«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ОДИНАДЦЯТА

І. ЧЕРЕВИЧОК

У той час, коли волоцюги облягали Собор, Есмеральда спала. Та незабаром дедалі більший шум навколо Собору і тривожне мекання її кізки, яка прокинулася раніше, ніж вона, збудили її від сну. Вона підвелась на своїй постелі, почала прислухатися, приглядатися; потім, злякана гамором і світлом, вибігла з келії довідатися, що сталося. Вигляд майдану, вигляд примар, які метушилися по ньому, безладдя цього нічного нападу, огидний натовп, наче хмара стрибаючих жаб, який ледве можна було розглядіти в темряві, хрипле квакання, кілька червоних смолоскипів, які мерехтіли й схрещувалися в пітьмі, немов блукаючі вогники, що борознять туманну поверхню болота, — усе це видовище справило на неї враження якоїсь таємничої битви між примарами шабашу та кам’яними потворами Собору. Перейнята з дитинства забобонами циганського племені, вона спочатку подумала, що потрапила на збіговище таємничих духів. Жахнувшись, вона кинулася назад і причаїлась у своїй келії, сподіваючись знайти на вбогому ложі захисток від цих страхітливих кошмарів.

Поступово перший переляк розвіявся. З безперервно зростаючого галасу та багатьох інших проявів реального життя вона усвідомила: її обступають не примари, а живі істоти. Від цього жах не посилився, а набрав іншої форми. їй спало на думку, що, можливо, народ повстав, щоб силою взяти її з притулку. Свідомість того, що, може, їй вдруге доведеться прощатися з життям, надією, Фебом, який незмінно був присутній у всіх її мріях про майбутнє, глибока безпорадність, неможливість утечі, брак будь-якої підтримки, самотність — усе це й тисячі інших подібних думок придавили її важким тягарем. Вона впала на коліна, обличчям у постіль, заломивши над головою руки, сповнена тривогою і страхом. Циганка, ідолопоклонниця, язичниця, — вона почала, ридаючи, благати про допомогу християнського бога і молитися пресвятій богородиці, що дала їй притулок. Бувають у житті хвилини, коли навіть невіруючий ладен сповідати релігію того храму, який буде біля нього.

Так лежала вона досить довго, розпростерта на землі, щоправда, більш тремтячи, ніж молячись, крижаніючи від подиху цієї розлюченої юрби, що все ближче й ближче підступала до неї. Вона нічого не розуміла в усьому цьому шалі, не знала, що затівається, що діється навколо неї, чого домагаються ті люди, але невиразно передчувала якийсь страшний кінець.

Аж ось серед цих мук вона почула біля себе ходу. Вона обернулася. Двоє людей, з яких один ніс ліхтар, увійшли до її келії. Вона тихо скрикнула.

— Не лякайтеся, — промовив голос, що здався їй знайомим, — це я.

— Хто ви? — спитала вона.

— П’єр Гренгуар.

Це ім’я заспокоїло її. Вона підвела очі й упізнала поета. Але поруч нього стояла якась темна постать, закутана з голови до ніг, що вразила її своєю мовчазністю.

— Ах! Джалі впізнала мене раніше, ніж ви, — промовив Гренгуар з докором.

І справді, кізка не чекала, поки Гренгуар назве своє ім’я. Тільки-но він увійшов, вона почала ніжно тертись об його коліна, вкриваючи поета пестощами й білою вовною, бо вона в той час линяла. Гренгуар так само ніжно відповідав на її пестощі.

— Хто це з вами? — притишеним голосом спитала циганка.

— Не турбуйтеся, — відповів Гренгуар, — це один з моїх друзів. Потім філософ поставив ліхтар на підлогу, сів навпочіпки і, обнімаючи Джалі, із захопленням вигукнув:

— О чудова тварина! Щоправда, вона відзначається більше своєю охайністю, ніж розмірами, але кмітлива, спритна й учена, немов якийсь граматик. Ну ж бо, Джалі, побачимо, чи не забула ти чого з твоїх кумедних штучок? Ну, як робить метр Жак Шармолю?..

Чоловік у чорному не дав йому договорити. Він підійшов до Гренгуара і грубо струсонув його за плече. Гренгуар схопився.

— Правда, — сказав він, — я й забув, що нам треба поспішати. Але, метре, це все ще не підстава так поводитися з людьми! Моє любе, чарівне дитя, ваше життя в небезпеці, і життя Джалі теж. Вас знову хочуть повісити. Ми ваші друзі й прийшли врятувати вас. Ідіть за нами.

— Невже це правда? — вигукнула вона, вражена.

— Істинна правда. Біжімо скоріше.

— Та я рада, — пробурмотіла вона, — але чому ваш приятель мовчить?..

— Його батьки були диваками й залишили йому в спадщину мовчазний характер, — відповів Гренгуар.

Есмеральді довелося задовольнитись цим поясненням. Гренгуар узяв її за руку, його супутник підняв ліхтар і пішов попереду них. Страх приголомшував молоду дівчину; вона дозволила повести себе. Кізка, підстрибуючи, побігла за ними: вона так раділа зустрічі з Гренгуаром, що раз у раз тикалася йому в коліна ріжками, примушуючи поета спотикатись.

— Ось воно, життя! — говорив філософ щоразу, коли спотикався. — Частенько саме найкращі друзі підставляють нам ніжку.

Вони швидко спустились баштовими сходами, перейшли через храм, безлюдний і похмурий, але весь резонуючий відголосами бою, що створювало якийсь жахаючий контраст з його німотною тишею, і вийшли Червоною брамою на монастирське подвір’я. Монастир був безлюдний. Монахи заховалися в єпископському палаці, де творили соборну молитву; двір теж спорожнів, лише кілька переляканих слуг забилося в темні закутки. Втікачі попрямували до хвіртки, яка виходила на Террен. Чоловік у чорному відімкнув хвіртку своїм ключем. Нашому читачеві уже відомо, що Терреном звався мис, обгороджений з боку Сіте муром; мис цей належав капітулу Собору Паризької богоматері і був східним краєм острова за монастирем. Тут не було ні душі. Галас наступаючих долітав сюди неясним віддаленим гулом. Свіжий вітер з річки ворушив гілки єдиного дерева, яке росло на самому краю Террену; виразно чувся шелест листя. А втім, утікачі ще не уникли небезпеки. Найближчими до них будівлями були єпископський палац і Собор. Видно було, що в єпископському палаці панував страшний переполох. Похмурий масив будівлі борознили вогники, що перебігали від вікна до вікна, немов яскраві іскри, які проносяться химерними лініями по темній купі попелу від згорілого паперу. Поряд — дві неосяжні башти Собору богоматері, що спиралися на головний корпус будівлі і, вимальовуючись чорними силуетами на широкому тлі навислої над майданом кривавої заграви, здавалися двома величезними таганами вогнища циклопів.

Усе те, що було видно від розкинутого навколо Парижа, мерехтіло в очах сумішшю тіней і світла. Подібне тло можна бачити на полотнах Рем-брандта.

Чоловік з ліхтарем попрямував до краю мису Террен. Там, біля самої води, тягнувся оплетений ликом напівзогнилий тин, за який чіплялося кілька чахлих, витягнутих, мов пальці, лоз дикого винограду. Позаду, у тіні, що її відкидав цей тин, погойдувався прив’язаний човен. Чоловік дав знак Гренгуарові та його супутниці увійти в нього. Кізка стрибнула слідом за ними. Незнайомець увійшов останнім. Потім, перерізавши мотузку, що тримала човна, він відштовхнувся довгим гаком від берега, схопив весла, сів на носі й щосили взявся веслувати до середини річки. Течія Сени в цьому місці дуже швидка, і йому довелось докласти багато сил, щоб відчалити від острова.

Першою турботою Гренгуара було взяти кізку собі на коліна. Він сів на кормі, а молода дівчина, в якої незнайомець викликав незбагненний страх, сіла поруч поета, притулившись до нього.

Коли наш філософ відчув, що човен поплив, він заплескав у долоні й поцілував Джалі в тім’я між ріжками.

— Ох, — вигукнув він, — нарешті ми всі четверо врятовані! І з глибокодумним виглядом додав:

— Часом ми маємо завдячувати щасливим кінцем великого починання удачі, а часом — хитрощам.

Човен повільно плив до правого берега. Молода дівчина з прихованим неспокоєм стежила за незнайомцем. Він дбайливо закрив світло потаємного ліхтаря і, немов примара, вимальовувався в темряві на носі човна. Його опущений на обличчя каптур здавався маскою, і при кожному змахові весел його руки, з яких звисали широкі чорні рукави, скидалися на великі крила кажана. За весь цей час він не вимовив ані слова, не видав жодного звуку. У човні було чути лише рівномірний плескіт весел і дзюрчання тисячі струменів води за бортом човна.

— Клянуся душею! — раптом вигукнув Гренгуар. — Ми тут усі бадьорі й веселі, мов сичі! Мовчимо, як піфагорійці [281] або риби! Клянуся вели-коднем, друзі мої, мені дуже хочеться, щоб хто-небудь заговорив. Звук людського голосу — це музика для слуху. Слова ці належать не мені, а Дідіму Александрійському, — чудовий вислів!.. Без сумніву, Дідім Алек-сандрійський — неабиякий філософ… Промовте до мене хоч одне слово, чарівне дитя, благаю вас, хоч одне слівце!.. До речі, ви робили колись таку забавну гримаску, скажіть, чи не забули ви її?.. Чи відомо вам, моя люба, що всі місця притулків підпорядковані вищій судовій палаті, і ви наражалися на велику небезпеку у вашій келійці в Соборі богоматері. На жаль, колібрі в’є гніздечка в пащі крокодила… Метре, а от і місяць випливає… Тільки б нас не помітили… Ми робимо гідний похвали вчинок, рятуючи цю дамуазель, а проте, якщо нас піймають, то повісять іменем короля. На жаль!.. До всіх людських вчинків можна ставитись по-різному: за що таврують одного, за те другого вінчають лаврами. Хто ганьбить Катіліну, той благоговіє перед Цезарем [282]. Чи не так, учителю? Що ви скажете на таку філософію? Я ж бо знаю філософів за інстинктом, за своєю природою: ut apes geometriam [283]. Ну що? Ніхто мені не хоче відповідати? Ну й поганий настрій у вас обох! Доведеться базікати самому. У трагедіях це зветься монологом… Клянуся Великоднем!.. Треба вам сказати, я щойно бачив короля Людовіка XI і від нього перейняв цю клятву… Отже, клянуся Великоднем, вони все ще продовжують свій могутній рев там, у Сіте… Поганий злюка цей старий король! Він увесь закутаний у хутро. Він усе ще винен мені за епіталаму, а мало не наказав повісити мене сьогодні ввечері, що було б дуже не до речі… Він скнара й скупиться на нагороди гідним людям, йому слід було б прочитати чотири томи “Adversus avaritiam” [284] Сальвіана Кельнського. Справді! У цього короля дуже вузький погляд на літераторів, і він по-варварському жорстокий. Це якась губка для висмоктування грошей з народу. Його казна — це хвора селезінка, що розпухає за рахунок усіх інших органів тіла. Тим-то скарги на погані часи перетворюються в ремствування на короля. Під владою цього благочестивого й тихенького монарха шибениці так і тріщать від повішених, плахи загнивають від крові, в’язниці лускають, як переповнені черева! Однією рукою він грабує, другою — вішає. Це постачальник пана Податка і пані Шибениці. У знатних відбирає їх сан, а бідняків без кінця обтяжує новими податками. Це король, який ні в чому не знає міри! Я його не люблю! А ви, метре?

Чоловік у чорному не перешкоджав балакучому поетові базікати. Він боровся з сильною течією вузького рукава річки, що відділяє округлий берег Сіте від мису острова Богоматері, який тепер зветься островом святого Людовіка.

— До речі, метре, — раптом знову почав Гренгуар. — Чи помітили ви, коли ми пробивалися крізь цей натовп оскаженілих волоцюг, бідолашного хлопчиська, якому ваш глухий збирався розтрощити голову об поруччя галереї королів? Я короткозорий і не міг його розпізнати. Чи не знаєте ви, хто б це міг бути?

Незнайомий не відповів ані слова. Але раптом припинив веслувати, руки його повисли, немов зламані, голова впала на груди, і Есмеральда почула судорожне зітхання. Вона затремтіла. Це зітхання було їй знайоме.

Човен, пущений сам по собі, кілька хвилин плив за течією. Але чоловік у чорному випростався й знову почав веслувати проти течії. Вони обігнули мис острова Богоматері й попрямували до Сінної пристані.

— А ось і палац Барбо, — сказав Гренгуар. — Дивіться, метре, ви бачите цю групу чорних дахів, що утворюють такі химерні зубці, — он там, з-під тих низько навислих, волокнистих, брудних хмар, між якими лежить цей розчавлений місяць, що розплився, немов жовток розбитого яйця? Це чудова будівля. У ній є каплиця, увінчана невеликим склепінням, уся вкрита прегарним різьбленням. Над нею ви можете побачити дзвіницю з дивовижно тонко вирізаними просвітами. При будинку є сад, а в ньому ставок, пташник, “луна”, майданчик для гри в м’яч, лабіринт, будиночок для диких звірів і багато тінистих алей, дуже привабливих для богині Венери. Є там і цікаве дерево, яке називається “Сластолюбець”, бо воно прикривало любовні втіхи однієї знатної принцеси та галантного, дотепного конетабля Франції. На жаль, що таке ми, жалюгідні філософи, в порівнянні з яким-небудь конетаблем? Те ж саме, що грядка капусти й редьки в порівнянні з садами Лувру. Але це не має значення! Життя людське як для нас, так і для сильних світу цього сповнене добра й зла. Страждання є завжди супутником насолоди, так само як спондей чергується з дактилем. Метре, я мушу вам розказати історію палацу Барбо. Вона закінчується трагічно. Це було в тисяча триста дев’ятнадцятому році, за королювання Філіппа V, найбільш довготелесого з усіх французьких королів. Мораль цього оповідання полягає в тому, що спокуса плоті завжди згубна й лукава. Не треба задивлятися на дружину ближнього свого, хоч би якими чутливими ми були до її принад. Думка про перелюбство вкрай розпусна. Перелюбство — це прагнення зазнати насолоди, яка належить ближньому… Oгo! А галас там усе посилюється!

Справді, метушня навколо Собору збільшувалася. Втікачі прислухалися. До них виразно долетіли переможні вигуки. Раптом сотні смолоскипів, при світлі яких заблищали шоломи воїнів, замиготіли по всіх ярусах Собору, на баштах, на галереях, під упорними арками. Очевидно, когось шукали, і незабаром до втікачів виразно долинули віддалені вигуки: “Циганка! Відьма! Смерть циганці!”

Нещасна затулила обличчя руками, а незнайомець із шаленим завзяттям почав веслувати до берега. Тим часом філософ розмірковував. Він притискав до себе кізку і обережно відсувався від циганки, яка все тісніше й тісніше горнулася до нього, немов до свого єдиного й останнього захисту.

Безперечно, Гренгуар перебував у дуже скрутному становищі. Він думав про те, що, за існуючими законами, маленька кізка, коли її схоплять, теж буде повішена, а її, бідної Джалі, було б дуже шкода; що двох приречених, які вчепилися за нього, — забагато як на його сили; що його супутник, нарешті, не бажає нічого більше, тільки взяти циганку під свою опіку. Він переживав жорстоку боротьбу і, наче Юпітер в “Іліаді” [285], по черзі зважував долю циганки й кози, поглядав то на одну, то на другу вологими від сліз очима, бурмочучи крізь зуби: “Та не можу я врятувати вас обох”.

Різкий поштовх дав їм відчути, що човен нарешті причалив до берега. Зловісний гул усе ще стояв над Сіте. Незнайомець підвівся, наблизився до циганки й хотів був узяти її за руку, щоб допомогти вийти з човна, але вона відштовхнула його і вхопилася за рукав Гренгуара, який, заклопотаний кізкою, у свою чергу відштовхнув її. Тоді дівчина без сторонньої допомоги вистрибнула з човна. Вона була така схвильована, що зовсім не розуміла ні того, що робить, ні того, куди йде. Так вона постояла якусь хвилину, розгублено дивлячись на води річки. Коли ж вона трохи отямилась, то побачила, що залишилася на березі сама з незнайомцем. Гренгуар, видно, скористався з моменту висадки на берег і зник разом з кізкою серед тісно притулених один до одного будинків прибережної Горищної вулиці.

