Розділ IX
містить подальші відомості про приємного старого джентльмена та його здібних вихованців
Від свого тривалого міцного сну Олівер прокинувся пізно вранці. В кімнаті не було нікого, крім старого єврея, який варив у каструльці каву на сніданок і тихенько насвистував, мішаючи її залізною ложкою. Раз у раз він завмирав, прислухаючись до найменшого шуму внизу, а заспокоївшись, знову заходився насвистувати й помішувати каву.
Хоч Олівер і не спав уже, але ще не зовсім прокинувся. Буває такий дрімотний стан, коли вам, дарма що ви лежите з напіврозплющеними очима й напівусвідомлюєте все, що відбувається довкола, за п’ять хвилин може наснитися більше, ніж за п’ять ночей, протягом яких ви спочиваєте, щільно заплющивши очі, поринувши в повне забуття. У такі хвилини смертний наближається до розуміння свого духу, принаймні настільки, щоб скласти собі приблизне уявлення про його велич і могутність, про здатність його визволятись із тілесної оболонки, розривати пута земні й ширяти поза часом і простором.
Олівер був саме в такому стані. Крізь напівзаплющені повіки він бачив старого, чув, як той насвистує, догадувався, що він шкрябає ложкою в каструлі, а проте водночас в уяві своїй хлопець бачив і чув чи не всіх людей, з якими йому доводилося зустрічатись.
Коли кава закипіла, старий зняв каструльку з вогню. Постоявши якусь хвильку в задумі, мовби не знаючи, що робити далі, він обернувся, подивився на Олівера й окликнув його. Але той не озвався — здавалося, спав.
Пересвідчившись у цьому, Фейгін тихенько підійшов до дверей і замкнув їх. Потім витяг, — як здавалось Оліверові, зі схованки під мостиною, — невеличку скриньку й обережно поставив її на стіл. Очі старого заблищали, коли він, піднявши вічко, зазирнув досередини. Присунувши до столу розхитаного стільця, він сів і видобув із скриньки чудовий золотий годинник, оздоблений коштовними камінцями.
— Ач! — мовив старий, і плечі його пересмикнулись, а обличчя скривилось у бридкій посмішці;— Молодці! Молодці! Віддані до кінця! Навіть на останній сповіді не сказали, де переховувалися. Не зрадили старого Фейгіна! Та й нащо їм було зраджувати? Однаково це не розв’язало б зашморга, не зупинило б ката! Так! Славні хлоп’ята! Славні хлоп’ята!
Бурмочучи собі під ніс, старий опустив годинник у скриньку, а натомість витяг інші. Так він по черзі видобув і з не меншою втіхою розглянув ще принаймні півдесятка годинників, а також ювелірної роботи персні, брошки, браслети та інші коштовності, назв яких Олівер навіть не знав.
Перебравши всі ці оздоби, старий вийняв ще одну, зовсім малу, і поклав її собі на долоню. Певно, на ній було щось написано дуже дрібними літерами, бо він переклав її на стіл і, затулившись рукою від світла, довго й уважно в неї вдивлявся. Нарешті, неначе втративши надію розібрати напис, він сховав її назад до скриньки, відкинувся на спинку стільця і пробурмотів:
— А все-таки гарна штука — смертна кара! Мертві не покаються. Мертві не вибовкають зайвого. Ні, для нашого ремесла вона конче потрібна! От і тепер: повісили всіх п’ятьох, і жоден уже не підкладе свиню, жоден не продасть!
Коли старий вимовив ці слова, його блискучі чорні очі, що доти дивились кудись у порожнечу, зупинились на обличчі Олівера й перехопили зачудований погляд хлопця. І хоч їхні очі зустрілися лише на мить, на якусь часточку секунди, старому вистачило цього, щоб зрозуміти, що за ним стежать. Він грюкнув вічком скриньки і, схопивши зі столу ніж для хліба, рвучко зірвався на ноги. Але при цьому він трусився всім тілом: Олівер, дарма що був переляканий на смерть, помітив, як тремтить у його руці ніж.
— Це що таке? — вигукнув старий. — Ти підглядаєш за мною? Чому не спиш? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, якщо тобі не набридло жити!
— Я більше не міг спати, сер, — боязко пояснив Олівер. — Даруйте, що потурбував вас, сер.
— Коли ти прокинувся? З годину тому? — допитувався старий, зловісно дивлячись на хлопчика.
— Та ні, що ви! — відповів Олівер.
— А ти не брешеш? — ще лютіше вигукнув старий, погрозливо подаючись уперед.
— Слово честі, я спав, сер, — щиро відказав Олівер. — Їй-богу, спав, сер.
— Ну, гаразд, гаразд, дорогесенький, — заспокійливо мовив Фейгін, раптом переходячи на свій звичайний приязний тон. Погравшись трохи ножем, він поклав його на стіл, мовби показуючи, що схопив його просто так, знічев’я. — Я ж знаю, що ти спав, дорогесенький. Просто хотів перевірити, чи ти не страхополох. А ти у нас сміливець. Ха-ха! Ти у нас сміливець, Олівере!
Старий, хихикаючи, потер руки, але тут-таки занепокоєно глянув на скриньку.
— А ти бачив ці гарненькі штучки, мій дорогесенький? — помовчавши, спитав він і поклав руку на скриньку.
— Бачив, сер, — відповів Олівер.
— А! — мовив єврей, помітно збліднувши. — Це… це мої речі, Олівере. Моє вбоге майно. Все, що я надбав на старість. Мене називають скнарою, дорогесенький. Тільки скнарою, а більше ніяк.
Олівер подумав, що цей старий джентльмен, певно, і справді скнара, якщо, маючи стільки годинників, мешкає в такому брудному закутку; але, вирішивши, що утримання Пройди та інших улюбленців обходиться, мабуть, недешево, він з повагою глянув на нього й попросив дозволу встати.
— Звісно, мій дорогесенький, звісно, — відповів старий джентльмен. — Отам у кутку, коло дверей, стоїть глечик з водою. Принеси його сюди, я дам тобі миску, і ти, дорогесенький, умиєшся.
Олівер підвівся, перейшов до дверей і нахилився за глечиком. Коли він обернувся, скринька вже зникла.
Тільки-но він помився і прибрав за собою, вихлюпнувши, за вказівкою старого, воду у вікно, повернувся Пройда в супроводі свого дуже спритного приятеля, якого напередодні ввечері Олівер бачив з люлькою в зубах, тепер його офіційно відрекомендували як Чарлі Бейтса. Вчотирьох вони сіли пити каву й снідати шинкою та гарячими булочками, що їх Пройда приніс у своєму капелюсі.
— Ну, — лукаво зиркнувши на Олівера, звернувся до Пройди старий, — сподіваюсь, дорогесенькі мої, ви добре попрацювали зранку?
— Не жаліючи рук, — відповів Пройда.
— І ніг, — докинув Чарлі Бейтс.
— Молодці, молодці! — похвалив старий. — Що ж ти приніс, Пройдо?
— Двоє гаманів, — відповів цей юний джентльмен.
— З підкладкою? — жваво поцікавився старий.
— Досить доброю, — відповів Пройда, витягаючи з кишені два гамани — зелений і червоний.
— Могли бути й важчі, — мовив старий, уважно оглянувши їхній вміст. — Але робота чиста, нічого не скажеш… Він у нас вправний майстер, правда ж, Олівере?
