Розділ XVII
Доля виявляє й далі неласку до Олівера і приводить до Лондона видатну людину, щоб зганьбити його
Так уже повелося, що в усіх добротних кривавих мелодрамах, які побачили світло рампи, трагічні й комічні сцени чергуються точнісінько в такому порядку, як червоні та білі шари м’яса й сала в грудинці. Під вагою кайданів і злигоднів герой падає на своє солом’яне тюремне ложе, а в наступній сцені, не відаючи про це, його вірний зброєносець звеселяє глядачів кумедною пісенькою. З болем сердечним ми спостерігаємо героїню в руках пихатого й жорстокого барона; честь і життя її в небезпеці, й вона хапається за кинджал, щоб ціною життя зберегти честь. Та саме в ту мить, коли хвилювання наше досягає найвищої межі, лунає дзвінок, і ми зненацька опиняємось у великому залі замку, де сивоголовий сенешаль36 виконує забавну пісеньку у супроводі хору ще забавніших васалів, перед якими відчинені всі двері і храмів, і палаців і які вештаються гуртом по всіх усюдах, неугавно виспівуючи пісень.
Слід визнати, що подібні переміни не такі вже недоречні й неприродні, як може видатися на перший погляд. У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгинається під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат; але не забуваймо і про величезну різницю, яка полягає в тому, що в житті ми вже не пасивні глядачі, а дійові особи. Актори, імітуючи на сцені життя, просто не помічають незвичайності різких переходів та раптових спалахів пристрасті чи почуттів, які, проте, відразу обурюють глядача своєю надмірністю і фальшем.
У книжках такі несподівані перескоки, такі швидкі зміни часу й місця дії не тільки освячені давньою традицією, але й вважаються багатьма за доказ літературної майстерності автора — на думку критиків, вона тим вища, чим більша халепа, в якій письменник залишає своїх героїв наприкінці кожного розділу. З огляду на все це, дана коротка передмова може видатися зайвою. В такому разі сприйміть її як перепрошення біографа за свій намір повернутися до міста, де народився Олівер, і повірте, що вас не запросили б у цю подорож, якби на те не було істотних і поважних причин.
Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому, гордо випростався й урочистим кроком рушив по Хай-стріт у всій пишноті її блиску свого високого становища: його трикутний капелюх і оздоблений галуном сюртук сяяли в промінні вранішнього сонця, дужою рукою він владно стискав ціпок. Містер Бамбл завжди високо тримав свою голову, але цього ранку він ніс її ще вище. Відсутній погляд його, піднесеність, якою дихала вся його постава, відразу підказали б спостережливому глядачеві, що в голові бідла рояться думки такі глибокі, що їх неможливо навіть висловити.
Містер Бамбл не зупинявся поговорити ні з дрібними крамарями, ні з іншими стрічними, що шанобливо вітали його. Він відповідав їм тільки помахом руки і не стишував своєї величної ходи, аж поки не прибув на ферму, де місіс Менн з парафіяльною турботливістю опікувалася жебрацькими дітьми.
— Щоб він провалився, цей бідл! — вилаялася місіс Менн, почувши, як хтось торсає хвіртку, і зразу здогадавшись, хто саме. — Кого ж іще принесло б у таку ранню пору! Господи, містер Бамбл, невже це ви? Боже, яка радість, яка радість! Прошу, заходьте до вітальні, сер.
Перші речення призначалися Сьюзен, а радісні вигуки привітна господиня адресувала містерові Бамблу, поки, поштиво кланяючись і догідливо всміхаючись, відмикала хвіртку й вела його до вітальні.
— Місіс Менн, — сказав містер Бамбл, не сідаючи й не гепаючись у крісло, як зробив би який-небудь мужлан, а опускаючись у нього неквапно й поважно. — Місіс Менн, бажаю вам, пані, доброго ранку.
— І я вам, сер, і я вам бажаю доброго ранку, — відповіла місіс Менн, сяючи усмішкою. — Сподіваюсь, ви добра себе почуваєте?
— Не дуже, місіс Менн, — відповів бідл. — Парафіяльне життя — не трояндове ложе, місіс Менн.
— Ох, ваша правда, містере Бамбл, — підхопила господиня, і всі жебрацькі діти хором підтвердили б її слова, якби почули їх.
— Парафіяльне життя, моя люба, — провадив бідл, стукаючи ціпком об стіл, — це суцільні турботи, неприємності й труднощі, але що поробиш: ми, громадські діячі, приречені зносити переслідування!
Місіс Менн, не второпавши, що це має означати, звела руки й співчутливо зітхнула.
— Так, місіс Менн, нам лишається тільки зітхати, — сказав бідл.
Зрозумівши, що вона не схибила, місіс Менн зітхнула ще раз, явно догодивши тим громадському діячеві, який, стримуючи самовдоволену посмішку, суворо глянув на свій капелюх і проказав:
— Місіс Менн, я їду до Лондона.
— Невже, містере Бамбл? — скрикнула, задкуючи, місіс Менн.
— Так, їду до Лондона, пані, — повторив непохитний бідл. — Поштовою каретою. Везу двох жінок з робітного дому. Суд має визначити їхнє право осідлості37, і рада доручила мені — мені, місіс Менн! — свідчити на сесії38 в Кларкенвелі. І ми ще подивимось, — додав, велично випростуючись, містер Бамбл, — чи не доведеться кларкенвелським суддям підібгати хвоста після мого виступу!
— Ох, не будьте надто суворі до них, сер! — улесливо мовила місіс Менн.
— Ця кларкенвелська братія сама на це напросилася, пані, — відповів містер Бамбл. — Сама заварила кашу, тепер нехай їсть.
У цій грізній заяві містера Бамбла бриніла така рішучість, така віра в правоту своєї справи, що місіс Менн аж моторошно стало. Нарешті вона зважилася запитати:
— То ви їдете каретою, сер? А я гадала, що жебраків возять на підводах.
— Тільки хворих жебраків, місіс Менн, — відлові п бідл. — Як іде дощ, ми садимо їх на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились.
— Он як! — сказала місіс Менн.
— Поштова карета заїде за цими двома, а місця ми замовили найдешевші, — пояснив містер Бамбл. — Обидві вони на ладан дихають, і ми підрахували, що квитки до Лондона обійдуться нам на два фунти дешевше, ніж похорон, — звісно, якщо мені поталанить накинути їх якійсь іншій парафії і якщо вони на зло нам не вріжуть дуба дорогою. Ха-ха-ха!
Містер Бамбл засміявся, та коли погляд його впав на трикутний капелюх, він знову споважнів.
— Ми забули про справу, моя пані, — мовив він. — Ось ваша платня за місяць від парафії.
Містер Бамбл видобув з гамана загорнуті в папір срібні монети, й на його прохання місіс Менн написала розписку.
— Щось я тут плям понаставляла, — сказала дитяча наглядачка, — але, здається, написала правильно. Спасибі, містере Бамбл, сер, я вам дуже, дуже вдячна.
Містер Бамбл ласкаво кивнув головою у відповідь на реверанс місіс Менн і поцікавився, як поживають діти.
— Благослови їх, крихіток, господи! — палко відповіла вона. — Вони в мене, любесенькі, такі здорові, що далі вже нікуди! Звісно, за винятком тих двох, що померли на тому тижні, і малого Діка.
— Невже цей хлопець і досі не одужав? — спитав містер Бамбл.
Місіс Менн похитала головою.
— Цей ваш Дік — зіпсована, свавільна, непутяща парафіяльна дитина, — роздратовано сказав містер Бамбл. — Де він?
— Зараз я його приведу, сер, — відповіла місіс Менн. — Діку, йди-но сюди!
Незабаром Діка знайшли. Місіс Менн сяк-так умила його під краном і обтерла подолом халата, після чого привела хлопця перед грізні очі бідла.
Хлопчик був худий і блідий, щоки в нього позападали, великі очі хворобливо блищали. Жалюгідні парафіяльні лахи — парадний мундир його убозтва — висіли на кощавих плечах, а руки й ноги висохли, мов у старого діда.
Маленьке створіння стояло перед містером Бамблом і тремтіло, не наважуючись звести на нього очі, боячись навіть почути його голос.
— Ану, подивися джентльменові в очі, ти, впертий хлопчиську! — гримнула на нього місіс Менн.
Дитина несміливо звела очі й зустрілася поглядом з містером Бамблом.
— Що з тобою, парафіяльний Діку? — спитав містер Бамбл, дуже доречно обравши жартівливий тон.
— Нічого, сер, — ледь чутно відповів хлопчик.
— Ще б пак! — вигукнула місіс Менн, яка, звичайно, відгукнулася на жарт містера Бамбла веселим сміхом. — Ти ж тут живеш як у бога за пазухою!
— Мені б тільки хотілось… — затинаючись, почав хлопчик.
— Отакої! — скрикнула місіс Менн. — Ти що ж, хочеш сказати, що тобі чогось бракує? Ах ти ж, підлий…
— Тихо, місіс Менн, тихо! — спинив її бідл владним помахом руки. — То чого б ви хотіли, сер?