Бідна циганка затремтіла, побачивши себе на самоті з цим чоловіком. Вона хотіла говорити, кричати, звати Гренгуара, але язик не корився їй, і жоден звук не зривався з її уст. Раптом вона відчула на своїй руці руку незнайомця. Це була сильна й холодна рука. Зуби дівчини зацокотіли, обличчя стало блідішим за місячне проміння, що падало на нього. Чоловік не вимовив ні слова. Швидкою ходою він попрямував до Гревського майдану, тримаючи її за руку. Вона невиразно відчула, що воля фатуму непереборна. Не маючи сили, вона більше не опиралася й бігла поруч, ледве встигаючи за його швидкими кроками. У цьому місці набережна йшла вгору. Проте їй здалося, що вона спускається крутим схилом.

Вона озирнулася навколо. Жодного перехожого. Набережна була зовсім безлюдна. Рух і гомін долітали тільки з бурхливого й освітленого загравою Сіте, від якого її віддаляв лише рукав Сени і звідки доносилось її ім’я впереміш з погрозами смерті. Решта Парижа оточувала її величезними брилами пітьми.

Незнайомець так само мовчазно й так само швидко тягнув її вперед. Вона не впізнавала жодного з тих місць, якими вони йшли. Проходячи повз якесь освітлене вікно, вона з великим зусиллям відсахнулася від незнайомця і крикнула:

— Рятуйте!

Якийсь городянин у самій сорочці відчинив вікно, визирнув з нього, тримаючи в руках лампу, тупо оглянув набережну, промовив кілька слів, що їх вона не розчула, і знову зачинив віконницю. Це був останній промінь надії, і він згас.

Чоловік у чорному не видав ні звуку і, міцно тримаючи її за руку, пішов ще швидше. Змучена, вона вже більше не опиралася й покірно йшла за ним.

Час від часу вона збирала останні сили й голосом, що уривався від швидкого бігу по нерівному бруку, задихаючись, питала:

— Хто ви? Хто ви? Він не відповідав.

Так ішли вони весь час уздовж набережної, аж поки опинилися на якомусь досить просторому майдані. Він був напівосвітлений місячним сяйвом. То був Гревський майдан. Серед майдану височіло щось подібне до чорного розп’яття. То була шибениця. Дівчина впізнала її і зрозуміла, де вона опинилась.

Чоловік зупинився, обернувся до неї й підняв каптур.

— О, — пролепетала вона, закам’янівши на місці, — я так і знала, що це знову він!

То був священик. Він здавався власною тінню. Це була гра місячного сяйва. У цьому освітленні всі предмети здаються тінями.

— Слухай, — промовив він, і вона здригнулася від звуку цього зловісного голосу, якого вона вже давно не чула. Він говорив уривчасто й задихаючись, що свідчило про його глибоке внутрішнє хвилювання. — Слухай. Ми прийшли. Я хочу з тобою поговорити. Це Гревський майдан. Далі шляху нема! Доля віддала нас одне одному. У моїх руках твоє життя, у твоїх — моя душа. Ось майдан і ніч, поза ними — порожнеча. То слухай же мене. Я хочу сказати тобі… Але тільки не згадуй про твого Феба! (Кажучи це, він метався, немов людина, яка не може встояти на місці, і тягнув дівчину за собою). Не згадуй про нього! Чуєш? Якщо ти вимовиш це ім’я, я не знаю, що я зроблю, але це буде жахливо!

Сказавши це, він, наче тіло, що знайшло центр ваги, знову став нерухомим, але його мова була й далі така сама схвильована. Голос ставав дедалі глухішим:

— Не відвертайся від мене. Слухай! Це дуже серйозна річ. По-перше, ось що сталося… Це зовсім не жарт, клянуся тобі… Про що це я казав? Допоможи мені згадати! Ага, так. Є ухвала вищої судової палати, яка знову засуджує тебе до шибениці. Я щойно видер тебе з їхніх пазурів. Але вони переслідують тебе! Дивись!

Він простягнув руку в бік Сіте. Там справді продовжувалися розшуки. Гамір усе наближався. Башта будинку заступника верховного судді, розміщена проти Гревського майдану, була сповнена галасу й світла. На протилежному березі було видно, як бігають воїни із смолоскипами, і чутно було, як вони кричать: “Циганка! Де циганка? Смерть їй! Смерть!”

— Ти сама бачиш, що вони шукають тебе і що я не брешу. А я, я кохаю тебе. Мовчи! Краще не говори зі мною, якщо хочеш сказати, що ненавидиш мене. Я не хочу більше цього чути!.. Я щойно врятував тебе… Постривай, дай мені спочатку договорити… Я можу зовсім врятувати тебе. Я все приготував. Усе залежить від тебе. Якщо ти захочеш, я зможу…

Тут він різко урвав свою мову:

— Ні, ні, я кажу не те!

Не випускаючи її руки, він побіг до шибениці й показав на неї пальцем.

— Вибирай між нами! — холодно промовив він.

Вона вирвалася з його рук і впала до підніжжя шибениці, обіймаючи цю зловісну підпору. Потім, повернувши чудову голівку, через плече поглянула на священика. У цю хвилину вона нагадувала божу матір біля підніжжя хреста. Священик стояв нерухомо, показуючи на шибеницю, закам’янілий, немов статуя.

Нарешті циганка промовила:

— А все ж таки я боюся її менше, ніж вас!

Тоді він повільно опустив руку і втупив сповнений глибокої безнадії погляд у брук.

— Коли б це каміння могло говорити, — прошепотів він, — то воно б сказало: ось справді нещасна людина.

І він заговорив знову. Молода дівчина, стоячи навколішках біля підніжжя шибениці і вся огорнута своїм довгим волоссям, не перебивала його. Тепер його голос звучав жалібно й лагідно, що так суперечило гордовитій суворості його обличчя.

— А я, я кохаю вас! О! Це гірка правда. Значить, від полум’я, що спалює моє серце, не виривається назовні жодна іскра? Дівчино, день і ніч, день і ніч палає воно! Невже це не заслуговує співчуття? Це кохання, що палає день і ніч, повторюю вам: це тортури… Ох! Я надто страждаю, моє дитя! Це, повір мені, гідне співчуття. Ви бачите, я розмовляю з вами лагідно. Я б так хотів, щоб ви більше не жахалися мене. Кінець кінцем чи ж винен мужчина, коли він кохає жінку!.. О боже мій!.. Як! Ви, значить, ніколи не пробачите мені? Ви вічно будете мене ненавидіти? Виходить, усе скінчено! Це й робить мене таким злобним, знайте, і страшним самому собі!.. Ви навіть не дивитесь на мене! Може, ви думаєте про щось інше, коли я, тремтячи, говорю до вас, стоячи перед вами на порозі готової поглинути нас обох вічності!.. Тільки не говоріть зі мною про ротмістра!.. Що ж! Нехай я впаду до ваших ніг, нехай я цілуватиму не стопи ваші, ні, цього ви не дозволите, — але землю, по якій вони ступають! Нехай я, немов дитина, захлинуся від ридань, нехай вирву собі з грудей, — ні, не слова, а моє серце, мою душу — і все буде марно, все!.. А проте у вашій душі живе тільки чулість і милосердя, ви сяєте найніж-нішою лагідністю, ви сама привітність, співчутливість, доброта й чарівність! О горе! У вашому серці живе жорстокість лише до мене одного! О! Яка доля!

Він затулив обличчя руками. Молода дівчина почула його ридання. Це було вперше. Стоячи перед нею і здригаючись від плачу, він був більш жалюгідним і нещасним, ніж коли б стояв перед нею навколішках. Так плакав він деякий час.

— Ні, — заговорив він знову, трохи заспокоївшись. — Я не знаходжу потрібних слів. А втім, я добре обміркував те, що повинен був сказати вам. А зараз я тремчу, я слабну, у вирішальну хвилину я чую, як щось фатальне огортає нас, і мій язик дерев’яніє. О! Я зараз упаду на землю, якщо ви не змилуєтесь наді мною, не змилуєтесь над собою! Не занапащайте нас обох! Коли б ви знали, як я кохаю вас! Яке серце я віддаю вам! О! Яке зречення усіх чеснот! Яке безнадійне зневаження себе! Учений — я сміюся з науки; дворянин — я вкриваю ганьбою своє ім’я; священнослужитель — я перетворюю требник на подушку для похітливих мрій; я плюю в обличчя своєму богові! Все заради тебе, чарівнице! Щоб бути гідним твого пекла! А ти відштовхуєш грішника! О, нехай я скажу тобі все! Ще більше… Ще жахливіше! О так, ще жахливіше…

При цих словах його обличчя набрало зовсім безумного виразу. Він замовк на мить і знову заговорив гучним голосом, немов звертаючись до самого себе:

— Каїне, що зробив ти з братом своїм? Він знову замовк, потім вів далі:

— Що зробив я з ним, господи? Я пригорнув його, я виростив його, вигодував, я любив його, боготворив, і я ж його убив! Так, господи, ось, щойно на моїх очах йому розтрощили голову об плити твого будинку, і це з моєї провини, з провини цієї жінки, через неї… його погляд був диким. Його голос згасав, він повторював знову й знову, машинально, через довгі проміжки часу, немов дзвін, коливання якого поволі завмирали:

— Через неї… Через неї…

Потім його язик уже не міг вимовити жодного виразного слова, а проте губи ще ворушилися. Раптом ноги його підломилися, він упав на землю і залишився нерухомим, уткнувшись головою в коліна.

Легенький рух, яким дівчина спробувала визволити з-під нього свою ногу, примусив його опам’ятатись. Він повільно провів рукою по запалих щоках і деякий час з безмежним здивуванням дивився на свої мокрі пальці.

— Що це? — прошепотів він. — Я плакав!

І раптом, повернувшись до дівчини, він з невимовною мукою сказав:

— О горе! І ви байдуже дивилися на мої сльози? Дитя! Чи знаєш ти, що ці сльози — кипляча лава? Невже це правда? Коли ненавидиш мужчину, ніщо не викликає до нього жалості. Якби я помирав на твоїх очах, ти б сміялася. Ох, а я, я не хочу бачити тебе конаючою! Одне слово! Одне лише слово прощення! Не говори мені, що ти любиш мене, скажи тільки, що ти згодна; і цього буде досить. І я врятую тебе. Якщо ж ні!.. О! Час біжить. Усім святим благаю тебе, не жди, щоб я став кам’яним, як ця шибениця, яка теж кличе тебе! Подумай про те, що в моїх руках наші долі, що я божевільний, — це жахливо, — що я можу все занапастити! Під нами тільки безодня, куди я впаду, нещасна; і моє падіння переслідуватиме тебе вічно. Одне-єдине добре слово! Скажи слово, лише одне слово!

Вона розтулила уста, щоб відповісти йому. Він упав перед нею навколішки, щоб з благоговінням сприйняти слово співчуття, яке, можливо, нарешті зірветься з її уст.

— Ви вбивця! — промовила вона.

Священик люто схопив її в обійми і зайшовся огидним реготом.

— Ну добре! Так! Убивця! — відповів він. — Але ти, ти належатимеш мені. Ти не побажала, щоб я був твоїм рабом, так я буду твоїм паном. Ти будеш моєю! Є в мене лігво, куди я затягну тебе. Ти підеш за мною! Тобі доведеться піти за мною, інакше я викажу тебе! Треба або вмерти, красуне, або належати мені! Належати священику! Належати віровідступнику! Належати вбивці! І починаючи з сьогоднішньої ночі! Чи чуєш ти? Ну ж бо! Веселіше! Ну ж бо! Цілуй мене, дурненька! Могила або моє ложе.

Його погляд виблискував хтивістю і шалом. Його сластолюбні губи впивалися в шию молодої дівчини. Вона билася в його руках. Він осипав її несамовитими поцілунками.

— Не кусай мене, страховище! — кричала вона. — О гидотний, брудний чернець! Облиш мене! Я видеру твоє погане сиве волосся і кину його тобі в обличчя.

Він червонів, блід, нарешті випустив її і подивився на неї похмурим поглядом. Гадаючи, що перемога залишилася за нею, вона не вгавала:

— Я кажу тобі, що я належу моєму Фебові, що Феба кохаю, що Феб гарний! А ти, піп, старий і потворний! Іди геть!

Він дико скрикнув, немов злочинець, якого припекли розпеченим залізом.

— Так умри ж! — вигукнув він, заскреготівши зубами.

Вона побачила його страшний погляд і хотіла бігти. Він піймав її, струсонув, повалив на землю і швидко попрямував до Роландової башти, тягнучи її за руки по бруківці. Дійшовши до башти, він обернувся до неї:

— Питаю тебе востаннє: згодна ти бути моєю? Вона відповіла твердо:

— Ні.

Тоді він голосно крикнув:

— Гудуло! Гудуло! Ось циганка! Помстися за себе!

Дівчина відчула, як хтось швидко й грубо схопив її за лікоть. Вона обернулася. Чиясь кощава рука, що висунулася з віконця в мурі, тримала її, немов залізними кліщами.

— Держи її міцно! — сказав священик. — Це збігла циганка. Не випускай її. Я піду по сторожу. Ти побачиш, як її вішатимуть.

Гортанний регіт пролунав з-за муру у відповідь на ці жорстокі слова:

— Га-га-га!

Циганка побачила, що священик прожогом кинувся до мосту Богоматері. Саме звідти долинав тупіт коней.

Молода дівчина впізнала злу затворницю. Задихаючись від жаху, вона спробувала вирватись. Вона звивалася, робила розпачливі, судорожні рухи, вона будь-що прагнула визволитись, але та тримала її з нелюдською силою. Сухі й кощаві пальці боляче впивалися в її руку, затискаючи її, немов лещатами. Здавалося, вони були припаяні до неї. Це було щось гірше, ніж ланцюг, гірше, ніж залізний браслет, — це були свідомі й живі кліщі, які висувалися з муру.

Знесилівши, молода дівчина припала до муру, і тоді її огорнув жах смерті. Вона подумала про красу життя, про молодість, про синє небо, про чарівність природи, про кохання Феба, — про все, що віддалялось, і про все, що наближалося до неї, — про священика, який її виказав, про ката, який зараз прийде, про шибеницю, що стоїть тут, поруч. І тоді вона відчула, як страх пройняв усю її істоту. Водночас вона почула зловісний сміх затворниці та її шепіт:

— Га-га-га! Тебе зараз повісять!

Зібравши останні сили, вона озирнулась і побачила крізь грати озвіріле обличчя лахмітниці.

— Що я вам зробила? — спитала вона, майже непритомніючи. Затворниця не відповіла, вона почала співуче бубоніти, злісно й глузливо: “Циганська дочка, циганська дочка, циганська дочка!”

Нещасна Есмеральда безсило схилила голову, зрозумівши, що має справу з істотою, у якої не залишилося нічого людського.

Раптом затворниця, немов питання циганки тільки зараз дійшло до її свідомості, вигукнула:

— Що ти мені зробила, питаєш? А! Ти хочеш знати, що ти мені зробила, циганко? Гаразд, послухай! У мене була дитина! Розумієш? У мене була дитина! Дитина, кажу я тобі! Чудова, малесенька дівчинка!.. Моя Агнеса, — говорила вона схвильовано, цілуючи щось у темряві. — Так ось, бачиш, циганко, у мене відняли мою дитину, у мене вкрали моє дитя. Моє дитя зжерли! Ось що ти зробила мені!

Молода дівчина відповіла як невинне ягня:

— Ох! У той час мене, може, й на світі ще не було!

— О ні! — промовила затворниця. — Ти вже тоді, мабуть, жила. Ви були б однолітками! Ось уже п’ятнадцять років, як я тут, п’ятнадцять років, як страждаю, п’ятнадцять років, як я молюся, п’ятнадцять років, як б’юся головою об стіни… Мою дитину, кажу тобі, вкрали цигани, і вони роздерли її своїми зубами… Є у тебе серце? Так уяви собі, що таке дитина, яка грається, яка ссе груди матері, яка спить. Це ж сама невинність! І от! Це в мене відібрали, вбили! Господь бог про це добре знає… Тепер мій час настав, тепер я зжеру циганку! Ох, я б покусала тебе, якби не прути ґрат! Моя голова через них не пролізе!.. Бідне малятко! Воно тоді спало! А якщо вони розбудили його, крадучи, то воно кричало марно: мене не було поруч!.. Ага, циганські матері, ви пожерли моє дитя! Тепер дивіться, як помре ваше!..

І вона почала чи то реготати, чи скреготати зубами: не можна було відрізнити одне від одного на цьому викривленому люттю обличчі.

