«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ XI

Про поліцейського суддю містера Фенґа та невеликий зразок того, як він вершив правосуддя

Правопорушення сталося саме в межах дільниці, та ще й зовсім неподалік від сумнозвісної столичної поліцейської управи. Натовп устиг провести Олівера лише кількома вулицями, потім униз Мutton Hill, після чого хлопця завели через низьку арку, брудне подвір’я й чорний хід до цієї установи, де правосуддя вершили швидко й без зайвих церемоній.

Вони опинилися на невеликому вимощеному подвір’ї. Тут їм назустріч вийшов кремезний чоловік із густими бакенбардами та в’язкою ключів у руці.

— Що там іще? — недбало запитав він.
— Молодий кишеньковий злодюжка, — відповів чоловік, який тримав Олівера.
— То це вас, сер, обікрали? — звернувся ключник до літнього джентльмена.
— Так, мене, — відповів той. — Але я не певен, що саме цей хлопчик украв хустинку. Я… волів би не доводити справу до суду.
— Уже запізно, сер. Доведеться постати перед магістратом, — відказав чоловік. — Його честь звільниться за хвилину. А ти, шибенику, ходімо!

З цими словами він відімкнув двері й штовхнув Олівера до кам’яної камери. Хлопця обшукали, не знайшовши при ньому нічого підозрілого, замкнули всередині.

Камера була завбільшки й формою схожа на льох під будинком, тільки значно темніша. Бруд панував неймовірний. Була ранкова година понеділка, а ще з суботньої ночі тут устигли перебувати шестеро п’яниць, яких щойно перевели до іншого місця.

Втім, це ще не найгірше. У поліцейських дільницях щовечора замикають чоловіків і жінок — часто по недоведених обвинуваченнях, їх зачиняють у підземеллях, поруч із якими камери Ньюгейтської в’язниці, де сидять найнебезпечніші злочинці, вже засуджені й приречені на смерть, здаються справжніми палацами. Кожен, хто сумнівається, нехай сам порівняє.

Коли ключ із різким скреготом повернувся в замку, літній джентльмен виглядав майже таким самим пригніченим, як і Олівер. Він тяжко зітхнув і знову поглянув на книжку, що так безневинно стала причиною всього цього лиха.

«Є в обличчі цього хлопця щось таке…» — подумав він, повільно відходячи й задумливо постукуючи палітуркою книги по підборіддю. — «Щось, що хвилює мене й не дає спокою. Невже він справді невинний? Він так схожий на… Стривайте!» — раптом вигукнув старий, різко зупинившись і звівши очі до неба. — «Господи милостивий! Де ж я вже бачив такий погляд?»

Кілька хвилин він стояв замислений, а тоді з тим самим зосередженим виразом обличчя зайшов до невеликої кімнати, що виходила на подвір’я. Усамітнившись у кутку, він ніби викликав перед внутрішнім зором безмежний амфітеатр облич, прихованих темною завісою забуття багато-багато років.

— Ні, — тихо мовив він, похитавши головою. — Це, мабуть, лише гра уяви.

Та пам’ять знову й знову перегортала ті давні образи. Раз уже вони постали перед ним, знову сховати їх за покровом забуття було непросто.

Перед ним виникали обличчя друзів і ворогів; людей, яких він ледве знав, але які вперто визирали з натовпу його спогадів. Він бачив юних красунь, що давно стали літніми жінками. Бачив і тих, кого вже давно забрала могила. Та пам’ять, сильніша за смерть, повертала їм колишню молодість і вроду: знову спалахували очі, розквітала усмішка, крізь тлінне людське тіло знову світилася жива душа. Вона ніби шепотіла про красу, яка не зникає за межею смерті, а лише очищується, стає ще величнішою й, залишивши землю, перетворюється на лагідне світло, що освітлює людині шлях до небес.

Та серед усіх цих облич старий не знайшов жодного, з яким хоч трохи можна було б пов’язати риси Олівера.

Він зітхнув, прощаючись із пробудженими спогадами, і, на щастя для самого себе, бо був чоловіком надзвичайно неуважним і розсіяним, незабаром знову поховав їх між сторінками своєї запиленої книги.

Його вивів із задуми легкий дотик до плеча. То був чоловік із ключами, який попросив пройти до службового кабінету. Старий поспіхом зачинив книжку, і вже за мить його ввели до славнозвісного містера Фенга.

Кабінет являв собою звичайну передню кімнату з дерев’яними панелями на стінах. У дальньому кінці, за високою перегородкою, сидів містер Фенґ. Праворуч від дверей стояла дерев’яна загорожа, схожа на клітку, куди вже посадили бідолашного Олівера. Хлопчик тремтів від страху перед усім, що відбувалося навколо.

Містер Фенґ був худорлявим чоловіком середнього зросту, із довгою спиною, неприродно випростаною шиєю та рідким волоссям, яке росло переважно на потилиці й скронях. Обличчя його було суворе й неприродно багряне. Якби він і справді не мав звички випивати трохи більше, ніж корисно для здоров’я, то цілком міг би подати позов проти власного обличчя за наклеп — і, без сумніву, виграв би справу з чималою компенсацією.

Старий чемно вклонився, підійшов до столу магістрату й, простягаючи візитівку, мовив:

— Тут моє ім’я й адреса, сер.

Потім він відступив на кілька кроків, ще раз ґречно схилив голову й став чекати, коли до нього звернуться.

Саме тієї миті містер Фенґ читав передову статтю в ранковій газеті. У ній згадувалося одне з його недавніх рішень, а автора, здається, вже втриста п’ятдесяте закликали звернути особливу увагу міністра внутрішніх справ на діяльність поважного магістрату. Настрій у Фенґа був кепський, тож він підвів очі й сердито насупився.

— Хто ви такий? — різко запитав він.

Старий із подивом показав на свою візитівку.

— Охоронцю! — кинув Фенґ, зневажливо відкинувши картку разом із газетою. — Хто цей тип?

— Моє ім’я, сер, — спокійно й гідно відповів старий, — Браунлоу. І дозвольте дізнатися, як звати магістрату, який без жодної причини дозволяє собі ображати поважну людину, прикриваючись авторитетом суддівської лави.

Промовивши це, містер Браунлоу обвів поглядом кімнату, ніби сподіваючись, що хтось повідомить йому потрібне ім’я.

— Охоронцю! — знову гукнув Фенґ, жбурнувши газету набік. — У чому звинувачують цього чоловіка?

— Його ні в чому не звинувачують, ваша честь, — відповів службовець. — Він виступає заявником у справі цього хлопця.

Фенґ чудово знав це й без пояснень. Просто йому хотілося когось дошкулити, а тут трапилася така нагода.

— То він скаржиться на хлопця? — презирливо оглянувши містера Браунлоу з голови до ніг, промовив магістрат. — Приведіть його до присяги.
— Перш ніж я складу присягу, дозвольте сказати лише кілька слів, — почав містер Браунлоу. — Зізнаюся, я ніколи не повірив би, якби сам не побачив…
— Замовкніть! — урвав його Фенґ.
— Не замовкну, сер! — твердо відповів старий.
— Замовкніть негайно, інакше я накажу викинути вас із залу! — гримнув Фенґ. — Ви нахабний і зухвалий чоловік! Як ви смієте повчати магістрату?
— Що?! — вигукнув містер Браунлоу, почервонівши від обурення.
— Привести його до присяги! — наказав Фенґ писареві. — Більше я не хочу чути жодного слова.

Обурення містера Браунлоу сягнуло межі. Та, мабуть, він подумав, що його суперечка лише зашкодить хлопчикові. Тож стримав себе й мовчки склав присягу.

— Отже, — сказав Фенґ, — у чому ви звинувачуєте цього хлопця? Починайте.
— Я стояв біля книжкового прилавка… — почав Браунлоу.
— Замовкніть! — перебив його Фенґ. — Де поліцейський? Сюди його! Приведіть до присяги. Ну, поліцейський, що тут сталося?

Поліцейський із належною покірністю розповів, як затримав хлопця, як обшукав його й нічого не знайшов, а також чесно додав, що більше йому нічого не відомо.

— Є свідки? — запитав Фенґ.
— Ні, ваша честь, — відповів поліцейський.

Магістрат кілька хвилин мовчав, а тоді, раптом повернувшись до заявника, вибухнув гнівом:

— Ви збираєтеся нарешті пояснити, у чому полягає ваша скарга на цього хлопця, чи ні? Ви вже склали присягу. Якщо й далі стоятимете мовчки, я покараю вас за неповагу до суду! Присягаюся…

Чим саме він присягався — так ніхто й не почув. Саме в цю мить писар і тюремний наглядач голосно закашляли, а писар ще й дуже вчасно впустив на підлогу важку книгу. Звісно, цілком випадково.

Попри безперервні перебивання й образи, містеру Браунлоу все ж вдалося викласти свою розповідь. Він пояснив, що кинувся навздогін за хлопцем лише тому, що побачив, як той утікає. І додав: якщо магістрат дійде висновку, що Олівер хоч і не був злодієм, але мав стосунок до злодіїв, то просить поставитися до нього якомога поблажливіше — настільки, наскільки це дозволяє закон.

— Він і так уже достатньо натерпівся, — завершив старий. Потім, із тривогою дивлячись у бік загорожі, додав: — І, боюся, він справді тяжко хворий.

— Авжеж, авжеж! — насмішкувато протягнув Фенґ. — Досить цих дешевих вистав! Тут вони не пройдуть. Як тебе звати, хлопче?

Олівер спробував відповісти, але язик не слухався. Він смертельно зблід, а перед очима все попливло й закрутилося.

— Як тебе звати, затятий негіднику? — гаркнув Фенґ. — Охоронцю, як його звати?

Він звертався до кремезного літнього службовця в смугастому жилеті, який стояв біля загорожі. Той нахилився до Олівера й повторив запитання. Але швидко зрозумів, що хлопець майже нічого не тямить. Знаючи, що мовчання лише ще більше розлютить магістрату й зробить вирок суворішим, він наважився відповісти навмання.

— Каже, його звати Том Вайт, ваша честь, — мовив добросердий ловець злодіїв.

— Ага, не хоче говорити правду? — криво всміхнувся Фенґ. — Гаразд. Де він живе?

— Де доведеться, ваша честь, — відповів службовець, удаючи, ніби переказує слова Олівера.

— Батьки є? — запитав Фенґ.

— Каже, померли, коли він був зовсім малим, ваша честь, — відповів службовець, скориставшись звичною здогадкою.

Саме в цю мить Олівер підвів голову. Благально озирнувшись довкола, він ледь чутно прошепотів:

— Води… Будь ласка…

— Дурниці! — відрубав Фенґ. — Не намагайся мене ошукати.
— Ваша честь, мені здається, він справді хворий, — несміливо заперечив службовець.
— Я знаю краще, — холодно відповів Фенґ.
— Підтримайте його, — вигукнув старий джентльмен, мимоволі простягнувши руки. — Він зараз упаде!
— Відійдіть! — крикнув Фенґ. — Хай падає, якщо хоче.

