«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ШОСТА

І. НЕУПЕРЕДЖЕНИЙ ПОГЛЯД НА ДАВНЮ МАГІСТРАТУРУ

У літо Господнє 1482 року був на світі щасливець, якому справді можна було позаздрити. Це був шляхетний пан Робер д’Естутвіль, лицар, сеньйор Бейна, барон Іврі та Сен-Андрі-ан-ла-Марш, радник і камергер короля, а також хранитель паризького превотства.
Минуло вже майже сімнадцять років відтоді, як 7 листопада 1465 року — року появи комети — король наділив його почесною посадою прево (суддя) Парижа. Цю посаду вважали радше володінням, ніж службою. Як писав Жоаннес Лемнеус, це була «гідність, поєднана з чималою владою в управлінні державними справами, численними привілеями та правами» (dignitas,  quae cum non exiqua potestate politiam concernente, atque praerogativis multis et juribus conjuncta est).

І справді, було дивом, що в 1482 році один і той самий дворянин, наділений королівським дорученням, усе ще обіймав посаду, на яку його призначили ще за часів шлюбу позашлюбної доньки Людовика XI з паном бастардом Бурбонським. Того самого дня, коли Робер д’Естутвіль змінив Жака де Вільє на посаді прево Парижа, Жан Дове став першим президентом Паризького парламенту замість месира Елі де Торетта; Жан Жувенель дез Урсен посів місце П’єра де Морвільє на посаді канцлера Франції; Реньо де Дорман витіснив П’єра Пюї з посади одного з королівських майстрів прохань. І скільки ж голів устигло змінитися на цих високих посадах відтоді, як Робер д’Естутвіль став прево Парижа!
У королівських грамотах зазначалося, що превотство лише довірене йому під опіку. І, треба визнати, він беріг його надзвичайно добре. Він так міцно вчепився у свою посаду, так зрісся з нею, що став із нею одним цілим.
Саме тому він зумів уникнути тієї пристрасті до постійних перестановок, яка володіла Людовиком XI — недовірливим, прискіпливим і невтомним правителем, що любив безупинно змінювати чиновників, аби тримати свою владу в постійній напрузі. Ба більше. Доблесний лицар домігся, щоб право успадкувати його посаду отримав і його син. Уже два роки поряд із його ім’ям у книгах Паризького превотства стояло ім’я шляхетного Жака д’Естутвіля, зброєносця.
Рідкісна й виняткова ласка! Втім, Робер д’Естутвіль заслужив її. Він був добрим воїном, чесно виступив зі своїм прапором проти Ліги загального блага і під час урочистого в’їзду королеви до Парижа в 14… році підніс їй напрочуд вишуканого оленя, виготовленого з зацукрованих ласощів. До того ж він користувався особливою прихильністю месіра Трістан Л’Ерміта, голови королівського суду.

Отож, життя месира Робера було надзвичайно приємним і безтурботним. Передусім він мав чималу платню. До неї, мов грона винограду до лози, додавалися прибутки цивільної та кримінальної канцелярій превотства, доходи цивільного й кримінального судів нижнього Шатле, не кажучи вже про мито на мостах у Манті й Корбеї та прибутки від різних міських зборів — з торгівлі дровами, соляних мірників та інших ремесел.
Додайте до цього ще й приємність урочисто очолювати міські процесії, вирізняючись своїм розкішним військовим убранням серед червоно-коричневих шат ешевенів і квартальних старшин. Цей обладунок і сьогодні можна побачити висіченим на його надгробку в абатстві Вальмон у Нормандії, а його пом’ятий шолом — у Монлері. І хіба мало важило те, що йому підпорядковувалися всі міські служителі порядку?
Дванадцятеро сержантів, доглядач і сторожа Шатле, двоє судових аудиторів, шістнадцять комісарів шістнадцяти кварталів, тюремник Шатле, четверо спадкових сержантів, сто двадцять кінних сержантів, сто двадцять сержантів із жезлами, лицар нічної варти разом зі своєю вартою, підвартою, контрвартою та запасною вартою. Хіба мало важило право вершити вищий і нижчий суд? Право катувати, вішати й волочити засуджених.

Не кажучи вже про дрібні судові справи першої інстанції — in prima instantia, як висловлювалися хартії, — у паризькому віконтстві, до якого належали сім шляхетних бальяжів (бальяж – велика область у Середньовічній Франції).

Чи можна уявити собі щось приємніше, ніж щодня, як це робив мессир Робер д’Естутвіль, виголошувати вироки у Великому Шатле під широкими, низькими склепіннями, спорудженими ще за Філіппа Августа? А ввечері повертатися до свого затишного будинку на вулиці Галилеї, у межах Королівського палацу, який він отримав через дружину, пані Амбруазу де Лоре, і там відпочивати після виснажливого дня, проведеного за тим, щоб відправити якогось бідолаху ночувати до «маленької камери на вулиці Ескоршрі, яку судді та старшина Парижа часто використовували під в’язницю; вона мала одинадцять футів завдовжки, сім футів і чотири дюйми завширшки та одинадцять футів заввишки». Але й це ще не все.

Мессир Робер д’Естутвіль не лише здійснював судочинство як прево (суддя) й віконт Парижа. Він мав свою частку, свій нагляд і навіть свою вигоду від великого королівського суду. Не було жодної більш-менш знатної голови, яка не пройшла б через його руки, перш ніж опинитися під сокирою ката. Саме він забирав із Бастилії герцога Немурського, щоб відвести його на Ринки. Саме він супроводжував конетабля Сен-Поля до Гревської площі. Той ремствував, обурювався й протестував — на велику втіху панові прево, який ніколи не любив пана конетабля.

Усього цього було більш ніж досить, щоб зробити життя щасливим, славетним і заслужити собі колись почесну сторінку в цікавій «Історії паризьких прево», де можна дізнатися, що Удар де Вільнев мав будинок на вулиці М’ясників, що Гійом де Ангаст придбав Великий і Малий Савой, що Гійом Тібу подарував черницям Святої Женев’єви свої будинки на вулиці Клопен, що Гуґ Обріо мешкав у готелі «Дикобраз» та безліч інших не менш важливих домашніх подробиць.

Та попри всі ці підстави радіти життю, мессир Робер д’Естутвіль прокинувся вранці 7 січня 1482 року надзвичайно похмурим і сердитим. Чому? Навряд чи він і сам зміг би це пояснити. Чи тому, що небо було сірим? Чи тому, що пряжка його старого пояса, який він носив ще від битви при Монлері, була застебнута незручно й надто по-військовому стискала його вже неабияк огрядний живіт прево? Чи тому, що під його вікнами пройшла юрба волоцюг, насміхаючись із нього: по четверо в ряд, у камзолах без сорочок, у капелюхах без денця, із торбою через плече й пляшкою при боці? Чи, може, це було невиразне передчуття того, що вже наступного року майбутній король Карл VIII уріже доходи Паризького превотства на триста сімдесят ліврів, шістнадцять су і вісім деньє? Нехай читач сам обирає пояснення. Ми ж схильні думати значно простіше: мессир Робер був не в гуморі лише тому, що був не в гуморі.

До того ж, це був наступний день після свята — день нудьги для всіх і кожного, а особливо для магістрату, на якого покладався обов’язок вимітати все сміття, у прямому й переносному сенсі, що його залишає по собі свято в Парижі. І до всього, він мав проводити засідання в Гран-Шатле. А ми вже зауважили, що судді взагалі влаштовуються так, щоб день засідання був водночас і днем їхнього поганого гумору, аби завжди мати під рукою когось, на кому можна було б зручно злістити серце — від імені короля, закону та правосуддя.

Проте засідання почалося й без нього. Його заступники по цивільних, кримінальних та особистих справах виконували його роботу за звичаєм; і вже з восьмої години ранку кілька десятків буржуа та буржуазок, набившись і тиснучись у темному кутку судової зали Емба в Шатле, між міцним дубовим бар’єром та стіною, з благоговінням споглядали різноманітне й розважальне видовище цивільного та кримінального судочинства, яке дещо безладно і зовсім навмання вершив метр Флоріан Барбедьєн, слідчий Шатле і заступник пана прево.

Зала була маленька, низька, зі склепінням. У глибині стояв стіл, оздоблений королівськими ліліями, з великим різьбленим кріслом із дубового дерева, яке належало прево і зараз порожніло, а ліворуч стояв ослін для слідчого, метра Флоріана. Попід ними сидів секретар і без упину писав. Навпроти юрмився народ, а перед дверима і перед столом стояло безліч сержантів превотури в куртках із фіолетового камілоту з білими хрестами. Два сержанти з «Ратуші буржуа», одягнені в свої святкові куртки на День Усіх Святих — наполовину червоні, наполовину сині, — стояли на варті перед низькими зачиненими дверима, що виднілися в глибині за столом. Одне-єдине стрільчасте вікно, глибоко врізане в товсту стіну, висвітлювало блідим січневим променем дві гротескні фігури: химерного кам’яного демона, висіченого на консолі в замковому камені склепіння, та суддю, який сидів у глибині зали на королівських ліліях.

І справді, уявіть собі за столом прево, між двома стосами судових справ, метра Флоріана Барбедьєна, слідчого Шатле, який сперся на лікті, наступивши ногою на поділ своєї сукні з простого бурого сукна, занурив обличчя в біле ягняче хутро (від якого його брови здавалися відокремленими), червоний, сварливий, з підморгуючим оком, який із величчю носив тлущ своїх щік, що сходилися аж під підборіддям.

А слідчий цей був глухий. Незначний недолік для того, хто має слухати справи. Проте метр Флоріан судив без права апеляції і цілком пристойно. Адже безперечно, що судді цілком достатньо мати вигляд, ніби він слухає, і поважний слідчий виконував цю умову (єдину істотну для доброго правосуддя) тим краще, що жоден шум не міг відволікти його уваги.

Зрештою, в залі суду він мав нещадного контролера своїх діянь і вчинків в особі нашого друга Жеана Фролло з Млина — того самого вчорашнього малого школяра, того бродяги, якого завжди можна було зустріти де завгодно в Парижі, окрім як перед професорською кафедрою.

— Дивись-но, — тихо говорив він своєму товаришу Робіну Пуспену, який хихикав поруч, поки Жеан коментував сцени, що розгорталися перед їхніми очима, — ось Жеаннета дю Бюїссон. Красуня з Каньяра, що на Новому Ринку! Їй-богу, старий її засуджує! У нього, схоже, очей не більше, ніж ух. П’ятнадцять паризьких су і чотири деньє за те, що носила дві вервиці чіток! Це трохи задорого. Lex duri carminis (Закон суворої пісні). — А це хто такий? Робін Шіф-де-Віль, зброяр! — За те, що пройшов випробування і був прийнятий у майстри цього ремесла? — Це його вступний внесок. — Ого! Два шляхтичі серед цих волоцюг! Егле де Суан, Ютен de Майї. Два зброєносці, corpus Christi (тіло Христове)! О! Вони грали в кості. Коли ж я побачу тут нашого ректора? Сто паризьких ліврів штрафу на користь короля! Цей Барбедьєн лупить як глухий, — яким він і є! — Хай я стану своїм братом-архідияконом, якщо це завадить мені грати, грати вдень, грати вночі, жити грою, померти за грою і програти власну душу слідом за останньою сорочкою! — Пресвята Діво, скільки дівчат! Одна за одною, овечки мої! Амбруаза Лекюєр! Ізабо ла Пене! Берарда Жиронен! Я їх усіх знаю, клянусь Богом! До штрафу! До штрафу! Це навчить вас носити золочені пояси! Десять паризьких су! Кокетки! О, старе суддівське рило, глухе й недоумкувате! О, Флоріан-бовдур! О, Барбедьєн-бовтур! Ось він засів за столом! Він жере позивачів, жере судові справи, він їсть, жує, напихається, набиває черево. Штрафи, конфісковане майно, податки, мита, законні витрати, платня, відшкодування збитків, тортури, тюрма, острог і кайдани з судовими видатками — для нього це все одно що різдвяні солодощі та іванівські марципани! Поглянь на нього, на цього кнура! — Ну от! Чудово! Ще одна закохана жіночка! Тібо ла Тібод, ні більше, ні менше! — За те, що вийшла з вулиці Глатіньї! — А це що за синок? Жоффруа Мабон, стрілець із ручним арбалетом. Він зневажив ім’я Отця. До штрафу, Тібод! До штрафу, Жоффруа! До штрафу обох! Старий глухань! Він, мабуть, переплутав обидві справи! Десять проти одного, що він змусить дівчину платити за прокльони, а гвардійця — за кохання! — Увага, Робіне Пуспен! Кого це вони зараз введуть? Скільки сержантів! Клянусь Юпітером! Усі хорти з цієї зграї тут. Це, мабуть, якась велика здобич. Дикий кабан. — Це він і є, Робіне! Це він. — Та ще й який ставний! — Hercle (Клянусь Геркулесом)! Та це ж наш учорашній принц, наш папа блазнів, наш дзвонар, наш одноокий, наш горбань, наша потвора! Це Квазімодо!…

Це було ніщо інше.

