Розділ IV
Оліверові пропонують інше місце, і він починає працювати на користь суспільства
Коли юнакові із знатної родини не можуть забезпечити вигідної посади у спадок, по знайомству чи за гроші, то його віддають у моряки. Наслідуючи цю мудру й корисну традицію, члени парафіяльної ради замислилися над тим, чи не слід було б спровадити Олівера Твіста на якому-небудь вутлому торговельному суденці в якийсь прославлений, згубний для здоров’я порт. Нічого кращого для нього, схоже, придумати не можна було, а тут усе ж таки залишалася надія, що одного чудового дня після обіду капітан, перебуваючи в грайливому настрої, засіче його на смерть або провалить голову ломом, бо ж усім відомо, що серед джентльменів, які борознять океани, дуже поширені такі розваги. Чим далі члени ради обговорювали цей проект, тим більше різноманітних переваг знаходили в ньому і врешті дійшли остаточного висновку, що ощасливити Олівера вони можуть у єдиний спосіб — відіславши його негайно в плавання.
Містера Бамбла вирядили розвідати, чи не знайдеться який-небудь капітан, котрому знадобився б юнга без родини й друзів, і бідл саме повертався до робітного дому із своєї розвідки, коли вже біля самих воріт йому зустрівся не хто інший, як містер Сауербері — парафіяльний трунар.
Містер Сауербері був високий, сухорлявий, маслакуватий чоловік; ходив він завжди у приношеному чорному костюмі, заштопаних бавовняних чорних панчохах і такого самого кольору черевиках. Природа виліпила його обличчя не для усмішок, але загалом він був не від того, щоб пожартувати на фахові теми. З виразом щирої радості від цієї зустрічі він плавною ходою наблизився до містера Бамбла й сердечно потис йому руку.
— Я зняв мірку з двох жінок, що померли сьогодні вночі, містере Бамбл, — сказав трунар.
— То ви скоро забагатієте, містере Сауербері, — відказав бідл, встромляючи великий і вказівний пальці в простягнуту йому трунарем табакерку, що являла собою майстерно зроблену малесеньку труну. — От побачите, забагатієте, містере Сауербері! — повторив містер Бамбл, приязно постукавши трунаря ціпком по плечу.
— Ви так гадаєте? — мовив трунар тоном, що водночас і припускав і заперечував таку можливість. — Якби ж то парафіяльна рада не платила так мало, містере Бамбл!
— Але ж і труни малі! — відказав бідл, дозволивши собі похихотіти рівно стільки, скільки це личить поважному урядовцеві.
Містера: Сауербері ці слова, як і слід було сподіватися, дуже звеселили і він вибухнув довгим, нестримним реготом.
— Що правда, то не гріх, містере Бамбл, — мовив він нарешті. — Відколи ви запровадили нову систему харчування, труни повужчали й понижчали. Але ж і нам треба мати якийсь зиск, містере Бамбл! Добре висушені дошки коштують чимало, сер, а металеві ручки приставляють каналом аж із Бірмінгема.
— Що ж, — відповів містер Бамбл, — не буває ремесла без витрат, та коли зиску нема, це, звісно, теж не годиться.
— Аякже, аякже! — підтвердив трунар. — Через те й доводиться втрачене на одному надолужувати на іншому, Ха-ха-ха!
— Певно, що так, — кинув містер Бамбл.
— Мушу, однак, сказати… — повів далі трунар, повертаючись до думок, перерваних появою бідла, — мушу, однак, сказати, містере Бамбл, що мені весь час дошкуляє одна неприємна обставина. Розумієте, найшвидше помирають люди гладкі. Люди, які жили добре, які не бідували, найпершими віддають богові душу, коли потрапляють до робітного дому. А три-чотири додаткових дошки б’ють по кишені, містере Бамбл, надто коли на шиї в тебе родина, сер.
Оскільки містер Сауербері сказав це з обуренням скривдженої людини і оскільки містер Бамбл відчув, що ці слова певною мірою кидають тінь на добре ім’я парафії, він визнав за краще звернути на інше. А що Олівер Твіст не йшов йому з думок, то про нього він і заговорив.
— До речі, — почав він, — чи не знаєте ви когось, хто потребував би учня? Тут у нас є один хлопець, якого ми ніяк не можемо спекатися, ну, просто камінь на шиї парафії… Умови вигідні, містере Сауербері, дуже вигідні!
Містер Бамбл показав ціпком на оголошення в себе над головою і тричі виразно стукнув по словах “п’ять фунтів”, написаних величезними друкованими літерами.
— Господи! — вигукнув трунар, беручи містера Бамбла за оздоблену золотим галуном вилогу шинелі. — Саме про це я й хотів з вами поговорити! Розумієте… Боже, який гарний ґудзик, містере Бамбл! Досі я не помічав його.
