«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ XLV

Ной Клейпол отримує від Фейгіна таємне доручення

Старий підвівся ще вдосвіта й нетерпляче чекав появи свого нового спільника. Після, здавалося, нескінченної затримки той нарешті з’явився й одразу накинувся на сніданок із вовчим апетитом.

— Болтере, — мовив Фейгін, підтягнувши стілець і сідаючи навпроти Морріса Болтера.

— Ну, ось він я, — відповів Ной. — Що сталося? Тільки не просіть мене ні про що, поки не доїм. Це в вас тут найбільша біда. Поїсти спокійно ніколи не дадуть.

— Але ж говорити під час їжі ти можеш? — сказав Фейгін, подумки проклинаючи ненаситність свого люб’язного юного приятеля.

— Авжеж. Я навіть краще балакаю, коли жую, — відповів Ной, відрізаючи величезну скибу хліба. — А де Шарлотта?

— Пішла, — відповів Фейгін. — Я сьогодні зранку відправив її разом із другою дівчиною, бо хотів поговорити з тобою без свідків.

— Он як! — сказав Ной. — Краще б наказали їй спершу підсмажити мені хліба з маслом. Ну гаразд, кажіть. Ви мені не заважатимете.

Схоже, боятися, що його щось відверне від сніданку, не доводилося: Ной явно мав намір ґрунтовно взятися до справи.

— Учора ти добре попрацював, любий мій, — сказав Фейгін. — Просто чудово! Шість шилінгів дев’ять з половиною пенсів уже в перший день! На дрібних крадіжках тобі ще цілий статок можна нажити.

— І не забудьте про три кухлі та бідон для молока, — нагадав містер Болтер.

— Ні, ні, любий мій. Кухлі — це був блискучий хід, а от бідон — справжній шедевр.

— Як на новачка, дуже навіть непогано, — самовдоволено мовив містер Болтер. — Кухлі я поцупив із поруччя, а бідон стояв собі біля шинку. Подумав: ще заіржавіє під дощем або, чого доброго, застудиться. Га? Ха-ха-ха!

Фейгін удав, ніби сміється від душі. Коли ж містер Болтер насміявся досхочу, він відкусив ще кілька величезних шматків, доїв перший окраєць із маслом і відразу взявся за другий.

— Болтере, — сказав Фейгін, нахиляючись через стіл, — у мене для тебе є одна справа. Вона потребує великої обережності й кмітливості.

— Тільки дивіться, — буркнув Болтер, — не вплутайте мене знову в якусь халепу й не відправте до поліції. Таке мені зовсім не до вподоби — одразу попереджаю.

— Тут немає жодної небезпеки. Ані найменшої, — запевнив Фейгін. — Треба лише простежити за однією жінкою.

— Старою? — запитав містер Болтер.

— Молодою, — відповів Фейгін.

— О, це я вмію, — сказав Болтер. — У школі я був неабияким нишпоркою. А навіщо за нею стежити? Не для того ж, щоб…

— Ні, нічого їй робити не треба. Лише з’ясуй, куди вона ходить, з ким зустрічається і, якщо вдасться, про що говорить. Запам’ятай вулицю, якщо це буде вулиця, або будинок, якщо це буде будинок, і принеси мені все, що вдасться довідатися.

— А скільки заплатите? — спитав Ной, поставивши чашку й жадібно втупившись у роботодавця.

— Якщо впораєшся як слід — фунт. Цілий фунт, любий мій, — відповів Фейгін, намагаючись якомога сильніше його зацікавити. — Такої винагороди я ще нікому не платив, хіба коли сподівався на справді цінний зиск.

— А хто вона така? — запитав Ной.

— Одна з наших.

— От лихо! — скривився Ной. — То ви їй не довіряєте?

— Вона завела собі нових знайомих, любий мій. І я хочу знати, хто вони, — відповів Фейгін.

— Зрозуміло, — кивнув Ной. — Просто хочете з ними познайомитися, якщо це, бува, поважні люди. Ха-ха-ха! Це саме для мене.

— Я знав, що ти погодишся! — вигукнув Фейгін, задоволений успіхом своєї пропозиції.

— Авжеж, авжеж, — відповів Ной. — То де вона? Де мені чекати? Куди йти?

— Про це я скажу тобі в потрібний час. Сам покажу її, — відповів Фейгін. — Будь напоготові, а решту залиш мені.

Того вечора, наступного і ще наступного Ной сидів у своєму вбранні візника, взутий і готовий будь-якої миті вирушити за першим словом Фейгіна. Минуло шість довгих, виснажливих ночей. Щоразу Фейгін повертався додому розчарований і коротко повідомляв, що час іще не настав. Та сьомого вечора він прийшов раніше, ніж звичайно, і не міг приховати свого тріумфу. Була неділя.

— Сьогодні вона вийде, — сказав Фейгін. — І я певен, що саме у справі, яка нам потрібна. Увесь день вона була сама, а той чоловік, якого вона боїться, повернеться не раніше світанку. Ходімо. Швидше!

Ной миттю схопився, не сказавши й слова. Фейгін був так збуджений, що його хвилювання передалося йому. Вони тихцем залишили будинок і, швидко петляючи лабіринтом вузьких вулиць, зрештою опинилися біля шинку, який Ной одразу впізнав: саме тут він ночував у день свого приїзду до Лондона.

Було вже за одинадцяту. Двері були зачинені. Та варто Фейгіну тихо свиснути, як вони безшумно прочинилися. Обоє ковзнули всередину, і двері так само тихо зачинилися за ними.

Не наважуючись навіть шепотіти, Фейгін і молодий єврей, який їх упустив, мовчки показали Ною на невеличку шибку й жестом наказали вилізти вище та придивитися до людини в сусідній кімнаті.

— Це вона? — ледве чутно прошепотів Ной.

Фейгін кивнув.

— Обличчя погано видно, — прошепотів Ной. — Вона сидить, опустивши голову, а свічка стоїть за спиною.

— Залишайся там, — так само тихо відповів Фейгін.

Він подав знак Барні, і той зник. За мить хлопець увійшов до сусідньої кімнати й, удаючи, ніби поправляє ґніт свічки, переставив її так, як було потрібно. Потім звернувся до дівчини, і вона підвела голову.

— Тепер бачу, — прошепотів шпигун.

— Добре?

— Упізнаю її серед тисячі.

Він швидко зіскочив униз, бо двері кімнати вже відчинилися й дівчина вийшла. Фейгін затягнув його за невелику перегородку, закриту завісою. Обоє завмерли, затамувавши подих, поки вона пройшла за кілька кроків від їхньої схованки й вийшла через ті самі двері, якими вони зайшли.

— Тс-с! — прошепотів хлопець, що стояв біля дверей. — Ліворуч.

Ной перезирнувся з Фейгіном і стрімко вискочив надвір.

— Лівою вулицею, — прошепотів хлопець. — Іди протилежним боком.

Ной так і зробив. У світлі ліхтарів він побачив постать дівчини, яка вже віддалилася. Він підійшов настільки близько, наскільки вважав безпечним, і рушив за нею протилежним боком вулиці, щоб не випускати її з поля зору. Вона нервово озиралася двічі чи тричі, а одного разу навіть зупинилася, пропускаючи двох чоловіків, які йшли майже слідом за нею. Здавалося, з кожним кроком вона набиралася відваги: хода ставала рівнішою й упевненішою. Шпигун незмінно тримав ту саму відстань і мовчки йшов за нею, не зводячи з неї очей.

Розділ XLVI

Обіцяна зустріч

Церковні дзвони вибили три чверті на дванадцяту, коли на Лондонський міст вийшли дві постаті. Перша — жінка — швидко крокувала вперед, раз у раз тривожно озираючись, ніби шукала когось, на кого давно чекала. Друга — чоловік — тримався найгустішої тіні й ішов на певній відстані позаду. Коли вона зупинялася, він теж завмирав; коли рушала далі — непомітно ковзав слідом, але, хоч як палко прагнув не випустити її з поля зору, жодного разу не наблизився настільки, щоб вона могла його помітити.

Так вони перейшли міст із боку Міддлсексу до берега Суррею. Не знайшовши того, кого виглядала серед перехожих, жінка раптом повернула назад. Її рух був несподіваним, але переслідувач не розгубився. Він хутко сховався в одній із ніш над опорами мосту й, перехилившись через парапет, сховався так, щоб його не було видно. Жінка пройшла повз по протилежному тротуару. Коли вона знову відійшла на ту саму відстань, що й раніше, чоловік безшумно вибрався зі схованки й рушив за нею. Майже посеред мосту вона зупинилася. Він теж.

Ніч була непроглядна. День видався похмурим, і в таку пізню годину на мосту майже нікого не було. Поодинокі перехожі поспішали у своїх справах, можливо, навіть не помічаючи жінки й чоловіка, який не зводив із неї очей. Та й навряд чи ці двоє могли привернути чиюсь увагу. Лондонські злидарі, яким довелося цієї ночі шукати собі притулку під холодною аркою чи в покинутій халупі без дверей, проходили повз, не звертаючи на них жодної уваги. Вони стояли мовчки, і ніхто не звертався до них, як і вони ні до кого.

Над річкою стелився густий туман. Він робив багряне світло вогнищ, що палали на невеликих суднах біля причалів, ще яскравішим, а темні будівлі на берегах — ще похмурішими й нечіткішими. Старі склади, закіптюжені димом, важко здіймалися над щільним морем дахів і фронтонів, суворо нависаючи над чорною водою, яка була така темна, що не відбивала навіть їхніх незграбних обрисів. Крізь морок ще можна було розгледіти вежу старої церкви Святого Спасителя та шпиль церкви Святого Маґнуса — давніх кам’яних вартових мосту. А от густий ліс корабельних щогл унизу за мостом і численні церковні шпилі, що здіймалися вище за течією, майже повністю поглинув туман.

Дівчина кілька разів неспокійно пройшлася туди й назад, не знаючи, що за кожним її рухом уважно стежать. І саме тоді важкий дзвін собору Святого Павла сповістив про смерть ще одного дня. Настала північ. Вона опустилася на гамірне місто, однаково торкнувшись і палацу, і шинку для нічних пияків, і в’язниці, і божевільні; кімнат, де народжувалися діти й помирали люди, палат здорових і хворих; застиглого обличчя мерця й мирного сну немовляти. Північ прийшла до всіх без винятку.

