«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ДЕСЯТА

І.У ГРЕНГУАРА ЗʼЯВЛЯЄТЬСЯ КІЛЬКА ВДАЛИХ ДУМОК НА ВУЛИЦІ БЕРНАРДИНІВ

Відтоді як П’єр Гренгуар зрозумів, до чого все йде і що для головних дійових осіб цієї драми справа неодмінно закінчиться шибеницею, зашморгом та іншими подібними прикрощами, він більше не втручався в ці події. Він залишився серед волоцюг, бо зрештою дійшов висновку, що це найкраще товариство в усьому Парижі. Волоцюги ж і далі переймалися долею циганки. Гренгуарові це здавалося цілком природним: адже, як і вона, вони могли розраховувати хіба що на зустріч із Шармолю та катівським чоботом. Сам же він, на відміну від них, літав думкою між крилами Пегаса, у світі уяви. З їхніх розмов він дізнався, що його дружина, з якою він колись уклав шлюб лише задля порятунку життя, знайшла притулок у соборі Богоматері. Ця звістка його потішила. Але навіть думки не мав піти провідати її. Часом він згадував лише маленьку козу Джалі — і на тому все.

Удень він, як міг, заробляв собі на хліб, а ночами писав памфлет проти паризького єпископа, бо не забув, як колеса єпископських млинів колись облили його з ніг до голови, і досі тримав на того образу. Водночас він студіював чудову працю Бодрі Рудого, єпископа Нуайона й Турне, «De Cupa Petrarum». Саме ця книга розпалила в ньому палку любов до архітектури. Вона витіснила з його серця колишнє захоплення герметичною філософією, хоча між цими двома заняттями існував цілком природний зв’язок, адже герметизм і будівниче мистецтво здавна були тісно пов’язані. Гренгуар просто перейшов від любові до ідеї — до любові до її матеріального втілення.

Одного дня він зупинився біля церкви Сен-Жермен-л’Осеруа, на розі будинку, що називався Фор-л’Евек і стояв навпроти іншого — Фор-ле-Руа. Біля Фор-л’Евека була чарівна каплиця XIV століття, апсида якої виходила просто на вулицю. Гренгуар із благоговінням розглядав зовнішні скульптури. Він перебував у тому винятковому стані, який знають лише митці, коли людина бачить у світі тільки мистецтво, а весь світ сприймає лише крізь призму мистецтва. Раптом він відчув, як чиясь рука поважно лягла йому на плече. Він озирнувся. Перед ним стояв його давній друг і колишній наставник — архідиякон.

Гренгуар завмер від подиву. Вони давно не бачилися, а дом Клод належав до тих суворих і пристрасних людей, зустріч із якими завжди порушує душевну рівновагу навіть найзапеклішого скептика.

Архідиякон кілька хвилин мовчав, і цього часу Гренгуарові вистачило, щоб уважно його роздивитися. Дом Клод дуже змінився. Він був блідий, мов зимовий світанок. Очі глибоко запали. Волосся майже зовсім посивіло. Нарешті священник порушив мовчанку. Голос його звучав спокійно, але холодно, мов крига.

— Як поживаєте, метре П’єре?

— Як моє здоров’я? — перепитав Гренгуар. — Гм… можна сказати і так, і сяк. Але загалом усе непогано. Я ні в чому не знаю надміру. Ви ж пам’ятаєте, учителю, що, за Гіппократом, секрет доброго здоров’я такий: «їжа, питво, сон і кохання — усе має бути в міру».

— Отже, вас нічого не тривожить, метре П’єре? — не зводячи з нього очей, запитав архідиякон.

— Чесно кажучи, ні.
— І чим ви тепер займаєтеся?
— Та ось бачите, учителю. Розглядаю, як витесане це каміння і з якою майстерністю виконано цей барельєф.

Священник усміхнувся тією гіркою усмішкою, що торкається лише одного кутика вуст.

— І це вас розважає?
— Це справжній рай! — вигукнув Гренгуар. Він нахилився до різьблення з таким захватом, ніби показував дивовижне відкриття. — Хіба вам не здається, що ось ця невелика скульптура виконана надзвичайно вправно, витончено й терпляче? Погляньте лише на цю колонку! Де ви ще бачили капітель, листя якої було б таким ніжним і так дбайливо обробленим різцем? А ось три круглі статуї роботи Жана Майлевена. Це, звісно, не найкращі твори цього великого майстра. Але яка безпосередність! Яка лагідність облич! Яка жвавість поз і складок одягу! І є ще якась невловима чарівність, що приховується навіть у їхніх недоліках. Через це ці статуетки здаються такими живими, легкими й витонченими… можливо, навіть занадто витонченими.

— Хіба це не приносить насолоди?
— Авжеж, — відповів священник.

— А якби ви побачили каплицю всередині! — не вгавав балакучий поет. — Уся вона вкрита різьбленням. Воно так густо заповнює простір, наче листя в качані капусти! А апсида така своєрідна й благочестива за своїм задумом, що нічого подібного я більше ніде не зустрічав.

Дом Клод перебив його.

— То ви щасливі?
Гренгуар гаряче відповів:
— Чесне слово — так! Спочатку я кохав жінок. Потім — тварин. Тепер я люблю каміння. І це не менш захопливо, ніж жінки чи тварини, зате каміння набагато менш підступне.

Священник, як завжди, поклав руку на чоло.

— Справді?…
— Повірте! — мовив Гренгуар. — У житті є свої радощі.

Він узяв архідиякона під руку, а той мовчки дозволив вести себе, і завів його під сходову вежу Фор-л’Евека.

— Ось погляньте на ці сходи! Щоразу, коли я їх бачу, відчуваю справжнє щастя. Це, без перебільшення, найпростіші й водночас найоригінальніші сходи в усьому Парижі. Подивіться: кожна сходинка підрізана знизу. Уся їхня краса полягає в тому, як проступи приблизно в одну стопу шириною переплітаються, входять одна в одну, зчіплюються, ніби зубці, міцно тримаючись разом і створюючи дивовижно гармонійну конструкцію.

— І ви нічого більше не бажаєте?
— Нічого.
— І ні про що не шкодуєте?
— Не маю ні жалю, ні бажань. Я впорядкував своє життя.
— Те, що впорядковують люди, — тихо мовив Клод, — життя рано чи пізно знову розладнує.
— Я прихильник пірронізму, — відповів Гренгуар. — Я намагаюся в усьому зберігати рівновагу.
— І як же ви заробляєте собі на життя?

— Я й досі час від часу пишу епопеї та трагедії. Але найбільше заробляю тим ремеслом, про яке ви знаєте, учителю, — ношу на зубах піраміди зі стільців.
— Для філософа це надто грубе заняття.

— І в ньому теж є рівновага, — усміхнувся Гренгуар. — Коли людина знаходить одну справжню думку, вона бачить її відбиття в усьому.
— Знаю, — відповів архідиякон.

Після нетривалої мовчанки священник знову заговорив:

— І все ж ви живете в злиднях?
— У злиднях — так. Але не в нещасті.

У цей час долинув тупіт кінських копит. Обидва співрозмовники побачили, як наприкінці вулиці проїжджає загін королівських лучників. Попереду їхав офіцер, а за ним вершники з високо піднятими списами. Кінна варта була розкішно споряджена, і дзвін зброї голосно лунав по бруківці.

— Як уважно ви дивитеся на того офіцера? — спитав Гренгуар.
— Мені здається, я його впізнав.
— Як його звати?
— Якщо не помиляюся, — відповів Клод, — це Феб де Шатопер.

— Феб! Яке цікаве ім’я! Є ще граф де Фуа на ім’я Феб. А я колись знав одну дівчину, яка тільки й говорила про Феба.

— Ходімо, — сказав священник. — Мені треба з вами поговорити.

Після появи загону під крижаною стриманістю архідиякона почало відчуватися внутрішнє хвилювання. Він рушив уперед. Гренгуар мовчки пішов за ним, як і всі, хто бодай раз потрапляв під незвичайний вплив цієї владної людини. Так вони дійшли до вулиці Бернардинів, майже безлюдної в цей час. Тут дом Клод зупинився.

— Що ви хотіли мені сказати, учителю? — запитав Гренгуар.

Архідиякон, глибоко замислившись, повільно мовив:

— Вам не здається, що одяг тих вершників, яких ми щойно бачили, набагато кращий за ваш і мій?

Гренгуар похитав головою.

— Ні, чесне слово. Моя жовто-червона свита мені миліша за всі ті залізні й сталеві лати. Яке ж задоволення гриміти під час ходи так, ніби на Залізному березі стався землетрус!

— Отже, Гренгуаре, ви ніколи не заздрили цим красеням у військових обладунках?

— Заздрити? Чому саме, пане архідияконе? Їхній силі? Панцирам? Суворій дисципліні? Ні вже. Філософія й незалежність, навіть у лахмітті, варті значно більшого. Я краще буду головою мухи, ніж хвостом лева.

— Дивна відповідь, — задумливо мовив священник. — А втім, пишний мундир — дуже гарна річ.

Помітивши, що архідиякон поринув у свої думки, Гренгуар ненадовго відійшов, щоб роздивитися портал сусіднього будинку. Повернувшись, він захоплено заплескав у долоні.

— Якби вас зараз менше цікавив одяг військових, пане архідияконе, я попросив би вас подивитися на ті двері. Я завжди казав, що в будинку пана Обрі найрозкішніший вхід у всьому Парижі.

— П’єре Гренгуаре, — раптом запитав архідиякон, — що сталося з тією маленькою циганською танцівницею?
— З Есмеральдою? Ви дуже несподівано змінили тему.
— Хіба вона не була вашою дружиною?

— Була. Завдяки розбитому глечику. Наш шлюб мав тривати чотири роки. До речі, — додав Гренгуар, кинувши на архідиякона напівіронічний погляд, — ви й досі про неї думаєте?

— А ви вже ні?
— Майже ні. У мене стільки інших справ!.. Господи, яка ж гарненька була її козочка!
— Хіба ця циганка не врятувала вам життя?
— Авжеж, це правда.
— То що з нею сталося? Що ви про неї знаєте?
— Не можу сказати нічого певного. Гадаю, її повісили.
— Гадаєте?

— Я не впевнений. Коли я побачив, що людей справді збираються вішати, то вирішив більше не брати в цьому участі.
— То це все, що вам відомо?
— Зачекайте… Мені казали, що вона знайшла притулок у соборі Богоматері й перебуває там у безпеці. Я дуже цьому зрадів. Щоправда, мені так і не вдалося дізнатися, чи врятувалася разом із нею козочка. Ось і все, що я знаю.
— А я розповім вам більше! — вигукнув дом Клод.

Його голос, досі тихий, повільний і майже глухий, раптом загримів.

— Вона справді сховалася в соборі Богоматері. Але через три дні правосуддя забере її звідти, і її повісять на Гревській площі. Парламент уже виніс остаточний вирок.
— Дуже прикра новина, — мовив Гренгуар.

За одну мить священник знову став холодним і незворушним.

— Але скажіть мені, — продовжив поет, — кому, в біса, спало на думку домагатися її повторного арешту? Невже не можна було залишити суд у спокої? Яка різниця, що бідолашна дівчина ховається під арками собору Богоматері поруч із ластів’ячими гніздами?

— Між людьми бувають дияволи, — відповів архідиякон.
— Уся ця справа, сказати б, украй кепсько скроєна, — зауважив Гренгуар.

Після короткої мовчанки архідиякон знову заговорив:

— Отже, вона врятувала вам життя?
— Так. Вона врятувала мене від моїх добрих приятелів — волоцюг. Ще трохи — і мене б повісили. Сьогодні вони, мабуть, про це шкодували б.
— І ви не хочете нічого зробити заради неї?

— Та я тільки за, дом Клоде. Але ж навіщо мені самому добровільно встрявати в таку халепу?
— Ну й що ж з того?
— Оце вже ні! — вигукнув Гренгуар. — Вам легко так казати, учителю. А в мене ж два великі твори ще не завершені.

Священник ударив себе долонею по чолу. Попри зовнішній спокій, різкі жести час від часу видавали бурю, що вирувала в його душі.

— Як її врятувати?..
— Учителю, — сказав Гренгуар, — я відповім вам турецькою приказкою: «Іль паделт», тобто: «Бог — наша надія».

— Як її врятувати?.. — знову повторив Клод, поринувши в роздуми.

Тепер уже Гренгуар ляснув себе по чолі.

— Слухайте, учителю! У мене ж багата уява. Я неодмінно щось вигадаю. А якщо попросити в короля помилування?
— У Людовіка XI? Про помилування?
— Чому б і ні?
— Це все одно що просити тигра добровільно віддати свою кістку!

Гренгуар замислився над новими можливостями.

— О! Знаю! — вигукнув він. — Якщо бажаєте, я скажу повитухам, що дівчина вагітна.

Очі священника раптом спалахнули.

— Вагітна? — різко перепитав він. — І звідки тобі це відомо?

Його погляд так налякав Гренгуара, що той поспішив виправдатися:

— Та ні, не від мене! Наш шлюб був лише формальністю. Ми так і не стали справжнім подружжям. Але ж це дозволило б добитися відстрочки страти.

— Безглуздя! Ганьба! Замовкни!
— Даремно ви сердитеся, — пробурмотів Гренгуар. — Відстрочка нікому не зашкодить. Зате повитухи отримають свої сорок паризьких деньє — а вони ж бідні жінки.

Та священник його вже не слухав.

— Треба будь-що вивести її звідти, — тихо промовив він. — Вирок мають виконати вже за три дні! Та й якби не Квазімодо, ніякого вироку взагалі не було б… Жінки мають якісь зовсім збочені смаки!

Він підвів голову.

— Майстре П’єре, я все добре обдумав. Для неї існує лише один спосіб урятуватися.
— Який? Бо я вже не бачу жодного.

— Слухайте уважно. Не забувайте, що ви завдячуєте їй життям. Я скажу вам усе відверто.

Собор день і ніч перебуває під вартою. Виходити дозволяють лише тим, кого бачили, як вони заходили всередину. Отже, ви зможете туди увійти. Ви прийдете. Я проведу вас до неї. Ви поміняєтеся одягом. Вона вдягне ваш камзол, а ви — її спідницю.

— Поки що все звучить цілком логічно, — зауважив філософ. — А далі?
— Далі? Вона вийде із собору у вашому одязі, а ви залишитеся в її. Можливо, вас повісять. Але вона буде врятована.

Гренгуар повільно почухав за вухом із надзвичайно серйозним виглядом.

— Отакої! — сказав він. — Сам би я до такого задуму ніколи не додумався.

Після несподіваної пропозиції дома Клода відкрите й добродушне обличчя поета миттю потемніло, мов сонячний краєвид Італії, коли раптовий порив вітру насуне важку хмару на сонце.

— Ну що, Гренгуаре? Як вам мій задум?
— Учителю, я думаю ось що: мене, може, й не повісять… але, найімовірніше, повісять неодмінно.
— Це вже не має значення.
— Хай йому біс! — буркнув Гренгуар.
— Вона врятувала вам життя. Це лише борг, який ви маєте повернути.
— У мене є чимало інших боргів, які я теж не поспішаю сплачувати.
— Майстре П’єре, ви мусите це зробити.

Архідиякон говорив владно, тоном, що не допускав заперечень.

— Послухайте, дом Клоде, — відповів украй спантеличений поет. — Ви надто вперто тримаєтеся цієї думки. І даремно. Я не бачу жодної причини, через яку мав би йти на шибеницю замість когось іншого.

— Що ж такого тримає вас за життя?
— О, тисяча причин!
— Наприклад?
— Наприклад? Повітря, небо, ранок, вечір, місячне сяйво, мої добрі друзі-волоцюги, теплі шинкарки, з якими так приємно посидіти, чудова архітектура Парижа, яку можна вивчати, три великі книги, що я ще маю написати, одна з них — проти єпископа та його млини… Та хіба перелічиш усе? Анаксагор казав, що людина прийшла у світ, аби милуватися сонцем. До того ж я маю щастя щодня, від ранку до вечора, проводити час із генієм. І цей геній — я сам. Повірте, це надзвичайно приємне товариство.

— Порожня твоя голова, тільки дзвоник із неї робити! — пробурмотів архідиякон. — Та скажи мені, хто зберіг тобі це життя, яке ти так вихваляєш? Кому ти завдячуєш тим, що дихаєш цим повітрям, бачиш це небо й можеш і далі тішити свій легковажний розум усілякими дурницями? Де був би ти без неї? То ти хочеш, щоб померла та, завдяки якій живеш сам? Щоб загинула ця істота — прекрасна, лагідна, чарівна, така необхідна цьому світові, майже божественна? А ти, напівмудрець, напівблазень, жалюгідна подоба людини, яка лише вдає, ніби мислить і живе, залишишся животіти, вкравши життя в неї, такий самий непотрібний, як свічка, запалена опівдні? Зглянься хоч трохи, Гренгуаре! Будь великодушним бодай тепер. Адже першою великодушність виявила вона.

Священник говорив із палким запалом. Спочатку Гренгуар слухав його байдуже, ніби не знаючи, що відповісти. Потім його обличчя пом’якшало, очі зволожилися, а зрештою він скорчив таку трагічну гримасу, що його бліде лице нагадало обличчя немовляти, яке страждає від кольок.

— Ви дуже зворушливо говорите, — мовив він, витираючи сльозу. — Гаразд… я подумаю. Справді дивний задум спав вам на думку.

Після короткої паузи він продовжив:

— А втім, хто знає? Може, мене й не повісять. Не кожен, хто заручився, неодмінно одружується. Коли вони знайдуть мене в тій келії, так безглуздо перевдягненого — у спідниці й жіночому очіпку, — то, можливо, просто розрегочуться.

— А якщо й повісять… що ж… Шибениця — така сама смерть, як і будь-яка інша. Хоч ні, не зовсім така. Це смерть, гідна мудреця, який усе життя хитався між різними поглядами. Вона ніби й не зовсім смерть. Вона не те й не се, так само як справжній скептик — ні за, ні проти. Це смерть, пройнята духом пірронізму й вагань; смерть, що зависає між небом і землею й буквально залишає людину висіти в повітрі. Це смерть філософа. Можливо, саме така доля була мені призначена. Адже велично померти так само, як жив.

Архідиякон урвав його:

— То ми домовилися?

— А що таке смерть, якщо замислитися? — натхненно продовжував Гренгуар. — Лише мить незручності, мито за перехід від чогось до нічого. Якось Керкіда з Мегалополя запитали, чи охоче він помре. «Чому б і ні? — відповів він. — Адже після смерті я побачу великих людей: Піфагора серед філософів, Гекатея серед істориків, Гомера серед поетів і Олімпа серед музикантів».

Архідиякон простягнув йому руку.

— Отже, вирішено? Завтра ви прийдете.

Цей жест миттєво повернув Гренгуара з висот філософських міркувань до суворої дійсності.

— Ні, чесне слово! — вигукнув він тоном людини, що раптом прокинулася. — Бути повішеним? Це вже занадто безглуздо. Не погоджуюся.

— Тоді прощавайте. – І, крізь зуби, архідиякон додав: — Я ще тебе знайду.

«Тільки цього мені бракувало, щоб цей біс мене знайшов», — подумав Гренгуар і поспішив наздогнати дома Клода.

— Послухайте, пане архідияконе, не будемо сваритися. Ми ж давні друзі. Ви переймаєтеся долею цієї дівчини — тобто моєї дружини, — і це добре. Ви придумали спосіб вивести її живою із собору Богоматері. Але мушу зізнатися, що ваш задум украй неприємний для мене, тобто для Гренгуара. А якщо я запропоную інший? Щойно мені спала на думку блискуча ідея. Уявімо, що я знайду спосіб визволити її, не ризикуючи власною шиєю й жодним зашморгом. Вас це влаштує? Невже для вашого щастя неодмінно потрібно, щоб мене повісили?