— Атож, сер, дуже вправний, — погодився Олівер.
Зачувши це, Чарлі Бейтс раптом вибухнув реготом, чим неабияк здивував Олівера, який не бачив тут нічого смішного.
— А ти що приніс, дорогесенький? — звернувся Фейгін до Чарлі Бейтса.
— Витирачки, — відповів юний Бейтс, дістаючи чотири кишенькові хустки.
— Що ж, — мовив старий, пильно оглядаючи їх, — гарні, дуже гарні. Але мітки ти вигаптував не зовсім добре, Чарлі, тож доведеться їх спороти. — Ми навчимо Олівера цієї справи. Хочеш навчитись, Олівере? Ха-ха-ха!
— Як ваша ласка, сер, — відповів Олівер.
— А ти хотів би шити носовики так само вправно, як Чарлі Бейтс, га, мій любий? — спитав єврей.
— Дуже хотів би, сер, якщо ви мене навчите, — сказав Олівер.
Юному Бейтсові ця відповідь чомусь знову видалася страшенно смішною, і він удруге зареготав; а що він саме ковтав каву, то від реготу вона пішла не в те горло і мало не задушила його передчасно.
— Ох, який він жовторотий! — простогнав юний Бейтс, перепрошуючи за свою нечемну поведінку.
Пройда скуйовдив Оліверові чуба й сказав, що він ще набереться розуму. Тут старий джентльмен, помітивши, як Олівер почервонів, звернув на інше — спитав, чи багато народу зібралось уранці подивитися на страту19. З відповіді хлопчаків з’ясувалося, що обидва вони побували там, і це ще більше здивувало Олівера: йому, звісно, було невтямки, коли ж вони встигли так добре попрацювати.
Після сніданку, прибравши зі столу, веселий старий джентльмен і двоє його вихованців затіяли цікаву, незвичайну гру: веселий старий джентльмен поклав до однієї кишені штанів табакерку, до другої — гаман, у жилетну кишеню — годинник, ланцюжок якого обкрутив собі навкруг шиї, встромив у сорочку шпильку з фальшивим діамантом, застебнув на всі ґудзики сюртук, сунув до кишень футляр з окулярами й носовик і з ціпком у руці почав походжати по кімнаті, точнісінько наче старенький джентльмен із тих, що повсякчас зустрічаються на вулиці. Він зупинявся то перед каміном, то перед дверима, удаючи, ніби щось уважно роздивляється на вітрині. При цьому він раз у раз оглядався довкола, мов боячись злодіїв, і перевіряв, чи не загубив чогось, поплескуючи себе по кишенях так кумедно і природно, що Олівер сміявся до сліз. Тим часом обидва хлопчаки ходили за ним слідком, а коли він озирався, ховалися від його очей так спритно, що він не міг навіть за ними простежити. Нарешті Пройда чи то наступив старому на ногу, чи то перечепився через черевик, а Чарлі Бейтс наскочив на нього ззаду, і за мить вони з дивовижною швидкістю поцупили в нього табакерку, гаман, годинник з ланцюжком, шпильку, носовик і навіть футляр з окулярами.
Якщо старий джентльмен відчував чужу руку в своїй кишені, він кричав, у якій кишені рука, і гра розпочиналася знову. Тривала вона доти, поки до юних джентльменів завітали дві юні леді — Бет і Ненсі. Волосся у них було дуже пишне, але не дуже дбайливо зачесане, і, видно, вони не дуже дбали про чистоту своїх черевичків та панчіх. Їх не можна було назвати красунями, але щоки їхні пашіли рум’янцем і самі вони, очевидно, були здорові й життєрадісні. Поводилися вони дуже мило й невимушено, і Олівер вирішив, що вони славні дівчата. І, власне, так воно й було.
Гостювали вони довго. Одна з них поскаржилася на те, що промерзла до кісток, після чого на столі з’явилася пляшка джину й зав’язалася дуже жвава й дедалі цікавіша розмова. Нарешті Чарлі Бейтс висловив думку, що не завадило б погарцювати. Олівер вирішив, що це, мабуть, французьке слово й воно означає прогулятись, бо невдовзі Пройда, Чарлі й обидві леді пішли всі разом, одержавши від люб’язного старого джентльмена гроші на дрібні витрати.
— Ну, що, дорогесенький? Весело у нас живеться, правда ж? — спитав Фейгін. — Вони пішли на цілий день.
— Тож вони вже відробили своє, сер? — запитав Олівер.
— Атож, — відповів старий. — Хіба що їм нагодиться якесь діло під час прогулянки. А як нагодиться, вони його неодмінно впорають, дорогесенький, можеш бути певен… Бери з них приклад, любий. Бери з них приклад, — повторив він, стукаючи кочергою по каміну, щоб надати своїм словам більшої ваги. — Роби все, що вони тобі накажуть, і в усьому слухайся їхніх порад, особливо, дорогесенький, порад Пройди. Він буде великою людиною і з тебе зробить велику людину, якщо ти його наслідуватимеш… Подивись-но, дорогесенький, чи не стирчить у мене з кишені хусточка? — раптом спитав він.
— Стирчить, сер, — відповів Олівер.
— Ану, спробуй витягти її так, щоб я не помітив. Так само, як ото хлопці робили, коли ми бавилися вранці.
Олівер однією рукою притримав кишеню знизу, як робив це Пройда, а другою обережно витяг хустку.
— Вже? — вигукнув Фейгін.
— Ось вона, сер! — відповів Олівер, показуючи хустку.
— У тебе є здібності, дорогесенький, — задоволено мовив грайливий старий джентльмен і погладив Олівера по голові. — Я вперше бачу такого кмітливого хлопця. Ось тобі шилінг. Якщо ти й далі так старатимешся, на тебе чекає блискуче майбутнє. А тепер ходи сюди, я покажу тобі, як випорювати мітки з хусточок.
Олівер не розумів, як така проста забава — спроба витягти хустку з кишені старого джентльмена — може забезпечити йому блискуче майбутнє. Проте, вирішивши, що Фейгін, як людина набагато старша за нього, знає, що каже, він слухняно підійшов до столу й незабаром з головою поринув у нову науку.
Розділ X
Олівер ближче знайомиться із своїми новими приятелями й дорогою ціною набуває досвіду. Короткий, але дуже важливий розділ цієї оповіді
Багато днів Олівер не виходив із кімнати Фейгіна — то випорював мітки з носовиків (а їх приносили силу-силенну), то брав участь у вже згаданій грі, в яку старий джентльмен і двоє хлопців бавилися щоранку. Нарешті йому набридло скніти без свіжого повітря, і він почав просити старого, щоб той дозволив йому піти на роботу разом з двома його приятелями.
Оліверові кортіло взятися до якогось діла ще й тому, що він уже не раз переконувався, яких твердих чеснотливих принципів дотримувався старий джентльмен. Якщо Пройда і Чарлі Бейтс поверталися ввечері додому з порожніми руками, Фейгін виголошував палкі промови про злочинність ледарства та неробства і прищеплював їм любов до праці, залишаючи їх без вечері. Одного разу старий навіть спустив обох зі сходів, хоч, може, тут він надто далеко зайшов у своєму праведному гніві.