— Я б хотів, — затинаючись, провадив хлопчик, — щоб хто-небудь, хто вміє писати, написав за мене кілька слів на папірці і щоб згорнув його, запечатав і зберіг у себе після того, як мене закопають у землю.
— Що верзе цей хлопчисько? — вигукнув містер Бамбл, на якого поважний тон і виснажений вигляд дитини все ж таки справили певне враження, дарма що він давно вже звик до таких видовищ. — Нащо тобі все це?
— Я хотів би, — відповів хлопчик, — залишити ті слова бідолашному Оліверу Твісту, щоб він знав, як я його любив і як часто плакав, згадуючи про те, що він блукає десь темної ночі, зовсім один. І я б хотів сказати йому, — палко провадив хлопчик, стискаючи рученята, — що я радий померти маленьким, бо, може, якби я виріс, став дорослим і постарів, моя маленька сестричка, яка вже на небі, забула б мене, і ми не впізнали б одне одного. А так ми зустрінемося дітьми й обоє будемо щасливі.
Містер Бамбл з невимовним подивом зміряв малого оратора очима з голови до ніг і, обернувшись до господарки, сказав:
— Усі вони одного поля ягода, місіс Менн. Той зухвалець Твіст їх усіх збаламутив!
— Просто в голову не вкладається, сер! — вигукнула місіс Менн, здіймаючи руки й злостиво дивлячись на Діка. — Я зроду не бачила такого запеклого малого негідника!
— Відведіть його геть, — звелів містер Бамбл. — Мені доведеться доповісти про це раді, місіс Менн.
— Сподіваюся, джентльмени зрозуміють, що я в цьому не винна? — жалібно заскиглила місіс Менн.
— Авжеж, зрозуміють, моя пані. Я всебічно познайомлю їх із станом справ, — запевнив її містер Бамбл. — А тепер заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись.
Діка негайно забрали й замкнули до льоху. Незабаром містер Бамбл пішов збиратися в дорогу.
Наступного дня о шостій годині ранку містер Бамбл, надівши круглого капелюха замість трикутного й загорнувши свою персону в синю шинель з каптуром, зайняв зовнішнє місце в кареті, а обабіч нього примістили злочинниць, чиє право на осідлість мав розглянути суд. Разом з ними він своєчасно прибув до Лондона. В дорозі обійшлося без будь-яких неприємностей, за винятком тих, які завдавали йому своєю мерзенною поведінкою богаділки: вони весь час нарікали на холод і тремтіли так, що, як згодом розповідав містер Бамбл, у нього самого аж зуби цокали й мороз ішов поза шкірою, дарма що він був у теплій шинелі.
Позбувшись цих каверзних людей, яких довелося ще й прилаштувати на ніч, містер Бамбл замовив собі в заїзді, де зупинилася карета, скромний обід: пару біфштексів, соус із устриць і портер. Поставивши на полицю каміна склянку гарячого джину з водою, він присунув крісло до вогню і, з гіркотою поміркувавши про найпоширеніші людські гріхи — невдоволеність і невдячність, — розгорнув газету. В очі йому відразу впало таке оголошення:
“П’ять гіней винагороди.
Минулого четверга ввечері втік або був викрадений зі свого дому в Пентонвілі хлопчик на ім’я Олівер Твіст, і відтоді ніяких відомостей про нього немає. Зазначену винагороду буде виплачено тому, хто допоможе знайти згаданого Олівера Твіста або проллє світло на його минуле, яким з багатьох причин дуже цікавиться особа, яка вмістила це оголошення”.
Далі йшов детальний опис одягу й зовнішності Олівера Твіста та обставин, за яких він з’явився і зник, а в кінці наводились ім’я й адреса містера Браунлоу.
Широко розплющеними очима містер Бамбл тричі повільно й уважно перечитав оголошення від початку до кінця. За якихось п’ять хвилин він уже поспішав до Пентонвілу, від хвилювання — нечувана річ! — не доторкнувшись навіть до склянки джину з водою.
— Містер Браунлоу вдома? — спитав містер Бамбл у покоївки, що відчинила йому двері.
Вона, як заведено, дала досить ухильну відповідь:
— Не знаю. А хто ви такий?
Містер Бамбл пояснив, що прийшов у справі Олівера Твіста; і тільки-но він вимовив це ім’я, як з прочинених дверей вітальні до передпокою вибігла місіс Бедвін.
— Заходьте, заходьте! — задихано вигукнула старенька. — Я знала, що ми ще почуємо про нього! Сердешне малятко! Я знала, я певна була! Благослови його, господи! Я весь час їх усіх запевняла!
Потім достойна старенька леді поспішила назад до вітальні, впала на канапу і зайшлася слізьми. Тим часом покоївка, що не відзначалася такою вразливістю, збігала нагору і, повернувшись, запросила містера Бамбла негайно йти за нею, що він і зробив.
Дівчина завела його до невеличкого кабінету, де за столом, заставленим карафками й склянками, сиділи містер Браунлоу та його приятель містер Грімвіг. Останній відразу ж вигукнув:
— Ти диви, бідл! Я ладен свою голову з’їсти, якщо це не парафіяльний бідл!
— Будь ласка, не збивайте його з пантелику! — сказав містер Браунлоу й запросив містера Бамбла сісти.
Той сів, украй збентежений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Браунлоу пересунув лампу, щоб краще бачити обличчя бідла, й мовив з ледь прихованим нетерпінням:
— То ви, сер, прийшли з приводу оголошення?
— Так, сер, — відповів містер Бамбл.
— І ви таки бідл, га? — спитав містер Грімвіг.
— Так, я парафіяльний бідл, джентльмени, — гордо підтвердив містер Бамбл.
— Ну, бачите? — повернувся містер Грімвіг до свого приятеля. — Я зразу вгадав! Парафіяльний бідл — з голови до п’ят!
Містер Браунлоу злегка похитав головою, закликаючи свого приятеля помовчати, й повів далі:
— Чи відомо вам, де тепер цей бідолашний хлопчик?
— Не більше, ніж вам.
— То що ви можете сказати про нього? — спитав старий джентльмен. — Кажіть, друже мій, коли ви маєте щось сказати. Що ви про нього знаєте?
— Мабуть, нічого доброго, га? — в’їдливо спитав містер Грімвіг, не зводячи пильного погляду з містера Бамбла.
Бідл одразу вловив тон запитання, насупився й поважно похитав головою.
— Бачите! — вигукнув містер Грімвіг, переможно дивлячись на свого приятеля.
Передчуваючи недобре, містер Браунлоу подивився на похмуру фізіономію містера Бамбла й попросив його якнайкоротше розповісти все, що він знає про Олівера.
Містер Бамбл поклав на стіл капелюх, розстебнув шинель, згорнув на грудях руки, замислено схилив набік голову і, поміркувавши трохи, почав свою розповідь.
Переказувати її від початку до кінця було б нудно, тим більше, що тривала вона добрих двадцять хвилин. Але суть її зводилася до того, що Олівер — підкидьок, син поганих, непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступності, невдячності, злостивості; що своє коротке перебування в рідному місті він завершив підлим і звірячим нападом на безневинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна. На доказ того, що він справді той, за кого себе видає, містер Бамбл розклав на столі папери, з якими приїхав до столиці. А тоді знову згорнув руки на грудях, чекаючи, що скаже містер Браунлоу.
— Так, боюся, що все це щира правда, — сумно мовив старий джентльмен, переглянувши папери. — Ось вам винагорода за ваші відомості. Вона невелика, і я б радо дав вам утроє більше, якби ви розповіли про хлопчика щось хороше.
Якби містер Вамбл почув це раніше, то, цілком можливо, він надав би своїй короткій розповіді зовсім іншого забарвлення. Але тепер повертатися назад було вже пізно, і тому він лише поважно похитав головою, сховав до кишені п’ять гіней і пішов.
Кілька хвилин містер Браунлоу походжав по кімнаті; розповідь бідла, видно, засмутила його так, що навіть містер Грімвіг не наважувався більше під’юджувати свого Друга.
Нарешті він зупинився і рвучко шарпнув за дзвінок, а коли економка ввійшла, сказав їй:
— Місіс Бедвін, цей хлопець — Олівер — виявився пройдисвітом.
— Не може бути, сер, не може бути! — запально вигукнула старенька. — Кажу вам — він пройдисвіт! — відказав старий джентльмен. — І не перечте мені! Ми щойно вислухали докладну розповідь про його життя — він з пелюшок був викінченим негідником.
— Я ніколи цьому не повірю, сер! — твердо мовила місіс Бедвін. — Ніколи!
— Ви, старі жінки, вірите лише знахарям та безглуздим баєчкам, — буркнув містер Грімвіг. — Я цього хлопця відразу розкусив. Чому ви мене тоді ж таки не послухали? Якби він не був хворий на гарячку, то, може, і послухали б? Він здавався вам цікавим хлоп’ятком? Цікавим! Пхе! — і містер Грімвіг люто штрикнув кочергою в камін.