Не минуло й двох хвилин після дванадцятої, як неподалік мосту з найманого екіпажа вийшли молода пані та сивочолий джентльмен. Відпустивши візника, вони попрямували просто до мосту. Ледь ступили на тротуар, як дівчина здригнулася й одразу рушила їм назустріч.

Вони йшли вперед, озираючись із таким виглядом, ніби майже не сподівалися, що їхнє очікування справдиться. Та раптом до них підійшла незнайомка. Обоє мимоволі вигукнули від подиву, але тієї ж миті стрималися: просто повз них проходив чоловік у селянському вбранні. Він підійшов так близько, що навіть зачепив їх плечем.

— Не тут, — поспішно прошепотіла Ненсі. — Я боюся говорити тут. Ходімо звідси… Геть із дороги… Он тими сходами вниз!

Промовивши це, вона рукою показала, куди слід іти. Тим часом удаваний селянин озирнувся й грубо буркнув:

— Чого це ви весь тротуар загородили?

Не чекаючи відповіді, він пішов далі.

Сходи, на які вказала дівчина, вели до річкової пристані на березі Суррею, з того самого боку мосту, де стояла церква Святого Спасителя. Саме туди, залишившись непоміченим, поспішив і чоловік у селянському одязі. Швидко оглянувши місце, він почав спускатися вниз.

Ці сходи були частиною мосту й складалися з трьох маршів. Унизу другого кам’яна стіна ліворуч закінчувалася декоративною пілястрою, зверненою до Темзи. Тут нижній майданчик розширювався, і кожен, хто заходив за цей виступ, ставав невидимим для тих, хто залишався вище хоча б на одну сходинку. Досягнувши цього місця, удаваний селянин швидко озирнувся. Кращої схованки не було. Відплив оголив берег, тож простору вистачало. Він притиснувся спиною до пілястри й завмер, майже не сумніваючись, що вони не спустяться нижче. Навіть якщо він не розчує розмови, то зможе безпечно рушити за ними, щойно вони підуть.

Час у цьому самотньому закутку тягнувся нестерпно повільно. Шпигун так прагнув розгадати причину цієї зустрічі, яка зовсім не відповідала його очікуванням, що не раз уже був ладен відмовитися від своєї затії. Йому починало здаватися, ніби вони залишилися значно вище або взагалі обрали інше місце для своєї таємничої розмови. Він уже збирався вийти зі схованки й повернутися нагору, коли раптом почув кроки, а за мить — голоси, що пролунали майже в нього над самим вухом.

Він щільніше притиснувся спиною до стіни, завмер, майже не дихаючи, й нашорошив слух.

— Далі не підемо, — промовив голос, що безперечно належав літньому джентльменові. — Я не дозволю цій молодій пані спускатися нижче. Більшість людей не наважилися б довіритися вам навіть настільки, але, як бачите, я пішов вам назустріч.

— Пішли мені назустріч! — гірко вигукнула Ненсі. — Яка ж ви турботлива людина, сер. Пішли мені назустріч… Ну, гаразд, тепер це вже не має значення.

— Але навіщо, — лагідніше мовив джентльмен, — навіщо було приводити нас у це моторошне місце? Чому не дозволили поговорити нагорі, де світло й хоч трохи людно, а потягли нас у цю темну похмуру западину?

— Я ж казала, що боюся говорити там, — відповіла Ненсі. Вона здригнулася. — Не знаю чому, але сьогодні мене не полишає такий страх, така тривога, що я ледве тримаюся на ногах.

— Чого ви боїтеся? — співчутливо запитав джентльмен.

— Сама не знаю, — тихо сказала дівчина. — Якби ж то знала… Весь день мене переслідували думки про смерть, про закривавлені савани. Мене палив якийсь страх, наче я була в полум’ї. Сьогодні ввечері я читала книжку, щоб якось згаяти час, і мені здавалося, що ті самі моторошні видіння проступають просто між рядками.

— Це лише гра уяви, — заспокійливо промовив джентльмен.

— Ні, не уява, — хрипко відповіла Ненсі. — Присягаюся, я бачила, як на кожній сторінці великими чорними літерами було написано: «труна». І ще… сьогодні вночі вулицею пронесли труну просто повз мене.

— У цьому немає нічого дивного, — сказав джентльмен. — Повз мене теж не раз проносили труни.

— Справжні, — відказала Ненсі. — А ця… ні.

У її голосі й манері було щось настільки незвичне, що прихований слухач відчув, як мороз пробіг у нього по шкірі, а кров похолола в жилах. Він ще ніколи не зітхав із таким полегшенням, як тоді, коли почув лагідний голос молодої пані, яка благала Ненсі заспокоїтися й не дозволяти страшним видінням опанувати її.

— Поговоріть із нею добріше, — звернулася Роза до свого супутника. — Бідолашна… Зараз їй це дуже потрібно.

— Ваші гордовиті святенники, — вигукнула Ненсі, — побачивши мене такою, як сьогодні, лише відвернулися б, піднявши голови, та почали б проповідувати про пекельний вогонь і Божу кару. О, люба пані, чому ті, хто називає себе Божими людьми, не можуть бути такими ж лагідними й милосердними до нас, нещасних, як ви? Адже у вас є молодість, краса й усе те, що вони давно втратили. Ви могли б пишатися собою, а натомість залишаєтеся такою доброю й покірною.

— Ех, — мовив джентльмен. — Турок, умившись, повертається обличчям на схід, коли молиться. А ці добродії спершу так ретельно натирають свої обличчя об світ, що стирають із них останню усмішку, а тоді з незмінною ревністю звертають погляд до найтемнішого боку небес. Якщо вже вибирати між мусульманином і фарисеєм, то я без вагань віддам перевагу першому.

Схоже, ці слова були звернені до Рози й мали дати Ненсі кілька хвилин, щоб опанувати себе. Незабаром джентльмен знову звернувся до неї.

— Минулої неділі вас тут не було.

— Я не змогла прийти, — відповіла Ненсі. — Мене силоміць утримали.

— Хто?

— Той самий чоловік, про якого я вже розповідала молодій пані.

— Сподіваюся, ніхто не запідозрив, що ви підтримуєте з кимось зв’язок у цій справі?

— Ні, — похитала головою Ненсі. — Від нього нелегко вирватися, якщо він не знає навіщо. Цього разу я не могла навіть дати йому випити лаудануму перед тим, як піти.

— Він прокинувся до вашого повернення? — запитав джентльмен.

— Ні. І ні він, ні решта нічого не підозрюють.

— Чудово, — сказав джентльмен. — А тепер уважно мене вислухайте.

— Я слухаю.

— Ця молода пані, — почав він, — розповіла мені й кільком нашим надійним друзям усе, що ви відкрили їй майже два тижні тому. Зізнаюся, спершу я сумнівався, чи можна вам беззастережно довіряти. Але тепер я твердо переконаний, що можна.

— Так і є, — щиро відповіла Ненсі.

— Повторюю: я вам вірю. І щоб довести це, скажу відверто: ми маємо намір вирвати таємницю в Монкса, хоч би якою вона була, скориставшись його страхом. Але якщо… якщо нам не вдасться його схопити або, схопивши, змусити діяти так, як нам потрібно, тоді ви повинні будете видати єврея.

— Фейгіна? — здригнулася Ненсі.

— Саме його.

— Ні! Ніколи! — вигукнула вона. — Хай він диявол і навіть гірший за диявола, хай усе життя був жорстоким до мене — я цього не зроблю.

— Не зробите? — спокійно перепитав джентльмен, ніби саме такої відповіді й чекав.

— Ніколи.

— Чому?

— По-перше, — твердо сказала Ненсі, — через одну причину, яку знає ця пані. Вона мене зрозуміє й не засудить. Я знаю, бо вона дала мені слово. А по-друге… Хоч яке погане життя він прожив, я теж жила не краще. Ми всі довгі роки були разом. І я не зраджу тих, хто, хоч і мав нагоду видати мене, ніколи цього не зробив, якими б поганими вони не були.

— Тоді, — швидко підхопив джентльмен, ніби саме до цього й вів розмову, — допоможіть мені схопити Монкса. Решту я беру на себе.

— А якщо він видасть інших?

— Даю вам слово: якщо ми змусимо його сказати правду, на цьому все й закінчиться. В історії маленького Олівера є обставини, які не варто виставляти на загальний осуд. Якщо правда стане відома, інші залишаться безкарними.

— А якщо ні? — тихо запитала Ненсі.

— Тоді, — відповів джентльмен, — Фейгіна не заарештують без вашої згоди. Якщо до цього дійде, я наведу вам такі докази, що, гадаю, ви самі погодитеся.

— І пані теж дає мені таке слово?

— Даю, — відповіла Роза. — Моє чесне й непорушне слово.

Після короткої паузи Ненсі запитала:

— Монкс ніколи не дізнається, звідки вам стало відомо те, що ви знаєте?

— Ніколи, — твердо відповів джентльмен. — Ми використаємо ці відомості так, що він навіть не здогадається, звідки вони взялися.

Після ще однієї довгої мовчанки Ненсі сказала:

— Я змалку брехала й жила серед брехунів… Але вашим словам я повірю.

Коли і Роза, і джентльмен ще раз запевнили її, що вона може цілком їм довіряти, Ненсі заговорила. Вона говорила так тихо, що прихованому слухачеві часто було важко розібрати навіть загальний зміст її слів. Вона назвала шинок, звідки за нею цієї ночі стежили, і докладно пояснила, де він розташований. З того, що вона час від часу замовкала, можна було здогадатися: джентльмен поспіхом занотовує її слова.

Коли вона детально описала місцевість, найзручніше місце для спостереження, яке не викликало б підозр, а також дні й години, коли Монкс зазвичай приходив до цього шинку, вона на мить замислилася, ніби намагаючись якомога чіткіше пригадати його зовнішність і кожну прикметну рису.

— Він високий, — сказала Ненсі, — кремезної статури, але не огрядний. Ходить якось крадькома й, ідучи, безупинно озирається: то через одне плече, то через друге. Запам’ятайте це. А ще його очі так глибоко запалі, що вже за самою цією прикметою його можна впізнати. Обличчя в нього смагляве, як і волосся та очі. Хоч йому навряд чи більше двадцяти шести чи двадцяти восьми років, виглядає він змарнілим і виснаженим. Губи в нього часто покусані й спотворені слідами власних зубів. На нього часом находять страшні напади: тоді він кусає навіть власні руки й роздирає їх до крові. Чому ви здригнулися? — раптом урвала вона.