— Так, мені теж подобається, — відповів бідл, гордовито подивившись на великі бронзові ґудзики, що прикрашали його шинель. — Штамп той самий, що й на парафіяльній печатці: добрий самаритянин11 допомагає нещасному подорожньому. Парафіяльна рада подарувала мені цю шинель на Новий рік. Пам’ятаю, вперше я надягнув її, коли йшов на слідство в справі зубожілого торговця, що помер серед ночі у підворітті.
— Аякже, пригадую, — сказав трунар. — Присяжні дійшли тоді висновку: “Помер від холоду й нестачі найнеобхідніших засобів до існування”, — так?
Містер Бамбл кивнув головою.
— А крім того, вони, здається, ухвалили окрему постанову, — вів далі трунар. — Мовляв, якби парафіяльний урядовець, зобов’язаний наглядати за бідними…
— Казна-що! Дурниці! — перебив бідл. — Якби рада зважала на теревені невігласів-присяжних, у неї не лишалося б часу на інші справи.
— Це ви правду кажете, — підтвердив трунар. — Зовсім не лишалося б.
— Присяжні, — гримів містер Бамбл, стискаючи ціпок, як завжди, коли переймався гнівом, — присяжні — це темні, паскудні, нікчемні людці!
— Ваша правда, — погодився трунар.
— На філософії та політичній економії вони не знаються й на стільки! — мовив бідл, показуючи кінчик мізинця.
— Атож, атож, — підтвердив трунар.
— Я зневажаю їх! — буряковіючи, вигукнув бідл.
— І я, і я, — підтакнув трунар.
— Я б одного тільки хотів: запроторити отих непідкупних присяжних хоча б на тиждень-два до нашого робітного дому, — сказав бідл. — Скуштували б тутешніх правил-порядків — ураз перестали б викаблучуватись!
— Напевне перестали б, — мовив трунар і співчутливо всміхнувся, щоб стишити гнів уже вкрай обуреного парафіяльного урядовця.
Містер Бамбл скинув трикутного капелюха, витяг із наголовка хусточку, стер піт, що від злості виступив у нього на лобі, знову надів капелюха й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:
— То як щодо хлопця?
— Н-ну, розумієте, містере Бамбл, — відповів трунар, — я сплачую чималий податок на користь бідних12.
— Гм, то й що ж?
— То я оце міркую: як я даю на них так багато, то чом би й мені не взяти з них якнайбільше, містере Бамбл. Отож, мабуть… мабуть, я сам заберу цього хлопця собі.
Містер Бамбл схопив трунаря під руку й потяг до будинку. Після п’ятихвилинних переговорів між містером Сауербері й членами ради ухвалено було, що Олівер того ж вечора переходить до нього “на випробування”. Стосовно парафіяльного вихованця це означало: якщо хазяїн після короткої перевірки упевниться, що зможе мати з хлопця максимум зиску, витрачаючи на нього мінімум харчів, то він матиме право залишити його в себе на будь-який час і робити з ним усе, що заманеться.
Коли малого Олівера привели ввечері до “джентльменів” і повідомили, що він сьогодні ж іде слугувати до трунаря, а як надумає скаржитися чи знову колись переступить поріг робітного дому, його пошлють юнгою у плавання, де його або втоплять, або проломлять ломом голову, хлопчик вислухав це з такою байдужістю, що всі одностайно визнали його запеклим малолітнім негідником і наказали містерові Бамблу негайно вивести його геть.
Ясна річ, у кого, як не в членів ради, найменший вияв черствості з чийогось боку мав викликати благородне обурення й жах; але цього разу вони помилялись. Ні, Оліверові зовсім не бракувало чутливості, навпаки, він мав її надміру. І саме тому він був так затурканий грубим поводженням, що мало не отупів і не став безсловесною істотою. Звістку про своє нове призначення він вислухав, не мовивши й слова; потім у руку йому сунули його майно — не дуже велике, бо вмістилося воно в паперовому пакунку півфута завдовжки й завширшки і три дюйми завтовшки, — і він, насунувши на очі картузик і знов ухопившись за рукав містера Бамбла, вирушив назустріч новим поневірянням.
Спочатку містер Бамбл вів Олівера, не звертаючи на хлопця уваги й не озиваючись до нього, бо високо тримав голову, як і належить парафіяльному бідлові, а що день був вітряний, то малого Олівера з головою загортали поли шинелі містера Бамбла, які, розлітаючись, відслоняли в усій красі жилет з вилогами й коричневі плисові штани до колін. Та коли вони вже підходили до місця призначення, містер Бамбл визнав за доцільне глянути вниз і пересвідчитися, що хлопчик має пристойний вигляд і його можна показувати новому хазяїнові; так він і зробив, надавши своєму обличчю милостивого й поблажливого виразу.