Починало світати. Сірий, мов попіл, відблиск зорі блідо освітлював усю цю сцену, і шибениця дедалі виразніше вимальовувалася на майдані.

З протилежного берега, від мосту Богоматері, все чіткіше долітав до слуху нещасної засудженої тупіт коней.

— Пані! — вигукнула вона, благально згортаючи руки, падаючи в розпуці навколішки, з безладно розвіяним волоссям, напівзбожеволівши від жаху. — Пані, змилуйтесь! Вони наближаються! Я нічого лихого вам не зробила. Невже ви хочете бачити, як я умру на ваших очах такою лютою смертю? Я певна, у вашому серці є жаль! Це надто страшно! Відпустіть мене! Я хочу врятуватись! Я не хочу вмирати!

— Віддай мені дитину! — сказала затворниця.

— Змилуйтесь! Змилуйтесь!

— Віддай мені дитину!

— Відпустіть мене ради бога!

— Віддай мені дитину!

І знову молода дівчина впала, знесилена, зломлена, з очима, які здавалися скляними, немов у мертвої.

— На жаль, — пролепетала вона, — ви шукаєте свою доньку, а я своїх батьків.

— Віддай мені мою маленьку Агнесу! — не вгавала Гудула. — Ти не знаєш, де вона? То вмирай! Я розповім тобі. Послухай. Я була гулящою дівкою, у мене була дитина, у мене її забрали! Це зробили циганки. Тепер ти розумієш, чому ти мусиш умерти. Коли твоя мати-циганка прийде по тебе, я скажу їй: “Мати, подивись на цю шибеницю!” А може, ти повернеш мені дитя? Може, ти знаєш, де вона, моя маленька донечка? Стривай, я покажу тобі. Ось її черевичок, — усе, що мені від неї залишилось. Чи не знаєш ти, де другий? Якщо знаєш, скажи, і якщо це навіть на другому кінці світу, я поповзу до нього навколішках.

При цих словах вона, простягнувши з-за ґрат другу руку, показала циганці маленький, вигаптуваний черевичок. Уже настільки розвиднілось, що можна було розглядіти і форму, і колір черевичка.

— Покажіть мені черевичок! — вигукнула, здригаючись, циганка. — Боже мій! Боже!

Своєю вільною рукою вона поспіхом розкрила невеличку ладанку, оздоблену зеленими намистинками, що висіла у неї на шиї.

— Так! Так — бурмотіла про себе Гудула. — Хапайся за свій диявольський амулет!

Раптом її голос урвався, і, затремтівши всім тілом, вона скрикнула голосом, що вирвався із самих глибин її душі:

— Моя донька!

Циганка вийняла з ладанки черевичок, такий точнісінько, як і перший. До черевичка був прив’язаний клапоть пергаменту, на якому було написано такий двовірш:

Як ще такий у тебе є,

Руками ненька обів’є.

Затворниця блискавично порівняла обидва черевички, прочитала напис на пергаменті і, припавши до віконних ґрат обличчям, що сяяло небесною радістю, вигукнула:

— Доню моя! Доню моя!

— Мамо! — відповіла циганка. Ми безсилі описати цю зустріч. Мур і грати розділяли їх.

— Ох, цей мур! — вигукнула затворниця. — Бачити її і не обняти! Дай рученьку, твою рученьку!

Молода дівчина просунула у віконце свою руку. Затворниця припала до неї, притулилася губами і завмерла в цьому поцілункові, не подаючи інших ознак життя, крім ридання, від якого час від часу здригалось усе її тіло. Але сльози її струменіли ручаями у мовчанці, у пітьмі, неначе нічний дощ. Бідна мати потоками зливала на цю кохану руку те темне, бездонне джерело сліз, що таїлося в її душі і в якому крапля по краплі п’ятнадцять років збиралась уся її мука.

Раптом вона схопилася, відкинула з чола довгі пасма сивого волосся і, не кажучи ні слова, почала обома руками, з розлюченістю левиці, розхитувати грати свого лігва. Прути не піддавалися. Вона кинулася в кут своєї комірки, схопила важкий камінь, що служив їй за подушку, і з такою силою жбурнула ним у грати, що один з прутів, бризнувши тисячею іскор, зламався. Другий удар остаточно розбив стару хрестоподібну поперечку, якою було заґратоване вікно. Тоді вона голими руками зламала пруття й відігнула їх поржавілі кінці. Бувають хвилини, коли руки жінки набувають надлюдської сили.

Розчистивши в такий спосіб путь, на що їй було потрібно не більш однієї хвилини, вона схопила свою доньку за стан і втягла до своєї нори.

— Іди сюди! Нехай моя дитина знов буде зі мною! — шепотіла вона. Коли дівчина вже була в келії, затворниця обережно опустила її на землю, потім знову підняла її і, тримаючи на руках, ніби це була її колишня маленька Агнеса, почала ходити туди й сюди по вузькій комірці, сп’яніла, нестямна, радісна. Вона вигукувала, співала, цілувала свою доньку, щось промовляла до неї, заходилася сміхом, заливалася слізьми — все водночас і все немов у гарячці.

— Донечко моя! Донечко моя! — казала вона. — Моя доня зі мною! Ось вона! Милосердний господь повернув її мені. Гей, ви! Ідіть усі сюди! Чи є там хто! Нехай поглянуть. Моя донька зі мною! Господи Ісусе, яка вона гарна! П’ятнадцять років ти примусив мене ждати, милостивий боже, все для того, щоб повернути її мені красунею… Так, значить, циганки не з’їли її! Хто ж це вигадав? Моя маленька донечко! Моє малятко, поцілуй мене! Добрі циганки! Я люблю циганок… Так, це ти! Так ось чому моє серце завжди тремтіло, коли ти проходила мимо! А я гадала, що це з ненависті! Пробач мені, моя Агнесо, пробач мені! Я здавалася тобі дуже злою. Чи не так? Я люблю тебе… Де твоя манюсінька родимка на шийці, чи є вона й досі? Покажи! Ось вона. Ох, яка ти прекрасна! Це я вам подарувала ваші величезні очі, панно. Поцілуй мене. Я люблю тебе. Тепер мені байдуже, що в інших матерів є діти, тепер мене це аж ніяк не обходить. Нехай вони прийдуть сюди. Ось і моя! Ось її шийка, її оченята, волоссячко, рученьки. Знайдіть кращу за неї! О, я ручуся вам, що вона матиме поклонників! П’ятнадцять років я плакала! Уся краса моя зів’яла — і ось знову розцвіла в ній. Поцілуй мене!

Вона говорила доньці безліч недоладних слів, уся чарівність яких полягала у їхньому тоні; при цьому вона так розхристувала одяг молодої дівчини, що та аж червоніла, вона гладила її шовковисте волосся, цілувала її ноги, коліна, чоло, очі, вона захоплювалася всім. Дівчина корилася всьому і лише час від часу тихенько, з безмежною ніжністю повторювала:

— Моя матуся!

— А знаєш, моя донечко, — казала затворниця, перериваючи свою мову поцілунками. — Я дуже любитиму тебе. Ми поїдемо звідси. Ми будемо щасливі! Я маю невеличку спадщину в Реймсі, на нашій батьківщині. Ти пам’ятаєш Реймс? Ах, ні, ти не можеш його пам’ятати, ти була ще надто маленька. Якби ти знала, яка ти була гарненька, коли тобі було чотири місяці! У тебе були такі малюсінькі ніжки, що милуватися з них приходили навіть з самого Еперне, а воно було за сім льє від Реймса. У нас буде своє поле, своя хатинка. Я кластиму тебе спати на моєму ліжку! Боже мій! Боже мій! І хто б міг повірити! Моя донечка зі мною!

— Моя матусю, — промовила дівчина, перемігши нарешті своє хвилювання, — циганка все це мені передрікала. Серед них була одна добра циганка, що завжди піклувалася про мене, як годувальниця, — вона вмерла минулого року. Це вона одягла мені на шию ладанку. Вона завжди повторювала: “Дівчинко, бережи цю дрібничку. Це скарб. Він тобі допоможе відшукати матір. Ти носиш у себе на шиї свою матір”. Вона це передрікала, циганка!

Лахмітниця знову стиснула доньку в обіймах.

— Дай я тебе поцілую! Ти так мило все це розповідаєш. Коли ми поїдемо на батьківщину, ми підемо до церкви і взуємо в ці черевички статую Ісуса-дитятка. Ми повинні це зробити для милосердної пречистої діви. Боже мій! Який у тебе чудовий голосок! Коли ти зараз говорила зі мною, це звучало, наче музика. О боже всемогутній! Я знайшла свою дитину. Чи можна в це повірити? О, якщо я від такої радості не вмерла, то від чого тоді помирають!

І знову вона почала плескати в долоні, сміятись і вигукувати: “Ми будемо щасливі!”

У цю хвилину від мосту Богоматері та з набережної до келії долинув брязкіт зброї і тупіт коней, що швидко наближалися. Циганка з відчаєм кинулася в обійми лахмітниці:

— Мамо! Рятуй мене! Рятуй мене! Вони йдуть! Затворниця зблідла.

— О небо! Що ти кажеш! Я зовсім забула! За тобою женуться! Що ти кажеш! Я зовсім забула! За тобою женуться! Що ж ти вчинила такого?

— Не знаю, — відповіла нещасна дівчина, — але мене засуджено на смерть.

— На смерть! — вигукнула Гудула, похитнувшись, немов уражена громом. — На смерть! — повільно повторила вона, спинивши на доньці застиглий погляд.

— Так, мамо, — розгублено промовила дівчина. — Вони хочуть мене вбити. Вони йдуть, щоб мене повісити. Ця шибениця — для мене! Рятуй мене! Рятуй мене! Вони вже близько! Рятуй мене!

Затворниця якусь мить стояла, немов кам’яна статуя, потім, із сумнівом похитавши головою, зайшлася реготом, своїм жахливим колишнім реготом:

— Га-га-га! Та тобі просто привидівся страшний сон! Як?.. Ах, так, я втратила її, це тривало п’ятнадцять років, а тепер знайшла її, і що ж — лише на одну хвилину? І її відберуть у мене! Тепер відберуть, коли вона стала красунею, коли вона вже виросла, коли вона розмовляє зі мною, коли вона любить мене. Вони прийдуть, щоб пожерти її на моїх очах, на очах матері? О! Ні, це неможливо! Милосердний господь цього не дозволить!

Загін вершників, видно, зупинився. Здалеку почувся чийсь голос:

— Сюди, месіре Трістан. Священик сказав, що ми знайдемо її біля Щурячої нори.

Знову почувся кінський тупіт.

Затворниця з розпачливим криком схопилася на ноги.

— Біжи! Біжи! Дитино моя! Я згадала все! Твоя правда. Це йде смерть! Жах! Прокляття! Рятуй себе!

Вона просунула голову у віконце й швидко відсахнулася назад.

— Стій! — уривчасто, похмуро сказала вона, судорожно стискуючи руки циганки, напівмертвої від жаху. — Стій! Не дихай! Скрізь солдати. Тобі не втекти. Уже зовсім розвиднілося.

Її сухі очі палали. Вона на мить замовкла. Великими кроками ходила вона по келії, час від часу зупинялася, виривала у себе пасмо сивого волосся і роздирала його зубами.

Раптом вона сказала:

— Вони наближаються. Я з ними поговорю. Сховайся сюди, в цей куток. Вони не помітять тебе. Я скажу, що ти втекла. Що я тебе не вдержала, клянуся богом!

Вона заховала свою доньку, яку весь час носила на руках, у найдальшому кутку келії, куди зовні не можна було зазирнути. Там вона посадила її, подбавши про те, щоб її руки й ноги не виступали з тіні. Розпустила її чорне волосся і, прикривши ним її біле плаття, поставила перед нею свій кухоль і камінь — усе своє майно, — наївно сподіваючись, що кухоль і камінь допоможуть їй приховати доньку. Покінчивши з усім цим, вона, трохи заспокоївшись, упала навколішки й почала молитися. Ще тільки займалося на світ, і Щуряча нора все ще тонула в пітьмі.

У цю мить голос священика — цей пекельний голос — пролунав біля самої келії:

— Сюди! Ротмістре Феб де Шатопер!

Це ім’я, цей голос примусили Есмеральду, яка причаїлася в своєму кутку, заворушитися.

— Не ворушись! — прошепотіла Гудула.

Вона не встигла закінчити, як шум голосів, кінський тупіт, брязкіт зброї пролунали біля самої келії. Тоді мати швидко схопилася і стала перед віконцем, щоб затулити його. Вона побачила великий озброєний загін пішої та кінної сторожі, що вишикувався на Гревському майдані. Начальник, зіскочивши з коня, підійшов до неї.

— Стара, — мовив цей чоловік з жорстоким обличчям. — Ми шукаємо чаклунку, щоб її повісити. Нам сказали, що вона у тебе.

Нещасна мати з удавано байдужим виглядом відповіла:

— Я не зовсім розумію, що ви кажете. Чоловік вилаявся:

— Хай йому чорт! Що ж він нам набрехав, цей божевільний архідиякон? Де він?

— Монсеньйоре, — відповів один із стрільців. — Він зник.

— Ну, навіжена бабо, — крикнув начальник, — гляди мені, не бреши! Тобі доручили стерегти чаклунку, ти куди її діла?

Затворниця, боячись заперечувати, щоб не викликати цим підозри, похмуро і з показною простодушністю відповіла:

— Якщо ви говорите про ту високу дівчину, яку мені годину тому нав’язали, то вона, скажу вам, укусила мене, і я її випустила. От і все. А тепер дайте мені спокій.

Начальник загону зробив невдоволену гримасу.

— Дивись, не здумай брехати мені, старе опудало! — повторив він. — Я Трістан-Самітник, кум короля. Трістан-Самітник, розумієш? — Оглядаючи Гревський майдан, він додав — Тут на це ім’я озивається луна.

— Будьте ви хоча б самим сатаною, я більше нічого не знаю, і не Скажу, і боятися мені вас нема чого, — сказала Гудула, до якої почала повертатися надія.

— Чортівня! — вигукнув Трістан. — Ото клята баба! Ех! Утекла чаклунка! Ну, а куди вона побігла?

Гудула з байдужим виглядом відповіла:

— Здається, Овечою вулицею.

Трістан обернувся і подав своєму загонові знак рушати. Затворниця перевела подих.

— Монсеньйоре, — раптом втрутився в розмову один із стрільців, — спитайте-но цю стару відьму, чому в неї поламані грати на віконці?

Це запитання сповнило серце нещасної матері тривогою. Проте вона не зовсім втратила самовладання.

— Вони завжди були такі, — затинаючись, відповіла вона.

— Овва! — заперечив стрілець. — Ще вчора вони красувались у вигляді чорного хреста, що закликав до благочестя!

Трістан скоса глянув на затворницю.

— Кума, здається, чогось збентежилась?

Нещасна зрозуміла, що все залежить від її витримки, і, приховуючи в душі смертельну тривогу, розсміялася. Тільки матері мають таку силу.

— Отакої! — сказала вона. — Цей чоловік п’яний. Вже рік минув, як віз, навантажений камінням, ударив у моє віконце й погнув грати! Ну й лаяла я цього візника!

— Це правда, — підтримав її другий стрілець, — я сам це бачив. Завжди і скрізь знайдуться люди, які все бачили. Це несподіване свідчення стрільця підбадьорило затворницю, яка під час допиту почувала себе, немов людина, що переходить над безоднею по лезу ножа.

Але їй судилося безперестанно переходити від надії до відчаю.

— Якби грати зламав візок, то прути вдавилися б усередину, а вони вигнуті назовні, — зауважив перший стрілець.

— Хе! Хе! — звернувся Трістан до стрільця. — Нюх у тебе, як у слідчого Шатле. Ну, що ти на це скажеш, стара?

— Боже мій! — вигукнула тремтячим від сліз голосом доведена до відчаю Гудула. — Клянуся вам, монсеньйоре, що ці прути зламав візок. Ви ж бо чули, що он той чоловік сам бачив, та, зрештою, до чого тут циганка?

— Гм!.. — пробурчав Трістан.

— Хай його чорт візьме! — вигукнув стрілець, потішений похвалою начальника. — А надлам на залізі зовсім свіжий!..

Трістан похитав головою, Гудула зблідла.

— Коли, кажете ви, проїжджав тут візок?

— Та ніби з місяць тому, а може, тижнів зо два, монсеньйоре. Я добре не пам’ятаю!

— А спочатку вона казала, що рік, — зауважив стрілець.

— Це вже підозріло, — сказав Трістан.