— Він був лагідний, славний, вдячний хлопчик, сер! — обурено відповіла місіс Бедвін. — Я знаю дітей, сер. Слава богу, сорок років знаю. А ті, хто цим похвалитися не може, краще б мовчали. Ясно?
Це був дошкульний натяк, бо містер Грімвіг не мав ані сім’ї, ані дітей. Та що натяк цей викликав у нього лише посмішку, місіс Бедвін струснула головою й обсмикнула фартуха, готуючись до нового випаду. Але містер Браунлоу перепинив її.
— Мовчіть! — наказав він, приховуючи свої справжні почуття під личиною вдаваного гніву. — Щоб я більше ніколи не чув імені цього хлопця! Я викликав вас, щоб сказати саме це. Ніколи! Ніколи й ні з якого приводу! Можете йти, місіс Бедвін. І пам’ятайте: я не жартую!
Тяжко було того вечора на серці в мешканців оселі містера Браунлоу.
А Оліверове серце болісно стискалося щоразу, коли він згадував про тих добрих, чуйних людей; а якби він знав, що їм розповіли про нього, воно б розірвалося з розпачу.
Розділ XVIII
Як Олівер проводив час у спасенному товаристві своїх достойних друзів
Наступного дня, десь опівдні, коли Пройда і юний Бейтс вирушили в своїх звичайних справах, містер Фейгін прочитав Оліверові довгу проповідь про кричущий гріх невдячності, який, мовляв, хлопець узяв на душу, самовільно покинувши товариство своїх щиро занепокоєних його долею друзів, а потім ще й спробувавши втекти від них після того, як стільки зусиль і грошей пішло на те, щоб його знайти.
Містер Фейгін особливо наголошував на тому, що якби він не прихистив Олівера, не надав йому такої вчасної допомоги, той помер би з голоду. Принагідно він розповів про сумну і повчальну долю одного хлопця, якого він, щиро пожалівши, також пригрів за подібних обставин. Однак хлопець той обманув його довіру, виявив бажання зв’язатися з поліцією і через це, бідолаха, одного ранку розпрощався з життям на шибениці в Олд-Бейлі39. Містер Фейгін не приховував своєї причетності до цієї трагедії, але із сльозами на очах доводив, що винен у ній сам хлопець, чия нерозважлива, зрадлива поведінка призвела до необхідності дати проти нього на суді певні свідчення, які хоч і не відзначалися цілковитою правдивістю, проте повністю обілили його, містера Фейгіна, та кількох його близьких друзів. На закінчення містер Фейгін не пошкодував похмурих фарб для опису всіх тих неприємних відчуттів, які зазнав смертник у процесі повішення, і дуже приязно й щиро висловив палку надію, що йому ніколи не доведеться наразити Олівера Твіста на таку болісну операцію. У малого Олівера кров холола в жилах від тих прихованих погроз, що звучали у Фейгінових словах. Він мав уже нагоду пересвідчитися, що навіть правосуддя може сплутати винного з невинним, коли вони випадково опиняються поряд, а згадуючи суперечку між старим євреєм і містером Сайксом стосовно якоїсь недавньої змови, Олівер анітрохи не сумнівався, що Фейгін не раз задумував і здійснював підступні плани знищення своїх надміру обізнаних чи надто балакучих спільників. Боязко звівши очі й зустрівши допитливий погляд Фейгіна, хлопчик відчув, що проникливий старий джентльмен не тільки помітив, як він блідне й тремтить, а й потішався з цього.
Фейгін огидно всміхнувся, погладив Олівера по голові й запевнив його, що вони ще стануть добрими друзями, якщо Олівер шануватиметься й робитиме те, що йому велять. Потім він насунув капелюха, надів старе полатано пальто й вийшов, замкнувши за собою двері.
Цілий той день і багато днів по тому Олівер проводив з раннього ранку й до пізнього вечора на самоті, один на один із своїми думками. А думки ці, звернені постійно до його добрих друзів і до того, якої вони тепер гадки про нього, були дуже сумні.
За тиждень-півтора старий перестав замикати двері, і Олівер дістав змогу блукати по будинку.
Скрізь лежав товстий шар бруду, але кімнати на другому поверсі були просторі, з великими, обшитими деревом камінами, високими дверима, панелями на стінах і карнизами під стелею, на якій під чорним порохом виднілися вигадливі орнаменти. Все це навело Олівера на думку, що багато років тому, коли Фейгіна ще на світі не було, будинок належав поряднішим людям, і ці нині занедбані, похмурі кімнати сяяли колись красою й чистотою.
По кутках і попід стелею заснували павутиння павуки, і не раз, заходячи тихенько до якоїсь кімнати, Олівер сполохував мишей, які розбігалися навсібіч до своїх нірок. Окрім павуків та мишей, в будинку не видно й не чути було жодної живої істоти, і часто, коли вечоріло й Оліверові набридало блукати по кімнатах, він забивався в куток коридора біля вхідних дверей, щоб нехай так бути ближче до живих людей, і довго сидів там, дослухаючись до звуків знадвору й рахуючи години, аж поки старий або хлопці поверталися додому.
Трухляві віконниці на всіх вікнах були щільно зачинені й міцно замкнені прогоничами, світло пробивалося тільки крізь круглі дірки вгорі, від чого кімнати ставали ще похмурішими й наповнювались химерними тінями. Лише віконце із заржавілими ґратами на горищі не мало віконниць, і Олівер годинами просиджував біля нього, сумно визираючи на білий світ, що, коли дивитися звідти, являв собою лише хаотичне нагромадження дахів, почорнілих димарів та шпилів. Іноді, щоправда, чиясь сива голова вигулькувала на мить з-за парапету на даху якогось будинку, але вона швидко зникала. А що вікно Оліверової обсерваторії не відчинялось і за довгі роки потьмяніло від дощів та диму, то він міг тільки сяк-так розрізняти обриси різних споруд, не маючи надії, що його побачать чи почують, — шансів на це в нього було не більше, ніж якби він сидів у кулі під хрестом на бані собору святого Павла40.
Одного дня, коли Пройда і юний Бейтс готувалися до вечірньої прогулянки, першому з вищезгаданих молодих джентльменів спало на думку трохи причепурити власну особу (а слід віддати йому належне — таку слабкість вія виявляв не часто), з цією метою він поблажливо звелів Оліверу негайно допомогти йому прихорошитися.
Олівер страшенно зрадів цій пагоді прислужитись, цій можливості поспілкуватися з нехай поганими, але живими людьми. До того ж він завжди ладен був зробити послугу ближньому своєму, аби тільки робилася вона чесним шляхом. А тому він одразу виявив свою готовність: став на одне коліно, поставив на друге ногу Пройди — той умостився на столі — й узявся до роботи, яку містер Докінс назвав “глянцювата копита”, що звичайною мовою означає “чистити черевики”.
Чи то розімлівши від почуття свободи й незалежності, яке, певно, проймає кожну мислячу істоту, коли вона сидить у зручній позі на столі, з люлькою в зубах, і безтурботно махає однією ногою, тоді як їй чистять черевики, які навіть не довелося скидати й, отже, не треба буде, взувати, — що вже само по собі настроює на приємний лад; чи ж злагіднівши від запашного тютюну або здобрівши від смачного пива, — але в кожнім разі Пройда цієї хвилини перебував у романтичному, піднесеному настрої, невластивому його вдачі. Спочатку він замислено дивився згори вниз на Олівера, а тоді підвів голову, зітхнув і мовив чи то до себе, чи то до юного Бейтса:
— Шкода, що він не вурка!
— Еге ж, — озвався юний Чарлз Бейтс. — Через те, що дурний.
Пройда знову зітхнув і знову затягся люлькою; Чарлі Бейтс зробив те саме. З хвилину вони мовчки курили.
— Ти, певно, навіть не знаєш, що таке “вурка”, — сумовито сказав Пройда.
— Ні, здається, знаю, — відповів Олівер, підводячи голову. — Це значить зло… Ну, от ти, наприклад, вурка, правда? — спитав він.
— Так, я вурка, — мовив Пройда. — І ніким іншим бути
не хочу.
Зробивши таку заяву, містер Докінс рішуче збив капелюха набакир і визивно глянув на юного Бейтса — мовляв, спробуй заперечити.
— Так, я вурка, — мовив Пройда. — І Чарлі теж, і Фейгін, і Сайкс, і Пенсі, й Бет. Усі ми вурки, не виключаючи й собаки. І він з-поміж нас найспритніший.
— Та й не продасть ніколи, — додав Чарлі.
— На лаві свідків він би й не гавкнув ні разу, щоб нікого не виказати, якби його навіть до тієї лави прив’язали й морили голодом два тижні! — сказав Пройда.
— Їй-богу, не гавкнув би, — підтвердив Чарлі.
