«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ L

Переслідування і втеча

Поблизу тієї частини Темзи, де до самої річки виходить церква в Ротергіті, серед найбрудніших берегів, де судна почорніли від вугільного пилу, а над низькими тісними будинками вічно висить дим, є одне з найдивніших і найпохмуріших місць Лондона. Воно настільки заховане від сторонніх очей, що переважна більшість лондонців навіть не чула його назви.

Щоб туди дістатися, доводиться пробиратися лабіринтом вузьких, брудних вулиць, заповнених найбіднішими мешканцями річкового узбережжя. Усе тут живе торгівлею, яка годує місцевих. На прилавках навалені найдешевші харчі; біля дверей крамниць і з вікон звисають грубі, дешеві лахи. Дорогою мандрівник раз у раз наштовхується на безробітних чорноробів, вантажників, що переносять баласт, розвантажувачів вугілля, нахабних повій, обірваних дітей та всілякий набрід, який тулився біля річки. З вузьких провулків праворуч і ліворуч тягне смородом, а гуркіт важких возів, що безупинно вивозять товари зі складів, оглушує так, що годі почути власні думки. Нарешті вулиці стають ще безлюднішими. Над тротуарами нависають перекошені фасади будинків, похилені стіни ніби ось-ось заваляться, димарі тримаються дивом, а вікна, затягнуті майже з’їденими іржею ґратами, свідчать про багаторічне запустіння. Кожен крок тут нагадує про занепад і людське горе.

Саме в такому кварталі, за Докгедом у Саутверку, лежить острів Джейкоба. Його оточує брудний рів завглибшки шість-вісім футів і завширшки п’ятнадцять-двадцять, коли приплив приносить воду. Колись його називали Млиновим ставком, але за часів цієї історії він уже мав назву Канава Безглуздя. Це вузька затока Темзи, яку під час припливу легко наповнювали водою, відкриваючи шлюзи біля свинцевих млинів, від яких водойма й отримала свою колишню назву. Тоді випадковий перехожий, що зупинився на одному з дерев’яних містків у Мілл-лейн, міг побачити, як мешканці будинків опускають із чорних ходів і вікон відра, тази й усілякий хатній посуд, щоб набрати води.

Та варто було перевести погляд на самі будинки — і перед очима поставало видовище, яке вражало навіть найдосвідченіших. Хиткі дерев’яні галереї тягнулися вздовж кількох будинків одразу, з отворами, крізь які можна було зазирати в смердюче болото під ногами. Шибки були вибиті й полатані, з вікон стирчали жердини для сушіння білизни, якої майже ніколи там не було. Кімнатки — крихітні, задушливі й брудні — здавалися непридатними навіть для тих злиднів, які приховували. Дерев’яні прибудови висувалися просто над багнюкою, погрожуючи будь-якої миті обвалитися, як уже траплялося не раз. Стіни були вкриті шаром бруду, фундаменти розсипалися, а кожна деталь промовляла про крайню нужду, гнилизну, сміття й занепад. Саме так виглядали береги Канави Безглуздя.

На острові Джейкоба склади давно стояли без дахів і порожні. Стіни осипалися, вікна перетворилися на чорні провалля, двері випадали просто на вулицю. Димарі ще чорніли від старої кіптяви, але диму вже не було. Тридцять чи сорок років тому, поки не прийшли збитки й судові тяганини, це було жваве місце. Тепер же острів став справжньою пусткою. Будинки не мали господарів. Той, кому вистачало відваги, просто вибивав двері, оселявся всередині й жив там, поки не помирав. Лише люди, які мали дуже вагомі причини ховатися від світу або були доведені до цілковитої безвиході, шукали притулку на острові Джейкоба.

На верхньому поверсі одного з таких будинків — досить великого, хоч і напівзруйнованого, але міцно забарикадованого, з вікнами, що виходили просто на рів, — сиділи троє чоловіків. Час від часу вони обмінювалися тривожними, сповненими очікування поглядами, але здебільшого мовчали.

То були Тобі Крекіт, містер Чітлінг і п’ятдесятирічний злодій на ім’я Кегз. Його ніс був майже розтрощений у якійсь давній бійці, а обличчя перетинав моторошний шрам. Колись його заслали, але він уже повернувся до Англії.

— Хотів би я, — нарешті мовив Тобі, звертаючись до Чітлінга, — щоб ти знайшов іншу схованку, коли в тих двох стало гаряче, а не приперся сюди, красунчику.

— От дурило! — буркнув Кегз. — Хіба не міг вигадати чогось кращого?

— А я думав, ви хоч трохи зрадієте, побачивши мене, — сумно відповів Чітлінг.

— Бачиш, юначе, — сказав Тобі, — я надто довго дбав про те, щоб моє лігво залишалося таємницею. Живу собі спокійно, ніхто не винюхує й не зазирає. Тож коли мене раптом відвідує такий поважний добродій, як ти, — хай навіть із тобою приємно карти перекинути за нагоди, — це трохи вибиває з колії.

— Особливо якщо цей любитель усамітнення вже приймає в себе приятеля, який несподівано повернувся з-за кордону й зовсім не поспішає знайомитися із суддями, — сухо додав Кегз.

Запала коротка мовчанка. Потім Тобі, ніби остаточно втративши звичну безтурботність, запитав:

— То коли ж схопили Фейгіна?

— Якраз під час обіду. Близько другої дня. Ми з Чарлі видерлися через димар пральні, а Болтер заліз у порожню бочку для води догори ногами. Та ноги в нього виявилися задовгі — стирчали назовні. От його теж і взяли.

— А Бет?

— Бідолашна Бет… Вона побігла подивитися на тіло, хотіла дізнатися, хто загинув, — відповів Чітлінг, похнюпившись ще більше. — Побачила — й збожеволіла. Кричала, несамовито репетувала, билася головою об дошки. На неї вдягли гамівну сорочку й відвезли до лікарні. Там вона й залишилася.

— А що з молодим Бейтсом? — запитав Кегз.

— Він чекав, щоб не приходити сюди до темряви. Незабаром має бути. Більше йти нікуди. У «Каліках» усіх уже заарештували, а шинок… Я сам бачив… просто кишить нишпорками.

— Оце так халепа, — крізь зуби процідив Тобі. — Не один тепер на цьому погорить.

— Суд уже триває, — сказав Кегз. — Якщо вони швидко завершать слідство, а Болтер стане свідчити на користь корони, — а він, певно, так і зробить після всього, що вже набовкав, — то доведуть, що Фейгін був співучасником ще до злочину. Суд призначать уже на п’ятницю, а за шість днів він висітиме на шибениці, хай йому грець!

— Треба було чути, як ревів натовп, — тихо промовив Чітлінг. — Поліціянти билися мов навіжені, інакше люди роздерли б його на шматки. Один раз вони його впустили, але відразу стали навколо кільцем і буквально прорубали собі дорогу. Ви б бачили, який він був — увесь у багнюці, закривавлений, і як чіплявся за тих поліціянтів, ніби вони були його найкращими друзями. Я й досі бачу їх перед очима: їх здавлює натовп так, що вони ледве стоять на ногах, а вони все тягнуть його вперед. Бачу людей, що один за одним підстрибують, вишкірюють зуби, тягнуться до нього, мов звірі. Бачу кров у нього на волоссі й бороді. Чую, як жінки прориваються крізь натовп на розі вулиці й присягаються вирвати йому серце!

Згадка про пережите так приголомшила Чітлінга, що він затулив долонями вуха, заплющив очі й почав несамовито ходити кімнатою.

Саме тоді, коли він крокував туди-сюди, а двоє інших мовчки сиділи, втупившись у підлогу, на сходах почувся швидкий тупіт, і до кімнати вскочив пес Сайкса. Усі троє кинулися до вікна, потім вибігли надвір. Собака застрибнув через відчинене вікно. За ними він не побіг, а самого господаря ніде не було видно.

— Що це має означати? — спитав Тобі, коли вони повернулися. — Не може ж він іти сюди… Сподіваюся, що ні.

— Якби йшов сюди, то прийшов би разом із собакою, — сказав Кегз, нахиляючись до тварини, яка важко дихала на підлозі. — Води! Швидше. Він загнав себе до знемоги.

— Уже все випив. До останньої краплі, — сказав Чітлінг, який мовчки спостерігав за собакою. — Увесь у багнюці… кульгає… майже осліп… Значить, біг дуже здалеку.

— Звідки ж він прибіг? — вигукнув Тобі. — Напевно, спершу побував в інших схованках. Побачив, що там повно чужих, і прибіг сюди — він же тут бував не раз. Але звідки саме? І чому сам?

— Він… — ніхто вже не вимовляв імені вбивці, — …не міг накласти на себе руки. Як думаєте? — запитав Чітлінг.

Тобі мовчки похитав головою.

— Якби наклав, — відповів Кегз, — пес намагався б відвести нас туди. Ні. Думаю, він утік з Англії й залишив собаку. Якось зумів його позбутися, інакше той не був би таким спокійним.

Це пояснення здалося всім найімовірнішим, тож його й прийняли. Собака тим часом заповз під стілець, згорнувся клубком і заснув. Більше ніхто не звертав на нього уваги.

Надворі вже стемніло. Віконниці зачинили, запалили свічку й поставили її на стіл. Жахливі події останніх двох днів глибоко вразили всіх трьох, а небезпека й невизначеність лише посилювали тривогу. Вони посунули стільці ближче один до одного, здригаючись від кожного шереху. Говорили мало, майже пошепки, і сиділи мовчазні та приголомшені, ніби в сусідній кімнаті лежало тіло вбитої жінки.

Довго вони сиділи так, не зронивши й слова, аж раптом унизу почувся квапливий, наполегливий стукіт у двері.

— Молодий Бейтс, — сказав Кегз, сердито озираючись, ніби намагаючись приховати власний страх.

Стук повторився.

Ні. Це був не він. Бейтс ніколи не стукав так.

Крекіт підкрався до вікна й, тремтячи всім тілом, визирнув надвір. Пояснювати нічого не довелося — досить було його смертельно блідого обличчя. Собака теж миттю насторожився й, тихо скавулячи, кинувся до дверей.

