«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ XXVI

У якій на сцені з’являється загадкова особа, а також відбувається чимало подій, невіддільних від цієї історії

Старий уже дістався рогу вулиці, коли нарешті почав приходити до тями після новини, яку приніс Тобі Крекіт. Та навіть трохи оговтавшись, він не сповільнив ходу. Як і раніше, майже біг, рухаючись швидко, нервово й безладно. Раптом повз нього з гуркотом пролетіла карета, а перехожі, побачивши, що він мало не потрапив під колеса, закричали. Фейгін відсахнувся на тротуар. Уникаючи людних вулиць, він пробирався вузенькими провулками й завулками, аж поки вийшов на Сноу-Гілл. Тут він пішов ще швидше і не спинився, доки не звернув до тісного дворика. Лише тоді, ніби відчувши, що опинився у звичному для себе середовищі, перейшов на свою звичну човгаючу ходу й полегшено зітхнув.

Неподалік місця, де Сноу-Гілл зливається з Голборн-Гіллом, праворуч, якщо йти від Сіті, починається вузенький, похмурий провулок, що веде до Саффрон-Гілл. У брудних крамничках тут продають величезні оберемки вживаних шовкових хустинок усіх кольорів, розмірів і візерунків, адже саме сюди кишенькові злодії збувають свою здобич. Сотні хустинок звисають із кілочків над вітринами, майорять біля дверей, а полиці всередині ломляться від цього краму.

Хоч Філд-Лейн і невелика, тут є свій цирульник, кав’ярня, шинок і навіть крамниця зі смаженою рибою. Це ціла торговельна колонія зі своїми законами — справжня столиця дрібного злодійства. На світанку й у сутінках сюди приходять мовчазні торговці, ведуть свої справи в темних задніх кімнатах і так само непомітно зникають. Тут продавці старого одягу, лагодженого взуття й ганчір’я виставляють свій товар, немов вивіски для дрібних злодюжок. Тут же, у закіптюжених підвалах, іржавіють купи старого заліза й кісток, а поруч гниють запліснявілі клапті вовняної та лляної тканини.

Саме сюди звернув Фейгін. Мешканці провулка добре його знали. Ті, хто саме чатував на покупців чи продавців, по-свійськи кивали йому головою. Він відповідав таким самим кивком, але ні з ким не зупинявся поговорити, доки не дійшов до кінця провулка. Там він звернувся до низенького торговця, який примудрився втиснутися в дитячий стільчик настільки, наскільки це дозволяли його розміри, і сидів біля дверей своєї крамниці, поважно попихкуючи люлькою.

— Та сама ваша поява, містере Фейгін, і сліпого зцілила б! — вигукнув поважний торговець у відповідь на запитання про здоров’я.

— У наших краях останнім часом стало занадто гаряче, Лайвлі, — мовив Фейгін, піднявши брови й схрестивши руки на грудях.

— Еге ж, чув я таке вже не раз, — відповів торговець. — Але все швидко стихає. Хіба не так?

Фейгін мовчки кивнув.

Показавши в бік Саффрон-Гілл, він запитав:

— Хтось сьогодні нагорі є?

— У «Каліках»? — перепитав чоловік.

Фейгін знову кивнув.

— Зараз пригадаю… — замислився торговець. — Авжеж, душ із шість туди вже зайшло. Але твого приятеля, здається, там немає.

— І Сайкса теж? — розчаровано спитав Фейгін.

— Non est inventus, як кажуть адвокати, — хитро всміхнувся коротун, похитавши головою. — Ну що, сьогодні для мене нічого не приніс?

— Сьогодні нічого, — кинув Фейгін і рушив далі.

— До «Калік» ідеш, Фейгіне? — гукнув йому вслід торговець. — Зачекай! Я б і сам не відмовився там кухоль перехилити!

Та Фейгін, озирнувшись, лише махнув рукою, даючи зрозуміти, що хоче побути сам. До того ж коротунові було не так уже й легко вибратися зі свого дитячого стільчика. Тож шинок «Каліки» ще деякий час був позбавлений честі приймати в себе містера Лайвлі. Коли ж він нарешті звівся на ноги, Фейгін уже зник. Марно повитягавши шию навшпиньки, сподіваючись хоч краєм ока побачити його, містер Лайвлі знову втиснувся у свій крихітний стільчик, обмінявся з господинею крамниці навпроти багатозначним поглядом, у якому змішалися сумнів і недовіра, і з поважним виглядом знову взявся до люльки.

«Троє Калік», або просто «Каліки», як цей заклад називали постійні відвідувачі, був тим самим шинком, де ми вже бачили містера Сайкса з його собакою. Ледь кивнувши шинкареві за стійкою, Фейгін відразу піднявся нагору. Тихо прочинив двері, майже безшелесно прослизнув до кімнати й тривожно почав вдивлятися в обличчя присутніх, прикриваючи очі долонею, ніби шукав когось одного.

Кімнату освітлювали два газові ліхтарі. Світло не пробивалося назовні, бо вікна були закриті ґратчастими віконницями й щільно завішані вицвілими червоними шторами. Стеля почорніла від кіптяви, щоб полум’я ламп не псувало її кольору. Повітря було таким густим від тютюнового диму, що спершу годі було щось розгледіти. Та потроху, коли крізь прочинені двері частина диму розійшлася, почали вимальовуватися людські голови — такий самий безладний натовп, як і гамір, що стояв у кімнаті. Згодом очі звикли до напівтемряви, і стало видно численне товариство чоловіків і жінок, які тіснилися навколо довгого столу. На його чолі сидів головуючий із дерев’яним молоточком у руці, а в далекому кутку якийсь професійний музика з синюватим носом і перев’язаною через зубний біль щокою сидів за стареньким піаніно.

Щойно Фейгін тихо ввійшов, музика пробіг пальцями по клавішах, ніби для розспіву. З усіх боків одразу почулися вигуки:

— Пісню! Пісню!

Коли галас ущух, молода жінка виконала баладу з чотирьох куплетів, а після кожного акомпаніатор щоразу знову програвав усю мелодію, та ще й так гучно, як тільки міг. Після цього головуючий виголосив тост, а тоді двоє професійних співаків, що сиділи праворуч і ліворуч від нього, за власною охотою виконали дует, заслуживши бурхливі оплески.

Цікаво було придивитися до окремих облич, що особливо вирізнялися серед цього строкатого гурту. Сам головуючий — кремезний, грубий, вайлуватий господар шинку — під час співів удавав із себе веселуна, проте його очі невпинно бігали по залі, а вуха не пропускали жодного слова. Він бачив усе й чув усе.

Поруч сиділи співаки. З професійною байдужістю вони приймали компліменти слухачів і по черзі осушували келихи з міцним напоєм, якими їх без упину пригощали найгаласливіші шанувальники. Обличчя цих людей, на яких відбилися майже всі людські пороки, від найдрібніших до найогидніших, мимоволі притягували погляд саме своєю відразливістю. Тут були і підступність, і жорстокість, і пияцтво в усіх його проявах.

Особливо моторошне враження справляли жінки. В одних ще ледве жеврів останній слід юної свіжості, що згасав просто на очах. В інших не лишилося майже нічого, що нагадувало б жіночність, — лише спустошеність, розпуста й злочин. Серед них були зовсім юні дівчата, молоді жінки, але не було жодної літньої. Саме вони становили найпохмурішу й найтрагічнішу частину цієї гнітючої картини.

Фейгін, хоч і був помітно стривожений, жадібно вдивлявся в обличчя присутніх, поки тривало все це дійство, але того, кого шукав, так і не знайшов. Нарешті він упіймав погляд чоловіка, що сидів на чолі столу, ледь поманив його рукою і так само тихо, як увійшов, вийшов із кімнати.

— Чим можу прислужитися, містере Фейгін? — запитав той, вийшовши за ним на майданчик. — Може, приєднаєтеся до нас? Усі будуть раді.

Фейгін нетерпляче похитав головою й майже пошепки спитав:

— Він тут?

— Ні, — відповів чоловік.

— А від Барні є якісь новини?

— Жодних, — сказав господар «Калік», бо це був саме він. — І не буде, поки все не стихне. Повір мені, там унизу досі нишпорять по сліду. Варто йому зараз висунутися — і вся справа одразу вилізе назовні. Та за Барні не хвилюйся. Якби з ним щось сталося, я вже знав би. Головою ручуся — він поводиться розумно. У цьому на нього можна покластися.

— Він прийде сюди сьогодні? — запитав Фейгін, знову особливо наголосивши на слові він.

— Ви про Монкса? — нерішуче перепитав господар.

— Тсс! — урвав його Фейгін. — Так.

— Обов’язково прийде, — відповів той, витягаючи із кишеньки золотого годинника. — Я й сам чекав його значно раніше. Якщо зачекаєте хвилин десять, він неодмінно…

— Ні, ні, — поспішно перебив Фейгін. Хоч йому й кортіло побачитися з цією людиною, її відсутність, схоже, навіть трохи його заспокоїла. — Передай, що я приходив. І нехай навідається до мене сьогодні ввечері… Ні, краще завтра. Раз його немає, то й завтра буде не пізно.

— Гаразд, — сказав господар. — Щось іще?

— Поки що ні слова, — відповів Фейгін і почав спускатися сходами.

— Слухай-но! — хрипко покликав господар, перехилившись через поруччя. — Зараз би саме слушна нагода когось здати! У мене тут Філ Баркер — п’яний до нестями. Його й хлопчак без зусиль узяв би!

— Ех, але ще не час для Філа Баркера, — відповів Фейгін, звівши голову. — Він нам іще знадобиться. Перш ніж із ним можна буде розпрощатися, має зробити дещо важливе. Тож повертайся до своїх гостей і побажай їм веселитися… поки є така нагода. Ха-ха-ха!

Господар підхопив його сміх і повернувся до шинку. Ледве Фейгін залишився сам, як з обличчя миттю зникла удавана веселість. Тривога й напружені роздуми знову опанували його.

Недовго поміркувавши, він найняв екіпаж і наказав везти себе до Бетнал-Гріну. Не доїжджаючи приблизно чверть милі до будинку містера Сайкса, він відпустив візника, а решту дороги пройшов пішки.

— Ну що ж, — пробурмотів Фейгін, стукаючи у двері, — якщо тут затіялася якась подвійна гра, я витягну з тебе всю правду, дівчинко, хоч яка ти хитра.

Жінка сказала, що Ненсі у своїй кімнаті. Фейгін навшпиньки піднявся нагору й без жодних церемоній тихо зайшов.

Ненсі була сама. Вона сиділа, схиливши голову на стіл, а розпущене волосся спадало їй на обличчя.

