«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ IV

Оліверові пропонують нове місце, і він уперше виходить у великий світ

У заможних родинах, коли для юнака, що підростає, не знаходиться вигідної посади — ні тепер, ні в майбутньому, ні бодай у віддаленій перспективі, — його зазвичай відправляють служити на флот. Парафіяльна рада, наслідуючи цей мудрий і, безперечно, корисний звичай, також зібралася на нараду й заходилася міркувати, чи не відправити Олівера Твіста на якесь дрібне торговельне судно, що вирушає до одного з тих портів, де нездоровий клімат швидко довершує те, чого не встигли люди. План видавався бездоганним. Адже цілком імовірно, що капітан одного дня після обіду, перебуваючи в особливо доброму гуморі, заради розваги засіче хлопця до смерті або проломить йому голову залізним ломом. Як усім добре відомо, саме такі невинні забави належать до найулюбленіших розваг джентльменів цього ремесла. Чим довше члени ради розглядали справу під таким кутом, тим більше переваг знаходили в цьому рішенні. Зрештою вони одностайно постановили, що найкращий спосіб подбати про майбутнє Олівера — якомога швидше відправити його в море.

Тим часом містера Бамбла вже послали розвідати, чи не знайдеться якогось капітана, якому потрібен юнга без рідних і заступників. Повертаючись до робітного дому з результатами своїх пошуків, він біля воріт несподівано зіткнувся з не ким іншим, як із містером Сауерберрі — парафіяльним трунарем.

Містер Сауерберрі був високий, худорлявий, кістлявий чоловік у потертому чорному костюмі, таких самих заштопаних бавовняних панчохах і стоптаних черевиках. Його обличчя від природи аж ніяк не скидалося на усміхнене, проте за службовим обов’язком він любив пожартувати. Він пружно підійшов до містера Бамбла, з виразом прихованого задоволення на обличчі, й сердечно потиснув йому руку.

— Я вже зняв мірки з двох жінок, які померли цієї ночі, містере Бамбле, — сказав трунар.

— Та ви ще статки наживете, містере Сауерберрі, — відповів бідл, занурюючи великий і вказівний пальці в простягнуту табакерку співрозмовника. Табакерка була дотепно зроблена у вигляді патентованої труни. — Кажу вам, ви неодмінно розбагатієте, містере Сауерберрі, — повторив він і дружньо поплескав трунаря по плечу.

— Ви так гадаєте? — озвався той тоном, у якому віра й сумнів звучали майже порівну. — Парафіяльна рада платить надто мало, містере Бамбле.

— Зате й труни невеликі, — відповів бідл, дозволивши собі посмішку настільки стриману, наскільки це личило поважному урядовцеві.

Містер Сауерберрі, як і належало, щиро розвеселився. Він сміявся довго й без упину.

— Еге ж, еге ж, містере Бамбле, — мовив він нарешті. — Не стану заперечувати: відколи запровадили нову систему харчування, труни й справді стали трохи вужчими та мілкішими. Але ж і нам треба щось заробляти. Добре висушена деревина нині дорога, сер, а всі залізні ручки доправляють каналом із Бірмінгема.

— Що ж, — сказав містер Бамбл, — у кожному ремеслі є свої труднощі. Помірний прибуток — річ цілком законна.

— Авжеж, авжеж, — погодився трунар. — Якщо на одному товарі нічого не зароблю, то надолужу на іншому. У підсумку своє все одно візьмеш. Хе-хе-хе!

— Саме так, — кивнув містер Бамбл.

— Хоч мушу сказати, — провадив далі містер Сауерберрі, повертаючись до думки, яку перебив бідл, — що є одна велика прикрість. Найдужчі люди помирають найшвидше. Ті, хто колись жив заможніше й роками сплачував парафіяльні збори, щойно потрапляють до робітного дому — першими й згасають. А повірте мені, містере Бамбле, зайві три-чотири дюйми понад розрахунок — це відчутна діра в прибутках. Особливо коли маєш сім’ю, яку треба годувати, сер.

Містер Сауерберрі промовив це з обуренням людини, яка щиро вважала себе скривдженою. А містер Бамбл відчув, що такі слова кидають тінь на честь парафії. Тож він вирішив змінити тему. Оскільки думки його весь час крутилися довкола Олівера Твіста, саме про нього він і заговорив.

— До речі, — почав містер Бамбл, — ви, бува, не знаєте когось, кому потрібен хлопець? Парафіяльний учень. Зараз він для нас лише тягар — справжній жорновий камінь на шиї парафії, якщо можна так висловитися. Умови дуже вигідні, містере Сауерберрі, надзвичайно вигідні!

Промовляючи це, він підняв тростину й тричі виразно постукав нею по оголошенню над головою, саме по величезному напису: «П’ЯТЬ ФУНТІВ».

— Отакої! — вигукнув трунар, хапаючи містера Бамбла за лацкан його службового сюртука, оздоблений золотою облямівкою. — Саме про це я й хотів із вами поговорити. До речі… Господи, який же вишуканий ґудзик, містере Бамбле! Раніше я його й не помічав.

— Так, мені він теж до вподоби, — відповів бідл  із гордістю. — Штамп на них такий самий, як на парафіяльній печатці: Добрий Самарянин допомагає побитому й знедоленому. Це подарунок від парафіяльної ради на Новий рік, містере Сауерберрі. Пригадую, уперше я вдягнув цей сюртук на розслідування смерті одного розореного крамаря, якого опівночі знайшли мертвим у дверному проході.

— Пам’ятаю, — сказав трунар. — Присяжні тоді постановили: «Помер від холоду та нестачі найнеобхіднішого для життя», чи не так?

Містер Бамбл мовчки кивнув.

— І, здається, вони ще додали до свого висновку, — провадив трунар, — що якби інспектор, відповідальний за допомогу бідним…
— Дурниці! — різко перебив його бідл. — Якби рада зважала на все безглуздя, яке верзуть неуки-присяжні, їй більше нічим було б займатися.
— Це щира правда, — погодився трунар. — Саме так.
— Присяжні, — сказав містер Бамбл, міцніше стискаючи тростину, як завжди, коли починав кипіти від гніву, — це темні, невиховані, приземлені люди.
— Авжеж, — підтакнув трунар.
— У них філософії й політичної економії не більше, ніж ось у цьому, — зневажливо клацнув пальцями бідл.
— Суща правда, — знову погодився трунар.
— Я їх зневажаю! — вигукнув містер Бамбл, аж почервонівши.
— І я також, — підтримав його трунар.

