«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ VII

Олівер не здається

Ноа Клейпол мчав вулицями щодуху й не спинився перевести подих, аж доки не добіг до воріт робітного дому. Там він постояв із хвилину, зібравшись із силами, наготував добрий запас ридань і надав своєму обличчю якнайжаліснішого виразу, сповненого сліз і жаху. Потім щосили загрюкав у хвіртку. Старий убогий, що відчинив, побачив перед собою таку скорботну міну, що навіть він — людина, яка щодня бачила навколо самі лише нещасні обличчя, — мимоволі відсахнувся від подиву.

— Та що ж сталося з хлопцем? — вигукнув старий.
— Містере Бамбле! Містере Бамбле! — закричав Ноа, майстерно вдаючи розпач.

Він волав так голосно й схвильовано, що його почув не лише сам містер Бамбл, який саме був неподалік, а й так стривожився, що вискочив на подвір’я навіть без свого трикутного капелюха. Це була подія справді виняткова, адже вона доводила: навіть доглядач робітного дому, охоплений раптовим сильним поривом, здатен на мить утратити самовладання й забути про власну гідність.

— Ох, містере Бамбле, сер! — задихаючись, промовив Ноа. — Олівер, сер… Олівер…

— Що? Що сталося? — перебив його містер Бамбл, і в його холодних, мов метал, очах блиснула іскорка вдоволення. — Він же не втік? Не втік, га, Ноа?

— Ні, сер, не втік. Але він сказився, — відповів Ноа. — Він хотів мене вбити, сер! Потім кинувся на Шарлотту. А тоді й на господиню! Ой, як же мені боляче! Які страшні муки, сер!

І тут Ноа заходився корчитися й звиватися, мов вугор, приймаючи найхимерніші пози. Цим він намагався переконати містера Бамбла, що від лютого й кривавого нападу Олівера Твіста зазнав тяжких внутрішніх ушкоджень і зараз терпить неймовірні муки.

Побачивши, що його розповідь цілком приголомшила містера Бамбла, Ноа вирішив посилити враження. Він заголосив про свої страшні рани разів у десять голосніше. А коли помітив, що подвір’ям іде джентльмен у білому жилеті, його голосіння стали ще трагічнішими: Ноа чудово розумів, як важливо привернути увагу цього пана й викликати в нього обурення.

Довго чекати не довелося. Не встиг джентльмен зробити й трьох кроків, як сердито обернувся й запитав, чого це те молоде щеня так вищить і чому містер Бамбл досі не допоможе йому якимось засобом, після якого всі ці несамовиті вигуки припиняться самі собою.

— Це бідний хлопчик із безплатної школи, сер, — відповів містер Бамбл. — Його мало не вбив… просто мало не вбив молодий Твіст.

— Їй-богу! — вигукнув джентльмен у білому жилеті, різко зупинившись. — Я ж знав! Від самого початку передчував, що цей зухвалий маленький дикун урешті-решт закінчить на шибениці!

— Він ще й на служницю напав, сер, — додав містер Бамбл, смертельно збліднувши.

— І на господиню теж! — вставив Ноа Клейпол.
— І, здається, ти казав, що й на господаря? — уточнив містер Бамбл.
— Ні, його вдома не було. А то й його прикінчив би, — відповів Ноа. — Він сам так сказав.

— Ага, сказав, що хоче його вбити? Так, хлопче? — перепитав джентльмен у білому жилеті.

— Так, сер, — підтвердив Ноа. — І господиня просила передати, чи не міг би містер Бамбл зараз же прийти й добряче відшмагати його, бо господаря немає вдома.

— Авжеж, хлопче, авжеж, — доброзичливо всміхнувся джентльмен у білому жилеті й поплескав Ноа по голові, яка була дюймів на три вища за його власну. — Ти хороший хлопчик. Дуже хороший. Ось тобі пенні. А ви, Бамбле, беріть свою палицю й негайно йдіть до Совербері. Подивіться, що там найкраще зробити. І не церемоньтеся з ним.

— Не церемонитимуся, сер, — відповів доглядач.

Поправивши трикутного капелюха й міцніше стиснувши ціпок, містер Бамбл разом із Ноа Клейполом поспішив до похоронної крамниці.

Там становище анітрохи не змінилося на краще. Містер Совербері ще не повернувся, а Олівер із тією самою силою й завзяттям гамселив ногами у двері підвалу. Розповіді місіс Совербері та Шарлотти про його лють були такими страхітливими, що містер Бамбл вирішив спершу спробувати домовитися, а вже потім відчиняти двері.

Для початку він копнув двері ззовні, а тоді нахилився до замкової щілини й поважно промовив:

— Олівере!
— Відчиніть і випустіть мене! — долинуло з підвалу.
— Ти впізнаєш, хто з тобою говорить? — запитав містер Бамбл.
— Упізнаю, — відповів Олівер.
— То ти, виходить, не боїшся цього голосу, еге ж? І зовсім не тремтиш, коли я до тебе звертаюся? — спитав містер Бамбл.
— Ні! — сміливо відповів Олівер.

Такої відповіді містер Бамбл аж ніяк не чекав. Зазвичай усі реагували зовсім інакше. Він розгублено відступив від замкової щілини, випростався на весь зріст і мовчки перевів здивований погляд з одного присутнього на іншого.

— Ой, містере Бамбле, та він, мабуть, збожеволів, — сказала місіс Совербері. — Жоден хлопчина при здоровому глузді не насмілився б так із вами розмовляти.

— Ні, мадам, справа не в божевіллі, — поважно промовив містер Бамбл після кількох хвилин глибоких роздумів. — Справа в м’ясі.

— У… м’ясі? — здивувалася місіс Совербері.

— Саме так. У м’ясі, мадам, — із суворим наголосом повторив містер Бамбл. — Ви його перегодували. Ви, мадам, розбудили в ньому душу й гонор, які зовсім не личать хлопцеві його становища. Члени опікунської ради, люди практичної мудрості, вам це підтвердять. Навіщо біднякам душа чи почуття? Досить уже того, що ми дозволяємо їм мати живе тіло. Якби ви годували цього хлопця самою вівсяною юшкою, нічого такого не сталося б.

— Господи милостивий! — побожно звела очі до кухонної стелі місіс Совербері. — Ось до чого доводить надмірна щедрість!

Щедрість місіс Совербері щодо Олівера полягала лише в тому, що вона щедро віддавала йому всі недоїдки та рештки, яких більше ніхто не хотів їсти. Тож було неабияким виявом її смирення й самопожертви те, що вона мовчки стерпіла важкі докори містера Бамбла. Хоча, задля справедливості, вона була цілком невинна в тому, в чому він її звинувачував, — і думкою, і словом, і ділом.

— Так ось, — провадив містер Бамбл, коли місіс Совербері знову опустила очі, — єдине, що тепер можна зробити, — це залишити його в підвалі на день-другий, хай трохи зголодніє. А тоді випустити й до кінця учнівства тримати виключно на вівсяній юшці. Він із поганої сім’ї. Запальна вдача, місіс Совербері! І годувальниця, і лікар казали, що його мати дісталася сюди, долаючи такі страждання й труднощі, які давно звели б у могилу будь-яку порядну жінку.

