«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ВОСЬМА

І. ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

Гренгуар і весь Двір чудес перебували в смертельній тривозі. Уже цілий місяць ніхто не знав, що сталося з Есмеральдою, що вельми засмучувало князя циганського та його друзів-волоцюг, а також невідомо було, куди поділася її коза, а це вже подвоювало тугу Гренгуара. Одного вечора циганка зникла і відтоді не подавала жодних ознак життя. Усі пошуки виявилися марними. Кілька приставучих удаваних епілептиків казали Гренгуарові, ніби зустріли її того вечора поблизу мосту Сен-Мішель в компанії якогось офіцера; проте цей чоловік за циганським звичаєм був філософом-скептиком, а до того ж краще за будь-кого знав, наскільки його дружина була цнотливою. Він мав можливість особисто переконатися, яка неприступна скромність випливала з двох поєднаних чеснот — амулета та самої циганки, і математично вирахував опір цієї цноти в квадраті. Тож щодо цього він був спокійний.

Тому він ніяк не міг пояснити собі це зникнення. Туга його була глибокою. Він би схуд від неї, якби це взагалі було можливо. Через це він забув геть усе, навіть свої літературні уподобання, навіть свою велику працю «De figuris regularibus et irregularibus» («Про фігури правильні та неправильні»), яку збирався надрукувати, щойно розживеться на гроші. (Бо він просто марив друкарством відтоді, як побачив «Didascalon» Гуго Сен-Вікторського, надрукований знаменитими шрифтами Венделена Спірського).

Одного дня, коли він сумно проходив повз кримінальний суд Турнель, він помітив чималий натовп біля одних із дверей Палацу правосуддя.

— Що там таке? — запитав він у юнака, який звідти виходив.

— Не знаю, пане, — відповів юнак. — Кажуть, судять жінку, яка заколола вояку. Оскільки там, схоже, замішане чаклунство, у справу втрутилися єпископ та офіціал, і мій брат, який є архідияконом Жозаським, проводить там усі дні. Я якраз хотів з ним поговорити, але через натовп не зміг до нього дотиснутися, що мене вельми засмучує, бо мені потрібні гроші.

— На жаль, пане, — мовив Гренгуар, — я б і радий вам позичити; але якщо мої штани й діряві, то зовсім не від ваги екю.

Він не наважився сказати юнакові, що знає його брата-архідиякона, до якого так і не навідався після сцени в церкві — недбалість, яка змушувала його ніяковіти.

Школяр пішов своєю дорогою, а Гренгуар рушив за натовпом, що піднімався сходами до головної зали. Він вважав, що немає кращих ліків проти меланхолії, ніж видовище кримінального процесу — настільки судді зазвичай бувають потішно дурними. Люд, до якого він приєднався, ішов і штовхався ліктями в цілковитій тиші. Після тривалого й нудного тупцяння довгим темним коридором, що звивався палацом, наче кишковий тракт цієї старої будівлі, він дістався низьких дверей, які вели до зали. Високий зріст дозволив Гренгуарові окинути її поглядом поверх хвилястих голів цієї штовханини.

Зала була просторою і темною, що робило її на вигляд ще більшою. Сутінки згущалися; довгі стрільчасті вікна пропускали лише бліде проміння, яке згасало, так і не досягнувши склепіння — величезного плетива різьблених балок, чиї тисячі фігур, здавалося, невиразно ворушилися в тіні. Там і сям на столах уже горіло кілька свічок, освітлюючи голови секретарів, які схилилися над паперами. Передню частину зали заповнював натовп; праворуч і ліворуч за столами сиділи люди в суддівських мантіях; у глибині, на помості — безліч суддів, останні ряди яких ховалися в пітьмі; обличчя їхні були нерухомими й зловісними. Стіни були всіяні незліченними королівськими ліліями. Над суддями ледь помітно височіло велике розп’яття, а повсюди виднілися списи та алебарди, на вістрях яких світло свічок запалювало вогняні цятки.

— Пане, — запитав Гренгуар у одного зі своїх сусідів, — а що це за люди, які розсілися там, наче прелати на церковному соборі?

— Пане, — відказав сусід, — праворуч — це радники великої палати, а ліворуч — радники з розслідувань; нижчі чини в чорних мантіях, а вищі — у червоних.

— А отам, над ними, — вів далі Гренгуар, — що то за товстун у червоному, який так потіє?
— Це пан голова суду.

— А ці вівці за його спиною? — допитувався Гренгуар, який, як ми вже казали, не любив судейське сословіє. Це, можливо, тхнуло старою образою на Палац правосуддя після його власної драматичної невдачі.

— Це пани доповідачі прохань при Королівському дворі.

— А перед ним, цей дикий кабан?
— Це пан секретар суду парламенту.

— А праворуч, цей крокодил?
— Метр Філіпп Льєльє, королівський надзвичайний адвокат.

— А ліворуч, цей гладкий чорний кіт?
— Метр Жак Шармолю, королівський прокурор у церковному суді, разом із панами з духовного суду.

— Гаразд, пане, — мовив Гренгуар, — а що ж роблять усі ці поважні люди?
— Вони судять.

— Судять кого? Я не бачу звинуваченого.
— Це жінка, пане. Ви не можете її бачити. Вона стоїть до нас спиною, і її заступає натовп. Отам, бачите, де скупчилися протазани.

— Що це за жінка? — запитав Гренгуар. — Чи знаєте ви її ім’я?
— Ні, пане. Я сам щойно прийшов. Припускаю лише, що справа пахне чаклунством, бо в судочинстві бере участь духовний суд.

— Що ж! — сказав наш філософ. — Зараз ми побачимо, як ці люди в мантіях їстимуть людське м’ясо. Видовище як видовище.

— Пане, — зауважив сусід, — а вам не здається, що метр Жак Шармолю має вельми лагідний вигляд?
— Гм! — відповів Гренгуар. — Я не довіряю лагідності, яка має підібгані ніздрі та тонкі губи.

Тут сусіди змусили обох балакунів замовкнути. Зачитували важливе свідчення.

— Панове судді, — говорила посеред зали якась стара, чиє обличчя так сильно ховалося під одягом, що вона скидалася на рухому купу лахміття, — панове судді, це така ж щира правда, як і те, що я — та сама Фалурдель, яка вже сорок років живе на мосту Сен-Мішель й справно сплачує всі податки, мита та оброки, а двері мої — якраз навпроти будинку фарбаря Тассена Кайяра, що стоїть вище за течією річки. Зараз я бідна стара, а колись була гарненькою дівчиною, панове судді! Останніми днями мені все торочили: «Фалурдель, не пряди занадто пізно свій кудельвечір, бо чорт любить розчісувати своїми рогами куделю старих баб. Воно й справді: понурий монах-привид, який торік никав біля Тампля, тепер вештається в Сіте. Фалурдель, гляди, щоб він не постукав у твої двері». І от якось увечері пряду я собі, аж раптом гупають у двері. Я питаю, хто там. У відповідь лаються. Я відчиняю. Заходять двоє чоловіків. Один в чорному, а з ним — красень-офіцер. У чорного тільки очі й видно було — світилися, наче дві жарини. Усе решта — плащ та капелюх. І кажуть мені: «Кімнату святої Марти». Це моя верхня кімната, панове судді, найчистіша. Дають мені екю. Я ховаю екю в шухляду й думаю: «Це буде на завтра, куплю тельбухів на різниці біля Глорієтти». Піднімаємося вгору. Дійшли до верхньої кімнати, і поки я повернулася спиною, чорний чоловік зник. Це мене трохи приголомшило. Офіцер, гарний, наче вельможний пан, спускається зі мною назад. Виходить на вулицю. За той час, що я встигла спрясти чверть мотка, він повертається з гарною молодою дівчиною — лялечка, яка засяяла б, наче сонце, якби її причесати. З нею був цап, великий такий цап, чорний чи білий, уже й не згадаю. Оце мене й змусило замислитися. Дівчина — то не моя справа, але цап!.. Не люблю я цих тварин, у них і борода, і роги. На людину змахує. Та й тхне від нього шабашем. Менше з тим, я змовчала. Екю ж бо був у мене. Воно й справедливо, чи не так, пане суддю? Я велю дівчині й капітану піднятися у верхню кімнату й залишаю їх самих, тобто з цапом. Спускаюся й знову сідаю прясти. Слід вам сказати, що мій будинок має перший поверх і мансарду, задня частина виходить на річку, як і в інших будинках на мосту, а вікна першого поверху та мансарди відчиняються прямо над водою. Отож я собі пряла. Не знаю чому, але я думала про того Буку, якого мені нагадав цап, та й дівчина була вбрана якось дико. Раптом чую вгорі крик, потім щось важке гепнуло об підлогу, і вікно розчинилося. Я біжу до свого вікна, що розташоване нижче, і бачу, як повз мої очі пролітає якась чорна маса й падає у воду. То був привид, одягнений як священник. Якраз світив місяць. Я його дуже добре розгледіла. Він плив у бік Сіте. Тоді я, уся тремтячи, кличу нічну варту. Ці пани з чергового десятка заходять, і спочатку, навіть не розібравшись, у чому справа, оскільки були напідпитку, відлупцювали мене. Я їм усе пояснила. Піднімаємося вгору, і що ж ми там знаходимо? Моя бідна кімната вся в крові, капітан простягнувся на весь зріст із кинджалом у шиї, дівчина прикидається мертвою, а цап геть переляканий. «Ну, — думаю собі, — тепер мені більше ніж два тижні доведеться відмивати підлогу. Доведеться шкребти, це ж просто жах». Офіцера, бідного юнака, винесли, і дівчину теж, усю розхристану. Але зачекайте. Найгірше те, що наступного дня, коли я хотіла взяти екю, щоб купити тельбухів, я знайшла на його місці лише сухий листок.

Стара замовкла. Серед слухачів прокотився гомін жаху.
— Цей привид, цей цап — усе це тхне магією, — зауважив сусід Гренгуара.
— І цей сухий листок! — додав інший.
— Немає сумніву, — підхопив третій, — це відьма, яка знається з Букою, щоб грабувати офіцерів.

Навіть сам Гренгуар був близький до того, щоб визнати всю цю картину моторошною і цілком імовірною.

— Жінко Фалурдель, — велично промовив пан голова суду, — ви більше нічого не маєте сказати правосуддю?

— Ні, панове судді, — відповіла стара, — хіба що в рапорті мій дім назвали кривою та смердючою халупою, а це зневажливі слова. Будинки на мосту, звісно, не мають пишного вигляду, бо там повно люду, але менше з тим, там живуть і м’ясники, а це люди багаті, одружені з гарними й вельми охайними жінками.

Один із суддів, який здався Гренгуарові схожим на крокодила, підвівся.
— Тиша! — мовив він. — Прошу панів радників не випускати з уваги, що в обвинуваченої знайшли кинджал.  Жінко Фалурдель, чи принесли ви той сухий листок, на який перетворився екю, даний вам демоном?

— Так, мій пане, — відповіла вона, — я його знайшла. Ось він.

Судовий виконавець передав сухий листок «крокодилові», який похмуро кивнув головою і передав його голові суду, а той направив його королівському прокурору церковного суду, так що листок обійшов усю залу.

— Це березовий листок, — констатував метр Жак Шармолю. — Новий доказ магії.

Один із радників узяв слово:

— Свідку, до вашого дому одночасно піднялися двоє чоловіків. Один у чорному, який, як ви бачили, спочатку зник, а потім плив по Сені в одязі священника, та офіцер. Хто з них двох дав вам екю?

Стара на мить задумалася й сказала:

— Офіцер.
У натовпі знову знявся гамір.

«Ага! — подумав Гренгуар. — Ось це вже змушує мою впевненість похитнутися».

Проте метр Філіпп Льєльє, королівський надзвичайний прокурор, знову втрутився:

— Нагадую панам суддям, що у своїх свідченнях, записаних біля його ліжка, поранений офіцер заявив: у ту мить, коли до нього підійшов чорний чоловік, у нього з’явилася нечітка думка, що це цілком міг бути понурий монах. Він додав, що привид наполегливо спонукав його піти на зустріч з обвинуваченою, а на зауваження капітана, що той не має грошей, дав йому екю, яким згаданий офіцер і розплатився з Фалурдель. Отже, цей екю — монета з пекла.

Це переконливе зауваження, здавалося, розвіяло останні сумніви Гренгуара та інших скептиків у залі.

— У панів радників є матеріали справи, — додав королівський адвокат, сідаючи на місце. — Вони можуть ознайомитися зі свідченнями Феба де Шатопера.

Почувши це ім’я, обвинувачена підвелася. Її голова піднялася над натовпом. Жахнувшись, Гренгуар упізнав Есмеральду.

Вона була блідою; її волосся, колись так вишукано заплетене й прикрашене блискітками секвинів, тепер безладно спадало; губи посиніли, а запалі очі лякали. О горе!

— Феб! — вигукнула вона в нестямі. — Де він? О панове судді! Перш ніж убити мене, змилуйтеся, скажіть, чи він іще живий!

— Замовкніть, жінко, — відказав голова суду. — Це не наша справа.

— О, змилосердьтеся, скажіть, чи він живий! — повторила вона, благально складаючи свої прекрасні змарнілі руки; і було чути, як ланцюги брязкають уздовж її сукні.

— Що ж, — сухо кинув королівський адвокат, — він помирає. Тепер ви задоволені?

Голова суду нахилився до чоловіка, який сидів біля його ніг у золотій шапочці й чорній мантії, з ланцюгом на шиї та жезлом у руці.

— Судовий виконавець, уведіть другу обвинувачену.

