«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА СЬОМА

І. ПРО ТЕ, ЯК НЕБЕЗПЕЧНО ДОВІРЯТИ СВОЇ ТАЄМНИЦІ КОЗІ

Минуло кілька тижнів. Настали перші дні березня. Сонце, яке Дюбартас — цей класичний родоначальник перифразу — ще не встиг охрестити «вельможним князем свічок», світило від того не менш радісно й променисто. Це був один із тих весняних днів, сповнених такої ніжності та краси, що весь Париж, висипавши на площі та бульвари, святкував їх, наче неділю. У такі дні, прозорі, теплі й безтурботні, є особлива година, коли обов’язково треба помилуватися порталом Собору богоматері. Це мить, коли сонце, схиляючись до заходу, дивиться на собор майже впритул. Його промені, стаючи дедалі горизонтальнішими, повільно сповзають із бруківки площі й піднімаються вгору стрімким фасадом, змушуючи тисячі круглих скульптур чітко виділятися на тлі власних тіней, тоді як велика центральна роза палахкотить, мов око циклопа, розжарене відблисками кузні.

Саме в таку годину це й відбувалося.

Навпроти високого, побагрянілого від західного сонця собору, на кам’яному балконі над брамою розкішного готичного будинку, що стояв на розі площі та вулиці Парві, кілька вродливих молодих дівчат сміялися й теревенили з невимушеною та витонченою грацією. З довжини вуалі, яка спадала від верхівки їхніх гостроверхих, оздоблених перлами очіпків аж до самих п’ят; із витонченості гаптованих сорочок, що вкривали їхні плечі, відкриваючи, за тогочасною звабливою модою, улоговинки їхніх прекрасних дівочих грудей; із пишності нижніх спідниць, ще дорожчих за верхнє вбрання (дивовижна вишуканість!); із серпанку, шовку та оксамиту, з яких усе це було пошито, а головне — з білизни їхніх рук, яка свідчила про повне неробство й дозвілля, неважко було здогадатися, що це шляхетні й багаті спадкоємиці. І справді, це були панночка Флер-де-Лис де Гонделор’є та її подруги: Діана де Крістей, Амелотт де Монмішель, Коломба де Гайфонтен та маленька де Шамшевріє. Усі дівчата з шанованих родин зібралися в цей час у домі вдови де Гонделор’є через монсеньйора де Боже та його дружину, які мали прибути до Парижа у квітні, щоб обрати почетних фрейлін для мадам дофіни Маргарити, коли її зустрічатимуть у Пікардії з рук фламандців. Тож усі дрібні шляхтичі в радіусі тридцяти ліг домагалися цієї милості для своїх дочок, і чимало з них уже привезли або відправили їх до Парижа. Батьки довірили дівчат під надійний і поважний нагляд мадам Алоїзи де Гонделор’є, вдови колишнього начальника королівських арбалетників, яка жила зі своєю єдиною донькою у власному будинку на площі біля Собору богоматері.

Балкон, де сиділи дівчата, виходив у кімнату, пишно оздоблену фламандською шкірою рудого кольору з витисненими золотими візерунками. Сволоки, що паралельно перетинали стелю, тішили око тисячами вигадливих різьблених фігур, розфарбованих і позолочених. На різьблених скринях подекуди виблискувала розкішна емаль, а фаянсова голова вепра увінчувала чудову мисникову шафу, два яруси якої свідчили про те, що господиня дому була дружиною або вдовою лицаря-баннерета. У глибині кімнати, поруч із високим каміном, згори донизу прикрашеним родовими гербами, у пишному кріслі з червоного оксамиту сиділа пані де Гонделор’є, чиї п’ятдесят п’ять років виразно читалися як на її обличчі, так і на вбранні.

Поруч із нею стояв юнак із досить гордовитим, хоч і дещо марнославним та хвалькуватим виглядом, — один із тих гарних хлопців, щодо яких одностайні всі жінки, хоча поважні чоловіки та знавці людської вдачі лише знизують плечима, дивлячись на них. Цей молодий кавалер був одягнений у блискучий мундир капітана королівських стрільців, який аж надто скидався на костюм Юпітера, котрим читач уже мав нагоду помилуватися в першій книзі цього роману, тож ми не втомлюватимемо його другим описом.

Панночки сиділи частково в кімнаті, частково на балконі — одні на оксамитових утрехтських подушках із золотими китицями, інші на дубових табуретах, прикрашених різьбленими квітами та постатями. Кожна з них тримала на колінах край великого гобелена, над яким вони працювали гуртом і чимала частина якого волочилася по рогожі, що вкривала підлогу.

Вони розмовляли між собою тим стишеним голосом і з тим напівприглушеним сміхом, що властиві дівочим посиденькам, коли серед них перебуває молодий чоловік. Сам же юнак, чия присутність була достатньою, щоб зачепити все жіноче самолюбство, здавалося, мало зважав на це. І поки красуні наввипередки намагалися привернути його увагу, він був зайнятий переважно тим, що начищав замшевою рукавичкою пряжку свого пояса.

Час від часу стара пані стиха зверталася до нього, і він відповідав їй якнайкраще, з певною незграбною та вимушеною чемністю. З усмішок, багатозначних знаків мадам Алоїзи та підмигувань, які вона адресувала своїй доньці Флер-де-Лис, стиха розмовляючи з капітаном, неважко було зрозуміти, що йдеться про якісь уже укладені заручини чи, безперечно, про близьке весілля між юнаком та Флер-де-Лис. А з ніякової холодності офіцера було помітно, що, принаймні з його боку, про кохання вже не йшлося. Увесь його вигляд виражав ніяковість і нудьгу, які наші сучасні гарнізонні підпоручики чудово переклали б фразою: «Ну й каторжна ж маруда!».

Добра пані, до нестями засліплена своєю донькою, як і належить бідній матері, не помічала браку захоплення з боку офіцера і всіляко намагалася стиха звернути його увагу на ту незрівнянну довершеність, із якою Флер-де-Лис орудувала голкою або розмотувала моток ниток.

— Погляньте-но, сердешний кузене, — казала вона, тягнучи його за рукав, щоб прошепотіти на вухо. — Подивіться ж на неї! Ось вона нахилилася.

— І справді, — відповідав юнак і знову поринав у своє неуважне й крижане мовчання.

За мить доводилося нахилятися знову, і пані Алоїза казала йому:

— Чи бачили ви коли-небудь обличчя привітніше й радісніше, ніж у вашої нареченої? Чи є хтось біліший і золотокосіший за неї? Хіба це не довершені ручки? А ця шия — хіба вона не вигинається так чарівно, наче у лебедя? Як я вам іноді заздрю! І який ви щасливий, що народилися чоловіком, пустуне ви отакий! Ну хіба ж моя Флер-де-Лис не божественно вродлива, і хіба ви не закохані в неї до нестями?

— Безперечно, — відповідав він, думаючи зовсім про інше.

— Та заговоріть же з нею! — раптом мовила мадам Алоїза, підштовхуючи його в плече. — Скажіть же їй що-небудь. Ви стали геть сором’язливим.

Ми можемо запевнити наших читачів, що сором’язливість не була ні чеснотою, ні вадою капітана. Проте він спробував виконати прохання.

— Прекрасна кузино, — мовив він, підходячи до Флер-де-Лис, — яка ж тема цього гобелена, над яким ви працюєте?

— Любий кузене, — відповіла Флер-де-Лис із ноткою досади, — я кажу вам це вже втретє. Це грот Нептуна.

Було очевидно, що Флер-де-Лис помічала холодну й неуважну поведінку капітана набагато краще за свою матір. Він відчув потребу бодай якось підтримати розмову.

— А для кого вся ця нептунія? — запитав він.

— Для аабатства Сен-Антуан-де-Шан, — відповіла Флер-де-Лис, не підводячи очей.

Капітан узяв гобелен за край:

— А це що за огрядний жандарм, моя прекрасна кузино, який щосили сурмить у трубу?

— Це Тритон, — відказала вона.

У коротких словах Флер-де-Лис усе ще бриніли ображені нотки. Юнак зрозумів, що конче треба шепнути їй щось на вушко — якусь дурницю, люб’язність, байдуже що. Тож він нахилився, але в його уяві не знайшлося нічого ніжнішого й потаємнішого, ніж оце:

— Чому ваша матінка досі носить котарді з гербами, наче наші бабусі за часів Карла VII? Скажіть їй, люба кузино, що зараз це вже зовсім не модно, а вигаптовані на сукні завіса та лавр роблять її схожою на рухомий камін. Їй-богу, запевняю вас, сьогодні вже не заведено сидіти на своїх гербах!

Флер-де-Лис звела на нього свої прекрасні, сповнені докору очі.

— І це все, у чому ви мене запевняєте? — тихо промовила вона.

Тим часом добра пані Алоїза, замилована тим, як вони схилилися одне до одного й шепочуться, мовила, перебираючи застібки свого часослова:

— Яка зворушлива картина кохання!

Капітан, почуваючись дедалі ніяковіше, знову звернувся до гобелена:

— Це справді чудова робота! — вигукнув він.

При цих словах Коломба де Гайфонтен — ще одна вродлива білошкіра блондинка, вишукано вбрана в блакитний дамаст, — звернулася до Флер-де-Лис, несміливо сподіваючись, що вродливий капітан їй відповість:

— Люба моя Гонделор’є, чи бачили ви гобелени в палаці Ла-Рош-Гійом?

— Хіба це не той палац, де за парканом ховається сад Модистки з Лувру? — сміючись, запитала Діана де Крістей, яка мала гарні зуби, а тому сміялася за кожної нагоди.

— І де височіє та велика стара вежа колишнього паризького муру, — додала Амелотт де Монмішель, гарненька, свіжа й кучерява брюнетка, яка мала звичку зітхати так само доречно й недоречно, як інша сміялася, сама не знаючи чому.

— Люба моя Коломбо, — підхопила пані Алоїза, — чи не маєте ви на увазі палац, який за короля Карла VI належав пану де Баквілю? Там і справді є чудові виткані гобелени.

— Карл VI! Король Карл VI! — пробурмотів молодий капітан, підкручуючи вуса. — Боже мій, ну й пам’ять у цієї доброї пані на старовину!

Мадам де Гонделор’є вела далі:

— Справді прекрасні гобелени. Така витончена робота, що її вважають унікальною!

У цю мить Беренжера де Шамшевріє, струнка семирічна дівчинка, яка розглядала площу крізь різьблені отвори балконних перил, вигукнула:

— Ой, погляньте, люба хрещена Флер-де-Лис, яка гарненька танцівниця танцює там на бруківці й б’є в бубон просто серед простолюду!

І справді, знизу долинало дзвінке брязкання баскського бубна.

— Якась циганка, мабуть, — байдуже мовила Флер-де-Лис, повертаючись до площі.

— Погляньмо! Погляньмо! — закричали її жваві подруги й гуртом кинулися до краю балкона.

Флер-де-Лис, засмучена холодністю нареченого, повільно пішла за ними. Сам же юнак, відчувши полегшення від цієї пригоди, яка урвала ніякову розмову, повернувся вглиб кімнати з утішеним виглядом солдата, якого змінили з варти. А втім, це була прегарна й приємна варта біля красуні Флер-де-Лис, і колись вона здавалася йому саме такою. Проте капітан поступово переситився, і перспектива близького шлюбу з кожним днем охолоджувала його дедалі дужче. До того ж він мав мінливу вдачу і, що таїти, дещо брутальні смаки. Попри вельми шляхетне походження, за час військової служби він перейняв чимало солдатських звичок. Йому припадали до душі шинки й усе, що з ними пов’язано. Затишно він почувався лише серед міцних слів, армійських залицянь, доступних красунь і легких перемог. Щоправда, сім’я дала йому певне виховання й шляхетні манери, але він замолоду почав блукати світом і занадто рано опинився в гарнізоні, тож щодня лиск дворянина дедалі більше стирався від грубого тертя портупеї. Хоч він і навідувався сюди час від часу задля збереження пристойності, у домі Флер-де-Лис йому було ніяково подвійно: по-перше, тому, що, розтрачуючи своє кохання повсюди, він майже нічого не залишив для неї; по-друге, тому, що серед цих манірних, маніжних і добропорядних дам він щохвилини боявся, аби його звичний до лайки язик раптом не зірвався і не видав якоїсь шинкової фрази. Уявіть, яке це справило б враження!
Зрештою, усе це поєднувалося в ньому з великими претензіями на вишуканість, елегантність в одязі та бездоганний вигляд. Пов’язуйте ці речі як заманеться. Я — лише історик.

Отож він стояв так якийсь час — думаючи про щось чи ні, — мовчки спираючись на різьблений одвірок каміна, коли це Флер-де-Лис раптом повернулася й заговорила до нього. Зрештою, бідолашна дівчина дулася на нього лише всупереч власному серцю.

— Любий кузене, чи не ви розповідали нам про маленьку циганку, яку ви місяців зо два тому, під час нічного патрулювання, вирвали з рук доброго десятка розбійників?

— Здається, я, прекрасна кузино, — мовив капітан.

— Ну то ось, — вела далі вона, — можливо, це саме та циганка танцює зараз на майдані. Підійдіть-но погляньте, чи не впізнаєте її, любий кузене Фебе.

У цьому лагідному запрошенні підійти ближче та в намаганні назвати його на ім’я таїлося палке бажання примиритися. Капітан Феб де Шатопер (бо саме його читач бачить перед собою від самого початку цього розділу) повільним кроком підійшов до балкона.

— Оце подивіться, — сказала Флер-де-Лис, ніжно кладучи руку на плече Феба, — погляньте на цю дівчинку, що танцює там у колі. Це ваша циганка?

Феб подивився й мовив:

— Так, я впізнаю її за козою.

— Ой, і справді, яка гарненька кізонька! — вигукнула Амелотт, сплеснувши руками від захоплення.

— А її ріжки справді з чистого золота? — запитала Беренжера.

Не підводячись із крісла, пані Алоїза обізвалася:

— Чи це не одна з тих циганок, що прийшли торік через браму Жібар?

— Матінко, — лагідно зауважила Флер-де-Лис, — цю браму тепер називають брамою Пекла.

Панночка де Гонделор’є знала, як сильно капітана дратували матусині застарілі вислови. І справді, той уже почав уїдливо посміхатися, бурмочучи крізь зуби: «Брама Жибар! Брама Жибар! Це ще за царювання короля Карла VI!»

— Хрещена! — вигукнула Беренжера, чиї очі, що ні секунди не стояли на місці, раптом звелися до верхівок веж Нотр-Даму. — Що то за чорний чоловік там, нагорі?

Усі дівчата підвели погляди. Справді, якийсь чоловік спирався ліктями на найвищу балюстраду північної вежі, що виходила в бік Гревської площі. То був священник. Чітко вирізнялося його вбрання та обличчя, затиснуте між долонями. До того ж він не рухався, мов статуя. Його нерухомий погляд впивався в майдан.

У цій застиглості було щось від шуліки, який щойно вистежив горобине гніздо й пильно вдивляється в нього.

— Це пан архідиякон Жозаський, — мовила Флер-де-Лис.

— Ну й зір у вас, якщо ви впізнали його звідси! — зауважила де Гайфонтен.

— Як же пильно він дивиться на маленьку танцівницю! — підхопила Діана де Крістей.

— Хай циганка стережеться, — кинула Флер-де-Лис. — бо він терпіти не може циган.

— Шкода, що цей чоловік так вороже на неї дивиться, — додала Амелотт де Монмішель, — бо танцює вона просто дивовижно.

— Любий кузене Фебе, — раптом сказала Флер-де-Лис, — оскільки ви знаєте цю маленьку циганку, гукніть їй, хай підніметься сюди. Це нас розважить.

— О так, так! — закричали всі дівчата, плещучи в долоні.

— Та це ж безглуздя, — відповів Феб. — Вона, безперечно, мене забула, та я й імені її не знаю. Менше з тим, якщо ви цього бажаєте, панночки, я спробую.

І, перехилившись через балюстраду балкона, він закричав:

— Гей, мала!

Танцівниця саме в цю мить не била в бубон. Вона повернула голову туди, звідки почувся заклик; її палкий погляд зупинився на Фебові, і вона вмить завмерла.

— Мала! — повторив капітан і поманив її пальцем.

Дівчина ще раз поглянула на нього, а тоді почервоніла, наче спалахнула, і, схопивши бубон під пахву, рушила крізь ошелешений натовп до дверей будинку, звідки її кликав Феб. Вона йшла повільно, заточуючись, із тим занепокоєним виглядом, з яким пташка піддається гіпнозу гадюки.

За хвилину важка гобеленова завіса піднялася, і циганка з’явилася на порозі кімнати — зашаріла, збентежена, захекана, з опущеними великими очима, не наважуючись зробити більше жодного кроку.

Беренжера заплескала в долоні.