Джентльмен поспіхом відповів, що й сам не помітив за собою цього, й попросив її продовжувати.

— Дещо з цього, — вела далі Ненсі, — я дізналася від людей із того шинку, про який вам розповідала. Сама я бачила його лише двічі, та й то обидва рази він був закутаний у широкий плащ. Здається, це все, за чим його можна впізнати. Хоча зачекайте… На шиї, ось тут, трохи вище, так що, коли він повертає голову, це видно над хусткою… у нього є…

— Велика червона пляма, схожа на слід від опіку? — вигукнув джентльмен.

— Як це? — здивувалася Ненсі. — Ви його знаєте?

Роза мимоволі скрикнула від подиву. Кілька секунд усі мовчали так нерухомо, що прихований слухач чув навіть їхнє дихання.

— Мені здається, знаю, — нарешті сказав джентльмен. — Принаймні за вашим описом. Побачимо. Буває, люди дуже схожі між собою. Можливо, це все ж не він.

Вимовляючи це навмисне недбало, він зробив кілька кроків ближче до схованки шпигуна. Той виразно почув, як старий ледь чутно прошепотів:

— Це мусить бути він!

— А тепер, — мовив він, повернувшись на попереднє місце, — ви надали нам неоціненну допомогу, дитино, і я хочу віддячити вам. Що я можу зробити для вас?

— Нічого, — відповіла Ненсі.

— Не кажіть так, — лагідно заперечив джентльмен. Його голос був сповнений такої щирої доброти, що розчулив би й значно жорстокіше серце. — Подумайте ще. Скажіть мені.

— Нічого, сер, — відповіла дівчина, заплакавши. — Ви вже нічим мені не допоможете. Для мене немає надії.

— Ви самі відмовляєтеся від неї, — тихо сказав джентльмен. — Ваше минуле — це сумна пустка, у якій були змарновані молодість, сили й безцінні дари, які Творець дає людині лише раз у житті. Але майбутнє ще може бути іншим. Я не обіцяю вам душевного спокою — його людина знаходить лише сама. Та ми можемо дати вам безпечний прихисток — тут, в Англії, або, якщо ви боїтеся залишатися, в іншій країні. І це не лише в наших силах — ми щиро цього прагнемо. Ще до світанку, ще до того, як ця річка зустріне перші промені дня, ви будете так далеко від своїх колишніх спільників, що вони ніколи вас не знайдуть. Ви зникнете без сліду, ніби цієї миті вас не стало на землі. Ходімо! Не повертайтеся навіть на хвилину. Не кажіть жодного слова старим знайомим, не озирайтеся на місця, де колись бували, не вдихайте більше повітря, яке для вас стало отрутою. Порвіть із цим життям, поки ще не пізно!

— Вона погодиться! — схвильовано вигукнула Роза. — Бачите, вона вагається!

— Боюся, що ні, люба моя, — тихо відповів джентльмен.

— Ні, сер, — після короткої боротьби із собою сказала Ненсі. — Не погоджуся. Я прикута до свого життя. Тепер я ненавиджу його й сама собі огидна, але піти вже не можу. Я зайшла надто далеко, щоб повернутися… Хоча… не знаю. Якби ви сказали мені це кілька років тому, я б лише розсміялася. Але… — вона тривожно озирнулася. — Цей страх знову повертається. Я мушу додому.

— Додому? — з болем перепитала Роза, особливо наголосивши на цьому слові.

— Так, пані. Додому, — відповіла Ненсі. — До такого дому, який я сама будувала всім своїм життям. Прощавайте. За мною можуть стежити. Ідіть… Ідіть! Якщо я зробила для вас хоч щось добре, то прошу лише одного: залиште мене й дозвольте мені піти своєю дорогою.

— Марно, — зітхнув джентльмен. — Залишаючись тут, ми лише наражаємо її на небезпеку. Можливо, ми вже й так затримали її довше, ніж вона могла собі дозволити.

— Так, так, — квапливо підтвердила Ненсі. — Саме так.

— Який же страшний кінець чекає цю бідолашну? — зі сльозами вигукнула Роза.

— Який? — повторила Ненсі. — Погляньте перед собою, пані. Бачите цю темну воду? Як часто ви читаєте про таких, як я, що кидаються в річку й зникають назавжди — так, що не залишається нікого, хто б за ними сумував чи оплакував їх. Може, це станеться через багато років, а може, вже за кілька місяців. Але саме таким буде й мій кінець.

— Не кажіть так… прошу вас, — схлипуючи, мовила Роза.

— Ви ніколи про це не почуєте, люба пані. І дай Боже, щоб такі жахіття ніколи не торкнулися вас, — відповіла Ненсі. — На добраніч… На добраніч.

Джентльмен повернувся, щоб іти.

— Зачекайте! — вигукнула Роза. — Візьміть цей гаманець. Заради мене. Хай у вас буде хоч якась допомога на чорний день.

— Ні, — відповіла Ненсі. — Я зробила це не заради грошей. Нехай хоча б це залишиться зі мною. Але… подаруйте мені щось, що належить вам. Я хотіла б мати якусь пам’ять про вас… Ні, ні, не перстень… Рукавички… або хустинку… будь-що. Щось, що було вашим, люба пані. Ось так… Благослови вас Господь. Нехай Бог береже вас. На добраніч… На добраніч.

Ненсі була так схвильована й так боялася, що її можуть викрити й жорстоко покарати, що джентльмен зрозумів: найкраще виконати її прохання й піти.

Невдовзі почувся звук кроків, що віддалялися, і голоси стихли.

За мить на мосту з’явилися постаті Рози та її супутника. Вони зупинилися на верхньому майданчику сходів.

— Послухайте! — раптом вигукнула Роза, прислухаючись. — Вона мене кликала? Мені здалося, що я почула її голос.

— Ні, люба моя, — сумно відповів містер Браунлоу, озирнувшись назад. — Вона не зрушить із місця, доки ми не підемо.

Роза ще мить вагалася, але старий лагідно взяв її під руку й повів за собою.

Коли вони зникли з очей, Ненсі безсило опустилася майже на весь зріст на кам’яні сходи й дала волю своєму розпачеві, ридаючи гіркими сльозами.

Минув деякий час. Вона підвелася й, ледве тримаючись на ногах, повільно піднялася сходами на вулицю.

Приголомшений підслуховувач ще кілька хвилин нерухомо стояв у своїй схованці. Переконавшись після кількох обережних поглядів, що знову залишився сам, він поволі вибрався звідти й так само непомітно, тримаючись тіні вздовж стіни, піднявся нагору.

Кілька разів визирнувши, щоб упевнитися, що за ним ніхто не стежить, Ноа Клейпол щодуху кинувся до будинку Фейгіна, біжачи так швидко, як тільки несли його ноги.

Розділ XLVII

Фатальні наслідки

До світанку залишалося майже дві години — та пора осінньої ночі, яку по праву можна назвати її наймертвішою годиною. Вулиці були безлюдні й безмовні; здавалося, навіть звуки заснули, а гульвіси й п’яниці давно вже поверталися додому, щоб забутися важким сном. Саме в цю глуху, моторошну тишу Фейгін сидів у своєму старому лігві, чатуючи. Обличчя його спотворилося й зблідло, очі налилися кров’ю й почервоніли так, що він скидався вже не на людину, а на якогось страховинного привида, щойно виповзлого з могили й одержимого злим духом.

Він згорбився біля давно згаслого вогнища, закутавшись у стару подерту ковдру. Обличчя було повернуте до свічки, що догорала на столі поруч. Праву руку він підніс до рота й, цілком поринувши в думки, гриз довгі чорні нігті, відкриваючи між беззубими яснами кілька гострих іклів, більше схожих на собачі чи щурячі, ніж на людські.

На матраці, просто на підлозі, міцно спав Ноа Клейпол. Час від часу старий на мить переводив на нього погляд, але одразу знову дивився на свічку. Її довгий перегорілий ґніт майже перегнувся навпіл, а гарячий віск важкими краплями стікав на стіл — усе це ясно свідчило, що думки Фейгіна були далеко.

Так воно й було. Його роздирали приниження через крах так ретельно задуманого плану, ненависть до дівчини, яка насмілилася вести таємні розмови з чужими, глибока недовіра до її запевнень, що вона не видасть його, гірке розчарування через втрату нагоди помститися Сайксу, страх бути викритим, загинути на шибениці, — і люта, смертельна лють, розпалена всім цим водночас. Усі ці почуття безупинним вихором змінювали одне одне, блискавками пронизуючи його мозок, тоді як у серці визрівали найчорніші наміри.

Він сидів нерухомо, ніби зовсім утратив відчуття часу, аж раптом його чутке вухо вловило чиїсь кроки на вулиці.

— Нарешті… — пробурмотів він, облизуючи пересохлі, гарячкові губи. — Нарешті!

Щойно він це сказав, тихенько задзеленчав дзвоник. Фейгін крадькома піднявся сходами до дверей і незабаром повернувся разом із чоловіком, закутаним у верхній одяг мало не до самого підборіддя. Під пахвою той ніс згорток. Сівши й відкинувши поли пальта, він відкрив свою кремезну постать — це був Сайкс.

— Ось, — сказав він, поклавши згорток на стіл. — Сховай і витисни з нього все, що тільки можна. Добряче я намучився, поки його дістав. Думав, що буду тут ще три години тому.

Фейгін поклав руку на згорток, замкнув його в шафі й знову мовчки сів. Та протягом усього цього часу він не зводив із грабіжника очей. А тепер, коли вони сиділи один навпроти одного, він так пильно втупився в Сайкса, а губи його тремтіли так судомно, обличчя так змінилося від почуттів, що переповнювали його, що злодій мимоволі відсунув стілець і з неприхованим переляком подивився на старого.

— Що таке? — буркнув Сайкс. — Чого ти так витріщився?

Фейгін підняв праву руку й затрусив у повітрі тремтячим вказівним пальцем, але хвилювання було таким сильним, що він на мить утратив дар мови.

— Чорт забирай! — пробурмотів Сайкс, насторожено торкаючись грудей. — Та він збожеволів. Треба мені тут бути насторожі.

— Ні… ні, — нарешті озвався Фейгін. — Не ти… не про тебе мова, Білле. До тебе… до тебе в мене немає жодних претензій.