— Треба впустити його, — сказав Тобі, беручи свічку.

— Невже іншого виходу немає? — хрипко спитав один із товаришів.

— Немає. Він мусить зайти.

— Не залишай нас у темряві, — промовив Кегз. Він узяв із каміна другу свічку й заходився запалювати її, але руки тремтіли так, що за цей час у двері встигли постукати ще двічі.

Крекіт спустився вниз і незабаром повернувся. За ним ішов чоловік, нижню частину обличчя якого закривав носовик, а поверх капелюха був пов’язаний ще один. Повільно знявши їх, він відкрив виснажене, майже неживе обличчя: крейдяна блідість, запалі очі, впалі щоки, триденна щетина, схудле тіло й важке уривчасте дихання. Перед ними стояла не людина, а привид Сайкса.

Він поклав руку на стілець, що стояв посеред кімнати, але, вже збираючись сісти, здригнувся й швидко озирнувся через плече. Потім підтягнув стілець якомога ближче до стіни, аж той заскреготів по підлозі, притиснув його до самого муру й лише тоді опустився на нього.

Ніхто не промовив ані слова. Сайкс мовчки переводив погляд з одного на другого. Якщо хтось наважувався зустрітися з ним очима, то відразу ж відводив погляд. Коли ж нарешті почувся його глухий, виснажений голос, усі троє мимоволі здригнулися. Здавалося, вони чують його вперше.

— Як цей пес сюди потрапив?
— Сам. Години три тому.
— У вечірній газеті пишуть, що Фейгіна схопили. Правда чи брехня?
— Правда.

Знову запала мовчанка.

— Та щоб вас усіх! — процідив Сайкс, проводячи долонею по чолі. — Невже вам нічого мені сказати?

У кімнаті відчулося нервове ворушіння, але ніхто не відповів.

— Ти господар цього лігва, — звернувся він до Крекіта. — То що, збираєшся видати мене чи дозволиш пересидіти тут, поки все не вщухне?

— Можеш залишитися… якщо сам вважаєш, що це безпечно, — після паузи відповів Тобі.

Сайкс повільно підвів очі до стіни за своєю спиною, навіть не стільки озираючись, скільки силкуючись це зробити.

— Її… вже… поховали?

Усі мовчки похитали головами.

— Чому ні? — різко кинув він, знову озирнувшись через плече. — Навіщо вони тримають такі страшні речі над землею?.. Хто це ще стукає?

Крекіт жестом показав, що боятися нічого, і вийшов. За хвилину він повернувся разом із Чарлі Бейтсом.

Сайкс сидів обличчям до дверей, тож хлопець побачив його в ту саму мить, як переступив поріг.

— Тобі! — скрикнув Чарлі, відсахнувшись. — Чому ти не сказав мені про це ще внизу?

Жах, який відчував кожен у кімнаті, був таким очевидним, що нещасний убивця ладен був шукати прихильності навіть у хлопця. Він кивнув і простягнув руку, ніби хотів привітатися.

— Пустіть мене в іншу кімнату, — сказав Чарлі, відступаючи ще далі.

— Чарлі! — покликав Сайкс, роблячи крок уперед. — Ти… ти що, не впізнаєш мене?

— Не підходь! — вигукнув хлопець, не зводячи сповненого жаху погляду з його обличчя. — Потворо!

Сайкс завмер на півдорозі. Кілька секунд вони дивилися один на одного, але зрештою його очі повільно опустилися до підлоги.

— Ви троє — свідки! — вигукнув Чарлі, стискаючи кулак. Чим далі він говорив, тим сильніше його охоплювало хвилювання. — Чуєте? Я його не боюся! Якщо сюди прийдуть по нього — я його видам. Так, видам! Кажу вам це просто зараз. Нехай уб’є мене, якщо посміє, але поки я тут — я його видам! Я видав би його, навіть якби його живцем варили в казані! Вбивця! Рятуйте! Якщо серед вас хоч один справжній чоловік — допоможіть мені! Вбивця! Рятуйте! Хапайте його!

Із цими криками, шалено розмахуючи руками, хлопець сам-один кинувся на кремезного чоловіка. Сила відчайдушного пориву й цілковита несподіванка були такими, що він повалив Сайкса на підлогу.

Троє інших наче заціпеніли. Ніхто навіть не ворухнувся. Хлопець і дорослий чоловік качалися по підлозі, борючись. Чарлі, не зважаючи на удари, що сипалися на нього один за одним, дедалі міцніше вчеплювався в одяг убивці й без упину кликав на допомогу.

Та сили були надто нерівні. Незабаром Сайкс уже притиснув хлопця до підлоги, навалившись коліном йому на горло. Саме тоді Крекіт із переляком схопив його за плече й показав на вікно.

Внизу миготіли вогні. Лунали гучні схвильовані голоси. Дерев’яним мостом гуркотіли численні кроки — здавалося, люди прибували без кінця. Серед натовпу, очевидно, був вершник, бо чулося цокання копит по нерівній бруківці.

Вогнів ставало дедалі більше. Кроки звучали все ближче й голосніше.

Раптом у двері загрюкали так, що здригнувся весь будинок. А тоді знявся глухий рев розлюченого натовпу — такий, що й найвідважнішому стало б моторошно.

— Рятуйте! — пронизливо закричав Чарлі. — Він тут! Ламайте двері!

— Іменем короля! — пролунало ззовні.

Натовп загув ще дужче.

— Ламайте двері! — кричав хлопець. — Кажу вам, вони їх не відчинять! Біжіть просто до кімнати, де світиться! Ламайте!

Ледь він договорив, як у двері й зачинені віконниці посипалися важкі удари. Натовп вибухнув таким оглушливим ревом, що лише тепер можна було збагнути, скільки людей зібралося навколо будинку.

— Відчиніть якусь комірчину, щоб я замкнув там це крикливе чортеня! — гаркнув Сайкс.

Він метався кімнатою, тягнучи Чарлі за собою так легко, ніби той був порожнім мішком.

— Он ті двері! Швидше!

Він жбурнув хлопця всередину, грюкнув дверима, засунув засув і повернув ключ.

— Нижні двері замкнені?

— На два замки й на ланцюг, — відповів Крекіт. Він, як і двоє інших, досі стояв безпорадний і приголомшений.

— Двері міцні?
— Оббиті листовим залізом.
— І віконниці теж?
— Так.
— Прокляття! — заревів Сайкс.

Він рвучко підняв вікно й, висунувшись назовні, погрозливо крикнув натовпу:

— Робіть що хочете! А я все одно вас перехитрю!

У відповідь здійнявся такий лютий рев, якого людське вухо, мабуть, ще не чуло. Одні кричали, щоб будинок підпалили, інші вимагали від поліції застрелити його на місці. Та найдужче лютував вершник. Зістрибнувши з коня й буквально прорвавшись крізь натовп, наче крізь воду, він став під самим вікном і перекрив усі інші голоси:

— Двадцять гіней тому, хто перший принесе драбину!

Найближчі до вершника люди підхопили його вигук, і за мить його повторили вже сотні голосів. Одні волали, щоб несли драбини, інші вимагали кувалд.  Одні сипали безсилими прокльонами, інші, мов божевільні, рвалися вперед, заважаючи тим, хто стояв попереду. Найвідчайдушніші намагалися видертися нагору водостічною трубою чи тріщинами в стіні. А весь натовп унизу безупинно хвилювався в темряві, наче достигле поле під шквальним вітром, і раз по раз вибухав єдиним грізним ревом.

— Приплив… — прохрипів убивця, похитуючись, коли відступив від краю даху й відгородився від натовпу дверима. — Коли я прийшов, вода була високо… Дайте мотузку… довгу мотузку. Вони всі спереду. Я можу спуститися в Канаву Безглуздя й утекти звідти. Дайте мотузку… або я ще трьох уб’ю, а тоді себе.

Перелякані чоловіки мовчки показали, де лежали мотузки. Сайкс вихопив найдовшу й найміцнішу та стрімко кинувся на дах.

Усі задні вікна будинку давно були замуровані. Лише в кімнаті, де замкнули Чарлі, залишився маленький отвір під самою стелею, але він був надто вузький, щоб крізь нього могла пролізти людина. Проте хлопець не замовкав ні на мить. Він безупинно гукав людям надворі, щоб ті стежили за заднім боком будинку. Тому, щойно Сайкс вибрався на дах через люк, його одразу помітили.

Знизу пролунав гучний вигук. Звістка блискавично докотилася до тих, хто стояв попереду, і натовп ринув навколо будинку суцільним потоком, штовхаючи й тиснучи один одного. Сайкс підпер люк дошкою, яку прихопив із собою, так міцно, що відчинити двері зсередини стало майже неможливо. Потім, обережно ступаючи по черепиці, підповз до низького парапету й зазирнув униз.

Вода вже відступила. Замість каналу внизу простягалося густе багно. Поки він роздивлявся, натовп затих, уважно стежачи за кожним його рухом і намагаючись збагнути, що він задумав. Але варто було людям зрозуміти, що втеча цим шляхом неможлива, як вибухнув такий переможний рев ненависті, що всі попередні вигуки здалися тихим шепотом. Знову й знову котилася ця хвиля.

Ті, хто стояв далеко й не знав причини, просто підхоплювали загальний крик. Він луною розлітався навколо, і здавалося, ніби весь Лондон висипав на вулиці лише для того, щоб проклясти одну людину.

Натовп усе прибував. Попереду безупинно тиснулися нові люди — суцільний потік перекошених від люті облич, які то тут, то там виривалися з темряви у світлі смолоскипів. Будинки на протилежному березі канави вже були захоплені людьми. Вікна повідчиняли навстіж або й просто повиривали рами. У кожному вікні юрмилися ряди облич, а дахи рясніли людьми, що чіплялися один за одного, аби тільки побачити втікача.

Кожен із трьох дерев’яних містків, що вели через канаву, прогинався під вагою натовпу.

Та людський потік не вщухав. Усі шукали бодай найменшу шпарину, звідки можна було хоч на мить побачити злочинця й вихлюпнути на нього свою ненависть.