Тим часом танцівниця залишалася нерухомою на порозі. Її поява справила на дівчат дивне враження. Певна річ, усіма ними водночас керувало невиразне, неусвідомлене бажання сподобатися вродливому офіцерові; його розкішний мундир був головною мішенню для їхніх кокетливих хитрощів, і відколи він був тут, між ними точилося якесь приховане, глухе суперництво, у якому вони заледве зізнавалися навіть собі, але яке щомиті проривалося в їхніх жестах та словах. Проте, оскільки всі вони були приблизно однаково вродливими, змагання йшло на рівних, і кожна могла сподіватися на перемогу. Прихід циганки вмить порушив цю рівновагу. Вона була такою рідкісною красунею, що в мить її появи в кімнаті здалося, ніби вона розлила навколо себе якесь особливе світло. У цій тісній кімнаті, у похмурому обрамленні настінних оббивок і дерев’яних панелей, вона виглядала незрівнянно вродливішою і променистішою, ніж на міському майдані. Це було схоже на те, як у напівтемряву раптом занесли смолоскип, запалений серед білого дня. Шляхетні панночки мимохідь були засліплені. Кожна відчула себе певною мірою враженою у своїй вроді. Тому їхня «лінія оборони» — хай вибачать нам такий вислів — перебудувалася миттєво, без жодного слова. Але вони порозумілися чудово. Жіночі інстинкти вловлюють один одного й реагують швидше, ніж чоловічий розум. До них з’явилася ворогиня: усі це відчули, усі згуртувалися. Досить однієї краплі вина, щоб забарвити цілий келих води; щоб заразити певним настроєм ціле товариство гарненьких жінок, достатньо появи жінки ще вродливішої, — особливо коли чоловік лише один.

Тому й прийом, влаштований циганці, виявився напрочуд крижаним. Вони зміряли її поглядом з голови до п’ят, потім перезирнулися між собою — і все було вирішено. Вони зрозуміли одна одну. Дівчина ж чекала, поки до неї заговорять, настільки схвильована, що не наважувалася підвести повіки.

Капітан перервав мовчанку першим. — Чесне слово, — мовив він зі своєю непереможною самовпевненістю, — яка чарівна істота! Що скажете, прекрасна кузино?

Це зауваження, яке витонченіший залицяльник зробив би принаймні пошепки, зовсім не сприяло тому, щоб розвіяти жіночі ревнощі, які насторожено вичікували перед циганкою.

Флер-де-Лис відповіла капітану з солодкавим награним презирством: — Непогано.

Інші зашепотілися.

Нарешті мадам Алоїза, яка ревнувала не менше за інших, бо ревнувала за свою доньку, звернулася до танцівниці: — Підійди-но, мала.

— Підійди-но, мала! — з комічною поважністю повторила Беренжера, яка заледве сягала їй до стегна.

Циганка підійшла до знатної пані.

— Прекрасне дитя, — піднесено вимовив Феб, роблячи, зі свого боку, кілька кроків їй назустріч, — не знаю, чи маю я вище щастя бути впізнаним вами…

Вона перервала його, звівши на нього погляд, сповнений безмежної ніжності, та посміхнувшись:
— О так!
— У неї добра пам’ять, — зауважила Флер-де-Лис.
— Ну то ось, — вев далі Феб, — ви дуже швидко накивали п’ятами того вечора. Чи не злякався я вас бува?
— О ні, — відповіла циганка.

В інтонації, з якою це «о ні» пролунало вслід за «о так», було щось таке невимовне, що Флер-де-Лис відчула себе ображеною.

— Ви залишили замість себе, красуне моя, — вів далі капітан, чий язик швидко розв’язувався в розмові з вуличною дівчиною, — досить-таки похмурого типа, сліпого на одне око й горбатого, єпископського дзвонаря, як на мене. Мені казали, що він позашлюбний син архідиякона і чорт від народження. У нього ще й кумедне ім’я, зветься чи то Чотири Пости, чи то Вербна Неділя, чи то Масниця — уже й не згадаю! Одне слово, якась назва великого свята! І він дозволив собі викрадати вас, наче ви створені для церковних служників! Це вже занадто. Що, в біса, цій сові було від вас треба? Га, скажіть-но!

— Я не знаю, — відповіла вона.

— Ну чи бачив хто таку зухвалість! Дзвонар викрадає дівчину, наче якийсь віконт! Простолюдин браконьєрствує в шляхетських угіддях! Оце так дивина. Зрештою, він дорого за це заплатив. П’єр Тортерю — найсуворіший конюх із тих, що колись чухали спину волоцюгам, і я скажу вам, якщо це принесе вам приємність, що шкуру вашого дзвонаря він обробив вельми хвацько.

— Нещасний! — мовила циганка, у чиїй пам’яті ці слова знову оживили сцену біля ганебного стовпа.

Капітан розреготався.

— Клянуся рогами! Оце так жаль — доречний, як перо в свинячому заду! Хай я стану череватим, як папа римський, якщо… — він раптом осікся. — Перепрошую, пані! Здається, я мало не бовкнув якусь дурницю.

— Фе, пане! — мовила де Гайфонтен.

— Він розмовляє з цією зайдаю її ж мовою! — півголосом додала Флер-де-Лис, чиє роздратування зростало щохвилини.

Це роздратування аж ніяк не зменшилося, коли вона побачила, як капітан, у захваті від циганки й особливо від самого себе, крутнувся на підборах, повторюючи з грубуватою, наївною солдатською люб’язністю: — Клянуся душею, розкішна дівка!

— Одягнена досить дикувато, — зауважила Діана де Крістей, демонструючи свої гарні зуби.

Це міркування стало осяянням для інших. Воно вказало їм на вразливе місце циганки. Не маючи змоги прискіпатися до її вроди, вони накинулися на її вбрання.

— І справді, мала, — сказала де Монмішель, — де це бачено — бігати отак вулицями без косинки та комірця?

— А спідниця така коротка, аж серце заходиться, — додала де Гайфонтен.

— Мила моя, — досить уїдливо продовжила Флер-де-Лис, — через цей ваш золочений пояс вас затримають міські вартові.

— Мала, мала, — підхопила де Крістей із нещадною посмішкою, — якби ти пристойно закрила плечі рукавом, вона б не так засмагла на сонці.

Це було справді видовище, варте куди проникливішого глядача, ніж Феб, — бачити, як ці вельможні панночки своїми затруєними й роздратованими язиками плазували, вислизали й вилися довкола вуличної танцівниці. Вони були водночас безжальними й граційними. Вони єхидно копирсалися й порпалися словесно в її бідному, чудернацькому вбранні з блискіток та мішури. Це були кпини, іронія, нескінченні приниження. Сарказми сипалися на циганку дощем, разом із високомірною доброзичливістю та злісними поглядами. Можна було подумати, що це молоді римські матрони, які задля розваги встромляють золоті шпильки в груди вродливої рабині. Або ж витончені хорти, які, роздимаючи ніздрі та палахкотячи очима, кружляють довкола сердешної лісової козулі, котру господар заборонив їм розтерзати.

Чим, зрештою, була для цих знатних дівчат якась жалюгідна площадна танцівниця! Вони ніби зовсім не зважали на її присутність і говорили про неї, при ній і їй самій уголос, як про якусь річ — досить брудну, досить нікчемну, але доволі милу.

Циганка не була байдужою до цих уколів шпильками. Час від часу барва сорому чи спалах гніву палахкотіли в її очах чи на щоках; зневажливе слово, здавалося, готове було злетіти з її уст; вона презирливо скривилася — той, хто читає цю історію, уже знає цей її вираз, — проте вона мовчала. Нерухомо, вона впивалася у Феба покірним, сумним і ніжним поглядом. Було в цьому погляді також трохи щастя й теплоти. Здавалося, вона стримувалася лише з остраху, що її виженуть.

Феб же тільки сміявся і ставав на бік циганки з сумішшю зухвалості та жалю. — Не зважай на їхні слова, мала! — повторював він, побрязкуючи золотими острогами. — Звісно, твоє вбрання дещо чудернацьке й дике; але яка різниця, коли ти така чарівна дівчина?

— Боже мій! — вигукнула блондинка Гайфонтен, гордо вигнувши свою лебедину шию з гіркою посмішкою. — Я бачу, що пани королівські стрільці легко спалахують від палких циганських очей.

— А чому б і ні? — кинув Феб.

На цю недбалу відповідь, що її ротмістр кинув, наче випадковий камінь, на падіння якого навіть не дивляться, Коломба розреготалася, а за нею й Діана, й Амелотт, і Флер-де-Лис, у чиїх очах водночас заблищала сльоза.

Циганка, яка опустила очі додолу під час слів Коломби де Гайфонтен, знову підвела їх — вони сяяли радістю й гордістю — і знову зупинила свій погляд на Фебові. У цю мить вона була прегарною.

Стара пані, яка спостерігала за цією сценою, почувалася ображеною і нічого не розуміла. — Пресвята Діво! — раптом закричала вона. — Що це крутиться в мене під ногами? Ох, яка бридка твариина!

Це була коза, яка прийшла шукати свою господиню і, кинувшись до неї, спершу заплуталася рогами в купі тканин, з яких  було пошито спідниці знатної пані. Це послужило розрядкою. Циганка без жодного слова виплутала її.

— Ой, це ж та маленька кізонька із золотими копитцями! — застрибала від радості Беренжера.

Циганка присіла навпочіпки й притулилася щокою до лагідної голови кози. Здавалося, вона просила в неї вибачення за те, що отак її кинула. Тим часом Діана нахилилася до вуха Коломби:

— О Боже мій! Як я не подумала про це раніше? Це ж циганка з козою. Кажуть, вона відьма, а її коза творить дивовижні фокуси.

— Ну то що ж, — мовила Коломба, — треба, щоб і коза нас розважила й показала якесь диво.

Діана й Коломба хутко звернулися до циганки: — Мала, ану змусь свою козу показати якесь диво.

— Я не розумію, про що ви кажете, — відповіла танцівниця.

— Ну, якесь диво, магію чи чари якісь.

— Я не знаю, — і вона знову почала пестити гарненьку тваринку, повторюючи: — Джалі! Джалі!

У цю мить Флер-де-Лис помічила вишиту шкіряну торбинку, що висіла на шиї у кози. — А це що таке? — запитала вона в циганки.

Дівчина звела на неї свої великі очі й поважно відповіла: — Це моя таємниця.

«Ох, як би мені хотілося дізнатися, що то за таємниця», — подумала Флер-де-Лис.

Тим часом стара пані роздратовано підвелася: — Ну що ж, циганко, якщо ні ти, ні твоя коза не збираєтеся нам танцювати, то що ви тут робите?

Циганка, не відповівши ні слова, повільно рушила до дверей. Але що ближче вона підходила, то дужче сповільнювала свій крок. Якийсь невидимий магніт, здавалося, утримував її. Раптом вона повернула свої зволожені слізьми очі на Феба й зупинилася.

— Їй-богу! — вигукнув капітан.

— Отак просто від нас не йдуть. Поверніться й затанцюйте нам що-небудь. До речі, красуне моя, як вас звати?

— Есмеральда, — відповіла танцівниця, не зводячи з нього очей.

Почувши це дивне ім’я, дівчата нестримно зареготали.

— Ну й жахливе ж ім’я для панночки! — мовила Діана.
— Ви ж самі бачите, — підхопила Амелотт, — що вона чарівниця.
— Мила моя, — урочисто промовила пані Алоїза, — твої батьки навряд чи виловили це ім’я у хрестильній купелі.

Тим часом Беренжера, на яку вже кілька хвилин ніхто не звертав уваги, заманила козу марципаном у куток кімнати. За мить вони вже стали найкращими подругами. Допитлива дівчинка відв’язала торбинку, що висіла на шиї у кози, відкрила її й висипала вміст на рогожу. Там був алфавіт, де кожна літера була вирізана окремо на маленькій самшитовій дощечці. Заледве ці іграшки розсипалися по підлозі, як дитина зі здивуванням побачила, що коза — і це, безперечно, було одним із її див — почала витягувати своїм золотим копитцем певні літери й, легенько підштовхуючи, вибудовувати їх у певному порядку. За мить утворилося слово, яке коза, очевидно, часто звикла писати, бо виклала його майже без вагань.

Беренжера раптом скрикнула, сплеснувши руками від захвату:

— Хрещена Флер-де-Лис, погляньте-но, що коза зробила!

Флер-де-Лис підбігла й здригнулася. Літери, викладені на підлозі, утворювали слово: ФЕБ.

— Це коза написала? — запитала вона тремтячим голосом.

— Так, хрещена, — відповіла Беренжера.

Сумніватися в цьому було неможливо: дитина не вміла писати. «Ось вона, таємниця!» — подумала Флер-де-Лис.

Тим часом на крик дівчинки збіглися всі: і мати, і дівчата, і циганка, і офіцер. Циганка побачила, яку дурницю вкоїла коза. Вона спочатку почервоніла, потім зблідла й затремтіла, наче злочинниця перед капітаном, який дивився на неї з усмішкою задоволення та подиву.

— Феб! — приголомшено шепотіли дівчата. — Це ж ім’я капітана!

— У вас дивовижна пам’ять! — кинула Флер-де-Лис заціпенілій циганці. А тоді, зайшовшись плачем, болісно пробелькотіла, ховаючи обличчя в долоні: — О, вона відьма! — Хоча в глибині серця вона чула ще гірший голос, який шепотів: «Вона — суперниця!».

Флер-де-Лис знепритомніла.
— Доню моя! Доню! — злякано закричала мати. — Забирайся геть, проклята циганко!

Есмеральда в одну мить згребла нещасливі літери, кивнула Джалі й прожогом вискочила в одні двері, тоді як Флер-де-Лис виносили в інші.

Капітан Феб, залишившись наодинці, на мить завагався між двома дверима, а тоді кинувся наздогін за циганкою.

II. ПРО ТЕ, ЩО СВЯЩЕНИК І ФІЛОСОФ – ЦЕ ЗОВСІМ РІЗНІ ЛЮДИ

Священник, якого дівчата помітили на верхівці північної вежі, коли він схилився над майданом і так пильно стежив за танцем циганки, був не хто інший, як архідиякон Клод Фролло.

Наші читачі ще не забули про ту таємничу келію, яку архідиякон залишив за собою в цій вежі. (До слова, не знаю, чи це не та сама келія, внутрішній вигляд якої й сьогодні можна розгледіти крізь маленьке квадратне віконце, що виходить на схід на рівні людського зросту, на майданчику, звідки виростають вежі. Нині це пуста, порожня й занедбана комірчина, чиї кепсько поштукатурені стіни подекуди прикрашені кількома жалюгідними пожовклими гравюрами із зображенням фасадів соборів. Здається мені, що в цьому кутку тепер господарюють разом кажани та павуки, а тому для мух там точиться подвійна війна на винищення.)

Щодня, за годину до заходу сонця, архідиякон піднімався сходами вежі й зачинявся в цій келії, де інколи проводив цілі ночі. Того дня, саме в ту мить, коли він підійшов до низьких дверей свого прихистку і вставляв у замок складний маленький ключ, який завжди носив із собою в гаманці на поясі, до його вух донісся звук бубна та кастаньєт. Цей шум линув із площі біля собору. Келія, як ми вже згадували, мала лише одне віконце, що виходило на схил даху церкви. Клод Фролло поспіхом витяг ключ і за хвилину вже стояв на самому верху вежі в тій похмурій та зосередженій позі, у якій його й помітили панночки.

Він стояв там — суворий, нерухомий, поглинутий одним поглядом і однією думкою. Весь Париж лежав біля його ніг із тисячами шпилів своїх споруд, із круглим обрієм лагідних пагорбів, із річкою, що в’юнилася під мостами, і людом, що вирував на вулицях, із хмарами диму та пасмом дахів, що тісним кільцем стискували Нотр-Дам. Але в усьому цьому місті архідиякон дивився лише на одну точку на бруківці — на площу перед собором; в усьому цьому натовпі — лише на одну постать: на циганку.

Важко було б сказати, чим саме був сповнений цей погляд і звідки пробивався спалах, що з нього вихоплювався. То був погляд пильний і водночас тривожний та бурхливий. Зважаючи на глибоку нерухомість усього його тіла, що лише зрідка здригалося від мимовільного трепету, наче дерево під поривом вітру, на заціпеніння ліктів, які здавалися мармуровішими за самі перила, на які спиралися, та на кам’яну посмішку, що спотворювала його обличчя, можна було подумати, що в Клоді Фролло живими залишалися тільки очі.

Циганка танцювала. Вона крутила бубон на кінчику пальця, підкидала його в повітря, витанцьовуючи провансальську сарабанду — гнучка, легка, радісна, зовсім не відчуваючи всього тягаря того моторошного погляду, що падав просто на її голову.

Навколо неї вирував натовп. Час від часу чоловік, убраний у жовто-червону куртку, розганяв глядачів, утворюючи ширше коло, а потім знову сідав на стілець за кілька кроків від танцівниці й клав голову кози собі на коліна. Цей чоловік, схоже, був супутником циганки. Клод Фролло з такої висоти не міг розгледіти його обличчя.

Відтоді як архідиякон помітив цього незнайомця, його увага, здавалося, розділилася між ним і танцівницею, а обличчя ставало дедалі похмурішим. Раптом він випрямився, і все його тіло пройняло тремтіння.

— Що це за чоловік? — процідив він крізь зуби. — Я ж завжди бачив її саму!

Він знову поринув під покручене склепіння гвинтових сходів і рушив униз. Проходячи повз напіввідчинені двері дзвонарні, він побачив дещо, що вразило його: він угледів Квазімодо, який, вихилившись в один з отворів шиферних віконниць, що скидалися на величезні жалюзі, теж пильно дивився туди, на майдан. Він перебував у стані такого глибокого споглядання, що навіть не помітив свого названого батька. Його дикі очі мали дивний вираз — то був замилований, лагідний погляд.

