Розділ XIII
Тямущий читач знайомиться з новими дійовими особами, а також з різними цікавими перипетіями, які пов’язані з цими особами й мають безпосереднє відношення до цієї оповіді
— Де Олівер? — підвівшись, грізно спитав Фейгін. — Де цей хлопець?
Злодійчуки подивилися на свого наставника, очевидно, не на жарт перелякані його лютим виглядом, і збентежено перезирнулися. Але не відповіли нічого.
— Що сталося з хлопцем? — вигукнув старий, схопивши Пройду за комір і клену чи його на чім світ стоїть. — Кажи, бо вдавлю!
Містер Фейгін явно не жартував, і Чарлі Бейтс, який твердо вірив, що береженого бог береже, і зовсім не відкидав можливості, що другим буде задушено його, впав навколішки й зайшовся голосним, протяжливим, несамовитим плачем — чимось середнім між ревом скаженого бугая й капітанського рупора.
— Скажеш ти чи ні? — гаркнув єврей і трусонув Пройду так, що той тільки дивом якимсь не вилетів із свого просторого сюртука.
— Його злапали фараони, і край! — похмуро відказав Пройда. — Пустіть мене, чуєте!
Рвучко смикнувшись, він вискочив із сюртука, який залишився в руках старого, схопив довгу виделку і штрикнув нею, спрямовуючи в жилет веселого старого джентльмена; якби він поцілив, то Фейгінові довго було б не до смішків.
Фейгін, однак, відскочив із спритністю, несподіваною для такої немічної з виду людини, схопив кухоль і замахнувся ним, цілячи в голову нападника. Та в цю мить Чарлі Бейтс відвернув його увагу вже вкрай страхітливим виттям, і старий, нараз роздумавши, пошпурив кухоль з пивом у цього юного джентльмена.
— Що тут у вас в біса коїться? — пробурчав чийсь густий бас. — Хто це шпурнув кухоль? Ваше щастя, що попали пивом, а не кухлем, а то б я вам показав. Так-так, ясно. Хто ж іще, як не цей багатющий, загребущий, триклятущий старий єврей може розкидатися питвом? Людина склянки води даремно не вихлюпне, якщо, звісно, не навчилася дурити водопровідну компанію, а він… Що тут у вас сталося, Фейгіне? Хай вам біс, увесь шарф заляпали пивом!.. Ану, заходь, шолудива тварюко, чого став за дверима, наче соромишся свого хазяїна? Марш сюди!
Слова ці належали кремезному чолов’язі років тридцяти п’яти, убраному в чорний плисовий сюртук, дуже засмальцьовані коричневі бриджі, шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи на товстих ногах з опуклими мускулястими литками, — дивлячись на такі ноги при такому вбранні, завжди відчуваєш, що їм чогось бракує, а потім здогадуєшся: кайданів! На голові в незнайомця був коричневий капелюх, а на шиї — брудна строката хустка, обтріпаними кінцями якої він стирав з обличчя пиво. Коли гість скинув хустку, то виявилося, що обличчя в нього широке, грубе, днів зо три не голене, очі похмурі й одне з них прикрашене різнобарвним синцем, що свідчив про недавнє тілесне ушкодження.
— Заходь, чуєш? — прогарчав цей симпатичний громило.
До кімнати боязко прослизнув білий кудлатий пес з подряпаною мордою.
— Чого ти не зайшов відразу? — гаркнув на нього чолов’яга. — Може, тобі вже не підходить моя компанія, га? Лягай!
Для підкріплення наказу він штурхнув собаку ногою так, що той відлетів у протилежний кінець кімнати. Проте псові це, видно, було не первина: навіть не дзявкнувши, він згорнувся калачиком у кутку і, часто кліпаючи своїми злостивими очима, взявся розглядати кімнату.
— Ну, чим ти тут розважаєшся? — спитав чолов’яга, зручно вмощуючись на стільці. — Мордуєш малечу, ти, жмикруте ненаситний, старий кровопивце? Дивно, як вони тебе досі не зарізали. Бувши ними, я б тебе давно порішив. Так, бувши твоїм учнем, я б тебе давно вколошкав, а потім… ні, продати тебе я б, мабуть, не зумів, кому ти здався. Хіба що можна було б тебе заспиртувати й показувати як потвору, але таких великих банок, мабуть, не роблять.
— Ша, ша, містере Сайкс! — мовив, тремтячи, старий. — Нащо ж так голосно?
— Ану, без “містерів”! — гримнув здоровило. — Я твоїй чемності ціну знаю: чим ти ласкавіший, тим більше паскудство замишляєш. Ти знаєш, як мене звати, — так і називай. А прийде час, я свого імені не ославлю — будь певен!
— Ну, гаразд, гаразд, Білле Сайкс, — підлесливо забелькотів старий. — Я бачу, ти в поганому гуморі, Білле.
— Ти вгадав, — відповів Сайкс. — Але й тебе, певно, щось гризе, якщо ти розкидаєшся кухлями. Чи, може, тобі за іграшку — що кухлем кинути, що своїх виказати…
— Ти здурів? — скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.
Містер Сайкс задовольнився пантомімою: ніби зашморгнув вузол під своїм лівим вухом і звісив голову на праве плече; старий, видимо, чудово зрозумів, що це має означати. Потім злодійською говіркою, якою він звик висловлюватись і якої ми тут не наводимо, бо читач її однаково 6 не зрозумів, містер Сайкс зажадав склянку чого-небудь міцного.
— І дивись, не підсип туди отрути, — додав він, кладучи на стіл капелюха.
Сказано це було жартома, та якби він побачив, як лиховісно звузилися очі в старого, коли той, закусивши синю губу, обернувся до буфета, він переконався б, що ця засторога не зайва, бо веселому старому джентльменові й справді не чуже було бажання зміцнити виріб винокура.
Вихиливши дві-три скляночки, містер Сайкс зводив звернути увагу на юних джентльменів; ця люб’язність привела до розмови, в ході якої Пройда детально розповів, чому і як заарештовано Олівера, — дозволяючи собі трохи відхилятись від істини, а подекуди прикрашати її, як того, на його думку, вимагали обставини.
— Боронь боже, ще бовкне зайве, — мовив єврей. — Нам тоді не минути лиха.
— Може статись, може статись, — зловтішно вишкірився Сайкс. — Візьме й продасть тебе, Фейгіне.
— А як, боронь боже, — провадив далі єврей, мовби не почувши слова гостя й водночас пильно дивлячись на нього, — а як, боронь боже, ми погоримо, то погорять і інші, і не знаю, як мені, а тобі буде-таки непереливки, мій голубе.
Сайкс здригнувся й рвучко обернувся до Фейгіна. Але старий джентльмен, звівши плечі до самих вух, втупився відсутнім поглядом у стіну.
Запала тривала мовчанка. Здавалося, всі члени чесної компанії поринули у власні роздуми, включаючи й пса, який кровожерно облизувався, мовби уявляючи собі, як хапне за литку першого-ліпшого перехожого, що трапиться йому на вулиці.
— Треба, щоб хтось дізнався, чим воно скінчилось у відділку, — сказав містер Сайкс уже куди поміркованішим тоном.
Єврей кивнув головою на знак згоди.
— Якщо він не засипав нас і дістав строк, турбуватися нема чого, аж поки його випустять, — додав містер Сайкс. — А тоді доведеться про нього подбати. Взяти на шворку.
Старий знову кивнув головою.
Сайкс, звісно, говорив діло, але здійсненню його пропозиції заважала одна вельми серйозна обставина. А саме: і Пройда і Чарлі Бейтс, і Фейгін, і містер Вільям Сайкс, кожен окремо і всі разом, відчували глибоку й непереборну нехіть до поліції і не наблизились би до поліційного відділка ні за які скарби в світі.
Важко сказати, скільки часу вони просиділи б отак, мовчки дивлячись один на одного в досить-таки прикрій нерішучості. Але нам нема чого міркувати над цим, бо раптова поява двох юних леді, яких Олівер уже бачив раніше, знову розв’язала всім язики.
— Ось хто нас виручить! — вигукнув єврей. — Бет піде. Ти ж підеш, серденько?
— Куди? — спитала юна леді.
— Та до поліції, серденько, — улесливо мовив Фейгін.
Треба віддати належне юній леді: вона не відмовилася руба, а тільки твердо й урочисто заявила, що краще вже піде “до чорта в зуби”. Ухилившись у такий чемний і делікатний спосіб, вона довела, що наділена тим природженим тактом, який не дозволяє їй засмучувати ближнього прямою і різкою відмовою.
Фізіономія в старого витяглася. Він відвернувся від юної леді в яскравому, щоб не сказати розкішному, вбранні — червоній сукні, зелених черевиках, жовтих папільйотках — і медовим голосом звернувся до другої:
— Ненсі, рибонько, а що ти скажеш?
— Що нічого не вийде, і не проси, Фейгіне, — відповіла Ненсі.
— Цебто як? — втрутився містер Сайкс, кидаючи на неї похмурий погляд.
— А отак, Білле, — незворушно відказала дівчина.
— Кому ж іти, як не тобі, — наполягав містер Сайкс. — Про тебе тут ніхто нічого не знає.
— А я й не хочу, щоб знали, — відповіла Ненсі так само спокійно. — Тому й кажу не “так”, а “ні”, Білле.