«Пила, — холодно подумав Фейгін. — А може, просто зовсім зневірилася».

З цією думкою він обережно зачинив двері. Легкий стукіт розбудив дівчину.

Вона уважно й насторожено вдивилася в його лискуче, лукаве обличчя, поки він переповідав усе, що почув від Тобі Крекіта. Коли розповідь закінчилася, Ненсі знову опустила голову на руки й не сказала ні слова. Лише нетерпляче відсунула свічку, а кілька разів, гарячково змінюючи позу, нервово шаркнула ногами по підлозі.

Запала важка мовчанка.

Фейгін неспокійно обвів кімнату поглядом, ніби перевіряючи, чи не повернувся Сайкс потайки. Переконавшись, що нікого немає, він кілька разів кашлянув, намагаючись завести розмову. Але Ненсі не звертала на нього жодної уваги — наче він був кам’яною статуєю.

Зрештою він спробував інакше. Потираючи долоні, якомога лагідніше мовив:

— Як думаєш, люба, де зараз Білл?

Ненсі щось нерозбірливо простогнала у відповідь. Здавалося, вона плакала, стримуючи ридання.

— І хлопчик теж… — продовжив Фейгін, силкуючись зазирнути їй в обличчя. — Бідолашне дитя! Покинуте в канаві, Ненсі. Тільки уяви…

— Хлопчикові, — раптом різко підвела голову Ненсі, — краще там, де він зараз, ніж серед нас. І якщо через це з Біллом нічого не станеться, то я сподіваюся, що він так і лежить мертвий у тій канаві, а його молоді кістки згниють там.

— Що?! — вигукнув Фейгін, приголомшений.

— Так, саме так, — твердо відповіла вона, не відводячи погляду. — Я тільки рада буду більше його не бачити й знати, що все найгірше вже позаду. Не можу більше дивитися на нього. Від одного його вигляду мені стає гидко і від себе самої, і від усіх вас.

— Дурниці! — презирливо кинув Фейгін. — Ти п’яна.

— Справді? — гірко засміялася Ненсі. — А хто ж навчив мене пиячити, як не ти? Я для тебе чим п’яніша, тим краща.  Хоча сьогодні тобі це чомусь не до вподоби, правда?

— Так! — люто гаркнув Фейгін. — Не до вподоби!

— То зміни це, — з викликом засміялася вона.

— Зміню?! — вибухнув Фейгін, остаточно втративши самовладання через її несподівану впертість і всі невдачі цієї ночі. — І зміню! Слухай уважно, негіднице! Запам’ятай: шістьма словами я можу відправити Сайкса на шибеницю так само певно, ніби зараз стискаю його бичачу шию власними руками. Якщо він повернеться без хлопця… якщо врятується сам і — живий чи мертвий — не поверне мені хлопця… тоді вбий його сама, якщо хочеш урятувати його від ката. І зроби це тієї ж миті, як він переступить цей поріг. Бо потім буде запізно!

— Та що ти верзеш? — мимоволі вигукнула Ненсі.

— Що означає?! — шаленів Фейгін. — Коли цей хлопець вартий для мене сотень фунтів, невже я дозволю, щоб випадок, який сам ішов мені в руки, вислизнув через примхи п’яної банди, життя якої для мене нічого не варте?! Надто тепер, коли я зв’язався із самим дияволом у плоті, котрий, як схоче, може… може…

Задихаючись, старий затнувся, не знаходячи потрібного слова. І в ту ж мить урвався. Його лють згасла так само раптово, як і спалахнула. Ще мить тому він несамовито розмахував стиснутими кулаками, очі палали, а обличчя посіріло від гніву. Тепер же безсило опустився на стілець, зіщулився і весь затремтів. Здавалося, його охопив страх: чи не сказав він зайвого, чи не виказав ненароком якусь страшну таємницю.

Після недовгої паузи він обережно глянув на Ненсі. Вона сиділа так само байдуже, як і тоді, коли він увійшов. Це помітно його заспокоїло.

— Ненсі, люба… — прохрипів Фейгін уже своїм улесливим голосом. — ти ж не сердишся на мене, правда?

— Не чіпай мене зараз, Фейгіне, — мляво відповіла вона, підводячи голову. — Якщо цього разу Білл не зробив того, що треба, зробить іншим разом. Він багато разів добре прислужився тобі й ще не раз прислужиться, коли зможе. А коли не зможе — то не зможе. Досить про це.

— А щодо хлопчика, люба?.. — нервово потираючи долоні, обережно запитав Фейгін.

— Хлопчик нехай має ту долю, яка йому судилася, — швидко перебила Ненсі. — І я повторю ще раз: сподіваюся, що він уже мертвий, що його більше ніхто не скривдить… і ти також. Звісно, якщо з Біллом нічого не трапиться. А якщо Тобі вдалося втекти, то й Білл, найімовірніше, теж у безпеці. Бо Білл вартий двох таких, як Тобі.

— Ну, а мої слова ти затямила, серденько?— не зводячи з неї блискучих очей, знову запитав Фейгін.

— Якщо хочеш, щоб я щось для тебе зробила, доведеться повторити все спочатку, — відповіла Ненсі. — Але краще зачекай до завтра. Бо поки ти патякав, мене хміль зовсім розібрав.

Фейгін поставив ще кілька запитань, усі — з однією метою: з’ясувати, чи вловила Ненсі те, що він необережно проговорився. Та вона відповідала так швидко й невимушено, а його пильний, пронизливий погляд зустрічала з такою байдужістю, що Фейгін остаточно переконався: дівчина добряче напідпитку.

Ненсі й справді не була позбавлена вади, доволі поширеної серед вихованок Фейгіна. Ба більше — у зовсім юному віці їх не лише не відучували від цього, а часом навіть заохочували. Її розпатланий вигляд і різкий запах джину, що стояв у кімнаті, лише підтверджували здогад старого. Коли ж після раптового спалаху гніву вона поступово впала спершу в мляву байдужість, а потім у той дивний стан, коли щохвилини змінюються почуття, — то плакала, то раптом вигукувала: «Не здавайся!» або починала міркувати, які ще шанси залишаються, доки пан чи пані почуваються щасливими, — містер Фейгін, який добре знався на подібних речах, із великим задоволенням зрозумів: вона зовсім втратила ясність думки.

Це відкриття помітно його заспокоїло. До того ж він досяг обох своїх цілей: розповів Ненсі про все, що почув цієї ночі, і на власні очі переконався, що Сайкс досі не повернувся. Тож Фейгін вирушив додому, залишивши свою молоду приятельку спати, схиливши голову на стіл.

Наближалася північ. Ніч була темна й пронизливо холодна, тож жодного бажання затримуватися дорогою він не мав. Різкий вітер вимітав із вулиць не тільки пил і бруд, а й людей. Перехожих траплялося зовсім мало, і всі поспішали додому. Зате Фейгінові вітер був на руку — він дув йому в спину, ніби підганяючи вперед. Старий тремтів і здригався щоразу, коли черговий порив грубо штовхав його далі.

Він уже звернув на свою вулицю й, намацуючи в кишені ключ, підійшов до дверей будинку, коли з темного заглиблення біля входу безшумно вислизнула чиясь постать. Незнайомець непомітно перетнув вулицю й опинився поруч.

— Фейгіне! — прошепотів голос просто біля його вуха.

— А! — старий різко озирнувся. — Це…

— Так, — перебив незнайомець. — Я чекаю тут уже дві години. Де тебе чорти носили?

— По твоїх справах, любий мій, — відповів Фейгін, неспокійно зиркнувши на співрозмовника й мимоволі сповільнивши крок. — Усю ніч займався тільки ними.

— Авжеж, звісно, — насмішкувато мовив той. — І який результат?

— Нічого доброго.

— Сподіваюся, нічого й поганого? — різко зупинився незнайомець і тривожно глянув на нього.

Фейгін похитав головою, збираючись відповісти, але співрозмовник урвав його й показав на будинок, біля якого вони саме стояли.

— Ходімо всередину. Там і поговоримо. Я промерз до кісток, поки тебе дочекався. Цей вітер пронизує наскрізь.

Фейгін мав такий вигляд, ніби охоче уникнув би нічного гостя. Він навіть пробурмотів щось про те, що в домі не розпалено. Та незнайомець повторив своє прохання вже наказовим тоном. Старому нічого не лишалося, як відчинити двері.

— Зачини тихо, поки я принесу світло, — сказав він.

— Тут темно, як у могилі, — буркнув незнайомець, навпомацки ступаючи вперед. — Поквапся!

— Зачини двері, — долинув шепіт Фейгіна з кінця коридору.

У ту ж мить двері грюкнули так голосно, що луна прокотилася будинком.

— Це не я! — озвався незнайомець. — То вітер їх грюкнув. Або вони самі зачинилися. Одне з двох. Та принеси вже те світло, бо ще голову собі розіб’ю в цій проклятій норі.

Фейгін крадькома спустився кухонними сходами. За кілька хвилин він повернувся із запаленою свічкою й повідомив, що Тобі Крекіт спить у задній кімнаті внизу, а хлопці — у передній. Поманивши гостя за собою, він почав підніматися нагору.

— Те, що маємо сказати одне одному, можна обговорити тут, любий мій, — мовив Фейгін, відчиняючи двері кімнати на першому поверсі. — У віконницях є щілини, а ми не любимо показувати сусідам світло, тож поставимо свічку на сходах. Отак.

Він нахилився й поставив свічку на верхній сходинці просто навпроти прочинених дверей кімнати.

Потім увійшов усередину.

Кімната була майже порожня. З меблів тут стояли лише старе крісло зі зламаним підлокітником і потерта канапа без оббивки, притулена за дверима. Незнайомець важко опустився на канапу, ніби смертельно втомився. Фейгін підтягнув навпроти крісло, і вони сіли один проти одного.

У кімнаті не панувала цілковита темрява. Двері залишилися трохи прочиненими, а свічка на сходах кидала тьмяне світло на протилежну стіну.

Довгий час вони розмовляли пошепки. Розібрати можна було лише окремі уривки слів, але навіть сторонньому слухачеві стало б зрозуміло: Фейгін виправдовується, а його співрозмовник дедалі більше дратується.

Так минуло, мабуть, із чверть години. Нарешті Монкс — саме так Фейгін кілька разів назвав незнайомця під час розмови — трохи підвищив голос:

— Кажу тобі ще раз: усе було організовано безглуздо. Чому ти просто не залишив хлопця тут, серед інших, і відразу не зробив із нього звичайного кишенькового злодія?