— Оце дивно! — пробурмотів Клод. — Невже це на циганку він так дивиться? Він пішов далі вниз. За кілька хвилин стурбований архідиякон вийшов на площу через двері в підніжжі вежі.

— А куди ж поділася циганка? — запитав він, затесавшись у гурт глядачів, яких зібрав звук бубна.

— Не знаю, — відповів один із чоловіків поруч. — Щойно зникла. Мабуть, пішла витанцьовувати якесь фанданго в будинок навпроти, куди її погукали.

Замість циганки на тому самому килимі, арабески якого ще мить тому ховалися під примхливими візерунками її танцю, архідиякон побачив тепер лише чоловіка в жовто-червоному. Той, аби заробити бодай кілька монет, походжав колом, узявшись у боки, закинувши голову, з почервонілим обличчям і витягнутою шиєю, тримаючи в зубах стільця. Крім того, на цьому стільці він закріпив кота, якого позичив у сусідки і який тепер відчайдушно й перелякано нявчав.

— Пресвята Богородице! — вигукнув архідиякон у той момент, коли штукар, стікаючи рясним потом, проходив повз нього зі своєю пірамідою зі стільця та кота. — Що тут робить метр П’єр Гренгуар?

Суворий голос архідиякона так приголомшив бідолаху, що він утратив рівновагу разом з усією своєю спорудою, і стілець із котом полетіли сторчголов на голови присутніх під нестримний регіт і свист натовпу.

Цілком імовірно, що П’єру Гренгуару (бо це справді був він) довелося б несолодко розплачуватися і з сусідкою — власницею кота, і з усіма тими, хто отримав синці та подряпини навколо, якби він не поспішив скористатися розгардіяшем і сховатися в церкві, куди Клод Фролло поманив його за собою.

У соборі вже панували сутінки й пустка. Бічні нави потонули в темряві, а лампадки в каплицях починали спалахувати, мов зірки, на тлі чорних склепінь. Тільки велика роза на фасаді, чиї тисячі кольорів переливалися під останніми горизонтальними променями сонця, виблискувала в пітьмі, наче розсип діамантів, і відкидала свій сліпучий відблиск у протилежний кінець нави.

Пройшовши кілька кроків, дом Клод прихилився до колони й пильно подивився на Гренгуара. Цей погляд не був таким, якого боявся Гренгуар, котрому було соромно, що поважна й учена людина заскочила його в лахах балаганного блазня. У погляді священника не було нічого глузливого чи іронічного; він був серйозним, спокійним і проникливим. Архідиякон першим перервав мовчанку.

— Підійдіть-но сюди, метре П’єре. Ви маєте мені багато чого пояснити. І найперше: чому вас не було видно майже два місяці й чому я знаходжу вас на перехрестях у такому пишному, бачите, вбранні — наполовину жовтому, наполовину червоному, наче яблуко з Кодебека?

— Вельмишановний отче, — жалібно мовив Гренгуар, — це й справді химерне вбрання, і я почуваюся в ньому ніяковіше за кота в гарбузі. Це дуже негарно, я розумію, підставляти під палиці міської варти плечі філософа-піфагорійця в такій куртці. Але що поробиш, мій преподобний учителю? Вина в усьому мого старого каптана, який підступно зрадив мене на початку зими під приводом того, що перетворився на шмаття і йому час відпочити в кошику лахмітника. Що мені лишалося робити? Цивілізація ще не дійшла до того, щоб ходити геть голяка, як заповідав стародавній Діоген. Додайте до цього крижаний вітер, а січень — не найкращий місяць для того, щоб успішно змусити людство зробити цей новий крок уперед. Оця куртка сама підвернулася під руку. Я взяв її, покинувши свій старий чорний балахон, який для такого прихильника герметизму, як я, був аж ніяк не герметично закритим. Ось так я опинився в акторському вбранні, наче святий Генезій. Що поробиш? Це просто тимчасове затемнення. Аполлон теж пас свиней у Адмета.

— Гарне ж ремесло ви собі знайшли! — зауважив архідиякон.

— Я згоден, мій учителю, що куди краще філософствувати й писати вірші, роздмухувати вогонь у печі чи приймати його з небес, ніж носити котів на стільці. Тому, коли ви мене гукнули, я застиг, мов осел перед рожном. Але що поробиш, вельмишановний отче? Жити треба щодня, а найпрекрасніші олександрійські вірші під зубом не варті й шматочка брійського сиру. Оце написав я для мадам Маргарити Фландрської ту знамениту епіталаму, про яку ви знаєте, а місто мені за неї не платить, під приводом того, що вона, мовляв, не шедевр — наче за чотири екю можна отримати трагедію Софокла! Тож я ледь не вмирав із голоду. На щастя, щелепа в мене виявилася міцною, і я сказав їй: «Показуй фокуси й тримай рівновагу, годуй себе сама. Alere te ipsam.» Отара волоцюг, які стали моїми добрими друзями, навчила мене зо двадцяти видів геркулесових трюків, і тепер щовечора я даю своїм зубам хліб, який вони заробили протягом дня в поті мого чола. Зрештою, concedo — я визнаю, що це жалюгідне застосування моїх інтелектуальних здібностей і що людина створена не для того, щоб марнувати життя, б’ючи в бубон та гризучи стільці. Але, преподобний учителю, мало жити, треба ще й заробити на життя.

Дом Клод слухав мовчки. Раптом його глибоко посаджені очі набули такого проникливого й гострого виразу, що Гringoire відчув, ніби цей погляд продирає його до самої глибини душі.

— Прекрасно, метре П’єре, але чому ж тепер ви компаньйон цієї циганської танцівниці?

— Та ба! — мовив Гренгуар. — Тому що вона моя дружина, а я її чоловік.

Похмурі очі священника спалахнули.

— Невже ти зважився на це, нікчемо? — закричав він, люто схопивши Гренгуара за руку. — Невже ти був настільки залишений Богом, що ти зважився торкнутися такої дівчини?

— Клянуся спасінням моєї душі, монсеньйоре, — відповів Гренгуар, тремтячи всім тілом, — запевню ви, що ніколи не торкався її, якщо саме це вас непокоїть.

— Про що ж ти тоді торочиш, кажучи про чоловіка й дружину? — запитав священник.

Гренгуар поспішив якнайстисліше розповісти йому все, що читач уже знає: про свою пригоду в Дворі Чудес і про їхній шлюб над розбитим глечиком. Зрештою, виявилося, що це одруження досі не мало жодних наслідків і щовечора циганка позбавляла його першої шлюбної ночі так само успішно, як і першого дня.

— Це суцільне розчарування, — додав він наприкінці, — але все через те, що я мав нещастя одружитися з цнотливою дівчиною.

— Що ти маєш на увазі? — запитав архідиякон, який поступово заспокоївся під час цієї розповіді.

— Це досить важко пояснити, — відповів поет. — Усе через забобони. Моя дружина, як мені розповів один старий злодюжка, якого в нас кличуть князем Циганії, — знайдисько, або ж загублене дитя, що одне й те саме. Вона носить на шиї амулет, який, кажуть, колись допоможе їй знайти батьків, але він утратить свою силу, якщо дівчина втратить незайманість. Ось і виходить, що ми обоє залишаємося вельми добропорядними.

— Отже, — перепитав Клод, чиє чоло дедалі більше прояснювалося, — ви гадаєте, метре П’єре, що жоден чоловік до цієї істоти не залицявся?

— Ну що, дом Клоде, вдієш із забобонами? Це міцно засіло в її голові. Як на мене, така чернеча сором’язливість, що дикує посеред циганок, котрих так легко приручити, — справжня рідкість. Але щоб захистити себе, вона має три речі:  князя Циганії, який узяв її під свою опіку, сподіваючись, мабуть, продати якомусь багатому абату; увесь свій табір, який шанує її як пресвяту Діву; і маленький витончений кинджал, який ця хватка дівка завжди носить при собі десь у схованці, попри всі накази прево, і який умить опиняється в її руках, варто лише обняти їй талію. О, це злюща оса, запевняю вас!

Архідиякон засипав Гренгуара запитаннями.

На думку Гренгуара, Есмеральда була невинним і чарівним створінням, красунею, якби не її особлива звичка вередливо запинати губки. Дівчина наївна й палка, яка нічого не знає і всім захоплюється; яка ще не розуміє різниці між чоловіком і жінкою навіть уві сні — ось так вона влаштована. А понад усе вона обожнює танці, гамір і свіже повітря. Це була якась жінка-бджола з невидимками-крильцями на ногах, що живе в суцільному вихорі. Такою вдачею вона завдячувала кочовому життю, яке вела змалечку. Гренгуару вдалося дізнатися, що ще дитиною вона обійшла всю Іспанію та Каталонію, дійшовши аж до Сицилії. Він навіть вважав, що табір циган, до якого вона належала, заніс її в Алжирське королівство — країну, розташовану в Ахаї, яка з одного боку межує з Малою Албанією та Грецією, а з іншого — із Сицилійським морем, що веде до Константинополя. Цигани, казав Гренгуар, були підданими короля Алжиру як вождя нації білих маврів. Певним було лише те, що Есмеральда потрапила до Франції ще зовсім малою через Угорщину. З усіх цих країн дівчина принесла уривки чудернацьких говірок, чужоземні пісні та уявлення, які робили її мову такою ж строкатою, як і її вбрання — наполовину паризьке, наполовину африканське. Зрештою, жителі кварталів, де вона бувала, любили її за веселу вдачу, люб’язність, жвавість, за її танці та пісні. В усьому місті вона вважала, що її ненавидять лише двоє людей, про яких часто згадувала з острахом: затворниця з Роландової вежі, мерзенна келійниця, яка мала якусь незрозумілу образу на циганок і проклинала бідну танцівницю щоразу, коли та проходила повз її віконце; та якийсь священник, котрий ніколи не минав її без таких поглядів і слів, що лякали її до смерті.

Ця остання обставина вельми збентежила архідиякона, хоча Гренгуар і не звернув на це бентеження особливої уваги — за два місяці безтурботний поет устиг забути дивні подробиці того вечора, коли зустрів циганку, і присутність у тій історії самого архідиякона. Зрештою, маленька танцівниця нічого не боялася. Вона не ворожила, а це рятувало її від судових процесів за чаклунство, які так часто порушували проти циганок. До того ж Гренгуар був їй за брата, якщо вже не став чоловіком. Зрештою, філософ дуже терпляче зносив цей платонічний шлюб — це все ж таки був дах над головою і шматок хліба. Щоранку він вирушав із табору волоцюг, найчастіше разом із циганкою, допомагав їй збирати на перехрестях дрібні монети, а щовечора повертався з нею під одну покрівлю, дозволяв їй замикатися на засув у своїй комірчині й засинав сном праведника. Цілком приємне існування, якщо поміркувати, казав він, і вельми сприятливе для роздумів. До того ж, щиро кажучи, філософ не був до кінця впевнений, що нестями закоханий у циганку. Козу він любив майже так само. Це була чарівна тваринка — лагідна, розумна, дотепна, справжня вчена коза. У середньовіччі не було нічого звичнішого за таких вчених тварин, якими всі захоплювалися і які часто-густо доводили своїх дресирувальників до багаття. Проте чари кози із золотими копитцями були цілком безневинними витівками. Гренгуар пояснив їх архідиякону, якого ці подробиці, здавалося, надзвичайно цікавили. У більшості випадків достатньо було підставити козі бубон у той чи інший спосіб, щоб отримати від неї бажаний трюк. Циганка навчила її цього, маючи до таких тонкощів такий рідкісний хист, що їй вистачило двох місяців, аби навчити козу викладати з рухомих літер слово «Феб».

— Феб! — мовив священник. — Чому саме Феб?

— Не знаю, — відповів Гренгуар. — Можливо, вона вважає, що це слово має якусь магічну й таємну силу. Вона часто повторює його напівголосом, коли думає, що її ніхто не чує.

— А ви певні, — знову запитав Клод своїм проникливим поглядом, — що це просто слово, а не ім’я?
— Ім’я кого? — здивувався поет.
— Звідки мені знати? — мовив священник.

— Ось як я собі це уявляю, вельмишановний отче. Ці цигани трохи скидаються на вогнепоклонників і обожнюють сонце. Звідси й Феб.

— Мені це не здається таким очевидним, як вам, метре П’єре.

— Зрештою, мені байдуже. Хай собі бурмоче свого Феба скільки завгодно. Одне знаю напевне: Джалі вже любить мене майже так само, як її.

— А хто це — Джалі?
— Та це ж коза.

Архідиякон спирався підборіддям на руку й на мить замислився. Раптом він різко повернувся до Гренгуара.

— І ти присягаєшся мені, що не торкався її?
— Кого? — перепитав Гренгуар. — Кози?
— Ні, цієї жінки.
— Моєї дружини? Присягаюся вам, що ні.
— І ти часто залишаєшся з нею наодинці?
— Щовечора, добру годину.

Дом Клод насупив брови.

— Отакої! Solus cum sola non cogitabuntur orare Pater noster (Чоловік із жінкою наодинці навряд чи збираються читати «Отче наш»).

— Клянуся душею, я міг би прочитати і «Отче наш», і «Богородице Діво», і «Вірую в Єдиного Бога Отця Вседержителя», а вона звернула б на мене не більше уваги, ніж курка на церкву.

— Присягни мені лоном своєї матері, — люто повторив архідиякон, — що ти й кінчиком пальця не торкнувся цього створіння!

— Я міг би присягнути й головою батька, бо ці дві речі мають між собою чимало спільного. Але, преподобний учителю, дозвольте й мені, зі свого боку, поставити вам одне запитання.

— Кажіть.

— А яке вам до того діло?

Бліде обличчя архідиякона вмить зашарілося, наче щоки молодої дівчини. Він якийсь час мовчав, а потім із помітним зніяковінням промовив:

— Слухайте, П’єре Гренгуаре. Наскільки мені відомо, ви ще не прокляті на віки вічні. Я переймаюся вашою долею і бажаю вам добра. Проте найменший дотик до цієї диявольської циганки зробить вас слугою Сатани. Ви ж знаєте, що саме через тіло гине душа. Горе вам, якщо ви підійдете до цієї жінки! Оце й усе.

— Я спробував був один раз, — мовив Гренгуар, чухаючи за вухом. — Це було першого дня, але дістав такого облизня, що ну.

— Ти мав таке зухвальство, П’єре? — обличчя священника знову похмурніло.

— А іншим разом, — усміхаючись, вев далі поет, — я перед тим, як лягти спати, підглядів у замкову щілину й побачив таку чарівну панночку в самій лише сорочці, яка своєю босою ніжкою змусила б скрипіти будь-яке ліжко.

— Забирайся під три чорти! — закричав священник із люттю в очах і, виштовхавши в плечі ошелешеного Гренгуара, стрімко зник під найпохмурішими склепіннями собору.

III. ДЗВОНИ

З дня покарання біля ганебного стовпа люди, які жили поблизу Собору, помітили, що дзвонарський запал Квазімодо вельми охолов. Раніше дзвони бамкали з будь-якого приводу: то були довгі ранкові та вечірні серенади, що тривали від утрені до вечірні, гучні перекати сполоху на урочисту месу, витончені переливи маленьких дзвоників на весілля чи хрестини, які спліталися в повітрі, наче візерунки з найрізноманітніших чарівних звуків. Старий собор, увесь вібруючи й гудучи, перебував у стані безперервної дзвонової радості. У ньому повсякчас відчувалася присутність якогось галасливого й примхливого духу, що співав усіма цими мідними пельками. Тепер цей дух наче зник; собор здавався похмурим і волів мовчати. Свята та похорони мали свій звичайний дзвін, сухий і голий, якраз стільки, скільки вимагав ритуал, і нічого більше. З того подвійного шуму, що його створює церква — орган усередині та дзвони ззовні, — залишився лише орган. Можна було подумати, що на дзвіницях більше немає музиканта. Проте Квазімодо все так же був там. Що ж коїлося в його душі? Чи це сором і відчай від ганебного стовпа досі ятрили його серце, чи удари батога ката нескінченно відгукувалися в душі, а гіркота такої наруги загасила в ньому все, навіть пристрасть до дзвонів? Чи, можливо, у Марії з’явилася суперниця в серці дзвонаря Нотр-Даму, і великий дзвін та його чотирнадцять сестер були забуті заради чогось милішого й прекраснішого?

Сталося так, що в цей благословенний 1482 рік Благовіщення припало на вівторок, 25 березня. Того дня повітря було таким чистим і легким, що Квазімодо відчув, як до нього повертається колишня любов до своїх дзвонів. Тож він піднявся на північну вежу, тоді як унизу паламар навстіж відчиняв двері церкви, які в ті часи являли собою величезні стулки з міцного дерева, обтягнуті шкірою, оздоблені позолоченими залізними цвяхами й обрамлені «вельми майстерно виконаним» різьбленням.

Дійшовши до високої дзвонової клітки, Квазімодо якийсь час із сумним похитуванням голови роздивлявся шість дзвонів, наче бідкався через щось чуже, що встало в його серці між ними й ним. Але коли він розгойдав їх, коли відчув, як це гроно дзвонів заворушилося під його рукою, коли побачив (бо чути він не міг), як трепетна октава злітає й падає цією звуковою драбиною, наче пташка, що стрибає з гілки на гілку, коли музичний біс — цей демон, що трясе іскристим в’язанками стріт, трелей та арпеджіо, — захопив бідного глухаря, тоді він знову став щасливим, забув про все, і його серце, що ширшало від радості, змусило розквітнути його обличчя.

