли мені цю звістку, а й тому, що ви жінка, яка ще не втратила останньої надії на спасіння. Невже ви повернетеся до цієї банди злочинців і до цього чоловіка, коли одне-єдине слово може вас урятувати? Що це за сила, яка тягне вас назад і змушує триматися за зло та страждання? Невже у вашому серці не залишилося жодної струни, до якої я могла б достукатися? Невже немає нічого, що змогло б перемогти це страшне засліплення?

— Коли такі молоді, добрі й прекрасні пані, як ви, — спокійно відповіла дівчина, — закохуються, любов теж веде їх далеко. Навіть вас, у яких є дім, рідні, друзі, люди, що вас люблять, — усе, що може наповнити серце. А коли така, як я, яка не має певнішого прихистку, ніж кришка домовини, і не має поруч нікого ні в хворобі, ні перед смертю, окрім лікарняної доглядальниці, віддає своє змучене серце чоловікові й дозволяє йому заповнити ту порожнечу, що була в ньому все життя, — хто здатен її вилікувати? Пожалійте нас, пані. Пожалійте за те, що в нас лишилося лише одне справжнє жіноче почуття, і навіть його жорстока доля обернула не на втіху й гордість, а на нове джерело болю й страждань.

Після короткої мовчанки Роз сказала:

— Може, ви все ж візьмете трохи грошей? Хоча б стільки, щоб до нашої наступної зустрічі не довелося жити нечесно.

— Ні копійки, — відповіла дівчина, заперечно махнувши рукою.

— Не відштовхуйте моєї допомоги, — лагідно мовила Роз, наблизившись до неї. — Я щиро хочу зробити для вас усе, що можу.

— Найкраще, що ви могли б для мене зробити, пані, — відповіла дівчина, заламуючи руки, — це забрати моє життя просто зараз. Бо сьогодні я вперше так гостро відчула весь жах того, ким стала. І, мабуть, було б легше померти, ніж і далі жити в тому пеклі, яке стало моїм життям. Нехай Бог благословить вас, люба пані, і пошле вам стільки щастя, скільки сорому випало на мою долю!

Сказавши це й не стримуючи ридань, нещасна швидко пішла. А Роз Мейлі, приголомшена цією дивовижною зустріччю, що більше скидалася на гарячковий сон, ніж на реальну подію, безсило опустилася в крісло й довго намагалася зібрати докупи розбурхані думки.

Розділ XLI

Нові відкриття, які вкотре доводять: несподіванки, як і нещастя, рідко приходять поодинці

Її становище було справді непростим. З одного боку, Роуз палко прагнула розкрити таємницю, якою була оповита історія Олівера. З іншого — не могла зрадити довіру, яку їй, молодій і щирій дівчині, відкрила нещасна жінка. Її слова й щире каяття глибоко зворушили Роуз Мейлі. Любов до Олівера поєднувалася в її серці з не менш сильним бажанням допомогти заблуканій душі повернутися до розкаяння й надії.

Вони збиралися затриматися в Лондоні лише на три дні, а потім вирушити на кілька тижнів до віддаленого морського узбережжя. Зараз добігала півночі перша ніч їхнього перебування. Яке рішення можна було ухвалити за якихось сорок вісім годин? І як відкласти поїздку, не викликавши підозр?

Містер Лосберн був із ними й мав залишатися ще два дні. Але Роуз надто добре знала його запальний характер. Вона не сумнівалася, що, почувши про дівчину, через яку Олівера знову втягнули в злочинний світ, добрий лікар у першому спалаху гніву не захоче вислухати жодних виправдань. А без підтримки досвідченої людини її прохання про милосердя до тієї нещасної навряд чи були б почуті. Саме тому вона мусила бути надзвичайно обережною, навіть розповідаючи все місіс Мейлі: бо першим кроком пані пішла б радитися з поважним лікарем. Звернутися до юриста вона теж не наважувалась — з тієї самої причини.

На мить Роуз спало на думку попросити допомоги Гаррі. Але ця думка одразу повернула її до їхнього останнього прощання. Їй здалося негідним кликати його назад тепер, коли… На очі навернулися сльози. Можливо, за цей час він уже навчився забувати її й став щасливішим без неї.

Так, вагаючись між різними рішеннями, то схиляючись до одного, то до іншого, а тоді відкидаючи всі одразу, бо кожне породжувало нові сумніви, Роуз провела безсонну й тривожну ніч. Наступного дня, після довгих роздумів, вона все ж наважилася звернутися до Гаррі.

«Якщо повернення сюди завдасть болю йому, — думала вона, — то мені воно завдасть не меншого болю. Та, можливо, він і не приїде. Може, просто відповість листом. А якщо й приїде, то навмисне уникатиме зустрічі зі мною… Так само, як тоді, коли їхав. Я не думала, що він так зробить. Але, мабуть, для нас обох це було краще».

На цих словах Роуз поклала перо й відвернулася. Їй здавалося, ніби навіть аркуш, якому судилося стати її посланцем, не повинен бачити її сліз.

Вона вже разів із п’ятдесят бралася за перо й знову відкладала його, без кінця обдумуючи перший рядок листа, але так і не написавши жодного слова. Саме тоді до кімнати влетів Олівер. Він повернувся з прогулянки, на яку ходив у супроводі містера Джайлза, і був такий захеканий та схвильований, що це віщувало нову тривогу.

— Що сталося? Чому ти так розхвилювався? — кинулася до нього Роуз.

— Я… ледве можу говорити… Мені здається, ніби задихаюся, — відповів хлопець. — Ох, як же я радий! Нарешті я його побачив! Тепер ви переконаєтеся, що я весь час казав правду!

— Я ніколи й не сумнівалася у твоїх словах, — лагідно мовила Роуз, намагаючись його заспокоїти. — Але про кого ти говориш?

— Я бачив того джентльмена, — ледве вимовив Олівер. — Того доброго пана, який був таким ласкавим до мене… Містера Браунлоу, про якого ми так часто говорили.

— Де? — швидко запитала Роуз.

— Він саме виходив із екіпажа й заходив до будинку, — відповів Олівер, не стримуючи сліз радості. — Я не зміг до нього підійти… Він мене не помітив, а я так тремтів, що не мав сили навіть озватися. Але містер Джайлз запитав замість мене, чи він там живе. Йому відповіли, що так. Ось, дивіться, — сказав Олівер, розгортаючи клаптик паперу. — Тут записано адресу. Він живе тут! Я зараз же піду до нього! Ой, Боже мій… Що я скажу, коли знову його побачу? Як це буде — знову почути його голос!

Поки Олівер, перебиваючи сам себе, вигукував уривки захоплених думок, Роуз уважно прочитала адресу. Це була Крейвен-стріт, що виходила на Стренд. І майже відразу зрозуміла, як скористатися цією несподіваною знахідкою.

— Швидше! — сказала вона. — Нехай зараз же покличуть екіпаж. Будь готовий їхати зі мною. Ми вирушимо туди негайно, не втрачаючи жодної хвилини. Я тільки скажу тітоньці, що ми ненадовго поїдемо у справах, і відразу повернуся.

Підганяти Олівера не було потреби. Минуло не більше п’яти хвилин, і вони вже їхали Крейвен-стріт.

Прибувши на місце, Роуз попросила Олівера залишитися в екіпажі, пояснивши, що спершу хоче підготувати літнього джентльмена до цієї несподіваної зустрічі. Вона передала слузі свою візитівку й попросила доповісти містерові Браунлоу, що має до нього надзвичайно важливу справу.

Невдовзі слуга повернувся й запросив її нагору. Провівши Роуз до просторої кімнати, він представив її літньому добродію з доброзичливим обличчям у темно-зеленому сюртуку. Неподалік сидів ще один поважний пан — у світлих нанкових штанах і гетрах. Він зовсім не справляв такого привітного враження. Обома руками він спирався на товсту палицю, а підборіддям упирався в її руків’я.

— Господи, пробачте мені, міс! — поспіхом підводячись, чемно промовив джентльмен у зеленому сюртуку. — Я подумав, що це знову якийсь надокучливий відвідувач… Щиро перепрошую. Будь ласка, сідайте.

— Якщо не помиляюся, ви містер Браунлоу? — запитала Роуз, переводячи погляд із другого джентльмена на того, хто звернувся до неї.

— Саме так, — відповів старий. — А це мій друг, містер Ґрімвіґ. Ґрімвіґу, чи не залишиш нас на кілька хвилин?

— Гадаю, — чемно втрутилася Роуз, — на цьому етапі нашої розмови немає потреби завдавати панові такого клопоту. Якщо мене правильно поінформували, йому вже відомо, з якого приводу я прийшла.

Містер Браунлоу мовчки кивнув. Містер Ґрімвіґ, який устиг був підвестися й надзвичайно стримано вклонитися, ще раз так само стримано вклонився й знову всівся на своє місце.

— Без сумніву, моя поява вас дуже здивує, — почала Роуз, трохи ніяковіючи. — Але колись ви виявили стільки доброти й великодушності до одного дуже дорогого для мене юнака, що я певна: вам буде небайдуже почути про нього знову.

— Справді? — перепитав містер Браунлоу.

— Ви знали його як Олівера Твіста, — відповіла Роуз.

Ледь ці слова злетіли з її вуст, як містер Ґрімвіґ, який удавав, ніби захоплено читає товстелезну книгу на столі, так грюкнув нею, що вона впала на підлогу. Сам він відкинувся на спинку крісла, застиг із таким виразом обличчя, ніби світ щойно перевернувся догори дриґом, і довго дивився перед собою, не кліпаючи. Потім, наче засоромившись власної нестриманості, різко випростався, повернув собі звичну поважність, втупився поглядом у порожнечу й протяжно засвистів. Здавалося, той свист не розчинився в повітрі, а поволі провалився кудись у найглибші закутки його живота.

Містер Браунлоу був не менш приголомшений, хоча стримував свої почуття значно краще. Він присунув крісло ближче до Роуз і сказав:

— Зробіть мені ласку, люба панно, забудьмо про ту доброту й великодушність, про які ви згадали, — про них ніхто, крім вас, не говорить. Якщо ж у вас є бодай якийсь доказ, здатний змінити ту прикру думку, яку я колись склав про цього бідолашного хлопчика, то, благаю, розкажіть мені все.

