«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» читати онлайн українською мовою повну версію книги Віктора Гюго, що є історичним романом.

«Собор Паризької Богоматері» читати онлайн

Кілька років тому, оглядаючи, а точніше сказати — нишпорячи в соборі Собор Паризької Богоматері, автор цієї книги знайшов у темному закутку однієї з веж слово, вирізьблене рукою на кам’яній стіні:

«ΑΝΑΓΚΗ»

Ці грецькі літери, почорнілі від часу й досить глибоко врізані в камінь, із рисами, властивими готичному письму, що збереглися в їхніх обрисах і нахилі, ніби свідчили про те, що їх залишила рука людини Середньовіччя. Особливо ж автора вразив похмурий і фатальний зміст цього слова.
Він замислився. Він намагався вгадати, яка стражденна душа не захотіла покинути цей світ, не залишивши на чолі старовинного храму цього тавра злочину чи нещастя.
Згодом стіну або побілили, або зіскребли (вже не пам’ятаю, що саме сталося), і напис зник. Адже саме так уже майже двісті років поводяться з дивовижними середньовічними храмами. Їх калічать звідусіль — і зсередини, і зовні. Священник замальовує їх вапном, архітектор зіскрібає, а потім приходить народ і руйнує.
Тож нині від таємничого слова, вирізьбленого в похмурій вежі Собору Паризької Богоматері, не залишилося нічого, окрім крихкого спогаду, який зберігає для нього автор цієї книги. Не залишилося й сліду від невідомої долі, яку це слово так сумно й виразно втілювало. Людина, що вирізьбила його на стіні, зникла серед поколінь багато століть тому; слово своєю чергою зникло зі стіни храму; можливо, незабаром і сам храм зникне з лиця землі.

Саме з цього слова й народилася ця книга.
Лютий 1831 року

«Ἀνάγκη (Ананке) у давньогрецькій мові означає «фатум», «неминучість», «невідворотна доля», «необхідність». Саме це слово стало поштовхом до написання роману Собор Паризької Богоматері.»

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ПЕРША

І. ВЕЛИКИЙ ЗАЛ

Минуло нині триста сорок вісім років, шість місяців і дев’ятнадцять днів відтоді, як парижани прокинулися від громового передзвону всіх дзвонів, що на повен голос линули в потрійних мурах Сіте, Університету й Міста.

І все ж таки день той — 6 січня 1482 року — не зберігся в пам’яті історії. Не сталося тоді нічого визначного, що могло б від самого ранку так стривожити дзвони й добрих міщан Парижа. То не був напад пікардійців чи бургундців; не несли в урочистій процесії священних реліквій; не спалахнув студентський бунт у виноградниках Лааса; не в’їжджав до міста наш грізний володар, король; і навіть не було тієї гарної шибениці, де Правосуддя Парижа часом вішало злодіїв і злодійок. Не було це й прибуттям чергового пишного посольства, що так часто траплялося у п’ятнадцятому столітті.

Лише два дні минуло відтоді, як до Парижа урочисто в’їхала остання така процесія — посли Фландрії, що мали укласти шлюб між дофіном і Маргаритою Фландрською. На превелике невдоволення кардинала Бурбона, якому, догоджаючи королю, довелося чемно вітати цю грубувату юрбу фламандських бургомістрів і частувати їх у своєму Бурбонському палаці вельми гарною мораліте, соті й фарсом, тоді як рясний дощ заливав біля порога його розкішні гобелени.

Але шостого січня те, що хвилювало весь люд Парижа, як каже Жан де Труа, було подвійне свято, здавна поєднане одним днем: Богоявлення і Свято Блазнів.

Того дня на Гревській площі мали палати святкові вогнища; біля Бракської каплиці — встановлювати травневе дерево; а в Палаці Правосуддя — грати містерію. Напередодні це було оголошено на всіх перехрестях сурмами людей пана прево, вбраних у гарні фіалкові камзоли з великими білими хрестами на грудях.

