«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Розділ XX

У якому Олівера віддають під опіку містера Білла Сайкса

Коли вранці Олівер прокинувся, то неабияк здивувався: біля його ліжка стояла нова пара черевиків із товстою міцною підошвою, а старі кудись зникли. Спершу він зрадів, вирішивши, що це може бути передвісником його звільнення. Та ця надія швидко розвіялася, щойно він сів снідати разом із євреєм. Той тоном, що лише посилив хлопцеву тривогу, повідомив: цієї ночі його поведуть до Білла Сайкса.

— Т-там… залишитися, сер? — стривожено запитав Олівер.

— Ні, ні, мій любий. Не залишитися, — відповів єврей. — Ми ж не хочемо тебе втратити. Не бійся, Олівере, ти ще повернешся до нас. Ха-ха-ха! Ми не такі жорстокі, щоб відпустити тебе назавжди. О ні, ні!

Старий, що саме нахилився до вогню підсмажити скибку хліба, озирнувся, дражнячи Олівера, й тихенько захихотів, ніби чудово знав: аби тільки випала нагода, хлопець миттю втік би звідси.

— Гадаю, — сказав єврей, пильно дивлячись Оліверові в очі, — тобі кортить дізнатися, навіщо тебе посилають до Білла? Еге ж, любий?

Олівер мимоволі почервонів: старий злодій ніби прочитав його думки. Та, зібравшись із духом, відповів, що так, йому справді хотілося б це знати.

— А сам як думаєш? — запитав Фейгін, ухиляючись від прямої відповіді.

— Чесно кажучи, не знаю, сер, — сказав Олівер.

— Пхе! — буркнув єврей і, розчаровано вдивившись у хлопцеве обличчя, відвернувся. — От і зачекай, поки Білл сам тобі скаже.

Здавалося, Фейгіна неабияк дратувало, що Олівер не виявляє більшої цікавості. Насправді ж, хоч хлопець і тривожився, він був надто збентежений пронизливим, хитрим поглядом старого та власними здогадами, щоб ставити нові запитання. Іншої нагоди не випало: до самого вечора єврей ходив похмурий і мовчазний, а тоді почав збиратися з дому.

— Можеш запалити свічку, — сказав він, поставивши її на стіл. — А ось тобі книжка. Почитай, поки по тебе прийдуть. На добраніч!

— На добраніч, — тихо відповів Олівер.

Єврей рушив до дверей, раз у раз озираючись через плече на хлопця. Раптом він зупинився й покликав його на ім’я.

Олівер підвів голову. Старий показав на свічку, даючи знак її запалити. Хлопець послухався, а коли поставив свічник на стіл, побачив, що Фейгін нерухомо стоїть у темному кутку кімнати й не зводить із нього очей. Його брови були насуплені, а погляд — важкий і похмурий.

— Стережися, Олівере… Стережися! — промовив старий, застережливо похитуючи піднятою правицею. — Він чоловік грубий і, коли розлютиться, не надто цінує людське життя. Що б не сталося — мовчи. І роби все, що він накаже. Запам’ятай!

Останнє слово він вимовив із таким наголосом, що воно прозвучало майже як погроза. Потім його обличчя повільно розпливлося в моторошній посмішці. Старий кивнув головою й вийшов із кімнати.

Коли двері зачинилися, Олівер сперся головою на руку й, тремтячи, почав роздумувати над почутими словами. Що довше він думав про застереження Фейгіна, то менше розумів його справжній сенс. Він не міг збагнути, навіщо його посилати до Сайкса, якщо будь-який лихий задум можна було здійснити й залишивши його у Фейгіна. Довго міркуючи, хлопець зрештою вирішив, що його, мабуть, тимчасово віддають виконувати хатню роботу для зломника, поки не знайдуть іншого хлопця, більш придатного для його справ. Олівер надто звик до страждань і надто багато пережив у цьому домі, щоб надто сумувати через зміну. Ще кілька хвилин він сидів, занурений у думки, потім важко зітхнув, поправив ґніт свічки, узяв книжку, залишену Фейгіном, і почав читати.

Спочатку він недбало перегортав сторінки. Та натрапивши на уривок, що привернув його увагу, швидко захопився читанням. Це була книжка про життя й суди над славетними злочинцями. Її сторінки були затерті й забруднені від частого користування. Тут розповідалося про жахливі злочини, від яких холола кров; про таємні вбивства на безлюдних дорогах; про тіла, приховані в глибоких ямах і криницях, які, хоч як їх намагалися сховати від людського ока, зрештою через багато років усе ж були знайдені. Видовище цих останків так доводило вбивць до божевілля, що вони самі зізнавалися у своїх злочинах і благали якнайшвидше відправити їх на шибеницю, аби тільки скінчилися їхні муки.

Там же він читав і про людей, які серед глупої ночі, лежачи у своїх ліжках, — принаймні так вони самі розповідали, — піддалися власним лихим думкам і, крок за кроком, дійшли до таких кривавих злочинів, що сама згадка про них змушувала тіло вкриватися сиротами, а руки й ноги — тремтіти від жаху.

Ці страшні описи були такими живими й правдоподібними, що пожовклі сторінки ніби проступали кров’ю, а слова звучали в його вухах так, наче їх пошепки промовляли глухими, потойбічними голосами душі загиблих.

Охоплений нападом страху, хлопець різко зачинив книжку й відкинув її від себе. Потім упав навколішки й почав благати Небо вберегти його від таких злочинів. Краще, просив він, нехай Господь забере його життя зараз, ніж дозволить дожити до таких страшних і жахливих гріхів.

Поступово він трохи заспокоївся й тихим, уривчастим голосом став молитися, щоб його визволили з небезпек, які його оточували. І якщо для бідного безпритульного хлопця, який ніколи не знав любові ні рідних, ні друзів, ще могла знайтися чиясь допомога, то нехай вона прийде саме тепер, коли він, самотній і покинутий, опинився серед злочину й пороку.

Він уже закінчив молитву, але ще сидів, сховавши обличчя в долонях, коли його стривожив легкий шарудливий звук.

— Хто тут? — вигукнув він, схопившись на ноги й помітивши постать біля дверей. — Хто там?

— Це я… Тільки я, — відповів тремтячий голос.

Олівер підняв свічку над головою й глянув до дверей. То була Ненсі.

— Опусти свічку, — сказала дівчина, відвертаючи обличчя. — Від світла мені болять очі.

Олівер побачив, що вона дуже бліда, й лагідно запитав, чи не захворіла вона. Ненсі мовчки опустилася в крісло спиною до нього й лише міцно заломила руки.

— Господи, прости мені! — вигукнула вона за якусь хвилину. — Я навіть не подумала про це…

— Щось сталося? — запитав Олівер. — Може, я можу вам допомогти? Якщо зможу — неодмінно допоможу. Справді.

Вона почала гойдатися вперед-назад, схопилася за горло й, видавши хрипкий звук, судомно ловила повітря.

— Ненсі! — скрикнув Олівер. — Що з вами?

Дівчина в розпачі вдарила долонями по колінах, тупнула ногами, а тоді раптом завмерла, щільніше закуталася в шаль і затремтіла від холоду.

Олівер підклав дров у вогонь. Він присунув її крісло ближче до каміна, і якийсь час Ненсі сиділа мовчки. Нарешті вона підвела голову й озирнулася.

— Не знаю, що зі мною іноді діється, — сказала вона, удаючи, ніби поправляє сукню. — Мабуть, у всьому винна ця сира, брудна кімната. Ну що, Ноллі, любий, готовий?

— Я маю йти з вами? — запитав Олівер.

— Так. Мене прислав Білл, — відповіла дівчина. — Ти підеш зі мною.

— Навіщо? — відступивши на крок, запитав Олівер.

— Навіщо? — повторила Ненсі. Вона підвела очі, але, зустрівшись із хлопцевим поглядом, одразу ж їх відвела. — Не бійся. Нічого лихого.

— Не вірю, — сказав Олівер, уважно спостерігаючи за нею.

— Як знаєш, — удавано засміялася дівчина. — Тоді скажімо так: нічого доброго теж.

Олівер відчув, що ще здатен достукатися до її людяності, і на мить хотів благати про милосердя, нагадати, який він беззахисний. Та враз згадав, що зараз лише близько одинадцятої вечора і на вулицях ще багато людей. Напевно, хтось повірив би його розповіді й допоміг. Ледве ця думка промайнула в голові, він ступив уперед і поспішно сказав, що готовий.

Від Ненсі не вислизнула ні ця коротка пауза, ні її причина. Поки він говорив, вона уважно вдивлялася в його обличчя, а тоді кинула на нього промовистий погляд, із якого було ясно: вона здогадалася, про що він думав.

— Тсс! — прошепотіла дівчина, нахилившись до нього й кивнувши в бік дверей, водночас насторожено озираючись. — Ти нічого не вдієш. Я дуже старалася тобі допомогти, але марно. Тебе оточили з усіх боків. Якщо тобі й судилося колись вирватися звідси, то не сьогодні.

Вражений силою її слів, Олівер здивовано глянув їй в обличчя. Вона, здавалося, казала щиру правду. Її обличчя зблідло, очі палали хвилюванням, а сама вона тремтіла від напруження.

— Я вже раз урятувала тебе від жорстокого поводження, і врятую ще. Та й зараз рятую, — вже голосніше продовжила Ненсі. — Бо якби по тебе прийшли ті, хто мав прийти замість мене, вони були б куди жорстокіші. Я пообіцяла, що ти поводитимешся тихо й не чинитимеш опору. Якщо ні — нашкодиш і собі, і мені. А може, й зовсім мене згубиш. Поглянь!

Вона поспіхом показала синці на шиї та руках — темні, багряно-сині плями.

— Бачиш? Це я вже витерпіла через тебе. Бог мені свідок.

Вона говорила дедалі швидше:

— Запам’ятай це. І не змушуй мене страждати ще більше. Якби я могла тебе врятувати — врятувала б. Але я безсила. Вони не збираються тебе кривдити. Що б вони не примусили тебе робити — це не твоя вина. Тихо! Кожне твоє слово обернеться для мене новим ударом. Дай руку. Швидше! Дай мені руку!

Вона міцно схопила руку, яку Олівер машинально простягнув, загасила свічку й потягла його за собою сходами. Двері миттєво відчинила чиясь постать, захована в темряві, і так само швидко зачинила їх, щойно вони вийшли.

Біля будинку вже чекав найманий екіпаж. Із тією самою рішучістю, з якою вона щойно говорила до Олівера, Ненсі майже силоміць посадила його всередину, сама сіла поруч і щільно засунула фіранки. Візникові не знадобилося жодних вказівок: він одразу батогом погнав коня щодуху.