Нарешті одного ранку Олівер дістав дозвіл, якого так домагався. Кілька днів хустки не надходили, робити йому було нічого, її обіди стали пісніші. Можливо, саме тому старий джентльмен дав свою згоду. Так чи так, але він дозволив Оліверові вийти, доручивши Чарлі Бейтсу й Пройді опіку над ним.
Хлопці втрьох вирушили з дому. В Пройди рукави були, як завжди, закасані, капелюх збитий набакир; юний Бейтс простував, засунувши руки в кишені. Ідучи між ними, Олівер розмірковував, куди вони його ведуть і з чого почнеться його навчання швацького ремесла.
Вони чвалали так недбало й повільно, що в Олівера незабаром виникла підозра, чи не збираються його приятелі обдурити старого джентльмена й не піти сьогодні на роботу. До того ж Пройда мав погану звичку зривати у дітлахів шапки і закидати їх через паркан, а Чарлі Бейтс явно не вмів відрізняти своє від чужого: на ходу він крав з яток яблука й цибулю і розпихав їх по кишенях, таких просторих, що, здавалося, весь його одяг складається з них. Це дуже не подобалось Оліверові, й він уже ладен був якнайчемніше заявити про свій намір повернутися додому, коли раптом увагу його привернула загадкова зміна в поведінці Пройди.
Вони саме вийшли з вузького завулка неподалік від площі в Кларкенвелі, яка чомусь і досі зветься “Моріжком”, аж зненацька Пройда зупинився, приклав пальця до губ і дуже обережно позадкував, тягнучи за собою товаришів.
— Що сталося? — спитав Олівер.
— Цить! — відказав Пройда. — Ти бачиш отого старого шкарбана біля книжкового рундука?
— Отого старого джентльмена? — перепитав Олівер. — Бачу.
— Він нам підходить, — мовив Пройда.
— Те, що треба! — зауважив юний Чарлі Бейтс.
Олівер оторопіло переводив погляд з одного на другого, але нічого з’ясувати не встиг, бо обидва хлопці шмигнули через вулицю й підкралися ззаду до старого джентльмена. Олівер рушив був слідом, а тоді розгублено зупинився, стежачи за ними в німому подиві.
Старий джентльмен мав вельми поважний вигляд: напудрене волосся, золоті окуляри, темно-зелений сюртук з чорним оксамитовим коміром і білі штани, під пахвою — елегантний бамбуковий ціпок. Він читав узяту з рундука книжку з такою увагою, наче сидів у кріслі в своєму кабінеті. Можливо, йому й справді здавалося, що він у своєму кабінеті, бо, судячи з його зосередженого вигляду, він не бачив ні рундука, ні вулиці, ні хлопчаків — одне слово, нічого, крім книжки, яку він, очевидно, мав намір прочитати тут-таки, на місці: дійшовши до кінця сторінки, він перегортав її, починав з верхнього рядка наступної сторінки і так далі — з непослабною цікавістю й увагою.
І тут Олівер, який, стоячи за кілька кроків, дивився на цю сцену широко розплющеними очима, з невимовним жахом побачив, що Пройда сунув руку в кишеню старого джентльмена, витяг звідти хусточку, передав її Чарлі Бейтсу, після чого вони удвох дременули й зникли за рогом.
В одну мить хлопчикові спала з очей полуда: то ось звідки беруться і хусточки, і годинники, і коштовності, ось чим займається Фейгін! Ще секунду він стояв, відчуваючи, як здіймається й вогнем обпікає його гаряча хвиля жаху, а тоді, геть розгублений, переляканий, він, сам не знаючи, що робить, щосили, щодуху кинувся тікати.
Все це відбулося за одну хвилину. Ту ж мить, як Олівер побіг, старий джентльмен сунув руку до кишені і, не знайшовши хусточки, рвучко озирнувся. Побачивши хлопця, який тікав, він, ясна річ, зробив висновок, що це і є крадій, і, вигукнувши: “Лови злодія!” — погнався за ним із книжкою в руці.
Та не тільки старий джентльмен кричав на ґвалт. Пройда і юний Бейтс, аби не привертати до себе увагу, не стали бігти вулицею, а сховались у першому ж під’їзді за рогом. Почувши крик і побачивши Олівера, вони відразу зметикували, що сталося, вискочили із своєї схованки і, горлаючи: “Лови злодія!” — теж погналися за ним, як і належить добрим громадянам.
Хоч Олівера виховували філософи, йому бракувало знання чудової аксіоми, що самозбереження — найголовніший закон природи. Якби він цю аксіому знав, то, можливо, був би підготовлений і до такої несподіванки. А так вона заскочила його зненацька, і він злякався ще більше, а тому мчав, наче вихор, а за ним, галасуючи, гналися старий джентльмен і двоє хлопчаків.
“Лови злодія! Лови злодія!” Слова ці мають магічну силу. Крамар кидає крамницю, візник — свого воза, м’ясник шпурляє свій лоток, пекар — коша, молочник — відро, розсильний — пакунки, школяр — свої мармурові кульки20, каменяр — кайло, дитина — свій волан. І всі вони біжать купою, в сум’ятті, стрімголов, штовхаються, ревуть, верещать, збивають з ніг перехожих на розі, лякають собак, розполохують курей, і вулиці, площі, подвір’я луною віддають той галас.
“Лови злодія! Лови злодія!” Той крик підхоплює сотня горлянок, і юрба збільшується за кожним поворотом. І мчить вона, розбризкуючи грязюку, і під ногами у неї гуде тротуар, а зусібіч розчиняються вікна, вискакують з дверей люди, юрба мчить уперед, глядачі покидають Панча21 в найцікавішому місці вистави і, приєднавшись до розбурханої юрби, підхоплюють крик і з новою силою горлають: “Лови злодія! Лови злодія!”
“Лови злодія! Лови злодія!” В людській вдачі глибоко вкоренилося прагнення кого-небудь цькувати. Нещасна захекана дитина знесилюється, обличчя її нажахане, в очах розпач, важкі краплі поту струмують по щоках; вона напружує кожен нерв, щоб відірватися від переслідувачів, а вони женуться за нею, щомиті скорочуючи відстань, бачать, що сили покидають її, і горлають ще голосніше, ревуть переможно: “Лови злодія!” Та зловіть же ви його, бога ради, хоча б з жалості до нього!
Нарешті зловили! Влучний удар. Злодій лежить на бруківці, й натовп оточує його з жадібною цікавістю. Ті, що відстали, штовхаються й протовплюються вперед, аби на нього глянути. “Розступіться!” — “Дайте йому дихнути повітрям!” — “Ет, обійдеться і без повітря. Він його не заслужив”. — “Де той джентльмен?” — “Онде він іде”. — “Пропустіть джентльмена!” — “Це той хлопець, сер?” — “Так”. Олівер лежав, вкритий порохом і брудом, з роз’юшеними губами, обводячи нестямним поглядом обличчя людей, що з’юрмилися над ним. І тут найпрудкіші його переслідувачі безцеремонно схопили за руки й затягли в коло старого джентльмена.
— Так, — мовив джентльмен. — Боюся, що це той самий хлопчик.
— Він боїться! — пробурмотіли в натовпі. — Комедія!
— Бідолашний! — вигукнув джентльмен. — Він забився.
— Це моя робота, сер, — озвався, виступаючи наперед, дебелий чолов’яга. — Мало не розбив кулака об його зуби. Це я його зловив, сер.