— Тепер він наш! — закричав чоловік із найближчого мосту. — Ура!

У відповідь тисячі людей підняли непокриті голови, і над натовпом знову прокотився переможний крик.

— Заплачу п’ятдесят фунтів тому, хто візьме його живим! — вигукнув літній джентльмен із того ж мосту. — Я стоятиму тут, доки не прийде по нагороду!

Натовп знову загримів. Саме цієї миті пронеслася звістка, що двері нарешті вибили і той самий чоловік, який першим вимагав драбину, вже проник усередину будинку.

Людський потік миттєво змінив напрямок. Новина передавалася з уст в уста. Ті, хто стояв біля вікон, побачивши, як люди з мостів поспішають назад, теж кинулися вниз і влилися в юрбу, яка тепер стрімко ринула до входу. Кожен штовхав сусіда, намагаючись будь-що опинитися ближче до дверей і побачити, як поліція виведе вбивцю.

Крики тих, кого мало не задушили в тисняві або збили з ніг і топтали під ногами, були жахливими. Вузькі проходи остаточно забилися людьми. Одні намагалися повернутися ближче до будинку, інші відчайдушно виривалися з натовпу. Через цю штовханину увага людей на мить відвернулася від Сайкса, хоча бажання схопити його стало ще сильнішим.

Сам Сайкс, приголомшений несамовитою люттю натовпу й усвідомленням безвиході, на хвилину ніби зламався. Та щойно побачив, що всі погляди відвернулися, він миттєво підхопився.

Це був його останній шанс. Він вирішив спуститися в Канаву Безглуздя й, навіть ризикуючи загрузнути в багнюці, спробувати непомітно відповзти в темряві й загальному безладі. Підбадьорений новою надією й шумом у будинку, що свідчив: люди справді вже всередині, він притиснувся до димаря, міцно обв’язав навколо нього один кінець мотузки, а з другого майже миттєво — допомагаючи собі руками й зубами — зробив ковзну петлю.

Мотузка була досить довгою, щоб спустити його майже до землі. У руці він уже стискав ніж: унизу залишалося лише перерізати линву й стрибнути.

І саме тієї миті, коли він накинув петлю через голову, збираючись просунути її під пахви, а літній джентльмен на мосту, який дивом утримався на місці, міцно вчепившись у поруччя, закричав людям, що Сайкс зараз спускатиметься…

…саме тієї миті вбивця раптом озирнувся.

Він різко здійняв руки над головою й видав такий несамовитий крик, що кров холонула в жилах.

— Знову… ті очі! — заверещав він нелюдським голосом.

Наче вражений блискавкою, він захитався, утратив рівновагу й полетів через парапет. Петля вже була на його шиї. Під вагою тіла вона миттєво затягнулася — туго, мов тятива лука. Він пролетів униз тридцять п’ять футів. Пролунав різкий ривок. Тіло страшно сіпнулося. І за мить він уже нерухомо висів біля стіни, стискаючи в закляклій руці розкритий ніж. Старий димар здригнувся від удару, але витримав.

Убивця бездиханно погойдувався над багнюкою. Чарлі відсунув тіло, що загороджувало йому огляд, і щосили закричав людям унизу:

— Заберіть мене звідси! Заради Бога, заберіть!

Собака, який досі ховався, з жалібним виттям заметався по даху. Раптом він розігнався й стрибнув до мертвого господаря. Та схибив. Перекинувшись у повітрі, пес полетів униз у канаву й з усього розмаху вдарився головою об камінь. Смерть настала миттєво.

Розділ LI

Розділ, у якому розкривається не одна таємниця, а також міститься пропозиція шлюбу без жодного слова про шлюбний контракт чи посаг

Минуло лише два дні від подій, описаних у попередньому розділі, коли о третій годині дня Олівер уже мчав у дорожній кареті до рідного містечка. Поруч із ним були місіс Мейлі, Роз, місіс Бедвін і добрий лікар. Услід у поштовій кареті їхав містер Браунлоу в товаристві ще однієї людини, чиє ім’я досі не називали.

Дорогою майже не розмовляли. Олівер був настільки схвильований і сповнений тривожного очікування, що не міг ні зібратися з думками, ні до пуття вимовити слово. Його супутники почувалися не краще. Містер Браунлоу докладно й дуже обережно розповів Оліверові та обом дамам про зізнання, які вдалося вирвати в Монкса. Вони знали, що ця поїздка має завершити справу, якій уже поклали добрий початок. Та все ж навколо неї залишалося стільки нез’ясованого й загадкового, що кожен перебував у нестерпному напруженні.

Той самий турботливий друг за допомогою містера Лосберна подбав, щоб до них не дійшли звістки про жахливі події, які сталися зовсім недавно.

— Колись вони все одно про це дізнаються, — сказав він. — Але краще нехай це станеться трохи пізніше. Бо зараз для цього найневдаліший час.

Тож вони їхали мовчки. Кожен поринув у власні думки про те, що привело їх у цю подорож, і ніхто не наважувався висловити вголос те, що непокоїло всіх.

Якщо дорогою до місця свого народження, якої він ніколи раніше не бачив, Олівер майже не говорив, то варто було кареті звернути на знайому дорогу, якою він колись ішов пішки, — і спогади ринули нестримним потоком. Адже саме тут він колись блукав бездомним, самотнім хлопчиком, без жодного друга, без даху над головою, без людини, яка простягнула б руку допомоги.

— Дивіться! Дивіться! — вигукнув він, міцно стискаючи руку Роз і показуючи у вікно карети. — Ось той перелаз, через який я переліз! А там живопліт, за яким я ховався, боячись, що мене наздоженуть і силоміць повернуть назад! Он стежка через поле — вона веде до старого будинку, де я жив маленьким! Ох, Діку, любий мій Діку, якби ж я міг побачити тебе зараз!

— Незабаром побачиш, — лагідно відповіла Роз, взявши його складені долоні у свої. — Розкажеш йому, який ти тепер щасливий, як багато здобув у житті. І скажеш, що серед усіх твоїх радощів найбільша — повернутися сюди й подарувати щастя йому.

— Так, так! — гаряче підхопив Олівер. — Ми… ми заберемо його звідси. Купимо йому гарний одяг, дамо освіту, відправимо жити в тиху сільську місцевість, де він зміцніє й одужає. Правда?

Роз лише кивнула. Усмішка Олівера світилася крізь сльози такого чистого щастя, що вона не змогла вимовити ані слова.

— Ви будете добрі до нього, бо ви добрі до всіх, — сказав Олівер. — Я знаю, ви заплачете, коли почуєте його розповідь. Але нічого… усе це мине. Потім ви знову усміхнетеся, коли побачите, як він змінився. Ви ж так само зробили й для мене. Коли я тікав звідси, він сказав мені: «Бог тебе благослови». — Хлопчик не стримав схвильованих сліз. — А тепер я сам скажу йому: «Бог тебе благослови» — і покажу, як сильно люблю його за ті слова.

Коли вони наблизилися до містечка й нарешті в’їхали його вузькими вулицями, стримати Олівера стало майже неможливо. Ось похоронна контора Сауерберрі — точнісінько така, як він пам’ятав, тільки тепер здавалася меншою й зовсім не такою величною. Ось знайомі крамнички й будинки, майже з кожним із яких був пов’язаний якийсь спогад. Ось віз містера Ґемфілда — той самий, яким він колись їздив, — стоїть біля дверей старої корчми. Ось робітний дім — похмура в’язниця його дитячих років, із темними вікнами, що й досі непривітно дивляться на вулицю. Біля воріт, як і колись, стоїть худорлявий воротар. Побачивши його, Олівер мимоволі здригнувся й відсахнувся, а вже за мить розсміявся зі свого страху, потім розплакався і знову засміявся. Знайомі обличчя виглядали з дверей і вікон. Майже все залишилося таким самим, ніби він поїхав лише вчора, а все, що сталося відтоді, було лише щасливим сном.

Та це був не сон. Це була справжня, світла й радісна дійсність.

Карета зупинилася біля найкращого готелю міста — того самого, на який маленький Олівер колись дивився із захватом, вважаючи його справжнім палацом. Тепер же будівля чомусь видалася йому значно меншою й не такою величною.

На ґанку вже чекав містер Ґрімвіг. Він зустрів гостей із таким запалом, ніби був дідусем усієї компанії: розцілував і Роз, і місіс Мейлі, усміхався, сипав люб’язностями й навіть жодного разу не пригрозив, що «з’їсть власну голову». Навіть тоді, коли завзято сперечався зі старим поштарем про найкоротшу дорогу до Лондона й запевняв, що знає її краще, хоча сам проїжджав нею лише раз — та й то міцно спав усю дорогу.

Обід уже чекав на столі, кімнати були готові, і все виглядало так, ніби хтось улаштував це за помахом чарівної палички.

Та коли минула перша метушня, у домі знову запанували та сама напружена тиша й стриманість, що супроводжували їх усю дорогу. Містер Браунлоу не приєднався до товариства за обідом, а залишився в окремій кімнаті. Двоє інших джентльменів безупинно входили й виходили зі стурбованими обличчями, а коли затримувалися ненадовго, розмовляли між собою пошепки. Одного разу місіс Мейлі покликали, і майже за годину вона повернулася із заплаканими, почервонілими очима.

Усе це ще більше тривожило Роз та Олівера, яких не посвячували в нові подробиці. Вони мовчки чекали, гублячись у здогадах. Якщо ж перекидалися кількома словами, то лише пошепки, ніби боялися навіть звуку власних голосів.

Нарешті, коли годинник пробив дев’яту і вони вже вирішили, що цього вечора нічого більше не дізнаються, до кімнати увійшли містер Лосберн і містер Ґрімвіг. За ними з’явився містер Браунлоу, а поруч із ним — чоловік, побачивши якого Олівер ледь не скрикнув від подиву. Йому сказали, що це його брат. Це був той самий незнайомець, якого він зустрів у торговому містечку й бачив разом із Феджіном біля вікна своєї маленької кімнати.