Почувши лише кілька слів і зрозумівши, що йдеться про його матір, Олівер знову почав щосили гамселити ногами у двері. Гуркіт був такий шалений, що заглушив усі інші звуки.

Саме цієї миті повернувся містер Совербері. Йому докладно розповіли про «злочин» Олівера, не забувши прикрасити події всіма подробицями, які, на думку дам, мали якнайдужче розпалити його гнів. Совербері миттю відімкнув двері підвалу й, схопивши непокірного учня за комір, силоміць витяг його назовні.

Одяг Олівера був розірваний після побоїв, обличчя вкрите синцями й подряпинами, а скуйовджене волосся спадало на чоло. Проте гнів ще не згас. Коли його витягли з підвалу, він сміливо зиркнув на Ноа спідлоба й не виказав ані крихти страху.

— Гарний же ти хлопець, нічого не скажеш! — буркнув Совербері, добряче струсонувши Олівера й давши йому ляпаса.

— Він ображав мою матір, — відповів Олівер.

— То й що з того, невдячне ти стерво? — озвалася місіс Совербері. — Вона заслуговувала й на такі слова, і на ще гірші.

— Ні, не заслуговувала! — твердо сказав Олівер.
— Заслуговувала, — відрізала місіс Совербері.
— Це брехня! — вигукнув Олівер.

Місіс Совербері враз зайшлася гіркими сльозами. Потік цих сліз не залишив містерові Совербері жодного вибору. Якби він бодай на мить завагався й не покарав Олівера з усією суворістю, то, як легко підтвердить будь-який досвідчений читач, відповідно до всіх неписаних законів подружніх суперечок його негайно оголосили б грубіяном, безсердечним чоловіком, образником дружини, жалюгідною подобою чоловіка та ще безліччю не менш утішних назв, перелічити які в межах цього розділу просто неможливо.

Заради справедливості слід сказати, що містер Совербері, наскільки дозволяв його не надто рішучий характер, ставився до хлопця цілком доброзичливо. Можливо, тому, що це було йому вигідно, а можливо — тому, що його дружина Олівера недолюблювала. Та сльози місіс Совербері не залишили йому іншого виходу. Він добряче відлупцював хлопця — настільки старанно, що навіть вона лишилася задоволена, а подальше втручання містера Бамбла з його парафіяльною різкою вже видавалося майже зайвим.

Решту дня Олівер просидів замкнений у задній кухні в товаристві насоса для води та окрайця хліба. А надвечір місіс Совербері, виголосивши за дверима ще кілька зовсім нелестних зауваг про пам’ять його матері, відчинила кімнату й під глузування Ноа та Шарлотти наказала хлопцеві йти нагору, до свого похмурого ліжка.

Лише залишившись на самоті в тиші й мороці похоронної майстерні, Олівер дав волю почуттям, які неминуче мали переповнити дитяче серце після всього, що випало йому цього дня. На їхні образи він відповідав лише презирливим поглядом. Удари терпів мовчки, не видавши жодного крику. Гордість, що палала в його серці, не дозволила б йому застогнати навіть тоді, якби його живцем кинули у вогонь. Але тепер, коли ніхто не міг його ні побачити, ні почути, він упав навколішки, затулив обличчя руками й розридався так гірко, що, дай Боже, аби небагатьом дітям доводилося проливати такі сльози.

Довго Олівер стояв навколішки, не ворушачись. Свічка вже майже догоріла, коли він нарешті підвівся. Обережно озирнувшись і уважно прислухавшись, хлопець тихенько відсунув засуви й прочинив двері.

Надворі була холодна темна ніч. Зірки здавалися Оліверові набагато далі від землі, ніж будь-коли раніше. Не було ані найменшого подиху вітру, а темні тіні дерев, нерухомо застиглі на землі, скидалися на примарні обриси могил.

Він тихо зачинив двері. Скориставшись останнім тьмяним світлом свічки, зав’язав у хустинку весь свій небагатий одяг, сів на лаву й став чекати світанку.

Щойно перший промінь ранкового світла почав пробиватися крізь щілини у віконницях, Олівер підвівся й знову відсунув засуви. Потім він тихо зачинив за собою двері — й опинився на безлюдній вулиці.

Олівер розгублено подивився праворуч, потім ліворуч, не знаючи, куди тікати. Він згадав, як не раз бачив вози, що повільно підіймалися дорогою на пагорб. Тож рушив тим самим шляхом. Дійшовши до стежки, яка пролягала через поля й трохи далі знову виходила на велику дорогу, він звернув на неї й швидко пішов уперед.

Саме цією стежкою, добре пам’ятав Олівер, він колись дріботів поруч із містером Бамблом, коли той уперше вів його з дитячої ферми до робітного дому. Дорога пролягала просто повз той будиночок. Від цієї думки серце хлопця тривожно забилося, і він уже був ладен повернути назад. Та він уже пройшов чималу відстань, а повернення означало б лише даремно втратити час. До того ж була така рання година, що навряд чи хтось міг його помітити. Тож Олівер пішов далі.

Незабаром він дістався будинку. Усе ще спало — жодних ознак, що хтось прокинувся. Олівер зупинився й зазирнув у садок. На одній із маленьких грядок поралося якесь дитя, виполюючи бур’яни. Почувши кроки, воно підвело бліде обличчя, і Олівер упізнав одного зі своїх колишніх товаришів. Він щиро зрадів цій зустрічі перед відходом. Хоч той хлопчик був молодший, саме він колись став його маленьким другом і товаришем по дитячих іграх. Вони безліч разів разом терпіли побої, голод і покарання, разом сиділи замкнені, розділяючи одне на двох своє нелегке дитинство.

— Тс-с, Діку! — тихо мовив Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув між прутами худеньку руку, щоб привітатися. — Хтось уже прокинувся?

— Ні. Лише я, — відповів хлопчик.

— Не кажи нікому, що бачив мене, Діку, — попросив Олівер. — Я тікаю. Вони б’ють мене й знущаються з мене. Я йду шукати своєї долі… десь далеко звідси. Сам не знаю куди. Господи, який же ти блідий…

— Я чув, як лікар сказав, що я помираю, — із ледь помітною усмішкою відповів хлопчик. — Я дуже радий тебе бачити, любий. Але не затримуйся… не затримуйся.

— Ні, я мушу попрощатися з тобою, — сказав Олівер. — Ми ще неодмінно побачимося, Діку. Я знаю, що побачимося. Ти одужаєш і будеш щасливий.

— Сподіваюся, — тихо відповів хлопчик. — Але вже після смерті, а не тут. Лікар, мабуть, має рацію, Олівере. Мені так часто сняться Небо, ангели й добрі обличчя, яких я ніколи не бачу, коли не сплю. Поцілуй мене.