— Монсеньйоре! — закричала вона, ще міцніше притискаючись до вікна і тремтячи від думки, що підозра може спонукати їх заглянути до келії. — Монсеньйоре, клянуся, ці грати зламав візок. Клянуся вам усіма небесними ангелами. А якщо я брешу, то нехай я буду навіки проклята й забута богом!

— Щось дуже вже ти палко клянешся, — промовив Трістан, оглядаючи її інквізиторським поглядом.

Бідна жінка відчувала, що все більше і більше втрачає самовладання, починає робити промахи, і з жахом розуміла, що вона говорить не так, як треба.

Саме в цю хвилину прибіг стрілець і вигукнув:

— Монсеньйоре, стара відьма все бреше. Чаклунка не могла бігти Овечою вулицею, бо загороджувальний ланцюг не знімали цілу ніч, і сторож каже, що ніхто не проходив.

Трістан, обличчя якого з кожною хвилиною ставало все зловіснішим, зажадав пояснень від затворниці.

— Ну, а на це що ти скажеш?

Вона спробувала дати відсіч і цим новим підозрам.

— Звідки я знаю, монсеньйоре, може, я й помилилась. Здається, вона переправилась через річку.

— Але ж це у протилежному боці, — сказав Трістан, — та й мало вірогідно, щоб вона захотіла повернутися в Сіте, де її шукають. Ти брешеш, стара!

— І крім того, — додав перший стрілець, — ні з цього, ні з другого берега немає ніяких човнів.

— Вона, мабуть, перепливла, — сказала затворниця, відстоюючи п’ядь за п’яддю свої позиції.

— А хіба жінки плавають? — спитав стрілець.

— Хай йому чорт! Стара, ти брешеш! Ти брешеш! — гнівно крикнув Трістан. — Мені так і кортить плюнути на ту чаклунку й схопити тебе замість неї. Чверть години в катівні вирвуть правду з твоєї пельки! Гайда! Іди за нами!

Вона жадібно вхопилася за ці слова.

— Як хочете, монсеньйоре. Хай буде по-вашому! Допит? Я готова! Ведіть мене! Скоріше, скоріше! Ходімте негайно! “А тим часом, — думала вона, — моя донька встигне сховатись”.

— Хай йому чорт! — промовив Трістан. — Вона так і рветься на дибу! Зовсім не розумію цієї божевільної!

Із загону виступив сивий сержант нічного дозору і, звернувшись до нього, сказав:

— Вона справді божевільна, монсеньйоре. І якщо вона випустила циганку, то не з своєї волі. Вона їх ненавидить. Ось уже п’ятнадцять років я в нічному дозорі і щовечора чую, як вона проклинає циганок на всі заставки. Якщо та, котру ми шукаємо, мала танцюристка з козою, то її вона найбільше ненавидить.

Гудула зробила над собою зусилля і сказала:

— О так, ту найбільше!

Решта стрільців одностайно підтвердила слова старого сержанта. Це переконало Трістана-Самітника. Втративши надію чогось домогтися від затворниці, він повернувся до неї спиною, і вона з невимовним хвилюванням дивилась, як він повільно йшов до свого коня.

— Ну, рушай! — промовив він крізь зуби. — Вперед! Треба продовжувати розшуки. Я не засну, поки циганку не буде повішено.

Однак, перш ніж скочити на коня, він ще трохи затримався. Гудула ні жива ні мертва стежила за тим, як він неспокійно оглядав майдан, немов мисливський пес, що чує дичину й не хоче піти геть. Нарешті він струсонув головою і скочив у сідло. Стиснуте жахом серце Гудули знову забилося, і вона прошепотіла, обернувшись до доньки, на яку до цього часу жодного разу не зважилася глянути:

— Врятована!

Бідолашна дівчина увесь цей час просиділа в своєму кутку, боячись зітхнути, боячись поворушитися, з однією лише думкою про смерть, що стояла перед нею.

Вона не пропустила жодного слова з усієї розмови між матір’ю і Трістаном, і всі муки матері озивалися в її серці. Вона відчувала, як потроху розривалася нитка, що тримала її над безоднею, двадцять разів їй здавалося, що ось-ось ця нитка розірветься, і тільки тепер вона зітхнула вільніше, нарешті відчувши під ногами твердий грунт. У цю хвилину до неї долинув голос, що промовляв до Трістана.

— Роги диявола! Пане начальнику, я людина військова, і не моя справа вішати чаклунок. З черню ми покінчили, а щодо решти — займіться самі. Якщо ви дозволите, то я повернуся до свого загону, який залишився без ротмістра.

Це був голос Феба де Шатопер. Важко описати, що сталося в душі циганки. Виходить, він тут, її друг, її захисник, її підпора, її притулок, її Феб! Вона скочила з місця і, перш ніж мати встигла стримати її, кинулася до віконця, вигукуючи:

— Фебе! До мене, мій Фебе!

Але Феба вже не було. Він галопом завертав за ріг вулиці Ножівників. Зате Трістан ще був тут.

Затворниця з диким ревом кинулася на дочку. Вона швидко відтягла її назад, вп’явши в її шию нігті. Бо матері-тигриці не відзначаються особливою обережністю. Але було вже пізно. Трістан її побачив.

— Хе! Хе! — вигукнув він із сміхом, що відкрив до ясен його зуби і зробив його обличчя схожим на вовчу морду. — У мишоловці виявилося дві миші!

— Я так і думав, — промовив стрілець. Трістан поплескав його по плечу й сказав:

— У тебе нюх, як у кішки. Ану ж бо, де тут Анріє Кузен?

Чоловік, не схожий ні виглядом, ні одягом на стрільця, виступив із рядів. Його вбрання було напівкоричневе, напівсіре, з шкіряними рукавами; волосся гладенько зачесане; у кремезній руці він тримав жмут мотузків. Цей чоловік завжди супроводив Трістана, як Трістан — Людовіка XI.

— Слухай, приятелю, — звернувся до нього Трістан-Самітник, — мені здається, що це та сама чаклунка, яку ми шукаємо. Повісь-но її! Є в тебе драбина?

— Вона в сараї “Будинку з колонами”, — відповів той. — Чи на оцьому правосудді зробимо діло? — спитав він, показуючи на кам’яну шибеницю.

— Так!

— Хо! Хо! — ще брутальніше й ще більш по-звірячому, ніж його начальник, зареготав кат. — Ходити далеко не доведеться!

— Ну, жвавіше! Потім нарегочешся! — вигукнув Трістан.

З тієї хвилини, як Трістан помітив циганку і всяка надія на врятування була втрачена, затворниця не вимовила ні слова. Вона кинула нещасну, напівмертву дівчину в куток склепу й стала перед віконцем, вчепившись пальцями обох рук, мов пазурами, у підвіконня. У цій позі вона безстрашно водила по солдатах очима, що знову стали дикими і божевільними.

Коли Анріє Кузен наблизився до келії, обличчя Гудули набрало такого несамовитого виразу, що він позадкував.

— Монсеньйоре, — спитав він, підійшовши до Трістана, — яку з них узяти?

— Молоду.

— Тим краще! Із старою, здається, важкувато було б упоратись.

— Бідна маленька танцівниця з кізкою, — сказав старий сержант нічного дозору.

Анріє Кузен знову підійшов до віконця. Погляд нещасної матері примусив його опустити очі. Він промовив досить боязко:

— Пані…

Вона перебила його лютим шепотом: — Чого тобі треба?

— Я не по вас, — відповів він, — по ту, другу.

— Яку другу?

— Ту, молоду.

Вона захитала головою, вигукуючи:

— Тут немає нікого! Немає нікого! Немає нікого!

— Є! — заперечив їй кат. — Ви самі це добре знаєте. Дозвольте мені взяти молоду. Вам я не хочу заподіяти ніякого лиха.

Вона заговорила з дивною посмішкою:

— Он воно що! Ти мені не хочеш заподіяти ніякого лиха!

— Віддайте мені тільки ту, другу, добродійко, монсеньйор так наказує. Вона повторила з божевільним виглядом:

— Тут немає нікого!

— А я кажу, що є! — відповів кат. — Ми всі бачили, що вас було двоє.

— Ану, подивися сам! — сказала затворниця. — Просунь-но голову у віконце.

Кат поглянув на її пазури і не насмілився.

— Поспішай-но! — закричав Трістан, який встиг вишикувати свій загін півколом перед Щурячою норою, а сам під’їхав до шибениці.

Анріє Кузен, вкрай збентежений, ще раз підійшов до начальника. Він поклав свої мотузки на землю і незграбно бгав у руках капелюх.

— Монсеньйоре, як же туди увійти? — спитав він.

— Через двері.

— Дверей нема.

— Через вікно.

— Воно занадто вузьке.

— Тоді розшир його! — гнівно відповів Трістан. — Хіба ти не маєш кайла?

Мати, все ще насторожена, дивилася на них з глибини своєї нори. Вона вже ні на що не сподівалася, вона вже сама не знала, чого їй домагатися, вона тільки не хотіла, щоб у неї забрали дочку.

Анріє Кузен пішов по свої інструменти до сарая біля “Будинку з колонами”. Заразом він витяг звідти драбину, яку тут же приставив до шибениці. П’ять чи шість чоловік із загону озброїлися кайлами та ломами, і Трістан попрямував разом з ними до віконця.

— Стара, — сказав начальник суворим голосом, — віддай нам це дівчисько добром.

Вона поглянула на нього, немов не розуміючи.

— Хай йому чорт! — крикнув Трістан. — Чого це ти не хочеш, щоб ми повісили цю чаклунку, як того бажає король?

Нещасна зайшлася диким реготом.

— Чому я не хочу? Вона моя донька!

Вираз, з яким вона вимовила ці слова, примусив здригнутися навіть самого Анріє Кузена.

— Мені прикро, — відповів Трістан, — але така воля короля. Затворниця ще голосніше зайшлася своїм жахливим реготом і вигукнула:

— Яке мені діло до твого короля! Кажу тобі, що це моя донька!

— Ламайте стіну, — наказав Трістан.

Для того, щоб розширити отвір, досить було вийняти під віконцем один ряд мурування. Коли мати почула удари кайл і ломів, що проламували її фортецю, вона страшенно закричала і з шаленою швидкістю почала кружляти по своїй норі, — цю звичку дикого звіра вона набула за довгий час життя в клітці. Вона мовчала, але очі її палали. У стрільців холонуло серце.

Раптом вона схопила свій камінь, зареготала і обома руками кинула його в стрільців. Незграбно кинутий камінь — бо руки її тремтіли — не зачепив нікого і впав під ноги коневі Трістана. Затворниця заскреготала зубами.

Тим часом, хоча сонце ще не зійшло, вже зовсім розвиднілось. Чудова рожева заграва веселила старі напівзруйновані димарі “Будинку з колонами”. Це була та година, коли на дахах весело відчиняють свої віконця мешканці горищ, які прокидаються раніше за всіх. Кілька селян, кілька торговців фруктами верхи на осликах потяглися на базар через Гревський майдан. На хвилину вони зупинилися біля загону стрільців, що з’юрмилися навколо Щурячої нори, зачудовано дивилися на них і потім рушали далі.

Затворниця сіла біля дочки, загородила її своїм тілом і з застиглим поглядом слухала, як нещасне дитя, що лежало нерухомо, пошепки повторювало єдине слово: “Феб!.. Феб!..”

У міру того як робота сторожі, що руйнувала мур, посувалася вперед, мати машинально відхилялася назад і все міцніше притискала молоду дівчину до стіни. Раптом затворниця помітила (бо, чатуючи, вона не зводила очей з руйнівників), що камінь захитався, і почула голос Трістана, який підбадьорював солдатів. Тоді її недовге заціпеніння раптом минуло, і вона почала кричати. Голос її то різав слух, мов скрегіт пилки, то захлинався, немов усі прокляття світу тіснилися в її устах, щоб водночас вибухнути.

— О-о-о! Це жахливо! Розбійники! Невже ви справді хочете забрати в мене доньку? Я ж вам кажу, що це моя донька! О підлі! О посіпаки!

Мерзенні вбивці! На поміч! На поміч! Рятуйте! Невже вони так і заберуть у мене моє дитя? Кого ж тоді звуть милосердним богом?

І, звертаючись до Трістана, з піною на губах, з диким поглядом, стоячи навкарачки, немов готова до стрибка пантера, вона заговорила:

— Ну ж бо, підійди, спробуй узяти в мене мою доньку! Хіба ти не розумієш, — мати каже тобі, що це її донька! Чи знаєш ти, що таке донька? Гей, ти, вовче! Хіба ти ніколи не спав із своєю вовчицею? Хіба у тебе ніколи не було вовченят? А якщо у тебе є малята, то хіба у тебе не болить душа, коли вони виють?

— Виймайте каміння, — наказав Трістан, — воно ледве тримається. Підойми трохи підняли важку плиту. Як ми вже згадували, це був останній оплот нещасної матері. Вона кинулась на неї. Вона хотіла її утримати; вона дряпала камінь нігтями, але масивна брила, зсунута з місця шістьма чоловіками, вирвалась у неї з рук і повільно ковзнула на землю по залізних підоймах.

Мати, побачивши, що вхід готовий, упала поперек отвору, загороджуючи пролом своїм тілом, б’ючись головою об камінь, ламаючи руки і кричачи охриплим від утоми, ледве чутним голосом: “Рятуйте! Пожежа! Пожежа!”

— Тепер хапайте дівчисько! — все так само незворушно наказав Трістан.

Мати окинула стрільців таким страшним поглядом, що вони зупинились.

— Ну ж бо, — квапив Трістан. — Анріє Кузен, вперед! Ніхто не рушив з місця.

— Хай йому чорт! — вилаявся Трістан. — Ото солдати! Жінки злякались!

— Монсеньйоре, — сказав Анріє Кузен, — та хіба це жінка?

— У неї лев’яча грива, — зауважив другий.

— Вперед! — наказав Трістан. — Отвір уже широкий. Лізьте по троє в ряд, як у пролом під час облоги Понтуаза. Час кінчати, клянуся Маго-метом! Першого, хто поверне назад, я розрубаю надвоє!

Опинившись між двох вогнів — матір’ю і начальником, — стрільці після деякого вагання вирішили ввійти до Щурячої нори.

Побачивши це, затворниця стала навколішки, випроставшись, відкинула з чола волосся і безпомічно опустила худі, подряпані руки. Великі сльози навернулися їй на очі й одна по одній потекли по зритому зморшками обличчю, немов струмок, що сам проклав собі річище. Вона заговорила таким благальним, лагідним, покірним, таким проймаючим серце голосом, що навколо Трістана не один старий з серцем людожера тюремник витирав сльози.

— Монсеньйоре! Одне лише слово! Я повинна вам дещо розповісти. Це моя донька, знаєте, моє любе малятко, донька, яку я колись втратила! Послухайте, це ціла історія. Я ж дуже добре знаю панів сержантів. Вони завжди були добрими до мене ще тоді, коли хлопчаки кидали мені навздогін каміння за моє розпусне життя. Я — жалюгідна вулична дівка. Послухайте! Ви повинні мені залишити доньку, коли я вам усе розповім!

Її вкрали в мене циганки. І це така ж правда, як те, що п’ятнадцять років я зберігаю у себе її черевичок. Ось він, дивіться! Такою маленькою була її ніжка… Це було в Реймсі! На вулиці Фоль-Пен-Шантфлері! Ви, може, чули про неї? То була я. Це було в дні вашої юності, коли так весело минав час! Непогано було провести зі мною годинку. Ви ж бо змилуєтесь наді мною, монсеньйори, адже так? її вкрали в мене цигани і п’ятнадцять років ховали від мене. Я вважала її мертвою. Подумайте, друзі мої, — мертвою! П’ятнадцять років я в цьому льоху. Цілу зиму без вогню. Це тяжко. Бідний, дорогий черевичок! Я так голосила, що милосердний бог почув мої молитви! Нині вночі він повернув мені доньку. Це чудо господнє. Вона не вмерла. Ви її не заберете в мене, я знаю. Якби ви хотіли взяти мене, тоді справа інша, але вона — дитя, їй шістнадцять років. Дайте ж їй надивитися на сонце! Що лихого вона зробила вам? Нічого. І я теж. Якби ви тільки знали! Вона — все, що я маю на цьому світії І дивіться, яка я стара. Це божа мати послала мені своє благословення. А ви всі такі добрі! Ви ж бо не знали, що це моя донька, ну а тепер ви це знаєте! О, я так її люблю, о монсеньйоре, я краще дам розпороти собі живіт, ніж побачити маленьку подряпинку на її пальчику. У вас вигляд добросердого вельможі! Тепер, коли я вам усе розповіла, вам усе зрозуміло. Адже так? О! У вас теж була мати, монсеньйоре! Ви ж бо начальник, ви залишите мені моє дитя! Погляньте, я навколішках благаю вас про це, як благають самого Ісуса Христа. Я ні в кого нічого не прошу. Я народилася у Реймсі, монсеньйоре, у мене там є клаптик землі, який дістався мені від мого дядька Майє Прадона. Я не жебрачка. Мені нічого не треба. Лише моє дитя! О! Я хочу зберегти моє дитя! Господь, володар наш, повернув його мені недаремно! Король! Ви кажете — король! Хіба для нього така вже насолода, коли вб’ють моє малятко? А до того ж король добрий! Це моя донька! Моя, моя донька! А не короля, не ваша. Я хочу виїхати. Ми хочемо виїхати. Ось ідуть дві жінки, з яких одна мати, а друга — донька, і ніхто їх не зупиняє. Відпустіть же нас! Ми обидві з Реймса. О! Ви всі дуже добрі, монсеньйори сержанти, я всіх вас дуже люблю!.. Ви не візьмете у мене мою дорогу крихітку! Це ж неможливо. Правда ж, неможливо? Моє дитя! Дитя моє!

