«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ДЕВ’ЯТА

І. ГАРЯЧКА

Клод Фролло вже не був у соборі Паризької Богоматері, коли його прийомний син так раптово розрубав фатальний вузол, яким нещасний архідиякон зв’язав із собою циганку й сам зв’язався з нею. Повернувшись до ризниці, він зірвав із себе альбу, плащ і єпитрахиль, кинув усе в руки приголомшеного паламаря, вислизнув через потаємні двері монастиря. Наказавши човняреві з Террену переправити його на лівий берег Сени, він заглибився в круті вулички Університетського кварталу, не тямлячи, куди йде. На кожному кроці йому траплялися юрби чоловіків і жінок, які радісно поспішали до мосту Сен-Мішель у надії встигнути побачити, як вішатимуть відьму. Сам він — блідий, розгублений, збентежений, засліплений і дикий — скидався на нічного птаха, якого випустили й цькують зграєю дітей серед білого дня. Він уже не розумів, де перебуває, про що думає і чи не марить наяву. Він ішов, крокував, біг, повертаючи в першу-ліпшу вуличку, не вибираючи дороги, лише постійно гнаний уперед страхом перед Гревською площею — тією жахливою площею, яку він смутно відчував за своєю спиною.

Так він обійшов гору Святої Женев’єви й нарешті вийшов із міста через ворота Сен-Віктор. Він тікав доти, доки ще міг, озираючись, бачити вежі Університету та поодинокі будинки передмістя. Та коли пагорб остаточно сховав від нього ненависний Париж, коли йому здалося, що він уже за сотні льє від міста, серед полів і пустки, він зупинився і відчув, що може дихати.

Тоді його розум заполонили жахливі думки. Він ясно побачив власну душу й здригнувся. Він подумав про ту нещасну дівчину, яка стала його загибеллю і яку він сам занапастив. Його блукаючий погляд простежив заплутані шляхи їхніх доль до того місця, де вони перетнулися і безжально розбили одна одну. Він думав про безумство довічних обітниць, про марність цнотливості, науки, релігії, чесноти, про безсилля Бога. Він із похмурою насолодою поринув у лихі думки, і що глибше занурювався в них, то виразніше чув у собі сатанинський сміх.

Зазирнувши так у глибини своєї душі й побачивши, скільки місця природа відвела там пристрастям, він гірко засміявся. Він сколихнув на дні серця всю свою ненависть, усю свою злобу й раптом зрозумів із холодною проникливістю лікаря, що досліджує хворого: його ненависть і злоба були лише спотвореним коханням. Кохання — це джерело всіх людських чеснот. Але в серці священника воно обернулося на щось жахливе. І він усвідомив, що людина його складу, ставши священником, сама робить із себе демона. Тоді він страшно зареготав. Але раптом знову зблід, подумавши про найтемніший бік своєї фатальної пристрасті — про це роз’їдаюче, отруйне, ненависне й невблаганне кохання, яке привело одну до шибениці, а другого — до пекла: вона була засуджена, він — проклятий.

А потім сміх знову повернувся до нього, коли він згадав, що Феб живий; що, зрештою, капітан живе собі приспівуючи, веселий і задоволений, має красивіші, ніж будь-коли, каптани та нову коханку, яку повів дивитися, як вішають колишню. Його єхидний сміх подвоївся, коли він усвідомив: з усіх живих істот, чиєї смерті він бажав, циганка — єдина істота, яку він не ненавидів — виявилася єдиною, кого він не зміг знищити власною рукою.

Тоді від капітана його думки перекинулися на натовп, і в ньому спалахнули нечувані ревнощі. Він подумав про те, що натовп, увесь цей брудний люд, теж бачив перед своїми очима жінку, яку він кохав, — в одній сорочці, майже оголену. Він заламував руки від думки, що ця жінка, чиї обриси, ледве вгадані в темряві ним єдиним, стали б для нього найвищим щастям, була виставлена серед білого дня, о півдні, перед усім народом, одягнена так, наче для ночі хлібосольних пестощів. Він плакав від люті через усі ці таємниці кохання — сплюндровані, забруднені, оголені й очорнені назавжди. Він плакав від люті, уявляючи, скільки брудних поглядів наситилися цією погано зав’язаною сорочкою; і що ця прекрасна дівчина, ця незаймана лілея, ця чаша цноти й насолоди, до якої він не наважився б наблизити свої губи інакше як із трепетом, щойно перетворилася на якесь спільне корито, з якого найпідліший паризький набрід — злодії, жебраки, лакеї — гуртом пили зухвале, нечисте й збочене задоволення.

І коли він намагався уявити собі те щастя, яке міг би знайти на землі, якби вона не була циганкою, а він не був священником, якби Феба не існувало, а вона кохала його; коли він уявляв, що життя, сповнене спокою та любові, було можливе й для нього, що в цю саму мить десь на землі є щасливі пари, занурені в довгі розмови під помаранчевими деревами, на берегах струмків, перед заходом сонця чи під зоряним нічним небом; і що, якби Бог того побажав, він міг би стати з нею однією з таких благословенних пар, — його серце тануло від ніжності та розпачу.

О, вона! Це вона! Ця нав’язлива думка поверталася без кінця, катувала його, виїдала мозок і шматувала нутрощі. Він не шкодував, він не каявся; все, що він зробив, він був готовий зробити знову; він волів бачити її в руках ката, ніж в обіймах капітана, але він страждав; він страждав так сильно, що часом виривав собі пасма волосся, аби подивитися, чи воно не посивіло.

В один із таких моментів йому спало на думку, що саме зараз оця потворна петля, залізний вузол якої він бачив уранці, затягується довкола цієї тендітної та граційної шиї. Від цієї думки піт виступив у нього з усіх пор.

В інший момент, диявольськи кпинячи з самого себе, він водночас уявив Есмеральду такою, якою побачив у перший день, — жвавою, безтурботною, радісною, чепурною, коли вона танцювала, немов на крилах, уся як гармонія, — і Есмеральду в останній день, в одній сорочці, з мотузкою на шиї, яка повільно піднімається босими ногами по незграбній драбині шибениці. Він уявив цю подвійну картину настільки виразно, що видав страшний крик.

Поки цей ураган розпачу перевертав, ламав, виривав, гнув і викорінював усе в його душі, він подивився на природу довкола. Біля його ніг кілька курей порпалися в чагарнику, шукаючи поживу, у променях сонця метушилися яскраві жуки, над головою купки сіро-перистих хмар пливли в синьому небі, на горизонті шпиль абатства Сен-Віктор прорізав лінію пагорба своїм шиферним обеліском, а мельник на пагорбі Копо, свистячи, спостерігав, як крутяться працьовиті крила його млина. Усе це діяльне, впорядковане, спокійне життя, що відтворювалося довкола нього в тисячах форм, завдавало йому болю. І він знову кинувся тікати.

Так він бігав полями до самого вечора. Ця втеча від природи, від життя, від самого себе, від людей, від Бога, від усього на світі тривала цілий день. Часом він падав обличчям на землю і нігтями виривав молоді сходи пшениці. Часом зупинявся на якійсь безлюдній селянській вуличці, і його думки ставали настільки нестерпними, що він хапав себе обома руками за голову й намагався відірвати її від плечей, аби розбити об каміння.

Коли сонце почало схилятися до заходу, він знову заглянув у себе і зрозумів, що майже збожеволів. Буря, яка вирувала в ньому з тієї миті, як він утратив надію й волю врятувати циганку, не залишила в його свідомості жодної здорової ідеї, жодної вцілілої думки. Його розум лежав там майже повністю зруйнований. В його голові залишилися тільки два чіткі образи: Есмеральда і шибениця. Все інше поглинула темрява. Ці два образи, зблизившись, поставали перед ним жахливим єдиним цілим, і що більше він зосереджував на них залишки своєї уваги та думок, то більше бачив, як вони химерно розростаються: один — у своїй грації, чарівності, красі та світлі, інший — у своєму кошмарі. Зрештою Есмеральда почала здаватися йому зіркою, а шибениця — величезною сухою кістлявою рукою.

Прикметно, що протягом усіх цих тортур у нього жодного разу не виникло серйозної думки про смерть. Так уже був улаштований цей негідник. Він чіплявся за життя. Можливо, він і справді бачив за ним пекло.