Здоровань доторкнувся до капелюха й вишкірився, сподіваючись дістати винагороду за свій подвиг, але літній джентльмен тільки неприязно глянув на нього й озирнувся, неначе й сам би залюбки втік. Можливо, він і справді кинувся б тікати і почалася б нова гонитва, якби в цю мить крізь натовп не проштовхався полісмен (який завжди в таких випадках з’являється останній). Схопивши Олівера за комір, він гаркнув!
— Ану, вставай!
— Їй-богу, це не я, сер. Їй-бо, їй-бо, це двоє інших хлопців! — вигукнув Олівер, благально складаючи руки й оглядаючись довкола. — Вони десь тут.
— Тут їх нема. — Полісмен мовив це іронічно, але в словах його була правда: Чарлі з Пройдою давно вже накивали п’ятами, звернувши в перший прохідний двір.
— Не кривдьте його, — лагідно попросив старий джентльмен.
— Та не кривдитиму, — відказав полісмен і на доказ цього струсонув Олівера так, що мало не зірвав з нього куртку. — Ходім, я тебе знаю. Мене ти не обдуриш. Ану, ставай на ноги, бісова душа!
Олівер спробував підвестись і упав би знову, але полісмен сіпнув його за комір і потяг вулицею. Старий джентльмен ішов поруч, а ті, що були прудкіші, вибігли наперед і раз у раз озиралися на Олівера. Хлопчаки переможно горлали, і в такий спосіб уся процесія прямувала до суду.
Розділ XI
оповідає про поліційного суддю містера Фенга й дає певне уявлення про те, як він вершить правосуддя
Правопорушення було вчинене в районі й навіть у безпосередній близькості від одного вельми відомого поліційного відділка столиці. Тож натовп недовго тішився можливістю лицезріти Олівера: проминувши два-три квартали і сквер, відомий під назвою Маттон-Хілл, полісмен через низьке підворіття завів його на брудне подвір’я будинку, в якому вершився швидкий і правий суд. На тому малому брукованому подвір’ї їх зустрів огрядний чоловік з бакенбардами віялом і низкою ключів, що так само віялом звисали з кільця в його руці.
— А цей що накоїв? — байдужно спитав він.
— Цупив носовики, — відповів полісмен, що привів Олівера.
— А ви потерпіла сторона, сер? — запитав чоловік з ключами.
— Так, — відповів джентльмен. — Але я, власне, не певен, чи саме цей хлопчик украв мою хусточку. Я… я не хотів би давати ходу цій справі.
— Тепер уже без судді не обійтися, сер, — відказав тюремник, відмикаючи двері. — Його честь за хвилину звільниться. Ну, шибенику, марш сюди!
І він одімкнув двері, що вели до камери з кам’яними стінами. Там Олівера обшукали і, не знайшовши нічого, замкнули.
Камера ця і виглядом, і розмірами скидалася на льох, але освітлювалася гірше. Вона була неймовірно брудна, як завжди в понеділок, бо з суботи в ній побувало з півдесятка п’яниць, яких на цей час перевели до в’язниці. До цього слід додати, що в наших поліційних відділках щовечора замикають чоловіків та жінок по недоведених обвинуваченнях — зверніть увагу: недоведених! — у темницях, проти яких камери в Ньюгетській тюрмі22, де тримають найнебезпечніших злочинців, котрих судили, вигнали винними й присудили до страти, — справжні палаци. Нехай той, хто сумнівається в цьому, порівняє їх сам!
Коли ключ заскреготав у замку, обличчя старого джентльмена скривилося майже так само болісно, як Оліверове.
Зітхнувши, він перевів погляд на книжку, через яку, власне, і збилася вся ця буча.
— В обличчі цього хлопчика, — задумливо мовив джентльмен, повільно відходячи від дверей і постукуючи себе книжкою по підборіддю, — є щось таке, що і зворушує, і цікавить мене. Може, він і справді не винний? Він схожий на… Отож-бо! — вигукнув джентльмен, раптом зупиняючись і зводячи очі до неба. — Господи! Кого він мені нагадує?
По кількох хвилинах роздумів старий джентльмен з тим самим зосередженим виглядом увійшов знадвору до судової чекальні і там, ставши в кутку, спробував викликати в уяві галерею образів, що давно вже позникали в імлі років.
— Ні! — нарешті мовив він, похитуючи головою. — Певно, це мені просто здалося.
Але тепер ті обличчя стояли перед його очима, і нелегко було знов опустити завісу забуття. То були обличчя друзів, ворогів, людей ледь знайомих, що настирливо визирали з натовпу; то були обличчя молодих квітучих дівчат, що тепер уже стали бабусями; то були обличчя людей, яких давно забрала смерть і перетворила на прах, але яких уява — сильніша за смерть — і досі наділяла свіжістю і вродою, викликаючи в пам’яті блиск очей, осяйність усмішки, промінь живої душі, що сяє крізь тлінну оболонку, весь той образ краси, що, ставши неземною, кидає, мов та зоря, ясне лагідне світло на стежину до неба.
Але старий джентльмен не міг пригадати жодного обличчя, яке хоч трохи скидалося б на Оліверове. І, тяжко зітхнувши, він попрощався із своїми спогадами і, на щастя, маючи властиву для старої людини здатність забувати, поховав їх серед пожовклих сторінок книжки.
Він повернувся до дійсності, коли ключар торкнувся його плеча, запрошуючи до судової зали. Квапливо згорнувши книжку, він увійшов і став перед лицем славнозвісного містера Фенга.
Судова зала була обшита панеллю й виходила вікнами на вулицю. Містер Фенг сидів у глибині її, за бар’єром, а за дерев’яною загородкою біля дверей уже помістили бідолашного малого Олівера, який від страху тремтів усім тілом.
Містер Фенг був невисокий худий чоловік з вузькою спиною, негнучкою шиєю та рідким волоссям, що росло переважно на потилиці й скронях. З бурякового обличчя його не сходив похмурий вираз. Якби він і справді не мав звички зловживати спиртним, то міг би подати на свою фізіономію скаргу за наклеп, і суд, певно, присудив би йому чимале відшкодування.
Старий джентльмен чемно вклонився, підійшов до столу судді і сказав, подаючи свою візитну картку:
— Ось моє прізвище й адреса, сер. — Потім відступив на два кроки, ще раз, як годиться джентльмену, ввічливо вклонився й почав чекати допиту.
Сталося так, що містер Фенг саме читав у ранковій газеті передову статтю, в якій ішлося про один з його недавніх вироків і в триста п’ятдесятий раз рекомендувалося міністрові внутрішніх справ звернути на нього особливу і пильну увагу. Настрій у містера Фенга був геть зіпсований, а тому, похмуро глянувши на старого джентльмена, він грубо спитав:
— Ви хто такий?
Старий джентльмен здивовано показав на свою візитну картку.
— Полісмене! — вигукнув містер Фенг, зневажливо відкидаючи картку разом з газетою. — Що це за суб’єкт?
— Моє прізвище, сер, — поважно, як належить джентльмену, мовив старий джентльмен, — моє прізвище, сер, Браунлоу. Дозвольте і мені поцікавитись, як звуть суддю, що дозволяє собі, користуючись своїм високим становищем, завдавати незаслуженої, нічим не виправданої образи порядній людині. — Мовивши це, містер Браунлоу озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б міг відповісти на його запитання.
— Полісмене! — гаркнув містер Фенг, змітаючи газету зі столу. — В чому обвинувачується цей суб’єкт?