Олівер скористався цим великодушним дозволом і непритомний повалився на підлогу. Усі присутні переглянулися, але ніхто не наважився поворухнутися.

— Я ж казав, що він удає, — промовив Фенґ так, ніби непритомність була незаперечним доказом його правоти. — Хай лежить. Незабаром йому набридне ця вистава.

— Яке буде рішення у справі, ваша честь? — тихо запитав писар.

— У спрощеному порядку, — відповів містер Фенґ. — Три місяці ув’язнення. Звісно, з примусовими роботами. Очистити залу!

Двері відчинилися. Двоє службовців уже нахилилися, щоб віднести непритомного Олівера назад до камери, коли до приміщення стрімко вбіг літній чоловік у старому, але охайному чорному костюмі. Він важко дихав і відразу кинувся до суддівського столу.

— Стійте! Не забирайте його! Заради Бога, зачекайте хоч хвилину! — вигукнув він, ледве переводячи подих.

Хоча чиновники в подібних установах майже безконтрольно розпоряджалися свободою, добрим ім’ям, честю, а подекуди й самим життям підданих Її Величності — особливо найбідніших із них, — і хоча за цими стінами щодня коїлося стільки безглуздих несправедливостей, що від них, здавалось, і ангели могли б заплакати, стороннім вхід сюди був закритий. Про те, що тут відбувалося, люди дізнавалися хіба що з газет. Тож не дивно, що несподівана поява непроханого свідка вкрай розлютила містера Фенґа.

— Що це таке? Хто цей чоловік? Виведіть його! Очистити залу! — закричав магістрат.

— Я говоритиму! — вигукнув незнайомець. — Мене звідси не виженуть! Я все бачив. Я власник книжкового прилавка. Вимагаю, щоб мене привели до присяги. Мене не змусите мовчати. Містере Фенґ, ви зобов’язані мене вислухати. Не маєте права відмовити!

Він мав рацію. Говорив твердо й упевнено, а справа ставала надто серйозною, щоб її можна було зам’яти.

— Приведіть його до присяги, — невдоволено пробурмотів Фенґ. — Ну, чоловіче, що ви хочете сказати?

— Ось що, — відповів книгар. — Я бачив трьох хлопців: цього і ще двох. Вони стояли навпроти, коли цей джентльмен читав. Хустинку вкрав інший хлопець. Я бачив це на власні очі. І бачив, що цей хлопчина був приголомшений не менше за самого потерпілого.

Трохи перевівши подих, добропорядний власник книжкового прилавка спокійно й докладно розповів усе, що сталося під час крадіжки.

— Чому ж ви не прийшли раніше? — після короткої паузи запитав Фенґ.

— Не було кому наглянути за крамницею, — відповів чоловік. — Усі, хто міг допомогти, кинулися навздогін. Лише п’ять хвилин тому знайшовся хтось, хто погодився мене підмінити, і я біг сюди щодуху.

— То заявник читав книжку? — після ще однієї паузи перепитав Фенґ.
— Саме так, — відповів книгар. — Ось ту, що він досі тримає в руках.
— Он як? Ту саму книжку? — протягнув Фенґ. — А за неї вже заплачено?
— Ні, ще ні, — усміхнувся книгар.
— Господи, та я ж зовсім про це забув! — щиро вигукнув розсіяний містер Браунлоу.

— Гарний же чоловік! Обвинувачує бідного хлопця, а сам виніс чужу книжку, не заплативши! — мовив Фенґ, силкуючись удавати доброзичливість. — На мою думку, сер, ця книжка опинилася у ваших руках за вельми підозрілих і негідних обставин. Вважайте, що вам неабияк пощастило: її власник не бажає порушувати проти вас справу. Нехай це стане вам наукою. Інакше закон колись неодмінно вас наздожене. Хлопця звільнити. Очистити залу!

— Та щоб тебе…! — вибухнув містер Браунлоу, більше не в змозі стримувати гнів. — Та щоб тебе… Я зараз…

— Очистити залу! — перекричав його Фенґ. — Чуєте, службовці? Очистити залу!

Наказ виконали негайно. Обуреного містера Браунлоу майже силоміць вивели надвір. В одній руці він стискав книжку, у другій — бамбукову тростину, тремтячи від люті й безсилого обурення. Та щойно він ступив на подвір’я, увесь його гнів миттєво зник. Маленький Олівер Твіст лежав на холодній бруківці. Комір сорочки був розстебнутий, скроні змочені водою. Обличчя стало білим, мов крейда, а все тіло здригалося від холодного тремтіння.

— Бідолашний хлопчик… Бідолашний хлопчик… — прошепотів містер Браунлоу, схиляючись над ним. — Хтось, будь ласка, покличте екіпаж. Негайно!

Невдовзі екіпаж під’їхав. Олівера обережно поклали на сидіння. Старий джентльмен сів поруч.

— Чи можна мені поїхати з вами? — запитав, зазираючи до екіпажа, власник книжкового прилавка.

— Авжеж, любий друже! — поспішно відповів містер Браунлоу. — Господи, я ж зовсім про вас забув! І досі тримаю цю нещасну книжку! Сідайте швидше. Бідний хлопчина… Не можна гаяти ані хвилини.

Книгар піднявся до екіпажа. За мить коні рушили, і екіпаж швидко покотився геть.

Розділ XII

У якому про Олівера дбають краще, ніж будь-коли раніше. А також розповідь знову повертається до добродушного старого джентльмена та його юних приятелів

Карета, гуркочучи колесами, їхала майже тим самим шляхом, яким Олівер уперше потрапив до Лондона. Біля «Янгола» в Іслінгтоні вона звернула в інший бік і зрештою зупинилася біля охайного будинку на тихій затишній вулиці неподалік від Пентонвілла. Тут для хлопчика приготували ліжко, і містер Браунлоу особисто подбав, щоб його з усією обережністю вклали відпочити. Відтоді Олівера оточили такою турботою й ласкою, яких він не знав за все своє життя.

Та ще багато днів Олівер не усвідомлював доброти своїх нових друзів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й знову ховалося за обрій — і так не раз. А хлопчик усе лежав на своєму важкому ложі, виснажений пекучою гарячкою, що поволі випалювала з нього сили. Хробак не так невідворотно точить мертве тіло, як ця повільна, підступна пожежа нищить живу людину.

Нарешті, слабкий, худий і смертельно блідий, він прокинувся після довгого, тривожного сну, що здавався безкінечним маренням. Насилу підвівшись і сперши голову на тремтячу руку, Олівер стривожено озирнувся довкола.

— Де я?.. Що це за кімната? Куди мене привезли? — тихо запитав він. — Це зовсім не те місце, де я заснув.

Голос його був тихий, але слова відразу почули. Фіранку біля узголів’я швидко відсунули, і з крісла поруч із ліжком підвелася літня жінка. Вона була вдягнена дуже охайно й акуратно, а перед тим сиділа за шиттям.

— Тихше, любий, — лагідно мовила вона. — Тобі не можна хвилюватися, інакше знову занедужаєш. Ти хворів, хворів так тяжко, що гірше вже нікуди. Ляж, серденько.

Вона обережно поклала його голову на подушку, ніжно відгорнула волосся з чола й так тепло всміхнулася, дивлячись йому в очі, що Олівер мимоволі простягнув свою худеньку, висохлу руку, взяв її долоню й притиснув до себе.

— Господи милостивий! — промовила старенька, і на очах у неї виступили сльози. — Який же ти вдячний, любий хлопчику! Бідолашне дитя! Що б зараз відчула твоя мама, якби сиділа біля тебе, як сиділа я, і побачила тебе тепер!

— Може, вона й бачила мене, — прошепотів Олівер, склавши руки. — Може, вона й сиділа поруч. Мені майже здається, що так і було.

— Це тобі гарячка навіяла, мій любий, — м’яко відповіла старенька.

— Мабуть, так, — сказав Олівер. — Бо небо дуже далеко, а там усі такі щасливі, що не можуть спускатися до ліжка бідного хлопчика. Але якби мама знала, що я хворію, вона б неодмінно пожаліла мене навіть звідти. Вона й сама дуже страждала перед смертю. Та, мабуть, вона нічого про мене не знає, — після короткої паузи додав він. — Якби вона побачила, що мені боляче, то й сама засмутилася б. А уві сні її обличчя завжди було таким лагідним і щасливим.

Старенька нічого не відповіла. Спершу вона витерла сльози, потім — окуляри, що лежали на ковдрі, ніби й вони теж заплакали, принесла Оліверові прохолодного напою й допомогла йому зробити кілька ковтків. Після цього лагідно поплескала хлопчика по щоці й сказала, що він мусить лежати спокійно, інакше хвороба повернеться.

Олівер слухняно затих. Частково тому, що не хотів засмучувати добру жінку, а частково — бо зовсім знесилився навіть від цієї короткої розмови. Незабаром він задрімав. Прокинувся від світла свічки: її піднесли до самого ліжка, і він побачив джентльмена з великим золотим годинником, який так голосно цокав, ніби поспішав за всіх. Джентльмен узяв Олівера за зап’ястя, помацав пульс і сказав, що хлопчикові вже значно краще.

— Вам уже набагато легше, правда ж, мій любий? — запитав він.
— Так, дякую вам, сер, — відповів Олівер.
— Авжеж, я й сам це бачу, — сказав джентльмен. — І зголоднів ти теж, чи не так?
— Ні, сер.
— Гм! — протягнув джентльмен. — Ні, звісно, не зголоднів. Він зовсім не голодний, місіс Бедвін, — поважно промовив він, удаючи надзвичайно мудрий вигляд.

Старенька шанобливо схилила голову, наче цим хотіла сказати, що лікар — людина виняткової проникливості. Схоже, сам лікар був про себе такої ж думки.

— Спати хочеться, правда ж, любий? — спитав він.

— Ні, сер.
— Саме так, — задоволено кивнув лікар. — Спати тобі не хочеться. І пити теж, еге ж?
— Ні… Насправді трохи хочеться, сер, — відповів Олівер.

— Саме цього я й очікував, місіс Бедвін, — урочисто мовив лікар. — Цілком природно, що хлопчик хоче пити. Дайте йому трохи чаю та сухого підсмаженого хліба, тільки без масла. Не перегрівайте його, але й не дозволяйте мерзнути. Будьте такі ласкаві.

Старенька зробила легкий реверанс. Лікар скуштував прохолодний напій, схвально кивнув, хоч і без особливого захвату, після чого поспішив геть. Його чоботи так поважно й самовдоволено рипіли на сходах, ніби кожен крок нагадував, що їхній власник — людина неабиякої ваги.

Невдовзі Олівер знову заснув. Коли ж прокинувся, було вже близько опівночі. Старенька ніжно побажала йому доброї ночі й передала під опіку іншої літньої жінки — гладкої та вайлуватої, яка щойно прийшла, тримаючи в невеликому вузлику молитовник і величезний нічний ковпак. Одягнувши ковпак, а книжку поклавши на стіл, вона повідомила Оліверові, що сидітиме біля нього всю ніч. Потім підтягнула крісло ближче до каміна й майже відразу почала дрімати. Її короткі сни раз у раз переривалися кумедними кивками вперед, приглушеним стогоном або раптовим хрипінням. Щоправда, все це мало лише один наслідок: вона щоразу енергійно терла собі ніс — і знову поринала в сон.