Архідиякон нетерпляче смикав ґудзики своєї сутани.

— Потік порожніх слів! Який у тебе задум?

— Саме так… — задумливо промовив Гренгуар, торкаючись вказівним пальцем кінчика носа. — Ось воно! Саме так!  Волоцюги — хлопці відважні. Циганське плем’я любить Есмеральду. Варто лише кинути клич — і вони всі піднімуться. Немає нічого простішого. Один стрімкий напад. У загальній метушні ми легко її визволимо. Уже завтра ввечері… Вони тільки зрадіють такій нагоді.

— Який план? Кажи! — вигукнув священник, схопивши його за плечі й струснувши.

Гренгуар велично повернувся до нього.

— Та дайте ж мені спокій! Хіба не бачите, що я творю?

Він ще трохи поміркував, а потім радісно заплескав у долоні.

— Чудово! Усе вдасться бездоганно!
— Та кажи вже, який спосіб! — сердито повторив Клод.

Обличчя Гренгуара сяяло від захвату.

— Ходімо ближче, я скажу вам це пошепки. Це справжній майстерний хід у відповідь. Він урятує нас усіх. Хай йому грець, мушу визнати: я таки не дурень!

Раптом він урвав сам себе.

— До речі… А кізка зараз із дівчиною?
— Так. Та щоб тебе чорти забрали!
— Бо ж її теж могли б повісити, правда?
— Яке мені до цього діло?
— Авжеж, повісили б. Минулого місяця вони навіть свиню повісили. Катові це, здається, подобається. Кажуть, потім він ще й з’їдає тварину. Повісити мою любу Джалі! Бідолашне козеняточко!

— Та хай тебе проклянуть! — вибухнув дом Клод. — Справжній кат тут — це ти! То який же спосіб порятунку ти вигадав, базікало? Невже доведеться витягати твою думку щипцями, наче немовля під час важких пологів?

— Спокійніше, учителю! Ось слухайте.

Гренгуар нахилився до самого вуха архідиякона й дуже тихо прошепотів свій задум, водночас насторожено озираючись уздовж безлюдної вулиці.

Коли він закінчив, дом Клод мовчки взяв його за руку й холодно промовив:

— Гаразд. До завтра.
— До завтра, — повторив Гренгуар.

Архідиякон пішов в один бік, а поет — у другий, тихо бурмочучи собі під ніс:

— Оце вже справді неабияка справа, пане П’єре Гренгуаре. Та байдуже. Малий зріст ще не означає, що треба боятися великого діла. Бітон носив на плечах величезного бика, а крихітні пташки — вівчарики, кропив’янки й трав’янки — перелітають через цілий океан.

II. СТАНЬ ВОЛОЦЮГОЮ

Повернувшись до монастирського клуатру, архідиякон побачив біля дверей своєї келії брата Жеана дю Мулена. Той уже давно чекав на нього й, щоб якось згаяти час, намалював вуглиною на стіні профіль старшого брата, прикрасивши його неймовірно довгим носом.

Дом Клод лише побіжно глянув на брата. Його думки були зайняті зовсім іншим. Колись це веселе, безтурботне обличчя бешкетника не раз розганяло похмурість священника. Але тепер навіть воно вже не могло розвіяти темний морок, який дедалі густіше огортав його зіпсовану, отруєну й застиглу душу.

— Брате, — несміливо озвався Жеан, — я прийшов до тебе.

Архідиякон навіть не підвів очей.
— Далі? — Брате, — удавано покірно продовжив Жеан, — ти завжди був такий добрий до мене, завжди давав мені мудрі поради, тому я щоразу повертаюся саме до тебе.
— І що далі?

— Ох, брате! Ти мав цілковиту рацію, коли повчав мене: «Жеане! Жеане! Doctrina doctorum, disciplina discipulorum — наука для вчителів, дисципліна для учнів. Жеане, будь розсудливим. Жеане, старанно вчися. Жеане, не ночуй поза колегією без поважної причини й дозволу наставника. Не бийся з пікардійськими студентами: Noli, Joannes, verberare Picardos. Не лежи, мов неосвічений осел — quasi asinus illitteratus — на соломі в школі. Жеане, покірно приймай покарання від наставника. Жеане, щовечора ходи до каплиці й співай там антифон із віршем і молитвою на честь преславної Діви Марії». Ах, які ж це були мудрі поради!

— Ну й що ж? — сухо запитав архідиякон.

— Брате, перед тобою винуватець, злочинець, нікчема, розпусник, пропаща людина! Любий брате, усі твої добрі поради я втоптав у багно. І тепер Господь справедливо мене покарав. Поки мав гроші — гуляв, бенкетував, розважався й жив собі безтурботно. Ох, яка ж розпуста приваблива спереду й яка потворна, коли обернеться до тебе спиною! Тепер у мене немає ані шеляга. Я продав скатертину, сорочку й рушник. Про веселе життя годі й згадувати. Гарна свічка давно догоріла, залишився лише смердючий сальний ґніт, що димить мені просто в ніс. Дівчата з мене кепкують. Я п’ю саму воду. Мене мучать докори сумління й кредитори.

— І що ще? — холодно спитав архідиякон.

— Ох, найдорожчий брате, я справді хочу виправитися. Я прийшов до тебе зі щирим каяттям. Я розкаююсь, сповідаюся, б’ю себе кулаками в груди. Ти мав рацію, коли хотів, щоб я колись став ліценціатом і молодшим наставником у колегії Торші. Тепер я відчуваю справжнє покликання до цього. Але в мене більше немає чорнила — треба купити. Немає пер — треба купити. Немає паперу, немає книжок — усе треба придбати. А для цього потрібні гроші. Саме тому я й прийшов до тебе… зі щирим каяттям у серці.

— Це все?
— Так, — відповів студент. — Мені потрібні лише трохи грошей.
— У мене їх немає.

Тоді студент із водночас рішучим і поважним виглядом сказав:

— Що ж, брате, мені прикро повідомляти, але з іншого боку я отримав дуже привабливі пропозиції. Не хочеш дати мені грошей? Ні? Тоді я стану волоцюгою.

Вимовивши це страшне слово, він прибрав героїчної пози, мов давньогрецький Аякс, очікуючи, що просто на нього впаде небесна блискавка.

Та архідиякон лише холодно відповів:

— То йди й ставай волоцюгою.

Жеан низько вклонився й, насвистуючи, почав спускатися з монастирських сходів.

Коли він уже проходив подвір’ям під вікном братової келії, вікно раптом відчинилося. Жеан підвів голову й побачив суворе обличчя архідиякона.

— Іди до біса! — крикнув дом Клод. — Це останні гроші, які ти від мене отримаєш.

Із цими словами священник кинув униз гаманець.

Той так влучно вдарив Жеана в лоба, що на ньому одразу вискочила ґуля. Студент підняв гаманець і пішов геть одночасно задоволений і скривджений — немов собака, в якого жбурляють кістками.

III. ХАЙ ЖИВУТЬ ВЕСЕЛОЩІ!

Читач, мабуть, ще пам’ятає, що частина Двору чудес прилягала до старого міського муру, численні башти якого вже тоді починали руйнуватися. Одну з цих башт волоцюги перетворили на своєрідний розважальний заклад. На першому поверсі містилася корчма, а верхні поверхи служили для інших розваг. Саме ця башта була найжвавішим, а водночас і найогиднішим місцем усього злодійського кварталу. Вона нагадувала величезний потворний вулик, який безперервно гудів удень і вночі.
Коли вночі весь інший жебрацький квартал засинав, коли в глиняних фасадах навколишніх халуп уже не світилося жодне вікно, коли більше не долинало жодного крику з тих незліченних кубел, де тулилися злодії, повії, викрадені й позашлюбні діти, — веселу башту все одно можна було впізнати здалеку. Її видавав не лише безперервний гамір, а й багряне світло, яке пробивалося крізь підвальні віконця, щілини, тріщини в потрісканих мурах і, здавалося, сочилося з кожної пори старої вежі.

Отже, у підземеллі містилася корчма. До неї вели низенькі двері й такі круті сходи, що могли б позмагатися зі строгим александрійським віршем. Над дверима замість вивіски красувався незграбний малюнок із новенькими сольдо та зарізаними курми, а під ним — жартівливий напис: «До дзвонарів заради покійників».

Одного вечора, саме тоді, коли вечірній дзвін сповіщав комендантську годину на всіх дзвіницях Парижа, вартові, якби їм пощастило проникнути до грізного Двору чудес, неодмінно помітили б, що в корчмі волоцюг панує ще більший гамір, ніж зазвичай. Там пили більше, лаялися голосніше, а на площі перед вежею стояли численні гурти людей, які пошепки про щось радилися, немов готували велику справу. Подекуди можна було побачити якогось пройдисвіта, що, присівши навпочіпки, гострив об бруківку поганенькі залізні ножі.

Та всередині самої корчми вино й азартні ігри так захопили всіх присутніх, що за їхніми розмовами майже неможливо було здогадатися, що саме хвилює цього вечора весь злодійський світ. Лише одна обставина впадала у вічі: усі були веселішими, ніж звичайно, і майже в кожного між ногами блищала якась зброя — серп, сокира, важкий меч, гак від старої аркебузи чи інше залізяччя.

Зала була круглою й дуже просторою, але столи стояли так тісно, а відвідувачів було так багато, що люди, жінки, лави, кухлі з пивом, ті, хто пив, спав чи грав, здорові й каліки — усе це скидалося на безладну купу, подібну до гори устричних мушель. На столах горіло кілька сальних свічок, проте справжнім освітленням корчми, тим, що виконувало тут роль театральної люстри, було величезне вогнище. Підземелля було настільки сирим, що камін ніколи не згасав — навіть у розпал літа. Це був величезний різьблений камін із масивною полицею, обставлений важкими залізними підставками, рожнами й кухонним начинням. У ньому палало велике багаття з дров і торфу — саме таке, яке вночі в селі відкидає на протилежні стіни яскраво-червоне світло кузні. Великий пес, поважно сидячи в попелі, обертав перед жаром рожен із м’ясом.

Попри загальну метушню, придивившись уважніше, можна було розрізнити три великі гурти, що юрмилися навколо трьох уже знайомих читачеві осіб.

Першим був дивакувато вбраний у строкаті східні лахи Матіас Гунгаді Спікалі, князь Циганії й Богемії. Він сидів на столі, схрестивши ноги, піднявши догори палець, і гучним голосом читав лекцію про білу та чорну магію численним слухачам, які заворожено ловили кожне його слово.

Другий натовп оточував нашого давнього знайомого — доблесного короля Алтинів, Клопена Труйльфу. Озброєний до зубів, він із цілком серйозним виглядом, але тихим голосом розподіляв зброю з величезної діжки, яку розбили просто перед ним. Звідти рясно висипалися сокири, мечі, шоломи, кольчуги, панцирі, наконечники списів, арбалетні стріли, болти та інша зброя — наче яблука й виноград із рога достатку. Кожен брав собі те, що припадало до вподоби: хто шолом, хто довгий меч, хто кинджал із хрестоподібним руків’ям. Озброювалися навіть діти, а безногі каліки, закуті в обладунки, повзали між ногами п’яниць, мов великі чорні жуки.

Найгучніший, найвеселіший і найчисленніший гурт оточував ще одного чоловіка. З-під важких лат, що вкривали його від шолома до острогів, лунав тонкий писклявий голос, який без угаву виголошував промови й сипав лайкою. Вояцьке спорядження так приховувало його постать, що було видно лише нахабний кирпатий червоний ніс, пасмо світлого волосся, рожеві губи та зухвалі очі. За поясом у нього стирчали численні кинджали, збоку висів великий меч, ліворуч лежав іржавий арбалет, а перед ним стояв величезний кухоль вина. Праворуч до нього тулилася дебела розхристана дівчина. Усі довкола реготали, лаялися й безперестанку пили.

Якщо додати до цього ще два десятки менших гуртів, дівчат і хлопців, що снували між столами з кухлями на головах, гравців у кулі, мерелі, кості, різноманітні народні ігри, сварки в одному кутку, поцілунки в іншому, то можна уявити собі цей хаотичний вир життя, над яким тремтіло світло великого полум’я. Воно кидало на стіни корчми тисячі велетенських, химерних тіней.

Щодо шуму, то здавалося, ніби перебуваєш усередині велетенського дзвона, що безперервно дзвонить.

Жир, який шкварчав у великому деку під рожном, своїм безнастанним шипінням заповнював короткі паузи між сотнями розмов, що перехрещувалися від одного кінця зали до іншого.

І лише в самому кінці корчми, на внутрішній лаві біля каміна, сидів філософ, занурений у роздуми. Він простяг ноги в попіл і, не відводячи очей, дивився на жарини. То був П’єр Гренгуар.

— Годі баритися! Швидше! Озброюйтеся! За годину вирушаємо! — наказував Клопен Труйльфу своїм волоцюгам.

А якась дівчина тим часом тихенько наспівувала: «Добрий вечір, батьку й мати! Останні гасять вогонь.»

Двоє гравців у карти запекло сперечалися. — Валет! — кричав той, що був червоніший обличчям, тицяючи іншому кулаком під ніс. — Я тобі зараз трефове тавро поставлю. Заміниш Містігрі в колоді карт його милості короля!

— Ух! — ревів нормандець, якого легко було впізнати за гугнявою вимовою. — Напхалося нас тут, як святих у Каювілі!

— Сини мої, — писклявим фальцетом повчав слухачів  князь циганський, — французькі відьми літають на шабаш без мітли, без мазі, не верхи на цапі, а лише за допомогою кількох магічних слів. Зате в італійських відьом біля дверей завжди чекає цап. І всі вони зобов’язані вилітати через димар.

Голос молодого гульвіси, озброєного з голови до ніг, перекривав увесь цей гамір:

— Слава! Слава! Сьогодні моє перше хрещення вогнем! Я бродяга! Клянусь утробою Христовою, я бродяга! Налийте мені випити! Друзі мої, звати мене Жеан Фролло дю Мулен, і я шляхтич. Як на мене, якби Бог був жандармом, він неодмінно став би розбійником. Браття, на нас чекає славний похід! Ми хлопці відважні. Обложити церкву, виламати двері, витягти звідти красуню, урятувати її від суддів, урятувати від попів, рознести монастир, спалити єпископа в його ж палаці — ми зробимо все це швидше, ніж бургомістр встигне з’їсти ложку супу! Наша справа права: ми розграбуємо Нотр-Дам, і край! А Квазімодо повісимо. Панночки, чи знаєте ви Квазімодо? Бачили, як він знемагав на великому дзвоні на Зелені свята? Клянусь рогом Отця, це було величне видовище! Наче диявол верхи на ринві! Друзі мої, послухайте: у глибині серця я волоцюга, у душі — злодій, я народжений бути жебраком! Я був дуже багатим, але протринькав усе добро. Мати хотіла зробити з мене офіцера, батько — піддиякона, тітка — радника суду, бабця — королівського протонотаря, а двоюрідна бабця — скарбника короткої мантії. А я взяв і пішов у бродяги! Так і заявив батькові, а він плюнув мені межи очі своїм прокляттям; а мати, стара неборака, заридала й пустила слюні, точнісінько як оце сире поліно на підставці для дров. Хай живе радість! Я справжній шибеник із Бісетра! Шинкарко, люба моя, ще вина! У мене є чим заплатити. Тільки не треба мені сюренського вина — воно мені горло дере.  З таким же успіхом я можу полоскати горло плетеним кошиком.

Тим часом юрба аплодувала серед вибухів реготу, і, бачачи, що галас навколо нього дужчає, школяр вигукнув:

— О, який прегарний шум! Populi debacchantis populosa debacchatio! (Шалений гамір шаленого люду!).

І він заспівав із затьмареним від екстазу поглядом, тоном священика, який затягує вечірню: — Quæ cantica! quæ organa! quæ cantilenæ! quæ melodiæ hic sine fine decantantur! sonant melliflua hymnorum organa, suavissima angelorum melodia, cantica canticorum mira!… (Які співи! які органи! які пісні! які мелодії лунають тут без кінця! Звучать медоточиві звуки гімнів, найсолодша ангельська мелодія, дивна пісня пісень!..)

Він раптом урвав спів:

— Чортова відьмо-шинкарко, подавай мені вечерю!

Настала хвилина відносного затишку, під час якої пролунав уїдливий голос князя Циганії, який повчав своїх циган: — …Ласку називають Адуїною, лисицю — Синьоногою або Лісовим Бігуном, вовка — Сіроногим або Золотоногим, а ведмедя — Старим або Дідусем. Капелюх гнома робить людину невидимою і дозволяє бачити невидимі речі. Кожна жаба, яку хрестять, має бути вбрана в червоний або чорний оксамит, із дзвіночком на шиї та дзвіночками на лапках. Хрещений батько тримає її за голову, а хрещена мати — за зад. А демон Сідрагазум має силу примусити дівчат танцювати голими.

— Присягаюся месою! — перебив Жеан. — Я хотів би бути цим демоном Сидрагазумом!

Тим часом на іншому кінці шинку бродяги продовжували пошепки озброюватися.

— Сердешна Есмеральда! — бідкався один циган. — Вона ж наша сестра. Треба визволити її звідти.

— То вона досі в Соборі? — перепитав якийсь перекупник, схожий на єврея.

— Так, хай йому чорт!

— Що ж, товариші, — вигукнув перекупник, —  у похід на Собор богоматері! Тим паче, що в каплиці святих Фереоля та Ферруціона є дві статуї: одна святого Івана Хрестителя, інша святого Антонія, обидві з чистого золота, важать разом сімнадцять золотих марок і п’ятнадцять естелінів, а підніжжя зі срібла із позолотою — сімнадцять марок і п’ять унцій. Я знаю це напевно, бо я золотар.

Тут Жеану подали вечерю. Розвалюючись на грудях дівчини, що сиділа поруч, він вигукнув: — Клянусь святим Вультом з Лукки, якого в народі кличуть святим Чванько, я безмежно щасливий! Он переді мною сидить бовдур, який витріщається на мене. Ліворуч від мене інший — у нього такі довгі зуби, що аж підборіддя не видно. І взагалі я почуваюся як маршал де Жіє при облозі Понтуаза: мій правий фланги спирається на пагорб. Клянусь Магометом, приятелю! Ти схожий на торговця м’ячами для гри в теніс, і приперся сідати біля мене! Я шляхетного роду, мій друже. Торгівля несумісна зі шляхетністю. Забирайся звідси. Еге-гей, ви там! Не бийтеся! Чуєш, Батисте Кроко-Ойзоне, у тебе такий гарний ніс, і ти збираєшся підставити його під важкі кулаки цього невігласа? Дурило! Non cuiquam datum est habere nasum (Не кожному дано мати ніс). Жакліно Погризь-Вухо, ти просто божественна! Шкода тільки, що в тебе немає волосся. Гоп-ля! Мене звати Жеан Фролло, а мій брат — архідиякон. Хай йому біс! Усе, що я вам кажу, — чиста правда. Ставши бродягою, я з легкою душею відмовився від половини будинку в раю, яку мені обіцяв брат. Dimidiam domum in paradiso (Половину будинку в раю). Цитую за текстом. У мене є маєток на вулиці Тіршап, і всі жінки закохані в мене — це так само правда, як те, що святий Елуа був чудовим золотарем, і що п’ять цехів нашого славного міста Парижа — це дубильники, кожум’яки, чинбарі, гаманечники та парильники шкір, і що святого Лаврентія спалили на вогнищі з яєчної шкаралупи. Клянусь вам, товариші:

Цілий рік не питиму я вин солодких,
Якщо у слові цім збрешу я хоч на дотик!
Красуне моя, надворі місячна ніч, поглянь-но туди крізь душник, як вітер перебирає хмари! Отак я розправляю твою кофтинку. Дівчата! Втирайте носи дітям і гасіть свічки! Клянусь Христом і Магометом, Юпітере, що це я таке їм? Егей, стара відьмо! Волосся, якого не знайдеш на головах твоїх повій, чомусь знайдеться у твоїх омлетах. Стара, я люблю лисі омлети! Щоб тебе чорти розплющили! Ну й славна ж таверна у Вельзевула, де повії зачісуються за допомогою виделок!