Він виліз на низеньку хвіртку, обійняв Олівера своїми худенькими рученятами й прошепотів:

— Прощавай, любий. Нехай Бог тебе береже!

Це благословення злетіло з уст маленької дитини. Воно було першим добрим побажанням, яке Олівер почув на свою адресу. І хоч попереду на нього чекали тяжкі випробування, страждання, поневіряння, цих слів він не забув уже ніколи.

Розділ VIII

Олівер вирушає до Лондона. Дорогою він знайомиться з дивним юнаком

Олівер дістався перелазу, де закінчувалася стежка, і знову вийшов на великий шлях. Було вже восьма ранку. Хоч місто лишилося майже за п’ять миль позаду, він до самого полудня то біг, то ховався за живоплотами, боячись, що за ним поженуться й упіймають. Нарешті хлопець сів перепочити біля дорожнього каменя й уперше серйозно замислився, куди податися і як заробляти собі на життя.

На камені великими літерами було вибито: до Лондона — сімдесят миль. Це слово відразу пробудило в його душі нові надії. Лондон! Велетенське місто! Там його ніхто не знайде — навіть містер Бамбл. Старі мешканці робітного дому не раз казали, що в Лондоні кмітливий хлопець не пропаде. У тому величезному місті можна знайти безліч способів заробити на життя, про які люди з провінції навіть не здогадуються. Для бездомного хлопчика, який без чужої допомоги приречений загинути просто на вулиці, це було найкраще місце у світі. Від цієї думки Олівер схопився на ноги й рішуче рушив уперед.

Він подолав ще чотири милі, перш ніж згадав, скільки випробувань доведеться витерпіти, щоб дістатися Лондона. Ця думка трохи остудила його запал. Він уповільнив крок і почав міркувати, чи вистачить йому засобів на таку далеку дорогу. У вузлику лежали окраєць хліба, груба сорочка й дві пари панчіх. У кишені був ще й пенні — винагорода, яку після одного похорону дав йому містер Сауербері за те, що Олівер того дня особливо добре виконав свою роботу.

«Чиста сорочка — це, звісно, чудово, — подумав Олівер. — І дві пари заштопаних панчіх теж не зайві. Та й пенні — річ корисна. Але для шістдесяти п’яти миль зимової дороги це слабка підмога».

Як і більшість людей, він легко знаходив причини для тривоги, але зовсім не міг придумати, як їх подолати. Даремно поламавши голову, Олівер лише перевісив вузлик на друге плече й знову рушив уперед.

Того дня він пройшов двадцять миль. За весь час з’їв лише суху скоринку хліба й кілька разів напився води, яку випрошував біля придорожніх хатин. Коли настала ніч, він звернув у луку, підліз під великий стіг сіна й вирішив перечекати там до ранку. Спочатку було страшно: вітер тужливо завивав над порожніми полями, хлопець мерз, голодував і почувався самотнішим, ніж будь-коли у своєму житті. Та довга дорога виснажила його настільки, що невдовзі він заснув, забувши всі свої турботи.

Прокинувшись наступного ранку, Олівер відчув, що закляк від холоду, а голод став таким нестерпним, що вже в першому селі довелося віддати свій пенні за маленьку хлібину. До вечора він подолав лише дванадцять миль. Ноги були геть натерті, а коліна так тремтіли від утоми, що ледве тримали його. Ще одна ніч у холодній сирій темряві зовсім виснажила хлопця, і вранці він уже майже не йшов, а ледве волочив ноги.

Біля підніжжя крутого пагорба Олівер дочекався поштового диліжанса й попросив милостиню в пасажирів, що їхали нагорі. Та майже ніхто навіть не звернув на нього уваги. Лише кілька людей глузливо сказали:

— Дочекайся, поки ми виїдемо на вершину, а тоді покажи, як швидко зможеш бігти за півпенні!

Бідолашний Олівер спробував бігти слідом за диліжансом, але швидко відстав: виснаження й побиті ноги не дозволяли йому рухатися швидше. Побачивши це, пасажири поховали свої монети назад у кишені.

— Ледацюга! — заявили вони. — Не заслужив він жодного пенні!

Диліжанс із гуркотом покотився далі, залишивши після себе лише густу хмару дорожнього пилу.

У деяких селах стояли великі розфарбовані щити з попередженням, що кожного жебрака, спійманого в цій окрузі, відправлять до в’язниці. Це так налякало Олівера, що він поспішав якомога швидше залишити такі місця. В інших селах він мовчки стояв на подвір’ях заїжджих дворів і сумно дивився на людей, які проходили повз. Зазвичай усе закінчувалося тим, що господиня наказувала котромусь із поштових хлопців, які байдикували неподалік, прогнати дивного незнайомця, бо була певна: він прийшов щось украсти.

Якщо ж Олівер просив милостиню біля фермерського дому, йому найчастіше погрожували спустити собаку. А варто було лише зазирнути до якоїсь крамниці, як одразу згадували про церковного доглядача. Від самого цього слова серце хлопця завмирало від жаху — адже воно часто було єдиним, що залишалося в нього за довгі години голоду.

Якби не добросердий доглядач платної застави та милосердна літня жінка, поневіряння Олівера завершилися б так само, як колись закінчилися страждання його матері. Іншими словами, він майже напевно помер би просто на великому шляху. Та доглядач нагодував його хлібом із сиром. А стара жінка, чий онук після корабельної аварії поневірявся босоніж десь у далекому краї, зглянулася над бідним сиротою. Вона віддала йому все, чим могла поділитися, і навіть більше. Але найдорожчими були її лагідні слова, щире співчуття й сльози, сповнені жалю. Вони запали в душу Олівера набагато глибше, ніж усі страждання, яких він зазнав за своє коротке життя.

Рано-вранці сьомого дня після втечі з рідного містечка Олівер, кульгаючи, дістався невеликого містечка Барнет. Віконниці ще були зачинені, вулиці — безлюдні. Сонце саме сходило, сяючи в усій своїй красі, але його проміння лише ще виразніше підкреслювало самотність і безпорадність хлопчика. Він сидів на чужому ґанку, весь у пилюці, зі збитими до крові ногами.

Поступово віконниці почали відчинятися, на вулицях з’явилися перехожі. Дехто зупинявся, щоб кілька секунд роздивитися Олівера, інші, проходячи повз, озиралися на нього. Але ніхто не простягнув руки допомоги й не поцікавився, звідки він узявся. Просити милостиню Олівер не наважувався. Тож він просто сидів і мовчав.

Минув уже чималий час. Олівер, зіщулившись на сходинці, байдуже розглядав незвично велику кількість шинків — у Барнеті чи не кожен другий будинок був трактиром або таверною. Він проводжав поглядом диліжанси, що безперервно котилися дорогою, і дивувався, як легко вони долають за кілька годин шлях, на який йому самому знадобився цілий тиждень неймовірної витримки й сили волі. Раптом він помітив, що хлопець, який кілька хвилин тому пройшов повз нього, повернувся й тепер уважно розглядає його з протилежного боку вулиці. Спершу Олівер не звернув на це уваги, але незнайомець не відводив очей так довго, що він мимоволі підняв голову й подивився у відповідь. Тоді хлопець перейшов через дорогу, підійшов майже впритул і запитав:

— Агов, приятелю! Що сталося?