— Він ні в чому не обвинувачується, ваша честь, — відповів полісмен. — Він позиває цього хлопчика, ваша честь.
Його честь чудово це знав; але ж він не міг оминути такої слушної і до того ж цілком безпечної нагоди позбиткуватися з містера Браунлоу.
— Позиває хлопчика, он як? — перепитав містер Фенг, змірявши містера Браунлоу з голови до ніг зневажливим поглядом. — Приведіть його до присяги!
— Перше ніж присягати, я прошу дозволу сказати одне слово, — почав містер Браунлоу, — а саме: я б нізащо не повірив, якби не побачив на власні очі, що…
— Припніть язика, сер! — гримнув містер Фенг.
— Ні, я скажу, сер! — відповів старий джентльмен.
— Припніть язика, поки я не звелів виставити вас за двері! — вигукнув містер Фенг. — Ви нахаба! Як ви смієте грубіянити судді!
— Що-о? — скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.
— Приведіть його до присяги! — звелів Фенг писареві, — я не хочу більше чути жодного слова. До присяги його!
Містер Браунлоу був украй обурений, але, збагнувши, що тільки зашкодить хлопчикові, коли дасть волю своїм почуттям, він стримався і, не сперечаючись далі, дав присягу,
— Ну, — мовив Фенг, — у чому ж обвинувачують цього хлопчика? Що ви маєте сказати, сер?
— Я стояв коло книжкового рундука… — почав містер Браунлоу.
— Припніть язика, сер, — перебив його містер Фенг. — Полісмене! Де полісмен? Ага, ось він. Приведіть до присяги полісмена. Ну, полісмене, про що йдеться?
Полісмен з належною поштивістю доповів, як він затримав Олівера, як обшукав його й нічого не знайшов; а більше, мовляв, він нічого не знає.
— Свідки є? — спитав містер Фенг. — Немає, ваша честь, — відповів полісмен.
Містер Фенг кілька хвилин мовчав, а тоді, повернувшись до позивача, люто вибухнув:
— То скажете ви нарешті, чоловіче, в чому полягав ваша скарга, чи ні? Ви заприсягнули. Якщо ви відмовляєтеся давати свідчення, я покараю вас за неповагу до суду, я вам…
Чим він пригрозив старому джентльменові — невідомо, бо саме в цю мить на писаря й тюремника напав нестримний кашель і до того ж перший упустив на підлогу — ясна річ, ненароком — важенну книгу, внаслідок чого останніх слів неможливо було розібрати.
Врешті містер Браунлоу, якого суддя раз у раз перебивав і щохвилини ображав, спромігся-таки викласти суть справи, пояснивши, що за хлопчиком він побіг, власне, зопалу, бо той тікав; а тоді висловив надію, що в разі, коли хлопчика буде визнано винним — ні, не в злодійстві, а тільки в спільництві із злодіями, — то суддя призначить йому найм’якше покарання з усіх, передбачених законом.
— Йому й так уже дісталося, — сказав на закінчення старий джентльмен. — І боюся, — додав він з притиском, глянувши на суддю, — дуже боюся, що він занедужав.
— Аякже, аякже, ну, звісно! — глузливо посміхаючись, сказав містер Фенг. — Ану, ти, волоцюго малий, кинь прикидатися. Мене не обдуриш. Як тебе звати?
Олівер спробував відповісти, але так і не здобувся на слово. Він був блідий як смерть, і йому здавалося, що все в кімнаті кружляє перед його очима.
— Як тебе звати, злодійська твоя душа? — спитав містер Фенг. — Полісмене, як його звати?
Ці слова були звернені до підстаркуватого, грубуватого на вигляд тюремника в смугастому жилеті, який стояв біля бар’єра. Він нахилився до Олівера й перепитав його, але, бачачи, що той справді не спроможний нічого зрозуміти, і знаючи, що мовчання хлопчика тільки ще більше розлютує судцю, який і так ладен винести суворий вирок, він наважився відповісти навздогад.
— Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша честь, — мовив цей добросердий вартовий закону.
— То зі мною він не бажає говорити? — мовив Фенг. — Чудово, чудово. Де він мешкає?
— Де трапиться, ваша честь! — відповів полісмен, знов удаючи, ніби переказує слова Олівера.
— Батьків має? — спитав містер Фенг.
— Каже, вони померли, коли він був зовсім малий, ваша честь, — навмання дав звичайну в таких випадках відповідь полісмен.
Цієї миті Олівер підвів голову і, обвівши присутніх благальним поглядом, ледь чутно попросив води.
— Ще чого! — вигукнув містер Фенг. — Розжалобити захотів? Не вийде!
— По-моєму, хлопець і справді хворий, ваша честь, — зауважив полісмен.
— Мені краще знати, — відказав містер Фенг.
— Допоможіть йому, полісмене, — мовив старий джентльмен, мимоволі простягаючи руки, — він зараз упаде.
— Назад, полісмене! — скрикнув Фенг. — Нехай падав, коли йому хочеться.
Олівер скористався з ласкавого дозволу і, знепритомнівши, впав на підлогу. Присутні перезирнулись, але жоден не насмілився зрушити з місця.
— Я знав, що він прикидається, — сказав Фенг так, наче Оліверове падіння остаточно це підтвердило. — Нехай валяється, поки не набридне.
— Яке буде ваше рішення, сер? — стиха запитав писар.
— Дуже просте, — відповів містер Фенг. — Присуджую його до трьох місяців ув’язнення. Звісно, у каторжній тюрмі. Звільнити приміщення!
Двері було розчинено, й двоє вартових уже стали над зомлілим хлопчиком, готові віднести його до камери, коли раптом до зали вбіг якийсь бідно вдягнений, але пристойний з вигляду літній чоловік у приношеному чорному костюмі й кинувся до судді.
— Заждіть, заждіть! Не забирайте його! Ради бога, заждіть хвилинку! — захекано вигукнув незнайомець.
Хоч вершителі закону, що порядкують у таких місцях, мають цілковиту й необмежену владу над свободою, добрим ім’ям, долею і навіть життям підданих її величності, особливо підданих з бідніших класів, і хоч у цих стінах щодня чиняться несправедливості такі кричущі, що ангели, якби вони заглядали сюди, повиплакували б собі очі, — громадськість не має доступу сюди, за винятком хіба газетярів23. Тому містер Фенг не на жарт обурився, коли непроханий гість так зухвало порушив заведений порядок.
— Це що таке? Це хто такий? Ану виженіть його звідси! Звільнити приміщення! — закричав він.
— Ні, ви мене вислухаєте! — вигукнув чоловік. — І вам не вдасться мене вигнати. Я все бачив. Я власник книжкового рундука. Негайно приведіть мене до присяги! Ви не заткнете мені рота. Містере Фенг, ви повинні мене вислухати. Це ваш обов’язок, сер.
Чоловік цей знав, що право на його боці. Вигляд він мав рішучий, а справа пахла скандалом, і затерти її було вже неможливо.
— Приведіть його до присяги, — неохоче пробурчав містер Фенг. — Ну, кажіть, що там у вас.
— Ось що: я бачив, як троє хлопців — ось цей затриманий і ще двоє — тинялися по той бік вулиці, поки цей джентльмен стояв і читав книжку. Крадіжку вчинив інший хлопець. Я бачив, як це сталось, і бачив, що оцей хлопчик був украй приголомшений, ошелешений.