— От якби таких незалежних присяжних поселити в робітному домі бодай на тиждень-другий, — провадив бідл, — правила парафіяльної ради швидко вибили б із них увесь гонор.

— О, в цьому можна не сумніватися, — відповів трунар і схвально всміхнувся, намагаючись трохи вгамувати праведне обурення парафіяльного чиновника.

Містер Бамбл зняв свого трикутного капелюха, витяг із його підкладки носовичок, витер піт, що виступив на чолі від хвилювання, знову насунув капелюха й уже спокійнішим голосом звернувся до трунаря:

— Ну, то що ви хотіли сказати про хлопця?

— А ось що, — відповів містер Сауерберрі. — Ви ж знаєте, містере Бамбле, я чимало плачу до парафіяльної каси на утримання бідних.

— Гм! — буркнув бідл. — І що з того?

— А те, — вів далі трунар, — що коли я стільки плачу, то маю право й отримати з цього бодай якусь користь. Тож… гадаю, я сам візьму цього хлопця.

Містер Бамбл схопив трунаря під руку й повів до будівлі. Містер Сауерберрі пробув наодинці з членами ради хвилин із п’ять, після чого було вирішено, що вже того самого вечора Олівер перейде до нього «на випробування». Для парафіяльного учня цей вислів означав ось що: якщо господар за короткий час переконається, що може витиснути з хлопця досить роботи, не витрачаючись надто на його харчування, то отримає його в учні на багато років і зможе поводитися з ним на власний розсуд.

Коли того вечора маленького Олівера привели до «джентльменів» і повідомили, що віднині він служитиме помічником у домі трунаря, а якщо бодай поскаржиться на свою долю або знову повернеться до парафії, його негайно відправлять у море, де він або потоне, або йому проломлять голову — залежно від обставин, — хлопчик сприйняв цю звістку з таким незворушним виглядом, що всі одностайно оголосили його безсердечним маленьким пройдисвітом і наказали містерові Бамблу негайно забрати його.

Щоправда, було цілком природно, що саме члени парафіяльної ради — люди, які понад усе пишалися власною доброчесністю, — вдавалися до праведного жаху від найменшої ознаки людської бездушності. Та цього разу вони глибоко помилялися. Річ була зовсім не в тому, що Олівер мав замало почуттів. Навпаки — їх у нього було надто багато. І через злидні, приниження та жорстоке поводження він дедалі ближче підходив до того, щоб на все життя перетворитися на пригнічену, мовчазну істоту, яка вже не здатна ні відчувати, ні сподіватися.

Звістку про своє нове призначення він вислухав мовчки. Йому вручили весь його нехитрий скарб — невеличкий пакунок, загорнутий у коричневий папір; нести його було зовсім неважко, адже він мав усього якихось пів фута завширшки й три дюйми завтовшки. Олівер насунув кашкет на очі, несміливо вхопився за рукав сюртука містера Бамбла, і вирушив назустріч новим поневірянням.

Деякий час містер Бамбл мовчки вів Олівера за собою. Бідл, як і належало бідлові, тримав голову високо, а того дня дув сильний вітер, тож широкі поли його сюртука розвівалися навсібіч, то відкриваючи напоказ жилет із широкими клапанами та світлі плюшеві бриджі до колін, то майже повністю закриваючи маленького Олівера. Коли вони вже наближалися до місця призначення, містер Бамбл вирішив поглянути вниз і переконатися, що хлопець має пристойний вигляд перед знайомством із новим господарем. Це він і зробив із тією поблажливою поважністю, яка, на його думку, якнайкраще личила високій посаді.

— Олівере! — покликав він.
— Так, сер, — тихо й тремтячим голосом відповів хлопчик.
— Забери кашкета з очей і підніми голову.

Олівер відразу послухався. Він швидко витер очі вільною рукою, але коли звів погляд на свого провідника, в них ще блищала сльоза. Під суворим поглядом містера Бамбла вона повільно скотилася по щоці. За нею друга, потім третя. Хлопчик щосили намагався стриматися, та марно. Він випустив руку бідла, закрив обличчя долонями й заплакав так гірко, що сльози пробивалися навіть між худими пальцями й підборіддям.

— Отакої! — вигукнув містер Бамбл, різко зупинившись і вп’явшись у свого маленького підопічного злісним поглядом. — Отакої! З усіх невдячних і зіпсованих хлопчаків, яких мені доводилося бачити, ти, Олівере, найбільший…

— Ні, ні, сер! — ридав Олівер, хапаючись за руку, у якій була знайома тростина. — Ні, сер! Я буду чемним, справді буду! Чесне слово, буду! Я ж іще зовсім маленький… І мені так… так…

— Так що? — здивовано перепитав містер Бамбл.

— Так самотньо, сер! Дуже самотньо! — вигукнув хлопчик. — Мене всі ненавидять… Ох, сер, будь ласка, не гнівайтеся на мене!

Він притиснув долоню до грудей і з відчаєм, що розривав серце, подивився своєму супутникові просто в очі. Містер Бамбл кілька секунд із подивом дивився на це безпорадне й благальне дитяче обличчя. Потім кілька разів хрипко відкашлявся, пробурмотів щось про «цю кляту застуду», звелів Оліверові витерти сльози й поводитися добре. Після цього знову взяв його за руку, і вони мовчки рушили далі.

Тим часом трунар, саме зачинивши віконниці своєї крамниці, робив записи в обліковій книзі при тьмяному світлі свічки, яка якнайкраще пасувала до такого похмурого закладу, коли до приміщення увійшов містер Бамбл.

— Ага! — сказав трунар, підводячи голову від книги. — Це ви, Бамбле?

— Хто ж іще, містере Сауерберрі, — відповів бідл. — Ось, привів хлопця.

Олівер чемно вклонився.

— То це і є той хлопець? — мовив трунар, піднявши свічку над головою, щоб краще його роздивитися. — Люба, будь ласка, зайди сюди на хвилинку!

Місіс Сауерберрі вийшла з маленької кімнатки позаду крамниці. Це була низенька, худа, зморщена жінка з гострим, сердитим обличчям.