— Вона піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.
— Ні, вона не піде, Фейгіне, — заперечила Ненсі.
— Піде, піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.
І він мав рацію. Погрозами, обіцянками, хабарами юну леді врешті уговтали-таки взяти на себе цю місію. Її і справді не могли зупинити міркування, що стримували її милу подружку: зовсім недавно перебравшись у Філд-Лейн з віддалених, але таких милих матроському серцю кварталів Реткліфу26, вона могла не боятися, що її впізнає тут хтось із численних знайомих.
Тож, надівши поверх сукні чистий білий фартушок і сховавши папільйотки під солом’яним капелюшком — обидва предмети туалету старий видобув із своїх невичерпних запасів, — міс Ненсі приготувалася виконати доручення.
— Зажди-но хвильку, рибонько, — мовив єврей, подаючи їй кошика з кришкою. — Триматимеш його в руці. Так буде пристойніше, голубонько.
— А в другу руку дай їй ключ од дверей, Фейгіне, — сказав Сайкс. — Вона тоді виглядатиме зовсім натурально.
— Авжеж, твоя правда, — зрадів старий, чіпляючи на вказівний палець юної леді великого ключа. — Отакі Чудово! Чудово, рибонько моя! — вигукнув він, потираючи руки.
— Ой братику! Сердешний, любий, безвинний братику! — заголосила Ненсі, обливаючися сльозами й розпачливо трясучи в руках кошика й великого ключа. — Що з ним. сталося? Куди його поділи? Ой, згляньтеся, джентльмени, скажіть, що ви зробили з моїм рідним братиком? Благаю, скажіть, джентльмени!
Викликавши цим жалісним, зворушливим лементом безмежне захоплення своїх слухачів, міс Ненсі замовкла, підморгнула товариству, всміхнулася, вклонилась і вийшла.
— Оце таки тямуща дівчина, мої дорогесенькі, — мовив єврей, обертаючись до своїх юних друзів, і поважно похитав головою, немовби закликаючи їх наслідувати її блискучий приклад.
— Вона робить честь жіноцтву, — озвався містер Сайкс і, наповнивши склянку, грюкнув по столу кулачиськом. — П’ю за її здоров’я й за те, щоб усі вони були такі, як вона!
Поки вони розсипалися в цих та багатьох інших похвалах на адресу Ненсі, ця юна леді поспішала до поліційного відділка, куди незабаром і прибула цілком щасливо, незважаючи на деяку несміливість, таку природну для беззахисної дівчини, яка не звикла ходити вулицями сама.
Зайшовши з двору, Ненсі постукала ключем у двері однієї з камер і прислухалась. Не почувши нічого, вона кахикнула і знову прислухалась. Відповіді не було, і тоді вона ніжним голоском прошепотіла:
— Ноллі, любий Ноллі!27
В камері не було нікого, крім нещасного босого злочинця, заарештованого за гру на флейті; коли його злочин проти суспільства був повністю доведений, містер Фенг засудив бідолаху на місяць ув’язнення у виправному будинку, вельми слушно й дотепно зауваживши, що раз у легенях цього дударя стільки зайвого повітря, то нехай він краще ним рухає “млин”, аніж переводить його на духовий інструмент.
В’язень не відповів Ненсі, бо оплакував свою флейту, конфісковану на користь муніципалітету. Отож Ненсі перейшла до сусідньої камери й знову постукала.
— Чого вам? — озвався тихий, кволий голос.
— Чи нема там у вас маленького хлопчика? — схлипнувши, спитала Ненсі.
— Ні! — відповів в’язень. — Боронь боже!
Це був шістдесятип’ятирічний волоцюга, засуджений до ув’язнення через те, що він не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці, не заробляючи собі на прожиток якоюсь працею. А в камері поряд чекав, поки його переведуть до тієї самої в’язниці, чоловік, що розносив на продаж олов’яний посуд без належного на те дозволу й таким чином заробляв собі на прожиток в обхід податкового відомства.
Оскільки серед цих злочинців Олівера не було й жоден з них нічого про нього не знав, Ненсі звернулася просто до добродушного тюремника в смугастому жилеті і, жалібно стогнучи й голосячи, — а виходило це в неї дуже переконливо завдяки тому, що вона раз у раз сплескувала руками, в яких тримала ключа й кошика, — зажадала, щоб він віддав їй її дорогого братика.
— А в мене його немає, люба моя, — сказав старий.
— Де ж він? — розпачливо вигукнула Ненсі.
— Його забрав із собою джентльмен, — відповів тюремник.
— Який джентльмен? Господи, боже мій, який джентльмен? — заволала Ненсі.
У відповідь на безладні розпити прибитої горем сестри старий розповів, як Олівер під час судового розгляду зомлів, як його виправдали, коли один із свідків довів, що крав не він, а інший хлопець, який уник арешту, і як після цього позивач повіз Олівера, непритомного, до себе додому. Що ж до адреси, то її сторож не знав, тільки чув, що кучерові звеліли їхати до Пентонвілу.
Вкрай засмучена, приголомшена сестра, заточуючись, попленталася до воріт, але за ними враз перейшла з нетвердої ходи на швидкий біг і кружним шляхом, весь час петляючи, помчала до житла Фейгіна,
Ледве вислухавши її звіт, містер Біля Сайкс квапливо гукнув білого собаку, насунув капелюха й подався геть, не гаючи часу навіть на те, щоб попрощатися з товариством.
— Нам конче треба довідатися, де він, мої любі, його треба будь-що знайти, — дуже схвильовано мовив старий. — Чарлі, ти на діло більше не ходи, крутися по Пентонвілу, поки чого-небудь не вивідаєш! Ненсі, голубонько, його треба розшукати. Я цілком покладаюся на тебе, голубонько, на тебе й на Пройду! Стривайте, стривайте, — додав він, тремтячою рукою відмикаючи шухляду, — ось вам гроші, дорогенькі мої. Цю нашу лавочку я від сьогодні зачиняю. Ви знаєте, де мене знайти. А тепер мерщій звідси! Не гайте ні хвилини, дорогесенькі!
Кажучи це, він виштовхав їх із кімнати, а тоді двічі обернувши ключа й клацнувши засувом, витяг із схованки скриньку, яку ненароком побачив Олівер, і заходився похапцем розпихати по кишенях годинники й коштовності.
Стукіт у двері змусив його здригнутись.
— Хто там? — верескливо скрикнув він.
— Я! — озвався крізь замкову щілину голос Пройди.
— Ну, чого тобі? — роздратовано гукнув Фейгін.
— Ненсі питає, чи тягти його до нашого другого кишла? — спитав Пройда.
— Атож, — відповів старий. — Як тільки вона його злапає! Головне, знайдіть його! А там я вже знатиму, що робити, — будьте певні!
— Ясно, — буркнув хлопець і кинувся наздоганяти своїх товаришів.
— Він іще не встиг виказати нас своїм новим друзям, — пробурмотів єврей, знову беручись до своєї роботи. — А тепер уже, може, і не встигне. Може, нам удасться заткнути йому пельку.
Розділ XIV
містить дальші подробиці про перебування Олівера у містера Браунлоу, а також знаменне пророцтво, яке джентльмен на прізвище Грімвіг виголосив стосовно Олівера, коли той вирушив виконувати доручення
Олівер швидко очуняв після непритомності, викликаної раптовим вигуком містера Браунлоу, і відтоді джентльмен та місіс Бедвін старанно уникали будь-яких згадок про портрет; у своїх подальших розмовах вони не торкалися Оліверового минулого й не обговорювали його майбутнього, обмежуючись лише такими темами, які могли розважити його, але не схвилювати.
Олівер був усе ще надто кволий, щоб сідати за загальний стіл, та наступного ранку, коли його перенесли до кімнати економки, він перш за все кинув нетерплячий погляд на стіну, сподіваючись знову побачити обличчя гарної леді. Та він сподівався даремно: портрет було знято.
— Так-так, — мовила економка, перехопивши Оліверів погляд. — Як бачиш, його забрали.
— Бачу, що забрали, пані, — сказав Олівер. — Але чому?
— Його зняли, дитинко, бо містер Браунлоу вважає, що портрет тебе стурбував. Ану ж, каже, він пошкодить твоєму здоров’ю, — пояснила старенька.
— Та ні, він мене зовсім не стурбував, пані, — сказав Олівер. — Мені приємно було дивитися на нього. Він мені так сподобався.
— Ну, гаразд, гаразд, — добродушно мовила старенька леді. — Постарайся якнайшвидше видужати, мій хлопчику, і ми його знову повісимо. Домовились? Обіцяю тобі! А тепер поговорімо про щось інше.
Оце й усе, що Олівер зумів дізнатись на той час про портрет. Місіс Бедвін була до нього така добра, що, з вдячності до неї, він поклав собі викинути його з пам’яті і цілий ранок уважно слухав нескінченні розповіді старенької про її милу, гарну дочку, яка одружилася з милим, гарним чоловіком і живе на селі, і про сина, теж чудового хлопця, який служить прикажчиком у купця у Вест-Індії28 й чотири рази на рік надсилає їй такі шанобливі листи, що про них без сліз і говорити не можна. Коли старенька досхочу набалакалася про високі душевні якості своїх дітей, а також про ангельську вдачу свого чоловіка, який — царство йому небесне! — помер рівно двадцять шість років тому, надійшов час чаювати. Після чаю вона почала вчити Олівера гри в крибедж29, яку він враз опанував, і вони грали дуже зосереджено й з великим зацікавленням, аж поки хворому приспіла пора вечеряти підігрітим розбавленим водою вином із хрумкою грінкою й лягати в м’яке ліжко.