На цей час достойний власник книжкового рундука трохи відсапався і вже доладніше розповів, як саме було вчинено крадіжку.
— Чому ж ви не з’явилися сюди раніше? — помовчавши, спитав Фенг.
— Бо не було на кого залишити крамницю, — відповів той. — Всі погналися за хлопчиком. Лише п’ять хвилин тому я знайшов собі нарешті заміну й щодуху побіг сюди.
— То позивач, кажете, читав книжку? — знову помовчавши, спитав Фенг.
— Атож, — відповів власник рундука. — Оту саму, яка у нього в руці.
— Ага, оту саму? — перепитав Фенг. — А він заплатив за неї?
— Ні, не заплатив, — усміхаючись, відповів книгар.
— О господи, як же це я! — простодушно вигукнув забудькуватий старий джентльмен.
— І у нього ще вистачає совісті подавати позов на нещасного хлопчика! — мовив Фенг, силкуючись стати в позу оборонця покривджених. — Я вважаю, сер, що ви заволоділи цією книжкою в дуже підозрілий і ганебний спосіб, і ваше щастя, що власник її не має наміру оскаржити ваші дії. Нехай це буде вам пересторогою, чоловіче, бо вдруге вам не уникнути покарання… Хлопчика виправдано. Звільнити приміщення!
— Щоб я пропав! — вигукнув старий джентльмен, не спроможний більше стримувати свій гнів. — Щоб я пропав, якщо я не…
— Звільнити приміщення! — гаркнув суддя. — Полісмени, ви чуєте? Звільнити приміщення!
Наказ було виконано. І містера Браунлоу, обуреного й розлюченого до нестями, випровадили геть з книжкою в одній руці й з бамбуковим ціпком у другій. Та тільки-но він вийшов надвір, гнів його зник без сліду. На брукові лежав малий Олівер Твіст. Хтось розстебнув на ньому сорочку, змочив скроні водою, обличчя його було смертельно бліде, тіло тіпалося в корчах.
— Бідолашний хлопчик, бідолашний хлопчик! — сказав містер Браунлоу, схиляючись над ним. — Візника! Будь ласка, хто-небудь гукніть сюди візника! Мерщій!
З’явився візник, і коли Олівера обережно поклали на одне сидіння, старий джентльмен сів навпроти нього.
— Можна мені з вами? — спитав книгар, зазираючи до карети.
— О боже, звичайно, мій любий друже! — квапливо відповів містер Браунлоу. — Я зовсім забув про вас. Боже мій, боже мій! Ця злощасна книжка все ще в мене! Сідайте ж! Бідолашне дитя! Не можна гаяти ні хвилини.
Книгар сів у карету, й вони поїхали.
Розділ XII
в якому про Олівера дбають краще, ніж будь-коли, і в якому знову розповідається про веселого старого джентльмена та його молодих друзів
Карета з гуркотом промчала майже тим самим шляхом, яким Олівер у товаристві Пройди вперше ввійшов у Лондон, але біля “Ангела” в Ізлінгтоні звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед охайним будиночком у тихій тінистій вулиці поблизу Пентонвіла24. Тут для Олівера було відразу постелене ліжко, і сам містер Браунлоу подбав, щоб його малого підопічного вклали якнайзручніше; тут хлопчика оточили безмежною ніжністю й турботою.
Але багато-багато днів Олівер лишався нечутливим до піклування своїх нових друзів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато разів, а хлопчик усе борсався в ліжку, танучи мов віск у жару пропасниці. Хробак у домовині робить свою справу повільніше, ніж цей повзучий вогонь у живому тілі.
І коли зрештою Олівер очутився, кволий, худий і блідий, аж прозорий, йому здалося, що він прокинувся після довгого тривожного сну. Насилу відірвавшись від подушки, підперши голову тремтячою рукою, він з острахом озирнувся довкола.
— Де я? Куди я потрапив? — спитав Олівер. — Я. ніколи тут не спав.
Він був виснажений, ледь живий, і слова ці промовив зовсім тихим голосом, але його відразу почули. Завіса над ліжком швидко розсунулась, і з крісла, що стояло поряд, підвелася з шитвом у руці привітна, дуже чисто й охайно вдягнена старенька жінка.
— Тс-с, мій хлопчику, — ласкаво сказала вона. — Лежи тихо, а то занедужаєш знову. Ти хворів, хворів так тяжко, що тяжче й не буває. Лягай же, мій хлопчику, отак, лягай.
Кажучи це, старенька обережно поклала Оліверову голову на подушку і, відкинувши з його чола волосся, зазирнула йому в очі з такою добротою й любов’ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку й обвив її навколо своєї шиї.
— Господи помилуй! — із сльозами на очах мовила старенька. — Яке вдячне дитя! І яке гарненьке! Якби ж то на моєму місці була зараз його мати, якби ж то вона могла його побачити!
— А може, вона таки бачить мене, — прошепотів Олівер, складаючи долоні. — Може, вона сиділа біля мене. Мені здавалося, ніби вона була тут.
— Це тобі ввижалося в гарячці, мій хлопчику, — лагідно мовила старенька.
— Та, мабуть, — відповів Олівер. — Бо небо від нас далеко і всі там щасливі, кому ж охота спускатися до ліжка хворого хлопця? Та якби вона дізналася, що я нездужаю, то й там пожаліла б мене, бо сама перед смертю була дуже хвора. Тільки навряд чи вона про мене щось знає, — помовчавши, додав Олівер. — Бо коли б вона бачила, як мене кривдять, обличчя в неї було б сумне, а мені вона весь час сниться весела й щаслива.
Старенька нічого на це не відповіла; витерши спочатку очі, а потім окуляри, що лежали на ковдрі, — неначе окуляри були невід’ємною частиною її очей, — вона подала Оліверові якогось прохолодного напою, погладила по щоці й знову звеліла лежати тихо, щоб йому, бува, не погіршало.
Тож Олівер лежав дуже тихо, почасти тому, що хотів у всьому слухатися добру бабусю, а почасти, правду кажучи, й тому, що ця розмова геть знесилила його. Незабаром він задрімав, а прокинувся від світла свічки, поставленої коло його ліжка, й побачив джентльмена, який, тримаючи в руці великого золотого годинника, що гучно цокотів, зміряв йому пульс і сказав, що хворому набагато краще.
— Тобі набагато краще, правда ж, любий? — спитав джентльмен.
— Так, дякую, сер, — відповів Олівер.
— Я знаю, що тобі краще, — сказав джентльмен. — І тобі хочеться їсти, правда ж?
— Ні, сер, — відповів Олівер.
— Гм! Я знаю, що не хочеться, — сказав джентльмен. — Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін, — глибокодумно зауважив він.
Старенька шанобливо схилила голову, мовби показуючи, що вважає лікаря дуже мудрою людиною. Лікар, певно, і сам дотримувався тієї ж думки.
— Зате спати тобі хочеться, правда ж, любий? — спитав він.
— Ні, сер, — відповів Олівер.
— Ні, — мовив лікар з дуже значущим і задоволеним виглядом. — Спати тобі не хочеться. І пити не хочеться, правда ж?
— Пити хочеться, сер, — відповів Олівер.
— Так я і думав, місіс Бедвін, — сказав лікар. — Йому хочеться пити, й це цілком природно. Ви можете дати йому трохи чаю й грінок без масла. Не закутуйте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Домовились?