— Погану думку? Та я голову з’їм, якщо він не шахрай! — пробурчав містер Ґрімвіґ, не поворухнувши жодним м’язом обличчя. Здавалося, його голос лунав звідкись збоку.

— Він благородний душею і має надзвичайно добре серце, — сказала Роуз, злегка зашарівшись. — Доля випробувала його так, як не кожному дорослому випадає. Але Господь дав йому такі почуття й таку щирість, які були б честю для багатьох людей, удвічі, утричі, а то й ушестеро старших за нього.

— Мені лише шістдесят один, — незворушно озвався містер Ґрімвіґ. — А якщо цьому Оліверові щонайменше дванадцять, то я щось не второпаю, до чого була ця арифметика.

— Не зважайте на мого друга, міс Мейлі, — усміхнувся містер Браунлоу. — Він зовсім не думає того, що каже.

— Ще й як думаю, — буркнув містер Ґрімвіґ.

— Ні, не думаєте, — заперечив містер Браунлоу, починаючи сердитися.

— Голову з’їм, якщо думаю інакше, — не здавався містер Ґрімвіґ.

— І правильно було б її вам відкрутити, якби ви справді це зробили, — відрізав містер Браунлоу.

— Хотів би я побачити сміливця, який спробує! — відповів містер Ґрімвіґ, грюкнувши палицею об підлогу.

Після цього обидва старі джентльмени, як завжди після подібних словесних баталій, почергово нюхнули табаки, а тоді потисли один одному руки.

— А тепер, міс Мейлі, — сказав містер Браунлоу, — повернімося до справи, яка так близька вашому доброму серцю. Розкажіть мені все, що вам відомо про цього нещасного хлопчика. І дозвольте запевнити: я зробив усе можливе, щоб його розшукати. А після повернення до Англії дедалі більше переконувався, що помилявся, коли повірив, ніби він обдурив мене й за намовою своїх колишніх спільників обікрав мене.

Роуз уже встигла опанувати себе, тому коротко й спокійно розповіла все, що сталося з Олівером після того, як він залишив дім містера Браунлоу. Лише історію Ненсі вона вирішила залишити для приватної розмови. Закінчила ж вона словами, що найбільшим смутком Олівера впродовж останніх місяців була неможливість знову зустріти свого благодійника й друга.

— Слава Богу! — вигукнув старий. — Яке ж це щастя… яке велике щастя! Але ви не сказали, де Олівер зараз. Пробачте мою нетактовність… Чому ви не привели його?

— Він чекає в екіпажі біля будинку, — відповіла Роуз.

— Тут? Просто під дверима? — скрикнув містер Браунлоу.

Не промовивши більше ні слова, він стрімко вискочив із кімнати, збіг сходами, майже перестрибнув сходинки екіпажа й зник усередині.

Щойно двері за ним зачинилися, містер Ґрімвіґ підвів голову й, балансуючи кріслом на одній задній ніжці, за допомогою палиці й столу описав на ньому три повних кола. Потім схопився й, накульгуючи, разів із дванадцять пройшовся кімнатою туди й назад. Нарешті раптом зупинився перед Роуз і без жодного попередження поцілував її.

— Тс-с! — мовив він, коли дівчина перелякано підвелася. — Не бійтеся. Я годжуся вам у діди. Ви чудова дівчина. Ви мені дуже подобаєтеся. А ось і вони!

І справді: саме в ту мить, коли містер Ґрімвіґ спритно пірнув назад у своє крісло, до кімнати повернувся містер Браунлоу разом з Олівером. Ґрімвіґ зустрів хлопця напрочуд привітно. Якби всі турботи й переживання Роуз за Олівера винагородилися лише цією хвилиною, цього вже було б достатньо.

— До речі, є ще одна людина, про яку не можна забувати, — сказав містер Браунлоу й подзвонив у дзвоник. — Покличте, будь ласка, місіс Бедвін.

Стара економка негайно з’явилася. Зробивши реверанс біля дверей, вона чекала розпоряджень.

— Бачу, Бедвін, ви з кожним днем дедалі гірше бачите, — трохи буркотливо мовив містер Браунлоу.

— Це правда, сер, — усміхнулася старенька. — У моєму віці зір, на жаль, не поліпшується.

— Це я й без вас знаю, — відповів він. — Але надіньте окуляри й спробуйте самі здогадатися, навіщо вас покликали.

Стара почала нишпорити по кишенях у пошуках окулярів. Та Олівер більше не міг чекати. Піддавшись першому пориву, він кинувся їй на шию.

— Господи милостивий! — скрикнула вона, міцно обіймаючи хлопця. — Це ж мій любий, невинний хлопчик!

— Моя дорога матінко Бедвін! — вигукнув Олівер.

— Я знала, що ти повернешся! Знала! — повторювала вона. — Який же ти гарний! І знову вдягнений, як справжній джентльменський син. Де ж ти був увесь цей час? Ах, обличчя те саме — тільки вже не таке бліде. Очі ті самі — тільки вже не такі сумні. Я ніколи не забувала ні їх, ні твоєї тихої усмішки. Щодня бачила їх перед собою поруч із обличчями моїх любих дітей, яких давно вже немає серед живих…

о відсторонюючи Олівера, щоб помилуватися, як він підріс, то знову пригортаючи його до себе й лагідно перебираючи пальцями його волосся, добра жінка то сміялася, то плакала, не випускаючи його з обіймів.

Залишивши їх удвох, щоб вони могли наговоритися досхочу, містер Браунлоу запросив Роуз до іншої кімнати. Там вона докладно розповіла про свою зустріч із Ненсі. Почуте глибоко вразило й спантеличило старого джентльмена. Роуз також пояснила, чому не наважилася одразу довіритися містерові Лосберну. Містер Браунлоу визнав, що вона вчинила мудро, і без вагань узяв на себе розмову з добрим лікарем.

Було вирішено, що того ж вечора, о восьмій годині, він приїде до готелю. До того часу місіс Мейлі мали обережно повідомити про все, що сталося. Домовившись про це, Роуз і Олівер повернулися додому.

Роуз анітрохи не перебільшувала запальності доброго лікаря. Ледь він почув розповідь про Ненсі, як вибухнув градом погроз і проклять. Він ладен був негайно зробити дівчину першою жертвою всієї винахідливості містерів Блезерса й Даффа і навіть устиг надіти капелюха, збираючись особисто вирушити по допомогу до цих достойників.

І, безперечно, у першому пориві гніву він негайно здійснив би свій намір, зовсім не думаючи про наслідки, якби його не стримали. Частково — не менш бурхливий спротив самого містера Браунлоу, який теж мав гарячий характер, а частково — спокійні й розсудливі доводи, що зрештою змусили лікаря відмовитися від такого необачного кроку.

— То що, в біса, нам тепер робити? — вигукнув запальний лікар, коли вони знову приєдналися до обох дам. — Може, ще винесемо цим волоцюгам — і чоловікам, і жінкам — подяку, а на додачу вручимо кожному по сотні фунтів як скромний знак нашої поваги й вдячності за їхню доброту до Олівера?

— Не зовсім так, — зі сміхом відповів містер Браунлоу. — Але діяти нам доведеться обережно, без поспіху.

— Обережно? Без поспіху? — обурився лікар. — Та я б усю цю зграю відправив просто…

— Неважливо куди, — перебив його містер Браунлоу. — Краще подумайте: чи допоможе це досягти того, чого ми насправді прагнемо?

— І чого ж саме? — запитав лікар.

— З’ясувати походження Олівера й повернути йому спадщину, якої, якщо ця історія правдива, його шахрайським способом позбавили.

— А, справді! — мовив містер Лосберн, витираючи чоло носовичком. — Я ледь не забув про це.

— Ось бачите, — продовжив містер Браунлоу. — Якщо навіть на хвилину не брати до уваги цю бідолашну дівчину й припустити, що ми могли б віддати всіх цих негідників до рук правосуддя, не наражаючи її на небезпеку, то чого б ми цим досягли?

— Принаймні кількох повісили б, — відповів лікар. — А решту заслали б на каторгу.

— Це чудово, — усміхнувся містер Браунлоу. — Але, гадаю, з часом вони й без нашої допомоги самі доведуть себе до шибениці. Якщо ж ми втрутимося зараз, то, як на мене, лише вчинимо по-донкіхотському й зашкодимо власній справі. Тобто справі Олівера, а це одне й те саме.

— Чому? — здивувався лікар.

— Тому що нам буде надзвичайно важко докопатися до істини, якщо ми не змусимо Монкса заговорити. А цього можна досягти лише хитрістю — заставши його зненацька, коли поруч не буде його спільників. Уявімо, що його заарештують. Які докази ми маємо? Жодних. Наскільки нам відомо, він навіть не брав безпосередньої участі в пограбуваннях цієї банди. Якщо його й не відпустять, то, найімовірніше, покарають лише як волоцюгу й пройдисвіта. А після цього він уже точно замкнеться в собі назавжди. Для нас це буде однаково, що мати справу з глухим, німим, сліпим і ще й недоумкуватим.

— Тоді, — гаряче мовив лікар, — я знову запитаю вас: невже ви справді вважаєте, що обіцянка, дана цій дівчині, має залишатися непорушною? Адже її дали з найкращих міркувань, але насправді…

— Прошу вас, люба міс Мейлі, не втручайтеся, — лагідно сказав містер Браунлоу, зупиняючи Роуз, яка вже хотіла відповісти. — Обіцянка буде виконана. І я не думаю, що це хоч трохи завадить нашим планам.

Він помовчав і продовжив:

— Але перш ніж вирішувати, що робити далі, нам потрібно ще раз зустрітися з цією дівчиною. Треба з’ясувати, чи погодиться вона показати нам Монкса, якщо ми пообіцяємо, що він матиме справу з нами, а не з поліцією. Якщо ж ні, то нехай хоча б докладно опише його зовнішність і місця, де він зазвичай буває, щоб ми могли самі його розшукати. Побачитися з нею можна лише наступної неділі ввечері, а сьогодні лише вівторок. Тому я пропоную до того часу нічого не робити й тримати все це в суворій таємниці — навіть від самого Олівера.