Тим часом сутінки густішали. Жива істота, яка ще жевріла в ньому, смутно подумала про повернення. Він вважав, що перебуває далеко від Парижа, але, зорієнтувавшись на місцевості, помітив, що лише ходив колами навколо стін Університетського кварталу. Шпиль Сен-Сюльпіс та три високі голки Сен-Жермен-де-Пре височіли над горизонтом праворуч від нього. Він рушив туди. Почувши оклики вартових абата біля зубчастих мурів Сен-Жермен, він звернув убік, пішов стежкою, що пролягала між монастирським млином і міським лепрозорієм, і за кілька хвилин опинився на узліссі Пре-о-Клер. Біль цей був відомий своїми безладами, що чинилися там удень і вночі; він був справжньою гідрою для бідних ченців Сен-Жермен — quod monachis Sancti-Germani pratensis hydra fuit, clericis nova semper dissidiorum capita suscitantibus. Архідиякон побоявся зустріти там когось; він жахався будь-якого людського обличчя. Він щойно оминув Університет та передмістя Сен-Жермен, бо хотів повернутися на міські вулиці якомога пізніше. Він пішов уздовж Пре-о-Клер, звернув на безлюдну стежку, яка відділяла його від Дьє-Неф, і врешті вийшов до води. Там дом Клод знайшов човняра, який за кілька паризьких деньє переправив його вгору Сеною до самого мису Сіте й висадив на тому занедбаному клаптику землі, де читач колись уже бачив замисленого Гренгуара і який простягався за королівськими садами паралельно до острова Перевізника корів.

Монотонне гойдання човна та хлюпання води трохи заколисали нещасного Клода. Коли човняр відплив, він так і залишився безглуздо стояти на березі, дивлячись перед собою і сприймаючи предмети лише крізь хвилі коливань, що збільшувалися й перетворювали все довкола на химерну фантасмагорію. Утома від великого горя нерідко справляє саме такий вплив на розум.

Сонце зайшло за високу вежу Нель. Настала година сутінків. Небо було білим, вода в річці — білою. Між цими двома білизнами лівий берег Сени, до якого були прикуті його очі, виділявся своєю темною масою і, дедалі більше звужуючись від перспективи, занурювався в туман на горизонті, мов чорна стріла. Він був засіяний будинками, від яких виднівся лише темний силует, що різко проступав тінню на світлому тлі неба та води. Подекуди у вікнах уже починали мерехтіти вогники, схожі на розжарене вугілля. Цей величезний чорний обеліск, отак ізольований між двома білими простирадлами неба й річки, яка в цьому місці була вельми широкою, справив на дома Клода дивне враження. Це можна було порівняти з почуттями людини, яка, лежачи на спині біля підніжжя Страсбурзького собору, дивилася б, як його величезна голка занурюється над її головою в сутінкову напівтемряву. Тільки тут Клод стояв, а обеліск лежав; але оскільки річка, віддзеркалюючи небо, поглиблювала прірву під ним, величезний мис здавався так само сміливо кинутим у порожнечу, як і будь-який шпиль собору. І враження було таким самим. Ба більше, це відчуття мало в собі щось дивне й глибше: це був ніби той самий Страсбурзький шпиль, але заввишки у дві милі — щось нечуване, гігантське, невимірне, споруда, якої ніколи не бачило людське око, Вавилонська вежа. Димоходи будинків, зубці мурів, гострі фронтони дахів, шпиль августинців, вежа Нель — усі ці виступи, що щербили профіль колосального обеліска, посилювали ілюзію, чудернацько вимальовуючи перед очима візерунки пишного й фантастичного різьблення. Клоду в його стані галюцинації здалося, що він бачить, бачить на власні очі шпиль пекла; тисячі вогнів, розсипаних по всій висоті цієї страшної вежі, здалися йому численними брамами величезної внутрішньої печі, а голоси та шум, що доносилися звідти, — криками та передсмертними стогонами. Тоді ним оволодів страх, він затулив руками вуха, щоб не чути, повернувся спиною, щоб не бачити, і швидким кроком пішов геть від цього жахливого видіння.

Але видіння було всередині нього.

Коли він повернувся на вулиці, перехожі, які штовхалися біля освітлених вітрин крамниць, здавалися йому вічним рухом привидів довкола. У вухах стояв дивний гуркіт. Неймовірні вигадки туманили його розум. Він не бачив ні будинків, ні бруківки, ні возів, ні чоловіків і жінок, а лише хаос невизначених предметів, які зливалися своїми краями один з одним. На розі вулиці Барієрі містилася бакалійна лавка, чий навіс за одвічним звичаєм був обвішаний по периметру бляшаними обручами, з яких звисали дерев’яні свічки, що стукали на вітрі, мов кастаньєти. Йому здалося, що він чує, як у темряві брязкають скелети Монфокона.

— О! — прошепотів він. — Нічний вітер жене їх один на одного і мішає брязкіт їхніх ланцюгів із тріском їхніх кісток! Вона, мабуть, там, серед них!

Напівпритомний Клод не знав, куди йде. За кілька кроків він опинився на мосту Сен-Мішель. У вікні першого поверху горіло світло. Він підійшов ближче. Крізь тріснуту шибку він побачив убогу кімнату, яка розбудила в його пам’яті смутний спогад. У цій кімнаті, погано освітленій бідною лампою, сидів білявий, свіжий юнак із веселим обличчям, який із голосним реготом обіймав вельми зухвало вбрану дівчину. А біля лампи сиділа стара жінка, яка пряла й співала тремтливим голосом. Оскільки юнак часом затихав, пісня старої долітала до священника уривками. Це було щось незрозуміле й жахливе.

Гревська площе, гавкай,
Гревська площе, киши!
Пряди, пряди, моя кужелю,
Пряди катові мотузку,
Який свище на подвір’ї.

Гревська площе, гавкай,
Гревська площе, киши!

Яка гарна конопляна мотузка!
Сійте від Іссі аж до Ванвра
Коноплю, а не пшеницю.
Злодій не вкрав
Цю гарну конопляну мотузку.
Гревська площе, киши,
Гревська площе, гавкай!

Аби побачити, як гуляща дівка
Повисне на гнійній шибениці,
Вікна стали очима.
Гревська площе, киши,
Гревська площе, гавкай!

Під цю пісню юнак реготав і пестив дівчину. Стара — то була Фалурдель; дівчина — звичайна повія; а юнак — його молодший брат Жеан.

Він продовжував дивитися. Це видовище було не гіршим за будь-яке інше.

Він побачив, як Жеан підійшов до вікна в глибині кімнати, відчинив його, кинув погляд на набережну, де вдалині світилися тисячі освітлених шибок, і почув, як той сказав, зачиняючи вікно:

— Клянуся душею! Уже сутеніє. Буржуа засвічують свої свічки, а Господь Бог — свої зорі.

Потім Жеан повернувся до дівиці, розбив пляшку, що стояла на столі, і вигукнув:

— Уже порожня, сто чортів! А в мене більше немає грошей! Ізабо, серденько моє, я буду задоволений Юпітером лише тоді, коли він перетворить твої два білі перса на дві сулії з темного скла, з яких я смоктатиму бонське вино вдень і вночі.

Цей вишуканий жарт розсмішив гулящу дівку, і Жеан вийшов.

Дом Клод ледве встиг припасти до землі, щоб брат не перестрів його, не зазирнув в обличчя і не впізнав. На щастя, на вулиці було темно, а школяр був напідпитку. Проте він помітив архідиякона, який лежав на бруківці в багнюці.

— Ого! — мовив він. — Ось цей сьогодні погуляв на славу!

Він штовхнув ногою дома Клода, який затамував подих.

— П’яний як чіп, — додав Жеан. — Ну й налигався ж. Справжня п’явка, що відвалилася від бочки. А він лисий, — зауважив юнак, нахиляючись. — Це ж старий! Fortunate senex! (У перекладі -Щасливий старий!)

Потім дом Клод почув, як той пішов геть, бурмочучи:
— Усе-таки розум — хороша річ, і моєму братові-архідиякону дуже пощастило, що він такий розважливий і має гроші.

Тоді архідиякон підвівся і щодуху побіг до Собору богоматері, чиї величезні вежі поставали в темряві над будинками.

Коли він, зовсім захеканий, вискочив на майдан, то сахнувся назад і не наважився підвести очей на цю зловісну споруду.

— О! — тихо промовив він. — Невже це правда, що таке сталося тут сьогодні, саме цього ранку!

Усе ж він зважився поглянути на церкву. Фасад потонув у темряві. Небо за ним яскріло зорями. Серп місяця, що щойно відірвався від горизонту, саме цієї миті зупинився над правою вежею і, здавалося, присів, мов світляний птах, на краю балюстради, вирізьбленої чорним трилисником.

Двері монастиря були зачинені. Але архідиякон завжди мав при собі ключ від вежі, де містилася його лабораторія. Скориставшись ним, він увійшов до собору.