Це був Квазімодо — стягнутий, обкручений, зв’язаний, прикручений до мотузок і під надійною вартою. Загону сержантів, що оточував його, допомагав сам начальник нічної варти, у якого на грудях були вишиті герби Франції, а на спині — герби міста. Зрештою, в Квазімодо, крім його потворності, не було нічого, що могло б виправдати таку кількість алебард та аркебуз. Він був похмурий, мовчазний і спокійний. Лише його єдине око час від часу кидало на пута, якими він був обтяжений, прихований і гнівний погляд.

Він обвів цим самим поглядом усе довкола, але той був настільки згаслим і сонним, що жінки показували на нього пальцем лише для того, щоб посміятися.

Тим часом метр Флоріан, слідчий, уважно гортав досьє зі скаргою, складеною проти Квазімодо, яке йому подав секретар, і, кинувши цей погляд, здавалося, на мить замислився. Завдяки цьому заходу безпеки, якого він завжди ретельно вживав перед початком допиту, він заздалегідь знав імена, звання та провини обвинуваченого, давав передбачені репліки на передбачені відповіді й примудрявся виплутуватися з усіх лабіринтів допиту, не дозволяючи надто явно здогадатися про свою глухоту. Судова справа була для нього поводирем, як собака для сліпого. Якщо випадково його недуга де-не-де й викривала себе якимось недоречним зауваженням чи незрозумілим запитанням, одні вважали це глибокодумністю, а інші — недоумкуватістю. В обох випадках честь магістратури не зазнавала жодної шкоди; адже для судді куди краще мати репутацію недоумка чи глибокого мислителя, ніж глухаря. Тому він докладав великих зусиль, щоб приховати свою глухоту від очей усіх, і зазвичай це йому так добре вдавалося, що він зрештою обманював і самого себе. Що, зрештою, набагато легше, ніж здається. Усі горбані ходять з високо піднятою головою, усі заїки виголошують промови, усі глухі говорять тихо. Що ж до нього, то він вважав, що у нього щонайбільше трохи вперте вухо. Це було єдине поступка, яку він робив у цьому питанні громадській думці у свої хвилини відвертості та іспиту совісті.

Отож, добре обміркувавши справу Квазімодо, він закинув голову назад і напівзаплющив очі задля більшої величності та неупередженості, так що в цю мить він був водночас і глухим, і сліпим. Подвійна умова, без якої немає досконалого судді. Саме в такій величній позі він і розпочав допит:

— Ваше ім’я?

І ось тут трапився випадок, який не був «передбачений законом»: коли глухий мав допитувати глухого. Квазімодо, якого ніщо не попередило про звернене до нього запитання, продовжував пильно дивитися на суддю і не відповів. Суддя, глухий і нічим не попереджений про глухоту звинуваченого, вирішив, що той відповів, як це зазвичай робили всі звинувачені, і повів далі зі своєю механічною та дурною самовпевненістю:

— Добре. Ваш вік?

Квазімодо не відповів і на це запитання. Суддя визнав його задоволеним і продовжив:

— А тепер, ваше заняття?

Усе те саме мовчання. Проте в залі суду почали шепотітися і переглядатися.

— Досить, — мовив незворушний слідчий, коли порахував, що звинувачений завершив свою третю відповідь. — Вас звинувачують перед нами: primo (по-перше), у нічному порушенні спокою; secundo (по-друге), у ганебному насильстві над особою блудної жінки, in præjudicium meretricis (на шкоду розпусниці); tertio (по-третє), у бунті та непокорі стрільцям з ордонансу короля, нашого володаря. Поясніть свої дії з усіх цих пунктів. — Секретарю, чи записали ви все, що звинувачений сказав досі?

На це невпопад задане запитання вибухнув такий шалений, безглуздий, заразливий та загальний регіт, що пройшов від секретарського столу до останніх лав глядачів, що обидва глухі просто змушені були його помітити. Квазімодо повернувся, зневажливо знизавши своїм горбом, тоді як метр Флоріан, здивований не менше за нього і гадаючи, що сміх глядачів був викликаний якоюсь зухвалою реплікою обвинуваченого (яку він помітив за цим знизуванням плечей), обурено звернувся до нього:

— Ти дав зараз таку відповідь, шибенику, яка заслуговує на зашморг! Чи знаєш ти, з ким розмовляєш?

Ця витівка не могла стримати вибуху загальних веселощів. Вона здалася всім настільки безглуздою і дикою, що нестримний регіт охопив навіть сержантів з «Ратуші буржуа», цієї касти чинуш, у яких тупість була частиною мундира. Один лише Квазімодо зберігав серйозність з тієї простої причини, що взагалі нічого не розумів із того, що відбувалося навколо. Суддя, який розлючувався все більше й більше, визнав за потрібне продовжувати в тому ж тоні, сподіваючись цим нагнати на звинуваченого страх, який передався б і глядачам та повернув би їм повагу.

— Це означає, мерзенний ти і злодійський магістре, що ти дозволяєш собі не поважати слідчого Шатле, магістрата, приставленого до народної поліції Парижа, чиїм обов’язком є розслідування злочинів, провин і негідних учинків, нагляд за всіма ремеслами та заборона монополій, утримання бруківки, протидія перекупникам дичини, курей та іншої птиці, нагляд за обміром дров та інших видів лісу, очищення міста від нечистот, а повітря — від заразних хвороб, одне слово — безупинна праця на користь суспільства, і все це, зауваж, без жодної платні чи надії на винагороду! Чи знаєш ти, що мене звати Флоріан Барбедьєн, я особистий заступник пана прево, а до того ж комісар, слідчий, контролер і допитувач, що я користуюсь однаковою владою в паризькому та окружному судах у справах нагляду й судах першої інстанції!..

Немає причин, які змусили б замовкнути глухого, що розмовляє з глухим. Бог знає, де й коли причалив би метр Флоріан, який так хвацько пустився на всіх вітрилах у високе красномовство, якби низькі двері в глибині зали раптом не відчинилися і з них не вийшов сам пан прево особисто.

При його появі метр Флоріан не затявся, а крутнувшись на підборах і раптово повернувши на прево ту саму громову промову, якою мить тому спопеляв Квазімодо, вигукнув: — Ваша милосте! Я вимагаю такого покарання, яке вам буде вгодно призначити для цього ось звинуваченого за зухвале й дивовижне нешанування правосуддя!

І він знову сів, геть задиханий, витираючи великі краплі поту, що котилися з його чола і, наче сльози, мочили розкладені перед ним пергаменти. Месір Робер d’Естутвіль насупив брови і зробив Квазімодо знак уваги, настільки владний і промовистий, що глухий дещо з цього зрозумів.

Прево суворо звернувся до нього:
— Що ж ти таке накоїв, волоцюго, що опинився тут?

Бідняга, гадаючи, що прево запитує його ім’я, порушив своє звичне мовчання і відповів хрипким, горловим голосом: — Квазімодо.

Ця відповідь настільки не в’язалася із запитанням, що хвиля реготу знову прокотилася залою, а месір Робер, почервонівши від гніву, вигукнув: — Ти що, ще й з мене глузуєш, пройдесвіте закоренілий?

— Дзвонар у Нотр-Дам, — відказав Квазімодо, гадаючи, що тепер треба пояснити судді, хто він такий.

— Дзвонар! — підхопив прево, який, як ми вже казали, прокинувся вранці у досить поганому гуморі, тож його лють не мала потреби в тому, щоб її підпалювали такими дивними відповідями. — Дзвонар! Я влаштую тобі на спині такий передзвін різками по всіх паризьких перехрестях, що будеш знати! Чуєш, негіднику?

— Якщо ви хочете знати мій вік, — мовив Квазімодо, — то, здається, на День святого Мартина мені мине двадцять років.

Цього разу це вже було занадто; прево не витримав.

— Ах, ти знущаєшся з превотури, мерзотнику! Панове сержанти з жезлами, ведіть цього пройдисвіта до ганебного стовпа на Гревській площі, відшмагайте його і крутіть там цілу годину! Він мені за це заплатить, клянусь Богом! І я наказую оголосити цей вирок під супровід чотирьох присяжних сурмачів у всіх семи судових округах Паризького віконтства.

Секретар негайно засів за складання вироку.

— Їй-богу, оце так чудово розсудили! — крикнув зі свого кутка малий школяр Жеан Фролло з Млина.

Прево повернувся і знову впився своїми палаючими очима в Квазімодо. — Мені здалося, цей шибеник сказав «їй-богу»! Секретарю, додайте дванадцять паризьких деньє штрафу за богохульство, і нехай половина піде на користь парафії Святого Євстахія. Я маю особливу пошану до Святого Євстахія.

За кілька хвилин вирок був складений. Зміст його був простим і коротким. Кутюми (звичаєве право) превотури та віконтства Паризького тоді ще не були перероблені президентом Тібо Бає та королівським адвокатом Роже Бармом. Вони ще не були захаращені тими густими хащами сутяжництва та юридичних процедур, які ці два правознавці насадили там на початку шістнадцятого століття. Усе в них було чітким, швидким і зрозумілим. Тут ішли навпростець до мети, і наприкінці кожної стежки одразу ж, без жодних чагарників чи манівців, виднілося колесо, шибениця або ганебний стовп. Принаймні, кожен знав, куди йде.

Секретар подав вирок прево, який приклав до нього свою печатку і вийшов, щоб продовжити обхід судових залів із таким налаштуванням духу, яке того дня, мабуть, переповнило всі в’язниці Парижа. Жеан Фролло та Робін Пуспен тихо хихикали. Квазімодо дивився на все це з байдужим і здивованим виглядом.

Проте секретар, саме коли метр Флоріан Барбедьєн своєю чергою читав вирок, щоб підписати його, відчув жаль до бідного засудженого і, сподіваючись домогтися хоч якогось пом’якшення покарання, підійшов якомога ближче до вуха слідчого і сказав, показуючи на Квазімодо:
— Цей чоловік глухий.

Він сподівався, що ця спільна недуга збудить у метрі Флоріані співчуття до засудженого. Але, по-перше, ми вже зауважили, що метр Флоріан дуже не хотів, аби хтось помітив його глухоту. По-друге, він був настільки тугий на вухо, що не почув жодного слова з того, що сказав йому секретар; менше з тим, він захотів удати, ніби все почув, і відповів:

— А, а! Це міняє справу. Я цього не знав. У такому разі — ще одну годину ганебного стовпа.

І він підписав вирок із цією зміною.

— Так йому й треба, — сказав Робін Пуспен, який мав зуб на Квазімодо, — це навчить його шанобливіше поводитися з людьми.

II. ЩУРЯЧА НОРА

Нехай читач дозволить нам повернути його на Гревську площу, яку ми залишили вчора разом із Гренгуаром, щоб іти слідом за Есмеральдою.

Зараз десята година ранку. Усе тут дихає наступним після свята днем. Бруківка вкрита сміттям: стрічками, ганчірками, пір’ям із плюмажів, краплями воску від смолоскипів, крихтами від загальнонародного бенкету. Чимало буржуа блукають, або, як ми кажемо, вештаються туди-сюди, розгортаючи ногами згаслі головешки святкового багаття, і захоплюються Будинком на стовпах, згадуючи вчорашні пишні драпування, а сьогодні розглядаючи лише цвяхи — остання втіха. Продавці сидру та пива котять свої бочки крізь гурти людей. Проходять туди й назад кілька заклопотаних перехожих. Купці розмовляють і перегукуються з порогів своїх лавок. Свято, посли, Коппеноль, папа блазнів — у всіх на устах. Кожен намагається дотепніше засудити чи дужче посміятися.
І все ж четверо кінних сержантів, які щойно вишикувалися з чотирьох боків ганебного стовпа, вже зібрали навколо себе чималу частину розсіяного площею простолюду, який прирікає себе на нерухомість і нудьгу в надії на якусь невеличку кару.