Він кидався токуди-тосюди, плескав у долоні, бігав від одного каната до іншого, підбадьорював шістьох співаків голосом і жестами, наче диригент, який підганяє талановитих віртуозів.

— Давай! — гукав він. — Давай, Габріель! Вилий увесь свій шум на площу. Сьогодні ж свято! — Тібо, не лінуйся. Ти уповільнюєш хід. Ну ж бо, рухайся! Ти що, заіржавів, ледарю? — Отак добре! Швидше! Швидше! Щоб і язика не було видно! Оглуши їх усіх, як мене! Оце так, Тібо, сміливіше! — Гійом! Гійом! Ти ж найбільший, а Паск’є — найменший, але в Паск’є виходить краще! Б’юся об заклад, ті, хто чують, чують його краще, ніж тебе! — Добре! Добре! Моя Габріель, сильніше! Ще сильніше! — Гей, а ви що там робите нагорі обоє, Горобчики? Я не бачу від вас бодай найменшого звуку. Що це за мідні дзьоби, які ніби позіхають, коли треба співати? Ану до роботи! Сьогодні Благовіщення. Сонце он яке гарне. Дзвін має бути розкішним! — Бідний Гійом! Ти геть задихався, мій товстуне!

Він увесь поринув у те, щоб підганяти свої дзвони, які стрибали всі шість наввипередки, трясучи своїми блискучими крупами, наче галаслива упряжка іспанських мулів, яку то тут, то там штрикає вигуками погонич.

Раптом, опустивши погляд між широкими шиферними лусочками, що на певній висоті вкривали прямовисну стіну дзвіниці, він побачив на площі дивно вбрану дівчину. Вона зупинилася, розстелила на землі килимок, на який стала маленька коза, а навколо них почав збиратися натовп глядачів. Це видовище вмить змінило хід його думок і остудило його музичне піднесення, наче подих вітру, що заліплює розплавлену смолу.

Він завмер, повернувся спиною до дзвонів і присів за шиферним навісом, уперши в танцівницю той задумливий, ніжний і лагідний погляд, який уже одного разу так здивував архідиякона. Тим часом забуті дзвони раптово й водночас затихли, на превелике розчарування любителів дзвонарського мистецтва, які щиро слухали переливи з мосту Міняйл і тепер розходилися приголомшені, наче собака, якому показали кістку, а натомість кинули камінь.

IV. ‚ANAГKH

Сталося так, що одного погожого ранку того ж таки березня — здається, це було в суботу, 29 числа, у день святого Євстахія, — наш юний друг, школяр Жеан Фролло де Мулен, одягаючись, помітив, що його штани, де лежав гаманець, не видають жодного металевого звуку.

— Бідний гаманцю! — мовив він, витягаючи його з кишені. — Як! Жодного нещасного паризького гроша! Як же жорстоко кості, кухлі пива та Венера випатрали тебе! Який ти порожній, зморщений та в’ялий! Ти схожий на шию фурії! Я питаю вас, пане Ціцероне і пане Сенеко, чиї геть покороблені фоліанти валяються на підлозі: що мені з того, що я знаю краще за самого управителя монетного двору чи єврея з мосту Міняйл, що золотий екю з короною вартий тридцяти п’яти унзенів по двадцять п’ять солів і вісім паризьких деньє кожен, а екю з півмісяцем — тридцяти шести унзенів по двадцять шість солів і шість турських деньє за штуку, якщо я не маю навіть жалюгідного чорного ліарда, щоб поставити його на дубль-шість? О консуле Ціцероне! Це не та біда, від якої можна відкрутитися перифразами, всілякими quemadmodum та verum enim vero! (Латинськими “як-от”, “подібно до того як” та “але ж насправді”, “однак справді»!)

Він одягався в пригніченому настрої. Коли він зашнуровував черевики, у його голову закралася одна думка, яку він спершу відкинув; проте вона повернулася, і він одягнув жилет навиворіт — явна ознака запеклої внутрішньої боротьби. Зрештою він сердито жбурнув свій берет на підлогу й вигукнув:

— Хай йому грець! Буде що буде. Піду до брата. Дістанеться мені проповідь, зате роздобуду екю!

Він поспіхом накинув куртку з хутряними буфами, підняв берет і вийшов із виглядом людини, що зважилася на відчайдушний крок.

Жеан спустився вулицею де ла Харп у напрямку Сіте. Проходячи повз вулицю де ла Юшетт, запах отих чудових рожнів, які невпинно крутилися, приємно полоскотав його ніздрі, і він кинув закоханий погляд на циклопічну ротисерію, яка свого часу вирвала у францисканця Калатаджіроне патетичний вигук: Veramente, queste rotißerie sono cosa stupenda! (Справді, ці ротисерії — щось неймовірне!). Але Жеан не мав за що поснідати, тож із глибоким зітханням він пірнув під арку Малого Шатле — величезної споруди з масивних веж у формі подвійної конюшини, яка охороняла вхід до Сіте.

Він навіть не знайшов часу, щоб за звичаєм жбурнути на ходу камінь у жалюгідну статую того самого Періне Леклера, який здав Париж Карла VI англійцям. Цей злочин його кам’яне погруддя з розбитим обличчям та заляпане багнюкою спокутувало протягом трьох століть на розі вулиць де ла Харп та Бюссі, наче на вічному ганебному стовпі.

Минувши Малий міст і перетнувши Нову вулицю Сент-Женев’єв, Жеан де Молендіно опинився перед Собором богоматері. Тут ним знову оволоділи сумніви, і він якийсь час ходив навколо статуї пана Легрі, з тривогою повторюючи собі: «Проповідь — справа певна, а от екю — під питанням!».

Він зупинив паламаря, який виходив із монастирського дворика.

— Де заразпан архідиякон Жозаський?

— Здається, він у своїй схованці на вежі, — відповів паламар, — і я не раджу вам його там турбувати, хіба що ви прийшли від когось на кшталт Папи Римського чи самого короля.

Жеан сплеснув у долоні:

— Чорт забирай! Це ж чудова нагода побачити ту знамениту чаклунську комірчину!

Укріпившись у цій думці, він рішуче рушив крізь маленькі чорні двері й почав підніматися гвинтовими сходами Святого Жиля, що вели на верхні яруси вежі. — Зараз я все побачу! — примовляв він дорогою.

— Клянуся лоном Пресвятої Діви! Має бути вельми цікавою ця келія, яку мій преподобний брат ховає, наче своє сороміцьке місце! Кажуть, він там розводить пекельне багаття і варить на великому вогні філософський камінь. Їй-богу! Мені до того філософського каменя діла, як до звичайної гальки, і я волів би знайти на його печі великодню яєчню з салом, ніж найбільший філософський камінь у світі!

Дійшовши до галереї колон, він трохи перевів подих, вилаяв безкінечні сходи невідомо скількома мільйонами возових підвод чортів і знову почав підніматися вузькими дверима північної вежі, які сьогодні закриті для публіки. Невдовзі після того, як він минув дзвонову клітку, йому зустрівся маленький майданчик у бічній ніші, а під склепінням — низькі стрілчасті двері, величезний замок і міцне залізне окуття яких він зміг розгледіти завдяки бійниці, прорізаній навпроти в круглій стіні сходів. Ті, кому сьогодні заманеться оглянути ці двері, упізнають їх за таким написом, вишкрябаним білими літерами на чорній стіні: «Я кохаю Коралію, 1829. Підпис: Южен». Слово «підпис» є в самому тексті.

— Ух! — мовив школяр. — Це, мабуть, тут.

Ключ стирчав у замку. Двері були не зачинені. Він легенько штовхнув їх і просунув голову в шпарину.

Читачеві, певно, доводилося гортати сторінки дивовижних творінь Рембрандта, цього Шекспіра в живописі. Серед безлічі його неймовірних гравюр є, зокрема, один офорт, на якому, як вважають, зображено доктора Фауста, і на який неможливо дивитися без заціпеніння. Це похмура келія. Посеред неї стоїть стіл, завалений моторошними речами: людськими черепами, сферами, аламбіками, циркулями, пергаментами з ієрогліфами. Доктор сидить перед цим столом, убраний у свій важкий балахон, а хутряна шапка насунута йому до самих брів. Його видно лише наполовину. Він ледь підвівся зі свого величезного крісла, зсудомирені кулаки спираються на стіл, і він із цікавістю та жахом споглядає велике сяйливе коло з магічних літер, яке палахкотить на дальній стіні, наче сонячний спектр у темній кімнаті. Це кабалістичне сонце ніби тріпоче перед очима й наповнює бліду келію своїм таємничим випромінюванням. Це жахливо й водночас прекрасно.

Щось вельми схоже на келію Фауста постало перед очима Жеана, коли він наважився зазирнути в прочинені двері. Це була така ж похмура й ледь освітлена комірчина. Там так само стояло велике крісло й великий стіл, лежали циркулі, аламбіки, під стелею висіли скелети тварин, на підлозі валялася сфера, гіпоцефали лежали впереміш із суліями, у яких тріпотіли листочки сусального золота, а людські черепи покоїлися на сувоях велену, строкатих від фігур та знаків; товстелезні манускрипти були звалені на купу й розгорнуті без жодного жалю до ламких куточків пергаменту — одне слово, весь мотлох науки, і всюди на цьому безладді лежав пил та висіло павутиння. Проте тут не було жодного кола з сяйливих літер, жодного заціпенілого доктора, який споглядав би полум’яне видіння так, наче орел дивиться на своє сонце.

А втім, келія не була порожньою. У кріслі, схилившись над столом, сидів чоловік. Жеан, до якого той повернувся спиною, міг бачити лише його плечі та потилицю; але йому було зовсім не важко впізнати цю лису голову, на якій природа зробила довічну тонзуру, ніби бажаючи позначити зовнішнім символом непереборне духовне покликання архідиякона.

Тож Жеан упізнав свого брата. Але двері відчинилися так тихо, що ніщо не попередило дом Клода про його присутність. Допитливий школяр скористався цим, щоб якийсь час спокійно роздивитися келію. Ліворуч від крісла, під самим віконцем, стоїть велика піч, якої він спочатку не помітив. Промінь світла, що проникав крізь цей отвір, пронизував кругле павутиння, яке витончено вписувало свою делікатну розетку в стрілчасту дугу віконця і в центрі якого комаха-архітектор застигла, мов маточина в цьому мереживному колесі. На печі в безладі було нагромаджено всілякий посуд: глиняні пляшки, скляні реторти, колби для вугілля. Жеан із зітханням зауважив, що тут немає жодної каструлі.
«Нічогеньке кухонне начиння!» — подумав він.

Зрештою, вогню в печі не було, і, схоже, його не розпалювали вже дуже давно. Скляна маска, яку Жеан помітив серед алхімічного приладдя і яка, безперечно, слугувала для захисту обличчя архідиякона, коли той працював із якоюсь небезпечною речовиною, лежала в кутку, припала пилом і була ніби забута. Поруч валявся не менш припорошений міх, на верхній планці якого було врізано напис мідними літерами: «Spira, spera» (Дихай, сподівайся).

Безліч інших написів, за звичаєм послідовників герметизму, укривали стіни: одні були виведені чорнилом, інші — вишкрябані металевим вістрям. До того ж готичні, єврейські, грецькі та латинські літери перемішалися, а написи налізали один на одного як попало: новіші стирали давніші, і всі вони перепліталися між собою, наче гілки в чагарнику чи списи в розпалі битви. Це й справді було досить безладне звалище всіх філософій, усіх мрій, усієї людської мудрості. То тут, то там якийсь вислів виділявся з-поміж інших, мов прапор серед вістря списів. Здебільшого це були стислі латинські або грецькі девізи, які так вдало формулювали в середньовіччі: «Unde? Inde?» (Звідки? Звідти?), — «Homo homini monstrum» (Людина людині — страховисько), — «Astra, castra, nomen, numen» (Зірки, табір, ім’я, божество), — «Mέγα βιϐλίον, μέγα κακόν» (Велика книжка — велике лихо), — «Sapere aude» (Вислівися бути мудрим), — «Flat ubi vult» (Дме, де хоче), — тощо; іноді траплялося слово без жодного очевидного змісту: «Ἀναгκοφαγία» (Примусове харчування), що, можливо, приховувало гірку інсинуацію на монастирський режим; іноді — просте правило церковної дисципліни, викладене у зразковому гекзаметрі: «Cœlestem dominum, terrestrem dicito domnum» (Небесного клич Господом, земного — паном). Повсюдно траплялися й єврейські чаклунські книги, у яких Жеан, котрий і в грецькій тямив дуже мало, взагалі нічого не тямив, і все це раз у раз перетинали зірки, постаті людей чи тварин та трикутники, що перетиналися між собою, через що помазана стіна келії була вельми схожа на аркуш паперу, по якому мавпа поводила вмоченим у чорнило пером.

Уся комірчина, зрештою, справляла гнітюче враження запустіння й занедбаності; а кепський стан начиння давав підстави припускати, що господаря вже досить давно відволікали від його праці інші турботи.

Проте сам господар, схилившись над величезним манускриптом, прикрашеним химерними малюнками, здавався розтерзаним думкою, яка повсякчас впліталася в його роздуми. Принаймні так розсудив Жеан, почувши, як той вигукує з задумливими перервами заглибленого в себе мрійника, що міркує вголос:

— Так, Ману каже це, і Зороастр навчав: сонце народжується з вогню, місяць — із сонця. Вогонь — це душа великого цілого. Його елементарні атоми безперестану виливаються й струменять на світ нескінченними потоками. У точках, де ці потоки перетинаються в небі, вони створюють світло; у точках їхнього перетину в землі вони створюють золото. Світло і золото — одне й те саме. Вогонь у конкретному стані. Лише різниця між видимим і відчутним на дотик, між рідким і твердим для тієї самої речовини, як між водяною парою та льодом, і нічого більше. Це аж ніяк не вигадки — це загальний закон природи. Але як змусити науку виекстрагувати секрет цього загального закону? Як! Це світло, що заливає мою руку, — це золото! Ті самі атоми, розріджені за певним законом, треба лише згустити за якимось іншим законом! Як же це зробити? Дехто думав закопати сонячний промінь. Аверроес — так, саме Аверроес — Аверроес закопав один такий під першою лівою колоною святилища Корану у великій мечеті Кордови; але відкрити цей склеп, щоб перевірити, чи вдався дослід, можна буде лише через вісім тисяч років.

— Чорт забирай! — подумав про себе Жеан. — Це надто довго чекати на якийсь нещасний екю!

— … Інші вважали, — вев далі замислений архідиякон, — що краще проводити дослід із променем Сіріуса. Але вельми важко отримати цей промінь у чистому вигляді через одночасну присутність інших зірок, які в нього вплітаються. Фламель вважає, що простіше діяти за допомогою земного вогню. Фламель! Яке знаменне ім’я, Flamma (Полум’я)! Так, вогонь. Ось і все. Діамант — у вугіллі, золото — у вогні. Але як його звідти добути? Магістрі стверджує, що існують певні жіночі імена з таким лагідним і таємничим чаром, що достатньо просто вимовляти їх під час досліду… Почитаймо, що про це каже Ману: «Де жінок шанують, там божества радіють; де ними нехтують, там марно молитися Богу. Вуста жінки повсякчас чисті; це проточна вода, це сонячний промінь. Ім’я жінки має бути приємним, ніжним, поетичним; закінчуватися на довгі голосні й скидатися на слова благословення». … Так, мудрець має рацію; і справді: Марія, Софія, Есмераль… Прокляття! Знову і знову ця думка!

І він з люттю закрив книгу. Він провів рукою по чолу, наче намагаючись прогнати нав’язливу ідею, яка не давала йому спокою. Потім узяв зі столу цвях і маленький молоток, руків’я якого було химерно розписане кабалістичними літерами.

— Останнім часом, — мовив він із гіркою посмішкою, — усі мої досліди зазнають невдачі! Нав’язлива ідея володіє мною і випалює мій мозок, наче вогняний трилисник. Я навіть не зміг розгадати секрет Кассіодора, чия лампа горіла без ґнота і без олії. А справа ж проста!

— Сто чортів! — пробурмотів Жеан під ніс.

— … Отже, достатньо, — провадив далі священник, — однієї-єдиної жалюгідної думки, щоб зробити людину слабкою та божевільною! О, як реготала б із мене Клод Пернель, яка ні на мить не змогла відволікти Ніколя Фламеля від пошуків великого творіння! Як! Я тримаю в руці магічний молоток Зехіеля! За кожного удару, що його грізний рабин із глибини своєї келії завдавав цим молотком по цьому цвяху, той із його ворогів, якого він засудив, хай би навіть перебував за дві тисячі льє звідси, занурювався на лікоть у землю, яка його поглинала. Сам король Франції через те, що одного вечора необачно постукав у двері чудотворця, увійшов у паризьку бруківку по самі коліна. Це сталося неповних три століття тому. І ось у мене є і молоток, і цвях, але в моїх руках ці інструменти не страшніші за звичайне зубило в руках слісаря. А втім, треба лише знайти те магічне слово, яке вимовляв Зехіель, б’ючи по своєму цвяху.

“Нічого собі дрібничка!”— подумав Жеан.

— Ану ж бо, спробуймо, — жваво мовив архідиякон. — Якщо мені вдасться, я побачу, як із головки цвяха вихопиться синя іскра. Емен-хетан! Емен-хетан! Ні, не те. Сігеані! Сігеані! Нехай цей цвях відкриє могилу кожному, хто носить ім’я Феб!… Прокляття! Знову, ще раз, вічно одна й та сама думка!