Ненсі й далі міцно тримала Олівера за руку й без упину повторювала йому ті самі застереження та запевнення, що вже казала раніше. Усе відбувалося так швидко й гарячково, що хлопець ледве встиг зрозуміти, де опинився і як сюди потрапив, коли екіпаж зупинився біля будинку, до якого напередодні ввечері прямував Фейгін.

На одну-єдину мить Олівер кинув погляд на порожню вулицю. Поклик про допомогу вже готовий був зірватися з його вуст. Але в ту ж мить він почув біля самого вуха голос Ненсі. Вона благала його так болісно, так розпачливо пам’ятати про неї, що він не зміг вимовити жодного слова. Поки він вагався, нагода минула. Він уже був усередині будинку, а двері за ним зачинилися.

— Сюди, — сказала Ненсі, вперше відпускаючи його руку. — Білле!

— Агов! — озвався Сайкс, з’являючись нагорі сходів зі свічкою в руці. — Оце інша справа. Заходьте!

Для людини з вдачею містера Сайкса це була надзвичайно щира похвала й напрочуд теплий прийом. Ненсі, помітно зрадівши таким словам, сердечно привіталася з ним.

— То привела хлопця? — запитав Сайкс, коли всі троє зайшли до кімнати. Він зачинив двері й повернувся до них.

— Так. Ось він, — сказала Ненсі.

— Ішов тихо?

— Сумирний, мов ягня.

— Це добре, — похмуро мовив Сайкс, зиркнувши на Олівера. — Для його ж таки власної шкури. Інакше довелося б їй добряче перепасти. Ану, йди сюди, хлопче. Час вислухати науку. Краще покінчити з цим одразу.

З цими словами містер Сайкс зірвав із Олівера кашкета й жбурнув його в куток. Потім узяв хлопця за плече, сам сів до столу, а його поставив перед собою.

— Ну, спершу скажи: знаєш, що це? — запитав він, піднімаючи зі столу кишеньковий пістолет.

Олівер кивнув.

— Добре. Тоді дивися уважно, — провадив Сайкс. — Оце порох. Оце — куля. А це шматок старого капелюха — замість пижа.

Олівер тихо сказав, що все зрозумів, а містер Сайкс повільно й дуже ретельно почав заряджати пістолет.

— Ну ось, тепер він заряджений, — сказав він, закінчивши.

— Так, сер. Я бачу, — відповів Олівер.

— Чудово, — промовив грабіжник.

Він міцно схопив хлопця за зап’ясток і приставив дуло пістолета так близько до його скроні, що холодний метал торкнувся шкіри. Олівер мимоволі здригнувся.

— Запам’ятай: якщо на вулиці ти вимовиш хоч слово без мого дозволу — окрім випадку, коли я сам до тебе звернуся, — ця куля опиниться в твоїй голові раніше, ніж ти встигнеш кліпнути. Тож якщо вже заманеться поговорити — спершу помолися.

Кинувши на хлопця ще один лютий погляд, щоб його погроза краще закарбувалася в пам’яті, Сайкс продовжив:

— Наскільки мені відомо, за тобою навряд чи хтось дуже побиватиметься, якщо тебе не стане. Тож я не став би витрачати час на всі ці пояснення, якби не дбав про твоє ж благо. Зрозумів?

— Якщо сказати коротко, — втрутилася Ненсі, особливо наголошуючи на кожному слові й трохи насупившись до Олівера, ніби змушуючи його слухати уважніше, — це означає ось що: якщо ти зіпсуєш йому справу, він зробить так, щоб ти вже нікому нічого не розповів, — просто прострелить тобі голову. А тоді вже ризикуватиме шибеницею, як ризикує нею мало не щомісяця, займаючись своїм ремеслом.

— Саме так! — схвально мовив містер Сайкс. — Жінки завжди вміють сказати найголовніше кількома словами… Щоправда, тільки поки не почнуть сваритися — тоді їх уже не спиниш. А тепер, коли хлопцеві все стало ясно, давайте повечеряємо й трохи поспимо перед виходом.

Ненсі відразу накрила на стіл. За кілька хвилин вона повернулася з кухлем портеру та стравою з варених овечих голів. Це дало містерові Сайксу чудову нагоду сипати своїми грубуватими жартами про те, що слово «джеммі» на злодійському жаргоні означає і баранячу голову, і добре відомий злодіям металевий ломик — незамінне знаряддя його ремесла.

Здавалося, сама думка про майбутню нічну справу привела цього поважного добродія у винятково піднесений настрій. На підтвердження цього варто зазначити, що він із неабияким задоволенням одним духом вихилив усе пиво, а за всю вечерю, якщо порахувати приблизно, вилаявся не більше якихось вісімдесяти разів.

Після вечері — хоча легко здогадатися, що Олівер майже нічого не зміг проковтнути, — містер Сайкс випив дві склянки міцного напою, розбавленого водою, й розтягнувся на ліжку. Перед тим він, щедро пересипаючи накази лайкою та погрозами, звелів Ненсі розбудити його рівно о п’ятій ранку. Оліверові той самий беззаперечний авторитет наказав спати одягненим на матраці, розстеленому просто на підлозі. А Ненсі, поправивши вогонь у каміні, сіла біля нього, готова вчасно підняти обох.

Довго Олівер не міг заснути. Він не втрачав надії, що Ненсі скористається нагодою й тихцем скаже йому ще щось важливе. Але дівчина мовчки сиділа перед каміном, нерухомо вдивляючись у полум’я й лише зрідка поправляючи ґніт свічки. Нарешті, зморений тривогою й безсонням, хлопець заснув.

Прокинувшись, він побачив, що на столі вже стояв чайний посуд, а Сайкс запихав у кишені свого довгого плаща різні речі, які лежали поруч. Ненсі клопоталася біля сніданку.

Ще не розвиднілося. Свічка досі горіла, а за вікном панувала густа темрява. У шибки сердито бив холодний дощ, а небо було затягнуте важкими чорними хмарами.

— Ну, годі вилежуватися! — гаркнув Сайкс, коли Олівер схопився. — Уже пів на шосту! Поквапся, а то залишишся без сніданку. Ми й так запізнюємося.

Олівер швидко привів себе до ладу. Поснідавши, він у відповідь на похмуре запитання Сайкса сказав, що цілком готовий.

Ненсі, майже не дивлячись на хлопця, кинула йому хустку, щоб обв’язати шию. Сайкс подав широкий грубий плащ-накидку й наказав застебнути його поверх одягу.

Коли Олівер був готовий, він простягнув руку грабіжникові. Сайкс міцно стиснув її у своїй. Перш ніж вийти, він лише багатозначно поплескав по боковій кишені плаща, даючи зрозуміти, що заряджений пістолет, як і раніше, при ньому. Потім коротко попрощався з Ненсі й повів хлопця за собою.

Біля самих дверей Олівер на мить озирнувся, сподіваючись зустрітися з Ненсі поглядом. Та вона вже знову сиділа на своєму місці перед каміном — нерухома, мов статуя, не відводячи очей від вогню.

Розділ XXI

Експедиція

Ранок видався похмурим і непривітним. Надворі шаленіли вітер і дощ, а важкі свинцеві хмари нависли над містом. Уночі злива не вщухала: дорогу вкрили великі калюжі, а водостоки вже не справлялися з потоками води. На небі ледь займався світанок, але його тьмяне світло не розганяло мороку — навпаки, лише приглушувало жовте сяйво ліхтарів, не додаючи ані краплі тепла чи барв мокрим дахам і сумним вулицям. У цьому закутку міста ще не було видно жодної живої душі. Віконниці залишалися щільно зачиненими, а вулиці, якими вони йшли, лежали безмовні й порожні.

Коли вони звернули на Бетнал-Ґрін-роуд, уже зовсім розвиднілося. Більшість ліхтарів погасили, лише де-не-де ще жевріли останні вогники. До Лондона повільно тягнулися селянські вози, навантажені товаром. Час від часу повз із гуркотом пролітав диліжанс, по самі колеса забризканий багнюкою, а кучер, не шкодуючи батога, сварив неповороткого візника, який заїхав не на свій бік дороги й мало не змусив його запізнитися до поштової контори на якихось п’ятнадцять секунд.

Трактири, освітлені газовими лампами, вже відчинили двері. Один за одним почали відкриватися й крамниці, на вулицях дедалі більшало людей. Спершу з’явилися поодинокі робітники, що поспішали на роботу, потім — жінки й чоловіки з кошиками риби на головах, віслючі возики, навантажені овочами, легкі підводи з худобою або тушами м’яса, молочниці з відрами. Незабаром дорогою потягнувся безперервний людський потік — усі несли чи везли припаси до східних передмість столиці.

Що ближче вони підходили до Сіті, то гучнішим ставав гамір. А коли заглибилися у вулиці між Шордичем і Смітфілдом, шум уже злився в суцільний рев. Настав той час ранку, коли прокидалася й бралася до праці добра половина Лондона, і світліше цього дня вже не мало стати — хіба що до вечора знову почне сутеніти.

Звернувши на Сан-стріт і Краун-стріт, перетнувши Фінсбері-сквер, містер Сайкс через Чизвелл-стріт вийшов до Барбікана, звідти — на Лонг-лейн, а потім до Смітфілда. Саме звідти долинала така какофонія звуків, що Олівер завмер від подиву.

Був базарний день.

Земля майже по кісточки грузла в багнюці й бруді. Над розпаленілими тілами худоби безперестанку здіймалася густа пара, змішуючись із туманом, що зависав над коминами. Усі загони посеред ринкової площі, а також тимчасові загорожі, які тільки можна було втиснути на вільному місці, були вщерть заповнені вівцями. Уздовж канав тягнулися довгі ряди биків і корів, прив’язаних до стовпів у три-чотири шеренги.

Селяни, м’ясники, гуртівники, торговці, хлопчаки, злодії, ледарі й усілякі волоцюги юрмилися впереміш. Звідусіль долинали свист гуртівників, гавкіт собак, рев і тупіт биків, мекання овець, рохкання й вереск свиней, вигуки торговців, крики, лайка й сварки. Дзвони дзвеніли, з трактирів виривався гул голосів. Люди штовхалися, підганяли худобу, кричали, свистіли, репетували. З кожного закутка ринку котився нестерпний, різноголосий гомін. Брудні, неголені, обірвані постаті без упину снували туди-сюди, раз у раз прориваючись крізь натовп. Усе це зливалося в такий оглушливий хаос, що від нього паморочилося в голові й плуталися думки.

Містер Сайкс, міцно тягнучи Олівера за собою, безцеремонно прокладав собі шлях крізь найгустіший натовп і майже не звертав уваги на все те, що так вражало хлопця. Двічі чи тричі він кивнув знайомим, яких зустрів дорогою, і, відмовившись від не меншої кількості запрошень перехилити зранку чарку, не сповільнюючи кроку, йшов уперед, аж доки вони не вибралися з того гармидеру й через Гозір-лейн не вийшли до Голборна.