Містер Лосберн скривився так, ніби йому запропонували проковтнути гірку пігулку. Перспектива чекати ще цілих п’ять днів зовсім його не тішила. Та, хоч і без особливого бажання, він визнав, що кращого виходу наразі не бачить. Оскільки і Роуз, і місіс Мейлі рішуче підтримали містера Браунлоу, його пропозицію ухвалили одностайно.

— Я хотів би, — сказав містер Браунлоу, — залучити до справи мого друга Ґрімвіґа. Людина він дивакувата, але надзвичайно кмітлива й може стати нам у великій пригоді. Кажуть, колись він був адвокатом, але покинув юридичну практику з огиди до професії, бо за двадцять років отримав лише одну справу та кілька дріб’язкових доручень. Не знаю, чи це говорить на його користь — вирішуйте самі.

— Я не заперечую, якщо ви запросите свого друга, — сказав лікар, — але тоді дозвольте й мені запросити мого.

— Це треба поставити на голосування, — жартома відповів містер Браунлоу. — І хто ж цей щасливець?

— Син цієї поважної леді… і дуже давній друг цієї молодої пані, — сказав лікар, кивнувши на місіс Мейлі й промовисто глянувши на її небогу.

Роуз густо почервоніла, але вголос не заперечила. Можливо, вона розуміла, що все одно залишиться в меншості. Так до їхнього невеликого товариства приєдналися Гаррі Мейлі та містер Ґрімвіґ.

— Отже, ми залишаємося в Лондоні, — сказала місіс Мейлі, — доки буде хоч найменша надія довести це розслідування до успішного завершення. Я не пошкодую ні сил, ні коштів заради справи, яка всім нам така дорога. Якщо буде потрібно, я готова прожити тут хоч цілий рік — аби лише ви запевнили мене, що надія ще не згасла.

— Чудово! — відповів містер Браунлоу. — І ще одне. Я бачу, що всі присутні хочуть запитати, чому мене не було поруч, коли Олівер розповідав свою історію, і чому я так раптово залишив Англію. Прошу лише про одне: не ставте мені цих запитань, доки я сам не вирішу, що настав час усе пояснити. Повірте, я маю на це вагомі причини. Інакше я можу подарувати вам надії, яким не судилося здійснитися, а труднощів і розчарувань у нас і без того більш ніж достатньо. Ходімо. Уже подали вечерю, а бідний Олівер сидить сам у сусідній кімнаті й, мабуть, уже вирішив, що ми втомилися від його товариства й змовилися тихцем випровадити його назад у широкий світ.

З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі й провів її до їдальні. Слідом рушив містер Лосберн, запропонувавши руку Роуз. На цьому їхня нарада тимчасово завершилася.

Розділ XLII

Давній знайомий Олівера, який виявляє неабиякі здібності й робить перші кроки до столичної кар’єри

Тієї ночі, коли Ненсі, приспавши містера Сайкса, поспішила на свою небезпечну, добровільно взяту на себе зустріч із Розою Мейлі, Великим Північним трактом у бік Лондона прямували двоє людей, яким ця історія мусить приділити трохи уваги.

То були чоловік і жінка — хоча точніше було б сказати самець і самиця. Чоловік належав до тих довготелесих, кістлявих, незграбних людей із кривими колінами, чий вік майже неможливо визначити. Ще хлопчаками вони скидаються на недорослих чоловіків, а ставши майже дорослими — на перерослих хлопчаків. Жінка була молода, але міцної, витривалої статури — інакше вона не змогла б тягти важкий клунок, прив’язаний до спини. Її супутник майже не мав поклажі: через плече він ніс палицю, з якої звисав маленький вузлик, загорнутий у звичайну хустку. Судячи з усього, той вузлик був зовсім легкий. Завдяки цьому, а ще своїм надзвичайно довгим ногам, він без зусиль ішов на кілька кроків попереду жінки й час від часу нетерпляче озирався, сердито смикаючи головою, ніби докоряючи їй за повільність і підганяючи йти швидше.

Так вони й тяглися запорошеною дорогою, майже не звертаючи уваги на все довкола. Лише відходили вбік, коли повз із гуркотом проносилися поштові диліжанси, що виїжджали з міста. Нарешті вони минули арку Гайґейта. Тут той, що йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув:

— Та швидше можна? Ледацюго ти, Шарлотто!

— Спробував би сам потягати такий тягар, — відповіла жінка, ледве переводячи подих.

— Тягар! І що з того? А нащо тобі тоді сили дані? — огризнувся її супутник, перекидаючи свій маленький вузлик на інше плече. — Он уже знову стала! Якщо хтось і здатен урвати будь-кому терпець, то це ти!

— Далеко ще? — запитала жінка, прихилившись до узбіччя. Піт струмками стікав їй по обличчю.

— Далеко? Та ми майже прийшли, — відповів довгоногий волоцюга, показуючи вперед. — Бачиш? То вже вогні Лондона.

— До них ще щонайменше дві милі, — зневірено сказала жінка.

— Та хоч двадцять! — відрубав Ной Клейпол, бо це був саме він. — Вставай і йди. А ні — то копняка отримаєш. Я тебе попередив.

Ніс Ноя від злості почервонів ще дужче. Він навіть перейшов дорогу, ніби справді збирався виконати свою погрозу. Жінка мовчки підвелася й покірно рушила поруч із ним.

— Де ночуватимемо, Ною? — спитала вона, коли вони пройшли ще кількасот ярдів.

— Звідки мені знати? — буркнув Ной, якого довга хода зробила ще дратівливішим.

— Сподіваюся, недалеко, — сказала Шарлотта.

— Ні. Не сподівайся, — сухо відповів містер Клейпол.

— Чому?

— Якщо я кажу, що чогось не зроблю, то цього досить. Без усіляких «чому», — поважно заявив містер Клейпол.

— Не треба так сердитися, — мовила його супутниця.

— От було б розумно, еге ж, зупинитися в першому ж трактирі за містом, щоб Сауерберрі, якщо нас наздожене, засунув туди свого довгого носа, а нас відправили назад на возі ще й у кайданках! — глузливо сказав містер Клейпол. — Ні вже. Я заберуся в такі нетрі, що й чорт не знайде. І не зупинюся, поки не натраплю на найглухішу халупу, яку тільки можна відшукати. От подякуй долі, що в мене голова на плечах є. Якби ми спочатку навмисне не подалися хибною дорогою, а тоді не зрізали навпростець полями, ти б уже тиждень сиділа під замком, паніночко. І сама була б винна — дурна бо.

— Знаю, я не така хитра, як ти, — відповіла Шарлотта. — Але не перекладай усе на мене. Не кажи, що тільки мене посадили б. Ти теж опинився б за ґратами.

— Але гроші з каси взяла саме ти. Не забула? — сказав містер Клейпол.

— Я взяла їх для тебе, любий Ною, — тихо відповіла Шарлотта.

— А хіба вони залишилися в мене? — спитав Ной.

— Ні. Бо ти мені довірив і дозволив нести їх. Який же ти в мене розумний! — улесливо мовила вона, лагідно торкнувшись його підборіддя й узявши під руку.

Так воно й було. Проте, задля справедливості щодо містера Клейпола, слід зазначити, що він аж ніяк не мав звички сліпо довіряти будь-кому. Якщо він і дозволив Шарлотті нести гроші, то лише тому, що в разі переслідування їх знайшли б саме в неї. Тоді він міг би запевняти у власній невинності й значно полегшити собі втечу. Зрозуміло, пояснювати свої справжні наміри він не став, і далі вони рушили, удаючи закохану пару.

Дотримуючись цього обачного плану, містер Клейпол ішов без перепочинку, аж поки не дістався заїзду «Янгол» в Ізлінґтоні. Тут він розсудив, що саме звідси починається справжній Лондон: людей і екіпажів було безліч. Зупинившись лише на хвилину, щоб визначити, які вулиці найлюдніші, а отже, яких слід уникати, він звернув на Сент-Джонс-роуд і незабаром поринув у темний лабіринт вузьких, брудних провулків між Ґрейс-Інн-лейн і Смітфілдом — одного з найзанедбаніших районів міста, який навіть численні перебудови так і не змогли змінити.

Ной Клейпол тягнув Шарлотту за собою. То сходив із тротуару в стічну канаву, щоб краще роздивитися черговий шинок, то йшов далі, якщо той здавався йому надто людним. Нарешті він зупинився перед закладом, який виглядав ще вбогішим і бруднішим за всі попередні. Перейшовши на протилежний бік вулиці й уважно його оглянувши, Ной великодушно оголосив, що саме тут вони й переночують.

— Давай клунок, — сказав він, знімаючи його зі спини Шарлотти й перекидаючи собі через плече. — І мовчи, поки тебе не спитають. Як називається ця дірка?.. Три… що?

— «Три каліки», — відповіла Шарлотта.

— «Три каліки», — повторив Ной. — Чудова назва. Ну, тримайся позаду й не відставай.

Із цими словами він штовхнув плечем розхитені двері й увійшов усередину. Шарлотта мовчки рушила за ним.

У шинквасі нікого не було, крім молодого єврея, який, спершися ліктями на стійку, читав брудну стару газету. Він уважно втупився в Ноя, а Ной так само пильно подивився на нього.

Якби Ной був одягнений у форму вихованця парафіяльного притулку, здивування юнака було б цілком зрозумілим. Але він давно позбувся і куртки, і нагрудного знака, а тепер носив поверх шкіряного одягу коротку селянську блузу. Тож важко було збагнути, чому його поява викликала таку цікавість.

— Це шинок «Три каліки»? — запитав Ной.

— Так, саме так він і називається, — відповів єврей.

— Один джентльмен, якого ми зустріли дорогою з провінції, порадив нам зупинитися саме тут, — сказав Ной, штовхнувши Шарлотту ліктем: чи то щоб вона оцінила його кмітливу вигадку, чи то щоб не виказала здивування. — Нам треба переночувати.