І він зі злістю жбурнув молоток. Потім він так безсило впав на крісло й стіл, що Жеан утратив його з поля зору за величезною спинкою. Кілька хвилин він бачив лише його судомно стиснутий на книжці кулак. Раптом дом Клод звівся, узяв циркуль і мовчки вишкрябав на стіні великими літерами це грецьке слово:

ἈΝΆΓΚΗ (Рок, Неминучість).

— Мій брат божевільний, — сказав Жеан собі під ніс. — Куди простіше було б написати Fatum. Не всі ж зобов’язані знати грецьку.

Архідиякон знову сів у крісло й обхопив голову руками, як це робить хворий, чиє чоло тяжке й гаряче.

Школяр зі здивуванням спостерігав за братом. Він — той, хто тримав своє серце навстіж, хто не визнавав у світі жодного іншого закону, крім благодатного закону природи, хто дозволяв своїм пристрастям вільно виливатися через край і в кому озеро великих емоцій завжди залишалося сухим, бо він щоранку проривав для нього нові широкі русла, — він не знав, із якою люттю це море людських пристрастей шумує й закипає, коли йому закривають будь-який вихід; як воно накопичується, набрякає, переповнюється, як випалює серце, як вибухає внутрішніми риданнями та глухими судомами, аж поки не розірве свої греблі й не вийде з берегів. Сувора, крижана оболонка Клода Фролло, ця холодна поверхня стрімкої й неприступної чесноти, завжди вводила Жеана в оману. Веселий школяр ніколи й не замислювався над тим, скільки киплячої, лютої та глибокої лави криється під засніженим чолом Етни.

Ми не знаємо, чи усвідомив він усе це раптово, але, попри всю свою легкодухість, він збагнув, що побачив те, чого бачити не мав, що щойно застав душу свого старшого брата в одному з найпотаємніших її станів і що Клод у жодному разі не повинен цього помітити. Бачачи, що архідиякон знову завмер у колишній нерухомості, він дуже тихо сховав голову назад і навмисне затупотів за дверима, наче людина, яка тільки-но підійшла й попереджає про свій прихід.

— Заходьте! — крикнув архідиякон із келії. — Я чекав на вас. Я навмисне залишив ключ у дверях. Заходьте!

Школяр сміливо увійшов. Архідиякон, якого такий візит у подібному місці вельми збентежив, здригнувся в кріслі.

— Як! Це ти, Жеане?

— Буква та сама, з якої починається і Жак, — відповів школяр зі своїм почервонілим, зухвалим і веселим обличчям.

Обличчя дом Клода знову набуло суворого виразу.

— Що тобі тут треба?

— Брате, — відповів школяр, намагаючись надати собі пристойного, жалісного й скромного вигляду та з удаваною невинністю крутячи в руках свій берет, — я прийшов попросити у вас…

— Чого?

— Трохи повчань, яких я дуже потребую. Жеан не наважився додати вголос: «І трохи грошей, яких я потребую ще більше». Ця друга частина фрази так і залишилася невимовленою.

— Добродію, — холодно мовив архідиякон, — я вельми незадоволений тобою.

— На жаль! — зітхнув школяр.

Дом Клод трохи розвернув крісло й пильно подивився на Жеана:

— Я дуже радий тебе бачити.

Це був грізний вступ. Жеан приготувався до серйозної прочуханки.

— Жеане, мені щодня приносять скарги на тебе. Що це за бійка, під час якої ти побив палицею маленького віконта Альбера де Рамоншана?…

— О! — мовив Жеан. — Теж мені подія! Якийсь нікчемний паж, який забавлявся тим, що оббризкував грязюкою школярів, ганяючи коня по калюжах!

— А це що таке, — вев далі архідиякон, — якийсь Має Фаржель, якому ти розірвав одяг? Tunicam dechiraverunt (Розірвали туніку), — сказано в скарзі.

— Ай, облиште! Жалюгідний короткий плащик з коледжу Монтегю! Оце й усе!

— У скарзі сказано tunicam, а не cappettam. Чи знаєш ти латину?

Жеан нічого не відповів.

— Так! — провадив далі священник, хитаючи головою. — Ось до чого дійшли тепер наука й освіта. Латину ледве розуміють, сирійська мова невідома, а грецька настільки огидна, що навіть для найбільших учених не вважається невіглаством пропустити грецьке слово, не читаючи його, і сказати: Græcum est, non legitur (Це грецька, вона не читається).

Школяр рішуче підвів очі:

— Брате мій, чи не вгодно вам, щоб я пояснив вам доброю французькою мовою те грецьке слово, що написане он там на стіні?

— Яке слово?

— ἈΝΆΓΚΗ.

Легкий рум’янець виступив на жовтуватих вилицях архідиякона, наче клубок диму, який сповіщає про таємне клекотіння вулкана всередині. Але школяр цього майже не помітив.

— Ну й що, Жеане, — ледве вимовив старший брат, — що означає це слово?

— Доля. Неминучість.

Дом Клод знову зблід, а школяр безтурботно провадив далі:

— А те слово, що нижче, вишкрябане тією самою рукою — ANAГNEIA — означає «нечистота (або скверна)». Бачите, ми на грецькій розуміємося.

Архідиякон мовчав. Цей урок грецької змусив його замислитися. Малий Жеан, який мав усі хитрощі розбещеної дитини, вирішив, що момент сприятливий, аби ризикнути своїм проханням. Тож він заговорив надзвичайно лагідним голосом:

— Мій любий брате, невже ви так сильно мене ненавидите, що дивитеся таким вовком через кілька нещасних ляпасів та стусанів, які я в чесному бою відважив якимось там хлопчиськам та малявкам — quibusdam marmosetis (у перекладі «деяким мармозетам»)? Бачите, любий брате Клоде, ми й латину знаємо.

Але всі ці підлесливі хитрощі не справили на суворого старшого брата звичного враження. Цербер не зловився на медовий коржик. Чоло архідиякона не розгладилося ні на зморшку.

— До чого ти ведеш? — сухо запитав він.
— Ну, добре, ближче до справи! Ось у чому річ! — сміливо відрубав Жеан. — Мені потрібні гроші.

Після цієї зухвалої заяви обличчя архідиякона вмить набуло повчального й батьківського виразу.

— Ти ж знаєш, пане Жеане, що наш маєток у Тіршаппі, якщо взяти разом увесь ценз і оброк із двадцяти одного будинку, приносить лише тридцять дев’ять ліврів, одинадцять солів і шість паризьких деньє. Це вдвічі більше, ніж за часів братів Пакле, але це зовсім небагато.

— Мені потрібні гроші, — стоїчно повторив Жеан.

— Ти знаєш, що суддя єпископа ухвалив, ніби наш двадцять один будинок повністю підпорядкований єпископству, і ми зможемо викупити це зобов’язання лише тоді, коли заплатимо преподобному єпископу дві марки позолоченого срібла за ціною шість паризьких ліврів. А цих двох марок я досі не зміг зібрати. Ти це знаєш.

— Я знаю тільки те, що мені потрібні гроші, — втретє повторив Жеан.
— І на що ж ти хочеш їх витратити?

Це запитання запалило іскру надії в очах Жеана. Він знову прикинувся лагідним котиком.

— Послухайте, любий брате Клоде, я б не звертався до вас із якимось лихим наміром. Мова не йде про те, щоб хизуватися по тавернах із вашими монетами чи походжати вулицями Парижа в убранні з золотої парчі зі своїм лакеєм. Ні, брате, це на добру справу.

— На яку добру справу? — трохи здивовано запитав Клод.

— Двоє моїх друзів хочуть купити приквіт для дитини бідної вдови з общини Одрі. Це милосердя. Це коштуватиме три флорини, і я хотів би внести свою частку.

— Як звати твоїх двох друзів?
— П’єр Горлоріз та Батіст Птахогриз.
— Гм! — пробурмотів архідиякон. — Ці імена пасують до доброї справи так само, як гармата до вівтаря.

Було очевидно, що Жеан вельми невдало вибрав імена своїх друзів. Він і сам це відчув, але запізно.

— І до того ж, — провадив далі проникливий Клод, — що це за приквіт для дитини, який коштує аж три флорини? Та ще й для дитини благочестивої вдови? Відколи це вдови з цієї общини почали мати немовлят?

Жеан знову пішов напролом:

— Ну, добре, так! Мені потрібні гроші, щоб піти сьогодні ввечері до Ізабо ла Тьєрі у Валь-д’Амур!

— Нечестивий розпусник! — вигукнув священник.

— Ἀναγνέια, — відказав Жеан.

Ця цитата, яку школяр запозичив, можливо, навіть із лукавством, зі стіни келії, справила на священника дивне враження. Він прикусив губу, і його гнів згас у рум’янці.

— Забирайся геть, — сказав він Жеану. — Я чекаю на людину.

Школяр зробив ще одну спробу:

— Брате Клоде, дайте мені бодай один нещасний паризький гріш на їжу.
— На чому ти зупинився в декреталіях Граціана? — запитав дом Клод.
— Я загубив свої зошити.
— На чому ти зупинився в латинській словесності?
— У мене вкрали мій примірник Горація.
— На чому ти зупинився в Арістотеля?

— Їй-богу, брате! Що це за отець церкви казав, ніби омани єретиків повсякчас ховалися в чагарниках метафізики Арістотеля? Тьху на Арістотеля! Я не хочу нівечити свою віру його метафізикою.

— Юначе, — мовив архідиякон, — під час останнього в’їзду короля був один дворянин, на ім’я Філіп де Комін, який мав на чепраку свого коня вишитий девіз, і я раджу тобі над ним поміркувати: Qui non laborat non manducet (Хто не працює, той не їсть).

Школяр на мить замовк, почесав за вухом, уп’явся поглядом у землю з невдоволеним виглядом. Раптом він повернувся до Клода зі жвавою стрімкістю плиски:
— Отже, любий брате, ви відмовляєте мені в одному паризькому солі, щоб купити скоринку хліба у пекаря?

— Qui non laborat non manducet.

Почувши таку відповідь непохитного архідиякона, Жеан сховав обличчя в долонях, наче жінка, що ридає, і розпачливо вигукнув: «О тототототоῖ»

— Що це означає, мосьє? — запитав Клод, здивований цією витівкою.

— Ну то й що! — сказав школяр, підводячи на Клода зухвалі очі, у які він щойно натер кулаками, щоб надати їм червоності від сліз. — Це ж грецька! Це анапест Есхіла, який бездоганно виражає біль!

І тут він зайшовся таким блазенським і нестримним реготом, що навіть архідиякон мимоволі посміхнувся. І справді, це була провина самого Клода — навіщо він так розбалував цього хлопчиська?

— О, любий брате Клоде! — вів далі Жеан, підбадьорений цією посмішкою.  — Подивіться на мої діряві черевики. Чи є у світі трагічніший котурн, ніж боти, підошва яких показує язика?

Архідиякон миттєво повернувся до своєї колишньої суворості:
— Я пришлю тобі нові черевики. Але грошей не дам.

— Лишень один нещасний паризький гріш, брате, — благав далі Жеан. — Я вивчу Граціана напам’ять, я щиро віритиму в Бога, я стану справжнім Піфагором науки й чесноти! Але один маленький солі, змилуйтеся! Невже ви хочете, щоб голод загриз мене своєю пащею, яка онде зяє переді мною — чорніша, смердючіша й глибша за Тартар чи за ніс якогось ченця?

Дом Клод похитав своїм зморшкуватим чолом: — Qui non laborat…

Жеан не дав йому договорити.
— Ну й грець із ним! — закричав він. — Хай живуть веселощі! Піду бродити по тавернах, битися, бити посуд і задиратися до дівчат!

І з цими словами він жбурнув свій берет об стіну й заклацав пальцями, наче кастаньєтами.

Архідиякон похмуро подивився на нього: — Жеане, у тебе немає душі.

— У такому разі, за Епікуром, мені бракує такого собі «казна-чого», зробленого з «казна-зна-чого», що не має назви.

— Жеане, тобі слід серйозно подумати про те, щоб виправитися.

— Та що ви кажете! — вигукнув школяр, переводячи погляд то на брата, то на аламбіки на печі. — Тут усе порожнє — і думки, і пляшки!

— Жеане, ти стоїш на дуже слизькому шляху. Чи знаєш ти, куди йдеш?

— До шинку, — відрубав Жеан.

— Шинок веде до ганебного стовпа.

— Це такий самий ліхтарний стовп, як і будь-який інший, і, можливо, саме з ним Діоген знайшов би людину, яку шукав.

— Від ганебного стовпа йдуть на шибеницю.

— Шибениця — це терези, на одному кінці яких людина, а на іншому — весь світ. Приємно бути цією людиною.

— Шибениця веде до пекла.

— А там добряче багаття!

— Жеане, Жеане, вас чекає сумний кінець.

— Зате початок був хорошим.

У цей момент на сходах почувся звук кроків.

— Тсс! — мовив архідиякон, приклавши палець до губ. — Це метр Жак. Слухай, Жеане, — додав він пошепки, — гляди нікому ніколи не кажи про те, що ти тут побачив і почув. Мерщій ховайся під піч і не дихай.

Школяр заліз під піч. Там йому в голову прийшла блискуча думка.
— До речі, брате Клоде, дайте флорин, щоб я не дихав.
— Мовчи! Обіцяю тобі.
— Ні, дайте зараз.
— На, бери! — сердито кинув архідиякон, жбурнувши йому свій гаманець.

Жеан шмигонув глибше під піч, і двері відчинилися.

V. ДВА ЧОЛОВІКИ В ЧОРНОМУ

Чоловік, який зайшов, був у чорній сукні й мав похмурий вигляд. Що з першого погляду вразило нашого друга Жеана (який, як можна легко здогадатися, умостився у своєму кутку так, щоб за власним бажанням усе бачити й чути), то це цілковита смутність як одягу, так і обличчя цього новоприбулого. На цьому обличчі, щоправда, проглядала якась лагідність, але то була лагідність кота чи судді — облеслива й солодкава лагідність. Чоловік був геть сивий, зморшкуватий, йому було вже під шістдесят, він мружив очі, мав білі брови, відвислу губу й великі руки. Коли Жеан побачив, що це всього-на-всього якийсь лікар чи суддя і що в цього чоловіка ніс сидів дуже далеко від рота, а це ознака дурості, він знову зашився у свою нору, зневірившись через те, що доведеться провести невизначений час у такій незручній позі та в такому неприємному товаристві.

Архідиякон, проте, навіть не встав перед цим гостем. Він зробив йому знак сісти на табурет біля дверей і, після кількох хвилин мовчання, що, здавалося, було продовженням його попередніх роздумів, промовив із деяким покровительством:

— Доброго дня, метре Жак.
— Вітаю, учителю! — відповів чоловік у чорному.

У тому, як було вимовлено з одного боку це «метре Жак», а з іншого — це «учителю» у найвищому значенні, відчувалася така ж різниця, як між «ваша милість» і «пане», між domine та domne. Це, безперечно, була зустріч учителя і учня.

— Ну що, — повів далі архідиякон після нового мовчання, яке метр Жак і не думав порушувати, — чи маєте ви успіх?
— На жаль, мій учителю, — мовив той із сумною посмішкою, — я все дму і дму на вогонь. Попелу маю скільки завгодно. Але жодної золотої іскри.

Дом Клод зробив нетерплячий жест:
— Я не про це питаю вас, метре Жаку Шармолю, а про процес вашого чаклуна. Хіба не Марком Сененом звуть його, того скарбника з Рахункової палати? Чи зізнається він у чаклунстві? Чи дав якісь результати допит із пристрастю?

— На жаль, ні, — відповів метр Жак, усе так же сумно посміхаючись. — Ми не маємо такої втіхи. Цей чоловік — просто кремінь. Ми швидше зваримо його на Свинячому ринку, ніж він щось скаже. Проте ми не шкодуємо нічого, аби дійти до правди. У нього вже всі суглоби вивернуті. Ми застосовуємо проти нього всі засоби, або, як каже старий жартівник Плавт:

Advorsum stimulos, laminas, crucesque, compedesque, Nervos, catenas, carceres, numellas, pedicas, boias. (Проти батогів, розпечених залізяк, хрестів, кандалів, диб, ланцюгів, тюрем, колодок, пут і шийних зашморгів).  Ніщо не допомагає. Страшна людина. Я вже втрачаю свою латину.

— І ви не знайшли нічого нового в його домі?

— Чому ж, знайшли, — мовив метр Жак, порпаючись у своєму гаманці й витягаючи пергамент. — Ось цей сувій. На ньому написані слова, яких ми не розуміємо. Щоправда, королівський прокурор у кримінальних справах Філіп Льєльє трохи знає староєврейську, яку вивчив під час справи євреїв із вулиці Кантерстен у Брюсселі.

Говорячи це, метр Жак розгортав пергамент.

— Дайте сюди, — сказав архідиякон. І, кинувши погляд на цей документ, вигукнув: — Та це ж чисте чаклунство, майстре Жак! Emen-hétan! — це крик відьом, коли вони злітаються на шабаш. Per ipsum, et cum ipso, et in ipso! — це заклинання, яке знову замикає диявола в пеклі. Hax, pax, max! — а це вже з медицини. Формула проти укусів скажених собак. Майстре Жак! Ви — прокурор короля в церковному суді, і цей пергамент — мерзота.