— Ну що, хлопче, — мовив Сайкс, глянувши на годинник церкви святого Андрія, — майже сьома. Доведеться поквапитися. Ну ж бо, не відставай, ледацюго!

На підтвердження своїх слів він різко смикнув малого за зап’ясток. Олівер, ледве переводячи подих, перейшов на швидку дрібну підтюпцем ходу — щось середнє між бігом і швидким кроком, — намагаючись не відстати від широких кроків зломщика.

Так вони йшли доти, доки не минули Гайд-парк-Корнер і не рушили в бік Кенсінгтона. Тут Сайкс трохи сповільнився, чекаючи, поки їх наздожене порожній віз, що котився позаду. Побачивши напис «Hounslow», він чемно, наскільки це було йому властиво, звернувся до візника:

— Підвезете нас до Айлворта?

— Залазьте, — відповів той. — Це твій хлопець?

— Так, мій, — сказав Сайкс, пильно глянувши на Олівера й машинально поклавши руку до кишені, де лежав пістолет.

— Батько, бачу, занадто швидко ходить для тебе, еге ж? — усміхнувся візник, помітивши, що хлопець зовсім захекався.

— Нічого подібного, — перебив Сайкс. — Він звик. Ну, тримайся за руку, Неде. Лізь!

Він допоміг Оліверові залізти на віз, а візник показав на купу мішків.

— Лягай тут і трохи перепочинь.

Минаючи дорожні стовпи, Олівер дедалі більше дивувався, куди ж вони прямують. Позаду залишилися Кенсінгтон, Гаммерсміт, Чизік, К’ю-Брідж і Брентфорд, а вони все їхали й їхали, наче подорож тільки почалася. Нарешті дісталися заїзду «Coach and Horses». Трохи далі від нього відгалужувалася інша дорога. Тут віз і зупинився.

Сайкс зіскочив на землю так поспішно, ніби боявся згаяти бодай мить. Не випускаючи руки Олівера, він допоміг йому злізти, потім люто глянув на хлопця й багатозначно грюкнув кулаком по кишені, де ховався пістолет.

— Прощавай, хлопче! — сказав візник.

— Та він просто насупився, — відповів Сайкс, добряче струснувши Олівера. — Сердиться, шибеник. Не зважайте.

— А мені байдуже, — відказав той, сідаючи на своє місце. — Зрештою, день обіцяє бути гарним.

І, цвьохнувши батогом, він покотив далі.

Сайкс дочекався, поки віз остаточно зник із очей, а тоді сказав Оліверові, що той може озирнутися довкола, якщо хоче, і знову повів його далі.

Заїзд залишився позаду. Вони звернули ліворуч, а трохи далі — на дорогу праворуч. Ішли довго, минаючи великі сади й ошатні панські маєтки по обидва боки шляху. Зупинилися лише раз — випити кухоль пива. Нарешті дісталися містечка. На стіні одного будинку Олівер побачив великий напис: «Гемптон».

Кілька годин вони безцільно тинялися полями. Надвечір повернулися до містечка й зайшли до старого заїзду зі стертою вивіскою. Там вони замовили обід і вмостилися біля кухонного вогнища.

Кухня була низенькою, зі старою закіптюженою стелею, посеред якої тяглася масивна дерев’яна балка. Біля вогню стояли лави з високими спинками. На них сиділи кремезні чоловіки в полотняних робочих блузах, курили люльки й неквапливо пили ель. На Олівера вони майже не звернули уваги, на Сайкса — теж. І сам Сайкс не виявляв до них жодного інтересу, тож вони з хлопцем сіли в кутку й спокійно трималися осторонь.

На обід їм подали холодне м’ясо. Після їжі вони ще довго не рушали: містер Сайкс одну за одною викурив три чи чотири люльки, і Олівер уже майже переконався, що сьогодні вони більше нікуди не підуть. Після довгої дороги й раннього підйому його почало хилити на сон. Спершу він лише дрімав, а потім утома й густий тютюновий дим остаточно зморили його, і він міцно заснув.

Коли Сайкс штовхнув його в плече, надворі вже зовсім стемніло.

Олівер насилу розплющив очі, сів і озирнувся. Сайкс саме сидів за кухлем елю в тісній компанії якогось селянина.

— То ви, виходить, їдете до Ловер-Голліфорда? — запитав Сайкс.

— Аякже, — відповів той. Було видно, що ель уже добряче розв’язав йому язика. — Та ще й не баритимуся. Зранку мій кінь тягнув повний віз, а назад їде порожній — швидко доберемося. Ну, за його здоров’я! Їй-богу, кінь у мене хоч куди!

— Не підкинете мене з хлопцем до Голліфорда? — спитав Сайкс, підсуваючи новому знайомому кухоль елю.

— Якщо просто зараз вирушаєте — чом би й ні, — відповів той, відриваючись від кухля. — Ви до Голліфорда?

— Ні, далі, до Шеппертона, — сказав Сайкс.

— Ну, скільки мені по дорозі — стільки й підвезу, — погодився чоловік. — Беккі, усе сплачено?

— Так, той джентльмен уже розрахувався, — відповіла дівчина.

— Стривайте-но! — поважно мовив чоловік, намагаючись говорити з усією серйозністю, на яку був здатен після кількох кухлів. — Так не годиться.

— Чому ж? — здивувався Сайкс. — Ви робите нам послугу, а хіба я не можу пригостити вас кухлем елю на знак подяки?

Незнайомець надзвичайно серйозно замислився над цим доводом. Помовчавши, він рішуче схопив Сайкса за руку й урочисто заявив, що той — справжній добряк. На це містер Сайкс, усміхнувшись, відповів, що лише жартує, хоча, якби він був тверезий, у таку заяву навряд чи хтось повірив би.

Обмінявшись ще кількома люб’язностями, вони побажали всім доброї ночі й вийшли надвір. Дівчина тим часом збирала кухлі та склянки, а тоді, не випускаючи їх із рук, ліниво вийшла до дверей подивитися, як мандрівники вирушають у дорогу.

Кінь, за здоров’я якого так щиро пили за його відсутності, вже стояв надворі, запряжений у віз. Олівер і Сайкс без зайвих слів сіли всередину. Їхній новий знайомий ще хвилину-другу затримався, вихваляючи свого коня й запевняючи конюха та весь білий світ, що кращого не знайти, а тоді й сам видерся на віз.

Конюхові наказали відпустити поводи. Щойно кінь відчув волю, він скористався нею на власний розсуд: гордовито задер голову, так різко шарпонувся, що мало не врізався у вікна будинку навпроти, потім став дибки, трохи покрасувався на задніх ногах — і раптом зірвався з місця. Віз із гуркотом помчав геть із містечка, ніби кінь вирішив показати всім, на що він здатен.

Ніч була непроглядно темною. Від річки й навколишніх боліт здіймався сирий туман, що стелився над похмурими полями. Пронизливий холод пробирав до кісток. Усе навкруги потопало в темряві й здавалося безрадісним.

Ніхто не озивався ні словом. Візник уже куняв, а Сайкс не мав жодного бажання заводити розмову. Олівер, згорнувшись у кутку воза, тремтів від страху й тривоги. Йому ввижалися химерні постаті в оголених деревах, чиє гілля похмуро гойдалося на вітрі, ніби зловтішно радіючи моторошній пустці довкола.

Коли вони проїжджали повз церкву в Санбері, годинник вибив сьому. У вікні будинку біля переправи навпроти горіло світло. Воно падало через дорогу, і від того ще густішою здавалася тінь старого тиса, що ріс над могилами. Десь неподалік глухо шуміла вода, а листя давнього дерева ледь шелестіло під нічним вітром. Здавалося, ніби сама природа тихою мелодією заколисує вічний спокій померлих.

Санбері залишився позаду, і вони знову виїхали на безлюдну дорогу. Минуло ще дві чи три милі, коли віз нарешті зупинився. Сайкс зістрибнув на землю, взяв Олівера за руку, і вони знову рушили пішки.

На превелике розчарування втомленого хлопця, у Шеппертоні вони не зайшли до жодного будинку. Вони й далі брели крізь темряву й багнюку, вузькими похмурими дорогами та холодними пустками, аж поки попереду не заблимали вогні невеликого містечка. Придивившись уважніше, Олівер помітив, що внизу блищить вода, а вони наближаються до мосту.

Сайкс ішов просто до нього. Та коли вони майже ступили на міст, він раптом звернув ліворуч і спустився схилом униз.

«Річка!..» — майнула в Олівера жахлива думка. Від страху йому аж занудило. «Він привів мене сюди, в цю глушину, щоб убити!»

Хлопець уже хотів упасти на землю й востаннє відчайдушно поборотися за своє життя, коли раптом побачив, що вони стоять перед самотнім будинком — напівзруйнованим і занедбаним.

По обидва боки розваленого входу виднілося по одному вікну, ще одне — поверхом вище. Але ніде не світилося жодного вогника. Будинок стояв темний, спустошений і, здавалося, давно покинутий.

Не випускаючи руки Олівера, Сайкс безшумно підійшов до низького ґанку й підняв клямку. Двері легко прочинилися, і вони обоє зайшли всередину.

Розділ XXII

Пограбування

— Агов! — гукнув хрипкий голос, щойно вони переступили поріг передпокою.

— Не репетуй так, — буркнув Сайкс, засуваючи засув. — Засвіти свічку, Тобі.

— О, це ти, друже! — озвався той самий голос. — Світло, Барні, світло! Проведи пана до кімнати. Тільки спершу прокинься, якщо ласка.

Схоже, промовець жбурнув у того, до кого звертався, дерев’яною колодкою для чобіт чи ще якоюсь річчю: почувся глухий удар, ніби важкий дерев’яний предмет гепнувся на підлогу, а за ним — нерозбірливе бурмотіння людини, яка ще не зовсім прокинулася.

— Чуєш чи ні? — знову гаркнув голос. — У передпокої стоїть Білл Сайкс, а ніхто його навіть не зустріне. А ти дрихнеш так, ніби лауданум запиваєш за кожною трапезою, та ще й нічим міцнішим. Прокинувся вже чи принести залізний свічник, щоб остаточно привести тебе до тями?

Почулися квапливі шаркаючі кроки по голій підлозі. Двері праворуч прочинилися, і спершу з’явився слабенький вогник свічки, а потім — знайома постать того самого чоловіка, який говорив у ніс і прислуговував у шинку на Сафрон-Гілл.

— Містер Сайкс! — вигукнув Барні, щиро чи вдавано зрадівши. — Заходьте, сер. Заходьте.

— А ти — вперед, — сказав Сайкс, штовхаючи Олівера перед собою. — Жвавіше! А то на п’яти наступлю.

Вилаявши хлопця за повільність, Сайкс підштовхнув його вперед. Вони увійшли до низької темної кімнати. У каміні чадів вогонь. Біля столу стояли дві чи три поламані стільці, а в кутку — старезна канапа. На ній, закинувши ноги значно вище голови, розлігся чоловік і неквапливо курив довгу глиняну люльку.