— Люба, — шанобливо сказав містер Сауерберрі, — це той хлопчик із робітного дому, про якого я тобі розповідав.

Олівер знову вклонився.

— Господи! — вигукнула місіс Сауерберрі. — Та він же зовсім крихітний.

— Авжеж, дрібненький, — погодився містер Бамбл, дивлячись на Олівера так, ніби той був винен у своєму зрості. — Малий — цього не заперечиш. Але підросте, місіс Сауерберрі, неодмінно підросте.

— Атож, ще б не підрости, — роздратовано відказала вона. — На наших харчах та за наш рахунок. Не бачу я жодної вигоди від цих парафіяльних дітей. Вони завжди обходяться дорожче, ніж варті. Але чоловіки, звісно, завжди переконані, що знають краще. Годі вже! Ану вниз, ходячий скелете!

З цими словами місіс Сауерберрі відчинила бічні двері й штовхнула Олівера вниз крутими сходами до сирого темного кам’яного приміщення перед входом до вугільного льоху, яке в цьому домі гордо називали кухнею. Там сиділа неохайна дівчина в стоптаних черевиках і подертих синіх вовняних панчохах.

— Шарлотто, — сказав містер Сауерберрі, який спустився слідом за Олівером, — дай хлопцеві ті холодні недоїдки, що залишили для Тріпа. Він із самого ранку не повертався, тож обійдеться без них. Гадаю, хлопець не перебірливий і не погидує такою їжею. Правда ж, хлопче?

Олівер, у якого при самій згадці про м’ясо заблищали очі й який тремтів від нетерпіння бодай щось з’їсти, поспішно заперечливо похитав головою. За мить перед ним поставили тарілку з грубими холодними недоїдками, і він жадібно взявся до їжі.

Хотілося б, щоб якийсь ситий філософ, якому навіть найкраща їжа не смакує, у кого кров холодна, мов лід, а серце тверде, як залізо, побачив, із якою жагою Олівер Твіст накинувся на ті ласі шматки, якими погребував собака. Хотілося б, щоб він на власні очі побачив той страшний голод, з яким хлопчик розривав їжу, ніби дика звірина, доведена до відчаю. Втім, є одна картина, яку я хотів би побачити ще більше: того самого філософа, як він із таким самим апетитом і такою самою насолодою їсть подібну вечерю.

— Ну що, — сказала дружина трунаря, коли Олівер доїв вечерю. Вона мовчки спостерігала за ним увесь цей час із жахом, уже передчуваючи, яким ненаситним, на її думку, стане його апетит у майбутньому. — Наївся?

Оскільки поруч не лишилося нічого їстівного, Олівер тихо відповів, що так.

— Тоді ходімо зі мною, — сказала місіс Сауерберрі, взявши тьмяну, закопчену лампу й попрямувавши нагору. — Спатимеш під прилавком. Сподіваюся, труни тебе не лякають? Хоч, зрештою, це не має значення — іншого місця для тебе все одно немає. Ходімо, не змушуй мене чекати тут усю ніч!

Олівер більше не зволікав і покірно пішов слідом за своєю новою господинею.

Розділ V

Олівер знайомиться з новими товаришами. Уперше потрапляє на похорон і складає невтішну думку про ремесло свого господаря

Залишившись сам у похоронній майстерні, Олівер поставив лампу на верстак і боязко озирнувся довкола. Його охопили тривога й незрозумілий страх — почуття, знайоме навіть багатьом дорослим. Посеред майстерні на чорних козлах стояла недороблена труна. Вона мала такий похмурий вигляд, що щоразу, коли погляд Олівера мимоволі падав на неї, його проймав холодний дрож. Хлопчикові навіть здавалося, ніби ось-ось із тієї труни повільно підведеться якась жахлива постать, від самого вигляду якої можна збожеволіти зі страху.

Уздовж стіни рівними рядами були складені дошки з в’яза, вирізані за однаковим шаблоном. У тьмяному світлі вони скидалися на високоплечих привидів, що стоять, засунувши руки до кишень. На підлозі валялися металеві таблички для трун, тріски, блискучі цвяхи та клапті чорної тканини. А стіну за прилавком прикрашала барвиста картина: двоє похоронних служителів у туго накрохмалених шийних хустках стояли біля великих дверей, а вдалині наближався катафалк, запряжений четвіркою чорних коней. У майстерні було задушливо й тепло. Повітря наскрізь просякло запахом трун. Ніша під прилавком, куди запхали його солом’яний матрац, нагадувала справжню могилу.

Та не лише ця моторошна обстановка пригнічувала Олівера. Він був сам у чужому місці, а кожен знає, як холодно й самотньо стає на душі навіть найсміливішій людині за таких обставин. У хлопчика не було нікого, хто б про нього піклувався. Його не ятрив біль недавньої розлуки; він не тужив за жодною дорогою і близькою людиною, й ніхто не тужив за ним.

І все ж серце його було важке. Лягаючи на своє вузеньке ліжко, він подумав, що краще б це була труна, а сам він спочивав би тихим, вічним сном на церковному цвинтарі, де над головою лагідно шумить висока трава, а глухий передзвін старого дзвона заколисує його навіки.

Уранці Олівера розбудив гучний грюкіт у двері майстерні. Він ще не встиг натягнути одяг, як удари повторилися — сердито й нетерпляче, разів із двадцять п’ять поспіль. Коли хлопчик узявся відмикати ланцюг, штурханина припинилася, і почувся голос.

— Відчиняти збираєшся чи ні? — гукнув той самий голос, власник ніг, що так завзято гамселили двері.

— Зараз, сер, зараз! — відповів Олівер, знімаючи ланцюг і повертаючи ключ.

— Ти, мабуть, новенький хлопчисько, еге ж? — озвався голос крізь замкову шпарину.
— Так, сер.
— І скільки тобі років?
— Десять, сер.

— Ну, тоді, як зайду, добряче відлупцюю тебе, — пообіцяв голос. — Я не жартую, ти, байстрюче з робітного дому! — І, зробивши таку люб’язну заяву, її власник безтурботно засвистів.

Олівер надто добре знав із власного досвіду, що означає така обіцянка, тому анітрохи не сумнівався: хто б не стояв за дверима, свого слова він дотримає. Тремтячою рукою хлопчик відсунув засуви й відчинив.