— Чудернацький пес! — провадив далі Пройда. — Як він визвіряється, коли хтось чужий починає при ньому сміятися чи співати! Як гарчить, коли почує скрипку! А як ненавидить усіх собак не його породи! Ух!
— Справжній тобі християнин! — докинув Чарлі.
Цим словом хлопець хотів лише похвалити собаку за тямущість, але, хоч сам він того не знав, воно було слушне і в іншому розумінні: скільки є леді і джентльменів, які вважають себе справжніми християнами, а проте мало чим відрізняються від пса містера Сайкса!
— Ну, гаразд, — мовив Пройда, повертаючись до суті справи, як і належало фахівцеві, що над усе ставить ділові інтереси. — Все це не стосується нашого шмаркача.
— Аж ніяк, — погодився Чарлі. — Олівере, чому б тобі не послухатися Фейгіна?
— І не збити собі зразу ж капітал? — додав, усміхаючись, Пройда.
— А там вийти у відставку й зажити по-панському? Я й сам так зроблю після дощику в четвер, коли рак свисне, — сказав Чарлі Бейтс.
— Мені це не подобається, — несміливо відповів Олівер. — Я… я б радше пішов звідси. Мені хочеться, щоб мене відпустили.
— А от Фейгінові тебе відпускати не хочеться! — відказав Чарлі.
Олівер добре це знав, але, боячись висловлюватися одвертіше, він тільки зітхнув і знову взявся до черевиків.
— Ти хочеш піти! — вигукнув Пройда. — Де ж твоя совість? Невже тобі не соромно? Виходить, — ти хочеш сісти на шию своїм друзям?
— Казна-що! — обурився юний Бейтс, витягаючи з кишені кілька шовкових хусток і кидаючи їх у шафу. — Ну й підлота, просто підлота!
— Не розумію, як так можна! — гидливо мовив Пройда.
— А кидати друзів напризволяще — можна? — осміхнувся Олівер. — Та ще й знаючи, що ти нашкодив, а перепаде їм?
— Ми те зробили заради Фейгіна, — відмахнувся люлькою Пройда. — Фараони знають, що ми з ним заодно, і якби ми тоді не дременули, то підвели б його. Через то ми й дали драла, правда ж, Чарлі?
Юний Бейтс кивнув головою й хотів був щось додати, але тут йому раптом пригадалось, як Олівер тікав, і він зареготав так, що похлинувся димом і хвилин п’ять по тому відкашлювався й тупотів ногами.
— Дивись! — мовив Пройда, виймаючи з кишені повну жменю шилінгів та півпенсів. — Ось як треба жити! Хіба не однаково, звідки вони беруться? На, бери — там, де я їх дістаю, вони не переводяться! Що, не хочеш? Ех ти, йолопе!
— Він дограється, правда ж, Олівере? — озвався Чарлі Бейтс. — Дограється до того, що його замотузять!
— А що це значить? — спитав Олівер.
— Ось що, старий, дивись, — відповів Чарлі.
Він підняв догори один кінець своєї нашийної хустки, схилив набік голову і видав крізь зуби якийсь дивний звук, пояснюючи цією жвавою пантомімою, що “замоту-зити” означає те саме, що й “повісити”.
— Тепер зрозумів? — сказав Чарлі. — Глянь, Джеку, як він вирячив баньки! Зроду не бачив такого дивака, він мене уморить, їй-бо, уморить! — Юний Чарлі Бейтс знову зареготався так, що аж сльози з очей потекли.
— Тебе погано виховано, Олівере, — зауважив Пройда, задоволено оглядаючи свої до блиску начищені черевики. — Але Фейгін зробить з тебе людину, якщо, звісно, ти не станеш першим, об кого він обламає зуби. Послухайся мене, не марнуй часу й берися до роботи, бо цього ремесла тобі однаково не минути.
Юний Бейтс підкріпив цю пораду власними напученнями, а коли їх було вичерпано, він та його приятель містер Докінс почали змальовувати, не шкодуючи барв, усі принади свого життя, всіляко натякаючи Оліверові, що йому ж таки краще буде, якщо він постарається негайно запобігти ласки у Фейгіна в той спосіб, до якого вдавалися колись вони самі.
— І затям собі, Ноллі, — сказав Пройда, почувши, що старий відмикає двері, — якщо не ти щипатимеш витирачки й цокалки…
— Якого біса говорити з ним по-людському, — перебив його юний Бейтс. — Він же тебе не розуміє.
— Якщо не ти крастимеш носові хустки й годинники, — переклав Пройда, пристосовуючи свою мову до Оліверового рівня, — то їх крастиме хтось інший. Тому, хто з ними розпрощається, все одно краще не буде, й тобі краще не буде; краще буде тільки тому, хто їх поцупить. А ти ж маєш на них таке саме право, як він!
— Чудово сказано! — вигукнув єврей, який непомітно для Олівера ввійшов до кімнати. — Вся суть у цьому, дорогесенький, вся суть, можеш повірити Пройді на слово. Ха-ха~ха! Він знає всі тонкощі свого ремесла.
Старий задоволено потирав руки й хихотів, вихваляючи мудрість Пройди й тішачись здібностями свого учня.
На цьому, однак, розмова урвалась, бо разом з Фейгіном прийшли міс Бетсі й незнайомий Оліверові джентльмен, якого Пройда назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, щоб запевнити юну леді в своїх ніжних почуттях.
Містер Чітлінг був старший за Пройду — мабуть, йому минав уже вісімнадцятий рік, — але ставився він до цього юного джентльмена з певною шанобливістю, яка свідчила про те, що він вважає Пройду і кмітливішим, і вправнішим за себе. Містер Чітлінг мав маленькі блискучі очиці й рябе обличчя; убрання його складалось із хутряної шапки, темної плисової куртки, засмальцьованих бумазейних штанів і фартуха. Правду кажучи, вигляд у нього був пожмаканий, але він вибачився за це перед товариством, пояснивши, що його “строк” скінчився ляше годину тому: шість останніх тижнів він ходив в уніформі й через те не міг приділити уваги своєму гардеробові. З видимим обуренням містер Чітлінг додав, що новий спосіб дезинфекції речей обкурюванням геть суперечить конституції, бо в одязі пропалюють дірки, а скаржитися нема на кого — хіба що на міські власті! Те сама стосувалось і примусової стрижки, цього просто-таки кричущого порушення закону. Свою промову містер Чітлінг завершив заявою, що протягом клятих сорока двох днів він знемагав, не маючи в роті й краплини, і нехай вій лусне, якщо язик його не присох до горлянки.
— Як ти гадаєш, Олівере, звідки прийшов цей джентльмен? — спитав, посміхаючись, Фейгін, поки хлопці діставали й ставили на стіл повну пляшку.
— Н-не знаю, сер, — відповів Олівер.
— Хто це такий? — спитав Том Чітлінг, міряючи його зневажливим поглядом.
— Це, дорогесенький, один з моїх юних друзів, — відповів єврей.
— Тоді йому пощастило, — сказав парубок, промовисто глянувши на Фейгіна. — Не суши собі голову над тим, звідки я прийшов, хлопче. Закладаюся на крону, незабаром ти й сам туди потрапиш!
Цей жарт розсмішив хлопців. Ще трохи позмагавшись у дотепах на цю тему, вони стиха обмінялися кількома словами з Фейгіном і пішли.
Новий гість пошептався з Фейгіном у кутку, а тоді вони присунули стільці до каміна, і старий, звелівши Оліверові підсісти ближче, завів мову про те, що, на його думку, мало найбільше зацікавити слухачів, — тобто про великі переваги злодійського ремесла, про спритність Пройди, веселу вдачу Чарлі Бейтса і свою власну щедрість. Нарешті Фейгін набалакався до знемоги, та й містер Чітлінг зовсім знеміг, бо ніщо так не виснажує, як один-два тижні у виправному будинку, не кажучи вже про шість. Товариство явно потребувало спочинку, тож міс Бетсі попрощалась і пішла.
З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час хлопці розважали його своїми балачками, і щодня вони гралися з Фейгіном у давню гру, чи то для власного удосконалення, чи то Оліверові на науку — це вже краще було знати Фейгінові. Часом старий розповідав їм про грабунки, які вчиняв замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного й цікавого, що Олівер мимоволі сміявся від щирого серця, і видно було, що вони не так обурюють його, як тішать.
Сказати коротко, хитрий старий єврей затягав хлопця у свої тенета. Знаючи, що тривала й безпросвітна самотність у похмурому будинку, віч-на-віч з власними сумними думками викличе в хлопця тугу по будь-якому людському товариству, Фейгін тепер помалу вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити й осквернити.
Розділ XIX
в якому обговорюється й ухвалюється цікавий задум
Одного холодного, вогкого, вітряного вечора Фейгін натяг на своє кощаве тіло пальто, застебнув його на всі ґудзики і, піднявши комір по самі очі, виліз із своєї нори. На ґанку він постояв, прислухаючись, чи хлопці замкнуть за ним двері на всі замки іі засуви, а коли їхні кроки завмерли в глибині дому, шмигнув у темноту вулиці.