Усередині церкви панували печерна пітьма і тиша. За величезними тінями, що спадали звідусіль широкими смугами, він зрозумів, що жалобні завіси ранкової церемонії ще не зняли. Великий срібний хрест мерехтів у глибині темряви, усіяний кількома блискучими цятками, наче Чумацький Шлях цієї склепної ночі. Довгі вікна хору показували над чорним драпуванням верхню частину своїх стрільчастих арок, чиї шибки, пронизані місячним сяйвом, мали вже тільки невиразні барви ночі — якийсь фіолетовий, білий та синій відтінки, які можна побачити хіба що на обличчях мерців. Архідиякон, помітивши навколо хору ці бліді вістря арок, подумав, що бачить митри проклятих єпископів. Він заплющив очі, а коли розплющив їх знову, йому здалося, що це коло блідих облич дивиться на нього.

Він кинувся тікати через собор. Тоді йому здалося, що й сама церква здригнулася, рушила з місця, ожила, запульсувала життям; що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка гатить по землі своєю широкою кам’яною стопою, а гігантський собор став схожим на якогось дивовижного слона, що важко дихає і йде вперед, тримаючи стовпи замість ніг, дві вежі замість хоботів, а величезне чорне полотно замість попони.

Гарячка чи безумство сягнули вже такої сили, що зовнішній світ став для нещасного якоюсь видимою, відчутною на дотик, страшною апокаліптичною марою.

На мить йому полегшало. Заглибившись у бічні нави, він помітив за гущавиною стовпів червонясте сяйво. Він побіг туди, наче до зірки. Тоді то була вбога лампада, що вдень і вночі освітлювала прикутий до залізних ґрат загальний молитовник Нотр-Даму. Він жадібно припав до святої книги в надії знайти там якусь утіху чи розраду. Книга була розгорнута на тому місці з Книги Йова, по якому пробіг його нерухомий погляд: «І дух перейшов перед обличчям моїм, і почув я тихий шепіт, і волосся на тілі моєму стало дибки».

Від цього зловісного читання він відчув те саме, що відчуває сліпий, коли його коле підібрана ним палиця. Коліна його підкосилися, і він упав на бруківку, думаючи про ту, що померла цього дня. У його мозку проносилося і збиралося стільки потворного чаду, що йому здавалося, ніби його голова перетворилася на одне з жерл пекельного комина.

Очевидно, він довго залишався в такій позі, більше ні про що не думаючи, знічений і безвільний у руках демона. Нарешті до нього повернулися якісь сили, і він надумав сховатися у вежі, біля свого вірного Квазімодо. Він підвівся і, оскільки йому було страшно, узяв із собою для світла лампаду від молитовника. Це було святотатство, але він уже не зважав на такі дрібниці.

Він повільно піднімався сходами веж, охоплений таємним жахом, який, мабуть, передавався навіть нечисленним перехожим на майдані, котрі бачили, як загадкове світло його лампади піднімалося так пізно від бійниці до бійниці на саму верхівку дзвіниці.

Раптом він відчув прохолоду на обличчі й опинився перед дверима найвищої галереї. Повітря було холодним; небо несло хмари, чиї широкі білі смуги напливали одна на одну, стикаючись кутами, і нагадували скресання річки взимку. Серп місяця, що застряг посеред хмар, здавався небесним кораблем, затиснутим у цих повітряних крижинах.

Він опустив погляд і на мить замилувався крізь ґрати з колонок, що з’єднували дві вежі, там, удалині, крізь серпанок туману та диму, мовчазним натовпом паризьких дахів — гострих, незліченних, тісних і дрібних, мов хвилі тихого моря літньої ночі.

Місяць кидав слабкий промінь, що надавав небу й землі попелястого відтінку.

У цю мить годинник озвався своїм тонким і надтріснутим голосом. Продзвонило північ. Священник згадав полудень. Це поверталися ті самі дванадцять годин.

— О! — тихо сказав він собі. — Вона вже, мабуть, холодна!

Раптом порив вітру загасив його лампаду, і майже водночас на протилежному кутку вежі він побачив тінь, білизну, силует, жінку. Він здригнувся. Поруч із цією жінкою була маленька коза, яка долучила своє мекання до останнього удару годинника.

У нього вистачило сил придивитися. Це була вона.

Вона була бліда, вона була похмура. Її волосся спадало на плечі, як і вранці. Але на шиї вже не було мотузки, а руки не були зв’язані. Вона була вільна, вона була мертва.

Вона була вбрана в біле, а на голові мала білу вуаль.

Вона йшла до нього повільно, дивлячись на небо. Надприродна коза йшла слідом за нею. Він почувався кам’яним і надто важким, щоб утікати. На кожен її крок уперед він робив один крок назад — і це все, на що він був здатний. Так він знову відступив під темне склепіння сходів. Його крижанила думка, що вона теж може туди увійти; якби вона це зробила, він помер би від страху.

Вона й справді підійшла до дверей сходів, зупинилася там на кілька митей, пильно зазирнула в темряву, але, здавалося, не помітила там священника, і пройшла повз. Вона здалася йому вищою, ніж за життя; він бачив місяць крізь її білу сукню; він чув її подих.

Коли вона пройшла, він почав спускатися сходами з тією ж повільністю, яку щоночі бачив у привидів, вважаючи себе самого привидом — дикий, із настовбурченим волоссям, усе ще тримаючи в руці згаслу лампаду. І, спускаючись гвинтовими сходами, він чітко чув у своїх вухах голос, який реготав і повторював:

«…Дух перейшов перед обличчям моїм, і почув я тихий шепіт, і волосся на тілі моєму стало дибки».

II. ГОРБАТИЙ, ОДНООКИЙ, КУЛЬГАВИЙ

Кожне місто в Середньовіччі, кожне місто у Франції аж до часів Людовика XII мало свої місця притулку. Ці місця притулку посеред потопу кримінальних законів та варварського судочинства, що заливали місто, були свого роду острівцями, які піднімалися над рівнем людського правосуддя. Будь-який злочинець, що діставався туди, був урятований. На кожній околиці місць притулку було майже стільки ж, скільки й місць страти. Це було зловживання безкарністю поруч із зловживанням катуваннями — два лиха, які намагалися виправляти одне одного. Королівські палаци, маєтки принців, а особливо церкви, мали право притулку. Часом тимчасовим притулком оголошували ціле місто, якщо була потреба знову заселити його. Так, у 1467 році Людовик XI зробив притулком увесь Париж.

Вступивши ногою на землю притулку, злочинець ставав недоторканним, але йому треба було пильнувати, щоб не вийти звідти. Один крок за межі святині — і він знову падав у вир. Колесо, шибениця та диба тримали міцну варту довкола місця порятунку і невпинно вистежували свою здобич, мов акули навколо корабля. Бували засуджені, які так і сивіли в монастирі, на сходах палацу, на монастирських землях чи під церковним ґанком; у такий спосіб притулок ставав такою ж в’язницею, як і будь-яка інша. Часом траплялося, що урочистий вирок парламенту порушував недоторканність сховища і повертав засудженого катові, але це бувало рідко. Парламенти побоювалися єпископів, і коли ці дві сутани стикалися, мантії урядовців доводилося нелегко проти сутани священника. Іноді, проте, як у справі вбивць Петі-Жана, паризького ката, або в справі Емері Руссо, вбивці Жана Валлере, правосуддя переступало через церкву і виконувало свої вироки; але без особливої постанови парламенту горе було кожному, хто зі зброєю в руках порушував місце притулку! Відомо, якою була смерть маршала Франції Робера де Клермона та маршала Шампані Жана де Шалона, хоча йшлося лише про якогось Перрена Марка, слугу міняйла і нікчемного вбивцю; але обидва маршали виламали двері церкви Сен-Мері. У цьому й полягав страшний злочин.

До місць схову ставилися з такою повагою, що, за народними переказами, це почуття часом передавалося навіть тваринам. Емуен розповідає, що коли олень, якого переслідував Дагоберт, сховався біля гробниці святого Діонісія, зграя хортів раптом зупинилася й лише гавкала.

Церкви зазвичай мали особливу келійку, облаштовану для благаючих про захист. У 1407 році Ніколя Фламель збудував для них на склепіннях церкви Сен-Жак-де-ла-Бушрі кімнату, яка обійшлася йому в чотири ліври шість су і шістнадцять паризьких деньє.

У Соборі богоматері це була келія, влаштована на даху бічних нав під аркбутанами, навпроти монастирського подвір’я, — саме на тому місці, де дружина теперішнього доглядача веж засадила собі садок, який так само схожий на висячі сади Вавилона, як качан салату на пальму чи двірника на Семіраміду.