— Олівере! — мовив містер Бамбл.
— Що, сер? — озвався Олівер тихим, тремтячим голосом.
— Відсунь з очей картуз і тримай вище голову!
Олівер відразу виконав наказ, та коли, квапливо провівши вільною рукою по очах, підвів їх на містера Бамбла, в них зблиснула сльоза. Бідл суворо подивився на Олівера, і по щоці у того скотилася сльоза, а за нею ще дві і ще. — Хоч як силкувався хлопець, а стримати сльози не міг. Випустивши рукав містера Бамбла, він обома долонями затулив обличчя й заридав так, що сльози заструменіли по підборіддю з-під тоненьких, як патички, пальців.
— Оце-то так! — вигукнув містер Бамбл, зупиняючись і втуплюючись лютим поглядом у свого підопічного. — Оце-то так! Такого невдячного, такого зіпсутого поганця, як ти, Олівере, я ще не…
— Не треба, сер, не треба! — заблагав Олівер, схлипуючи і хапаючись за руку, яка тримала добре знайомий ціпок. — Не треба, сер! Я виправлюся, їй-богу, їй-богу, сер! Просто я ще дуже малий, сер, і такий… такий…
— Який — такий? — здивовано спитав містер Бамбл.
— Такий самотній, сер! Такий самотній! — вигукнув хлопець. — Мене всі ненавидять. Ох, сер, будь ласка, не гнівайтеся на мене!
Хлопець ударив себе кулачком у груди і з непідробним відчаєм подивився бідлові в очі.
Під тим жалісним, безпорадним поглядом містер Бамбл на якусь хвильку розгубився, раз і вдруге хрипко кашлянув і, пробурмотівши щось про цей “клятий кашель”, звелів Оліверові витерти сльози й не каверзувати. Потім узяв його за руку й мовчки повів далі.
Коли вони зайшли в дім містера Сауербері, трунар, уже зачинивши віконниці своєї контори, сидів і записував щось в облікову книгу при тьмяному й примарному — як і годиться в такому місці — світлі недогарка.
— Хто там? — мовив трунар, кинувши писати на півслові. — Це ви, Бамбле?
— Не хто інший, містере Сауербері, — відповів бідл. — Ось, приймайте — привів вам хлопчину.
Олівер уклонився.
— Ага, то це той самий хлопець? — сказав трунар, піднісши над головою свічку, щоб краще розгледіти Олівера. — Місіс Сауербері! Зайдіть-но, будь ласка, на хвильку сюди, люба моя.
Із суміжної кімнати вийшла місіс Сауербері — низенька, худа, зів’яла жінка із злим обличчям.
— Люба моя, — поштиво мовив містер Сауербері, — це той самий хлопчина з робітного дому, про якого я вам казав.
— Господи! — вигукнула трунарева дружина. — Який він маленький!
— Так, на зріст він не дуже, — погодився містер Бамбл, зиркаючи на Олівера так, наче хлопець був у тому винен. — На зріст він таки малий. Але він підросте, місіс Сауербері, неодмінно підросте.
— Підросте! — роздратовано повторила жінка. — На наших харчах! Як на мене, то від цих парафіяльних дітей нема аніякої користі — більше витрат, аніж зиску. Та чоловіків хіба переконаєш! Ану, ти, шкелетино, марш униз!
Кажучи це, дружина трунаря відчинила бічні двері й виштовхнула Олівера на круті сходи, що вели до вогкого й темного підвалу, так званої “кухні”, за стіною якої містився вугільний льох. В кухні сиділа неохайно вдягнена дівчина в стоптаних черевиках і подертих синіх вовняних панчохах,
— Шарлотто, — сказала місіс Сауербері, зійшовши вниз слідом за Олівером, — дай цьому хлопцеві недоїдене м’ясо, яке ми залишили для Тріпа. Той пес зранку не повертався додому, тож обійдеться без вечері. Сподіваюся, хлопець не такий вередливий, щоб ним погидувати… Га, хлопче?
На саму згадку про м’ясо очі в Олівера голодно заблищали, тремтячим голосом він запевнив, що не погидує, й перед ним поставили тарілку з недоїдками.
Хотів би я, щоб якийсь угодований філософ, у чиєму шлунку наїдки й трунки обертаються в жовч, чия кров холодна, мов лід, а серце кам’яне, — хотів би я, щоб він побачив, як Олівер Твіст допався до вишуканої страви, що нею погребував би собака! Хотів би я, щоб цей філософ став свідком того, з якою пожадливістю безтямний від голоду Олівер ковтав ті недоїдки! Та ще дужче хотілося б мені побачити, як цей філософ з такою самою насолодою уминає таку саму страву.
— То як? — запитала трунарева дружина, коли Олівер упорався із своєю вечерею; доти вона, заніміла від жаху, стежила за ним, думаючи про те, як цей ненажера об’їдатиме їх. — Попоїв?