— Та ви тільки послухайте його! — вигукнув Фейгін, знизавши плечима.

— Хочеш сказати, що не зміг би цього зробити, якби захотів? — суворо запитав Монкс. — Хіба ти не робив такого десятки разів з іншими хлопчаками? Якби ти мав трохи терпіння — рік, не більше, — невже не зміг би домогтися його засудження й відправити геть із країни? Можливо, навіть на все життя.

— І кому, по-твоєму, це було б вигідно, любий друже? — покірно запитав Фейгін.

— Мені, — коротко відповів Монкс.

— Але не мені, — смиренно мовив Фейгін. — Хлопець міг стати мені в пригоді. Коли угоду укладають двоє, цілком справедливо зважати на інтереси обох сторін. Хіба не так, мій добрий друже?

— То що ж? — нетерпляче кинув Монкс.

— Я зрозумів, що привчити його до нашого ремесла буде нелегко, — відповів Фейгін. — Він був зовсім не такий, як інші хлопці, що потрапляли до нас.

— Авжеж, хай йому чорт! — пробурмотів Монкс. — Інакше давно вже став би злодієм.

— Я не мав за що зачепитися, щоб затягнути його ще глибше, — продовжив Фейгін, уважно стежачи за виразом його обличчя. — Він іще не був по-справжньому втягнутий. Мені не було чим його залякати. А без цього на початку нічого не вдієш — усі наші старання марні. Що я мав робити? Знову послати його з Пройдою та Чарлі? Нам і першого разу цього вистачило, любий друже. Тоді я тремтів за всіх нас.

— Це сталося не з моєї вини, — сухо зауважив Монкс.

— Ні, ні, любий друже, — поспішив погодитися Фейгін. — І тепер я не нарікаю. Бо якби того не сталося, ти, можливо, ніколи не побачив би хлопця, не впізнав би його й не зрозумів, що саме його так довго шукав. Ну, а потім я повернув його тобі за допомогою дівчини. І саме тоді вона почала до нього прихилятися.

— То задуши її! — роздратовано кинув Монкс.

— Ні, зараз ми не можемо собі цього дозволити, любий друже, — усміхнувся Фейгін. — Та й це не наш спосіб діяти. Хоч, хто знає, може, колись я й сам не відмовився б від такого. Я добре знаю цих дівчат, Монксе. Щойно хлопець зачерствіє, вона дбатиме про нього не більше, ніж про поліно. Тобі ж потрібно, щоб він став злодієм. Якщо він живий — відтепер я зможу зробити з нього злодія. А якщо… якщо… — Фейгін нахилився ближче. — Хоч це й малоймовірно… але якщо станеться найгірше, і він загине…

— Якщо він загине — це не моя вина! — різко перебив Монкс. На його обличчі промайнув жах, і він тремтячими руками вчепився Фейгінові в рукав. — Запам’ятай це, Фейгіне! Я до цього не причетний. Я від самого початку казав: усе що завгодно, тільки не його смерть. Я не хочу крові. Убивство завжди виходить назовні. І потім переслідує людину все життя. Якщо його застрелили — це сталося не через мене. Чуєш? Хай згорить це прокляте лігво!.. Що це було?

— Що? — вигукнув Фейгін, схопивши боягуза обома руками й різко підводячись. — Де?

— Там! — Монкс витріщився на протилежну стіну. — Тінь! Я бачив тінь жінки в плащі й капелюшку. Вона ковзнула по панелі, мов подих!

Фейгін миттю відпустив його, і вони стрімголов вискочили з кімнати. Свічка, майже догорівши від протягу, стояла на тому самому місці. Її слабке світло освітлювало лише порожні сходи та їхні бліді обличчя. Вони завмерли, прислухаючись. У будинку панувала мертва тиша.

— Тобі привиділося, — сказав Фейгін, узявши свічку й обернувшись до супутника.

— Клянуся, я це бачив! — тремтів Монкс. — Коли я вперше глянув, вона ніби нахилилася вперед. А щойно я заговорив — миттю зникла.

Фейгін презирливо поглянув на його зблідле обличчя й, кинувши, що той може йти за ним, якщо хоче, почав підніматися сходами. Вони перевірили всі кімнати. У кожній було холодно, порожньо й безлюдно. Потім спустилися в коридор, а звідти — до підвалів. На низьких стінах виступала зелена волога. У світлі свічки блищали слизькі сліди равликів і слимаків. Але навкруги панувала така тиша, ніби в могилі.

— Ну що тепер скажеш? — промовив Фейгін, коли вони повернулися до коридору. — Крім нас, у будинку немає жодної живої душі. Лише Тобі та хлопці. І вони нікуди не подінуться. Ось, поглянь.

На доказ своїх слів він витяг із кишені два ключі й пояснив, що, коли спускався по свічку, замкнув хлопців у кімнатах, щоб ніхто не завадив їхній розмові.

Усі ці докази остаточно похитнули впевненість містера Монкса. Поки вони безрезультатно обшукували будинок, його запевнення ставали дедалі менш палкими. А тепер він кілька разів похмуро засміявся й визнав, що, найімовірніше, усе це було лише грою розпаленої уяви. Проте відновлювати розмову він навідріз відмовився. Раптом згадав, що вже давно минула перша година ночі. На цьому дивна парочка розійшлася.

Розділ XXVII

У якій автор спокутує неввічливість попереднього розділу, що надто безцеремонно покинув одну поважну даму

Було б украй негоже, якби скромний автор змусив чекати таку поважну особу, як парафіяльний служитель, що стоїть спиною до каміна, підібгавши поли свого сюртука під пахви, аж поки письменникові заманеться знову звернути на нього увагу. А ще більшою нечемністю було б залишити без належної пошани даму, до якої цей достойник мав найніжніші почуття й у вушко якій шепотів такі солодкі слова, що вони могли б зворушити серце будь-якої дівчини чи поважної матрони.

Тому літописець, перо якого виводить ці рядки, — сподіваючись, що знає своє місце й належно шанує тих земних достойників, яким доручено високу й важливу владу, — поспішає віддати їм честь, якої вимагає їхнє становище, і поставитися до них з усією належною церемонністю, що її так владно потребують їхній високий чин, а відтак і безсумнівні чесноти.

Щоправда, саме тут автор мав намір умістити невеличкий трактат про божественне право парафіяльних служителів і переконливо довести незаперечну істину, що служитель не може чинити неправильно. Без сумніву, така розвідка була б водночас і приємною, і повчальною для читача зі здоровим глуздом. Проте через брак часу й місця її доводиться відкласти до слушнішої нагоди. Коли ж така нагода випаде, автор буде готовий довести, що справжній парафіяльний служитель — тобто той, хто служить при парафіяльному притулку й виконує свої обов’язки при парафіяльній церкві, — уже самим своїм званням наділений усіма можливими людськими чеснотами. І що жоден інший служитель — чи то при торговельній компанії, чи то при суді, чи навіть при допоміжній каплиці (хоч останніх це стосується бодай у найменшій мірі) — не може претендувати хоча б на крихту цих високих переваг.

Містер Бамбл уже вдруге перелічив чайні ложечки, знову зважив срібні щипчики для цукру, ще прискіпливіше оглянув молочник і з педантичною точністю перевірив увесь хатній скарб — аж до кінського волосу в сидіннях стільців. Усі ці дії він повторив щонайменше з пів дюжини разів, перш ніж вирішив, що місіс Корні давно пора повернутися.

Одна думка народжує іншу. Оскільки господиня все не з’являлася, містерові Бамблу спало на думку, що цілком невинно й навіть доброчесно буде скоротати час, трохи вгамувавши свою цікавість і зазирнувши до комода місіс Корні.

Спершу він приклав вухо до замкової щілини, щоб упевнитися, що ніхто не наближається до кімнати. Потім, почавши з нижньої шухляди, взявся докладно знайомитися з її вмістом. Три великі шухляди були наповнені добротним і модним одягом, дбайливо загорнутим між шарами старих газет, пересипаних сухою лавандою. Видовище це, судячи з усього, принесло йому величезне задоволення.

Зрештою він дістався маленької шухлядки праворуч, де лежав ключ. Там його погляд упав на невелику скриньку з навісним замком. Варто було її легенько струснути, як усередині приємно задзвеніли монети. Після цього містер Бамбл із величною повільністю повернувся до каміна, знову прибрав свою звичну позу й із рішучим виглядом промовив:

— Зроблю це!

Після цієї знаменної заяви він хвилин із десять багатозначно похитував головою, ніби сам себе лагідно картував за те, що такий уже він славний і дотепний чолов’яга. Потім із явним задоволенням почав розглядати свої ноги збоку.

Саме цим захопливим заняттям він і був поглинутий, коли місіс Корні стрімко вбігла до кімнати. Задихана, вона без сил опустилася в крісло біля каміна, однією рукою затулила очі, другу притиснула до серця й важко ловила повітря.

— Місіс Корні! — вигукнув містер Бамбл, схилившись над матроною. — Що сталося, мадам? Невже щось трапилося? Прошу, скажіть! Я весь… весь… — від хвилювання він ніяк не міг пригадати потрібного слова, тож закінчив зовсім інакше: — …мов на битому склі!

— Ох, містере Бамбле! — вигукнула вона. — Я так страшенно розхвилювалася!

— Розхвилювалися, мадам? — гримнув містер Бамбл. — Та хто ж насмілився?.. А, знаю! — урочисто перебив він сам себе. — Це все ті кляті злидарі!

— Навіть подумати страшно! — сказала вона, здригнувшись.

— То й не думайте про це, мадам, — поважно порадив містер Бамбл.

— Не можу… — схлипнула вона.

— Тоді треба щось випити, мадам, — лагідно мовив він. — Трохи вина?

— Нізащо! — відповіла місіс Корні. — Я не можу… Ой!.. Верхня полиця… праворуч… ой!

Промовивши це, добра пані безпорадно показала рукою на шафку й знову затремтіла від внутрішніх судом. Містер Бамбл миттю кинувся до буфета, схопив із указаної полиці зелену скляну пляшку на пінту, налив її вміст у чайну чашку й підніс до губ місіс Корні.

— Мені вже краще, — сказала вона, відкинувшись на спинку крісла після того, як випила половину.

Містер Бамбл побожно звів очі до стелі, дякуючи небесам. Потім знову перевів погляд на чашку, підніс її до носа й принюхався.

— М’ятні краплі, — ледь чутно промовила місіс Корні, лагідно всміхаючись до нього. — Скуштуйте. Там є ще… дещо.

Містер Бамбл недовірливо пригубив ліки, прицмокнув губами, зробив ще ковток… а потім іще один — аж поки чашка спорожніла.