Якщо тепер читач, споглянувши цю жваву й галасливу сцену, що розігрується в усіх куточках площі, зверне погляд на старовинний напівготичний, напівроманський будинок Роландової башти, який стоїть на розі набережної із західного боку, він зможе помітити на кутку фасаду великий громадський бревіарій із багатими кольоровими мініатюрами, захищений від дощу невеликим піддашком, а від злодіїв — залізними ґратами, які, проте, дозволяють гортати його. Поруч із цим бревіарієм розташоване вузьке стрільчасте віконце, перекрите навхрест двома залізними ґратами; воно виходить на площу і є єдиним отвором, через який потрапляє трохи повітря й світла до маленької келії без дверей, облаштованої на першому поверсі в товщі стіни старої будівлі. У цій келії панує тим глибший спокій і тим похмуріша тиша, що навколо вирує й галасує найлюдніша та найшумніша площа Парижа.

Ця келія була відома в Парижі вже майже три століття — відтоді як мадам Роланда з Роландової башти, тужачи за своїм батьком, який загинув у хрестовому поході, наказала видовбати її в стіні власного будинку, щоб замкнутися там назавжди. Від усього свого палацу вона залишила собі лише це житло, двері якого були замуровані, а віконце відчинене і взимку, і влітку; усе інше майно вона віддала бідним та Богові. Безутішна дівчина справді двадцять років чекала смерті в цій передчасній могилі, молячись удень і вночі за душу свого батька, сплячи на попелі, не маючи навіть каменя замість подушки, одягнена в чорне мішковиння і харчуючись лише тим, що співчутливі перехожі залишали з милосердя — хліб та воду на підвіконні її віконця, приймаючи таким чином благодіяння після того, як сама роздала його. Перед смертю, переходячи до іншої гробниці, вона заповіла цю келію на вічні часи для скорботних жінок — матерів, удів чи дочок, які мали б ревно молитися за інших або за себе і бажали б заживо поховати себе через велике горе чи велику покуту. Бідняки її часів влаштували їй пишний похорон зі сліз та благословень; але, на їхній превеликий жаль, побожну дівчину так і не змогли канонізувати в святі через брак покровителів. Ті з них, хто був трохи безбожним, сподівалися, що в раю це владнається простіше, ніж у Римі, і за відсутності рішення папи просто молилися Богові за покійну. Більшість же задовольнялася тим, що вважала пам’ять про Роланду священною і робила реліквії з її лахміття. Місто, зі свого боку, в пам’ять про дівчину заснувало громадський бревіарій, який прикріпили біля віконця келії, щоб перехожі зупинялися там час від часу хоча б для молитви, щоб молитва спонукала до милостині, і щоб бідні затворниці, спадкоємиці склепу мадам Роланди, не помирали там зовсім із голоду та в забутті.

До того ж такі гробниці не були рідкістю в містах середньовіччя. Часто на найлюднішій вулиці, на найстрокатішому і найгучнішому ринку, посеред усього цього тлуму, під ногами коней, під колесами возів, можна було натрапити на льох, колодязь, замуровану й заґратовану комірчину, на дні якої вдень і вночі молилася людська істота, добровільно приречена на якісь вічні бідкання або велику покуту. І всі ті думки, які викликало б у нас сьогодні це дивне видовище, ця жахлива келія — своєрідна проміжна ланка між будинком і могилою, цвинтарем і містом, ця жива людина, відсічена від людського суспільства і вже зарахована до мерців, цей світильник, що випалює останню краплю олії в пітьмі, цей залишок життя, що тріпоче в ямі, цей подих, цей голос, ця вічна молитва в кам’яній коробці, це обличчя, назавжди повернуте до іншого світу, це око, вже освітлене іншим сонцем, це вухо, притиснуте до стін труни, ця душа — полонянка в цьому тілі, це тіло — полонянка в цьому казематі, і під цією подвійною оболонкою з плоті та граніту гудіння цієї стражденної душі, — нічого з цього натовп не помічав. Не надто розважлива і не надто витончена побожність тих часів не бачила стільки граней у релігійному акті. Вона сприймала річ загалом і шанувала, поважала, освячувала за потреби цю жертву, але не аналізувала її страждань і мало їй співчувала. Час від часу вона приносила якусь убогу поживу нещасному покутникові, заглядала в діру, чи він ще живий, не знала його імені, навряд чи пам’ятала, скільки років тому він почав умирати; а чужинцеві, який розпитував їх про живий кістяк, що гнив у цьому підвалі, сусіди відповідали просто, якщо це був чоловік: «Це затворник»; якщо жінка: «Це затворниця».

Тоді все бачили саме так — без метафізики, без перебільшення, без збільшувального скла, неозброєним оком. Мікроскоп ще не був винайдений ні для матеріальних речей, ні для речей духовних.

До того ж, хоча цим і мало хто захоплювався, приклади такого роду ув’язнення в самому серці міст були, по правді, частими, як ми щойно й казали. У Парижі налічувалося досить багато таких келій для молитов Богові та покаяння; майже всі вони були зайняті. Щоправда, духівництво не хотіло залишати їх порожніми, оскільки це свідчило б про байдужість вірян, тому, коли не знаходили покутників, туди саджали прокажених. Крім комірчини на Гревській площі, була ще одна на Монфоконі, одна на цвинтарі Невинних, інша — вже й не пам’ятаю де, здається, біля будинку Клішон. Були вони й у багатьох інших місцях, де сліди про них збереглися в традиціях, за відсутності самих пам’яток. Університет також мав свою келію. На горі Святої Женев’єви такий собі Йов середньовіччя тридцять років співав сім покаянних псалмів на купі гною, на дні цистерни, починаючи знову, щойно закінчував, і псалмодіяв ще голосніше вночі — magna voce per umbras (гучним голосом крізь темряву); і сьогодні антиквару здається, ніби він досі чує цей голос, коли згортає на вулицю Пюї-кі-парль (вулицю Промовистої Криниці).

Якщо ж повернутися до келії Роландової башти, слід сказати, що вона ніколи не пустувала без затворниць. З дня смерті мадам Роланди вона рідко коли залишалася порожньою бодай рік чи два. Багато жінок приходили туди, аби до самої смерті оплакувати батьків, коханців або власні гріхи. Паризька уїдливість, яка втручається в усе — навіть у те, що найменше її обходить, — стверджувала, ніби вдів там бачили небагато.

За тогочасною модою латинський напис, висічений на стіні, вказував письменному перехожому на благочестиве призначення цієї келії. Аж до середини шістнадцятого століття зберігався звичай пояснювати призначення будівлі коротким девізом, написаним над дверима. Так, у Франції над брамою в’язниці в сеньйоріальному маєтку Турвіль досі можна прочитати: Sileto et spera («Мовчи та сподівайся»); в Ірландії під гербом, що височіє над головною брамою замку Фортеск’ю: Forte scutum, salus ducum («Міцний щит — порятунок вождів»); в Англії над головним входом до гостинного маєтку графів Купер: Tuum est («Це твоє»). Адже тоді кожна будівля була втіленням якоїсь думки.

Оскільки в замурованій келії Роландової башти не було дверей, над її віконцем висікли великими романськими літерами два слова:

TU, ORA. (Ти, молись).

Через це народ, чий здоровий глузд не шукає в речах зайвої витонченості й охоче перекладає Ludovico Magno як «Брама Сен-Дені», дав цій чорній, похмурій та вологій порожнині назву Щуряча нора. Пояснення, можливо, менш піднесене, ніж перше, але натомість значно мальовничіше.

III. ІСТОРІЯ КУКУРУДЗЯНОГО ПРЕСНОГО КОРЖА

В ту епоху, коли відбувається ця історія, келія Роландової башти була зайнята. Якщо читач бажає знати ким, йому варто лише прислухатися до розмови трьох поважних кумась, які саме в ту мить, коли ми прикували його увагу до Щурячої нори, прямували якраз у той самий бік, піднімаючись від Шатле до Гревської площі вздовж річки.

Дві з цих жінок були одягнені як заможні паризькі буржуазки. Їхні витончені білі комірчики-горжетки, спідниці зі смугастої тіртейної тканини в червону й синю смужку, білі трикотажні панчохи з вишитими кольоровими стрілками, щільно натягнуті на ноги, квадратні черевики з рудої шкіри на чорній підошві й особливо їхні головні убори — цей різновид парчевого рогу, перевантаженого стрічками та мереживом, який шампанки носять і досі нарівні з гренадерами російської імператорської гвардії, — свідчили про те, що вони належали до того класу багатих торговок, який займає середнє становище між тим, що лакеї називають «бабою», і тим, що вони називають «дамою». На них не було ні перснів, ні золотих хрестів, і легко було помітити, що причиною тому були не злидні, а щирий страх перед штрафом. Їхня супутниця була вбрана майже так само, але в її одязі та в усій поставі вгадувалося те щось, що видає дружину провінційного нотаріуса. З того, як високо над стегнами підтягувався її пояс, було видно, що вона в Парижі зовсім недавно. Додайте до цього плісовану горжетку, банти зі стрічок на черевиках, а також те, що смуги на спідниці йшли в ширину, а не в довжину, і тисячу інших безглуздостей, які обурювали гарний смак.

Перші дві йшли тією особливою ходою, яка властива парижанкам, коли ті показують Париж провінціалкам. Провінціалка тримала за руку гладкого хлопчика, який тримав у своїй руці великого коржа.

Нам прикро додавати, що через суворість пори року він використовував власний язик замість носовичка.

Дитина ледве пленталася слідом, non passibus æquis (не рівними кроками), як каже Вергілій, і раз у раз спотикалася на велике невдоволення матері. Щоправда, малий дивився більше на корж, ніж на бруківку. Очевидно, якась поважна причина заважала йому відкусити від нього (від коржа), бо він обмежувався лише тим, що ніжно його роздивлявся. Але матері варто було б узяти цей корж собі. Було жорстоко робити Тантала з цього гладкого пухкощого малого.

Тим часом усі три дамуазелі (бо титул «дама» в ті часи залишався виключно за знатними жінками) розмовляли всі разом.

— Квапмося, дамуазель Маєтте, — казала провінціалці наймолодша з трьох, яка була також і найповнішою. — Я дуже боюся, що ми прийдемо запізно. Нам казали в Шатле, що його зараз же поведуть до ганебного стовпа.

— Еге ж пак! Що це ви таке кажете, дамуазель Удардо Мюньє? — заперечила інша парижанка. — Він стоятиме біля ганебного стовпа цілих дві години. Ми маємо повно часу. Чи бачили ви коли-небудь, як карають на ганебному стовпі, моя люба Маєтте?

— Так, — відповіла провінціалка, — у Реймсі.

— Ой, та ну! Що то за диво, ваш реймський ганебний стовп? Якась жалюгідна клітка, де крутять одних лише селян. Велика цаца!

— Одних селян! — обурилася Маєтте. — На Суконному ринку в Реймсі! Ми бачили там вельми показних злочинців, які вбили батька й матір! Селян! За кого ви нас маєте, Жервезо?

Провінціалка, безперечно, була готова розгніватися заради честі свого ганебного стовпа. На щастя, розважлива дамуазель Ударда Мюньє вчасно повернула розмову в інше русло.

— До речі, дамуазель Маєтте, що ви скажете про наших фламандських послів? Чи бувають такі у вашому Реймсі?

— Мушу визнати, — відповіла Маєтте, — що тільки в Парижі й можна побачити таких фламандців.

— А чи бачили ви в посольстві того високого посла, який працює панчішником? — запитала Ударда.

— Так, — мовила Маєтте. — Він схожий на Сатурна.

— А того товстуна, чиє обличчя нагадує голе черево? — підхопила Жервеза. — А того маленького, з малесенькими очима, оточеними червоними повіками, обшарпаними й посіченими, наче головка будяка?

— Але які ж у них гарні коні, просто диво! — зауважила Ударда. — Особливо вбрані за модою їхньої країни!

— Ой, моя люба! — перебила її провінціалка Маєтте, переймаючи своєю чергою зверхній тон. — Що б ви тоді сказали, якби бачили в шістдесят першому році на коронуванні в Реймсі, вісімнадцять років тому, коней принців та королівського почту! Які там були попони та чепраки всіх видів! Одні з дамаської парчі, з щирого зологлаву, підбиті соболями; інші — з оксамиту, підбиті горностаєвим хутром; ще інші — геть обвішані золотарськими виробами та великими золотими й срібними брязкальцями! А скільки грошей це коштувало! А які гарні хлопчики-пажі сиділи на них!