— Ми знову піддамо цього чоловіка тортурам. А ось іще, — додав метр Жак, знову порпаючись у своїй торбі, — те, що ми знайшли у Марка Сенена.

Це була посудина з тих, які рясно вкривали піч дом Клода.

— А! — мовив архідиякон. — Алхімічний тигель.

— Зізнаюся вам, — провадив далі метр Жак зі своєю несміливою й ніяковою посмішкою, — що я випробував його на своїй печі, але домігся не більшого успіху, ніж від власного тигля.

Архідиякон заходився розглядати посудину:

— Що він вишкрябав на своєму тиглі? Och! och! — слово, що проганяє бліх! Цей Марк Сенен — звичайний невіглас! Воно й не дивно, що ви не добудете з цим золота! Ця річ годиться хіба на те, щоб ставити її в спальні влітку, от і все!

— Оскільки ми заговорили про помилки, — мовив прокурор короля, — я щойно, перш ніж піднятися сюди, роздивлявся тамтешній портал; чи ваша преподобність цілком певна, що початок алхімічного діяння зображений там із боку Отель-Дьє, і що серед семи оголених постатей біля ніг Божої Матері та, яка має крила на п’ятах — це Меркурій?

— Так, — відповів священник. — Про це пише Августин Ніфо, той італійський доктор, який знався з бородатим демоном, що вчив його всьому на світі. А втім, ми зараз спустимося, і я поясню вам це безпосередньо на місці.

— Дякую, мій учителю, — сказав Шармолю, вклоняючись до самої землі. — До речі, я ледь не забув! Коли вам буде вгодно, щоб я наказав заарештувати маленьку чаклунку?

— Яку чаклунку?

— Та оту циганку, ви ж добре її знаєте, яка щодня приходить танцювати на соборну площу попри заборону церковного судді! Вона має біснувату козу з диявольськими рогами, яка читає, пише, знає математику не гірше за Пікатrix і якої цілком досить, щоб через неї перевішати все циганське плем’я. Обвинувачення вже готове. Суд буде швидким, от побачите! Гарненьке створіння, їй-богу, ця танцівниця! А очі які чорні! Мов два єгипетські карбункули. Коли починаємо?

Архідиякон страшенно зблід.

— Я скажу вам про це, — пролепетав він ледь чутним голосом. Потім із зусиллям додав: — Займіться Марком Сененом.

— Будьте спокійні, — усміхаючись, мовив Шармолю. — Щойно повернуся, накажу знову прикувати його до шкіряного ложа. Та це диявол, а не людина.  Він виснажує навіть самого П’єра Торотру, у якого руки побільші за мої. Як каже той славний Плавт: Nudus vinctus, centum pondo, es quando pendes per pedes. (Голий, зв’язаний, вагою в сто фунтів, коли висиш догори ногами). Тортури на коловороті — це найкраще, що ми маємо. Йому доведеться через це пройти.

Дом Клод, здавалося, поринув у похмуре забуття. Він повернувся до Шармолю:
— Майстре П’єре… тобто майстре Жак, займіться Марком Сененом!

— Так, так, дом Клоде. Бідолаха! Йому доведеться натерпітися, як Муммолу. І яка тільки думка спала — іти на шабаш! Скарбник Рахункової палати, який мав би знати едикт Карла Великого: Stryga vel masca! (Відьма або маска!). Що ж до дівчиська — Смеральди, як вони її називають, — я чекатиму на ваші вказівки. О! А коли проходитимемо під порталом, ви також поясните мені, що означає той намальований садівник, якого видно при вході до церкви. Хіба це не Сіяч? Гей, учителю, про що ви так замислилися?

Дом Клод, глибоко занурений у власні думки, вже не слухав його. Шармолю, простеживши за напрямком його погляду, побачив, що той машинально вп’явся очима у велике павутиння, яке затягувало віконце. Саме в цю мить шалена муха, шукаючи березневого сонця, з розгону влетіла в цю сітку й заплуталася в ній. Від тремтіння павутини величезний павук стрімко вискочив зі свого центрального гнізда, а тоді одним стрибком кинувся на муху, переломив її навпіл своїми передніми лапами, поки його огидний хоботок свердлив її голову.

— Бідна муха! — мовив прокурор короля в церковному суді й підніс руку, щоб урятувати її. Архідиякон, наче злякано прокинувшись, схопив його за руку з конвульсивною силою.

— Майстре Жак! — вигукнув він. — Не перечте долі!

Прокурор ошелешено повернувся. Йому здалося, ніби його руку стиснули залізні лещата. Погляд священника був нерухомим, диким, палахкотливим і залишався прикутим до цієї маленької моторошної пари — мухи та павука.

— О, так! — вів далі священник голосом, який, здавалося, йшов із самих його нутрощів. — Ось символ усього. Вона летить, вона весела, вона щойно народилася; вона шукає весну, вільне повітря, свободу; о, так! Але варто їй наштовхнутися на фатальну розетку, як звідти виповзає павук, огидний павук! Бідна танцівнице! Бідна, приречена мухо! Майстре Жак, не втручайтеся! Це рок! На жаль, Клоде, ти і є цей павук. Клоде, ти і є ця муха! Ти летів до науки, до світла, до сонця, ти прагнув лише одного — вибратися на вільне повітря, на велике світло вічної істини; але, стрімко летячи до сліпучого віконця, що виходить в інший світ — світ ясности, розуму та науки, ти, сліпа мухо, божевільний докторе, не помітив цієї тонкої павутини, яку доля натягнула між світлом і тобою, ти кинувся туди сторчголов, нещасний безумцю, і тепер ти б’єшся з розбитою головою та відірваними крилами в залізних лапах неминучості! Майстре Жак! Майстре Жак! Дайте павуку робити своє діло.

— Запевняю вас, — мовив Шармолю, який дивився на нього, нічого не розуміючи, — що я й пальцем його не торкнуся. Але відпустіть мою руку, учителю, змилуйтеся! У вас же пальці, як лещата.

Архідиякон не чув його.

— О, безумцю! — провадив він далі, не зводячи очей із віконця. — І навіть якби ти зміг розірвати цю страшну сітку своїми комашиними крильцями, невже ти думаєш, що зумів би дістатися до світла? На жаль! Це скло, що міститься далі, ця прозора перешкода, ця кришталева стіна, твердіша за мідь, що відділяє всі філософії від істини, — як би ти її подолав? О, марнославносте науки! Скільки мудреців прилітають здалеку і з розгону розбивають об неї свої лоби! Скільки різноманітних систем із дзижчанням стикаються біля цього вічного скла!

Він замовк. Ці останні думки, які непомітно повернули його від самого себе назад до науки, здавалося, заспокоїли його. Жак Шармолю остаточно повернув його до реальності, поставивши таке запитання:

— Ну то як, мій учителю, коли ви прийдете допомогти мені робити золото? Мені вже не терпиться досягти успіху.

Архідиякон похитав головою з гіркою посмішкою:

— Майстре Жак, почитайте Мішеля Пселла, Dialogus de energia et operatione dæmonum (Діалог про могутність та діяння демонів). Те, чим ми займаємося, не зовсім невинна справа.

— Тихіше, учителю! Я й сам про це здогадуюся, — сказав Шармолю. — Але ж доводиться трохи займатися герметизмом, коли ти всього лише прокурор короля в церковному суді за тридцять турських екю на рік. Тільки говорімо тихіше.

У цей момент звук жування, що долинав з-під печі, привернув занепокоєну увагу Шармолю. — Що це таке? — запитав він.

Це був школяр, який, почуваючись дуже незручно і нудьгуючи у своїй схованці, примудрився відкопати там стару скоринку та трикутник пліснявого сиру і взявся без церемоній усе це тріскати, щоб розрадити себе й поснідати. Оскільки він був дуже голодний, то сильно шумів і гучно причмокував над кожним шматком, що й змусило прокурора насторожитися.

— Це мій кіт, — квапливо пояснив архідиякон, — ласує там унизу якоюсь мишею.

Таке пояснення цілком задовольнило Шармолю.

— Справді, учителю, — відповів він із шанобливою посмішкою, — усі великі філософи мали свою домашню тварину. Ви ж знаєте, що каже Сервіус: Nullus enim locus sine genio est (Бо немає жодного місця без свого генія).

Тим часом дом Клод, побоюючись якоїсь нової витівки від Жеана, нагадав своєму поважному учневі, що вони мають разом оглянути кілька постатей на порталі, і обидва вийшли з келії під гучне «ух!» школяра, який уже почав серйозно боятися, щоб на його колінах не лишився назавжди відбиток його підборіддя.

VI. ЯКИЙ ЕФЕКТ МОЖУТЬ СПРИЧИНИТИ СІМ ПРОКЛЯТЬ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ

— Te Deum laudamus! — вигукнув метр Жеан, вилізаючи зі своєї нори. — Нарешті ці два сичі забралися! Och! och! Hax! pax! max! Блохи! Скажені собаки! Чорт лисий! Досить із мене їхніх теревень! У голові гуде, наче на дзвіниці. Та ще й пліснявий сир на додачу! Ну ж бо, ходімо вниз, прихопимо гаманець старшого брата й перетворімо всі ці монети на пляшки!

Він кинув погляд, сповнений ніжності й захвату, на нутрощі дорогоцінного гаманця, поправив свій одяг, обтер черевики, обтрусив бідні рукави з буфами, геть сірі від попелу, насвистав якусь мелодію, крутнувся в піруеті, перевірив, чи не залишилося в келії ще чогось, що можна прихопити, поцупив то тут, то там на печі якісь скляні амулети, що годилися як прикраса для Ізабо ла Тьєрі, і нарешті відчинив двері, які його брат залишив незачиненими з останньої поблажливості й які він сам залишив навстіж з останньої вредності, та й пострибав униз гвинтовими сходами, наче пташка.

Серед суцільної темряви східців він наштовхнувся на когось, хто з бурчанням давав йому дорогу; він здогадався, що то був Квазімодо, і це здалося йому таким кумедним, що решту слідових маршів він подолав, хапаючись за живіт від реготу. Коли він вискочив на площу, то все ще сміявся.

Опинившись на бруківці, він тупнув ногою:

— О! — мовив він. — Добра й почесна паризька бруківко! Прокляті сходи, на яких захекалися б навіть ангели з Яковової драбини! І що мені спало на думку лізти в це кам’яне свердло, що пронизує небо, і все заради того, щоб поїсти бородатого сиру й подивитися на паризькі дахи крізь віконце!

Він зробив кілька кроків і помітив обох сичів, тобто дом Клода та майстра Жака Шармолю, які застигли в спогляданні якоїсь скульптури на порталі. Він підкрався до них навшпиньках і почув, як архідиякон стиха говорив Шармолю:

— Це Гійом Паризький наказав висікти Йова на цьому камені кольору ляпіс-лазурі з позолоченими краями. Йов символізує філософський камінь, який так само має пройти випробування й муки, щоб стати досконалим, як каже Раймунд Луллій: Sub conservatione formæ specificæ salva anima (При збереженні специфічної форми душа рятується).

— Мені до цього байдуже, — буркнув Жеан, — адже гаманець у мене.

У цю мить він почув за своєю спиною гучний і дзвінкий вигук — цілу канонаду страшних проклять:

— Кров Божа! Черево Боже! Їй-богу! Тіло Боже! Пуп Вельзевула! Сто чертів єпископських! Хай йому грець!

— Клянуся душею! — вигукнув Жеан. — Це не може бути ніхто інший, як мій друг, капітан Феб!

Це ім’я «Феб» долетіло до вух архідиякона саме тоді, коли він пояснював королівському прокурору значення дракона, який ховає свій хвіст у купелі, звідки йде дим і видніється голова короля. Дом Клод здригнувся, осікся — на превеликий подив Шармолю, — обернувся й побачив свого брата Жеана, який підходив до високого офіцера біля дверей будинку Гонделор’є.

Це й справді був пан капітан Феб де Шатопер. Він притулився до рогу будинку своєї нареченої і лаявся, наче язичник.

— Їй-богу, капітане Фебе, — мовив Жеан, беручи його за руку, — ви сиплете прокляттями з дивовижним хистом.

— Іди під три чорти! — відповів капітан.

— Сам іди туди! — відказав школяр. — Ну ж бо, шляхетний капітане,зщо викликало у вас такий потік красномовства?

— Пробач, любий друже Жеане! — вигукнув Феб, тиснучи йому руку. — Коня на скаку враз не зупиниш. А я лаявся з великого розгону.  Я щойно вийшов від отих ханжонок, і коли я звідти виходжу, у мене завжди повне горло лайки; мушу її виплюнути, бо інакше задихнуся. Побий мене грім!

— Хочеш піти випити? — запитав школяр. Ця пропозиція вмить втихомирила капітана.
— Я б із радістю, але не маю ні шеляга.
— Зате я маю!
— Та ну! Покажи-но?

Жеан з величчю та простотою розгорнув гаманець перед очима капітана. Тим часом архідиякон, залишивши приголомшеного Шармолю, підійшов ближче й зупинився за кілька кроків, спостерігаючи за ними; проте ті не звертали на нього жодної уваги — так сильно їх поглинуло споглядання гаманця.

Феб вигукнув:

— Гаманець у твоїй кишені, Жеане, це все одно що місяць у відрі з водою. Його там видно, але його там немає. Це лише тінь. Їй-богу! Б’юся об заклад, що там звичайна галька!

Жеан холодно відповів:
— Ось та галька, якою я забиваю свої кишені.

І, не додаючи більше жодного слова, він витрусив гаманець на сусідній тумбовий камінь із виглядом римлянина, який рятує вітчизну.

— Найсвятіша діво! — пробурмотів Феб. — Таржі, гран-блани, петі-блани, розмінні турські монети, справжнісінькі ліарди з орлом! Аж в очах рябить!

Жеан тримався з гідністю й незворушно. Кілька ліардів покотилися в багнюку; капітан у захваті нахилився, щоб їх підняти. Жеан зупинив його: — Фе, капітане Фебе де Шатопер!

Феб перерахував гроші й урочисто повернувся до Жеана: — А чи знаєш ти, Жеане, що тут цілих двадцять три паризькі солі! Кого це ти пограбував цієї ночі на вулиці Куп-Гьоль?

Жеан відкинув назад свою біляву кучеряву голову і, зневажливо примруживши очі, мовив:

— У когось просто є брат — архідиякон і телепень.
— Хай йому чорт!— вигукнув Феб. — Прекрасна людина!
— Ходімо пити, — сказав Жеан.
— Куди підемо? — запитав Феб. — До «Яблука Єви»?
— Ні, капітане. Ходімо до «Старої Науки». Там на вивісці стара, що пиляє дужку. Це ж ребус! Я таке люблю.

— Та ну їх, ті ребуси, Жеане! Вино краще в «Яблуці Єви». До того ж поруч із дверима є виноградник на сонці, який веселить мені душу, коли я п’ю.

— Ну що ж, нехай буде Єва з її яблуком, — згодився школяр і, взявши Феба під руку, додав: — До речі, мій любий капітане, ви щойно сказали «вулиця  Перерізаної пельки». Це дуже безграмотно. Зараз люди вже не такі варвари. Кажуть «Перерізаного горла».

Обидва друга вирушили в напрямку «Яблука Єви». Зайве й казати, що перед цим вони підібрали гроші, а архідиякон ішов слідом за ними.

Архідиякон ішов слідом, похмурий і дикий. Чи це був той самий Феб, чиє прокляте ім’я після його зустрічі з Гренгуаром повсякчас впліталося в усі його думки? Він не знав, але, зрештою, це був якийсь Феб, і цього магічного імені було цілком достатньо, аби архідиякон, наче вовк, ступав за двома безтурботними супутниками, ловлячи кожне їхнє слово й уважно стежачи за найменшими жестами. Зрештою, чути все, про що вони розмовляли, було простіше простого — так голосно вони кричали, анітрохи не соромлячись того, що перехожі ставали свідками їхніх таємниць. Вони балакали про дуелі, про дівчат, про кухлі та про всілякі дурниці.

На повороті вулиці до них із сусіднього перехрестя долинув гуркіт тамбурина. Дом Клод почув, як офіцер сказав школяреві:
— Сто чортів! Прискормо крок.
— Чому, Фебе?
— Я боюся, як би мене не побачила циганка.
— Яка циганка?
— Ота мала, що з козою.
— Есмеральда?
— Саме вона, Жеане. Я вічно забуваю її чортове ім’я. Хутчіш, бо вона мене впізнає. Я не хочу, щоб це дівчисько чіплялося до мене на вулиці.
— То ви з нею знайомі, Фебе?

Тут архідиякон побачив, як Феб ухмильнувся, нахилився до вуха Жеана й щось стиха йому шепнув. Потім Феб зайшовся реготом і тріумфально похитав головою.
— Невже справді? — запитав Жеан.
— Клянуся душею! — відказав Феб.
— Сьогодні ввечері?
— Сьогодні ввечері.
— І ви певні, що вона прийде?
— Та чи ти не збожеволів, Жеане? Хіба в таких речах сумніваються?
— Капітане Фебе, ви щасливий вояка!

Архідиякон почув усю цю розмову. Його зуби застукотіли. По всьому тілу пробіг такий сильний дрож, що його можна було помітити неозброєним оком. На мить він зупинився, притулившись до тумби, наче п’яний, а потім знову рушив слідом за двома веселими гульвісами.