Саме туди після свого несамовитого й тріумфального бігу по вежах та галереях Квазімодо переніс Есмеральду. Поки тривав цей біг, дівчина не могла опритомніти; напівсонна, напівпритомна, вона відчувала лише, що піднімається в повітря, що пливе там, літає, що щось підносить її над землею. Часом вона чула над своїм вухом гучний регіт і хрипкий голос Квазімодо; вона трохи відкривала очі й тоді бачила під собою невиразний Париж, помежований тисячами шиферних та черепичних дахів, наче червоно-синя мозаїка, а над своєю головою — страшне й радісне обличчя Квазімодо. Тоді повіки її знову опускалися; вона думала, що все скінчено, що її стратили під час непритомності, і що потворна істота, яка керувала її долею, знову забрала її і несе кудись. Вона не наважувалася дивитися на нього і повністю віддавалася своїй долі.

Але коли розхристаний і захеканий дзвонар поклав її в келію притулку, коли вона відчула, як його великі руки обережно розв’язують мотузку, що розтирала їй руки, вона зазнала того поштовху, який раптово будить пасажирів корабля, що наскочив на мілину серед глухої ночі. Її думки теж прокинулися і поверталися одна за одною. Вона зрозуміла, що перебуває в Соборі богоматері, згадала, як її вирвали з рук ката, що Феб живий, але Феб її більше не кохає; і ці дві думки, одна з яких отруювала іншу своєю гіркотою, водночас постали перед бідною засудженою. Вона повернулася до Квазімодо, який стояв перед нею і лякав її. Вона запитала його:

— Навіщо ви мене врятували?

Він подивився на неї з тривогою, ніби намагався вгадати, що вона йому каже. Вона повторила своє запитання. Тоді він кинув на неї глибоко сумний погляд і втік.

Це її здивувало.

За кілька хвилин він повернувся, несучи пакунок, який кинув до її ніг. Це був одяг, який милосердні жінки залишили для неї на порозі церкви. Тоді вона опустила очі на саму себе, побачила, що майже оголена, і зачервонілася. Життя поверталося.

Здавалося, Квазімодо теж відчув щось подібне до цієї сором’язливості. Він прикрив очі своєю великою долонею і знову пішов геть, але вже повільними кроками.

Вона поспішила вдягнутися. Це була біла сукня з білою вуаллю. Одяг послушниць Божого притулку.

Заледве вона впоралася з цим, як побачила, що Квазімодо повертається. Під однією рукою він ніс кошик, під іншою — матрац. У кошику були пляшка, хліб та дещо з харчів. Він поставив кошик на землю і сказав:

— Їжте.

Він простелив матрац на кам’яних плитах і додав:

— Спіть.
Це був його власний обід і його власне ліжко, які дзвонар приніс для неї.

Циганка підвела на нього очі, щоб подякувати, але не змогла вимовити й слова. Бідолаха був справді жахливий. Вона опустила голову, здригнувшись від переляку.

Тоді він сказав їй: —

Я лякаю вас. Я дуже потворний, правда? Не дивіться на мене. Просто слухайте. Удень ви залишатиметеся тут, а вночі можете ходити по всій церкві. Але не виходьте з храму ні вдень, ні вночі. Ви загинете. Вас уб’ють, і я помру.

Зворушена, вона підняла голову, щоб відповісти йому. Але він уже зник. Вона знову залишилася сама, роздумуючи над дивними словами цієї майже чудовищної істоти, глибоко вражена звуком його голосу — такого хрипкого і водночас такого ніжного.

Потім вона оглянула свою келію. Це була кімнатка десь шість футів завширшки й завдовжки, з маленьким слуховим віконцем і дверима, що виходили на пологий схил даху з плаского каміння. Кілька ринв у вигляді звіриних пащ, здавалося, нахилялися навколо неї і витягували шиї, щоб зазирнути до неї через віконце. За краєм даху вона бачила верхівки тисяч димарів, з яких просто перед її очима піднімався дим усіх багать Парижа. Сумне видовище для бідної циганки — підкидька, засудженої на смерть, нещасної істоти без батьківщини, без родини, без даху над головою.

У ту мить, коли думка про її самотність постала перед нею так гостро, як ніколи, вона відчула, як якась волохата й бородата голова просунулася їй у руки, на коліна. Вона здригнулася (тепер її все лякало) і подивилася вниз. Це була бідна козочка, прудка Джалі, яка кинулася слідом за нею тоді, коли Квазімодо розігнав загін Шармолю; вона вже майже годину горнулася до ніг своєї господині, не знаючи, як привернути її погляд. Циганка засипала її поцілунками.

— О, Джалі! — примовляла вона. — Як же я про тебе забула! А ти все одно думаєш про мене! О, ти не така невдячна!

І водночас, наче невидима рука зняла тягар, що так довго затримував сльози в її серці, вона гірко заплакала. І в міру того, як сльози лилися, вона відчувала, як разом із ними зникає все найгостріше й найгіркіше в її горі.

Коли настав вечір, ніч здалася їй такою гарною, а місячне світло таким ніжним, що вона обійшла навколо високої галереї, яка оперізувала собор. Це принесло їй певне полегшення — такою спокійною здавалася земля, якщо дивитися на неї з цієї висоти.

III. ГЛУХИЙ

Наступного ранку, прокинувшись, вона помічила, що спала. Це диво здивувало її, адже вона вже так давно відвикла від сну. Веселий промінь ранкового сонця проникав крізь слухове віконце і падав їй на обличчя. Але разом із сонцем вона побачила у віконці предмет, який її налякав, — нещасне обличчя Квазімодо. Вона мимоволі знову заплющила очі, та марно: крізь рожеву пелену повік їй усе одно ввижалася ця маска гнома — одноока й щербата. Тоді, не розплющуючи очей, вона почула грубий голос, який говорив дуже ніжно:

— Не бійтеся. Я ваш друг. Я прийшов подивитися, як ви спите. Це ж не зашкодить вам, правда, якщо я приходитиму дивитися, як ви спите? Що вам з того, що я тут, коли ваші очі заплющені? Тепер я піду. Дивіться, я сховався за стіну. Ви можете розплющити очі.

У цих словах було щось ще жалібніше, ніж сам їхній зміст, — це той тон, яким вони були вимовлені. Зворушена циганка розплющила очі. Його й справді вже не було біля віконця. Вона підійшла туди і побачила бідного горбуна, який зіщулився в кутку стіни в позі, повній болю та покірливості. Вона зробила зусилля над собою, щоб подолати відразу, яку він їй навіював.

— Підійдіть, — лагідно покликала вона.

По помітному руху губ циганки Квазімодо здалося, що вона його проганяє; тоді він підвівся і покульгав геть, повільно, з опущеною головою, навіть не наважуючись підвести на дівчину свій сповнений розпачу погляд.

— Та підійдіть же! — крикнула вона.

Але він продовжував іти геть. Тоді вона вискочила з келії, підбігла до нього і взяла його за руку. Відчувши її дотик, Квазімодо затремтів усім тілом. Він підвів свій благальний погляд, і, побачивши, що вона повертає його назад, усе його обличчя засяяло радістю й ніжністю. Вона хотіла запросити його до келії, але він уперто залишився на порозі.

— Ні, ні, — мовив він, — пугач не повинен входити в гніздо жайворонка.

Тоді вона граційно сіла на своє ліжко, а її коза лягла спати біля її ніг. Кілька хвилин вони обоє сиділи непорушно, мовчки споглядаючи: він — стільки грації, вона — стільки потворності. З кожною миттю вона помічала в Квазімодо все нові й нові вади. Її погляд ковзав від його кривих колін до горбатої спини, від горбатої спини до єдиного ока. Вона не могла збагнути, як узагалі може існувати істота, зліплена настільки незграбно. Проте в усій його постаті було стільки смутку та лагідності, що вона починала звикати до нього.

Він перший перервав це мовчання:
— То ви казали мені повернутися?

Вона ствердно кивнула головою, сказавши:
— Так.

Він зрозумів цей жест.
— На жаль, — мовив він, ніби вагаючись закінчити думку, — річ у тім… що я глухий.

— Бідолаха! — вигукнула циганка з виразом щирого жалю.

Він болісно посміхнувся:
— Ви вважаєте, що мені тільки цього й бракувало, правда? Так, я глухий. Таким уже я вродився. Жахливо, чи не так? А ви… ви така гарна!

У голосі цього нещасного вчувалося таке глибоке усвідомлення своєї нікчемності, що в неї не повернувся язик щось відповісти. Зрештою, він би її й не почув. Він вів далі:

— Ніколи я не бачив своєї потворності так чітко, як зараз. Коли я порівнюю себе з вами, мені стає так шкода себе, бідного нещасного монстра! Я, мабуть, здаюся вам диким звіром, скажіть. Ви — ви як промінь сонця, як крапля роси, як пташиний спів! А я — я щось потворне, ні людина, ні тварина, якесь дещо, важче, дужче розтоптане ногами і потворніше, ніж звичайний кругляк!