— Це не заважає тому, — сухо відказала дамуазель Ударда, — що у фламандців вельми гарні коні, і що вчора вони мали розкішну вечерю у пана купецького прево в Ратуші, де їм подавали зацукровані солодощі, коричне вино, цукерки та інші делікатеси.

— Що це ви таке кажете, сусідко? — вигукнула Жервеза. — Фламандці вечеряли у пана кардинала, в палаці Петі-Бурбон.

— Та ні ж бо. У Ратуші!

— Та ні, кажуть вам. У Петі-Бурбоні!

— Це настільки точно було в Ратуші, — уїдливо правила своєї Ударда, — що доктор Скурабаль виголосив їм промову латиною, якою вони залишилися вельми задоволені. Це мені сказав мій чоловік, а він — присяжний книгопродавець.

— Це настільки точно було в Петі-Бурбоні, — не менш палко відповіла Жервеза, — Я навіть можу вам сказати, чим економ пана кардинала їх частував: дванадцять подвійних кварт білого та червоного вина; двадцять чотири скриньки подвійних ліонських золочених марципанів; і шість півбочок бонського вина, білого та рожевого, найкращого, яке тільки вдалося знайти. Сподіваюся, це переконливо. Я знаю це від свого чоловіка, який є капітаном міської варти в «Ратуші буржуа», і який сьогодні вранці порівнював фламандських послів із послами отця Жеана та трапезундського імператора, які прибули з Месопотамії до Парижа за покійного короля і мали сережки у вухах.

— Це настільки правда, що вони вечеряли в Ратуші, — заперечила Ударда, яку анітрохи не збентежив цей перелік, — що подібного торжества м’ясних страв і ласощів ще ніхто й ніколи не бачив.

— А я вам кажу, що їх обслуговував Ле Сек, міський сержант, у палаці Петі-Бурбон, і саме це ввело вас в оману.

— У Ратуші, кажу ж вам!

— У Петі-Бурбоні, моя люба! Та так, що на головному порталі за допомогою кольорових ліхтарів було підсвічене слово «Надія», яке там написане.

— У Ратуші! У Ратуші! Навіть Гюссон ле Вуар грав на флейті!

— А я кажу, що ні!

— А я кажу, що так!

— А я кажу, що ні!

Добра огрядна Ударда вже готувалася відповісти, і суперечка, мабуть, дійшла б уже до чублення капорів, якби Маєтте раптом не вигукнула:
— Погляньте-но на тих людей, що зюрмилися он там, на кінці мосту! Посеред них є щось таке, на що вони всі дивляться.

— І справді, — мовила Жервеза, — я чую звуки тамбурина. Здається, це маленька Смеральда витинає свої штукарства зі своєю кізочкою. Ну ж бо, швидше, Маєтте! Прискорте крок і тягніть свого хлопця. Ви ж приїхали сюди, щоб подивитися на паризькі дива. Вчора ви бачили фламандців, сьогодні треба побачити циганку.

— Циганку! — скрикнула Маєтте, вмить повертаючи назад і міцно стискаючи руку свого сина. — Боронь мене Боже! Вона ж украде мою дитину! — Ходімо, Евстахію!

І вона побігла набережною до Гревської площі, аж поки міст не залишився далеко позаду. Тим часом дитина, яку вона тягнула за собою, упала на коліна; тоді Маєтте зупинилася, важко дихаючи. Ударда та Жервеза наздогнали її.

— Щоб ця циганка вкрала вашу дитину? — мовила Жервеза. — Що за дикі вигадки!

Маєтте задумливо похитала головою.

— Що справді чудно, — зауважила Ударда, — так це те, що затворниця має таку ж саму думку про циганок.

— А хто ця — затворниця? — запитала Маєтте.

— Та це ж, — відповіла Ударда, — сестра Гудула.

— А хто така, — знову запитала Маєтте, — сестра Гудула?

— Одразу видно, що ви зі свого Реймса, якщо не знаєте цього! — відповіла Ударда. — Це затворниця зі Щурячої нори.

— Як! — вигукнула Маєтте. — Оця бідна жінка, якій ми несемо цього коржа?

Ударда ствердно кивнула головою.

— Саме вона. Ви зараз побачите її у віконці на Гревській площі. Вона так само, як і ви, дивиться на цих єгипетських бродяг, що б’ють у тамбурини й ворожать людям. Ніхто не знає, звідки в неї така огида до циган та єгиптян. Але ви, Маєтте, чому ви так тікаєте, заледве побачивши їх?

— О! — мовила Маєтте, стискаючи обома руками круглу голівку своєї дитини. — Я не хочу, щоб зі мною сталося те, що сталося з Пакеттою Шантфлері.

— О, ось історія, яку ви нам розкажете, моя люба Маєтте! — сказала Жервеза, беручи її під руку.

— Охоче, — відповіла Маєтте, — але ж треба бути занадто парижанками, щоб не знати цього! Отож я вам розкажу, — але нам зовсім не обов’язково зупинятися заради цієї розповіді, — що Пакетта Шантфлері була гарненькою вісімнадцятирічною дівчиною, коли й мені було стільки ж, тобто вісімнадцять років тому, і це її власна провина, якщо вона сьогодні не стала, як я, доброю, гладкою, квітучою тридцятишестирічною матір’ю з чоловіком і хлопчиком. Зрештою, вже з чотирнадцяти років було запізно!.. Вона була дочкою Гіберто, річкового менестреля в Реймсі, того самого, що грав перед королем Карлом VII під час його коронування, коли той спускався нашою річкою Вель від Сіллері до Мюїзона, і коли в тому ж човні сиділа сама панна Орлеанська. Старий батько помер, коли Пакетта була ще зовсім дитиною; у неї залишилася тільки мати, сестра пана Матьє Прадона, майстра мідноливарних та казанових справ у Парижі, на вулиці Парен-Гарлен, який помер торік. Як бачите, вона була з хорошої родини. Мати її була доброю жінкою, на неї нещастя, і не навчила Пакетту нічого, крім легкого рукоділля та виготовлення дрібничок, що, однак, не завадило дівчинці вирости вельми високою, але залишитися вельми бідною. Жили вони вдвох у Реймсі над самою річкою, на вулиці Фоль-Пен (вулиці Шаленого Болю). Запам’ятайте це; я гадаю, що саме це й принесло Пакетті нещастя. У шістдесят першому році, в рік коронування нашого короля Людовика Одинадцятого, якого нехай береже Бог, Пакетта була такою веселою і такою гарненькою, що її всюди називали не інакше як Шантфлері (Співоча Квітка). Бідна дівчина! У неї були такі гарні зубки, і вона так любила сміятися, щоб їх показати. А дівчина, яка любить сміятися, стає на шлях до сліз; гарні зубки гублять гарні очі. Отож, це була Шантфлері. Вона та її мати важко заробляли на життя. Вони вельми збідніли після смерті музиканта. Їхні дрібнички приносили їм заледве шість деньє на тиждень, що не становить навіть двох орлиних ліярдів. Де ж ті часи, коли батько Гіберто заробляв дванадцять паризьких су за одну лише пісню на коронуванні? Однієї зими — це було того ж шістдесят першого року, — коли у двох жінок не було ні дров, ні хмизу, а надворі стояв лютий мороз, він розпалив на щоках Шантфлері такі гарні кольори, що чоловіки називали її Пакеттою, а дехто й Пакереттою (Маргариткою)! І вона згубила себе… Евстахію! Ану покажи мені, як ти кусаєш коржа! — Ми одразу зрозуміли, що вона згубила себе, однієї неділі, коли вона прийшла до церкви із золотим хрестиком на шиї. У чотирнадцять років! Уявляєте собі? Спершу це був молодий віконт де Кормонтрейль, чия дзвіниця стоїть за три чверті льє від Реймса; потім месір Анрі де Тріанкур, королівський вершник; потім, нижче за станом, Кіар де Боліон, щитоносець; потім, опускаючись усе нижче й нижче, Гері Обержон, королівський різьбяр; потім Масе де Фрепюс, цирульник пана дофіна; потім Тевенен ле Муан, королівський кухар; і так далі, від менш молодих до менш знатних, вона покотилася до Гійома Расіна, колісного лірника, та Тьєррі де Мера, ліхтарника. Тоді, бідолашна Шантфлері, вона стала належати всім підряд. Вона дійшла до останнього су зі своєї золотої монети. Що мені вам сказати, дамуазелі? На коронуванні, того ж таки шістдесят першого року, саме вона стелила ліжко королю волоцюг!.. Того самого року!

Маєтте зітхнула і витерла сльозу, що викотилася з її очей.

— Це історія не така вже й надзвичайна, — мовила Жервеза, — Я не розумію, до чого тут цигани й діти.

— Терпіння! — відказала Маєтте. — Щодо дитини, то зараз ви про неї почуєте. У шістдесят шостому році — цього місяця якраз мине шістнадцять років, на День святої Паули, — Пакетта народила дівчинку. Нещасна! Яка ж то була для неї велика радість. Вона вже давно мріяла про дитину. Її мати, добра жінка, яка ніколи нічого не вміла, окрім як заплющувати на все очі, вже померла. У Пакетти більше не залишалося нікого в світі, кого б вона могла любити, і нікого, хто любив би її. За ті п’ять років, що минули від її гріхопадіння, Шантфлері стала жалюгідним створінням. Вона була самотня, зовсім самотня в цьому житті; на неї показували пальцями, викрикували образи їй услід на вулицях, її били сержанти, з неї глузували обірвані хлопчаки. А тут ще й двадцять років наближалися, а двадцять років для гулящих жінок — це вже старість. Розпуста починала приносити їй не більше, ніж колись рукоділля; з кожною новою зморшкою зникав один екю; зима знову ставала для неї суворою, дрова знову ставали рідкістю в її попільниці, а хліб — у засіку. Працювати вона вже не могла, бо, звикнувши до розгульного життя, стала ледачою; і страждала вона куди більше, бо, ставши ледачою, звикла до розгульного життя. Принаймні, саме так пан кюре з храму Святого Ремігія пояснює, чому цим жінкам на старості років холодніше і голодніше, ніж іншим бідолахам.

— Так, — зауважила Жервеза, — але до чого тут цигани?

— Та почекай-но, Жервезо! — мовила Ударда, чия увага була менш нетерплячою. — Що ж це буде в кінці, якщо все розповісти на самому початку? Продовжуйте, Маєтте, благаю вас. Оце так бідолашна Шантфлері!

Маєтте вела далі:

— Отож, вона була вельми сумна, вельми нещасна і прокладала на щоках доріжки своїми слізьми. Але в усій своїй ганьбі, у своєму безумстві й самотності їй здавалося, що вона буде менш зганьбленою, менш божевільною і менш покинутою, якби в світі існувало бодай щось або хтось, кого б вона могла любити і хто міг би любити її. Це мала бути дитина, бо тільки дитина могла бути достатньо невинною для цього. Вона збагнула це після того, як спробувала покохати злодія — єдиного чоловіка, який погодився бути з нею; але невдовзі вона помітила, що навіть злодій зневажає її. Цим жінкам для кохання потрібен або коханець, або дитина, щоб заповнити серце. Інакше вони вельми нещасні. Не маючи змоги мати коханця, вона всією душею забажала дитину, і оскільки не переставала бути побожною, то зробила це своєю щоденною молитвою до милосердного Бога. Милосердний Бог змилувався над нею і дав їй дівчинку. Про її радість я вже й не кажу. Це було якесь шаленство зі сліз, пестощів та поцілунків. Вона сама годувала дитину грудьми, зробила їй пелюшки зі своєї ковдри — єдиної, що була на її ліжку, — і більше не відчувала ні холоду, ні голоду. Від цього вона знову розквітла. Стара дівка стає молодою матір’ю. Залицяння поновилися, до Шантфлері знову почали внадитися відвідувачі, вона знову знайшла покупців на свій товар, і за всі ці зароблені страшні гроші купувала пелюшки, чепчики, нагрудники, мереживні сорочечки та атласні шапочки, навіть не думаючи про те, щоб купити собі нову ковдру. Пане Евстахію, я вже казала тобі не їсти коржа! Безперечно, маленька Аньєс — таке ім’я дали дитині при хрещенні, бо прізвища у Шантфлері вже давно не було, — безперечно, ця крихітка була більше вповита стрічками та вишивкою, ніж донька самого дофіна! Серед усього іншого вона мала пару черевичків, яких, напевне, не мав навіть сам король Людовик XI! Мати власноруч пошила й вишила їх для неї, вклавши туди все своє вміння колишньої майстрині та всі прикраси, якими зазвичай оздоблюють шати Пресвятої Діви. Це були два наймиліші рожеві черевички, які тільки можна собі уявити. Завдовжки вони були щонайбільше з мій великий палець, і треба було бачити, як звідти визирали ніжки дитини, щоб повірити, що вони взагалі могли туди поміститися. Щоправда, ці ніжки були такі крихітні, такі гарненькі, такі рожеві! Рожевіші за атлас самих черевичків! Коли у вас будуть діти, Удардо, ви дізнаєтеся, що немає нічого милішого за ці маленькі ніжки та ручки.