Дні одужання Олівера були такі щасливі! Доти життя його спливало в безнастанних злигоднях та колотнечі, і тепер, опинившись у чистоті, теплі, спокої, серед привітних, добрих людей, хлопець почувався, мов у раю. Коли він спромігся нарешті стати на ноги, містер Браунлоу звелів купити йому нове вбрання, новий картуз і нові черевики. Старим одягом Оліверові дозволили розпорядитися на власний розсуд, і він віддав усе покоївці, яка ставилася до нього дуже ласкаво, щоб та його продала євреєві-лахмітникові, а гроші залишила собі. Служниця охоче погодилася. І коли Олівер, стоячи біля вікна вітальні, побачив, як лахмітник сунув ті речі в торбу й пішов геть, хлопця охопила радість: нарешті він позбувся свого старого одягу, і йому ніколи більше не доведеться надягати його! Зрештою, то й справді було жалюгідне вбрання, а Олівер ще зроду не мав нової одежини.
Одного вечора, десь за тиждень після випадку з портретом, коли Олівер розмовляв з місіс Бедвін у її кімнаті, містер Браунлоу переказав, що бажає бачити Олівера Твіста в своєму кабінеті, щоб поговорити з ним, якщо хлопчик почувається добре.
— Господи, царице небесна! Помий швиденько руки, дитино, і дай-но я тебе гарненько розчешу! — вигукнула місіс Бедвін. — Боже, боже! Якби я знала, що він тебе покличе, то наділа б тобі чистенького комірця, і ти б у нас був, як лялечка!
Олівер слухняно помив руки, і хоч старенька бідкалася, що не встигла пропрасувати гофрований комірець його сорочки, хлопчик, незважаючи на цю ваду в своєму вбранні, мав напрочуд гарний, чепурний вигляд; тож врешті, задоволено оглянувши його з голови до ніг, місіс Бедвін визнала, що якби їх навіть попередили завчасно, навряд чи можна було б домогтися більшої досконалості.
Підбадьорений цим висновком, Олівер постукав у двері кабінету. Містер Браунлоу запросив його зайти, і хлопець опинився у невеличкій, заповненій книжками кімнаті, що виходила вікном у гарний садок. Перед вікном стояв стіл, за яким сидів з книжкою в руках містер Браунлоу. Побачивши Олівера, він поклав книжку й запросив його сісти біля столу. Олівер слухняно сів, зачудовано думаючи про те, чи може людина перечитати таку силу-силенну книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити світ мудрішим. До речі, над цим питанням щодня сушать собі голову люди куди досвідченіші за Олівера Твіста.
— Тут у мене багато книжок, правда ж, хлопчику мій? — сказав містер Браунлоу, помітивши, з якою цікавістю Олівер оглядає полиці, що сягали аж під стелю.
— Ой, як багато, сер, — відповів Олівер. — Я такої сили книжок ще не бачив зроду.
— Ти перечитаєш їх усі, якщо будеш слухняний, — лагідно мовив старий джентльмен. — І читати їх буде тобі куди цікавіше, ніж розглядати оправи, — а втім, не завжди, бо є-таки книжки, в яких найцінніше — це палітурки й корінець.
— Певно, це ви про оті, важенні, сер? — спитав Олівер, показуючи на тиснені золотом великі фоліанти.
— Ну, не обов’язково, — усміхнувся старий джентльмен, гладячи Олівера по голові. — Навіть маленькі томики бувають інколи ой які важкі. А ти хотів би набратися розуму і, як виростеш, писати книжки?
— Ні, сер, краще я їх читатиму, — відказав Олівер.
— Що? Ти не хочеш бути письменником? — здивувався старий джентльмен.
Олівер поміркував трохи, а тоді відповів, що як на нього, то краще все ж таки не писати книжки, а продавати їх. Тут містер Браунлоу весело засміявся й заявив, що це чудовий дотеп. Олівер зрадів від похвали, хоч у чому полягає той дотеп він не зрозумів.
— Ну, гаразд, гаразд, домовилися, — мовив, трохи заспокоївшись, старий джентльмен. — Не хочеш бути письменником, то й не треба. Тим більше, що є он скільки чесних ремесел. Ти хотів би стати, скажімо, цеглярем?
— Атож, дякую, сер, — відповів Олівер так поважно, що старий джентльмен знову засміявся й сказав щось про його дивовижний інстинкт, але Олівер не зрозумів цього зауваження, а тому пустив повз вуха.
— А тепер, — почав містер Браунлоу, і лагідний голос його ще більше полагіднішав, якщо таке взагалі можливо було, але обличчя при цьому незвично споважніло, — слухай уважно те, що я тобі скажу, хлопчику мій. Я говоритиму з тобою цілком одверто, бо певен, що ти мене зрозумієш не гірше за багатьох доросліших від тебе.
— Ой, тільки не кажіть, що ви хочете прогнати мене, сер! — вигукнув Олівер, зляканий таким серйозним початком. — Не виганяйте мене на вулицю! Дозвольте залишитись у вас бодай прислужником! Я не хочу повертатися в те пекло! Згляньтеся, сер!
— Люба дитино, — мовив старий джентльмен, зворушений цим несподіваним палким благанням. — Не бійся, я тебе не залишу, якщо ти сам мене до цього не змусиш.
— Цього не буде, не буде ніколи, сер! — перебив його Олівер.
— Сподіваюсь, — відповів старий джентльмен. — І вірю, що ти не з таких. Мене вже не раз обманювали ті, кому я намагався допомогти, але мені дуже хочеться вірити тобі, бо, сам не знаю чому, ти припав мені до вподоби. Всі найдорожчі, найлюбіші мені люди давно вже зійшли в могилу, і хоч радість і щастя мого життя поховані разом з ними, моє серце не стало домовиною, не замкнулося для добрих почуттів. Під ударами долі ці почуття лише зміцніли й очистилися.
Старий джентльмен промовив це стиха, звертаючись скоріше до себе, ніж до хлопчика, а потім замовк. Олівер сидів, затамувавши подих.
— Так-так, — мовив нарешті трохи веселіше старий джентльмен. — Я кажу тобі все це, бо в тебе серце молоде. І, знаючи тепер, які втрати і страждання випали на мою долю, ти, можливо, постараєшся не завдавати мені нових прикрощів. Ти кажеш, що ти сирота, один як палець на цім світі. Відомості, які я маю про тебе, підтверджують твої слова. Тож тепер розкажи мені все про себе: звідки ти родом, хто тебе виховував і як ти опинився в такому товаристві. Кажи мені саму тільки правду, і я повік буду твоїм другом.
Олівер не зразу спромігся на мову, бо його душили сльози. Та коли він розтулив уже був рота, щоб розпочати оповідь про те, як йому йшлося на фермі і як містер Бамбл забрав його звідти до робітного дому, знадвору раптом почувся нетерплячий короткий стук, і покоївка, збігши сходами, доповіла, що прийшов містер Грімвіг.
— Він на хвилинку чи з візитом? — спитав містер Браунлоу.
— З візитом, сер, — відповіла покоївка. — Він спитав, чи пекли у нас сьогодні здобу, я відповіла, що пекли, і тоді він сказав, що прийшов пити чай.
Старий джентльмен усміхнувся й пояснив Оліверові, що містер Грімвіг — його давній приятель; чоловік він трохи грубуватий, але зважати на це не треба, бо насправді, як давно вже переконався містер Браунлоу, серце в нього золоте.
— То, може, мені вийти, сер? — спитав Олівер.
— Ні, — відповів містер Браунлоу. — Я б хотів, щоб ти залишився.
В цю мить до кабінету зайшов, спираючись на товстий ціпок, кульгавий гладкий дідуган у синьому сюртуці, смугастому жилеті, нанкових штанях, гетрах і крислатому білому капелюсі із зеленою облямівкою. З-під жилета в нього витикалося дрібно гофроване жабо, на грудях на довжелезному сталевому ланцюжку теліпався ключ, а нашийна хустка була зав’язана вузлом завбільшки як апельсин. Обличчя гостя весь час кривилося в чудернацьких гримасах, які годі було описати. Говорячи, він мав звичку схиляти голову набік і дивитися на співрозмовника скоса, що надавало йому дивовижної схожості з папугою. Саме в такій позі він і зупинився, тільки-но переступивши поріг, і, тримаючи у випростаній руці апельсинову шкуринку, сердито заговорив:
— Дивіться! Бачите? Ну, скажіть, чи не диво це, чи не чортівня якась? Скрізь, хоч куди б я зайшов, на сходах неодмінно має валятись оцей помічник бідного лікаря. Через апельсинову шкуринку я колись скульгавів, і я певен, що врешті апельсинова шкуринка вкоротить мені віку! От побачите, сер, апельсинова шкуринка зведе мене зі світу! Як цього не станеться, то — присягаюсь! — я ладен з’їсти свою голову, сер!