На вигляд він був приблизно Оліверового віку, але такого дивакуватого хлопця Олівер ще ніколи не зустрічав. Кирпатий ніс, низьке чоло, нічим не примітне обличчя й такий брудний одяг, що важко було уявити щось гірше. Проте поводився він не як хлопчина, а як дорослий чоловік. На зріст був нижчий за свої роки, трохи клишоногий, із маленькими гострими й хитрими очима. Капелюх ледь тримався на маківці й, здавалося, ось-ось упаде. Та його власник мав вправну звичку час від часу різко смикати головою, і капелюх щоразу повертався на місце. На ньому висів величезний чоловічий сюртук, який сягав майже до п’ят. Манжети він підгорнув мало не до ліктів, щоб визволити руки з надто довгих рукавів, а руки, схоже, тільки й чекали нагоди опинитися в кишенях вельветових штанів — там вони й перебували майже весь час. Загалом цей юний джентльмен мав такий розв’язний і самовпевнений вигляд, ніби давно звик командувати світом, хоча зріст його ледве сягав чотирьох з половиною футів, а то й менше.

— Агов, приятелю! Що сталося? — повторив дивний хлопець.

— Я дуже голодний… і страшенно втомився, — відповів Олівер. На очах у нього заблищали сльози. — Я дуже довго йшов. Уже сім днів у дорозі.

— Сім днів пішки? — присвиснув незнайомець. — Ясно. Тікаєш від дзьоба, так? Але, здається, — І, помітивши, що Олівер нічого не второпає, додав: — ти, друзяко, не знаєш, хто такий дзьоб.

Олівер несміливо відповів:

— Я завжди думав, що «дзьоб» — це в птаха.

— От уже справді зелене ти хлопча! — розсміявся незнайомець. — «Дзьоб» — це суддя. А коли йдеш за наказом судді, то дорога завжди тільки вгору, а назад уже не повертаєшся. Хіба ти ніколи не був на «млині»?

— На якому млині? — здивувався Олівер.

— На якому? Та на тому самому! Він такий маленький, що поміщається всередині кам’яного глека. І найкраще працює тоді, коли в людей безгрошів’я, бо тоді охочих потрапити туди хоч відбавляй. Та годі про це, — урвав він сам себе. — Тобі зараз потрібна їжа, і ти її матимеш. У мене самого в кишені небагато — лише шилінг та дріб’язок. Але чим багатий, тим і поділюся. Ну, підводься! Ось так. Ходімо!

Підтримавши Олівера, дивний хлопець повів його до найближчої бакалійної крамниці. Там він купив добрий шматок готової шинки й невелику хлібину — як сам висловився, «чотирипенсовий буханець». Щоб шинка не припадала пилом, він спритно видовбав у хлібі заглибину, вийнявши частину м’якуша, і сховав м’ясо всередину.

Поклавши хлібину під пахву, хлопець завернув до маленького шинку й провів Олівера до кімнати для простих відвідувачів у глибині будинку. За його наказом принесли кухоль пива. На запрошення нового знайомого Олівер негайно взявся до їжі й уперше за багато днів досхочу наївся. А дивний хлопець тим часом раз у раз уважно поглядав на нього.

— До Лондона прямуєш? — запитав дивний хлопець, коли Олівер нарешті доїв.
— Так.
— Є де переночувати?
— Немає.
— А гроші?

— Теж немає.

Незнайомець присвиснув і засунув руки в кишені так глибоко, наскільки дозволяли широкі рукави його завеликого сюртука.

— Ти живеш у Лондоні? — поцікавився Олівер.

— Авжеж. Коли буваю вдома, — відповів хлопець. — Гадаю, тобі ж треба десь переночувати цієї ночі?

— Дуже треба, — відповів Олівер. — Відтоді як я пішов із рідних місць, жодної ночі не спав під дахом.

— Через це можеш не перейматися, — сказав юний джентльмен. — Я сьогодні якраз повертаюся до Лондона. Там живе один поважний старий добродій. Якщо тебе йому порекомендує хтось зі знайомих, він безкоштовно дасть нічліг і навіть не спитає, чи є в тебе чим заплатити. А мене він знає? Та ні, що ти! Зовсім не знає. Анітрохи. Авжеж ні!

Останні слова хлопець вимовив із лукавою усмішкою, даючи зрозуміти, що жартує, після чого допив своє пиво.

Пропозиція була надто спокусливою, щоб від неї відмовитися. До того ж новий знайомий запевнив Олівера, що старий добродій майже напевно швидко знайде для нього зручне місце й допоможе влаштуватися. Після цього вони заговорили значно відвертіше. Так Олівер дізнався, що його нового приятеля звуть Джек Докінз і що він — улюбленець та вихованець того самого літнього джентльмена.

Щоправда, зовнішній вигляд містера Докінза не дуже переконував, що опіка його покровителя приносить комусь особливий добробут. Сам хлопець говорив надто розв’язно, поводився безтурботно, а ще з гордістю повідомив, що серед друзів його знають під прізвиськом Спритний Пройда. Олівер вирішив, що цей хлопчина просто легковажний і зіпсований, а всі повчання доброго старого досі були для нього марними. Він потай постановив якнайшвидше заслужити прихильність літнього добродія. А якщо Спритний Пройда і справді виявиться безнадійним бешкетником, як він уже майже не сумнівався, то ввічливо припинить із ним знайомство.

Джек Докінз не хотів заходити до Лондона засвітла, тому до міської застави в Іслінгтоні вони дісталися лише близько одинадцятої вечора. Від готелю «Ангел» вони звернули на Сент-Джонс-роуд, пройшли вузенькою вулицею до театру «Седлерс-Веллс», далі — через Ексмут-стрит і Коппіс-Роу, потім провулком повз робітний дім, перетнули місцевість, що колись називалася Гоклі-в-зе-Гоул, звідти вийшли на Літл-Саффрон-Гілл, а далі — на Велику Саффрон-Гілл. Спритний Пройда майже біг, наказуючи Оліверові не відставати ні на крок.

Хоч Оліверові й доводилося весь час стежити, щоб не загубити свого провідника, він усе ж устигав кидати короткі погляди довкола. Ніколи ще він не бачив такого брудного й жалюгідного місця. Вулиця була вузька, по коліна в багнюці, а повітря просякло важким смородом.

Обабіч тягнулися дрібні крамнички, але здавалося, що єдиним їхнім «товаром» були юрми дітей. Навіть пізньої години вони повзали біля дверей, снували туди-сюди або верещали всередині будинків. Єдиними закладами, які тут, схоже, процвітали, були шинки. У них найубогіші ірландці несамовито сварилися й галасували. Час від часу від головної вулиці відходили криті проходи й занедбані дворики. Там тулилися похилені будинки, а серед бруду буквально валялися п’яні чоловіки й жінки. З деяких дверей обережно вислизали кремезні, похмурі на вигляд чоловіки, які, судячи з усього, вирушали зовсім не на добрі справи.