— Гадаю, це можна владнати, — відповів Барні, який прислуговував у шинку. — Я зараз запитаю.

— А поки питаєш, покажи нам кімнату та принеси трохи холодного м’яса й кухоль пива, — сказав Ной.

Барні провів їх до маленької кімнати позаду шинкваса, поставив перед ними те, що вони просили, а згодом повернувся й повідомив, що вони можуть залишитися на ніч. Після цього він залишив люб’язну парочку вечеряти.

Та кімнатка містилася одразу за шинквасом і була на кілька сходинок нижче. У стіні між приміщеннями, приблизно на висоті людського зросту, було вмуроване маленьке засклене віконце, приховане шторкою. Варто було лише відсунути завісу, і хтось із працівників закладу міг непомітно спостерігати за гостями: скло містилося в темному закутку між стіною й товстою дерев’яною балкою, тож помітити спостерігача було майже неможливо. А якщо ще й прикласти вухо до перегородки, можна було досить добре розчути їхню розмову.

Господар шинку вже хвилин із п’ять не відводив очей від цього потаємного віконця. Барні саме повернувся, доповівши про нових постояльців, коли до шинкваса, займаючись своїми вечірніми справами, зайшов Фейгін, щоб довідатися, як поживають його юні вихованці.

— Тсс! — прошепотів Барні. — У сусідній кімнаті чужинці.

— Чужинці? — так само пошепки перепитав старий.

— Ага. І, здається, якраз по вашій частині, — додав Барні. — З провінції, але щось у них є таке… Якщо тільки я не помиляюся.

Ця звістка помітно зацікавила Фейгіна.

Він обережно виліз на табурет, припав оком до маленької шибки й побачив, як містер Клейпол наминає холодну яловичину, запиваючи її портером, а Шарлотті великодушно відміряє такі мізерні порції, що ними хіба горобця нагодуєш. Вона ж покірно сиділа поруч і їла та пила лише тоді, коли він дозволяв.

— Ага! — прошепотів Фейгін, озирнувшись на Барні. — Подобається мені цей хлопець. Буде з нього користь. Дівчину він уже навчив слухатися. Тільки ані шереху, любий. Хочу почути, про що вони говорять.

Він знову припав оком до шибки, притулив вухо до перегородки й уважно прислухався. На його обличчі застиг вираз жадібної, хитрої цікавості, гідний якогось старого домовика.

— Отож я вирішив стати джентльменом, — сказав містер Клейпол, витягнувши ноги й продовжуючи розмову, початку якої Фейгін не застав. — Досить із мене трун, Шарлотто. Відтепер житиму по-панському. І якщо ти добре поводитимешся, то й тебе зроблю леді.

— Мені б це дуже подобалося, любий, — відповіла Шарлотта. — Але ж не щодня трапляється нагода обчистити касу та ще й утекти безкарно.

— Та к бісу ті каси! — відмахнувся містер Клейпол. — Є багато інших речей, які можна спорожнити.

— Наприклад? — запитала Шарлотта.

— Кишені, дамські сумочки, будинки, поштові диліжанси, банки! — урочисто перелічив Ной, підводячи кухоль портера.

— Але ж сам ти цього не зробиш, любий.

— Знайду тих, хто вміє, — відповів Ной. — Уже вони знайдуть, як нас пристосувати до справи. Та й ти варта пів сотні жінок. Зроду не бачив такої хитрої й підступної істоти, як ти, коли я дозволяю тобі діяти.

— Ой, як приємно таке чути! — вигукнула Шарлотта й поцілувала його потворне обличчя.

— Ну, годі вже. Не надто розніжуйся. А то ще розсерджуся, — поважно мовив Ной, обережно відсторонюючись. — От я б хотів бути ватажком якоїсь шайки. Усіх тримати в кулаці, командувати ними, стежити за кожним так, щоб вони й не здогадувалися. Це мені до душі. Аби тільки прибуток був добрий. І якби ми змогли пристати до якогось такого пана, то, кажу тобі, навіть та двадцятифунтова банкнота, що в тебе, була б невеликою ціною. Тим паче ми й самі не знаємо, як її позбутися.

Сказавши це, містер Клейпол із глибокодумним виглядом зазирнув у кухоль, добре його збовтав, поблажливо кивнув Шарлотті й зробив добрий ковток, після чого помітно звеселів. Він уже збирався випити ще, коли двері раптом відчинилися й до кімнати зайшов незнайомець.

То був містер Фейгін. Він мав надзвичайно привітний вигляд. Чемно вклонившись, підійшов до найближчого столу, сів і замовив у вишкіреного Барні щось випити.

— Гарний вечір, сер, хоча для цієї пори року трохи прохолодний, — сказав Фейгін, потираючи руки. — Бачу, ви з провінції?

— Це ще як ви вгадали? — запитав Ной Клейпол.

— У Лондоні такої кількості пилюки не знайдеш, — відповів Фейгін, показавши спершу на чоботи Ноя, потім на взуття Шарлотти, а тоді на їхні клунки.

— А ви спритний чоловік, — засміявся Ной. — Чуєш, Шарлотто?

— У цьому місті без кмітливості ніяк, любий, — відповів єврей, стишуючи голос до довірливого шепоту. — Це щира правда.

Промовивши це, Фейгін багатозначно постукав вказівним пальцем по носі. Ной теж спробував повторити цей жест, але не надто вдало: його ніс виявився замалим для такого красномовного знака. Втім, Фейгін сприйняв цю незграбну спробу як цілковиту згоду зі своїми словами й дуже приязно пригостив нових знайомих напоєм, який саме приніс Барні.

— Добра штука, — сказав містер Клейпол, із задоволенням цмокнувши губами.

— Та ще й яка! — підхопив Фейгін. — Хто п’є її регулярно, тому нема потреби щодня обчищати каси, кишені, дамські сумочки, будинки, поштові диліжанси чи банки.

Ледь почувши власні слова, повторені чужими вустами, містер Клейпол так і відкинувся на спинку стільця. Він зблід мов крейда й із жахом переводив погляд із Фейгіна на Шарлотту.

— Не лякайтеся, любий, — сказав Фейгін, присуваючи стілець ближче. — Ха-ха! Вам дуже пощастило, що випадково почув це саме я. Дуже пощастило.

— То не я вкрав, — затинаючись, пробурмотів Ной. Його ноги, які щойно були по-панському витягнуті, тепер поспіхом сховалися під стілець. — Це все вона. Гроші ж у тебе, Шарлотто. Правда?

— Та байдуже, хто взяв і в кого вони тепер, любий, — відповів Фейгін, хоч при цьому його гострий, мов у яструба, погляд миттю ковзнув по дівчині й обох клунках. — Я й сам займаюся такими справами. І ви мені через це до вподоби.

— Якими такими? — вже трохи сміливіше спитав містер Клейпол.

— Та саме цими, — усміхнувся Фейгін. — І всі тутешні люди теж. Ви влучили просто в ціль. Тут ви в безпеці. У всьому Лондоні не знайти місця надійнішого за «Трьох калік»… якщо я сам цього хочу. А ви з молодою панянкою мені сподобалися. Я вже сказав потрібне слово, тож можете бути спокійні.

Після таких запевнень Ной, можливо, й заспокоївся душею, але аж ніяк не тілом. Він раз у раз совався на стільці, викручувався в найнезграбніші пози й водночас дивився на свого нового знайомого зі страхом і недовірою.

— Скажу вам більше, — мовив Фейгін, попередньо заспокоївши Шарлотту дружніми кивками й тихими підбадьорливими словами. — У мене є приятель, який може здійснити ваше найзаповітніше бажання. Він поставить вас на правильний шлях. Ви самі оберете, з чого почати, а згодом навчитеся всіх інших ремесел.

— Ви говорите так, ніби це справді серйозно, — сказав Ной.

— А який мені сенс жартувати? — знизав плечима Фейгін. — Ходімо, перекинемося словом надворі.

— Та навіщо виходити? — відповів Ной, поволі знову випростовуючи ноги. — Вона тим часом занесе речі нагору. Шарлотто, бери клунки.

Цей наказ, відданий із величезною поважністю, Шарлотта виконала без найменших заперечень. Вона швидко підхопила пакунки й вийшла. Ной притримав двері й простежив, доки вона не зникла.

— Добре я її видресирував, еге ж? — запитав він, сідаючи знову. Голос у нього був такий, ніби він вихвалявся приборканим хижаком.

— Просто бездоганно, — відповів Фейгін, дружньо ляснувши його по плечу. — Ви справжній талант, любий.

— Авжеж. Якби не був талановитий, мене б тут не було, — самовдоволено відповів Ной. — Але слухайте, вона скоро повернеться, якщо ви баритиметеся.

— То що скажете? — продовжив Фейгін. — Якщо мій приятель вам сподобається, чи не краще буде пристати до нього?

— А справа в нього прибуткова? Оце головне, — відповів Ной, примруживши одне зі своїх маленьких очей.

— Найкраща з можливих. Людей у нього сила-силенна, а товариство — найповажніше у своєму ремеслі.

— Усі міські майстри? — запитав містер Клейпол.

— Жодного провінціала. Та й вас, гадаю, він не взяв би навіть за моєю рекомендацією, якби зараз не відчував нестачі помічників.

— А мені доведеться зробити внесок? — спитав Ной, поплескавши себе по кишені.

— Без цього ніяк, — твердо відповів Фейгін.

— Двадцять фунтів… Це ж великі гроші.

— Не тоді, коли вони у вигляді банкноти, якої ви не можете позбутися, — заперечив Фейгін. — Номер і дата, певно, вже записані? У банку виплату зупинили? Авжеж. Тут вона майже нічого не варта. Її доведеться збувати за кордоном, а там за неї багато не вторгуєш.

— І коли я зможу побачитися з вашим приятелем? — нерішуче спитав Ной.

— Завтра вранці.

— Де?

— Тут.

— Гм… — протягнув Ной. — А платитимуть скільки?

— Житимете як джентльмен: харчі, кімната, люлька й міцні напої — задарма. Половина всього, що заробите ви, і половина того, що заробить молода панянка, — відповів містер Фейгін.