Цією мужньою присягою містер Грімвіг мав звичку підкріплювати й підтверджувати трохи чи не кожну свою заяву, хоч навіть коли припустити, що досягнення науки дозволять урешті людині з’їсти власну голову, якщо вона того побажає, — важко повірити, що серед нас може знайтись ненажера, який упорав би за одним разом таку велику голову, як Грімвігова, навіть якщо не брати до уваги дуже товстого шару пудри.
— Я з’їм свого голову, сер! — повторив містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. — Гм! А це що таке? — вигукнув він, помітивши Олівера, й позадкував.
— Це малий Олівер Твіст, про якого я вам розповідав, — відповів містер Браунлоу.
Олівер уклонився.
— Ви хочете сказати, що це той самий хлопчина, в якого була гарячка? — спитав містер Грімвіг, відступивши ще на крок. — Хвилинку, хвилинку! Мовчіть! Ага! — раптом переможно вигукнув він, бо зробив відкриття, яке змусило його забути навіть про страх заразитися гарячкою. — То це він їв апельсин! Авжеж, ось хто їв апельсин і кинув шкуринку на сходах, — якщо це не так, я ладен з’їсти свою голову — і його на додачу!
— Та ні, не їв він апельсина, — сміючись, відказав містер Браунлоу. — Ну ж бо, кладіть капелюха й знайомтеся з моїм маленьким другом.
— Мене це просто виводить із себе, сер, — провадив своєї дратівливий дідуган, стягуючи рукавички. — Наша вулиця завжди всіяна апельсиновими шкуринками, і мені достеменно відомо, що розкидає їх синочок лікаря, який живе на розі. Не далі як учора ввечері одна молода жінка посковзнулася на шкуринці і впала на штахети мого садка. Я побачив, як, підвівшись, вона подивилася на триклятий закличний ліхтар30 над дверима того лікаря. “Не йдіть до нього! — гукнув я їй з вікна. — Він душогуб! Він ставить пастки на людей!” І це щира правда — якщо ні, то я ладен…
Тут запальний містер Грімвіг грюкнув ціпком об підлогу, — друзі його знали, що так він дає свою звичну обітницю тоді, коли не висловлює її вголос. Потім, не випускаючи з рук ціпка, він сів і, розкривши лорнет, що висів на широкій чорній стрічці, почав розглядати Олівера; відчувши себе об’єктом спостереження, хлопчик почервонів і знову вклонився.
— То це той самий хлопець? — мовив нарешті містер Грімвіг.
— Атож, той самий, — кивнув містер Браунлоу.
— Як ти почуваєшся, хлопче? — спитав містер Грімвіг.
— Набагато краще, сер, дякую, — відповів Олівер.
Знаючи, що його дивакуватий приятель може ляпнути щось неприємне, містер Браунлоу спішно попросив Олівера піти сказати місіс Бедвін, що вони вже готові пити чай. Олівер радо подався геть з кімнати, бо, щиро кажучи, гість не зовсім йому сподобався.
— Гарненький хлопчик, правда ж? — спитав містер Браунлоу.
— Не знаю, — буркнув містер Грімвіг.
— Не знаєте?
— Атож. Не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два види хлопців: одні борошняні, інші м’ясолиці.
— І до якого з них належить Олівер?
— До борошняного. А в одного мого приятеля син м’ясолиций. Усі його називають гарним. Голова в нього кругла, щоки червонющі, очі масні. Жах, який бридкий! Руки, ноги, тулуб такі товсті, що синій його костюмчик, здається, от-от лусне; голос лоцманський, апетит вовчий. Зразу видно — негідник!
— Годі вам, — сказав містер Браунлоу. — Малому Оліверові Твісту всі ці риси не властиві, тож не розпаляйтесь.
— Так, не властиві, — відповів містер Грімвіг. — В нього можуть бути ще гірші.
Тут містер Браунлоу невдоволено кахикнув, що, очевидно, неабияк потішило містера Грімвіга.
— Атож, можуть бути ще гірші, — повторив він. — Звідки взявся цей хлопець? Хто він і що він? Ну, була в нього гарячка. То й що? Хіба на гарячку хворіють тільки порядні люди? Поганих вона теж часом уражає, будьте певні! Одного чоловіка — я знав його — повісили на Ямайці31 за те, що він убив свого хазяїна. У нього було шість нападів гарячки — і що ж, гадаєте, його через це помилували? Пхе! Дурниці!
Річ у тім, що в глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний визнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними. Але проти цього повставав притаманний йому дух сперечання, що саме загострився через знайдену апельсинову шкуринку. Тому, подумки заприсягшись, що ніхто в світі не змусить його ставитися до хлопця прихильно чи неприхильно, містер Грімвіг відразу почав суперечити своєму приятелеві. Коли містер Браунлоу визнав, що на жодне з поставлених запитань ще не може дати задовільної відповіді, бо вирішив не розпитувати Олівера про його минуле, поки хлопчик зовсім не одужає, містер Грімвіг зловтішно посміхнувся й глузливо запитав, чи економка має звичку перевіряти після вечері столове срібло, бо одного чудового ранку, мовляв, вона не долічиться двох-трьох столових ложок, а якщо ні, то він ладен… і так далі.
Містер Браунлоу сам відзначався досить запальною вдачею, проте, звиклий до химер свого приятеля, він вислухав усе це дуже добродушно. За чаєм містер Грімвіг ласкаво зволив зауважити, що здобні булочки на смак просто чудові, тож мир і спокій було відновлено, і Олівер, який теж сидів за столом, уже почував себе вільніше в присутності сердитого дідугана.
— А коли ж ви маєте намір вислухати повну, правдиву й докладну оповідь про життя і пригоди Олівера Твіста, сер? — запитав містер Грімвіг у містера Браунлоу наприкінці чаювання, поглядаючи скоса на хлопчика.
— Завтра вранці, — відповів містер Браунлоу. — Я хотів би вислухати його сам на сам. Прийдеш до мене, любий мій, о десятій ранку.
— Гаразд, сер, — відповів Олівер не зовсім твердо, бо його збентежив пильний погляд містера Грімвіга.
— От послухайте, — прошепотів цей джентльмен містерові Браунлоу. — Він до вас завтра вранці не прийде. Я бачив, як він завагався, перше ніж відповісти. Він обдурює вас, друже мій.
— Нічого подібного! — запально вигукнув містер Браунлоу.
— Якщо ні, — мовив містер Грімвіг, — то я ладен… — і ціпок стукнув об підлогу.
— А я життям своїм ручуся, що він каже правду! — сказав містер Браунлоу і грюкнув кулаком об стіл.
— А я головою ручуся, що бреше! — відказав містер Грімвіг і собі грюкнув кулаком об стіл.
— Побачимо, — сказав містер Браунлоу, стримуючи гнів.
— Атож, побачимо, — піддражнив його містер Грімвіг. — Побачимо!
В цю мить сама доля втрутилася в особі місіс Бедвін, яка зайшла з пакунком книжок, що їх містер Браунлоу купив того ранку в уже знайомого нам книгаря. Поклавши пакунок на стіл, вона рушила була до дверей, але містер Браунлоу спинив її:
— Затримайте посильного, місіс Бедвін, — сказав він. — Я маю повернути кілька книжок.
— Він уже пішов, сер, — відповіла місіс Бедвін.
— То заверніть його, — звелів містер Браунлоу. — Це справа нагальна. Книгар людина бідна, а за ці книжки не сплачено. До того ж кілька книжок треба відіслати назад.
Двері на вулицю було відчинено. Олівер побіг в один бік, покоївка в другий, а місіс Бедвін з порога верескливо гукала посильного, але той уже зник. Олівер і покоївка повернулись і захекано доповіли, що посильного і сліду нема.
— Як прикро! — вигукнув містер Браунлоу. — Я так хотів віддати ці книжки ще сьогодні!
— А ви відішліть їх з Олівером, — уїдливо посміхнувшись, порадив містер Грімвіг. — Він, звісно ж, передасть їх у повній цілості.
— Так, будь ласка, дозвольте мені, сер, — попрохав Олівер. — Я бігтиму всю дорогу, сер.
Старий джентльмен саме збирався сказати, що Олівер ні в якому разі не піде, але єхидне кахикання містера Грімвіга змусило його вирішити інакше: нехай Олівер швидко виконає доручення і тим відразу спростує несправедливі підозри містера Грімвіга, принаймні в цьому питанні.
— Гаразд, я дозволяю тобі, любий мій, — мовив містер Браунлоу. — Книжки лежать на стільці біля мого столу. Принеси-но їх.
Радіючи нагоді прислужитись, Олівер умить збігав нагору й повернувся з книжками під пахвою й картузом у руці і став, чекаючи вказівок.
— Перекажи, — почав містер Браунлоу, твердо глянувши в очі містерові Грімвігу, — перекажи книгареві, що я повертаю йому ці книжки й віддаю свій борг — чотири фунти й десять шилінгів. Ось тобі п’ять фунтів. Ти маєш, отже, принести мені десять шилінгів решти.
— Я обернуся за десять хвилин, сер! — завзято вигукнув Олівер.