Олівер саме подумав, чи не краще йому втекти, коли вони спустилися з пагорба. Його провідник міцно схопив його за руку, відчинив двері будинку неподалік Філд-лейн, швидко затягнув хлопця всередину й зачинив двері за ними.

У відповідь на свист Спритного Пройди знизу почувся голос:

— Ну, що там?
— Усе чисто! — відповів той.

Очевидно, це був умовний пароль, бо в глибині темного коридору спалахнуло тьмяне світло свічки. Там, де в старих кухонних сходах бракувало кількох балясин, показалося чоловіче обличчя.

— Вас двоє, — сказав чоловік, висунувши свічку вперед і прикривши очі долонею від світла. — А другий хто?
— Новий приятель, — відповів Джек Докінз, підштовхнувши Олівера вперед.
— Звідки він узявся?
— Із Гренландії.
— Фейгін нагорі?
— Так. Сортує хустинки. Підіймайтеся!

Свічка зникла, і обличчя теж розчинилося в темряві.

Олівер навпомацки підіймався темними, напівзруйнованими сходами. Однією рукою він торкався стіни, а другою міцно тримався за свого нового супутника. Кожен крок давався йому важко, тоді як провідник злітав угору так спритно й упевнено, ніби знав тут кожну сходинку. Він широко відчинив двері до задньої кімнати й завів туди Олівера.

Стіни й стеля були майже чорні від бруду та давнини. Перед каміном стояв простий дерев’яний стіл. На ньому — свічка, два чи три олов’яні кухлі, буханець хліба, масло й тарілка. На вогні шкварчала сковорода із сосисками, прив’язана мотузкою до камінної полиці, щоб не зісковзнула. Біля неї стояв дуже старий, зморщений єврей із виделкою для підсмажування в руці. Його відразливе, лиховісне обличчя майже повністю ховалося під сплутаним рудим волоссям. На ньому був засмальцьований фланелевий халат із розстебнутим коміром. Старий водночас стежив і за сосисками, і за сушаркою для одягу, на якій висіла сила-силенна шовкових носових хустинок.

На підлозі, впритул одна до одної, лежали грубі постелі зі старих мішків. За столом сиділи четверо чи п’ятеро хлопців — не старші за Спритного Пройди. Вони курили довгі глиняні люльки, пили міцний напій і поводилися так поважно, ніби були давно дорослими чоловіками.

Усі вони одразу обступили Джека, коли той щось пошепки сказав старому євреєві, а потім дружно повернулися до Олівера й широко вишкірилися. Старий теж усміхнувся — не випускаючи з рук виделки.

— Ось він, Фейгін, — сказав Джек Докінз. — Мій приятель Олівер Твіст.

Фейгін розтягнувся в усмішці, чемно вклонився Оліверові, потиснув йому руку й висловив надію, що матиме честь ближче з ним познайомитися.

Після цього юні курці один за одним підступили до хлопця й почали надзвичайно привітно тиснути йому руки — особливо ту, в якій він тримав свій вузлик. Один люб’язно кинувся повісити його капелюха, інший із ще більшою готовністю поліз йому до кишень, запевняючи, що, оскільки Олівер страшенно стомився, то не варто самому клопотатися й спорожняти їх перед сном.

Мабуть, ці прояви «гостинності» зайшли б іще далі, якби Фейгін не заходився щедро пригощати надто турботливих хлопчаків виделкою по головах і плечах.

— Ми дуже раді тебе бачити, Олівере, дуже раді, — сказав Фейгін. — Спритний Пройдо, знімай сосиски з вогню та присунь Оліверові діжку ближче до каміна. Ага, бачу, ти задивився на ці носові хустинки, любий? Їх тут чимало, правда? Ми просто перебрали їх перед пранням. Оце й усе, Олівере, тільки й того. Ха-ха-ха!

Останні слова старого зустрів гучний регіт усіх його багатообіцяючих вихованців. Після цього вся компанія взялася до вечері.

Олівер також отримав свою порцію. Потім Фейгін налив йому склянку гарячого джину з водою й наказав випити одразу, бо, мовляв, склянка потрібна іншому джентльменові.

Олівер слухняно випив усе до дна. Майже відразу він відчув, як чиїсь руки обережно поклали його на одну з постелей із мішків. За мить глибокий сон зморив його, і він забув про втому, голод і всі свої поневіряння.

Розділ IX

Нові подробиці про добродушного старого джентльмена та його здібних вихованців

Наступного ранку Олівер прокинувся вже досить пізно, добре виспавшись. У кімнаті, крім старого єврея, нікого не було. Той варив у невеликій каструльці каву на сніданок і тихенько насвистував собі під ніс, повільно помішуючи її залізною ложкою. Час від часу він завмирав, прислухаючись до найменшого шереху внизу, а переконавшись, що все спокійно, знову починав свистіти й помішувати каву.

Хоч Олівер уже розплющив очі, остаточно він ще не прокинувся. Існує дивний стан між сном і неспанням, коли за п’ять хвилин із напівзаплющеними очима людина встигає побачити більше снів, ніж за п’ять ночей глибокого сну. У такі миті свідомість ніби одночасно й спить, і пильнує: вона ще вловлює звуки та рухи довкола, але вже мандрує власними шляхами. Саме тоді можна бодай на мить відчути, на що здатен людський розум, коли його не стримує тілесна оболонка, — він перестрибує простір і час так легко, ніби їх зовсім не існує.

Саме в такому стані перебував Олівер. Крізь напівзаплющені повіки він бачив єврея, чув його тихе насвистування й скрегіт ложки об стінки каструлі. І водночас думками був десь далеко — серед майже всіх людей, яких будь-коли знав.

Коли кава була готова, єврей відсунув каструльку до каміна. Кілька хвилин він нерішуче стояв, ніби не знаючи, чим себе зайняти. Потім обернувся до Олівера, покликав його на ім’я. Відповіді не було — хлопчик, здавалося, міцно спав.

Переконавшись у цьому, старий навшпиньки підійшов до дверей і замкнув їх. Потім дістав, як здалося Оліверові, зі схованки в підлозі невелику скриньку й обережно поставив її на стіл. Коли він підняв кришку, його очі жадібно заблищали. Підсунувши до столу старий стілець, він сів і витяг зі скриньки розкішний золотий годинник, усипаний коштовним камінням.

— Ага! — прошепотів єврей, гидко всміхаючись і перекошуючи обличчя. — Розумники! Справжні молодці! До останнього тримали язика за зубами! Не виказали старому священникові, де сховали здобич. Не зрадили старого Фейгіна! І правильно зробили. Хіба це врятувало б їх від зашморгу? Ані на хвилину. Ні, ні, ні! Чудові хлопці! Чудові!