— Он як? — холодно відказав Сайкс, демонстративно перекладаючи пістолет до зручнішої кишені. — Це добре… принаймні для когось із нас. А для кого саме — байдуже.

— Я маю сказати тобі дещо, Білле, — промовив Фейгін, підтягуючи стілець ближче, — після цього тобі стане гірше, ніж мені.

— Невже? — недовірливо всміхнувся Сайкс. — Ну, кажи. Та швидше, бо Ненсі вже, мабуть, думає, що я пропав.

— Пропав! — вигукнув Фейгін. — Вона вже майже переконала себе, що так воно і є.

Сайкс спантеличено втупився в обличчя єврея. Не знайшовши там жодної відповіді на цю загадку, він схопив старого за комір своєю здоровенною рукою й добряче струсонув.

— Кажи! — гаркнув він. — А то зараз дух із тебе виб’ю. Відкрий рота й людською мовою поясни, що сталося. Ну ж бо, старий шолудивий псе, викладай!

— Уявімо, що той хлопець, який он там спить… — почав Фейгін.

Сайкс озирнувся на Ноа, ніби тільки тепер помітив його.

— Ну? — сказав він, знову повертаючись до старої пози.

— Уявімо, — вів далі Фейгін, — що цей хлопець надумав нас усіх закласти. Спершу знайшов потрібних людей, потім зустрівся з ними просто на вулиці, описав нашу зовнішність, кожну прикмету, щоб нас легше було впізнати, показав, де наше лігво і як нас найзручніше схопити. Уявімо, що він зробив усе це, а ще доніс про одну нашу справу, у якій кожен із нас більшою чи меншою мірою замішаний. І не тому, що його спіймали, заманили в пастку, судили чи священник виморив хлібом та водою, поки він не заговорив. Ні. Сам, з власної волі. Просто тому, що йому так захотілося. Щоночі нишком вислизав із дому, щоб знайти тих, хто найбільше прагне нас погубити, і все їм розповідав. Чуєш мене? — вигукнув єврей, і очі його спалахнули шаленою люттю. — Уявімо, що це правда. Що тоді?

— То що тоді?! — заревів Сайкс, сипнувши страшною лайкою. — Якби він дожив до мого приходу, я втовк би його голову залізним підбором у землю так, що від неї лишилося б стільки крихт, скільки волосин у нього на маківці.

— А якби це зробив я? — майже заверещав Фейгін. — Я, який знаю стільки, що міг би відправити на шибеницю не лише себе, а й багатьох інших?

— Не знаю, — відповів Сайкс, стискаючи зуби й бліднучи від самої думки. — Але я б утнув у в’язниці таке, що мене закували б у кайдани. А коли б нас судили разом, я кинувся б на тебе просто в залі суду й розтрощив би тобі голову в усіх на очах. Сили мені тоді вистачило б, — пробурмотів грабіжник, змахнувши могутньою рукою, — ніби навантажений віз по ній проїхався.

— Справді?

— Ще й як, — буркнув Сайкс. — Перевір.

— А якби це був Чарлі… або Пройда… або Бет… чи…

— Мені однаково хто, — нетерпляче перебив Сайкс. — Кінець був би однаковий для всіх.

Фейгін уважно подивився на нього, приклав палець до губ, закликаючи мовчати, потім нахилився над матрацом і заходився будити сплячого. Сайкс подався вперед, сперся ліктями на коліна й мовчки спостерігав, не розуміючи, до чого ведуть усі ці розпитування.

— Болтере… Болтере… бідолашний хлопче, — повільно промовив Фейгін із диявольським передчуттям у голосі. — Стомився… зовсім стомився, вистежуючи її… вистежуючи її, Білле.

— Про що ти? — насторожився Сайкс.

Фейгін не відповів. Він підняв Ноа й посадив його. Коли старий кілька разів повторив його вигадане ім’я, той протер очі, широко позіхнув і сонно озирнувся.

— Розкажи ще раз. Для нього, — сказав Фейгін, показуючи на Сайкса.

— Що саме? — буркнув сонний Ноа.

— Про… Ненсі, — відповів Фейгін, міцно схопивши Сайкса за зап’ястя, ніби боявся, що той утече, не дослухавши.

— Ти йшов за нею?

— Ага.

— До Лондонського мосту?

— Так.

— Там вона зустрілася з двома людьми.

— Було таке.

— З джентльменом і пані, до яких уже приходила раніше з власної волі. Вони просили її видати всіх своїх спільників. Насамперед Монкса — і вона видала. Попросили описати його — і вона описала. Сказати, де ми збираємося, — і вона сказала. Звідки найкраще стежити за будинком — сказала. Коли туди приходять люди — теж сказала. Усе виклала. Кожне слово. Без погроз. Без примусу. Добровільно. Правда ж? — майже нестямно вигукнув Фейгін.

— Авжеж, — відповів Ноа, почухавши потилицю. — Саме так усе й було.

— А що вони говорили про минулу неділю?

— Про минулу неділю? — замислився Ноа. — Та я ж уже казав.

— Повтори! — закричав Фейгін, ще сильніше стискаючи руку Сайкса. З його губ летіла піна.

— Вони спитали її, — почав Ноа, який дедалі ясніше усвідомлював, хто перед ним сидить, — чому вона не прийшла минулої неділі, хоча обіцяла. Вона відповіла, що не змогла.

— Чому? Чому? Кажи!

— Бо Білл, той чоловік, про якого вона вже їм розповідала, силоміць утримав її вдома.

— І що ще вона сказала про нього? Кажи! Не мовчи!

— Що їй нелегко навіть вийти з дому, якщо він не знає, куди вона йде, — відповів Ноа. — А коли вона вперше зустрічалася з тією пані… ха-ха! Я тоді мало не луснув зі сміху… вона сказала, що дала йому випити настоянки опію.

— Пекло й погибель! — заревів Сайкс, вириваючись із рук Фейгіна. — Пусти!

Відкинувши старого, він стрімголов кинувся з кімнати й шалено помчав сходами нагору.

— Білле! Білле! — закричав Фейгін, поспішивши за ним. — Одне слово! Лише одне слово!

Сайкс не почув би його, якби не замкнені двері. Він несамовито шарпав ручку, сипав прокльонами й гатив у двері, коли задиханий Фейгін наздогнав його.

— Випусти мене, — прохрипів Сайкс. — Не говори зі мною. Це небезпечно. Відчиняй!

— Послухай лише слово, — сказав Фейгін, поклавши руку на замок. — Тільки не…

— Ну?

— Не будь… надто… жорстоким, Білле.

Світало. Денне світло вже дозволяло добре бачити обличчя одне одного. Вони зустрілися поглядами лише на мить — і в очах обох палав такий вогонь, що помилитися було неможливо.

— Я хочу сказати, — промовив Фейгін, розуміючи, що приховувати вже нічого, — не будь надто жорстоким… якщо хочеш урятуватися. Дій хитро, Білле. Не гарячкуй.

Сайкс нічого не відповів. Щойно Фейгін відімкнув двері, він вискочив на безлюдну вулицю.

Він біг без жодної зупинки, не вагаючись ані миті. Не озирнувся ні праворуч, ні ліворуч, не підвів очей до неба й не глянув під ноги. Його погляд був уперто втуплений уперед. Зуби стискалися так сильно, що напружені щелепи, здавалося, ось-ось прорвуть шкіру. Він не вимовив жодного слова, жоден м’яз не здригнувся, аж поки не дістався свого будинку.

Він тихо відімкнув двері ключем, безшумно піднявся сходами, зайшов до своєї кімнати, замкнув двері на два замки й присунув до них важкий стіл. Потім відсунув запону ліжка.

Ненсі лежала на ньому, не встигнувши навіть як слід роздягтися. Прокинувшись від шуму, вона різко підвелася.

— Вставай, — коротко сказав він.
— Це ти, Білле! — радісно вигукнула вона.
— Я. Вставай.

На столі горіла свічка, але Сайкс вихопив її зі свічника й жбурнув під камінну решітку. Побачивши, що надворі вже розвиднюється, Ненсі хотіла відсунути завісу.

— Не чіпай, — різко сказав Сайкс, перегородивши їй шлях рукою. — Світла вистачить для того, що я маю зробити.

— Білле, — тихо промовила вона, і в голосі бринів страх, — чому ти так на мене дивишся?

Кілька секунд він мовчки дивився на неї. Ніздрі його роздувалися, груди важко здіймалися. Потім він раптом схопив її за голову й за горло, потягнув на середину кімнати, швидко озирнувся на двері й затулив їй рот важкою долонею.

— Білле… Білле… — задихаючись від смертельного жаху, прошепотіла Ненсі. — Я… я не кричатиму… ні звуку… тільки вислухай мене… скажи, що я зробила?

— Ти сама знаєш, відьмо! — прохрипів він. — За тобою сьогодні стежили. Почули кожне твоє слово.

— Тоді, заради Бога, пощади мене так само, як я пощадила тебе, — благала вона, міцно обіймаючи його. — Білле… любий Білле… невже ти здатен мене вбити? Подумай хоча б про те, від чого я відмовилася цієї ночі заради тебе. Дай собі час схаменутися. Не чини цього. Я тебе не відпущу, ти не вирвешся. Білле, заради Бога… заради себе… заради мене… зупинися, поки не пролив моєї крові! Я була тобі вірна. Клянусь своєю грішною душею — була!

Сайкс шалено намагався звільнити руки, але Ненсі так міцно тримала його, що, хоч як він рвався, не міг вирватися.

— Білле, — мовила вона, намагаючись прихилитися головою до його грудей. — Сьогодні той джентльмен і добра пані розповіли мені про притулок у далекій країні, де я могла б дожити віку в тиші й спокої. Дозволь мені ще раз зустрітися з ними. Я благатиму їх навколішки, щоб вони виявили таку саму милість і до тебе. Ми підемо звідси. Житимемо далеко одне від одного, почнемо все спочатку й згадуватимемо минуле лише в молитвах. Нам більше ніколи не доведеться бачитися. Ніколи не пізно покаятися. Вони сказали мені це… і тепер я сама це відчуваю… тільки дай нам час… зовсім трішки часу…

Грабіжник вирвав одну руку й вихопив пістолет. Але навіть у шаленстві він зрозумів: варто вистрілити — і його одразу викриють. Тоді він двічі з усієї сили вдарив Ненсі руків’ям пістолета просто в обличчя, яке було зовсім поруч із його власним.