Монкс кинув на хлопця сповнений ненависті погляд, якого не зміг приховати навіть тепер, і мовчки сів біля дверей.

Містер Браунлоу, тримаючи в руках папери, підійшов до столу, біля якого сиділи Роз та Олівер.

— Це тяжкий обов’язок, — сказав він. — Але свідчення, які ви підписали в Лондоні в присутності багатьох поважних панів, мають бути підтверджені й тут. Я охоче позбавив би вас цього приниження, але перш ніж ми розійдемося, мусимо почути все з ваших власних уст. Ви самі знаєте чому.

— Починайте, — відказав Монкс, відвертаючи обличчя. — Швидше. З мене, здається, вже досить. Не затримуйте мене тут.

— Цей хлопчик, — промовив містер Браунлоу, притягнувши Олівера до себе й поклавши руку йому на голову, — ваш єдинокровний брат. Він — позашлюбний син вашого батька, мого дорогого друга Едвіна Ліфорда, і бідолашної юної Агнес Флемінг, яка померла, народжуючи його.

— Так, — буркнув Монкс, люто дивлячись на тремтячого Олівера, серцебиття якого, здавалося, було чути в усій кімнаті. — Це той байстрюк.

— Слово, яке ви вжили, — суворо відповів містер Браунлоу, — ганьбить не тих, хто давно поза людським осудом. Воно ганьбить лише вас самого. Та залишімо це. Хлопчик народився в цьому містечку.

— У робітному домі цього містечка, — похмуро відповів Монкс. — Уся історія викладена в тих паперах.

Кажучи це, він нетерпляче тицьнув пальцем на документи.

— Я хочу, щоб її почули й тут, — спокійно сказав містер Браунлоу, озираючи присутніх.

— То слухайте. Усі слухайте! — кинув Монкс. — Коли мій батько тяжко занедужав у Римі, до нього з Парижа приїхала моя мати, з якою він уже давно жив окремо. Вона взяла із собою й мене. Чи то щоб упорядкувати його справи, чи з якоїсь іншої причини — не знаю. Особливої любові між ними давно не було. Він навіть не здогадувався про наш приїзд: був непритомний і пролежав без пам’яті до наступного дня, коли й помер. Серед паперів у його письмовому столі знайшли два документи, датовані вечором того дня, коли його скосила хвороба. Обидва були адресовані вам, — звернувся він до містера Браунлоу, — а до них додавалася коротка записка з проханням не передавати пакунок, доки він не помре. Один документ був листом до Агнес, другий — заповітом.

— А що було в листі? — запитав містер Браунлоу.

— У листі? Кілька разів списаний уздовж і впоперек аркуш із каяттям і благаннями до Бога змилуватися над нею. Він запевнив дівчину, ніби якась таємниця, яку колись неодмінно пояснить, поки що не дозволяє йому одружитися з нею. Вона вірила й терпляче чекала… аж поки не довірилася надто сильно й не втратила те, чого вже ніхто не міг їй повернути. На той час до народження дитини залишалося лише кілька місяців. Він писав, що якби вижив, то зробив би все, аби приховати її ганьбу. А якщо помре — благав не проклинати його пам’ять і не думати, ніби кара за їхній гріх упаде на неї чи на їхню дитину, бо вся провина лежить тільки на ньому. Він нагадав їй день, коли подарував медальйон і перстень із викарбуваним її ім’ям та порожнім місцем для прізвища, яке сподівався колись дати їй. Просив берегти ці речі й носити біля серця, як вона робила раніше. А далі почав знову й знову повторювати ті самі слова, ніби втратив розум. Гадаю, так воно й було.

— А заповіт? — тихо промовив містер Браунлоу, поки Олівер беззвучно плакав.

Монкс мовчав.

— Я продовжу замість вас, — сказав містер Браунлоу. — Заповіт був написаний у тому самому дусі, що й лист. Ваш батько писав про нещастя, яких зазнав через свою дружину, про непокірний характер, пороки, жорстокість і передчасно зіпсовану вдачу свого єдиного сина, якого змалку вчили його ненавидіти. Вам і вашій матері він заповів довічну ренту — по вісімсот фунтів на рік кожному.

Основну ж частину майна він поділив навпіл. Одну половину призначив Агнес Флемінг, другу — їхній дитині, якщо вона народиться живою й доживе до повноліття. Якщо народиться дівчинка, вона мала успадкувати свою частку без жодних умов. Якщо ж хлопчик — лише за умови, що до повноліття він жодним учинком не заплямує свого імені: не вчинить нічого безчесного, підлого, боягузливого чи злочинного. Так він хотів засвідчити свою віру в матір цієї дитини й переконання, яке перед смертю лише зміцніло, що син успадкує її добре серце й благородну душу. Якщо ж він помилиться, тоді спадок мав перейти до вас. Лише тоді, коли обидві дитини стануть однаково негідними, він готовий був визнати ваше старшинство в правах на свій гаманець — хоч ніколи не визнавав жодних прав на своє серце, адже ви від самого дитинства відповідали йому тільки холодністю й відразою.

— Моя мати, — голосніше промовив Монкс, — зробила те, що на її місці зробила б кожна жінка. Вона спалила заповіт. Лист до Агнес так і не дійшов. Але його та інші докази вона зберегла — на випадок, якщо хтось колись спробує стерти цю ганьбу. Батько дівчини дізнався від неї всю правду — ще й у найжорстокішому викладі, на який тільки була здатна її ненависть. І тепер я навіть вдячний їй за це. Зламаний соромом і безчестям, він утік із дітьми в глухий куточок Уельсу, змінивши навіть своє прізвище, щоб жоден знайомий не зміг його знайти. Невдовзі його знайшли мертвим у власному ліжку. За кілька тижнів до того дівчина потай покинула дім. Він пішки обійшов усі навколишні міста й села, шукаючи її. І саме тієї ночі, коли повернувся, переконаний, що вона наклала на себе руки, аби приховати їхню спільну ганьбу, його старе серце не витримало.

Запала коротка мовчанка. Потім містер Браунлоу знову заговорив.

— Через багато років після цих подій до мене звернулася мати цієї людини — Едварда Ліфорда. У вісімнадцять років він покинув її, обікрав, забрав коштовності й гроші, програв усе в карти, розтратив, підробляв документи й утік до Лондона, де два роки водився з найгіршими покидьками суспільства. Вона повільно помирала від невиліковної хвороби й перед смертю хотіла знайти сина. Ми розпочали пошуки. Довгий час вони не давали результату, але зрештою його вдалося розшукати, і він повернувся з нею до Франції.

— Там вона й померла після довгої хвороби, — підхопив Монкс. — Перед смертю вона передала мені всі ці таємниці разом зі своєю невгасимою ненавистю до всіх, кого вони стосувалися. Хоч цього можна було й не робити — я успадкував її задовго до того. Вона не вірила, що та дівчина наклала на себе руки разом із дитиною. Була переконана, що народився хлопчик і він живий. Я присягнув: якщо коли-небудь зустріну його, то не дам йому спокою. Переслідуватиму невідступно, зненавиджу всією душею й зроблю все, щоб зневажити той пихатий заповіт — якщо зможу, доведу цього хлопця просто до шибениці. І вона мала рацію. Зрештою він трапився мені на шляху. Я добре почав. І якби не язикаті дурепи, довів би справу до кінця!

Монкс схрестив руки на грудях і крізь зуби сипав прокльонами, шаленіючи від безсилля. Тоді містер Браунлоу повернувся до нажаханих слухачів і пояснив, що старий єврей Феджін, давній спільник і довірена особа Монкса, мав отримати щедру винагороду за те, щоб утримувати Олівера у своїх тенетах. Якщо ж хлопця визволили б, частину цих грошей він мав повернути. Саме суперечка через винагороду й привела їх до заміського будинку, де вони хотіли остаточно впізнати Олівера.

— Медальйон і перстень? — запитав містер Браунлоу, дивлячись на Монкса.

— Я купив їх у тих чоловіка й жінки, про яких уже казав. Вони вкрали їх у доглядальниці, а та — з тіла померлої, — відповів Монкс, не підводячи очей. — Ви знаєте, що сталося з цими речами.

Містер Браунлоу лише кивнув містерові Ґрімвігу.

Той миттю вискочив із кімнати й незабаром повернувся, мало не силоміць штовхаючи перед собою місіс Бамбл і тягнучи за нею її чоловіка, який пручався.

— Невже мої очі мене не обманюють?! — вигукнув містер Бамбл із погано прихованим захватом. — Та це ж маленький Олівер! Ох, Олівере, якби ти тільки знав, як я за тобою побивався…

— Замовкни, дурню, — прошепотіла місіс Бамбл.

— Кажу це від щирого серця, місіс Бамбл, — почав виправдовуватися доглядач робітного дому. — Невже не можна зрозуміти моїх почуттів? Я ж виховував його на кошт парафії. А тепер бачу, як він сидить серед таких поважних і люб’язних панів та пані! Я завжди любив цього хлопця, ніби він був мені… був мені… рідним… дідом, — урешті знайшов відповідне порівняння містер Бамбл. — Любий Олівере, пам’ятаєш благословенного джентльмена в білому жилеті? Ех, минулого тижня він відправився на небеса — у дубовій труні з посрібленими ручками.

— Годі, пане, — сухо урвав його містер Ґрімвіг. — Прибережіть свої почуття.

— Як скажете, сер, — уклонився містер Бамбл. — Моє шанування, сер. Сподіваюся, ви маєте добре здоров’я.

Він звертався до містера Браунлоу, який саме підійшов до подружжя. Показавши на Монкса, той запитав:

— Ви знаєте цього чоловіка?

— Ні, — коротко відповіла місіс Бамбл.

— А ви, можливо, знаєте? — звернувся містер Браунлоу до її чоловіка.

— Уперше його бачу, — відповів містер Бамбл.

— І нічого йому не продавали?

— Ні, — відповіла місіс Бамбл.

— Можливо, у вас ніколи не було золотого медальйона й персня?

— Звісно, не було, — різко відказала вона. — Навіщо нас сюди привели відповідати на такі безглузді запитання?