Будинок, у якому тримали Олівера, був на околиці Уайтчеплу. Старий зупинився на розі, підозріло озирнувся довкола, перейшов на другий бік і подався в напрямку Спітелфілдсу.
Густа грязюка вкривала брук, чорна імла нависла над вулицями, сіявся дрібний дощ, і все — навіть холодне повітря — здавалося липким на дотик. Ідеальна ніч для прогулянок таких людців, як Фейгін! Скрадаючись ніби поповзом під стінами будинків, цей гидкий дідуган здавався потворним плазуном, породженим темрявою і тванню, який виліз уночі поживитись яким-небудь падлом.
Він довго тюпав вузькими вуличками й завулками, а біля Бетнел-Гріна круто звернув ліворуч і заглибився в лабіринт брудних, убогих кварталів тієї густонаселеної частини міста.
Певно, старий добре знав дорогу, бо хоч як вона кривуляла майже в суцільній темряві, ходи не стишував. Швидко проминувши кілька перехресть, він звернув нарешті у вулицю з одним-єдиним ліхтарем десь у далекому її кінці, постукав у двері якогось будинку і, стиха перемовившись кількома словами з чоловіком, який відчинив їх, піднявся сходами на другий поверх.
Коли він узявся за ручку дверей, за ними загарчав собака, і чоловічий голос запитав, хто там.
— Це я, Білле, тільки я, голубе, — відповів єврей, зазираючи до кімнати.
— Ну, то заходь, — сказав Сайкс. — Цить, дурна тварюко! Невже ти не впізнаєш диявола, коли він у пальті?
Певно, собаку і справді ввів в оману верхній одяг містера Фейгіна: коли той розстебнув пальто й кинув його на спинку стільця, пес трохи пометляв хвостом, виявивши всю ту радість, на яку був здатен, і повернувся до свого кутка.
— Ну? — мовив Сайкс.
— Ну, голубе… — почав був Фейгін і вигукнув: — О! Це ти, Ненсі!
Тон у нього був трохи збентежений, бо відколи дівчина заступилася за Олівера, вони ще не бачились, і Фейгін не знав, чого від неї чекати. Проте поведінка юної леді швидко розвіяла його побоювання, якщо вони в нього були. Вона прийняла ноги з гратів каміна, відсунула стілець і без зайвих слів запросила Фейгіна підсісти до вогню, бо надворі, ух, як холодно.
— А таки холодно, Ненсі, дорогесенька моя, — мовив Фейгін, гріючи над вогнем свої кістляві руки. — Аж пронизує, — додав він, хапаючись за бік.
— Холоднеча, певно, й справді люта, коли навіть тебе пробрало, — сказав містер Сайкс. — Дай-но йому випити, Ненсі. І швидше ворушися, хай тобі грець, бо я зараз сам занедужаю, дивлячись, як труситься ця стара шкелетина. Тьху, мов привид, який щойно встав з могили!
Ненсі квапливо дістала пляшку з шафи, де стояло ще багато пляшок, наповнених, мабуть, різними трунками.
Сайкс налив чарку бренді й запропонував її Фейгінові. Той лише вмочив у чарку губи, відставив її й сказав:
— З мене годі, Білле, дякую.
— Так-так, боїшся, щоб тебе не перехитрували? — пильно глянув йому в очі Сайкс. — Хху!
Виказавши тим хрипким вигуком свою зневагу, містер Сайкс схопив чарку й вихлюпнув залишок бренді в камін; спорожнивши посудину, він наповнив її для себе.
Поки він перехиляв чарку, старий озирався довкола — не з цікавості, бо не раз тут бував, а з властивої йому сторожкості й підозріливості. Це була убого обставлена кімната, і тільки зазирнувши в шафу, ви зрозуміли б, що тут живе не простий робітник; щоправда, певну підозру могли б викликати кілька важких кийків у кутку й свинчатка, що висіла над каміном.
— Ну от, — сказав Сайкс, облизуючи губи. — Тепер я готовий.
— Говорити про справи? — спитав єврей.
— Так, — відповів Сайкс. — Кажи, з чим прийшов.
— З приводу тієї хати в Чертсі, Білле, — стиха мовив єврей, присуваючись ближче до нього.
— Гаразд. А що далі? — спитав Сайкс.
— Ах, голубе мій, ти сам чудово знаєш! — вигукнув Фейгін. — Правда ж, він знає, Ненсі?
— Не знає, — вищирився містер Сайкс. — А може, не хоче знати, а це одне й те саме. Ну, давай, викладай усе навпростець. І годі моргати, й щулитися, й ходити околяса, наче не ти перший задумав цей грабунок! Кажи, з чим прийшов!
— Ша, Білле, ша! — мовив єврей, марно намагаючись зупинити цей вибух обурення. — Нас можуть почути, голубе! Нас можуть почути!
— І нехай! — сказав Сайкс. — Мені байдуже!
Але насправді містерові Сайксу було не байдуже, і тому ці слова він вимовив спокійніше, притишивши голос.
— Ну, не треба, не треба, — улесливо мовив старий. — Я просто стережуся, та й по всьому. То з приводу того діла в Чертсі, коли ми впораємо його, Білле, га? Коли ж ми його впораємо? Скільки там срібла, голубе, скільки срібла — і якого! — Він аж потер руки й звів брови від солодкого передчуття.
— Ніколи, — холодно відповів Сайкс.
— Ніколи не впораємо? — вигукнув єврей, відкидаючись на спинку стільця.
— Так, ніколи, — кивнув Сайкс. — Принаймні так, як ми намірялись, у нас не вийде.
— Значить, ви намірялися не так, як слід, — аж зблід від злості Фейгін. — І не переч мені!
— А хто ти такий, що тобі й перечити не можна? — визвірився Сайкс. — Так от, щоб ти знав: Тобі Крекіт уже третій тиждень там вештається, а ще й досі нікого із слуг не намовив.
— Невже ти хочеш сказати, Білле, — спитав єврей, лагіднішаючи в міру того, як грабіжник розпалювався, — що бодай одного з двох слуг не можна перетягти на наш бік?
— Саме це я й кажу, — відповів Сайкс. — Вони служать у тієї старої вже двадцять років, і якби ти їм давав навіть п’ятсот фунтів, вони б однаково не погодилися.
— Ну, а жінки, голубе, невже їх теж не вдасться переманити? — спитав єврей.
— Так, не вдасться, — відказав Сайкс
— Навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт? — недовірливо спитав єврей. — Ти ж знаєш, що за народ ці жінки, Білле.
— Атож, навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт, — відповів Сайкс. — Він каже, що весь час походжав коло того будинку в канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, — і все надаремно.
— То треба було перейти на вуса й кавалерійські бриджі, голубе, — зауважив старий.
— Він і перейшов, та тільки це теж нічого не дало, — відповів Сайкс.
Прикро вражений, Фейгін на кілька хвилин замислився, уткнувшись підборіддям у груди, а тоді підвів голову, глибоко зітхнув і сказав, що коли Тобі Крекіт не бреше, то з цього діла справді вийшов пшик.
— Охо-хо, — мовив він, опускаючи руки на коліна, — досадно все ж таки втрачати таке багатство, коли до нього, здавалося, вже рукою подати.
— Атож, — погодився містер Сайкс. — Не пощастило.
Запала довга мовчанка. Старий поринув у глибоку задуму, і зморшкувате бридке обличчя його набуло воістину сатанинського виразу. Сайкс раз у раз скоса поглядав на нього, а Ненсі, видно, боячись роздратувати грабіжника, сиділа, втупившись очима у вогонь, і ні словом, ні порухом не виказувала своєї присутності.
— Фейгіне, — раптом порушив гнітючу тишу Сайкс, — ти б накинув півсотні золотих, якби ми облагодили це діло без слуг?
— Певна річ, — пожвавився старий.
— То згода? — спитав Сайкс.
— Так-так, згода, голубе, — закивав головою єврей; очі в нього заблищали, м’язи обличчя засіпалися від хвилювання.
— Тоді, — сказав Сайкс, досить зневажливо відштовхуючи простягнуту руку Фейгіна, — це можна зробити хоч завтра. Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через паркан у садок і перевірили всі двері й віконниці. Вони там замикаються на ніч, мов у в’язниці, але в одному місці все ж таки можна залізти досередини так, що жодна жива душа не почує.
— Де саме, Білле? — збуджено спитав єврей.
— Значить, так. Треба перейти моріжок… — пошепки почав Сайкс.
— Ну, і… — нетерпляче підхопив старий, витягнувши шию й вирячивши очі так, що вони в нього мало не повилазили.
Сайкс гмукнув і замовк, бо в цю мить дівчина, яка досі сиділа нерухомо, повернулась і ледь помітно кивнула головою на Фейгіна.
— То вже байдуже, де саме, — нарешті сказав він. — Без мене ти, звісно, цього не впораєш, але з тобою, хитрюгою, треба бути насторожі.