Усі очі звернулися до маленьких дверей, які відчинилися і — до великого трепету в серці Гренгуара — пропустили гарненьку козочку із золоченими рогами та ратицями. Витончена тварина на мить зупинилася на порозі, витягнувши шию, ніби стояла на верхівці скелі, і перед її очима відкривався безкрайній обрій. Раптом вона помітила циганку і, перестрибнувши через стіл та голову секретаря, у два стрибки опинилася біля її колін. Тоді вона граційно закрутилася біля ніг своєї господині, випрошуючи бодай слово чи пестощі; проте обвинувачена залишалася нерухомою, і навіть бідна Джалі не удостоїлася від неї жодного погляду.

— Ну от… це ж та сама капосна тварина, — пробурмотіла стара Фалурдель, — тепер я їх обох чудово впізнаю!

Жак Шармолю втрутився:

— Якщо панам суддям буде вгодно, ми перейдемо до допиту кози.

Це й справді була друга обвинувачена. У ті часи не було нічого простішого, ніж судовий процес через чаклунство, порушений проти тварини. Між іншим, у звітах суду за 1466 рік можна знайти цікавий опис витрат на процес проти Жиля Сулара та його свині, яких стратили за їхні провини в Корбеї. Там є все: вартість ями для поховання свині, п’ятсот в’язанок хворосту, взятих у порту Морсан, три пінти вина та хліб — остання трапеза засудженого, яку кат по-братерськи розділив із ним, і навіть оплата за одинадцять днів охорони та прогодування свині по вісім паризьких деньє за кожен. Іноді заходили навіть далі, ніж суди над тваринами. Капітулярії Карла Великого та Людовика Благочестивого передбачали суворі покарання для вогненних привидів, які насмілювалися з’являтися в повітрі.

Тим часом прокурор церковного суду вигукнув:

— Якщо демон, який вселився в цю козу і чинив опір усім екзорцизмам, уперто продовжуватиме свої лиходійства й лякатиме суд, ми попереджаємо, що будемо змушені вимагати для нього шибениці або багаття!

Гренгуара пройняв холодний піт. Шармолю взяв зі столу тамбурин циганки і, піднісши його певним чином до кози, запитав її:

— Котра година?

Коза подивилася на нього розумним оком, підняла свою золочену ратицю і вдарила сім разів. Справді було рівно сім годин. Хвиля жаху прокотилася по натовпу.

Гренгуар не витримав.
— Вона губить себе! — крикнув він на всю залу. — Ви ж бачите, вона сама не знає, що робить!

— Тиша там, голодранці в кінці зали! — різко обірвав судовий виконавець.

Жак Шармолю, за допомогою тих самих маніпуляцій із тамбурином, змусив козу проробити кілька інших фокусів із визначенням сьогоднішнього числа, місяця року тощо, свідком яких читач уже був раніше. І, через якусь оптичну ілюзію, властиву судовим дебатам, ті самі глядачі, які, можливо, не раз аплодували на перехрестях безневинним витівкам Джалі, тепер жахалися з них під склепіннями Палацу правосуддя. Коза безперечно була самим дияволом.

Стало ще гірше, коли королівський прокурор висипав на підлогу шкіряний мішечок із рухомими літерами, який Джалі носила на шиї, і всі побачили, як коза своєю лапкою витягла з розсипаного алфавіту це фатальне ім’я: Феб.

Чаклунство, жертвою якого став капітан, здалося беззаперечно доведеним, і в очах усіх циганка — ця чарівна танцівниця, яка стільки разів засліплювала перехожих своєю грацією, — перетворилася на страшну відьму.

Зрештою, вона не подавала жодних ознак життя. Ні граційні рухи Джалі, ні погрози прокуратури, ні глухі прокльони слухачів — ніщо більше не доходило до її свідомості.

Щоб розбудити її, знадобилося, аби сержант безжально струснув її за плече, а голова суду урочисто підніс голос:

— Дівчино, ви належите до циганського племені, схильного до чаклунства. Ви, у змові із залученою до справи зачарованою козою, у ніч на двадцять дев’яте березня цього року, разом із силами темряви, за допомогою чарів та магічних дій, поранили й закололи капітана королівських лучників Феба де Шатопера. Чи продовжуєте ви все заперечувати?

— Жах! — закричала дівчина, закриваючи обличчя руками. — Мій Феб! О, це просто пекло!

— Чи продовжуєте ви все заперечувати? — холодно запитав голова суду.

— Чи заперечую я?! — мовила вона страшним голосом, підвівшись із місця, і очі її спалахнули.

Голова суду сухо вів далі:
— Тоді як ви поясните факти, які свідчать проти вас?

Вона відповіла уривчастим голосом: — Я вже казала. Я не знаю. Це священник. Священник, якого я не знаю. Пекельний священник, який переслідує мене!

— Ну звісно, — підхопив суддя. — понурий монах-привид.

— О панове судді! Змилуйтеся! Я всього лиш бідна дівчина…

— Циганського роду, — перебив її суддя.

Метр Жак Шармолю заговорив солодким голосом:
— Зважаючи на затяту та прикру впертість обвинуваченої, я вимагаю застосувати тортури.

— Дозволяю, — мовив голова суду.

Нещасна затремтіла всім тілом. Однак, за наказом варти, підвелась і досить твердою ходою пішла між двох рядів алебардників. Попереду йшли Шармолю та священники з духовного суду; між двома рядами алебард вона попрямувала до бічних дверей, які раптово відчинилися й зачинилися за нею, що здалося бідолашному Гренгуарові подібним до жахливої пащі, яка щойно її поглинула.

Коли вона зникла, пролунало жалібне мекання. То плакала маленька кізочка.

Засідання було призупинено. Один із радників зауважив, що пани судді втомилися і чекати до кінця катування доведеться занадто довго, на що голова суду відповів, що суддя повинен уміти жертвувати собою заради обов’язку.

— Що за прикра та надокучлива дівка, — буркнув старий суддя, — надумала йти на тортури якраз тоді, коли ми ще не вечеряли!

II. ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

Пройшовши кілька сходинок угору й униз такими темними коридорами, що їх освітлювали лампами навіть удень, Есмеральда, усе так само оточена своїм похмурим почтом, була виштовхнута сержантами палацу в зловісну кімнату. Ця кімната круглої форми займала перший поверх однієї з тих масивних веж, які ще й у нашому столітті прорізають товщу сучасних будівель, котрими новий Париж забудував старий. У цьому підземеллі не було вікон, а єдиним отвором служив низький вхід, захищений величезними залізними дверима. Проте світла там не бракувало. У товщі стіни було облаштовано піч; у ній палахкотіло велике вогнище, яке сповнювало підземелля своїми червоними відблисками й позбавляло будь-якого сіяння вбогу свічку, що стояла в кутку. Залізна решітка, якою закривали піч, була зараз піднята, і в отворі палахкотливого душника на тлі темної стіни було видно лише нижні кінці її прутів — наче ряд чорних, гострих та рідких зубів, через що горнило скидалося на одну з тих драконових пащ, які вивергають полум’я в легендах. При світлі, що виривалося звідти, ув’язнена побачила довкола кімнати жахливі знаряддя, призначення яких вона не розуміла. Посеред кімнати лежав шкіряний матрац, майже на самій підлозі, над яким звисав ремінь із пряжкою, прикріплений до мідного кільця; це кільце стискав у зубах кирпатий монстр, висічений на замковому камені склепіння. Кліщі, щипці, широкі лемеші плугів захаращували нутрощі печі й розжарювалися впереміш на вугіллі. Криваве світло горнила освітлювало в усій кімнаті лише хаос моторошних речей.

Це тартарське лігво називалося просто — кімната тортур.

На ліжку недбало сидів П’єрра Тортерю, присяжний кат. Його підручні, двоє гномів із квадратними обличчями, у шкіряних фартухах і полотняних штанях, ворушили залізяччя на жаринах.

Хоч як бідна дівчина намагалася зібрати всю свою мужність, переступивши поріг цієї кімнати, вона вжахнулася.

Сержанти судового пристава Палацу вишикувалися з одного боку, священники духовного суду — з іншого. У кутку стояв стіл із приладдям для письма, за яким умостився секретар. Метр Жак Шармолю підійшов до циганки з вельми лагідною посмішкою.
— Моє любе дитя, — мовив він, — то ви й далі все заперечуєте?

— Так, — відповіла вона вже зовсім згаслим голосом.

— У такому разі, — провадив далі Шармолю, — нам буде вельми прикро допитувати вас із більшою наполегливістю, ніж нам того хотілося б. Будьте ласкаві присісти на це ліжко. Майстре П’єрра, звільніть місце для панночки й зачиніть двері.

П’єрра підвівся з бурчанням.
— Якщо я зачиню двері, — пробурмотів він, — мій вогонь погасне.

— Ну що ж, мій любий, — відказав Шармолю, — залишіть їх відчиненими.

Проте Есмеральда залишалася стояти. Це шкіряне ліжко, на якому корчилося стільки нещасних, жахало її. Страх сковував їй мозок і кості. Вона стояла там, приголомшена й зціпеніла. За знаком Шармолю двоє підручних узяли її й посадили на ліжко. Вони не завдали їй болю, але коли ці люди торкнулися її, коли це шкіряне ложе торкнулося її, вона відчула, як уся кров відлила до серця. Вона дико озирнулася довкола. Їй здалося, ніби з усіх боків ворушаться й повзуть до неї, аби видертися на її тіло, кусати її та щипати, усі ці потворні знаряддя тортур, які серед усіх інших відомих їй предметів були тим самим, чим є кажани, стоніжки та павуки серед комах та птахів.

— Де лікар? — запитав Шармолю.
— Тут, — відповіла людина в чорній мантії, яку вона досі не помічала.

Дівчина здригнулася.

— Панночко, — знову заговорив улесливий голос прокурора церковного суду, — чи вже втретє ви продовжуєте заперечувати факти, у яких вас звинувачують?

Цього разу вона змогла лише хитнути головою. Голос відібрався.

— Заперечуєте? — мовив Жак Шармолю. — Що ж, мені вельми шкода, але я мушу виконати обов’язки своєї посади.
— Пане королівський прокуроре, — різко запитав П’єрра, — з чого почнемо?

Шармолю на мить завагався з неоднозначною міною поета, який шукає риму.
— Із іспанського чобота, — мовив він нарешті.

Нещасна дівчина відчула себе настільки глибоко покинутою і Богом, і людьми, що її голова безсило впала на груди, наче якась нежива річ, позбавлена будь-якої внутрішньої сили.

Кат і лікар підійшли до неї одночасно. У той самий час двоє підручних заходилися нишпорити у своєму мерзенному арсеналі.

Від брязкоту цього жахливого залізяччя нещасна дитина здригнулася, наче мертва жаба під дією гальванічного струму.
— О! — прошепотіла вона так тихо, що ніхто не почув. — О, мій Фебе!..

Потім вона знову заціпеніла, нерухома й мовчазна, немов мармурова статуя. Це видовище роздерло б будь-яке інше серце, крім суддівських. Можна було б подумати, що це бідну грішну душу допитує сам Сатана під червоною брамою пекла. Це нещасне тіло, у яке збиралася вчепитися ця страшна черва з пилок, коліс і козел, ця істота, яку мали шматувати цупкі руки катів та кліщів, — це ж була та сама лагідна, біла й тендітна подоба. Бідне просяне зернятко, яке людське правосуддя віддавало на помол жахливим жорнам тортур!

Тим часом мозолясті руки помічників П’єрра Тортерю грубо оголили цю чарівну гомілку, цю маленьку ніжку, яка стільки разів захоплювала перехожих своєю витонченістю та красою на перехрестях Парижа.

— Шкода! — пробурмотів кат, розглядаючи ці такі граційні та тендітні обриси.

Якби тут зараз був присутній архідиякон, він, безперечно, згадав би в цю мить свою притчу про павука та муху. Незабаром нещасна побачила крізь туман, що застеляв їй очі, як наближається іспанський чобіт; незабаром вона побачила, як її ніжка, затиснута між окованими залізом дошками, зникла під цим жахливим пристроєм. Тоді страх повернув їй сили.

— Зніміть це з мене! — несамовито закричала вона. І, підвівшись, уся розпатлана, благала: — Змилуйтеся!

Вона рвонулася з ліжка, аби кинутися до ніг королівського прокурора, але її нога була затиснута у важкій колоді з дуба та залізяччя, і вона безсило впала на чобіт, підкошена, наче бджола із дробом на крилі.

За знаком Шармолю її знову поклали на ліжко, і дві здоровенні руки пристебнули до її тонкого стану ремінь, що звисав зі склепіння.

— Востаннє: чи визнаєте ви факти у справі? — запитав Шармолю зі своєю незворушною доброзичливістю.
— Я невинна.
— Тоді, панночко, як ви поясните обставини, що свідчать проти вас?
— На жаль, мій пане! Я не знаю.
— Отже, заперечуєте?
— Усе!
— Починайте, — кинув Шармолю до П’єрра.

П’єрра повернув ручку корби, чобіт стиснувся, і нещасна видала один із тих жахливих криків, які не мають правопису в жодній людській мові.

— Зупинись, — сказав Шармолю П’єрра. — Зізнаєтеся? — звернувся він до циганки.
— У всьому! — закричала нещасна дівчина. — Зізнаюся! Зізнаюся! Змилуйтеся!

Вона не розрахувала своїх сил, коли йшла на тортури. Бідна дитина, чиє життя досі було таким радісним, таким ніжним і солодким, — перший же біль зламав її.

— Людський обов’язок змушує мене попередити вас, — зауважив королівський прокурор, — що після зізнання на вас чекає смерть.

— Я дуже на це сподіваюся, — відповіла вона. І знову впала на шкіряне ліжко, напівжива, зігнута вдвоє, повиснувши на ремені, застебнутому на її грудях.

— Ну ж бо, красуне, тримайтеся трохи рівніше, — мовив метр П’єрра, піднімаючи її. — Ви схожі на того золотого ягнятка на ордені, що висить на шиї в герцога Бургундського.