Вона похитнулася й упала. Кров рясно текла з глибокої рани на чолі, майже засліплюючи її. Та, зібравши останні сили, Ненсі підвелася на коліна, дістала з-за пазухи білу хустинку — ту саму, що належала Розі Мейлі, — підняла її складеними долонями якомога вище до неба й пошепки звернулася до Творця з останньою молитвою про милосердя.

Це було моторошне видовище.

Убивця, похитнувшись, відступив до стіни. На мить він затулив очі рукою, ніби не міг витримати того, що бачив. Потім схопив важкий кийок — і одним ударом убив її.

Розділ XLVIII

Втеча Сайкса

З-поміж усіх злочинів, учинених тієї ночі під покровом темряви у безмежному Лондоні, цей був найстрашнішим. З-поміж усіх жахіть, що разом зі світанком важким смородом здіймалися над містом, це було найогидніше й найжорстокіше.

Сонце — ясне сонце, що приносить людям не лише світло, а й новий день, надію та відчуття оновлення, — урочисто зійшло над багатолюдним містом. Його промені однаково проникали крізь барвисті вітражі й крізь вікна, залатані папером, освітлювали величні собори й трухляві халупи, пробивалися у кожну шпарину. Заглянули вони й до кімнати, де лежала вбита жінка. Так, і туди. Він намагався відгородитися від цього світла, та марно — воно вперто проривалося всередину. Якщо ще в тьмяному ранковому присмерку це видовище було моторошним, то яким воно стало тепер, у сліпучому сяйві дня!

Він не рушив з місця — боявся навіть поворухнутися. Йому здалося, ніби вона застогнала й ворухнула рукою; і тоді, охоплений не лише люттю, а й жахом, він ударив ще раз… і ще. Він накрив тіло килимом, але так стало ще страшніше: уява малювала очі, що ніби поверталися до нього, і це лякало більше, ніж їхній застиглий погляд, немов вони й досі стежили за кривавою калюжею, віддзеркалення якої тремтіло й танцювало на стелі у сонячному світлі. Він різко скинув килим. Перед ним знову лежало тіло — лише плоть і кров, не більше. Але скільки ж було тієї крові…

Він засвітив свічку, розпалив вогонь і кинув у нього дубину. До її кінця прилипло волосся. Воно спалахнуло, перетворилося на легкий попіл і, підхоплене протягом, злетіло в димар. Навіть це змусило його здригнутися, хоч був він чоловіком не боязким. Він тримав дубину у вогні, доки вона не тріснула, а тоді кинув уламки на жар, щоб вони згоріли дотла.

Потім він умився й почав відчищати одяг. Деякі плями не відпиралися — він вирізав закривавлені шматки тканини й теж спалив їх. Здавалося, криваві сліди були всюди. Навіть собачі лапи були в крові.

Увесь цей час він жодного разу не повернувся до тіла спиною. Жодного разу. Закінчивши свої моторошні приготування, він задкуючи попрямував до дверей, тягнучи за собою собаку, щоб той знову не наступив у кров і не виніс нових слідів злочину на вулицю. Він тихо причинив двері, замкнув їх, забрав ключ і покинув будинок.

Перейшовши на інший бік вулиці, він кинув погляд на вікно, щоб переконатися, що ззовні нічого не видно. Фіранка й досі була запнута — вона так і не відсунула її, щоб впустити світло. Він знав, де саме лежить тіло. Просто під тим вікном. Господи, як же сонце заливало це місце!

Погляд тривав лише мить. Полегшення від того, що він нарешті вибрався з тієї кімнати, було майже фізичним. Він свиснув собаці й швидко рушив геть.

Він пройшов через Ізлінгтон, піднявся на пагорб у Гайґейті, де стоїть пам’ятний камінь Діку Віттінгтону, спустився Гайґейт-Гілл, не знаючи, куди йти далі, майже відразу звернув праворуч, стежкою через поля обминув Кейн-Вуд і дістався Гемпстед-Гіту. Перетнувши улоговину біля Вейл-оф-Гіт, він вибрався на протилежний схил, перейшов дорогу між Гемпстедом і Гайґейтом, дістався полів біля Норт-Енду й у одному з них ліг під живоплотом та заснув.

Невдовзі він знову був на ногах. Подався в бік передмістя, потім знову повернув до Лондона, ще раз звернув назад, знову опинився на тих самих стежках, блукав полями, падав від утоми на краї канав, трохи відпочивав, схоплювався й безцільно йшов далі.

Де можна було знайти їжу й кухоль питва, не потрапивши на людські очі? Гендон. Недалеко й не надто людно. Він попрямував туди — то бігцем, то раптом ледве переставляючи ноги, ніби навмисне зволікаючи, то зовсім зупинявся й бездумно ламав палицею живоплоти. Але коли дістався села, йому здалося, що всі — навіть діти біля дверей — дивляться на нього з підозрою. Не наважившись купити ані шматка хліба, ані кухля пива, хоч давно нічого не їв, він повернув назад і знову безцільно тинявся пусткою.

Він намотав десятки миль, але щоразу повертався майже туди, звідки почав. Минув ранок, потім полудень, день хилявся до вечора, а він усе ходив колами — вперед і назад, туди й сюди, ніби не міг вирватися з невидимого кола. Нарешті він рушив у бік Гетфілда.

Було вже дев’ять вечора, коли знесилений чоловік і його собака, що кульгав від незвичної довгої ходи, спустилися пагорбом повз сільську церкву. Повільно пройшовши вузенькою вуличкою, вони зайшли до маленької корчми, слабке світло якої й привело їх сюди. У шинкарській кімнаті палав камін, а біля нього сиділо кілька сільських робітників.

Вони посунулися, звільнивши місце незнайомцеві, але той сів у найдальшому кутку й вечеряв сам. Хоча ні — разом із собакою, якому час від часу кидав шматок їжі.

Розмова точилася про навколишні поля й фермерів. Коли ця тема вичерпалася, заговорили про старого, якого поховали минулої неділі. Молоді вважали, що він прожив надзвичайно довге життя, зате сивочолі дідусі запевняли, що той був іще зовсім нестарим. Один білочубий дід навіть сказав, що небіжчик був не старший за нього самого й прожив би ще років десять чи п’ятнадцять… якби тільки дбав про себе.

У цих балачках не було нічого, що могло б насторожити чи налякати. Заплативши за вечерю, розбійник сидів мовчки у своєму кутку, майже непомічений, і вже почав дрімати, коли його розбудив галасливий прихід нового відвідувача.

То був кумедний мандрівний торговець — наполовину коробейник, наполовину ярмарковий штукар. Він ходив селами пішки, продаючи точильні камені, ремені для правлення бритв, самі бритви, мило, мазі для шкіряної збруї, ліки для коней і собак, дешеві пахощі, косметику та інший дріб’язок. Усе це він носив у великій скриньці за плечима.

Його поява одразу пожвавила товариство. Селяни сипали жартами, а він не залишався у боргу. Повечерявши, торговець відкрив свою скриньку зі скарбами й вправно поєднав торгівлю з веселою виставою.

— А що це за штука? Їсти можна, Гаррі? — глузливо спитав один із селян, показуючи на невеликі бруски в кутку скриньки.

— Оце? — відповів той, піднявши один. — Це незрівнянний, безпомилковий засіб для виведення будь-яких плям: іржі, бруду, плісняви, цяток, бризок — із шовку, атласу, полотна, батисту, сукна, крепу, килимів, мусліну, вовни — та хоч із чого! Плями від вина, фруктів, пива, води, фарби, смоли — будь-які плями щезають після одного потерту! Якщо якась пані заплямувала свою честь, їй досить проковтнути один такий шматочок — і всі клопоти зникнуть. Бо це отрута. Якщо ж якийсь пан хоче перевірити мої слова, нехай теж проковтне квадратик — діє не гірше за кулю з пістоля, тільки смак значно гидкіший, а отже, й мужності потребує більше. Усього один пенс за штуку! Один пенс!

Одразу знайшлися двоє покупців, а ще кілька слухачів явно вагалися.

Помітивши це, торговець заговорив ще жвавіше:

— Розкуповують швидше, ніж ми встигаємо виробляти! Чотирнадцять водяних млинів, шість парових машин і навіть гальванічна батарея працюють день і ніч, а товару все одно не вистачає. Робітники так надриваються, що мруть один за одним, зате вдови одразу отримують пенсію — по двадцять фунтів на рік і ще по п’ятдесят премії, якщо народяться близнюки! Один пенс за штуку! Або дві півпенсові, чи навіть чотири фартинги — беремо з однаковою радістю! Один пенс! Винні плями, фруктові, пивні, болотяні… навіть криваві! Ось, наприклад, пляма на капелюсі цього пана. Не встигне він замовити кухоль елю, як я її виведу дочиста!

— А! — раптом скрикнув Сайкс, схопившись на ноги. — Віддай капелюха!

— За мить і сліду не лишиться, сер, — відповів торговець, підморгнувши присутнім. — Панове, зверніть увагу: ось темна пляма на капелюсі цього добродія. Завбільшки з шилінг, але густіша, ніж півкрони. Чи це пляма від вина, фруктів, пива, води, фарби, смоли, багнюки… чи крові…

Закінчити він не встиг.

Сайкс із диким прокльоном перекинув стіл, вихопив у нього капелюха й стрімголов вискочив із корчми.

Та сама незрозуміла нерішучість, що мучила його весь день, знову взяла гору. Переконавшись, що ніхто його не переслідує і що всі, мабуть, сприйняли його за похмурого п’яницю, він повернувся до селища. Оминув яскраве світло поштового диліжанса, що стояв на вулиці, і саме тоді впізнав лондонську поштову карету біля маленького поштового відділення. Він майже здогадувався, що зараз почує, але все ж перейшов ближче й прислухався.

Біля дверей стояв охоронець, чекаючи на поштовий мішок. Саме тоді підійшов чоловік, схожий на єгеря, і охоронець передав йому кошик, що лежав на бруківці.

— Це вашим, — сказав він. — А ви там покваптеся! Чорт забирай той мішок! Позавчора теж не був готовий вчасно. Так не годиться!

— Що нового в Лондоні, Бене? — запитав єгер, відступивши до віконниць, щоб краще роздивитися коней.

— Та нічого особливого, — відповів охоронець, натягуючи рукавички. — Хіба що зерно трохи подорожчало. Ще чув про якесь убивство десь у Спіталфілдсі, але не знаю, чи воно правда.