Сховавши гроші до кишені й застебнувши куртку, він обережно взяв під пахву книжки, чемно вклонився й вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до дверей, знову й знову пояснюючи, як пройти найближчим шляхом, і нагадуючи прізвище книгаря й назву вулиці, хоч Олівер запевняв її, що добре все це затямив. Зрештою, напутивши хлопчика, щоб він, бува, не застудився, старенька відпустила його.
— Який же він славний, благослови його, боже, — зітхнула вона, дивлячись йому вслід. — І мені чомусь так тривожно. Може, не слід було б йому йти…
В цю мить Олівер озирнувся і, перш ніж завернути за ріг, весело кивнув їй головою. Старенька відповіла йому усмішкою, зачинила двері й пішла до своєї кімнати.
— Нумо подивимось, — мовив містер Браунлоу, дістаючи з кишені годинника й кладучи його на стіл перед собою. — Щонайбільше за двадцять хвилин він буде тут. На той час уже стемніє.
— О, то ви й справді вважаєте, що він повернеться? — спитав містер Грімвіг.
— А ви ні? — всміхнувся містер Браунлоу.
Дух сперечання в грудях містера Грімвіга був у цю мить особливо впертий, і впевнена усмішка містера Браунлоу цю впертість тільки посилила.
— Hi, — мовив містер Грімвіг і грюкнув об стіл кулаком. — Ні, не вважаю. Хлопець вийшов у новому вбранні, під пахвою в нього пака дорогих книжок, а в кишені п’ятифунтова банкнота. Він подасться до своїх друзів-злодюг і насміється з вас. Якщо цей хлопець колись повернеться в цей дім, я ладен з’їсти свою голову.
Проказавши це, він присунув свого стільця ближче до столу, й обидва приятелі завмерли в мовчазному чеканні над годинником, що лежав між ними.
Щоб показати, як багато важать для нас наші погляди і на які нерозважливі й необачні висновки штовхає нас затята гордовитість, зазначимо, що хоч містер Грімвіг не був бездушним і щиро співчував би своєму другові, якби той став жертвою підступності й обману, — незважаючи на все це, він зараз палко, від душі хотів, щоб Олівер не повернувся.
Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник.
Розділ XV
що показує, як щиро любили Олівера Твіста веселий старий єврей і міс Пенсі
У темній кімнаті смердючого шинку в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов’яним кухлем і чаркою, від яких тхнуло спиртним, сидів чоловік у плисовому сюртуці, коричневих бриджах, панчохах і шнурованих черевиках, у якому навіть у цій півтемряві найнедосвідченіший агент поліції враз упізнав би містера Вільяма Сайкса. Коло ніг його сидів білий червоноокий пес, який то мовби підморгував обома очима воднораз своєму хазяїнові, то зализував на морді велику свіжу рану, що з’явилася, певно, внаслідок недавньої бійки.
— Сиди смирно, тварюко! — раптом гаркнув містер Сайка
Чи то міркування його були такі глибокі, що навіть кліпання собачих очей заважало їм, чи то думки гнітили Сайкса так, що йому схотілося розважити душу, бодай штурхонувши ногою безневинну тварину, — сказати важко.
Та хоч би яка була причина, її наслідок не забарився: Сайкс копнув собаку, та ще й вилаяв його на додачу.
Собаки взагалі не мстяться своїм хазяїнам за заподіяну кривду, але Сайксів пес мав вдачу не кращу, ніж цей лиходій, а тут іще й незаслужена образа допекла до живого, отож, недовго думаючи, він мовчки вп’явся зубами в черевик хазяїна, добряче шарпонув його і з гарчанням поліз під лаву, вчасно уникнувши кухля, яким містер Сайкс спробував поцілити пса в голову.
— А, так ти кусатись? — мовив Сайкс, хапаючи однією рукою кочергу, а другою видобуваючи з кишені й неквапно розкриваючи великого складаного ножа. — Ану, ходи сюди, гаде! Сюди! Чуєш?
Собака, звісно, чув, бо голос містера Сайкса звучав удвічі лютіше, ніж завжди, але, відчуваючи, очевидно, якесь дивне небажання підставляти горлянку під ніж, він не зрушив з місця, а тільки загарчав ще погрозливіше, вчепився зубами за кочергу й почав гризти її, мов дикий звір.
Цей опір ще дужче розлютував містера Сайкса. Вже не тямлячи себе від злості, він став навколішки й почав штрикати кочергою під лавою. Пес кидався то в один, то в другий бік, огризався, гарчав і гавкав, а чоловік штрикав, бив, горлав і лаявся на всі заставки. Розв’язка здавалася неминучою, коли раптом хтось відчинив двері. Собака прожогом вискочив з кімнати, а Вілл Сайкс залишився стояти навколішках з кочергою в одній руці й ножем у другій.
Сварки без супротивника не буває, каже давнє прислів’я. Втративши одного супротивника — собаку, — містер Сайкс негайно переніс свій гнів на новоприбулого.
— Якого біса ти сунешся між мною й моїм собакою? — замахнувшись кочергою, вигукнув він.
— Та хіба ж я знав, мій дорогесенький, я ж не знав, — смиренно відповів Фейгін — бо це був саме він.
— Не знав, підла шахрайська твоя душа? — прогарчав Сайкс. — Ти ще скажеш, що не чув колотнечі?
— Ані шереху не чув, Віллє, щоб я пропав! — відповів старий.
— Аякже, ти ніколи нічого не чуєш, — злісно засміявся Сайкс. — А чомусь ходиш навшпиньки, щоб ніхто не помітив, як ти підкрався і як зник. Шкода, що хвилину тому ти не був на місці собаки, Фейгіне.
— Чому? — силувано всміхнувшись, запитав той.
— А тому, що закон охороняє життя таких людців, як ти, нікчем, гірших за паршивого пса, але дозволяє вбивати собак, як кому заманеться, — відказав Сайкс, промовисто клацнувши ножем. — Ось чому.
Фейгін потер руки і, присівши до столу, вимушено засміявся з жарту свого приятеля. Проте видно було, що в нього зашкребло на душі.
— Смійся, смійся, — сказав Сайкс, ставлячи на місце кочергу й кидаючи на Фейгіна лютий, зневажливий погляд. — З мене тобі однаково не насміятись, хіба що на шибениці. Ти в моїх руках, Фейгіне, і щоб я здох, якщо я тебе випущу. Затям собі це: куди я, туди й ти, я на дно — і ти за мною. Тож пильнуй, щоб зі мною нічого не сталося!
— Ну, годі, годі, мій дорогесенький, — мовив єврей. — Хіба ж я не знаю. У нас… у нас з тобою спільні інтереси, Білле… Спільні інтереси.
— Гм, — буркнув Сайкс із таким виразом, мовби вважав, що для Фейгіна інтереси ті важать більше, ніж для нього. — Ну, кажи, з чим прийшов.
— Усе сало розтопилося, і я приніс тобі твою пайку, — відповів Фейгін. — Тут трохи більше, ніж тобі належить, мій дорогесенький, але ж я знаю, що за тобою не пропаде, й іншим разом ти мені…
— Годі патякати, — нетерпляче перебив його грабіжник. — Де гроші? Давай їх сюди!
— Зараз, зараз, Білле, не гарячкуй, — улесливо сказав єврей. — Ось вони! В повній цілості!
Кажучи це, він витяг з-за пазухи старий бавовняний носовик, розв’язав великий вузол і вийняв пакуночок в обгортковому папері. Сайкс вихопив пакуночок у нього з рук, похапцем розгорнув і почав рахувати соверени32.
— Це все? — спитав він.
— Все, — відповів старий.
— А ти дорогою не розгорнув часом пакунок та не проковтнув дві-три монети? — підозріло спитав Сайкс. — Та не строй ти із себе ображеного! Ти ж уже не раз це робив. Ану шарпни балабон!
У перекладі на людську мову це означало подзвонити. На дзвінок до кімнати ввійшов інший єврей, молодший за Фейгіна, але майже такий самий бридкий і відразливий.
Біля Сайкс тільки мовчки показав на порожній кухоль. Молодий єврей, чудово зрозумівши цей жест, узяв кухоль, щоб його наповнити. Та перше ніж вийти, він запитально подивився на Фейгіна, який саме звів очі, немов чекаючи цього погляду; у відповідь старий ледь хитнув головою — так сторожко, що навіть спостережливий глядач навряд чи помітив би цей рух. Сайкс, у всякому разі, не помітив його, бо саме нахилився, щоб зав’язати шнурок, який йому порвав собака. Можливо, якби він зауважив цю німу сцену, то збагнув би, що вона не віщує йому добра.
— Тут є хто-небудь, Барні? — спитав Фейгін. Тепер, коли Сайкс дивився на нього, він говорив, утупивши очі в підлогу.
— Нікого, — відповів Барні, чиї слова — йшли вони від серця чи ні — виходили тільки через ніс.
— Нікого? — здивовано перепитав Фейгін, немов даючи зрозуміти, що Барні вільний казати правду.
— Нікого, крім міс Ненсі, — відповів той.
— Ненсі тут? — вигукнув Сайкс. — Де вона? Щоб мені очі повилазили, якщо я не шаную цю дівку! Вона ж артистка!
— Вона в буфетній, їсть варену яловичину, — сказав Барні.
— Скажи їй, хай іде сюди, — звелів Сайкс, наливаючи в чарку джину. — Давай її сюди.