Жак Шармолю підніс голос:
— Секретарю, пишіть. Дівчино-циганко, ви визнаєте свою участь у пекельних трапезах, шабашах та чаклунстві разом із  із злими духами, потворами та вампірами? Відповідайте.

— Так, — мовила вона так тихо, що голос її злився з її диханням.

— Ви визнаєте, що бачили овна, якого Вельзевул змушує з’являтися в хмарах, аби зібрати шабаш, і якого бачать лише відьми?

— Так.
— Ви сповідаєтеся, що поклонялися головам Бафомета, цим мерзенним ідолам храмовників?
— Так.
— Що постійно зналися з дияволом у подобі прирученої кози, яка залучена до справи?
— Так.

— Нарешті, ви визнаєте і сповідаєтеся, що за допомогою демона та примари, яка серед простолюду зветься “понурий монах”, у ніч на двадцять дев’яте березня цього року поранили й убили капітана на ім’я Феб де Шатопер?

Вона звела на суддю свої великі нерухомі очі й відповіла ніби машинально, без судом і здригань:
— Так.

Було очевидно, що сили її вже вичерпались до краю.

— Пишіть, секретарю, — мовив Шармолю. І, звернувшись до катів, додав: — Розкуйте полонянку і ведіть її назад до зали суду.

Коли з полонянки зняли тортурне взуття, прокурор церковного суду оглянув її ніжку, ще затерплу від болю.
— Ну от! — мовив він. — Нічого страшного немає. Ви закричали вчасно.  Ви б ще змогли танцювати, красуне!

Потім він повернувся до своїх поплічників з духовного суду:

— Нарешті для правосуддя все стало ясно! Аж на душі полегшало, панове! Панночка підтвердить, що ми діяли з усією можливою лагідністю.

III. КІНЕЦЬ РОЗПОВІДІ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

Коли вона повернулася до судової зали, бліда й накульгуючи, її зустріли загальним гомоном задоволення. З боку слухачів це було те почуття вгамованого нетерпіння, яке відчуваєш у театрі під кінець останнього антракту комедії, коли завіса знову піднімається і ось-ось почнеться розв’язка. З боку суддів це була надія незабаром повечеряти. Маленька кізка теж радісно замекала. Вона хотіла кинутися до своєї господині, але її прив’язали до лави.

Уже смеркалося. Свічки, яких не побільшало, давали так мало світла, що стін зали не було видно. Пітьма огортала всі предмети ніби туманом. Ледь проступали окремі апатичні обличчя суддів. Навпроти них, на самому кінці довгої зали, вони могли бачити якусь невиразну білу пляму, що виділялася на темному тлі. То була обвинувачена.

Вона ледве припленталася на своє місце. Коли Шармолю по-хазяйськи вмостився на своєму, він сів, потім знову підвівся і промовив, намагаючись не виказувати надто багато пихи від свого успіху:
— Обвинувачена в усьому зізналася.

— Дівчино-циганко, — озвався голова суду, — ви визнали всі свої злодіяння: чаклунство, розпусту та вбивство Феба де Шатопера?

Її серце стислося. Було чути, як вона схлипує в темряві.
— Усе, що хочете, — слабо відповіла вона, — але вбийте мене швидше!

— Пане королівський прокуроре в церковному суді, — мовив голова суду, — суд готовий вислухати ваші вимоги.

Метр Шармолю витяг страшний зошит і заходився читати з бурхливою жестикуляцією та перебільшеним акцентуванням судової промови латинську орацію, де всі докази процесу вибудовувалися на цицеронівських перифразах, підкріплених цитатами з Плавта, його улюбленого комедіографа. Нам прикро, що ми не можемо запропонувати нашим читачам цей видатний уривок. Промовець виголошував його з дивовижним піднесенням. Не встиг він закінчити вступ, як піт уже виступив на його лобі, а очі вилазили з орбіт. Раптом, посеред розлогого речення, він урвав мову, і його погляд, зазвичай досить лагідний і навіть трохи дурнуватий, почав метати блискавками.

— Панове! — вигукнув він (цього разу французькою, бо цього не було в зошиті). — Сатана настільки втрутився в цю справу, що ось він присутній на наших дебатах і перекривляє їхню величність! Подивіться!

Говорячи це, він указав рукою на маленьку козу, яка, побачивши, як жестикулює Шармолю, і справді вирішила, що варто робити те саме: вона сіла на задні лапи і щосили відтворювала своїми передніми ратицями та бородатою головою патетичну пантоміму королівського прокурора церковного суду. Це був, якщо пам’ятаєте, один із її наймиліших талантів. Цей випадок, цей останній доказ, справив величезне враження. Козі зв’язали лапи, і королівський прокурор   знову вдався до своєї красномовності.

Це тривало дуже довго, але заключна частина була чудовою. Ось її останнє речення; нехай читач уявить собі захриплий голос і задихані жести майстра Шармолю:

— Ideo, Domini, coram stryga demonstrata, crimine patente, intentione cri-minis existente, in nomine sanctae ecclesiae Nostrae — Dominae Parisiensis, quae est in saisina habendi omnimodam altam et bassam justitiam in illa hac nos requirere, primo, aliquandam pecuniariam indemnitatem; secundo, amendationem honorabilem ante portalium sententiam in virtute cujus ista stryga cum sua ca-pella, seu in trivio vulgariter dicto, la Greve, seu in Insula exeunte in fluvio Sequanae, juxta pointam jardini regalis executate sint! [у перекладі з латини: — Отже, пане, оскільки чаклунку викрито, злочин доведено, а злочинний намір очевидний, то від імені нашої Святої Церкви Богоматері Паризької, яка має повне право здійснювати тут вищу й нижчу юрисдикцію, ми вимагаємо: по-перше, належного грошового відшкодування; по-друге, прилюдного покаяння перед головним порталом. Згідно з вироком, ця чаклунка разом зі своєю козою має бути страчена на площі, що в народі називається Гревською (Гревським майданом), або на острові при виході до річки Сени, біля краю королівського саду.]

Він знову надів шапочку й сів.

— Ех! — скрушно зітхнув убитий горем Гренгуар. — Baßa latinitas! (Варварська латина!)

Біля обвинуваченої підвівся інший чоловік у чорній мантії. Це був її адвокат. Зголоднілі судді почали нарікати.

— Адвокате, кажіть стисло, — попередив голова суду.

— Пане голово, — відповів адвокат, — оскільки підзахисна зізналася у злочині, мені залишається сказати панам суддям лише одне слово. Ось текст Салічного закону: «Якщо відьма-стрига з’їла людину, і це буде доведено, вона сплатить штраф у розмірі восьми тисяч деньє, що становить двісті золотих солідів». Прошу палату засудити мою клієнтку до штрафу.

— Цей текст скасовано, — зауважив надзвичайний королівський адвокат.

— Заперечую, — відказав адвокат.

— До голосування! — кинув один із радників. — Злочин очевидний, а час уже пізній.

Голосувати почали, не виходячи з зали. Судді висловлювали думку кивком шапочок — вони поспішали. Було видно, як їхні покриті каптурами голови одна за одною оголювалися в темряві у відповідь на похмуре запитання, яке стиха адресував їм голова суду. Бідна обвинувачена, здавалося, дивилася на них, але її потьмарений погляд уже нічого не бачив.

Потім секретар заходився писати; далі він передав голові суду довгий сувій пергаменту.

Тоді нещасна почула, як заворушився люд, як забрязкали піки і крижаний голос вимовив:

— Дівчино-циганко, того дня, коли буде вгодно королю, нашому володарю, о південній годині, вас у сорочці, босоніж, із мотузкою на шиї привезуть у ганебному возі до головного порталу Нотр-Дам, де ви принесете привселюдне покаяння, тримаючи в руках воскову свічку вагою в два фунти, а звідти вас доправлять на Гревську площу, де ви будете повішені та задушені на міській шибениці; і цю вашу козу так само; а також сплатите церковному суду три золотих лілеї як відшкодування за вчинені та визнані вами злочини: чаклунство, магію, розпусту та вбивство пана Феба де Шатопера. Нехай Бог помилує вашу душу!

— О! Це сон! — прошепотіла вона, відчуваючи, як грубі руки підхоплюють її й виносять її геть.

IV. LASCIATE OGNI SPERANZA [Облиште всяку надію]

За доби Середньовіччя, коли споруда була завершена, під землею її залишалося майже стільки ж, скільки й на поверхні. Якщо палац, фортеця чи церква не були зведені на палях, як Нотр-Дам, вони завжди мали подвійне дно. У соборах це був свого роду інший, підземний собор — низький, темний, таємничий, сліпий і німий, розташований під горішньою навою, що вдень і вночі повнилася світлом і лунала від звуків органа та дзвонів; іноді це була усипальниця. У палацах та бастиліях це була в’язниця, іноді — теж усипальниця, а часом — і те, і те разом. Ці могутні будівлі, про спосіб формування та розростання яких ми вже розповідали в іншому місці, мали не просто фундамент, а, так би мовити, коріння, яке розгалужувалося в ґрунті кімнатами, галереями та сходами, точно повторюючи горішню споруду.

Таким чином, церкви, палаци та бастилії стояли в землі по пояс. Підвали будівлі утворювали іншу будівлю, куди не піднімалися, а спускалися, і яка підпирала своїми підземними ярусами купу зовнішніх поверхів монумента, подібно до лісів та гір, що віддзеркалюються у дзеркальній воді озера під лісами та горами на березі.

У бастилії Сент-Антуан, у Паризькому палаці правосуддя та в Луврі ці підземні споруди слугували в’язницями. Поверхи цих в’язниць, заглиблюючись у землю, дедалі дужче звужувалися й темнішали. Це були зони, де ступенями розподілялися всі відтінки жаху. Данте не зміг би вигадати нічого кращого для свого пекла. Ці підземні лійки казематів зазвичай закінчувалися глухим кам’яним мішком із круглим дном, на саме дно якого Данте помістив Сатану, а суспільство — засудженого до страти. Щойно нещасне життя ховали туди — прощавай день, повітря, життя, ogni speranza (всяка надія). Звідти виходили тільки на шибеницю або на багаття. Іноді людина там просто гнила. Людське правосуддя називало це забуттям. Засуджений відчував, як між ним і людьми над його головою тяжіє величезна заваля із каміння та наглядачів, і вся в’язниця, масивна бастилія, перетворювалася на величезний мудрований замок, що замикав його поза живим світом.

Саме в таке кам’яне гирло, у підземелля, викопані святим Людовіком, в in-pace (темницю) суду Турнель, вочевидь, боячись утечі, і кинули засуджену до шибениці Есмеральду. Величезний Палац правосуддя тиснув на неї всім своїм тягарем. Бідна мушка, яка не змогла б зрушити й найменшого з його каменів!

Певна річ, і доля, і суспільство виявилися однаково несправедливими до неї: такий надмір нещастя та катувань був зовсім не потрібний, щоб зламати таку тендітну істоту.

Вона лежала там, загублена в пітьмі, похована, зарита, замурована. Хто б міг побачити її в такому стані після того, як бачив її сміх і танці на сонці, той би здригнувся. Холодна як ніч, холодна як смерть, без жодного повіву повітря у волоссі, без жодного людського звуку у вухах, без жодного промінчика світла в очах, зігнута вдвоє, розчавлена кайданами, вона сиділа навпочіпки біля глека та хліба на купці соломи в калюжі води, що натекла під нею від вогкості каземату. Нерухома, майже без подиху, вона вже навіть не страждала. Феб, сонце, полудень, чисте повітря, вулиці Парижа, танці під оплески, ніжне щебетання про кохання з офіцером, а потім священник, стара відьма, кинжал, кров, тортури, шибениця — усе це ще проносилося в її свідомості то як співоче й золотаве видіння, то як потворна мара; але це була вже тільки жахлива й невиразна боротьба, що танула в пітьмі, або якась далека музика, що лунала там, угорі, на землі, і якої вже не було чути на тій глибині, куди кинули нещасну.

Відтоді, як вона опинилася тут, вона і спала, і не спала. У цьому нещасті, у цьому підземеллі вона так само не могла відрізнити неспання від сну, а марення від реальності, як день від ночі. Усе це змішалося, розбилося, хиталося й хаотично розпливалося в її думках. Вона більше не відчувала, не знала, не мислила. Щонайбільше — марила. Ніколи ще жива істота не занурювалася так глибоко в небуття.

Ось так затерпла, змерзла, скам’яніла, вона заледве два чи три рази помітила звук ляди, яка відчинялася десь над нею, навіть не пропускаючи світла, і з якої чиясь рука кидала їй скоринку чорного хліба. Проте це був єдиний зв’язок із людьми, що їй залишався — періодичні відвідини наглядача.

Тільки одне ще машинально привертало увагу її слуху: над її головою волога просочувалася крізь плісняве каміння склепіння, і через однакові проміжки часу звідти відривалася крапля води. Вона бездумно прислухалася до того, як падали краплі в калюжу біля неї.

Ця крапля води, що падала в калюжу, була єдиним рухом, який ще відбувався довкола неї, єдиним годинником, що відмірював час, єдиним звуком, який долинав до неї з усього того гомону, що здіймається на поверхні землі.

Щиро кажучи, час від часу в цій клоаці багна та темряви вона відчувала також щось холодне, що проповзало то по її нозі, то по руці, і тоді вона здригалася.

Скільки часу вона тут перебувала — вона не знала. Вона пам’ятала смертний вирок, винесений десь проти когось, потім те, що її саму кудись понесли, і що вона прокинулася вночі й у тиші, змерзла як лід. Вона спробувала повзти на руках, але тоді залізні кільця врізалися їй у кісточки ніг і забрязкали ланцюги. Вона збагнула, що довкола неї самі стіни, що під нею плита, залита водою, і оберемок соломи. Але ні лампи, ні душника. Тоді вона сіла на цю солому, а іноді, щоб змінити положення, сідала на останню сходинку кам’яних сходів, що були в її казематі. Якусь мить вона намагалася рахувати чорні хвилини, які відлічувала їй крапля води, але незабаром ця сумна робота хворого мозку сама собою урвалася в її голові й залишила її в заціпенінні.