Чи пристав би Ной Клейпол, чия жадібність не знала меж, навіть на такі щедрі умови, якби був цілком вільний у виборі, — велике питання. Та він добре розумів: якщо відмовиться, новий знайомий будь-якої миті може видати його правосуддю. А в житті траплялися й неймовірніші речі. Тож зрештою він поступився й сказав, що, мабуть, така пропозиція його влаштовує.

— Але знаєте що, — додав Ной, — якщо вже Шарлотта зможе виконувати чимало роботи, то мені хотілося б узятися за щось легеньке.

— Але, розумієте, — зауважив Ной, — якщо Шарлотта зможе робити чимало, то я хотів би взятися за щось легеньке.

— Може, якась тонша робота? — запропонував Фейгін.

— От-от, щось таке, — підхопив Ной. — Як ви гадаєте, що мені підійшло б? Аби не надто виснажливо, та й без великої небезпеки. Оце саме те, що треба.

— Я чув, ви згадували, що не проти стежити за іншими, — сказав Фейгін. — Моєму приятелеві якраз дуже потрібна людина для такої справи.

— Ну, я й справді про це говорив. Час від часу міг би таким займатися, — повільно відповів містер Клейпол. — Але на самому цьому багато не заробиш.

— Це правда, — погодився Фейгін, удаючи, ніби глибоко замислився. — Самого цього, мабуть, замало.

— То що ж ви порадите? — занепокоєно запитав Ной. — Мені б таке діло, щоб тихцем, майже без ризику. Майже як удома сидіти.

— А як вам старенькі пані? — спитав Фейгін. — На тому можна непогано заробити: вихопив сумочку чи пакунок — і мерщій за ріг.

— А вони не здіймають страшенного галасу? Та ще й дряпаються, буває? — похитав головою Ной. — Ні, це мені не дуже до вподоби. Може, є щось інше?

— Стійте! — сказав Фейгін, поклавши руку йому на коліно. — Можна ще оскубувати курчат

— Це що таке? — зацікавився містер Клейпол.

— Курчата, любий мій, — пояснив Фейгін, — це малі діти, яких матері посилають по покупки, давши їм шестипенсовики чи шилінги. А обскубування — це дуже проста справа: вихопити в них гроші — вони ж завжди тримають їх у руці, — тоді штовхнути малого в стічну канаву й спокійно піти собі, ніби нічого не сталося. Мовляв, дитина просто впала й забилася. Ха-ха-ха!

— Ха-ха-ха! — зареготав містер Клейпол, аж ноги задер від захвату. — Господи, та це ж саме для мене!

— Авжеж, — відповів Фейгін. — Тобі навіть покажуть кілька гарних місць у Камден-Тауні, біля Баттл-Бріджа та в інших таких районах, де діти без кінця бігають із дорученнями. Там хоч щогодини можеш збивати з ніг стільки курчат, скільки заманеться. Ха-ха-ха!

Із цими словами Фейгін штурхнув містера Клейпола ліктем у бік, і вони обоє вибухнули довгим, гучним реготом.

— Ну, тоді домовилися! — сказав Ной, трохи заспокоївшись, коли до кімнати повернулася Шарлотта. — То о котрій завтра?

— Десята година підійде? — спитав Фейгін і, коли містер Клейпол схвально кивнув, додав: — І яке ім’я мені назвати своєму доброму приятелеві?

— Містер Болтер, — відповів Ной, який заздалегідь підготувався до такого запитання. — Містер Морріс Болтер. А це — місіс Болтер.

— Покірний слуга місіс Болтер, — сказав Фейгін, із химерною ввічливістю вклоняючись Шарлотті. — Сподіваюся, незабаром матиму честь познайомитися з нею ближче.

— Чуєш, що каже джентльмен, Шарлотто? — гримнув містер Клейпол.

— Чую, Ною, любий, — відповіла місіс Болтер, простягаючи руку.

— Вона називає мене Ноєм… так, із ніжності, — пояснив колишній Клейпол, а тепер містер Морріс Болтер, повертаючись до Фейгіна. — Розумієте?

— О, так, розумію… чудово розумію, — відповів Фейгін, і цього разу він сказав чисту правду. — Добраніч! Добраніч!

Обмінявшись численними побажаннями й прощаннями, містер Фейгін пішов своєю дорогою. Ной Клейпол, що відтепер величав себе містером Моррісом Болтером, покликав свою «дружину» й заходився докладно пояснювати їй умови укладеної угоди. Робив він це з таким поважним виглядом і зверхнім тоном, які, на його думку, личили не лише представникові «сильної статі», а й справжньому джентльменові, що дістав повноваження обскубувати курчат у Лондоні та на його околицях.

Розділ XLIII

Як Пройда вскочив у халепу

— То виходить, це ти сам собі й допоміг, еге ж? — спитав містер Клейпол, він же Болтер, коли наступного дня, за їхньою домовленістю, перебрався до дому Фейгіна. — Їй-богу, я ще вчора так і подумав!

— Кожен сам собі найкращий друг, любий мій, — відповів Фейгін із найсолодшою своєю усмішкою. — Кращого приятеля за себе не знайдеш.

— Хіба що іноді, — озвався Морріс Болтер, удаючи бувалого чоловіка. — Буває, що люди самі собі найбільші вороги. Знаєш, про що я.

— Не вір у таке, — заперечив Фейгін. — Якщо людина шкодить сама собі, то лише тому, що надто вже дбає про власну вигоду, а не тому, що піклується про інших більше, ніж про себе. Та годі! Такого в природі не буває.

— І не повинно бути, якщо вже на те пішло, — погодився Болтер.

— Саме так. Одні фокусники кажуть, що чарівне число — три, інші — що сім. Але ні те, ні інше, друже мій. Справжнє чарівне число — один.

— Ха-ха! — зареготав Болтер. — Один — і крапка.

— У такій невеличкій громаді, як наша, любий мій, — провадив Фейгін, вважаючи за потрібне дещо уточнити свою думку, — у нас усіх є спільний «номер один». І мене теж сюди зарахуй, як і всіх інших хлопців.

— Та ну до біса! — вигукнув Болтер.

— Бачиш, — незворушно вів далі Фейгін, ніби й не почув цього вигуку, — ми всі так тісно пов’язані одне з одним, що інакше й бути не може. От, приміром, твоя головна турбота — подбати про «номер один», тобто про самого себе.

— Авжеж, — кивнув Болтер. — Тут ти маєш рацію.

— Але ж ти не зможеш подбати про свого «номера один», не подбавши водночас і про мого.

— Про номер два, хочеш сказати, — поправив його Болтер, який мав неабиякий хист до себелюбства.

— Ні, не хочу! — різко відповів Фейгін. — Для тебе я не менш важливий, ніж ти сам для себе.

— Слухай, — перебив Болтер, — ти чоловік хоч куди, і я тебе дуже поважаю. Але не настільки ж ми близькі.

— Тільки подумай, — мовив Фейгін, знизавши плечима й розвівши руками. — Ти зробив гарну справу, і саме за це я тебе ціную. Але ця сама справа може обернутися для тебе мотузкою на шиї — тією, що так легко затягується й так важко розв’язується. Простіше кажучи — шибеницею.

Болтер мимоволі торкнувся шийної хустки, ніби вона раптом почала його душити, і щось невиразно пробурмотів на знак згоди.

— Шибениця, — провадив Фейгін, — це вельми непривабливий дороговказ. Він указує на коротенький, але крутий поворот, що вже обірвав шлях багатьом відчайдухам. А твоя головна мета — триматися від нього якомога далі й не сходити з безпечної дороги.

— Та це й без слів ясно, — відказав Болтер. — Нащо взагалі про таке говорити?

— Лише для того, щоб ти краще зрозумів мою думку, — відповів Фейгін, піднявши брови. — Щоб уберегти себе, ти покладаєшся на мене. А щоб мої маленькі справи йшли гладенько, я покладаюся на тебе. Перше — це твій «номер один», друге — мій. І чим більше ти дорожиш своїм «номером один», тим дбайливіше мусиш ставитися до мого. Отже, ми повертаємося до того, із чого почали: турбота кожного про власну вигоду й тримає нас усіх разом. Інакше ми всі разом полетимо шкереберть.

— Це правда, — замислено мовив Болтер. — Ну й хитрий же ти старий лис!

Фейгін із задоволенням помітив, що це була не просто ввічлива похвала. Новий спільник і справді перейнявся повагою до його хитрощів і винахідливості — а саме такого враження Фейгін і прагнув на початку їхнього знайомства. Щоб закріпити успіх, він почав докладно розповідати про масштаби своїх справ, майстерно переплітаючи правду з вигадкою, щоразу підлаштовуючи оповідь під власну вигоду. Усе це було подано так вправно, що повага Болтера помітно зросла, а разом із нею з’явився й здоровий страх — почуття, яке Фейгін уважав украй корисним.

— Саме взаємна довіра допомагає мені переживати навіть великі втрати, — сказав він. — Учора вранці я втратив свого найкращого хлопця.

— Ти хочеш сказати, що він помер? — вигукнув Болтер.

— Ні-ні, — відповів Фейгін. — Не так усе погано. Хоча й нічого доброго.

— То його, мабуть…

— Розшукують, — перебив Фейгін. — Так, його розшукували.

— Серйозне діло? — поцікавився Болтер.

— Не дуже, — відповів Фейгін. — Його звинуватили в спробі поцупити гаманець, а при ньому знайшли срібну табакерку. Його власну, любий мій, власну! Він же нюхав тютюн і дуже це любив. Його залишили під вартою до сьогодні, бо вирішили, що знають власника тієї табакерки. Ех… Він був вартий пів сотні таких табакерок, і я без вагань віддав би стільки ж, аби тільки його повернути. От якби ти знав Пройду… Якби тільки знав Пройду!

— Ну, сподіваюся, ще познайомлюся, — сказав Болтер. — Як думаєш?

— Не певен, — зітхнув Фейгін. — Якщо не знайдуть нових доказів, усе закінчиться дрібним вироком, і тижнів за шість він знову буде з нами. Але якщо знайдуть… тоді його запроторять на каторгу. Вони знають, який він спритний хлопець. Дадуть довічне заслання. Нашому Пройді світить не менше.