Сказавши це, він гепнув свою тарілку об бруківку так, що вона розлетілася на друзки, і загорлав на всю горлянку:

Клянуся кров’ю Бога,
Нема у мене долі,
В душі нема закону,
Кутка нема свого,
Нема царя на троні,
І Бога теж нема!

Тим часом Клопен Труйльфу закінчив роздавати зброю. Він підійшов до Гренгуара, який, здавалося, поринув у глибокі роздуми, гріючи ноги біля підставки для дров.

— Друже П’єре, — запитав король Алтину, — про що, в біса, ти так замислився?

Гренгуар повернувся до нього з меланхолійною посмішкою:

— Я люблю вогонь, мій вельмишановний володарю. Не через банальну причину, що він гріє нам ноги чи варить суп, а тому, що він має іскри. Іноді я годинами дивлюся на іскри. Я бачу тисячі речей у цих зірках, які всіюють чорне дно вогнища. Ці зірки — теж цілі світи.

— Хай мене грім поб’є, якщо я хоч щось розумію! — відрізав бродяга. — Ти хоч знаєш, котра година?

— Не знаю, — відповів Гренгуар.

Тоді Клопен підійшов до князя циганського.

— Товаришу Матіасе, зараз не найкращий час. Кажуть, король Людовик Одинадцятий уже в Парижі.
— Це ще одна причина вирвати нашу сестру з його пазурів, — відповів старий циган.

— Говориш як справжній чоловік, Матіасе, — мовив король Алтину. — До того ж ми все зробимо швидко. Опору в церкві можна не боятися. Католицькі священики — боягузи, мов зайці, а нас багато. Завтра судді з парламенту пошиються в дурні, коли прийдуть по неї! Клянусь тельбухами папи, я не дозволю повісити цю красуню!

Клопен вийшов із шинку. Тим часом Жеан вигукував охриплим голосом:

— Я п’ю, я їм, я п’яний, я Юпітер! Ей, П’єре-Вбивце, якщо ти ще раз так на мене подивишся, я тобі носа щиглями начищу!

Зі свого боку Гренгуар, відірваний від своїх роздумів, почав споглядати цю бурхливу й кричущу сцену навколо, бурмочучи собі під ніс: Luxuriosa res vinum & tumultuosa ebrietas (Вино — річ розпусна, а п’янство — буйне). — Ох! Який же я правий, що не п’ю, і як чудово сказав святий Бенедикт: Vinum apostatare facit etiam sapientes (Вино змушує відступитися навіть мудрих).

У цю мить повернувся Клопен і крикнув громовим голосом:
— Північ!

Це слово подіяло як команда «по конях» для полку на перепочинку: всі бродяги — чоловіки, жінки, діти — галасливою юрбою кинулися геть із таверни з гуркотом зброї та брязкотом залізяччя.

Місяць сховався за хмарами. У Дворі Чудес панувала суцільна темрява. Не світилося жодного вогника. Проте він аж ніяк не був безлюдним. Там угадувався величезний натовп чоловіків і жінок, які стиха переговорювалися. Чути було їхнє гудіння, а в пітьмі зблискувала всіляка зброя. Клопен виліз на великий камінь.

— До лав, злодійське братство! — гукнув він. — Шикуйся, Циганіє! Шикуйся, Галілеє!

У темряві зчинився рух. Цей величезний натовп почав шикуватися в колону. За кілька хвилин король Алтину знову подав голос:

— А тепер — тиша, поки йтимемо через Париж! Гасло: “Криві ножі гуляють!” (Petite flambe en baguenaud)! Смолоскипи запалимо тільки біля Собору! Вперед!

Через десять хвилин кінна варта з острахом тікала від довгої процесії мовчазних людей у чорному, яка спускалася до мосту Понт-о-Шанж через покручені вулиці, що вздовж і впоперек прорізали величезний Ринковий квартал.

IV. НЕЗГРАБНИЙ ДРУГ

Тієї ж ночі Квазімодо не спав. Він щойно завершив останній обхід собору. Зачиняючи двері, він не помітив, що повз нього пройшов архідиякон, який явно був невдоволений, побачивши, з якою ретельністю дзвонар замикає й замикає на висячий замок величезний залізний засув, що робив масивні стулки міцними, мов кам’яна стіна. Дом Клод здавався ще більш заклопотаним, ніж зазвичай. Відтоді як сталася нічна пригода в келії, він безперестанку жорстоко поводився з Квазімодо. Та хоч як він його сварив, а часом навіть бив, ніщо не могло похитнути покірності, терпіння й самовідданої відданості вірного дзвонаря. Від архідиякона він терпів усе — образи, погрози, удари, — не відповідаючи жодним докором і не зронивши жодної скарги. Хіба що з тривогою проводжав його поглядом, коли дом Клод піднімався сходами на вежу. Втім, архідиякон і сам більше не наважувався показуватися на очі циганці.

Тієї ночі Квазімодо, кинувши сумний погляд на свої занедбані дзвони — Жакліну, Марію й Тібо, — піднявся на вершину північної вежі. Там він поставив на свинцевий дах добре прикритий ліхтар із приглушеним світлом і почав вдивлятися в Париж. Ніч, як уже згадувалося, була надзвичайно темною. Тодішній Париж майже не мав вуличного освітлення, тож перед очима простягалася лише безладна маса чорних обрисів, яку де-не-де перетинала бліда звивиста стрічка Сени. Лише в одному далекому будинку, силует якого темнів над дахами в напрямку брами Сен-Антуан, світилося вікно. Там теж хтось не спав.

Не відводячи свого єдиного ока від цього туманного й нічного обрію, дзвонар відчував у душі невимовний неспокій. Уже кілька днів він не втрачав пильності. Раз у раз він помічав біля собору людей із похмурими обличчями, які невідривно стежили за притулком молодої дівчини. Йому здавалося, що проти нещасної готується якась змова. Він був певен, що натовп ненавидить її так само, як ненавидів його самого, і передчував, що невдовзі станеться лихо. Тому він не сходив зі своєї дзвіниці, чатував, поринувши у свої роздуми, як сказав би Рабле, то переводячи погляд на келію, то на Париж. Він сторожував, мов вірний пес, із тисячею тривожних підозр у серці.

Раптом, уважно вдивляючись у велике місто своїм оком, яке природа, ніби на відшкодування, зробила таким гострим, що воно майже замінювало всі інші чуття, яких був позбавлений Квазімодо, він помітив щось дивне на набережній В’єй-Пельтрі. Там ніби щось ворушилося. Чорна лінія парапету, що чітко вирізнялася на світлій поверхні води, вже не була прямою й нерухомою, як на інших набережних. Вона хвилювалася, мов річкові хвилі або мов голови натовпу, який рухається вперед.

Це здалося йому підозрілим. Він придивився ще уважніше. Рух наближався до острова Сіте. Жодного вогника не було видно. Деякий час хвилясте ворушіння трималося вздовж набережної, потім поволі зникло, ніби ті, хто рухався, звернули всередину острова. Нарешті все стихло, і лінія парапету знову стала рівною та нерухомою.

Поки Квазімодо марно ламав голову над цією загадкою, йому здалося, що рух знову виник на вулиці Парві, яка вела вглиб острова просто навпроти фасаду Нотр-Даму. Нарешті, хоч темрява була майже непроглядною, він побачив, як із цієї вулиці виринає передній край колони, а за мить на площу хлинув натовп. У темряві неможливо було розрізнити нічого, окрім того, що це був великий натовп.

У цьому видовищі було щось моторошне. Здавалося, ця дивна процесія навмисно ховалася під покровом глибокої темряви. Напевно, вона так само дбайливо берегла й мовчанку. Проте хоч якийсь звук мав би долинати звідти — бодай тупіт численних ніг. Але навіть цього не чув наш глухий дзвонар. І ця велетенська юрба, яку він ледве бачив і зовсім не чув, хоча вона рухалася зовсім поруч, здавалася йому натовпом мерців — безмовним, безтілесним, загубленим у клубах примарного туману. Йому ввижалося, ніби до нього суне туман, сповнений людей, ніби в самій темряві ворушаться тіні.

Усі його страхи повернулися. Думка про напад на циганку знову блискавкою промайнула в голові. Він невиразно відчув, що наближається вирішальна й жорстока мить. У цю критичну хвилину він порадився сам із собою, міркуючи швидше й розсудливіше, ніж можна було сподіватися від такого понівеченого розуму. Чи розбудити циганку? Допомогти їй утекти? Але куди? Вулиці вже були оточені, собор упирався в саму річку. Жодного човна! Жодного шляху до порятунку! Залишався лише один вихід: загинути на порозі Нотр-Даму, обороняючись до останнього, принаймні доти, поки не прийде допомога, якщо вона взагалі прийде, і не тривожити сон Есмеральди. Бідолашна прокинеться ще досить рано, щоб зустріти смерть. Прийнявши це рішення, Квазімодо вже спокійніше заходився придивлятися до ворога.

Натовп на площі перед собором дедалі зростав. Та Квазімодо припускав, що люди рухаються майже безшумно, адже вікна будинків, які виходили на площу й сусідні вулиці, залишалися зачиненими. Раптом у темряві спалахнуло світло. За мить над головами загойдалося сім чи вісім смолоскипів, розсипаючи довкола тривожні язики полум’я. Тоді Квазімодо чітко побачив, як площу заповнює страхітлива юрба чоловіків і жінок у лахмітті. Вони були озброєні косами, списами, серпами, алебардами, і тисячі металевих вістрів мерехтіли у світлі вогню. Подекуди над цими потворними обличчями здіймалися чорні вила, схожі на роги. Він невиразно пригадав цей натовп і ніби впізнав тих самих людей, які кілька місяців тому проголосили його папою блазнів. Один чоловік, тримаючи в одній руці смолоскип, а в другій — важку дерев’яну довбню, видерся на кам’яний стовпчик і, здається, почав виголошувати промову. Тим часом дивне військо здійснило кілька маневрів, займаючи позиції навколо собору. Квазімодо схопив свій ліхтар і спустився на майданчик між двома вежами, щоб краще роздивитися ворога й вирішити, як оборонятися.

Клопен Труйльфу, підійшовши до головного порталу Нотр-Даму, справді вже вишикував своє військо в бойовий порядок. Хоч він і не сподівався натрапити на опір, однак, будучи обережною людиною, хотів зберегти лад, щоб у разі потреби відбити раптовий напад міської варти або лучників королівської сторожі. Він розташував своїх людей так майстерно, що, дивлячись згори, можна було б упізнати то римський бойовий трикутник із битви при Екномі, то знамениту «свинячу голову» війська Александра Македонського, то прославлений бойовий клин Густава II Адольфа. Основа цього трикутника впиралася в дальній край площі, перегороджуючи вулицю Парві; один його бік був звернений до шпиталю Отель-Дьє, інший — до вулиці Сен-П’єр-о-Беф. Сам Клопен Труйльфу став на вістрі клина разом із князем Циганії, нашим приятелем Жеаном та найвідчайдушнішими волоцюгами.

У містах середньовіччя подібні напади, як той, що волоцюги саме готували проти Нотр-Даму, зовсім не були рідкістю. Те, що сьогодні ми називаємо поліцією, тоді ще не існувало. Особливо у великих містах і столицях не було єдиної центральної влади, яка підтримувала б порядок. Феодальний лад створив великі міста у вкрай химерний спосіб. Кожне місто являло собою мозаїку з безлічі сеньйорій, різних за розмірами й формою. Звідси виникали десятки суперечливих юрисдикцій, тобто фактично жодної справжньої поліції не існувало.

Наприклад, у Парижі, окрім ста сорока одного сеньйора, які претендували на земельні права, ще двадцять п’ять володіли і судовою владою. Серед них були й паризький єпископ, якому належало сто п’ять вулиць, і пріор абатства Нотр-Дам-де-Шан, під владою якого перебували лише чотири. Усі ці феодальні судді лише формально визнавали верховну владу короля. Кожен мав власні права на дороги, порядок і судочинство. Кожен почувався повновладним господарем на своїй території.

Король Людовик XI, невтомний руйнівник феодальної системи, яку згодом ще рішучіше демонтували Арман Жан дю Плессі де Рішельє та Людовик XIV на користь королівської влади, а остаточно зруйнував Оноре Габріель Мірабо вже в інтересах народу, намагався прорвати цю павутину дрібних володінь. Він видав кілька загальних поліцейських указів. Так, 1465 року мешканців зобов’язали після настання темряви виставляти у вікнах запалені свічки й замикати собак удома під загрозою суворого покарання. Того ж року наказали на ніч перегороджувати вулиці залізними ланцюгами й заборонили носити після заходу сонця кинджали та іншу наступальну зброю. Та минуло небагато часу — і всі ці розпорядження перестали виконуватися. Міщани дозволяли вітрові гасити свічки у своїх вікнах, а собакам — вільно блукати містом. Залізні ланцюги натягували лише під час облоги. Заборона носити кинджали призвела хіба що до того, що вулицю Різаних Горлянок перейменували на вулицю Перерізаного Горла — безперечно, великий поступ.

Старий лабіринт феодальних судів так і залишився недоторканим. Безліч бейлівіків і сеньйорій накладалися один на одного, заважали одне одному, перепліталися, утворювали хаос юрисдикцій. Даремно існували варти, підварти й зустрічні варти — крізь усю цю плутанину безперешкодно проходили розбій, грабунок і заколот.

Тож у такому безладді зовсім не дивиною були раптові напади натовпу на палаци, особняки чи приватні будинки навіть у найбільш людних кварталах. Зазвичай сусіди втручалися лише тоді, коли грабіжники добиралися вже до їхнього майна. Вони затуляли вуха, почувши стрілянину, зачиняли віконниці, барикадували двері й чекали, поки все скінчиться — незалежно від того, чи з’явиться варта.
Наступного дня Париж уже переказував новини:
— Цієї ночі пограбували Етьєна Барбетта.
— А маршала Клермона схопили просто у власному домі.
І так далі.

Саме тому не лише королівські резиденції — Лувр, Пале, Бастилія, Турнель, — а й звичайні феодальні особняки, як-от Пті-Бурбон, Отель-де-Санс чи Отель д’Ангулем, мали зубчасті мури та бійниці над воротами. Церкви ж здебільшого захищала їхня святість. Хоча деякі, на відміну від Нотр-Даму, були ще й справжніми фортецями. Настоятель абатства Сен-Жермен-де-Пре мав укріплення, гідні могутнього барона, а на гармати там витратили більше бронзи, ніж на дзвони. Ще 1610 року ця фортеця стояла неушкодженою. Сьогодні від неї майже нічого не залишилося, окрім самої церкви.

Повернімося до Собору богоматері.

Коли всі приготування було завершено, слід віддати належне дисципліні волоцюг: накази Клопена виконувалися мовчки й із дивовижною точністю. Тоді ватажок банди піднявся на парапет площі й гучно заговорив своїм хрипким, грубим голосом. Він стояв обличчям до Собору й розмахував смолоскипом. Полум’я, яке то шарпав вітер, то затягував власний дим, раз у раз виривало з темряви червонуватий фасад собору, щоб за мить знову сховати його у пітьмі.

— До тебе звертаюся, Луї де Бомонте, єпископе Парижа, раднику Паризького парламенту. Я, Клопен Труйльфу, король Двору чудес, великий коеср, князь арго, єпископ блазнів, кажу тобі ось що: наша сестра, несправедливо засуджена за чаклунство, знайшла притулок у твоєму соборі. Ти зобов’язаний надати їй захист і недоторканність. Та Паризький парламент хоче знову схопити її, а ти цьому не перешкоджаєш. Завтра її повісять на Гревському майдані, якщо Бог і волоцюги не стануть їй на допомогу. Тож ми прийшли до тебе, єпископе. Якщо твій собор священний, то й наша сестра недоторканна. Якщо ж вона не має права на святість притулку, тоді й твій собор її не має. Тому ми вимагаємо: або віддай нам дівчину, якщо хочеш урятувати свій храм, або ми самі її заберемо й розграбуємо собор. І це буде справедливо. На підтвердження своїх слів я встановлюю тут свій прапор. Хай Господь береже тебе, єпископе Парижа!

На жаль, Квазімодо не міг почути цих слів, вимовлених із суворою, майже величною дикістю. Один із волоцюг подав Клопенові прапор, і той урочисто встромив його між двома кам’яними плитами бруківки. То були вила, на зубцях яких гойдався закривавлений шматок падла.

Після цього король Двору чудес обернувся до свого війська. Це була люта юрба, в якій очі блищали не менш загрозливо, ніж вістря списів. Помовчавши якусь мить, він гукнув:

— Уперед, хлопці! До роботи!

Із натовпу вийшло близько тридцяти дужих чоловіків із широкими плечима й суворими обличчями, схожими на обличчя ковалів. На плечах вони несли молоти, обценьки та важкі залізні ломи. Вони попрямували до головного порталу собору, піднялися сходами, і незабаром усі, присівши під стрілчастою аркою, заходилися виламувати двері ломами й важелями. За ними потягнулися інші волоцюги — хто допомагати, хто просто дивитися. Усі одинадцять сходинок перед входом були вщерть заповнені людьми.

Та двері не піддавалися.

— От нечиста сила! Які ж вони міцні та вперті! — буркнув один.

— Старі вже, висохли, мов старі кістки, — відповів інший.

— Не здавайтеся, хлопці! — підбадьорював Клопен. — Закладаюся головою проти старого капця, що ви встигнете вибити двері, визволити дівчину й навіть обдерти головний вівтар раніше, ніж прокинеться бодай один паламар. Дивіться! Здається, замок уже починає здаватися.

Та не встиг він договорити, як позаду пролунав страшенний гуркіт. Клопен різко обернувся. З неба просто на площу звалився величезний дерев’яний брус. Він розчавив із десяток волоцюг, які стояли на сходах собору, а потім, підстрибуючи по бруківці, мов ядро велетенської гармати, покотився далі, ламаючи ноги тим жебракам, що з переляканими криками кидалися навсібіч.

За одну мить простір перед порталом спорожнів. Навіть ті, хто працював під захистом глибоких склепінь входу, кинули двері й відскочили назад. Сам Клопен відступив на безпечну відстань від собору.

— Ледве не загинув! — вигукнув Жеан. — Відчув, як брус просвистів біля самої голови! А от П’єра Довбня таки добряче довбнуло!

Неможливо передати, який жах і подив охопив розбійників після падіння цього бруса. Кілька хвилин вони мовчки дивилися вгору, приголомшені більше цим шматком дерева, ніж були б двадцятьма тисячами королівських лучників.

— Чорт забирай! — пробурмотів князь Циганії. — Тут пахне чаклунством!

— Це місяць жбурнув у нас цей брус! — вигукнув Андрі Рудий.

— Тим більше, — додав Франсуа Шантепрюн, — що кажуть, ніби місяць — приятель Діви Марії!

— Тисяча пап! — заревів Клопен. — Які ж ви всі дурні!

Та й сам він не знав, як пояснити падіння цього велетенського бруса.

На фасаді собору нічого не було видно: світло смолоскипів не сягало так високо. Важкий брус лежав посеред площі, а навколо лунали стогони нещасних, яких він розсік навпіл об гострі краї кам’яних сходинок.
Коли перше заціпеніння минуло, король Двору чудес нарешті знайшов пояснення, яке здалося правдоподібним його людям.

— Клянуся Богом! Це монахи обороняються! Тоді — грабувати! До грабунку!

— До грабунку! — шалено підхопив натовп.

І в ту ж мить у фасад собору полетів град болтів із арбалетів та пострілів із ручних гаківниць.
Від цього гуркоту прокинулися мирні мешканці навколишніх будинків. Одне за одним відчинялися вікна. У них показувалися люди в нічних ковпаках зі свічками в руках.