Кілька секунд Олівер розгублено дивився то в один бік вулиці, то в другий, потім через дорогу. Йому здалося, що незнайомець, який говорив із ним крізь замкову шпарину, відійшов трохи вбік, щоб зігрітися. Та нікого не було видно, окрім кремезного вихованця робітного дому, що сидів верхи на стовпчику перед будинком і їв хліб із маслом. Складаним ножиком він вправно нарізав його на великі трикутні шматки, якраз під свій рот, і миттю їх проковтував.

— Перепрошую, сер, — несміливо мовив Олівер, коли зрозумів, що більше ніхто не прийде. — Це ви стукали?

— Не стукав. Ногою бив, — відповів хлопець із робітного дому.

— Ви… хотіли замовити труну, сер? — щиро запитав Олівер.

Почувши це, хлопець люто зиркнув на нього.

— Це тобі вона скоро знадобиться, якщо ще раз дозволиш собі такі жарти зі старшими!

Потім він поважно зліз зі стовпчика й запитав:

— Ти, мабуть, і гадки не маєш, хто я такий, га, підкидьку?

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— Я — містер Ноа Клейпол, — урочисто заявив вихованець благодійної школи. — А ти тепер у мене в підпорядкуванні. Ну ж бо, знімай віконниці, ледацюго!

З цими словами містер Клейпол щосили копнув Олівера й із поважним виглядом увійшов до майстерні. Треба сказати, що кремезному хлопцеві з великою головою, маленькими очима й важким, незграбним тілом було нелегко здаватися поважним за будь-яких обставин. А якщо додати до цього червоний ніс і жовті штани, завдання ставало майже нездійсненним.

Олівер заходився знімати віконниці. Першу він ледве втримав у руках, а коли тягнув її до маленького дворика збоку будинку, де їх складали вдень, під вагою дерев’яної стулки перечепився й розбив шибку. Ноа великодушно допоміг йому, попередньо втішивши словами:

— Ну, тепер тобі добряче перепаде.

Лише після цього він поблажливо взявся допомагати.

Невдовзі зійшов униз містер Сауерберрі, а за ним з’явилася й місіс Сауерберрі. Пророцтво Ноа швидко збулося: Оліверові справді «перепало». Після цього він поплентався слідом за своїм новим начальником до сніданку.

— Ходи ближче до вогню, Ноа, — сказала Шарлотта. — Я залишила тобі гарненький шматочок бекону з панового сніданку. Олівере, зачини двері за містером Ноа й забери ті недоїдки, що я поклала на кришку хлібниці. Ось твій чай. Іди з ним он до тієї скрині, там і вип’єш. Та хутчіш, бо скоро треба буде сидіти в крамниці. Чуєш?

— Чуєш, підкидьку? — перекривив її Ноа Клейпол.

— Ой, Ноа! — засміялася Шарлотта. — Який же ти дивак! Чого ти весь час чіпляєшся до хлопця?

— Чіпляюся? — фиркнув Ноа. — Та його й без мене всі залишили напризволяще. Ні батько, ні мати за нього не заступляться. І вся його рідня теж. Живе собі як знає. Правда ж, Шарлотто? Ха-ха-ха!

— Ну й чудний ти! — вибухнула сміхом Шарлотта.

Ноа підхопив її сміх. Насміявшись досхочу, обоє з презирством подивилися на бідолашного Олівера, який, тремтячи від холоду, сидів на скрині в найхолоднішому кутку кімнати й мовчки жував зачерствілі шматки хліба, спеціально залишені для нього.

Ноа теж був вихованцем благодійної школи, але не сиротою з робітного дому. Він зовсім не належав до покинутих дітей, адже чудово знав своїх батьків, які мешкали неподалік. Його мати прала білизну, а батько — колишній солдат із дерев’яною ногою, звільнений зі служби через пияцтво, — животів на мізерну щоденну пенсію.

Місцеві хлопчаки давно дали Ноа образливі прізвиська на кшталт «благодійник» чи «милостинник» і не втрачали нагоди поглузувати з нього просто на вулиці. Ноа терпів ці знущання мовчки. Та коли доля послала йому безрідного сироту, якого міг безкарно принижувати навіть найнікчемніший із людей, він із надлишком відігрався на Оліверові.

Є над чим замислитися. Людська природа дивовижна: ті самі риси однаково пишно розквітають і в найвельможнішого лорда, і в найбіднішого хлопчака з благодійної школи.

Минуло три чи чотири тижні, відколи Олівер оселився в похоронника. Одного вечора, коли крамницю вже зачинили, містер і місіс Сауерберрі вечеряли в маленькій задній кімнаті. Кілька разів невпевнено глянувши на дружину, містер Сауерберрі нарешті мовив:

— Люба моя…

Він хотів продовжити, але місіс Сауерберрі звела на нього такий непривітний погляд, що він одразу замовк.

— Ну? — різко кинула вона.
— Нічого, люба… нічого, — тихо відповів містер Сауерберрі.
— Який же ти недолугий! — сердито відрубала місіс Сауерберрі.
— Зовсім ні, люба, — покірно заперечив чоловік. — Я подумав, що ти, мабуть, не хочеш мене слухати. А я лише хотів сказати…

— Не треба мені розповідати, що ти хотів сказати, — перебила його дружина. — Я ж тут ніхто. Не варто радитися зі мною. Не хочу втручатися у твої великі таємниці.

Промовивши це, вона нервово розсміялася — так, ніби ось-ось мала зчинити справжню істерику.

— Але, люба, — несміливо озвався містер Сауерберрі, — мені справді потрібна твоя порада.

— Ні, ні, не моя, — з удаваною образою відповіла місіс Сауерберрі. — Порадься з кимось іншим.

І знову вибухнула таким істеричним сміхом, що бідолашний містер Сауерберрі зовсім розгубився.

Такий спосіб поводитися з чоловіком був досить поширений і, як показував досвід, надзвичайно дієвий. Незабаром містер Сауерберрі вже мало не благав дозволити йому сказати саме те, що його дружині найбільше кортіло почути. Помучивши його ще трохи, вона великодушно погодилася.

— Це лише про малого Твіста, люба, — сказав містер Сауерберрі. — Гарний хлопчина, правда ж?