Бурмочучи щось іще в тому ж дусі, Фейгін поклав годинник назад. Потім дістав зі скриньки ще з пів дюжини інших і з такою самою насолодою розглядав кожен. Там були також персні, брошки, браслети та безліч інших прикрас із дорогоцінних металів і каміння, настільки вишуканих, що Олівер навіть не знав назв багатьох із них.

Повернувши коштовності на місце, старий дістав ще одну річ — таку маленьку, що вона вміщалася в нього на долоні. На ній був якийсь зовсім дрібний напис. Фейгін поклав її на стіл, затулив рукою від світла й довго, напружено вдивлявся. Нарешті, втративши надію щось розібрати, відкинувся на спинку стільця й пробурмотів:

— Яка ж чудова річ — смертна кара! Мертві не каються. Мертві не розповідають незручних історій. О, для нашого ремесла це справжній скарб! П’ятьох повісили рядочком — і жодного не лишилося, хто міг би видати своїх чи злякатися перед шибеницею.

Промовивши це, Фейгін, який досі задумливо дивився в порожнечу, раптом зустрівся поглядом з Олівером. Хлопчик мовчки й уважно дивився просто на нього. Їхні очі перетнулися лише на одну коротку мить — але й цього вистачило, щоб старий зрозумів: за ним спостерігали.

Він з гуркотом зачинив скриньку, вихопив зі столу хлібний ніж і люто скочив на ноги. Та навіть наляканий Олівер помітив, як сильно тремтіла його рука — лезо ножа дрижало в повітрі.

— Що це означає? — гаркнув Фейгін. — Чого ти на мене витріщився? Чому не спиш? Що ти бачив? Кажи! Швидше! Якщо життя дороге — кажи!

— Я просто більше не зміг заснути, сер, — тихо відповів Олівер. — Пробачте, якщо ненароком вам завадив.

— Годину тому ти ще не прокидався? — люто спитав Фейгін, свердлячи хлопця поглядом.
— Ні! Справді ні!
— Точно? — вигукнув старий, насупившись іще страшніше та загрозливо ступивши вперед.
— Даю вам слово, сер. Я справді не прокидався.

— Та годі, любий мій! — раптом лагідно мовив Фейгін, миттю повернувшись до своєї звичної манери. Він ще трохи погрався ножем, перш ніж покласти його на стіл, ніби взяв його до рук просто задля жарту. — Я ж знаю. Просто хотів тебе трохи налякати. Ти сміливий хлопець. Ха-ха! Дуже сміливий, Олівер.

Він потер руки й тихенько захихотів, але погляд його раз у раз тривожно ковзав до скриньки.

— Ти бачив ці гарненькі речі, любий? — запитав він після короткої паузи, поклавши руку на кришку.
— Так, сер.
— Он як… — промовив Фейгін і помітно зблід. — Це… це моє, Олівере. Усе моє невеличке добро. Лише ним і живу на старість. Люди називають мене скнарою. От і все — просто скнарою.

Олівер подумав, що людина, яка має стільки золотих годинників, а живе в такій брудній халупі, й справді, мабуть, страшенний скнара. Втім, він вирішив, що турбота про Пройду та інших хлопців, певно, коштує Фейгінові чималих грошей, тож лише шанобливо подивився на нього й запитав, чи можна встати.

— Авжеж, любий, звісно. Зачекай. Біля дверей, у кутку, стоїть глечик із водою. Принеси його сюди, а я дам тобі миску, щоб умитися.

Олівер підвівся, перейшов кімнату й нахилився по глечик. Коли ж обернувся, скриньки вже не було.

Він ледве встиг умитися й прибрати за собою, виливши воду з миски у вікно, як наказав Фейгін, коли повернувся Пройда. З ним був жвавий хлопчина, якого Олівер бачив напередодні ввечері з люлькою. Його урочисто представили як Чарлі Бейтса. Усі четверо сіли снідати. На столі були кава, гарячі булочки та шинка, які Пройда приніс, заховавши в корону свого капелюха.

— Ну що, — лукаво глянувши на Олівера, звернувся Фейгін до Пройди, — сподіваюся, сьогодні ви добре попрацювали зранку, мої любі?

— Працювали не покладаючи рук, — відповів Пройда.
— Як каторжні! — підхопив Чарлі Бейтс.
— Молодці! Молодці! — зрадів Фейгін. — І що ж ти приніс, Пройдо?
— Два гаманці.
— Повні? — нетерпляче спитав Фейгін.
— Не зовсім порожні, — відповів Пройда й витягнув два гаманці — зелений і червоний.
— Могло бути й краще, — сказав Фейгін, уважно заглянувши всередину. — Але робота чиста й акуратна. Майстер, еге ж, Олівере?
— Авжеж, сер, — відповів Олівер.

Після цих слів Чарлі Бейтс так зареготав, що Олівер лише здивовано подивився на нього — він не бачив у сказаному нічого смішного.

— А ти що приніс, любий? — звернувся Фейгін до Чарлі.
— Хусточки, — відповів той, викладаючи на стіл чотири носові хустинки.

— Дуже гарні, дуже, — сказав Фейгін, уважно їх оглянувши. — Але мітки ти випоров не надто добре, Чарлі. Нічого, ми їх акуратно приберемо голкою. Заодно й Олівера навчимо. Правда ж, Олівере? Ха-ха-ха!

— Залюбки, сер, — відповів хлопчик.
— Тобі ж хотілося б навчитися так легко робити хусточки, як Чарлі Бейтс?
— Дуже хотілося б, якщо ви мене навчите.

Ця відповідь видалася Чарлі такою неймовірно кумедною, що він знову вибухнув сміхом. Саме в ту мить він ковтнув каву, поперхнувся нею й ледь не задихнувся.

— Який же він зелений! — сказав Чарлі, нарешті відкашлявшись, ніби вибачаючись за свою неввічливість.

Пройда нічого не сказав. Лише насунув Оліверові чуба на очі й мовив:

— Згодом порозумнішаєш.

Помітивши, що хлопчик почервонів від збентеження, старий змінив тему й запитав, чи багато людей сьогодні зібралося на страту. Це здивувало Олівера ще більше, бо з відповідей обох хлопців було зрозуміло, що вони там побували. І він ніяк не міг збагнути, як їм удалося водночас і працювати так старанно.

Після сніданку веселий старий джентльмен і двоє хлопців почали грати в дуже дивну гру. Фейгін клав табакерку до однієї кишені штанів, записник — до іншої, годинник — у кишеню жилета, ланцюжок чіпляв на шию, а в сорочку встромляв шпильку з несправжнім діамантом. Потім щільно застібав сюртук, клав до кишень футляр для окулярів і носову хустинку, брав ціпок і починав походжати кімнатою, майстерно зображаючи поважного літнього пана, який прогулюється вулицею.

Часом він зупинявся біля каміна чи дверей, удаючи, що захоплено розглядає товари у вітрині. При цьому постійно озирався, ніби боявся злодіїв, і кумедно поплескував себе по всіх кишенях, перевіряючи, чи все на місці. Робив він це так природно й смішно, що Олівер реготав до сліз.