Нарешті одного дня чи однієї ночі (бо північ і полудень мали однаковий колір у цій могилі) вона почула над собою гучніший шум, ніж той, який зазвичай зчиняв наглядач, коли приносив їй хліб і глек. Вона звела голову й побачила червонувате пасмо світла, що пробивалося крізь щілини чогось схожого на двері або ляду, облаштовану в склепінні темниці. Водночас важке залізяччя заскрипіло, ляда завищала на іржавих завісах, повернулася, і вона побачила ліхтар, руку та нижню частину тіла двох чоловіків — двері були надто низькими, щоб вона могла розгледіти їхні голови. Світло так боляче засліпило її, що вона заплющила очі.

Коли вона знову розплющила їх, ляда вже була зачинена, ліхтар стояв на сходинці, а перед нею постала самотня постать. Чорна чернеча ряса  спадала чоловікові до самих ніг, а відьмацький каптур такого ж кольору приховував обличчя. Не було видно жодної частини його тіла — ні лиця, ні рук. Перед нею височіла довга чорна плащаниця, під якою відчувався якийсь рух. Кілька хвилин вона пильно розглядала цю подобу привида. Проте ні вона, ні він не зронили жодного слова. Вони скидалися на дві статуї, поставлені одна проти одної. Здавалося, лише дві речі жили в цьому підземеллі: ґніт ліхтаря, що потріскував від вогкості, та крапля води зі склепіння, яка своїм монотонним плескотом розтинала це нерівне потріскування і змушувала світло ліхтаря тремтіти концентричними хвилями на маслянистій поверхні калюжі.

Нарешті бранка перервала мовчанку:

— Хто ви?
— Священник.

Це слово, інтонація, звук голосу змусили її здригнутися.

Священник повів далі, глухо вимовляючи слова: — Чи ти готова?

— До чого?
— До смерті.
— О! — мовила вона. — Чи це буде скоро?
— Завтра.

Її голова, що було радісно піднялася, знову впала на груди. — Це ще так довго! — прошепотіла вона. — Що їм коштувало зробити це сьогодні?

— То ти дуже нещасна? — запитав священник після паузи.

— Мені дуже холодно, — відповіла вона.

Вона обхопила свої стопи руками — звичний жест нещасних, які мерзнуть; жест, який ми вже бачили у затворниці з Роландової вежі; зуби її цокотіли.

Священник, здавалося, обвів поглядом з-під свого каптура весь каземат.

— Без світла! Без вогню! У воді! Це жахливо!
— Так, — відповіла вона з тим здивованим виглядом, якого надав їй розпач. — День належить усім. Чому ж мені залишили тільки ніч?

— Чи знаєш ти, — знову запитав священник по короткій мовчанці, — чому ти тут?

— Здається, колись знала, — мовила вона, проводячи худими пальцями по бровах, ніби намагаючись напружити пам’ять, — але тепер уже не знаю.

Раптом вона зайшлася плачем, наче дитина. — Я хочу вийти звідси, пане. Мені холодно, мені страшно, і по моєму тілу повзає якась мерзота.

— Що ж, іди за мною.

Говорячи це, священник узяв її за руку. Нещасна перемерзла до самих кісток, проте цей дотик обпік її холодом.

— О! — прошепотіла вона. — Це крижана рука смерті… Хто ж ви такий?

Священник відкинув каптур. Вона подивилася на нього. Це було те саме зловісне обличчя, яке переслідувало її вже так давно, та демонічна голова, що з’явилася перед нею в домі Фалурдель над коханою головою її Феба, те саме око, яке вона востаннє бачила поруч із блиском кинджала.

Поява цієї людини, завжди така фатальна для неї, що гнала її від нещастя до нещастя аж до самої плахи, вирвала її із заціпеніння. Їй здалося, ніби завіса, яка густо вкривала її пам’ять, раптом розірвалася. Усі подробиці її похмурої пригоди — від нічної сцени у Фалурдель до вироку в кримінальному суді Турнель — водночас постали в її уяві: не туманні й заплутані, як досі, а виразні, гострі, разючі, живі й жахливі. Ці напівстерті спогади, майже знищені надмірними стражданнями, знову ожили під дією цього похмурого обличчя перед нею, подібно до того, як від наближення вогню на білому папері яскраво виступають невидимі літери, виведені симпатичним чорнилом. Їй здалося, що всі рани її серця відкрилися й закровоточили водночас.

— А-а! — закричала вона, затуляючи очі руками у конвульсивному тремтінні. — Це священник!

Потім її руки безсило впали, і вона залишилася сидіти з опущеною головою, вп’явшись поглядом у землю, німа, і продовжувала тремтіти.

Священник дивився на неї поглядом шуліки, який довго кружляв у височині неба довкола бідного жайворонка, що зачаровувався в житі, довго й мовчки звужував грізні кола свого польоту, аж раптом блискавкою впав на здобич і тримає її, тріпотливу, у своїх пазурах.

Вона заходилася тихо шепотіти: — Кінчайте! Кінчайте! Останній удар! — І вона з жахом ховала голову в плечі, наче вівця, яка чекає на удар м’ясникового обуха.

— Невже я викликаю в тебе такий огид? — озвався він нарешті.

Вона не відповіла.

— Чи я викликаю в тебе огид? — повторив він.

Її губи пересмикнулися, ніби в усмішці. — Так, — мовила вона, — кат глузує із засудженого. Уже місяцями він переслідує мене, загрожує, жахає! Без нього, Боже мій, яка я була щаслива! Це він штовхнув мене в цю прірву! О небо! Це він убив… це він його вбив! Мого Феба!

Тут, ридаючи й зводячи очі на священника, вона вигукнула: — О негіднику! Хто ви такий? Що я вам зробила? За що ви так сильно мене ненавидите? Навіщо, о навіщо ви повстали проти мене?

— Я кохаю тебе! — закричав священник.

Її сльози миттєво висохли. Вона подивилася на нього безглуздим поглядом. А він упав на коліна і пожирав її палким поглядом.

— Чуєш? Я кохаю тебе! — знову закричав він.
— Та яке ж це кохання! — здригнувшись, промовила нещасна.

Він підхопив: — Кохання проклятого на віки.

Обидва кілька хвилин мовчали, придавлені важкістю своїх почуттів: він — у нестямі, вона — у заціпенінні.

— Слухай, — нарешті озвався священник, до якого повернувся дивовижний спокій. — Тепер ти дізнаєшся про все. Я скажу тобі те, чого досі заледве наважувався сказати собі самому, коли потай допитував власну совість у ті глухі нічні години, коли пітьма така густа, що, здається, навіть Бог нас не бачить. Слухай. До зустрічі з тобою, дівчино, я був щасливий…

— А я! — тихо зітхнула вона.

— Не перебувай мене. — Так, я був щасливий, принаймні вірив у це. Я був чистий, моя душа повнилася променистим світлом. Жодна голова не здіймалася з більшою гордістю та сяйвом, ніж моя. Священники радилися зі мною про цноту, а вчені — про догмати. Справді, наука була для мене всім. Вона була мені як сестра, і цієї сестри мені вистачало. Не те щоб із віком мене не відвідували інші думки. Не раз моя плоть здригалася, коли повз мене проходила жінка. Ця сила статі й людської крові, яку я, нерозважливий підліток, думав приборкати на все життя, не раз конвульсивно хитала ланцюг залізних обітниць, що приковують мене, нещасного, до холодного каміння вівтаря. Але піст, молитва, навчання та монастирське самокатування знову робили душу володаркою тіла. До того ж я уникав жінок. Та й варто було мені лише розгорнути книгу, як увесь нечистий чад у моєму мозку розвіювався перед величчю знань. За кілька хвилин я відчував, як усе грубе й земне відлітає геть, і знову ставав спокійним, засліпленим та безтурботним перед тихим сяйвом вічної істини. Доки демон посилав для нападу на мене лише невиразні жіночі тіні, які зрідка проходили перед моїми очима в церкві, на вулицях чи на луках і ледве з’являлися у снах, я легко перемагав його. На жаль! Якщо перемога не залишилася за мною, то в цьому вина Бога, який створив людину й демона нерівними за силою. — Слухай. Одного дня…

Тут священник урвав мову, і бранка почула, як із його грудей вирвалися зітхання, схожі на передсмертне хрипіння й стогін роздертої душі. Він повів далі:

— …Одного дня я стояв, спираючись на підвіконня своєї келії… Яку ж книгу я тоді читав? О, усе це тепер крутиться вихором у моїй голові! — Я читав. Вікно виходило на площу. Раптом чую звуки тамбурина й музику. Роздосадований тим, що мене відірвали від роздумів, я глянув на площу. Те, що я побачив, бачили й інші, і все ж це видовище не було призначене для людських очей. Там, посеред бруківки — був полудень, палило яскраве сонце — танцювала якась істота. Істота така прекрасна, що Бог віддав би їй перевагу перед Дівою Марією, обрав би її своєю матір’ю і побажав би народитися від неї, якби вона існувала тоді, коли він став людиною! Її очі були чорними й розкішними, а в чорному кучерявому волоссі окремі пасма, пронизані сонцем, виблискували, мов золоті нитки. Її ніжки зникали в русі, наче спиці стрімко розкрученого колеса. Довкола голови, у чорних косах, визвонювали металеві бляшки, що тріпотіли на сонці й утворювали на її чолі зоряну корону. Сукня, гаптована блискітками, вигравала синявою і яскріла тисячами іскор, мов літня ніч. Гнучкі засмаглі руки то спліталися, то розпліталися довкола стану, наче два шарфи. Обриси її тіла вражали дивовижною красою. О, це сліпуче марево, яке виділялося світлою плямою в самому сонячному промінні!… — На жаль, дівчино, це була ти. — Приголомшений, сп’янілий, зачарований, я не міг відірвати від тебе очей. Я дивився на тебе так довго, що раптом затремтів від жаху: я відчув, що доля бере мене в полон.

Священник, важко дихаючи, знову на мить замовк. Потім продовжив.

— Уже напівзачарований, я спробував ухопитися за що-небудь і стриматися від падіння. Я згадав про тенета, які Сатана вже розставляв мені раніше. Істота, що стояла перед моїми очима, мала ту надлюдську красу, яка може походити лише від неба або від пекла. Це не була звичайна дівчина, виліплена з дрібки нашої землі й убого освітлена зсередини непевним промінчиком жіночої душі. Це був ангел! Але ангел темряви, ангел із полум’я, а не зі світла. Щойно я про це подумав, як побачив біля тебе козу, тварину шабашу, яка дивилася на мене й ніби сміялася. Полуденне сонце перетворювало її роги на вогняні спалахи. Тоді я розгледів пастку демона і вже не сумнівався, що ти з’явилася з пекла, і з’явилася на мою погибель. Я повірив у це.

Тут священник подивився прямо в обличчя ув’язненій і холодно додав:

— Я вірю в це й досі. — Проте чари діяли мало-помалу, твій танець кружляв у моєму мозку, я відчував, як у мені здійснюється таємниче чаклунство; усе, що мало б не спати в моїй душі, засинало, і, подібно до тих, хто замерзає в снігах, я знаходив насолоду в тому, щоб піддатися цьому сну. Раптом ти заспівала. Що я міг вдіяти, нещасний? Твій спів був іще чарівнішим, ніж твій танець. Я хотів утекти. Неможливо. Я був прикутий, я вріс у землю. Мені здавалося, що мармур підлоги піднявся мені до колін. Довелося залишитися до кінця. Мої ноги були крижаними, а в голові все кипіло. Нарешті ти, можливо, змилувалася надо мною, перестала співати й зникла. Відблиск сліпучого видіння, відлуння чарівної музики поступово згасли в моїх очах і вухах. Тоді я впав у куток біля вікна, закляклий і безсилий, як вирвана зі свого місця статуя. Мене розбудив дзвонар до вечірні. Я підвівся, кинувся тікати, але, на жаль, у мені щось зламалося й уже не могло підвестися, щось оселилося, від чого я не міг утекти.

Він знову зробив паузу й повів далі:

— Так, починаючи з того дня, у мені з’явилася людина, якої я не знав. Я хотів удатися до всіх своїх ліків: до чернечого життя, до вівтаря, до праці, до книг. Марнота! О, як глухо відгукуються знання, коли до них у розпачі тулиться голова, повна пристрастей! Чи знаєш ти, дівчино, що я відтоді завжди бачив між собою і книгою? Тебе, твою тінь, образ того світлого видіння, яке колись промайнуло переді мною. Але цей образ уже не мав колишніх барв: він став похмурим, похоронним, темним, як те чорне коло, що довго переслідує зір нерозважливої людини, яка пильно дивилася на сонце.

Не в змозі позбутися цього, повсякчас чуючи, як твій спів бринить у моїй голові, повсякчас бачачи, як твої ніжки танцюють на моєму молитовнику, повсякчас відчуваючи в нічних снах, як твій стан горнеться до мого тіла, я захотів знову побачити тебе, торкнутися тебе, дізнатися, хто ти, перевірити, чи справді ти така сама, як той ідеальний образ, що залишився в мені, і, можливо, розвіяти свою мрію реальністю. У кожному разі я сподівався, що нове враження зітре перше, а перше стало для мене нестерпним. Я шукав тебе. Я знову побачив тебе. О горе! Коли я побачив тебе вдруге, мені захотілося бачити тебе тисячу разів, мені захотілося бачити тебе завжди. І тоді — як було зупинитися на цьому схилі до пекла? — тоді я перестав належати собі. Інший кінець нитки, яку демон прив’язав мені до крил, він прив’язав до твоєї ніжки. Я став таким самим блукачем і волоцюгою, як і ти. Я чекав на тебе під церковними порталами, вистежував на кутах вулиць, підстерігав із вершини своєї вежі. Щовечора я повертався до себе все більше зачарованим, усе більш зневіреним, усе дужче привороженим і остаточно загубленим!