І так ніч поволі спливала. Олівер ще довго не міг заснути. Він рахував маленькі світлі кружечки, що тремтіли на стелі від полум’я свічки, прикритої абажуром, або млявим поглядом водив по химерному візерунку шпалер. Темрява й глибока тиша кімнати навіювали урочистий спокій. Думка про те, що смерть уже багато днів і ночей стояла зовсім поруч і ще могла знову огорнути цю кімнату своїм моторошним мороком, змусила хлопчика сховати обличчя в подушку й щиро помолитися до небес.

Поступово він поринув у той глибокий і безтурботний сон, який приходить лише після пережитих страждань, — у той тихий спочинок, з якого так не хочеться прокидатися. Бо хто ж, якби це була сама смерть, захотів би повернутися до всіх життєвих випробувань і тривог, до щоденних клопотів, страху перед майбутнім і, понад усе, до болісних спогадів про минуле?

Минуло вже кілька годин від світанку, коли Олівер розплющив очі. Він почувався бадьорим і щасливим. Найнебезпеччий перелом хвороби минув. Він знову повернувся до життя.

За три дні Олівер уже міг сидіти в м’якому кріслі, обкладений подушками. Ходити він іще не мав сили, тому місіс Бедвін наказала обережно перенести його до своєї маленької кімнати економки на першому поверсі. Посадивши хлопчика біля каміна, добра старенька сама сіла поруч і, невимовно зрадівши, що йому стало значно краще, раптом гірко розплакалася.

— Не звертай на мене уваги, любий, — сказала вона крізь сльози. — Це я просто добряче виплакуюся. От і все. Уже минулося. Тепер мені зовсім легко.

— Ви такі добрі до мене, мем, — тихо мовив Олівер.

— Не думай про це, серденько, — відповіла старенька. — Краще подумай про бульйон. Саме час його їсти. Лікар сказав, що сьогодні вранці тебе, можливо, навідає містер Браунлоу. Тож ми маємо виглядати якнайкраще. Чим краще виглядатимеш ти, тим більше він зрадіє.

З цими словами вона взялася підігрівати в маленькій каструльці миску бульйону. Оліверові здалося, що він був такий наваристий, що якби розвести його до звичайної густини, то вистачило б нагодувати щонайменше три з половиною сотні нужденних із робітного дому.

— Ти любиш картини, любий? — запитала старенька, помітивши, що Олівер не зводить очей із портрета, який висів на стіні просто навпроти його крісла.

— Не знаю, мем, — відповів Олівер, не відриваючи погляду від полотна. — Я бачив їх так мало, що й сказати не можу. Яке ж гарне й лагідне обличчя у цієї пані!

— Ох, — усміхнулася старенька, — художники завжди малюють жінок красивішими, ніж вони є насправді. Інакше хто б у них замовляв портрети? А той, хто вигадав машину, що знімає людську подобу, мабуть, не здогадався, що вона ніколи не перевершить художників. Вона надто чесна. Надто вже чесна!

І старенька щиро розсміялася зі свого дотепу.

— Це… справжній портрет, мем? — несміливо спитав Олівер.
— Так, — відповіла вона, на мить відірвавшись від бульйону. — Це портрет.
— А кого він зображує?
— Правду кажучи, любий, я й сама не знаю, — добродушно сказала місіс Бедвін. — Гадаю, ні ти, ні я цієї жінки не знали. Але, бачу, картина тобі дуже припала до душі.
— Вона така гарна, — тихо промовив Олівер.

— Тільки не кажи, що ти її боїшся! — вигукнула старенька, із подивом помітивши, з яким благоговінням хлопчик дивиться на портрет.

— Ні, ні! — швидко відповів Олівер. — Просто… її очі такі сумні. І мені здається, ніби вони весь час дивляться на мене. Від цього в мене серце починає швидше битися, — додав він майже пошепки. — Наче вона жива й хоче щось мені сказати, але не може.

— Господи, борони! — скрикнула старенька, аж здригнувшись. — Не говори такого, дитино. Після хвороби ти ще слабкий і надто вразливий. Зараз я поверну твоє крісло в інший бік — і ти більше не бачитимеш цієї картини. Отак! — сказала вона, переставляючи крісло. — Тепер вона тобі не заважатиме.

Та Олівер однаково бачив портрет так само виразно, ніби й не відвертався від нього. Проте він не хотів тривожити добру стареньку, тому лише лагідно всміхнувся, коли вона подивилася на нього. Переконавшись, що хлопчикові стало спокійніше, місіс Бедвін із належною поважністю заходилася солити бульйон і кришити до нього підсмажений хліб, наче готувала найважливішу страву на світі.

Олівер упорався з бульйоном напрочуд швидко. Він щойно проковтнув останню ложку, як у двері тихенько постукали.

— Заходьте, — сказала старенька.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов містер Браунлоу.

Містер Браунлоу ввійшов до кімнати бадьорою ходою. Та щойно він підняв окуляри на чоло й, заклавши руки за поли домашнього халата, уважно придивився до Олівера, як його обличчя почало дивно змінюватися. Хвороба страшенно виснажила хлопчика: він схуд, зблід і ніби весь став прозорим. Побачивши свого доброчинця, Олівер спробував підвестися на знак пошани, але сил забракло, і він знову безпорадно опустився в крісло. А якщо казати відверто, то серце містера Браунлоу — таке велике, що його вистачило б щонайменше на шістьох звичайних добросердих старих джентльменів, — якимось незбагненним способом примусило сльози навернутися йому на очі. Як саме це сталося, ми пояснити не беремося.

— Бідолашний хлопчик… Бідолашний, — промовив містер Браунлоу, прочищаючи горло. — Щось я сьогодні захрип, місіс Бедвін. Боюся, застудився.

— Сподіваюся, що ні, сер, — відповіла місіс Бедвін. — Усе ваше було добре провітрене.

— Не знаю, Бедвін, не знаю, — замислено сказав містер Браунлоу. — Мені здається, вчора за обідом мені подали вологу серветку. Але годі про це. Як ти почуваєшся, мій хлопчику?

— Дуже добре, сер, — відповів Олівер. — І я безмежно вдячний вам за вашу доброту.

— Молодець! — схвально мовив містер Браунлоу. — Ви вже годували його, Бедвін? Давали йому щось поживне? Якусь юшку?

— Він щойно з’їв миску чудового міцного бульйону, сер, — з гідністю відповіла місіс Бедвін, особливо наголосивши на слові «бульйон», щоб дати зрозуміти: між якоюсь ріденькою баландою та справжнім наваристим бульйоном немає нічого спільного.

— Бр-р! — здригнувся містер Браунлоу. — Куди більше користі принесли б два келихи портвейну. Чи не так, Томе Вайте?
— Мене звати Олівер, сер, — здивовано відповів хлопчик.
— Олівер? — перепитав містер Браунлоу. — Олівер… як? Олівер Вайт?
— Ні, сер. Твіст. Олівер Твіст.
— Дивне прізвище, — пробурмотів старий джентльмен. — А чому ж тоді ти сказав мировому судді, що тебе звати Вайт?
— Я ніколи цього не казав, сер, — щиро здивувався Олівер.

Це так скидалося на неправду, що містер Браунлоу мимоволі суворо подивився на хлопчика. Та сумніватися в ньому було неможливо. Кожна рисочка його виснаженого обличчя промовляла саму лише правду.

— Отже, сталася якась помилка, — мовив містер Браунлоу.

Та хоча підстав уважно вдивлятися в Олівера вже не було, він усе одно не міг відвести погляду. Його знову не полишало відчуття, що це обличчя разюче нагадує когось давно знайомого.

— Я вас чимось образив, сер? — несміливо запитав Олівер, благально підводячи очі.

— Ні, ні, зовсім ні, — відповів містер Браунлоу. — Але… що це?.. Бедвін, погляньте!

Він швидко показав рукою спершу на портрет, що висів над головою Олівера, а тоді — на самого хлопчика. Перед ними була жива подоба зображеної людини. Очі, форма голови, рот — кожна риса обличчя збігалася. А вираз був настільки однаковий, що здавалося, ніби найдрібніші лінії перенесли з полотна на живе обличчя з неймовірною точністю. Олівер не розумів, чому містер Браунлоу так скрикнув. Але хвилювання виявилося для нього надто сильним — хлопчик зблід і знепритомнів.

І ця його слабкість дає нам нагоду ненадовго залишити читача без відповіді на загадку дивовижної схожості та повернутися до двох юних вихованців веселого старого джентльмена.

Коли Пройда і його вправний товариш Чарлі Бейтс із загального крику теж кинулися навздогін за Олівером після того, як самі ж привласнили хустинку містера Браунлоу, — вони керувалися найпохвальнішим із можливих мотивів: турботою про власні шкури. Та щойно натовп зосередився на Олівері, вони миттю припинили переслідування й найкоротшим шляхом подалися додому. Лише тоді, коли обидва хлопчаки стрімголов промчали заплутаним лабіринтом вузьких вуличок і темних дворів, вони нарешті наважилися зупинитися під низькою похмурою аркою.

Кілька секунд вони мовчки відсапувалися. Потім Чарлі Бейтс раптом не витримав, вигукнув від захвату й вибухнув таким нестримним реготом, що повалився на ґанок найближчого будинку й заходився качатися від сміху.

— Ти чого? — здивувався Пройда.
— Ха-ха-ха! — тільки й зміг вичавити із себе Чарлі.
— Тихіше! — застеріг його Пройда, насторожено озираючись. — Хочеш, щоб нас схопили, дурню?

— Не можу!.. Не можу стриматися! — задихаючись від сміху, відповів Чарлі. — Як згадаю, як він чимдуж дременув! Як залітав за роги, врізався в стовпи й знову мчав, наче сам був із заліза! А в мене його хустинка вже в кишені, а я ще й кричу йому навздогін: «Тримайте злодія!» Ой, не можу!

Жива уява Чарлі Бейтса надто яскраво відтворила всю цю картину. Не встиг він договорити, як знову впав на східці й зареготав ще дужче.

— Цікаво, що скаже Фейгін? — запитав Пройда, скориставшись миттю, коли його приятель нарешті зміг перевести подих.
— Що саме? — перепитав Чарлі Бейтс.
— От саме: що? — повторив Пройда.

— Та що він може сказати? — здивувався Чарлі, раптом урвавши сміх. Поведінка Пройди стала надто вже поважною. — Ну що він може сказати?

Містер Докінз кілька хвилин насвистував собі під ніс, тоді зняв капелюха, почухав потилицю й тричі багатозначно кивнув.

— Та що ти хочеш сказати? — знову запитав Чарлі.

— Туру-ру-ру, круть-верть, жаба не схотіла, а півень — великий пан, — поважно проказав Пройда, скрививши губи в поблажливій усмішці людини, яка нібито висловила надзвичайно глибоку думку.

Пояснення прозвучало, але ясніше від нього не стало. Чарлі це чудово відчув.

— То що ж ти все-таки маєш на увазі?