Ми не маємо сил описати ні її жестів, ні її голосу, ні її сліз, якими вона захлиналась, ні рук, які вона то складала, наче до молитви, то розпачливо ламала, ні її зворушливої посмішки, благального погляду, зойків, зітхань, ні жалісних і проймаючих вигуків, якими вона супроводжувала свою уривчасту, безладну і безумну мову. Коли вона замовкла, Трістан-Самітник насупив брови, але на цей раз тільки для того, щоб приховати сльозу, яка навернулася йому на очі — очі тигра. Проте він переміг цю слабкість і коротко відповів їй:

— Така воля короля!

Потім, нахилившись до Анріє Кузена, прошепотів: “Кінчай скоріше!” Можливо, грізний Трістан відчув, що і в нього не витримує серце.

Кат і сторожа ввійшли до келії. Мати не чинила їм опору. Вона лише підповзла до доньки і, в нестямі обхопивши її, затулила своїм тілом.

Циганка побачила солдатів, що наближалися до неї. Жах смерті повернув її до життя.

— Мамо! — з виразом невимовного відчаю вигукнула вона. — Мамо! Вони йдуть! Захисти мене!

— Так, люба моя, так, я захищаю тебе, — згаслим голосом відповіла мати, і, міцно стискаючи доньку в своїх обіймах, вона вкрила її поцілунками. Обидві, мати і донька, розпростерті на землі, являли собою видовище, гідне жалю.

Анріє Кузен схопив молоду дівчину поперек стану. Відчувши дотик його руки, вона лише слабо скрикнула і знепритомніла. Кат, з очей якого крапля по краплі падали крупні сльози, хотів був узяти дівчину на руки. Він спробував відштовхнути матір, але вона затягла, немов вузлом, свої руки навколо ніг дочки і так міцно вчепилася в неї, що її неможливо було відірвати. Тоді Анріє Кузен поволік з келії молоду дівчину, а разом з нею і матір. У матері, як і в доньки, очі були заплющені.

Вже сходило сонце, і на майдані зібрався досить численний натовп людей, які здалеку спостерігали, як щось тягнуть по бруку до шибениці. Таким був звичай Трістана при стратах. Він не любив близько підпускати цікавих. У вікнах не було ні душі. Лише здалеку, на верхівці тієї башти Собору богоматері, з якої видно Гревський майдан, на ясному ранковому небі вимальовувалися чорні силуети двох мужчин, що, здавалося, дивилися вниз, на майдан.

Анріє Кузен зупинився разом із своєю ношею біля підніжжя фатальних сходів і, ледве переводячи дух, — такий він був схвильований, — накинув зашморг на чарівну шийку молодої дівчини. Нещасна відчула жахливий дотик конопляної мотузки. Вона підвела повіки і над своєю головою побачила простягнуту кощаву руку кам’яної шибениці. Тоді дівчина затремтіла і крикнула гучним, роздираючим серце голосом:

— Ні! Ні! Я не хочу!

Мати, голова якої ховалася в одязі дочки, не промовила ні слова; тільки видно було, як вона вся затремтіла і ще нестямніше почала цілувати свою доньку. Кат скористався з цього, щоб швидко розімкнути її іруки, якими вона стискала засуджену. Чи то знесилившись, чи зневірившись, вона не чинила опору. Кат перекинув молоду дівчину через своє плече, і тіло чарівного створіння, граціозно перегнувшись, звисало за його великою головою. Потім він поставив ногу на щабель драбини, збираючись лізти.

У цю хвилину мати, що лежала скорчена на бруківці, широко розплющила очі. Мовчки, із страшним виразом обличчя вона випросталася, кинулася на ката, мов звір на здобич, і вчепилася зубами в його руку. Це сталося блискавично. Кат заревів від болю. Підбігли солдати. Насилу вирвали його скривавлену руку із зубів матері. Вона мовчала. її грубо відштовхнули. Голова її важко впала на брук. її підвели, вона знову впала. Мати була мертва.

Кат, який весь час не випускав дівчини з рук, почав знову лізти по драбині.

II. LA CREATURA BELLA BIANCO VESTITA (DANTE)[286]

Коли Квазімодо побачив, що келія спорожніла, що циганки там нема, що поки він її захищав, її вкрали, він схопився обома руками за волосся і затупотів ногами від несподіванки і горя. Потім став бігати по всій церкві, розшукуючи циганку, дико вигукуючи по всіх закутках, усіваючи плити Собору своїм рудим волоссям. Це було саме в ту мить, коли королівські стрільці переможно вступили в Собор і теж почали розшуки циганки. Бідолашний глушко допомагав їм, не здогадуючись про їхні наміри; він гадав, що ворогами циганки були волоцюги. Він сам повів Трістана-Самітника по всіх закамарках Собору, він відчиняв йому всі потаємні двері, він провів його за вівтар і у внутрішнє приміщення ризниць. Якби нещасна тоді була в Соборі, він сам би її зрадив.

Коли стомлений марними розшуками Трістан нарешті відступився, — а відступався він не так-то легко, — Квазімодо продовжував шукати сам. Він двадцять разів, сто разів оббіг Собор уздовж і впоперек, зверху донизу, то піднімаючись, то збігаючи по сходах, гукаючи, обнюхуючи, нишпорячи, обшукуючи, просовуючи голову в усі щілини, освітлюючи смолоскипом кожне склепіння, сповнений відчаю, божевільний. Самець, що втратив самку, не міг би ревти більш голосно й дико. Нарешті, коли він пересвідчився, і пересвідчився остаточно, що Есмеральди нема, що її вкрали, він став повільно підніматися баштовими сходами, тими ж сходами, якими він з таким тріумфом і з таким захопленням вибіг у той день, коли врятував її. Він пройшов тими ж місцями, з похиленою головою, мовчки, без сліз, майже не дихаючи. Собор знову спорожнів і поринув у тишу. Стрільці його покинули, щоб улаштувати облаву на чаклунку в Сіте. Залишившись сам у цьому Соборі, ще недавно сповненому шуму облоги, Квазімодо попрямував до тієї келії, в якій циганка стільки тижнів спала під його охороною.

Наближаючись до келії, він сподівався, що, можливо, знайде її там. Коли за рогом галереї, що виходила на дах бокових нефів, він побачив вузеньку келію з малесеньким віконцем і маленькими дверцятами, що, немов пташине гніздечко, причаїлася попід аркою, у бідолахи завмерло серце, і він сперся на колону, щоб не впасти. Він уявляв, що, можливо, вона повернулась, що якийсь добрий геній привів ЇЇ туди, що ця келія була надто спокійна, безпечна й затишна, щоб вона могла покинути її. Він не насмілювався рушити з місця, аби не розвіяти цієї ілюзії. “Так, — казав він до себе, — так, вона, напевно, спить або молиться. Не треба її турбувати”.

Нарешті, набравшись духу, він навшпиньках наблизився до дверей, зазирнув і увійшов. Пустка! Келія, як і раніше, була порожня. Нещасний глухий повільно обійшов її, підняв постіль, зазирнув під неї, наче циганка могла сховатися між кам’яною плитою та сінником, потім, похитавши головою, завмер, ніби заціпенівши. Раптом він з люттю затоптав ногою свій смолоскип і, не кажучи ні слова, без жодного зітхання, розігнавшись, ударився головою об мур і впав непритомний на землю.

Опритомнівши, він кинувся на постіль і, качаючись на ній, пристрасно цілував місце, де ще недавно спала молода дівчина і яке, здавалося, ще зберігало її тепло; якийсь час він лежав нерухомо, мов мертвий, потім підвівся і, обливаючись потом, задихаючись, божеволіючи, почав знову битися головою об мур з жахливою рівномірністю розгойдуваного дзвона і наполегливістю людини, яка вирішила вмерти. Знесилений, він знову впав, потім навколішках виповз із келії і сів проти дверей, і вся його скорчена постать виражала здивування.

Так просидів він понад годину, не ворухнувшись, пильно вдивляючись у спорожнілу келію, більш похмурий і задумливий, ніж мати, що сидить між спорожнілою колискою і труною своєї дитини. Він не говорив ні слова; лише зрідка бурхливе ридання потрясало його тіло, але то було ридання без сліз, подібне до безшумно спалахуючих блискавиць.

Мабуть, саме тоді, дошукуючись у своїй сумній задумі, хто б міг так несподівано викрасти циганку, він згадав про архідиякона. Він пригадав, що лише Клод мав ключ від сходів, які ведуть до келії. Він пригадав його нічні замахи на дівчину — перший, в якому він, Квазімодо, допомагав йому, і другий, коли він, Квазімодо, перешкодив йому. Він пригадав тисячу подробиць і незабаром уже не мав сумніву, що саме архідиякон відібрав у нього циганку. Однак його пошана до священика була така велика, його вдячність, відданість і любов до цієї людини пустили таке глибоке коріння в його серці, що навіть і тепер ці почуття не піддалися пазурам ревнощів і відчаю. Він думав, що це зробив архідиякон, але кривава, смертельна ненависть, якою б він пройнявся до кожного іншого, тут, коли це стосувалося Клода Фролло, обернулася в нещасному глухому тільки на почуття ще глибшої скорботи.

У ту хвилину, коли його думка зосередилася на священикові, арки Собору освітилися вранішньою зорею, і він побачив на верхньому ярусі Собору, на повороті, зовнішньої балюстради, що оперізувала склепіння над хорами, якусь постать. Вона прямувала в його бік. Він упізнав її. То був архідиякон.

Клод ішов важкою і повільною ходою. Ідучи, він не дивився перед собою; він прямував до північної башти, але обличчя його було звернене в бік правого берега Сени. Він тримав голову високо, немов силкуючись розглядіти щось поверх дахів. Такий косий погляд часто буває у сови. Вона летить вперед, а дивиться вбік. Архідиякон пройшов над самим Квазімодо, не помітивши його.

Глухий, скам’янівши від його несподіваної появи, побачив, що священик увійшов у сходові дверцята північної башти. Читачеві відомо, що саме з цієї башти видно ратушу. Квазімодо підвівся і пішов за архідияконом.

Дзвонар піднявся баштовими сходами, його цікавило, чого архідиякон?де нагору. Бідолаха не знав, що він зробить, що скаже, чого хоче. Він був сповнений водночас і люті, і страху. В його серці зіткнулися архідиякон і циганка.

Дійшовши до верхівки башти, він, перш ніж виступити з пітьми сходів на площадку, обережно озирнувся, шукаючи поглядом священика. Той стояв до нього спиною. Площадку облямовувала ажурна балюстрада. Священик, втупивши погляд у місто, стояв, спираючись грудьми на той з чотирьох боків балюстради, що виходить на міст Богоматері.

Безшумно підкравшись до нього, Квазімодо намагався побачити, на що саме він так пильно дивиться.

Увага священика була настільки чимось поглинута, що він навіть не почув біля себе кроків Квазімодо.

Чудове, привабливе видовище являє собою Париж, — особливо Париж того часу, — з висоти башт Собору богоматері влітку, при першому промінні зорі. Був липень. Безхмарне, погідне небо. Кілька запізнілих зірок гасли то тут, то там, лише одна, дуже яскрава, світила на сході, де небо було найяснішим. Ось-ось мало з’явитися сонце. Париж починав прокидатись. У чистому ранковому світлі звернені на схід стіни безлічі будинків здавалися сліпучо-білими. Велетенські тіні дзвіниць повзли з даху на дах, простягаючись від одного кінця міста до другого. У деяких кварталах уже чувся шум і гомін. Тут дзвонили дзвони, там лунали удари молота чи деренчав, проїжджаючи, візок. Де-не-де над поверхнею покрівель уже з’являлися димки, немов вириваючись із тріщин величезної димлячої сопки. Річка, що дробила свої хвилі об боки стількох мостів, об миси стількох островів, здавалася стрічкою із срібного муару. Навколо міста, за його кам’яною огорожею, око потопало в широкому півколі туману, крізь який бовваніла нечітка лінія рівнин і витончена округлість пагорбів. Найрізноманітніші звуки линули над цим напіврозбудженим містом. На сході ранковий вітерець гнав по небу білі жмути, вирвані з гриви туманів, які вкривали пагорби.

На паперті кілька кумась з глеками молока здивовано показували одна одній дивовижне пошкодження головної брами Собору богоматері й два потоки розплавленого свинцю, застиглі в розщілинах каміння. Це було все, що залишилося від нічного сум’яття. Вогнище, запалене Квазімодо між двох башт, згасло. Трістан уже очистив майдан і наказав кинути трупи в Сену. Королі, подібні до Людовіка XI, дбають про те, щоб швидше помити брук після кровопролиття.

Із зовнішнього боку балюстради, якраз під тим місцем, де стояв священик, був один з химерно обтесаних кам’яних жолобів, якими їжаться готичні будівлі. У розщілині жолоба два розквітлі чудові левкої, які колихав вітерець, наче живі, пустотливо вклонялись один одному. Над баштами, високо в чистому небі, щебетали пташки.

Але священик нічого цього не чув, ні на що не дивився. Він був з тих людей, для яких не існує ні світанку, ні пташок, ні квітів. Серед цього неосяжного простору, що мінився навколо нього таким багатством картин, його увага була зосереджена лише на одній-однісінькій точці.

Квазімодо дуже кортіло спитати у нього, що він зробив з циганкою. Але архідиякон у цю мить, здавалося, поринув у зовсім інший світ. Він, видно, переживав один з тих гострих моментів життя, коли людина не здатна була б навіть відчути, як під нею розступається земля. Втупивши погляд в одну точку, він стояв мовчазний і нерухомий. І в цій мовчазності, у цій нерухомості було щось таке жахливе, що навіть відлюдькува-тий дзвонар затремтів і не насмілився їх порушити. Він тільки простежив очима за напрямком погляду священика, — що, зрештою, було теж запитанням, — і погляд його спинився на Гревському майдані.

Він побачив те, на що дибився архідиякон. Біля постійної шибениці стояла драбина. На майдані виднілися купки людей і багато стрільців. Якийсь чоловік тяг по бруку щось біле, за ним волочилося щось чорне. Цей чоловік зупинився біля підніжжя шибениці.

Тут сталося щось, чого Квазімодо не міг добре розглядіти. Не тому, що його єдине око втратило зіркість, але тому, що скупчення стрільців біля шибениці заважало йому бачити те, що там відбувалось. У цю хвилину зійшло сонце. І такий потік світла ринув з обрію, що здавалося, всі високі шпилі Парижа — дзвіниці, димарі й вишки, запалали водночас.

Тим часом чоловік почав лізти по драбині. Тепер Квазімодо виразно розглядів його. На плечі він ніс жінку — молоду дівчину у білому одязі; на шию дівчини було накинуто зашморг. Квазімодо пізнав її.

То була вона.

Чоловік доліз до верху драбини. Там він поправив зашморг.

Тут священик, щоб краще бачити, став навколішки на балюстраду.

Раптом чоловік різким рухом каблука відштовхнув драбину, і Квазімодо, що вже кілька хвилин затамовував віддих, побачив, як на кінці мотузки, на висоті двох туазів, над бруком загойдалося тіло нещасної дівчини з людиною, що скочила їй на плечі. Мотузка перекрутилася кілька разів у повітрі, і Квазімодо побачив, як по тілу циганки пробігли страшні судороги. Священик теж, витягши шию, очима, що вилізли з орбіт, дивився на цю жахливу групу, на чоловіка й дівчину — на павука і муху.