— Що ще за «запроторять»? І яке ще «довічне»? — невдоволено спитав Болтер. — Чого ти говориш так, що нічого не второпаєш? Не можна простіше?

Фейгін уже збирався пояснити ці незрозумілі слова звичайною мовою — тобто сказати, що йдеться про довічне заслання до каторжної колонії, — але їхню розмову перервав прихід Чарлі Бейтса. Він стояв, засунувши руки в кишені штанів, а його обличчя кривилося в дивному поєднанні скорботи й насмішки.

— Усе пропало, Фейгіне, — сказав Чарлі, щойно його познайомили з новим мешканцем дому.

— Що сталося?

— Знайшли того пана, якому належала табакерка. Ще двоє чи троє йдуть його впізнавати. Пройді вже виписали квиток у далекі краї, — відповів Чарлі. — Доведеться мені, Фейгіне, справити собі жалобний костюм і чорну стрічку на капелюх, щоб навідати його перед дорогою. Подумати тільки! Джек Докінз… наш Джек… Пройда… сам Великий Пройда… І все через якусь жалюгідну табакерку! Я завжди думав, що він попадеться хіба що на золотому годиннику, ланцюжку та печатках — не менше. Ох, чому він не обчистив якогось багатого старого джентльмена до нитки? Тоді бодай вирушив би на заслання по-панському, а не як звичайний кишеньковий злодюжка — без честі й без слави!

З цими словами співчуття до свого нещасного товариша Чарлі Бейтс важко опустився на найближчий стілець, прибитий горем і похмурими думками.

— І чого це ти розводишся про те, ніби в нього немає ні честі, ні слави? — сердито вигукнув Фейгін, кинувши на свого вихованця гострий погляд. — Хіба він не був найкращим серед вас усіх? Хіба хоч один із вас міг зрівнятися з ним у ремеслі? Ну?

— Жоден, — відповів Чарлі захриплим від жалю голосом. — Жоден.

— То чого ж ти скиглиш? — огризнувся Фейгін. — Через що сльози ллєш?

— Бо цього не запишуть до справи, хіба ні? — палко вигукнув Чарлі, вже не стримуючись. — Бо цього не скажуть у суді. Бо ніхто й ніколи не дізнається, чого він насправді був вартий. Та що там! Як його ім’я потрапить до «Ньюгейтського літопису»? Може, й зовсім не потрапить! От біда… От удар!

— Ха-ха! — розреготався Фейгін, простягаючи руку до містера Болтера. Його так трусило від сміху, ніби він мав пропасницю. — Бачите, любий мій, як вони пишаються своїм ремеслом? Хіба це не чудово?

Болтер мовчки кивнув. Фейгін ще кілька секунд із явним задоволенням спостерігав за Чарлі, а тоді підійшов до нього й поплескав по плечу.

— Не журися, Чарлі, — лагідно мовив він. — Усе ще стане відомо. Неодмінно стане. Вони всі зрозуміють, який він спритний хлопець. Він і сам це покаже — не осоромить ні старих друзів, ні своїх учителів. Та й подумай, який він молодий! Яка честь — потрапити на довічне заслання в такому віці!

— А це й справді неабияка відзнака! — сказав Чарлі, трохи звеселівши.

— У нього буде все, що тільки знадобиться, — вів далі Фейгін. — Його триматимуть у в’язниці, як справжнього джентльмена. Саме як джентльмена! Щодня матиме кухоль пива, а в кишені — гроші, щоб підкидати монетку, якщо вже не буде на що їх витратити.

— Та невже? — пожвавішав Чарлі.

— Авжеж, — відповів Фейгін. — І наймемо йому першокласного адвоката — такого, що словами будь-кого переговорить. Він захищатиме Пройду в суді. А якщо Пройда захоче, то й сам промову виголосить. Потім ми все це прочитаємо в газетах: «Пройда. Вибухи сміху. Тут судова зала вибухнула реготом…» Еге ж, Чарлі? Еге ж?

— Ха-ха! — зареготав Чарлі. — Оце була б потіха, Фейгіне! Уявляєш, як Пройда всіх їх доведе!

— Та ще й як! — вигукнув Фейгін. — Саме так і буде!

— Авжеж, буде! — підхопив Чарлі, задоволено потираючи руки.

— Я вже бачу його перед собою, — сказав Фейгін, замріяно дивлячись на свого учня.

— І я бачу! — вигукнув Чарлі. — Ха-ха-ха! Їй-бо, бачу все як на долоні! Ну й вистава! Ну й видовище! Усі ті пихаті суддівські перуки силкуються зберігати поважний вигляд, а Джек Докінз розмовляє з ними так невимушено, ніби він рідний син судді й після обіду виголошує святкову промову! Ха-ха-ха!

Фейгін так вправно підіграв дивакуватій вдачі свого вихованця, що Чарлі Бейтс, який спочатку щиро жалів заарештованого Пройду, тепер уже уявляв його головним героєм надзвичайно кумедної вистави. Він навіть почав нетерпляче чекати дня суду, щоб побачити, як старий товариш блискуче продемонструє свої таланти.

— Треба будь-що дізнатися, як у нього сьогодні справи, — сказав Фейгін. — Дайте подумати…

— Може, я піду? — запропонував Чарлі.

— Нізащо! — різко відказав Фейгін. — Ти що, з глузду з’їхав? Сам полізеш туди, де… Ні, Чарлі, ні. Досить уже й одного.

— То, може, сам підеш? — із хитрою посмішкою спитав Чарлі.

— Це було б не надто розумно, — похитав головою Фейгін.

— Тоді пошли новенького, — запропонував Чарлі, поклавши руку на лікоть Ноя. — Його ж ніхто не знає.

— Якщо він не заперечуватиме… — обережно почав Фейгін.

— Заперечуватиме? — перебив Чарлі. — А чого йому боятися?

— Справді, абсолютно нічого, любий мій, — лагідно мовив Фейгін, повертаючись до Болтера. — Абсолютно нічого.

— Це ще як сказати, — буркнув Ной, задкуючи до дверей і тривожно хитаючи головою. — Ні, ні… Таке не по мені. Це не моя справа.

— А яка ж у нього справа, Фейгіне? — гидливо змірявши його поглядом, запитав Чарлі. — Тікати, щойно запахне смаженим, а коли все гаразд — першим сідати до столу? Оце його ремесло?

— Дивись мені, — огризнувся Болтер. — Не дуже язиком чеши перед старшими, хлопче, бо ще нарвешся.

Чарлі так голосно розреготався з цієї величної погрози, що Фейгінові довелося чекати, поки той заспокоїться. Лише тоді він узявся переконувати Болтера, що похід до поліцейської дільниці не становить для нього жодної небезпеки. Про історію, у яку він недавно втрапив, до Лондона ще не повідомили, опису його зовнішності теж ніхто не надсилав, тож навряд чи хтось узагалі підозрює, що він шукав тут притулку. А якщо ще й належно перевдягнутися, то поліцейська дільниця буде чи не найбезпечнішим місцем у всьому Лондоні, адже нікому й на думку не спаде шукати його саме там — куди він, здавалося б, нізащо не пішов би з власної волі.

Частково повіривши цим доводам, але значно більше боячись самого Фейгіна, містер Болтер урешті неохоче погодився виконати доручення.

За вказівкою Фейгіна він переодягнувся в грубу полотняну куртку візника, оксамитові штани й шкіряні краги — усе це в старого було напохваті. На голову йому дали повстяного капелюха, густо прикрашеного квитками платних застав, а до рук — батіг погонича. У такому вигляді він мав неквапом зайти до поліцейської дільниці, удаючи простакуватого селянина, який привіз товар на Ковент-Ґарденський ринок і зазирнув із цікавості. Незграбний, худющий і вайлуватий Болтер настільки добре підходив до цієї ролі, що Фейгін анітрохи не сумнівався в успіху.

Коли всі приготування було завершено, Фейгін пояснив йому, за якими прикметами впізнати Пройду, а Чарлі Бейтс повів його темними звивистими провулками майже до самої Боу-стріт. Там він докладно показав, де міститься поліцейська дільниця, пояснив, як пройти коридором, коли зняти капелюха й як поводитися, заходячи до зали. Після цього Чарлі попрощався з ним, звелів не баритися й пообіцяв чекати на тому самому місці, де вони розійшлися.

Ной Клейпол, або Морріс Болтер точно виконав усі отримані вказівки. Оскільки Чарлі добре знав околиці, пояснення були такими докладними, що Болтер без жодних запитань і без найменших перешкод дістався просто до зали, де засідав суддя.

Опинившись усередині, Ной ледве проштовхнувся крізь натовп людей, переважно жінок, що тіснилися в брудній, задушливій кімнаті. У глибині приміщення височіла відгороджена поручнями підвищена частина. Ліворуч, біля стіни, містилася клітка для підсудних, посередині — місце для свідків, а праворуч — стіл суддів. Саму ж суддівську лаву затуляла перегородка, ніби навмисне приховуючи її від сторонніх очей і залишаючи простолюду лише уявляти — якщо вистачить фантазії — усю велич правосуддя.

У клітці сиділи лише дві жінки, які весело переморгувалися зі своїми приятельками, поки писар зачитував якісь свідчення двом поліцейським і чоловікові в цивільному, що схилилися над столом. Тюремний наглядач байдуже спирався на поручень, ліниво постукуючи себе по носі великим ключем. Лише зрідка він оживав: то гримав «Тиша!», коли натовп починав гомоніти, то суворо наказував якійсь жінці: «Винесіть дитину!», якщо тихий плач немовляти, приглушений материнською шаллю, надто вже заважав поважному перебігу судового засідання.

У кімнаті стояв важкий, затхлий запах. Стіни були вкриті шаром бруду, стеля почорніла від кіптяви. Над каміном височів старий закіптюжений бюст, а над кліткою висів припалий пилом годинник — єдина річ у приміщенні, яка, здавалося, працювала як належить. Усе інше — і люди, і речі — мало на собі відбиток злиднів, морального занепаду або звички до них. Навіть неживі предмети були вкриті товстим липким шаром бруду, не менш відразливим, ніж вирази облич присутніх.