— Я тільки за, — зітхнувши, мовила Ударда, — але чекаю на те, коли буде на те добра воля пана Андрі Мюньє.

— Зрештою, — вела далі Маєтте, — у дитини Пакетти були гарними не лише ніжки. Тільки-но я побачила її, коли їй було чотири місяці, — це було просто янголятко! Очі у неї були більші за ротик. А яке чарівне, тонке чорне волоссячко, яке вже тоді кучерявилося. З неї вийшла б така пишна брюнетка в шістнадцять років! Мати з кожним днем божеволіла від неї все дужче. Вона її пестила, цілувала, лоскотала, мила, вбирала, ладна була проковтнути від любові! Вона втрачала від цього голову, вона дякувала за це Богові. Її рожеві ніжки особливо викликали в неї нескінченне захоплення, якесь шаленство радості! Вона ніколи не відривала від них губ і не могла надивуватися їхній крихітності. Вона взувала їх у черевички, знову знімала, милувалася ними, дивувалася, дивилася крізь них на світло, жаліла їх, коли пробувала вчити дитину ходити по ліжку, і охоче провела б усе життя на колінах, взуваючи та роззуваючи ці ніжки, наче у малого Ісуса.

— Розповідь гарна й ладна, — напівголосно зауважила Жервеза, — але де ж у всьому цьому цигани?

— А ось до чого, — відказала Маєтте. — Прибули якось до Реймса вельми чудні вершники. То були злидні та волоцюги, які мандрували країною під проводом свого герцога та своїх графів. Вони були засмаглі, мали геть кучеряве волосся і срібні сережки у вухах. Жінки були ще потворніші за чоловіків. Обличчя вони мали чорніші й ніколи їх не ховали, на тілі — жалюгідне лахміття, на плечі — прив’язане мотузками старе покривало, а волосся зібране у кінський хвіст. Діти, що качалися у них під ногами, налякали б і мавп. Зграя відлучених від церкви. Усе це йшло прямою дорогою з Долішнього Єгипту до Реймса через Польщу. Папа, як подейкували, висповідав їх і призначив їм покуту — сім років поспіль ходити світом, не сплячи в ліжках. Тому вони й називалися покутниками і тхнули. Схоже, колись вони були сарацинами, тому й вірили в Юпітера і вимагали десять туренських ліврів з усіх архієпископів, єпископів та абатів із посохами й митрами. Це їм давала папіжська булла. Вони прийшли до Реймса ворожити від імені алжирського короля та німецького імператора. Самі розумієте, цього було цілком достатньо, аби їм заборонили вхід до міста. Тоді вся ця банда залюбки отаборилася біля Бренської брами, на тому пагорбі, де стоїть млин, поруч із вирвами старих крейдяних кар’єрів. І в Реймсі всі наввипередки бігли на них подивитися. Вони дивилися вам на долоню і пророкували дивовижні речі. Вони були здатні навіть Юді наворожити, що він стане папою. Проте про них ходили й лихі поголоски — про вкрадених дітей, зрізані гаманці та про поїдання людського м’яса. Розумні люди казали дурним: «Не ходіть туди», а самі нишком туди бігали. То було якесь шаленство. Річ у тім, що вони говорили такі речі, які здивували б і кардинала. Матері вельми пишалися своїми дітьми відтоді, як циганки вичитували на їхніх долонях усілякі чудаса, записані по-поганському та по-турецькому. У однієї син мав стати імператором, у другої — папою, у третьої — капітаном. Бідну Шантфлері теж узяла цікавість. Їй захотілося дізнатися свою долю і чи не стане її люба маленька Аньєс колись імператрицею Вірменії чи ще чимось таким. Тож вона понесла її до циган; і циганки заходилися захоплюватися дитиною, пестити її, цілувати своїми чорними ротами й дивуватися її маленькій ручці. На превелику радість матері, на жаль!.. Найбільше вони вихваляли гарненькі ніжки та черевички. Дитині ще й року не було. Вона вже щось лепетала, сміялася до матері, як маленька пустунка, була гладенька й крутенька і мала тисячу чарівних порухів, наче янголятка в раю. Вона дуже злякалася циганок і розплакалася. Але мати поцілувала її ще міцніше і пішла звідти, у захваті від тієї щасливої долі, яку віщунки наворожили її Аньєс. Вона мала вирости красунею, доброчесною жінкою, королевою. Тож Пакетта повернулася до своєї комірчини на вулиці Фоль-Пен, горда тим, що несе додому майбутню королеву. Наступного дня, скориставшись хвилиною, коли дитина спала на ліжку — бо вона завжди клала її з собою, — вона тихенько привідкрила двері й побігла розповісти сусідці з вулиці Сешері, що настане день, коли її доньці Аньєс подаватимуть до столу англійський король та ефіопський ерцгерцог, і ще про сотню інших несподіванок. Повертаючись назад і не чуючи плачу, поки піднімалася сходами, вона подумала: «Добре, дитина все ще спить». Вона застала двері відчиненими навстіж, куди ширше, ніж залишала, проте увійшла, бідна мати, і кинулася до ліжка… Дитини там не було, місце порожніло. Від дитини нічого не залишилося, окрім одного з її гарненьких рожевих черевичків. Вона вискочила з кімнати, скотилася сходами і заходилася битися головою об стіни, кричачи: «Моя дитина! У кого моя дитина? Хто забрав мою дитину?» Вулиця була безлюдна, будинок стояв осторонь; ніхто нічого не міг їй сказати. Вона кинулася містом, обнишпорила всі вулиці, бігала туди-сюди цілісінький день, божевільна, здичавіла, страшна, принюхуючись до дверей та вікон, наче дикий звір, що втратив своїх малят. Вона була задихана, розпатлана, жахлива на вигляд, а в її очах палав вогонь, який висушував сльози. Вона зупиняла перехожих і кричала: «Моя донька! Моя донька! Моя гарненька маленька донька! Хто поверне мені доньку, я буду його служницею, служницею його собаки, і він зможе з’їсти моє серце, якщо захоче!» Вона зустріла пана кюре з храму Святого Ремігія і сказала йому: «Пане кюре, я нігтями оратиму землю, тільки поверніть мені мою дитину!» Це було розривающе душу видовище, Удардо; і я бачила, як прокурор, пан Понс Лакабр, вельми сувора людина, плакав. Ох, бідна мати! Увечері вона повернулася додому. За її відсутності якась сусідка бачила, як дві циганки потай піднімалися до неї з якимось пакунком у руках, а потім спустилися, прикривши за собою двері, і квапливо втекли. Після їхнього відходу з помешкання Пакетти чулося щось схоже на дитячий плач. Мати істерично зареготала, злетіла сходами, наче на крилах, вибила двері, наче з гармати, і вбігла всередину… Оце був жах, Удардо! Замість її милої маленької Аньєс, такої рум’яної та свіжої, яка була дарунком милосердного Бога, якась подоба маленького чудовиська — потворне, кульгаве, однооке, перекошене — повзало, скімлячи, по підлозі. Вона з жахом затулила очі. «О! — закричала вона. — Невже відьми перетворили мою доньку на цю страшну тварину?» Те маленьке клишоноге створіння поспішили забрати геть. Воно звело б її з розуму. То була монструозна дитина якоїсь циганки, що продалася дияволу. На вигляд йому було років чотири, і говорило воно мовою, яка зовсім не була людською; то були якісь неможливі слова. Шантфлері припала до маленького черевичка — всього, що залишилося їй від усього, що вона любила. Вона так довго лежала нерухомо, німо, без подиху, що її визнали за мертву. Раптом вона затремтіла всім тілом, заходилася несамовито цілувати свою реліквію і зайшлася такими риданнями, ніби її серце щойно луснуло. Запевняю вас, ми всі теж плакали. Вона причитала: «О, моя маленька донька! Моя гарненька маленька донька! Де ти?» — і від цього переверталося все всередині. Я й зараз плачу, коли згадую. Наші діти, знаєте, це ж мозок наших кісток. Мій бідний Евстахію! Ти ж у мене такий красенчик! Якби ви знали, який він розумник! Учора каже мені: «Я хочу бути жандармом». О мій Евстахію! Якби я тебе втратила!.. Шантфлері раптом підхопилася і побігла Реймсом, кричачи: «До циганського табору! До циганського табору! Сержантів сюди, палити відьом!» Але цигани вже пішли. Настала непроглядна ніч. Переслідувати їх не змогли.
Наступного дня за два льє від Реймса, на пустищі між Ге і Тіюа, знайшли залишки великого багаття, кілька стрічок, що належали дитині Пакетти, краплі крові та цапиний послід. Ніч, що минула, якраз була суботою. Ніхто вже не сумнівався, що цигани справляли шабаш на тому пустищі й пожерли дитину разом із Вельзевулом, як це заведено у магометан. Коли Шантфлері дізналася про ці жахіття, вона не плакала, вона ворушила губами, ніби хотіла щось сказати, але не могла. Наступного дня її волосся стало сивим. А ще через день вона зникла.

— Це й справді жахлива історія, — мовила Ударда, — від якої розплакався б і бургундець!

— Тепер я вже не дивуюся, — додала Жервеза, — що страх перед циганами так сильно переслідує вас!

— І ви вчинили тим розумніше, — підхопила Ударда, — втікши щойно зі своїм Евстахієм, бо ці, теперішні, теж польські цигани.

— Та ні, — заперечила Жервеза. — Кажуть, вони прийшли з Іспанії та Каталонії.

— З Каталонії? Можливо, — відповіла Ударда. — Польща, Каталонія, Валонь — я вічно плутаю ці три провінції. Що точно, то це те, що вони цигани.

— І зуби в них, безперечно, — додала Жервеза, — досить гострі, аби їсти маленьких дітей. І я б не здивувалася, якби Смеральда теж трохи грішила цим, попри її такий скромний вигляд. Її біла коза витинає занадто лукаві штуки, щоб за цим не крилося якесь чаклунство.

Маєтте йшла мовчки. Вона поринула в ту задуму, яка є ніби продовженням болісної розповіді і яка минає лише тоді, коли відлуння цього потрясіння, вібрація за вібрацією, докотиться до найглибших струн серця. Проте Жервеза заговорила до неї: — То так і не вдалося дізнатися, що сталося з Шантфлері? Маєтте не відповіла. Жервеза повторила своє запитання, струснувши її за руку й назвавши на ім’я. Маєтте наче прокинулася від своїх думок.

— Що сталося з Шантфлері? — повторила вона машинально слова, враження від яких було ще зовсім свіжим у її вухах; потім, зусиллям волі зосередившись на їхньому змісті, жваво додала: — О! Про це так ніколи й не дізналися.

Помовчавши, вона вела далі:

— Одні казали, ніби бачили, як вона у сутінках виходила з Реймса через браму Флешамбо; інші — на світанку, через стару браму Базе. Один бідняк знайшов її золотий хрестик, що висів на кам’яному хресті посеред поля, де зазвичай вирує ярмарок. Саме ця коштовність і згубила її в шістдесят першому році. То був дарунок вродливого віконта де Кормонтрейля, її першого коханця. Пакетта нізащо не хотіла з ним розлучатися, якою б злиденною не була. Вона дорожила ним як життям. Тому, коли ми побачили цей покинутий хрестик, ми всі подумали, що вона померла. Щоправда, люди з шинку «Ле-Вант» запевняли, ніби бачили, як вона йшла дорогою на Париж, босоніж по гострому камінню. Але в такому разі вона мала б вийти через Вельську браму, а все це не в’яжеться одне з одним. Або, точніше кажучи, я гадаю, що вона й справді вийшла через Вельську браму, але вийшла метрва.