— Коли я дізнався, хто ти — богемка, циганка, zingara, як я міг сумніватися в магії? Слухай. Я сподівався, що суд позбавить мене цих чарів. Колись відьма зачарувала Бруно д’Аста, він наказав її спалити й одужав. Я знав про це. Мені захотілося спробувати ці ліки. Спочатку я спробував домогтися, щоб тобі заборонили з’являтися на майдані Собору богоматері, сподіваючись забути тебе, якщо ти більше не прийдеш. Ти на це не зважила. Ти повернулася. Тоді мені спало на думку викрасти тебе. Однієї ніч я зважився на це. Нас було двоє. Ми вже тримали тебе, коли звідкись узявся цей нікчемний офіцер. Він визволив тебе. Так він поклав початок твоєму нещастю, моєму й своєму власному. Зрештою, не знаючи більше, що вдіяти й куди подітися, я доніс на тебе церковному судові. Я думав, що одужаю, як Бруно д’Аст. Я також смутно сподівався, що суд віддасть тебе мені, що у в’язниці я триматиму тебе, володітиму тобою, що там ти не зможеш від мене втекти; що ти вже досить довго панувала надо мною, аби й я, своєю чергою, затаврував свою владу над тобою. Коли чиниш зло, треба йти до кінця. Яке ж це безумство — зупинятися на пів дорозі в чомусь потворному! Крайній злочин дарує сп’яніння радості. Священник і відьма можуть злитися там у солодкому екстазі на оберемку соломи і в темниці!

Тож я доніс на тебе. Саме тоді я й жахав тебе під час наших зустрічей. Змова, яку я висновував проти тебе, гроза, яку я накликав на твою голову, виривалися з мене погрозами та блискавицями. Проте я все ще вагався. Мій задум мав такі жахливі сторони, що я відступав перед ними.

Можливо, я б і відмовився від нього, можливо, моя мерзенна думка так і всохла б у моєму мозку, не принісши плоду. Я вірив, що завжди зможу за власним бажанням дати хід цьому судові або припинити його. Але будь-який лихий намір невблаганний і прагне втілитися в дію; і там, де я вважав себе всесильним, фатум виявився сильнішим за мене. О горе, горе! Це він схопив тебе й кинув під моторошні жорна тієї машини, яку я потай збудував! — Слухай. Я підходжу до кінця.

Якось одного чудового сонячного дня я бачу, як повз мене проходить чоловік, який вимовляє твоє ім’я, сміється, і в його очах світиться хіть. Прокляття! Я пішов за ним. Решту ти знаєш. —

Він замовк. Дівчина спромоглася лише на одне слово: — О мій Фебе!

— Не називай цього імені! — вигукнув священник, з силою схопивши її за руку. — Не вимовляй цього імені! О, які ми нещасні, саме це ім’я занапастило нас! Або, швидше, ми всі занапастили одне одного в цій незбагненній грі сліпої долі! — Ти страждаєш, чи не так? Тобі холодно, ніч засліплює тебе, темниця огортає своїми стінами, але, можливо, у глибині твоєї душі ще жевріє якесь світло, бодай твоє дитяче кохання до цього порожнього чоловіка, який лише грався твоїм серцем! Тоді як я ношу в’язницю у собі; всередині мене зима, крига, розпач, у моїй душі панує ніч. Чи знаєш ти, скільки я вистраждав? Я був на твоєму суді. Я сидів на лаві духовного судді. Так, під одним із цих чернечих каптурів корчився проклятий на віки. Коли тебе привели, я був там; коли тебе допитували, я був там. — Вовче лігво! — То був мій злочин, то була моя шибениця, яка повільно виростала перед моїми очима над твоїм чолом. За кожного свідка, за кожного доказу, за кожної промови захисту — я був там; я зміг порахувати кожен твій крок на цьому хресному шляху; я був там і тоді, коли цей дикий звір… О, я не передбачив катувань! — Слухай. Я пішов за тобою до кімнати тортур. Я бачив, як тебе роздягали, як твого напівголого тіла торкалися мерзенні руки ката. Я бачив твою ніжку — ту ніжку, яку я за ціле королівство прагнув би лише раз поцілувати й померти, ту ніжку, під якою я з такою насолодою відчув би, як розбивається моя голова — я бачив, як її затискали в іспанський чобіт, що перетворює живі члени людини на криваве місиво. О негіднику! Поки я дивився на це, під моїм вбранням був кинджал, яким я кромсав собі груди. На твій перший крик я встромив його у свою плоть; на твій другий крик він увійшов мені в саме серце! Подивись. Мені здається, воно й досі кровоточить.

Він розчахнув рясу. Його груди й справді були роздерті, наче кігтями тигра, а на боці зяяла досить широка і погано затягнута рана.

Бранка з жахом відсахнулася.

— О дівчино, — мовив священник, — змилуйся надо мною! Ти вважаєш себе нещасною, але, леле, ти навіть не знаєш, що таке справжнє нещастя. О, кохати жінку! Бути священником! Бути зненавидженим! Кохати її всім шаленством своєї душі, відчувати, що за найменшу з її усмішок ти віддав би свою кров, свої нутрощі, свою славу, своє спасіння, безсмертя й вічність, це життя і майбутнє; шкодувати, що ти не король, не геній, не імператор, не архангел, не бог, аби кинути до її ніг іще величнішого раба; обіймати її вдень і вночі у своїх снах та думках — і бачити її закоханою в солдатський мундир! І мати змогу запропонувати їй лише брудну рясу священника, яка викликає в неї страх і огиду! Бути при цьому присутнім, зі своєю заздрістю та люттю, поки вона марнує на нікчемного, дурного хвастуна скарби кохання та краси! Бачити, як це тіло, обриси якого тебе спопеляють, ці груди, повні такої ніжності, ця плоть тріпоче й червоніє під поцілунками іншого! О небо! Кохати її ніжку, її руку, її плече, думати про її блакитні жилки, про її засмаглу шкіру аж до того, що цілими ніччю качатися по кам’яній підлозі своєї келії, і бачити, що всі ласки, які ти вимріяв для неї, закінчуються катуваннями! Домогтися лише того, щоб її поклали на шкіряне ложе тортур! О, оце і є справжні кліщі, розпечені у вогні пекла! О, блаженний той, кого перепилюють навпіл між двома дошками чи чвертують конями! — Чи знаєш ти, що це за кара, яку під час довгих ночей змушують тебе терпіти твої закипілі артерії, твоє серце, що розривається, твоя голова, що тріщить, твої зуби, що кусають власні руки; коли невблаганні кати без упину перевертають тебе, наче на гарячій пательні, на думках про кохання, ревнощі та розпач! Дівчино, змилуйся! Схилися бодай на мить! Кинь дрібку попелу на це жарини! Витри, благаю тебе, піт, що рясними краплями котиться з мого чола! Дитино! Катуй мене однією рукою, але пести іншою! Змилуйся, дівчино! Пожалій мене!

Священник качався у калюжі на кам’яній підлозі й бився головою об гострі кути сходинок. Дівчина слухала його і дивилася на нього. Коли він замовк, знесилений і важко дихаючи, вона напівголосом повторила:

— О мій Фебе!

Священник на колінах підповз до неї.

— Я благаю тебе! — закричав він. — Якщо ти маєш хоч краплю жалю, не відштовхуй мене! О, я кохаю тебе! Я нікчема! Коли ти вимовляєш це ім’я, нещасна, ти ніби перекушуєш зубами всі фібри мого серця! Змилуйся! Якщо ти прийшла з пекла, я піду туди з тобою. Я все зробив для цього. Пекло, де будеш ти — це мій рай, твій образ прекрасніший за лик Божий! О, скажи! Невже ти не хочеш мене? Того дня, коли жінка відштовхнула б таке кохання, я повірив би, що гори рушать із місця. О, якби ти тільки захотіла!… О, якими щасливими ми могли б бути! Ми втекли б — я влаштував би тобі втечу — ми поїхали б кудись, знайшли б на землі місце, де найбільше сонця, найбільше дерев, найбільше синього неба. Ми кохали б одне одного, ми перелили б наші душі одна в одну й мали б невгамовну жагу одне до одного, яку тамували б разом і безперестанку з цього невичерпного келиха любові!

Вона перервала його страшним, голосним сміхом:

— Подивіться-но, отче! У вас кров під нігтями!

Священник на кілька митей закляк, ніби скам’янілий, вп’явшись поглядом у свої руки. — Що ж, нехай! — озвався він нарешті з дивною ніжністю. — Ображай мене, глузуй із мене, зневажай мене! Але ходімо, ходімо. Поспішаймо. Це ж на завтра, кажу тобі. Шибениця на Гревській площі, знаєш? Вона завжди готова. Це жахливо! Бачити, як ти їдеш у цьому ганебному возі! О, змилуйся! — Ніколи ще я не відчував так гостро, як тепер, до якої нестями я кохаю тебе. — О, іди за мною. Ти встигнеш полюбити мене вже після того, як я врятую тебе. Ти зможеш ненавидіти мене так довго, як сама забажаєш. Але ходімо. Завтра! Завтра! Шибениця! Твоя страта! О, врятуйся! Пожалій мене!

Він схопив її за руку, він був сам не свій і хотів тягти її за собою. Вона пильно подивилася на нього: — Що сталося з моїм Фебом?

— А! — мовив священник, випускаючи її руку. — Ви безжальні!
— Що сталося з Фебом? — холодно повторила вона.
— Він помер! — закричав священник.
— Помер! — мовила вона, все так само крижана й нерухома. — Тоді навіщо ви говорите мені про життя?

Він не слухав її.

— О так, — говорив він, наче звертаючись до самого себе, — він точно мертвий. Лезо увійшло дуже глибоко. Здається, я дістав вістрям до самого серця. О, я відчував життя на кінчику свого кинджала!

Дівчина кинулася на нього, мов розлючена тигриця, і з надлюдською силою штовхнула його на сходи.

— Іди геть, потворо! Іди геть, убивце! Дай мені померти! Нехай кров нас обох назавжди залишиться вічним тавром на твоєму чолі! Бути твоєю, священнику? Ніколи! Ніколи! Ніщо нас не з’єднає, навіть пекло! Іди, проклятий! Ніколи!

Священник перечепився на сходах. Він мовчки виплутав ноги з тисняви своєї ряси, підняв ліхтар і став повільно підніматися сходами, що вели до виходу; він знову відчинив ляду і вийшов.

Раптом дівчина побачила, що його голова знову з’явилася в отворі — обличчя його мало страшний вираз, і він прохрипів їй із люттю та розпачем:

— Кажу ж тобі, він помер!

Вона впала обличчям на землю; і в казематі більше не було чути жодного звуку, окрім зітхання краплі води, що змушувала тріпотіти калюжу в пітьмі.

V. МАТИ

Я не думаю, що є на світі щось відрадніше, ніж думки, які пробуджуються в серці матері при вигляді маленького черевичка її дитини. Особливо, якщо це святковий черевичок — недільний чи хрестильний, вишитий аж до самої підошви, черевичок, у якому дитина не зробила ще жодного кроку. У цьому черевичку стільки витонченості й крихітності, він так непридатний для ходьби, що матері здається, ніби вона бачить саму свою дитину. Вона посміхається йому, цілує його, розмовляє з ним. Вона запитує себе, чи справді ніжка може бути такою маленькою; і навіть якщо дитини немає поруч, достатньо цього гарненького черевичка, щоб перед її очима знову постало це ніжне й тендітне створіння. Їй здається, що вона бачить його, вона бачить його в усій величі — живим, радісним, із тендітними ручками, круглою голівкою, чистими губками та ясними очима, білки яких мають блакитний відлив. Якщо це зима, маля тут — повзає по килиму, важко спинається на стілець, а мати тремтить, аби воно не підійшло до вогню. Якщо це літо, воно плазує на подвір’ї чи в садку, вириває травинки між бруківкою, наївно й безстрашно розглядає великих собак та великих коней, грається мушлями, квітами й змушує бурчати садівника, який знаходить пісок на квітниках і землю на доріжках. Усе сміється, усе сяє, усе грається довкола нього, як і воно саме, аж до подиху вітру та сонячного променя, які наввипередки бавляться в шовковистих кучерях його волосся. Черевичок показує матері все це, і її серце тане, мов віск від вогню.

Але коли дитина втрачена, ці тисячі образів радості, чарівності й ніжності, що юрмляться довкола маленького черевичка, перетворюються на суцільний жах. Гарненький вишитий черевичок стає лише знаряддям тортур, яке вічно шматочує материнське серце. Бринить усе та ж струна, найглибша й найуразливіша; але замість ангела, який пестив її, тепер її щипає демон.

Одного ранку, коли травневе сонце сходило на темно-синьому неба — з тих, на яких Гарофало так любить зображувати свої сцени зняття з хреста, — затворниця з Роландової вежі почула гуркіт коліс, тупіт коней і брязкіт заліза на Гревській площі. Це мало її збудило; вона зав’язала волосся над вухами, щоб заглушити звуки, і знову навколішках заглибилася в споглядання неживого предмета, якому так поклонялася вже п’ятнадцять років. Цей маленький черевичок, як ми вже казали, був для неї цілим всесвітом. У ньому замкнулися її думки, і вони мали вийти звідти лише зі смертю. Про те, скільки гірких прокльонів, зворушливих скарг, молитов і ридань послала вона до неба над цією чарівною іграшкою з рожевого атласу, знав лише похмурий каземат Роландової вежі. Ніколи ще стільки розпачу не виливалося над річчю такою милою та витонченою.