Барні несміливо глянув на Фейгіна, немов питаючи дозволу. Старий, однак, мовчав і не підводив очей. Тоді Барні вийшов і незабаром повернувся з Ненсі, яка була при повному параді: у капелюшку, фартушку, з кошиком і з ключем у руці.
— Ну як, Ненсі, знайшла слід? — запитав Сайкс, подаючи їй чарку.
— Знайшла, Білле, — відповіла юна леді, вихиливши її. — Відбігала собі ноги, але знайшла. Хлопчисько хворів, не вставав з ліжка і…
— Ох, Ненсі, голубонько! — сказав Фейгін, підвівши очі.
Мабуть, руді брови єврея якось дивно здригнулись, а глибоко запалі очі примружилися, застерігаючи Ненсі від зайвої відвертості, але, чи так воно було, для нас не має великого значення. В даному разі нас цікавить лише факт. А факт полягає в тому, що Ненсі раптом урвала свою розповідь на півслові і, чарівно всміхаючись Сайксові, звернула мову на інше. Хвилин через десять на містера Фейгіна напав нестримний кашель, і Ненсі відразу накинула на плечі шаль і заявила, що їй час іти. Містер Сайкс, з’ясувавши, що йому з нею по дорозі до першого повороту, зголосився провести її; вони вийшли вдвох, а за ними, тримаючись на безпечній відстані, поплентався білий пес, що виліз із підворіття, як тільки пройшов його хазяїн.
Коли Сайкс подався геть, Фейгін висунув голову з дверей у темний коридор, погрозив йому вслід кулаком, пробурмотів якийсь прокльон, а тоді з бридкою посмішкою знову сів до столу й незабаром занурився в читання цікавих сторінок “Поліційної газети”.
Тим часом Олівер Твіст, і гадки не маючи, що веселий старий джентльмен перебуває десь зовсім поряд, прямував до книжкового рундука. Дійшовши до Кларкенвелу, він помилково завернув не в той провулок, але помітив це аж тоді, коли пройшов його до половини. Знаючи, однак, що і цей провулок іде в потрібному напрямку, він вирішив не вертатись і тільки наддав ходи, міцно тримаючи книжки під пахвою.
Він ішов і думав, як йому пощастило і як багато він віддав би за те, щоб тільки глянути на бідолашного малого Діка, який, голодний і побитий, можливо, гірко плаче саме в цю хвилину. Аж раптом він здригнувся, почувши за спиною несамовитий жіночий зойк: “Ой, мій любий братику!” — і не встиг він озирнутися, як чиїсь руки міцно обвилися навкруг його шиї.
— Пустіть! — скрикнув Олівер, вириваючись з обіймів. — Пустіть, чуєте! Хто ви така? Чого вам від мене треба?
Замість відповіді молода жінка, що обіймала його, тримаючи в руці кошик і ключ, тільки заголосила.
— Слава тобі, господи! — кричала вона. — Нарешті я знайшла його! Ох, Олівере, Олівере, як же ти міг, скільки ти горя мені завдав! Ходім, ходім додому, рідний мій. Нарешті я знайшла його! Слава тобі, господи, боже милосердний, нарешті він знайшовся!
Після цих безладних вигуків молода жінка знову заридала, і так ревно, так нестямно, що дві жінки, які саме підійшли, спитали в різникового хлопця з лискучим волоссям, намащеним воловим жиром, який також спостерігав цю сцену, чи не слід би йому збігати по лікаря. На що хлопець, наділений, очевидно, досить млявою, щоб не сказати ледачою, вдачею, відповів, що, на його думку, лікар не потрібен.
— Ні, ні, не турбуйтеся, — сказала молода жінка, хапаючи Олівера за руку. — Мені вже краще. Ходім додому, капосний хлопчиську! Ходім!
— А що сталося, добродійко? — поцікавилась одна з жінок.
— Ох, добродійко! — вигукнула молода жінка. — Він утік з місяць тому від своїх чесних, роботящих батьків, злигався із зграєю злодіїв та шахраїв і розбив серце своїй бідолашній матері.
— От негідник малий! — мовила одна жінка.
— Ану марш додому, гаденя! — підхопила друга.
— Неправда все це! — злякано закричав Олівер. — Я не знаю її! В мене немає сестри, нема ні батька, ні матері! Я сирота! Я живу в Пентонвілі!
— Ні, ви послухайте! Бреше й оком не змигне! — скрикнула молода жінка.
— Ой, та це ж Ненсі! — вигукнув Олівер. Він тільки тепер побачив її обличчя й від подиву аж відсахнувся.
— От бачите, він мене знає! — заволала до присутніх Ненсі. — Сам себе виказав! Люди добрі, допоможіть, скажіть йому, щоб ішов додому, а то він уб’є і матінку нашу, й батька, і розіб’є серце мені!
— Що тут у біса коїться? — гаркнув якийсь чолов’яга, вискакуючи з шинку в супроводі білого пса. — Ти диви, це ж малий Олівер! Ану йди додому, щеня! Твоя мати вже очі виплакала! Мерщій додому, чуєш?
— Вони мені чужі! Я не знаю їх! Рятуйте, рятуйте! — кричав Олівер, вириваючись із дужих ручиськ незнайомця.
— Рятуйте? — повторив чолов’яга. — Зараз я тебе врятую, паскуднику. Звідки в тебе ці книжки? Поцупив їх, га? Дай-но їх сюди!
Кажучи це, він видер в Олівера з-під пахви книжки і вдарив ними хлопця по голові.
— Так його! — вигукнув з вікна в горищі якийсь чоловік. — Він тільки таку мову й розуміє!
— Правильно! — підтакнув тесляр із заспаним обличчям, схвально глянувши на чоловіка, що визирав з вікна.
— Може, порозумнішає! — згодились обидві жінки.
— І то правда! — мовив чолов’яга, ще раз торохнувши Олівера по голові і схопивши його за комір. — Ходім, негіднику! Де П’ятак? Ану сюди, псюго! Не спускай його з очей!
Що було робити бідолашному хлопцеві, ще зовсім кволому після хвороби, приголомшеному несподіваним нападом, побитому і нажаханому гарчанням страшного пса й брутальністю незнайомця, пригніченому тим, що всі довкола повірили брехні і справді вважають його запеклим негідником? Вже сутеніло, у провулку цьому мешкав непевний люд, чекати на чиюсь допомогу було марно, опиратись — теж. І за хвилину Олівера потягли лабіринтом темних вузьких вуличок, потягли так швидко, що навіть коли він насмілювався кричати, навряд чи хтось міг зрозуміти, що він благає допомоги. А втім, хіба не однаково? Той, хто зрозумів би, все одно не звернув би уваги на його благання.
* * *
На вулиці вже позасвічували газові ліхтарі. Місіс Бедвін стривожено чекала на порозі розчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на ріг, виглядаючи Олівера, а двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні, й на столі між ними цокав годинник.
Розділ XVI
оповідає про те, що сталося з Олівером Твістом після того, як він попав до рук Ненсі
Вузькі вулички й завулки вивели їх нарешті на широке пустирище, край якого подекуди стояли обори та хліви скотного ринку. Тут Сайкс пішов повільніше, бо Ненсі вже вибилася з сил від швидкої ходи. Повернувшись до Олівера, він звелів йому взяти Ненсі за руку.
— Ти чув? — гаркнув Сайкс, помітивши, що Олівер зволікає, озираючись довкола.
Вони саме йшли темним узбіччям пустирища, де перехожих зовсім не було. Олівер бачив, що опиратися безглуздо. Він простяг руку, й Ненсі міцно стисла її у своїй.
— Давай другу, — звелів Сайкс, хапаючи хлопця за вільну руку. — Сюди, П’ятаче!
Пес підвів голову й загарчав.
— Дивись сюди, псюго! — провадив Сайкс, беручи Олівера за горло. — Як він бодай писне, хапай його! Затямив?
Пес знову загарчав і облизався, дивлячись на хлопця так, наче ладен був і без приводу вчепитися йому в горлянку.
— Щоб мені очі повилазили, а він таки схопить, і не гірше від нашого брата християнина! — мовив Сайкс, дивлячись на собаку з похмурим, злостивим задоволенням. — Тепер ти знаєш, що тобі буде, хлопче. Кричи, коли хочеш, але знай: з цим звіром жарти короткі. Гайда, песику!
П’ятак закрутив хвостом, радіючи, що до нього звертаються так незвично ласкаво, знову для перестраху загарчав на Олівера і побіг уперед.
Вони переходили через Смітфілд33, але якби це навіть був Гровенор-сквер34, Олівер однаково не здогадався б, куди його завели. Вечір був темний і туманний. Освітлені вікна крамниць ледь мерехтіли крізь важку пелену імли, яка дедалі густішала, занурюючи в морок вулиці й будинки. Незнайома місцевість здавалась Оліверові ще незнайомішою, і розпач та безнадія дедалі дужче стискали йому серце.
Вони пройшли ще кілька кроків, коли раптом на церкві глухо вдарили дзиґарі. З першим ударом обидва супутники Олівера зупинились і повернули голови туди, звідки долинало бамкання.
— Восьма година, Білле, — мовила Ненсі, коли дзиґарі замовкли.
— Могла б і не казати, мені не позакладало, — відповів Сайкс.