— Стріляйте по вікнах! — скомандував Клопен.

Віконниці миттю зачинилися. Бідолашні міщани, які встигли лише одним переляканим поглядом охопити це видовище вогню й шаленства, кинулися назад до своїх дружин, обливаючись холодним потом від страху. Одні гадали, що на площі перед Нотр-Дамом відьмаки справляють шабаш, інші — що місто штурмують бургундці, як колись. Чоловіки думали про пограбування, жінки — про наругу. Усі тремтіли від жаху.

— До грабунку! — не вгавав натовп.

Та наблизитися до собору ніхто не наважувався. Усі то дивилися на храм, то переводили погляд на величезний брус. Брус лежав нерухомо. Собор і далі стояв тихий і безлюдний, але в ньому було щось таке, що сковувало волоцюг страхом.

— За роботу! — закричав Труйльфу. — Виламуйте двері!

Та ніхто не рушив із місця.

— От лиха година! — розлютився Клопен. — Невже ви боїтеся звичайної деревини?

До нього звернувся старий волоцюга.

— Ватажку, не в брусі річ. Біда в тому, що двері всі оббиті залізними смугами. Наші обценьки тут безсилі.
— І що ж вам потрібно, щоб їх вибити? — запитав Клопен.
— Нам би добрий таран.

Король Двору чудес сміливо підбіг до величезного бруса й поставив на нього ногу.

— Ось вам і таран! — вигукнув він. — Самі монахи його нам прислали! —І глузливо вклоняючись в бік собору, додав: — Дякуємо, преподобні монахи!

Ця зухвала витівка справила саме той ефект, на який сподівався Клопен: чари велетенського бруса ніби розвіялися. Волоцюги знову набралися відваги. Незабаром дві сотні дужих рук легко підхопили важку колоду, наче вона була пір’їною, і з шаленою силою кинули її на головні двері собору, які вже безуспішно намагалися виламати. У тьмяному світлі небагатьох смолоскипів, що освітлювали площу, це видовище було страхітливим. Довжелезний брус, який несла й розганяла вперед ціла юрба людей, нагадував потворного звіра з тисячею ніг, що, схиливши голову, кидався на кам’яного велетня.

Від удару колоди двері, оббиті металом, загриміли, мов величезний барабан. Вони не піддалися, але здригнувся весь собор, і з його глибоких склепінь долинуло важке глухе гудіння.

Тієї ж миті згори на нападників посипався дощ із великих каменів.

— Чорт забирай! — вигукнув Жеан. — Це що, вежі почали жбурляти нам на голови свої балюстради?

Та напад уже було розпочато. Король Двору чудес власним прикладом запалив людей. Усі були переконані, що оборону тримає сам єпископ. Тому двері заходилися тараном ще з більшою люттю, незважаючи на каміння, яке праворуч і ліворуч трощило черепи. Дивно було те, що камені падали не гуртом, а один за одним. Проте між ними майже не було проміжків. Волоцюгам здавалося, ніби на них одночасно сиплються одразу два удари: один перебивав ноги, другий розбивав голову. Майже кожен зазнавав поранення. Перед дверима вже лежав широкий кривавий килим із убитих і скалічених, які ще корчилися в агонії під ногами нападників. Та скажена юрба безперервно поповнювалася новими людьми.

Величезний брус із рівними проміжками знову й знову врізався в двері, мов язик дзвона, що невтомно б’є в його стінки. Каміння й далі сипалося згори. Двері глухо ревли від кожного удару.

Читач, мабуть, уже здогадався, що цю несподівану оборону, яка так розлютила волоцюг, тримав Квазімодо.

Випадок, на щастя, допоміг мужньому глухому дзвонареві.

Коли він спустився на майданчик між вежами, його думки плуталися. Кілька хвилин він метався галереєю, мов божевільний, дивився згори на щільну масу волоцюг, готових ось-ось кинутися на собор, і благав то Бога, то диявола врятувати циганку.

Йому майнула думка піднятися на південну дзвіницю й ударити в набат. Але чи не встигли б нападники десять разів вибити двері, перш ніж він розгойдає дзвін, а могутній голос Марії пролунає хоча б один раз? Саме тієї миті люди з ломами й молотами вже підійшли до порталу. Що було робити?

Раптом він згадав, що весь день мулярі лагодили стіну, дах і дерев’яні конструкції південної вежі. Ця думка сяйнула в його голові, мов блискавка. Стіни були кам’яні, дах — свинцевий, а всередині здіймався велетенський дерев’яний каркас — такий густий і складний, що його називали Лісом.

Квазімодо кинувся до цієї вежі. Нижні приміщення справді були завалені будівельними матеріалами. Усюди лежали купи тесаного каміння, згортки свинцевих листів, зв’язки лат, товсті балки, уже надпиляні пилкою, насипи будівельного сміття. Справжній арсенал.

Часу майже не залишалося. Внизу безупинно грюкали молоти й скреготіли ломи. Сила, яку в ньому пробудила смертельна небезпека, зросла вдесятеро. Він підхопив одну з балок — найдовшу й найважчу. Протягнув її до слухового віконця, висунув назовні, перехопив руками вже із зовнішнього боку вежі, поклав на край кам’яної балюстради, що оточувала майданчик, і відпустив. Величезна балка полетіла вниз зі стовисної висоти. Ковзаючи вздовж муру, вона збивала кам’яне різьблення, трощила виступи й кілька разів переверталася в повітрі, мов крило вітряка, що саме собою мчить небом. Нарешті вона врізалася в землю. У відповідь здійнявся жахливий крик. Підстрибуючи на кам’яній бруківці, чорна балка скидалася на велетенського змія, який звивається в смертельних судомах.

Квазімодо побачив, як волоцюги розлетілися в різні боки від її падіння, немов попіл, який розвіяв дитячий подих. Він одразу скористався їхнім жахом. Поки нападники зі забобонним страхом дивилися на страшну дерев’яну палицю, що, як їм здавалося, впала просто з небес, і обсипали кам’яних святих над порталом стрілами та дробом, Квазімодо мовчки зносив до краю балюстради уламки каміння, великі брили, тесані брили й навіть мішки з інструментами мулярів — усе, що можна було скинути вниз услід за тим першим смертоносним брусом.

Тож щойно нападники знову заходилися тараном бити у великі двері, згори на них посипався град каміння. Здавалося, ніби сам собор руйнується їм на голови.

Кожен, хто побачив би тоді Квазімодо, здригнувся б від жаху. Окрім купи каміння, яку він склав на краю балюстради, він нагромадив ще цілу гору уламків просто на майданчику. Коли запаси на зовнішньому краї вичерпалися, він почав брати каміння звідти. Без упину нахилявся, випрямлявся, знову нахилявся й знову випрямлявся з неймовірною швидкістю. Його велика голова, схожа на голову казкового гнома, раз по раз з’являлася над балюстрадою — і за мить униз летіла величезна брила, потім ще одна, ще одна… Час від часу він проводжав особливо вдалий камінь поглядом, і коли той влучав просто в ціль, , люто ревів: «Гу-гу-у-у!”

Та волоцюги не відступали. Уже понад двадцять разів важкі дубові колоди-тарани, силу яких примножували сотні рук, стрясали могутні двері. Дошки тріщали, різьблені прикраси відлітали друзками, завіси з кожним ударом здригалися на своїх шипах, дерев’яні щити розходилися, а деревина кришилася на порох між залізними смугами. На щастя для Квазімодо, у цих дверях було більше заліза, ніж дерева. Та він відчував, що двері вже ось-ось не витримають. Хоч Квазімодо й не чув ударів, кожен поштовх тарана луною віддавався і в глибоких склепіннях собору, і в його власному тілі. Згори він бачив, як волоцюги, охоплені шаленим захватом, погрожують кулаками темному фасаду храму. Він із заздрістю проводжав очима зграйки сов, які легко здіймалися над його головою. Якби тільки він і циганка могли так само полетіти…

Самого лише каміння вже не вистачало, щоб стримати нападників.

У цю хвилину смертельної тривоги він помітив трохи нижче від балюстради, звідки жбурляв каміння, два довгі кам’яні жолоби, що виходили просто над головним порталом. Їхні внутрішні отвори відкривалися просто на майданчику. Йому блиснула нова думка.

Він кинувся до своєї дзвонарської комірчини, приніс оберемок хмизу, навалив на нього кілька в’язок дерев’яних лат і кілька рулонів свинцю — будівельні матеріали, яких ще не використав. Старанно склавши це багаття перед отворами обох жолобів, він підпалив його своїм ліхтарем.

Тим часом каміння перестало падати, і волоцюги вже не дивилися вгору. Важко дихаючи, мов зграя мисливських псів, що загнали дикого кабана до лігва, вони товпилися біля головних дверей. Таран спотворив їх, але вони ще трималися. Усі чекали останнього удару — того самого, який мав остаточно проломити ворота.

Кожен прагнув стояти якомога ближче, щоб першим увірватися до величного собору — величезної скарбниці, де протягом трьох століть накопичувалися незліченні багатства. Вони жадібно нагадували один одному про срібні хрести, дорогоцінні парчеві ризи, позолочені надгробки, розкішний хор, урочисті богослужіння, різдвяні свята, осяяні тисячами свічок, великодні відправи, залиті сонячним світлом. Перед їхньою уявою поставали ковчеги з мощами, канделябри, дарохранительниці, кивоти, релікварії — усе, що вкривало вівтарі суцільним сяйвом золота й коштовного каміння.

У цю мить і жебраки, і каліки, і ватажки волоцюг, і найнікчемніші злодії думали вже значно менше про визволення циганки, ніж про пограбування Нотр-Даму. Можна навіть припустити, що для багатьох із них Есмеральда була лише зручним приводом. Зрештою, хіба грабіжникам потрібні приводи?

Раптом, коли всі, затамувавши подих і напруживши м’язи, зібралися навколо тарана, щоб завдати вирішального удару, серед натовпу пролунав крик, ще страшніший за той, що здійнявся після падіння велетенського бруса. Ті, хто ще залишався живим і не кричав від болю, підвели голови. Із висоти собору просто в середину натовпу хлинули два потоки розплавленого свинцю. Людська маса миттєво осіла під цим пекучим металом. Там, куди впали обидва струмені, в юрбі відкрилися дві чорні димлячі прогалини — так само, як окріп миттєво розтоплює глибокі ями в снігу.

У тих проваллях ще корчилися напівобпалені люди, які несамовито вили від нестерпного болю. Навколо головних потоків розліталися бризки цієї жахливої зливи. Розпечені краплі падали на нападників, врізалися їм у черепи, немов вогняні свердла. То був важкий вогняний град, який безжально прошивав нещасних тисячами смертельних крапель.

Крик жаху розітнув ніч. Волоцюги в паніці кинулися навтьоки, безладно тікаючи й покинувши таран просто на тілах убитих. Найсміливіші й найполохливіші рятувалися однаково. За мить площа перед собором знову спорожніла.

Усі погляди були прикуті до вершини храму. Те, що вони побачили, здавалося неймовірним. На найвищій галереї, над центральною трояндою, між двома дзвіницями, палало велетенське багаття. Полум’я здіймалося високо вгору, розсипаючи вихори іскор. Воно вирувало, мов живе, шалене й нестримне, а вітер раз у раз виривав із нього палаючі язики, змішуючи їх із густим димом.

Нижче цього вогнища, під темною балюстрадою, схожою на смугу розпеченого вугілля, із двох кам’яних пащ чудовиськ безперервно лилися струмені розплавленого свинцю. Їхній сріблястий блиск різко вирізнявся на тлі темного фасаду. Чим ближче до землі, тим ширше розходилися ці потоки, розсипаючись убік, немов вода з безлічі дірочок лійки.

Над полум’ям здіймалися велетенські вежі. Кожна з них мала два обличчя: одне — чорне, занурене в ніч, друге — червоне від відблисків вогню. Через тіні, що сягали самого неба, вони здавалися ще вищими й могутнішими.

Незліченні кам’яні дияволи, дракони та страховиська, вирізьблені на стінах, набули моторошного вигляду. Неспокійне світло полум’я створювало ілюзію, ніби вони ожили. Здавалося, змії сміються, гаргульї гавкають, саламандри роздмухують полум’я, а тараски чхають у клубах диму. І серед усіх цих чудовиськ, яких вогонь і гамір ніби пробудили від вікового кам’яного сну, рухалася ще одна постать. Вона час від часу проходила перед вогнем, мов кажан перед полум’ям свічки.

Безперечно, цей дивовижний маяк був видний далеко навкруги. Напевно, навіть лісоруби на пагорбах Біcетра зі страхом дивилися, як велетенська тінь веж Нотр-Даму гойдається над нічними пустками.

Серед волоцюг запанувала мертва тиша. У цій страшній мовчанці чулося лише тривожне метушіння священиків, замкнених у монастирських приміщеннях. Вони були налякані не менше, ніж коні в палаючій стайні. Чути було, як у навколишніх будинках поспіхом відчиняються й одразу зачиняються вікна, як метушаться люди в оселях і в Отель-Дьє, як свистить вітер у полум’ї, долинає останній стогін помираючих і безперервно шипить розпечений свинець, падаючи на кам’яну бруківку.

Тим часом ватажки волоцюг відійшли під ґанок будинку Гонделор’є й почали радитися.  Князь циганський, присівши на кам’яний стовпчик, із майже побожним страхом дивився на фантастичне багаття, що палало високо над землею.

Клопен Труйльфу від люті кусав свої великі кулаки.

— Неможливо проникнути всередину, — крізь зуби процідив він.

— Це зачарований старий собор, — бурмотів старий циган Матіас Гунгаді Спікалі.

— Присягаюся папськими вусами! — озвався сивий насмішник, який колись служив у війську. — Оце так церковні водостоки! Вони плюються розплавленим свинцем не гірше, ніж бійниці фортеці в Лектурі.

— Бачите того диявола, що весь час ходить перед полум’ям? — вигукнув князь Циганії.
— Та це ж, хай йому грець! — відповів Клопен. — Проклятий дзвонар. Квазімодо.

Старий циган заперечно похитав головою.

— Кажу вам, це Сабнак — великий маркіз пекла, демон укріплень. Він має вигляд озброєного воїна з лев’ячою головою. Іноді їздить на потворному коні. Він перетворює людей на каміння, з якого будує вежі. Йому підкоряються п’ятдесят легіонів демонів. Це він. Я його впізнаю. Часом він ще носить розкішний золотий одяг, оздоблений на турецький лад.

— Де Белльвінь де л’Етуаль? — запитав Клопен.
— Загинув, — відповіла одна з волоцюжок.

Андрі Рудий безглуздо зареготав.

— Собор богоматері сьогодні щедро постачає пацієнтів до госпіталів.
— То що ж, невже ми так і не зламаємо цих дверей? — вигукнув король Двору чудес, сердито тупнувши ногою.

Циганський князь сумно показав на два струмені киплячого свинцю, які й далі безперервно кресали по темному фасаду, мов дві довгі світні смуги.

— Бувало, що храми й самі так себе боронили, — важко зітхнув він. — Кажуть, сорок років тому собор Святої Софії в Константинополі тричі скинув із себе півмісяць Магомета, струснувши своїми куполами, наче головами. Гійом Паризький, який звів цей собор, теж був чаклуном.

— Невже ми підемо звідси, мов побиті лакеї? — сердито кинув Клопен. — Покинемо нашу сестру, яку завтра ці вовки в каптурах поведуть на шибеницю?

— А ще залишимо ризницю, де золота — цілі вози! — додав один із волоцюг, чиє ім’я, на жаль, не зберегла історія.

— Борода Магомета! — вигукнув Труйльфу.

— Спробуймо ще раз, — наполягав той самий волоцюга.

Матіас Гунгаді знову похитав головою.

— Через двері ми не ввійдемо. Треба знайти слабке місце в обладунках цієї старої чаклунки. Якусь шпарину, потайний хід, приховану хвіртку чи бодай щілину.

— Хто зі мною? — вигукнув Клопен. — Я повертаюся. До речі, де той молодий школяр Жеан, що був увесь закутий у залізо?

— Напевно, загинув, — відповів хтось. — Його більше не чути. Навіть не сміється.

Король Двору чудес насупився.

— Шкода. Під тією залізною бронею билося відважне серце. А де ж метр П’єр Гренгуар?

— Капітане Клопене, — сказав Андрі Рудий, — він утік ще тоді, коли ми тільки переходили Міст Міняйл.

Клопен сердито тупнув ногою.

— Хай йому грець! Це ж він затягнув нас сюди, а тепер покинув просто посеред справи! Боягуз і базікало! Шолом у нього вартий хіба що старого капця!

— Капітане Клопене! — раптом вигукнув Андрі Рудий, вдивляючись у вулицю Парві. — Он той школяр!

— Слава Плутону! — буркнув Клопен. — Але що це, до біса, він волочить за собою?

То й справді був Жеан. Він біг щодуху, наскільки дозволяли важкі лицарські обладунки, тягнучи за собою довгу драбину. Від утоми він задихався, мов мураха, що тягне стеблину в двадцять разів довшу за себе.

— Перемога! Te Deum! — гукав школяр. — Ось драбина портових вантажників із пристані Сен-Ландрі!

Клопен підійшов до нього.

— Хлопче, бодай тобі роги виросли! Навіщо тобі ця драбина?

— Добув! — відповів Жеан, важко переводячи подих. — Я знав, де вона стоїть. Під навісом біля будинку королівського намісника. Там живе одна дівчина. Вона вважає мене гарним, мов Купідон. Завдяки їй я й дістав драбину. От вона! Присягаюся Магометовою Паскою! Бідолашна відчинила мені двері просто в самій сорочці.

— Добре, — нетерпляче перебив Клопен. — Але що ти збираєшся робити з цією драбиною?

Жеан хитро усміхнувся й ляснув пальцями, мов кастаньєтами. У цю мить він здавався справжнім героєм. На його голові був один із тих химерних шоломів XV століття, прикрашених страхітливими гребенями, які самою своєю подобою наводили жах на ворогів. Його шолом стирчав десятьма залізними вістрями, тож Жеан цілком міг би позмагатися за гомерівський епітет «десятисписний», яким було наділено корабель Нестора.

— Навіщо мені вона, величний королю Двору чудес? Бачите он той ряд статуй із такими дурнуватими обличчями над трьома порталами?

— Бачу. Ну і що?
— Це галерея французьких королів!
— І яке мені до цього діло? — буркнув Клопен.

— Зачекайте! Наприкінці тієї галереї є двері. Їх ніколи не замикають, лише засувають клямкою. Я вилізу туди по драбині — і вже буду всередині собору.

— Хлопче, першим піду я.
— Аж ніяк, друже! Драбину дістав я. Першим полізу теж я. Ви будете другим.
— Хай тебе Вельзевул задушить! — гаркнув похмурий Клопен. — Я не звик бути другим після когось.
— Тоді, Клопене, шукай собі іншу драбину!

І Жеан кинувся через площу, волочачи за собою драбину й гукаючи:

— За мною, хлопці!

За мить драбину вже встановили, притуливши до балюстради нижньої галереї над одним із бічних порталів. Натовп волоцюг вибухнув радісними вигуками й кинувся до неї.

Та Жеан відстояв своє право й першим ступив на щаблі. Підійматися було високо. Галерея французьких королів і тепер височіє приблизно на вісімнадцять метрів над бруківкою, а тоді її ще підносили одинадцять сходинок перед входом. Жеан поволі видирався вгору, бо важкі обладунки сковували кожен рух. Однією рукою він тримався за щаблі, другою стискав арбалет. Діставшись середини драбини, він кинув сумний погляд на загиблих волоцюг, чиї тіла вкривали сходи.

— Ех! — мовив він. — Оце вже справжня купа трупів, достойна п’ятої пісні «Іліади».