— Авжеж, ще б не гарний. Їсть він за двох, — сухо відповіла дружина.

— У нього дуже сумне обличчя, — провадив містер Сауерберрі. — І саме це надає йому особливої зворушливості. З нього вийшов би чудовий плакальник, люба.

Місіс Сауерберрі здивовано звела брови. Помітивши це, чоловік поспішив пояснити, не давши їй заговорити.

— Я не маю на увазі дорослі похорони, люба. Лише дитячі. Уяви собі: який небіжчик, такий і плакальник. Це ж зовсім нова мода! Запевняю тебе, справило б просто приголомшливе враження.

Місіс Сауерберрі, яка добре розумілася на похоронній справі, ця думка справді зацікавила. Та за нинішніх обставин відкрите схвалення могло б зашкодити її гідності, тому вона лише сухо й досить різко запитала, чому така очевидна ідея раніше не спала на думку її чоловікові.

Містер Сауерберрі безпомилково зрозумів це як мовчазну згоду. Тож невдовзі було вирішено, що Олівера слід негайно почати навчати всіх тонкощів похоронного ремесла. А для цього він має супроводжувати свого господаря вже під час найближчого замовлення.

Довго чекати не довелося. Наступного ранку, за пів години після сніданку, до крамниці зайшов містер Бамбл. Притуливши ціпок до прилавка, він витяг зі своєї великої шкіряної кишенькової книжки невеликий клаптик паперу й простягнув його Сауерберрі.

— Ага! — пожвавився похоронник, швидко пробігши очима записку. — Замовлення на труну?

— Спочатку на труну, а потім і на похорон коштом парафії, — відповів містер Бамбл, застібаючи ремінець своєї дебелої шкіряної книжки, що була майже така ж огрядна, як і її власник.

— Бейтон, — прочитав уголос Сауерберрі, переводячи погляд із записки на містера Бамбла. — Не пригадую, щоб колись чув це прізвище.

Бамбл похитав головою.

— Уперті люди, містере Сауерберрі. Дуже вперті. І, боюся, ще й надто горді.

— Горді? — насмішкувато перепитав похоронник. — Ну, це вже занадто.

— Та це просто обурливо! — вигукнув Бамбл. — Справжня отрута для душі, містере Сауерберрі!

— Авжеж, — погодився той.

— Ми дізналися про цю сім’ю лише позавчора ввечері, — продовжив Бамбл. — Та й то не довідалися б нічого, якби одна жінка, що мешкає з ними в одному будинку, не звернулася до парафіяльної управи з проханням прислати парафіяльного лікаря до хворої жінки, якій було зовсім кепсько. Лікар саме поїхав обідати, зате його учень — дуже кмітливий хлопець — одразу ж передав їм ліки в пляшечці з-під вакси.

— Оце я називаю оперативністю, — схвально мовив Сауерберрі.

— Авжеж! — підхопив Бамбл. — Але що ж вони? Як віддячили ці бунтівники? Чоловік передав, що ті ліки дружині не підходять і вона їх не питиме. Не питиме, чуєте? Добрі, міцні, перевірені ліки, які лише тиждень тому чудово допомогли двом ірландським робітникам і одному вантажникові! Їм їх дали зовсім безплатно, ще й у пляшечці з-під вакси. А він заявляє, що його дружина їх не прийматиме!

Пригадавши це неподобство, містер Бамбл із таким обуренням гримнув ціпком по прилавку, що аж почервонів від гніву.

— Та я ніко… ли… не… — почав Сауерберрі.

— Ніколи не чули про таке, еге ж? — перебив його Бамбл. — І ніхто не чув! Але тепер жінка померла, тож її треба поховати. Ось розпорядження. І чим швидше це буде зроблено, тим краще.

Сказавши це, містер Бамбл так поспішав, що навіть насунув свого трикутного капелюха задом наперед. Палкий службовий запал буквально виніс його з крамниці.

— От же розлютився! — усміхнувся містер Сауерберрі, дивлячись йому вслід. — Олівере, він навіть забув запитати, як твої справи.

— Так, сер, — тихо відповів Олівер.

Увесь цей час хлопчик старанно ховався від очей містера Бамбла й тремтів від самої лише думки про його голос. Утім, дарма він так боявся. Після слів пана в білому жилеті Бамбл був переконаний, що, поки Олівер лише на випробуванні в похоронника, краще зайвий раз не згадувати про нього. А ось коли хлопця офіційно віддадуть у семирічне навчання, небезпека повернення його на утримання парафії остаточно й законно зникне.

— Ну що ж, — сказав містер Сауерберрі, надягаючи капелюха. — Чим швидше покінчимо з цією справою, тим краще. Ноа, залишаєшся в крамниці. Олівере, одягай кашкета й ходімо.

Олівер мовчки послухався й вирушив за господарем у свою першу службову дорогу.

Деякий час вони йшли найлюднішими й найжвавішими вулицями міста. Потім звернули до вузенького провулка, ще бруднішого й злиденнішого за всі, які траплялися їм досі, і зупинилися, шукаючи потрібний будинок. По обидва боки височіли великі старі будинки, де тулилися найбідніші мешканці. Їхня занедбаність говорила сама за себе, навіть якби цього не підтверджували виснажені чоловіки й жінки, що зрідка, похнюпившись і схрестивши руки на грудях, мов тіні, повільно човгали вулицею. У багатьох будинках ще збереглися крамничні вітрини, але вони давно були зачинені, трухлявіли й розсипалися. Життя жевріло лише на верхніх поверхах. Деякі будинки так постаріли й похилилися, що, аби вони не завалилися просто на вулицю, їх підпирали величезними дерев’яними балками, міцно впертими в землю. Та навіть ці напівзруйновані халупи слугували нічним прихистком для бездомних: грубі дошки, якими були забиті двері й вікна, подекуди повідривали, щоб залишити отвір, крізь який могла пролізти людина. Стічна канава була нерухома, смердюча й забита брудом. Навіть щури, що подекуди розкладалися просто в тій гидоті, були такими виснаженими від голоду, що самі здавалися моторошним уособленням злиднів.

Біля дверей, де зупинилися Олівер із господарем, не було ані калатала, ані дзвінка. Тож похоронник навпомацки рушив темним коридором, наказавши Оліверові триматися поруч і не боятися. Піднявшись на перший поверх, він натрапив на двері на сходовому майданчику й постукав у них кісточками пальців.