На ньому був гарно пошитий тютюново-брунатний сюртук із великими латунними ґудзиками, яскрава помаранчева хустка на шиї, строката жилетка з грубого сукна та світлі штани.

То був містер Крекіт. Волосся на голові й обличчі в нього було небагато, зате руде й старанно закручене в довгі тугі кучері. Час від часу він запускав у них брудні пальці, прикрашені дешевими великими перснями. На зріст він був трохи вищий за середній, ноги здавалися слабкуватими, але це аж ніяк не заважало йому милуватися своїми високими чобітьми, на які він поглядав із явним захватом.

— Білле, друже! — мовив він, повернувши голову до дверей. — Радий тебе бачити. Я вже почав боятися, що ти відмовився від справи. Тоді довелося б самому вирушати. А це ще хто?

Останні слова він вимовив із неприхованим подивом, коли його погляд упав на Олівера. Містер Тобі Крекіт різко сів і втупився в хлопця.

— Хлопець. Просто хлопець, — відповів Сайкс, підтягуючи стілець ближче до вогню.

— Один із хлопців містера Фейгіна, — з ухмилкою пояснив Барні.

— Від Фейгіна? — перепитав Тобі, уважно розглядаючи Олівера. — Ото буде безцінний хлопчина! Стареньких у каплицях обчищатиме — хоч зараз. Та з таким личком йому сам Бог допомагає.

— Годі вже, — нетерпляче перебив Сайкс.

Нахилившись до свого приятеля, він пошепки сказав йому кілька слів. Містер Крекіт зареготав так, що аж затрусився, а тоді ще довго дивився на Олівера з таким здивуванням, ніби не міг повірити почутому.

— А тепер, — сказав Сайкс, знову сідаючи, — якщо дасте нам чогось попоїсти й випити, поки чекаємо, буде значно веселіше. Принаймні мені. Сідай біля вогню, хлопче, перепочинь. Уночі знову підеш із нами. Щоправда, недалеко.

Олівер мовчки й перелякано дивився на Сайкса, не наважуючись ні про що запитати. Він присунув ослінчик до каміна, сів, сперся головою на руки й майже не розумів, де перебуває і що відбувається навколо.

— Ну що ж, — сказав Тобі, коли молодий єврей поставив на стіл трохи їжі й пляшку, — за вдалий злам!

Він підвівся, щоб урочисто виголосити тост, обережно поставив люльку в куток, підійшов до столу, налив повну склянку міцного напою й одним духом випив. Містер Сайкс зробив те саме.

— І ковток для хлопця, — мовив Тобі, наливаючи пів келиха. — Пий, невинна душе.

— Справді… я… не треба… — благально промовив Олівер, дивлячись йому в очі.

— Пий! — гримнув Тобі. — Думаєш, я не знаю, що тобі на користь? Скажи йому, Білле.

— Краще хай вип’є, — кинув Сайкс, поклавши руку до кишені. — Хай мені грець, клопоту від нього більше, ніж від цілого кодла Пройд. Пий, уперте щеня! Пий!

Наляканий погрозами обох чоловіків, Олівер поспіхом проковтнув напій. Уже за мить його розібрав такий кашель, що Тобі Крекіт і Барні мало не луснули від сміху. Навіть похмурий Сайкс ледь усміхнувся.

Після цього Сайкс добряче підкріпився. Олівер не зміг проковтнути майже нічого, окрім маленької скоринки хліба, та й ту його змусили з’їсти. Потім обидва чоловіки повкладалися дрімати на стільцях. Олівер залишився сидіти на ослінчику біля вогню, а Барні, загорнувшись у ковдру, простягся на підлозі просто перед каміном.

Довгий час усі, здавалося, спали. Лише Барні двічі чи тричі підводився, щоб підкинути вугілля до вогню. Нарешті й Олівер задрімав. Йому снилося, ніби він блукає похмурими провулками, ходить темним цвинтарем або знову переживає події минулого дня. Раптом його розбудив Тобі Крекіт, який схопився на ноги й голосно оголосив:

— Пів на другу!

За одну мить усі вже були на ногах і квапливо почали збиратися. Сайкс із товаришем щільно обмотали шию й підборіддя великими темними шалями та вдягли довгі пальта. Барні відчинив шафку, витяг звідти кілька речей і поспіхом порозпихав їх по кишенях.

— Пістолі мені, Барні, — сказав Тобі Крекіт.

— Ось вони, — відповів Барні, дістаючи пару пістолів. — Ви самі їх зарядили.

— Чудово, — мовив Тобі, ховаючи зброю. — А відмички?

— У мене, — відповів Сайкс.

— Маски, ключі, свердла, ліхтарі — нічого не забули? — запитав Тобі, причіплюючи до внутрішнього боку поли свого сюртука невеликий ломик.

— Усе на місці, — відказав його товариш. — Давай ті кийки, Барні. Пора вирушати.

З цими словами він узяв із рук Барні міцний дрючок. Той подав ще один Тобі, а сам заходився застібати на Оліверові плащ.

— Ну, ходімо, — сказав Сайкс, простягаючи руку.

Олівер, зовсім приголомшений незвичною нічною ходою, сирим повітрям і випивкою, яку його силоміць змусили проковтнути, машинально вклав свою руку в долоню Сайкса.

— Бери його за другу руку, Тобі, — сказав Сайкс. — Барні, глянь, чи все чисто.

Барні вийшов до дверей і незабаром повернувся.

— Нікого.

Двоє злодіїв вивели Олівера, тримаючи його між собою. Барні ж, замкнувши двері, знову загорнувся в ковдру й майже відразу заснув.

Ніч була непроглядно темна. Туман згустився ще більше, ніж на початку ночі, а повітря так наситилося вологою, що, хоч дощу й не було, вже за кілька хвилин волосся й брови Олівера вкрилися дрібними напівзамерзлими краплинами.

Вони перейшли міст і попрямували до вогників, які хлопець помітив ще раніше. Йти було недалеко, тож швидкою ходою вони невдовзі дісталися Чертсі.

— Швидко через містечко, — прошепотів Сайкс. — Сьогодні ніхто нас не побачить.

Тобі мовчки кивнув. Вони поспіхом пройшли головною вулицею маленького містечка, яке в таку пізню годину було зовсім безлюдне. Подекуди у вікнах спалень тьмяно жевріло світло, а нічну тишу вряди-годи розривав хрипкий гавкіт собак. Та на вулицях не було ані душі. Коли церковний дзвін вибив другу годину, вони вже залишили містечко позаду.

Прискоривши крок, вони звернули на дорогу ліворуч. Пройшовши близько чверті милі, зупинилися біля самотнього будинку, оточеного муром. Тобі Крекіт, ледве перевівши подих, умить видерся на вершину муру.

— Тепер хлопця, — тихо сказав він. — Підсадіть його, я впіймаю.

Олівер не встиг навіть озирнутися, як Сайкс підхопив його під пахви. За кілька секунд вони з Тобі вже лежали на траві по той бік муру. Одразу за ними перестрибнув і Сайкс. Утрьох вони обережно підкралися до будинку.

І саме тепер Олівер уперше збагнув, майже збожеволівши від жаху й розпачу, що вони прийшли сюди не просто нишпорити — вони збиралися вчинити пограбування, а можливо, навіть убивство. Він судомно зціпив руки й мимоволі тихо скрикнув від страху. Перед очима все попливло, обличчя вкрив холодний піт, ноги підкосилися, і він безсило впав навколішки.

— Вставай! — прошипів Сайкс, тремтячи від люті й вихоплюючи з кишені пістоль. — Вставай, або я зараз розтрощу тобі голову, і твої мізки залишаться на цій траві.

— Благаю… заради Бога, відпустіть мене! — скрикнув Олівер. — Дозвольте втекти… Я краще помру десь у полі. Я більше ніколи не повернуся до Лондона. Ніколи! Ніколи! Прошу вас, змилуйтеся… Не примушуйте мене красти. Заклинаю вас усім святим, усіма світлими ангелами, що спочивають на небесах, — змилуйтеся наді мною!

Чоловік, до якого звертався Олівер, вилаявся так, що мороз ішов поза шкірою, і вже звів курок пістоля. Та Тобі вчасно вибив зброю з його руки, затулив хлопцеві рота долонею й силоміць потяг до будинку.

— Тихо! — прошипів він. — Тут це не пройде. Скажеш іще хоч слово — сам тебе прикінчу ударом по голові. Без шуму, надійно й куди пристойніше. Давай, Білле, віджимай віконницю. Тепер він уже не пручатиметься. Я таких молодиків, як він, бачив не раз: холодної ночі після доброго переляку всі стають покірними.

Сайкс, посипаючи Фейгіна страшними прокльонами за те, що той послав Олівера на таку справу, взявся до лома. Працював він завзято, але намагався не здіймати шуму. За кілька хвилин, із допомогою Тобі, віконниця нарешті відчинилася.

За нею було невелике ґратчасте віконце приблизно за півтора метра від землі, у задній частині будинку. Воно виходило до комори чи невеликої господарської кімнати в кінці коридору. Отвір був такий вузький, що господарі, певно, не вважали за потрібне зміцнювати його особливо ретельно. Проте для хлопчика Оліверового зросту він був цілком достатній. Сайксові знадобилося лише кілька вправних рухів, щоб упоратися із засувом, і незабаром віконце теж широко розчинилося.

— А тепер слухай уважно, шибенику, — прошепотів Сайкс, дістаючи з кишені темний ліхтар і спрямовуючи світло просто в обличчя Олівера. — Я просуну тебе всередину. Візьми ліхтар. Тихо піднімайся сходами просто перед собою, пройди коридором до вхідних дверей, відсунь засув і впусти нас.

— Там угорі ще один засув, — тихо вставив Тобі. — Рукою ти до нього не дістанеш. Стань на один зі стільців у передпокої. Їх там три, Білле. На спинках — великий синій єдиноріг із золотою вилами. То герб старої господині.

— Помовчиш ти чи ні? — сердито кинув Сайкс, грізно зиркнувши на нього. — Двері до кімнати відчинені?

— Навстіж, — відповів Тобі, зазирнувши всередину. — Вони завжди лишають їх незамкненими, щоб пес, який спить тут, міг бігати коридором, коли прокинеться. Ха! Ха! Барні сьогодні його виманив. Чисто спрацював!

Хоч Тобі говорив майже беззвучним шепотом і сміявся так тихо, що ледве було чути, Сайкс суворо наказав йому замовкнути й не відволікатися від справи.

Тобі мовчки поставив свій ліхтар на землю, став спиною під вікном, уперся головою в мур, руками — в коліна, зігнувшись так, щоб його спина правила за сходинку. Щойно він завмер у такому положенні, Сайкс виліз йому на спину й обережно просунув Олівера ногами вперед у віконце. Не випускаючи коміра хлопця, він повільно опустив його на підлогу всередині.