І в найстрашніший момент цієї сцени диявольський регіт, регіт, в якому не було нічого людського, викривив мертвотно-бліде обличчя священика. Квазімодо не чув цього реготу, але він побачив його. Дзвонар відступив на кілька кроків за плечима архідиякона і, раптом з люттю кинувшись на нього, штовхнув його своїми могутніми руками в безодню, над якою нахилився Клод.

— Прокляття! — крикнув священик і впав.

Ринва, над якою він стояв, затримала його падіння. Клод обіруч судорожно вчепився за неї, і в ту мить, коли він відкрив рот, щоб крикнути вдруге, то побачив над краєм балюстради нахилене над своєю головою страшне, мстиве обличчя Квазімодо.

І він замовк.

Під ним зяяла безодня. Відстань понад двісті футів. До того ж брук.

У цьому страшному становищі архідиякон не вимовив ні слова, не застогнав ні разу. Він звивався, докладаючи нелюдських зусиль, щоб влізти по жолобу на балюстраду. Але його руки ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, даремно шукали підпори. Тим, кому доводилося сходити на башти Собору богоматері, відомо, що зразу за балюстрадою є кам’яний укіс. Саме на цьому укосі й бився нещасний архідиякон. Стіна не була крутою, але вона вислизала з-під нього.

Квазімодо досить було простягнути руку, щоб урятувати його, але він навіть не дивився на Клода. Він дивився на циганку.

Глухий сперся ліктями на балюстраду в тому місці, де щойно стояв архідиякон. Він не відривав погляду від того єдиного на світі, що в цю мить існувало для нього, він був нерухомий і німий, як людина, вражена блискавкою, і сльози невпинним потоком тихо струменіли з його єдиного ока, яке досі пролило лише одну сльозу.

Архідиякон знемагав. По його чолу котився піт, з-під нігтів на каміння сочилася кров, коліна були у саднах.

Він чув, як при кожному його зусиллі сутана, що зачепилася за жолоб, тріщала і рвалася. Жолоб закінчувався свинцевою трубою, що гнулася під вагою його тіла. Архідиякон відчував, як труба повільно гнеться. Нещасний думав, що коли втома знесилить його руки, коли його сутана розірветься, коли свинцева труба зігнеться, то він неминуче впаде, і жах проймав його до самих кісток. Іноді він спрямовував розгублений погляд на тісну площадку, утворювану десятьма футами нижче якимись архітектурними оздобами, і з глибини своєї зневіреної душі благав небо послати йому милість закінчити свій вік на цьому просторі в два квадратних фути, навіть якщо йому судилося прожити там сто років. Раз він поглянув униз на майдан, у безодню; і коли знову підвів голову, то повіки його були заплющені, а волосся стояло сторч.

Було щось страшне в мовчанці цих двох людей. У той час, коли архідиякон за кілька футів від Квазімодо гинув такою лютою смертю, Квазімодо плакав і дивився на Гревський майдан.

Архідиякон, зрозумівши, що всі його зусилля тільки розхитують його останню слабеньку підпору, вирішив більше не ворушитись. Обхопивши жолоб, він висів, ледве дихаючи, нерухомо, відчуваючи лише судорожне скорочення м’язів живота, схоже на те, яке відчуває людина, коли їй сниться, що вона падає. Його застиглі очі були хворобливо й здивовано розширені. Він відчував, що от-от зірветься, його пальці ковзали по жолобу, його руки слабшали, тіло ставало дедалі важчим. Свинцева труба, що підтримувала його, все нижче й нижче схилялася над безоднею. Він бачив під собою, — і це було жахливо, — покрівлю Сен-Жан-ле-Рон, що здавалася маленькою, немов зігнута вдвоє карта. Він по черзі дивився на байдужі статуї башти, що повисли, як і він, над урвищем, але без страху за себе, без співчуття до нього. Усе навколо було кам’яне: прямо перед ним — розкриті пащі страховищ, під ним, у глибині майдану — брук, над його головою — Квазімодо, що плакав.

На Соборному майдані стояли купки добродушних зівак, які спокійно обмірковували, хто б міг бути той безумець, який забавляється в такий дивний спосіб. Священик чув, що вони говорили, бо їх високі й чіткі голоси долітали до нього.

— Та він же скрутить собі в’язи!

Квазімодо плакав.

Нарешті архідиякон, з піною люті й жаху на губах, зрозумів, що все марно. Все ж він зібрав рештки сил для останньої спроби. Він відкинувся на жолобі, коліном відштовхнувся від стіни, учепився руками за розщілину в камінні, і йому пощастило підтягтися приблизно на один фут; але від цього поштовху свинцева труба, що підтримувала його, одразу ж зігнулась. Одночасно прорвалась і його сутана. Тоді, відчуваючи, що він втратив усяку підпору, що тільки його занімілі, слабкі руки ще за щось чіпляються, нещасний заплющив очі і випустив жолоб. Він упав.

Квазімодо дивився, як він падає.

Падіння з такої висоти рідко буває прямовисним. Архідиякон спочатку падав униз головою, витягнувши руки, потім кілька разів перевернувся в повітрі. Вітер відніс його на покрівлю одного з сусідніх будинків, об яку нещасний вдарився. Однак, коли він долетів до неї, він був ще живий. Дзвонар бачив, як він чіплявся пальцями, намагаючись затриматись, за виступ даху. Але поверхня була надто похила, а він уже не мав сил. Він швидко покотився вниз по даху, мов черепиця, що відірвалася, і впав на брук. Там він уже не ворухнувся.

Тоді Квазімодо перевів свій погляд на циганку, тіло якої під білкм одягом билося на шибениці в останніх передсмертних судорогах, потім знову глянув униз на архідиякона, що лежав розпростертий біля підніжжя башти, втративши всяку людську подобу, і промовив з риданням, що сколихнуло його потворні груди:

— Ось усе, що я любив.

Монфокон був, як каже Соваль, “найстародавнішою і найпишнішою шибеницею королівства”. Між передмістями Тампль та Сен-Мартен приблизно за сто шістдесят сажнів від фортечної стіни Парижа, на відстані кількох пострілів від Куртіль, на вершині пологого, але досить високого пагорба, височіла своєрідної форми споруда, яка трохи нагадувала кельтський кромлех і де також приносились людські жертви.

Уявіть собі на верхівці вапняного насипу величезний кам’яний паралелепіпед, п’ятнадцять футів заввишки, тридцять завширшки і сорок завдовжки, з дверима, зовнішніми сходами та площадкою. На цій площадці — шістнадцять величезних стовпів з необтесаного каміння, заввишки тридцять футів, розміщених колонадою по трьох боках масивної основи і з’єднаних між собою вгорі міцними балками, з яких на однаковій відстані один від одного звисали ланцюги. На кожному ланцюгу — скелет; віддалік на рівнині — кам’яне розп’яття і дві другорядні шибениці, які, здавалося, відпаростилися від головної. Над усім цим високо в небі незліченні зграї круків. Це — Монфокон.

Наприкінці п’ятнадцятого століття велетенська шибениця, поставлена в 1328 році, була вже напівзруйнована. Бруси підточив шашіль, ланцюги вкрила іржа, стовпи запліснявіли. Кладка з обтесаного каміння розійшлася по швах, і площадка, по якій не ступала нога людини, поросла травою. Моторошним силуетом вимальовувалася на тлі неба ця споруда, особливо вночі, коли на білих черепах мерехтіли місячні відблиски і нічний вітер, торкаючись ланцюгів і скелетів, ворушив їх у пітьмі. Ця споруда кидала зловісну тінь на всю околицю.

Кам’яна брила, що правила за фундамент цієї огидної споруди, була порожнистою. У ній влаштували просторий, загороджений старими залізними, уже погнутими ґратами льох, до якого звалювали не тільки всі трупи, що падали з ланцюгів Монфокона, але й тіла всіх нещасних, страчених на інших постійних шибеницях Парижа. У цьому глибокому льосі, в якому стільки людських останків, а з ними й стільки злочинів зотліло разом, склав кістки не один з великих світу цього і не один з невинних, починаючи від Ангерана де Маріньї, що обновив Монфокон і був праведником, та кінчаючи адміралом Коліньї [287], який замкнув коло Монфокона і теж був праведником.

А ось усе, що нам пощастило дізнатися про таємниче зникнення Квазімодо.

Приблизно через півтора або два роки після подій, що завершили цю історію, коли до склепу Монфокона прийшли люди по труп повішеного за два дні перед тим Олів’є ле Дена, якого Карл VIII ласкаво дозволив поховати у Сен-Лорані, в більш гідному товаристві, знайшли серед жахливих трупів два скелети, з яких один стискав другий в обіймах. Один скелет був жіночий. На ньому збереглося ще кілька клаптиків тканини, колись білої, та намисто навколо шиї із зерняток лавра, з невеличкою шовковою ладанкою, прикрашеною зеленими намистинками, відкритою і порожньою. Ці предмети, очевидно, мали таку незначну цінність, що навіть кат ними погребував. Другий скелет, який міцно обнімав перший, був скелет мужчини. Помітили, що спинний хребет його був скривлений, голова глибоко сиділа між лопаток і одна нога була коротша за другу. Однак його шийні хребці не були пошкоджені, і це свідчило про те, що він не був повішений. Отже, чоловік цей прийшов сюди сам і тут помер. Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обнімав, він розсипався на порох.

1831

Примітки

1

‘ANAГKH — фатум, доля (грец.)

2

Невеличкий острівець на р. Сені, найстаріша частина Парижа, де містяться Собор Паризької богоматері та Палац правосуддя

3

Маргарита Фландрська (1482–1530) — дочка імператора Максиміліана Австрійського. З дитинства виховувалася при французькому дворі, бо призначалася в дружини дофінові (майбутньому Карлу VIII).

4

Середньовічний театральний твір повчального змісту, написаний в алегоричній формі

5

Середньовічна сатирична п’єса

6

Жан де Труа — секретар паризького суду в XV ст. Йому приписувалось авторство хроніки часів Людовіка XI, використаної Гюго при написанні “Собору Паризької бого-матері”.

7

Представник королівської влади в місті, він же головний суддя

8

Саваль Анрі — паризький адвокат, автор цінної за багатством фактичного матеріалу роботи “Старий і новий Париж” (1654).

9

Слово “готичний” у тому розумінні, як його широко вживають, зовсім не відповідне, але загальноприйняте. Отже, ми його приймаємо так само, як і всі, щоб визначити архітектуру другої половини середньовіччя, в основі якої є стрілчасте склепіння, що змінило архітектуру попереднього періоду, першоосновою якої є півкругле склепіння. (Прим. авт.)

10

Фарамонд — вождь одного з франкських племен (V ст.).

11

Равальяк — єзуїт-фанатик, який 1610 року вбив французького короля Генріха IV. Підпал Палацу правосуддя приписували спільникам Равальяка.

12

…чотиривірш Теофіля. — Теофіль Віо — французький поет-вільнодумець, який у XVII столітті продовжував традиції гуманізму доби Відродження; оспівував радість земного життя та особисту свободу.

13

Гра слів: epices — давньою французькою мовою — і “присмаки”, і “винагорода”, “хабар”

14

Так само французьке раiаіs — і “піднебіння”, і “палац”

15

Філіпп Красивий — французький король, що правив з 1285 по 1314 р.

16

Роберт Благочестивий — король Франції, що правив з 996 по 1031 р. — Ельгаль-дус — радник короля, історик.

17

Людовік Святий “завершив свій шлюбний акт”… — Людовік IX, король Франції з 1226 по 1270 р., був канонізований католицькою церквою за участь у хрестовому поході. У 1234 р. одружився з дочкою графа Прованського Маргаритою, але з огляду на неповноліття нареченої юридичне оформлення цього шлюбу було завершене лише багатьма роками пізніше.

18

…разом з Жуенвілем… вершив суд. — Людовік IX реформував французьке феодальне судочинство: заснував загальний для всієї країни верховний суд короля, зробив центральним судовим органом Паризьку суддівську раду. За переказом, король сам щоденно вислуховував скарги підданих. — Жуенвіль Жан — близька до Людовика IX особа, супроводжував його в хрестовому поході та брав участь у його реформах.

19

…Марсель… зарізав Робера Клермонського і маршала Шампанського… — Етьєн Марсель— купецький старшина (прево) Парижа — у 1356–1358 рр. очолив повстання паризьких купців і ремісників, що було спробою буржуазії, яка народжувалася, обмежити владу короля. Під час повстання були вбиті найближчі радники дофіна Карла, що їх згадує Гюго.

20

…пошматовано булли антипапи Бенедикта… — Під час розколу католицької церкви супротивники папи римського обирали свого папу (антипапу), резиденція якого була у м. Авіньйоні. Обидва папи постійно силкувалися втягти в свої інтриги європейські держави, у тому числі Францію. Антипапа Бенедикт XIII був при владі з 1394 по 1417 р. Бросс Жак де — французький архітектор, що спорудив Люксембурзький палац і портал церкви Сен-Жерве у Парижі; після пожежі 1618 р. перебудував один з головних залів Палацу правосуддя.

21

…у базіканні усяких Патрю… — Патрю Олів’є — паризький юрист, вважався першим адвокатом свого часу і славився ораторським мистецтвом, за що був обраний до Академії. Особистий приятель теоретика класицизму Буало. Патрю уособлював для Гюго придворний літературний стиль XVII ст., чим і пояснюється ворожий відзив про нього.

22

У цій лавочці всього по чотири… — У середньовічному Паризькому університеті було чотири факультети: богословський, юридичний, медичний і факультет мистецтв Останній складався з чотирьох національних груп: французької, пікардійської, нормандської та англійської (яка за Карла VI, після війни з Англією, була перейменована в германську).

23

Мулен — млин, вітряк (франц.)

24

Рогатий і кошлатий (лат.)

25

…що це венеційський дож, який їде на заручини з морем. — Дож — виборний довічний правитель купецької республіки Венеції у VIII–XVIII століттях. З кінця X ст. у Венеції було установлено церемонію заручин дожа з морем — символ тісної залежності від моря всього життя Республіки. У день церковного свята вознесіння пишна процесія вельможних осіб та духівництва випливала на гондолах у відкрите море, де дож кидав у воду обручку.

26

Тібо — гравець у кості (лат.)

27

Тібо з гральними костями (лат.)

28

Thibautode (франц.) — тогочасна назва однієї з вулиць Парижа; при іншому написанні: Tibaut aux des означає те саме, що й наведене вище латинське: “Тібо з гральними костями”

29

А ось вам і горішки до свята (лат.)

30

Або підбиті сірим хутром (середньовічна латинь)

31

Корнель П’єр (1606–1684) — видатний французький драматург, основоположник драматургії класицизму XVII ст.

32

Або одну гульню (лат.)

33

За вершником сидить похмура журба. — Горацій (лат.)

34

Різні види старовинної артилерійської зброї

35

Нехай бог не втручається (лат.)

36

Тріумфуй, Юпітере! Аплодуйте, громадяни! (Лат.)

37

…за часів облоги Парижа, у неділю 29 вересня 1465 року. — Мається на увазі боротьба між Людовіком XI та бургундським герцогом Карлом Сміливим.

38

Гра слів: французьке dauphin — означає і дельфін, і дофін — престолонаслідник.

39

Лафонтен Жан (1621–1695) — відомий французький байкар і поет, писав також і комедії.

40

Карл Сміливий був найнебезпечнішим політичним суперником Людовіка XI. Володіючи Бургундією та Нідерландами, він прагнув об’єднати ці роз’єднані області, захопив багато прирейнських земель і мріяв про імператорську корону. Перебуваючи у васальній залежності від Людовіка XI, брав участь у всіх феодальних змовах та коалі-ціях проти нього; 1464 року почав проти Людовіка XI відкриту війну. У вирішальній битві при Нансі 1477 року Карла Сміливого було вбито; більша частина його земель увійшла до складу французької держави.

41

…які вже поглинули герцога Немурського і конетабля Сен-Поля. — Під час феодальної міжусобиці середини XV століття герцог Немурський зрадив Людовіка XI і пристав до “Ліги суспільного блага”, що її організували 1465 року вороги короля, герцоги Орлеанські (партія “арманьяків”). Король захопив його, посадив у залізну клітку в Бастілії, а згодом обезглавив. Конетабль Сен-Поль теж брав участь у “Лізі суспільного блага”; неодноразово перебігав від короля до Карла Сміливого та назад, прагнучи виграти на їхньому суперництві. Схоплений Карлом і переданий ним Людовікові XI, Сен-Поль був обезглавлений як державний зрадник.