Відчинила дівчинка років тринадцяти чи чотирнадцяти. Одного погляду було досить, щоб містер Сауерберрі зрозумів: вони потрапили саме туди, куди треба. Він увійшов до кімнати, а Олівер несміливо пішов слідом.

У кімнаті не палав вогонь. Біля холодної, порожньої печі навпочіпки сидів чоловік і бездумно дивився перед собою. Поряд, на низенькому ослінчику біля згаслого вогнища, сиділа стара жінка. У кутку тулилося кілька обірваних дітей. А в невеликій ніші навпроти дверей на підлозі лежало щось, накрите старою ковдрою.

Олівер здригнувся, щойно поглянув у той бік, і мимоволі притиснувся ближче до господаря. Хоч тіло було накрите, хлопчик безпомилково відчув: там лежить небіжчиця.

Чоловік був худий і смертельно блідий. Посивіле волосся й борода були скуйовджені, а почервонілі очі світилися гарячковим блиском. Обличчя старої густо вкривали зморшки; два вцілілі зуби стирчали над нижньою губою, а гострі, блискучі очі дивилися насторожено й пронизливо. Олівер боявся дивитися на них обох. Вони здавалися йому схожими на голодних щурів, яких він бачив надворі.

— Не смійте до неї підходити! — раптом люто вигукнув чоловік, схоплюючись на ноги, коли похоронник наблизився до ніші. — Назад! Чуєте? Назад, якщо вам дороге життя!

— Та годі вам, добродію, — спокійно відповів містер Сауерберрі, який давно звик до людського горя в усіх його проявах. — Заспокойтеся.

— Кажу вам, — закричав чоловік, стискаючи кулаки й шалено тупаючи ногою, — я не дам закопати її в землю! Вона там не матиме спокою. Черви її замучать… не з’їдять — замучать. Вона ж зовсім висохла…

Похоронник не став відповідати на цей розпачливий маревний крик. Він лише дістав із кишені мірну стрічку й на мить схилився біля тіла.

— А-а!.. — зойкнув чоловік, вибухнувши слізьми й падаючи навколішки біля померлої. — Ставайте всі на коліна! Навколішки! Запам’ятайте мої слова! Вона померла з голоду! Я й не знав, як їй було тяжко, аж поки не почалася гарячка. Тоді кістки вже проривалися крізь шкіру. У нас не було ні вогню, ні свічки. Вона помирала в темряві… у цілковитій темряві! Навіть не могла востаннє побачити своїх дітей, хоч ми чули, як вона, задихаючись, кликала їх поіменно. Я просив милостиню для неї на вулицях — мене кинули до в’язниці. Коли повернувся, вона вже вмирала. Уся кров висохла в моєму серці, бо її заморили голодом. Клянуся Богом, який усе бачив, — її заморили голодом!

Він судомно вп’явся руками у волосся й із диким криком повалився на підлогу. Його очі закотилися, а на губах виступила піна. Перелякані діти гірко заплакали. Але стара, яка досі сиділа так нерухомо, ніби зовсім не чула того, що відбувається, грізним жестом змусила їх замовкнути. Потім розв’язала чоловікові шийну хустку й, похитуючись, підійшла до похоронника.

— Це моя дочка, — сказала вона, кивнувши в бік небіжчиці, і на її обличчі з’явилася безглузда посмішка, страшніша за саму смерть у цьому жахливому місці. — Господи… Господи… Дивина яка… Я ж її народила. Була тоді молодою жінкою. А тепер ось жива собі, весела… а вона лежить там… холодна… заклякла… Господи, тільки подумати! Це ж ніби вистава… справжня вистава…

Поки нещасна щось нерозбірливо бурмотіла й моторошно хихотіла, похоронник уже збирався йти.

— Стійте… стійте… — прошепотіла стара, несподівано голосно. — Її ховатимуть завтра? Чи післязавтра? А може, сьогодні ввечері? Я ж її обмила й одягнула… Я повинна йти за труною. Пришліть мені великий плащ… теплий… Бо страшенно холодно. Перед дорогою треба б і пирога з вином… Та байдуже… хоч буханець хліба й кухоль води. Буде ж нам хліб, любий? — жадібно спитала вона, вчепившись у полу сюртука похоронника, коли той уже рушив до дверей.

— Так, так, звісно, — поспішно відповів містер Сауерберрі. — Усе буде. Що тільки забажаєте.

Він обережно звільнився з її рук, схопив Олівера за плече й швидко вивів його з кімнати.

Наступного дня — після того, як містер Бамбл власноруч приніс цій родині півбуханця хліба та шматок сиру, — Олівер із господарем знову прийшли до злиденної оселі. Там уже чекав містер Бамбл із чотирма чоловіками з робітного дому, які мали нести труну.

На стару жінку й її зятя накинули старі чорні плащі. Просту, нічим не оздоблену труну вже закрутили шурупами, підняли на плечі й винесли на вулицю.

— Ну, бабусю, не відставайте, — стиха мовив Сауерберрі старій. — Ми й так запізнюємося. Не годиться змушувати священника чекати. Ну, рушайте, хлопці! Швидше!

Носії жваво рушили вперед зі своєю легкою ношею. Двоє скорботних родичів поспішали за ними, як тільки могли. Попереду швидким кроком ішли містер Бамбл і містер Сауерберрі, а Олівер, чиї ноги були значно коротші за господареві, майже біг поруч, аби не відстати.

Та поспішати, як виявилося, не було жодної потреби. Коли процесія дісталася занедбаного куточка кладовища, де між кропивою ховали тих, кого утримувала парафія, священник ще не прибув. Паламар, що грівся біля вогню в церковній захристії, сказав, що той може з’явитися і за годину, а то й пізніше.

Труну поставили на край могили. Двоє скорботних стояли й терпляче чекали, загрузнувши в сирій глині під дрібним холодним дощем. Тим часом обірвані хлопчаки, яких привабило видовище, бігали кладовищем, галасливо граючи в піжмурки між надгробками, а час від часу для розваги перестрибували через труну. Містер Сауерберрі та містер Бамбл, які були добре знайомі з паламарем, спокійно сиділи з ним біля вогню й читали газету.