— Бери ліхтар, — сказав Сайкс, зазираючи до кімнати. — Сходи бачиш?

— Бачу… — ледве прошепотів Олівер, більше схожий на мерця, ніж на живу людину.

Сайкс показав дулом пістоля на вхідні двері.

— Пам’ятай: увесь час ти в мене на мушці. Тільки спробуєш схитрувати чи зупинишся — одразу впадеш мертвий.

— Це справа на хвилину, — додав він усе тим самим приглушеним голосом. — Щойно я тебе відпущу — роби, що сказано. Тихо!

— Що таке? — пошепки запитав Тобі.

Обидва завмерли, дослухаючись.

— Нічого, — сказав Сайкс, відпускаючи комір Олівера. — Давай!

За ті кілька митей, поки він намагався опанувати себе, Олівер твердо вирішив: хай навіть це коштуватиме йому життя, він кинеться сходами нагору й підніме тривогу.

З цією думкою він одразу рушив уперед — тихо, навшпиньки.

— Назад! — раптом на весь голос заревів Сайкс. — Назад! Назад!

Від несподіваного крику, що розітнув мертву тишу будинку, Олівер здригнувся. Ліхтар вислизнув із його рук і впав на підлогу. Хлопець не знав, чи бігти вперед, чи рятуватися втечею.

Крик пролунав знову. Спалахнуло світло. На верхньому майданчику сходів Олівер побачив двох напіводягнених чоловіків, які з жахом дивилися вниз. Спалах пострілу… оглушливий гуркіт… клуби диму… десь щось із тріском розлетілося… Він уже не розумів, що сталося, лише похитнувся й відступив.

Сайкс на мить зник із поля зору, але майже відразу знову виринув із диму й схопив Олівера за комір. Він вистрілив услід чоловікам, які вже відступали, а тоді силоміць потяг хлопця до вікна.

— Міцніше тримайся за мою руку! — наказав Сайкс, витягуючи його назовні. — Дайте сюди шаль! У нього влучили. Швидше! Господи, скільки ж крові!

Наступної миті ніч розітнув несамовитий дзвін. До нього долучилися постріли, крики людей, тупіт ніг. Олівер лише відчував, що його стрімко несуть по нерівній землі. Потім усі звуки дедалі віддалялися й змішувалися в суцільний гул. Холод, мов сама смерть, повільно стиснув йому серце. Після цього він уже нічого не бачив і не чув.

Розділ XXIII

У якій викладено зміст приємної розмови між містером Бамблом і однією пані та доведено, що навіть бідл має свої слабкості

Ніч видалася люто холодною. Сніг укрив землю твердою крижаною кіркою, і лише замети, що назбиралися в провулках та по закутках, піддавалися шаленим поривам вітру. Він із завиванням налітав на них, ніби з особливою люттю накидався на все, що ще міг підхопити, здіймав сніг хмарами, закручував його в тисячі білих вихорів і розвіював у темряві. Була це темна, пронизлива, безжальна ніч — така, коли ситі й добре обігріті люди тісніше підсуваються до каміна, дякують Богові за власний дім, а безхатченко, зморений голодом, лягає просто неба помирати. У такі ночі чимало виснажених злиднями вигнанців назавжди заплющують очі просто на голих вулицях. І хоч би якими були їхні провини, навряд чи на них чекає світ іще жорстокіший за той, який вони покидають.

Саме такою була картина за вікном, коли місіс Корні, доглядачка того самого робітного дому, де, як уже знає читач, народився Олівер Твіст, умостилася біля затишного вогню у своїй невеличкій кімнатці. Вона із цілком помітним задоволенням поглянула на маленький круглий столик. На ньому стояла під стать столикові таця, дбайливо накрита всім необхідним для найприємнішої трапези, яку тільки може дозволити собі доглядачка робітного дому. Простіше кажучи, місіс Корні збиралася випити чашку чаю.

Перевівши погляд зі столу на камін, де на вогні тихенько наспівував крихітний чайник, вона відчула ще більшу втіху й навіть усміхнулася.

— От що я вам скажу, — мовила доглядачка, сперши лікоть на стіл і задумливо дивлячись на полум’я. — У кожного з нас є за що дякувати Богові. Дуже багато за що… Якби ж ми тільки це розуміли. Ех…

Вона сумно похитала головою, ніби шкодуючи про душевну сліпоту тих бідолах, які цього не усвідомлюють, після чого встромила срібну ложечку — власну, не казенну — на саме дно невеликої бляшанки з чаєм і заходилася його заварювати.

Які ж крихкі людські душевний спокій і рівновага! Маленький чорний чайник наповнився надто швидко й, поки місіс Корні віддавалася повчальним роздумам, вода перелилася через край, трохи ошпаривши їй руку.

— Щоб тобі пусто було! — сердито вигукнула поважна матрона, поспіхом ставлячи чайник на край плити. — Така дрібнота, а вміщає всього дві чашки! І яка від нього користь? Хіба що… — вона замовкла. — Хіба що такій самотній, нещасній створінці, як я. Ох, лишенько…

З цими словами вона важко опустилася в крісло, знову сперлася ліктем на стіл і поринула в роздуми про свою самотню долю. Маленький чайник і єдина чашка пробудили сумні спогади про покійного містера Корні, який залишив цей світ якихось двадцять п’ять років тому, і спогади ці зовсім її розчулили.

— Другого такого мені вже не знайти, — примхливо мовила місіс Корні. — Ніколи… ніколи не знайти такого, як він.

Чого саме стосувалися ці слова — чоловіка чи чайника, — сказати важко. Цілком можливо, що чайника, бо саме на нього вона дивилася, вимовляючи ці слова, а потім дбайливо взяла його до рук.

Вона щойно зробила перший ковток чаю, коли у двері тихо постукали.

— Та заходьте вже! — різко кинула місіс Корні. — Знову, мабуть, якась стара помирає. Вони неодмінно вмирають саме тоді, коли я сідаю їсти. Та не стійте в дверях, холод напускаєте! Ну, що там іще?

— Нічого, пані, зовсім нічого, — озвався чоловічий голос.

— Ой, Боже мій! — вигукнула доглядачка вже зовсім іншим, лагідним тоном. — Невже це містер Бамбл?

— До ваших послуг, пані, — відповів містер Бамбл, який досі стояв за дверима, старанно витираючи черевики та обтрушуючи сніг із пальта. Тепер він увійшов, тримаючи в одній руці трикутного капелюха, а в другій — згорток. — Дозволите зачинити двері?

Пані скромно завагалася. Їй не хотілося, щоб хтось запідозрив її в недоречності через розмову з містером Бамблом за зачиненими дверима. Та містер Бамбл, скориставшись цією нерішучістю й добряче змерзнувши, зачинив двері без жодного дозволу.

— Сувора погода, містере Бамбл, — мовила доглядачка.

— Авжеж, пані, дуже сувора, — погодився бідл. — Погода, сказати б, зовсім не на користь парафії. Сьогодні після обіду ми, місіс Корні, роздали нужденним добрих два десятки буханців хліба та ще півтори головки сиру. А вони однаково невдоволені.

— Авжеж. А коли вони були задоволені? — сказала місіс Корні, сьорбнувши чаю.

— Отож-бо й воно, пані! — підхопив містер Бамбл. — Ось хоча б один чоловік. Зважаючи на його дружину й цілу юрбу дітей, йому дали буханець хліба та цілий фунт добротного сиру — чесно відважений, до останньої унції. І що ж? Думаєте, він хоч краплину вдячності виявив? Та де там! Ані на мідний гріш! Знаєте, що він утнув? Попросив ще трохи вугілля. Каже, хоч хустинку вугілля насипте. Вугілля! Та що він із ним робитиме? Сир підсмажить, а потім знову прийде по добавку. Отакий уже народ, пані: дай їм сьогодні фартух вугілля, а післязавтра вони знову заявляться — нахабні, мов нічого й не сталося.

Матрона цілком схвалила це надзвичайно влучне, на її думку, порівняння, і бідл повів далі.

— Ніколи ще, — сказав містер Бамбл, — не бачив, щоб усе дійшло до такого. Позавчора один чолов’яга — ви ж були заміжньою жінкою, пані, тож вам можу про таке сказати, — один чолов’яга, на якому й клаптя цілого не було, приходить до дверей нашого наглядача саме тоді, коли той чекає гостей на обід, і заявляє, що йому негайно потрібна допомога. Не хотів іти геть та ще й добряче налякав гостей. Тоді наглядач звелів винести йому фунт картоплі та півпінти вівсяної крупи.

— «Та що мені з цього? — каже той невдячний пройдисвіт. — Це однаково що подарувати мені залізні окуляри!»

— «Гаразд», — відповідає наглядач, забираючи харчі назад. — «Тоді більше нічого тут не дістанеш».

— «То я помру просто на вулиці!» — вигукує волоцюга.
— «Ні, не помреш», — каже наглядач.
— Ха-ха! Чудово сказано! Як це схоже на містера Ґраннетта, правда ж? — перебила місіс Корні. — Ну, і що далі, містере Бамбл?

— А далі, пані, — відповів бідл, — він пішов… і таки помер на вулиці. От вам і впертий жебрак!

— Ніколи б не повірила, — рішуче мовила матрона. — Але скажіть, містере Бамбл, чи не вважаєте ви, що допомога бідним поза робітним домом — узагалі дуже шкідлива річ? Ви людина досвідчена, маєте знати.

— Місіс Корні, — усміхнувся бідл тією поблажливою усмішкою, якою люди усміхаються, коли певні власної переваги, — допомога нужденним поза робітним домом, якщо її правильно організувати… правильно, пані… є найкращим захистом парафії. Її головний принцип полягає в тому, щоб давати біднякам саме те, чого вони не хочуть. Тоді їм швидко набридає приходити по допомогу.

— Господи, яка мудра думка! — захоплено вигукнула місіс Корні.

— Між нами кажучи, пані, — продовжив містер Бамбл, — у цьому й полягає вся премудрість. Саме тому, якщо почитаєте ті зухвалі газети, що люблять роздмухувати різні історії, неодмінно помітите: хворим сім’ям дуже часто видають… сир. Так тепер заведено по всій країні. Але, — додав він, розгортаючи свій пакунок, — це вже службова таємниця. Про таке не говорять. Хіба що між своїми, парафіяльними службовцями, такими як ми. А ось, пані, — портвейн, який правління наказало передати до лазарету. Справжній, свіжий, добірний портвейн. Лише сьогодні вранці його відлили з бочки. Прозорий, мов кришталь, — жодної каламуті!