Тож із самого ранку звідусіль рушили натовпи міщан і міщанок, позачинявши домівки й крамниці, до одного з трьох призначених місць. Кожен уже обрав собі розвагу: хто — вогнище, хто — травневе дерево, хто — містерію.

І треба сказати на честь стародавнього здорового глузду паризьких ротозеїв, що більша частина юрби прямувала або до вогнища, якраз доречного для зимової пори, або до містерії, яку мали ставити у великій залі Палацу — теплій і добре закритій. А бідне травневе дерево, ще майже без цвіту, лишили тремтіти на самоті під січневим небом на цвинтарі біля Бракської каплиці.

Особливо люд стікався до Палацу Правосуддя, бо було відомо, що фламандські посли, які прибули напередодні, мають бути присутніми і на виставі містерії, і на виборах папи блазнів, що також мали відбутися у Великій залі.

Та не так легко було того дня проникнути до тієї Великої зали, що тоді славилася найбільшим критим приміщенням у світі. Палацова площа, вщерть заповнена людом, відкривалася для тих, хто дивився з вікон, мов бурхливе море. Із п’яти чи шести вулиць, немов річки, безупинно вливалися нові людські потоки.

Хвилі цього натовпу, щомиті густішаючи, розбивалися об роги будинків, що врізалися в площу, немов миси в нерівне морське узбережжя. Посеред високого готичного фасаду Палацу великий схід, по якому без упину текли два людські потоки — вгору й униз, зливаючись і розбиваючись на середньому майданчику, а далі розливаючись широкими хвилями по бічних схилах, — той великий схід, кажу я, безперестанку стікав на площу, мов водоспад у озеро.

Крики, сміх, тупіт тисяч ніг здіймали глухий гомін і нестерпний шум. Час від часу цей гомін подвоювався: потік, що гнав усю юрбу до великого сходу, раптом відступав, збурювався, крутився вихором. То якийсь лучник штовхався плечем або кінь сержанта прево брикав, відновлюючи лад — дивовижна традиція, що перейшла від прево до конетаблів, від конетаблів до маршальської варти, а від неї — до нашої паризької жандармерії.

У дверях, у вікнах, у слухових віконцях мансард і просто на дахах кишіли тисячі добрих бюргерських облич — спокійних, чесних, які розглядали то палац, то тлум, і більшого не просили. Адже в Парижі чимало людей вдовольняється вже самим видовищем глядачів; для нас-бо вже й звичайна стіна, за якою щось коїться, є річчю вельми цікавою.

Якби нам, людям 1830 року, було дано подумки змішатися з цими парижанами п’ятнадцятого століття й увійти разом із ними — під штовханину, стусани й лікті — до цієї велетенської зали Палацу, яка здавалася такою тісною 6 січня 1482 року, це видовище не лишилося б без інтересу й чарівності. Навколо нас були б речі настільки старі, що видалися б нам абсолютно новими.

Якщо читач не проти, ми спробуємо відтворити в уяві те враження, яке він відчув би разом із нами, переступаючи поріг цієї Великої зали посеред галасливого натовпу, вбраного в сурко, укеттони та котт-гарді.

Сурко (surcot) — верхній парадний одяг, часто без рукавів.
Укеттон / Жупон (hoqueton) — короткий чоловічий верхній одяг, спочатку підсердачний, згодом елемент міського костюма.
Котт-гарді (cotte-hardie) — щільне обтисле верхнє плаття з вузькими рукавами, яке носили і чоловіки, і жінки.