— Я оце думаю, чи почули вони? — сказала Ненсі.
— Авжеж, почули, — відказав Сайкс. — Мене якось замели саме на Варфоломея35, і скільки не пищало на ярмарку дитячих дудок, я їх усіх чув до одної. А коли нас замкнули на ніч; то від шуму й гаму надворі тиша в клятій старій тюрмі стала така нестерпна, що хоч головою об грати бийся!
— Бідолахи! — промовила Ненсі, все ще дивлячись туди, де щойно били дзиґарі. — Ох, Білле, які ж вони були славні хлопці!
— У вас, жінок, завжди одне на думці, — пробурчав Сайкс. — “Славні хлопці!” Вони вже, вважай, мерці, тож про це можна забути.
Отак утішивши Ненсі, містер Сайкс, здавалося, переборов напад ревнощів, ще міцніше затис Оліверову руку в своїй і наказав йому йти далі.
— Зажди ще хвильку! — сказала дівчина. — Я б не поспішала додому, якби знала, що ти, Білле, стоятимеш під шибеницею, коли годинник ще раз проб’є восьму. Я б кружляла й кружляла навколо того місця, поки не звалилася б, — навіть якби на землі лежав сніг, а я не мала б шалі, щоб прикритися.
— І яка з того була б користь? — запитав позбавлений сентиментів містер Сайкс. — Якби ти не змогла передати мені напильника і ярдів двадцять добрячого міцного мотуза, то кружляла б ти за п’ятдесят миль звідси чи зовсім не кружляла б — мені від того не було б ні холодно, ні жарко. Ну, ходім, годі рюмси розпускати.
Дівчина засміялася, щільніше загорнулась у шаль, і вони рушили далі. Але Олівер відчув, що рука її тремтить, а коли глянув на Ненсі при світлі газового ліхтаря, то побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.
Ще з півгодини вони йшли глухими, брудними вулицями, лише зрідка зустрічаючи перехожих, та й ті, судячи з їхнього вигляду, посідали в суспільстві те саме становище, що й містер Сайкс. Зрештою вони звернули в дуже вузьку, загиджену вуличку — майже суцільний ряд крамничок лахмітників. Пес, який біг тепер попереду, немов розуміючи, що стерегти Олівера більше немає потреби, раптом зупинився перед дверима замкненої і за всіма ознаками покинутої крамнички. Будинок похилився, напис на дошці, прибитій до дверей, сповіщав, що його здають в оренду, і здавалося, оголошення висіло там уже багато років.
— Усе гаразд! — сторожко озирнувшись довкола, вигукнув Сайкс.
Ненсі нахилилася до віконниці, й Олівер почув дзеленчання дзвоника. Вони перейшли на протилежний бік вулиці й стали під ліхтарем. Почулося легке шарудіння, неначе хтось обережно піднімав вікно, і за хвилину двері тихенько відчинилися. Містер Сайкс без довгих церемоній схопив переляканого хлопця за комір, і всі троє швидко зайшли до будинку.
В коридорі було темно, хоч в око стрель. Вони зупинились, чекаючи, поки той, хто впустив їх, зачинить дворі на ланцюжок і на засув.
— Чужі є? — спитав Сайкс,
— Нема, — відповів голос, і Оліверові здалося, що він його вже десь чув.
— А старий тут? — спитав грабіжник.
— Тут, — озвався голос. — Він уже собі місця не знаходив. Гадаєте, він вам зрадіє? Де ж пак!
І голос, і ця манера висловлюватися здались Оліверові знайомими, але в темряві неможливо було розгледіти навіть силует того, хто говорив.
— Запали-но свічку, — сказав Сайкс. — Бо ми поскручуємо собі в’язи або на пса наступимо. А той, хто наступить, буде бідний!
— Почекайте, я зараз принесу свічку, — відповів голос.
Кроки подаленіли, і за хвилину з темряви виник містер Джек Докінс, він же Спритний Пройда. В правій руці він тримав вставлену в розщеплену палицю лойову свічку.
Юний джентльмен тільки насмішкувато посміхнувся в а знак того, що впізнав Олівера, і, повернувшись, кивком голови запросив гостей іти за ним сходами вниз. Вони перейшли через порожню кухню, відчинили двері до пропахлої цвіллю кімнати, що, очевидно, виходила вікнами на подвір’я, і їх зустрів вибух реготу.
— Ой, не можу, ой, не можу! — кричав юний Чарлз Бейтс, у якого вихопився цей регіт. — Ось він! Ой нене, це він! Фейгіне, гляньте на нього! Ні, Фейгіне, ви гляньте, гляньте”! Ой, лусну, оце потіха! Ой, держіть мене, люди добрі, бо впаду!
В нападі нестримних веселощів юний Бейтс гепнувся на підлогу й хвилин п’ять судорожно дриґав ногами, надриваючись од сміху. Потім, скочивши на ноги, він вихопив’з рук Пройди палицю із свічкою й кілька разів обійшов навколо Олівера, розглядаючи його з усіх боків, а тим часом Фейгін, скинувши з голови нічний ковпак, низько вклонявся ошелешеному хлопчикові. Що ж до Пройди, який мав досить похмуру вдачу і взагалі вважав, що добре діло розрада, коли ділу не завада, то він ретельно обшукував Оліверові кишені.
— Ви подивіться, як він вичепурений, Фейгіне! — вигукнув Чарлі, підносячи свічку так близько до Оліверової курточки, аж та мало не зайнялася. — Подивіться на цього ферта! Найтонше сукно, фасон — крик моди! Ой, потіха! Та ще й з книжками! Ну, чим не джентльмен, Фейгіне!
— Радий бачити тебе так пишно вбраного, дорогесенький, — сказав старий, схиляючись з удаваною поштивістю. — Пройда дасть тобі інший костюмчик, дорогесенький, щоб ти, бува, не забруднив своє святкове вбрання. Чому ж ти не написав нам, дорогесенький, чому не попередив, що прийдеш? Ми б приготували для тебе чогось гаряченького на вечерю.
Тут юний Бейтс знову зареготав так голосно, що сам Фейгін і навіть Пройда всміхнулись, та оскільки в цю мить Пройда саме витяг з Оліверової кишені п’ять фунтів стерлінгів, то невідомо, що його звеселило — жарт чи знахідка.
— Еге! Що це таке? — спитав Сайкс, виступаючи наперед, коли Фейгін схопив гроші. — Це моє, Фейгіне.
— Ні, ні, голубе, — заперечив старий. — Це моє, моє. А ти бери книжки.
— А я кажу — гроші мої! — сказав Біля Сайкс, з рішучим виглядом надягаючи капелюха. — Цебто мої й Пенсі. А як ти їх не віддаси, я відведу хлопця назад.
Старий здригнувся. Олівер теж здригнувся, але з іншої причини: в нього з’явилася надія, що його, може, й справді відведуть назад.
— Ну, віддаєш чи ні? — спитав Сайкс.
— Це несправедливо, Білле! — вигукнув старий. — Це дуже несправедливо, правда ж, Ненсі?
— Справедливо чи ні, давай їх сюди, чуєш! — визвірився Сайкс. — По-твоєму, нам з Ненсі більше нема чого робити, як вистежувати й виловлювати пацанів, яких злапали з твоєї вини? Давай сюди гроші, ти, скнаро, давай сюди, опудало старе!
Отак лагідно покартавши Фейгіна, містер Сайкс вихопив банкноту з його пальців і, холоднокровно дивлячись старому в очі, згорнув її і зав’язав у свою нашийну хустку.
— Це нам за наші клопоти, — сказав Сайкс. — Хоч належало б іще стільки ж. А книжки можеш узяти собі, якщо любиш читати. Як ні, то продай їх.
— Ой, які гарненькі, — мовив Чарлі Бейтс, кривляючись і вдаючи, ніби читає одну з книжок. — І як чудово написані, правда ж, Олівере?
Юний Бейтс був обдарований неабияким почуттям гумору, а тому, помітивши, з яким розпачем Олівер дивиться на своїх катів, він прийшов у ще більший захват.
— Це книжки одного старого джентльмена! — вигукнув Олівер, ламаючи руки. — Доброго, ласкавого старого джентльмена, який підібрав мене зовсім хворого, забрав до себе і врятував од смерті. Ох, будь ласка, поверніть йому все це — і книжки, і гроші! Мене залиште, мене не відпускайте хоч повік, але, будь ласка, будь ласка, поверніть йому гроші й книжки! Він подумає, що я украв їх. І старенька леді, і всі, всі, хто так дбав про мене, подумають, що я їх украв! Ох, згляньтесь на мене, поверніть їх!
І в нестямному розпачі Олівер упав навколішки перед Фейгіном, благально заломивши руки.
— Хлопець каже правду, — зауважив старий, нишком озираючи всіх присутніх і зсунувши кущуваті брови. — Твоя правда, Олівере, твоя правда. Вони й справді подумають, що ти їх украв. Ха-ха! — посміхнувся він, потираючи руки. — Це ж саме те, що нам треба, кращого ми б і не вигадали!