Коли він наздогнав їх, вони вже змінили тему розмови. Він почув, як вони на все горло горланили старий приспів: «Дітлахи із Петі-Каро На шибеницях виснуть, мов телята.»

VII. ПОНУРИЙ МОНАХ

Славнозвісний шинок «Яблуко Єви» розташовувався в Університетському кварталі, на розі вулиць Рондель та Батонньє. Це була досить простора, але дуже низька зала на першому поверсі зі склепінням, центральне розгалуження якого спиралося на товстий, пофарбований у жовтий колір дерев’яний стовп; усюди стояли столи, на стінах висіли блискучі олов’яні кухлі, і завжди було повно пияків та сила-силенна дівчат. Вікна виходили на вулицю, біля дверей ріс виноград, а над самими дверима висіла криклива бляшана вивіска, розмальована яблуком та жінкою, — вона поржавіла від дощів і з рипінням крутилася на залізному пруті від вітру. Ця подоба флюгера, повернутого до бруківки, і слугувала вивіскою.

Падав сутінок. На перехресті було темно. Залитий світлом свічок шинок уже здалеку палахкотів у пітьмі, наче кузня. Крізь вибиті шибки виривався брязкіт склянок, крики застілля, лайка та сварки. Крізь туман, яким тепло зали відтіняло шибки вітрини, видно було, як роїлися сотні невиразних постатей, і час від часу звідти вихоплювався вибух гучного реготу. Перехожі, які поспішали у своїх справах, ішли повз це гамірне вікно, навіть не повертаючи голови. Лише іноді якийсь обірваний хлопчисько піднімався навшпиньки до підвіконня і вигукував у шинок давню глузливу дражнилку, якою тоді зазвичай переслідували п’яниць: «Посмітюхи ви, п’янюги, ви п’янюги, ви п’янюги!»

Проте один чоловік незворушно походжав перед цією галасливою таверною, без упину заглядаючи всередину і не відходячи від неї далі, ніж списник від своєї будки. Мале піднятий комір плаща закривав йому ніс. Цей плащ він щойно купив у лахмітника по сусідству з «Яблуком Єви» — безперечно, для того, щоб захиститися від холоду березневого вечора, а можливо, й для того, щоб приховати свій одяг. Час від часу він зупинявся перед каламутною шибкою в свинцевій оправі, прислухався, заглядав і тупав ногою.

Нарешті двері шинку відчинилися. Схоже, саме цього він і чекав. Звідти вийшли двоє пияків. Смуга світла, що вирвалася з дверей, на мить забагрянила їхні веселі обличчя. Чоловік у плащі перейшов на інший бік вулиці й став на чатах під аркою під’їзду.

— Грім і блискавка! — мовив один із двох приятелів. — Зараз проб’є сьому. Це час мого побачення.

— А я кажи-кажу тобі, — лепетав його супутник заплітаючись язиком, — що я не живу на вулиці Лихослів’я, indignus qui inter mala verba habitat (негідний жити серед лихих слів). Мій дім на вулиці Жана Пон-Моле, in vico Johannis-Pain-Mollet. Ти крученіший за єдинорога, якщо кажеш інакше. Кожному відомо, що хто хоч раз осідлав ведмедя, той нічого не боїться; але в тебе ніс повернутий до ласощів, як у того той Сен-Жака де Лопіталя.
— Жеане, друже мій, ти п’яний, — сказав перший.

Другий відповів, заточуючись:

— Кажіть усе, що вам заманеться, Фебе, але ж доведено, що Платон мав профіль мисливського пса.

Читач, безперечно, уже впізнав двох наших бравих друзів — капітана та школяра. Схоже, чоловік, який підстерігав їх у затінку, також їх упізнав, бо він повільними кроками йшов слідом за всіма зигзагами, які школяр змушував робити капітана, котрий, як більш загартований випивоха, повністю зберіг самовладання. Уважно прислухаючись, чоловік у плащі зміг повністю вловити таку цікаву розмову:

— Хай йому біс! Намагайтеся йти рівно, пане бакалавре. Ви ж знаєте, що мені треба йти від вас. Уже сьома година. У мене побачення з жінкою.

— Та облиште мене! Я бачу зірки й вогняні списи. Ви схожі на замок Дампмартен, який тріщить від реготу.

— Клянуся бородавками моєї бабусі, Жеане, це вже надто затяте безглуздя. До речі, Жеане, у тебе що, зовсім не залишилося грошей?

— Пане ректор, у цьому нема сумніву: маленька різниця, parva boucheria.

— Жеане, друже мій Жеане! Ти ж знаєш, що я призначив побачення цій малій біля кінця мосту Сен-Мішель, що я можу повести її лише до Фалурдель, мостової перекупки, і що за кімнату доведеться платити. Стара відьма з білими вусами не повірить мені в борг. Жеане! Змилуйся! Невже ми пропили весь гаманець священника? Невже в тебе не залишилося жодного паризького гроша?

— Усвідомлення того, що ти з користю витратив інші години — це праведне й вельми смачне приправлення до столу.

— Сто чортів і тисяча люциперів! Облиш ці теревені! Кажи мені, Жеане від лукавого, у тебе залишилися бодай якісь гроші? Давай сюди, їй-богу, бо я сам обшарю твої кишені, будь ти хоч прокажений, як Йов, і коростявий, як Цезар!

— Пане мій, вулиця Галіаш — це така вулиця, яка одним кінцем упирається у вулицю Скляну, а іншим — у вулицю Ткацьку.

— Ну так, так, мій добрий друже Жеане, мій бідний товаришу; вулиця Галіаш — це чудово, це просто прекрасно. Але, в ім’я неба, прийди до тями! Мені потрібен лише один паризький солі, і він потрібен на сьому годину.

— Усім замовкнути довкола, слухайте приспів:

Коли щури котів поїдять,
Тоді над Аррасом король буде владарювать;
Коли море, що глибоке й широке,
На Івана Купала скує крига нівроку,
Тоді побачать, як по льоду гладкому
Аррасці тікатимуть із дому.

— Ну й ну, чортів  школяр, щоб ти власною кишкою вдавився! — вигукнув Феб і з силою штовхнув п’яного хлопця, який сповз по стіні й м’яко вмостився на бруківці часів Філіппа-Августа.

Керуючись залишками тієї братерської жалості, яка ніколи не згасає в серці випивохи, Феб піддав Жеана ногою і перекотив на одну з тих подушок для бідноти, які провидіння тримає напоготові біля кожного наріжного каменя в Парижі, а багатії презирливо називають купами сміття. Капітан улаштував голову Жеана на похилому схилі з капустяних качанів, і школяр тієї ж миті закрутив носом у чудовому, гучному басовому регістрі. Менше з тим, обра́за в серці капітана не зовсім ущухла.

— Тим гірше для тебе, якщо чортів візок підбере тебе по дорозі! — кинув він на прощання заснулому бідному школяру й пішов геть.

Чоловік у плащі, який неухильно йшов слідом, на мить зупинився перед лежачим школярем, ніби вагаючись; потім, важко зітхнувши, рушив далі за капітаном.

Ми залишаємо, як і вони, Жеана спати під прихильним поглядом ясних зірок і, якщо читачеві вгодно, рушимо за ними.

Вийшовши на вулицю Сент-Андре-де-Зарк, капітан Феб помітив, що хтось іде за ним слідом. Випадково повернувши голову, він угледів якусь подобу тіні, що повзла за ним уздовж стін. Він зупинився — зупинилася й вона. Він пішов далі — тінь теж рушила. Це його майже не занепокоїло. «А, дурниці! — подумав він про себе. — У мене все одно немає ні шеляга».

Перед фасадом коледжу Отен він пригальмував. Саме в цьому коледжі він колись починав те, що називав своїм «навчанням», і, за звичкою школяра-задираки, яка залишилася в нього назавжди, він ніколи не проходив повз фасад, не завдавши статуї кардинала П’єра Бертрана, висіченій праворуч від порталу, тієї образи, на яку так гірко нарікає Пріап у сатирі Горація: Olim truncus eram ficulnus (“Колись я був стовбуром фігового дерева”). Він робив це з такою затятістю, що напис Eduensis episcopus (Єпископ Отенський) був майже повністю стертий. Отож він зупинився перед статуєю, як зазвичай. Вулиця була геть безлюдною. У ту мить, коли він безтурботно затягував свої шнурки, задерши носа до вітру, він побачив, що тінь наближається до нього повільними кроками — настільки повільними, що він мав удосталь часу розгледіти на ній плащ і капелюх. Підійшовши впритул, вона зупинилася й завмерла, ставши нерухомішою за статую кардинала Бертрана. Проте вона вп’ялася у Феба двома нерухомими очима, сповненими того тьмяного світла, яке вночі випромінюють зіниці кота.

Капітан був хлопцем хоробрим і навряд чи злякався б грабіжника з мечем у руці. Але ця рухома статуя, цей закам’янілий чоловік змусили його заклякнути. Йому нечітко пригадалися всілякі чутки про Буку, нічного бродягу паризьких вулиць, які тоді ходили поміж людей. Кілька хвилин він стояв приголомшений, та нарешті перервав мовчання, силувано посміхнувшись:

— Пане мій, якщо ви злодій, на що я щиро сподіваюся, то ви нагадуєте мені чаплю, яка нападає на порожню горіхову шкаралупу. Я — розорений син добропорядного сімейства, мій дорогий. Зверніться краще он туди. У каплиці цього коледжу є шматочок справжнього хреста Господнього, у срібній оправі.

Рука тіні вистромилася з-під плаща і опустилася на плече Феба з вагою орлиного кігтя. Тієї ж миті тінь заговорила:
— Капітане Фебе де Шатопер.
— Хай йому грець! — мовив Феб. — Ви знаєте моє ім’я!

— Я знаю не лише ваше ім’я, — відповіла людина в плащі загробним голосом. — У вас сьогодні ввечері побачення.

— Так, — відповів приголомшений Феб.
— О сьомій годині.
— За якихось чверть години.
— У Фалурдель.
— Саме так.
— У мостової перекупки біля мосту Сен-Мішель.
— Святого Михайла Архангела, як мовиться в молитві.
— Нечестивець! — пробурмотів привид.
— Із жінкою?
— Confiteor (Зізнаюся).
— Яку звати…
— Есмеральда, — весело випалив Феб. До нього поступово поверталася вся його безтурботність.

Почувши це ім’я, кіготь тіні з люттю струснув руку Феба:
— Капітане Фебе де Шатопер, ти брешеш!

Хто б не побачив у ту мить спалахнуле обличчя капітана, його стрімкий стрибок назад — такий сильний, що він вирвався із залізних лещат, які його стискали, — його гордий жест, коли рука злетіла до руків’я меча, і поруч із цим гнівом — похмуру нерухомість людини в плащі; хто б не побачив це, був би наляканий. Це скидалося на поєдинок Дон Жуана зі статуєю.

— Христос і Сатана! — закричав капітан. — Такі слова рідко доводиться чути людині з роду Шатоперів! Ти не наважишся це повторити!

— Ти брешеш, — холодно відказала тінь.

Капітан заскрипів зубами. Бука, привид, забобони — усе було вмить забуто. Він бачив перед собою лише людину та образу.

— Ах! Ось воно як! Ну добре! — пролепетав він голосом, що зривався від люті. Він вихопив свій меч і, затинаючись (бо гнів змушує тремтіти так само, як і страх), закричав: — Сюди! Зараз же! Ну ж бо! До зброї! До зброї! Кров окропить цю бруківку!

Проте інший навіть не поворухнувся. Побачивши, що його супротивник став у стійку й готовий до випаду, він промовив, і в його голосі забриніла гіркота:

— Капітане Фебе, ви забуваєте про своє побачення.

Спалахи гніву в таких людей, як Феб, схожі на закипання молока, коли крапля холодної води вмить збиває шуму. Це просте нагадування змусило опуститися меч, що блищав у руці капітана.

— Капітане, — провадив далі чоловік, — завтра, позавтра, через місяць чи через десять років ви знайдете мене готовим перерізати вам горло; але спершу йдіть на своє побачення.

— І справді, — мовив Феб, ніби намагаючись порозумітися з власною совістю, — меч і дівчина — це дві прекрасні речі, які можна зустріти під час рандеву; але я не бачу причин, чому я маю втрачати одне заради іншого, якщо можу отримати й те, й те.

Він сховав меч у піхви.
— Ідіть на ваше побачення, — повторив незнайомець.

— Пане мій, — відповів Феб із деяким зніяковінням, — красно дякую за вашу чемність. Зрештою, завтра завжди знайдеться час, аби полатати та порешетити одне одному прабатьківський каптан. Я вдячний, що ви дозволяєте мені приємно провести ці чверть години. Я щиро сподівався вкласти вас у стічну канаву й усе одно встигнути до красуні — тим паче, що вважається хорошим тоном змусити жінку трохи зачекати в таких випадках. Проте ви здаєтеся мені хлопцем не промах, тому надійніше відкласти цю справу на завтра. Отож я йду на побачення. Воно призначене на сьому, як ви знаєте, — тут Феб почесав за вухом. — Ох, хай йому грець! Я й забув! У мене немає ні шеляга, щоб заплатити за кубло, а стара відьма захоче плату наперед. Вона мені не довіряє.

— Ось, тримайте, тут вистачить.

Феб відчув, як холодна рука незнайомця ковзнула в його долоню й залишила там велику монету. Він не зміг утриматися, щоб не взяти гроші й не стиснути цю руку.

— Найсвятіша діво! — вигукнув він. — А ви непогана людина!

— Тільки з однією умовою, — мовив чоловік. — Доведіть мені, що я помилявся, а ви казали правду. Сховайте мене в якомусь кутку, звідки я зміг би побачити, чи ця жінка справді та, чиє ім’я ви назвали.

— О! — відповів Феб. — Мені до цього байдуже. Ми винаймемо кімнату святої Марти. Ви зможете спостерігати собі досхочу з комірчини, що розташована поруч.

— Тоді ходімо, — мовила тінь.

— До ваших послуг, — сказав капітан. — Не знаю, можливо, ви сам пан Диявол власною персоною. Але сьогодні ввечері будьмо добрими друзями. А завтра я сплачу вам усі свої борги — і з гаманця, і з меча.

Вони швидко рушили в дорогу. За кілька хвилин шум річки сповістив їм, що вони опинилися на мосту Сен-Мішель, який на той час був геть забудований будинками.

— Спочатку я проведу вас, — сказав Феб своєму супутникові, — а потім піду за красунею, яка, мабуть, уже чекає на мене біля Малого Шатле.

Супутник нічого не відповів. Відтоді як вони йшли пліч-о-пліч, він не зронив жодного слова. Феб зупинився перед низькими дверима й гучно постукав. Крізь щілини у дверях пробилося світло.

— Хто там? — прокричав беззубий голос.

— Побий тебе сила божа! Голова Божа! Залий тебе божа кров! — відказав капітан.

Двері вмить відчинилися, і перед тими, хто прийшов, постали стара жінка та стара лампа, які обидві сильно тремтіли. Стара була згорблена вдвоє, одягнена в лахміття, з трясучою головою та маленькими, наче проколотими оченятами. Голову її покривала якась ганчірка, а шкіра повсюди — на руках, обличчі й шиї — була посипана зморшками; її губи западали за ясна, а довкола рота стирчали пучки сивого волосся, що надавало їй мавпячого вигляду якоїсь кішки. Зсередини це кубло було не менш занедбаним, ніж вона сама. Навколо виднілися крейдяні стіни, чорні балки на стелі, напівзруйнований камін, павутиння по всіх кутках, а посеред кімнати — розхитане збіговисько кульгавих столів та табуретів; у попелі порпалася брудна дитина, а в глибині височіли сходи, точніше дерев’яна драбина, яка вела до люка в стелі.

Переступаючи поріг цього лігва, таємничий супутник Феба підтягнув плащ до самих очей. Тим часом капітан, продовжуючи лаятися, наче сарацин, поспішив, як каже наш незрівнянний Реньє, «змусити сонце заблищати в екю».

— Кімнату святої Марти, — кинув він.

Стара обізвала його «вашою милістю» і сховала екю в шухляду. Це була та сама монета, яку чоловік у чорному плащі дав Фебу. Коли вона повернулася спиною, кудлатий і обірваний хлопчисько, що грався в попелі, спритно підкрався до шухляди, забрав звідти екю, а натомість поклав сухий листок, який він відірвав від в’язанки дров.

Стара зробила знак двом «вельможним панам», як вона їх назвала, йти за нею, і першою полізла по драбині вгору. Діставшись верхнього поверху, вона поставила лампу на скриню, а Феб, як заправський завсідник цього дому, відчинив двері, що вели в темну комірчину.

— Заходьте сюди, мій дорогий, — сказав він своєму супутникові.

Чоловік у плащі послухався, не промовивши ні слова. Двері за ним зачинилися. Він почув, як Феб засунув клямку, а за мить разом зі старою спустився сходами вниз. Світло зникло.

VIII. КОРИСТЬ ВІД ВІКОН, ЩО ВИХОДЯТЬ НА РІЧКУ

Клод Фролло (бо ми припускаємо, що читач, кмітливіший за Феба, одразу впізнав у цьому привидові архідиякона) — Клод Фролло кілька хвилин блукав навпомацки в темній комірчині, де капітан зачинив його на засув. Це був один із тих закапелків, які архітектори іноді залишають на місці з’єднання даху та опорної стіни. У вертикальному розрізі це кубло, як так влучно охрестив його Феб, мало б вигляд трикутника. До того ж тут не було ні вікна, ні люка, а похила площина даху не дозволяла випрямитися на повний зріст. Тому Клод сів навпочіпки в пилюці та шматках сміття, що кришилися під ним. Голова його палала. Нишпорячи довкола себе руками, він знайшов на підлозі уламок розбитого скла, притис його до чола, і ця прохолода трохи полегшила його стан.