— Дуже добре заспокоює, — сказала місіс Корні.

— Авжеж, мадам. Надзвичайно добре, — погодився служитель.

Промовивши це, він підтягнув стілець ближче до матрони й із найніжнішою турботою поцікавився, що ж так її засмутило.

— Нічого, — відповіла місіс Корні. — Я просто нерозумна, надто вразлива й слабка жіночка.

— Слабка? Та ні, мадам, — заперечив містер Бамбл, підсунувши свій стілець ще ближче. — Хіба ви слабка, місіс Корні?

— Усі ми слабкі створіння, — зітхнула місіс Корні, висловивши, на її думку, незаперечну життєву істину.

— Це правда, — погодився служитель.

Кілька хвилин обоє мовчали. За цей час містер Бамбл наочно підтвердив слушність щойно висловленої думки: його ліва рука, що досі спочивала на спинці стільця місіс Корні, непомітно перемістилася до стрічок її фартуха й поступово в них заплуталася.

— Усі ми слабкі створіння, — повторив містер Бамбл.

Місіс Корні тяжко зітхнула.

— Не зітхайте, місіс Корні, — лагідно мовив містер Бамбл.

— Не можу, — відповіла вона й знову зітхнула.

— Дуже затишна кімната, мадам, — озирнувшись, сказав містер Бамбл. — Якби ще одна кімната до цієї — було б просто ідеальне житло.

— Для однієї людини це вже занадто, — тихо мовила місіс Корні.

— Але не для двох, мадам, — м’яко відповів містер Бамбл. — Чи не так, місіс Корні?

Почувши це, місіс Корні сором’язливо опустила голову. Містер Бамбл теж нахилився — щоправда, лише для того, щоб краще роздивитися її обличчя. Із цілковитою пристойністю місіс Корні відвернулася, звільнила руку, нібито щоб дістати носовичок, але майже несвідомо знову поклала її в долоню містера Бамбла.

— Парафіяльна рада забезпечує вас вугіллям, чи не так, місіс Корні? — запитав він, ніжно стискаючи її руку.

— І свічками, — відповіла вона, ледь помітно відповівши на його потиск.

— Вугілля, свічки та ще й житло безкоштовно, — задумливо мовив містер Бамбл. — Ох, місіс Корні, та ви справжній ангел!

Перед таким палким поривом почуттів дама не встояла. Вона схилилася в обійми містера Бамбла, а той, розхвилювавшись, палко поцілував її в її цнотливий носик.

— Яка ж ви досконалість… справжня парафіяльна досконалість! — у захваті вигукнув містер Бамбл. — Ви ж знаєте, моя чарівнице, що містеру Слауту сьогодні ще гірше?

— Знаю, — сором’язливо відповіла місіс Корні.

— Лікар каже, що й тижня не проживе, — провадив містер Бамбл. — Він очолює цей притулок. Коли його не стане, місце звільниться. А вакантну посаду ж треба буде кимось зайняти. Ох, місіс Корні, які перспективи! Яка чудова нагода поєднати не лише серця, а й господарства!

Місіс Корні тихенько схлипнула.

— Те маленьке слово? — прошепотів містер Бамбл, схилившись до сором’язливої красуні. — Одне-єдине… зовсім маленьке словечко, моя люба Корні.

— Та… та… так… — ледве чутно видихнула матрона.

— І ще одне запитання, — мовив служитель. — Заспокойте свої любі почуття лише на мить. Коли ж це станеться?

Місіс Корні двічі намагалася відповісти — і двічі слова завмирали на губах. Нарешті, зібравшись із духом, вона обвила руками шию містера Бамбла й сказала, що все може статися хоч зараз, коли він тільки забажає. А ще додала, що він — «просто неперевершений качурик».

Коли всі питання було владнано до взаємного задоволення, заручини урочисто скріпили ще однією чашкою м’ятної настоянки. Вона виявилася вкрай доречною, адже від пережитого хвилювання місіс Корні ніяк не могла заспокоїтися. Поки вони смакували напій, вона повідомила містерові Бамблу про смерть старої жінки.

— Дуже добре, — сказав той, сьорбнувши м’ятної настоянки. — Дорогою додому зайду до Сауербері й скажу, щоб завтра вранці прислав людей. То це через неї ви так злякалися, люба?

— Та ні… нічого особливого, — ухильно відповіла місіс Корні.

— Ні, люба, щось таки сталося, — наполягав містер Бамбл. — Невже не розкажете своєму Б.?

— Не зараз, — відповіла вона. — Якось іншим разом. Уже після нашого весілля, любий.

— Після весілля?! — вигукнув містер Бамбл. — Сподіваюся, це не через якесь нахабство одного з тих чоловіків-злидарів?..

— Ні-ні, любий! — поспішно перебила його місіс Корні.

— Бо якби я тільки подумав, — провадив містер Бамбл, — що хтось із них насмілився звести свої вульгарні очі на це чарівне личко…

— Вони б ніколи не наважилися, любий, — запевнила його місіс Корні.

— І хай тільки спробують! — вигукнув містер Бамбл, стискаючи кулак. — Нехай мені трапиться хоч один такий сміливець — хоч парафіяльний, хоч зовсім сторонній, — який посміє таке втнути. Запевняю, вдруге він цього вже не зробить!

Якби ці слова не супроводжувалися таким войовничим розмахуванням руками, їх навряд чи можна було б вважати особливо вишуканим компліментом жіночій вроді. Та містер Бамбл жестикулював із такою грізною рішучістю, що місіс Корні була глибоко зворушена цим доказом його відданості й, сповнена щирого захвату, вона назвала його своїм голубочком.

Тоді цей «голуб» підняв комір свого сюртука, насунув трикутного капелюха й, після довгих і ніжних обіймів зі своєю майбутньою дружиною, знову вийшов у холодну ніч. Щоправда, дорогою він на кілька хвилин зазирнув до чоловічої палати притулку, щоб добряче насварити її мешканців. Це було потрібно лише для того, аби переконатися: посаду управителя притулку він зможе обіймати з належною суворістю.

Остаточно впевнившись у власних високих якостях, містер Бамбл покинув будівлю в найкращому гуморі, солодко мріючи про майбутнє підвищення. Ці приємні думки не полишали його аж до дверей похоронної крамниці.

Тим часом містер і місіс Сауербері пішли в гості на чай і вечерю. А Ною Клейполу ніколи не кортіло витрачати більше фізичних зусиль, ніж було потрібно для двох найважливіших занять у житті — їсти й пити. Тож, хоча година була вже пізня, крамниця ще не зачинилася.

Містер Бамбл кілька разів постукав тростиною по прилавку, але відповіді не почув. Помітивши світло за скляними дверцятами маленької кімнатки в глибині крамниці, він насмілився зазирнути всередину. І те, що він побачив, неабияк його здивувало.

Стіл був накритий до вечері. На ньому стояли хліб із маслом, тарілки, келихи, кухоль із портером і пляшка вина. На чолі столу, розвалившись у м’якому кріслі й недбало закинувши ноги на бильце, сидів Ной Клейпол. В одній руці він тримав розкритого складаного ножа, а в другій — величезний шматок хліба з маслом. Поряд стояла Шарлотта й відкривала устриці з барильця, а містер Клейпол ласкаво дозволяв собі миттю їх ковтати з таким апетитом, що міг би викликати заздрість у будь-кого.

Незвично червоний ніс молодого джентльмена та вперте примружування правого ока красномовно свідчили, що він уже встиг трохи захмеліти. Це припущення ще більше підтверджував той захват, із яким він поїдав устриці: таке завзяття можна було пояснити хіба що глибокою вірою в їхню чудодійну здатність охолоджувати внутрішній жар.

— Ось яка жирненька, Ною, любий! — мовила Шарлотта. — Спробуй, ну будь ласка. Хоч оцю.

— Яка ж чудова річ — устриця! — захоплено промовив Ной, проковтнувши її. — Шкода тільки, що коли їх з’їси забагато, то потім стає зле. Правда ж, Шарлотто?

— Так, це просто неподобство,— погодилася дівчина.

— Авжеж, — кивнув Ной. — А ти сама любиш устриці?

— Не дуже, — відповіла Шарлотта. — Мені куди приємніше дивитися, як їх їси ти, любий Ною, ніж їсти самій.

— От дивина! — задумливо протягнув Ной.

— З’їж іще одну, — попросила Шарлотта. — Дивись, яка гарненька! І борідка в неї така ніжна.

— Уже не можу, — сказав Ной. — Дуже шкода. Іди сюди, Шарлотто, я тебе поцілую.

— Що?! — гримнув містер Бамбл, вриваючись до кімнати. — Повтори-но це ще раз, добродію!

Шарлотта скрикнула й сховала обличчя у фартух. Ной Клейпол, навіть не встигнувши підвестися, лише спустив ноги з бильця крісла й витріщився на служителя з п’яним переляком.

— Повтори ще раз, нахабо безсоромний! — гримів містер Бамбл. — Як ти смієш навіть вимовляти таке? А ти, зухвала дівчисько, як смієш його до цього заохочувати? Поцілувати її?! — обурено вигукнув він. — Фе!

— Я не хотів! — зарюмсав Ной. — Це вона весь час мене цілує — хочу я того чи ні.

— Ох, Ною! — докірливо скрикнула Шарлотта.

— Та правда ж! І сама це знаєш! — відрубав Ной. — Вона постійно до мене чіпляється, містере Бамбле! То за підборіддя мене вщипне, то голубить, то всілякі ніжності вигадує!

— Мовчати! — суворо наказав містер Бамбл. — Ви, панно, негайно спустіться вниз. А ти, Ною, зараз же зачиняй крамницю. І щоб до повернення господаря — ані слова! Інакше пошкодуєш. Коли ж містер Сауербері повернеться, передаси йому, що містер Бамбл наказав завтра після сніданку прислати труну для старої жінки. Чуєш?

— Поцілунки! — вигукнув він, театрально здійнявши руки до неба. — Який жах! Яке розбещення серед нижчих станів у нашій парафії! Якщо парламент негайно не візьметься за ці огидні звичаї, країна загине, а чесне ім’я простого люду буде втрачено назавжди!

Промовивши це, служитель із похмурою величністю вийшов із похоронної крамниці.

А тепер, коли ми провели його майже до самого дому й належно подбали про підготовку до похорону старої жінки, час знову повернутися до юного Олівера Твіста й з’ясувати, чи не лежить він і досі в тій самій канаві, де його покинув Тобі Крекіт.