Пройда не відповів. Він знову насунув капелюха, підібрав поли свого довгого сюртука під пахву, засунув язик за щоку, разів із шість виразно ляснув себе по переніссю — жестом добре знайомим і дуже промовистим серед його товаришів, — після чого різко розвернувся й нечутно рушив униз провулком. Чарлі Бейтс мовчки пішов за ним, уже без колишньої веселості, глибоко замислений.

За кілька хвилин після цієї розмови скрип старих сходів розбудив веселого старого джентльмена. Той сидів біля каміна з гарячою ковбаскою в одній руці й невеликою булкою — в другій; поряд лежав складаний ножик, а на підставці біля вогню стояв олов’яний кухоль. Обличчя Фейгіна осявала хитрувата усмішка. Він швидко обернувся, примружився з-під густих рудих брів, насторожено нахилив голову до дверей і почав прислухатися.

— Що таке? — пробурмотів єврей, і його обличчя миттю змінилося. — Лише двоє? А де третій? Невже щось сталося?.. Тсс!

Кроки наближалися. Вони вже долинали зі сходового майданчика. Двері повільно відчинилися, і до кімнати ввійшли Пройда та Чарлі Бейтс, обережно зачинивши їх за собою.

Розділ XIII

У якому читач знайомиться з новими персонажами, а також дізнається про різні цікаві події, що мають стосунок до цієї історії

— Де Олівер? — спитав Фейгін, різко підводячись із загрозливим виразом обличчя. — Де хлопець?

Юні злодюжки з тривогою глянули на свого наставника, наче й самі злякалися його люті, а тоді перезирнулися. Але мовчали.

— Що сталося з хлопцем? — гаркнув Фейгін, міцно схопивши Пройду за комір і сиплячи страшними погрозами. — Кажи, бо задушу!

Вигляд у Фейгіна був настільки рішучий, що Чарлі Бейтс, який завжди вважав за краще перестрахуватися і цілком допускав, що наступним душитимуть уже його, бухнувся навколішки й завів такий протяжний рев, ніби водночас ревів скажений бик і сурмила мідна труба.

— Будеш говорити чи ні?! — загримів Фейгін, так шалено трусячи Пройду, що було справжнім дивом, як той узагалі не вислизнув із завеликого сюртука.

— Та його схопили нишпорки, от і все, — похмуро буркнув Пройда. — Та відчепися вже!

І, одним різким рухом вислизнувши із просторого сюртука, що залишився в руках Фейгіна, Пройда схопив довгу виделку для грінок і замахнувся нею просто в жилет веселого старого. Якби удар досяг мети, із того жилета вирвалося б значно більше «веселощів», ніж можна було б потім повернути.

Фейгін із несподіваною для свого кволого вигляду спритністю відскочив убік, схопив казанок і вже намірився жбурнути його в голову нападникові. Та саме цієї миті Чарлі Бейтс привернув його увагу таким несамовитим виттям, що старий миттю змінив намір і шпурнув казанок просто в юного крикуна.

— Та що, в біса, тут коїться? — прогуркотів низький голос. — Хто це жбурнув у мене? Добре хоч пивом облило, а не самим казанком. Інакше комусь би непереливки було. Хоча чого дивуватися? Хто, як не клятий багатющий старий єврей, може дозволити собі розкидатися чимось, окрім води? Та й водою — хіба якщо водогінній компанії заощадить. Що тут у вас, Фейгіне? Чорт забирай, у мене навіть шийна хустка пивом просочилася! Заходь сюди, поганцю! Чого стовбичиш за дверима, ніби соромишся свого господаря? Заходь!

Чоловік, що вигукував ці слова, був кремезним дужим чолов’ягою років тридцяти п’яти. На ньому був чорний оксамитовий піджак, колись добротний, а тепер брудний і затертий, світло-брунатні штани, пошнуровані черевики до кісточок і сірі бавовняні панчохи, що щільно облягали масивні литки. Такі ноги в такому вбранні ніби самі просилися, щоб їх доповнили кайдани. На голові в нього сидів потертий коричневий капелюх, а на шиї була зав’язана брудна картата хустка, довгими обтріпаними кінцями якої він, розмовляючи, витирав із обличчя пиво. Коли він опустив хустку, стало видно широке важке обличчя, заросле триденною щетиною, і двоє похмурих очей. Одне з них рясніло різнобарвними слідами нещодавнього добрячого удару.

— Заходь, кажу! — знову гаркнув цей вельми приємний добродій.

До кімнати крадькома прослизнув білий кудлатий пес. Його морда була вся в подряпинах і шрамах.

— Чого раніше не зайшов? — буркнув чоловік. — Перед людьми мене вже цураєшся? Занадто пихатий став? Лягай!

І, підкріпивши наказ добрячим копняком, він відправив собаку аж у протилежний кут кімнати.

Пес, очевидно, давно звик до такого поводження. Він мовчки згорнувся клубком, не скавулячи ані звуку, лише безперестанку кліпав своїми недобрими очима й, здавалося, уважно розглядав усе довкола.

— Ну, що тут у тебе? Малих мучиш, старий жаднюго? Ненаситний жмикруте, скупнику краденого! — сказав чоловік, поволі сідаючи. — Дивуюся, як вони тебе досі не прикінчили. Я б на їхньому місці давно це зробив. Якби я був твоїм учнем, то ще бозна-коли тебе прибрав би… Хоч ні, продати тебе потім усе одно не вдалося б. Ти годишся хіба що як страховисько в скляній банці показувати. Шкода тільки, що таких великих банок не роблять.

— Тс-с! Тихіше, містере Сайксе, — тремтячим голосом мовив Фейгін. — Не так голосно!

— Без усяких «містерів», — огризнувся той. — Коли починаєш чемничати, значить, щось замислив. Моє ім’я ти знаєш — от ним і називай. Я його не осоромлю, коли настане час.

— Гаразд… гаразд… Білле Сайксе, — покірно відповів Фейгін. — Щось ти сьогодні не в гуморі.

— Може, й так, — буркнув Сайкс. — Але й ти, схоже, не в найкращому настрої. Хіба що жбурляєш олов’яні кухлі й патякаєш без язика…

— Ти здурів? — прошепотів Фейгін, хапаючи його за рукав і киваючи в бік хлопців.

Сайкс нічого не відповів. Він лише вдав, ніби затягує петлю під лівим вухом, а тоді різко схилив голову набік. Фейгін чудово зрозумів цей німий жест. Після цього Сайкс, щедро пересипаючи мову злодійським жаргоном, який навряд чи був би зрозумілий читачеві, попросив налити йому чарку.

— І дивися, не отруї, — кинув він, поклавши капелюха на стіл.

Він жартував. Але якби міг побачити той лиховісний вишкір, із яким Фейгін прикусив бліду губу, обернувшись до шафки, то, можливо, вирішив би, що це застереження було не таким уже й зайвим, а бажання старого вдосконалити мистецтво винокура — не таким уже й далеким від його «веселої» вдачі.

Перекинувши дві чи три чарки міцного, містер Сайкс нарешті зволив звернути увагу на молодих джентльменів. Це великодушне рішення поклало початок розмові, під час якої Пройда докладно розповів, як упіймали Олівера, щедро прикрасивши правду тими вигадками, які вважав за найдоречніші.

— Боюся, — сказав Фейгін, — що він може наговорити такого, через що всі ми вскочимо в халепу.

— Дуже навіть може, — злорадно всміхнувся Сайкс. — Поліція вже давно тебе винюхує, Фейгіне.

— А я боюся, бачиш, — провадив Фейгін так, ніби й не почув цих слів, уважно вдивляючись у співрозмовника, — що коли нас викриють, то потягнуть за собою ще багатьох. І, любий мій, для тебе це може закінчитися значно гірше, ніж для мене.

Сайкс здригнувся й різко обернувся до нього. Та старий лише підняв плечі мало не до вух і втупився порожнім поглядом у протилежну стіну. Запала довга мовчанка. Уся ця поважна компанія поринула у власні думки. Навіть пес, ледь помітно облизуючи губи, ніби розмірковував, кого першого вкусити за литку, щойно вийде надвір.

— Треба комусь дізнатися, що там робиться у відділку, — нарешті значно тихіше промовив Сайкс.

Фейгін мовчки кивнув.

— Якщо він ще нічого не вибовкав і його просто замкнули, то хвилюватися нема чого, поки не випустять, — сказав Сайкс. — А вже тоді доведеться про нього подбати. Треба буде будь-що його знайти.

Фейгін знову кивнув.

План був цілком розумний. Та існувала одна серйозна перепона: Пройда, Чарлі Бейтс, Фейгін і містер Вільям Сайкс усі як один відчували таку глибоку й непоборну відразу до поліцейських відділків, що не погодилися б наблизитися до них ні за яких обставин і ні під яким приводом.

Скільки ще вони просиділи б, мовчки дивлячись один на одного в доволі невеселій непевності, сказати важко. Та й потреби в цьому немає. Бо саме тоді до кімнати несподівано ввійшли дві молоді жінки, яких Олівер уже бачив раніше, і їхня поява знову пожвавила розмову.

— Саме те, що треба! — вигукнув Фейгін. — Бет піде. Правда ж, люба?
— Куди? — поцікавилася молода жінка.
— Та всього лише до відділку, серденько, — улесливо відповів Фейгін.

Заради справедливості слід сказати, що молода панянка не відмовила прямо. Вона лише палко побажала, щоб її «грім побив», якщо вона туди піде. Це була напрочуд делікатна форма відмови, яка свідчила про її природжену чемність: вона не хотіла завдавати ближньому болю різким словом.

Фейгін одразу скис. Він відвернувся від цієї молодої особи, що була вбрана весело, якщо не сказати — розкішно: у червону сукню, зелені черевички й жовті папільйотки, — і звернувся до другої.

— Ненсі, люба моя, — лагідно промовив він, — а ти що скажеш?
— Скажу, що нічого з цього не вийде. Тож годі й умовляти, Фейгіне, — відповіла Ненсі.
— Це ще що означає? — похмуро буркнув Сайкс, підводячи голову.
— Те, що сказала, Білле, — спокійно відповіла вона.
— Та ти ж саме для цього й годишся, — почав переконувати її Сайкс. — Тут тебе ніхто не знає.
— І я зовсім не хочу, щоб знали, — так само незворушно відповіла Ненсі. — Тому моя відповідь радше «ні», ніж «так», Білле.
— Піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.

І цього разу містер Сайкс мав рацію. Погрози змінювалися обіцянками, обіцянки — підкупом, і зрештою Ненсі погодилася виконати доручення. Щоправда, її стримували не ті самі міркування, що й подругу. Вона лише недавно перебралася до Філд-Лейн із віддаленого, хоч і доволі пристойного Реткліффа, тож менше боялася, що її впізнає хтось із численних знайомих.

Поверх сукні їй пов’язали чистий білий фартух, папільйотки сховали під солом’яний капелюшок — обидві речі, як завжди, знайшлися в невичерпних запасах Фейгіна. Після цього міс Ненсі була готова вирушити.