Не бачачи більше нічого їстівного, Олівер відповів ствердно.
— Ну то ходім, — сказала місіс Сауербері і, взявши закопчену тьмяну лампу, рушила сходами вгору. — Твоя постіль під прилавком. Сподіваюся, ти не боїшся спати серед трун? А втім, боїшся ти чи ні — тобі однаково доведеться спати там. Ходім! Не стовбичити ж мені тут цілу ніч!
І Олівер, пересиливши себе, покірно рушив за своєю новою господинею.
Розділ V
Олівер знайомиться з товаришами по фаху. Після першої участі в похороні у нього складається неприємне враження про ремесло свого хазяїна
Залишившись на самоті в майстерні трунаря, Олівер поставив лампу на верстат і озирнувся довкола з тим почуттям побожного страху, яке легко зрозуміють і люди, набагато старші за нього. Незакінчена труна, що стояла на чорних козлах посеред кімнати, мала такий моторошний вигляд, що Олівер здригався всім тілом щоразу, як погляд його падав на цю страшну річ: йому здавалося, що от-от якась постать повільно підведе з неї голову — і він збожеволіє з жаху. Попід стіною вишикувався довгий ряд берестових дощок-заготовок; у тьмяному світлі вони виглядали мов привиди, що втягли голову в плечі, а руки позакладали в кишені. Металеві таблички для трун, берестові стружки, цвяхи з блискучими головками, клапті чорної тканини валялися на підлозі, а стіну за прилавком прикрашала картина — зображення двох плакальників у туго накрохмалених краватках на посту перед дверима будинку, до якого наближався катафалк, запряжений четвернею вороних коней. У кімнаті було душно й жарко. Здавалося, в повітрі стояв запах домовин. Закамарок під прилавком, де лежав повстяний матрац, скидався на могилу.
Але не тільки це моторошне оточення гнітило Олівера. Він був сам-один, у чужому місці, а всі ми знаємо, як самотньо й тяжко буває за таких обставин на серці у кожного з нас — навіть найсильнішого духом. Хлопчик не мав друзів, серце йому не краяв біль недавньої розлуки; він не тужив за жодною дорогою і близькою людиною, й ніхто не тужив за ним. А проте гіркий смуток огортав його, і коли він заповз на своє вузьке ложе, йому захотілося, щоб це була труна і щоб можна було заснути тихим вічним сном під землею на цвинтарі, де над ним ласкаво шелестіла б висока трава, а старий дзвін колисав його своїм густим басом.
Вранці Олівера розбудив грюкіт: хтось гатив ногою у двері; поки він похапцем одягався, той шалений грюкіт не вгавав. Коли хлопчик почав знімати з дверей ланцюжок, ноги, що гатили в двері, втихомирились, а натомість почувся голос, який належав, очевидно, власникові ніг:
— Одчиняй двері, чуєш!
— Зараз, зараз, сер, — відгукнувся Олівер, знімаючи ланцюжок і повертаючи ключа в замку.
— Ти, певно, отой самий новенький? — спитав голос крізь замкову щілину.
— Так, сер, — відповів Олівер.
— А скільки тобі років? — поцікавився голос.
— Десять, сер, — відповів Олівер.
— Тоді я тебе відлупцюю, як тільки зайду, — повідомив голос. — Не я буду, як не відлупцюю, підкидьку.
Після цієї приємної обіцянки почувся свист.
Олівера надто часто піддавали операції, яка називалася щойно згаданим виразним слівцем, а тому він анітрохи не сумнівався, що той, кому належить голос, сумлінно виконає свою обіцянку. Тремтячою рукою він одсунув засув і відчинив двері.
Кілька секунд Олівер оглядав вулицю, дивився і праворуч, і ліворуч, і на протилежний бік, гадаючи, що незнайомий, котрий розмовляв з ним крізь замкову щілину, прогулюється, щоб зігрітись. Бо він не бачив перед собою нікого, крім гладкого хлопця з парафіяльного притулку, що сидів на тумбі перед будинком і уминав скибку хліба з маслом, відрізаючи складаним ножем шматки завбільшки як його рот і поглинаючи їх на диво хутко.
— Даруйте, сер, — мовив Олівер, упевнившись, що інших відвідувачів не видно, — це ви стукали?
— Я грюкав ногами, — відповів хлопець з притулку.
— Вам потрібна труна, сер? — простодушно спитав Олівер.
Хлопець грізно насупився і заявив, що за такі жарти із старшими Оліверові самому невдовзі знадобиться труна.
— Ти знаєш, з ким розмовляєш, підкидьку? — провадив він, поважно злазячи з тумби.
— Ні, сер, — відповів Олівер.
— З містером Ноєм Клейполом, — сказав хлопець, — з твоїм начальником! Познімай віконниці, ледацюго нікчемний!