І перш за все — гомін у вухах, мерехтіння в очах. Над нашими головами — подвійне стрілчасте склепіння, обшите дерев’яним різьбленням, пофарбоване в лазур і всіяне золотими королівськими ліліями; під нашими ногами — шахівниця підлоги з чорного та білого мармуру. За кілька кроків від нас — величезний стовп, далі ще один, і ще; загалом сім стовпів уздовж зали, які підтримували якраз посередині її ширини п’яти арок подвійного склепіння. Навколо перших чотирьох стовпів — купецькі лавки, що геть усе сяють склом та мішурою; навколо трьох останніх — дубові лави, стерті й відполіровані панталонами позивачів та мантіями прокурорів. Довкола всієї зали, вздовж високої стіни, між дверима, між вікнами, між стовпами — нескінченний ряд статуй усіх французьких королів, починаючи від Фарамонда: тут і ліниві королі з опущеними руками та долі зведеними очима; і королі доблесні, воїни, що сміливо здіймали голову й руки до неба. Далі, у довгих стрілчастих вікнах — тисячобарвні вітражі; біля широких виходів із зали — розкішні, тонко різьблені двері. І все це разом: склепіння, стовпи, стіни, одвірки, обшивка, двері, статуї — було зверху донизу покрите пишним синьо-золотим розписом. На той час, коли ми його споглядаємо, він уже трохи потьмянів, а в літо Господнє 1549-те, коли дю Брель усе ще захоплювався ним за традицією, цей розпис майже повністю зник під пилом та павутинням.

Уявіть тепер собі цю велетенську довгасту залу, залиту блідим світлом січневого дня, яку затопив строкатий і галасливий натовп, що пливе вздовж стін і вирує навколо семи стовпів, — і ви вже матимете смутне уявлення про загальну картину, цікаві деталі якої ми зараз спробуємо змалювати детальніше.

Цілком певно, що якби Равальяк не зарізав Генріха IV, папери у справі Равальяка не лежали б в архіві Судового палацу; не було б і спільників, зацікавлених у тому, щоб ці папери зникли; а отже, не знайшлося б і паліїв, змушених за шлюбом кращого засобу спалити весь архів, аби знищити документи, і спалити весь Судовий палац, аби знищити архів; і, як наслідок, не було б пожежі 1618 року. Старий Палац стояв би й досі зі своєю старою Великою залою, і я міг би сказати читачеві: «Підіть подивіться на неї». Таким чином, ми обоє були б позбавлені клопоту: я — писати, а він — читати цей сякий-такий опис. Це доводить одну свіжу істину: великі події мають непередбачувані наслідки.

Щоправда, цілком можливо, по-перше, що у Равальяка взагалі не було спільників, а по-друге, що його спільники, якщо вони раптом і були, не мали жодного стосунку до пожежі 1618 року. Цьому є два інших вельми правдоподібних пояснення. По-перше, величезна вогняна зірка, завширшки у фут і заввишки в лікоть, яка, як усім відомо, упала з неба просто на Палац 7 березня після опівночі. По-друге — чотиривірш Теофіля:

Оце так витівка дурна!
Коли в Парижі пані Правосуддя,
Прянощів об’ївшись до безтями,
Палац увесь спалила дотла.

Ось очищений від русизмів і стилістично природніший варіант:

Хай там як тлумачать те потрійне — політичне, матеріальне й поетичне — пояснення пожежі Судового палацу 1618 року, незаперечним, на жаль, лишається сам факт пожежі. Сьогодні, через цю катастрофу, а ще більше через численні подальші перебудови, які довершили те, що не докінчив вогонь, від тієї першої оселі французьких королів, старшого брата Лувру, залишилося вкрай мало. Він був уже таким давнім за часів Philip IV of France, що в ньому шукали сліди величних споруд, зведених королем Робертом і описаних Helgaud of Fleury. Майже все зникло.

Де тепер та канцелярія, де святий Louis IX of France сповнив свій шлюб? Де той сад, у якому він вершив суд, «вбраний у котту з камлоту, сурко з тиретени без рукавів і чорний сандаловий плащ, розпростертий на килимах поруч із Jean de Joinville»? Де покої імператора Sigismund, Holy Roman Emperor? Покої Charles IV of France? John of England? Де сходи, з яких Charles VI of France проголосив свій едикт про помилування? Де та мармурова плита, на якій Марсель на очах у дофіна зарізав Робера де Клермона та маршала Шампані? Де та брама, біля якої було розірвано булли антипапи Benedict XIII і звідки рушили назад ті, хто їх приніс, переодягнені на глум у ковпаки й мітри, звершуючи прилюдне покаяння по всьому Парижу?