І поліз далі. За ним один за одним підіймалися волоцюги. На кожному щаблі стояла людина. У темряві цей довгий ланцюг закутих у залізо спин хвилями здіймався догори й нагадував величезного змія зі сталевою лускою, який повзе на собор. Жеан, що був його головою й весело посвистував, робив цю схожість майже цілковитою.

Нарешті школяр дістався балкона галереї й досить спритно перестрибнув через балюстраду. Вся волоцюзька братія внизу вибухнула оплесками й радісними криками. Та ледве він відчув себе володарем цієї висоти, як вигук радості завмер у нього на вустах. Він скам’янів.

За статуєю одного з королів, у самій темряві, стояв Квазімодо. Його єдине око палало. Ще до того, як другий нападник устиг перелізти через балюстраду, могутній горбань одним стрибком опинився біля вершини драбини.

Не промовивши жодного слова, він схопив обидві її тятиви своїми могутніми руками, легко відірвав їх від стіни, відхилив убік і кілька секунд тримав усю довгу, гнучку драбину, густо обліплену волоцюгами від самого низу до вершини. У натовпі здійнялися розпачливі крики. Навіть найвідчайдушніші зблідли від жаху.

Потім Квазімодо з надлюдською силою відкинув драбину назад. На мить вона зависла майже вертикально, ніби вагаючись, чи впасти. Потім захиталася. І раптом, описавши в повітрі страшну дугу, мов підйомний міст, у якого урвалися ланцюги, стрімко полетіла вниз разом із людьми. Вона врізалася в бруківку ще швидше, ніж падає розірваний міст. Пролунав один-єдиний величезний крик. Потім усе стихло. Лише кілька скалічених нещасних повільно виповзали з-під гори мертвих тіл.

Перші вигуки переможного захвату серед нападників змінилися глухим гомоном болю й люті. Квазімодо залишався незворушним. Спершись ліктями на балюстраду, він мовчки дивився вниз. Він нагадував стародавнього володаря з довгим волоссям, який спокійно спостерігає зі свого високого вікна за всім, що відбувається внизу.

Жеан Фролло тим часом опинився у вкрай небезпечному становищі. Він залишився сам на галереї поруч із грізним дзвонарем, відрізаний від своїх товаришів прямовисною стіною заввишки майже двадцять п’ять метрів. Поки Квазімодо розправлявся з драбиною, школяр кинувся до маленьких дверей, які, як він гадав, були відчинені. Даремно. Глухий, увійшовши на галерею, встиг замкнути їх за собою. Тоді Жеан сховався за статуєю одного з кам’яних королів. Він боявся навіть дихнути й перелякано дивився на жахливого горбаня. Він нагадував того необережного залицяльника, який, закохавшись у дружину доглядача звіринця, одного вечора поспішав на таємне побачення, переліз не через той мур і раптом опинився віч-на-віч із білим ведмедем.

Спершу глухий його не помічав. Та ось він повернув голову й раптом випростався. Він побачив школяра. Жеан приготувався до жорстокої сутички. Але Квазімодо не рушив із місця. Він лише стояв, дивлячись просто на нього.

— Ого! — промовив Жеан. — Чого це ти втупився в мене своїм єдиним сумним оком?

Говорячи це, він нишком заряджав арбалет.

— Квазімодо! — гукнув він. — Зараз я дам тобі нове прізвисько. Відтепер тебе зватимуть Сліпим!

Він вистрілив. Болт зі свистом пролетів повітрям і встромився горбаневі в ліву руку. Квазімодо навіть не здригнувся. Він спокійно поклав руку на стрілу, витягнув її з м’яза й так само незворушно переламав об своє могутнє коліно. Потім недбало впустив обидва уламки на камінь. Жеан уже не встиг випустити другу стрілу. Щойно болт тріснув навпіл, Квазімодо гучно видихнув, одним стрибком, мов велетенський коник-стрибунець, кинувся вперед і впав на школяра з такою силою, що його обладунки вдарилися об мур і сплющилися.

Тоді в напівтемряві, яку розтинали відблиски смолоскипів, усі стали свідками моторошного видовища.

Лівою рукою Квазімодо міцно стискав обидві руки Жеана. Той навіть не намагався вирватися — він уже зрозумів, що приречений. Правою рукою горбань почав мовчки, з холодною, лячною повільністю, одну за одною знімати з нього всі частини обладунків: меч, кинджали, шолом, панцир, наручі… Здавалося, ніби велетенська мавпа розколупує горіх. Шматок за шматком Квазімодо кидав собі під ноги залізну шкаралупу, що вкривала школяра.

Коли Жеан залишився без зброї, без обладунків, беззахисний і майже безпорадний у страшних руках горбаня, він навіть не намагався звернутися до глухого. Натомість зухвало розсміявся йому просто в обличчя. А потім із безтурботною відвагою шістнадцятирічного хлопця заспівав популярну тоді пісеньку:

Гарно вбране місто Камбре…
Та Марафен його пограбував…

Закінчити він не встиг. Усі побачили, як Квазімодо стоїть на краю галереї. Однією рукою він тримав Жеана за ноги. Мов із пращі, він кілька разів розкрутив його над безоднею. Наступної миті почувся глухий тріск — ніби порожня кістяна скринька розбилася об кам’яну стіну. Щось полетіло вниз. Під час падіння тіло зачепилося за виступ собору приблизно на третині висоти. Там і залишилося висіти. Зламане навпіл, із перебитим хребтом і розтрощеним черепом.

Серед волоцюг пролунав крик жаху.

— Помста! — заревів Клопен.

— До грабунку! — відповів натовп. — На приступ! На приступ!

І тоді вибухнув такий рев, у якому змішалися всі мови, усі говірки й усі голоси. Смерть бідолашного школяра ще більше розпалила нападників. Їх охопили сором і лють через те, що так довго їх стримував один-єдиний горбань. Гнів додав їм винахідливості. Звідкись з’явилися нові драбини. Запалали нові смолоскипи. За кілька хвилин Квазімодо з жахом побачив, як ця страхітлива людська мурашня лізе на приступ Нотр-Даму з усіх боків. Ті, хто не мав драбин, принесли мотузки з вузлами. У кого не було мотузок, дерлися вгору, чіпляючись за виступи кам’яного різьблення. Одні підтягувалися, тримаючись за лахміття інших. Зупинити цю живу хвилю вже було неможливо. Лють палала на їхніх спотворених обличчях. Землисті чола блищали від поту. Очі горіли шаленою ненавистю. Усі ці страшні гримаси й потворні лиця оточували Квазімодо.

Здавалося, ніби якийсь інший собор прислав на штурм Нотр-Даму всіх своїх Горгон, кам’яних псів, демонів і найхимерніших страховиськ. Живі чудовиська вкривали кам’яних чудовиськ фасаду.

Тим часом площа засяяла тисячами смолоскипів. Хаотична картина, яка ще мить тому ховалася в темряві, раптом спалахнула яскравим світлом. Площа перед собором палала вогнями, освітлюючи саме небо. Багаття, розкладене високо на галереї, усе ще горіло й було видно далеко над містом. Величезні обриси двох веж, що здіймалися над дахами Парижа, прорізали це сяйво величезною чорною тінню. Здавалося, прокинулося все місто. Десь удалині тужливо били набати. Волоцюги вили, задихалися, лаялися, дерлися вгору.

А Квазімодо, безсилий перед такою навалою ворогів, тремтячи за циганку й бачачи, як розлючені обличчя дедалі ближче підступають до його галереї, благав небеса про диво й у розпачі ламав собі руки.

V. ВІДЛЮДНИЙ ЗАКУТОК, ДЕ МОЛИВСЯ ЛЮДОВІК ФРАНЦУЗЬКИЙ

Читач, певно, ще пам’ятає, що за мить до того, як Квазімодо помітив нічну зграю волоцюг, він, вдивляючись у Париж із вершини своєї дзвіниці, бачив лише одне світло. Воно мерехтіло у вікні найвищого поверху похмурої високої будівлі біля брами Сен-Антуан. Тією будівлею була Бастилія. А тією зіркою — свічка Людовіка XI.

Людовік XI справді вже два дні перебував у Парижі. Післязавтра він мав повернутися до своєї фортеці Монтіль-ле-Тур. До свого доброго міста Парижа король навідувався рідко й ненадовго, бо не почувався тут достатньо захищеним: довкола було замало потаємних пасток, шибениць і шотландських лучників.

Цієї ночі він зупинився в Бастилії. Простора палата в Луврі — завбільшки п’ять квадратних туазів, із величезним каміном, прикрашеним дванадцятьма великими звірами й тринадцятьма пророками, та широким ліжком одинадцять на дванадцять футів — зовсім не припадала йому до душі. Серед цієї пишноти він почувався загубленим. Король із душею заможного міщанина значно більше любив Бастилію з її маленькою кімнаткою й вузьким ліжком. До того ж Бастилія була надійніше укріплена за Лувр.

Кімнатка, яку король обрав собі в цій знаменитій державній в’язниці, однак була доволі просторою й містилася на найвищому поверсі башточки, вбудованої в донжон. Це було кругле приміщення, стіни якого вкривали блискучі солом’яні мати. Стелю підтримували відкриті балки, оздоблені золотавими олов’яними ліліями, а проміжки між ними були розмальовані різнокольоровими візерунками. Нижню частину стін прикрашали розкішні дерев’яні панелі, всіяні білими олов’яними розетками й пофарбовані в яскравий зелений колір, виготовлений із рослинних барвників.

У кімнаті було лише одне вікно — високе стрілчасте, затягнуте латунною сіткою та захищене залізними ґратами. Світло крізь нього проникало тьмяно, адже віконниці були заповнені кольоровими шибками із гербами короля та королеви. Кожна така шибка коштувала двадцять два су.

До кімнати вели лише одні двері — нові, із приплюснутою аркою. Із середини вони були завішані килимом, а зовні захищені одним із тих дерев’яних ірландських ґанків — легких, майстерно різьблених споруд, які ще якихось сто п’ятдесят років тому можна було побачити біля багатьох старовинних будинків. «Хоч вони й спотворюють вигляд осель та захаращують простір, — із розпачем писав Соваль, — наші старі нізащо не хочуть їх позбуватися й уперто зберігають усупереч здоровому глузду».

У цій кімнаті не було майже нічого зі звичайних хатніх меблів: ні лав, ні козлів, ні ослонів, ні простих табуретів-скриньок, ні оздоблених різьбленням стільців на точених ніжках, які коштували по чотири су за штуку.

Єдиними меблями був розкішний складаний стілець із підлокітниками. Його дерев’яний каркас був розписаний трояндами на червоному тлі, сидіння обтягнуте червоним кордовським сап’яном, оздоблене довгою шовковою бахромою й усіяне безліччю золотих цвяшків. Те, що в кімнаті стояв лише один стілець, красномовно свідчило: право сидіти тут мав тільки один чоловік.

Поряд зі стільцем, біля самого вікна, стояв стіл, накритий килимом із зображенням птахів. На ньому лежали чорнильниця, забруднена чорнилом, кілька пергаментів, кілька гусячих пер і різьблений срібний келих. Трохи далі стояла жарівниця для зігрівання ніг і молитовний ослін, оббитий багряним оксамитом із золотими оздобами.

А в глибині кімнати — просте ліжко із жовтого й багряного дамасту, без позолоти та пишної облямівки, із зовсім невибагливою бахромою. Саме на цьому ліжку, уславленому тим, що на ньому Людовік XI проводив свої ночі — чи то в сні, чи в безсонні, — ще через двісті років можна було помилуватися в будинку одного державного радника. Його бачила стара пані Пілу, відома читачам роману «Кір» під ім’ям Арріцидії, або Живої Моралі.

Такою була кімната, яку називали «Відлюдний закуток, де молився пан Людовік Французький».

У ту мить, коли ми вводимо сюди читача, ця кімната потопаао в темряві. Від вечірнього дзвону минула вже година, ніч остаточно огорнула місто, і лише тремтливий вогник воскової свічки, поставленої на стіл, освітлював п’ятьох людей, що по-різному розташувалися в кімнаті.

Першим, на кого падало світло, був вельможа, розкішно вбраний у багряні штани й камзол із срібними смугами, поверх яких мав короткий плащ із золототканої тканини, прикрашений чорними візерунками та широкими наплічниками. У складках цього блискучого вбрання світло ніби переливалося живим полум’ям. На грудях у нього було вишите різнокольорове родове знамено: кроквоподібний знак і олень, що йде. Праворуч герб обрамляла оливкова гілка, ліворуч — оленячий ріг. При боці вельможі висів дорогий кинджал. Його позолочене руків’я було витончено оздоблене у вигляді лицарського нашоломника, увінчаного графською короною. Обличчя цього чоловіка видавалося суворим, постава — гордовитою, голова була високо піднята. Перший погляд помічав у ньому пиху, другий — хитрість.

Він стояв із непокритою головою, тримаючи в руках довгий пергамент, позаду крісла, на якому сидів, незграбно зігнувшись удвоє, із колінами, закинутими одне на одне, та ліктем, спертися на стіл, чоловік у вкрай убогому вбранні.

Уявіть собі: на розкішному сидінні з кордовської шкіри лежать дві викривлені колінні чашечки, худі ноги, прикриті бідними чорними вовняними панчохами, тулуб, загорнутий у грубий полотняний верхній одяг із хутром, у якому шкіри було значно більше, ніж самого хутра. А довершував цей жалюгідний вигляд старий, засмальцьований капелюх із найдешевшого чорного сукна, облямований шнурком із маленьких свинцевих фігурок.

Ось і все, що можна було розгледіти в сидячому чоловікові, не рахуючи брудної шапочки, з-під якої ледве вибивалося кілька волосин. Голова його була так низько схилена до грудей, що обличчя губилося в тіні. Лише кінчик носа, на який падав вузенький промінь світла, виринав із темряви. Судячи з нього, ніс мав бути довгим. За худою, зморшкуватою рукою легко було впізнати старого. Це був Людовік XI.

На невеликій відстані позаду них, стиха перемовляючись, стояли двоє чоловіків, убраних за фламандською модою. Вони не настільки губилися в темряві, щоб той, хто був присутній на виставі містерії Ґренгуара, не впізнав у них двох головних фламандських посланців — Ґійома Рима, проникливого пенсіонарія Ґента, і Жака Коппеноля, уславленого панчішника. Читач пам’ятає, що обидва вони були втягнуті в таємні політичні справи Людовіка XI.

Нарешті, в самому кутку біля дверей, нерухомо, мов статуя, стояв кремезний чоловік із дужими руками й ногами. На ньому був військовий обладунок і гербовий плащ. Його квадратне обличчя з виряченими очима, величезним ротом, широкими пасмами гладкого волосся, що закривали вуха, та низьким чолом водночас нагадувало і собаку, і тигра.

Усі стояли з непокритими головами, окрім короля.

Вельможа, що стояв біля короля, читав йому вголос довгий документ, схожий на службову доповідь. Його величність, здавалося, уважно слухав. Тим часом двоє фламандців перешіптувалися.

— Хрестом Божим присягаю! — пробурмотів Коппеноль. — Я вже втомився стояти. Невже тут немає жодного стільця?

Рим мовчки заперечно похитав головою й ледь усміхнувся.

— Хрестом Божим! — знову прошепотів Коппеноль, ледве стримуючи невдоволення. — Так і кортить сісти просто на підлогу, схрестивши ноги, як я звик сидіти у своїй майстерні.

— Навіть не думайте про це, метре Жаку!

— Он як, метре Гійоме! То тут можна лише стояти?

— Або стояти навколішки, — тихо відповів Рим.

У цю мить пролунав голос короля. Обидва одразу замовкли.

— П’ятдесят су на одяг для наших слуг і дванадцять ліврів на плащі для писарів королівської канцелярії! Чудово! Лийте золото бочками! Ви збожеволіли, Олів’є?

Промовляючи це, старий підвів голову. На його шиї блиснув золотий ланцюг ордена Святого Михаїла. Світло свічки чітко освітило його виснажений і похмурий профіль. Він різко вихопив папери з рук придворного.

— Ви нас розорите! — вигукнув він, швидко перегортаючи сторінки. — Що це таке? Навіщо нам такий неймовірно роздутий двір? Два капелани по десять ліврів на місяць кожному, ще й церковний писар за сто су! Камердинер — дев’яносто ліврів на рік! Чотири кухонні зброєносці — по сто двадцять ліврів кожен! Окремо кухар для рожна, кухар для овочів, соусник, головний кухар, доглядач зброї, двоє слуг, що доглядають ліжка, — кожному по десять ліврів щомісяця! Двоє кухонних хлопчаків — по вісім ліврів! Конюх із двома помічниками — двадцять чотири ліври на місяць! Носій, пиріжник, пекар, двоє візників — кожному по шістдесят ліврів на рік! Коваль — сто двадцять ліврів! Скарбник королівської скарбниці — тисяча двісті ліврів! Контролер — п’ятсот! Та хіба все перелічиш? Це якесь безумство! Платня нашим слугам грабує Францію! За таких витрат розплавиться все золото Лувру! Доведеться продавати срібний посуд! А наступного року, якщо Господь і Пресвята Діва, — тут він підняв капелюха, — подарують нам життя, то питимемо свої відвари вже з олов’яних кухлів!

Промовивши це, він мимохідь поглянув на срібний кубок, що виблискував на столі. Потім закашлявся й повів далі:

— Пане Олів’є, володарі великих держав — королі та імператори — не повинні дозволяти розкошам укорінюватися у своїх палацах, бо звідти ця зараза поширюється по всій країні. Тож, пане Олів’є, добре запам’ятайте: наші витрати зростають щороку. І це нам зовсім не до вподоби. Подумати тільки, до сімдесят дев’ятого року вони не перевищували тридцяти шести тисяч ліврів. У вісімдесятому досягли сорока трьох тисяч шістсот дев’ятнадцяти, — я пам’ятаю цю цифру напам’ять, — у вісімдесят першому — шістдесяти шести тисяч шестисот вісімдесяти, а цього року, присягаюся власним життям, вони сягнуть вісімдесяти тисяч! За чотири роки — удвічі більше! Це жахливо!

Він замовк, важко переводячи подих, а тоді знову вибухнув:

— Довкола мене самі люди, які гладшають від моєї худорлявості! Ви висмоктуєте з мене золото всіма порами!

Усі мовчали. Це був один із тих нападів гніву, які краще перечекати. Король вів далі:

— І ще ця латинська петиція від французької знаті, щоб ми відновили те, що вони називають великими придворними посадами! Авжеж, великі посади! Такі великі, що розчавлюють державу! Панове! Ви дорікаєте, ніби я не справжній король, бо правлю dapifero nullo, buticulario nullo — без великого стольника й без великого чашника! Ну що ж, хай Господь буде свідком, ми ще покажемо вам, чи не король ми!

Тут він усміхнувся, відчувши власну силу, і його гнів трохи вщух. Потім він звернувся до фламандців:

— Бачите, куме Гійоме? Великий стольник, великий чашник, великий камергер, великий сенешаль — усі вони не варті й найпростішого слуги. Запам’ятайте це, куме Коппенолю: від них немає жодної користі. Стоячи без діла довкола короля, вони нагадують мені чотирьох євангелістів, що прикрашають циферблат великого годинника Палацу, який нещодавно відновив Філіп Брій. Вони позолочені, але часу не показують, а стрілка чудово обходиться й без них.

Він на мить замислився, похитав старою головою й додав:

— Ох, ох! Присягаюся Пресвятою Дівою, я не Філіп Брій і не збираюся заново золотити великих васалів. Я поділяю думку короля Едуарда: бережіть народ і винищуйте вельмож. — Продовжуй, Олів’є.

Чоловік, до якого король звернувся на ім’я Олів’є, взяв із його рук зошит і знову почав читати вголос:

— «…Адамові Тенону, службовцю, який відповідає за печатки прево Парижа, — за виготовлення, різьблення та карбування нових печаток, оскільки старі через давність і зношеність уже не могли належно служити, — дванадцять паризьких ліврів.