Віддавши цей наказ, містер Клейпол копнув Олівера ногою й увійшов до контори з величним виглядом, прибрати якого — слід віддати йому належне — такому гладкому, мордатому незграбі було нелегко, а надто коли до цих привабливих рис додати малі очиці, червоний ніс і жовті штанці в обтяжку.
Олівер познімав віконниці й спробував перетягти їх на подвір’я за будинком, де вони стояли протягом дня, але, захитавшись під вагою першої ж віконниці, розбив шибку, тоді Ной, зловтішно запевнивши, що “йому попаде”, зволив прийти на допомогу.
Незабаром до контори спустився містер Сауербері, а за ним з’явилась і його дружина. Оліверові, як і передрікав Ной, “попало”, після чого він зійшов слідом за цим юним джентльменом у підвал снідати.
— Сідай ближче до тепла, Ною, — мовила Шарлотта. — Я приховала для тебе гарний шмат шинки від хазяйського сніданку… Олівере, причини двері за містером Ноєм і візьми собі оті шматочки, що лежать на кришці каструлі. А оце твій чай. Сідай отам на скриню й пий. І не барися, бо тебе зараз покличуть до контори. Чуєш?
— Чуєш, підкидьку? — підхопив Ной Клейпол.
— Ох, боже мій, Ною! — вигукнула Шарлотта. — Який ти жартун! Дай цьому хлопцеві спокій.
— Дати йому спокій? — відказав Ной. — Йому й так усі дали спокій. І тато, і мама покинули його навік. І всі його родичі махнули на нього рукою. Правда, Шарлотто? Ха-ха-ха!
— Ох, ти ж і штукар! — вигукнула Шарлотта, заходячися сміхом. Ной теж зареготався. Потім обоє зневажливо подивилися на сердешного Олівера Твіста, який сидів, тремтячи, на скрині в найхолоднішому кутку кухні й ковтав хтознаколишні, призначені для нього, недоїдки.
Ной був вихованець парафіяльного дитячого притулку, а не безрідний сирота з робітного дому. Не якийсь там підкидьок, він міг простежити свій родовід аж до батьків, які мешкали неподалік; мати його була праля, а батько — п’яниця-солдат, що повернувся додому з дерев’яною ногою й щоденною пенсією в розмірі двох з половиною пенсів та ще якогось довжелезного дробу. Хлопці з сусідніх крамниць віддавна дражнили Ноя на вулиці образливими прізвиськами “шкура”, “жебрак” тощо, і він мовчки терпів усі ці образи. Але тепер, коли доля кинула йому під ноги безрідного сироту, на якого найпослідущий нікчема міг зневажливо тикати пальцем, він з лихвою зганяв на ньому свою злість.
Добра пожива для роздумів! Ми бачимо, як легко піддається благотворному впливові людська вдача і як ті самі приємні риси розвиваються у найшляхетнішого лорда й найостаннішого вихованця парафіяльного притулку.
Минуло зо три тижні, відколи Олівер оселився у трунаря. Одного разу, коли крамниця була вже зачинена й містер і місіс Сауербері вечеряли в своїй маленькій вітальні, містер Сауербері, кілька разів поштиво глянувши на дружину, мовив:
— Голубонько…
Він хотів сказати ще щось, але місіс Сауербері зиркнула на нього так неприязно, що він затнувся.
— Ну, що? — грізно спитала місіс Сауербері.
— Нічого, голубонько, нічого! — відповів містер Сауербері.
— Ух, звірюка! — вигукнула місіс Сауербері.
— Аж ніяк, голубонько,— покірно відмовив містер Сауербері. — Мені здалося, що ви не хочете слухати. Я хотів лише сказати…
— Ох, можеш не казати, — перебила місіс Сауербері. — Я — ніщо, порожнє місце; тож не кажи мені нічого. Мене не обходять твої таємниці.
Промовивши це, місіс Сауербері зайшлась істеричним сміхом, який не віщував нічого хорошого.
— Але ж, голубонько, — промимрив містер Сауербері, — я хочу спитати у вас поради.
— Поради? В мене? Ні, ні, — трагічно вигукнула місіс Сауербері. — Питай її в когось іншого!
Слідом за цим пролунав новий вибух істеричного сміху, який нагнав на містера Сауербері ще більшого страху. Так, жіноча істерика — це поширений і випробуваний засіб впливу на чоловіка, і дуже часто він дає бажані наслідки. І справді, містер Сауербері відразу почав благати, як найвищої ласки, дозволу сказати те, що місіс Сауербері сама жадала почути. Після короткої суперечки, яка тривала не більше сорока п’яти хвилин, ласкавий дозвіл було дано.
— Йдеться, власне, про малого Твіста, голубонько, — сказав містер Сауербері. — Він такий гарненький хлопчик.