Піднісши першу пляшку до світла й добряче її збовтавши, щоб переконатися в її бездоганній якості, містер Бамбл поставив обидві пляшки на комод. Потім акуратно склав носову хустку, у яку вони були загорнуті, сховав її до кишені, взяв капелюха й уже ніби збирався йти.

— Доведеться вам добряче померзнути дорогою, містере Бамбл, — сказала матрона.

— Вітер такий, пані, — відповів містер Бамбл, підіймаючи комір пальта, — що, здається, вуха відріже.

Матрона перевела погляд із маленького чайника на бідла, який уже рушив до дверей. Коли ж той, збираючись побажати їй доброї ночі, делікатно покашляв, вона несміливо запитала, чи… чи не вип’є він чашку чаю.

Містер Бамбл миттю опустив комір, відклав капелюха й ціпок на стілець, підтягнув до столу ще один і поважно всівся. Повільно опускаючись на сидіння, він глянув на господиню. Та вперто дивилася на маленький чайник. Містер Бамбл знову покашляв і ледь усміхнувся.

Місіс Корні підвелася, дістала з шафки ще одну чашку з блюдцем. Коли вона сіла, їхні погляди знову зустрілися. Матрона злегка зашарілася й заходилася наливати гостеві чай. Містер Бамбл ще раз кашлянув — цього разу значно голосніше.

— Вам із цукром, містере Бамбл? — спитала місіс Корні, беручи цукорницю.

— І якнайсолодший, пані, — відповів містер Бамбл.

Промовляючи це, він не зводив із неї очей. Якщо бодай один бідл у світі коли-небудь дивився на жінку закоханим поглядом, то саме так дивився містер Бамбл цієї миті.

Чай був готовий і мовчки поданий гостеві. Містер Бамбл розстелив на колінах хустинку, щоб крихти не зіпсували блиску його парадних коротких штанів, і заходився пити чай та їсти грінки. Час від часу він урочисто зітхав, але це аж ніяк не псувало йому апетиту. Навпаки — здавалося, що кожне таке зітхання лише допомагає справлятися з чаєм і грінками.

— Бачу, у вас є кішка, пані, — сказав містер Бамбл, поглянувши на тварину, яка, оточена своїми кошенятами, ніжилася біля вогню. — Та ще й цілий виводок кошенят!

— Ох, як же я їх люблю, містере Бамбл! Ви й не уявляєте, — відповіла матрона. — Вони такі щасливі, такі грайливі, такі веселі. Для мене це справжні товариші.

— Чудові створіння, пані, — схвально мовив містер Бамбл. — Дуже домашні.

— Авжеж! — жваво підхопила місіс Корні. — І як вони люблять свій дім! Просто душа радіє.

— Місіс Корні, — повільно промовив містер Бамбл, задумливо постукуючи чайною ложечкою, — хочу сказати ось що: якби якась кішка чи кошеня, живучи з вами, пані, не полюбили свого дому, то були б просто ослами.

— Ой, містере Бамбл! — удавано дорікнула матрона.

— Від фактів не втечеш, пані, — урочисто відповів містер Бамбл, повільно обертаючи ложечку з такою поважною галантністю, що виглядав ще значніше. — Я б таку тварину власноруч утопив. І зробив би це із задоволенням.

— Отже, ви жорстока людина, — весело мовила місіс Корні, простягаючи руку по його чашку. — І до того ж безсердечна.

— Безсердечний, пані? Я? — перепитав містер Бамбл.

Не додавши більше ні слова, він віддав чашку, при цьому легенько стиснувши мізинець місіс Корні. Потім двічі гучно ляснув долонями по своєму оздобленому тасьмою жилету, важко зітхнув і трохи відсунув стілець від каміна.

Стіл був круглий. До цього часу місіс Корні та містер Бамбл сиділи один навпроти одного, зовсім недалеко, обличчям до вогню. Тож, відсуваючись від каміна, але не залишаючи столу, містер Бамбл водночас збільшив відстань між собою й матроною. Обачні читачі, без сумніву, оцінять цей крок як справжній подвиг самовладання. Адже час, місце й обставини ніби самі спонукали його вимовити ті ніжні дурниці, що так легко злітають із вуст легковажних закоханих, але були б зовсім негідними людей високого становища — суддів, парламентарів, міністрів, лорд-мерів та інших поважних державних мужів. А вже для бідла, який, як усім відомо, має бути найсуворішим і найнепохитнішим серед них, подібні слабкості й поготів не личать.

Хай би якими були наміри містера Бамбла — а вони, безперечно, були якнайчесніші, — обставини зіграли з ним злий жарт. Як уже згадувалося, стіл був круглий. Тож, потроху пересуваючи стілець уздовж його краю, містер Бамбл непомітно почав знову скорочувати відстань між собою й матроною. І зрештою, описавши майже півколо, опинився просто поруч із нею.

Незабаром їхні стільці торкнулися один одного. Саме тоді містер Бамбл і зупинився.

Якби місіс Корні відсунулася праворуч, її обпалив би жар із каміна. Якби ліворуч — вона неминуче опинилася б в обіймах містера Бамбла. Тож, будучи жінкою розсудливою й миттю оцінивши всі можливі наслідки, вона залишилася сидіти на місці й мовчки налила гостеві ще чашку чаю.

— То ви кажете, я безсердечний, місіс Корні? — мовив містер Бамбл, помішуючи чай і дивлячись їй просто у вічі. — А ви самі, місіс Корні, хіба не безсердечна?

— Господи! — вигукнула матрона. — Яке дивне запитання від неодруженого чоловіка! І навіщо вам це знати, містере Бамбл?

Бідл допив чай до останньої краплі, доїв грінку, ретельно струсив із колін крихти, витер губи — і, не поспішаючи, поцілував матрону.

— Містере Бамбл! — прошепотіла ця розсудлива пані. Від такого переляку голос майже покинув її. — Містере Бамбл, я зараз закричу!

Містер Бамбл нічого не відповів. З незворушною поважністю він лише повільно обійняв матрону за талію.

Оскільки пані вже пригрозила, що закричить, то, безперечно, саме так і вчинила б після цієї нової зухвалості. Та потреба в цьому відпала: у двері поспіхом і наполегливо застукали. Ледве почувши стукіт, містер Бамбл із несподіваною спритністю метнувся до пляшок із вином і заходився так завзято стирати з них уявний пил, ніби тільки цим і був зайнятий увесь вечір. Тим часом матрона суворо гукнула:

— Хто там?

Варто зазначити як цікавий приклад того, як раптовий переляк здатен розвіяти попередній страх: голос місіс Корні миттєво повернув собі всю належну службову суворість.

— Якщо дозволите, пані, — озвалася, просунувши голову у двері, зморщена стара жебрачка з такою потворною зовнішністю, що на неї було страшно дивитися, — стара Саллі вже при смерті.

— І що мені до того? — сердито відрубала матрона. — Я ж не можу втримати її на цьому світі, правда?

— Ні, пані, не можете, — погодилася стара. — Уже ніхто не може. Вона давно поза будь-якою допомогою. Я бачила, як помирало багато людей — і немовлята, і дужі чоловіки, — тож добре знаю, коли приходить смерть. Але її щось мучить. Коли напад трохи відпускає — а це буває рідко, бо вмирає вона тяжко, — каже, що мусить вам дещо розповісти. І не відійде спокійно, доки ви не прийдете, пані.

Почувши це, добродійна місіс Корні пробурмотіла чимало недобрих слів на адресу старих жінок, які не здатні навіть померти, не завдавши клопоту поважним людям. Поспіхом накинувши на плечі теплу шаль, вона коротко попросила містера Бамбла зачекати до її повернення — про всяк випадок, якщо станеться щось важливе.

Наказавши посланиці йти швидше й не човгати сходами цілу ніч, матрона неохоче рушила слідом, дорогою не перестаючи бурчати й дорікати.

Поведінка містера Бамбла, коли він залишився сам, була досить загадковою. Він відчинив шафку, перерахував чайні ложечки, зважив у руці срібні щипчики для цукру, уважно оглянув срібний молочник, щоб переконатися, що той справді зі справжнього срібла. Повністю задовольнивши свою цікавість, він знову надягнув трикутного капелюха — цього разу трохи набік — і з величезною поважністю чотири рази обійшов навколо столу в танці.

Завершивши цей украй дивний ритуал, містер Бамбл зняв капелюха, став спиною до каміна, широко розставивши ноги перед вогнем, і з таким зосередженим виглядом заходився оглядати кімнату, ніби подумки складав докладний опис усього її майна.

Розділ XXIV

Про одну дуже бідну жінку. Розділ короткий, але для цієї історії важливий

Тривогу в кімнаті доглядачки здійняла стара жебрачка — справжня посланниця смерті. Вік зігнув її в дугу, руки безупинно тремтіли від немочі, а обличчя, перекошене беззубою гримасою, більше скидалося на химерний малюнок божевільного художника, ніж на творіння природи.

На жаль, як мало людських облич природа залишає такими, щоб вони й далі тішили нас своєю красою! Турботи, горе, голод змінюють їх так само невблаганно, як змінюють людські серця. Лише тоді, коли всі земні пристрасті засинають назавжди, хмари сходять із людського обличчя, відкриваючи його справжній, ясний лик. Недарма кажуть, що навіть застиглі риси померлих часто набувають давно забутого виразу безтурботного дитинства. Вони стають такими спокійними й умиротвореними, що ті, хто пам’ятав їх щасливими дітьми, схиляються біля труни з благоговінням, ніби бачать на землі самого ангела.

Стара, ледве переставляючи ноги, побрела коридорами й піднялася сходами, бурмочучи щось нерозбірливе у відповідь на докори своєї супутниці. Нарешті вона захекалася, віддала їй ліхтар і лишилася позаду, а спритніша старша доглядачка швидко попрямувала до кімнати, де лежала хвора.

То була гола мансарда, тьмяно освітлена свічкою, що горіла в дальньому кутку. Біля ліжка вже сиділа ще одна стара доглядальниця, а помічник аптекаря стояв біля каміна й майстрував зубочистку з гусячого пера.

— Холодна ніч, місіс Корні, — мовив молодик, коли доглядачка зайшла до кімнати.

— Дуже холодна, сер, — чемно відповіла вона, присідаючи в шанобливому реверансі.

— Вашим постачальникам варто привозити краще вугілля, — зауважив помічник аптекаря, розбиваючи іржавою кочергою грудку на вогні. — Таке паливо зовсім не годиться для такого морозу.

— Це вже рада опікунів так вирішила, сер, — відповіла місіс Корні. — Принаймні могли б подбати, щоб нам було тепліше. І без того служба нелегка.

Їхню розмову перервав стогін хворої.

— О, — кинув молодик, ніби тільки тепер пригадавши про пацієнтку, — тут уже все скінчено, місіс Корні.
— Справді, сер? — перепитала вона.
— Якщо вона проживе ще дві години, я дуже здивуюся, — відповів він, уважно загострюючи зубочистку. — Організм повністю виснажився. Вона дрімає, бабусю?