Тим часом обидва хлопці невідступно ходили за ним. Щойно старий обертався, вони так блискавично вислизали з поля його зору, що простежити за ними було неможливо. Нарешті Пройда ненароком наступав йому на ногу або зачіпав чобіт, а Чарлі водночас налітав ззаду. За одну-єдину мить вони примудрялися витягти табакерку, записник, годинник із ланцюжком, шпильку, носову хустинку й навіть футляр для окулярів. Якщо ж Фейгін відчував руку в якійсь із кишень, він одразу вигукував, у якій саме, і гра починалася спочатку. Після численних повторень цієї дивної гри до молодих джентльменів завітали дві молоді панянки — Бет і Ненсі. Волосся в них було пишне, хоч і недбало вкладене, а черевики та панчохи виглядали не надто охайно. Красунями їх назвати було важко, зате обличчя пашіли здоровим рум’янцем, і самі вони здавалися міцними та життєрадісними. Вони поводилися невимушено й привітно, тож Олівер відразу вирішив, що це дуже милі дівчата. І, безперечно, вони такими й здавалися.

Гості засиділися надовго. Коли одна з дівчат поскаржилася, що її «всередині морозить», на стіл виставили міцний напій, після чого розмова стала ще веселішою й жвавішою.

Нарешті Чарлі Бейтс заявив, що час вирушати на промисел. Олівер вирішив, що це, мабуть, якийсь дивний вислів на кшталт французького, який означає «піти гуляти». Невдовзі Пройда, Чарлі та обидві дівчини попрощалися й рушили геть, а доброзичливий старий єврей щедро дав їм грошей на кишенькові витрати.

— От бачиш, любий, — сказав Фейгін. — Гарне життя, чи не так? Вони пішли на весь день.

— Вони пішли працювати, сер? — запитав Олівер.

— Так, — відповів єврей. — Тобто якщо дорогою їм не трапиться якась нагода. А коли вже трапиться, будь певен, любий, вони її не проґавлять. Бери з них приклад, любий. Завжди бери з них приклад, — додав він, постукуючи кочергою по камінній плиті, щоб надати своїм словам більшої ваги. — Роби все, що вони скажуть, і слухайся їхніх порад у всьому. Особливо Пройду. З нього ще виросте велика людина, та й тебе в люди виведе, якщо наслідуватимеш його. — Ану скажи, любий, у мене носова хустинка визирає з кишені? — раптом урвав він себе.

— Так, сер, — відповів Олівер.

— Спробуй витягти її так, щоб я нічого не відчув. Як сьогодні вранці робили хлопці під час гри.

Олівер однією рукою трохи відтягнув край кишені — так само, як це робив Пройда, — а другою обережно й майже нечутно витягнув хустинку.

— Ну що, зникла? — вигукнув Фейгін.

— Ось вона, сер, — відповів Олівер, показуючи хустинку.

— Молодчина, любий! — весело сказав старий, схвально поплескавши хлопчика по голові. — Давно не бачив такого спритного хлопця. Ось тобі шилінг. Якщо й далі так старатимешся, станеш найвидатнішою людиною свого часу. А тепер іди сюди — покажу тобі, як випорювати мітки з носових хустинок.

Олівер ніяк не міг збагнути, який стосунок має вправне витягування хустинки з чужої кишені до того, щоб стати «великою людиною». Та він вирішив, що старий, який прожив набагато більше за нього, напевно, знає краще. Тож мовчки підійшов до столу й незабаром із головою поринув у свою нову науку.

Розділ X

Олівер ближче знайомиться з новими товаришами й дорого платить за здобутий досвід. Короткий, але надзвичайно важливий розділ цієї історії

Кілька днів поспіль Олівер майже не виходив із кімнати старого єврея. Він випорював мітки з носових хустинок, яких щодня приносили цілі оберемки, а іноді долучався до вже знайомої гри, у яку щоранку незмінно грали єврей, Пройда і Чарлі Бейтс.

Та згодом хлопець почав нудитися без свіжого повітря й дедалі наполегливіше просив старого дозволити йому ходити на роботу разом із двома товаришами.

Йому особливо кортіло стати до справи після того, як він ближче пізнав сувору «мораль» старого. Якщо Пройда або Чарлі Бейтс поверталися ввечері з порожніми руками, той розлого читав їм повчання про згубність ледарства й неробства, а щоб його слова краще запам’яталися, відправляв обох спати без вечері. Одного разу він навіть спустив їх зі сходів штурханами, хоча таке ревне втілення власних чеснот траплялося нечасто.

Нарешті одного ранку Олівер отримав довгоочікуваний дозвіл. Уже два чи три дні не було хустинок, з яких треба було випорювати мітки, та й обіди останнім часом стали зовсім убогими. Можливо, саме це й схилило старого до згоди. Хай там як, він дозволив Оліверові піти й доручив його опіці Чарлі Бейтса та його приятеля Пройди.

Троє хлопців вирушили в дорогу. Пройда, як завжди, ішов із закасаними рукавами та набекрень насунутим капелюхом. Чарлі Бейтс ліниво човгав, засунувши руки до кишень. Олівер крокував між ними й гадав, куди вони прямують і якого ремесла його навчатимуть насамперед.

Та невдовзі він почав підозрювати недобре. Йшли вони надто повільно, ліниво й без жодного поспіху, тож хлопцеві здалося, що товариші просто збираються обдурити старого й узагалі не працювати. До того ж Пройда мав погану звичку зривати шапки з малих хлопчаків і жбурляти їх у приямки біля будинків. А Чарлі Бейтс виявляв украй своєрідне розуміння чужої власності: дорогою він непомітно поцупив із прилавків кілька яблук і цибулин та поховав здобич у своїх неймовірно містких кишенях, які так роздувалися, що здавалося, ось-ось розпорють увесь його одяг.

Побачене так вразило Олівера, що він уже хотів заявити: краще повернеться назад сам, як зуміє. Але саме цієї миті поведінка Пройди раптом різко змінилася й відвернула його думки в зовсім інший бік.

Вони саме виходили з вузького провулка неподалік від відкритої площі в Клеркенвеллі, яку, всупереч здоровому глузду, й досі називали «Ґрін». Раптом Пройда різко зупинився, приклав палець до губ і, надзвичайно обережно озираючись, жестом відвів товаришів назад.

— Що сталося? — запитав Олівер.

— Тсс! — прошепотів Пройда. — Бачиш он того старого біля книжкового прилавка?

— Того поважного пана навпроти? Бачу.

— Підійде, — сказав Пройда.

— Просто чудова здобич, — схвально додав Чарлі Бейтс.

Олівер здивовано переводив погляд з одного на другого, але поставити бодай одне запитання не встиг. Хлопці нечутно перейшли вулицю й, скрадаючись, наблизилися до літнього джентльмена, на якого щойно вказував Пройда. Олівер рушив за ними, але, не знаючи, що робити — іти далі чи повертатися, — завмер за кілька кроків і мовчки спостерігав.