Ной жадібно вдивлявся в натовп, шукаючи Пройду. Тут вистачало жінок, які цілком могли б зійти за його матір чи сестру, і не бракувало чоловіків, схожих на його можливого батька. Та самого Джека Докінза, за прикметами, які йому описали, ніде не було видно. Він із тривогою чекав, доки жінок відправили під суд і вони, кокетливо похитуючись, вийшли із зали. Майже відразу з’явився новий підсудний, і Ной без жодного сумніву зрозумів: це той, заради кого його сюди послали.

Так воно й було. До зали, човгаючи ногами, увійшов сам Джек Докінз. Рукави його завеликого пальта, як завжди, були закасані; ліву руку він тримав у кишені, а капелюха недбало ніс у правій. Він ішов своєю особливою, розхитаною ходою, яку годі було описати словами. Зайнявши місце в клітці, Пройда досить голосно запитав:

— А можна дізнатися, за що мене запхали в це, з вашого дозволу, таке ганебне місце?

— Замовкни! — гаркнув наглядач.

— А хіба я не англієць? — незворушно відповів Пройда. — Де мої права?

— Скоро матимеш свої права, — огризнувся наглядач. — Та ще й сповна.

— Побачимо, що скаже міністр внутрішніх справ про таких суддів, — відрубав Пройда. — Ну то що тут у нас? Прошу шановних суддів якнайшвидше розібратися з цією дрібницею, а не змушувати мене чекати, поки вони дочитають газету. У мене призначена зустріч із одним джентльменом у Сіті. Я людина слова й завжди приходжу вчасно. Якщо я запізнюся, він піде. А тоді, може, ще й позов про відшкодування збитків доведеться подавати проти тих, хто мене затримав. Авжеж, чому б і ні!

Після цієї промови Пройда з таким виглядом, ніби дбайливо готувався до майбутнього судового процесу, попросив наглядача:

— Будьте ласкаві, повідомте мені прізвища тих двох панів, що сидять на лаві.

Це так розвеселило присутніх, що вони розсміялися не гірше, ніж сміявся б Чарлі Бейтс, якби почув цей запит.

— Тиша в залі! — гаркнув наглядач.

— Що це за справа? — запитав один із суддів.

— Кишенькова крадіжка, ваша честь.

— Хлопець уже бував тут раніше?

— Мав би бувати ще не раз, — відповів наглядач. — Де тільки він не встиг побувати. Я його добре знаю, ваша честь.

— О, то ви мене знаєте? — вигукнув Пройда, удаючи, що занотовує ці слова. — Дуже добре. Це вже, між іншим, наклеп.

Зала знову вибухнула сміхом, і знову пролунало сердите:

— Тиша!

— Ну, де ж свідки? — сказав писар.

— Авжеж, це правильно, — підхопив Пройда. — Де вони? Хотів би я на них поглянути.

Його бажання негайно здійснилося.

Уперед вийшов поліцейський і засвідчив, що бачив, як підсудний у натовпі намагався обікрасти невідомого пана. Більше того — він таки витяг у нього носову хустинку. Щоправда, оглянувши її й навіть витерши нею собі обличчя, Пройда вирішив, що хустинка надто стара, і спокійнісінько поклав її назад до кишені власника. Саме після цього поліцейський, щойно зміг пробитися крізь натовп, затримав його. Під час обшуку при Пройді знайшли срібну табакерку з вигравіюваним на кришці прізвищем власника.

За допомогою судового довідника власника швидко встановили. Він саме був присутній у залі й під присягою підтвердив, що табакерка належить йому. Також він заявив, що виявив її зникнення напередодні, одразу після того, як вибрався з того самого натовпу. Крім того, він запам’ятав одного надзвичайно моторного юнака, який весь час крутився поміж людьми, і впевнено впізнав у підсудному саме того молодика.

— Підсудний, ви бажаєте поставити свідкові якісь запитання? — звернувся суддя.

— Я не настільки принижуся, щоб вести з ним розмову, — незворушно відповів Пройда.

— Тоді, може, хочете щось сказати на свій захист?

— Чуєш? Його честь питає, чи маєш що сказати, — мовив наглядач, штовхнувши мовчазного Пройду ліктем.

— Перепрошую, — озвався той, удаючи, ніби щойно прокинувся від глибоких роздумів. — Це ви до мене звернулися, добродію?

— Ну й безсоромний же шибеник! — з усмішкою сказав наглядач, звертаючись до судді. — То що, молодий чоловіче, будете щось говорити?

— Ні, — відповів Пройда. — Не тут. Це не те місце, де можна знайти справедливість. До того ж мій адвокат сьогодні снідає з віцеспікером Палати громад. Але згодом і я, і він матимемо що сказати. Та й чимале коло моїх вельми поважних знайомих також. Вони ще змусять цих суддів пошкодувати, що народилися на світ, або бодай, що їхні лакеї не повісили їх на вішалках разом із капелюхами, перш ніж випустити сьогодні з дому судити мене. Я ще…

— Досить! — перебив писар. — Передавайте справу до суду. Забирайте його.

— Ходімо, — кинув наглядач.

— Та вже йду, йду, — відповів Пройда, недбало обтрусивши долонею свого капелюха. — А вам, панове судді, нема чого так перелякано дивитися. Не чекайте від мене жодної поблажливості — ані крихти! Ви ще за це заплатите, голубчики. Не хотів би я опинитися на вашому місці! Та навіть якби ви зараз стали переді мною навколішки й благали відпустити вас, я б не погодився. Ну ж бо, ведіть мене до в’язниці! Забирайте!

Із цими словами Пройда дозволив наглядачеві вивести себе, тримаючи за комір. Дорогою до внутрішнього двору він не переставав погрожувати, що доведе цю справу до парламенту, а щойно вони вийшли надвір, широко всміхнувся просто в обличчя наглядачеві — цілком задоволений собою і власним виступом.

Переконавшись, що Пройду замкнули самого в маленькій камері, Ной якнайшвидше повернувся туди, де залишив Чарлі Бейтса. Довелося трохи почекати: Чарлі розсудливо не показувався на очі, доки не визирнув зі своєї надійної схованки й не впевнився, що за його новим приятелем ніхто не стежить.

Потім вони разом поспішили до Фейгіна, щоб потішити його новиною: Пройда блискуче виправдав науку свого наставника і вже почав здобувати собі воістину славетну репутацію.

Розділ XLIV

Настає час, коли Ненсі має виконати свою обіцянку, дану Роз Мейлі. Та їй це не вдається

Якою б вправною Ненсі не була в хитрощах і вмінні приховувати свої справжні наміри, вона вже не могла повністю приховати того, що коїлося в неї на душі після зробленого кроку. Вона пам’ятала: і підступний єврей, і жорстокий Сайкс довіряли їй свої задуми, про які не знав більше ніхто. Вони були певні, що вона ніколи їх не зрадить і навіть не викличе підозри. Якими б мерзотними не були їхні плани, якими б безжальними не були їхні творці, хоч би як ненавиділа вона Фейгіна, що крок за кроком затягнув її в бездонну прірву злочину й страждань, звідки вже не було вороття, — іноді навіть до нього вона відчувала жалість. Її мучила думка, що саме її зізнання може нарешті віддати його в залізні руки закону, яких він так довго уникав, і що він загине — хай навіть цілком заслужено — через неї.

Та це були лише короткі пориви серця, яке ще не до кінця звільнилося від старих прив’язаностей. Попри все, її думки незмінно поверталися до єдиної мети, і вона твердо вирішила не відступати. Найважче було думати про Сайкса. Саме страх за нього міг би змусити її відмовитися від свого задуму, поки ще не пізно. Але вона заздалегідь домоглася, щоб її таємницю берегли якнайсуворіше; не залишила жодного сліду, який міг би привести до нього; навіть заради нього самого відмовилася від можливості втекти від злиднів і злочинного життя, що її оточували. Що ще вона могла зробити? Її рішення було остаточним.

Хоч би як вона переконувала себе, внутрішня боротьба поверталася знову й знову, залишаючи свій слід. Усього за кілька днів Ненсі зблідла й помітно схудла. Іноді вона зовсім не помічала, що відбувається довкола, або мовчала там, де раніше була найгучнішою серед усіх. Часом сміялася без радості, галасувала без причини, а вже за мить сиділа пригнічена, схиливши голову на долоні. Коли ж силоміць змушувала себе повернутися до розмови, це ще виразніше свідчило, що її думки давно блукають далеко від усього, про що говорили її товариші.

Була неділя. Дзвін найближчої церкви вибив годину. Сайкс із Фейгіном саме розмовляли, але змовкли, прислухаючись. Ненсі теж підвела голову зі свого низенького ослінчика й завмерла.

Одинадцята.

— До півночі ще година, — сказав Сайкс, піднявши штору й визирнувши у вікно. Потім знову сів. — Темно хоч в око стрель. Саме ніч для роботи.

— Авжеж, — озвався Фейгін. — Шкода тільки, любий Білле, що сьогодні немає нічого путнього.

— Уперше кажеш до діла, — буркнув Сайкс. — І справді шкода. Я саме налаштований попрацювати.

Фейгін тяжко зітхнув і похитав головою.

— Надолужимо згаяне, коли все знову піде як слід, — сказав Сайкс. — Оце й усе.

— Ось це правильні слова, любий, — пожвавився Фейгін і, наважившись, поплескав його по плечу. — Приємно таке чути.

— Приємно, кажеш? — гарикнув Сайкс. — Ну, якщо тобі від цього легше…

— Ха-ха-ха! — засміявся Фейгін, ніби навіть ця відповідь його втішила. — Оце ти сьогодні справжній, Білле. Сам на себе схожий.

— От тільки перестаю бути схожим на себе, коли ти кладеш на мене свою всохлу лапу. Забери її, — огризнувся Сайкс, грубо скинувши його руку.

— Це тебе нервує, Білле? Нагадує про арешт? — незворушно мовив Фейгін.