— Як знаєш, голубе, як знаєш, — відповів єврей. — Ви з Тобі самотужки обійдетеся чи потрібна якась підмога?
— Підмога? Нам потрібні тільки свердла і хлопчик. Свердла ми маємо, а от хлопчика ти для нас підбери.
— Хлопчика! — вигукнув єврей. — Отже, йдеться про кватирку?
— Не твоє діло, — відказав Сайкс. — Мені потрібен хлопчик, і до того ж щуплявий. Господи! — замислено провадив він. — Якби ж мені зараз отого малюка, синочка сажотруса Неда! Нед навмисне тримав його надголодь, щоб він лишався малим, і здавав у найми нашому братові.
Але батька запроторили за грати, а хлопця забрало Товариство перевиховання малолітніх злочинців, позбавило його ремесла і доброго заробітку, навчило читати й писати, і хто він тепер? Нікчемний підмайстер! От що вони з нами роблять! — вигукнув Сайкс, дедалі більше переймаючись праведним гнівом. — Ось що вони з нами роблять! Якби їм вистачало грошей (дякувати богові, що не вистачає!), нам для нашого ремесла за рік-два не лишилося б і півдесятка хлопців.
— Свята правда, — погодився старий, який тим часом думав про своє і почув лише останню фразу. — Білле!
— Ну, чого тобі ще? — спитав Сайкс.
Єврей кивнув на Ненсі, яка все ще сиділа, дивлячись у вогонь; то був натяк, що треба говорити без неї. Сайкс нетерпляче знизав плечима — мовляв, зайва обережність, — але підкорився й попросив Ненсі збігати по пиво.
— Тобі пива не треба, — відповіла Ненсі, згортаючи руки й усім своїм виглядом показуючи, що не думає підводитись.
— А я кажу, треба! — гримнув Сайкс.
— Дурниці, — спокійно відказала дівчина. — Нехай він говорить. Я все одно знаю, що він скаже, Білле. Тож нехай не боїться.
Фейгін усе ще вагався. Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.
— Невже ти боїшся дівки, Фейгіне? — спитав він нарешті. — Тю! Ти ж знаєш її як облуплену, вона ж своя! Вже хто-хто, а вона вміє тримати язика за зубами. Правда, Ненсі?
— Ще б пак, — відповіла юна леді, підсунувшись ближче до столу і спершись на нього ліктями.
— Ну, звісно, звісно, дорогесенька, я це знаю, але… — І старий знову затнувся.
— Але що? — спитав Сайкс.
— Я просто подумав: може, вона знову сказиться, голубе, як ото, пам’ятаєш, того вечора, — відповів єврей.
Почувши це визнання, Ненсі голосно зареготала, вихилила одним духом чарку бренді, хвацько струснула головою й почала вигукувати: “Ну ж бо, заціпило вам, чи що? Чого носи повісили?” — і таке інше в тому ж дусі. Певно, її поведінка заспокоїла обох джентльменів, бо єврей задоволено кивнув головою й знову сів на своє місце. Містер Сайкс теж сів.
— Ну, давай, Фейгіне, — сміючись, мовила Ненсі. — Кажи Біллові про Олівера!
— Ха! Яка ти догадлива, дорогесенька! Зроду не бачив такої кмітливої дівчини, — сказав старий, поплескуючи її по шиї. — Я й справді хотів говорити про Олівера! Ха-ха-ха!
— Що саме? — спитав Сайкс.
— Цей хлопчак — якраз те, що тобі треба, голубе, — хрипко прошепотів старий, приклавши пальця до носа й гидко посміхаючись.
— Олівер? — вигукнув Сайкс.
— Бери його, Білле, — втрутилася Ненсі. — На твоєму місці я б його взяла. Може, він не такий спритний, як інші, але ж тобі треба тільки, щоб він відчинив двері. Їй-бо, на нього можна покластися, Білле.
— Авжеж, можна, — підтакнув Фейгін. — Ми вже цілий місяць муштруємо його, — час і самому на хліб заробляти. До того ж усі інші хлопці завеликі.
— Так, зріст у нього підходящий, — замислено мовив містер Сайкс.
— І він робитиме все, що ти скажеш, Білле, — додав старий. — В нього нема іншої ради. Ти тільки настрахай його як слід.
— Настрахати? — підхопив Сайкс. — Чого-чого, а страху він у мене набереться, будьте певні! І знай: якщо на цьому ділі він мене підведе, пощади йому не буде. Мені однаково нема чого втрачати. Живим ти тоді його не побачиш, Фейгіне. Поміркуй над цим, перше ніж його віддавати. І затям мої слова! — додав грабіжник, дістаючи з-під ліжка лома і погрозливо ним помахуючи.
— А я вже все обміркував, — жваво відповів єврей. — Я… я його вивчив уже як свої п’ять пальців, дорогесенькі мої, як свої п’ять пальців! Затримка тепер за малим: нехай він відчує, що він один із нас, нехай усвідомить, що він злодій, — і тоді він наш! Наш навік! Ах! Як доречно все це у нас виходить! — Старий обхопив себе руками за плечі, опустив голову, згорбив спину — він просто-таки обіймав себе з радощів.
— Наш! — перекривив його Сайкс. — Ти хочеш сказати — твій!
— Може, й так, голубе, — пискляво захихотів старий. — Хай буде мій, Білле.
— А чому, — спитав Сайкс, підозріливо дивлячись з-під лоба на свого любого приятеля. — Чому ти морочишся з цим хирлявим шмаркачем, коли Коммон-Гарден41 щовечора аж кишить хлопчаками, з яких ти міг би вибрати куди кращого?
— Тому що мені вони ні до чого, голубе, — відповів старий, трохи знітившись. — Вони нічого не варті. У них на обличчі написано, хто вони такі, — як хтось із них попадеться, то вже не викрутиться, пиши пропало. А цей хлопчина, дорогесенькі, якщо його добре вишколити, усіх їх за пояс заткне. До того ж, — провадив старий уже впевненіше, — якщо він знову втече, то продасть нас усіх, а тому треба, щоб він відчув, що ми одним миром мазані. Головне, щоб відчув, а яким чином — то байдуже. Мені вистачить того, що він візьме участь у грабунку; цілком вистачить, бо тоді він — мій. Це все ж таки куди краще, ніж усувати сердешного хлопчика з дороги, — і ризику менше, і витрати на нього окупляться.
— Коли ви підете на це діло? — спитала Ненсі, не давши містерові Сайксу висловити лайкою обурення з приводу людяних почуттів, що їх, як йому здавалося, виявив Фейгін.
— Так-так, Білле, — підхопив старий. — Коли?
— Ми з Тобі домовилися на післязавтра вночі, — похмуро відповів Сайкс. — Якщо я не дам відбою.
— Гаразд, — сказав старий. — Ніч буде безмісячна.
— Безмісячна, — підтвердив Сайкс.
— А ви подумали про те, як нестимете здобич? — запитав старий.
Сайкс кивнув головою.
— А про…
— Та ми про все подумали, — перебив його Сайкс. — Можеш не турбуватися. Головне: завтра ввечері приведи сюди хлопця. Я вирушу звідси за годину по світанні. А ти тримай язик за зубами й тигель напоготові — більше від тебе не треба нічого.
Після короткої наради, в якій усі троє взяли жваву участь, було ухвалено, що завтра, тільки-но споночіє, Ненсі прийде до Фейгіна й забере Олівера. Єврей хитро зауважив, що навіть супроти своєї волі хлопець охочіше піде з нею, аніж з будь-ким іншим, бо вона нещодавно за нього заступилася. Було також урочисто домовлено, що до завершення діла владу й опіку над сердешним Олівером цілком бере на себе містер Вільям Сайкс і що вищезгаданий Сайкс поводитиметься з ним на власний розсуд, і Фейгін не матиме до нього ніяких претензій, якщо Олівера спіткає якесь лихо чи виникне потреба його покарати. Окремо уточнено було, що будь-яка заява містера Сайкса з цього приводу буде прийнята беззастережно, якщо після повернення додому її в найважливіших деталях підтвердить і засвідчить чепурун Тобі Крекіт.
Коли угоду було укладено, містер Сайкс почав дудлити бренді, войовниче розмахувати ломом і водночас горлати диким голосом уривки пісень упереміш з брудною лайкою. Потім у ньому заграла професійна гордість, і він схотів показати свою скриньку із злодійськими інструментами. Спотикаючись, він затяг її до кімнати, відкрив віко, щоб пояснити призначення цих інструментів і довершеність їхніх форм, але тут-таки перечепився через скриньку, гепнувся на підлогу й одразу заснув.
— На добраніч, Ненсі, — мовив Фейгін, застібаючись на всі ґудзики.
— На добраніч.
Їхні погляди зустрілись, і Фейгін пильно зазирнув їй у вічі. Дівчина спокійно витримала його погляд. Ні, їй можна було довіряти — це діло важило для неї не менше, ніж для Тобі Крекіта.