— Я вас не розумію, — мовила Жервеза.

— Вель, — відповіла Маєтте з меланхолійною посмішкою, — це ж наша річка.

— Бідолашна Шантфлері! — здригнувшись, промовила Ударда. — Втопилася!

— Втопилася! — підхопила Маєтте. — І хто б міг сказати доброму батькові Гіберто, коли він за течією пропливав під Тінкьорським мостом, співаючи у своєму човні, що настане день, коли його люба маленька Пакетта теж пропливе під цим мостом, але вже без пісні й без човна?

— А маленький черевичок? — запитала Жервеза.

— Зник разом із матір’ю, — відповіла Маєтте.

— Бідний маленький черевичок! — зітхнула Ударда.

Огрядна й чутлива Ударда залюбки обмежилася б тим, що зітхала б разом із Маєтте. Але Жервеза, куди більш цікава, ще не вичерпала своїх запитань.

— А чудовисько? — раптом запитала вона Маєтте.

— Яке чудовисько? — здивувалася та.

— Та те маленьке циганське чудовисько, яке відьми залишили у Шантфлері замість її доньки! Що з ним зробили? Сподіваюся, його теж утопили?

— Та ні, — відповіла Маєтте.

— Як! Спалили тоді? Взагалі-то, так справедливіше. Дитина відьми!

— Ні те, ні інше, Жервезо. Пан архієпископ змилувався над циганським дитям, вигнав із нього біса, благословив, вельми ретельно викурив диявола з його тіла і відіслав до Парижа, щоб його виставили на дерев’яному ложі в Соборі Паризької Богоматері як підкидька.

— Ох уже ці єпископи! — пробурчала Жервеза. — Через те, що вони вчені, вони нічого не роблять як усі люди. Посуди сам, Удардо: підкидати диявола до притулку для підкидьків! Бо цим маленьким чудовиськом точно був сам диявол. Ну і що ж, Маєтте, що з ним зробили в Парижі? Я певна, що жодна милосердна душа не захотіла його взяти.

— Не знаю, — відповіла реймська жителька. — Якраз у той час мій чоловік купив нотаріальну контору в Берю, за два льє від міста, і ми більше не цікавилися цією історією; до того ж перед Берю височіють два пагорби Серне, які закривають навіть дзвіниці Реймського собору.

Розмовляючи отак, три поважні громадянки дісталися Гревської площі. Заглиблені у свої думки, вони пройшли повз виставлений для загального вжитку требник біля Роландової башти, навіть не зупинившись, і машинально попрямували до ганебного стовпа, навколо якого щохвилини дедалі більше густішав натовп. Цілком імовірно, що видовище, яке саме тієї миті приковувало до себе всі погляди, змусило б їх геть забути і про Щурячу нору, і про зупинку, яку вони планували там зробити, якби шестирічний товстун Евстахій, якого Маєтте тягнула за руку, різко не нагадав їм про мету їхнього приходу:

— Мамо, — сказав він, наче якийсь інстинкт підказав йому, що Щуряча нора залишилася позаду, — а тепер уже можна мені з’їсти коржика?

Якби Евстахій був розумнішим, тобто менш ненажерливим, він би ще почекав і лише на зворотному шляху, в Університетському кварталі, вже вдома у пана Андрі Мюньє на вулиці Мадам-ла-Валанс, коли між Щурячою норою та коржем лягли б два рукави Сени і п’ять мостів Сіте, зважився б на це несміливе запитання: «Мамо, а тепер уже можна мені з’їсти коржа?»

Це саме запитання, вельми необачне тієї миті, коли Евстахій його озвучив, привернуло увагу Маєтте.

— До речі! — вигукнула вона. — Ми ж зовсім забули про затворницю! Покажіть-но мені вашу Щурячу нору, я віддам їй корж.

— Зараз же, — мовила Ударда. — Це добра справа.

Але Евстахієві це було зовсім не до вподоби.

— Оце так-то, мій корж!.. — ображено протягнув він, по черзі знизуючи плечима й притискаючи до них вуха, що в подібних випадках є найвищим виявом невдоволення.

Три жінки повернули назад, і, підійшовши до будівлі Роландової башти, Ударда сказала іншим двом:

— Не треба заглядати в нору всім трьом водночас, аби не наполохати затворниці. Вдавайте, ніби читаєте dominus у молитовнику, поки я зазирну в віконце. Затворниця мене трохи знає. Я зроблю вам знак, коли можна буде підійти.

Ударда сама підійшла до віконця. Щойно її погляд проник усередину, глибокий жаль відобразився на кожній рисі її обличчя, і її весела, щира фізіономія так само раптово змінила свій вираз і колір, наче вона вмить перейшла із сонячного сяйва під місячне світло. Очі її зволожилися, а губи стислися, як перед плачем. За мить вона приклала палець до губ і кивнула Маєтте, запрошуючи її подивитися.

Маєтте підійшла, схвильована, мовчки й навшпиньках, як підходять до ліжка вмирущого.

І справді, сумне видовище постало перед очима двох жінок, коли вони, затамувавши подих і не ворушачись, зазирнули крізь заґратоване віконце Щурячої нори.

Келія була тісною, ширшою, ніж завглибшки, зі стрільчатим склепінням, і зсередини вельми нагадувала порожнину великої єпископської митри. На голій кам’яній плиті, що правила за підлогу, в кутку сиділа, точніше, скрутилася в три погибелі якась жінка. Її підборіддя спиралося на коліна, які вона міцно притискала до грудей схрещеними руками. Уся стиснута в клубок, одягнена в грубе буре мішковиння, що огортало її широкими складками, з довгим сивим волоссям, зачесаним наперед, яке закривало обличчя і спадало вздовж ніг аж до самих ступень, вона з першого погляду здавалася лише якоюсь дивною постаттю на темному тлі келії. Це був такий собі чорнуватий трикутник, який промінь денного світла, що падав із віконця, різко ділив навпіл — на тінь і світло. Це був один із тих привидів, витканих наполовину з мокрої темряви й блідого світла, які бачаться вві сні або на дивовижних полотнах Гої, — блідих, нерухомих, зловісних, що сидять навпочіпки на могилі або притулилися до ґрат підземелля. То була ні жінка, ні чоловік, ні жива істота, ні якась стала форма; то був силует, якесь видіння, у якому реальне перепліталося з фантастичним, як тінь із денним світлом. Під волоссям, що сягало самої землі, ледве вгадувався змарнілий і суворий профіль; з-під сукні заледве виднівся краєчок голої ступні, що судомно притискалася до цупкої, промерзлої бруківки. Та дещиця людської подоби, яку можна було розгледіти під цим жалобним покровом, змушувала здригнутися від жаху.

Ця постать, котру можна було прийняти за вмуровану в плиту, здавалося, не мала ні руху, ні думки, ні подиху. У цьому тонкому полотняному мішку, в січневу холоднечу, лежачи на голому граніті, без вогню, в темряві підземелля, куди крізь скісне віконце з двору долітав лише крижаний вітер і ніколи не заглядало сонце, вона, здавалося, не страждала і навіть нічого не відчувала. Можна було подумати, що вона сама стала каменем разом із цією келією, перетворилася на лід разом із порою року. Руки її були зібгані, погляд — непорушний. З першого погляду її можна було прийняти за привид, з другого — за статую.

Проте час від часу її посинілі губи трохи відкривалися, пропускаючи подих, і тремтіли — але так само мертво й машинально, як листя, що розсувається від вітру.

Проте з її тьмяних очей виривався погляд — невимовний погляд, глибокий, похмурий, непорушний, повсякчас прикутий до кутка келії, якого неможливо було побачити ззовні; погляд, який, здавалося, пов’язував усі темні думки цієї знедоленої душі з якимось таємничим предметом.

Такою була істота, яка через своє жалюгідне житло дістала ім’я затворниці, а через свій одяг — ім’я лахмітниці.

Усі три жінки (бо Жервеза знову приєдналася до Маєтте та Ударди) дивилися у віконце. Їхні голови затуляли те слабке денне світло, що проникало в підземелля, проте нещасна, яку вони позбавили цього світла, здавалося, зовсім не звертала на них уваги. — Не турбуймо її, — стиха мовила Ударда, — вона перебуває в екстазі, вона молиться.

Тим часом Маєтте з дедалі більшою тривогою розглядала цю змарнілу, зів’ялу, розпатлану голову, і її очі наповнювалися сльозами. — Це було б занадто чудно, — шепотіла вона.

Вона просунула голову між ґрати віконця і спробувала спрямувати свій погляд саме в той куток, до якого був невідривно прикутий погляд нещасної.

Коли вона відвела голову від віконця, її обличчя було залите сльозами. — Як ви називаєте цю жінку? — запитала вона в Ударди.

Ударда відповіла: — Ми кличемо її сестрою Гудулою.

— А я, — мовила Маєтте, — називаю її Пакеттою Шантфлері.

Тоді, приклавши палець до губ, вона зробила знак приголомшеній Ударді зазирнути у віконце й подивитися. Ударда зазирнула і побачила в кутку, на який затворниця дивилася з таким похмурим захопленням, маленький рожевий атласний черевичок, вишитий безліччю золотих та срібних прикрас.

Жервеза зазирнула слідом за Удардою, і тоді всі три жінки, дивлячись на нещасну матір, зайшлися плачем… Проте ні їхні погляди, ні їхні сльози не відволікли затворницю. Її руки залишалися зчепленими, губи — німими, очі — нерухомими; і для того, хто знав її історію, цей маленький черевичок, на який вона так дивилася, розривав серце.

Три жінки досі не зронили жодного слова; вони не наважувалися говорити навіть пошепки. Ця глибока тиша, це велике горе, це повне забуття, в якому зникло все, окрім однієї єдиної речі, справляли на них таке враження, наче вони стоять перед головним вівтарем на Великдень чи Різдво. Вони мовчали, вони поринули в благоговіння, вони готові були впасти на коліна. Їм здавалося, що вони щойно увійшли до храму під час Страсної служби.

Нарешті Жервеза, найцікавіша з-поміж трьох і, відповідно, найменш чутлива, спробувала заговорити до затворниці:

— Сестро! Сестро Гудуло!

Вона повторила цей заклик тричі, щоразу підвищуючи голос. Затворниця не поворухнулася. Ні слова, ні погляду, ні зітхання, ні жодного знаку життя.

Тоді Ударда, своїм м’якшим і ніжнішим голосом, промовила: — Сестро! Сестро свята Гудуло!

Та сама тиша, та сама непорушність.
— Дивна жінка! — вигукнула Жервеза. — Її, мабуть, і гарматний постріл не злякає!
— Може, вона глуха, — зітхнувши, мовила Ударда.
— Може, сліпа, — додала Жервеза.
— А може, мертва, — підсумувала Маєтте.

Безперечно, якщо душа ще й не покинула це нерухоме, поснуле, летаргічне тіло, то, принаймні, вона сховалася й усамітнилася в такій глибині, куди враження від зовнішніх органів чуття вже не долітали.

— Тоді доведеться, — мовила Ударда, — залишити корж на віконці. Якась дитина забере його. Ну як її розбудити?

Евстахій, який до цієї миті відволікся на іграшковий візок, запряжений великим собакою, що щойно проїхав повз них, раптом помітив, що три його супутниці кудись заглядають крізь віконце. Цікавість узяла гору і в ньому: він виліз на тумбу, підвівся на навшпиньки, притиснув своє товсте рум’яне обличчя до отвору і закричав:

— Мамо, ану покажіть, і я хочу подивитися!

Від цього дитячого голосу, дзвінкого, свіжого й гучного, затворниця здригнулася. Вона повернула голову різким і раптовим рухом, наче сталева пружина, двома довгими виснаженими руками розсунула волосся на лобі й прикувала до дитини здивований, гіркий, розпачливий погляд. Цей погляд спалахнув лише на мить.

— О Боже мій! — раптом закричала вона, ховаючи голову в коліна, і здавалося, що її хрипкий голос, вириваючись, роздирає їй груди. — Принаймні не показуйте мені чужих дітей!

— Добрий день, пані, — поважно мовив хлопчик.

Проте це потрясіння, так би мовити, розбудило затворницю. Довгі дрижаки пробігли по всьому її тілу від голови до п’ят, зуби зацокотіли, вона напівпідняла голову і промовила, притискаючи лікті до боків і обхопивши ступні руками, ніби намагаючись їх зігріти:

— Ох! Яка холоднеча!