«Ґійомові Фреру — чотири паризькі ліври й чотири су за працю та догляд за голубами у двох голубниках палацу Турнель протягом січня, лютого й березня цього року; для цього було витрачено сім сестьє ячменю.

«Одному францисканському ченцеві — за сповідь засудженого злочинця — чотири паризькі су.»

Король мовчки слухав. Час від часу він кашляв, тоді підносив срібний келих до губ, відпивав ковток і кривився від смаку.

— «У цьому році за наказом суду на паризьких перехрестях під звуки сурми було оголошено п’ятдесят шість королівських указів. Видатки підлягають оплаті.

«За розкопки й пошуки в різних місцях Парижа та за його межами скарбів, які, за чутками, були там заховані, але так нічого й не знайдено, — сорок п’ять паризьких ліврів.»

— Закопати екю, щоб відкопати су, — буркнув король.

Олів’є читав далі:

— «…За встановлення в палаці Турнель шести шибок із білого скла біля залізної клітки — тринадцять су.
«За виготовлення й доставлення, за наказом короля, у день військового огляду чотирьох гербових щитів із гербом його величності, прикрашених по краях вінками з троянд, — шість ліврів.
«За дві нові холоші рукавів до старого королівського камзола — двадцять су.
«За коробочку мастила для змащування королівських чобіт — п’ятнадцять деньє.
«За новий хлів для чорних королівських свиней — тридцять паризьких ліврів.
«За різні перегородки, дошки та засуви, зроблені для утримання левів біля монастиря Сен-Поль, — двадцять два ліври.»

— Недешево обходяться ці звірі, — зауважив Людовік XI. — Та нічого, така вже королівська велич. Там є один великий рудий лев — дуже він мені до вподоби, кумедна тварина. Ви його бачили, пане Гійоме?

Він, не чекаючи відповіді, продовжив:

— Володарям личить тримати таких дивовижних створінь. Нам, королям, собаки мають бути левами, а коти — тиграми. Великому становищу належать великі символи. За часів язичницького Юпітера народ приносив до храмів по сто биків і сто овець, а імператори дарували по сто левів і сто орлів. Це було грізно й велично. Французькі королі завжди любили, щоб біля їхнього трону лунало левове ревіння. Втім, належить визнати: я витрачаю на своїх левів, ведмедів, слонів і леопардів значно менше, ніж вони, та й утримую їх куди скромніше.

Потім він усміхнувся:

— Продовжуйте, пане Олів’є. Я сказав це для наших друзів-фламандців.

Ґійом Рим низько вклонився, тоді як Коппеноль із його суворою фізіономією сам скидався на одного з тих ведмедів, про яких щойно згадував король. Людовік цього навіть не помітив. Він саме пригубив із келиха, але відразу ж сплюнув напій.

— Пхе! Яка ж гидка ця мікстура!

Читець вів далі:

— «На утримання одного пішого волоцюги, який уже шість місяців сидить під замком у камері при міській живодерні, доки буде вирішено, що з ним робити, — шість ліврів і чотири су.»

— Що це таке? — урвав його король. — Годувати того, кого належить повісити? Присягаюся Богом, більше жодного су на таку годівлю я не дам! Олів’є, домовтеся про це з паном д’Естутвілем, і ще сьогодні ж приготуйте цьому молодикові весілля із шибеницею. Продовжуйте.

Олів’є позначив цей рядок великим пальцем і читав далі:

— «Анріє Кузену, головному паризькому катові, — шістдесят паризьких су, призначених йому за розпорядженням прево Парижа для придбання нового великого меча з широким лезом, призначеного для страти та обезголовлення осіб, засуджених судом за свої злочини; також на виготовлення піхов і всього необхідного до нього; крім того, на лагодження старого меча, який тріснув і затупився під час страти месира Людовіка Люксембурзького, як про це докладніше зазначено…»

Король перебив його: — Досить. Цю суму я затверджую з превеликою охотою. Ось на чому я ніколи не шкодую грошей. Про такі витрати мені не доводилося жалкувати.

Він коротко махнув рукою.

— Далі.

— «За виготовлення нової великої клітки…»

— Ага! — мовив король, міцно вхопившись обома руками за підлокітники свого крісла. — Я ж знав, що недаремно приїхав до цієї Бастилії. Зачекайте, пане Олів’є. Я сам хочу оглянути клітку. А ви тим часом читайте мені кошторис її спорудження. Панове фламандці, ходімо подивимося. Це варте уваги.

Він підвівся, сперся на руку свого співрозмовника, дав знак чоловікові, який нерухомо стояв біля дверей, іти попереду, а двом фламандцям — рушати слідом, після чого вийшов із кімнати.

Біля виходу до королівського гурту приєдналися важко озброєні воїни в залізних обладунках і юні пажі зі смолоскипами. Вони якийсь час ішли похмурим донжоном, пронизаним сходами й вузькими коридорами, що пролягали навіть усередині товстих мурів. Попереду крокував комендант Бастилії, наказуючи відчиняти всі двері перед старим, хворобливим, зігнутим королем, який дорогою безперестанку кашляв. Біля кожних дверей усім доводилося схиляти голову, окрім самого старого, уже й без того зігнутого тягарем літ.

— Гм! — бурмотів він своїми беззубими яснами. — Ми вже майже біля брами до могили. Перед низькими дверима кожен мусить зігнутися.

Нарешті, подолавши останні двері, обвішані такою кількістю замків, що їх відчиняли добрих чверть години, вони ввійшли до високої просторої зали зі стрілчастим склепінням. У світлі смолоскипів посеред неї височів масивний куб із каменю, дерева та заліза. Усередині він був порожнистий. Це була одна зі знаменитих в’язничних кліток для державних злочинців, які називали «королівськими донечками». У стінах виднілися двоє чи троє крихітних віконець, так густо затягнутих товстими залізними ґратами, що скла за ними майже не було видно. Дверима слугувала велика плоска кам’яна плита, подібна до тих, якими закривають гробниці. Такі двері відчиняють лише один раз — щоб увійти. Щоправда, тут похованцем була жива людина.

Король повільно обходив страшну споруду, уважно її розглядаючи, тоді як пан Олів’є, крокуючи слідом, уголос читав звіт:

— «За спорудження нової великої дерев’яної клітки з товстих дубових колод, балок і поперечин, завдовжки дев’ять футів, завширшки вісім футів і заввишки сім футів між двома настилами; скріпленої великими залізними болтами та встановленої в одній із веж фортеці Сен-Антуан, куди за наказом нашого государя-короля переведено в’язня, що раніше утримувався в старій, ветхій і напівзруйнованій клітці.
«На спорудження цієї нової клітки використано дев’яносто шість горизонтальних колод, п’ятдесят дві вертикальні балки, десять триметрових поперечин; дев’ятнадцять теслярів протягом двадцяти днів обтесували, обробляли й встановлювали деревину на подвір’ї Бастилії…»

— Непоганий дуб, — сказав король, стукнувши кулаком по дерев’яному каркасу.

Олів’є читав далі:

— «…Для цієї клітки використано двісті двадцять великих залізних болтів завдовжки дев’ять і вісім футів, а також інші, коротші; разом із шайбами, накладками та кріпленнями вони важили три тисячі сімсот тридцять п’ять фунтів заліза. Крім того, було виготовлено вісім великих залізних кутників для закріплення клітки, а також скоби й цвяхи загальною вагою двісті вісімнадцять фунтів, не рахуючи залізних ґрат на вікнах кімнати, залізних смуг на дверях та інших необхідних деталей…»

— Чимало ж заліза, — мовив король, — щоб утримати в неволі легковажний людський розум!

— «…Загальна вартість становить триста сімнадцять ліврів, п’ять су і сім деньє.»

— Присягаюся Богом! — вигукнув король.

Щойно пролунала ця улюблена клятва Людовіка XI, як із глибини клітки долинув якийсь рух. Загриміли ланцюги, дряпаючи дерев’яну підлогу, а тоді почувся слабкий голос, ніби з могили:

— Государю!.. Государю!.. Змилуйтеся!

Того, хто говорив, видно не було.

— Триста сімнадцять ліврів, п’ять су і сім деньє! — повторив Людовік XI.

Жалібний голос із клітки примусив здригнутися всіх присутніх, навіть самого пана Олів’є. Лише король ніби зовсім його не почув. За його наказом Олів’є читав далі, а його величність так само незворушно оглядала клітку.

— «…Крім того, мулярові, який пробив отвори для встановлення ґрат на вікнах і зміцнив підлогу кімнати, бо звичайна підлога не витримала б ваги клітки, виплачено двадцять сім паризьких ліврів і чотирнадцять су…»

Голос із клітки знову благально озвався:

— Змилуйтеся, государю! Клянуся, це кардинал Анжерський учинив зраду, а не я!
— Муляр бере дорого, — спокійно зауважив король. — Продовжуйте, Олів’є.

Олів’є слухняно читав далі:

— «…Столярові — за виготовлення вікон, лежака, відхожого стільця та інших необхідних речей — двадцять паризьких ліврів і два су…»

Голос не вмовкав:

— Государю! Невже ви мене не вислухаєте? Присягаюся вам, це не я написав того листа монсеньйорові Ґієнському — це зробив кардинал Балю!

— Столяр теж недешевий, — холодно мовив король. — Це вже все?
— Ні, государю.  «…Скляреві за шибки для цієї кімнати — сорок шість су і вісім деньє.»

— Змилуйтеся, государю! Хіба замало того, що все моє майно віддали моїм суддям, срібний посуд — панові де Торсі, бібліотеку — магістрові П’єрові Доріолю, килими — губернаторові Руссільйону? Я невинний! Уже чотирнадцять років я тремчу від холоду в цій залізній клітці. Змилуйтеся, государю! Господь воздасть вам за це на небесах.

— Пане Олів’є, — запитав король, — яка остаточна сума?

— Триста шістдесят сім паризьких ліврів, вісім су і три деньє.

— Пресвята Діво! — вигукнув король. — Та це ж неймовірно дорога клітка!

Він вихопив кошторис із рук пана Олів’є й почав сам перераховувати витрати, загинаючи пальці та по черзі переводячи погляд із паперу на клітку. Тим часом ізсередини долинали ридання в’язня. У темряві вони звучали моторошно. Присутні блідли й мовчки переглядалися.

— Уже чотирнадцять років, государю! Чотирнадцять років! Від квітня тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року. Заради Пресвятої Богородиці, государю, вислухайте мене! Увесь цей час ви насолоджувалися сонячним теплом, а я, нещасний, невже вже ніколи не побачу денного світла? Змилуйтеся, государю! Будьте милосердні. Милість — найкраща чеснота короля, вона здатна приборкати навіть найпалкіший гнів. Невже ваша величність гадає, що в смертну годину найбільшою втіхою для короля буде думка, ніби він не залишив без кари жодної образи? До того ж, государю, я не зраджував вас! Це зробив пан Анжерський. А на нозі в мене такий важкий ланцюг, із величезною залізною кулею на кінці, набагато важчою, ніж потрібно. Ох, государю, змилуйтеся наді мною!

— Олів’є, — сказав король, похитавши головою, — бачу, що тут бочку гіпсу пораховано по двадцять су, хоча вона коштує лише дванадцять. Переробіть цей кошторис.

Він повернувся спиною до клітки й рушив до виходу.

Нещасний бранець, почувши, як віддаляються смолоскипи й стихають кроки, зрозумів, що король іде.

— Государю! Государю! — закричав він у розпачі.

Двері зачинилися.

Він більше нічого не бачив. До нього долинув лише хрипкий голос воротаря, який насмішкувато проспівав:

Пан Жан Балю
Втратив уже
Свої єпископства.
А пан Верденський
Не має тепер
Жодного — всі пропали.

Король мовчки повертався до свого усамітнення. Почет ішов слідом, приголомшений останніми стогонами приреченого. Раптом його величність обернувся до коменданта Бастилії.

— До речі, — мовив він, — хіба в тій клітці хтось сидить?

— Їй-богу, государю! — здивовано відповів комендант. — Авжеж.

— Хто саме?

— Пан єпископ Верденський.

Король знав це краще за будь-кого, а запитання було одним з його дивацтв.

— А-а! — промовив він із таким щирим виглядом, ніби лише тепер про це згадав. — Ґійом де Гаранкур, приятель пана кардинала Ла Балю. Добродушний єпископ!

За кілька хвилин двері королівського усамітнення знову відчинилися, а потім зачинилися за тими п’ятьма людьми, яких читач бачив тут на початку розділу. Усі повернулися на свої місця, поновили тихі розмови й зайняли попередні пози.

Поки король був відсутній, на його стіл поклали кілька депеш. Він власноруч зламав печатки й швидко переглянув одну за одною.

Потім покликав пана Олів’є, який, очевидно, виконував при ньому обов’язки міністра, жестом наказав узяти перо й, не відкриваючи змісту листів, почав тихим голосом диктувати відповіді. Олів’є записував їх, незручно стоячи навколішки біля столу.

Ґійом Рим уважно спостерігав.

Король говорив так тихо, що фламандці майже нічого не могли розчути. До них долинали лише окремі уривки фраз, позбавлені зрозумілого зв’язку:
— …Родючі землі підтримувати торгівлею, безплідні — ремеслами…
— …Показати англійським вельможам наші чотири бомбарди: «Лондон», «Брабант», «Бурк-ан-Бресс» і «Сен-Омер»…
— …Артилерія зробила війну значно розумнішою…
— …Панові де Брессюїру, нашому другові…
— …Війська неможливо утримувати без податків…
…і так далі.

Одного разу він заговорив голосніше:

— Присягаюся Богом! Король Сицилії запечатує свої листи жовтим воском, як король Франції. Можливо, ми помиляємося, дозволяючи йому це. Мій славний кузен Бургундський не надавав гербів на червоному полі. Велич правлячих домів тримається на непорушності їхніх привілеїв. Запишіть це, куме Олів’є.

Трохи згодом він знову озвався:

— Ого! Яке довге послання! Чого ж цього разу вимагає від нас наш брат-імператор?

Пробігаючи очима листа, він раз у раз переривав читання вигуками:

— Авжеж! Німецькі землі такі великі й могутні, що в це важко повірити. Та ми не забуваємо старого прислів’я: «Найкраще графство — Фландрія, найкраще герцогство — Мілан, а найкраще королівство — Франція».
Він підвів очі й звернувся до гостей:
— Чи не так, панове фламандці?

Цього разу Коппеноль уклонився разом із Ґійомом Римом. Патріотичні почуття старого панчішника були приємно потішені.

Остання депеша змусила Людовіка XI насупити брови.

— Що це таке? — вигукнув він. — Скарги й нарікання на наші гарнізони в Пікардії! Олів’є, негайно пишіть панові маршалу де Руо. Що військова дисципліна занепадає.  Що жандарми королівських рот, шляхтичі, покликані до війська, вільні лучники й швейцарські найманці чинять незліченні кривди простим людям.  Що вояки не задовольняються тим, що знаходять у селянських оселях, а ще й примушують господарів під ударами палиць або алебард ходити до міста по вино, рибу, прянощі та інші дорогі товари. Що королю про це відомо.  Що ми маємо намір захистити наш народ від утисків, крадіжок і грабунків.  Що така наша воля, присягаюся Пресвятою Дівою!  Що, крім того, нам зовсім не до вподоби, коли якийсь музика, цирульник чи військовий слуга вдягається, мов князь, у оксамит, шовкові тканини й золоті персні. Що подібна марнославність огидна Богові.  Що ми самі, хоча й належимо до дворянства, задовольняємося суконним камзолом із тканини по шістнадцять су за паризький лікоть.  Що й панове гульвіси цілком можуть вдягатися так само скромно.  Надішліть і накажіть.  Панові де Руо, нашому другові… Гаразд!

Він диктував листа вголос, уривчасто й владно. Саме коли король закінчив, двері раптом розчинилися, і до кімнати, ледь переводячи подих, увірвався новий чоловік.

— Государю! Государю! У Парижі спалахнув народний заколот!

Суворе обличчя Людовіка XI на мить сіпнулося. Але хвиля хвилювання промайнула так само швидко, як блискавка. Він одразу опанував себе й спокійно, навіть холодно, промовив:

— Куме Жаку, ви входите надто вже стрімко.

— Государю! Государю! Повстання! — задихаючись, повторив кум Жак.

Король підвівся, різко схопив його за руку й, кинувши косий погляд на фламандців, прошепотів так, щоб почув лише той:

— Мовчи. Або говори тихіше.

Новоприбулий зрозумів натяк і почав пошепки схвильовано доповідати. Король вислуховував його незворушно. Тим часом Ґійом Рим звернув увагу Коппеноля на вигляд прибульця: хутряну каптуру, коротку епітогу та чорну оксамитову мантію — вбрання, що виказувало голову Палати рахунків.

Ледь той устиг закінчити пояснення, як Людовік XI раптом голосно розсміявся.

— Та годі! Говоріть уголос, куме Куатьє! Чого це ви так шепочете? Пресвята Діва знає, що ми не маємо жодних таємниць від наших добрих фламандських друзів.

— Але, государю…
— Кажіть голосно!
«Кум Куатьє» занімів від подиву.

— Отже, — продовжив король, — говоріть, пане. Ви кажете, що в нашому доброму місті Парижі стався народний заколот?

— Так, государю.

— І, якщо я правильно зрозумів, натовп прямує проти пана Палацового судді?

— Схоже на те, — відповів кум Жак, затинаючись, усе ще не оговтавшись від несподіваної й незрозумілої зміни в настрої короля.

Людовік XI запитав далі:

— Де міська варта зустріла натовп?

— Він рухався від Великого двору волоцюг до мосту Міняйл. Я сам натрапив на нього дорогою сюди, коли поспішав виконати наказ вашої величності. Чув, як дехто кричав:

— Геть головного палацового суддю!
— І які ж вони мають до нього претензії?
— Та він їхній сеньйор, государю.
— Справді?

— Так. Це волоцюги з Двору Чудес. Вони вже давно скаржаться на суддю, бо є його васалами. Не хочуть визнавати його ні своїм суддею, ні як збирача шляхового мита.

— Он воно як! — відповів король із усмішкою задоволення, яку даремно намагався приховати.

— У всіх своїх скаргах до парламенту, — продовжив кум Жак, — вони стверджують, що визнають лише двох володарів: вашу величність і свого Бога, який, здається мені, є самим дияволом.

— Гм, гм! — мовив король.

Він потирав руки. На його обличчі сяяла та внутрішня, стримана усмішка, яку неможливо приховати. Хоч іноді він і намагався знову надати собі серйозного вигляду, радість усе одно проступала назовні. Ніхто не міг збагнути причини цього веселого настрою — навіть сам пан Олів’є. Король кілька митей мовчав, удаючи замисленість, хоча виглядав цілком задоволеним. Потім раптом запитав:

— Їх багато?
— Так, государю, дуже багато.
— Скільки?
— Щонайменше шість тисяч.

Король не зміг стриматися й вигукнув: “Чудово!”
І відразу додав:
— Вони озброєні?
— Так. У них коси, списи, аркебузи, кирки… Усіляка дуже небезпечна зброя.

Король анітрохи не занепокоївся, почувши про таку силу озброєного натовпу.

Кум Жак вважав за потрібне додати:

— Якщо ваша величність негайно не пошле допомогу судді, він загине.

— Пошлемо, — відповів король із удавано серйозним виглядом. — Авжеж, неодмінно пошлемо. Пан палацовий суддя — наш друг. Шість тисяч! Завзяті хлопці. Сміливості їм не бракує, і це нас дуже обурює. Але цієї ночі біля нас небагато війська. Ми встигнемо надіслати й завтра вранці.

Кум Жак аж сплеснув руками.

— Просто зараз, государю! До ранку вони двадцять разів устигнуть розграбувати приміщення суду, сплюндрувати володіння й повісити самого суддю. Заради Бога, государю, пошліть допомогу ще сьогодні!