— Атож, — погодився Сайкс. — Я це відразу зметикував, як тільки побачив його в Кларкенвелі з книжками під пахвою. Нам таки пофортунило. Ті люди, певно, слиняві святенники, інакше вони не взяли б його до себе. І через поліцію вони його не шукатимуть — боятимуться, що їх змусять подати позов і малий врешті опиниться за ґратами. Тож він тепер наш з усіма бебехами.
Поки вони перемовлялись, Олівер переводив безтямний погляд з одного на другого, наче не розуміючи, що діється довкола, та коли Білл Сайкс замовк, він скочив на ноги й прожогом кинувся геть з кімнати, кричачи: “Рятуйте! Рятуйте!” — так несамовито, що в порожньому старому будинку луна загула аж до горища.
— Держи собаку, Білле! — скрикнула Ненсі і, підскочивши до дверей, зачинила їх за Фейгіном та обома його вихованцями, що кинулися навздогін. — Держи собаку! Він порве хлопчика!
— І добре зробить! — вигукнув Сайкс, намагаючись випручатися з рук дівчини. — Ану пусти, а то голову об стіну розчереплю.
— Бий мене, Білле, ріж мене! — кричала дівчина, щосили стримуючи його. — Але я не дам собаці порвати дитину, хоч убий, не дам!
— Не даси? — заскреготав зубами Сайкс. — Та я зараз саму тебе порву на шматки!
Грабіжник відштовхнув од себе дівчину в протилежний куток, і саме в цю мить повернувся Фейгін з обома злодійчуками, тягнучи за собою Олівера.
— Що тут коїться? — спитав старий, озираючись довкола.
— Дівка, здається, здуріла, — розлючено відповів Сайкс.
— Ні, не здуріла, — мовила Ненсі, бліда й засапана після боротьби. — Я зовсім не здуріла, Фейгіне. Не вір йому.
— Тоді замовкни й не галасуй, чуєш? — погрозливо глянув на неї старий.
— Ні, я не замовкну, — відповіла Ненсі, підвищивши голос. — Ну, що ти на це скажеш?
Містерові Фейгіну були добре знайомі звичаї й повадки тих представниць роду людського, до котрих належала Ненсі, а тому він дійшов висновку, що далі розмовляти з нею зараз небезпечно. І, щоб відвернути увагу присутніх, він обернувся до Олівера.
— Отже, ти хотів утекти, мій дорогесенький, га? — сказав він, беручи в руку сучкувату палицю, що лежала край каміна. — Га?
Олівер нічого не відповів. Він стежив за рухами старого й важко дихав.
— Ти кликав на допомогу, гукав поліцію, правда? — глузував Фейгін, хапаючи хлопця за руку. — Ми тебе вилікуємо від такої звички, паничику!
Він луснув Олівера по спині і замахнувся палицею вдруге, коли раптом Ненсі підскочила до нього, видерла палицю в нього з руки й пошпурила її в камін з такою силою, аж жарини бризнули на підлогу.
— Все, годі, Фейгіне! — вигукнула вона. — Хлопець у тебе в руках, чого тобі ще треба? Не мордуй його! Чуєте всі ви, не чіпайте його, а то я комусь із вас таке зроблю, що передчасно попаду на шибеницю.
Виголосивши цю погрозу, дівчина люто тупнула ногою й перебігла поглядом з єврея на грабіжника; кулаки її були стиснуті, губи стулені в тонку лінію, обличчя сполотніле від нестямного гніву.
Розгублено перезирнувшись із Сайксом, Фейгін спробував її утихомирити:
— Ну, Ненсі, так чудово ти ще ніколи не грала. Ха-ха! Моє серденько, ти справжня актриса!
— По-твоєму, я граю? — сказала дівчина. — Ну, то дивись, щоб я не переграла! Бо тоді, Фейгіне, тобі не минути лиха. Заздалегідь попереджаю вас обох: не чіпайте мене!
У знавіснілій жінці, надто коли до її природної запальності додаються нестяма і відчай, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків. Старий побачив, що далі вдавати, ніби він сприймає лють Ненсі за гру, — безглуздо, і, мимоволі позадкувавши, кинув благальний, боязкий погляд на Сайкса, мовби натякаючи, що останнє слово тепер за ним.
Зрозумівши це німе благання і, можливо, відчуваючи, що він утратить гідність і авторитет, якщо відразу ж не приборкає міс Ненсі, містер Сайкс вивергнув з півсотні лайок та погроз безперервним суцільним потоком, який засвідчував його неабияку винахідливість. Проте вони не справили ніякого враження на ту, для кого призначались, а тому він удався до вагоміших аргументів.
— Це що таке? — вигукнув Сайкс, підкріпивши своє запитання дуже поширеним прокляттям, адресованим найліпшій окрасі людського обличчя; якби з кожних п’ятдесяти тисяч цих проклять на небі зважали бодай на одне, сліпота була б такою самою поширеною хворобою, як кір. — Що це таке? Хай мене грім поб’є! Та ти знаєш, хто ти й що ти?
— О так, це я чудово знаю, — істерично засміялася дівчина й похитала головою, марно силкуючись показати, що їй це байдуже.
— Ну, то сиди тихо! — гаркнув Сайкс, мов на свого собаку. — А то я заспокою тебе так, що ти покійницею станеш!
Дівчина засміялася ще істеричніше і, скинувши оком на Сайкса, відвернулася від нього й до крові закусила губу.
— Кому ж, як не тобі, — додав Сайкс, зневажливо дивлячись на неї, — кому ж, як не такій, як ти, виявляти людяність і шляхетність! Добрий мені друг для дитини, як ти його називаєш!
— Так, друг, господом богом присягаюся — друг! — палко вигукнула дівчина. — І краще б я крізь землю провалилась, краще б помінялася місцем з тими смертниками у в’язниці, перше ніж погодилася привести його сюди! Від сьогодні він стає злодієм, брехуном, нечистою силою, всім, що є на світі бридкого. Невже старому негідникові мало цього, невже треба ще й мордувати хлопця?
— Ну, ша, ша, Сайксе, — примирливо заговорив єврей, показуючи на хлопців, що з жадібною цікавістю спостерігали всю цю сцену. — Не забуваймо про чемність, Білле, не забуваймо про чемність!
— Чемність! — вигукнула дівчина, страшна в своїй люті. — Ти говориш про чемність, гаде? Ну, звісно, ти заслужив на чемність від мене! Ти навчив мене красти, коли я була вдвоє менша за нього! — Вона показала на Олівеpa. — I відтоді я дванадцять років краду для тебе, дванадцять років займаюся цим ремеслом! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?
— Ну то й що! — спробував заспокоїти її старий. — Зрештою, це ж твій хліб!
— Атож, мій хліб, — вже не говорила, а криком кричала дівчина, захлинаючись нестримним потоком слів. — Це мій хліб, а холодні, мокрі, брудні вулиці — мій дім! А ти той падлюка, що погнав мене на ті вулиці, щоб я ходила ними вдень і вночі, вдень і вночі, аж до скону!
— Ти в мене добалакаєшся, — перебив її старий, якого ці докори дійняли до живого. — Я тобі ще не таке зроблю, як ти не заткнешся.
В нестямі дівчина шарпнула на собі волосся, одяг і кинулася на Фейгіна так несподівано, що, мабуть, залишила б на ньому сліди своєї помсти, якби Сайкс не встиг схопити її. Вона забилася в його руках, намагаючись випручатись, і зомліла.
— Тепер усе гаразд, — сказав Сайкс, кладучи її в кутку кімнати. — Коли вона казиться, в руках у неї страшенна сила.
Старий обтер чоло і з полегкістю всміхнувся, радіючи, що бучі кінець. Але ні він, ні Сайкс, ні пес, ні злодійчуки не надали, здавалося, ніякої ваги тому, що сталося: для них це було звичайне явище, пов’язане з їхнім ремеслом.
— Через отакі вибрики я не люблю мати справу з жінками, — зітхнув Фейгін, ставлячи на місце палицю. — Але вони хитрі, й у нашій справі без них не обійтися. Чарлі, покажи-но Оліверові, де спати.
— Певно, Фейгіне, йому не варто надягати завтра свій святковий костюм, — мовив Чарлі Бейтс.
— Ну, звісно, не варто, — відповів єврей, посміхаючись так само глузливо, як Чарлі.
Юний Бейтс, видимо задоволений дорученням, узяв палицю із свічкою, завів Олівера до сусідньої кухні, де на підлозі лежали кілька вже знайомих Оліверові матраців, і, зайшовшись нестримним реготом, дістав те саме старе дрантя, якого наш герой з такою радістю спекався був у містера Браунлоу. Це вбрання випадково показав Фейгінові лахмітник, що купив його, і саме воно навело злодіїв на Оліверів слід.
— Ану, скидай свого костюмчика, — звелів Чарлі. — Я віддам його Фейгіну, він про нього подбає. Ну й сміхота!
Сердешний Олівер неохоче роздягся. Юний Бейтс, згорнувши костюм, узяв його під пахву, вийшов з кімнати й замкнув за собою двері.
Невгавний регіт Чарлі й сокотіння міс Бетсі, яка завітала саме вчасно, щоб окропити водою свою подружку й привести її до тями різними іншими жіночими засобами, можливо, не давали б заснути людині в щасливішому стані, ніж Олівер. Але знеможений, змучений хлопець незабаром поринув у глибокий сон.
аблубла. Дужегарна стаття
Так. Твір гарний