Розділ XXVIII

У якій розповідається про те, що сталося з Олівером далі

— Щоб вас вовки роздерли! — процідив Сайкс, люто скрегочучи зубами. — От якби хоч до когось із вас добратися, ви б у мене завили!

Промовивши це з усією шаленою люттю, на яку лише був здатен, Сайкс поклав пораненого хлопця собі на зігнуте коліно й на мить озирнувся через плече, щоб поглянути, чи не наздоганяють його переслідувачі.

Крізь темряву й густий туман майже нічого не було видно. Та повітря здригалося від людських криків, а гавкіт собак з навколишніх дворів, розбуджених дзвоном тривоги, лунав звідусіль.

— Стій, боягузе! — гаркнув грабіжник услід Тобі Крекіту, який, щосили працюючи довгими ногами, вже добряче вирвався вперед. — Стій!

Почувши цей окрик удруге, Тобі різко спинився. Він ще не був певен, що опинився поза досяжністю пістолетного пострілу, а з Сайксом у такі хвилини жартувати не випадало.

— Допоможи мені з хлопцем! — люто крикнув Сайкс, жестом наказуючи спільникові повернутися. — Назад!

Тобі зробив вигляд, що слухається, але, повільно наближаючись, стиха, уривчастим від задишки голосом, дав зрозуміти, що ця думка йому зовсім не до вподоби.

— Швидше! — гаркнув Сайкс, поклавши Олівера в сухий рів біля своїх ніг і вихопивши з кишені пістолет. — Не випробовуй мого терпіння!

У цю мить галас став ще ближчим. Озирнувшись, Сайкс побачив, що переслідувачі вже перелазять через ворота на поле, де він стояв, а попереду них мчать двоє собак.

— Усе пропало, Білле! — крикнув Тобі. — Кинь малого та рятуйся!

Давши таку прощальну пораду, містер Крекіт, вирішивши, що краще ризикнути кулею від приятеля, ніж напевно потрапити до рук ворогів, щодуху кинувся навтьоки.

Сайкс стиснув зуби, швидко озирнувся довкола, накрив нерухомого Олівера плащем, у який його поспіхом загорнули, і побіг уздовж живоплоту, ніби навмисне відволікаючи увагу переслідувачів від місця, де лежав хлопець. За мить він зупинився біля іншого живоплоту, що перетинав перший під прямим кутом, жбурнув високо в повітря свій пістолет, одним стрибком перемахнув через огорожу — і зник.

— Гей! Гей, сюди! — пролунав позаду тремтячий голос. — Пінчере! Нептуне! Назад! Сюди, сюди!

Собаки, яким, схоже, так само, як і їхнім господарям, ця гонитва була не надто до душі, охоче підкорилися наказу. Тим часом троє чоловіків уже встигли забігти далеко в поле. Вони спинилися, щоб порадитися.

— Моя думка… тобто, краще сказати, наказ такий, — мовив найтовстіший із них. — Треба негайно повертатися додому.

— Я цілком згоден із будь-яким рішенням, яке схвалить містер Джайлз, — чемно озвався нижчий на зріст чоловік, теж далеко не худорлявий. Обличчя в нього було смертельно бліде, а сам він — надзвичайно ввічливий, як це часто буває з людьми, яких добряче налякали.

— Не хочу здатися неввічливим, панове, — сказав третій, той самий, що покликав собак, — але містеру Джайлзу видніше.

— Авжеж, — підхопив низенький. — І що б не сказав містер Джайлз, нам не личить із ним сперечатися. Ні-ні, я знаю своє місце! Слава Богу, чудово знаю своє місце!

Правду кажучи, цей чоловічок справді добре усвідомлював своє становище — і розумів, що воно вкрай незавидне. Поки він говорив, зуби в нього так цокотіли, що це було добре чути.

— Ти боїшся, Брітлсе, — сказав містер Джайлз.

— Нічого я не боюся, — відказав Брітлс.

— Боїшся.

— Неправда, містере Джайлзе.

— Сам неправду кажеш, Брітлсе.

Ця коротка словесна перепалка почалася через шпильку містера Джайлза, а шпилька виникла через його роздратування: інші так майстерно обсипали його компліментами, що саме йому довелося взяти на себе відповідальність наказати всім повертатися додому. Крапку в суперечці поставив третій чоловік, виявивши цілком філософський погляд на речі.

— Знаєте що, панове? — сказав він. — Ми всі боїмося.

— Кажіть за себе, добродію, — відповів містер Джайлз, який був найбіліший із усієї компанії.

— Так і кажу, — спокійно мовив той. — За таких обставин боятися цілком природно. Я боюся.

— І я боюся, — зізнався Брітлс. — Тільки не треба тикати людині цим в очі так нахабно.

Такі щирі зізнання розчулили містера Джайлза. Він теж одразу визнав, що йому страшно. Після цього всі троє як один розвернулися й кинулися назад. Бігли вони в дивовижній злагоді, аж поки містер Джайлз, який найшвидше захекався, та ще й тягнув із собою вила, не наполіг на короткій зупинці, щоб шляхетно перепросити за свою різкість.

— Але дивовижна річ, — сказав містер Джайлз, коли пояснився. — На що тільки не здатна людина, коли в неї кров закипає. От якби ми впіймали хоч одного з тих негідників, я б точно його вбив. Це я знаю напевне.

Обоє його супутників зізналися, що їх теж охоплювало таке саме відчуття. Та тепер, коли запал у всіх давно вщух, вони взялися міркувати, що ж так раптово змінило їхню відвагу.

— Я знаю, у чому річ, — нарешті сказав містер Джайлз. — У воротах.

— А й справді! Цілком може бути! — жваво підхопив Брітлс.

— Безперечно, — поважно вів далі Джайлз. — Саме ті ворота й зупинили весь наш бойовий запал. Я відчув, як він миттю зник, щойно почав перелазити через них.

За дивним збігом обставин двоє інших теж відчули ту саму неприємну зміну саме тієї миті. Отже, сумнівів не залишалося: винні були ворота. Тим більше що всі троє однаково добре пам’ятали — саме тоді, коли вони перелазили через них, перед ними й з’явилися грабіжники.

Цю розмову вели двоє чоловіків, які застали злодіїв на місці, та мандрівний лудильник, що ночував у господарській прибудові. Його, разом із двома безпородними псами, розбудили, щоб долучити до переслідування. Містер Джайлз служив у літньої господині маєтку водночас дворецьким і управителем. Брітлс був хлопцем на всі випадки життя. Він потрапив до неї ще дитиною, і хоча давно переступив тридцятирічний рубіж, до нього й досі ставилися як до «перспективного юнака».

Підбадьорюючи одне одного такими розмовами, але водночас тримаючись якомога ближче й щоразу тривожно озираючись, коли новий порив вітру шарудів гіллям, усі троє поспішили до дерева, за яким залишили ліхтар. Вони побоялися брати його із собою під час погоні, щоб світло не підказало злодіям, куди стріляти. Забравши ліхтар, чоловіки щодуху подалися додому швидкою підтюпцем. І ще довго після того, як їхні темні постаті розчинилися в імлі, удалині можна було бачити, як мерехтить і погойдується вогник, немов блукаючий вогонь, що плив крізь холодний і вогкий морок.

Наближався світанок, і повітря дедалі холоднішало. Туман густою пеленою стелився по землі, мов клуби диму. Трава була мокра, стежки й низини перетворилися на суцільне багно й калюжі. Сирий, нездоровий вітер поволі тягнувся полями, глухо стогнучи. А Олівер і далі лежав нерухомо й непритомно там, де його покинув Сайкс.

Ранок швидко вступав у свої права. Повітря ставало дедалі пронизливішим. На небі ледь займалося тьмяне світло — радше згасання ночі, ніж народження дня. Предмети, що в темряві здавалися примарними й моторошними, поступово набували чітких обрисів і повертали собі звичний вигляд. З неба рясно полив дощ, голосно тарабанячи по голих кущах. Але Олівер цього не відчував. Він так само лежав непритомний, безпорадно простягнувшись на холодній глиняній землі.

Нарешті тишу порушив тихий стогін болю. З ним хлопець і прокинувся. Ліва рука, недбало перев’язана шаллю, безсило звисала вздовж тіла. Пов’язка була наскрізь просякнута кров’ю. Олівер так ослаб, що ледве спромігся сісти. Озирнувшись навколо в пошуках допомоги, він лише тихо застогнав. Тремтячи від холоду й виснаження, він спробував підвестися, але ноги не втримали його — усе тіло здригнулося, і він знову впав на землю.

Після короткого забуття, в яке знову поринув, Олівер відчув важку млость, що стискала серце. Йому здавалося: якщо залишиться тут, неодмінно помре. Зібравши рештки сил, він підвівся й спробував іти. Голова паморочилася, його хитало, мов п’яного. Та він уперто переставляв ноги, похиливши голову на груди, спотикаючись на кожному кроці й не знаючи, куди прямує.

У його затьмареній свідомості безладно роїлися уривки думок і спогадів. Йому здавалося, ніби він і досі йде між Сайксом і Крекітом, які сердито сперечаються. Їхні голоси виразно лунали у вухах. А коли він, напруживши всю волю, намагався не впасти й ніби приходив до тями, то раптом помічав, що сам відповідає їм уголос. Потім йому ввижалося, що поруч лише Сайкс і вони, як учора, мовчки бредуть дорогою. Коли повз проходили примарні людські постаті, Олівер відчував на зап’ясті міцну руку грабіжника. Раптом його здригнув гуркіт пострілу. У повітрі залунали крики, спалахнули вогні, усе довкола змішалося в гаморі й сум’ятті, а якась невидима сила стрімко кудись його несла. І крізь усі ці уривчасті видіння невідступно проходило глухе, невизначене відчуття болю, що не полишало його ні на мить.

Так він ішов далі, майже машинально, пролазячи між жердинами воріт або крізь проломи в живоплотах, що траплялися на шляху, аж поки не вийшов на дорогу. Саме там дощ полив так сильно, що остаточно привів його до тями.

Олівер озирнувся й побачив неподалік будинок. Можливо, він ще зможе до нього дістатися. Може, люди, побачивши його в такому стані, змилуються над ним. А якщо й ні, то, думав він, краще померти біля людського житла, ніж самому серед безлюдних полів. Зібравши останні сили, він зробив останню відчайдушну спробу й повільно попрямував до будинку.

Чим ближче він підходив, тим сильніше його не полишало дивне відчуття, що він уже бачив це місце. Він не пам’ятав жодної подробиці, але сам вигляд будинку здавався знайомим.

Та ось той самий мур навколо саду!

Саме тут, на траві по той бік муру, він учора ввечері впав навколішки й благав двох злочинців змилуватися над ним.