Того ранку здавалося, що її біль виривається назовні ще несамовитіше, ніж зазвичай, і з вулиці було чути, як вона побивається гучним і монотонним голосом, що краяло душу:

— О доню моя! — говорила вона. — Доню моя! Моя бідна дорога крихітко! То я більше ніколи не побачу тебе? То це кінець! Мені все здається, ніби це сталося вчора! Боже мій, Боже мій, якщо Ти збирався так швидко забрати її в мене, то краще було б і не давати. Невже Ти не знаєш, що наші діти зв’язані з нашою утробою, і що мати, яка втратила свою дитину, більше не вірить у Бога? — О, нещасна я, навіщо я вийшла з дому того дня! — Господи! Господи! Щоб ось так відняти її в мене, невже Ти ніколи не дивився на мене, коли я була з нею, коли я, така радісна, гріла її біля свого вогню, коли вона сміялася мені, ссучи мої груди, коли я підіймала її маленькі ніжки по своїх грудях до самих моїх губ? О, якби Ти глянув на це, Боже мій, Ти змилувався б над моєю радістю, Ти не відняв би в мене єдину любов, що залишалася в моєму серці! Чи ж була я такою нікчемною істотою, Господи, що Ти навіть не міг подивитися на мене, перш ніж засудити? — Леле, леле! Ось черевичок; а де ж ніжка? Де все інше? Де дитина? Доню моя, доню моя! Що вони з тобою зробили? Господи, поверни її мені. П’ятнадцять років мої коліна обдиралися в молитвах до Тебе, Боже мій, невже цього замало? Поверни її мені на один день, на одну годину, на одну хвилину, на одну хвилину, Господи! А потім кинь мене демону на віки вічні! О, якби я знала, де тягнеться край Твоєї шати, я вчепилася б у нього обома руками, і Тобі довелося б повернути мені мою дитину! Невже Тобі не жаль її гарненького маленького черевичка, Господи? Чи можеш Ти засудити бідну матір на ці п’ятнадцятирічні тортури? Пресвята Діво! Добра Небесна Діво! Моє дитя-Ісуса, моє власне, у мене забрали, у мене вкрали, його з’їли на вересовищі, випили його кров, розгризли його кісточки! Добра Діво, змилуйся надо мною! Мені потрібна моя донька! Що мені до того, що вона в раю? Мені не потрібен Твій ангел, мені потрібна моя дитина! Я левиця, я хочу свого левеняти. — О, я буду качатися по землі, я розіб’ю каміння своїм чолом, я піду на прокляття, я прокляну Тебе, Господи, якщо Ти не віддаси мені мою дитину! Ти ж бачиш, Господи, що мої руки покусані мною самою! Невже у милосердного Бога немає жалю? — О, дай мені лише сіль та чорний хліб, аби тільки зі мною була моя донька, аби вона гріла мене, мов сонце! Леле, Господи Боже мій, я лише нікчемна грішниця, але моя донька робила мене побожною. Заради любові до неї я була повна релігійного трепету, і я бачила Тебе крізь її посмішку, наче крізь відчинене вікно в небо. — О, якби я могла лише раз, ще один раз, один-єдиний раз взути цей черевичок на її гарненьку маленьку рожеву ніжку, і я помру, добра Діво, благословляючи Тебе! — Ах, п’ятнадцять років! Вона була б уже дорослою тепер! — Нещасна дитина! То це правда, я більше не побачу її, навіть на небі! Бо я туди не потраплю. О, яке ж це горе! Сказати тільки: ось її черевичок, і це все, що лишилося!

Нещасна припала до цього черевичка — своєї розради й свого розпачу протягом стількох років, і її нутрощі розривалися від ридань, як і першого дня. Бо для матері, яка втратила дитину, це завжди перший день. Цей біль не старіє. Одяг для жалоби може зноситися й збліднути, але серце залишається чорним.

У цю мить повз келію пролунали свіжі й радісні дитячі голоси. Щоразу, коли діти потрапляли їй на очі чи на слух, бідна мати кидалася в найтемніший куток своєї гробниці, і здавалося, ніби вона намагається занурити голову в камінь, щоб не чути їх. Цього разу, навпаки, вона схопилася наче злякана й жадібно прислухалася. Один із хлопчиків саме сказав:

— Це тому, що сьогодні будуть вішати циганку.

З різким рухом павука, який кидається на муху, відчувши тремтіння свого павутиння, вона підбігла до віконця, яке, як відомо, виходило на Гревську площу. І справді, біля постійної шибениці було приставлено драбину, а кат лаштував ланцюги, що заіржавіли від дощу. Навколо збирався натовп.

Весела зграйка дітей була вже далеко. Затворниця почала шукати очима перехожого, якого могла б розпитати. Вона помітила зовсім поруч зі своєю келією священника, який удавав, ніби читає загальний молитовник, але набагато менше цікавився залізним кованим пюпітром, ніж шибеницею, на яку час від часу кидав похмурий і дикий погляд. Вона впізнала в ньому архідиякона Жозаського, святого чоловіка.

— Отче, — запитала вона, — кого там збираються вішати?

Священник подивився на неї і не відповів; вона повторила своє запитання. Тоді він мовив: — Я не знаю.

— Тут проходили діти й казали, що це циганка, — вела далі затворниця.
— Здається, так, — сказав священник.

Тоді Пакетта Шантфлері зайшлася гієнячим сміхом.

— Сестро моя, — мовив архідиякон, — то ви так сильно ненавидите циганок?

— Чи я їх ненавиджу? — вигукнула затворниця. — Та це ж відьми! Крадійки дітей! Вони загризли мою маленьку донечку! Мою дитину, мою єдину дитину! У мене більше немає серця. Вони мені його з’їли!

Вона була страшна. Священник дивився на неї холодно.

— Є одна серед них, яку я особливо ненавиджу і яку прокляла, — вела далі вона. — Вона молода, якраз такого віку, як була б тепер моя донька, якби її мати не з’їла моєї дитини. Щоразу, коли ця молода гадюка проходить повз моє віконце, у мене кров закипає в жилах!

— Що ж, сестро моя, радійте, — мовив священник, крижаний, мов статуя на гробниці, — саме її смерть ви зараз і побачите.

Його голова впала на груди, і він повільно пішов геть.

Затворниця заламувала руки від радості.

— Я ж пророкувала їй, що вона туди зійде! Дякую, священнику! — закричала вона.

І вона заходила великими кроками перед ґратами свого віконця, розпатлана, з палахкотливими очима, б’ючись плечем об стіну, зі звірячим виглядом вовчиці в клітці, яка вже давно голодує і відчуває, що наближається година її обіду.

VI. ТРИ ЧОЛОВІЧИХ СЕРЦЯ, ЗЛІПЛЕНИХ ПО-РІЗНОМУ

Феб, проте, не помер. Люди такого ґатунку мають живучу натуру. Коли метр Філіпп Льєльє, надзвичайний королівський адвокат, сказав бідній Есмеральді: «Він конає», це було помилкою або жартом. Коли архідиякон повторював засудженій: «Він мертвий», річ у тім, що він сам нічого про це не знав, але вірив у це, розраховував на це, не сумнівався в цьому й дуже на це сподівався. Йому було б аж надто важко повідомляти жінці, яку він кохав, добрі новини про свого суперника. Будь-який чоловік на його місці вчинив би так само.

Не те щоб рана Феба не була небезпечною, але вона виявилася менш серйозною, ніж тішив себе архідиякон. Головний лікар, до якого вартові перенесли його в першу хвилину, цілих вісім днів побоювався за його життя і навіть сказав йому про це латиною. Проте молодість узяла своє; і, як це часто буває всупереч усім прогнозам та діагнозам, природа забажала врятувати хворого на підсміховисько лікареві. Саме тоді, коли він іще валявся на злиденному ліжку в лікаря, його вперше допитав Філіпп Льєльє та слідчі духовного суду, що вельми йому докучало. Тому одного чудового ранку, відчувши себе краще, він залишив свої золоті шпори як оплату аптекареві та накивав п’ятами. Зрештою, це ніяк не завадило розслідуванню справи. Тодішнє правосуддя вельми мало дбало про чіткість і чистоту кримінального процесу. Аби тільки обвинуваченого повісили, — ось і все, що йому було треба. А доказів проти Есмеральди у суддів не бракувало. Вони вважали Феба мертвим, і справу було закрито.

Феб, зі свого боку, утік недалеко. Він просто повернувся до своєї роти, що стояла гарнізоном у Кьо-ан-Брі, в Іль-де-Франс, на відстані кількох поштових станцій від Парижа.

Зрештою,  Феб не мав ніякого бажання з’являтися особисто на цьому суді. Він смутно відчував, що матиме там безглуздий вигляд. У глибині душі він і сам не знав, що думати про всю цю історію. Нечестивий і забобонний, як кожен солдат, який є лише солдатом, він, коли розмірковував про цю пригоду, почувався ніяково через козу, через дивний спосіб, у який він зустрів Есмеральду, через не менш дивну манеру, в яку вона дала йому збагнути своє кохання, через те, що вона була циганкою, і, нарешті, через похмурого ченця. У цій історії йому ввижалося набагато більше магії, ніж кохання, — ймовірно, тут була замішана відьма, а може, й сам диявол; словом, комедія, або, висловлюючись мовою того часу, вельми неприємне містеріальне видовище, де він зіграв дуже незграбну роль — роль того, кого побили й висміяли. Капітан був геть присоромлений. Він відчував той самий сором, який наш Лафонтен згодом так чудово описав: «Соромно, мов лисові, якого піймала курка.»

До того ж він сподівався, що справа не набуде розголосу, що за його відсутності його ім’я там навряд чи згадуватиметься, і в кожному разі не вийде за межі судової зали Турнель. У цьому він не помилявся: тоді не існувало «Судової газети», і оскільки не минало й тижня, щоб в одному з незліченних судилищ Парижа не зварили фальшивомонетника, не повісили відьму чи не спалили єретика, люди так звикли бачити на кожному перехресті стару феодальну Феміду із заголеними руками та закоченими рукавами, яка робила свою справу на шибеницях, драбинах та ганебних стовпах, що на це майже не звертали уваги. Вищий світ того часу заледве знав ім’я засудженого, що проходив повз їхні вікна, а простолюд хіба що тішився цим грубим видовищем. Страта була звичайною подією на міській вулиці, як піч пекаря чи шкуродерня різника. Кат був лише таким собі м’ясником, тільки трохи похмурішим за інших.

Тому Феб досить швидко заспокоївся щодо чарівниці Есмеральди, чи Симілар, як він її називав, щодо удару кинджалом циганки чи похмурого ченця (це йому було байдуже) та щодо наслідків суду. Але щойно його серце звільнилося з цього боку, туди знову повернувся образ Флер-де-Лис. Серце капітана Феба, як і тогочасна фізика, не терпіло порожнечі.

До того ж Кьо-ан-Брі було вельми нудним місцем перебування — село ковалів та корівниць із потрісканими руками, довга вервечка злиденних халуп та мазанок, що облямовували великий шлях з обох боків протягом пів ліги; словом, якась глушина.

Флер-де-Лис була його передостаннім захопленням — гарненька дівчина, чудове придане; тому одного чудового ранку, абсолютно одужавши й справедливо вважаючи, що за два місяці справа циганки має бути закінчена й забута, закоханий кавалер, гарцюючи на коні, під’їхав до воріт будинку Гонделор’є.

Він не звернув уваги на досить великий натовп, що збирався на майдані перед порталом Собору богоматері; він згадав, що зараз травень, припустив, що це якась процесія, Трійця чи якесь інше свято, прив’язав коня до кільця біля входу і весело піднявся до своєї прекрасної нареченої.

Вона була сама з матір’ю.

Флер-де-Лис усе ще мала в серці образу за ту сцену з відьмою, її козою, її проклятою абеткою та за тривалу відсутність Феба. Проте, коли вона побачила, як заходить її капітан, він здався їй таким звабливим, його каптан був таким новим, портупея такою блискучою, а погляд таким закоханим, що вона почервоніла від утіхи. Шляхетна дівчина й сама була чарівнішою, ніж будь-коли. Її розкішне біляве волосся було чудово заплете у коси, вона була вся вбрана в те небесно-блакитне приладдя, яке так личить білошкірим жінкам (кокетство, якого її навчила Коломба), а її очі тонули в тій любовній млості, яка пасувала їм іще більше.

Феб, який після засмаглих дівчат із Кьо-ан-Брі не бачив жодної справжньої красуні, був засліплений Флер-де-Лис, і це додало нашому офіцерові такої палкості й галантності, що мир між ними встановився миттєво. Навіть мадам де Гонделор’є, що незмінно по-материнськи сиділа у своєму великому кріслі, не знайшла в собі сил побурчати на нього. Що ж до докорів Флер-де-Лис, то вони розтанули в ніжному воркуванні.

Дівчина сиділа біля вікна, продовжуючи вишивати свій грот Нептуна. Капітан спирався на спинку її стільця, і вона напівголосом виказувала йому свої ніжні докори:

— І де ж це ви пропадали цілих два довгих місяці, негіднику?

— Присягаюся вам, — відповідав Феб, трохи зніяковілий від такого запитання, — що ви така прекрасна, аж архієпископу могли б наснитися.

Вона не змогла стримати посмішки. — Гаразд, гаразд, пане. Облиште мою красу й відповідайте мені. Теж мені краса, справді!

— Що ж, люба кузино, мене викликали до гарнізону.
— І де ж це, дозвольте дізнатися? І чому ви не прийшли попрощатися зі мною?
— У Кьо-ан-Брі.

Феб був у захваті, що перше запитання допомогло йому уникнути другого. — Але ж це зовсім поруч, пане! Як же ви не спромоглися приїхати провідати мене бодай раз?

Тут Феб заплутався вже серйозніше. — Справа в тому… служба… і потім, чарівна кузино, я був хворий.