— Зачекай хвилинку, люба, — сказав Фейгін, дістаючи невеликий кошик із кришкою. — Візьми його в одну руку. Так поважніше виглядатиме.

— Дай їй ще ключа від будинку в другу, Фейгіне, — порадив Сайкс. — Буде зовсім як справжня чесна господиня.

— Авжеж, люба, чудова думка, — погодився Фейгін і почепив на вказівний палець її правої руки великий ключ від парадних дверей. — От тепер чудово! Просто чудово! — потер він задоволено руки.

— Ой, братику! Мій бідний, любий, дорогенький, невинний братику! — раптом заридала Ненсі, судомно стискаючи кошик і ключ. — Що з ним сталося? Куди його забрали? Змилуйтеся, панове, скажіть мені, що зробили з моїм милим братиком! Благаю вас, панове! Благаю!

Промовивши це таким жалібним, розбитим голосом, що слухачі були в цілковитому захваті, Ненсі раптом замовкла, підморгнула всій компанії, усміхнулася, кивнула на прощання й вислизнула за двері.

— Ех, розумна дівчина, мої любі, — сказав Фейгін, повертаючись до своїх юних вихованців і поважно хитаючи головою, ніби без слів закликав їх брати з неї приклад.

— Честь і слава всьому жіноцтву! — прогримів містер Сайкс, наливаючи собі чарку й грюкаючи величезним кулаком по столу. — За її здоров’я! От якби всі були такі!

Поки Ненсі щедро обсипали цими й багатьма іншими похвалами, вона швидким кроком прямувала до поліцейського відділку. Попри цілком природне хвилювання — адже йшла сама, без будь-якого захисту, — невдовзі вона благополучно дісталася місця.

Увійшовши з чорного входу, Ненсі тихенько постукала ключем у двері однієї з камер і прислухалася. У відповідь — тиша. Вона легенько кашлянула й прислухалася ще раз. Знову нічого. Тоді тихо озвалася:

— Ноллі, любий… Ноллі…

У камері сидів лише нещасний босий арештант, якого затримали за гру на флейті. Оскільки його злочин проти суспільства був беззаперечно доведений, містер Фенґ справедливо засудив його до місяця виправних робіт, зауваживши при цьому, що коли вже в нього стільки повітря в легенях, то нехай краще витрачає його, крутячи тюремне колесо, а не дмухаючи у музичний інструмент. Бранець не відповів: він саме подумки оплакував свою флейту, яку конфіскували на користь графства.

Ненсі перейшла до наступної камери й постукала.

— Ну? — долинув слабкий, виснажений голос.
— Тут немає маленького хлопчика? — запитала вона, схлипнувши для годиться.
— Ні, — відповів голос. — І боронь Боже.

Там сидів шістдесятип’ятирічний волоцюга, якого відправляли до в’язниці за те, що він не грав на флейті. Іншими словами — жебракував на вулиці й не мав іншого заробітку.

У сусідній камері перебував ще один порушник закону, якого теж мали ув’язнити — цього разу за те, що торгував бляшаними каструлями без належного дозволу, тобто, навпаки, намагався чесно заробляти на життя всупереч вимогам державної канцелярії.

Та ні один, ні другий не були Олівером і нічого про нього не знали. Тож Ненсі відразу підійшла до кремезного службовця в смугастому жилеті й, ридаючи так жалібно, що сльози ставали ще переконливішими завдяки кошику та великому ключеві в руках, почала благати повернути їй дорогого братика.

— У мене його немає, люба, — відповів старий службовець.
— А де він? — нестямно скрикнула Ненсі.
— Його забрав один джентльмен, — пояснив той.
— Який джентльмен? Господи милостивий! Який саме? — вигукнула вона.

У відповідь старий розповів убитій горем «сестрі», що Оліверові стало зле просто у відділку, а потім його відпустили, бо свідок довів: крадіжку скоїв зовсім інший хлопець, якого так і не затримали. Потерпілий забрав Олівера до себе додому непритомного. Про сам будинок службовець знав лише те, що він десь у Пентонвіллі — саме цю назву він випадково почув, коли кучерові пояснювали дорогу.

Удаючи смертельно вражену звісткою, Ненсі похитуючись вийшла за ворота. Ледве опинившись надворі, вона миттю змінила непевну ходу на стрімкий біг і, заплутуючи сліди численними обхідними вулицями, поспішила назад до помешкання Фейгіна.

Ледь почувши її розповідь, Білл Сайкс негайно покликав білого пса, нахлобучив капелюха й квапливо пішов, не витративши навіть хвилини на те, щоб попрощатися з присутніми.

— Ми мусимо дізнатися, де він. Треба будь-що знайти хлопця! — схвильовано вигукнув Фейгін. — Чарлі, тільки й роби, що тиняйся містом, поки не принесеш про нього хоч якоїсь звістки! Ненсі, люба, ти повинна його знайти. На тебе… і на Пройду я покладаюся найбільше! Зачекайте… зачекайте… — додав він, тремтячою рукою відмикаючи шухляду. — Ось гроші, мої любі. Сьогодні ввечері я зачиню цю крамничку. Ви знатимете, де мене шукати. Не баріться тут ні хвилини. Жодної миті!

Промовивши це, він майже випхав усіх за двері. Потім старанно замкнув їх на два замки, засунув засув і, діставши зі схованки ту саму скриньку, яку ненароком показав Оліверові, поспіхом почав ховати годинники й коштовності під одяг.

Раптовий стукіт у двері змусив його здригнутися.

— Хто там? — різко скрикнув він.

— Це я! — долинув крізь замкову шпарину голос Пройди.

— Чого ще? — нетерпляче буркнув Фейгін.

— Ненсі питає: як знайде його, то вести до іншої схованки? — запитав Пройда.

— Так, — відповів Фейгін. — Де б вона його не знайшла — одразу туди. Головне — розшукайте його. А що робити далі, я вже сам вирішу. Не хвилюйтеся.

Хлопець тихо буркнув на знак, що все зрозумів, і хутко збіг сходами слідом за іншими.

— Поки що він нас не виказав, — пробурмотів Фейгін, знову беручись до своєї справи. — А якщо й надумає патякати перед новими друзями, ми ще знайдемо спосіб змусити його замовкнути.

Розділ XIV

У якому розповідається про подальше перебування Олівера в домі містера Браунлоу, а також про дивовижне пророцтво, яке висловив один містер Ґрімвіґ, коли хлопця послали з дорученням

Олівер незабаром оговтався після непритомності, в яку його вкинув несподіваний вигук містера Браунлоу. Відтоді ні старий джентльмен, ні місіс Бедвін більше не згадували про портрет. Їхні розмови не стосувалися ні минулого Олівера, ні його майбутнього — лише легких, приємних тем, що могли розважити хлопця, не хвилюючи його.

Він був ще надто слабкий, щоб спуститися до сніданку. Але наступного дня, коли вперше зійшов до кімнати економки, насамперед кинув жадібний погляд на стіну, сподіваючись знову побачити обличчя прекрасної незнайомки. Та його чекало розчарування: портрет зник.

— Ага, — сказала економка, помітивши, куди він дивиться. — Бачиш, його вже немає.

— Бачу, пані, — відповів Олівер. — Чому його забрали?

— Містер Браунлоу наказав зняти його, любий. Він подумав, що портрет тебе тривожить, а це може завадити тобі одужати, — лагідно пояснила старенька.

— Ой ні, пані, зовсім ні! — заперечив Олівер. — Він мене не тривожив. Навпаки, мені дуже подобалося на нього дивитися. Я… я його полюбив.

— Ну, гаразд, гаразд, — добродушно всміхнулася місіс Бедвін. — Одужуй якнайшвидше, серденько, і ми повісимо його назад. Обіцяю. А тепер поговорімо про щось інше.

Це було все, що того разу вдалося дізнатися Оліверові про загадковий портрет. Старенька була такою доброю до нього під час хвороби, що він вирішив більше не розпитувати й не засмучувати її. Натомість уважно слухав її нескінченні розповіді про доньку — таку вродливу й лагідну, яка була щасливою дружиною не менш вродливого й лагідного чоловіка та жила в селі. Потім вона говорила про сина — писаря в торговельній конторі у Вест-Індії, такого доброго й чемного юнака, який чотири рази на рік надсилав додому такі сердечні листи, що в матері щоразу наверталися сльози.

Довго вихваляючи своїх дітей, вона не забула згадати й покійного чоловіка — найдобрішу людину, царство йому небесне, який помер рівно двадцять шість років тому. Аж тоді настав час пити чай.

Після чаю місіс Бедвін почала навчати Олівера гри в крибедж. Хлопець схоплював усе напрочуд швидко, тож незабаром вони вже з великою поважністю й захопленням грали партію за партією, аж поки не настав час випити теплого вина з водою, з’їсти скибочку підсушеного хліба й затишно вмоститися спати.

Щасливі це були дні — дні його одужання. Усе навколо було таким спокійним, охайним і впорядкованим. Усі ставилися до нього з такою добротою й лагідністю, що після галасу, сварок і безладу, серед яких він жив від самого народження, цей дім здавався йому справжнім раєм. Щойно Олівер зміг самостійно вдягатися, містер Браунлоу подбав, щоб йому купили новий костюм, новий кашкет і нові черевики. Дізнавшись, що старий одяг він може залишити собі або розпорядитися ним на власний розсуд, Олівер віддав лахміття служниці, яка була до нього дуже доброю, попросивши продати їх якомусь євреєві, а гроші залишити собі. Вона охоче погодилася. Коли ж Олівер визирнув із вікна вітальні й побачив, як єврей скрутив його старий одяг у клунок, поклав до своєї торби й пішов геть, хлопець відчув справжнє полегшення. Йому було радісно думати, що ці лахміття назавжди зникли з його життя і вже ніколи не доведеться їх одягнути. Та й правду кажучи, то був такий мотлох, що годі й згадувати. До того ж новий костюм Олівер мав уперше у своєму житті.

Минув приблизно тиждень після історії з портретом. Одного вечора, коли Олівер сидів і розмовляв із місіс Бедвін, згори надійшло повідомлення від містера Браунлоу: якщо хлопець почувається досить добре, він просить його зайти до кабінету — трохи поговорити.

— Господи милостивий! Швиденько помий руки, дитино, а я гарненько зачешу тобі волосся, — заметушилася місіс Бедвін. — Ой лишенько! Якби ж ми знали, що він тебе покличе, то вдягли б тобі чистий комірець і причепурили б тебе, мов нову копійку!

Олівер слухняно зробив усе, що вона наказала. Старенька тим часом щиро бідкалася, що вже немає часу навіть красиво закласти дрібні рюші на його комірці. Проте, коли хлопець був готовий, вона уважно оглянула його з голови до п’ят і з таким задоволенням усміхнулася, що зрештою сказала: навіть якби вони мали цілий день на приготування, навряд чи змогли б зробити його хоч трішечки кращим.

Підбадьорений цими словами, Олівер несміливо постукав у двері кабінету. Почувши запрошення ввійти, він опинився в невеликій кімнаті, заставленій книжками. Біля вікна, що виходило на затишний зелений садок, стояв письмовий стіл. За ним сидів містер Браунлоу й читав. Помітивши Олівера, він відклав книгу, запросив хлопця підійти ближче й сісти поруч.