Старенька зробила реверанс. Лікар, покуштувавши прохолодного напою, схвалив його з ученим виглядом і квапливо попрощався; коли він спускався сходами, його черевики рипали вельми поважно і самовдоволено.
Олівер знову задрімав і прокинувся близько півночі. Старенька ласкаво побажала йому на добраніч і залишила його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла, принісши у вузлику маленький молитовник і великий нічний чепець. Надівши чепець на голову й поклавши молитовник на стіл, доглядальниця пояснила Оліверові, що пильнуватиме його вночі, а тоді присунула стілець ближче до каміна й почала куняти. Вві сні вона то стогнала, то скрикувала, то нахилялася так, що мало не падала зі стільця, і тому раз у раз прокидалась. Прокинувшись, старенька люто терла собі носа, але це не допомагало, і вона засинала знову.
Ніч спливала повільно. Олівер якийсь час лежав з розплющеними очима, то рахуючи світляні кола, що їх відкидала на стелю глибока чаша нічника, то неуважливо блукаючи поглядом по складних візерунках шпалер. Темрява й тиша настроювали на урочистий лад, вони навіяли хлопчикові думку про те, що багато днів і ночей у цій кімнаті питала смерть і що, можливо, й досі вона, жорстока і жаска, чаїться десь у темному кутку, і він зарився обличчям у подушку й почав палко молитися.
Зрештою хлопець заснув тим глибоким, спокійним сном, який приходить лише після недавніх страждань, тим безжурним, тихим сном, з якого так важко повертатися до дійсності. Якби знати, що смерть така, як цей сон, то хто схотів би воскреснути, щоб знову поринути в наше буремне, метушливе життя з його турботами про теперішнє, тривогами за майбутнє, а найгірше — тяжкими спогадами про минуле!
Коли Олівер розплющив очі, стояв уже ясний день; хлопець почував себе бадьорим і щасливим. Криза минула. Він знову повернувся в цей світ.
Через три дні він уже міг сидіти в кріслі, підпертий з усіх боків подушками, а що він був іще слабий і не міг ходити, то місіс Бедвін — економка — звеліла перенести його вниз, до своєї маленької кімнати. Коли його посадили біля каміна, ця добра бабуся вмостилася поряд і, всім серцем радіючи з того, що він почуває себе набагато краще, дала волю сльозам.
— Не зважай на мене, мій хлопчику, — промовила нарешті вона. — Мені треба виплакатися. Ну от, уже й по всьому, і я знову весела.
— Ви така добра, пані, — мовив Олівер.
— Ет, пусте, — сказала старенька. — Бульйон — от що зараз головне, і тобі саме пора його їсти. Адже лікар дозволив містерові Браунлоу прийти подивитися на тебе сьогодні вранці, і ти повинен мати хороший вигляд, бо що кращий вигляд ти матимеш, то приємніше йому буде.
І вона заходилася розігрівати в каструльці бульйон, такий міцний, що, на думку Олівера, якби його розбавити водою за нормою, встановленою парафіяльною радою, то ним можна було б нагодувати принаймні триста п’ятдесят мешканців робітного дому.
— Ти любиш картини, мій хлопчику? — спитала старенька, помітивши, як пильно дивиться Олівер на портрет на стіні, якраз навпроти його крісла.
— Не знаю, — відповів Олівер, не відриваючи очей від полотна. — Я бачив їх так мало. Яке гарне обличчя в цієї жінки! Таке лагідне.
— Ох! — зітхнула старенька. — Художники завжди малюють жінок гарнішими, ніж у житті, інакше б у них не було замовників, дитино. Отой винахідник машинки, яка робить точну подобу людини25, мав би знати, що успіху його машинка не матиме. Вона надто правдива, надто правдива.
Старенька від щирого серця засміялася з власного дотепу.
— А це… це подоба? — спитав Олівер.
— Так, — відповіла старенька, на мить відвертаючись від бульйону, — це портрет.
— Чий? — спитав Олівер.
— Бігме, не знаю, мій хлопчику, — добродушно відповіла старенька. — Якоїсь жінки, нам з тобою не знайомої. Я бачу, портрет припав тобі до серця.
— Він дуже гарний, — мовив Олівер,
— А він тебе часом не лякає? — сполошилася старенька, бо помітила, що хлопчик дивиться на картину мало не з побожним страхом.
— Ні, ні, — швидко відповів Олівер. — Тільки очі в цієї жінки такі сумні, і мені здається, що вони дивляться просто на мене. Аж за серце бере, — додав він стиха. — Вона ніби жива й ніби хоче мені щось сказати, але не може.
— Господи помилуй! — здригнувшись, вигукнула старенька. — Не кажи такого, дитино. Ти ще слабенький, і нерви в тебе після хвороби розладнані. Дай-но я пересуну твоє крісло, з цього боку тобі її не буде видно. Отак! — мовила вона, пересунувши крісло. — Тепер ти її не бачиш.
Олівер бачив портрет у своїй уяві так виразно, наче й не міняв місця, але він не хотів тривожити добру стару леді, а тому тільки лагідно всміхнувся, коли вона подивилася на нього. Тож місіс Бедвін, вирішивши, що він заспокоївся, взялася солити бульйон і кришити в нього сухарики з усією тією енергією, якої вимагає ця відповідальна справа. Олівер упорався з бульйоном надзвичайно швидко. Щойно він проковтнув останню ложку, в двері тихенько постукали.
— Заходьте! — сказала старенька, і на порозі з’явився містер Браунлоу.
Старий джентльмен увійшов дуже бадьорим кроком, та тільки-но він пересунув окуляри на лоб і, заклавши руки за поли халата, нахилився, щоб краще розглянути Олівера, обличчя його почало дивно смикатись, бо він побачив, як страшенно хлопчик схуд і змарнів після хвороби. З поваги до свого добродійника Олівер спробував був підвестись, але не встояв і впав назад у крісло. І тут, правду кажучи, серце містера Браунлоу (а воно в нього було таке велике, що вистачило б на півдесятка звичайних добрих старих джентльменів) за допомогою якоїсь гідравліки, що її ми, не маючи відповідних наукових знань, пояснити не беремося, нагнало в його очі сльози.
— Бідолашне хлоп’я, бідолашне хлоп’я! — відкашлявшись, мовив містер Браунлоу. — Я сьогодні трохи захрип, місіс Бедвін. Боюсь, чи не застудився.
— Сподіваюся, що ні, сер, — озвалася місіс Бедвін. — Всю вашу білизну було добре висушено, сер.
— Не знаю, Бедвін, не знаю, — сказав містер Браунлоу. — Здається, вчора за обідом у мене була вогка серветка, але не треба зараз про це… Як ти себе почуваєш, мій любий?
— Дуже добре, сер, — відповів Олівер. — І спасибі вам, сер, за вашу ласку до мене.
— Славний хлопчик, — рішуче сказав містер Браунлоу. — Ви вже нагодували його, Бедвін? Чим саме? Ріденькою юшечкою, га?
— Сер, він у мене щойно з’їв добрячу порцію чудового міцного бульйону, — відказала місіс Бедвін, злегка випростуючись і чітко наголошуючи на останньому слові, мовби даючи зрозуміти, що між ріденькою юшечкою і добре звареним міцним бульйоном нема нічого не те що спільного, а навіть схожого.