Король пильно глянув йому в очі.
— Я сказав: завтра вранці.

То був один із тих поглядів, на які не заперечують. Після короткої мовчанки Людовік XI знову заговорив:

— Куме Жаку, ви повинні це знати. Якою була… — він урвав себе. — …які тепер феодальні права судді Палацу правосуддя?

— Государю, палацовий суддя має владу над вулицею Каландр до вулиці Ербері, площею Святого Мішеля, місцевістю, яку в народі називають Мюро, біля церкви Нотр-Дам-де-Шан, — тут Людовік XI трохи підняв край свого капелюха, — а також над тринадцятьма маєтками, Двором Чудес, лепрозорієм, що зветься Передмістям, і всією дорогою, яка починається від цього лепрозорію й тягнеться до брами Святого Якова. На всіх цих землях він  користується правом збирати шляхове мито і є єдиним вершителем правосуддя і повним володарем.

— Он як! — промовив король, почухавши ліве вухо правою рукою. — Чималий шматок мого міста! Виходить, пан суддя був королем усього цього?

Цього разу він уже не виправився. Замислено, ніби розмовляючи сам із собою, він провадив:

— Обережніше, пане суддя! Добрий шматок нашого Парижа був у ваших зубах.

Раптом він вибухнув:

— Присягаюся Богом! Що це за люди, які вважають себе наглядачами шляхів, суддями, сеньйорами й господарями в нашому королівстві? У кожного — своє мито на кожному кроці, свій суд і свій кат на кожному перехресті! Через це француз бачить стільки королів, скільки бачить шибениць, так само як грек колись вірив, що богів стільки, скільки джерел, а перс — скільки зірок на небі! Їй-богу, це неподобство! Ця плутанина мені остогидла! Хотів би я знати, чи Божою волею є те, що в Парижі існує ще якийсь наглядач шляхів, окрім короля, ще якийсь суд, окрім нашого парламенту, ще якийсь імператор у цьому королівстві, окрім нас! Присягаюся своєю душею, настане день, коли у Франції буде лише один король, один сеньйор, один суддя і один кат, так само як на небесах є лише один Бог!

Він знову трохи підняв капелюха й, усе ще поринувши у свої думки, заговорив тоном мисливця, який нацьковує своїх псів:

— Молодець, мій народе! Сміливіше! Ламай цих удаваних сеньйорів! Роби свою справу! Вперед! Грабуй їх! Вішай! Розорюй! А-а, ви хочете бути королями, панове? Ну ж бо, народе! Вперед!

Тут він раптом урвався, прикусив губу, ніби бажаючи стримати наполовину висловлену думку, що мало не вирвалася назовні. Потім уважно й проникливо подивився на кожного з п’ятьох, хто був поруч. Раптом схопив капелюха обома руками, подивився на нього й промовив:

— Ох, я б тебе спалив, якби ти знав, що в мене на думці!

Потім знову обвів присутніх настороженим, пильним поглядом лиса, що нишком повертається до своєї нори.

— Та байдуже. Ми все-таки допоможемо панові судді. На жаль, зараз тут замало війська, щоб упоратися з таким натовпом. Доведеться чекати до завтра. Тоді в місті буде наведено лад, а всіх, кого схоплять, без зайвих церемоній повісять.

— До речі, государю, — сказав кум Куатьє, — у першому хвилюванні я забув доповісти: міська варта схопила двох відсталих від натовпу. Якщо ваша величність бажає їх побачити, вони тут.

— Чи бажаю? — вигукнув король. — Як це так? Присягаюся Богом, і ти міг забути про таке? Олів’є, мерщій! Приведи їх!

Пан Олів’є вийшов і за мить повернувся з двома полоненими, яких оточували королівські лучники. Перший мав велике, безглузде, п’яне й розгублене обличчя. Він був убраний у лахміття, кульгав, волочачи ногу й важко згинаючи коліно. Другий був блідий, із дивною усмішкою на вустах. Читач уже знає це обличчя.

Король мовчки кілька хвилин розглядав полонених, а потім раптом звернувся до першого:

— Як тебе звати?
— Жефруа Пенсбурд.
— Чим заробляєш на життя?
— Я волоцюга.
— Що ти збирався робити під час цього клятого заколоту?

Волоцюга подивився на короля й тупо похитав руками. То була одна з тих невдалих голів, у яких розумові так само тісно, як світлу під ковпаком для гасіння свічки.

— Не знаю, — відповів він. — Усі йшли. І я йшов.
— Хіба ви не збиралися напасти на вашого сеньйора, палацового суддю, і пограбувати його?
— Знаю тільки, що мали щось забрати в когось. Більше нічого.

Один із вояків показав королю серп, відібраний у волоцюги.

— Впізнаєш цю зброю? — запитав король.
— Так. Це мій серп. Я виноградар.
— А цього чоловіка знаєш? — додав Людовік XI, показуючи на другого полоненого. — Він був із тобою?
— Ні. Не знаю його.
— Досить, — сказав король.

Потім він кивнув пальцем до мовчазного чоловіка, який нерухомо стояв біля дверей і на якого читач уже звернув увагу.

— Куме Трістане, ось людина для вас.

Трістан-відлюдник мовчки вклонився. Він тихо віддав наказ двом лучникам, і вони повели бідолашного волоцюгу.

Тим часом король підійшов до другого полоненого, який рясно вкрився потом.

— Твоє ім’я?
— Государю, П’єр Ґренгуар.
— Ремесло?
— Філософ, государю.
— Як ти насмілився, негіднику, разом із бунтівниками нападати на нашого друга, пана палацового суддю? І що ти можеш сказати про цей народний заколот?
— Государю, я не брав у ньому участі.
— Як це? Хіба міська варта не схопила тебе серед цього наброду?

— Ні, государю. Це непорозуміння. Нещасливий випадок. Я пишу трагедії. Благаю вашу величність вислухати мене. Я поет. Люди мого ремесла схильні вночі блукати вулицями, поринувши у свої думки. Сьогодні я просто проходив повз. Мене затримали випадково. Я ні в чому не винен і не маю жодного стосунку до цього заколоту. Ваша величність самі бачите: той волоцюга навіть не впізнав мене. Заклинаю вас…

— Замовкни! — перебив його король, відпиваючи ковток своєї мікстури. — Від твого базікання голова болить.

Трістан-відлюдник ступив уперед і, показавши на Ґренгуара пальцем, запитав:

— Государю, а цього теж можна повісити?

Це були перші слова, які він промовив.

— Пф! — недбало кинув король. — Не бачу жодної перешкоди.

— А я бачу, і ще яку! — вигукнув Ґренгуар.

Наш філософ у ту мить був зеленіший за недозрілу оливку. Побачивши холодне й байдужне обличчя короля, він зрозумів, що врятувати його може лише найпалкіше благання. Він упав до ніг Людовіка XI й у розпачі заговорив, розмахуючи руками:

— Государю! Ваша величність нехай зволить вислухати мене! Не вражайте громом таку нікчемну істоту, як я. Небесна блискавка не б’є по салатному листку. Государю, ви — могутній і славний володар. Змилуйтеся над бідною чесною людиною, якій так само важко здійняти заколот, як крижині висікти іскру. Найласкавіший государю, милосердя — чеснота, гідна і лева, і короля. Суворість лише озлоблює людські душі. Пориви холодного вітру не примусять подорожнього скинути плащ, а сонце, поступово зігріваючи його своїми променями, змусить залишитися навіть у самій сорочці. Государю, ви — те сонце!
Запевняю вас, мій всемилостивий володар, я не волоцюга, не розбійник і не заколотник. Бунти й грабунок — не супутники Аполлона. Я ніколи добровільно не кинувся б у ті хмари, з яких вибухають заколоти. Я — вірний підданий вашої величності. Як чоловік ревнує честь своєї дружини, як син любить батька, так і добрий васал повинен берегти славу свого короля, дбати про честь його дому й віддано служити йому. Будь-яке інше почуття було б лише безумством. Ось такі, государю, мої державні засади.
Тому не судіть мене як бунтівника й грабіжника лише через те, що мій одяг протерся на ліктях. Якщо ви подаруєте мені життя, я протру його вже на колінах, молячись Богові за вас щоранку й щовечора.
Так, я не багатий. Ба більше — я бідний. Але хіба бідність є злочином? У цьому немає моєї вини. Усім відомо, що великі статки не здобуваються літературою, і навіть найученіші люди нерідко мерзнуть узимку без дров. Лише правники загрібають усе зерно, а іншим ученим залишають саму полову. Про дірявий плащ філософа існує не один десяток мудрих прислів’їв.
Ох, государю! Милосердя — це єдине світло, здатне осяяти душу великого правителя. Воно йде попереду всіх інших чеснот із запаленим смолоскипом. Без нього вони подібні до сліпців, які навпомацки шукають Бога. Милосердя породжує любов підданих, а любов підданих — найміцніша охорона для будь-якого государя.
Невже для вашої величності, яка сяє у всій своїй славі, має якесь значення, чи буде на світі одним бідняком більше? Одним невинним філософом, який блукає в темряві нещастя, а його порожній гаманець дзвенить об порожній шлунок?
До того ж, государю, я людина вчена. Великі королі вважають за честь опікуватися науками й письменством. Сам Геракл не цурався звання покровителя муз. Король Матяш Корвін підтримував Жана де Монруая, окрасу математичних наук. А хіба ж це — захищати вченість, якщо вішати вчених? Якою ганьбою для Александра Македонського було б, якби він наказав повісити Арістотеля! Такий учинок не став би маленькою цяточкою на його славі, а перетворився б на потворну виразку.
Государю! Я написав чудову весільну поему на честь панни Фландрської та найяснішого дофіна. Хіба так чинить підбурювач заколотів? Ваша величність самі бачите, що я не якийсь невіглас, а людина добре освічена й до того ж наділена природним красномовством.
Подаруйте мені життя, государю! Цим ви зробите богоугодний учинок на славу Пресвятої Богородиці. І присягаюся вам: сама думка про шибеницю наводить на мене смертельний жах!

Промовляючи це, нещасний Ґренгуар цілував королівські пантофлі, а Ґійом Рим тихо сказав Коппенолю:

— Правильно робить, що плазує біля ніг. Королі — як критський Юпітер: вони мають вуха лише на ступнях.

Та панчішник, не надто переймаючись критським Юпітером, із важкуватою посмішкою, не відводячи погляду від Ґренгуара, відповів:

— О, це мені дуже знайоме! Наче знову чую, як канцлер Юґоне випрошує в мене помилування.

Коли Ґренгуар нарешті, захекавшись, замовк, він тремтячими очима подивився на короля. Той саме нігтем зішкрібав якусь пляму на коліні своїх штанів. Потім його величність спокійно відпила ковток лікувального настою. Він не сказав ані слова. Це мовчання мучило Ґренгуара. Нарешті король підвів на нього очі.

— Який же ти страшенний базіка! — промовив він. Потім повернувся до Трістана-відлюдника:

— Та годі. Відпусти його.

Від несподіваної радості й переляку Ґренгуар просто сів на підлогу.

— Відпустити? — пробурмотів Трістан. — А може, ваша величність бажає ще трохи потримати його в клітці?

— Куме, — відповів Людовік XI, — невже ти думаєш, що ми будуємо клітки за триста шістдесят сім ліврів, вісім су і три деньє для таких пташок? Негайно вижени цього пройдисвіта! — слово «пройдисвіт» було одним із улюблених висловів короля й, поряд із його незмінним «Присягаюся Богом!», становило основу його своєрідного гумору. — І добре піддай його в спину, щоб швидше біг!

— Ох! — вигукнув Ґренгуар. — Який же це великий король!

Боячись, щоб наказ не змінили, він стрімголов кинувся до дверей. Трістан, дуже неохоче, відчинив їх. Солдати вивели поета, підганяючи його добрячими стусанами. Ґренгуар переносив це зі стоїчною незворушністю справжнього філософа.

Відтоді як король почув про повстання проти судді, його добрий настрій проривався в усьому. Уже сама ця незвична поблажливість була яскравим тому доказом. Лише Трістан-відлюдник стояв похмурий, мов старий бульдог, у якого з-під носа вислизнула здобич.

Тим часом король весело вистукував пальцями по бильцю крісла мелодію маршу Пон-Одемера. Він умів чудово приховувати свої прикрощі, але радість приховував значно гірше. Іноді його захват від приємних новин сягав дивовижних меж: після смерті Карла Сміливого він пообіцяв подарувати срібні балюстради церкві Святого Мартіна в Турі, а коли сам зійшов на престол, то від радості навіть забув наказати провести похорон власного батька.

— Государю! — раптом вигукнув Жак Куатьє. — А що сталося з тією гострою недугою, через яку ваша величність наказали мене викликати?

— Ох, куме, — відповів король, — мені й справді дуже зле. У вусі безперестану дзвенить, а в грудях наче розпечені граблі шкребуть.

Куатьє взяв короля за руку й із надзвичайно поважним виглядом почав мацати пульс.

Тихо звернувшись до Коппеноля, Рим промовив:

— Погляньте. Він сидить між Куатьє й Трістаном. Ось і весь його двір: лікар для нього самого й кат — для всіх інших.

Що довше лікар слухав пульс, то тривожнішим ставав його вираз обличчя. Людовік XI дедалі неспокійніше стежив за ним. А Куатьє похмурнів просто на очах. Добрий лікар жив переважно завдяки слабкому здоров’ю короля й намагався використати цю обставину якнайвигідніше.

— О-о… — нарешті пробурмотів він. — Це справді серйозно.
— Невже? — стривожено запитав король.
— Пульс частий, уривчастий, нерівний… (латиною: Pulsus creber, anhelans, crepitans, irregularis…)
— Присягаюся Богом!
— Якщо так триватиме, за три дні це може звести людину в могилу.
— Пресвята Діво! — вигукнув король. — А ліки, куме?
— Думаю над цим, государю.

Він наказав Людовікові XI висунути язик, поважно похитав головою, скривився, а тоді серед усіх цих учених маніпуляцій раптом мовив:

— До речі, государю, є одна вакантна посада збирача королівських доходів… І в мене є небіж.

— Віддаю цю посаду твоєму небожеві, куме Жаку, — відповів король. — Але забери з моїх грудей цей вогонь.

— Оскільки ваша величність така милостива, — вів далі лікар, — то, мабуть, не відмовить іще трохи допомогти мені з будівництвом будинку на вулиці Сен-Андре-де-Арк.

— Гм… — буркнув король.

— Я вже зовсім без грошей, — продовжив Куатьє. — Було б прикро, якби дім залишився без даху. Не стільки заради самого будинку — він скромний, міщанський, — скільки заради чудових розписів Жеана Фурбо, що прикрашають його стіни. Там є Діана, яка летить небом. Така витончена, така ніжна, така природна! Волосся гарно вкладене, на голові — півмісяць, а тіло такої білосніжної краси, що кожен, хто задивиться надто довго, відчує спокусу. Є ще Церера. Теж надзвичайна богиня. Вона сидить на снопах пшениці, а її голову вінчає вінок із колосся, переплетеного козельцями й польовими квітами. Нічого не можна уявити милішого за її очі, досконалішого за її ноги, величнішого за поставу й витонченішого за складки її вбрання. Це одна з найчистіших і найдовершеніших красунь, які будь-коли народжував пензель художника.

— Катюго! — пробурмотів Людовік XI. — До чого ти ведеш?
— Мені потрібен дах над цими картинами, государю. Це небагато, але грошей у мене вже немає.
— І скільки ж коштує твій дах?
— Ну… мідний, із позолотою та художнім оздобленням… не більше двох тисяч ліврів.
— Ах ти ж розбійнику! — вигукнув король. — За кожен видертий зуб йому доводиться платити діамантами.

— То я матиму свій дах? — запитав Куатьє.
— Матимеш. І забирайся хоч до біса, тільки вилікуй мене.

Жак Куатьє низько вклонився.

— Государю, вас урятує зовнішній лікувальний засіб. Ми накладемо на поперек сильний захисний пластир із церату, вірменської глини, яєчного білка, олії та оцту. Продовжуйте пити свій настій — і ми ручаємося за здоров’я вашої величності.

Яскраве світло приваблює не лише одного метелика. Побачивши, що король сьогодні щедрий, пан Олів’є також скористався нагодою й наблизився.

— Государю…
— Що ще? — невдоволено кинув Людовік XI.
— Ваша величність знає, що помер пан Симон Раден?
— І що?
— Він був королівським радником у справах державної скарбниці.
— І що?
— Його посада тепер вакантна.

Промовляючи це, гордовитий вираз обличчя пана Олів’є миттєво змінився на улесливо-покірний. Це була єдина маска, яку придворний умів надягати замість своєї звичайної пихи.

Король подивився йому просто в очі й сухо сказав:

— Розумію.

Він провадив далі:

— Пане Олів’є, маршал Бусіко казав: «Дарунки бувають лише від короля, а рибу ловлять лише в морі». Бачу, ви цілком поділяєте думку пана маршала. А тепер послухайте. У нас добра пам’ять. У 1468 році ми зробили вас камердинером нашої опочивальні; у 1469-му — доглядачем замку біля мосту Сен-Клу зі платнею сто ліврів турських (хоч ви просили паризькі ліври). У листопаді 1473 року, грамотами, виданими в Жержолі, ми призначили вас управителем Венсенського лісу замість зброєносця Жильбера Акля; у 1475-му — наглядачем лісу Рувре біля Сен-Клу замість Жака Ле Мера; у 1478 році своєю жалуваною грамотою, скріпленою подвійною зеленою восковою печаткою, призначили вам і вашій дружині довічну ренту в десять паризьких ліврів із торгової площі біля школи Сен-Жермен; у 1479 році ви стали наглядачем лісу Сенар замість бідолахи Жана Де; потім — комендантом замку Лош; далі — губернатором Сен-Кантена; згодом — начальником мосту в Мелані, через що ви навіть почали величати себе графом. Із кожного штрафу в п’ять су, який сплачує цирульник, якщо голить у святковий день, три су дістаються вам, а решта — нам. Ми навіть дозволили вам змінити прізвище Ле Мове — «Поганий», бо воно надто вже відповідало вашій зовнішності. У 1474 році, попри велике невдоволення нашого дворянства, ми дарували вам барвистий герб, від якого ваші груди стали схожими на павичеві. Присягаюся Богом! Невже ви ще не переситилися? Хіба цього чудесного вилову вам замало? Чи не боїтеся, що ще один лосось перекине ваш човен? Гординя вас погубить, куме. За гординею завжди крокують руїна й ганьба. Подумайте над цим. І мовчіть.

Суворі слова короля миттєво повернули на обличчя Олів’є звичну зухвалість.

— Авжеж, — пробурмотів він майже вголос. — Видно, сьогодні король хворий. Усе віддає лікареві.

Людовік XI зовсім не розгнівався через цю зухвалість і навіть лагідніше відповів:

— Дивіться, я ще забув, що призначив вас нашим послом у Ґенті при пані Марії. Так, панове, — звернувся він до фламандців, — цей чоловік був послом. Ну, куме, — знову сказав він Олів’є, — не будемо сваритися. Ми ж давні приятелі. Уже дуже пізно. Справи завершено. Поголіть мене.

Читач, певно, давно вже впізнав у панові Олів’є того грізного Фігаро, якого Провидіння — великий творець людських драм — так майстерно вплело в довгу й криваву комедію життя Людовіка XI. Тут ми не будемо докладно зупинятися на цій дивовижній постаті. Королівський цирульник мав три імені. При дворі його чемно називали Олів’є ле Де́н, у народі — Олів’є Диявол, а справжнє його ім’я було Олів’є ле Мове — Олів’є Поганий.

Олів’є ле Мове залишився стояти нерухомо. Він образився на короля й косо позиркав на Жака Куатьє.

— Авжеж, лікар… — бурмотів він крізь зуби.