42

…додав до тіари третю корону. — Тіара — парадний головний убір папи римського, оточений трьома коронами, що символізують собою судові, законодавчі та культові права папства.

43

“П’ємо по-папськи” (лат.)

44

Герцог Сен-Сімон Луї (1675–1755) — французький мемуарист і політичний діяч. У своїх “Мемуарах” Сен-Сімон дає гостро викривальну картину життя дворянської монархії часів Людовіка XIV.

45

Ряса, просякнута вином (лат.).

46

Голова виконавчої влади в колишній Фландрії

47

Філіпп де Комін (1445–1509) — французький історик середньовіччя, автор мемуарів про царювання Людовіка XI та Карла VIII.

48

Каламбур, побудований на омонімії слів gant — рукавичка та Gand — Гент. Цей каламбур, очевидно, слід розуміти так: ерцгерцог не раз переконувався, що Гент (тобто його городяни) перебував під більшим впливом панчішника, ніж його, ерцгерцога. Тут панчішник виступає як представник нового буржуазного суспільства, що в середніх віках виходило на арену, змітаючи феодальний устрій, представником якого був ерцгерцог. (Прим. перекл.)

49

…зробив Агамемнон Тіманта. — На картині старогрецького художника IV сторіччя до н. е. Тіманта “Жертвопринесення Іфігенії” батько Іфігенії Агамемнон зображений у момент, коли він, жахаючись, закриває своє обличчя плащем.

50

Перла перед свиньми (лат.). Відповідає прислів’ю: “Не розкидайте перла перед свиньми”

51

Свині перед Маргаритою (лат.). Гра слів: “Margarita” — перлина і водночас жіноче ім’я

52

Пілон Жермен — французький придворний скульптор (XVI ст.). Статуями його роботи прикрашено гробницю короля Генріха II в Сен-Дені та Новий міст у Парижі.

53

Сама її хода виявила богиню. — Вергілій (лат.)

54

Навіть Тенірс… — Давид Тенірс-Молодший (1610–1690) — фламандський художник доби Відродження. Його картини відображають сцени з фламандського народного побуту, особливо народні свята (кермесси).

55

Сальватор Poзa (1615–1673) — італійський художник, відомий своєю серією батальних і пейзажних картин, що характеризуються романтичною пристрасністю, сильними світловими контрастами.

56

Совер Жозеф (1653–1716) — французький фізик, який багато працював у галузі акустики. — Біо Жан Батіст (1774–1862) — французький учений, фізик та астроном.

57

…й Гомер жебракував по грецьких селищах, а Назон помер у вигнанні серед московитів. — Згідно з легендою, сліпий Гомер заробляв собі на прожиток виконанням своїх пісень. — Публій Овідій Назон, римський поет І ст. до н. е., на схилі віку був засланий імператором Октавіаном Августом на берег Чорного моря, у містечко Томи (нині територія Молдавії).

58

Конклав — рада кардиналів, що обирає папу; тут — збори.

59

Пірричний танець — військовий танець у стародавній Греції.

60

Поцілунки за удари (ісп.)

61

Багатства великого скриню

В колоні неждано знайшли,

А в ній на знаменах шовкових

Страховищ малюнки були… (Ісп.)

62

Араби на конях сиділи

Без руху, немов неживі,

На плечах у них самопали,

В руках їх — мечі бойові… (Ісп.)

63

Argot (франц.) — своєрідна умовна мова якоі-небудь суспільної групи, професії, товариства та ін., що відрізняється від загальної мови наявністю слів, не зрозумілих стороннім. Тут Гюго називає “королівством Арго” декласований прошарок тогочасного Парижа

64

Метр Ніколи Фламель (близько 1330–1418) — алхімік, автор численних творів. У середні віки його ім’я було оточене легендами.

65

Герметика — поширене в середньовіччі теофілософське вчення вигаданого автора Гер-меса Трисмегіста, — один з розділів алхімії.

66

Герметика — поширена в середньовіччі псевдонаука про таємницю виготовлення золота та ін.

67

Дом — від латинського “dominus” — один з титулів католицького духовенства.

68

Людина, що подарувала своє майно монастирю й сама перейшла на його утримання

69

Вулкан — староримський бог вогню, якому приносилися криваві жертви, що спалювалися на триніжку.

70

“Геть увесь шлях, покручений і заплутаний” (лат.)

71

“Рятуй, рятуй, зоре морська!” (Лат.) — церковний гімн католиків.

72

Подайте, синьйоре! Подайте (Італ.)

73

Пандемоніум — царство сатани, вертеп (грец); столиця пекла в поемі англійського письменника XVII ст. Джона Мільтона “Втрачений рай”.

74

Сеньйоре рицарю, подайте на шматок хліба! (Ісп.)

75

Подайте милостиню! (Лат.)

76

Минулого тижня я продав свою останню сорочку (середньовічна латинь)

77

3 Милостиню! (Лат.)

78

Подайте! (Італ.).

79

Шматок хліба! (Ісп.)

80

Куди біжиш, чоловіче? (Ісп.)

81

Мікеланджело Буонаротті (1475–1564) — славнозвісний італійський скульптор, живописець, архітектор і поет часів Ренесансу, монументальні образи якого відзначаються драматизмом і величавістю.

82

Калло Жак (1592–1635) — французький гравер, офортист, його гравюри й офорти відображали народний і військовий побут: “Історія блудного сина”, “Цигани”, “Тягар війни” та ін.

83

Бенсерад Ісаак (1613–1691) — придворний поет Людовіка XIV, відомий своїми салонними віршами.

84

Капелюха геть, чоловіче! (Ісп.)

85

А філософія і філософи охоплюють усе (лат.).

86

Подайте милостиню (лат.).

87

Марціал — римський поет І ст. н. е., автор сатиричних епіграм.

88

Берінгтон Джозеф (близько 1743–1827) — англійський учений, автор численних творів з історії середніх віків.

89

Депрео Ніколя (1636–1711) — теоретик французького класицизму, поет і критик, відомий під псевдонімом Буало.

90

Коли цесарки змінюють пір’я, і земля… (ісп.)

91

Esmeralda — смарагд (ісп.).

92

Мікромегас — велетень, герой однойменної філософської повісті Воль-тера

93

Час ненажерливий, людина ще ненажерливіша (лат.).

94

“Романсеро” — збірка італійських народних пісень (“романсів”) та поем, що склалися в XIII–XIV ст. ст. І видані у XVI ст.

95

Який своєю величчю нагонить жах на глядачів (лат.).

96

Палац Пті-Бурбон — резиденція французьких королів династії Бурбонів до 1527 р.

97

…роз’їдати лице мистецтва ще в каплиці Катерини Медічі… сконати в будуарі Дю-баррі. — Мається на увазі виродження французького аристократичного мистецтва, яке, на думку Гюго, почалося вже в другій половині XVI ст., у період регентства Катерини Медічі, і стало цілком очевидним у XVIII ст… напередодні Першої буржуазної революції. — Дюбаррі — одна з фавориток Людовіка XV, що правив до 1774 р.

98

…справа заколотів від Лютера до Мірабо. — Лютер Мартін (1483–1546) — засновник релігійного протестантства: “95 тез” Лютера стали прапором народного руху, що назрівав у Німеччині і за умов XVI ст. набрав форми релігійної реформації, досягнувши найвищого розвитку в селянській війні проти князів, дворян і попів. — Мірабо Оноре-Габріель Рікетті (1749–1791) — один з найвидатніших діячів початкового етапу Першої буржуазної революції у Франції; представляв інтереси крупної буржуазії, заради яких зраджував інтереси народу.

99

Вітрувій Марк (І ст. до н. е.) — римський архітектор, автор трактату “Про архітектуру”.

100

“Історія галліканської церкви”, книга II, період III, фоліо 130, стор. 1. (Прим. авт.)

101

Віньйоль (Жак Бароціо) — відомий італійський архітектор XVI ст., при королі Франціску І кілька років жив і працював у Франції.

102

…дожило до часів Вільгельма Завойовника — тобто до XI ст.

103

Перервані діла залишаються незакінчені. — Вергілій (лат.).

104

Це те мистецтво, що зветься, залежно від місцевості, клімату і населення, ломбардським, саксонським та візантійським. Ці чотири споріднені різновиди архітектури існують паралельно; кожен з них має свій особливий характер, але в основі їх лежить той самий принцип півкруглого склепіння. “Всі не на одне лице, однак дуже подібні” і т. ін. (Прим. авт.).

105

Цю дерев’яну частину шпиля знищила блискавка в 1823 році. (Прим. авт.)

106

Своєрідне (лат.).

107

Григорій VII — папа римський з 1073 по 1085 р.

108

Вірність громадян володарям, що, однак, інколи переривається заколотами, породила багато привілеїв (лат.)

109

Юліан Відступник збудував свої терми. — Терми — староримські купальні, згодом використані як палацові приміщення для диспутів, гімнастичних ігор, бібліотек та ін. — Юліан — римський імператор, до початку царювання був римським намісником у Галлії, де відбудовував зруйновані міста; у 50-х роках IV століття жив у Парижі.

110

Паск’є Етьєн (1529–1615) — французький правознавець, автор “Листів Паск’є”, що вміщують багатий матеріал з історії Франції XVI ст. — Фавен Андре (друга половина XVI ст.) — автор численних робіт із середньовічної історії Франції).

111

…у пам’ять про те болото, що до нього Камюложен затягнув Цезаря. — Камюложен — вождь племені паризіїв, очолив у І ст. до н. е. опір галльських племен, що жили на берегах Сени, військам Юлія Цезаря. Захищаючи місто Лютецію (стародавня назва Парижа), загинув у битві в 52 р. до н. е.

112

Альгамбра — старовинний палац та архітектурний ансамбль у Гренаді, в Іспанії, створений в XIII–XIV ст. ст.; чудовий пам’ятник середньовічної маврітанської архітектури. — Шамборський замок — пишна споруда XVI ст. у стилі французького Відродження.

113

Ми з сумом, що змішується з обуренням, бачили, як намагалися збільшити, перекроїти й переробити, тобто зруйнувати цей чудовий палац. Руки сучасних нам архітекторів надто грубі, щоб торкатися цих тендітних творінь епохи Відродження. Ми не втрачаємо надії, що вони цього й не насміляться зробити. Крім того, зруйнувати тепер Тюїльрі було б не тільки грубим варварством, яке примусило б почервоніти навіть п’яного вандала, але було б зрадою. Тюїльрі не просто шедевр мистецтва шістнадцятого століття, але й сторінка історії дев’ятнадцятого. Цей палац належить уже не королю, а народові. Залишімо його таким, яким він є. Наша революція двічі поставила свій знак на його чолі. Один його фасад пробито ядрами 10 серпня, другий — 29 липня. Це святиня. (Париж, 7 квітня 1831 р.). (Примітка автора до п’ятого видання).

114

Міньяр П’єр (1612–1695) — французький живописець, уславився головним чином як автор парадних ідеалізуючих портретів, переважно жіночих. Стояв на ворожих реалізмові позиціях. 1690 р. очолив Паризьку Академію художеств і став “першим живописцем короля” при дворі Людовіка XIV.

115

Собор святого Петра — одна з найкрупніших пам’яток італійської архітектури доби Відродження; у створенні його (XVI–XVII ст. ст.) брали участь такі великі майстри, як Батісто Альберті, Брамонте, Рафаель, Мікеланджело та ін.

116

…як конституція III року нагадує закони Міноса. — Мінос — могутній цар о. Кріту, що вславився мудрим законодавством, у складанні якого йому допомагав сам верховний бог Зевс {міф.). — Конституція III року — конституція, проголошена у Франції 22 серпня 1795 р. (третього року Республіки за календарем Першої буржуазної революції), закріплювала перемогу буржуазної контрреволюції над народом.

117

Давати ляпаси та вискубувати волосся (середньовічна латинь).

118

Назва папської булли (лат.).

119

Вівтар ледарів (лат.).

120

“Quazimodо” (лат.) — ніби, майже. Так у католиків називається перша після великодня неділя — провідна неділя.

121

Пастух лютого стада сам ще лютіший (лат.).

122

“Стиль мессідора”. — Маються на увазі архітектурні пам’ятники часів якобінської диктатури, позначені неприхованим наслідуванням староримським взірцям і прагненням до пишної монументальності (наприклад, будівля Медичної школи в Парижі). — Мессідор — десятий місяць (від 19–20 червня по 18–19 липня за нашим стилем) республіканського календаря, введеного після буржуазної революції 1793 року, який діяв до 1805 року.

123

Сильний хлопець злий (лат).

124

Суфло Жак — французький архітектор XVIII ст., що збудував основну частину Пантеону.

125

Пломби — в’язничні камери-одиночки, розміщені на горищі Палацу дожів у Венеції. Вони мають свинцеву покрівлю, яка активно реагує на кожну зміну температури, що робить перебування в них жорстокою мукою.

126

Католицька молитва до діви Марії, що читається тричі на день. Король Людовік XI впровадив звичай дзвонити під час її читання.

127

Наче збуджені звуком сурми (лат.).

128

Бійка; перша причина — випите вино найкращої якості (лат.).

129

Де замикається коло (лат.).

130

Дозволене (лат.).

131

Недозволене (лат.).

132

Гуго II з Бізунсіо, 1326–1332. (Прим. авт.)

133

До загального наспіву (лат.)

134

Деякі вельможні жінки, яких не можна не прийняти, не завдаючи їм образи (лат.)

135

Кентавр — напівлюдина-напівкінь (міф.).

136

Гра слів. Дослівно: “Гей! Гей! Клод з кульгавим!” (Лат.)

137

Абат Мартіна Блаженного (лат.)

138

“Про приречення та вільну волю” (лат.).

139

Астольф — персонаж з рицарської поеми “Несамовитий Роланд” італійського поета доби Відродження Людовіко Аріосто. Верхи на крилатому коні рицар Астольф здійснює польоти на Місяць, у рай, у пекло тощо.

140

Гра слів: “l’abricotier” — абрикосове дерево і “l’аbri cotier” — прибережний притулок (франц.). Крім того, назву можна розшифрувати також як “притулок Котьє”.

141

Реньє Матюрен (1573–1613) — французький поет, автор сатир, в яких описано звичаї; його творчість позначена рисами реалізму і відзначається барвистою народною мовою.

142

Вірю в бога (лат.).

143

Господа нашого (лат.).

144

Амінь (лат.).

145

…франш-контуаським акцентом. — Франш-Конте — французька провінція, що до XVII ст, входила до складу Германської імперії.

146

Помиляєшся, друже Клод (лат.).

147

Голуб.

148

“Тлумачення на послання святого Павла”. Нюрнберг, Антоній Кобургер, 1474 (лат.).

149

“Абат монастиря Мартіна Блаженного, тобто король Франції, є каноніком за установленням і має невелику парафію, що належить церкві святого Венанція, і повинен засідати на місці скарбника” (лат.).

150

Ямбліх — грецький філософ-платонік III ст. до н. е.

151

Сікра — ступінчатий храм у стародавній Халдеї.

152

Дольмени — стародавні поховальні споруди у кельтів з кількох великих кам’яних брил і плит, поставлених вертикально і перекритих горизонтальною плитою. Кромлехи — ритуальні споруди, головним чином бронзового віку, у вигляді огорож, що їх використовували для поховань або релігійних церемоній. Тумулюс — кам’яні конусоподібні споруди, які ставилися на могилах. Гальгаль — брила землі та дрібного каміння, якими закривали вхід до гробниці.

153

Карнак — руїни староєгипетських храмів на правому березі Нілу.

154

…бурхливий період жакерій, прагерій і ліг. — Жакерія — селянське повстання у Франції 1358 року; спрямоване проти феодалізму, воно охопило кілька провінцій і було жорстоко придушене. Згодом цим терміном позначалися взагалі повстання селян проти феодалів. Прагерія — повстання реакційних феодалів у Франції проти королівської влади, що посилилась (1440); назване так за аналогією до повстання гуситів у Празі. Ліга — військова спілка дворян-католиків, метою якої була боротьба проти кальвінізму та обстоювання католицизму під час релігійних воєн у другій половині XVI ст. у Франції.

155

Тому, що звуся левом (лат.).

156

Черепаха (лат.) — захисний дах із щитів над головами воїнів, що йшли в наступ.