Містер Браунлоу знову кивнув містерові Ґрімвігу. Той так само жваво покульгав до дверей. Але цього разу повернувся не з огрядним подружжям. Він завів до кімнати двох старезних жінок, які тремтіли всім тілом і ледве пересували ноги.

— Тієї ночі, коли померла стара Саллі, ти зачинила двері, — сказала перша, піднімаючи зморщену руку. — Та не змогла заглушити її голос і затулити всі щілини.

— Авжеж, ні, ні, — підхопила друга, озираючись навколо й шамкаючи беззубим ротом. — Ні, ні, ні.

— Ми чули, як вона намагалася розповісти тобі, що зробила, — вела далі перша. — Бачили, як ти забрала в неї папірець. А наступного дня простежили, як ти понесла щось до ломбарду.

— Так, — додала друга. — То були золотий медальйон і перстень. Ми все з’ясували. Бачили, як їх передали тобі. Ми були там. Ох, ми все бачили.

— І це ще не все, — сказала перша. — Стара Саллі давно розповідала нам, що молода мати зізналася їй: відчуваючи, що не переживе пологів, вона прямувала до могили батька своєї дитини, щоб померти поруч із ним, коли її зненацька застала недуга.

— Може, бажаєте побачити й самого лихваря? — запитав містер Ґрімвіг, показуючи на двері.

— Ні, — відповіла місіс Бамбл. — Якщо він, — вона вказала на Монкса, — виявився настільки боягузом, що в усьому зізнався, як я бачу, а ви вже допитали цих старих бабів і знайшли тих, кого треба, — мені більше нічого сказати. Так, це я продала ті речі. І тепер вони там, звідки ви їх уже ніколи не повернете. Ну і що далі?

— Нічого, — відповів містер Браунлоу. — Нам залишається тільки подбати, щоб обоє ви ніколи не займали ніяких громадських посад. Можете йти.

— Сподіваюся, — жалібно промовив містер Бамбл, проводжаючи поглядом містера Ґрімвіга, який виводив двох стареньких, — цей прикрий випадок не позбавить мене моєї парафіяльної посади?

— Звичайно позбавить, — відповів містер Браунлоу. — І раджу вважати, що цим ви ще легко відбулися.

— У всьому винна місіс Бамбл! Це вона мене змусила! — поспішив виправдатися містер Бамбл, попередньо переконавшись, що дружина вже вийшла.

— Це вас не виправдовує, — відповів містер Браунлоу. — Ви були присутні, коли знищували ці речі. Ба більше — за законом саме ви винні більше, ніж ваша дружина, адже закон вважає, що дружина діє за наказом чоловіка.

— Якщо закон так вважає, — урочисто мовив містер Бамбл, міцно стискаючи капелюха обома руками, — то закон — осел… ба більше, дурень. Якщо це й є око закону, то закон, певно, неодружений. І єдине, чого я йому бажаю, — щоб досвід нарешті розплющив йому очі. Саме досвід… досвід!

Особливо наголосивши на останніх словах, містер Бамбл насунув капелюха мало не на самі брови, засунув руки в кишені й поплентався слідом за своєю дружиною.

— Панно, — звернувся містер Браунлоу до Роз, — дайте мені руку. Не тремтіть. Вам не варто боятися тих кількох слів, які ще залишилося сказати.

— Якщо вони… не знаю, як це можливо, але якщо вони хоч якось стосуються мене, — тихо відповіла Роз, — прошу, скажіть мені про це іншим разом. Зараз мені бракує сил.

— Ні, — лагідно заперечив старий джентльмен, беручи її під руку. — Ви мужніша, ніж самі думаєте. — Потім він звернувся до Монкса: — Ви знаєте цю молоду пані?

— Так, — відповів Монкс.

— А я вас ніколи раніше не бачила, — ледве чутно промовила Роз.

— Зате я бачив вас багато разів, — відповів Монкс.

— У батька нещасної Агнес було дві доньки, — сказав містер Браунлоу. — Що сталося з молодшою?

— Коли її батько помер далеко від дому, під чужим ім’ям, не залишивши жодного листа, книжки чи бодай клаптика паперу, який допоміг би знайти його рідних, — відповів Монкс, — дитину прихистили бідні селяни й виростили як власну.

— Продовжуйте, — мовив містер Браунлоу, жестом запрошуючи місіс Мейлі підійти ближче. — Продовжуйте.

— Вам не вдалося відшукати місце, куди перебралися ці люди, — сказав Монкс. — Але там, де дружба безсила, ненависть часто знаходить шлях. Моя мати після року хитромудрих пошуків усе ж вистежила їх. Так… і знайшла ту дитину.

— І вона забрала її? — запитав містер Браунлоу.

— Ні. Ті люди були бідні, і їхня доброта швидко почала згасати — принаймні в чоловіка. Тож мати залишила дитину їм, дала трохи грошей, яких вистачило ненадовго, і пообіцяла надсилати ще, хоча й не збиралася цього робити. Але лише на їхню злиденність і невдоволення вона не покладалася. Вона розповіла їм історію безчестя старшої сестри, щедро перекрутивши її на свій лад. Наказала пильно стежити за дитиною, бо, мовляв, у неї «погана кров», і заявила, що вона народжена поза шлюбом, а отже, рано чи пізно неодмінно піде хибним шляхом. Усе ніби підтверджувало її слова. Люди повірили. Так дівчинка й тягнула жалюгідне життя — достатньо нещасне навіть на наш смак, — аж поки одна вдова, яка тоді жила в Честері, випадково не побачила її, не пожаліла й не забрала до себе. Здавалося, над нами тяжів якийсь фатум: попри всі наші старання, там вона виросла щасливою. Два чи три роки тому я втратив її з поля зору й не бачив до кількох місяців тому.

— То ви бачите її зараз?

— Так. Вона стоїть, спираючись на вашу руку.

— Але від цього вона не перестає бути моєю небогою! — вигукнула місіс Мейлі, обіймаючи Роз, яка ледь трималася на ногах. — Не перестає бути моєю найдорожчою дитиною. Я не віддала б її тепер за всі скарби світу. Моя люба супутнице, моя рідна дівчинко!

— Єдина людина, яка була мені справжнім другом, — схлипнула Роз, міцно пригорнувшись до неї. — Найдобріша… найкраща. Моє серце цього не витримає. Я більше не можу…

— Ти витримала набагато більше, — лагідно сказала місіс Мейлі, ніжно обіймаючи її. — І попри все залишилася найдобрішою й найніжнішою душею, яка тільки приносила щастя всім, хто її знав. Заспокойся, люба. Поглянь, хто чекає, щоб обійняти тебе. Подивися… подивися, моя дорога.

— Не тітонька! — вигукнув Олівер, обіймаючи Роз за шию. — Я більше ніколи не називатиму її тітонькою. Сестра! Моя люба сестро! Недарма моє серце полюбило тебе з першої зустрічі. Роз… дорога моя, люба Роз!

Нехай сльози, що лилися тоді, і уривчасті слова, сказані в довгих обіймах двох сиріт, залишаться недоторканною святинею. В одну мить вони водночас знайшли й оплакали батька, матір і сестру. Радість і смуток змішалися в одному келиху. Але в тих сльозах не було гіркоти. Навіть скорбота стала лагіднішою, зігріта ніжними спогадами, і перетворилася на світлий, урочистий сум, у якому вже не було справжнього болю.

Довго вони залишалися наодинці. Нарешті за дверима тихо постукали. Олівер відчинив, безшумно вислизнув із кімнати й пропустив усередину Гаррі Мейлі.

— Я все знаю, — сказав він, сідаючи поруч із Роз. — Люба Роз, мені все відомо.

Після довгої мовчанки він тихо додав:

— Я прийшов не випадково. І почув усе це не сьогодні — ще вчора. Лише вчора. Здогадуєшся, чому я тут? Я прийшов нагадати тобі про одну обіцянку.

— Зачекайте, — сказала Роз. — Отже, ви й справді все знаєте.

— Усе. Ти дозволила мені будь-коли протягом року знову повернутися до нашої останньої розмови.

— Так.

— Не для того, щоб переконувати тебе змінити своє рішення, — вів далі Гаррі, — а щоб ще раз почути його з твоїх уст, якщо ти цього захочеш. Я мав покласти до твоїх ніг усе, що мав: своє становище, статки, майбутнє. А якщо ти залишишся непохитною, я дав слово більше ніколи — ні словом, ні вчинком — не намагатися тебе переконати.

— Причини, які керували мною тоді, залишилися тими самими й тепер, — твердо відповіла Роз. — Якщо я колись і мала святий обов’язок перед жінкою, чия доброта врятувала мене від злиднів і страждань, то коли ж відчувати його, як не сьогодні? Це тяжке випробування, — тихо сказала вона, — але я пишаюся тим, що здатна його витримати. Це боляче… та моє серце витримає цей біль.

— Але сьогоднішнє відкриття… — почав Гаррі.

— Сьогоднішнє відкриття, — м’яко перебила його Роз, — нічого не змінило в моєму становищі щодо вас. Я залишаюся тією самою, ким була й раніше.

— Ти навмисне закриваєш від мене своє серце, Роз, — благав він.

— О Гаррі… Гаррі… — промовила дівчина, заливаючись слізьми. — Якби ж я справді могла це зробити… Тоді мені не довелося б так страждати.

— То навіщо прирікати себе на ці муки? — сказав Гаррі, взявши її за руку. — Подумай, люба Роз. Подумай про все, що ти сьогодні почула.

— А що я почула? Що? — вигукнула Роз. — Що почуття ганьби так зламало мого рідного батька, що він утік від усього світу… Ні, Гаррі. Досить. Ми сказали вже забагато.

— Ні, ще не досить, — відповів молодий чоловік, затримуючи її, коли вона підвелася. — Усе моє життя змінилося. Мої надії, плани, прагнення, майбутнє — усе, крім любові до тебе. Я більше не пропоную тобі високого становища серед метушливого світу, де люди полюбляють злослів’я й наклепи, де чесна людина червоніє не від сорому, а від чужої підлості. Я пропоную тобі лише дім… своє серце і свій дім. Так, найдорожча Роз. Тепер це все, що я маю.