Стара схилилася над ліжком, придивилася й мовчки кивнула.

— Тоді, якщо не здійматимете галасу, може, так тихо й відійде, — сказав молодик. — Поставте свічку на підлогу. Там вона її не побачить.

Доглядальниця виконала наказ, водночас похитавши головою, ніби хотіла сказати, що стара ще не так легко помре. Потім вона повернулася на своє місце поруч із другою доглядальницею, яка вже встигла повернутися. Місіс Корні нетерпляче загорнулася в шаль і сіла в ногах ліжка.

Закінчивши майструвати зубочистку, помічник аптекаря став перед каміном і хвилин десять старанно нею користувався. Потім, нудьгуючи, побажав місіс Корні успіхів на службі й навшпиньки вийшов.

Деякий час усі мовчали. Нарешті обидві старі підвелися від ліжка, підсунулися ближче до вогню й простягли до нього свої зморщені руки. Полум’я кидало моторошні відблиски на їхні висохлі обличчя, роблячи їх ще страхітливішими. Нахилившись одна до одної, вони заговорили пошепки.

— Ну що, Енні, люба, поки мене не було, вона ще щось сказала? — спитала та, що приходила по доглядачку.

— Ані слова, — відповіла друга. — Трохи смикала себе за руки, але я їх притримала, і вона швидко знову задрімала. Сили в неї вже немає. Та й я ще не така квола, хоч і живу на парафіяльній допомозі. Авжеж, ще тримаюся!

— А гаряче вино, яке лікар наказав дати, вона випила? — поцікавилася перша.

— Намагалася напоїти, — відповіла друга. — Але зуби вона стиснула так міцно, а кухоль ухопила так, що ледве вдалося його вирвати. Тож випила сама. І, скажу тобі, дуже доречно.

Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, обидві старі ще ближче присунулися до вогню й тихенько захихотіли.

— Пам’ятаю часи, — сказала перша, — коли вона сама зробила б те саме, а потім ще довго сміялася б із цього.

— Авжеж, — підхопила друга. — Весела була. Скільки ж гарненьких небіжчиків вона обмила й приготувала до поховання — мов воскові ляльки лежали. Я бачила їх на власні очі… та й ці старі руки не раз допомагали їй.

Вона простягла вперед тремтячі пальці й гордовито ними потрясла. Потім, порившись у кишені, дістала стару бляшану табакерку, що давно втратила блиск, насипала трохи табаки в долоню подрузі й трохи собі. Саме тоді до них підійшла місіс Корні, яка вже втрачала терпіння, чекаючи, поки вмираюча прийде до тями.

— І довго мені ще тут сидіти? — різко запитала вона.

— Недовго, пані, — відповіла друга, підводячи очі. — Усім нам недовго чекати смерті. Терпіння… вона прийде за кожним.

— Замовкни, стара дурепо! — суворо обірвала її доглядачка. — А ти, Марто, скажи: з нею таке вже бувало?

— Часто, — відповіла Марта.

— Але більше не буде, — додала друга. — Тобто прокинеться вона ще тільки раз… і ненадовго.

— Надовго чи ненадовго, — сердито відрубала місіс Корні, — мене тут уже не буде. І дивіться мені, більше не здіймайте через дурниці тривогу. До моїх обов’язків не входить сидіти біля кожної старої, поки вона помре. І не збираюся. Запам’ятайте це, нахабні старі відьми. Ще раз даремно мене покличете — швидко відучу.

Вона вже рушила до дверей, коли обидві доглядальниці водночас скрикнули. Озирнувшись, місіс Корні побачила, що хвора сіла на ліжку й простягнула до них руки.

— Хто тут? — прохрипіла вона глухим голосом.

— Тихше, тихше, — зашепотіла одна зі старих, нахиляючись над нею. — Лягайте… лягайте.

— Живою я більше не ляжу! — задихаючись, відповіла жінка. — Я повинна сказати… Підійди… ближче… Дай прошепочу тобі на вухо.

Вона вчепилася місіс Корні в руку, силоміць посадила її на стілець біля ліжка й уже хотіла заговорити, та раптом помітила двох старих, що насторожено схилилися вперед, ловлячи кожне слово.

— Виженіть їх… — сонно промовила вона. — Швидше… швидше…

Обидві баби в один голос заголосили, що бідолашна вже не впізнає своїх найкращих подруг, почали присягатися, що нізащо її не покинуть. Але місіс Корні без церемоній випхала їх за двері, замкнула кімнату й повернулася до ліжка.

Опинившись у коридорі, старі миттю змінили тон і через замкову шпарину почали кричати, що стара Саллі просто п’яна. І це було цілком можливо: окрім чималої дози опію, призначеної аптекарем, вона ще встигла скуштувати джину з водою, яким добросерді доглядальниці потайки почастували її наостанок.

— Слухай мене уважно, — голосно сказала вмираюча, напружуючи останні сили. — Саме в цій кімнаті… на цьому самому ліжку… я колись доглядала молоду гарну дівчину. Її привели сюди — ноги були збиті до крові довгою дорогою, одяг укритий пилом і плямами крові. Вона народила хлопчика… і померла. Дай пригадати… який же тоді був рік?..

— Та не важливо, який рік! — нетерпляче перебила місіс Корні. — Що було далі?

— Авжеж… що було… — пробурмотіла хвора, знову поринаючи в дрімоту. — Що було?.. Знаю! — раптом скрикнула вона, різко випростуючись. Її обличчя спалахнуло, очі мало не вискочили з орбіт. — Я її обікрала! Так, обікрала! Кажу тобі — вона ще не охолола, коли я це вкрала!

— Що саме, заради Бога? — вигукнула місіс Корні, ніби вже хотіла кликати на допомогу.

— Оце! — прошепотіла жінка, затуляючи їй рота рукою. — Єдине, що вона мала. Їй не було чим зігрітися, нічого було їсти. Але це вона берегла й носила на грудях. То було золото! Чисте золото, яке могло врятувати їй життя!

— Золото? — жадібно перепитала місіс Корні, схиляючись над нею. — Кажи далі! Хто була та жінка? Коли це сталося?

— Вона довірила мені сховати його, — простогнала стара. — Вважала мене єдиною людиною, якій можна довіритися. Але ще тоді, коли побачила те золото на її шиї, я вже задумала його привласнити. І, може, смерть її дитини теж на моїй совісті. Якби всі знали правду, до хлопчика поставилися б інакше.

— Яку правду? — нетерпляче перепитала місіс Корні. — Говори!

— Хлопчик дедалі більше ставав схожим на матір, — ніби не чуючи її, продовжувала стара. — Щоразу, як я бачила його обличчя, все згадувала… Бідолашна… така юна… така лагідна, мов ягнятко… Стривай… ще не все… Я ж іще не все сказала…

— Ні, ні, — швидко мовила місіс Корні, нахиляючись ще ближче, бо голос вмираючої слабшав. — Поспішай! Потім може бути запізно.

— Його мати, — сказала стара, зібравши рештки сил, — коли відчула, що смерть уже близько, прошепотіла мені на вухо: якщо її дитина народиться живою й виросте, колись їй буде не так соромно почути ім’я своєї бідної молодої матері. А тоді склала худі руки й сказала: «Милосердне Небо! Хай народиться хлопчик чи дівчинка — пошли цій дитині друзів у цьому жорстокому світі й змилуйся над самотнім покинутим створінням, залишеним на його ласку».

— Як звали хлопчика? — жадібно запитала місіс Корні.

— Його назвали Олівером, — ледве чутно відповіла стара. — А золото, яке я вкрала, було…

— Так, так! Що було? — вигукнула доглядачка.

Вона майже припала вухом до її вуст, але мимоволі відсахнулася: стара повільно й неприродно випросталася на ліжку, судомно вчепилася обома руками в ковдру, щось нерозбірливо прохрипіла — і бездиханно впала на подушку.

* * *

— Померла, — мовила одна зі старих, поспіхом увійшовши до кімнати, щойно відчинилися двері.

— І так нічого й не встигла сказати, — байдуже кинула місіс Корні, недбало відвертаючись і виходячи.

Дві старі, ніби цілком поглинуті моторошними приготуваннями до своєї похмурої роботи, нічого не відповіли. Вони залишилися самі біля тіла, мов безмовні тіні, що мовчки кружляли навколо померлої.

Розділ XXV

У якому ця історія знову повертається до містера Фейгіна та його товариства

Поки все це відбувалося в сільському робітному домі, містер Фейгін сидів у старому лігві — тому самому, звідки дівчина колись вивела Олівера. Він задумливо дивився на тьмяний, закурений вогонь. На колінах у нього лежали міхи, якими він, очевидно, щойно намагався роздмухати жар, але думки настільки поглинули його, що він завмер. Схрестивши руки на міхах і спершись підборіддям на великі пальці, він не зводив відсутнього погляду з іржавої решітки каміна.

За столом позаду нього сиділи Пройда, Чарлі Бейтс і Том Чітлінг. Усі троє були захоплені партією у віст. Пройда грав сам за двох — проти Чарлі та Чітлінга. Його й без того кмітливе обличчя тепер набуло ще більшої виразності: він уважно стежив за ходом гри й не менш уважно вивчав карти містера Чітлінга. Раз у раз кидав на них швидкі, але пильні погляди й, схоже, дуже розумно будував власну гру, виходячи з того, що вдавалося підгледіти у сусіда.

Надворі стояв холодний вечір, тож Пройда, як це нерідко бувало навіть у приміщенні, не знімав капелюха. У зубах він тримав глиняну люльку, відкладаючи її лише на мить, коли простягав руку до великого кухля, наповненого джином із водою, що стояв на столі для спільного користування.

Чарлі Бейтс теж уважно стежив за грою, але, маючи значно гарячішу вдачу, куди частіше прикладався до джину з водою. До того ж він без упину сипав жартами й недоречними репліками — поведінка, зовсім не гідна серйозного картяра. Пройда, користуючись давньою дружбою, не раз повчально докоряв товаришеві за такі вольності. Чарлі ж вислуховував ці настанови з незмінною добродушністю, радячи приятелеві «піти під три чорти», «засунути голову в мішок» або відповідаючи якоюсь іншою дотепною шпилькою. Ці жарти незмінно викликали щире захоплення містера Чітлінга.

Щоправда, була одна дивина: Чітлінг зі своїм напарником програвали кожну партію. Але це не лише не дратувало Чарлі — навпаки, веселило його до нестями. Наприкінці кожної роздачі він реготав так, що аж стіни двигтіли, й запевняв, що зроду не бачив веселішої гри.

— Оце вже друга подвійна, та ще й робер, — похмуро мовив містер Чітлінг, витягаючи з кишені жилета півкрони. — Ну й щастить тобі, Джеку! Ти виграєш усе підряд. Навіть коли в нас із Чарлі добрі карти, ми однаково нічого не можемо вдіяти.