— Хворий! — перелякано повторила вона.
— Так… поранений.
— Поранений! Бідне дівчатко аж зблідло від хвилювання.
— О, не лякайтеся цього, — недбало кинув Феб, — це дурниці. Сутичка, удар шпагою; що вам до того?

— Що мені до того? — вигукнула Флер-де-Лис, підводячи свої гарні, повні сліз очі. — О, ви кажете зовсім не те, що думаєте! Що це за удар шпагою? Я хочу знати все.

— Ну що ж, люба моя, у мене вийшла сварка з Мае Феді, пам’ятаєте? Лейтенантом із Сен-Жермен-ан-Ле, і ми злегка попсували один одному шкіру на кілька дюймів. Ось і все.

Капітан-брехун чудово знав, що справа честі завжди прикрашає чоловіка в очах жінки. І справді, Флер-де-Лис дивилася на нього впритул, уся тремтячи від страху, втіхи та захоплення. Проте вона не зовсім заспокоїлася:

— Аби тільки ви вже остаточно одужали, мій Фебе! — мовила вона. — Я не знаю вашого Мае Феді, але він паскудний чоловік. І через що ви посварилися?

Тут Феб, чия уява мала вельми обмежені творчі здібності, перестав розуміти, як виплутатися зі своєї вигаданої звитяги.

— О, та хіба я знаю?… Дурниця, кінь, якесь слівце! — Люба кузино, — вигукнув він, аби змінити тему, — а що це за гамір там, на майдані?

Він підійшов до вікна. — О Боже, люба кузино, скільки ж людей на площі!

— Я не знаю, — відповіла Флер-де-Лис, — здається, сьогодні вранці якась відьма має принести публічне покаяння перед собором, а після цього її повісять.

Капітан був настільки впевнений, що справа Есмеральди вже закінчена, що слова Флер-де-Лис його майже не зачепили. Проте він поставив їй одне чи два запитання:

— Як звати цю відьму?
— Я не знаю, — відповіла вона.
— І що вона, кажуть, накоїла? Вона знову знизала своїми білими плечима:
— Не знаю.

— О Господи Ісусе! — втрутилася мати. — Зараз стільки цих чаклунів, що їх, здається, палять, навіть не питаючи імен. З таким же успіхом можна з’ясовувати ім’я кожної хмаринки на небі. Зрештою, можна бути спокійними: Господь Бог веде свій облік. — Тут поважна дама підвелася й підійшла до вікна. — Боже мій! — мовила вона. — Ваша правда, Фебе. Яке велике збіговисько простолюду. Благословенний Бог, вони залізли навіть на дахи! — Знаєте, Фебе? Це нагадує мені часи моєї молодості. В’їзд короля Карла VII, тоді теж було стільки людей. — Уже й не згадаю, якого року. — Коли я говорю вам про це, для вас це звучить як якась сива давнина, а для мене — як учорашній день. — О, тоді народ був куди гарніший, ніж тепер! Навіть на машикулях воріт Сент-Антуан сиділи. Король віз королеву на крупі свого коня, а за їхніми височеностями їхали всі придворні дами на крупі у вельмож. Пам’ятаю, всі дуже сміялися, бо поряд із Аманьйо де Гарландом, який був вельми малий на зріст, їхав сир Матефелон, лицар велетенської статури, який знищив цілу купу англійців. Це було неймовірно красиво. Процесія всіх дворян Франції з їхніми знаменами, що майоріли й палахкотіли перед очима. Були там і лицарі з вимпелами, і лицарі із прапорами. Хіба ж усіх упомнить? Сир де Калан — із вимпелом; Жан де Шатоморан — із прапором; сир де Кусі — із прапором, і пишніше за всіх, окрім хіба що герцога Бурбонського… О, як сумно думати, що все це колись було, а тепер від цього нічого не лишилося!

Двоє закоханих не слухали поважну вдову. Феб знову повернувся і ліктями спирався на спинку стільця своєї нареченої — чарівна позиція, з якої його зухвалий погляд проникав у кожен виріз комірця Флер-де-Лис. Ця мереживна вставка зяяла так доречно, відкриваючи його погляду стільки вишуканих речей і дозволяючи здогадуватися про інші, що Феб, засліплений цією шкірою з атласним полиском, міркував про себе: «І як можна кохати когось іншого, крім білошкірої жінки?» Обидва мовчали. Дівчина час від часу підводила на нього закохані й ніжні очі, і їхнє волосся перепліталося в променях весняного сонця.

— Фебе, — раптом тихо мовила Флер-де-Лис, — ми маємо одружитися за три місяці; покляніться мені, що ви ніколи не кохали жодної іншої жінки, крім мене.

— Клянуся вам, мій прекрасний ангеле! — відповів Феб, і його пристрасний погляд підкріплював щирий тон його голосу, щоб остаточно переконати Флер-де-Лис. Можливо, в ту мить він і сам вірив своїм словам.

Тим часом добра мати, тішачись, що бачить наречених у такій злагоді, вийшла з кімнати, аби владнати якісь домашні справи. Феб помітив це, і ця самотність настільки підбадьорила відважного капітана, що йому в голову прийшли вельми зухвалі думки. Флер-де-Лис кохала його, він був її нареченим, вона була з ним наодинці, його колишній потяг до неї прокинувся — нехай не в усій своїй свіжості, але в усій палкості; зрештою, не такий уже й великий гріх скуштувати зелений колосок до жнив. Не знаю, чи саме ці думки промайнули в його голові, але певно одне: Флер-де-Лис раптом злякалася виразу його очей. Вона озирнулася довкола й не побачила матері.

— Боже мій! — мовила вона, почервонівши від хвилювання. — Як мені душно!
— Мені теж здається, — відповів Феб, — що вже близько полудня. Сонце пече. Треба просто закрити штори.
— Ні, ні! — вигукнула бідна дівчинка. — Навпаки, мені потрібне повітря!

І, немов лань, що почула подих гончаків, вона схопилася, підбігла до вікна, відчинила його й поспішно вийшла на балкон. Феб, вельми досадуючи, пішов за нею.

Майдан перед Собором богоматері, на яку, як відомо, виходив балкон, у цю мить відкривалося зловісне й дивне видовище, яке вмить змусило злякану Флер-де-Лис забути про свій колишній острах, оскільки її переляк змінив свою природу.

Величезний натовп, що затоплював усі прилеглі вулиці, запружував саму площу. Невисокої кам’яної огорожі в пояс, яка оточувала паперть (майдан), забракло б, аби утримати її вільною, якби перед нею не стояв густий ланцюг сержантів королівської варти та аркебузирів із кулевринами в руках. Завдяки цьому частоколу зі списів та аркебуз майдан залишався порожнім. Вхід на неї охороняв загін алебардників із гербами єпископа. Широкі двері собору були зачинені, що різко контрастувало з незліченними вікнами на площі: відчинені аж до самих фронтонів, вони являли погляду тисячі голів, натиканих там майже так само, як гарматні ядра в артилерійському парку.

Це збіговисько здавалося сірим, брудним і запиленим. Видовище, на яке воно чекало, вочевидь, належало до тих, що мають здатність витягувати й прикликати на поверхню все найнепристойніше, що є серед населення. Ніщо не могло зрівнятися з цим огидним гомоном, який виривався з цього кишіння жовтих чепців та брудних шевелюр. У цьому натовпі було більше сміху, ніж криків, і більше жінок, ніж чоловіків.

Час від часу якийсь різкий і проникливий голос прорізав загальний гул:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Егей! Має Баліфре! Що, її вішатимуть прямо тут?

— Телепиню! Тут буде лише прилюдне покаяння в одній сорочці! Господь Бог покашляє їй латиною просто в пику! Це завжди роблять тут, опівдні. Якщо тобі потрібна шибениця, йди на Гревську площу.

— Піду, коли тут скінчиться.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Скажіть-но, Буканбрі, це правда, що вона відмовилася від сповідника?
— Здається, так, сусідко Бешень.
— Подивіться на цю язичницю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Пане, такий звичай. Палацовий суддя  зобов’язаний передати засудженого злочинця для страти: якщо це мирянин — паризькому судді, а якщо духовна особа — духовному суду єпископства.
— Дякую вам, пане.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— О Боже мій! — мовила Флер-де-Лис. — Бідне створіння! Ця думка сповнила болем її погляд, яким вона обводила чернь. Капітан, набагато більше заклопотаний нею, ніж цим збіговиськом набріддя, грайливо перебирав ззаду пальцями її поясок. Вона обернулася, благально й водночас усміхаючись:

— Змилуйтеся, облиште мене, Фебе! Якщо повернеться мати, вона побачить вашу руку!

У цю мить годинник Собору богоматері почав повільно бити полудень. У натовпі прокотився гул задоволення. Ледь завмерла остання вібрація дванадцятого удару, як усі голови заколихалися, мов хвилі під поривом вітру, і з бруківки, вікон та дахів знявся несамовідний крик:

— Ось вона!

Флер-де-Лис затулила руками очі, щоб не бачити.
— Моя чарівна, — мовив Феб, — хочете увійти в кімнату?
— Ні, — відповіла вона; і ті самі очі, які вона щоночі заплющувала від страху, тепер розплющилися від цікавості.

Ганьбовий віз, запряжений дужим норманським конем і зусібіч оточений вершниками у фіолетових лівреях із білими хрестами, щойно виїхав на площу з вулиці Сен-П’єр-о-Беф. Сержанти варти пробивали йому шлях крізь натовп, нещадно лупцюючи людей різками. Поряд із возом їхали верхи кілька судейських та поліцейських чиновників, яких можна було впізнати за їхнім чорним одягом та незграбною посадкою в сідлі. Попереду поважно вишакувався метр Жак Шармолю.

У цій фатальній підводі сиділа дівчина із зв’язаними за спиною руками; поряд із нею не було священника. На ній була лише сорочка, її довге чорне волосся (тодішня мода вимагала обрізати його лише біля підніжжя шибениці) розліталося по грудях та напівоголених плечах.

Крізь це хвилясте пасмо волосся, блискучіше за вороняче крило, було видно, як в’ється й затягується товста сіра та шорстка мотузка, що роздирала її тендітні ключиці й обвивала чарівну шию бідної дівчини, наче земляний черв’як квітку. Під цією мотузкою зблискував маленький амулет, оздоблений зеленим склом, який їй залишили, мабуть, тому, що перед смертю вже ні в чому не відмовляють. Глядачі у вікнах могли розгледіти на дні воза її босі ноги, які вона намагалася підібгати під себе за якимось останнім жіночим інстинктом. Біля її ніг лежала зв’язана маленька козочка. Засуджена тримала зубами край своєї погано застебнутої сорочки. Здавалося, вона навіть серед свого нещастя страждала від того, що її, майже оголену, виставили на загальний огляд. Леле! Не для таких здригань створена сором’язливість.

— Ісусе! — швидко мовила Флер-де-Лис до капітана. — Подивіться-но, любий кузине! Та це ж та мерзенна циганка з козою!
Кажучи це, вона обернулася до Феба. Його очі були приковані до воза. Він був страшенно блідий.

— Яка циганка з козою? — заїкаючись, промовив він.
— Як! — здивувалася Флер-де-Лис. — Хіба ви не пам’ятаєте?…

Феб перебив її:
— Я не розумію, про що ви говорите.
Він зробив крок, щоб повернутися до кімнати. Але у Флер-де-Лис, чиї ревнощі, колись так сильно розбурхані цією циганкою, щойно спалахнули знову, — Флер-де-Лис кинула на нього проникливий погляд, повний недовіри. У цю мить вона смутно пригадала, що чула про якогось капітана, замішаного у процесі цієї відьми.

— Що з вами? — запитала вона Феба. — Здається, ця жінка вас збентежила.

Феб силувано витиснув із себе смішок: — Мене? Анітрохи! От іще придумали!

— Тоді залишайтеся, — владно наказала вона, — і подивимося до кінця.

Невдасі-капітану довелося залишитися. Його трохи заспокоювало те, що засуджена не підводила очей від дна свого воза. Це й справді, аж надто очевидно, була Есмеральда. На цьому останньому ступені ганьби та нещастя вона залишалася прекрасною; її великі чорні очі здавалися ще більшими через схудлі щоки, а її блідий профіль був чистим і піднесеним. Вона була схожа на колишню себе так, як Богородиця Мазаччо схожа на Богородицю Рафаеля: слабша, тонша, худіша.

Зрештою, усе в ній тепер ніби підкорялося волі випадку, і, за винятком своєї сором’язливості, вона віддала все на поталу долі, настільки глибоко її зламали заціпеніння та розпач. Її тіло здригалося при кожному поштовху воза, як щось мертве чи розбите. Погляд її був тьмяним і диким. В її зіниці все ще виднілася сльоза, але нерухома й ніби замерзла.

Тим часом ця похмура кавалькада проїхала крізь натовп під радісні вигуки та цікаві погляди. Проте, аби залишатися точним істориком, слід додати, що, бачачи її такою красивою і такою пригніченою, багато хто перейнявся жалем, навіть найчерствіші. Віз в’їхав на майдан.

Перед центральним порталом він зупинився. Ескорт вишикувався по обидва боки. Натовп затих, і серед цієї тиші, повної урочистості та тривоги, дві половинки великих дверей повернулися, ніби самі собою, на своїх завісах, які зарипіли зі звуком флейти-пікколо. Тоді погляду відкрилася на всю свою довжину глибока церква — похмура, завішена жалобною тканиною, ледь освітлена кількома свічками, що мерехтіли далеко на головному вівтарі; вона зяяла, мов паща печери, посеред залитої сліпучим світлом площі. У самій глибині, у напівтемряві апсиди, виднівся гігантський срібний хрест, виділений на тлі чорного сукна, що спускалося від склепіння до самої підлоги. Увесь неф був безлюдним. Проте у далеких лавах хору смутно виднілися голови священників, і в ту мить, коли великі двері відчинилися, з церкви вирвався суворий, могутній і монотонний спів, що ніби кидав поривами вітру на голову засудженої уривки похмурих псалмів:

«… Non timebo millia populi circumdantis me: exsurge, Domine; salvum me fac, Deus!»
«… Salvum me fac, Deus, quoniam intraverunt aquæ usque ad animam meam.»
«… Infixus sum in limo profundi; et non est substantia.»