Літній пан мав дуже поважний вигляд. Припудрене волосся, золоті окуляри, темно-зелений сюртук із чорним оксамитовим коміром, білі штани, а під пахвою — витончена бамбукова тростина. Він узяв із прилавка книжку й так захоплено читав, ніби сидів у власному кабінеті в улюбленому кріслі. Цілком можливо, саме там він подумки й перебував. З його зосередженого обличчя було видно: він не помічав ні книжкового прилавка, ні вулиці, ні хлопців — узагалі нічого, окрім книжки. Він перегортав сторінку за сторінкою, дочитував донизу, починав наступну й читав далі з неприхованою цікавістю.

Яким же невимовним був жах Олівера, коли він, широко розплющивши очі, побачив, як Пройда швидко засунув руку до кишені старого й витягнув звідти носову хустинку! Ще мить — і хустинка вже опинилася в руках Чарлі Бейтса, а тоді обидва щодуху кинулися за ріг.

У ту ж мить Оліверові відкрилася вся правда: і про носові хустинки, і про годинники, і про коштовності, і про старого єврея.

Від страху кров шалено закалатала в його жилах — здавалося, ніби він опинився в самому полум’ї. Постоявши лише мить, розгублений і нажаханий хлопець кинувся навтьоки, сам не тямлячи, що робить, і помчав так швидко, як тільки міг.

Усе це сталося за лічені секунди. Саме тієї миті, коли Олівер побіг, літній джентльмен машинально торкнувся кишені й виявив, що хустинка зникла. Він різко озирнувся. Побачивши хлопця, який стрімголов тікав вулицею, пан цілком природно вирішив, що саме він і є злодієм. Стиснувши книжку в руці, він кинувся навздогін і щосили закричав:

— Тримайте злодія!

Та літній джентльмен був не єдиним, хто здійняв галас. Пройда і Чарлі Бейтс, щоб не привертати уваги, не побігли відкритою вулицею, а лише сховалися в першому-ліпшому під’їзді за рогом. Почувши крик і побачивши, що Олівер утікає, вони відразу збагнули, що сталося. Вискочивши зі схованки, обидва також загорлали:

— Тримайте злодія!

І з виглядом зразкових громадян приєдналися до погоні.

Хоч Олівера й виховували філософи, він не був знайомий з відомою істиною, що самозбереження — найперший закон природи. Якби знав її не лише на словах, можливо, поводився б інакше. Але він не був готовий до такого повороту подій. Переляк лише додав йому швидкості, і хлопець помчав, мов вітер, а позаду лунали крики старого джентльмена та двох його переслідувачів.

— Тримайте злодія! Тримайте злодія!

У цих словах є якась дивна магія. Крамар залишає прилавок, візник — свій віз, м’ясник кидає лоток, пекар — кошик, молочник — відра, посильний — пакунки, школяр — кульки, брукар — кайло, а дитина — свою іграшку. Усі мчать стрімголов, навперебій, штовхаючи перехожих на поворотах, здіймаючи крик, будячи собак і лякаючи домашню птицю. Вулиці, площі й провулки відлунюють одним-єдиним вигуком.

— Тримайте злодія! Тримайте злодія!

Його підхоплюють сотні голосів. На кожному розі збирається дедалі більший натовп. Люди біжать, розбризкуючи багнюку, гупаючи по бруківці. Розчиняються вікна, мешканці вискакують із будинків, юрба котиться вперед, мов хвиля. Навіть глядачі вистави про Панчо кидають театр просто посеред найцікавішого місця й вливаються в шалений потік людей, додаючи нової сили загальному крику:

— Тримайте злодія! Тримайте злодія!

— Тримайте злодія! Тримайте злодія!

У людській природі живе невтримна пристрасть когось переслідувати. Один нещасний, знесилений хлопчик, задихаючись від утоми, з жахом в очах і болем на обличчі, обливаючись потом, напружує останні сили, щоб урятуватися від переслідувачів. А вони, бачачи, як із кожною миттю він слабшає, лише радіють.

— Тримайте злодія!

Так, зупиніть його. Хоча б із милосердя.

Спіймали! Один влучний удар — і хлопчик покотився на бруківку. За мить довкола вже юрмилися люди. Кожен, хто підбігав, розштовхував інших, аби хоч краєм ока побачити затриманого.

— Розступіться!
— Дайте йому хоч трохи повітря!
— Ще чого! Не заслужив!
— Де той пан?
— Он іде, вже підходить!
— Дайте дорогу панові!
— Це він, сер? Оцей хлопець?
— Так.

Олівер лежав на землі, весь у пилюці й багнюці. З розбитих губ сочилася кров. Приголомшений, він розгублено дивився на коло чужих облич, що нависли над ним. Тим часом літнього джентльмена мало не силоміць проштовхали крізь натовп до самого хлопця.

— Так, — промовив він. — Боюся, що це справді той хлопчик.
— «Боїться»! — насмішкувато загуло в натовпі. — От сказав!
— Бідолаха, — тихо мовив джентльмен. — Він же сильно забився.
— Це я його так, сер! — гордо заявив кремезний незграба, виступаючи вперед. — Добряче врізав кулаком просто в рота. Я його й затримав.

Він торкнувся капелюха й широко всміхнувся, сподіваючись отримати винагороду за свої старання. Та старий джентльмен глянув на нього з такою неприхованою відразою, що навіть тривожно озирнувся навколо, ніби сам подумував непомітно зникнути. Цілком можливо, він і справді спробував би це зробити, подарувавши натовпу ще одну погоню, якби саме тієї миті крізь юрбу не продерся поліцейський — людина, яка, як це часто буває, з’являється на місці події останньою.

Він одразу схопив Олівера за комір.

— Ну, підводься! — грубо наказав він.
— Це не я, сер! Присягаюся, не я! Це були двоє інших хлопців! — благально вигукнув Олівер, стискаючи руки. — Вони десь тут… Тут, поблизу…
— Авжеж, звісно, «тут», — кинув поліцейський.

Він хотів ущипливо пожартувати, але цього разу помилявся: Пройда і Чарлі Бейтс уже давно зникли, звернувши в перший-ліпший провулок.

— Ну, підводься!
— Не кривдіть його, — співчутливо попросив літній джентльмен.
— Та що ви, не скривджу, — відповів поліцейський і, на доказ своїх слів, так смикнув хлопця за комір, що мало не здер із нього куртку. — Годі прикидатися. Я вас, таких, знаю. Вставай на ноги, маленький шибенику!

Олівер ледве тримався на ногах, але, зібравши останні сили, підвівся. Тієї ж миті поліцейський потяг його вулицею, міцно вчепившись у комір. Літній джентльмен мовчки йшов поруч. Ті з натовпу, кому вдалося випередити процесію, раз у раз озиралися, щоб ще раз подивитися на Олівера. Хлопчаки переможно галасували, і вся ця дивна хода рухалася вперед.