— Ще б пак, коли він стільки їсть! — зауважила дружина.
— У нього меланхолійний вираз обличчя, голубонько, — провадив містер Сауербері. — А це ж саме те, що нам треба. З нього, голубонько, був би чудовий плакальник.
Місіс Сауербері подивилася на чоловіка з неприхованим здивуванням. Містер Сауербері помітив це і, не чекаючи заперечень з боку своєї найдорожчої половини, повів далі:
— Звісно, не на ті випадки, коли ми ховаємо дорослих, голубонько, а тільки на дитячі похорони. Це була б новина, голубонько, — який небіжчик, такий і плакальник. Запевняю тебе, це справлятиме надзвичайне враження!
Місіс Сауербері відзначалася витонченим смаком у всьому, що стосувалося похоронної справи, і нова ідея викликала в неї захват; проте визнати це за даних обставин означало б принизити свою гідність, а тому вона тільки ущипливо запитала, чому така проста річ не спадала на думку її чоловікові раніше. Містер Сауербері цілком слушно сприйняв її слова як згоду, і тут-таки вони ухвалили негайно втаємничити Олівера в усі тонкощі похоронного ритуалу, аби він міг супроводити свого господаря при першій же нагоді.
Нагода не забарилася. Наступного ранку зразу ж після сніданку до трунаря зайшов містер Бамбл. Приставивши ціпок до прилавка, він видобув свого великого записника в шкіряній оправі, а з нього вийняв клаптик паперу, який і простяг містерові Сауербері.
— Ага! — радісно всміхнувся трунар, беручи папірець. — Замовлення на труну?
— На труну й на похорон коштом парафії, — відповів містер Бамбл, застібаючи ремінець свого записника, такого ж грубезного, як і він сам.
— Бейтон, — мовив трунар, переводячи погляд з папірця на містера Бамбла. — Я щось не чув такого прізвища.
Бамбл, хитаючи головою, відповів:
— Уперті людці, містере Сауербері. Дуже вперті! Та ще й, уявіть собі, горді.
— Горді? — скривився трунар. — Ну, це вже занадто!
— Ох, це просто гидко! — вигукнув бідл. — Це протиприродно, містере Сауербері!
— Маєте слушність, — погодився трунар.
— Ми, власне, почули про цих Бейтонів тільки позавчора ввечері, — пояснив бідл. — І то не від них самих, а від їхньої сусідки, яка звернулася до ради з проханням прислати парафіяльного лікаря, — мовляв, одна жінка в її будинку дуже хвора. Лікаря не було, він саме пішов у гості, але його учень — до речі, дуже кмітливий хлопчина — відразу ж надіслав їм якісь ліки у баночці з-під вакси.
— Швидка допомога, — зауважив трунар.
— Швидка то швидка, але послухайте, сер, що було далі, яка була дяка цих бунтівників. Уявіть собі, чоловік переказує, що ці ліки не допомагають від недуги, на яку хворіє його дружина, а тому, мовляв, вона їх не питиме. Так і заявляє, сер, — не питиме! Чудові, сильнодіючі, цілющі ліки, які лише тиждень тому поставили на ноги двох ірландських чорноробів і вугляра! Видані безкоштовно, та ще й з баночкою з-під вакси на додачу! А він, бач, заявляє, що вона їх не питиме!
Обурення ницою поведінкою невдячного голодранця охопило містера Бамбла з новою силою, він побуряковів і спересердя хряснув ціпком по прилавку.
— Н-ну, — мовив трунар, — я ще зроду…
— Атож, зроду, сер! — вигукнув бідл. — І не тільки ви! Ніхто! Зроду! А тепер вона взяла й померла, і нам доводиться ховати її! Ось адреса, і що швидше ви упораєте це діло, то краще.
І, палаючи праведним гнівом, містер Бамбл насунув задом наперед свого трикутного капелюха та й вискочив із крамниці.
— Ти бачив, Олівере, він такий сердитий, що забув навіть спитати про тебе, — сказав містер Сауербері, дивлячись услід бідлові, який поважно сунув вулицею.
— Так, бачив, сер, — відповів Олівер, який під час цієї розмови старався не навертатись на очі бідлові, бо від самої згадки про голос містера Бамбла його кидало в дрож.
Проте цього разу хлопець міг би й не ховатися від погляду містера Бамбла, бо вельмишановний парафіяльний урядовець, перебуваючи під сильним враженням від пророцтва джентльмена в білому жилеті, вважав, що, поки Олівер у трунаря лиш на випробуванні, про нього краще не згадувати — нехай спочатку містер Сауербері остаточно закріпить його за собою семирічним контрактом і тим самим усуне раз і назавжди загрозу повернення Олівера під опіку парафії.