— Ні, це правда, — озвався з карети якийсь джентльмен, визирнувши у вікно. — І дуже жахливе вбивство.

— Он як, сер? — шанобливо мовив охоронець, торкнувшись капелюха. — Чоловіка чи жінки?

— Жінки, — відповів джентльмен. — Припускають…

— Бене! — нетерпляче гукнув кучер.

— Та щоб тому мішку! — пробурчав охоронець. — Ви там заснули?

— Уже несу! — крикнув поштар, вибігаючи надвір.

Ріг весело протрубив кілька нот, і диліжанс покотив далі. Сайкс ще якийсь час стояв посеред вулиці. Здавалося, почуте не справило на нього жодного враження. Його непокоїло лише одне — куди тепер податися. Нарешті він рушив дорогою, що вела з Гетфілда до Сент-Олбанса.

Він уперто йшов уперед. Та щойно містечко лишилося позаду й дорога занурилася в самотність і темряву, його почав огортати такий страх, що проймав до самих кісток. Кожен предмет попереду — чи справжній, чи лише тінь, нерухомий чи такий, що коливався від вітру, — набував страхітливих обрисів. Але навіть це було ніщо порівняно з моторошним відчуттям, ніби за ним по п’ятах невідступно йде ранковий привид. Він бачив його тінь у темряві, міг подумки відтворити кожну рису, кожен вигин постаті й майже наяву спостерігав, як вона повільно й невідворотно ступає за ним. Йому чулося шарудіння її одежі в листі, а кожен подих вітру приносив той останній тихий зойк. Він зупинявся — і привид теж. Він біг — а той не біг, лише невідступно плив слідом. Якби кинувся навздогін, це було б навіть легше витримати. Але ні — він рухався повільно, мов оживлений труп, якого несе один і той самий тужливий вітер, що ніколи не стихає й не дужчає.

Часом Сайкс різко обертався, сповнений відчайдушної рішучості зустрітися з цим видінням віч-на-віч, хоч би воно й дивилося на нього мертвими очима. Та волосся ставало дибки, а кров холола в жилах: привид теж повертався — і знову опинявся за його спиною. Уранці він ще тримав його перед собою. Тепер же той був лише позаду. Завжди позаду.

Він притулився спиною до насипу й відчув, ніби примара височить над ним, чітко вимальовуючись на холодному нічному небі. Кинувся горілиць просто на дорогу. Та й тоді вона стояла над його головою — нерухома, пряма, мовчазна. Живий надгробок, епітафію на якому написано кров’ю.

Нехай ніхто не говорить, що вбивці уникають правосуддя, і не натякає, ніби Провидіння спить. За одну нескінченну хвилину того жаху він пережив стільки мук, скільки вистачило б на сотні насильницьких смертей.

На узбіччі біля поля стояв старий навіс, де можна було перебути ніч. Перед ним височіли три стрункі тополі, від яких усередині панувала майже суцільна темрява, а вітер тужливо виводив у гіллі моторошну пісню. Далі йти до світанку він уже не міг. Тож ліг біля самої стіни — на нове коло страждань.

Тепер його переслідувало ще страшніше видіння. Посеред темряви виникли ті широко розплющені очі — тьмяні, скляні, безжиттєві. Їх легше було витримати наяву, ніж згадувати. Вони світилися самі собою, але не освітлювали нічого. Їх було лише двоє, проте вони були всюди.

Щойно він заплющував очі, перед ним поставала та сама кімната — з усіма знайомими речами, навіть із тими дрібницями, про які він нізащо не згадав би навмисне. Усе стояло на своїх місцях. І тіло лежало там само, а очі дивилися так само, як у ту мить, коли він утік. Він схопився й кинувся надвір, у поле. Але примара була позаду. Він повернувся під навіс, знову зіщулився в кутку — і ще не встиг лягти, як ті очі вже дивилися на нього.

Так він і пролежав у страху, який не здатен збагнути ніхто, крім нього. Його трусило всім тілом, холодний піт виступав із кожної пори. Раптом нічний вітер приніс далекий гомін. Долинули крики, тривожний гул людських голосів.

Будь-який людський звук у цій самотній місцині був для нього порятунком, навіть якщо віщував небезпеку. Відчувши загрозу від живих людей, він несподівано повернув собі силу й рішучість. Схопився на ноги й вибіг просто неба.

Небо палало. У повітря злітали цілі хмари іскор, одна над одною здіймалися величезні язики полум’я, заливаючи світлом околиці на багато миль довкола й женучи густі клуби диму просто на нього. Крики ставали дедалі голоснішими. До них долучалися нові голоси. Уже можна було розчути вигуки: «Пожежа!», дзвін тривожного дзвона, гуркіт обвалених балок і тріск вогню, який, обвиваючи нові перепони, здіймався ще вище, ніби набирався нової сили. Шум зростав щомиті.

Там були люди. Чоловіки, жінки, світло, рух, метушня. Для нього це було наче повернення до життя. Він стрімголов кинувся вперед, продираючись крізь колючі хащі, перестрибуючи паркани й ворота з таким самим шаленством, як і собака, що мчав попереду, голосно й несамовито гавкаючи.

Він добіг до місця пожежі. Напіводягнені люди металися в усі боки. Одні намагалися вивести переляканих коней зі стайні, інші виганяли худобу з дворів і господарських будівель, ще інші, обсипані дощем іскор, виносили з палаючих споруд усе, що вдавалося врятувати, поки навколо падали розпечені балки. Там, де ще годину тому були двері й вікна, тепер ревло суцільне полум’я. Стіни хиталися й валилися просто в палаючі руїни. Розплавлений свинець і залізо білими струменями стікали на землю. Жінки й діти кричали, чоловіки підбадьорювали одне одного гучними вигуками. До загального реву долучався брязкіт пожежних насосів і шипіння води, що падала на охоплені вогнем колоди.

Сайкс теж кричав — доки не захрип. Рятуючись від власної пам’яті й самого себе, він пірнув у самісіньке серце натовпу. Усю ніч метався між людьми: то качав воду, то біг крізь дим і полум’я, але незмінно опинявся там, де було найбільше гамору й найбільше людей. Він дерся драбинами, бігав по дахах, ходив по перекриттях, що тремтіли під ногами, ухилявся від цегли й каміння, яке сипалося згори. Здавалося, він побував усюди, де лютував вогонь. Але доля берегла його. Він не дістав ні подряпини, ні забою, не відчував ні втоми, ні страху, ні навіть думок — аж доки не настав ранок і від пожежі не лишилися лише дим та почорнілі руїни.

Коли це шалене збудження минуло, усвідомлення власного злочину повернулося з удесятеро більшою силою. Він підозріло озирався: люди стояли гуртами й розмовляли, а йому весь час здавалося, що мова йде саме про нього. Він покликав собаку ледь помітним рухом пальця, і вони непомітно відійшли убік.

Проходячи повз пожежний насос, біля якого сиділо кілька чоловіків, він почув, як його запрошують підкріпитися. Він узяв трохи хліба й м’яса. Коли ж зробив ковток пива, почув розмову пожежників, які прибули з Лондона.

— Кажуть, утік до Бірмінгема, — мовив один. — Та все одно спіймають. Пошуки вже почалися, а до завтрашнього вечора про нього говоритимуть по всій країні.

Він поспіхом пішов геть. Ішов доти, доки зовсім не знесилився. Тоді ліг у придорожній улоговині й заснув довгим, але тривожним, уривчастим сном. Прокинувшись, знову безцільно побрів уперед, не знаючи, що робити далі, і дедалі більше жахаючись думки про ще одну самотню ніч.

Раптом він ухвалив відчайдушне рішення — повернутися до Лондона.

«Там принаймні є з ким поговорити, — думав він. — І сховатися можна. Нізащо не шукатимуть мене там після того, як пустили слід по селах. Пересиджу тиждень-другий, витягну у Фейгіна трохи грошей — і гайда до Франції. Хай буде що буде!»

Не вагаючись ані хвилини, він звернув на найменш людні дороги. План був простий: сховатися неподалік від столиці, а з настанням сутінків обхідним шляхом проникнути до міста й одразу дістатися місця, яке він уже обрав.

Та лишався собака. Якщо вже склали його прикмети, то напевне згадали й про пса, який зник разом із господарем. Саме через нього Сайкса могли впізнати на вулицях. Він вирішив утопити тварину. Йдучи дорогою, шукав ставок, дорогою підняв важкий камінь і прив’язав його до носової хустки.

Пес пильно дивився господареві в обличчя, поки той готувався. Чи то звірячий інстинкт підказував йому лихе, чи він уловив у погляді Сайкса щось незвично жорстоке, але тримався трохи далі позаду, ніж зазвичай, і йшов, весь зіщулившись.

Коли Сайкс зупинився біля ставка й покликав його, пес завмер на місці.

— Чуєш? Іди сюди! — гукнув Сайкс.

Пес підійшов — швидше зі звички, ніж із довіри. Але щойно господар нахилився, щоб прив’язати хустку до його шиї, тихо загарчав і відскочив.

— Назад! — гаркнув розбійник.

Пес несміливо завиляв хвостом, але не рушив.

Сайкс зробив із хустки зашморг і знову покликав.

Пес ступив кілька кроків уперед, знову відступив, на мить завмер… а тоді щодуху помчав геть.

Сайкс ще довго свистів і кликав його, потім сів чекати, певен, що пес повернеться. Та той не з’явився. Нарешті він підвівся й самотньо рушив далі.

Розділ XLIX

Нарешті Монкс і містер Браунлоу зустрічаються. Їхня розмова та звістка, що її перериває

Сутінки вже огортали місто, коли містер Браунлоу вийшов із найманого екіпажа біля власного будинку й тихо постукав у двері. Щойно йому відчинили, з карети вискочив дужий чоловік і став з одного боку сходів. Інший, що сидів поруч із кучером, теж зайняв місце з другого боку. За знаком містера Браунлоу вони допомогли вибратися третьому пасажирові, взяли його під руки й швидко завели до будинку. То був Монкс.

Не промовивши й слова, вони так само мовчки піднялися сходами. Попереду йшов містер Браунлоу, який привів усіх до кімнати в глибині будинку. Біля її дверей Монкс, що весь час підіймався з явною неохотою, раптом зупинився. Обидва чоловіки питанням глянули на старого, чекаючи наказу.