Що відбувалося в цю мить у темній душі архідиякона? Це могли знати лише він та сам Бог.

У якому фатальному порядку розставляв він у своїх думках Есмеральду, Феба, Жака Шармолю, свого так гаряче любленого молодшого брата, покинутого ним у багнюці, свою сутану архідиякона, а може, і про власне добре ім’я, яким він ризикував, перебуваючи у старої звідниці Фалурдель, і взагалі, усі картини й події цього дня? Я не міг би сказати. Але безперечно одне: у його свідомості ці думки спліталися в моторошне гроно.

Він чекав уже чверть години; йому здавалося, ніби він постарів на ціле століття. Раптом він почув, як зарипіли сходинки дерев’яної драбини. Хтось піднімався. Люк знову відчинився, знову з’явилося світло. У трухлявих дверях його комірчини була досить широка щілина, і він припав до неї обличчям. Таким чином він міг бачити все, що відбувалося в сусідній кімнаті. Спочатку з люка з’явилася стара з котячим обличчям із лампою в руці, потім Феб, який підкручував вуса, а за ними й третя особа — ця чарівна й граційна постать, Есмеральда. Священник побачив, як вона постала з-під землі, наче сліпуче видіння. Клод затремтів, туман застелив йому очі, артерії потужно забилися, усе загуло й закрутилося довкола нього. Він більше нічого не бачив і не чув.

Коли він прийшов до тями, Феб і Есмеральда залишилися самі; вони сиділи на дерев’яній скрині поруч із лампою, яка вихоплювала для очей архідиякона ці дві молоді постаті та вбоге ліжко в глибині горища.

Поруч із ліжком було вікно, чия шибка, розтрощена, наче павутиння під дощем, пропускала крізь свої розірвані чарунки клапоть неба та місяць, який укладався вдалині на пухову перину м’яких хмарин.

Дівчина була зачервоніла, збентежена, вона вся тріпотіла. Її довгі опущені вії кидали тінь на пурпурові щоки. Офіцер, на якого вона не наважувалася підвести очей, аж сяв. Машинально, з чарівною ніяковістю, вона виводила кінчиком пальця на лаві якісь уривчасті лінії й дивилася на свій палець. Ніг її не було видно, до них тулилася маленька кізка.

Капітан був одягнений вельми хвацько; на комірі та на обшлагах у нього красувалися пучки вигадливих стрічок і тасьми — великий шик на той час.

Дом Клод не без зусиль розрізняв те, про що вони розмовляли, крізь гул крові, яка вирувала в його скронях.

(Досить банальна річ — любовні теревені. Це вічне «я вас кохаю». Вельми гола й прісна музична фраза для сторонніх слухачів, якщо вона не прикрашена якимись фіоритурами. Але Клод слухав зовсім не як сторонній).

— О! — мовила дівчина, не підводячи очей. — Не зневажайте мене, пане Фебе. Я відчуваю, що чиню зле.

— Зневажати вас, красуне! — відповів офіцер із виглядом вищої та вишуканої галантності. — Зневажати вас, їй-богу! Та за що ж?

— За те, що пішла за вами.

— Щодо цього, красуне моя, ми не зовсім одне одного розуміємо. Я мав би не зневажати вас, а ненавидіти.

Дівчина злякано подивилася на нього: — Ненавидіти! Що ж я такого зробила?

— За те, що змусили себе так довго вмовляти.

— На жаль! — мовила вона. — Це тому, що я порушую обітницю… Я ніколи не знайду своїх батьків… амулет утратить свою силу. Але яке це має значення? Навіщо мені батько й мати тепер?

Говорячи це, вона вп’ялася в капітана своїми великими чорними очима, що сяяли від радості й ніжності.

— Чорт мене забирай, якщо я хоч щось розумію! — вигукнув Феб.

Есмеральда на мить замовкла, потім сльоза викотилася з її очей, зітхання зірвалося з губ, і вона промовила:

— О, пане мій, я кохаю вас.

Довкола дівчини віяв такий аромат цнотливості, така чарівність доброчесності, що Феб почувався поруч із нею не зовсім затишно. Проте ці слова додали йому сміливості.

— Ти кохаєш мене! — вигукнув він у захваті й обхопив рукою талію циганки. Він тільки й чекав на цю нагоду.

Священник бачив це і спробував кінчиком пальця гостроту кинджала, який тримав захованим на грудях.

— Фебе, — провадила далі циганка, обережно знімаючи зі свого пояса чіпкі руки капітана, — ви добрий, ви великодушний, ви прекрасний. Ви врятували мене, хоча я всього лише бідна дівчинка, ирота, яку підібрали цигани. Я вже давно мріяла про офіцера, який урятує мені життя. Саме про вас я мріяла ще до того, як пізнала вас, мій Фебе. Герой моїх мрій мав такий самий гарний мундир, як у вас, таку ж величну поставу, меча. Вас звати Феб — це прекрасне ім’я. Я люблю ваше ім’я, я люблю вашого меча. Витягніть же свого меча, Фебе, щоб я на нього подивилася.

— Дитя! — мовив капітан і, посміхаючись, оголив свою рапіру.

Циганка подивилася на руків’я, на лезо, з чарівною цікавістю оглянула вензель на гарді й поцілувала зброю, примовляючи:

— Ти шпага хороброї людини. Я кохаю твого хазяїна.

Феб знову скористався нагодою, щоб залишити на її чарівній шиї поцілунок, який змусив дівчину випрямитися, почервонівши, наче черешня. Священник від цього заскреготів зубами…

— Фебе, — знову заговорила циганка, — дозвольте мені сказати вам. Пройдіться-но трохи, щоб я побачила вас на повний зріст і почула, як дзвенять ваші шпори. Який же ви гарний!

Капітан підвівся, аби догодити їй, і з посмішкою задоволення пожурив її:
— Ну й дитина ж ви! До речі, красуне, а ви бачили мене в парадній куртці?

— На жаль, ні, — відповіла вона.
— Оце справді краса!

Феб знову сів поруч із нею, але значно ближче, ніж раніше.
— Послухайте, моя люба…

Циганка злегка поплескала його своєю гарненькою ручкою по губах із пустуванням, повним шаленства, грації та веселощів: — Ні, ні, я не буду вас слухати. Чи ви мене кохаєте? Я хочу, щоб ви сказали, чи ви мене кохаєте.

— Чи я тебе кохаю, ангеле мого життя! — вигукнув капітан, опускаючись на одне коліно. — Моє тіло, моя кров, моя душа — усе твоє, усе для тебе. Я кохаю тебе і нікого, крім тебе, ніколи не кохав.

Капітан так часто повторював цю фразу за подібних обставин, що випалив її на одному диханні, жодного разу не збившись. Почувши це пристрасне освідчення, циганка підвела погляд, сповнений ангельського щастя, до брудної стелі, що правила їм за небо.

— О! — прошепотіла вона. — Ось мить, коли варто було б померти!

Феб визнав «мить» слушною, щоб урвати новий поцілунок, який став черговою тортурою для нещасного архідиякона в його кутку.

— Померти! — вигукнув закоханий капітан. — Що це ви таке кажете, прекрасний ангеле? Зараз саме час жити, інакше Юпітер — просто паскудник! Померти на самому початку такої солодкої справи! Клянуся бичачими рогами, що за жарти! Зовсім ні. Послухайте, моя люба Сімілар… Есменарда… Пробачте, але у вас таке неймовірно бусурманське ім’я, що я ніяк не можу з ним упоратися. Воно, немов густий чагарник, у якому я постійно плутаюся.

— Боже мій, — мовила бідна дівчина, — а я ж вважала це ім’я гарним саме через його незвичайність! Але якщо воно вам не подобається, я згодна зватися Готон.

— О, не варто плакати через таку дрібницю, моя чарівна! До цього імені просто треба звикнути, от і все. Коли я вивчу його напам’ять, усе піде як по маслу. Послухайте ж, моя люба Сімілар, я обожнюю вас до нестями. Я кохаю вас так сильно, що це просто якесь диво. Я знаю одну дівчину, яка луснула б від люті…

Ревнива циганка перебила його:
— Кого саме?
— А яке нам до цього діло? — відказав Феб. — Ви мене кохаєте?
— О!… — промовила вона.

— Ну то й добре! Оце й усе. Ти побачиш, як я тебе теж кохаю. Нехай мене підніме на вила сам великий чорт Нептунус, якщо я не зроблю тебе найщасливішим створінням у світі! Ми знайдемо десь гарну маленьку квартирку. Я змушу своїх лучників марширувати під твоїми вікнами. Вони всі на конях і втирають носа людям капітана Міньйона. Там є і вульж’є, і арбалетники, і ручні кулевринники. Я поведу тебе на великі паризькі огляди в клуні Рюї. Це неймовірне видовище! Вісімдесят тисяч озброєних вояків; тридцять тисяч білих лат, курток чи бригантин; шістдесят сім цехових прапорів; стяги парламенту, рахункової палати, скарбниці генералів, монетного двору — одне слово, чортів почет! Я поведу тебе подивитися на левів у Королівському палаці, вони такі дикі звірі. Усі жінки це люблять.

Уже кілька хвилин дівчина, занурена у свої чарівні думки, мріяла під звуки його голосу, навіть не вслухаючись у зміст слів.

— О, ти будеш щаслива! — провадив далі капітан і водночас тихо розстебнув пояс циганки.

— Що це ви робите? — палко запитала вона. Ці «недозволені дії» вмить вирвали її з мрій.

— Нічого, — відповів Феб. — Я лише казав, що тобі доведеться покинути весь цей безглуздий вуличний одяг, коли ти будеш зі мною.

— Коли я буду з тобою, мій Фебе! — ніжно мовила дівчина. Вона знову замислилася й замовкла.

Капітан, підбадьорений її лагідністю, обняв її за талію, і вона не пручалася; тоді він заходився стиха шнурувати корсаж бідної дитини й так сильно розправив її шийну хустку, що священник, затамувавши подих, побачив, як із серпанку з’явилося прекрасне голе плече циганки — кругле й смагляве, наче місяць, що встає в тумані над обрієм.

Дівчина дозволяла Фебу робити все. Здавалося, вона цього й не помічала. Очі зухвалого капітана спалахнули.

Раптом вона повернулася до нього: — Фебе, — мовила вона з виразом безмежного кохання, — настав мене у своїй вірі.

— У моїй вірі! — вигукнув капітан, заливаючись реготом. — Мені наставляти тебе в моїй вірі! Хай йому грець! Навіщо тобі здалася моя віра?

— Щоб нам повінчатися, — відповіла вона.

Обличчя капітана набуло змішаного виразу подиву, зневаги, безтурботності та розпусної пристрасті.

— А! Он воно що!— кинув він. —  А хіба ми збираємося вінчатися?

Циганка зблідла й сумно опустила голову на груди.

— Прекрасна моя кохана, — ніжно промовив Феб, — що це за дурниці? Велике діло — те одруження! Хіба люди кохають менше від того, що не побризкають латиною в лавці якогось священника?

Говорячи це своїм найсолодшим голосом, він присунувся впритул до циганки, його пестливі руки знову зайняли своє місце довкола цієї тонкої та гнучкої талії, погляд розгорявся дедалі дужче, і все свідчило про те, що пан Феб наближався до однієї з тих митей, коли навіть сам Юпітер робить стільки дурниць, що добрий Гомер змушений кликати на допомогу хмару.

Проте дом Клод бачив усе. Двері були зроблені з геть трухлявих бочкових клепок, які залишали між собою широкі щілини для його погляду хижого птаха. Цей смаглявий і широкоплечий священник, досі приречений на сувору цноту монастиря, здригався й кипів перед цією сценою кохання, ночі та хтивості. Молода й вродлива дівчина, яка так безладно віддавалася цьому палкому юнакові, змушувала розплавлений свинець текти по його жилах. У ньому відбувалися якісь неймовірні порухи. Його погляд із похітливою заздрістю пірнав під кожну розстебнуту шпильку. Хто б міг побачити в цю мить обличчя нещасного, притиснуте до трухлявих дощок, подумав би, що бачить морду тигра, який із глибини клітки спостерігає за шакалом, що шматує газель. Його зіниця палала, наче свічка крізь щілини дверей.

Раптом Феб швидким рухом зірвав хустку з шиї циганки. Бідна дитина, яка досі залишалася блідою та замріяною, стрепенулася, наче зі сну. Вона різко відсахнулася від настирливого офіцера і, кинувши погляд на свої голі груди та плечі, почервоніла, збентежена й німа від сорому, схрестила свої прекрасні руки на грудях, щоб сховати їх. Якби не палахкотіння на її щоках, то, дивлячись на неї — таку мовчазну й нерухому, — можна було б подумати, що це статуя сором’язливості. Очі її залишалися опущеними.

Проте жест капітана оголив таємничий амулет, який вона носила на шиї.

— Що це таке? — запитав він, хапаючись за цей привід, щоб знову наблизитися до красуні, яку він щойно налякав.

— Не чіпайте його! — палко відповіла вона. — Це мій охоронець. Саме він допоможе мені знайти мою родину, якщо я залишуся цього гідною. О, облиште мене, пане капітане! Мамо! Моя бідна мамо! Мамо, де ти? На допомогу! Змилуйтеся, пане Фебе! Поверніть мені мою хустку!

Феб відступив і промовив холодним тоном:

— О, панночко! Тепер я добре бачу, що ви мене не кохаєте!

— Я не кохаю тебе! — вигукнула бідна нещасна дитина й тієї ж миті припала до капітана, змусивши його сісти поруч із собою. — Я не кохаю тебе, мій Фебе! Що ти таке кажеш, жорстокий, щоб краяти мені серце? О, бери мене, бери все! Роби зі мною, що хочеш. Я твоя. Яке мені діло до амулета! Яке мені діло до матері! Це ти — моя мати, бо я тебе кохаю! Фебе, мій коханий Фебе, ти бачиш мене? Це я, подивися на мене. Це та мала, яку ти ласкаво не відштовхуєш, яка сама, сама прийшла тебе шукати. Моя душа, моє життя, моє тіло, уся я — це річ, яка належить вам, мій капітане. Ну то й ні! Не будемо одружуватися, якщо це тебе обтяжує. І взагалі, що я таке? Вбога дівчина з вулиці, тоді як ти, мій Фебе — шляхтич. Та й справді, яка дурниця — танцівниця виходить заміж за офіцера! Я була божевільною. Ні, Фебе, ні, я буду твоєю коханкою, твоєю забавкою, твоєю втіхою, коли ти захочеш, дівчиною, яка належатиме тобі, — я створена лише для цього; зганьблена, зневажена, безчесна, але яке це має значення! Аби лиш кохана. Я буду найгордішою і найщасливішою з жінок. А коли я стану старою чи бридкою, Фебе, коли я вже не буду годитися для того, щоб ти мене кохав, пане мій, ти дозволиш мені просто служити тобі. Інші вишиватимуть тобі шарфи, а я, твоя служниця, дбатиму про них. Ти дозволиш мені чистити твої шпори, щіткувати твій каптан, витирати пил із твоїх чобіт для верхової їзди. Правда ж, мій Фебе, ти матимеш таке милосердя? А поки що — бери мене! Ось, Фебе, усе це належить тобі, тільки кохай мене! Нам, циганкам, більше нічого й не треба — лише свобода та кохання.

Говорячи це, вона обвила руками шию офіцера, благально дивилася на нього знизу вгору і чарівно посміхалася крізь сльози; її тендітні груди тулилися до суконного каптана та жорсткого гаптування. Вона вигинала на його колінах своє прекрасне напівголе тіло. Сп’янілий капітан притис свої палкі губи до цих прекрасних смаглявих плечей. Дівчина, закинувши голову назад і вп’явшись поглядом у стелю, уся тремтіла й тріпотіла під цим поцілунком.

Раптом над головою Феба вона побачила іншу голову — бліде, зелене, зведене судомою обличчя з поглядом проклятого. Поруч із цим обличчям виднілася рука, що стискала кинджал. Це були обличчя та рука священника. Він виламав двері й стояв прямо там. Феб не міг його бачити. Дівчина завмерла — заціпеніла, німа під цим жахливим видінням, наче голубка, яка підвела голову в ту мить, коли шуліка заглядає в її гніздо своїми круглими очима.

Вона не змогла навіть крикнути. Вона побачила, як кинджал опустився на Феба і знову піднявся, уже задимлений кров’ю. — Прокляття! — вигукнув капітан і впав.

Вона знепритомніла.

У ту мить, коли її очі заплющувалися, а всі почуття згасали, їй здалося, ніби до її губ притислося щось вогненне — поцілунок, палкіший за розпечене залізо ката.

Коли вона прийшла до тями, її оточували солдати нічної варти, капітана виносили геть, усього залитого кров’ю, священник зник, а вікно в глибині кімнати, що виходило на річку, було розчинене навстіж. Із підлоги піднімали плащ, який, як припускали, належав офіцерові, і довкола себе вона чула слова: — Це відьма заколола капітана.