Тоді він розсміявся, і цей сміх був найнадривнішим звуком у світі. Він вів далі:

— Так, я глухий. Але ви можете говорити зі мною жестами, знаками. У мене є господар, який спілкується зі мною саме так. А ще я дуже швидко навчуся розуміти вашу волю за рухом ваших губ, за вашим поглядом.

— Що ж, — промовила вона з посмішкою, — тоді скажіть мені, чому ви мене врятували.

Він уважно дивився на неї, поки вона говорила.

— Я зрозумів, — відповів він. — Ви питаєте мене, чому я вас урятував. Ви забули про нещасного, який намагався викрасти вас однієї ночі, про нещасного, якому наступного ж дня ви прийшли на допомогу, коли він стояв біля мерзенного ганебного стовпа. За ту краплю води, за ту краплю жалю я можу заплатити лише всім моїм життям. Ви забули того нещасного, але він — пам’ятав.

Вона слухала його з глибоким зворушенням. В оці дзвонаря затремтіла сльоза, але так і не впала. Здавалося, він вважав за справу честі стримати її в собі.

— Послухайте, — повів він далі, коли вже не боявся, що ця сльоза проллється. — У нас тут дуже високі вежі; людина, яка б звідти впала, була б мертвою іще до того, як торкнеться бруківки. Коли вам заманеться, щоб я звідти впав, вам не доведеться казати жодного слова — вистачить одного лише погляду.

Тоді він підвівся. Ця химерна істота, попри все нещастя самої циганки, викликала в її душі співчуття. Вона зробила йому знак залишитися.

— Ні, ні, — мовив він. — Мені не слід залишатися надто довго. Я ніяковію, коли ви на мене дивитеся. Це з жалю ви не відвертаєте очей. Я піду кудись, звідки бачитиму вас так, що ви мене не бачитимете. Так буде краще.

Він витяг із кишені маленький металевий свисток. — Візьміть, — сказав він. — Коли я буду вам потрібен, коли ви захочете, щоб я прийшов, коли вам не буде надто огидно бачити мене, свисніть у це. Цей звук я почую.

Він поклав свисток на землю і втік.

IV. ГЛИНА І КРИШТАЛЬ

Минали дні. До душі Есмеральди мало-помалу повертався спокій. Надмірне горе, як і надмірна радість, — річ бурхлива, яка триває недовго. Людське серце не може довго перебувати у крайнощах. Циганка так багато вистраждала, що в ній залишилося тільки здивування.

Разом із відчуттям безпеки до неї повернулася й надія. Вона була викинута із суспільства, викреслена з життя, але смутно відчувала, що повернутися туди, мабуть, усе-таки можливо. Вона була схожа на померлу, яка тримає про запас ключ від свого ж склепу.

Вона відчувала, як поступово зникають жахливі образи, що так довго не давали їй спокою. Усі ці гидкі привиди — П’єрра Тортерю, Жак Шармолю — стиралися в її пам’яті, усі, навіть сам священник.

До того ж Феб був живий, вона знала це напевно, вона бачила його. Те, що Феб жив, було для неї всім. Після низки фатальних потрясінь, які зруйнували все в її єстві, в її душі вціліло лише одне, єдине почуття — кохання до капітана. Бо кохання схоже на дерево: воно росте саме по собі, пускає глибоке коріння в усе наше єство і часто продовжує зеленіти навіть у зруйнованому серці.

І що зовсім незбагненного — то сліпіша ця пристрасть, то вона запекліша.  Пристрасть найсильніша тоді, коли вона безрозсудна.

Безперечно, Есмеральда думала про капітана не без гіркоти. Безперечно, було жахливо, що його теж обдурили, що він повірив у цю неможливу річ, що він міг припустити удар кинджалом від тієї, яка віддала б за нього тисячу життів. Але, врешті-решт, не варто було надто на нього нарікати: хіба вона сама не зізналася у злочині? Хіба вона, слабка жінка, не поступилася перед тортурами? Уся вина лежала на ній. Вона повинна була дозволити вирвати собі нігті, ніж вимовити таке слово. Зрештою, якби вона побачила Феба бодай раз, бодай на одну хвилину, вистачило б одного слова, одного погляду, щоб розвіяти його оману і повернути його. Вона в цьому не сумнівалася. Вона також заплющувала очі на багато дивних речей: на випадковість присутності Феба в день її публічного покаяння, на дівчину, яка була поруч із ним. То, певно, була його сестра. Пояснення безглузде, але їй цього вистачало, бо вона мала потребу вірити, що Феб усе ще кохає її і кохає лише її. Хіба він їй у цьому не присягався? Що ще їй було потрібно, наївній та довірливій? До того ж, хіба в усій цій справі обставини не свідчили набагато більше проти неї, ніж проти нього? Тож вона чекала. Вона сподівалася.

Варто додати, що й сам собор — цей величезний собор, який оточував її з усіх боків, який оберігав її, який рятував її, — сам по собі діяв як найкраще заспокійливе. Урочисті лінії цієї архітектури, релігійний настрій усіх предметів, що оточували дівчину, побожні та безтурботні думки, які виходили, так би мовити, з кожної пори цього каміння, впливали на неї поза її волею. Споруда також повнилася звуками такої благодаті та величі, що вони заколисували цю змучену душу. Монотонний спів кліру, відгуки народу священникам — то невиразні, то громоподібні, — гармонійне тремтіння вітражів, орган, що гримів, мов сотня сурем, три дзвіниці, що гули, як вулики з величезними бджолами, — увесь цей оркестр, над яким піднімалася гігантська гама, що безперестанку то злітала, то спадала від натовпу до дзвіниць, притлумлював її пам’ять, її уяву, її біль. Особливо її заколисували дзвони. Це було схоже на потужний магнетизм, який ці величезні інструменти виливали на неї широкими хвилями.

З кожним новим світанком вона ставала дедалі спокійнішою, дихала легше, а блідість поволі зникала з її обличчя. У міру того як загоювалися душевні рани, на її обличчі знову розквітали врода й чарівність, але тепер вони були стриманішими, спокійнішими. До неї поверталися й колишні риси вдачі: дещо з її веселості, мила звичка надувати губи, любов до своєї кізоньки, пристрасть до співу, природна сором’язливість. Уранці вона старанно вдягалася в кутку своєї маленької келії, боячись, щоб хтось із мешканців сусідніх горищ не побачив її крізь слухове віконце.

Коли думки про Феба давали їй перепочинок, циганка іноді згадувала Квазімодо. Він був єдиним зв’язком, єдиною ниткою, що ще поєднувала її з людьми, зі світом живих. Бідолашна! Вона була ще більш відірвана від світу, ніж сам Квазімодо. Вона не могла зрозуміти дивного друга, якого їй подарував випадок. Часто дорікала собі за те, що не здатна відчути вдячність, яка змусила б її не помічати його потворності, але ніяк не могла звикнути до бідного дзвонаря. Він був надто негарний.

Свисток, який він подарував їй, вона залишила лежати на підлозі. Та це не завадило Квазімодо ще кілька перших днів приходити до неї. Вона всіляко намагалася не відвертатися з надто помітною відразою, коли він приносив їй кошик із їжею або глечик води, але він помічав навіть найменший її порух і щоразу сумно йшов.

Одного разу він застав її за пестощами з Джалі. Кілька хвилин мовчки дивився на чарівну пару — циганку й козу. Нарешті, похитавши своєю важкою, незграбною головою, промовив:

— Моє нещастя в тому, що я ще надто схожий на людину. Я хотів би бути справжньою твариною, як ця коза.

Вона здивовано поглянула на нього.

Він відповів на її погляд:
— О, я добре знаю чому. – І пішов.

Іншого разу він з’явився біля дверей келії, куди ніколи не заходив, саме тоді, коли Есмеральда співала старовинну іспанську баладу. Слів вона не розуміла, але мелодія залишилася в її пам’яті ще з дитинства, коли циганки заколисували її цією піснею. Побачивши раптом посеред співу потворне обличчя Квазімодо, дівчина мимоволі здригнулася й урвала пісню.

Нещасний дзвонар упав навколішки на порозі й, благально склавши свої великі незграбні руки, промовив:

— Прошу вас… благаю… співайте далі. Не проганяйте мене.

Вона не хотіла його засмучувати й, хоч і тремтіла, знову заспівала. Потроху її страх минув, і вона вся віддалася сумній, протяжній мелодії. А він так і залишався навколішки, зі складеними, мов у молитві, руками, майже не дихаючи й не зводячи погляду з блискучих очей циганки. Здавалося, він слухав її пісню саме в її очах.

Ще одного разу він підійшов до неї несміливо й ніяково.

— Послухайте мене, — насилу вимовив він. — Я хочу вам дещо сказати.

Вона кивнула, що слухає його. Він тяжко зітхнув, розтулив губи, ніби збирався заговорити, але лише подивився на неї, заперечно похитав головою й повільно пішов геть, затуливши чоло рукою. Есмеральда залишилася приголомшена.