Минуло понад годину. Нарешті всі побачили, як містер Бамбл, Сауерберрі та паламар поспіхом прямують до могили. За ними з’явився й священник, дорогою накидаючи на себе богослужбове облачення. Для годиться містер Бамбл устиг дати кілька потиличників хлопчакам, що крутилися поруч. Священник же прочитав рівно стільки з похоронної служби, скільки можна було вмістити приблизно в чотири хвилини, віддав облачення паламареві й одразу пішов геть.

— Ну, Білле, — кинув Сауерберрі могильникові, — засипай.

Робота була нескладною. Могила була така переповнена, що верхня труна лежала лише за кілька футів від поверхні землі. Могильник швидко закидав яму землею, недбало втоптав її ногами, закинув лопату на плече й рушив геть. Слідом побігли хлопчаки, голосно ремствуючи, що розвага закінчилася так швидко.

— Ну ж бо, друже, — мовив містер Бамбл, поплескавши чоловіка по спині. — Час виходити. Кладовище зачиняють.

Чоловік, який від початку похорону нерухомо стояв біля могили, здригнувся. Повільно підвів голову, втупився в Бамбла, зробив кілька кроків уперед — і непритомний упав на землю. Божевільна стара була надто заклопотана тим, що похоронник забрав із неї плащ, аби звернути на нього хоч якусь увагу. Тож на чоловіка просто вилили кухоль холодної води. Коли він опритомнів, його вивели за ворота кладовища. Після цього ворота замкнули, і всі розійшлися хто куди.

— Ну що, Олівере, — запитав дорогою додому містер Сауерберрі, — як тобі така робота?

— Непогано, дякую, сер, — нерішуче відповів Олівер. — Тільки… не дуже.

— Авжеж, — усміхнувся Сауерберрі. — Звикнеш. До всього можна звикнути, хлопче.

Олівер подумав, скільки ж часу знадобилося самому містерові Сауерберрі, щоб звикнути до такого ремесла. Але ставити це запитання не наважився. Мовчки повернувшись до похоронної майстерні, хлопчик ще довго подумки згадував побачене і почуте.

Розділ VI

Олівер, доведений до краю глузуванням Ноя, дає відсіч і неабияк його приголомшує

Коли випробувальний місяць минув, Олівера офіційно віддали в учні. Саме тоді стояла нездорова пора року. Якщо висловитися мовою торгівців, справи з трунами йшли напрочуд добре. За якихось кілька тижнів Олівер устиг набути чималого досвіду. Дотепний розрахунок містера Сауерберрі перевершив навіть його найсміливіші сподівання. Найстаріші мешканці містечка не пам’ятали часу, коли б кір так лютував і забирав стільки дитячих життів. День у день вулицями тягнулися сумні похоронні процесії, які очолював маленький Олівер у капелюсі з довгою жалобною стрічкою, що спадала мало не до колін. Усі матері міста дивилися на нього з невимовним співчуттям і зворушенням. Часто Олівер супроводжував господаря й на похоронах дорослих, адже майбутній похоронний служник мав навчитися незворушності та витримки. Тож він не раз мав нагоду спостерігати, з якою дивовижною покорою й силою духу деякі люди нібито переносять свої втрати та життєві випробування.

Наприклад, коли містер Сауерберрі отримував замовлення на похорон якоїсь заможної літньої пані чи пана, оточених численними небожами й небогами, які під час хвороби покійного здавалися безутішними, а їхній розпач неможливо було стримати навіть на людях, то варто було їм залишитися самим — і вони ставали веселими та безтурботними. Вони жваво розмовляли, сміялися й поводилися так, ніби нічого особливого не сталося. Чоловіки переносили смерть своїх дружин із воістину героїчним спокоєм. Дружини ж убирали жалобу за чоловіками так, наче прагнули зробити її якомога вишуканішою та привабливішою. Не менш примітно було й те, що пані та панове, які на кладовищі ридали від невтішного горя, вже дорогою додому помітно заспокоювалися, а до кінця вечірнього чаювання й зовсім приходили до тями. Спостерігати все це було повчально, і Олівер дивився на такі сцени з великим подивом.

Не беруся стверджувати, хоча й пишу життєпис Олівера Твіста, що приклад цих добродійників навчив його такої самої покори. Але можу з усією певністю сказати: ще багато місяців він лагідно терпів зверхність і знущання Ноя Клейпола. Тепер Ной поводився з ним ще жорстокіше, ніж раніше, бо страшенно заздрив: новачкові довірили жалобний капелюх і чорну палицю, тоді як він сам, хоч і був старшим учнем, так і залишився при своєму полотняному ковпаку та шкіряних фартухах. Шарлотта кривдила Олівера, бо так робив Ной, а місіс Сауерберрі зненавиділа його лише тому, що містер Сауерберрі ставився до хлопця прихильніше. Тож між цією трійцею, яка безперестанку його цькувала, і нескінченними похоронами життя Олівера було не набагато приємнішим, ніж у голодної свині, яку випадково замкнули в коморі, повній зерна для пивоварні.

Тепер я підходжу до дуже важливого епізоду в історії Олівера. Йдеться про вчинок, який на перший погляд може здатися дрібницею, але саме він згодом докорінно змінив усе подальше життя хлопця.

Якось опівдні Олівер і Ной, як завжди, спустилися на кухню обідати. Їх чекала невеличка бараняча шийка — фунт із половиною найдешевшої її частини. Коли Шарлотту ненадовго покликали в інше місце, виникла коротка пауза, і Ной Клейпол, голодний та злий від природи, вирішив, що не знайде для неї кращого застосування, ніж познущатися з Олівера Твіста.

Захопившись цією, як йому здавалося, безневинною розвагою, Ной поклав ноги на стіл, смикав Олівера за волосся, шарпав за вуха, називав його «підлизою» і заявив, що неодмінно прийде подивитися, як того повісять, коли нарешті настане такий щасливий день. Потім він ще довго сипав дрібними образами — як і личило злому, розбещеному вихованцеві притулку. Побачивши, що Олівер заплакав, Ной вирішив пожартувати ще дошкульніше. І, як це нерідко роблять люди, коли хочуть видатися дотепними, перейшов на особисте.

— Ну що, Підкидьку, — сказав Ной, — як там твоя мати?

— Вона померла, — відповів Олівер. — І не смій говорити про неї!