(Це цитати з латинського тексту Вульгата (Псалми). Український переклад: «… Не боятимуся тисяч людей, що звідусіль обступили мене. Повстань, Господи, спаси мене, Боже!» «… Спаси мене, Боже, бо води дійшли вже до самої моєї душі.» «… Я загруз у глибокому болоті, і немає під ногами твердої опори.»)

У той самий час інший голос, відокремившись від хору, затягнув на сходинках головного вівтаря скорботну пісню жертвоприношення:

«Qui verbum meum audit, et credit ei qui misit me, habet vitam aetirnam et in judicium non venit; sed transit a morte in vitam». ( у перекладі: «Хто слухає слово Моє і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя і на суд не приходить, а переходить від смерті в життя».

Цей спів, який кілька старих, загублених у своїй темряві, співали здалеку над цим прекрасним створінням, повним юності й життя, що було заколисане теплим весняним повітрям і залите сонцем, — це була заупокійна меса.

Народ слухав благоговійно.

Незчасна, заціпеніла від жаху, здавалося, втрачала зір і думки в темних надрах собору. Її бліді губи ворушилися, наче в молитві, і коли помічник ката підійшов до неї, щоб допомогти зійти з воза, він почув, як вона тихо повторювала одне й те саме слово: «Феб».

Їй розв’язали руки і зсадили з воза разом із козою, яку теж відпустили і яка мекала від радості, відчувши себе вільною. Дівчину змусили йти босоніж по твердій бруківці до самих сходинок порталу. Мотузка, що була на її шиї, волочилася за нею. Здавалося, ніби слідом повзе змія.

У цю мить спів у церкві урвався. Величезний золотий хрест і низка свічок рушили в пітьмі. Почувся стукіт алебард швейцарців у їхньому строкатому вбранні, і за кілька митей довга процесія священників у ризах та дияконів у далматиках, яка поважно й виспівуючи псалми йшла назустріч засудженій, постала перед її очима та очима натовпу. Але її погляд зупинився на тому, хто йшов попереду, відразу за хрестоносцем.

— О! — прошепотіла вона, здригнувшись. — Це знову він! Священник!

Це й справді був архідиякон. Ліворуч від нього йшов помічник регента, а праворуч — регент, озброєний своїм службовим жезлом. Він ішов уперед, закинувши голову назад, із нерухомими й широко розплющеними очима, голосно співаючи:

“De ventre inferi clamavi, et exaudisti vocem meam, et projectisi me in profundum in corde maris, et flumen circumdedit me”.
( у перекладі «Із черева пекла я кликав, і Ти почув мій голос; Ти кинув мене в безодню, у саме серце моря, і потік вод оточив мене.»)

У ту хвилину, коли він з’явився при яскравому світлі дня під високим стрільчастим порталом, загорнутий у величезну срібну ризу, перекреслену чорним хрестом, він був таким блідим, що багато хто в натовпі подумав, ніби це один із мармурових єпископів, які стоять на колінах на надгробних плитах у хорі, підвівся і прийшов зустріти на порозі могили ту, що мала померти.

Вона, не менш бліда і не менш схожа на статую, заледве помітила, як їй у руку вклали важку запалену свічку з жовтого воску; вона не слухала пронизливого голосу писаря, який зачитував зловісний текст прилюдного покаяння; коли їй наказали відповісти «Амінь», вона відповіла «Амінь». Щоб до неї повернулися хоч якісь сили та життя, потрібно було, аби вона побачила, як священник зробив знак її вартовим відійти і сам наблизився до неї.

Тоді вона відчула, як кров закипає в її голові, і залишки обурення знову спалахнули в цій уже зніченій та холодній душі.

Архідиякон підходив до неї повільно. Навіть у цьому крайньому стані вона бачила, як його очі, що палали хіттю, ревнощами й бажанням, блукали по її напівоголеному тілу. Потім він голосно промовив:

— Дівчино, чи попросили ви у Бога прощення за свої гріхи та провини? — Тоді він нахилився до її вуха і додав (глядачі думали, що він приймає її останню сповідь):  — Чи хочеш ти бути моєю? Я все ще можу тебе врятувати!

Вона подивилася на нього впритул:

— Іди геть, демоне! Або я тебе викрию.

Він жахливо посміхнувся: — Тобі ніхто не повірить. Ти лише додаш сорому до свого злочину. Відповідай швидше! Хочеш бути моєю?

— Що ти зробив із моїм Фебом?
— Він мертвий, — сказав священник.

У цю мить нещасний архідиякон машинально підвів голову і побачив на іншому кінці площі, на балконі будинку Гонделор’є, капітана, що стояв поруч із Флер-де-Лис. Він похитнувся, провів рукою по очах, подивився ще раз, прошепотів прокляття, і всі риси його обличчя судомилися від люті.

— Що ж! Тоді вмирай і ти! — процідив він крізь зуби. — Нікому ти не дістанешся.

Тоді, піднявши руку над циганкою, він вигукнув загробним голосом:

— I nunc, anima anceps, et sit tibi Deus misericors! (У перекладі «Іди ж, непевна душе, і нехай Господь змилується над тобою!»)

Це була та страшна формула, якою зазвичай завершували ці похмурі церемонії. Це був умовний знак священника катові.

Народ упав на коліна.

— Kyrie Eleïson (Господи помилуй!), — заспівали священники, що залишалися під стрільчастим склепінням порталу.
— Kyrie Eleïson, (Господи помилуй!) — повторив натовп із тим гулом, що прокочується по головах, мов плескіт схвильованого моря.
— Амінь, — мовив архідиякон.

Він повернувся спиною до засудженої, його голова знову впала на груди, руки схрестилися, і він приєднався до своєї процесії. За мить було видно, як він разом із хрестом, свічками та ризами зник під туманними арками собору; і його звучний голос поступово згасав у хорі, виспівуючи цей сповнений розпачу вірш:

«Omnes gurgites tui et fluctus tui super me transierunt!» (Усі безодні твої і потоки твої пройшли наді мною (латинь))

Водночас переривчастий стукіт залізних наконечників алебард швейцарців, що поволі завмирав під колонадою нефа, справляв враження удару годинникового молотка, який відбиває останню годину засудженої.

Тим часом брама Собору богоматері залишалася відчиненою, демонструючи порожню, спустошену, занурену в жалобу церкву, де не було вже ні свічок, ні голосів.

Засуджена залишалася нерухомою на своєму місці, чекаючи, що з нею робитимуть далі. Одному зі судових приставів довелося попередити метра Шармолю, який протягом усієї цієї сцени взявся розглядати барельєф головного порталу, що зображував, на думку одних, жертву Авраама, а на думку інших — філософський процес алхіміків, де ангел означав сонце, зв’язка дров — вогонь, а Авраам — майстра.

Його заледве відірвали від цього споглядання, але врешті він обернувся, і за його знаком двоє чоловіків у жовтому одязі — помічники ката — підійшли до циганки, щоб знову зв’язати їй руки.

Нещасна, перш ніж знову зійти на фатального воза й вирушити до своєї останньої зупинки, мабуть, відчула невимовний жаль за життям. Вона підвела свої червоні й сухі очі до неба, до сонця, до срібних хмар, які подекуди прорізали блакитні трапеції та трикутники, а потім опустила їх додолу — на землю, на натовп, на будинки… Раптом, коли чоловік у жовтому зв’язував їй лікті, вона видала страшний крик — крик радості. Там, на балконі, на розі площі, вона щойно побачила його, свого друга, свого господаря, Феба — ще одне примарення у її житті! Суддя збрехав! Священник збрехав! Це справді був він, вона не мала жодного сумніву: він стояв там, уродливий, живий, у своєму блискучому мундирі, з пером на капелюсі та шпагою при боці!

— Фебе! — закричала вона. — Мій Фебе!

Вона хотіла простягнути до нього руки, що тремтіли від кохання та захвату, але вони були зв’язані.

Тут вона побачила, як капітан насупив брови, а вродлива дівчина, що спиралася на нього, подивилася на неї з презирством на губах та гнівом в очах; потім Феб промовив кілька слів, які не дійшли до неї, і обоє поспішно зникли за скляними дверима балкона, що зачинилися за ними.

— Фебе! — несамовито закричала вона. — Невже ти цьому віриш?

Жахлива думка раптом спала їй на гадку. Вона згадала, що її засудили за вбивство Феба де Шатопера.

Досі вона терпіла все. Але цей останній удар виявився занадто важким. Вона впала непритомна на бруківку.

— Ну ж бо, — мовив Шармолю, — покладіть її у віз і покінчимо з цим!

Ніхто досі не помічав у галереї королівських статуй, висічених безпосередньо над стрільчастими арками порталу, дивного глядача, який до цієї миті розглядав усе з такою нерухомістю, так витягнувши шию і маючи таке потворне обличчя, що, якби не його двоколірне червоно-фіолетове вбрання, його можна було б сприйняти за одне з тих кам’яних чудовиськ, із пащ яких уже шістсот років зливаються довгі ринви собору. Цей глядач не пропустив нічого з того, що відбувалося з полудня перед порталом Нотр-Даму. І з самого початку, поки ніхто й не думав за ним стежити, він міцно прив’язав до однієї з колонок галереї товсту вузлувату мотузку, кінець якої звисав донизу, на сходи ганку. Зробивши це, він узявся спокійно спостерігати, час від часу свистячи, коли повз нього пролітав дрізд. Раптом, саме в ту мить, коли помічники наглядача робіт збиралися виконати флегматичний наказ Шармолю, він перемахнув через балюстраду галереї, ухопився за мотузку ногами, колінами й руками, і всі побачили, як він зсунувся по фасаду, наче крапля дощу по шибці, кинувся до двох катів зі швидкістю кота, що впав із даху, збив їх із ніг двома величезними кулаками, однією рукою підхопив циганку, мов дитина ляльку, і одним стрибком злетів усередину церкви, піднявши дівчину над головою і вигукуючи громовим голосом:

— Притулок!

Це сталося так блискавично, що, якби все відбувалося вночі, це можна було б розгледіти за спалах однієї-єдиної блискавки.

— Притулок! Притулок! — підхопив натовп, і десять тисяч сплесків долонь змусили єдине око Квазімодо засяяти від радості та гордості.

Цей струс повернув засуджену до тями. Вона підняла повіки, подивилася на Квазімодо й відразу заплющила очі, ніби злякавшись свого рятівника.

Шармолю заціпенів від подиву, як і кати та весь ескорт. І справді, в стінах Собору богоматері засуджена була недоторканною. Собор мав право притулку. Будь-яке людське правосуддя безсило завмирало на його порозі.

Квазімодо зупинився під великим порталом. Його широкі ступні здавалися такими ж міцними на церковній підлозі, як і важкі романські стовпи. Велика кудлата голова потонула в плечах, як у левів, що також мають гриву і не мають шиї. Він тримав трепетну дівчину, яка повисла в його мозолястих руках, наче біла тканина; але ніс її з такою обережністю, ніби боявся зламати чи пошкодити її. Здавалося, він відчував, що це істота тендітна, витончена й коштовна, створена для інших рук, ніж його власні. Часом здавалося, що він не наважується торкнутися її навіть подихом. Потім, раптом, він міцно пригортав її до своїх грудей, до незграбного кутастого тіла, як свою власність, як свій скарб, — так, як зробила б мати цієї дитини; його око гнома, опускаючись на неї, випромінювало ніжність, біль і жаль, і раптом знову спалахувало блискавицями. Тоді жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю мить Квазімодо мав свою особливу красу. Він був прекрасний — цей сирота, цей підкидько, цей покидьок; він почувався величним і сильним, він дивився у вічі суспільству, з якого був вигнаний і в чиє життя так могутньо втрутився; дивився на людське правосуддя, у якого щойно вирвав здобич, на всіх цих тигрів, змушених клацати зубами вхолосту, на стражників, суддів, катів — на всю цю королівську силу, яку він, нікчемний, щойно розбив силою Бога.

До того ж було щось зворушливе в цьому захисті, який така потворна істота дарувала такій нещасній істоті: засуджена на смерть, урятована Квазімодо. Це було зіткнення та взаємодопомога двох крайніх проявів знедоленості — природної та суспільної.

Проте після кількох хвилин тріумфу Квазімодо раптово зник у глибині церкви разом зі своєю ношею. Народ, що захоплювався будь-яким героїчним вчинком, шукав його очима в темному нефі, шкодуючи, що той так швидко сховався від їхніх вигуків. Раптом його помітили на іншому кінці галереї королів Франції; він біг нею як божевільний, піднімаючи свою здобич на руках і кричачи: «Притулок!» Натовп знову вибухнув аплодисментами. Пробігши галерею, він знову занурився вглиб церкви. За мить він з’явився на верхньому майданчику, усе ще тримаючи циганку на руках, усе ще несамовито біжачи й кричачи: «Притулок!» І натовп аплодував. Зрештою, він з’явився втретє — на самій верхівці вежі Великого дзвону; звідти він, здавалося, з гордістю показував усьому місту ту, яку врятував, і його громовий голос — той голос, який чули так рідко і якого він сам не чув ніколи, — тричі шалено прокричав аж до хмар:

— Притулок! Притулок! Притулок!

— Слава! Слава!— кричав народ зі свого боку, і цей величезний вигук докотився до іншого берега, здивувавши натовп на Гревській площі та затворницю, яка все ще чекала, прикувавши погляд до шибениці.