— Він знає, що на нього чекає, — сказав містер Браунлоу. — Якщо бодай завагається чи поворухне пальцем усупереч вашим наказам, виволочіть його на вулицю, покличте поліцію й від мого імені звинуватьте у тяжкому злочині.

— Як ви смієте так про мене говорити? — вигукнув Монкс.

— А як ви смієте змушувати мене до цього, юначе? — спокійно відповів містер Браунлоу, не відводячи від нього твердого погляду. — Невже ви настільки безрозсудні, що хочете вийти з цього дому? Відпустіть його. Ось так. Тепер, сер, ви вільні й можете йти, а ми підемо слідом. Але присягаюся всім, що для мене є найсвятішим: тієї ж миті вас заарештують за шахрайство й пограбування. Я свого рішення не зміню. Якщо й ви стоїте на своєму — відповідальність буде лише на вашій совісті.

— За чиїм правом мене схопили просто на вулиці й привели сюди, наче злочинця, ці пси? — спитав Монкс, переводячи погляд з одного чоловіка на другого.

— За моїм, — відповів містер Браунлоу. — Усе, що вони зробили, — на мою відповідальність. Якщо вважаєте, що вас незаконно позбавили волі, то дорогою сюди ви мали і можливість, і силу цьому завадити, але самі вирішили не чинити опору. Тож ідіть і шукайте захисту в законі. Я теж звернуся до закону. Та коли зайдете надто далеко й вороття вже не буде, не просіть у мене поблажливості, бо тоді все вирішуватимуть інші. І не смійте казати, ніби це я штовхнув вас у прірву, до якої ви самі бігли.

Монкс був помітно збентежений і, до того ж, наляканий. Він вагався.

— Вирішуйте швидше, — незворушно мовив містер Браунлоу. — Якщо хочете, щоб я прилюдно висунув обвинувачення й віддав вас під суд, де на вас чекатиме кара, масштаби якої я можу передбачити лише зі здриганням, але вже не зможу змінити, — двері перед вами. Якщо ж сподіваєтеся на моє терпіння й милосердя тих, кому ви завдали стільки лиха, — мовчки сядьте в те крісло. Воно чекає на вас уже два дні.

Монкс пробурмотів щось нерозбірливе, але так і не наважився.

— Не змушуйте мене чекати, — сказав містер Браунлоу. — Одне моє слово — і вибору у вас більше не буде.

Та Монкс і далі не міг зважитися.

— Я не маю ані бажання, ані часу торгуватися, — промовив містер Браунлоу. — Я відстоюю інтереси інших людей, тому не маю на це права.

— Невже… — ледве вимовив Монкс тремтячим голосом. — Невже… немає іншого виходу?

— Немає.

Монкс тривожно подивився на старого. Але, прочитавши на його обличчі лише непохитну рішучість і суворість, мовчки зайшов до кімнати, знизав плечима й опустився в крісло.

— Замкніть двері зовні, — наказав містер Браунлоу своїм супутникам. — Коли задзвоню, тоді зайдете.

Ті виконали наказ, і вони залишилися вдвох.

— Гарно ж ви зі мною поводитеся, сер, — кинув Монкс, жбурнувши на підлогу капелюха й плаща. — І це — від найдавнішого друга мого батька.

— Саме тому, що я був найдавнішим другом вашого батька, юначе, — відповів містер Браунлоу, — саме тому, що з ним були пов’язані всі мої надії та мрії юності, а ще — з тією прекрасною дівчиною його роду, яка надто рано відійшла до Бога й залишила мене самотнім на цьому світі; саме тому, що, ще хлопчиком, він стояв поруч зі мною біля смертного ложа своєї єдиної сестри того ранку, який мав… але Господь розпорядився інакше… стати днем нашого весілля; саме тому, що відтоді моє зранене серце не покидало його ні в бідах, ні в помилках аж до самої його смерті; саме тому, що пам’ять про минуле живе в мені й навіть ваш вигляд щоразу нагадує мені його, — саме тому я й тепер ставлюся до вас із поблажливістю. Так, Едварде Ліфорд, навіть тепер. І мені соромно, що ви носите це ім’я, будучи його негідним.

— До чого тут ім’я? — спитав Монкс, який досі мовчки, з упертою недовірою, спостерігав за хвилюванням свого співрозмовника. — Що воно для мене означає?

— Для вас — нічого, — відповів містер Браунлоу. — Абсолютно нічого. Але це було її прізвище. І навіть тепер, через стільки років, варто мені почути його з чужих уст — і в старому серці знову оживає те саме хвилювання, яке я колись відчував. Я дуже радий, що ви його змінили. Дуже… дуже радий.

— Гарні слова, нічого не скажеш, — промовив Монкс (і далі користуючись своїм вигаданим ім’ям) після довгої мовчанки. Увесь цей час він сердито гойдався в кріслі, а містер Браунлоу сидів, прикривши рукою обличчя. — Але чого ви від мене хочете?

Містер Браунлоу підвів голову.

— У вас є брат. І коли я на вулиці прошепотів вам на вухо його ім’я, цього самого було досить, щоб ви пішли за мною — сповнені подиву й страху.

— У мене немає брата, — відрубав Монкс. — Вам добре відомо, що я був єдиною дитиною. Навіщо ви заводите цю розмову? Ви знаєте це не гірше за мене.

— Послухайте краще, що знаю я, а чого не знаєте ви, — сказав містер Браунлоу. — Незабаром це вас дуже зацікавить. Мені відомо, що від того нещасливого шлюбу, до якого вашого батька ще зовсім юнаком примусили родинна пиха й найдріб’язковіші честолюбні розрахунки, народилися лише ви — єдина й, на жаль, найгірша його дитина.

— Образами мене не проймеш, — перебив Монкс із глузливим сміхом. — Ви знаєте факти — цього мені цілком досить.

— Але мені також відомо, — спокійно вів далі старий, — скільки горя, повільних мук і довгих страждань принесло те невдале подружжя. Я знаю, як безрадісно вони тягнули свій тягар у світі, що став для обох нестерпним. Знаю, як холодна ввічливість змінилася відкритими докорами, байдужість — неприязню, неприязнь — ненавистю, а ненависть — огидою. Нарешті вони розірвали брязкітливі кайдани свого шлюбу й розійшлися в різні боки, кожен несучи на собі важкий уламок тих пут, які могла розірвати лише смерть, приховуючи свій біль за усмішками серед нового товариства.

Вашій матері це вдалося — вона швидко все забула. А от у серці вашого батька та рана ще багато років ятрилася й не гоїлася.

— Ну, вони розійшлися, — байдуже кинув Монкс. — І що з того?

— Коли після розлуки минув певний час, — вів далі містер Браунлоу, — ваша мати, цілком захоплена легковажним життям на континенті, остаточно забула свого молодого чоловіка, який був на добрих десять років молодший за неї. Він же, із зруйнованими надіями, залишився вдома, намагаючись якось жити далі. Саме тоді він знайшов нових друзів. Про це, принаймні, вам уже відомо.

— Нічого мені не відомо, — відказав Монкс, відвернувши погляд і вперто тупнувши ногою, як людина, що вирішила все заперечувати. — Абсолютно нічого.

— Ваші слова, як і ваша поведінка, переконують мене, що ви ніколи цього не забували й досі згадуєте з гіркотою, — відповів містер Браунлоу. — Я говорю про події п’ятнадцятирічної давнини. Тоді вам було не більш як одинадцять років, а вашому батькові — лише тридцять один. Адже, повторюю, він був майже хлопчиком, коли батько змусив його одружитися. То що ж, мені й далі згадувати обставини, які кидають тінь на пам’ять про вашого батька? Чи ви все ж пощадите його честь і скажете мені правду?

— Мені нічого розповідати, — холодно відповів Монкс. — Якщо хочете, говоріть самі.

— Отже, новими друзями вашого батька, — продовжив містер Браунлоу, — стали морський офіцер у відставці, який пів року тому овдовів, і його дві доньки. Дітей у них було більше, але доля зберегла лише цих двох. Старшій виповнилося дев’ятнадцять років — надзвичайно вродлива й чиста душею дівчина. Молодшій було всього два чи три роки.

— І яке це має до мене відношення? — нетерпляче кинув Монкс.

Не звертаючи уваги на його слова, містер Браунлоу продовжив:

— Вони жили в тому самому краї, куди доля занесла вашого батька і де він оселився. Знайомство швидко переросло в дружбу. Ваш батько був людиною рідкісного обдарування. Він успадкував і вроду, і шляхетність душі своєї сестри. Що ближче старий офіцер його пізнавав, то більше прив’язувався до нього. Якби на цьому все й закінчилося… Та його донька теж покохала вашого батька.

Старий замовк. Монкс кусав губи, не зводячи очей із підлоги. Помітивши це, містер Браунлоу продовжив:

— За рік вони вже були заручені. Урочисто й щиро заручені. Для тієї дівчини це було перше, єдине й найпалкіше кохання — чисте, безневинне й самовіддане.

— Щось надто вже довга у вас історія, — буркнув Монкс, неспокійно заворушившись у кріслі.

— Бо це історія про горе, випробування й страждання, юначе, — відповів містер Браунлоу. — А такі історії рідко бувають короткими. Якби вона була лише про щастя, її можна було б розповісти за кілька хвилин.
Згодом помер один із тих багатих родичів, заради примхи й честолюбства яких свого часу й було зламано життя вашого батька. Намагаючись хоч якось спокутувати заподіяне зло, він залишив йому універсальні ліки від усіх людських бід — гроші. Вашому батькові довелося негайно вирушити до Рима, куди той поїхав лікуватися й де помер, залишивши свої справи в цілковитому безладі. Ваш батько поїхав, але там тяжко захворів. Щойно ця звістка дійшла до Парижа, ваша мати негайно вирушила до нього, взявши вас із собою. Та наступного дня після її приїзду він помер, не залишивши заповіту… жодного заповіту. Тож усе його майно перейшло до неї та до вас.
Під час цієї розповіді Монкс затамував подих. Він слухав із жадібною увагою, хоча й не дивився на співрозмовника. Коли містер Браунлоу зробив паузу, Монкс помітно розслабився, ніби з його плечей упав важкий тягар, і витер спітніле чоло та долоні.

— Перед тим як вирушити за кордон, — повільно мовив містер Браунлоу, не відводячи погляду від Монкса, — коли він проїздом був у Лондоні, він прийшов до мене.