Серед потворних кам’яних фігур, вирізьблених на стіні, була одна, яку він любив найбільше й часто ніби перекидався з нею мовчазними поглядами. Одного разу Есмеральда почула, як він сказав їй:

— Ох, коли б і я був каменем, як ти!

Одного ранку Есмеральда підійшла до краю даху й дивилася на площу поверх гострого даху церкви Сен-Жан-ле-Рон. Квазімодо стояв позаду неї. Він сам завжди ставав так, щоб якомога менше муляти їй очі.

Раптом циганка здригнулася. В її очах одночасно блиснули сльоза й промінь радості. Вона впала навколішки біля краю даху й простягнула руки до площі.

— Фебе! Іди! Іди! Лише слово! Одне-єдине слово, благаю тебе! Фебе! Фебе!

Її голос, обличчя, жести — усе виражало відчай людини, що тоне й подає сигнал порятунку кораблеві, який у сонячному сяйві пропливає далеко на обрії.

Квазімодо визирнув на площу й побачив, що об’єктом цієї палкої молитви був молодий капітан — вродливий вершник, блискучий від зброї та коштовного вбрання. Він повільно їхав площею, гарцюючи, і привітно вклонявся гарній дамі, яка усміхалася йому з балкона. Звичайно, офіцер не чув нещасної, що кликала його. Він був надто далеко.

Та бідний глухий почув усе. Глибоке зітхання вирвалося з його грудей. Він відвернувся. Серце його переповнювали сльози, яких він не дозволяв собі пролити. Судомно стиснувши кулаки, він ударив ними себе по голові, а коли опустив руки, в кожній залишився жмут рудого волосся.

Есмеральда не звертала на нього жодної уваги. Крізь стиснуті зуби він прошепотів:

— Прокляття… Ось яким треба бути! Досить лише бути гарним…

Тим часом вона й далі стояла навколішки й схвильовано вигукувала:

— О! Він злізає з коня! Він заходить до того будинку! Фебе! Він мене не чує! Фебе! Яка ж зла ця жінка — вона розмовляє з ним саме тоді, коли я кличу його! Фебе! Фебе!

Глухий дивився на неї. Він розумів цю безмовну сцену. Очі бідного дзвонаря наповнилися слізьми, але жодна не скотилася по щоці. Раптом він обережно торкнув її за край рукава. Вона обернулася. Він уже знову був спокійний.

— Хочете, щоб я привів його до вас?

Вона скрикнула від радості.

— О, іди! Ідіть! Біжіть! Швидше! Того капітана! Приведіть його до мене! Я любитиму тебе!

Вона обійняла його за коліна. Він не зміг стримати болісного похитування головою.

— Я приведу його, — тихо відповів він. Потім відвернувся й стрімко кинувся вниз сходами, задихаючись від стримуваних ридань.

Коли він дістався площі, то побачив лише гарного коня, прив’язаного біля дверей будинку Гонделор’є. Капітан уже зайшов усередину.

Квазімодо підвів очі до даху собору. Есмеральда стояла там само, у тій самій позі. Він сумно похитав їй головою. Потім сперся на один із кам’яних стовпчиків біля ґанку будинку Гонделор’є й вирішив чекати, доки капітан вийде.

У будинку Гонделор’є саме відбувалося одне зі святкувань, що передують весіллю. Квазімодо бачив, як усередину заходило багато гостей, але ніхто не виходив. Час від часу він дивився на дах. Есмеральда не ворушилася так само, як і він. Конюх відв’язав коня й завів його до стайні. Так минув увесь день: Квазімодо стояв на кам’яному стовпчику, Есмеральда — на даху, а Феб, певно, перебував біля ніг Флер-де-Ліс.

Нарешті настала ніч — безмісячна, темна. Квазімодо марно вдивлявся в постать Есмеральди. Спочатку вона була лише світлою плямою в сутінках, потім зникла й вона. Усе розчинилося в темряві.

Квазімодо бачив, як у будинку Гонделор’є один за одним засвічувалися вікна — від першого поверху аж до самого верху. Потім загорілися й інші вікна на площі. Згодом вони так само одне за одним почали гаснути. Він усе ще стояв на своєму місці. Капітан не виходив. Коли останні перехожі розійшлися по домівках, коли вікна всіх інших будинків погасли, Квазімодо залишився зовсім сам, огорнутий цілковитою темрявою. Тоді на площі перед собором Паризької Богоматері ще не було жодного нічного освітлення.

Та вікна будинку Гонделор’є світилися навіть після півночі. Непорушний і насторожений Квазімодо бачив, як за різнобарвними вітражами безупинно миготять силуети людей, що рухаються, сміються, танцюють. Якби він не був глухим, то з кожною миттю, коли стихав нічний гомін засинаючого Парижа, усе виразніше чув би з будинку сміх, музику й веселий гамір святкування.

Близько першої години ночі гості почали розходитися. Стоячи в темряві, Квазімодо дивився, як вони один за одним проходять під аркою, освітленою смолоскипами. Але капітана серед них не було. Його опановували тяжкі думки. Час від часу він підводив очі до неба, як це роблять люди, зморені довгим чеканням. Над ним пливли великі чорні хмари — важкі, розірвані, пошматовані, ніби клапті чорного крепу, підвішені під зоряним склепінням. Здавалося, це були величезні павутини, натягнуті на небесному схилі.

Раптом одна з дверей, що вели на балкон із кам’яною балюстрадою просто над його головою, безшумно відчинилася. Крізь скляні двері вийшли двоє, а за ними вони так само тихо зачинилися. То були чоловік і жінка. Не відразу Квазімодо впізнав у чоловікові вродливого капітана, а в жінці — молоду панянку, яку ще вранці бачив на цьому самому балконі, коли вона вітала офіцера. Площа потопала в темряві, а подвійні багряні завіси, що опустилися за дверима, майже не пропускали на балкон світла з кімнати.

З того, що міг зрозуміти глухий, який не чув жодного їхнього слова, було очевидно: між молодими людьми точилася ніжна розмова. Здавалося, дівчина дозволила офіцерові обійняти себе за стан, хоча ще несміливо ухилялася від його поцілунку.

Квазімодо мовчки спостерігав за цією сценою, що була тим прекраснішою, що не призначалася для сторонніх очей. Він дивився на це щастя й цю красу з гірким болем. Адже природа не позбавила почуттів і цього нещасного. Хоч як потворно була викривлена його спина, серце його билося не менш палко, ніж у будь-якої іншої людини.

Він думав про жорстоку долю, що випала йому: жінка, кохання, ніжність і щастя завжди проходитимуть поруч, але він назавжди залишиться лише стороннім свідком чужого щастя.

Та найбільше його мучило інше. Він думав про те, як страждала б циганка, якби побачила цю сцену. На щастя, ніч була дуже темною, Есмеральда, якщо й досі стояла на своєму місці, а він у цьому не сумнівався, була надто далеко. Навіть сам Квазімодо ледве розрізняв постаті закоханих на балконі. Ця думка трохи його заспокоїла.

Тим часом їхня розмова ставала дедалі жвавішою. Здавалося, молода панянка благала офіцера не вимагати від неї більшого. Квазімодо бачив лише її складені в молитві руки, усмішку крізь сльози, погляд, піднесений до зірок, і палкі очі капітана, спрямовані на неї.

На щастя, коли дівчина вже майже перестала чинити опір, балконні двері раптом відчинилися. На порозі з’явилася літня пані. Красуня збентежено відступила, офіцер невдоволено скривився, і всі троє повернулися до кімнати.

Невдовзі під аркою нетерпляче заіржав кінь, і блискучий офіцер, закутаний у нічний плащ, швидко промчав повз Квазімодо.

Дзвонар дочекався, поки той зверне за ріг вулиці, а тоді зі своєю мавпячою спритністю кинувся навздогін і гукнув:

— Гей, капітане!

Капітан зупинився.

— Чого тобі треба, голодранцю? — промовив він, розгледівши в темряві дивну, покручену постать, що незграбно поспішала до нього.

Квазімодо вже був поруч. Він сміливо схопив коня за вуздечку.

— Ходімо зі мною, капітане. Тут є людина, яка хоче з вами поговорити.

— Хай йому чорт! — пробурмотів Феб. — Я ніби вже десь бачив цього скуйовдженого страховиська. Гей, чоловіче, відпусти вуздечку мого коня!

— Капітане, — відповів глухий, — хіба ви не хочете знати, хто вас чекає?

— Кажу тобі — відпусти мого коня! — сердито відрубав Феб. — Чого цей бевзь учепився за голову мого скакуна? Ти що, сплутав мого коня із шибеницею?