Це був той самий будинок, який вони намагалися пограбувати.

Олівера охопив такий жах, коли він упізнав це місце, що на якусь мить він забув навіть про нестерпний біль у рані й подумав лише про втечу.

Втечу! Та він ледве тримався на ногах. І навіть якби сили його юного, кволого тіла не були виснажені до краю, куди б він утік?

Він натиснув на хвіртку. Та була незамкнена й легко відчинилася. Хитаючись, Олівер перейшов галявину, піднявся сходами, ледь чутно постукав у двері й, остаточно знесилівши, опустився біля однієї з колон невеликого ґанку.

Саме в цей час містер Джайлз, Брітлс і мандрівний лудильник намагалися оговтатися після нічних пригод. Вони сиділи на кухні, смакуючи чай та всілякі наїдки.

Зазвичай містер Джайлз не дозволяв собі надто близьких стосунків із прислугою нижчого рангу. Він поводився з ними поблажливо й чемно, але так, щоб кожен пам’ятав про його вищий статус. Проте смерть, пожежі й нічні пограбування швидко стирають станові відмінності.

Тож містер Джайлз сидів, витягнувши ноги до кухонного каміна, спершись лівим ліктем на стіл, а правою рукою жваво супроводжував свою докладну розповідь про нічне пограбування. Його слухачі — насамперед куховарка й покоївка — ловили кожне слово, затамувавши подих.

— Було десь пів на третю, — почав містер Джайлз. — А може, й трохи ближче до третьої, ручатися не стану. Я прокинувся, перевернувся в ліжку… ось так…

Тут містер Джайлз демонстративно повернувся на стільці й натягнув на себе край скатертини, удаючи ковдру.

— …і мені здалося, ніби я почув якийсь звук.

На цьому місці куховарка зблідла й попросила покоївку зачинити двері. Покоївка звернулася до Брітлса, Брітлс — до лудильника, а той удав, ніби нічого не почув.

— Так от, почув я якийсь звук, — провадив містер Джайлз. — Спершу думаю собі: «Та це мені примарилося», — і вже хотів знову заснути, коли почув його ще раз. Цього разу — зовсім виразно.

— А який саме звук? — запитала куховарка.

— Ніби щось тріщало, — відповів містер Джайлз, багатозначно озираючись.

— Мені здалося, ніби залізним ломом шкребуть по тертці для мускатного горіха, — вставив Брітлс.

— Таким він став уже тоді, коли ти його почув, — поважно заперечив містер Джайлз. — А спочатку саме тріщав.

Він відкинув зі себе скатертину, ніби ковдру.

— Я сів на ліжку… і став дослухатися.

Куховарка й покоївка водночас тихенько скрикнули й ще ближче присунули свої стільці одна до одної.

— Тепер уже я почув усе цілком ясно, — продовжив містер Джайлз. — «Хтось, — кажу собі, — ламає двері або вікно. Що ж робити? Треба розбудити бідолашного Брітлса й урятувати його від того, щоб його не зарізали просто в ліжку. Бо, — думаю, — йому можуть перерізати горло від одного вуха до другого, а він навіть не прокинеться».

Усі погляди звернулися до Брітлса. Той витріщився на оповідача з широко розкритим ротом і таким щирим жахом на обличчі, ніби вперше почув про власний порятунок.

— Я відкинув ковдру, — сказав Джайлз, рішуче скинувши зі столу скатертину, й багатозначно подивився на куховарку з покоївкою. — Тихенько встав із ліжка, взув…

— Тут присутні дами, містере Джайлзе, — пошепки нагадав лудильник.

— …черевики, добродію, — з особливим наголосом відповів Джайлз, суворо глянувши на нього. — Потім узяв заряджений пістолет, який завжди носять нагору разом зі сріблом, і навшпиньки пішов до кімнати Брітлса.

— «Брітлсе, — кажу, коли розбудив його, — тільки не лякайся».

— Так і було, — тихо підтвердив Брітлс.

— «Мені здається, ми приречені, Брітлсе, — кажу я, — але не лякайся».

— А він злякався? — поцікавилася куховарка.

— Анітрохи, — відповів містер Джайлз. — Стояв, як скеля… майже так само незворушно, як і я.

— Якби це сталося зі мною, я б, певно, одразу померла від страху, — сказала покоївка.

— Бо ви жінка, — поважно відказав Брітлс, трохи осмілівши.

— Брітлс має слушність, — схвально кивнув містер Джайлз. — Від жінки годі чекати чогось іншого. А ми, як люди мужньої статі, взяли темний ліхтар, що стояв біля Брітлсового каміна, і навпомацки рушили сходами вниз у цілковитій темряві… ось так.

Містер Джайлз уже підвівся зі стільця й, заплющивши очі, зробив два кроки, показуючи, як саме вони пробиралися, коли раптом усі, разом із ним, здригнулися від несподіваного стуку. Джайлз миттю відскочив назад до стільця. Куховарка й покоївка скрикнули.

— Це лише стукіт у двері, — промовив містер Джайлз із удаваним спокоєм. — Хтось нехай відчинить.

Ніхто не рушив із місця.

— Дивна річ — стукати в двері о такій ранній порі, — сказав містер Джайлз, переводячи погляд із блідих облич присутніх на двері, хоча й сам мав не менш переляканий вигляд. — Але відчинити все одно треба. Чуєте? Хтось!

Вимовляючи це, він багатозначно подивився на Брітлса. Але той, від природи скромний, очевидно, вважав себе не «кимось», а «ніким», тому не озвався. Тоді містер Джайлз благально поглянув на лудильника. Та виявилося, що той раптом міцно заснув. На жінок годі було й сподіватися.

— Якщо Брітлс бажає відчинити двері в присутності свідків, — після нетривалої паузи промовив містер Джайлз, — я готовий бути одним із них.

— І я також, — миттю озвався лудильник, так само раптово прокинувшись, як і заснув.

На таких умовах Брітлс погодився. Побачивши, що надворі вже зовсім розвиднілося — це стало ясно, щойно відчинили віконниці, — усі трохи заспокоїлися.

До дверей вирушили цілою процесією. Попереду бігли собаки. Позаду, не бажаючи залишатися самі, дріботіли куховарка й покоївка. За порадою містера Джайлза всі голосно розмовляли, щоб будь-який лиходій, який міг чатувати надворі, подумав, ніби в будинку зібралося багато людей. А ще, завдяки блискучій вигадці того ж таки містера Джайлза, собакам у передпокої добряче посмикали хвости, щоб ті люто загавкали.

Після всіх цих приготувань містер Джайлз міцно вчепився за руку лудильника — як він жартома пояснив, щоб той часом не втік, — і віддав наказ відчиняти двері.

Брітлс послухався.

Уся компанія, боязко визираючи одна в одної через плечі, побачила перед собою зовсім не страшного нападника, а бідолашного маленького Олівера Твіста. Він був украй виснажений, не міг вимовити ані слова, лише підвів важкі очі й мовчки благав про милосердя.

— Та це ж хлопчина! — хоробро вигукнув містер Джайлз, відтісняючи лудильника собі за спину. — Що з… га?.. Та це ж… Брітлсе… поглянь… Ти його не впізнаєш?

Брітлс, який стояв за дверима, щойно побачив Олівера, голосно скрикнув.

Містер Джайлз схопив хлопця за руку й ногу — на щастя, не за поранену — і потяг його просто до передпокою, де поклав долі на підлогу.

— Ось він! — загорлав Джайлз, звертаючись до тих, хто був нагорі. — Спіймали одного зі злодіїв, мадам! Тут злодій, міс! Поранений, міс! Це я його підстрелив, міс! А Брітлс світив мені!

— …Ліхтарем, міс! — щосили докрикнув Брітлс, приклавши долоню до рота, щоб голос лунав гучніше.

Дві служниці кинулися нагору повідомити, що містер Джайлз упіймав одного з грабіжників, а лудильник заходився приводити Олівера до тями — не стільки з милосердя, скільки з думкою, що той не повинен померти раніше, ніж його повісять.

Серед усього цього галасу й метушні раптом пролунав ніжний жіночий голос. Він миттю змусив усіх замовкнути.

— Джайлзе! — тихо покликав голос зі сходів.

— Я тут, міс, — озвався містер Джайлз. — Не лякайтеся, міс. Я майже не постраждав. Він не надто завзято пручався. Я швидко з ним упорався.

— Тихіше, — відповіла молода пані. — Ви лякаєте мою тітоньку не менше, ніж самі злодії. Бідолаха дуже поранений?

— Дуже тяжко, міс, — із невимовним задоволенням відповів Джайлз.

— Здається, він уже помирає, міс! — гукнув Брітлс так само голосно, як і раніше. — Може, хочете на нього глянути… поки не пізно?

— Прошу вас, тихіше, добрий чоловіче, — лагідно мовила молода пані. — Зачекайте лише хвилинку, я поговорю з тітонькою.

Її легкі кроки були такими ж тихими й м’якими, як і голос. За мить вона повернулася й передала розпорядження: пораненого слід обережно перенести нагору, до кімнати містера Джайлза, а Брітлс має негайно осідлати поні й скакати до Чертсі. Звідти він повинен якомога швидше привести констебля та лікаря.

— Але, міс, може, ви все ж хоч одним оком на нього глянете? — запитав містер Джайлз із такою гордістю, ніби Олівер був рідкісним птахом, якого він власноруч підбив на полюванні. — Хоч одним поглядом?

— Ні, зараз — ні за що на світі, — відповіла молода пані. — Бідолашний хлопчик!.. Джайлзе, прошу вас, заради мене, поводьтеся з ним лагідно.

Старий слуга підвів очі на дівчину, що вже відходила, і подивився їй услід із такою гордістю й захопленням, ніби вона була його рідною донькою. Потім нахилився до Олівера й допоміг обережно перенести його нагору.

Розділ XXIX

У якому читач знайомиться з мешканцями будинку, до якого потрапив Олівер

У просторій, гарно вмебльованій кімнаті, де панував затишок старого доброго дому, а не показна сучасна розкіш, за щедро накритим столом снідали дві пані. Їм прислуговував містер Джайлз, бездоганно вбраний у чорний костюм. Він стояв між буфетом і столом у позі, що ніби промовляла сама за себе: випростався на весь зріст, трохи відкинув голову й ледь нахилив її набік, виставив уперед ліву ногу, праву руку заклав за жилет, а в лівій тримав тацю. Вигляд у нього був такий, ніби він мав найприємніше переконання у власній важливості й незаперечних чеснотах.