Олівер слухняно сів, із захопленням розглядаючи полиці, що тягнулися від підлоги до самої стелі. Він дивувався, хто ж міг написати таку незліченну кількість книжок, аби зробити світ мудрішим. І це, до речі, питання не перестає дивувати й людей значно досвідченіших за Олівера — мало не щодня.

—Книжок тут чимало, правда, хлопче? — мовив містер Браунлоу, помітивши, з якою цікавістю Олівер розглядає полиці.

— Дуже багато, сер, — відповів Олівер. — Я ніколи стільки не бачив.

— Якщо добре поводитимешся, усі вони будуть до твоїх послуг, — доброзичливо сказав старий. — І повір, читати їх значно цікавіше, ніж розглядати палітурки. Хоч… інколи буває навпаки: є книжки, в яких обкладинка набагато краща за те, що всередині.

— Мабуть, це про оті великі, сер? — сказав Олівер, показуючи на товсті фоліанти в розкішних позолочених палітурках.

— Не завжди, — усміхнувся містер Браунлоу, лагідно поплескавши хлопця по голові. — Бувають і зовсім маленькі книжечки, але не менш важкі… щоправда, вже не вагою, а змістом. А скажи-но, як би тобі сподобалося вирости розумною людиною й самому писати книжки?

— Мені здається, сер, я краще їх читатиму, — відповів Олівер.

— То що ж? Невже ти не хотів би стати письменником? — запитав старий.

Олівер трохи подумав і нарешті сказав:

— Гадаю… куди краще бути книготорговцем.

Містер Браунлоу від душі розсміявся й запевнив хлопця, що той сказав надзвичайно дотепну річ.

Олівер теж зрадів, хоча й гадки не мав, що саме такого смішного він сказав.

— Ну, гаразд, гаразд, — сказав старий, знову набуваючи звичного спокою. — Не бійся. Ми не робитимемо з тебе письменника, доки на світі є чесне ремесло, якого можна навчитися, або хоча б цеглу ліпити.

— Дякую, сер, — щиро відповів Олівер.

Його вдячність була такою безпосередньою, що містер Браунлоу знову засміявся й зауважив щось про дивовижний людський інстинкт. Олівер не зовсім зрозумів, що він мав на увазі, тож не надав цим словам великого значення.

— А тепер, — мовив містер Браунлоу. Голос його став іще лагіднішим, але водночас набагато серйознішим, ніж будь-коли раніше. — Я хочу, щоб ти дуже уважно вислухав мене, хлопче. Я говоритиму з тобою відверто, бо впевнений: ти здатен зрозуміти мене не гірше, ніж багато дорослих.

— Сер, тільки не кажіть, що хочете відіслати мене! — злякано вигукнув Олівер, почувши цей тон. — Будь ласка, не виганяйте мене знову на вулицю. Дозвольте мені залишитися тут. Я можу бути слугою, робитиму все, що скажете. Тільки не відправляйте мене назад у те жахливе місце, звідки я прийшов. Згляньтеся на бідного хлопця, сер!

— Любий мій хлопчику, — відповів старий, глибоко зворушений цим палким благанням, — не бійся. Я ніколи не покину тебе… якщо тільки ти сам не даси мені на це підстав.

— Ніколи, сер! Ніколи! — гаряче перебив його Олівер.

— Сподіваюся, що так і буде, — сказав містер Браунлоу. — Я теж не думаю, що ти здатен мене розчарувати. Мене вже не раз обманювали ті, кому я хотів допомогти. І все ж я відчуваю, що можу довіритися тобі. Ба більше — я чомусь перейнявся твоєю долею значно сильніше, ніж можу пояснити навіть самому собі.

Ті, кого я любив найбільше, давно спочивають у могилах. Разом із ними поховано й найщасливіші миті мого життя. Але я не замкнув своє серце в труні й не поховав назавжди здатність любити. Велике горе не вбило моїх почуттів — воно лише зробило їх глибшими й чистішими.

Останні слова старий вимовив майже пошепки, радше до себе самого, ніж до Олівера. Потім ненадовго замовк.

Олівер сидів тихо, не наважуючись порушити цю мовчанку.

— Ну, годі про це, — нарешті сказав містер Браунлоу вже бадьорішим голосом. — Я згадав про це лише тому, що в тебе молоде серце. Якщо ти знаєш, скільки болю мені довелося пережити, то, можливо, будеш обережнішим і не завдаси мені нового.
Ти казав, що сирота й не маєш жодної близької людини на світі. Усе, що мені вдалося з’ясувати, це підтверджує. Тож розкажи мені свою історію: звідки ти родом, хто тебе виховав і як сталося, що ти опинився серед тих людей, з якими я тебе знайшов. Кажи тільки правду — і, доки я живий, ти більше не будеш самотнім.

Олівер не зміг одразу відповісти — сльози душили його. Лише за кілька хвилин він уже збирався почати розповідь про ферму, де виріс, і про те, як містер Бамбл відвіз його до робітного дому, коли в двері несподівано пролунав короткий, але напрочуд нетерплячий подвійний стукіт.

За мить нагору вибіг слуга.

— Сер, до вас містер Ґрімвіґ.
— Він піднімається? — запитав містер Браунлоу.

— Так, сер. Він спершу поцікавився, чи є в домі гарячі булочки. Я відповів, що є. Тоді він сказав, що саме тому й завітав на чай.

Містер Браунлоу всміхнувся.

— Це мій давній приятель, — звернувся він до Олівера. — Не зважай, якщо він здасться тобі трохи різкуватим. Насправді він добра людина — я це добре знаю.

— Може, мені краще піти вниз, сер? — несміливо запитав Олівер.

— Ні, — відповів містер Браунлоу. — Я хотів би, щоб ти залишився.

У цю мить до кімнати ввійшов кремезний літній джентльмен, який помітно накульгував на одну ногу й спирався на товсту палицю. На ньому був синій сюртук, смугастий жилет, світлі нанкові бриджі, гетри й широкий білий капелюх із зеленим підбоєм, поля якого були підгорнуті з боків. Із жилета стирчали дрібні мережані рюші сорочки. На довжелезному сталевому ланцюжку від годинника гойдалися ключі. Кінці білосніжної шийної хустки були скручені в тугий вузол, завбільшки з апельсин. Обличчя цього добродія весь час змінювало такі химерні вирази, що описати їх було майже неможливо. Розмовляючи, він звично нахиляв голову набік і водночас позирав скоса — так, що мимоволі нагадував папугу. Ледь переступивши поріг, він завмер у цій позі, витягнув перед собою руку, тримаючи маленький шматочок апельсинової шкірки, і буркотливим, невдоволеним голосом вигукнув:

— Погляньте-но! Бачите це? Хіба не диво? Варто мені лише зайти до когось у гості, як неодмінно натраплю на шматок цього проклятого «друга хірургів» просто на сходах! Одного разу я вже мало не покалічився через апельсинову шкірку. Запам’ятайте моє слово: вона мене й доконає. А якщо ні — можете вважати, що я готовий з’їсти власну голову!

Такою незвичайною обіцянкою містер Ґрімвіґ підкріплював майже кожне своє категоричне твердження. Особливо кумедною вона була тому, що навіть якби наука колись і навчила людей поїдати власні голови, то у випадку містера Ґрімвіґа це навряд чи вдалося б. Голова в нього була настільки велика, що навіть найбільший оптиміст не повірив би, ніби її можна здолати за один присід. А ще ж треба було б якось упоратися з товстелезним шаром пудри, якою вона була щедро припорошена.

— Кажу ж вам: з’їм власну голову! — повторив містер Ґрімвіґ і грюкнув палицею об підлогу. Потім раптом помітив Олівера й відступив на крок. — Овва! А це ще що?

— Це юний Олівер Твіст, про якого ми щойно говорили, — пояснив містер Браунлоу.

Олівер чемно вклонився.

— Сподіваюся, ви не хочете сказати, що це той самий хлопець, який перехворів на гарячку? — занепокоєно мовив містер Ґрімвіґ, відступаючи ще на крок. — Стійте… мовчіть… ні слова!.. — раптом вигукнув він, миттєво забувши про страх заразитися. — Та це ж той самий хлопець із апельсином! Якщо це не він з’їв апельсин і не він кинув цю шкірку на сходах — тоді я з’їм і свою голову, і його!

— Ні-ні, він сьогодні жодного апельсина не їв, — засміявся містер Браунлоу. — Годі вже. Знімайте капелюха й познайомтеся з моїм юним другом.

— Для мене це справа принципу, сер, — сердито буркнув містер Ґрімвіґ, стягуючи рукавички. — На нашій вулиці тротуар постійно всіяний апельсиновими шкірками. І я знаю, хто їх розкидає: хлопчисько від того хірурга на розі.
Учора ввечері молода жінка послизнулася на одній такій шкірці й полетіла просто на мою садову огорожу. Ледве звелася на ноги, як одразу повернулася до його клятого червоного ліхтаря, що світиться, мов театральний прожектор.
«Не смійте до нього йти!» — гукнув я з вікна. — «Він не лікар, а душогуб! Справжня пастка для людей!»
І це чистісінька правда. А якщо ні… —

Тут запальний старий так гупнув палицею об підлогу, що його друзі відразу зрозуміли: це означає вже звичну погрозу з’їсти власну голову, навіть якщо він не вимовив її вголос.

Після цього він сів, не випускаючи палиці з рук, дістав лорнет на широкій чорній стрічці й уважно оглянув Олівера. Хлопець, відчувши на собі прискіпливий погляд, зашарівся й ще раз чемно вклонився.

— То це і є той хлопець? — нарешті запитав містер Ґрімвіґ.
— Так, це він, — відповів містер Браунлоу.
— Ну, як ти, хлопче?
— Значно краще, дякую, сер, — сказав Олівер.

Помітивши, що його дивакуватий приятель ось-ось скаже щось різке, містер Браунлоу попросив Олівера спуститися донизу й повідомити місіс Бедвін, що вони готові до чаю. Олівер і сам не надто вподобав нового гостя, тож із полегшенням виконав доручення.

— Правда ж, приємний хлопчина? — запитав містер Браунлоу, щойно двері зачинилися.
— Не знаю, — буркнув містер Ґрімвіґ.
— Як це — не знаєте?
— А так. Для мене всі хлопчаки однакові. Я розрізняю лише два різновиди: борошняні й м’ясолиці.
— І до яких належить Олівер?

— До борошняних. Зате в одного мого знайомого є справжній м’ясолиций хлопчисько. Всі ним захоплюються. Кругла голова, червоні щоки, очиська витріщені. Жахлива дитина! Тіло так і розпирає синій одяг по швах. Голос — мов у лоцмана, а апетит — як у вовка. Знаю я цього шибеника!

— Та годі вам, — усміхнувся містер Браунлоу. — До Олівера Твіста цей опис аж ніяк не пасує. Тож не варто сердитися на нього.

— Це ще нічого не означає, — відказав містер Ґрімвіґ. — У нього можуть бути й гірші вади.