— Ні, нагадує, що чорт може схопити, — відрубав Сайкс. — Такої пики, як у тебе, більше ні в кого не було. Хіба що в твого батька. Якщо він у тебе взагалі був. Хоча я не здивувався б, якби ти виліз на світ просто з пекла, без жодного батька між тобою і старим дияволом. Напевно, він уже й досі обсмалює свою руду бороду.

На цей «комплімент» Фейгін не відповів. Лише смикнув Сайкса за рукав і мовчки показав на Ненсі. Скориставшись тим, що чоловіки були зайняті розмовою, вона вже надягла капелюшок і прямувала до дверей.

— Агов! — гукнув Сайкс. — Ненсі! Куди це ти зібралася серед ночі?

— Недалеко.

— Це ще що за відповідь? — різко кинув він. — Ти мене чуєш?

— Не знаю.

— А я знаю, — вперто сказав Сайкс, хоч насправді йому було байдуже, куди вона піде. — Нікуди. Сідай.

— Мені зле. Я ж казала тобі, — відповіла Ненсі. — Хочу трохи свіжого повітря.

— Висунь голову у вікно.

— Мені цього замало. Хочу вийти на вулицю.

— Не вийдеш.

Із цими словами Сайкс підвівся, замкнув двері, витяг ключ, зірвав із Ненсі капелюшок і закинув його на верх старої шафи.

— Отак. А тепер сиди тихо.

Ненсі смертельно зблідла.

— Не думай, що капелюшок мене зупинить. Білле… ти хоч розумієш, що робиш?

— Що я… — Сайкс озирнувся на Фейгіна. — Та вона, видно, геть сказилася. Інакше не сміла б так зі мною говорити.

— Ти доведеш мене до відчаю, — прошепотіла Ненсі, притискаючи руки до грудей, ніби стримуючи вибух почуттів. — Пусти мене. Зараз же. Негайно.

— Ні.

— Скажи йому, Фейгіне, нехай відпустить. Так буде краще… для нього. Чуєш?

Вона так тупнула ногою, що підлога здригнулася.

— Чую, — відповів Сайкс, різко обернувшись до неї. — І якщо ще хоч пів хвилини слухатиму твої верески, пес так учепиться тобі в горло, що голосу поменшає. Що це з тобою, дівко? Яка муха тебе вкусила?

— Пусти мене, — благально сказала Ненсі.

Вона опустилася на підлогу біля дверей.

— Білле, відпусти. Ти не знаєш, що робиш. Справді не знаєш. Хоч на одну годину… будь ласка… лише на одну…

— Відрубай мені руки й ноги! — вигукнув Сайкс, грубо схопивши її за руку. — Та вона ж зовсім збожеволіла. Вставай!

— Не встану, поки не відпустиш! Не встану! Ніколи! Ніколи! — закричала Ненсі.

Сайкс кілька секунд уважно стежив за нею, вичікуючи слушної миті. Потім раптово скрутив їй руки, силоміць потягнув до маленької кімнати поруч, незважаючи на її шалений опір, посадив на стілець і, сам умостившись на лаві, міцно притиснув її, не даючи поворухнутися.

Вона то виривалася, то благала відпустити її. Так тривало, поки годинник не пробив дванадцяту. Знесилена й виснажена, вона зрештою перестала боротися. Суворо пригрозивши — і щедро пересипавши погрози лайкою, — щоб вона більше й не думала виходити цієї ночі, Сайкс залишив її саму оговтатися, а сам повернувся до Фейгіна.

— Фух! — видихнув грабіжник, витираючи піт із чола. — Ну й дивна ж ця дівка!

— І не кажи, Білле, — задумливо мовив Фейгін. — Авжеж, дивна.

— Як ти думаєш, чого це їй саме сьогодні закортіло кудись бігти? — спитав Сайкс. — Ти ж її знаєш краще за мене. Що це все означає?

— Упертість. Звичайна жіноча впертість, гадаю.

— Мабуть, так воно й є, — буркнув Сайкс. — Я думав, уже приборкав її, а вона знову за своє.

— Навіть гірше, — тихо сказав Фейгін. — Ніколи не бачив її такою… і через таку дрібницю.

— І я ні. Може, в неї ще гарячка не минула? Кров кипить, га?

— Цілком можливо.

— Якщо ще раз її так переклинить, я сам їй кров пущу. Без жодного лікаря, — холодно відповів Сайкс.

Фейгін схвально кивнув, ніби повністю підтримував такий спосіб «лікування».

— Вона ж не відходила від мене ні вдень, ні вночі, коли я валявся пластом, — сказав Сайкс. — А ти, старий вовцюго без серця, тримався осторонь. Ми тоді ще й бідували. Думаю, все це її вимотало. Та й сидіння в чотирьох стінах стільки часу кого завгодно зведе з розуму. Хіба ні?

— Саме так, любий, — пошепки відповів єврей. — Тс-с!

Ледве він це вимовив, як з’явилася Ненсі й мовчки сіла на своє місце. Очі в неї були заплакані й опухлі. Вона погойдувалася вперед-назад, раз у раз різко закидала голову, а тоді раптом розреготалася.

— Та вона тепер зовсім по-іншому заговорила! — здивовано вигукнув Сайкс, глянувши на Фейгіна.

Фейгін ледь помітно дав йому знак поки не звертати на це уваги. За кілька хвилин Ненсі заспокоїлася і знову стала такою, як завжди. Пошепки запевнивши Сайкса, що напад минув і більше не повториться, Фейгін узяв капелюха й попрощався. Біля дверей він зупинився, озирнувся й запитав, чи не проведе його хтось зі свічкою темними сходами.

— Проведіть уже, — кинув Сайкс, набиваючи люльку. — Шкода буде, якщо він сам собі шию зверне й позбавить людей видовища. Посвіти йому.

Ненсі взяла свічку й пішла за старим униз. Коли вони опинилися в передпокої, Фейгін приклав палець до губ, нахилився до неї й тихо прошепотів:

— Що сталося, Ненсі, люба?

— Про що ти? — так само тихо відповіла вона.

— Про все це, — сказав Фейгін. — Якщо він… — худим пальцем показав угору, на кімнату Сайкса, — …так поводиться з тобою… Він же звір, Ненсі, справжній звір. То чому б тобі…

— Ну? — спитала дівчина, коли Фейгін замовк. Його губи майже торкалися її вуха, а очі пильно вдивлялися в її обличчя.

— Зараз не час. Поговоримо про це іншим разом. Пам’ятай, Ненсі, у мене ти маєш друга. Вірного друга. Я вмію все владнати тихо й без зайвого галасу. Якщо захочеш помститися тим, хто поводиться з тобою гірше, ніж із собакою… Так, навіть гірше — бо свого пса він інколи хоча б приголубить… приходь до мене. Запам’ятай мої слова. Він — лише скажений пес, а мене ти знаєш давно.

— Так, знаю, — спокійно відповіла Ненсі, не виказавши жодного хвилювання. — Добраніч.

Коли Фейгін простягнув руку, вона мимоволі відсахнулася. Та все ж ще раз рівним голосом побажала йому доброї ночі й, відповівши на його пронизливий погляд ледь помітним кивком, зачинила двері.

Фейгін повільно рушив додому, цілком занурений у свої думки. Підозра визрівала в ньому вже давно, а сьогоднішні події лише зміцнили її. Він дійшов висновку, що Ненсі, втомившись від жорстокості Сайкса, покохала когось іншого.

Її змінена поведінка, часті самотні відлучки, байдужість до справ зграї, за які колись вона стояла горою, а понад усе — її відчайдушне бажання будь-що вийти з дому саме цієї ночі й саме в певну годину — усе це, на думку Фейгіна, майже не залишало сумнівів.

Цей новий чоловік не належав до його спільників. А така помічниця, як Ненсі, зробила б будь-кого дуже цінним союзником. Отже, міркував Фейгін, його треба якнайшвидше прибрати до рук.

Та був іще один, значно похмуріший задум.

Сайкс знав надто багато. Його грубі насмішки боляче ранили Фейгіна, навіть якщо він цього не показував. Старий не сумнівався: Ненсі чудово розуміє, що, покинувши Сайкса, вона ніколи не сховається від його люті. А помститься він не лише їй — його жорстокість неодмінно впаде на того, кого вона тепер покохала. Це може скінчитися каліцтвом… або й смертю.

«Трохи вмовлянь, — подумав Фейгін, — і що завадить їй погодитися його отруїти? Жінки й не на таке йшли заради кохання. І тоді небезпечний мерзотник, якого я ненавиджу, зникне. На його місце прийде інший, відданий мені. А Ненсі назавжди опиниться в моїй владі, бо я знатиму про її злочин».

Саме такі думки крутилися в голові Фейгіна, коли він ненадовго залишився сам у кімнаті Сайкса. Через них він і скористався нагодою, щоб перед відходом обережно промацати ґрунт, кидаючи Ненсі уривчасті натяки.

Вона не здивувалася. Не прикинулася, ніби не розуміє, про що йдеться. Навпаки — зрозуміла все. Її останній погляд перед прощанням сказав більше, ніж будь-які слова.

Та все ж вона могла відсахнутися від задуму вбити Сайкса. Саме це й залишалося головною перешкодою.

«Як змусити її залежати від мене ще більше? — думав Фейгін, плентаючись додому. — Яку нову владу над нею можна здобути?»

Такі голови ніколи не страждають від нестачі підступних задумів.

Якщо, не домагаючись від неї жодного зізнання, встановити за нею стеження, дізнатися, хто став предметом її почуттів, а потім пригрозити, що він розповість усе Сайксові — якого вона боялася понад усе, — хіба вона не погодиться виконати будь-яку його волю?

— Авжеж, погодиться, — майже вголос промовив Фейгін. — Тоді їй нікуди буде подітися. Не посміє відмовити. Не заради власного життя. Усе продумано. Засоби вже є. Час пустити їх у дію. Я ще до тебе доберуся!

Він кинув похмурий погляд у той бік, де залишив свого небезпечного спільника, погрозливо змахнув рукою й рушив далі. Його кістляві пальці судомно стискали поли подертої одежі так, ніби з кожним рухом вони душили смертельного ворога.