Старша з двох пань була вже поважного віку. Та високий дубовий стілець із прямою спинкою, на якому вона сиділа, навряд чи був рівніший за її поставу. Одягнена бездоганно охайно й зі смаком, у вбрання, що поєднувало риси давно минулої моди з кількома непомітними поступками сучасним звичаям, вона лише ще виразніше підкреслювала чарівність старовинного стилю. Пані сиділа велично, склавши руки на столі, і уважно дивилася на свою юну супутницю. Попри літа, її очі майже не втратили ясності й блиску.

Молодша панна саме розквітала, як весна. Це був той вік, коли здається, ніби ангели, якщо Господь і справді дозволяє їм іноді з’являтися серед людей, могли б обрати собі саме таку земну подобу.

Їй ще не виповнилося й сімнадцяти. Тендітна, витончена, лагідна й чиста, вона здавалася створінням, якому не зовсім пасує цей суворий світ і його грубі мешканці. Розум, що світився в її глибоких блакитних очах і відбивався в благородних рисах обличчя, здавався незвично зрілим для такого юного віку. Та водночас її мінливий вираз доброзичливості й щирої втіхи, безліч живих усмішок, що раз у раз осявали її обличчя, не залишаючи місця навіть тіні смутку, а над усе — її світла, щаслива усмішка — ніби були створені для домашнього затишку, тепла родинного вогнища й мирного щастя.

Вона вправно поралася біля столу, дбаючи про дрібні домашні клопоти. Випадково зустрівшись поглядом зі старшою пані, що спостерігала за нею, дівчина жартівливо відкинула з чола просто заплетене волосся й глянула на неї з такою щирою любов’ю та невимушеною чарівністю, що навіть небесні духи, певно, усміхнулися б, дивлячись на неї.

— То Бріттлз уже понад годину як пішов? — після короткої паузи запитала старша пані.

— Уже годину й дванадцять хвилин, мем, — відповів містер Джайлз, виймаючи на чорній стрічці срібний годинник.

— Він завжди надто повільний, — зауважила старша пані.

— Бріттлз завжди був повільним хлопцем, мем, — погодився слуга.

Зважаючи на те, що Бріттлз залишався «повільним хлопцем» уже понад тридцять років, важко було сподіватися, що колись він раптом стане моторним.

— Мені здається, з роками він стає лише повільнішим, — сказала старша пані.

— Якщо він дорогою ще й зупинився погратися з хлопчаками, то це вже зовсім непростимо, — сказала молода панна, усміхаючись.

Містер Джайлз уже, здається, міркував, чи личить і йому відповісти шанобливою усмішкою, коли біля садової хвіртки раптом загуркотіла двоколка. З неї спритно вискочив огрядний добродій, стрімголов кинувся до дверей, якимось незбагненним чином миттю опинився в будинку й буквально влетів до кімнати, мало не перекинувши водночас і містера Джайлза, і стіл зі сніданком.

— Ніколи ще не чув нічого подібного! — вигукнув він. — Любонько, місіс Мейлі!.. Господи милостивий!.. І ще й серед ночі!.. Ні, такого я зроду не чув!

Висловивши таким чином своє співчуття, огрядний добродій гаряче потиснув руки обом паням, підтягнув до столу стілець і відразу заходився розпитувати, як вони почуваються.

— Та ви ж мали померти від самого переляку! Просто померти! — не вгавав він. — Чому ж не послали по мене? Господи, мій слуга примчав би за хвилину, та й я теж. І мій помічник був би щиро радий допомогти. Та зрештою будь-хто зробив би те саме за таких обставин. Ох, леле! І так несподівано! Ще й серед ночі!

Здавалося, лікаря найбільше вражало саме те, що пограбування сталося несподівано й уночі, ніби справжні зломники зазвичай працювали лише опівдні й чемно надсилали господарям листа з повідомленням про свій візит за день чи два наперед.

— А ви, міс Розо, — звернувся лікар до юної панни, — ви, мабуть…

— Так, я дуже перелякалася, — перебила його Роза. — Але нагорі лежить бідолаха, якого тітонька просить вас оглянути.

— Авжеж, звісно, — схаменувся лікар. — Так, про нього. Це ж ваша робота, Джайлзе, якщо я правильно зрозумів.

Містер Джайлз, який саме з надмірною старанністю переставляв чайні чашки, густо почервонів і скромно відповів, що мав честь завдати того пострілу.

— Честь, кажете? — усміхнувся лікар. — Ну, хто його знає. Можливо, підстрелити злодія на власній кухні не менш почесно, ніж стрілятися на дуелі за дванадцять кроків. Уявіть собі: він стрельнув у повітря — і ось вам готова дуель, Джайлзе.

Містер Джайлз, якому така легковажність здалася замахом на його славу, чемно відповів, що не йому судити про подібні речі. Проте, на його думку, супротивникові було зовсім не до жартів.

— Їй-богу, це правда! — вигукнув лікар. — Ну, де він? Ведіть. А до вас, місіс Мейлі, я ще зайду, коли спущуся. То це через те маленьке віконце він заліз? Неймовірно! Ніколи б не повірив!

Не припиняючи розмови, лікар пішов за містером Джайлзом нагору. Поки вони піднімалися сходами, варто сказати кілька слів про самого лікаря. Містер Лосберн, хірург із сусіднього містечка, якого всі в окрузі миль на десять навколо називали просто «лікарем», був огрядним не стільки через любов до ситного столу, скільки через свою безтурботну вдачу. Добріший, щиріший і водночас дивакуватіший старий парубок навряд чи знайшовся б навіть у п’ять разів більшій окрузі.

Лікар затримався нагорі значно довше, ніж сподівався сам і чекали пані. Із двоколки принесли велику пласку скриньку з його приладдям; дзвоник із кімнати безперервно кликав прислугу; слуги то й діло бігали сходами вгору й униз. Усе це переконливо свідчило, що нагорі відбувається щось важливе.

Нарешті лікар повернувся. На стривожене запитання про стан пораненого він відповів не відразу: загадково глянув на присутніх, обережно зачинив двері й став до них спиною, наче не хотів, щоб хтось випадково почув розмову.

— Це дуже дивна історія, місіс Мейлі, — мовив він.

— Сподіваюся, його життю нічого не загрожує? — запитала літня пані.

— За таких обставин у цьому не було б нічого дивного, — відповів лікар. — Але, гадаю, небезпеки немає. Скажіть, ви бачили злодія?

— Ні, — відповіла місіс Мейлі.

— І нічого про нього не чули?

— Ні.

— Перепрошую, мем, — втрутився містер Джайлз. — Я саме збирався розповісти вам про нього, коли прибув доктор Лосберн.

Річ була в тому, що містер Джайлз не одразу наважився зізнатися: насправді він підстрелив лише хлопця. Похвали за його відвагу сипалися одна за одною, і він просто не зміг позбавити себе кількох блаженних хвилин тріумфу, відкладаючи це пояснення. Упродовж цього короткого часу він насолоджувався вершиною своєї раптової слави безстрашного героя.

— Роза хотіла побачити того юнака, — сказала місіс Мейлі, — але я навіть слухати про це не схотіла.

— Гм, — озвався лікар. — Нічого страшного в його зовнішності немає. Чи матимете ви щось проти, якщо подивитеся на нього в моїй присутності?

— Якщо це потрібно, то, звичайно, ні, — відповіла літня пані.

— Саме так, це необхідно, — сказав лікар. — Ба більше, я певен: якби ви відклали це, то згодом щиро пошкодували б. Зараз він цілком спокійний і почувається настільки добре, наскільки це можливо. Дозвольте… Міс Розо, чи не будете ласкаві? Запевняю вас честю: вам нічого боятися.

Розділ XXX

Про те, яке враження справив Олівер на своїх нових відвідувачів

Запевнивши своїх супутниць багатослівними словами, що побачене їх приємно здивує, лікар галантно подав руку юній леді, а другою запросив місіс Мейлі й, з поважною урочистістю, повів обох нагору.

— А тепер, — прошепотів він, обережно натискаючи на клямку дверей до спальні, — скажете мені, що ви про нього думаєте. Голився він, щоправда, вже давненько, але, попри це, виглядає зовсім не страхітливо. Хоч зачекайте… Спершу переконаюся, що він у належному вигляді для відвідувачів.

Він зайшов першим і зазирнув до кімнати. Потім мовчки запросив дам увійти, тихо зачинив за ними двері й відгорнув полог біля ліжка.

Та замість похмурого, чорнобородого розбійника, якого вони очікували побачити, перед ними лежала дитина. Знесилений болем і втомою, хлопчик міцно спав. Поранену руку, туго перев’язану й закріплену шиною, він поклав на груди. Голова спочивала на другій руці, майже схованій під довгим волоссям, що розсипалося по подушці.

Добродушний лікар, не відпускаючи пологу, мовчки дивився на хлопця. Тим часом юна леді тихо підійшла до ліжка, сіла поруч і лагідно відвела волосся з Оліверового чола. Коли вона схилилася над ним, кілька сліз упали йому на чоло.

Олівер ледь ворухнувся й усміхнувся крізь сон, ніби цей дотик співчуття навіяв йому щасливе сновидіння про любов і ласку, яких він ніколи не знав.

Так само тиха мелодія, дзюрчання струмка в безлюдному місці, пахощі квітки чи знайоме слово інколи раптом пробуджують у душі невиразні спогади про картини, яких, здається, ніколи не було в цьому житті. Вони зникають так само швидко, як подих вітру, наче їх на мить повернула пам’ять про якесь давно втрачене, щасливіше буття, — пам’ять, яку жодним зусиллям волі вже неможливо воскресити.

— Що все це означає? — вигукнула старша пані. — Невже ця бідна дитина могла бути вихованцем розбійників?

— Порок, — відповів лікар, опускаючи полог, — знаходить собі притулок у найрізноманітніших оселях. Хто насмілиться стверджувати, що за гарною зовнішністю не може ховатися зло?

— Але ж він іще такий юний! — заперечила Роз.

— Люба панно, — сумно похитав головою лікар, — злочин, як і смерть, не обирає лише старих і немічних. Надто часто його жертвами стають саме наймолодші й найчистіші.

— Але невже… невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик добровільно пристав до найостанніших покидьків суспільства? — запитала Роз.

Лікар лише похитав головою так, що стало зрозуміло: він, на жаль, не виключає цього. Побоюючись, що розмова може розбудити хворого, він запросив усіх до сусідньої кімнати.