А Велика зала — з її золотом, лазур’ю, стрілчастими склепіннями, статуями й стовпами, з її велетенським склепом, увесь мерехтливий від різьблення? А Золота палата? А кам’яний лев біля дверей — із похиленою головою й хвостом, затиснутим між лапами, як леви при троні Соломона, у тій смиренній поставі, що личить силі перед правосуддям? А ті прекрасні двері? Ті дивовижні вітражі? А коване залізо, чиє тонке мереживо змусило б самого Біскорнета втратити віру у власне ремесло? А вишукане різьблення Дю Ансі?..

Що зробив час, що вчинили люди з усіма цими дивами? І що дали нам натомість за всю цю галльську історію, за все це готичне мистецтво? Важкі, приплескані арки пана де Бросса, незграбного зодчого порталу Сен-Жерве, — ось і все мистецтво. А від історії нам лишилися тільки говіркі спогади товстого стовпа, що й досі гуде від пліток усіляких Патру.

Це мізерно мало.
Тож повернімося до справжньої Великої зали справжнього старого Палацу.

Обидва кінці цього велетенського чотирикутника були зайняті: один — знаменитим мармуровим столом, таким довгим, широким і товстим, що, як свідчать старовинні поземельні книги в стилі, який міг би збудити апетит самого Gargantua, ніколи ще не добували в світі подібної брили мармуру; другий — каплицею, де Louis XI of France звелів висікти себе навколішках перед Дівою Марією й наказав перенести туди — не зважаючи на дві порожні ніші, що лишилися в ряду королівських статуй, — постаті Charlemagne та святого Louis IX of France, бо вважав, що ці два святі, як колишні королі Франції, мають велику вагу на небесах.

Ця каплиця, ще зовсім нова, збудована лише шість років тому, була цілком витримана в тому чарівному стилі витонченої архітектури, дивовижного різьблення й глибокого карбування, що знаменував у нас захід готичної доби й простягнувся аж до середини шістнадцятого століття в казкових примхах Відродження. Маленька ажурна розета над порталом була справжнім шедевром легкості й грації; здавалося, то сяяла зірка, виткана з мережива.

Посеред зали, якраз навпроти головних дверей, біля самої стіни височіли влаштовані для фламандських послів та інших поважних гостей підмостки, оббиті золотою парчею. Для них зробили навіть окремий хід, переобладнавши під двері одне з вікон коридору Золотої палати.

Саме на мармуровому столі, за звичаєм, мали грати містерію. Його підготували до цього ще зранку: на розкішній мармуровій стільниці, геть порепаній від підборів судових писців, спорудили досить високий дерев’яний каркас. Його верхній настил, відкритий для очей усієї зали, правив за сцену, а нутрощі, завішені гобеленами, мали слугувати акторам за вбиральню. Драбина, яку без жодних хитрощів приставили просто ззовні, сполучала сцену з цією вбиральнею; її крутими щаблями актори змушені були і підніматися, і спускатися. Будь-який, навіть найнесподіваніший персонаж, кожен поворот сюжету чи раптовий сценічний ефект неминуче з’являлися саме цією драбиною. Наївне та шановане дитинство мистецтва й театральних механізмів!

Чотири судові пристави, чиїм обов’язком було пильнувати народні розваги як у дні свят, так і в дні страт, стояли на чатах біля чотирьох кутів мармурового столу.

Вистава мала розпочатися лише тоді, коли великий годинник Палацу проб’є полудень. Як для театрального видовища це було, звісно, запізно, проте довелося підлаштовуватися під розклад послів.