— Ух! — аж здригнувся містер Браунлоу. — Дві-три чарки доброго портвейну були б йому куди корисніші. Правда ж, Томе Уайт?
— Мене звуть Олівером, сер, — здивовано проказав хворий хлопчик.
— Олівером? — перепитав містер Браунлоу. — Олівером, а далі як? Олівером Уайтом?
— Ні, сер, Твістом. Олівером Твістом.
— Дивне прізвище! — мовив старий джентльмен. — А чому ж ти сказав судді, що тебе звуть Уайтом?
— Я йому такого не казав, сер, — відповів Олівер, дивуючись іще більше.
Це було так схоже на брехню, що старий джентльмен суворо подивився на Олівера. Проте не повірити йому було неможливо: кожна рисочка худого, змарнілого обличчя хлопчика дихала щирістю.
— Певно, якесь непорозуміння, — пробурмотів містер Браунлоу.
Та хоч придивлятися до обличчя Олівера більше не було потреби, він ніяк не міг відвести від нього очей, бо знову відчув, що воно нагадує якесь інше, дуже знайоме обличчя.
— Ви ж не сердитеся на мене, сер? — запитав Олівер, звівши на нього благальний погляд.
— Анітрохи, — заспокоїв його старий джентльмен. — Стривайте! Що це? Бедвін, подивіться!
З цими словами він швидко показав на портрет над головою Олівера, а тоді на обличчя хлопця. Це була жива копія. Ті самі очі, овал обличчя, уста. І вираз той самий, неначе найменші рисочки було відтворено з дивовижною точністю!
Олівер не довідався, що саме здивувало містера Браунлоу: ще надто слабий, він зомлів від несподіваного вигуку. А поки цей вияв слабості триває, ми маємо можливість задовольнити інтерес читача до двох юних учнів веселого старого джентльмена.
Отож, коли Пройда і його достойний юний приятель Бейтс приєдналися до погоні за Олівером, спричиненої, як уже зазначалося, тим, що вони в незаконний спосіб позбавили містера Браунлоу його особистої власності, — ними керувала цілком похвальна і зрозуміла турбота про самих себе. Оскільки щирий англієць найохочіше і найгаласливіше вихваляється своїми громадянськими свободами й недоторканністю своєї особи, то навряд чи є потреба доводити читачеві, що поведінка цих двох дружків має піднести їх в очах усіх громадських діячів та патріотів майже такою самою мірою, якою це переконливе свідчення їхнього піклування про власну безпеку та самозбереження підтверджує й унаочнює коротеньке зведення законів, що його деякі глибокодумні й практичні філософи поклали в основу всіх явищ та діянь Природи. Згадані філософи дуже мудро звели всю діяльність цієї доброї леді до правил та теорій і, роблячи вельми витончений і приємний комплімент її високій мудрості й розважливості, усунули з цього зведення геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів, бо все це, мовляв, ні до чого леді, котра, за одностайним загальним визнанням, стоїть вище від численних дрібних грішків та вад, властивих її статі.
Якби мені потрібен був ще якийсь доказ того, що поведінка цих двох юних джентльменів за згаданих складних обставин мала суто філософську основу, я відразу знайшов би його в тому факті (також відзначеному в попередній частині цієї оповіді), що вони відстали від погоні, як тільки загальна увага зосередилася на Олівері, й відразу ж подалися найкоротшим шляхом додому. Хоч я зовсім не маю наміру твердити, що уславлені вчені мудреці мають звичку скорочувати шляхи до своїх блискучих умовиводів (власне, вони швидше схильні збільшувати відстань за допомогою різних багатослівних кружлянь та відхилень, схожих на ті, до яких вдаються п’яні під тиском надто навального потоку думок), я все ж таки хочу, сказати і скажу прямо, що багато великих філософів при практичному застосуванні своїх теорій виявляють неабияку мудрість і обачність, наперед захищаючи себе від усіх неприємних несподіванок. Отже, в ім’я великого добра ви вільні чинити маленьке зло і маєте право вдаватись до будь-яких засобів, якщо їх виправдовує ваша мета. Ну, а визначення міри добра і міри зла і навіть різниці між добром і злом можна цілком полишити на компетентного філософа — нехай він сам розбирається в цьому шляхом глибокого, всебічного й безстороннього дослідження кожного окремого випадку.
Обидва хлопці з неймовірною швидкістю пробігли заплутаним лабіринтом завулків та дворів і наважилися зупинитись аж тоді, коли опинились у низькому темному під’їзді. Постоявши там мовчки рівно стільки, скільки треба було, щоб відсапатись і здобутися на голос, юний Бейтс радісно верескнув і вибухнув реготом, таким нестримним, що аж упав і почав качатися на східцях біля дверей.
— Чого це ти? — спитав Пройда.
— Ха-ха-ха! — заливався Чарлі Бейтс.
— Та заткнися, — наказав Пройда, сторожко озираючись. — Хочеш, щоб нас злапали, дурню?
— Ой, не можу, — простогнав Чарлі. — Ой, не можу! Як він драпав: шасть за один ріг, шасть за другий, бах об ліхтарний стовп, відскочив — і далі, мов і сам він залізний, а я женуся за ним, горлаю, а витирачка ж у мене в кишені! Ой, лусну!
Жвава уява юного Бейтса відтворювала бачене в надто яскравих барвах, і, дійшовши до цього місця, він знову почав качатися на східцях, регочучи ще голосніше.
— А що скаже Фейгін? — спитав Пройда, скориставшися з тієї миті, коли його приятель похлинувся сміхом.
— Що? — перепитав Чарлі Бейтс.
— Отож-бо — що? — повторив Пройда.
— А що ж він може сказати? — спитав Чарлі і враз споважнів, бо вигляд у Пройди був серйозний. — Що він може сказати?
Містер Докінс з хвилину свистів, потім скинув капелюха, почухав потилицю і тричі кивнув головою.
— Це ти до чого? — спитав Чарлі.
— Тра-ля-ля, у городі теля, скотилась турбота в болото, тільки вона не моя, — мовив Пройда, і його хитра фізіономія невесело скривилась.
Пояснив він красно, та не дуже ясно. В усякому разі, як на юного Бейтса. І той знову спитав:
— Це ти до чого?
Пройда не відповів. Натомість він надів капелюха, зібрав під пахви поли свого довгого сюртука, випнув язиком щоку, разів п’ять звичним, але красномовним жестом ляснув себе по переніссю і, крутнувшись на підборах, шмигнув у під’їзд. Юний Бейтс, задумливо насупившись, подався слідом за ним.
Через кілька хвилин після цієї розмови кроки на рипучих сходах привернули увагу веселого старого джентльмена, який сидів перед каміном, тримаючи в лівій руці ковбасу і хліб, а в правій — складаний ніж. На підставці поряд стояв великий олов’яний кухоль. З бридкою посмішкою на блідому обличчі старий джентльмен обернувся до дверей і, пильно дивлячись з-під кущуватих рудих брів, почав прислухатись.
— Що це? — пробурмотів він, змінюючись з лиця. — Їх тільки двоє? А де ж третій? Невже вскочили в халепу? Побачимо!
Кроки наближались; ось вони вже на площадці. Двері повільно відчинились, і Пройда з Чарлі Бейтсом, увійшовши, зачинили їх за собою.
аблубла. Дужегарна стаття
Так. Твір гарний