— Так, лікар, — добродушно підхопив Людовік XI. — Лікар має навіть більше впливу, ніж ти. І це цілком природно. Він тримає нас у своїх руках усім нашим тілом, а ти — лише за підборіддя. Не журися, мій бідний цирульнику, усе ще зміниться. Що б ти сказав, якби я був таким королем, як Хільперік, який мав звичку постійно триматися рукою за бороду? Тоді що сталося б із твоєю посадою? Ну ж бо, куме, виконуй своє ремесло. Поголи мене. Іди принеси все необхідне.

Побачивши, що король остаточно перейшов на жартівливий тон і розсердити його вже неможливо, Олів’є, бурмочучи собі під ніс, вийшов виконувати наказ.

Король підвівся, підійшов до вікна й раптом із незвичайним хвилюванням розчинив його.

— О! Так! — вигукнув він, плескаючи в долоні. — Над Сіте небо почервоніло! Горить дім судді! Інакше й бути не може. Молодець, мій добрий народе! Нарешті ти допомагаєш мені розправлятися з феодалами!

Потім він обернувся до фламандців.

— Панове, підійдіть сюди. Бачите це червоне сяйво?

Обидва ґентці підійшли до вікна.

— Велика пожежа, — сказав Ґійом Рим.

— О! — додав Коппеноль, і його очі раптом спалахнули. — Це нагадує мені пожежу в будинку пана д’Імберкура. Очевидно, повстання розбурхалося не на жарт.

— Ви так думаєте, пане Коппенолю? — Людовік XI дивився майже з таким самим захватом, як і панчішник. — Невже, на вашу думку, його буде важко придушити?

— Присягаюся Богом, государю! Через це ваша величність добряче виснажить не одну військову роту!

— О, це вже інша справа, — відповів король. — Якби я захотів…

Панчішник сміливо перебив його:

— Якщо це повстання таке, як я собі уявляю, то навіть якби ви захотіли, государю, вам було б нелегко.

— Куме, — сказав Людовік XI, — двох рот моєї королівської гвардії та кількох залпів із серпентин цілком вистачить, щоб упоратися з натовпом простолюду.

Попри застережливі знаки, які йому подавав Ґійом Рим, Коппеноль, здавалося, твердо вирішив не поступатися королеві й говорити з ним напряму.

— Ваша величносте, швейцарці теж були простолюдинами. Герцог Бургундський був великим вельможею й зневажав цю голоту. Під Грансоном, государю, він гукав: «Гармати, вогонь по цих мужланах!» — і присягався святим Георгієм. Та авойє Шарнахталь кинувся на славетного герцога зі своєю булавою та своїми людьми, і від зіткнення з селянами, вдягненими в буйволячі шкури, блискуче бургундське військо розлетілося, мов шибка від удару каменя. Там чимало лицарів полягло від рук простолюдинів, а пана де Шато-Гюйона, найзнатнішого вельможу Бургундії, знайшли мертвим разом із його великим сивим конем на лужку серед болота.

— Друже мій, — відповів король, — ви говорите про битву. А тут ідеться лише про заколот. І я покладу йому край тоді, коли забажаю лише насупити брови.

Співрозмовник байдуже відказав:

— Можливо, государю. У такому разі це означає, що година народу у вас ще не настала.

Гійом Рим уважав за потрібне втрутитися.

— Майстре Коппенолю, ви розмовляєте з могутнім королем.

— Я це знаю, — поважно відповів панчішник.

— Дайте йому говорити, пане Риме, друже мій, — мовив король. — Мені до вподоби така щирість. Мій батько, Карл Сьомий, казав, що правда тяжко хвора. Я ж гадав, що вона вже померла й навіть не знайшла собі сповідника. Метр Коппеноль переконав мене в протилежному.

І, по-дружньому поклавши руку Коппенолеві на плече, додав:

— То що ви казали, майстре Жаку?..
— Я казав, государю, що, можливо, ви маєте слушність: у вашій країні година народу ще не настала.

Людовік XI вп’явся в нього своїм проникливим поглядом.

— А коли ж вона настане, метре?
— Ви почуєте, як вона проб’є.
— І на якому ж годиннику, дозвольте спитати?

Коппеноль зі своїм незворушним і простакуватим виглядом підвів короля до вікна.

— Послухайте, государю! Тут є донжон, дзвіниця, гармати, міщани й вояки. Коли задзвонить дзвін на дзвіниці, коли загуркочуть гармати, коли донжон із громовим гуркотом завалиться, коли городяни й солдати завиють і почнуть убивати одне одного, — ось тоді й проб’є та година.

Обличчя Людовіка потемніло й стало замисленим. Він мовчав якусь хвилину, потім лагідно поплескав товсту стіну донжона рукою, ніби гладив круп бойового коня.

— О ні! — промовив він. — Чи ж правда, що ти не так легко впадеш, моя добра Бастиліє?

І, різко обернувшись до сміливого фламандця, запитав:

— Чи доводилося вам коли-небудь бачити повстання, метре Жаку?

— Не лише бачити, государю. Я сам їх здіймав, — відповів панчішник.

— І як же це робиться? — спитав король. — Як здіймають повстання?

— О, — відповів Коппеноль, — це зовсім неважко. Способів існує сотня. Насамперед у місті мають бути незадоволені люди. А це трапляється часто. Далі — усе залежить від вдачі мешканців. От гентці дуже охочі до повстань. Вони завжди люблять княжого сина, але ніколи — самого князя. Отож одного ранку, скажімо, заходять до моєї майстерні й кажуть: «Тату Коппенолю, сталося те й те; фландрська панна хоче врятувати своїх міністрів; головний суддя подвоїв податок на ескрен», — або ще щось таке. Що завгодно. Я кидаю роботу, виходжу зі своєї панчішної майстерні, стаю посеред вулиці й гукаю: “Бий, трощи!”
Поруч завжди знайдеться якась перекинута діжка. Я вилажу на неї й виголошую перші слова, що спадають на думку, усе, що лежить на серці. А коли ти з народу, государю, то на серці завжди щось є. Люди збігаються, кричать, б’ють на сполох, озброюють простолюд зброєю, відібраною в солдатів, до них приєднуються торговці з ринку — і справа пішла. Так буде завжди, доки існуватимуть сеньйори у своїх володіннях, міщани у містах і селяни в селах.

— І проти кого ж ви так повстаєте? — запитав король. — Проти ваших суддів? Проти ваших сеньйорів?

— Іноді. Це вже як випаде. Часом і проти герцога.

Людовік XI повернувся до свого крісла, сів і, всміхаючись, мовив:

— Авжеж! Тут вони поки що дійшли лише до суддів.

У цю мить повернувся Олів’є ле Ден. За ним ішли двоє пажів, несучи королівське вбрання. Та найбільше Людовіка XI вразило те, що разом із ними з’явилися паризький прево та начальник нічної варти. Обидва мали пригнічений вигляд. Злопам’ятний цирульник теж удавав пригніченого, хоча в глибині душі приховано радів. Саме він заговорив першим:

— Государю, прошу вибачити мене за лиховісну звістку, яку мушу принести вашій величності.

Король різко повернувся, і ніжки його крісла зі скреготом продерли плетене покриття підлоги.

— Що це означає?
— Государю, — продовжив Олів’є ле Ден із тим злостивим виразом людини, яка тішиться нагодою завдати тяжкого удару, — народний заколот спрямований не проти  палацового судді.
— А проти кого ж?
— Проти вас, государю.

Старий король миттю випростався — рівний і стрункий, мов юнак.

— Поясни, Олів’є! Поясни! І добре бережи свою голову, куме, бо присягаюся хрестом святого Ло: якщо ти зараз нам брешеш, то меч, який відтяв голову панові Люксембургу, ще не настільки затупився, щоб не відпиляти й твоєї!

Ця погроза звучала страхітливо. За все своє життя Людовік XI лише двічі присягався хрестом святого Ло.

Олів’є розтулив було рота:

— Государю…
— На коліна! — різко перебив його король. — Трістане, пильнуйте цього чоловіка!

Олів’є став навколішки й холоднокровно промовив:

— Государю, ваш парламентський суд засудив до страти одну чаклунку. Вона знайшла притулок у соборі Паризької Богоматері. Народ хоче силоміць витягти її звідти. Пан прево й пан начальник нічної варти щойно повернулися з місця заворушень і можуть спростувати мої слова, якщо вони неправдиві. Народ обложив собор Паризької Богоматері.

— Ось воно що! — тихо мовив король, смертельно збліднувши й тремтячи від люті. — Собор Паризької Богоматері! Вони насмілилися обложити в її святині мою добру покровительку! Встань, Олів’є. Ти мав рацію. Дарую тобі посаду Симона Радена. Так, ти мав слушність. Це замах на мене самого. Чаклунка перебуває під захистом Церкви, Церква — під моїм захистом. А я ще думав, що справа стосується судді! Отже, це проти мене!

Охоплений шаленством, він ніби помолодшав і почав широкими кроками ходити кімнатою. Усмішка зникла з його обличчя. Тепер він був страшний. Він ходив туди й сюди; лисиця перетворилася на гієну. Здавалося, він задихається від того, що не може висловити всього словами. Його губи тремтіли, а худорляві кулаки судомно стискалися.

Раптом він підвів голову. Його запалі очі спалахнули вогнем, а голос загримів, мов сурма:

— За зброю, Трістане! На цих негідників! Іди, друже мій Трістане! Убивай! Убивай!

Коли цей вибух гніву вщух, він знову сів і вже холодним, стриманим голосом наказав:

— Сюди, Трістане! У Бастилії зараз стоять п’ятдесят списів віконта де Жіфа — це три сотні вершників. Забереш їх із собою. Там само є рота королівських лучників під командуванням пана де Шатопера — її теж візьмеш. Ти прево маршалів, тож матимеш і людей зі своєї служби — їх також бери. У готелі Сен-Поль знайдеш сорок лучників нової гвардії дофіна — і їх теж забереш. А тоді з усіма цими силами рушай до собору Паризької Богоматері. Ах ви, паризькі простолюдини! Ви насмілилися підняти руку на корону Франції, на святиню Богоматері й на мир у державі! Знищуй їх, Трістане! Винищуй! І нехай жоден не врятується, хіба що для шибениці в Монфоконі!

Трістан уклонився.

— Буде виконано, государю!

Після короткої паузи він додав:

— А що робити з чаклункою?

Це запитання змусило короля замислитися.

— Ах так, чаклунка… Пане д’Естутвіль, що народ хотів із нею зробити?

— Государю, — відповів паризький прево, — гадаю, якщо народ прагне вирвати її з-під захисту собору Паризької Богоматері, то його обурює її недоторканність, і він хоче її повісити.

Король глибоко замислився, а тоді звернувся до Трістана Л’Ерміта:

— Гаразд, куме. Знищ народ і повісь чаклунку.

— Ось бачиш, — тихо сказав Рим Коппенолеві, — народ карають за те, чого він хоче, але водночас роблять саме те, чого він домагається.

— Досить, государю, — відповів Трістан. — Якщо чаклунка й досі в соборі Паризької Богоматері, то чи слід забрати її звідти всупереч праву церковного притулку?

— Хай йому біс, тому притулку! — мовив король, почухавши вухо. — Але ж цю жінку неодмінно треба повісити.

Раптом його ніби осяяла думка. Він миттю впав навколішки перед своїм кріслом, зняв капелюха, поклав його на сидіння й побожно глянув на один зі свинцевих амулетів, якими був обвішаний.

— О Пресвята Богородице Паризька, моя ласкава покровителько, прости мені! — промовив він, склавши руки. — Я зроблю це лише цього разу. Цю злочинницю необхідно покарати. Запевняю вас, Владичице Діво, моя добра заступнице, це чаклунка, яка зовсім не варта вашого милосердного захисту. Вам відомо, Владичице, що багато побожних володарів порушували право церковного притулку задля слави Божої та державної потреби. Святий Гуго, єпископ Англії, дозволив королю Едуардові схопити чаклуна просто в храмі. Святий Людовік Французький, мій володар, з тієї самої причини порушив недоторканність церкви святого Павла. А дон Альфонсо, син короля Єрусалима, — навіть храму Гробу Господнього. Тож пробачте мені цього разу, Богородице Паризька. Більше цього не станеться. Я подарую вам прекрасну срібну статую, таку саму, як ту, що торік подарував Богоматері в Екуї. Амінь.

Він перехрестився, підвівся, знову надягнув капелюха й сказав Трістанові:

— Не гай часу, куме. Візьми із собою пана де Шатопера. Накажеш бити на сполох. Розгромиш натовп. Повісиш чаклунку. Так вирішено. І я хочу, щоб саме ти особисто керував виконанням вироку. Потім доповіси мені. Ну ж бо, Олів’є, цієї ночі я вже не лягатиму спати.  Поголи мене.

Трістан Л’Ерміт уклонився й вийшов.

Тоді король, жестом відпускаючи Рима та Коппеноля, сказав:

— Хай береже вас Бог, мої добрі друзі-фламандці. Ідіть трохи відпочиньте. Ніч уже добігає кінця, і світанок ближчий, ніж вечір.

Обоє вклонилися й рушили до своїх покоїв у супроводі коменданта Бастилії. Дорогою Коппеноль сказав Гійомові Риму:

— Гм! Мені вже несила терпіти цього короля, що без кінця кашляє. Я бачив Карла Бургундського п’яним — і то він був менш жорстоким, ніж Людовік XI, коли хворіє.

— Метре Жаку, — відповів Рим, — королі від вина стають не такими небезпечними, як від лікувального відвару.

VI. МАЛЕНЬКИЙ СМОЛОСКИП У РУКАХ ПУСТУНА

Вийшовши з Бастилії, Гренгуар помчав вулицею Сен-Антуан так швидко, ніби кінь, що вирвався на волю. Діставшись брами Бодуає, він попрямував просто до кам’яного хреста, який височів посеред площі, наче й у темряві міг розгледіти постать чоловіка в чорному плащі з накинутим каптуром, що сидів на сходах біля хреста.

— Це ви, учителю? — запитав Гренгуар.

Чоловік у чорному підвівся.

— Смерть і страсті Господні! Ти змусив мене кипіти від нетерпіння, Гренгуаре. Вартовий на вежі церкви Сен-Жерве щойно пробив пів на другу ночі.

— Ох, — відповів Гренгуар, — це не моя провина, а варти й короля. Я ледве вирвався! Мене постійно мало не вішають. Видно, така вже моя доля.

— Ти завжди все ледь не втрачаєш, — буркнув той. — Годі. Ходімо швидше. Пароль знаєш?

— Уявіть собі, учителю, я бачив самого короля. Просто від нього йду. На ньому були полотняні штани. Це ціла пригода!

— Ох уже цей словесний потік! Що мені до твоїх пригод? Пароль волоцюг знаєш?

— Знаю. Не турбуйтеся. «Маленький смолоскип у руках пустуна».

— Добре. Інакше ми не змогли б дістатися до собору. Волоцюги перегородили всі вулиці. На щастя, здається, вони натрапили на опір. Можливо, ми ще встигнемо.

— Так, учителю. Але як ми потрапимо до собору Паризької Богоматері?

— У мене є ключ від веж.

— А як виберемося звідти?

— За монастирським подвір’ям є маленькі двері, що виходять на берег, а звідти — до річки. Я взяв від них ключ і ще вранці прив’язав там човен.

— А мене ж таки ледь не повісили! — знову сказав Гренгуар.

— Ходімо ж, швидше! — урвав його супутник.

Обоє швидко рушили в бік острова Сіте.

VII. ШАТОПЕР ПОСПІШАЄ НА ДОПОМОГУ

Читач, мабуть, пам’ятає, у якому небезпечному становищі ми залишили Квазімодо. Відважний глухий дзвонар, на якого нападали з усіх боків, утратив якщо не мужність, то принаймні надію врятувати не себе — про себе він зовсім не думав, — а циганку. У відчаї він метався галереєю. Здавалося, собор Паризької Богоматері ось-ось упаде під натиском волоцюг. Раптом сусідні вулиці наповнив гучний тупіт кінських копит. За довгою низкою смолоскипів з’явилася густа колона вершників із опущеними списами. Вони вирвалися на площу, мов ураган, і повітря розітнули бойові вигуки:

— За Францію! За Францію!
— Рубайте простолюдинів!
— Шатопер іде на допомогу!
— Прево! Прево!

Приголомшені волоцюги різко обернулися.

Квазімодо, який нічого не чув, побачив оголені мечі, смолоскипи, вістря списів, усю цю кінноту, на чолі якої впізнав капітана Феба. Він побачив сум’яття серед волоцюг, жах на обличчях одних і розгубленість інших. Несподівана допомога повернула йому стільки сили, що він відкинув від собору перших нападників, які вже перелізали через галерею.

То справді прибули королівські війська.

Волоцюги билися відчайдушно. Вони захищалися, як приречені. З одного боку їх затиснули на фланзі з вулиці Сен-П’єр-о-Беф, з другого — відрізали шлях відступу з боку вулиці Парві. Позаду височів собор Паризької Богоматері, який вони й далі штурмували, але який обороняв Квазімодо. Вони опинилися в дивному становищі: водночас були і нападниками, і обложеними. У такій самій ситуації, як згодом, під час знаменитої облоги Турина 1640 року, опинився граф Анрі д’Аркур між принцом Томасом Савойським, який його облягав, і маркізом де Леганесом, що сам блокував обложників: Taurinum obsessus idem et obsessus — «облягав Турин і сам був обложений», як сказано на його надгробку.

Бій був жахливий. Як казав П’єр Матьє: «На вовчу плоть — собачий зуб». Королівські вершники, серед яких особливо хоробро бився Феб де Шатопер, не знали пощади. Якщо когось оминав укол шпаги, його наздоганяв удар шаблі. Волоцюги, погано озброєні, шаленіли від люті й билися до останнього. Чоловіки, жінки й діти кидалися на коней, чіплялися за їхні крупи та груди, мов дикі коти, впиваючись зубами й пазурами. Інші били смолоскипами по обличчях лучників. Ще інші встромляли залізні гаки в шиї вершників і стягували їх на землю. Тих, хто падав, розривали на шматки.

Особливо запам’ятався один чоловік із широкою блискучою косою. Він довго косив нею ноги коням. Це було моторошне видовище. Він тягнув крізь ніс якусь пісню, безупинно замахувався косою й знову відводив її назад. Кожен його удар описував навколо нього велике коло з відрубаних рук і ніг. Він повільно просувався в саму гущу кінноти зі спокійною неквапливістю, рівномірно похитуючи головою й важко дихаючи, мов женець, який починає жнива на пшеничному полі. То був Клопен Труйльфу. Постріл з аркебузи  порішив його на місці.

Тим часом у будинках знову відчинилися вікна. Мешканці, почувши бойові вигуки королівських воїнів, долучилися до сутички, і з усіх поверхів на волоцюг посипалися кулі. Площа перед собором потонула в густому диму, який раз у раз прорізували вогняні спалахи мушкетних пострілів. Крізь цю імлу невиразно вимальовувався фасад собору Паризької Богоматері та стара будівля лікарні Отель-Дьє. На її даху, всіяному слуховими віконцями, стояли кілька виснажених хворих і мовчки спостерігали за битвою.

Нарешті волоцюги не витримали. Утома, брак доброї зброї, раптовість нападу, рушничний вогонь із вікон і рішучий натиск королівських воїнів остаточно зламали їхній опір. Вони прорвалися крізь лави нападників і кинулися тікати в усі боки, залишивши площу перед собором заваленою тілами загиблих.

Коли Квазімодо, який не припиняв битися ні на мить, побачив цю втечу, він упав на коліна й звів руки до неба. Потім, сп’янілий від радості, стрімко побіг. Зі швидкістю птаха він злетів до тієї келії, підступи до якої так мужньо обороняв. Тепер у нього була лише одна думка — знову стати навколішки перед тією, яку він удруге врятував.

Та коли він увійшов до келії, вона була порожня.