— Бідна жінко, — мовила Ударда з глибоким жалем, — хочете трохи вогню?

Вона похитала головою на знак відмови.

— Ну то ось, — вела далі Ударда, простягаючи їй фляжку, — тут трохи коричного вина, він вас зігріє. Попийте.

Вона знову похитала головою, пильно подивилася на Ударду і відповіла: — Води.

Ударда наполягала:

— Ні, сестро, це не січневе питво. Треба випити трохи коричного вина і з’їсти цього кукурудзяного коржа, якого ми спекли для вас.

Вона відштовхнула корж, який простягала їй Маєтте, і мовила: — Чорного хліба.

— Ну ж бо, — сказала Жервеза, яку теж пройняло милосердя, і заходилася знімати свій вовняний капор, — ось верхній одяг, трохи тепліший за ваш. Накиньте це на плечі.

Вона відмовилася від одягу так само, як від фляжки та коржа, і відповіла: — Мішковину.

— Але ж ви мусите, — знову заговорила добра Ударда, — бодай трішки відчути, що вчора було свято.

— Я відчуваю, — відказала затворниця. — Ось уже два дні, як у моєму глечику немає води. Помовчавши, вона додала: — Свято, про мене забули. І правильно зробили. Чому світ мав би думати про мене, якщо я про нього не думаю? Для згаслого вугілля — холодна зола.

І, наче втомившись від такої довгої розмови, вона знову впустила голову на коліна. Проста й милосердна Ударда, гадаючи з її останніх слів, що вона знову скаржиться на холод, наївно запитала:

— То, може, хочете трохи вогню?

— Вогню! — вигукнула затворниця з дивною інтонацією. — А чи розпалите ви його бодай трішки й для тієї бідної крихітки, що вже п’ятнадцять років лежить під землею?

Уся вона тремтіла, голос вібрував, очі блищали; вона стала навколішки. Раптом вона простягнула свою білу худу руку до хлопчика, який дивився на неї здивованим поглядом:

— Заберіть цю дитину! — закричала вона. — Тут зараз проходитиме циганка!

Після цього затворниця впала обличчям до землі, і її лоб ударився об плиту з таким звуком, з яким камінь б’ється об камінь. Три жінки подумали, що вона померла. Проте за мить вона заворушилася, і вони побачили, як вона поповзла на колінах і ліктях до того кутка, де лежав маленький черевичок. Тоді вони вже не наважилися дивитися, вони більше не бачили її, але чули тисячі поцілунків і тисячі зітхань, що перемішувалися з розриваючими душу криками та глухими ударами — так б’ється голова об стіну. Потім, після одного з таких ударів, настільки сильного, що всі три жінки похитнулися, запала повна тиша.

— Невже вона вбилася? — мовила Жервеза, зважившись просунути голову у віконце. — Сестро! Сестро Гудуло!

— Сестро Гудуло! — повторила Ударда.

— О Боже мій! Вона більше не рухається! — знову заговорила Жервеза. — Невже вона померла? Гудуло! Гудуло!

Маєтте, яка досі від хвилювання не могла вимовити й слова, зробила зусилля. — Почекайте, — мовила вона. Потім, нахилившись до віконця, покликала: — Пакетто! Пакетто Шантфлері!

Дитина, яка безневинно дме на погано запалений ґніт петарди, що раптом вибухає їй в очі, не буває так налякана, як була налякана Маєтте від дії цього імені, зненацька кинутого в келію сестри Гудули.

Затворниця затремтіла всім тілом, підхопилася на свої голі ноги і так стрімко кинулася до віконця з такими палаючими очима, що Маєтте, Ударда, третя жінка й дитина відсахнулися аж до парапету набережної.

Тим часом зловісне обличчя затворниці  тісно притулилось до ґрат віконця.

— О! О! — закричала вона зі страшним реготом. — Це циганка кличе мене!

У цю мить якась сцена, що відбувалася біля ганебного стовпа, прикувала її розгублений погляд. Її чоло зморщилося від жаху, вона випростала зі своєї комірчини дві свої скелетоподібні руки і закричала голосом, схожим на передсмертне хрипіння:

— То це знову ти, проклята циганко! Це ти мене кличеш, злодійко дітей! Ну то будь же ти проклята! Проклята! Проклята! Проклята!

IV. СЛЬОЗА ЗА КРАПЛЮ ВОДИ

Ці слова були, так би мовити, точкою з’єднання двох сцен, які досі розгорталися паралельно в один і той самий час, кожна на своєму особливому театрі дій: одна, яку читач щойно прочитав, — у Щурячій норі, інша, яку він зараз прочитає, — на помості ганебного стовпа. Свідками першої були лише три жінки, з якими читач щойно познайомився; глядачами другої став увесь той люд, який, як ми бачили раніше, юрмився на Гревській площі навколо ганебного стовпа та шибениці.
Цей натовп, якому чотири сержанти, що стояли з дев’ятої ранку на чотирьох кутах помосту, дали надію на яку-не-яку кару — звісно, не на повішення, але на батоги, відрізання вух абощо, — цей натовп збільшувався так стрімко, що чотири сержанти, затиснуті занадто близько, мусили раз у раз розганяти його, як тоді казали, добрячими ударами київ та кінських крупів.

Цей простолюд, звичний до очікування публічних страт, не виявляв надто великого нетерпіння. Люди розважалися тим, що розглядали ганебний стовп — споруду вельми просту, яка складалася з мурованого куба близько десяти футів заввишки, порожнього всередині. Дуже круті сходи з грубого каменю, які пишномовно називали драбиною, вели до верхньої платформи, на якій виднілося горизонтальне колесо з суцільного дуба. Засудженого прив’язували на цьому колесі навколішки, з заведеними за спину руками. Дерев’яний вал, що приводився в рух коловоротом, захованим усередині цієї маленької споруди, обертав колесо, яке завжди залишалося в горизонтальній площині, і в такий спосіб обличчя засудженого послідовно поверталося до всіх куточків площі. Це називалося «крутити» злочинця.

Як бачимо, ганебний стовп на Гревській площі далеко не пропонував усіх тих видовищ, що стовп на ринку Шампо. Нічого архітектурного. Нічого монументального. Жодного даху із залізним хрестом, жодного восьмикутного ліхтаря, жодних тонких колонок, що розквітали біля краю даху капітелями з листя аканта та квітів, жодних химерних і потворних ринв, жодного різьбленого дерева, жодного витонченого скульптурного орнаменту, глибоко висіченого в камені.

Доводилося вдовольнятися цими чотирма стінами з бутового каменю з двома пісковиковими підпорами та жалюгідною кам’яною шибеницею, сухою й голою, що стояла поруч.

Це частування було б надто мізерним для аматорів готичної архітектури. Щоправда, славні зіваки середньовіччя найменше цікавилися пам’ятками старовини і вельми мало дбали про красу ганебного стовпа.

Нарешті прибув засуджений, прив’язаний до задку воза; і коли його витягли на платформу, коли його можна було побачити з усіх кінців площі, обмотаного мотузками та ременями на колесі ганебного стовпа, страшне улюлюкання, перемішане з реготом та вигуками, вибухнуло на площі. Натовп упізнав Квазімодо.

Це й справді був він. Ось вона, зрадливість долі! Його виставили біля ганебного стовпа на тій самій площі, де ще вчора вітали, прославляли й одностайно викрикували папою та принцом блазнів у супроводі князя Циганського, короля Алтинів та імператора Галілеї. Одне можна сказати напевно: ні в кого в цьому натовпі, навіть у самого Квазімодо, який побував по черзі то тріумфатором, то мучеником, ця думка не викликала чіткого співставлення. Для цього видовища потрібен був Гренгуар з його філософією.

Невдовзі Мішель Нуаре, присяжний сурмач короля, нашого володаря, закликав простолюд до тиші й зачитав вирок, згідно з розпорядженням та наказом пана прево. Після цього він разом зі своїми людьми в ліврейних каптанах відійшов за віз.

Квазімодо, байдужий до всього, навіть бровою не повів. Будь-який опір для нього був неможливим через те, що тоді мовою кримінальної канцелярії називали силою та міцністю кріплення, а це означало, що ремені та ланцюжки, ймовірно, впивалися йому в саме тіло. Зрештою, це тюремна та каторжна традиція, яка не втрачена й досі і яку наручники дбайливо зберігають серед нас, народу цивілізованого, лагідного, гуманного (якщо не згадувати про каторгу та гільйотину).

Квазімодо дозволив себе вести, штовхати, тягти, садо́вити, в’язати й перев’язувати. На його обличчі не можна було прочитати нічого, окрім подиву дикуна чи ідіота. Усі знали, що він глухий, а тепер можна було подумати, що він ще й сліпий.

Його поставили навколішки на круглому помості, й він дозволив це зробити. З нього зняли сорочку й куртку до самого пояса, й він не пручався. Його обплутали новою системою ременів та пряжок, і він дав себе застебнути й зв’язати. Тільки час від часу він гучно й важко дихав, наче теля, чия голова звисає й хитається через край різницького воза.

— Оце бовдур, — сказав Жеан Фролло де Мулен своєму другові Робіну Пуспену (бо обидва школярі, ясна річ, прийшли слідом за засудженим), — він розуміє не більше, ніж хрущ, зачинений у коробці!

Коли натовп побачив оголений горб Квазімодо, його верблюжі груди, його мозолясті й волохаті плечі, вибухнув шалений регіт. Поки тривали ці веселощі, на платформу піднявся чоловік у міській лівреї, низького зросту й міцної статури, і став поруч із мучеником. Його ім’я швидко розійшлося серед присутніх. Це був метр П’єра Тортерю, присяжний кат Шатле.

Він почав з того, що поставив на кутку помосту чорний пісочний годинник, верхня частина якого була повна червоного піску, що цівкою збігав у нижню судину; потім він зняв свій двоколірний каптан, і в його правій руці з’явився тонкий батіг із довгими білими, блискучими, вузлуватими, плетеними ременями, озброєними металевими кігтями. Лівою рукою він недбало закотив рукав сорочки на правій руці аж до пахви.

Тим часом Жеан Фролло кричав, підводячи свою біляву кучеряву голову над натовпом (для цього він видерся на плечі Робіна Пусцена):

— Ходіть-но подивитися, панове й пані! Зараз будуть остаточно шмагати майстра Квазімодо, дзвонаря мого брата, вельмишановного архідиякона Жозаського — чудернацький витвір східної архітектури, у якого спина куполом, а ноги — крученими колонами!

І натовп реготав, особливо дітлахи та дівчата.

Нарешті кат тупнув ногою. Колесо закрутилося. Квазімодо похитнувся у своїх путах. Оговтання і заціпеніння, що раптом відбилися на його потворному обличчі, змусили присутніх заходитися ще дужчим реготом.

Раптом, саме тієї миті, коли колесо у своєму обертанні повернуло до майстра П’єра горуподібну спину Квазімодо, П’єра замахнувся руці, тонкі ремені різко свиснули в повітрі, наче жменя гадюк, і люто впали на плечі нещасного.

Квазімодо підскочив усім тілом, ніби прокинувшись від страшного сну. Він починав розуміти. Він закрутився в ланцюгах; судомний прояв подиву й болю спотворив м’язи його обличчя, але він не зронив ні зітхання. Він лише крутив головою назад, праворуч, ліворуч, мотаючи нею, як бик, якого ґедзь укусив у бік.

За першим ударом пішов другий, потім третій, і ще один, і ще, без кінця. Колесо невпинно крутилося, а удари сипалися градом. Невдовзі бризнула кров; було видно, як вона стікає тисячами цівок по чорних плечах горбуна, а тонкі ремені, що звистом розтинали повітря, розбризкували її краплями на натовп.

Квазімодо знову набув, принаймні зовні, своєї колишньої байдужості. Спершу він спробував нишком і без особливих зовнішніх рухів порвати свої пута. Було видно, як спалахнули його очі, напружилися м’язи, зібралися в клубок члени і натягнулися ремені та ланцюжки. Це зусилля було могутнім, дивовижним, розпачливим; але старі тортурні приладдя превотури витримали. Вони лише затріщали — і все. Квазімодо безсило опустився. Ступор на його обличчі змінився почуттям гіркого й глибокого розчарування. Він заплющив своє єдине око, впустив голову на груди і прикинувся мертвим.