Та Квазімодо й не думав відпускати вуздечку. Навпаки, він уже намагався розвернути коня назад. Не розуміючи, чому капітан опирається, він поспішив пояснити:

— Ходімо, капітане. На вас чекає жінка. – Після короткої паузи він насилу додав: — Жінка, яка вас кохає.

— Нікчемо! — вигукнув капітан. — Невже він гадає, що я маю бігати до кожної жінки, яка мене кохає… або принаймні так каже? А якщо вона, бува, схожа на тебе, совина мордо? Передай тій, що тебе прислала, — я скоро одружуюся. І нехай забирається до біса!

— Послухайте! — вигукнув Квазімодо, сподіваючись одним словом розвіяти його вагання. — Ходімо, пане! Це та сама циганка!

Ці слова й справді справили на Феба сильне враження, але зовсім не те, на яке сподівався глухий дзвонар. Пригадаємо, що наш галантний офіцер пішов разом із Флер-де-Ліс незадовго до того, як Квазімодо врятував засуджену з рук Шармолю. Відтоді, буваючи в домі Ґонделор’є, він ретельно уникав будь-яких згадок про ту жінку, адже сама пам’ять про неї була для нього болісною. Зі свого боку Флер-де-Ліс теж не вважала за потрібне повідомляти йому, що циганка жива. Тож Феб був переконаний, що бідолашна Есмеральда давно померла, ще місяць чи два тому.

До того ж капітан мимоволі думав про густу нічну темряву, про потворний вигляд і моторошний голос дивного посланця; опівніч уже давно минула; вулиця була безлюдна, як того вечора, коли до нього причепився загадковий чернець; навіть кінь нервово фиркав, не зводячи очей із Квазімодо.

— Циганка? — вигукнув він майже злякано. — А ти хто? Посланець з того світу?

Він поклав руку на руків’я кинджала.

— Швидше, швидше! — сказав глухий, намагаючись повести коня за вуздечку. — Сюди!

Феб щосили вдарив його чоботом у груди.

Очі Квазімодо спалахнули. Він уже хотів кинутися на капітана, але стримався й, випроставшись, промовив:

— О, який же ти щасливий, що є хтось, хто тебе кохає!

Він особливо наголосив на слові «хтось», відпустив вуздечку коня й додав:

— Їдьте.

Феб пришпорив коня й помчав геть, лаючись. Квазімодо дивився, як той зникає в густому тумані нічної вулиці.

— Ох… — тихо прошепотів бідний глухий. — Відмовитися від неї…

Він повернувся до собору Богоматері, запалив лампу й піднявся на вежу. Як і здогадувався, циганка все ще була там. Щойно вона побачила його здалеку, відразу підбігла.

— Сам? — вигукнула вона, болісно сплеснувши своїми прекрасними руками.
— Я не зміг його знайти, — холодно відповів Квазімодо.
— Треба було чекати всю ніч! — палко вигукнула вона.

Він побачив її гнівний жест і зрозумів докір.

— Наступного разу я краще його вистежу, — тихо сказав він, схиливши голову.
— Іди звідси! — мовила вона.

Квазімодо пішов. Вона сердилася на нього. Та Квазімодо волів, щоб вона образила його, аби тільки не засмучувалася сама. Увесь біль він залишив собі.

Відтоді циганка більше його не бачила. Він перестав приходити до її келії. Хіба що іноді вона помічала високо на вежі постать дзвонаря, який сумно й мовчки дивився на неї. Але варто було їй підвести очі — і він одразу зникав.

Слід сказати, що ця добровільна відсутність бідного горбаня не дуже її засмучувала. У глибині душі вона навіть була йому за це вдячна. Та й сам Квазімодо не мав жодних ілюзій.

Вона більше не бачила його, але відчувала поруч присутність доброго духа-охоронця. Поки вона спала, чиясь невидима рука поповнювала її запаси їжі. Одного ранку на підвіконні вона знайшла клітку з пташками. Над її сховком була кам’яна різьблена фігура, яка лякала її. Вона не раз казала про це Квазімодо. І ось одного ранку — адже все це відбувалося лише вночі — тієї скульптури вже не було. Хтось розбив її. Той, хто видерся так високо, щоб це зробити, неабияк ризикував власним життям.

Іноді вечорами вона чула, як десь під навісами дзвіниці невидимий голос співає, ніби заколисуючи її, дивну й сумну пісню. Це були неримовані вірші — такі, які міг скласти лише глухий.

Не дивися на вроду,
Дівчино, дивися на серце.
Серце вродливого юнака нерідко буває потворним.
Є серця, у яких кохання не живе.

Дівчино, ялина не така гарна,
Як струнка тополя,
Та вона не скидає своєї хвої взимку.

Ох, навіщо все це казати?
Некрасивому вже сама його зовнішність — провина.
Краса любить тільки красу,
І квітень завжди відвертається від січня.

Краса — досконала.
Красі все підвладне.
Лише краса ніколи не буває наполовину.

Ворон літає тільки вдень,
Сова — лише вночі,
А лебідь літає і вдень, і вночі.

Одного ранку, прокинувшись, вона побачила на своєму підвіконні дві вази з квітами. Одна була з кришталю — дуже гарна й сяюча, але тріснута. Вода, якою її наповнили, витекла крізь тріщину, і квіти всередині зів’яли. Друга була звичайним грубим глиняним горщиком — простим і непоказним. Проте він зберіг усю воду, а квіти в ньому залишилися свіжими й яскраво-червоними.

Не знати, чи навмисне, але Есмеральда взяла зів’ялий букет і весь день носила його біля серця.

Того дня вона не почула пісні, що зазвичай линула з вежі.

Втім, це її майже не засмутило. Дні вона проводила, пестячи Джалі, невідривно стежачи за дверима будинку Ґонделор’є, пошепки розмовляючи сама з собою про Феба й кришачи хліб ластівкам.

До того ж вона зовсім перестала бачити й чути Квазімодо. Здавалося, бідний дзвонар безслідно зник із собору. Лише однієї ночі, коли вона не спала, мріючи про свого вродливого капітана, біля її сховку почувся чийсь тяжкий зітх. Перелякавшись, вона підвелася й при місячному світлі побачила безформну постать, що лежала впоперек перед її дверима. То був Квазімодо, який заснув просто на холодному камені.

V. КЛЮЧ ВІД ЧЕРВОНИХ ДВЕРЕЙ

Тим часом чутки вже донесли архідияконові звістку про дивовижний порятунок циганки. Почувши це, він і сам не міг збагнути, що відчув. Він уже змирився зі смертю Есмеральди. Так йому було спокійніше: він, здавалося, досяг найглибшої межі можливого страждання. Людське серце, як часто розмірковував дом Клод, здатне вмістити лише певну міру розпачу. Коли губка вже ввібрала всю воду, хоч би ціле море накотилося на неї, воно не змусить її ввібрати ще бодай одну краплину.

Поки Есмеральда була для нього мертвою, губка була переповнена — усе на цьому світі для дому Клода скінчилося. Але знати, що вона жива, і що живий також Феб, означало знову повернутися до мук, душевних потрясінь, болісних надій і розчарувань — тобто до самого життя. А від цього життя Клод уже смертельно втомився.

Дізнавшись новину, він зачинився у своїй келії в монастирському клуатрі. Він більше не з’являвся ні на капітульних зборах, ні на богослужіннях. Двері він замкнув для всіх — навіть для єпископа. Так він прожив у повній самотності кілька тижнів. Усі гадали, що він захворів. І це було правдою.

Що він робив, замкнувшись у келії? З якими думками боровся цей нещасний? Чи намагався востаннє перемогти свою згубну пристрасть? Чи, може, виношував останній задум — загибель для неї й остаточне падіння для себе?

Одного разу до його дверей прийшов Жеан — молодший брат, якого він так любив і надто балував. Жеан стукав, кликав, лаявся, благав, раз по раз називав себе. Та Клод не відчинив.

Цілі дні він просиджував біля вікна, притулившись чолом до шибки. Із цього вікна, що виходило до клуатру, було видно сховок Есмеральди. Він часто бачив її саму з козою, а інколи й разом із Квазімодо. Він уважно помічав усі дрібні турботи потворного глухого дзвонаря, його покірність, делікатність і відданість циганці.

Пам’ять у нього була надзвичайно гостра, а для ревнивця пам’ять — найжорстокіший кат. Він пригадував дивний погляд, яким одного вечора дзвонар дивився на танцівницю. Він запитував себе, що могло спонукати Квазімодо врятувати її.

Архідиякон став свідком безлічі маленьких сцен між циганкою й глухим. Спостерігаючи їх здалеку, він тлумачив кожен їхній жест через призму власної пристрасті, і тому ці сцени здавалися йому сповненими ніжності. Він не довіряв жіночому серцю. І тоді в ньому прокинулися ревнощі, яких він ніколи не міг би передбачити, — ревнощі, що викликали водночас сором і лють.