Фейгін знову побажав їй на добраніч, нишком, коли вона відвернулась, штурхонув ногою розпластаного на підлозі Сайкса і почав навпомацки спускатися сходами.
— З жінками завжди так, — бурмотів він собі під ніс, повертаючись додому. — Найгірше в них те, що якась дурниця здатна оживити в їхній душі давно забуті почуття, а найкраще те, що почуття ці зразу ж забуваються знову. Ха-ха! Заставив лобуряці дитину за мішок золота!
Розважаючись цими приємними думками, містер Фейгін дочалапав по грязюці й твані до свого похмурого житла, де на нього давно вже нетерпеливо чекав Пройда.
— Олівер спить? Я хочу поговорити з ним, — були перші Фейгінові слова, коли вони спустилися вниз.
— Давно заснув, — відповів Пройда, відчиняючи двері. — Ось він!
Олівер міцно спав долі на твердому матраці; від тривог, страждань, довгого ув’язнення обличчя в нього було бліде, мов у мерця, — не того, що лежить, уже прибраний, у труні, а того, який щойно розпрощався з життям, лише мить тому віддав богові юну чисту душу і тіла якого ще не встиг торкнутися тлінний подих земного повітря.
— Ні, не тепер, — мовив Фейгін, тихо відходячи від Олівера. — Краще завтра. Завтра.
Розділ XX
в якому Олівер переходить у розпорядження містера Вільяма Сайкса
Прокинувшись уранці, Олівер неабияк здивувався: біля його матраца стояла пара нових черевиків на добрячій підошві, а його старі шкарбани кудись зникли. Спочатку він зрадів, сприйнявши це як призвістку близького визволення, але за сніданком надії його розвіялися: старий повідомив, що ввечері його відведуть до оселі Білла Сайкса. Фейгінів тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення.
— І… і я там залишуся назовсім, сер? — стривожено спитав він.
— Ні, ні, дорогесенький, не назовсім, — відповів старий. — Ми не хочемо розлучатися з тобою. Не бійся, Олівере, ти повернешся до нас. Ха-ха-ха! Ми не такі-жорстокі, ми не відпустимо тебе, мій дорогесенький. Нізащо в світі!
Старий саме стояв біля каміна, підсмажуючи грінку. Він обернувся, глянув на Олівера й захихотів: мовляв, я тебе знаю, ти б залюбки втік, якби міг.
— Певна річ, — провадив він, пильно дивлячись на Олівера, — тобі хочеться знати, навіщо ми посилаємо тебе до Білла, га, дорогесенький мій?
Олівер почервонів, бо старий злодій прочитав його думки, але сміливо відповів, що й справді хотів би це знати.
— Ну, а сам ти не здогадуєшся? — ухилився від прямої відповіді Фейгін.
— Ні, сер, — сказав Олівер.
— Пхе! — вигукнув старий і, пильно зазирнувши хлопцеві у вічі, незадоволено відвернувся. — Тоді чекай, поки Білл сам тобі скаже.
Його видимо роздратувало те, що Олівер не схотів допитуватись. А пояснювалося це ось чим: хлопець відчув не лише цікавість, а й збентеження, викликане і гострим, хитрим поглядом Фейгіна, і власними думками; тож тієї миті йому було не до запитань. Але іншої нагоди з’ясувати, чому його відводять до Сайкса, вже не трапилось, бо аж до вечора старий насуплено мовчав, а як стемніло, зібрався кудись іти.
— Можеш запалити свічку, — мовив він, ставлячи її на стіл. — Ось тобі книжка, читай, поки по тебе не прийдуть. На добраніч!
— На добраніч, — тихо сказав Олівер.
Єврей підійшов до дверей, озирнувся на хлопчика, а тоді зупинився й окликнув його.
Олівер підвів очі й побачив, що Фейгін показує на свічку: мовляв, запали. Хлопчик запалив її й поставив свічника на стіл. Старий, насупивши брови, похмуро дивився на нього з темного кутка кімнати.
— Стережись, Олівере, стережись! — сказав він і грізно покивав пальцем. — Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку. Хоч би що сталося — мовчи. Роби все, що він велить. Запам’ятай це! — Вимовивши останню фразу з особливим притиском, Фейгін зобразив на своєму обличчі страхітливу посмішку і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.
Залишившись на самоті, Олівер підпер голову рукою і з тяжким серцем замислився над тим, що почув. Та чим більше він розмірковував над Фейгіновою пересторогою, тим менше розумів, що за нею криється. Він не міг збагнути, з якою зловмисною метою його відсилають до Сайкса й чому тієї самої мети не можна досягти, залишивши його у Фейгіна. Після довгих роздумів Олівер дійшов висновку, що він, певно, буде грабіжникові за слугу, доки той не підшукає собі когось кращого. Олівер так напоневірявся в своєму житті, натерпівся тут таких страждань, що ця нова переміна вже не могла глибоко засмутити його. Кілька хвилин він сидів занурений у свої думки, а тоді тяжко зітхнув, зняв із свічки нагар і розгорнув книжку, яку залишив йому Фейгін.
Спочатку він неуважливо гортав її, та незабаром якийсь пасаж привернув його увагу, і він заглибився в читання. У книжці йшлося про знаменитих злочинців і про кару, яка їх спостигла; сторінки її були зачитані, заяложені. Хлопець читав про злочини такі жахливі, що аж кров холола в жилах: про таємні вбивства на безлюдних дорогах; про трупи, сховані від людських очей у глибоких ямах та на дні криниць; проте навіть найглибші могили не могли вдержати в собі ті останки й по багатьох роках викидали їх на поверхню. Від цього жахливого видовища вбивці божеволіли, зізнавались у своїх злочинах і благали, щоб їх повісили, бо тільки шибениця могла покласти край їхнім душевним мукам. Олівер читав і про людей, які в ліжках своїх серед ночі давали волю розбещеній уяві і, спонукувані нею (як потім вони розповідали), чинили вбивства такі криваві, що в читача мороз пробігав поза шкірою й тремтіли руки та ноги. До того ж змальовувалися всі ці страхіття так яскраво й детально, що пожовклі сторінки, здавалося, були просочені загуслою кров’ю, а слова шелестіли у вухах, неначе нашіптувані замогильними голосами забитих.
Охоплений жахом, Олівер згорнув книжку й відкинув її від себе. Потім упав навколішки й почав благати бога, щоб той уберіг його від лиходійства й краще зразу прибрав до себе, аніж прирік на таке страшне злочинне життя. Поволі заспокоюючись, він тихим, уривчастим голосом молив порятунку від нової небезпеки, благав господа зглянутися на бідного, всіма покинутого хлопця, який ніколи не знав любові друзів і рідних, і, якщо можна, допомогти йому зараз, коли він, нещасний і самотній, опинився в цьому кублі зла і розпусти.
Він скінчив молитись, але все ще затуляв обличчя руками, коли шурхіт змусив його озирнутись. Коло дверей стояла якась постать. Здригнувшись, він скрикнув:
— Що це? Хто це?
— Я. Це я, — відповів тремтячий голос.
Олівер підніс над головою свічку і впізнав Ненсі.
— Постав свічку, — попросила дівчина, відвертаючись. — Світло ріже мені очі.
Олівер помітив, що Ненсі дуже бліда, і, відчувши жаль до неї, спитав, чи вона часом не занедужала. Дівчина опустилася на стілець спиною до нього, заломила руки, але нічого не відповіла.
— Прости мене, господи! — зрештою вигукнула вона. — Як я могла!..
— Що сталося? — спитав Олівер. — Я допоможу вам, ви тільки скажіть. Залюбки допоможу, слово честі.
Дівчина загойдалася на стільці вперед-назад, захрипіла і схопилася за горло, наче їй забракло повітря.
— Ненсі! — скрикнув Олівер. — Що з вами?
Дівчина затупотіла ногами, затарабанила кулаками по колінах, а тоді нараз затихла і загорнулась у хустку, тремтячи, ніби її пройняв холод.
Олівер розворушив жар у каміні. Підсунувшись ближче до вогню, дівчина ще довго сиділа мовчки. Потім підвела голову й роззирнулася.
— Сама не знаю, що на мене часом находить, — мовила вона, удаючи, ніби поправляє на собі одежу. — Може, ця кімната на мене діє. Вона така брудна й вогка. Ну, Ноллі, любий, ти вже готовий?
— Я маю йти з вами? — спитав Олівер.
— Так, мене прислав Білл, — відповіла дівчина. — Ти підеш зі мною.
— Нащо? — спитав Олівер, сахнувшись.
— Нащо? — перепитала дівчина й одвернулась, зустрівшися з ним очима. — Та ти не бійся, гірше тобі не буде.
— Я цьому не вірю, — мовив Олівер, пильно дивлячись на неї.
— Гаразд, хай буде по-твоєму, — силувано засміялася дівчина. — Краще тобі не буде.