Обличчя Олівера спалахнуло. Він важко дихав, а губи й ніздрі нервово здригалися. Містер Клейпол вирішив, що це передвісник нового потоку сліз, і заходився далі його дошкуляти.

— А від чого вона померла, підкидьку? — запитав Ной.

— Старі доглядальниці казали мені — від розбитого серця, — тихо відповів Олівер, ніби говорив сам до себе, а не до Ноя. —  Я тепер, здається, зрозумів, що це означає.

— Тра-ля-ля, тра-ля-ля, підкидьку! — глузливо заспівав Ной, помітивши сльозу, що скотилася Оліверовою щокою. — Чого це ти знову рознюнився?

— Не через тебе, — різко відповів Олівер. — Досить. Більше не згадуй при мені мою матір. Краще не треба.

— Краще не треба? — перепитав Ной. — Он як! Краще не треба! Не нахабній, підкидьку. Та й матуся в тебе була… ще та. Ох, Господи!

При цих словах Ной багатозначно закивав головою і так зморщив свого маленького кирпатого носа, як тільки дозволяли його м’язи.

— Знаєш, підкидьку, — вів далі Ной, осмілівши через мовчання Олівера й перейшовши на удавано співчутливий, насмішкуватий тон — найнестерпніший з усіх можливих, — тепер уже нічого не зміниш. Та й тоді це була не твоя вина. Мені тебе дуже шкода. І всім нам шкода, повір. Ми всі тобі щиро співчуваємо. Але мусиш знати: твоя мати була справжньою шльондрою.

— Що ти сказав? — різко перепитав Олівер, миттю звівши на нього очі.

— Кажу, була вона пропащою жінкою, — незворушно відповів Ной. — І, знаєш, для неї навіть краще, що померла саме тоді. Бо інакше опинилася б на каторжних роботах у Брідвеллі, або її заслали б кудись за море, а найімовірніше — повісили. Хіба не так?

Олівер спалахнув від люті. Він схопився на ноги, перекинув стіл і стілець, вчепився Ноєві в горло й почав так шалено його трусити, що в того зуби цокотіли. Потім, зібравши всі сили, завдав одного важкого удару — і Ной гепнувся на підлогу.

Ще хвилину тому це був тихий, лагідний, пригнічений хлопчик, якого жорстоке поводження привчило все зносити мовчки. Але тепер його дух нарешті прокинувся. Підлий наклеп на пам’ять матері розпалив у ньому справжній вогонь. Груди важко здіймалися, постава випросталася, очі палали незвичною рішучістю. Уся його постать змінилася. Стоячи над боягузливим мучителем, що скорчився біля його ніг, він дивився на нього з такою непохитною відвагою, якої сам ніколи не знав.

— Він мене вб’є! — заревів Ной. — Шарлотто! Пані! Новий хлопець мене вбиває! Рятуйте! Рятуйте! Олівер сказився! Шарлотто!

На його вереск відповіли пронизливий крик Шарлотти й ще голосніший — місіс Сауерберрі. Шарлотта влетіла до кухні через бічні двері, а місіс Сауерберрі спинилася на сходах і лише переконавшись, що спускатися вже не надто небезпечно для життя, наважилася підійти ближче.

— Ах ти ж маленьке страховисько! — заверещала Шарлотта й щосили вчепилася в Олівера. Сили в неї було приблизно стільки, скільки в добре тренованого кремезного чоловіка. — Ах ти невдячний, клятий, душогубе! Малий виродку!

Після кожного складу вона з усієї сили гамселила Олівера, а кожен удар супроводжувала таким криком, ніби виконувала громадянський обов’язок.

Кулак у Шарлотти був аж ніяк не легкий. Та щоб уже напевно приборкати Оліверову лють, до кухні кинулася й місіс Сауерберрі. Однією рукою вона тримала хлопця, а другою дряпала йому обличчя. Скориставшись такою вигідною нагодою, Ной підвівся й заходився молотити Олівера кулаками зі спини.

Таке бурхливе побоїще не могло тривати довго. Коли всі троє знесилилися й уже не мали сили ні бити, ні дряпати, вони, попри шалений опір і крики Олівера, який анітрохи не злякався, затягли його до комірчини для вугілля й сміття та замкнули там. Щойно двері зачинилися, місіс Сауерберрі впала в крісло й розридалася.

— Господи, пані непритомніє! — вигукнула Шарлотта. — Ною, любий, води! Швидше!

— Ох, Шарлотто… — ледве вимовила місіс Сауерберрі, задихаючись і захлинаючись холодною водою, яку Ной щедро вихлюпнув їй на голову й плечі. — Ох, Шарлотто, яке щастя, що нас усіх не зарізали просто в ліжках!

— Це справді Божа милість, пані, — підхопила Шарлотта. — Сподіваюся, тепер господар більше не братиме до хати цих страховиськ, які ще з колиски народжуються вбивцями й розбійниками. Бідолашний Ной! Коли я прибігла, пані, його мало не вбили.

— Бідний хлопчик! — співчутливо промовила місіс Сауерберрі, дивлячись на вихованця притулку.

Ной, чий верхній ґудзик жилета був приблизно на рівні Оліверової маківки, старанно тер очі зап’ястями, приймаючи ці співчуття, і майстерно вдавав, ніби плаче й схлипує.

— І що тепер робити? — вигукнула місіс Сауерберрі. — Господаря немає вдома, жодного чоловіка в будинку теж немає, а він хвилин за десять виб’є ті двері!

Судячи з того, як несамовито Олівер таранив дерев’яні двері плечем, така загроза була цілком реальною.

— Ой, пані, навіть не знаю, — сказала Шарлотта. — Хіба що покликати поліцію.

— Або військо, — поважно запропонував містер Клейпол.

— Ні, ні, — сказала місіс Сауерберрі, раптом згадавши давнього знайомого Олівера. — Біжи по містера Бамбла, Ною. Скажи, щоб негайно йшов сюди й не гаяв ані хвилини. Не думай навіть шукати капелюха — мерщій! А поки біжиш, приклади до синця ножа. Кажуть, так набряк швидше спаде.

Ной щодуху кинувся геть. Перехожі тільки дивувалися, побачивши, як вулицею стрімголов мчить вихованець притулку без капелюха, притискаючи до підбитого ока складаного ножа.