Чарлі Бейтса так розсмішив і сам зміст цих слів, і той нещасний тон, яким їх було сказано, що його гучний вибух сміху вирвав Фейгіна з задумливості.

— Що сталося? — запитав він.

— Що сталося, Фейгіне? — вигукнув Чарлі. — От якби ти бачив цю гру! Томмі Чітлінг не виграв жодного хабара, а я був із ним у парі проти Пройди… і «дурня».

— Авжеж, авжеж, — усміхнувся Фейгін так, що було видно: причина йому цілком зрозуміла. — Спробуй ще раз, Томе. Давай, зіграйте ще.

— Ні вже, дякую, Фейгіне, — відповів містер Чітлінг. — З мене досить. Цьому Пройді так шалено щастить, що проти нього й сідати немає сенсу.

— Ха-ха! Любий мій, — засміявся Фейгін. — Щоб обіграти Пройду, треба прокинутися ще до світанку.

— До світанку? — пирхнув Чарлі Бейтс. — Та ні! Треба ще звечора взути чоботи, причепити до кожного ока по телескопу, а між лопатками — театральний бінокль. Тоді, може, й матимеш хоч якийсь шанс його перехитрити.

Містер Докінз прийняв ці вельми втішні компліменти з незворушним виглядом і запропонував будь-кому з присутніх зіграти з ним на першу фігурну карту — по шилінгу за раз. Охочих не знайшлося. Тим часом його люлька догоріла, і він почав шматочком крейди, що правив за фішки, креслити на столі план в’язниці Ньюгейт, пронизливо насвистуючи якусь мелодію.

— Ну й нудний ти сьогодні, Томмі! — нарешті озвався Пройда після тривалої мовчанки. — Як гадаєш, Фейгіне, про що він зараз думає?

— Звідки мені знати, любий? — відповів Фейгін, озирнувшись через плече й знову беручись за міхи. — Може, про свої програші. А може, про той затишний заміський прихисток, який він щойно покинув? Га? Ха-ха! Вгадав, любий?

— Та нічого подібного, — перебив його Пройда, коли містер Чітлінг уже збирався відповісти. — А ти що скажеш, Чарлі?

— Я скажу, — хитро всміхнувся Чарлі Бейтс, — що він по вуха закохався в Бетсі. Гляньте тільки, як почервонів! Ой лишенько, оце так дивовижа! Томмі Чітлінг закохався! Ох, Фейгіне, Фейгіне, от потіха!

Сама думка про те, що містер Чітлінг став жертвою кохання, так розвеселила Чарлі, що він відкинувся на спинку стільця з такою силою, що перекинувся й гепнувся на підлогу. Але й це не вгамувало його сміху. Він лежав, розтягнувшись на весь зріст, аж поки не відреготався, а тоді виліз назад на стілець — і відразу вибухнув новим нападом сміху.

— Не звертай на нього уваги, любий, — сказав Фейгін, підморгнувши Пройді й легенько штурхнувши Чарлі носиком міхів. — Бетсі — чудова дівчина. Тримайся її, Томе. Не відступай від неї.

— Я ось що хочу сказати, Фейгіне, — відповів містер Чітлінг, густо червоніючи. — Це взагалі нікого тут не обходить.

— І справді, не обходить, — погодився Фейгін. — Чарлі язиком меле без угаву. Не бери близько до серця, любий. Бетсі — гарна дівчина. Слухайся її, Томе, і ще виб’єшся в люди.

— Та я й так її слухаюся, — відповів Чітлінг. — Якби не її порада, мене б тоді не загребли. Але для тебе це ж вийшло тільки на користь, правда, Фейгіне? А що таке якихось шість тижнів? Колись усе одно довелося б відсидіти. То чому не взимку, коли й без того не дуже хочеться гуляти? Правда ж, Фейгіне?

— Авжеж, любий, авжеж, — кивнув Фейгін.

— А якби Бет була ціла й неушкоджена, — підморгнувши Чарлі та Фейгіну, спитав Пройда, — ти б іще раз погодився на таке, Томе?

— Та погодився б! — сердито відрубав Том. — От що! Хотів би я знати, хто ще з вас сказав би так само. Правда, Фейгіне?

— Ніхто, любий, — запевнив Фейгін. — Жодної такої людини. Крім тебе, я нікого не знаю, хто вчинив би так само.

— А я ж міг викрутитися, якби виказав її, правда, Фейгіне? — дедалі більше розпалювався простакуватий Том. — Одного мого слова вистачило б. Хіба ні, Фейгіне?

— Авжеж, вистачило б, любий, — відповів той.

— Але ж я не проговорився, правда, Фейгіне? — не вгавав Том, засипаючи його запитаннями.

— Ні, ні, звісно, — відповів Фейгін. — На таке ти не здатен. У тебе надто хоробре серце, любий. Аж надто хоробре.

— Може, й так, — озирнувся Том. — Але що тут смішного? Га, Фейгіне?

Фейгін побачив, що містер Чітлінг уже справді розпалився, й поспішив запевнити його, що ніхто з нього не кепкує. Для більшої переконливості він звернувся до головного винуватця — Чарлі Бейтса. Та біда була в тому, що Чарлі, тільки-но розкрив рота, щоб сказати, ніби ніколи ще не був таким серйозним, не втримав нового вибуху реготу.

Ображений містер Чітлінг без жодних церемоній кинувся через кімнату й замахнувся на нього. Але Чарлі був надто спритний: він вчасно пригнувся, і удар, призначений йому, влучив просто в груди веселому старому Фейгіну. Той похитнувся й відлетів до стіни, де й завмер, важко переводячи подих, а Чітлінг дивився на нього в цілковитому жаху.

— Тс! — раптом вигукнув Пройда. — Дзвоник!

Схопивши свічку, він навшпиньки піднявся нагору.

За мить дзвоник задзеленчав знову — цього разу вже нетерпляче. Поки кімната потопала в темряві, всі мовчали. Невдовзі Пройда повернувся й таємниче щось прошепотів Фейгіну.

— Що? — різко перепитав той. — Сам?

Пройда мовчки кивнув. Затуливши долонею полум’я свічки, він нишком показав Чарлі Бейтсу, що зараз краще стримати свої жарти. Виконавши цю дружню послугу, він уважно втупився у Фейгіна, чекаючи подальших наказів.

Старий почав нервово гризти свої пожовклі пальці. Кілька секунд він мовчав, а його обличчя судомно сіпалося від тривоги, ніби він боявся почути те, про що вже здогадувався. Нарешті він звів голову.

— Де він? — тихо спитав.

Пройда показав нагору, а тоді жестом запитав, чи вести гостя вниз.

— Так, — відповів Фейгін. — Приведи його сюди. Тихо! Чарлі, ані звуку! Обережніше, Томе! Тихіше… тихіше…

Чарлі й його недавній супротивник миттю виконали наказ. Коли Пройда почав спускатися сходами зі свічкою в руці, в кімнаті вже панувала цілковита тиша.

За ним ішов чоловік у грубій полотняній робі. Ледь увійшовши, він швидко озирнувся, стягнув із нижньої частини обличчя великий шарф — і всі побачили виснажене, неголене, брудне обличчя Тобі Крекіта.

— Як ся маєш, Фейгі? — недбало кивнув він євреєві. — Заховай оцей шарф до мого капелюха, Пройдо, щоб я знав, де його шукати, коли знову доведеться чкурнути. Оце діло! Та ти, хлопче, скоро станеш першокласним зломником — не гіршим за старих майстрів.

Промовивши це, він підкотив робу, обмотав її довкола пояса, підтягнув стілець до каміна й простяг ноги до вогню.

— Поглянь, Фейгі, — сумно сказав він, показуючи на свої високі чоботи. — Відтоді як ти знаєш, ні краплі вакси Day & Martin. Їй-богу, жодної плямочки блиску! Та не дивися на мене так. Усьому свій час. Про справи я й слова не скажу, поки не поїм і не вип’ю. Тож виставляй усе, що маєш, і дай мені вперше за три дні як слід набити шлунок.

Фейгін кивком наказав Пройді поставити на стіл усе їстівне, що знайшлося, а сам сів навпроти нічного гостя й терпляче став чекати.

З вигляду Тобі зовсім не поспішав починати розмову. Спершу Фейгін лише уважно вдивлявся в його обличчя, сподіваючись прочитати по ньому бодай натяк на новини, які той приніс. Але марно.

Вигляд у нього був виснажений і змучений, але на обличчі, як і завжди, застиг вираз самовдоволеного спокою. Крізь бруд, густу бороду й неголені бакенбарди так само проступала незмінна самовпевнена посмішка лихого Тобі Крекіта.

Фейгін же, не знаходячи собі місця від нетерпіння, ловив очима кожен шматок, який Тобі клав до рота, і безупинно міряв кімнату кроками. Та все було марно. Тобі їв повільно, з цілковитою незворушністю, аж поки не наситився. Лише тоді він звелів Пройді вийти, зачинив двері, налив собі склянку джину з водою й нарешті приготувався говорити.

— Насамперед, Фейгі, — почав Тобі.

— Так, так! — нетерпляче перебив Фейгін, підсуваючи стілець ближче.

Містер Крекіт не поспішав. Він зробив добрий ковток джину з водою, похвалив напій, мовляв, джин чудовий, потім упер ноги в низький камінний виступ, так що чоботи опинилися майже на рівні його очей, і спокійно вів далі:

— Насамперед, Фейгі… Як там Білл?

— Що?! — скрикнув Фейгін, схопившись зі стільця.

— Тільки не кажи, що… — збліднув Тобі.

— Кажи! — закричав Фейгін, люто тупнувши ногою. — Де вони? Сайкс і хлопець! Де вони? Де були? Де переховуються? Чому досі не прийшли сюди?

— Справа провалилася, — тихо відповів Тобі.

— Це я знаю, — відказав Фейгін, вихоплюючи з кишені газету й показуючи на неї. — Що було далі?

— У нас стріляли… і влучили в хлопця. Ми подалися навпростець полями, через живоплоти й канави, несучи його між собою. За нами кинулися навздогін. Чорт забирай, здійняли на ноги всю округу, ще й собаки сіли нам на хвіст.

— Хлопець?

— Білл закинув його собі на спину й помчав, мов вітер. Потім ми взяли його удвох. Голова в нього безвольно звисала, а сам він був холодний. Переслідувачі вже дихали нам у потилицю. Тут уже кожен рятував власну шкуру — і тікав від шибениці. Ми розбіглися в різні боки, а малого покинули в придорожній канаві. Живий він чи мертвий — цього я не знаю. Оце й усе.

Фейгін не став слухати далі. Несамовито скрикнувши, він схопився руками за волосся й стрімголов вибіг із кімнати, а тоді й з будинку.