— Що… що ви хочете сказати? — ледве вимовила вона.

— Лише те, що після нашої останньої зустрічі я твердо вирішив зруйнувати всі уявні перепони між нами. Якщо ти не можеш увійти в мій світ, то я сам прийду у твій. Я відмовився від становища, яким пишався, щоб жодна пиха походження більше не сміла дивитися на тебе згори. І я це зробив. Ті, хто відвернувся від мене через цей крок, відвернулися б і від тебе. Отже, ти мала рацію. Впливові родичі, високі покровителі, люди, які ще недавно усміхалися мені, тепер зустрічають мене холодно. Але в найродючішому графстві Англії є зелені поля й розлогі дерева. Біля маленької сільської церкви — моєї церкви, Роз, нашої церкви! — стоїть скромний будинок. Якщо ти зробиш його нашим домом, я пишатимуся ним більше, ніж усіма почестями, від яких добровільно відмовився. Ось тепер моє становище. І я кладу його до твоїх ніг.

* * *

— Ох і нелегка це справа — чекати на вечерю, поки закохані наговоряться, — буркнув містер Ґрімвіг, прокидаючись і знімаючи з обличчя носову хустинку, якою прикрився.

Правду кажучи, вечеря чекала вже зовсім непристойно довго. Ні місіс Мейлі, ні Гаррі, ні Роз, які ввійшли разом, не змогли знайти жодного виправдання.

— Зізнаюся, сьогодні я вже всерйоз подумував з’їсти власну голову, — буркнув містер Ґрімвіг. — Бо почав підозрювати, що іншої вечері так і не дочекаюся. Якщо ніхто не заперечує, дозвольте мені першому привітати майбутню наречену.

І він не став гаяти часу, відразу поцілувавши зашарілу Роз. Приклад виявився заразливим: його негайно наслідували і лікар, і містер Браунлоу. Щоправда, дехто стверджував, ніби першим це зробив Гаррі Мейлі — ще в темній сусідній кімнаті. Але найповажніші свідки рішуче відкидали таку версію як безсоромний наклеп: зрештою, він був молодим священником.

— Олівере, любий, — звернулася до нього місіс Мейлі, — де ти був? І чому в тебе такий сумний вигляд? У тебе ж сльози на очах. Що сталося?

Так уже влаштований світ: найболючіше розбиваються саме ті надії, які ми плекаємо найдужче, — ті, що найбільше звеличують людське серце.

Бідолашний Дік помер.

Розділ LII

Остання ніч Фейгіна

Зала суду від підлоги до самої стелі була вщерть заповнена людськими обличчями. Звідусіль, куди не глянь, на нього дивилися допитливі, нетерплячі очі. Від огорожі перед лавою підсудного й до найвіддаленішого закутка галереї всі погляди були прикуті до однієї людини — Фейгіна. Попереду й позаду, згори й знизу, праворуч і ліворуч — здавалося, він стоїть під небом, усіяним самими лише пильними, блискучими очима.

Він стояв нерухомо: одна рука спиралася на дерев’яний поручень, другою він притискав вухо, а голову подав уперед, намагаючись не пропустити жодного слова головуючого судді, який звертався до присяжних. Час від часу Фейгін гостро вдивлявся в їхні обличчя, силкуючись уловити бодай найменший натяк, що схиляє терези на його користь. Коли ж суддя особливо переконливо викладав докази вини, він переводив погляд на свого захисника — мовчазно благав його сказати хоч щось на свій захист. Крім цих коротких проявів тривоги, він не ворухнувся. Від початку суду він майже не змінював пози, і навіть коли суддя замовк, Фейгін так само стояв, напружено вслухаючись, не відводячи від нього очей, ніби промова ще тривала.

Ледь чутний рух у залі повернув його до тями. Озирнувшись, він побачив, що присяжні зібралися разом, щоб ухвалити вирок. Підвівши очі до галереї, він помітив, як люди навалюються один на одного, аби краще роздивитися його обличчя; одні поспіхом прикладали до очей лорнети, інші щось шепотіли сусідам, не приховуючи огиди. Дехто майже не дивився на нього — їх цікавили тільки присяжні, і вони нетерпляче дивувалися, чому ті так зволікають. Але ні на чиєму обличчі — навіть серед численних жінок — він не побачив ані крихти співчуття. Усі чекали лише одного — щоб його визнали винним.

Лише мить знадобилася йому, щоб охопити все це поглядом, і знову запала мертва тиша. Озирнувшись до суддівського місця, він побачив, що присяжні вже повернулися до судді.

— Тиша!

Та вони лише просили дозволу залишити залу для наради.

Він із тривогою вдивлявся в обличчя кожного, хто проходив повз, намагаючись угадати, куди схиляється більшість. Даремно. Наглядач торкнувся його плеча. Фейгін покірно пішов за ним до кінця лави підсудного й сів на стілець. Якби той не показав рукою, він би його навіть не помітив.

Він знову підвів очі до галереї. Одні глядачі їли, інші обмахувалися хустинками — у переповненій залі стояла нестерпна спека. Молодий чоловік занотовував його обличчя в маленькому альбомі. Фейгін мимоволі подумав, чи схожий виходить портрет, і спостерігав, як художник зламав вістря олівця, а тоді ножиком заточив його знову, — так само байдуже, як це робив би будь-який випадковий глядач.

Так само, коли його погляд зупинився на судді, думки раптом переключилися на зовсім інше: як пошито його мантію, скільки вона коштує, як її вдягають. На суддівській лаві сидів ще один огрядний літній добродій, який десь пів години тому виходив, а тепер повернувся. Фейгін почав міркувати, чи не ходив той обідати, що саме їв і де обідав. Цей безглуздий ланцюг думок тривав доти, доки погляд не натрапляв на щось нове й не чіплявся за іншу дрібницю.

І все ж жодної миті його не полишало страшне усвідомлення безодні, що вже розверзлася біля його ніг. Воно не відступало ні на мить, але було таким всеохопним і невизначеним, що він не міг зосередитися на ньому. Тож навіть тремтячи й відчуваючи, як його кидає то в жар, то в холод від думки про близьку смерть, він раптом починав рахувати залізні шпичаки перед собою, роздумувати, чому в одного зламана верхівка і чи полагодять її колись, чи так і залишать. Потім думки поверталися до всіх жахіть шибениці й ешафота… але їх знову переривав чоловік, який поливав підлогу водою, щоб трохи прохолодити залу. І тоді все починалося спочатку.

Нарешті пролунала команда:

— Тиша!

Усі затамували подих і повернулися до дверей. Присяжні повернулися й пройшли повз нього. Їхні обличчя нічого не виказували — ніби були висічені з каменю. Запала така тиша, що не чулося ані шелесту, ані подиху.

— Винний.

Будівля здригнулася від несамовитого реву. За першим вигуком прокотився другий, потім третій, а слідом знявся глухий гул, який дедалі дужчав, мов гуркіт грози. То юрба надворі зустріла вирок радісним криком: у понеділок його стратять.

Коли шум ущух, його запитали, чи має він щось сказати, перш ніж суд винесе смертний вирок. Фейгін знову застиг у тій самій позі, уважно дивлячись на того, хто звертався до нього. Запитання довелося повторити двічі, перш ніж він, здається, почув його. Нарешті він ледве вимовив:

— Я старий… старий…

Після цього його голос перейшов у нерозбірливий шепіт, і він знову замовк.

Суддя надягнув чорний ковпак, а засуджений не змінив ані пози, ані виразу обличчя. У галереї якась жінка не стримала вигуку, вражена моторошною урочистістю цієї миті. Фейгін сердито звів на неї очі, ніби вона завадила йому слухати, і ще більше подався вперед. Промова судді звучала велично й урочисто, а вирок холодив кров. Та Фейгін стояв непорушно, мов мармурова статуя. Його виснажене обличчя було витягнуте вперед, нижня щелепа безсило відвисла, а застиглий погляд був спрямований у порожнечу. Лише коли наглядач поклав руку йому на лікоть і жестом наказав іти, він розгублено озирнувся довкола, ніби не розуміючи, де перебуває, а тоді мовчки підкорився.

Його провели через вимощене каменем приміщення під судовою залою. Там одні в’язні чекали своєї черги, інші перемовлялися з рідними крізь ґрати, що виходили у внутрішній двір. До Фейгіна ніхто не прийшов. Коли він проходив повз, арештанти розступалися, щоб люди по той бік ґрат могли краще його роздивитися. На нього посипалися образи, свист і зловісне шипіння. Він погрозливо стиснув кулак і хотів плюнути в натовп, але конвоїри швидко повели його далі — темним коридором, який ледь освітлювали кілька тьмяних ламп, — у глибину в’язниці.

Там його ретельно обшукали, щоб переконатися, що при ньому немає нічого, чим він міг би випередити вирок закону. Після цього його відвели до камери смертників і залишили самого.

Він сів на кам’яну лаву навпроти дверей, що водночас правила і за ліжко, й за сидіння. Опустивши налиті кров’ю очі додолу, він намагався зібрати докупи розгублені думки. Минув якийсь час, і в пам’яті почали спливати уривки суддівської промови, хоча тоді йому здавалося, ніби він не почув жодного слова. Поволі вони складалися в одне ціле, пригадувалися нові деталі, й невдовзі він майже дослівно відновив усе сказане. Повішення. Повісити за шию, доки не настане смерть. Ось чим усе закінчиться.

Коли надворі зовсім стемніло, він почав згадувати всіх, кого знав і хто закінчив життя на шибениці. Декого він сам туди й привів. Перед його очима вони поставали один за одним так швидко, що він не встигав їх перелічити. Багатьох із них він бачив у останню мить. Тоді ще жартував із тих, хто помирав із молитвою на вустах. Він майже чув різкий гуркіт люка, що падав униз, і бачив, як сильні, дужі люди в одну мить перетворювалися на безживні тіла, що безпорадно гойдалися на мотузці.