— Ну, що ж! — мовив містер Сауербері, беручи свого капелюха. — Що швидше ми впораємо це діло, то краще. Ною, лишайся тут за мене. Олівере, надягай картуза й ходім. — І в супроводі Олівера він вирушив виконувати свої професійні обов’язки.
Спочатку вони йшли багатолюдними, густонаселеними кварталами міста, а потім, звернувши у вузьку вулицю, ще бруднішу й убогішу за пройдені, почали шукати потрібний їм будинок. Усі будинки на тій вулиці були великі, високі, але старі й населені бідняками — про це достатньою мірою свідчили облуплені стіни, не кажучи вже про жалюгідного вигляду перехожих, які, сховавши під пахвами руки, зіщулившись, поспішали кудись у своїх справах. Колись на перших поверхах цих будинків містилися крамниці, але тепер усі вони були наглухо позабивані й поволі руйнувалися; заселені були тільки горішні поверхи. Деякі споруди, певно, давно б завалилися від часу, якби їх не підпирали великі дерев’яні бруси, вкопані в обочину бруківки. Проте навіть ці хисткі руїни, очевидно, правили за нічний притулок бездомним злидарям, бо нетесані дошки на дверях та вікнах були подекуди зірвані, щоб можна було пролізти досередини. У канавах стояла брудна, смердюча вода. Навіть дохлі пацюки, що гнили в цих нечистотах, були гидотно кощаві.
Біля розчинених дверей, до яких підійшов Олівер із своїм хазяїном, не було ні молотка, ні дзвоника. Тож, звелівши Оліверу йти слідом, — мовляв, нема чого боятись, — трунар обережно, навпомацки пройшов темним коридором і піднявся сходами на другий поверх. На площадці він наткнувся на якісь двері й постукав кісточками пальців.
Двері відчинила дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. Зазирнувши до кімнати, трунар відразу ж зрозумів, що саме сюди йому й треба. Він увійшов, Олівер — за ним.
В кімнаті було нетоплено, але якийсь чоловік сидів, скоцюрбившись, перед холодним каміном. Поряд з ним, присунувши до каміна ослінчик, сиділа стара жінка. В іншому кутку тулились одне до одного кілька обідраних дітлахів, а в маленькому закапелку навпроти дверей лежало щось, накрите старою ковдрою. Олівер, кинувши погляд у той бік, затремтів і мимоволі притиснувся до свого хазяїна; він здогадався, що під ковдрою лежить труп.
Чоловікове обличчя було худе й дуже бліде, чуб і борода сиві, очі налиті кров’ю. Обличчя старої геть зморщилося, два останні зуби стирчали над нижньою губою, а очі були блискучі її пронизливі. Олівер боявся дивитись і на неї, і на чоловіка. Надто схожі вони були на пацюків, яких він бачив на вулиці.
— Не смій підходити до неї! — підхопившись, гнівно вигукнув чоловік, коли трунар наблизився до закапелка. — Назад! Будь ти проклятий, назад, поки живий!
— Пусте, друже! — мовив трунар, звиклий до горя в усіх його виявах. — Пусте!
— Слухай! — скрикнув чоловік, стиснувши кулаки й люто тупнувши ногою. — Слухай! Я не дозволю закопати її в землю. Вона і там не матиме спокою. Хробаки точитимуть її, хоч поживи їм не буде — від неї й так лишилися самі кістки.
Трунар не став відповідати на цю маячню; діставши з кишені мірку, він опустився навколішки перед покійницею.
— Ох! — вигукнув чоловік, обливаючися сльозами і вклякаючи біля ніг померлої. — На коліна, на коліна перед нею ви всі, й затямте мої слова! Кажу вам, її заморили голодом! Я не знав, що їй так погано, поки в неї не почалася гарячка. І тоді я побачив, що від неї залишилися самі кістки й шкіра. В каміні не було вогню, в нас не було навіть свічки. Вона померла в пітьмі — в пітьмі! Навіть діток своїх не побачила наостанку, ми тільки чули, як вона пошепки кличе їх. Заради неї я жебракував на вулицях, і за це мене запроторили до в’язниці. Коли я повернувся, вона вже конала, і серце мов обкипіло кров’ю, бо її заморили голодом. Присягаюся господом богом, який усе це бачив, — її заморили голодом! — Він заголосив і, рвучи на собі волосся, повалився на підлогу; очі його закотилися, на губах виступила піна. Перелякані діти залементували, але стара, яка доти сиділа незворушно, ніби й не чуючи того, що робиться довкола, гримнула на них, і вони принишкли. Тоді вона розпустила хустку на шиї вдівця, який усе ще лежав на підлозі, і нетвердою ходою підійшла до трунаря.