Містер Браунлоу нетерпляче кашлянув. Схоже, саме цього містер Ґрімвіґ і домагався, бо його обличчя одразу засяяло найщирішим задоволенням.

— Кажу ж вам, у нього можуть бути й гірші вади, — повторив містер Ґрімвіґ. — Хто він узагалі такий? Звідки взявся? Що про нього відомо? Ну, перехворів на гарячку. І що з того? Гарячка ж буває не лише в доброчесних людей, чи не так? У лиходіїв вона теж трапляється. Авжеж? Я знав одного чоловіка, якого на Ямайці повісили за вбивство свого господаря. Він шість разів хворів на гарячку, але це не стало підставою для помилування. Дурниці, та й годі!

Правду кажучи, у глибині душі містер Ґрімвіґ був майже готовий визнати, що зовнішність і манери Олівера справляли надзвичайно приємне враження. Проте він мав непереборну пристрасть сперечатися, а сьогоднішня знахідка апельсинової шкірки лише ще більше її розпалила. До того ж він твердо вирішив, що ніхто не сміє вказувати йому, гарний хлопець чи ні. Тому від самого початку взявся заперечувати все, що говорив його приятель.

Коли ж містер Браунлоу зізнався, що поки не зміг знайти жодної певної відповіді на свої запитання й відклав розслідування минулого Олівера до того часу, поки хлопець достатньо зміцніє, містер Ґрімвіґ злорадно захихотів. Потім із глузливою усмішкою поцікавився, чи має місіс Бедвін звичку щоночі перераховувати срібний посуд. Бо якщо якогось ясного ранку вона не дорахується хоча б кількох столових ложок, то він ладен буде… — і далі за звичаєм натякнув на свою знамениту обіцянку.

Усе це містер Браунлоу, хоч і сам був людиною запальною, сприймав із незмінною добродушністю, добре знаючи химерну вдачу свого друга. А коли під час чаю містер Ґрімвіґ великодушно визнав, що булочки вдалися на славу, розмова остаточно перейшла в мирне русло. Олівер, який сидів із ними за столом, теж потроху перестав ніяковіти в присутності цього суворого на вигляд старого.

— То коли ж ви нарешті почуєте повну, правдиву й докладну історію життя та пригод Олівера Твіста? — запитав містер Ґрімвіґ наприкінці чаювання, знову скоса поглянувши на хлопця.

— Завтра вранці, — відповів містер Браунлоу. — Я хотів би поговорити з ним наодинці. Приходь до мене завтра о десятій, любий.

— Так, сер, — відповів Олівер.

Він сказав це з легкою затримкою, бо його бентежив пильний, майже свердлячий погляд містера Ґрімвіґа.

Той нахилився до містера Браунлоу й прошепотів:

— А знаєте що? Завтра він до вас не прийде. Я бачив, як він завагався. Він вас обманює, любий друже.

— Готовий заприсягтися, що це неправда! — гаряче заперечив містер Браунлоу.

— А якщо ні, — відказав містер Ґрімвіґ, — тоді я…

Він із силою гупнув палицею об підлогу, натякаючи на свою звичну клятву.

— За чесність цього хлопця я відповідаю власним життям! — вигукнув містер Браунлоу, вдаривши долонею по столу.

— А я за його нечесність — власною головою! — не забарився з відповіддю містер Ґрімвіґ і теж грюкнув по столу.

— Побачимо, — сказав містер Браунлоу, стримуючи роздратування.

— Авжеж, побачимо, — усміхнувся містер Ґрімвіґ із таким виглядом, ніби вже святкував перемогу.

Саме цієї миті до кімнати увійшла місіс Бедвін із невеличким пакунком книжок, які містер Браунлоу того ранку придбав у того самого продавця з книжкової ятки, що вже згадувався в нашій розповіді. Поклавши книжки на стіл, вона вже хотіла вийти.

— Наздоженіть посильного, місіс Бедвін! — гукнув містер Браунлоу. —Я маю повернути кілька книжок.

— Він уже пішов, сер, — відповіла місіс Бедвін.

— Покличте його! — сказав містер Браунлоу. — Це дуже важливо. Він бідна людина, а за ці книжки ще не заплачено. До того ж деякі з них треба повернути.

Відчинилися вхідні двері. Олівер кинувся в один бік вулиці, служниця — в інший, а місіс Бедвін, стоячи на ґанку, голосно кликала хлопця. Та марно — його ніде не було видно. Невдовзі Олівер і служниця, захекані, повернулися й повідомили, що так нікого й не знайшли.

— Дуже шкода, — засмутився містер Браунлоу. — Мені конче хотілося, щоб ці книжки повернули ще сьогодні.

— То пошліть із ними Олівера, — іронічно всміхнувся містер Ґрімвіґ. — Можете не сумніватися — він неодмінно доставить їх за призначенням.

— Сер, дозвольте мені! — жваво озвався Олівер. — Я побіжу туди щодуху.

Містер Браунлоу вже хотів був сказати, що хлопцеві не слід виходити з дому за жодних обставин. Але в цю мить містер Ґрімвіґ так багатозначно й ущипливо відкашлявся, що старий джентльмен передумав. Йому раптом захотілося негайно довести другові безпідставність його підозр — принаймні цього разу.

— Гаразд, любий, підеш ти, — сказав він. — Книжки лежать на стільці біля мого письмового столу. Принеси їх.

Щасливий, що може стати в пригоді, Олівер стрімголов збіг нагору, схопив книжки й за хвилину вже стояв унизу, притискаючи їх до грудей. Він тримав кашкета в руках і терпляче чекав, що ще накажуть передати.

— Скажеш, — мовив містер Браунлоу, не зводячи очей із містера Ґрімвіґа, — що приніс книжки назад. І що прийшов заплатити чотири фунти й десять шилінгів, які я винен. Ось банкнота в п’ять фунтів. Тож тобі мають дати десять шилінгів решти, і ти принесеш їх мені.

— Я повернуся менш ніж за десять хвилин, сер! — палко запевнив Олівер.

Він старанно застебнув банкноту у внутрішній кишені куртки, міцно притис книжки під пахвою, чемно вклонився й вийшов. Місіс Бедвін провела його до дверей і ще раз докладно пояснила, якою дорогою йти, як звати книгаря і на якій вулиці його крамниця. Олівер відповів, що все чудово запам’ятав. Після цього старенька ще кілька разів нагадала, щоб він не застудився, і лише тоді дозволила йому вирушати.

— Благослови Боже його миле личко, — промовила вона, дивлячись услід хлопцеві. — Не знаю чому, але мені так не хочеться випускати його з очей.

У цю мить Олівер весело озирнувся, усміхнувся й помахав їй рукою, перш ніж звернути за ріг. Старенька усміхнулася у відповідь, зачинила двері й повернулася до своєї кімнати.

— Отже… найдовше за двадцять хвилин він уже буде вдома, — сказав містер Браунлоу, дістаючи годинник і кладучи його на стіл. — До того часу вже стемніє.

— Невже ви й справді думаєте, що він повернеться? — запитав містер Ґрімвіґ.

— А ви ні? — усміхнувся містер Браунлоу.

Потяг до заперечень, який завжди жив у душі містера Ґрімвіґа, цієї миті розгорівся ще дужче — особливо через упевнену усмішку його приятеля.

— Ні! — рішуче відповів він, грюкнувши кулаком по столу. — Не думаю. На ньому новий костюм, під пахвою — дорогі книжки, а в кишені — банкнота в п’ять фунтів. Він знайде своїх старих приятелів-злодюжок і буде з вас сміятися. Якщо цей хлопець хоч раз іще переступить поріг цього дому — я з’їм власну голову!

Після цих слів він присунув стілець ближче до столу. Так і сиділи обоє старих приятелів мовчки, а між ними лежав годинник, що невпинно відлічував хвилини.

Варто зауважити — це добре показує, як високо люди зазвичай цінують власні судження й з якою впертістю тримаються навіть найбільш поспішних висновків, — що містер Ґрімвіґ зовсім не був лихою людиною. Навпаки, йому було б щиро прикро, якби його шанованого друга справді обдурили. І все ж тієї миті він палко, майже несвідомо, бажав одного: щоб Олівер Твіст не повернувся.

Надворі дедалі густішали сутінки. Циферблат годинника вже ледь можна було розгледіти. Але двоє старих джентльменів і далі сиділи мовчки, не зводячи очей із годинника, що лежав між ними.

Розділ XV

Як весело старий єврей і міс Ненсі піклувалися про Олівера Твіста

У похмурій кімнаті смердючого шинку в найбруднішому закутку Літл-Саффрон-Гілл, — темному й задушливому лігві, де взимку газовий ріжок палав від ранку до ночі, а влітку ніколи не з’являвся жоден сонячний промінь, — сидів, похмуро втупившись у кухоль із пивного олова та маленьку склянку, наскрізь просякнуту запахом міцного спиртного, чоловік у вельветовій куртці, сірих коротких штанях, напівчоботях і панчохах. Навіть у цьому тьмяному світлі будь-який досвідчений поліцейський без вагань упізнав би в ньому містера Білла Сайкса. Біля його ніг лежав білий пес із червоними очима. Він то кумедно підморгував господареві одразу обома очима, то вилизував свіжу глибоку рану біля пащі — очевидний слід недавньої бійки.

— Цить, поганцю! Лежати тихо! — раптом гаркнув містер Сайкс, порушуючи мовчанку.

Чи то песове підморгування заважало його тяжким думкам, чи то власні похмурі роздуми так розпалили його лють, що він мусив зігнати її на безвинній тварині, пес одночасно отримав і добрячого копняка, і добірну лайку.

Собаки зазвичай не мстяться господарям за побої. Але пес містера Сайкса успадкував круту вдачу свого власника й, мабуть, цього разу особливо гостро відчув образу. Він не став довго думати, а вчепився зубами в один із напівчобіт. Добряче його струснувши, пес із гарчанням відскочив під лаву, ледве встигнувши ухилитися від олов’яного кухля, який Сайкс жбурнув йому навздогін.

— А, ось як?! — процідив Сайкс, хапаючи кочергу однією рукою, а другою повільно розкриваючи великий складаний ніж, витягнутий із кишені. — Іди сюди, чортове поріддя! Ну ж бо! Чуєш?!

Пес, безперечно, чув: Сайкс ревів так, що важко було не почути. Але, схоже, він не мав жодного бажання дозволити перерізати собі горло. Тож залишився під лавою, загарчав іще лютіше, вхопив зубами кінець кочерги й почав люто її гризти, мов дикий звір.

Такий опір лише ще більше розлютив Сайкса. Він упав навколішки й кинувся на собаку з несамовитою люттю. Пес метався то праворуч, то ліворуч, гарчав, клацав зубами й гавкав; чоловік тицяв у нього кочергою, сипав прокльонами й намагався вдарити. Сутичка вже наближалася до вирішальної миті для одного з них, коли раптом відчинилися двері. Пес блискавкою вискочив надвір, залишивши Білла Сайкса самого з кочергою та ножем у руках.

Стара приказка каже, що для сварки потрібні двоє. Не знайшовши більше супротивника в собаці, Сайкс одразу переніс свою частку гніву на того, хто саме переступив поріг.