Можливо, дехто з них провів останню ніч саме в цій камері. Сидів на цьому самому місці. Навколо стояла непроглядна темрява. Чому не принесуть світла? Камеру збудували багато років тому. Десятки людей провели тут свої останні години. Здавалося, він сидить у склепі серед мерців. Перед ним поставали чорний ковпак, зашморг, зв’язані руки, знайомі обличчя, які він упізнавав навіть під жахливим смертним покривалом.

Світла… Світла!

Нарешті, коли він уже до крові збив руки, гамселячи у важкі двері й кам’яні стіни, з’явилися двоє чоловіків. Один приніс свічку й поставив її в залізний свічник, прикріплений до стіни. Другий затяг матрац — відтепер засудженого вже не мали залишати самого.

Настала ніч — темна, похмура, безмовна. Для інших людей удари церковного дзвона віщували, що життя триває й наближається світанок. Для нього ж кожен удар лунав одним-єдиним словом.

Смерть.

Кожен глухий передзвін залізного дзвона ніс у собі її холодне відлуння. Яке значення мав для нього веселий гомін ранку, що долинав навіть сюди? Він лише звучав, мов ще один похоронний дзвін — цього разу вже з гірким глузуванням.

Минув день.

День?

Ні, дня не було. Він промайнув так швидко, що його майже не існувало. Знову настала ніч — нескінченна й водночас надто коротка: довга своєю моторошною тишею і коротка годинами, що невблаганно спливали. То він метався в гарячковому маренні й сипав прокльонами, то вив по-звірячому й рвав на собі волосся. До нього приходили поважні служителі його віри, щоб помолитися разом із ним, але він проганяв їх лайкою. Вони поверталися знову, не полишаючи надії допомогти, та він відштовхував їх із люттю.

Суботня ніч. Жити залишалася лише одна ніч. І щойно ця думка промайнула в голові, як настав світанок.

Неділя. Лише ввечері цього останнього, страшного дня він по-справжньому усвідомив усю безнадійність свого становища. Не тому, що досі сподівався на помилування — такої надії він ніколи не мав. Просто досі не міг осягнути, що смерть уже так близько. За весь цей час він майже не розмовляв із двома наглядачами, які змінювали один одного біля його камери. Вони теж не намагалися вивести його зі стану заціпеніння. Він сидів із розплющеними очима, ніби не спав, але водночас перебував у якомусь важкому сні.

Тепер він щохвилини схоплювався на ноги. Задихаючись, із пересохлими губами й розпеченим від гарячки тілом, він кидався камерою в нападі такого шаленого жаху й відчаю, що навіть ці люди, звиклі до подібних видовищ, мимоволі сахалися від нього. Докори сумління так понівечили його, що зрештою жоден із наглядачів уже не наважувався залишатися з ним наодинці — відтоді вони чергували разом.

Фейгін скорчився на своїй кам’яній лаві й поринув у спогади. Під час затримання розлючений натовп поранив його камінням та іншим мотлохом, і тепер голову обмотувала полотняна пов’язка. Руде волосся звисало на бліде, знекровлене обличчя. Борода була скуйовджена, місцями вирвана й збилася в ковтуни. Очі палали гарячковим блиском, а немите тіло палило від лихоманки.

Вісім… Дев’ять… Десять…

Якщо годинник не бреше й ці години справді так невблаганно наздоганяють одна одну, то де він буде, коли вони проб’ють знову? Наступний удар пролунав, перш ніж завмерло відлуння попереднього. О восьмій він стане єдиним, хто оплакуватиме себе у власній похоронній процесії. А об одинадцятій…

Похмурі мури Ньюгейтської в’язниці приховали від людських очей — а надто від людської пам’яті — незліченні страждання й невимовний біль. Але навіть вони ще не бачили видовища страшнішого за те, що відбувалося тепер у цій камері. Якби ті небагато перехожих, що зупинялися біля в’язниці й цікавилися, чим займається людина, яку завтра стратять, могли хоч на мить його побачити, вони навряд чи змогли б заснути цієї ночі.

Від раннього вечора майже до півночі біля воріт в’язниці раз у раз з’являлися невеликі гурти — по двоє чи троє людей. З тривогою вони запитували, чи не надійшло помилування. Почувши незмінну відповідь, що ні, поспішали передати новину натовпу на вулиці. Люди показували одне одному двері, через які його виведуть, місце, де зведуть ешафот, а тоді повільно відходили, але знову озиралися, ніби силкуючись уявити завтрашню страту. Згодом і вони розійшлися, і на якусь годину серед нічної темряви вулиця спорожніла.

Майданчик перед в’язницею вже розчистили. Через дорогу встановили міцні чорні загорожі, щоб стримати натиск натовпу, якого чекали наступного ранку. Саме тоді біля хвіртки з’явилися містер Браунлоу та Олівер. Вони подали дозвіл на відвідини в’язня, підписаний одним із шерифів, і їх негайно впустили до приміщення.

— Молодий джентльмен теж піде, сер? — запитав службовець, який мав провести їх усередину. — Це не те видовище, яке варто бачити дитині.

— Ви кажете правду, мій друже,— відповів містер Браунлоу. — Але моя справа з цією людиною нерозривно пов’язана з ним. Олівер бачив його на вершині успіху, коли той безкарно чинив свої злочини. Тож, хоч це й завдасть хлопцеві болю та страху, гадаю, він повинен побачити його і тепер.

Цими словами вони обмінялися осторонь, так, щоб Олівер нічого не почув. Службовець торкнувся капелюха, з цікавістю глянув на хлопця, відчинив інші ворота навпроти входу й повів їх темними, звивистими коридорами до камер.

— Ось тут він проходитиме, — сказав чоловік, зупинившись у похмурому проході, де двоє робітників мовчки щось готували. — А якщо станете сюди, то побачите двері, через які його виведуть.

Він провів їх до кам’яної кухні, де в мідних казанах готували їжу для в’язнів, і показав на двері. Над ними були відкриті ґрати, крізь які долинали чоловічі голоси, удари молотків і гуркіт дощок, що падали на землю. Там споруджували ешафот.

Звідти вони пройшли ще крізь кілька важких брам, які інші наглядачі відчиняли зсередини. Потім вийшли у внутрішній двір, піднялися вузькими сходами й опинилися в коридорі, де ліворуч тягнувся ряд міцних дверей. Жестом наказавши їм зачекати, наглядач постукав зв’язкою ключів в одні з них. За хвилину двері відчинили двоє вартових. Перекинувшись кількома словами, вони вийшли в коридор, потягнулися, ніби раді короткому перепочинку, і запросили відвідувачів зайти до камери. Ті мовчки пішли за тюремником.

Засуджений сидів на своєму ліжку й розгойдувався з боку в бік. Його обличчя більше нагадувало загнаного в пастку звіра, ніж людину. Було видно, що думками він блукає десь у минулому, бо продовжував бурмотіти, не усвідомлюючи їхньої присутності, сприймаючи їх лише як примари власного марення.

— Молодець, Чарлі… добре спрацював… — белькотів він. — І Олівер теж, га-га! Олівер теж… тепер справжній джентльмен… справжній… Відведіть цього хлопця спати!

Наглядач узяв Олівера за вільну руку й, пошепки заспокоївши його, мовчки спостерігав.

— Відведіть його спати! — закричав Фейгін. — Чуєте? Хтось із вас! Це він… він… якось через нього все й сталося. Варто було заплатити, щоб довести справу до кінця. Горло Болтера, Білле! Дівчину не чіпай — Болтеру переріж горло, якнайглибше! Відтяти йому голову!

— Фейгіне, — озвався наглядач.

— Це я! — вигукнув єврей і миттєво завмер у тій самій позі, в якій стояв на суді, напружено дослухаючись. — Старий чоловік, мілорде… дуже старий… дуже старий…

— Ось, — сказав тюремник, поклавши руку йому на груди, щоб утримати на місці. — До тебе прийшли. Хочуть поставити кілька запитань. Фейгіне! Фейгіне! Ти ж людина?

— Недовго мені нею бути, — відповів він, підвівши обличчя, на якому вже не лишилося нічого людського, окрім люті й жаху. — Усіх їх убити! Яке вони мають право вбивати мене?

І тут він помітив Олівера та містера Браунлоу. Зіщулившись у найдальшому кутку ліжка, він запитав, що їм тут потрібно.

— Спокійно, — мовив наглядач, не відпускаючи його. — А тепер, сер, кажіть швидше, чого ви хочете. Чим ближче час, тим йому гірше.

— У вас є папери, — сказав містер Браунлоу, ступивши вперед. — Їх передав вам на збереження чоловік на ім’я Монкс.

— Усе це брехня! — різко відповів Фейгін. — У мене нічого немає. Нічогісінько.

— Заради Бога, — урочисто промовив містер Браунлоу, — не кажіть неправди тепер, коли стоїте на самому порозі смерті. Скажіть, де вони. Ви знаєте, що Сайкс мертвий. Монкс у всьому зізнався. Більше нічого не можна виграти. Де ті папери?

— Олівере, — покликав Фейгін, підманюючи його рукою. — Сюди… сюди. Дай я тобі прошепочу.

— Я не боюся, — тихо сказав Олівер, відпускаючи руку містера Браунлоу.

— Папери, — прошепотів Фейгін, притягуючи хлопця ближче, — у полотняному мішку, в отворі трохи вище в димоході, у передній кімнаті нагорі. Я хочу поговорити з тобою, любий. Дуже хочу поговорити.

— Так, так, — відповів Олівер. — Але спершу дозвольте мені помолитися. Прошу вас! Хоч одну молитву. Станьте зі мною навколішки й помоліться разом. Лише одну. А тоді ми говоритимемо хоч до ранку.

— Назовні, назовні! — вигукнув Фейгін, підштовхуючи хлопця до дверей і дивлячись кудись понад його головою. — Скажи, що я заснув. Вони повірять. Якщо ти так зробиш, то зможеш мене врятувати. Ну ж бо! Ну!

— О Боже, прости цього нещасного! — зі сльозами вигукнув Олівер.