Олівер бачив, що Пенсі ставиться до нього співчутливо, і хотів уже був звернутися до неї з благанням вирятувати його. Аж раптом йому спало на думку, що, власне, ще тільки одинадцята година, на вулицях багато людей і хтось із них, може, повірить йому і прийде на поміч. Тож він підійшов до Пенсі й квапливо сказав, що готовий іти.
Але дівчина помітила його короткий роздум і здогадалась, що він замислив. Слухаючи хлопця, вона втупила в нього пильний погляд, який свідчив: вона зрозуміла геть усе.
— Тихше! — прошепотіла вона, нахиляючись до нього, і, сторожко озирнувшись, показала на двері, — В тебе нічого не вийде. Я все робила, щоб допомогти тобі, але надаремне. З тебе не спускають очей. Може, колись тобі пощастить вирватися звідси, але — не зараз.
Вражений напругою, що бриніла в її словах, Олівер здивовано подивився на неї. Здавалося, дівчина казала правду; обличчя в неї було бліде, стривожене, вона вся тремтіла від хвилювання.
— Один раз я вже заступилася за тебе, заступатимусь і надалі, — голосно провадила Пенсі. — І вважай, що зараз я теж рятую тебе, бо хтось інший на моєму місці з тобою б не панькався. Я пообіцяла, що ти будеш тихий і слухняний, тож не підводь мене, інакше нашкодиш і собі, її мені, і, може, мене навіть уб’ють. Дивись! Як перед богом кажу, — ось що я вже витерпіла через тебе!
Вона похапцем показала на синці на шиї та руках і гарячково повела далі:
— Пам’ятай це, бо мені буде ще більша біда. Я б допомогла тобі, якби можна, але зараз у мене нічого не вийде. Воші тебе не займуть і пальцем, а в тому, що вони змусять тебе робити, твоєї провини не буде, бо ти робитимеш це з примусу. Мовчи! Кожне твоє слово моя;є мене занапастити. Давай руку. Швидше! Руку!
Олівер машинально простяг їй руку, й Пенсі схопила її, загасила свічку й потягла його за собою на сходи. Хтось невидимий у темряві швидко відчинив перед ними двері й так само швидко зачинив їх за ними. Перед будинком чекав найманий кабріолет. З тим самим гарячковим поспіхом, що чувся в її мові, дівчина затягла Олівера в екіпаж і щільно запнула вікна завісками. Кучер вказівок не потребував — він одразу стьобнув коня й погнав його чимдуж.
Пенсі міцно стискала Оліверову руку в своїй і шепотіла йому на вухо, повторюючи ті самі перестороги й умовляння. Все відбувалося так швидко, що Олівер і незчувся, як карета зупинилася перед будинком, до якого напередодні ввечері навідувався єврей.
Тієї миті, коли Олівер окинув поглядом безлюдну вулицю, з його уст мало не зірвався крик про допомогу, але у вухах його звучав стражденний голос дівчини, її розпачливе благання пам’ятати й про неї, — і він так і не розтулив рота. А поки він вагався, нагоду було втрачено: його завели до будинку, й двері за ним зачинилися.
— Сюди, — сказала дівчина, нарешті відпускаючи його руку. — Білле!
— Тут я! — озвався Сайкс, з’являючись на площадці сходів із свічкою в руці. — От і чудово! Заходьте!
Як на людину такої вдачі, як містер Сайкс, це був вияв рішучого схвалення, вираз сердечної гостинності. Видимо, дуже потішена цим, Ненсі радісно з ним привіталася.
— П’ятака забрав до себе Том. Він тільки заважав би, — пояснив Сайкс, присвічуючи їм на сходах,
— Авжеж, — погодилася Ненсі.
Вони втрьох увійшли до кімнати, Сайкс зачинив двері й сказав:
— Отже, ти привела хлопця.
— Ось він, перед тобою, — відповіла Ненсі.
— Слухняно йшов? — поцікавився Сайкс.
— Мов ягня, — відповіла Ненсі.
— Радий це чути, — мовив Сайкс і похмуро глянув на Олівера. — Радий за його ж таки шкуру, бо інакше вона була б уже трохи попсована. Ходи-но сюди, хлопче, і вислухай мою науку, бо чим скоріше ти її засвоїш, тим краще.
З цими словами Сайкс здер з голови свого нового учня шапку й шпурнув її в куток, потім узяв його за плече, підвів до столу і, сівши, поставив перед собою.
— Ну, по-перше, чи знаєш ти, що це таке? — спитав Сайкс, беручи кишеньковий пістолет, що лежав на столі.
Олівер відповів ствердно.
— Гаразд. Тепер дивися, — провадив Сайкс. — Це порох. А це куля. А оце клаптик старого капелюха на клейтух.
Олівер промимрив, що зрозумів призначення всіх цих речей, і містер Сайкс заходився дуже ретельно заряджати пістолет, а скінчивши, повідомив:
— Тепер він заряджений.
— Так, я бачу, сер, — сказав Олівер.
— А тепер затям, — мовив грабіжник і раптом — хлопець аж здригнувся — схопив його за руку й приставив дуло пістолета йому до скроні, — якщо ти бодай рота розтулиш на вулиці, поки я сам до тебе не заговорю, — ця куля розчерепить тобі голову. Тож, перше ніж подати голос без дозволу, помолися за упокій своєї душі.
Для більшої переконливості Сайкс грізно зсунув брови й повів далі:
— Наскільки я знаю, жодна жива душа не питатиме за тебе, якщо ти здохнеш. Тож, виходить, я міг би й не розводитися про все це, якби не зичив тобі добра. Ясно?
— Цебто, — з притиском мовила Ненсі, багатозначно глянувши на Олівера, щоб той прислухався до її слів, — цебто, ти хочеш сказати: якщо Олівер стане тобі поперек дороги в цьому ділі, ти прострелиш йому голову, щоб потім він не виказав тебе, і тебе не зупинить те, що за це можна попасти на шибеницю, бо все одно в своїй роботі ти щомісяця важиш життям.
— Точно! — схвально кивнув головою містер Сайкс. — У жінок язик добре підвішений, поки не зривається, зате як зірветься, то вже теліпається. Ну, тепер цей малий знає, що й до чого. Давай повечеряємо й перепочинемо трохи перед роботою.
Виконуючи це побажання, Ненсі швиденько застелила стіл скатертиною, зникла кудись на кілька хвилин і повернулася із жбаном пива й тарелем з вареною баранячою головою, що дало містерові Сайксу нагоду повправлятися в дотепах, заснованих на дивному збігові слів: злодійською мовою ця страва називалася “хомка”, і таку саму назву мав хитромудрий інструмент, яким широко послуговуються представники його професії. Достойний джентльмен перебував у чудовому, піднесеному настрої, викликаному, певно, тим, що нарешті можна буде взятися за діло. На доказ цього твердження можна відзначити, що він весело, одним духом вижлуктив увесь жбан пива й за вечерею вилаявся, за приблизними підрахунками, не більше як сто разів.
По вечері — зайве казати, що Олівер не виявляв великого апетиту, — містер Сайкс вихилив дві склянки джину з водою, кинувся на ліжко й звелів Ненсі збудити його рівно о п’ятій, вилаявши її про всяк випадок наперед. За наказом тієї ж таки керівної особи Олівер умостився, не роздягаючись, на матраці, що лежав на підлозі, а дівчина сіла перед каміном і, підкинувши у вогонь вугілля, приготувалася чекати призначеного часу.
Олівер довго не засинав, сподіваючись, що Ненсі скористається з нагоди й пошепки порадить йому ще щось, але вона сиділа в тяжкій задумі спиною до нього й лише раз у раз знімала з свічки нагар. Знесилений марним чеканням і тривогою, хлопець нарешті заснув.
Коли він прокинувся, на столі вже стояв чайник, а Сайкс розпихав усілякі інструменти по кишенях свого пальта, що висіло на спинці стільця. Ненсі метушилася, готуючи при світлі свічки сніданок. Ще не світало, надворі було темно, в шибки стукотіли краплі рясного дощу, на небі чорніли хмари.
— Ану, ворушися! — прогарчав Сайкс, коли Олівер підвівся. — Вже пів на шосту! Будеш ґави ловити — залишишся без сніданку. Ми й так запізнюємося.
Олівер швидко впорався із своїм туалетом; сяк-так поснідавши, він на сердите запитання Сайкса відповів, що зовсім готовий.
Ненсі, намагаючись не дивитися на хлопця, кинула йому хустку, щоб він пов’язав собі на шию, а Сайкс дав широкий плащ з каптуром, звелівши накинути поверх пальта й застебнути. Одягшись, Олівер простяг руку грабіжникові, той, грізно зиркнувши на хлопця, показав на кишеню пальта, в якій лежав пістолет, міцно затис його руку в своїй і, попрощавшись із Ненсі, потяг його за собою.
Коло дверей Олівер озирнувся, сподіваючись зустрітися очима з дівчиною. Але вона знову сіла на своє місце біля вогню й наче закам’яніла.
аблубла. Дужегарна стаття
Так. Твір гарний