— Та навіть якщо він і справді оступився, — не вгамовувалася Роз, — подумайте, який він ще малий! Подумайте, що, можливо, він ніколи не знав материнської любові й домашнього затишку. Можливо, жорстоке поводження, побої чи голод змусили його опинитися серед людей, які втягнули його в злочин. Тітонько, люба тітонько, благаю вас, згляньтеся на нього, перш ніж дозволите відправити цю хвору дитину до в’язниці. Для нього це стане могилою всіх надій на виправлення. Заради мене… Ви ж знаєте, що завдяки вашій любові я ніколи не відчувала, як це — жити без батьків. Але ж могло бути інакше. Я теж могла вирости такою ж самотньою й беззахисною, як цей бідолаха. Пожалійте його, поки ще не пізно!

— Моє любе дитя, — сказала старша пані, ніжно пригортаючи заплакану дівчину, — невже ти думаєш, що я здатна заподіяти йому бодай найменшу кривду?

— Ні! Звісно, ні! — гаряче вигукнула Роз.

— Авжеж ні, — мовила літня леді. — Мої дні вже добігають кінця. Нехай Господь буде таким милосердним до мене, якою милосердною я буду до інших. Скажіть, добродію, що я можу зробити, аби врятувати цього хлопчика?

— Дайте мені хвильку подумати, мадам, — відповів лікар. — Дайте подумати.

Містер Лосберн засунув руки до кишень і заходився міряти кімнату кроками. Раз по раз він зупинявся, підводився навшпиньки й так люто насуплювався, ніби збирався винести смертний вирок. Кілька разів вигукував:

— Знайшов!.. Ні, ще не знайшов.

Потім знову починав ходити й хмуритися. Нарешті він різко зупинився.

— Гадаю, якщо ви дасте мені повну свободу добряче натиснути на Джайлза й того хлопця, Брітлза, я все владнаю. Джайлз — вірний слуга, давно у вас служить, я це знаю. Але ви зможете потім віддячити йому тисячею способів, та ще й похвалити за влучний постріл. Ви ж не заперечуєте?

— Якщо іншого способу врятувати дитину немає, — відповіла місіс Мейлі.

— Іншого немає, — твердо сказав лікар. — Повірте мені.

— Тоді тітонька надає вам усі повноваження, — мовила Роз, усміхаючись крізь сльози. — Тільки, будь ласка, не будьте до цих бідолах суворішими, ніж цього справді потребує справа.

— Схоже, — усміхнувся лікар, — сьогодні ви вважаєте жорстокими всіх, окрім себе, міс Роз. Сподіваюся лише, заради всіх молодих джентльменів, що першому достойному юнакові, який звернеться до вашого милосердя, пощастить застати вас у такому ж доброму й чутливому настрої. А мені навіть шкода, що я вже не молодий: зараз була б напрочуд слушна нагода скористатися ним.

— Та ви й тепер не доросліший за бідолашного Брітлза, — відповіла Роз, почервонівши.

— Що ж, — щиро розсміявся лікар, — цього досягти не так уже й важко. Але повернімося до нашого хлопця. Найважливіша умова нашої угоди ще попереду. Гадаю, за годину чи дві він прокинеться. Я вже наказав тому товстоголовому констеблеві внизу не турбувати його й не ставити жодних запитань, якщо той не хоче відповідати за його життя. Але ми, думаю, можемо поговорити з ним без шкоди.

Він на мить замовк.

— Отже, моя умова така: я розпитуватиму хлопця при вас. Якщо з його слів ми дійдемо висновку — і я переконаю вас своїми доказами, — що він справді закоренілий злочинець, а це цілком можливо, тоді ми залишимо його напризволяще. У такому разі я більше не втручатимуся.

— Ні, тітонько! — благально вигукнула Роз.

— Саме так, тітонько! — заперечив лікар. — Домовилися?

— Він не може бути безнадійно зіпсованим, — сказала Роз. — Це неможливо.

— Чудово, — відповів лікар. — Тим більше причин погодитися на мою пропозицію.

Зрештою вони дійшли згоди й, хоч і з нетерпінням, стали чекати, коли Олівер прокинеться.

Та чекати довелося значно довше, ніж обіцяв містер Лосберн. Година минала за годиною, а Олівер усе спав важким, виснажливим сном. Лише надвечір добросердий лікар повідомив, що хлопчик нарешті настільки зміцнів, аби з ним можна було поговорити.

За словами лікаря, Олівер був дуже слабкий через втрату крові й тяжкий стан, але його так мучило бажання щось розповісти, що краще було вислухати його зараз, аніж примушувати чекати до ранку, як він зазвичай учинив би.

Розмова тривала довго. Олівер розповів усю свою просту й сумну історію. Через біль і слабкість він часто змушений був замовкати, щоб перевести подих.

Моторошно було слухати в напівтемній кімнаті тихий голос хворої дитини, яка спокійно перелічувала всі біди й страждання, заподіяні їй жорстокими людьми.

О, якби кожен, хто принижує й кривдить ближнього, хоч на мить замислився над тими темними свідченнями людської несправедливості, що, мов важкі грозові хмари, поволі, але невпинно здіймаються до небес, щоб колись обернутися відплатою; якби ми бодай на мить могли почути в своїй уяві невблаганне свідчення голосів померлих, яких неможливо змусити замовкнути і від яких не сховатися за гординею, — скільки б тоді зникло з нашого життя кривди, жорстокості, страждань, злиднів і безправ’я, що їх приносить кожен новий день!

Тієї ночі Оліверову подушку поправляли дбайливі руки, а поруч із ним чатували доброта й чистота. Він почувався спокійним і щасливим. У ті хвилини він навіть міг би померти без жодного нарікання.

Щойно важлива розмова закінчилася і Олівер знову заснув, лікар витер очі, сердито насварив себе за надмірну чутливість і спустився вниз — тепер настав час узятися за містера Джайлза.

Не заставши нікого у вітальнях, він вирішив, що найкраще почати в кухні, й попрямував туди.

У цьому своєрідному домашньому парламенті зібралися всі: служниці, містер Брітлз, містер Джайлз, лудильник (якого запросили залишитися до кінця дня й пригоститися на знак подяки за допомогу) та констебль.

Останній був чоловіком неабияких розмірів: велика голова, великі риси обличчя, великі чоботи й така сама велика палиця. Вигляд у нього був такий, ніби він віддав належне доброму кухлю елю. Власне, так воно й було.

Пригоди минулої ночі ще залишалися головною темою розмови. Джайлз саме красномовно вихваляв свою холоднокровність, а Брітлз, тримаючи кухоль елю, поспішав підтверджувати кожне його слово ще до того, як той устигав його вимовити.

— Не вставайте, — сказав лікар, жестом зупиняючи всіх.

— Дякую, сер, — відповів Джайлз. — Пані наказали видати людям елю. А мені якось не хотілося сидіти самому у своїй кімнатці, тож вирішив скласти компанію всім тут.

Брітлз першим схвально пробурмотів щось собі під ніс, і решта присутніх підтримали його, даючи зрозуміти, як вони цінують таку честь. Джайлз поважно озирнувся довкола, наче великодушний покровитель, який милостиво не залишає своїх підданих.

— Як почувається хворий сьогодні ввечері, сер? — запитав він.

— Так собі, — відповів лікар. — Боюся, містере Джайлзе, ви втрапили в неабияку халепу.

— Ви ж не хочете сказати, сер, — збліднув Джайлз, — що він помирає? Якщо це так, я собі ніколи не пробачу. Я й мухи не скривдив би… Та що там мухи — навіть Брітлза не застрелив би, хоч би мені віддали все срібло в графстві.

— Річ зовсім не в цьому, — загадково мовив лікар. — Містере Джайлзе, ви протестант?

— Так, сер… сподіваюся, що так, — ледве вимовив той.

— А ти? — різко звернувся лікар до Брітлза.

— Господи помилуй, сер! Я… такий самий, як містер Джайлз, сер! — здригнувся Брітлз.

— Тоді відповідайте обидва. Обидва! — суворо сказав лікар. — Ви готові присягнути, що хлопець нагорі — це той самий хлопець, якого минулої ночі просунули через маленьке віконце? Ну ж бо! Відповідайте! Ми чекаємо!

Добродушного містера Лосберна всі знали як людину надзвичайно лагідної вдачі. Але цього разу він говорив із такою грізною люттю, що Джайлз і Брітлз, яких уже добряче розморили ель і пережиті хвилювання, лише витріщилися один на одного, не знаючи, що сказати.

— Уважно слухайте їхню відповідь, констеблю, — урочисто промовив лікар, погрозливо похитуючи пальцем і постукуючи ним по переніссю, ніби закликаючи вартового закону проявити всю свою проникливість. — Незабаром це може мати неабияке значення.

Констебль напустив на себе якнаймудріший вигляд і підняв службову палицю, що досі мирно стояла в кутку біля каміна.

— Як бачите, йдеться лише про встановлення особи, — сказав лікар.

— Саме так, сер, — підтвердив констебль, мало не вдавившись кашлем: він щойно поспіхом допив свій ель, і той потрапив не в те горло.

— Отже, — провадив лікар, — у будинок удерлися злодії. Двоє людей лише на мить побачили якогось хлопця — крізь дим від пострілу, у темряві та загальному переполоху. А вже наступного ранку до цього самого будинку приходить інший хлопчик. У нього перев’язана рука, і вони одразу хапають його, мало не вбивають своїм завзяттям і клянуться, що це саме той злодій. Тож питання просте: чи мають вони для цього достатні підстави? А якщо ні — то в яке становище ставлять самих себе?

Констебль поважно кивнув.

— Якщо це не закон, то я вже й не знаю, що тоді закон, — заявив він.

— Отож я питаю ще раз, — гримнув лікар. — Чи готові ви під присягою заявити, що впізнаєте того хлопця?

Брітлз невпевнено подивився на Джайлза.

Джайлз так само невпевнено подивився на Брітлза.

Констебль приклав долоню до вуха, щоб не пропустити відповіді.

Служниці й лудильник подалися вперед.

Лікар уважно обвів усіх поглядом.

Саме тієї миті біля воріт задзвонив дзвінок, а слідом почувся гуркіт коліс.

— Це нишпорки! — вигукнув Брітлз із явним полегшенням.

— Хто?! — ошелешено перепитав лікар.

— Детективи з Боу-стріт, сер, — відповів Брітлз, беручи свічку. — Ми з містером Джайлзом ще зранку послали по них.

— Що ви зробили?! — вигукнув лікар.

— Так, сер. Я передав записку через кучера. Дивуюся тільки, що вони не приїхали раніше.

— Отакої!.. — пробурмотів лікар, різко повертаючись до дверей. — Прокляття… Повзуть сюди швидше равликів. Оце й усе.