— От і добре, добре, — швидко заговорив Фейгін. — Це нам допоможе. Спочатку ці двері. Якщо я затремчу, коли проходитимемо повз шибеницю, не звертай уваги. Тільки швидше, швидше! Ходімо!

— Більше ви нічого не хочете в нього запитати, сер? — звернувся наглядач до містера Браунлоу.

— Ні, — відповів той. — Якби я лише сподівався повернути йому ясність думок і змусити усвідомити своє становище…

— Нічого вже не допоможе, сер, — похитав головою тюремник. — Вам краще піти.

Двері камери відчинилися, і вартові повернулися.

— Ходімо! Ходімо! — закричав Фейгін. — Обережно, але не так повільно. Швидше! Швидше!

Вони схопили його й відірвали від Олівера. Якусь мить він ще боровся з відчаєм приреченого, а тоді почав несамовито кричати. Його крики проникали навіть крізь товсті кам’яні стіни й ще довго лунали у вухах, доки вони не вийшли у двір.

Минув чималий час, перш ніж вони залишили в’язницю. Після цієї страшної сцени Олівер ледве не знепритомнів і був такий знесилений, що понад годину не міг самостійно йти. Коли вони нарешті вийшли назовні, вже світало. Біля в’язниці зібрався величезний натовп. Усі вікна були заповнені людьми: хтось курив, хтось грав у карти, аби скоротати час. Натовп штовхався, сперечався, жартував. Усе довкола дихало життям і метушнею. І лише посеред цього людського вирування чорніла одна моторошна картина — чорний поміст, поперечна балка, мотузка й увесь той жахливий знаряд смерті.

Розділ LIII

Останній

Долі всіх, про кого йшлося в цій історії, майже завершили свій шлях. Те небагато, що лишилося розповісти, можна вмістити в кілька простих слів.

Минуло менш як три місяці — і Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися в сільській церкві, де молодий священник відтоді служив громаді. Того ж дня вони оселилися у своєму новому, щасливому домі.

Місіс Мейлі переїхала жити до сина й невістки, щоб провести решту своїх тихих днів у найбільшому щасті, яке лише може знати людина похилого віку, — споглядаючи щастя тих, кому вона присвятила все життя, свою любов, турботу й невтомну материнську відданість.

Після ретельного розслідування з’ясувалося, що рештки майна, які залишалися в руках Монкса, — ані йому, ані його матері вони ніколи не принесли добра, — якщо поділити порівну між ним і Олівером, дадуть кожному трохи більше трьох тисяч фунтів. За заповітом батька Олівер мав право успадкувати все. Та містер Браунлоу не захотів позбавляти старшого сина останнього шансу виправити свої помилки й почати чесне життя. Саме він запропонував поділити спадщину порівну, і Олівер із радістю погодився.

Монкс, і далі користуючись вигаданим ім’ям, виїхав зі своєю часткою до далекого Нового Світу. Там він швидко розтринькав гроші, знову взявся за старе, а після чергового шахрайства надовго опинився у в’язниці. Там його й наздогнала давня недуга — він помер за ґратами. Так само далеко від рідного краю закінчили свої дні й останні члени банди Фейгіна.

Містер Браунлоу всиновив Олівера. Разом із ним та старою економкою він оселився за милю від будинку священника, де жили його дорогі друзі. Так він здійснив останнє найзаповітніше бажання Олівера й об’єднав довкола себе невелике товариство людей, чиє життя було настільки щасливим, наскільки це взагалі можливо в такому мінливому світі.

Невдовзі після весілля молодого подружжя добрий лікар повернувся до Чертсі. Без своїх давніх друзів він, мабуть, почувався б нещасним, якби його вдача дозволяла довго сумувати, а коли б умів — то ще й став би буркотуном. Перші два-три місяці він лише натякав, що місцеве повітря вже не так добре впливає на його здоров’я. Зрештою, переконавшись, що це місце вже не приносить йому колишньої радості, він передав свою практику помічникові, винайняв невеликий будинок неподалік села, де служив його молодий друг, — і відразу ж ніби помолодшав.

Тут він із властивим йому запалом захопився садівництвом, риболовлею, теслярством та безліччю інших занять. За кожне брався так пристрасно, що згодом у всій окрузі його почали вважати незаперечним знавцем у будь-якій із цих справ.

Ще до переїзду він устиг щиро заприятелювати з містером Ґрімвіґом, і той відповів йому такою самою прихильністю. Відтоді містер Ґрімвіґ багато разів на рік навідується до нього. Під час кожного такого візиту він із величезним завзяттям порається в саду, ловить рибу й майструє, роблячи все на свій дивакуватий, ні на кого не схожий лад, але незмінно запевняючи, що саме його спосіб — єдино правильний.

Щонеділі він неодмінно критикує проповідь молодого священника просто йому в очі, а потім, суворо «по секрету», повідомляє містеру Лозберну, що вважає її чудовою, але краще цього не казати. Найулюбленішим жартом містера Браунлоу стало піддражнювати його через давнє пророцтво про Олівера й нагадувати ту ніч, коли вони сиділи з годинником між собою, чекаючи на його повернення. Та містер Ґрімвіґ уперто твердить, що загалом мав рацію, адже Олівер таки не повернувся тієї ночі. Після цих слів він завжди голосно сміється зі свого дотепу й стає ще веселішим.

Що ж до містера Ноя Клейпола, то після того, як він погодився свідчити проти Феджіна, Корона дарувала йому помилування. Вирішивши, що його колишнє ремесло надто небезпечне, він певний час не знав, чим заробляти на життя. Зрештою знайшов заняття до душі — став донощиком, і ця справа приносить йому цілком пристойний дохід.

Раз на тиждень, саме під час церковної служби, він виходить на прогулянку разом із Шарлоттою, обидва вдягнені дуже поважно. Біля дверей шинків, власники яких охоче допомагають нужденним, пані непритомніє. Добросердий господар дає містерові Клейполу бренді за три пенси, щоб привести її до тями. Наступного дня той подає скаргу за незаконний продаж спиртного й отримує половину штрафу. Іноді непритомніє сам містер Клейпол, але наслідок незмінний.

Містер і місіс Бамбл, позбавлені своїх посад, дедалі глибше занурювалися в злидні, аж поки зрештою самі не стали жебраками в тому самому робітному домі, де колись так пихато розпоряджалися чужими долями. Кажуть, містер Бамбл не раз зізнавався, що після такого приниження вже не має навіть сили радіти тому, що його нарешті розлучили з дружиною.

Містер Джайлз і Брітлз, як і раніше, залишилися на своїх місцях, хоч перший давно облисів, а другий, якого всі колись називали хлопцем, уже зовсім посивів. Вони ночують у будинку священника, але так однаково дбають і про його мешканців, і про Олівера, і про містера Браунлоу, і про містера Лозберна, що селяни й досі не можуть зрозуміти, кому ж вони насправді служать.

Молодий Чарлі Бейтс, приголомшений злочином Сайкса, вперше серйозно замислився, чи не краще все-таки жити чесно. Переконавшись, що це справді так, він назавжди порвав із минулим і вирішив почати нове життя. Спочатку йому було дуже нелегко: довелося багато працювати й чимало терпіти. Та завдяки добрій вдачі й твердому наміру він зрештою досяг свого. Колишній наймит на фермі й помічник візника став найвеселішим молодим скотарем у всьому Нортгемптонширі.

І ось рука, що писала ці рядки, тремтить, наближаючись до завершення своєї праці, й прагне ще бодай трохи не випускати з рук нитку цієї історії.

Мені так хочеться ще ненадовго залишитися поруч із тими, чиїм життям я так довго жив, і розділити їхнє щастя, змальовуючи його словами. Хотілося б показати Розу Мейлі в усій красі й чарівності її молодості — лагідне світло, яке вона несла своєю тихою життєвою дорогою, зігрівало кожного, хто йшов поруч, і торкалося людських сердець. Хотілося б побачити її душею родинного вогнища й веселих літніх прогулянок; пройти разом із нею спекотними полями опівдні й почути її тихий ніжний голос під час вечірніх прогулянок у місячному сяйві; побачити її безмежну доброту до людей і невтомну турботу про домашній затишок; побачити, як вона й донька її покійної сестри щасливі у своїй взаємній любові, як годинами згадують тих, кого так тяжко втратили; ще раз побачити веселі дитячі личка, що тулилися до її колін, почути їхній дзвінкий щебет, пригадати її чистий сміх і сльозу співчуття, що блищала в її ясних блакитних очах. Хотілося б повернути кожен із цих поглядів, усмішок, інтонацій, кожну думку й кожне слово.

Як день за днем містер Браунлоу наповнював розум свого прийомного сина знаннями; як дедалі міцніше прив’язувався до нього, спостерігаючи, як розкривається його характер і проростає все те добре, чого він так прагнув у ньому бачити; як знаходив у ньому дедалі більше рис свого давнього друга, що пробуджували в його серці сумні, але світлі й утішні спогади; як двоє сиріт, загартованих випробуваннями, не забули уроків співчуття, взаємної любові й щирої вдячності тому, хто їх оберігав і врятував, — про все це вже немає потреби розповідати.

Я сказав лише одне: вони були по-справжньому щасливі. А без глибокої любові до людей, без людяності й без вдячності Творцеві, чий закон — милосердя, а найвища чеснота — доброта до всього живого, справжнє щастя недосяжне.

У старій сільській церкві, біля самого вівтаря, стоїть біла мармурова плита, на якій викарбуване поки що лише одне слово: Аґнес. Під нею немає труни. І нехай мине ще багато-багато років, перш ніж поруч із цим ім’ям з’явиться інше.

Та якщо душі померлих справді повертаються на землю, щоб навідувати місця, освячені любов’ю — тією любов’ю, що не згасає навіть за межею смерті, — я вірю, що тінь Аґнес іноді тихо схиляється над цим святим куточком. І моя віра не слабшає від того, що це місце — храм, а вона була лише слабкою й грішною людиною.

(Читати скорочену версію твору «Пригоди Олівера Твіста»)

Переклад українською: Гнатюк Юлія. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.