— Я вперше про таке чую, — поспішно перебив Монкс. Він намагався говорити недовірливо, але в голосі виразно бриніло неприємне здивування.

— Він прийшов до мене й залишив серед інших речей один портрет. Він сам його намалював. То був портрет тієї нещасної дівчини. Не хотів залишати його позаду, але й не міг узяти із собою в поспішну дорогу. Він був виснажений тривогою й докорами сумління так, що від нього лишилася самі тінь. Говорив уривками, наче в гарячці, про власну ганьбу, про життя, яке сам зруйнував. Він довірив мені свій намір продати все своє майно, навіть із великими збитками, перевести його в гроші, виділити частину спадку вашій матері й вам, а потім назавжди покинути Англію. Я надто добре здогадувався, що поїде він не сам. Навіть від мене — свого найдавнішого друга, чия прихильність пустила коріння біля могили найдорожчої для нас обох людини, — він приховав усі подробиці. Пообіцяв написати мені листа, усе пояснити, а потім востаннє побачитися зі мною. На жаль… та зустріч виявилася останньою. Листа я так і не отримав. І більше його ніколи не бачив.

Після короткої мовчанки містер Браунлоу заговорив знову:

— Коли все скінчилося, я вирушив туди, де розгорнулася історія його… скажу так, як сказав би світ, бо тепер людський осуд чи виправдання для нього вже нічого не важать… його гріховного кохання. Я хотів, якщо мої найгірші побоювання справдилися, знайти ту дівчину й дати їй прихисток, підтримку й співчуття. Але родина виїхала звідти ще за тиждень до мого приїзду. Вони стягнули всі дрібні борги, які їм були винні, сплатили власні й під покровом ночі залишили ті місця. Ніхто не знав ні куди вони подалися, ні чому поїхали.

Монкс полегшено зітхнув і навіть озирнувся довкола з ледь помітною усмішкою торжества.

Містер Браунлоу присунувся ближче.

— А коли ваш брат… ваш брат — виснажена, обірвана, занедбана дитина — з волі сили, значно могутнішої за випадок, опинився на моєму шляху, і я вирвав його з життя, приреченого на порок і безчестя…

— Ви?!— вигукнув Монкс.

— Саме я, — спокійно відповів містер Браунлоу. — Я ж казав, що незабаром зацікавлю вас. Саме я його врятував. Бачу, ваш хитрий спільник навмисне приховав від вас моє ім’я, хоча не мав жодних підстав думати, що воно вам знайоме. Коли хлопчик одужував після хвороби в моєму домі, мене вразила його дивовижна схожість із тим портретом, про який я вам розповів. Ще коли я вперше побачив його — брудного, виснаженого й нещасного, — в його обличчі майнула знайома риса. Це було так, ніби в яскравому сні раптом побачив давно втраченого друга. Не стану нагадувати, що хлопчика знову виманили від мене ще до того, як я дізнався історію його життя…

— Чому ж? — поспішно перебив Монкс.

— Бо ви її чудово знаєте.

— Я?!

— Заперечувати переді мною марно, — відповів містер Браунлоу. — І зараз ви переконаєтеся, що мені відомо значно більше.

— Ви… ви… нічого не зможете довести! — затинаючись, вигукнув Монкс. — Спробуйте!

— Побачимо, — спокійно відповів старий, уважно вдивляючись у його обличчя. — Я втратив хлопця, і всі мої пошуки виявилися марними. Після смерті вашої матері я зрозумів, що лише ви здатні розкрити цю таємницю, якщо це взагалі комусь під силу. Востаннє я знав, що ви перебуваєте у своєму маєтку в Вест-Індії, куди, як вам добре відомо, ви перебралися після смерті матері, рятуючись від наслідків свого розгульного життя в Англії. Я вирушив туди. Але ви покинули острів ще кілька місяців тому. Казали, що ви в Лондоні, та ніхто не знав де саме. Я повернувся. Ваші повірені теж нічим не могли допомогти. Вони лише казали, що ви, як і раніше, з’являєтеся й зникаєте без жодної закономірності: то не показуєтеся місяцями, то кілька днів поспіль тиняєтеся одними й тими самими притонами серед тієї ж злочинної наволочі, з якою водилися ще змалку, коли були жорстоким і некерованим хлопчиськом. Я не раз звертався до них знову й знову. Днями й ночами блукав вулицями Лондона, але аж до двох годин тому всі мої зусилля були марними — я жодного разу вас не бачив.

— Ну ось тепер бачите, — зухвало відповів Монкс, підводячись. — І що далі? Шахрайство, пограбування — гучні слова. Усе це, як ви вважаєте, ґрунтується на тому, що якийсь хлопчисько нібито схожий на старий портрет, намальований братом покійника! Ви навіть не знаєте, чи народилася в тих двох дитина. Не знаєте навіть цього!

Містер Браунлоу теж підвівся.

— Раніше не знав, — спокійно сказав він. — Але за останні два тижні дізнався все. У вас є брат. Ви це знаєте. І знаєте його самого. Існував заповіт, який ваша мати знищила, залишивши таємницю й вигоду від неї вам після своєї смерті. У тому заповіті згадувалася дитина, яка могла народитися від цього нещасливого кохання. Та дитина справді народилася. І ви випадково натрапили на неї, коли вас уперше насторожила її дивовижна схожість із вашим батьком. Ви поїхали до місця її народження. Там ще зберігалися докази — довгі роки приховувані докази її походження. Ви їх знищили. І, як самі сказали своєму спільникові, євреєві: «Єдині докази особи хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, яка отримала їх від матері, давно гниє у труні».

Негідний сину! Боягузе! Брехуне! Ти, що вночі змовляєшся в темних кімнатах із злодіями й убивцями! Ти, чиї інтриги й підступи стали причиною насильницької смерті людини, вартої мільйонів таких, як ти! Ти, хто від самої колиски був отрутою для серця власного батька, у кому зло, розпуста й пороки так довго роз’їдали душу, поки не вирвалися назовні страшною хворобою, що зробила твоє обличчя дзеркалом твоєї ницості! Ти, Едварде Ліфорде, невже й тепер наважишся мені перечити?

— Ні… ні… ні! — закричав Монкс, остаточно приголомшений усіма цими звинуваченнями.

— Кожне слово! — вигукнув містер Браунлоу. — Кожне слово, сказане між вами й цим огидним лиходієм, мені відоме. Самі тіні на стінах підслухали ваші шепоти й донесли їх до мене. Страждання переслідуваної дитини змусили навіть порок стати на бік добра, наділивши його відвагою й майже чеснотами. Сталося вбивство, і хоч ви не тримали зброї в руках, морально ви є його співучасником.

— Ні! Ні! — перебив Монкс. — Я… я нічого про це не знав. Саме збирався перевірити, чи правда те, що почув, коли ви мене перехопили. Я не знав, у чому річ. Думав, це звичайна бійка.

— Це була лише частина ваших таємниць, що вирвалася назовні, — відповів містер Браунлоу. — Чи готові ви розкрити решту?

— Так. Готовий.

— Підпишете письмові свідчення, де викладете всю правду, і підтвердите їх у присутності свідків?

— Так. І на це погоджуюся.

— Залишитеся тут, поки документ не буде підготовлено, а потім поїдете зі мною туди, де я вважатиму за потрібне, щоб засвідчити його?

— Якщо ви цього вимагаєте, то так і буде, — відповів Монкс.

— Але цього замало, — сказав містер Браунлоу. — Ви повинні відшкодувати кривду невинній дитині. Бо саме такою вона і є, хоч і народилася від нещасливого й гріховного кохання. Ви добре пам’ятаєте умови заповіту. Виконайте їх щодо свого брата, а тоді вирушайте куди заманеться. У цьому світі наші дороги більше не перетнуться.

Поки Монкс мовчки ходив кімнатою, похмуро обмірковуючи почуте й шукаючи спосіб уникнути виконання цих умов, розриваючись між страхом і ненавистю, двері раптом різко відчинилися. До кімнати, ледве переводячи подих від хвилювання, увійшов містер Лосберн.

— Його схоплять! — вигукнув він. — Сьогодні ж уночі його схоплять!

— Убивцю? — запитав містер Браунлоу.

— Так! Так! — відповів лікар. — Бачили його собаку — той крутився біля одного зі старих сховків. Майже немає сумнівів, що й сам господар уже там або неодмінно з’явиться під покровом темряви. Усюди розставлено спостерігачів. Я щойно говорив із людьми, яким доручено його затримати. Вони впевнені: цього разу він не втече. Сьогодні ввечері уряд оголосив винагороду — сто фунтів.

— Я додам ще п’ятдесят, — сказав містер Браунлоу. — І сам оголошу про це на місці, якщо встигну дістатися.

— Де містер Мейлі?

— Гаррі? Щойно переконався, що ваш друг благополучно поїхав із вами в екіпажі, він негайно помчав туди, звідки надійшла ця звістка, — відповів лікар. — Осідлав коня й вирушив назустріч першому загонові, у місце, про яке вони домовилися заздалегідь.

— А що з Фейгіном? — запитав містер Браунлоу.

— Востаннє, коли я чув, його ще не схопили. Але до цього вже зовсім недалеко. Можливо, саме зараз він уже в їхніх руках. Вони впевнені, що він не вислизне.

Містер Браунлоу тихо звернувся до Монкса:

— То ви прийняли рішення?

— Так, — відповів той. — Ви… ви збережете все в таємниці?

— Так. Залишайтеся тут, доки я не повернуся. Це ваша єдина надія на порятунок.

Вони вийшли, і двері знову замкнули.

— Що вам удалося? — пошепки запитав лікар.

— Навіть більше, ніж я сподівався, — відповів містер Браунлоу. — Свідчення бідолашної дівчини, усе, що я знав раніше, і результати розслідування нашого доброго друга не залишили йому жодної шпарини для втечі. Усе його лиходійство постало перед ним ясним, мов білий день. Напишіть і призначте зустріч на післязавтра, сьому вечора. Ми приїдемо за кілька годин до того, але нам треба буде відпочити. Особливо молодій панянці. Їй може знадобитися набагато більше мужності, ніж ми зараз можемо собі уявити. Та моя кров кипить від бажання помститися за цю безневинно вбиту дівчину. Куди вони вирушили?

— Їдьте просто до управління — ще встигнете, — відповів містер Лосберн. — А я залишуся тут.

Двоє джентльменів поспіхом розійшлися, охоплені таким сильним хвилюванням, що не могли його стримати.