— Якого дідька ти лізеш між мною та моїм псом? — люто гаркнув він.
— Не знав, любий, чесне слово, не знав, — покірно відповів Фейгін, бо саме він і був новоприбулим.
— Не знав, га? Боягузлявий злодюго! — заричав Сайкс. — Невже не чув, який тут був гармидер?
— Ні звуку не чув, клянусь життям, Білле, — відповів Фейгін.

— Авжеж! Ти ніколи нічого не чуєш, — із глузливою посмішкою кинув Сайкс. — Крадешся туди-сюди так, що ніхто й не помітить, як ти з’явився чи зник. Шкода, що хвилину тому замість собаки тут не був ти, Фейгіне.

— Чому? — спитав той, силувано всміхаючись.

— Бо влада, яка так дбає про життя таких нікчем, як ти, дозволяє людині прикінчити собаку як заманеться, — відповів Сайкс, із виразною усмішкою складаючи ніж. — Ось чому.

Фейгін потер руки, сів за стіл і вдав, ніби щиро сміється з жарту приятеля. Та було видно, що почувається він украй незатишно.

— Смійся, смійся, — сказав Сайкс, ставлячи кочергу на місце й дивлячись на нього з дикою зневагою. — Але наді мною тобі посміятися не доведеться, хіба що після моєї смерті. Перевага за мною, Фейгіне, і, хай йому чорт, я її не віддам. Запам’ятай: якщо загину я — загинеш і ти. Тож бережи мене.

— Гаразд, любий, гаразд, — поспішив заспокоїти його Фейгін. — Я це чудово знаю. Нас… нас пов’язує спільний інтерес, Білле. Спільний інтерес.

— Хм, — буркнув Сайкс так, ніби вважав, що той інтерес набагато важливіший саме для Фейгіна. — То що ти хотів?

— Усе благополучно переплавили, — відповів Фейгін. — А ось твоя частка. Тут навіть трохи більше, ніж належало. Але я знаю, що якось ти віддячиш мені…

— Досить цієї балаканини! — урвав його Сайкс. — Де гроші? Давай сюди!

— Так, так, Білле, тільки не квап мене, — лагідно мовив Фейгін. — Ось вони. Усе на місці.

Він витяг із-за пазухи стару бавовняну хустку, розв’язав великий вузол на її кінці й дістав маленький згорток із коричневого паперу. Сайкс вихопив його, швидко розгорнув і почав рахувати золоті соверени.

— Це все? — спитав він.
— Усе, — відповів Фейгін.

— А дорогою не розгорнув згорток та не проковтнув одну-дві монети? — підозріло примружився Сайкс. — І не вдавай ображеного. Таке з тобою бувало не раз. Дзвони.

Цими словами він наказав подзвонити в дзвоник. На поклик з’явився ще один єврей — молодший за Фейгіна, але майже такий самий огидний на вигляд.

Сайкс мовчки показав на порожній кухоль. Той відразу зрозумів натяк і вийшов по випивку, попередньо перекинувшись із Фейгіном дивним поглядом. Старий на мить звів очі, ніби чекав цього, і ледь помітно похитав головою. Рух був таким непомітним, що навіть уважний спостерігач міг його проґавити.

Сайкс нічого не помітив: саме в ту мить він нахилився зав’язувати шнурівку на чоботі, яку розірвав пес. А якби й помітив цей мовчазний обмін знаками, навряд чи витлумачив би його на свою користь.

— Барні, тут є хто? — запитав Фейгін, не підводячи очей від підлоги, бо Сайкс уважно стежив за ним.
— Ні душі, — відповів Барні своїм гугнявим голосом.
— Нікого? — перепитав Фейгін із таким здивуванням, ніби тепер Барні вже міг говорити правду.
— Тільки міс Ненсі, — відповів той.
— Ненсі! — вигукнув Сайкс. — Де вона? Хай я осліпну, якщо не скажу, що ця дівчина має природний хист.
— У барі їсть варену яловичину, — відповів Барні.
— Поклич її сюди, — сказав Сайкс, наливаючи собі келишок. — Негайно.

Барні боязко глянув на Фейгіна, ніби чекаючи дозволу. Старий мовчав і не підводив очей, тож хлопець вийшов, а за хвилину повернувся разом із Ненсі. На ній були капелюшок, фартух, кошик і ключ від вхідних дверей — усе, що належало до її звичного вуличного образу.

— Ну що, Ненсі, йдеш по сліду? — запитав Сайкс, простягаючи їй келишок.

— Авжеж, Білле, — відповіла дівчина, одним ковтком осушивши його. — І вже добряче втомилася. Малий занедужав, сидить безвилазно у своєму лігві, і…

— Ох, Ненсі, люба… — тихо озвався Фейгін, підводячи очі.

Чи то особливий рух його рудих брів, чи ледь помітно примружені глибоко посаджені очі попередили Ненсі, що вона почала говорити зайве, — не так уже й важливо. Важливо інше: вона миттю урвала себе на півслові, приязно всміхнулася містерові Сайксу й перевела розмову на інші теми.

Минуло хвилин десять. Фейгіна раптом узяв сильний кашель. Ненсі накинула на плечі шаль і сказала, що їй уже час. Сайкс саме збирався пройти тією ж дорогою, тож запропонував провести її. Вони пішли разом, а трохи згодом із заднього двору нишком вислизнув пес і, тримаючись на відстані, поплентався слідом за господарем.

Щойно Сайкс зник у темному коридорі, Фейгін висунув голову за двері, провів його поглядом, люто потряс стиснутим кулаком, прошепотів страшне прокляття й, розтягнувши губи в моторошній усмішці, повернувся до столу. За мить він уже з головою поринув у захопливі сторінки «Поліцейського вісника» (Hue-and-Cry).

Тим часом Олівер Твіст і гадки не мав, що перебуває всього за кілька вулиць від веселого старого добродія. Він прямував до книжкової крамниці. Дійшовши до Клеркенвелла, хлопець випадково звернув у бічну вулицю, яка лежала трохи осторонь його шляху. Помилку він помітив лише тоді, коли пройшов уже половину кварталу. Вирішивши, що ця вулиця все одно виведе його туди, куди треба, Олівер не став повертатися назад і швидко рушив далі, міцно притискаючи книжки до грудей.

Він ішов, думаючи, яким щасливим мав би почуватися тепер. І водночас не міг позбутися думки про бідолашного маленького Діка. Якби ж хоч одним оком побачити його! Може, саме цієї миті той, голодний і побитий, гірко плаче в робітному домі. Раптом тишу прорізав гучний жіночий крик:

— Ой, братику мій!

Олівер лише встиг здивовано озирнутися, як чиїсь руки міцно обвили його шию.

— Пустіть! — вигукнув він, відчайдушно вириваючись. — Відпустіть мене! Хто ви? Чого вам від мене треба?

У відповідь почувся тільки розпачливий плач молодої жінки, яка тримала його в обіймах. В одній руці вона стискала невеликий кошик, у другій — ключ від вхідних дверей.

— Господи милостивий! — голосила вона. — Я знайшла його! Ой, Олівере! Олівере! Негіднику ти малий! Скільки ж горя ти нам завдав! Ходімо додому, любий, ходімо! Я знайшла його! Слава небесам, знайшла!

Вигукнувши це, вона знову зайшлася риданнями й удавала такий напад істерики, що дві жінки, які саме підійшли, звернулися до хлопця-м’ясника з блискучим від лою чубом, який теж спостерігав за сценою, і запитали, чи не варто йому покликати лікаря. Хлопець, що мав вельми ліниву вдачу, неквапливо відповів, що, на його думку, не варто.

— Ні, ні, не треба, — сказала молода жінка, міцно схопивши Олівера за руку. — Мені вже краще. Ходімо негайно додому, жорстокий хлопчиську! Ходімо!

— А що сталося, пані? — поцікавилася одна з жінок.

— Ой, пані, — відповіла молода жінка, — майже місяць тому він утік від своїх батьків — чесних і працьовитих людей. Потім пристав до зграї злодіїв і всяких пройдисвітів та мало не звів рідну матір у могилу.

— Малий мерзотник! — обурилася одна жінка.
— Іди додому, паскудне хлопчисько! — докинула друга.
— Це неправда! — перелякано вигукнув Олівер. — Я її не знаю! У мене немає ні сестри, ні батька з матір’ю. Я сирота. Я живу в Пентонвіллі.
— Тільки послухайте, як викручується! — закричала молода жінка.
— Та це ж Ненсі! — вигукнув Олівер, уперше добре розгледівши її обличчя, і мимоволі відсахнувся від подиву.
— Бачите, він мене впізнав! — звернулася Ненсі до натовпу. — Сам себе видав. Допоможіть відвести його додому, добрі люди! Інакше він зведе в могилу своїх батьків і мені серце розіб’є!
— Що тут, до біса, коїться? — пролунало раптом.

Із шинку вискочив чоловік, а за ним білий пес.

— Та це ж молодий Олівер! — вигукнув він. — Додому, до бідної матері, паршивцю! Негайно додому!

— Я не з ними! Я їх не знаю! Допоможіть! Допоможіть! — закричав Олівер, намагаючись вирватися з міцних рук чоловіка.

— Допомогти? — зареготав той. — Авжеж, зараз допоможу, маленький шахраю! А це що за книжки? Украв, еге ж? Давай сюди!

Він грубо вихопив книжки з рук Олівера й важко вдарив його по голові.

— Так йому й треба! — крикнув хтось із вікна мансарди. — Тільки так і можна вибити з нього дурощі!

— Авжеж! — підтримав його сонний на вигляд тесля, схвально киваючи.

— Це піде йому на користь! — озвалися обидві жінки.

— І ще як піде! — гаркнув чоловік, завдаючи Оліверові другого удару й хапаючи його за комір. — Ходімо, малий злочинцю! А ти, Булзай, пильнуй його! Не спускай із нього очей!

Ослаблений недавньою хворобою, приголомшений ударами й несподіваним нападом, наляканий лютим гарчанням собаки та жорстокістю чоловіка, а ще пригнічений тим, що всі довкола беззастережно повірили, ніби він і справді той безсоромний малий злочинець, за якого його видавали, — що міг удіяти бідний сирота?

Надворі вже стемніло. Район був глухий і занедбаний, допомоги чекати не було звідки, а будь-який опір був марний. За мить Олівера вже тягли заплутаним лабіринтом вузьких темних провулків, примушуючи майже бігти. Ті кілька криків про допомогу, на які він ще наважувався, губилися в темряві й ставали нерозбірливими. Та й байдуже, чи хтось міг їх розчути: навіть якби вони лунали зовсім виразно, не знайшлося б нікого, хто захотів би прийти йому на допомогу.

***

Газові ліхтарі вже засвітилися. Пані Бедвін із тривогою чекала біля відчинених дверей. Слуга разів із двадцять вибігав угору вулицею, сподіваючись хоч десь побачити слід Олівера. А тим часом двоє літніх джентльменів, не втрачаючи надії, усе так само сиділи в темній вітальні, поклавши між собою годинник і мовчки відраховуючи час.