— Ще капітан — куди не йшло… Але цей!.. —

Ця думка доводила його до нестями.

Його ночі стали справжнім пеклом. Відтоді як він дізнався, що циганка жива, холодні видіння могили й привидів, які цілий день переслідували його раніше, розвіялися. Натомість плоть знову почала його мучити. Він метався на ліжку від однієї лише думки, що темноволоса дівчина перебуває так близько.

Щоночі його розпалена уява малювала Есмеральду в тих образах, які найдужче колись хвилювали його кров. Він бачив її схиленою над пораненим Фебом із заплющеними очима, з оголеними грудьми, залитими його кров’ю, — саме в ту мить, коли архідиякон припав до її блідих уст тим поцілунком, пекучість якого нещасна відчула навіть напівмертва. Потім він знову бачив її в руках катів, які жорстоко роздягали її, оголюючи маленьку ступню, струнку округлу ногу й біле гнучке коліно, щоб затиснути ногу в залізному чоботі для тортур. Перед його очима знову поставало те білосніжне коліно, яке залишилося єдиною незатиснутою частиною її тіла поза страшним знаряддям катування. Нарешті він бачив дівчину лише в довгій полотняній сорочці, з мотузкою на шиї, з оголеними плечима, босими ногами — майже такою, якою вона була в останній день перед стратою. Ці болісно-чарівні видіння змушували його стискати кулаки, а по всьому тілу пробігав холодний дрож.

Однієї ночі вони так нестерпно розпалили його кров, чисту досі кров священника й незайманого чоловіка, що він у нестямі вкусив подушку, зіскочив із ліжка, накинув поверх сорочки підрясника, схопив лампу й, майже роздягнений, із палаючими очима, вибіг зі своєї келії.

Він знав, де зберігається ключ від Червоної брами, що з’єднувала монастир із Соборомю. Крім того, як відомо, він завжди носив із собою ключ від сходів, що вели на вежі.

VI. ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО КЛЮЧ ВІД ЧЕРВОНИХ ДВЕРЕЙ

Тієї ночі Есмеральда заснула у своєму сховку, сповнена забуття, надії та лагідних мрій. Вона вже деякий час спала, як завжди бачачи уві сні Феба, коли їй здалося, що довкола почувся якийсь шерех. Її сон був легкий і тривожний, мов у пташки. Найменший звук міг її розбудити. Вона розплющила очі. Ніч була непроглядно темною. Та все ж у маленькому віконці вона побачила чиюсь постать, що дивилася на неї. Біля незнайомця горіла лампа, освітлюючи його обличчя. Та щойно він помітив, що Есмеральда прокинулася, одразу загасив світло. Проте дівчина встигла його впізнати. Її повіки заплющилися від жаху.

— Ох… — ледве чутно прошепотіла вона. — Священник!

Уся пережита біда блискавкою повернулася до її пам’яті. Вона безсило впала на ліжко, скута смертельним страхом.

За мить вона відчула, як чиїсь руки торкнулися її тіла. Від цього дотику вона здригнулася всім єством і різко сіла на постелі.

Священник уже лежав поруч. Він обіймав її обома руками. Вона хотіла закричати. Та голос зник.

— Забирайся звідси, потворо! Забирайся, вбивце! — промовила вона тремтячим, ледь чутним голосом — від люті й жаху.

— Змилуйся… змилуйся! — прошепотів священник, припадаючи губами до її плечей.

Вона схопила його лису голову за пасма волосся, що ще залишалися, і щосили намагалася відштовхнути його поцілунки, ніби то були укуси хижака.

— Змилуйся! — знову благав нещасний. — Якби ти тільки знала, що таке моя любов до тебе! Це полум’я… це розплавлений свинець… це тисяча ножів, що розтинають моє серце!

Він із надлюдською силою схопив її за обидві руки.

Збентежена й налякана, вона прошепотіла:

— Відпусти мене… Інакше я плюну тобі в обличчя!

Він одразу відпустив її.

— Принижуй мене! Бий мене! Будь жорстокою! Роби зі мною що хочеш! Але змилуйся… Покохай мене!

Тоді вона з дитячою люттю почала бити його. Напруживши свої тендітні руки, вона намагалася якнайболючіше вдарити його по обличчю.

— Забирайся, демоне!
— Покохай мене! Покохай! Зглянься! — вигукував бідний священник, притискаючи її до себе й відповідаючи на кожен її удар пестощами.

Раптом вона відчула, що він набагато сильніший за неї.

— Треба покласти цьому край! — прошипів він крізь стиснуті зуби.

Вона була цілком у його владі — знесилена, тремтяча, розбита. Відчула, як його хтиві руки почали блукати по її тілу. Зібравши останні сили, вона закричала:

— На допомогу! Рятуйте! Вампір! Вампір!

Ніхто не прийшов. Лише Джалі прокинулася й тривожно забекала.

— Замовкни! — задихаючись, кинув священник.

Та раптом, борсаючись на підлозі, рука Есмеральди натрапила на щось холодне й металеве. То був свисток Квазімодо. Її охопила відчайдушна надія. Вона судомно схопила свисток, піднесла до вуст і щосили засвистіла. Пронизливий, різкий звук прорізав ніч.

— Що це? — здригнувся священник.

Тієї ж миті чиясь могутня рука відірвала його від дівчини. У келії панувала темрява, і він не міг розгледіти, хто його схопив. Але почув лютий скрегіт зубів, а розсіяне місячне світло вихопило з темряви широкий клинок тесака, що блиснув просто над його головою. Священник здогадався, що це Квазімодо. Він пригадав, як, заходячи, перечепився через щось, що лежало поперек дверей. Тепер він зрозумів: дзвонар увесь цей час спав біля входу. Проте новоприбулий не вимовив ані слова, і священник ще вагався. Він кинувся до руки, що тримала тесак, і закричав:

— Квазімодо!

У хвилину смертельної небезпеки він забув, що Квазімодо був глухим.

За мить священник уже лежав на землі. Важке коліно, мов свинцева брила, придавило його груди. За незграбною формою цього коліна він остаточно впізнав Квазімодо. Та що було робити? Як змусити дзвонаря впізнати його? Ніч зробила глухого ще й сліпим. Він був приречений. Дівчина, мов розлючена тигриця, не зробила жодного кроку, щоб урятувати священника. Тесак повільно наближався до його голови. Смерть була вже зовсім поруч. Раптом Квазімодо завмер.

— Не можна проливати її кров… — глухо промовив він.

За мить священник відчув, як велетенська рука потягла його за ногу геть із келії. Саме там він мав загинути. На щастя для нього, кілька хвилин тому зійшов місяць. Щойно вони переступили поріг сховку, його бліде світло впало на обличчя священника. Квазімодо уважно подивився на нього. Його пройняло тремтіння. Він відпустив священника й відступив назад.

Есмеральда, яка вийшла на поріг своєї келії, із подивом побачила, як усе раптом змінилося. Тепер уже священник погрожував, а Квазімодо благав. Архідиякон люто жестикулював, докоряючи дзвонареві, а потім різко наказав йому піти. Квазімодо схилив голову. Потім він повільно підійшов до дверей Есмеральди, став навколішки й промовив спокійним, покірним голосом:

— Мій владико… Потім ви зробите зі мною все, що забажаєте. Але спершу вбийте мене.

Промовляючи це, він простягнув священникові свій тесак. Архідиякон, утративши самовладання, кинувся до зброї. Та Есмеральда виявилася спритнішою. Вона вихопила тесак із рук Квазімодо й несамовито розсміялася.

— Підійди! — кинула вона священникові.

Вона тримала лезо високо над головою. Священник вагався. Якби він зробив бодай крок уперед, вона без сумніву завдала б удару.

— Ти вже не насмілишся наблизитися, боягузе! — вигукнула вона.

А тоді додала з безжальною усмішкою, добре знаючи, що ці слова встромляться в серце священника, мов розпечені кинджали:

— Тепер я знаю, що Феб не загинув!

Священник із силою штовхнув Квазімодо ногою, повалив його на землю й, тремтячи від шаленої люті, зник під склепінням сходів. Коли він пішов, Квазімодо підняв свисток, який щойно врятував Есмеральду.

— Він уже почав іржавіти, — тихо сказав він, простягаючи його дівчині.

Потім мовчки пішов.

Есмеральда, приголомшена всім пережитим, безсило впала на своє ліжко й розридалася. Світ навколо неї знову став похмурим. Священник тим часом навпомацки повернувся до своєї келії. Усе було скінчено. Дом Клод ревнував Есмеральду до Квазімодо.

Замислено він повторив свої фатальні слова: — Вона не дістанеться нікому.