— Це моя дочка, — сказала стара, хитнувши головою в бік небіжчиці, й уста її скривились у безглуздій посмішці, страшнішій за смерть. — Боже, боже! Хіба не дивно: я, її мати, весела й здорова, а вона лежить отам холодна, заклякла! Боже, боже! Подумати тільки! Сміх, та й годі! Сміх, та й годі!
Бурмочучи щось, ця жалюгідна істота раз у раз заходилася огидним реготом, аж поки побачила, що трунар зібрався йти.
— Стривайте! — гучно прошепотіла вона. — Коли її ховатимуть — завтра, післязавтра чи сьогодні ввечері? Я опорядила її й маю йти за труною. Пришліть мені плаща — довгого теплого плаща, бо ж надворі така холоднеча. І перше, ніж іти, нам треба буде випити вина й закусити пирогом! А втім, нехай. Пришліть краще хлібця — буханку хлібця й кухоль води. Чоловіче добрий, ви ж пришлете хлібця? — занепокоєно спитала вона, хапаючи трунаря за рукав уже біля самих дверей.
— Авжеж, авжеж, — відповів трунар. — Усе, що забажаєте! — Він вирвався з рук старої і квапливо вийшов, тягнучи за собою Олівера.
Наступного дня (родині тим часом було надано допомогу: містер Бамбл сам відніс туди двофунтовий буханець хліба й шматок сиру) Олівер із своїм хазяїном повернулися до злиденного помешкання. Містер Бамбл чекав на них разом з чотирма мешканцями робітного дому, що мали нести труну. На плечі старої й удівця накинули благенькі чорні плащі, потім трунар пригвинтив віко нічим не оббитої домовини, носильники завдали її собі на плечі й винесли на вулицю.
— А тепер наддайте ходи, бабусю, — прошепотів Сауербері на вухо старій. — Ми запізнимось, а священик чекати не любить. Ану, вперед, хлопці, налягайте на ноги!
Після такого наказу носильники побігли підтюпцем із своєю легкою ношею, а вдівець і мати небіжчиці подалися слідом, намагаючись не відставати. Містер Бамбл і Сауербері бадьоро чимчикували попереду, а Олівер, у якого ноги були не такі довгі, як у його хазяїна, біг збоку.
Проте, всупереч передбаченням містера Сауербері, їм можна було б і не поспішати: коли вони дійшли до занедбаної, зарослої кропивою ділянки цвинтаря, на якій ховали коштом парафії, священика там ще не було, а паламар, що сидів біля каміна в ризниці, висловив припущення, що прийде він десь за годину. Тож труну поставили край могили, і родичі небіжчиці стали в грязюці над нею, терпеливо чекаючи під холодною мжичкою, а якісь обідрані хлопчаки, приваблені цікавим видовищем, галасливо затіяли грати в піжмурки поміж могил, раз у раз для забави перестрибуючи через труну. Містер Сауербері й Бамбл, на правах близьких друзів паламаря, сиділи з ним біля каміна й читали газети.
Нарешті, через годину з гаком, містер Бамбл, Сауербері й паламар підбігли до могили, а слідом за ними з’явився священик, який на ходу надягав стихар. Містер Бамбл для порядку пригостив ціпком двох-трьох хлопчаків, а слуга божий, прочитавши з панахиди рівно стільки молитов, скільки встиг за чотири хвилини, віддав стихаря паламареві й пішов геть.
— Ну, Білле, закопуй, — сказав Сауербері могильникові.
Робота була неважка: в братській могилі стояло стільки трун, що від віка горішньої до поверхні лишалося всього кілька футів. Могильник засипав яму, сяк-так притоптав землю ногами, узяв заступ на плече й пішов, а за ним, галасуючи, побігли хлопчаки, розчаровані тим, що розвага тривала так недовго.
— Ходімо, друже, — мовив Бамбл, поплескавши вдівця по спині. — Ходімо, бо зараз зачинять браму.
Вдівець, котрий як став над могилою, так і простояв увесь час непорушно, здригнувся, підвів голову, подивився на Бамбла, ступив кілька кроків і впав непритомний. Божевільній старій було не до зятя: вона саме голосила через те, що трунар забрав у неї плащ. Тому на бідолаху хлюпнули холодною водою з кухля, а коли він опритомнів, його випровадили за цвинтарну браму, замкнули її і розійшлися кожен своєю дорогою.
— Ну як, Олівере, — спитав Сауербері, коли вони рушили додому. — Сподобалося?
— Так, сер, сподобалося, дякую, — відповів Олівер, повагавшись. — Але не дуже, сер.
— Ет, з часом звикнеш, — сказав Сауербері. — А як звикнеш, то воно тобі буде за іграшку, хлопче.
Олівер подумав, чи довго довелося звикати містерові Сауербері. Але вирішив, що краще цього не питати, і мовчки пішов до контори, міркуючи про все побачене й почуте.
аблубла. Дужегарна стаття
Так. Твір гарний