Відтоді він більше не ворушився. Ніщо не могло змусити його поворухнутися: ні кров, що без упину лилася, ні удари, які ставали дедалі лютішими, ні злість ката, який сам себе розпалював і п’янів від катування, ні свист жахливих ременів, гостріших і дошкульніших за укуси отруйних мошок.

Нарешті судовий виконавець Шатле, одягнений у чорне, на чорному коні, який стояв біля сходів від самого початку кари, простягнув свою ебенову паличку до пісочного годинника. Кат зупинився. Колесо зупинилося. Око Квазімодо повільно розплющилося.

Шмагання закінчилося. Два помічники присяжного ката обмили криваві плечі мученика, натерли їх якоюсь маззю, що вмить затягнула всі рани, і накинули йому на спину щось на зразок жовтого фартуха, скроєного як риза. Тим часом П’єра Тортерю струшував на бруківку червоні, набряклі від крові ремені.

Проте для Квазімодо це було ще не все. Йому залишалося відбути ту годину біля ганебного стовпа, яку пан Флоріан Барбедьєн так розважливо додав до вироку вельмишановного Робера д’Естутвіля — і усе це на велику славу старовинного афоризму Жана де Кюмен, який пов’язував психологію з фізіологією — Surdus absurdus (глухий — безглуздий).

Тож пісочний годинник знову перевернули, і горбуна залишили прив’язаним на помості, щоб правосуддя було здійснене до кінця.

Народ, особливо в середні віки, займає в суспільстві те саме місце, що й дитина в родині. Поки він перебуває в цьому стані первісного неуцтва, морального та інтелектуального неповноліття, про нього можна сказати так само, як про дитину: «Цей вік не має жалю».

Ми вже показали, що Квазімодо загалом ненавиділи, і, правду качучи, не без причини. У цьому натовпі навряд чи знайшовся б хоч один глядач, який не мав би або не вважав, що має, привід нарікати на лихого горбуна з Собору Паризької Богоматері. Коли він з’явився біля ганебного стовпа, радість була загальною; а жорстока кара, якої він щойно зазнав, і те жалюгідне становище, в якому вона його залишила, не лише не пом’якшили серця простолюду, а й зробили його ненависть злобнішою, додавши до неї гостроти й веселощів.

Тож, щойно суспільне відплату було задоволено (як досі висловлюються судові чиновники у своїх квадратних шапках), настала черга для тисячі особистих помст. Тут, як і у Великій залі, найбільше шаленіли жінки. Усі вони таїли на нього якусь образу: одні — за його каверзи, інші — за його потворність. Останні були найлютішими.

— О! Машкара Антихриста! — кричала одна.

— Вершник на мітлі! — горлала інша.

— Яка гарна трагічна гримаса! — верещала третя. — Вона зробила б тебе папою блазнів, якби сьогодні було вчора!

— Це що, — підхопила якась стара. — Це гримаса ганебного стовпа. А коли вже буде гримаса шибениці?

— Коли вже ти вкриєшся своїм великим дзвоном на сто футів під землею, проклятий дзвонарю?

— І цей диявол ще й дзвонить на «Ангелус»!

— О! Глухий! Одноокий! Горбатий! Чудовисько!

— Та від однієї його пики викидень станеться краще, ніж від будь-яких ліків та зілля!

А два школярі, Жеан де Мулен та Робін Пуспен, на повні груди виспівували старий народний приспів: «Шибенику — мотузка! В’язку дров — Для потвори!»

Зливалися тисячі інших образ, і глузування, і прокльони, і регіт, а подекуди летіло й каміння.

Квазімодо був глухий, але бачив він чітко, і народна лють була не менш виразно змальована на обличчях, ніж у словах. До того ж удари каміння красномовно пояснювали вибухи реготу.

Спершу він тримався. Але потроху це терпіння, що напружилося під батогом ката, похитнулося і здалося перед цими укусами комах. Астурійський бик, який мало зважає на напади пікадора, лютіє від собак та бандерилій.

Спочатку він повільно обвів натовп погрозливим поглядом. Але, зв’язаний по руках і ногах, його погляд був безсилий прогнати цих мух, які кусали його рану. Тоді він закрутився в своїх путах, і від його лютих порухів старе колесо ганебного стовпа зарипіло на своїх дошках. Від цього насмішки й гикання лише посилилися.

Тоді нещасний, не в змозі розірвати нашийник приборканого дикого звіра, знову затих. Тільки час від часу зітхання люті піднімало всі куточки його грудей. На його обличчі не було ні сорому, ні рум’янцю. Він був занадто далеко від суспільного стану і занадто близько до первісного стану природи, щоб знати, що таке сором. Зрештою, чи можна відчувати ганьбу за такої міри потворності? Проте гнів, ненависть і розпач повільно насували на це огидне обличчя дедалі темнішу хмару, дедалі більше заряджену електрикою, яка спалахувала тисячами блискавок в оці цього циклопа.

Проте ця хмара на мить просвітліла, коли крізь натовп почав пробиратися мул, на якому їхав священник. Щойно бідолашний мученик здалеку угледів цього мула й цього священника, обличчя його полагіднішало. Лютість, що спотворювала його риси, змінилася дивною посмішкою, сповненою невимовної ласки, покірливості та ніжності. Що ближче під’їжджав священник, то виразнішою, чіткішою та яснішою ставала ця посмішка. Нещасний вітав його, наче прихід спасителя. Однак тієї миті, коли мул порівнявся з ганебним стовпом настільки, що його вершник міг упізнати засудженого, священник опустив очі, круто повернув назад і щодуху помчав геть, ніби поспішав позбутися принизливих благань і вельми мало дбав про те, щоб його вітав та впізнавав якийсь бідолаха у такому становищі.

Цим священником був архідиякон дом Клод Фролло.

Хмара знову насунулася, ще темніша, на чоло Квазімодо. Посмішка ще якийсь час трималася на його губах, але вона була вже гіркою, зневіреною, глибоко сумною.

Час минав. Він стояв там уже щонайменше півтори години — пошматований, скривджений, безжально висміяний і мало не побитий камінням.

Раптом він знову закрутився в ланцюгах із подвоєним розпачем, від якого затремтів увесь дерев’яний помост під ним; розірвавши мовчання, яке він так уперто тримав досі, він закричав хрипким і лютим голосом, що скидався радше на собачий гавкіт, ніж на людський крик, і заглушив улюлюкання натовпу:

— Пити!..

Цей вигук розпачу не лише не збудив жалю, а став новою розвагою для славного паризького простолюду, що обступив сходи. Треба сказати, що цей простолюд, узятий як суцільна маса і натовп, був тоді не менш жорстоким і зашкарублим, ніж те жахливе кубло волоцюг, куди ми вже водили читача і яке було просто найнижчим прошарком народу. Жоден голос не піднявся на захист бідолашного пацієнта, хіба що для того, аби поглузувати з його спраги. Певна річ, у цю мить він був куди більше гротескним і відразливим, ніж жалюгідним, зі своїм побагровилим обличчям, з якого струменів піт, із безумним оком, із ротом, що пінився від люті й болю, та висунутим напів’язиком. Слід також додати: навіть якби в цьому натовпі й знайшлася якась добра, милосердна душа міщанина чи міщанки, що захотіла б піднести склянку води цій нещасній істоті в біді, навколо ганебних східців стовпа панував такий забобонний страх перед ганьбою та безчестям, що його вистачило б, аби відлякати будь-якого доброго самарянина.

За кілька хвилин Квазімодо обвів натовп розпачливим поглядом і повторив іще розриваючим душу голосом: — Пити!..

І всі зареготали.

— На, попий цього! — закричав Робін Пуспен, кинувши йому в обличчя губку, виваляну в стічній канаві. — Тримай, мерзенний глухарю! Я твій боржник.

Якась жінка швирнула йому в голову камінь: — Ось тобі, щоб знав, як будити нас уночі своїм клятим передзвоном!

— Ну що, синку! — ревів один каліка, намагаючись дістати його милицею. — Будеш іще насилати на нас чари з висоти веж Собору Паризької Богоматері?

— Ось тобі кухоль, щоб напитися! — підхопив якийсь чоловік, поціливши йому в груди черепком розбитого глека. — Це через тебе, коли ти просто пройшов повз неї, моя дружина народила двоголову дитину!

— А моя кішка — шестиногого кота! — верещала якась стара, жбурнувши в нього черепицею.

— Пити!.. — втретє повторив Квазімодо, ледве переводячи подих.

У цю мить він побачив, як простолюд розступився. З натовпу вийшла дівчина, чудно вдягнена. Її супроводжувала маленька біла козочка з позолоченими рожками; в руці дівчина тримала тамбурин.

Око Квазімодо спалахнуло. Це була циганка, яку він намагався викрасти минулої нічі — за цей зухвалий напад, як він смутно здогадувався, його й карали саме в цю мить; хоча насправді це було зовсім не так, бо покарали його лише за нещастя бути глухим і за те, що його судив глухий. Він не сумнівався, що вона теж прийшла помститися і завдати йому свого удару, як і всі інші.

І справді, він побачив, як вона швидко піднімається сходами. Лютість і досада душили його. Він хотів би мати силу завалити весь цей стовп, і якби спалах його ока міг спопеляти, циганка перетворилася б на порох іще до того, як ступила на платформу.

Вона підійшла, не зронивши ні слова, до засудженого, який марно корчився, намагаючись ухилитися від неї, і, відв’язавши від пояса флягу, лагідно піднесла її до висохлих губ нещасного.

І тоді в цьому оці, досі такому сухому й палаючому, побачили, як затремтіла велика сльоза, що повільно покотилася по цьому потворному обличчю, так довго зведеному судомою розпачу. Це була, мабуть, перша сльоза, яку нещасний пролив за все своє життя.

Проте він забув, що треба пити. Циганка нетерпляче піджала губки і з посмішкою притиснула шийку фляги до повного гострих зубів рота Квазімодо. Він пив великими ковтками. Спрага його була палкою.

Коли він закінчив, бідолаха витягнув свої чорні губи, без сумніву, для того, щоб поцілувати прекрасну руку, яка щойно допомогла йому. Але дівчина, яка, можливо, не позбулася недовіри і пам’ятала про жорстокий нічний напад, відсмикнула руку з переляканим рухом дитини, що боїться укусу звіра.

Тоді бідний глухар прикував до неї погляд, повний докору й невимовного смутку.

У будь-якому іншому місці це було б зворушливе видовище — ця вродлива дівчина, свіжа, чиста, чарівна і водночас така тендітна, що так благочестиво поспішила на допомогу стільком злидням, потворності та злості. На ганебному стовпі це видовище було величним.

Навіть увесь цей люд був глибоко вражений; люди почали плескати в долоні, кричачи: «Слава! Слава!»

Саме в цю мить затворниця побачила з віконця своєї нори циганку на ганебному стовпі й кинула їй своє зловісне прокляття:

— Будь ти проклята, проклята, проклята, циганське поріддя!

V. КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ ПРО КОРЖ

Есмеральда зблідла і, заточуючись, зійшла з помосту. Голос затворниці все ще наздоганяв її: — Спускайся! Спускайся! Злодійко циганська, ти ще туди повернешся!

— Затворниця знову дуріє, — глухо буркнув народ, і на тому все й скінчилося. Бо таких жінок побоювалися, і це робило їх недоторканними. Тоді ніхто не наважувався зачіпати тих, хто молився вдень і вночі.

Настав час вести Квазімодо назад. Його відв’язали, і натовп розійшовся.

Біля Великого мосту Маєтте, яка поверталася зі своїми двома супутницями, раптово зупинилася: — До речі, Евстахію! А що ти зробив із коржем?

— Мамо, — відказав хлопчик, — поки ви розмовляли з тією пані, що в норі, один великий собака відкусив шматок від мого коржа. Тоді я теж став його їсти.

— Як, паничу! — обурилася вона. — То ти з’їв усе?

— Мамо, це все собака. Я йому казав, а він мене не слухав. Тоді я теж укусив, ось дивіться!

— Яка жахлива дитина, — мовила мати, водночас посміхаючись і сварячись. — Бачите, Удардо, він уже сам з’їдає всю черешню в нашому садку в Шарлеранжі. Тому його дідусь і каже, що з нього вийде капітан. — Ну постривай, паничу Евстахію, нехай-но я тебе ще раз на цьому спіймаю!.. Ну йди вже, йди, тюхтію!