157

Рафаель Санті (1483–1520) — один з найвидатніших живописців італійського Відродження. Гужон Жан (1515–1568) — славнозвісний французький скульптор і архітектор доби Відродження. Палестріна Джованні (1525–1594) — італійський композитор.

158

…єресіархи… зробили широкі проломи в католицизмі. — За історичних умов раннього середньовіччя протест проти соціальних устоїв феодалізму, освячуваних правлячою церквою, виступав у формі релігійних єресей (тобто відхилень від “ортодоксального” католицизму). — Єресіархи — засновники єресей.

159

…Петербург — свій. — Гюго має на увазі Казанський собор у Ленінграді, творіння російського архітектора Андрія Вороніхіна (І759-1814). Царські чиновники вимагали від Вороніхіна наслідування соборові св. Петра в Римі, однак Вороніхін надав будові цілком самобутнього архітектурного рішення.

160

…архітектура часів Мазаріні, колеж Чотирьох націй. — У перші роки царювання короля Людовіка XIV, з 1643 по 1661 р., фактичним правителем Франції був кардинал Джуліо Мазаріні, італієць за походженням. 1661 р. Мазаріні заснував у Парижі “Колеж Чотирьох націй”, де навчалося 15 італійців, 15 ельзасців, 20 фламандців та 10 русильйонців.

161

Махабхарата — визначна пам’ятка давньо-індійського героїчного епосу, що описує війни моравів та пандавів, нащадків царів “Місячної династії”. Нібелунги (точніше “Пісня про Нібелунгів”) — германський середньовічний народний епос.

162

Віаза — індуський самітник, за переказами складач Вед — священної книги брамінів, найстародавнішої пам’ятки індуської літератури.

163

Ретіф де ла Бретон (1734–1806) — французький письменник фривольного жанру.

164

“Енциклопедія” — грандіозне видання, розпочате у XVIII ст. французьким філосо-фом-матеріалістом і письменником Дені Дідро у співробітництві з математиком Делам-бером, що зібрало навколо себе найкрупніших прогресивних учених, стало центром французького Просвітництва і могутньою зброєю боротьби проти феодалізму.

165

“Монітер” — газета, створена на початку революції, у 1789 р., давала звіт про політичні події. Спрямування “Монітера” багато разів змінювалось; у період Реставрації він став офіційною газетою реакційного уряду Бурбонів.

166

Це та комета, при появі якої папа Каліст, дядько папи Борджіа, наказав правити молебні і яка з’явилася знову 1835 року. (Прим. авт.)

167

Посада, що поєднана не тільки з державною владою, але й з багатьма привілеями та правами (лат.)

168

Аудитор (лат.) — “той, хто слухає”, службова особа в суді, що виконує обов’язки судді

169

Звіти по управлінню державним майном, 1383 р. (Прим. авт.)

170

Закон суворого змісту (лат.).

171

По-перше (лат.).

172

По-друге (лат.).

173

Імовірно, повії (лат.).

174

По-третє (лат.).

175

Голосно в пітьмі (лат.)

176

“Мовчи і сподівайся” (лат.)

177

“Міцний щит — порятунок вождів” (лат.)

178

“Це твоє” (лат.)

179

“Ти, молись!” (Лат.)

180

Людовіку Великому (лат.) — напис на Тріумфальній арці, спорудженій у Парижі на бульварі Сен-Дені на честь перемоги Людовіка XIV над Фландрією та Франш-Конте.

181

Французьке “Trou aux Rats” майже співзвучне з латинським “Tu, ora”

182

Нерівними кроками (лат.).

183

…під час коронації в Реймсі… — До Першої французької буржуазної резолюції французькі королі коронувалися в Реймському соборі.

184

Отець Жеан — легендарний первосвященик і цар фантастичної християнської держави XII ст., начебто розташованої десь на Сході.

185

Менестрель — мандрівний середньовічний музикант, який сам складав пісні і співав їх, акомпануючи собі на в’єлі, середньовічному музичному струнно-клавішному інструменті.

186

Безумна скорбота (франц.).

187

Співоцвіт (франц.).

188

Господи (лат). — початок молитви.

189

Глухий — дурний (лат.).

190

Тобто, судді, які носили квадратної форми головний убір.

191

Бандеріла — коротка, прикрашена строкатими стрічками пікоподібна зброя, уколами якої дратують биків під час бою.

192

…Дюбарта, цей класичний прабатько перифрази… — Дюбарта Гійом — французький поет (XVI ст.), який писав пишномовним складом. Перифраза — заміна прямого найменування предмета описовим виразом; письменники класицизму користувалися перифразами з метою уникнути вживання “низьких” слів.

193

Прізвище Гонделор’є складається із слів “gonde” — гак та “laurier” — лаврове дерево, що й зображалося на їхньому родовому гербі.

194

Мужчина з жінкою на самоті не здумають читати “Отче наш” (лат.).

195

“Отче наш”, “Богородиця”, “Вірую” (лат.) — початкові слова молитов.

196

“Яким чином” і “проте, однак” (лат.).

197

“Воістину ці харчевні — щось надзвичайне!” (італ.)

198

…жалюгідну статую Періне Леклерка. — Під час феодальної міжусобиці у Франції, за короля Карла VI, у 1418 р., городянин Періне Леклерк відчинив браму Парижа військам “арманьяків” (партії бургундських феодалів, зв’язаних з англійцями), які захопили місто й полонили короля.

199

Дихай, сподівайся (лат.).

200

Звідки? Звідти? (Лат.) — Людина людині звір (лат.). — Зірка, табір, ім’я, божество (лат.). — Велика книга, велике зло (грец.). — Дерзай знати (лат.). — Віє, де хоче (лат.).

201

Піст (грец.).

202

Небесне називай божим, земне — загибеллю (лат.).

203

Ману — священна книга індусів.

204

Полум’я (лат.).

205

Фатум, доля (лат.).

206

“Розірвали одяг” (середньовічна латинь).

207

Сорочку, а не плащ (лат.).

208

Це по-грецьки, отже, не до прочитання (лат.).

209

3 моїм лакеєм (середньовічна латинь).

210

“Хто не працює, хай не їсть” (лат.).

211

Діоген і знайшов би людину… — Діоген з Сінопа (414–323 до н. е.) — грецький філософ школи кініків; за переказом, блукав по світу із засвіченим ліхтарем, шукаючи справжню людину.

212

Проти (нього): гаки, розпечене залізо, диба, кайдани, нагаї, ланцюги, в’язниця, ножні колодки та рабський ошийник (лат.).

213

Через себе, і з собою, і в собі (лат.).

214

Безглуздий набір слів.

215

“Голий, зв’язаний, ти важиш сто фунтів, коли тебе повішено за ноги” (лат.).

216

…мук Мюммоля. — Мюммоль Енніус — бургундський воєначальник VI ст., організатор міжусобиць серед крупних феодалів; інтригував проти бургундського короля Гонтрана, згодом перейшов на його бік. Король обіцяв Мюммолю зберегти життя, але скарав на смерть.

217

“Відьма або перевертень” (середньовічна латинь).

218

“Діалог про енергію та діяльність демонів” (лат.).

219

Сервіус — римський учений-граматик IV століття.

220

“Кожне місце має свого духа” (лат.)

221

Тебе, бога, хвалимо! (Лат.)

222

“При збереженні своєї форми душа залишається непошкодженою” (лат.)

223

Гра слів, побудована на тому, що “стара наука” (vieille science) фонетично тотожна “стара розпилює дужку” (vieille scie anee) (франц.)

224

Негідник, хто живе серед лихослів’я (лат.)

225

“Колись я був стовбуром фігового дерева” (лат.).

226

“Єпископ Адуенський”, тобто Отенський (лат.).

227

Зізнаюсь (лат.).

228

Готон — зменшене ім’я від Маргарити (Маргерітон — Марготон — Готон) — одне з поширених імен серед простолюду Франції

229

“Про фігури правильні й неправильні” (лат.)

230

“Учення” (грец.)

231

Спис з широким лезом, що нагадує бердиш.

232

…мерзенним ідолам храмовників — Храмовники (або тамплієри) — духовно-рицарський Орден XII ст., створений для воєнного захисту земель на Сході, захоплених європейськими феодалами під час хрестових походів. З утратою цих земель Орден занепав, і в 1312 р. папа Клімент V оголосив храмовників єретиками. На початку XIV ст. французький король Філіпп Красивий, бажаючи привласнити величезні багатства Ордена, організував інквізиційний процес проти нього, внаслідок чого велику групу рицарів було спалено на вогнищі як ідолопоклонників.

233

Оскільки, панове, ця жінка викрита в чаклунстві, її злочин виявлено і злочинний намір наявний, ми від імені соборної церкви Паризької богоматері, якій привласнене право всієї, як нижчої, так і вищої юрисдикції в межах острова, що іменується Сіте, заявляємо присутнім, що вимагаємо: по-перше, засудження її до грошового штрафу, по-друге, засудження до прилюдної покути перед головним порталом Собору Паризької богоматері, по-третє, вироку, в силу якого ця чаклунка була б страчена разом з її козою на місці, що серед простолюду іменується “Грев”, або на острові на річці Сені, поблизу королівських садів (середньовічна латинь)

234

Ох! Варварська латинь! (Лат.)

235

Саліцький закон, або “Саліцька правда” — звід законів франкських племен (V ст.).

236

Заперечую (лат.)

237

Облиште всяку надію (італ.). — Данте, “Пекло”

238

Данте не знайшов би нічого кращого для свого пекла. — У поемі “Божественна комедія” великого італійського поета Данте (1265–1321) пекло зображується у вигляді конуса, що звужується до центру землі і поділений на дев’ять кіл, причому чим більший гріх, тим глибше у конус посаджено грішника й тим більші його страждання.

239

…сказати прощай … будь-якій надії (лат). — Напис на воротах Дантового пекла гласить: “Облиште будь-яку надію всі, що входите сюди”.

240

Циганка (ісп)

241

Циганка (італ.)

242

Гарофало — прізвисько італійського художника Бенвенуто Тізі (1481–1559), що писав картини переважно на релігійні теми.

243

Queue (ке) — хвіст; околиця (франц.).

244

…як мадонна Мазаччо схожа на мадонни Рафаеля. — Мазаччо (Томазо ді Гвіді, 1401–1428)— італійський художник, один з основоположників реалізму в живопису доби Відродження. Стримано-суворі образи Мазаччо чітко відрізняються від легких і витончених образів великого італійського художника Рафаеля Санті (1483–1520).

245

“…Не побоюся полчищ, що обступають мене! Почуй мене, господи, спаси мене, боже мій!

…Спаси мене, боже мій, бо води зростають і піднялися до самої душі моєї…У глибокій трясовині загруз я, і немає поблизу твердої опори” (середньовічна латинь)

246

“Хто почує слово моє і увірує в того, хто послав мене, матиме життя вічне й судові не підлягатиме, а перейде із смерті в життя” (середньовічна латинь)

247

“З глибини пекла звернувсь я до тебе, і голос мій був почутий; ти ввергнув мене в надра та пучину морську, і хвилі обступили мене” (середньовічна латинь)

248

Так іди ж, грішна душе, і хай змилується над тобою господь! (Середньовічна латинь)

249

Господи помилуй! (Грец.)

250

Амінь! (Лат.)

251

Усі безодні твої і потоки твої пройшли наді мною (середньовічна латинь)

252

Це була гідра для монахів святого Германа-на-Лугах, бо клерики раз у раз розпалювали там нові сварки (лат.)

253

Щасливий старий! (Лат.)

254

“Про тесання каміння” (лат.).

255

А саме: їжа, питво, сон, кохання — усе хай буде в міру (лат.).

256

Я філософ школи Піррона… — Піррон — старогрецький філософ IV ст. до н. е., родоначальник античного скептицизму; твердив, що щастя — в душевній незворушності.

257

Фіктивний шлюб (лат.).

258

Гекатей Абдерський — історіограф Александра Македонського, що супроводжував його в походах (IV ст. до н. е.).

259

Адже Бітон тягнув на своїх плечах цілого бика… — Гюго тут сплутує два античних сюжети: міф про Бітона та Клеобіса, синів жриці Цидіппи, які впряглися в колісницю замість биків, щоб відвезти свою матір у храм Юнони, і легенду про силача Мілона Кротонського (VI ст. до н. е.), який начебто виніс на плечах бика, убив його і з’їв за одним присідом.

260

Вичерпується ученість учених, слухняність учнів (лат.).

261

…крутими, мов класичний олександрійський вірш, сходами. — Александ-рійський вірш (12-складовий, з цезурою після шостого складу, попарно римований) був канонізований поетикою класицизму для драматургії та урочистих поем. Виступивши як новатор у поезії та драмі, Гюго сміливо відмовився від важкого александрійського вірша, замінивши його гнучкими й різноманітними розмірами та ритмами.

262

Шаленіючого люду багатолюдне шаленство! (Середньовічна латинь).

263

Який спів! Які органи! Які кантилени! Які мелодії линуть тут без краю. Звучать медоточивими гімнами органи, лунає найніжніша ангельська мелодія, чудова пісня пісень!.. (Середньовічна латинь).

264

Не кожному дано мати ніс (лат.).

265

Половина будинку в раю (лат.).

266

“Від вина розпуста і веселощі буйні” (лат.)

267

“Вино доводить до гріха навіть мудреців” (середньовічна латинь)

268

… римський трикутник у битві під Екномом, “свиню” Александра Македонського або знаменитий клин Густава-Адольфа. — Мається на увазі бойовий порядок, застосований зокрема в екномській битві між римським та карфагенським флотом у 256 р. до н. е., “свиня” Александра Македонського та “клин” шведського короля XVIII ст. Густава-Адольфа — також бойові порядки військ, що мають у своїй основі трикутник.

269

Рішельє (Арман-Жан дю Плессі, 1585–1642) — герцог і кардинал, найкрупніший діяч французького абсолютизму; фактично правив країною за короля Людовіка XIII.

270

Початкові слова католицької церковної пісні “Те Deum laudamus” — “Тебе, бога, хвалимо…” (Лат.)

271

…змагатися з Несторовим кораблем… — Нестор — персонаж “Іліади”, цар Пілоса, що командував грецьким флотом під Троєю.

272

“Кір” — псевдоісторичний галантний роман французької письменниці-аристократки XVII ст. Мадлени де Скюдері, в якому під вигаданими іменами було виведено завсідників її салону.

273

Без кравчого й без виночерпія (лат.).

274

Трістан-Самітник — історична особа, верховний суддя Людовіка XI. Відзначався надзвичайною жорстокістю.

275

Пульс прискорений, переривчастий, слабкий, неправильний (лат.).

276

Маршал Бусіко Жан — французький полководець, який у XV ст. користувався великою популярністю. У народі ходили перекази про його хоробрість та влучні слівця.

277

Злий, лихий (франц.).

278

Олень (франц.).

279

Під час битви під Грансоном… — У своїй боротьбі проти Карла Сміливого Людовік XI спирався на Швейцарський Союз, якому постійно загрожувало вторгнення бургундських військ. У 1476 р. Карл Сміливий захопив швейцарське місто Грансон і наказав повісити й утопити близько 800 його захисників. Обурені цією жорстокістю швейцарські городяни та горці лавиною накинулись на блискуче феодальне військо бургундців і дощенту розбили його з першого удару.

280

“Облягаючи турінців, сам був обложений” (лат.).

281

Мовчимо, як піфагорійці. — Мається на увазі реакційна містична секта “неопіфагорійців” (І ст. до н. е.). Назву секти запозичено від старогрецького гуртка піфагорійців — учнів філософа Піфагора.

282

Хто ганьбить Катіліну, той благоговіє перед Цезарем. — Катіліна Луцій — римський патрицій (І ст. до н. е.), який намагався встановити в Римі політичну диктатуру. Змозі Катіліни співчував Юлій Цезар, прагнучи використати її у власних інтересах.

283

Як бджоли геометрію (лат.).

284

“Проти скупості” (лат.).

285

…наче Юпітер в “Іліаді”. — Згідно з грецьким міфом, під час облоги Трої Зевс (Юпітер) вагався, яку з воюючих сторін зробити переможницею.

286

Прекрасне створіння в білому одязі. — Данте (італ.).

287

…з невинних, починаючи від Ангерана де Маріньї… кінчаючи адміралом Коліньї… — Ангеран де Маріньї — головний управитель фінансів за короля Філіппа Красивого (XIV ст.), несправедливо засуджений, загинув на ним же збудованій шибениці Монфокона. — Адмірал Коліньї — вождь французьких протестантів, підступно вбитий під час Варфоломіївської ночі (1572 р.). Його труп було повішено на шибениці Монфокона.