«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ЧЕТВЕРТА

І. ДОБРІ ДУШІ

Шістнадцять років до подій, про які йдеться в цій історії, одного ясного недільного ранку, на провідному тижні, після меси в соборі Паризької Богоматері залишили живу істоту. Її поклали на дерев’яне ліжечко, міцно вмуроване в бруківку перед храмом ліворуч, навпроти величезного образу святого Христофора. Колись, із 1413 року, на цей образ, стоячи навколішки, дивилася кам’яна постать месира Антуана дез Ессара, лицаря. Згодом знесли і статую, і самого святого. Саме на цьому ліжечку за давнім звичаєм виставляли знайдених дітей, віддаючи їх на милосердя людей. Кожен, хто бажав, міг узяти дитину до себе. Перед ліжечком стояла мідна чаша для пожертв.

Та жива істота, що лежала того ранку провідної неділі 1467 року, викликала надзвичайну цікавість у численного натовпу, який зібрався довкола. Більшість присутніх становили жінки, переважно літнього віку.

У першому ряду, найближче схилившись над ліжечком, стояли четверо жінок. За їхніми сірими каптурами й довгими шатами можна було здогадатися, що вони належать до якоїсь побожної братії. Не бачу жодної причини, чому історія не повинна зберегти для нащадків імена цих поважних та доброчесних пань. Це були Аньєс ла Ерм, Жеанна де ла Тарм, Генрієтта ла Ґотьєр і Ґошер ла Віолетт. Усі четверо — вдови, усі четверо — побожні сестри каплиці Святого Етьєна-Одрі. З дозволу своєї настоятельки й відповідно до статуту П’єра д’Айї вони залишили свій притулок, щоб прийти послухати недільну проповідь.

Та хоч добродійки сумлінно виконували статут П’єра д’Айї, вони з превеликим задоволенням порушували приписи Мішеля де Браша й кардинала Пізанського, які надто вже суворо наказували їм мовчати.

— Що це таке, сестро? — запитала Аньєс у Ґошер, вдивляючись у маленьку істоту, що лежала на дерев’яному ліжечку, жалібно верещала й корчилася від страху під пильними поглядами натовпу.

— Що ж це коїться на світі? — озвалася Жеанна. — Невже тепер діти народжуються ось такими?

— Я не дуже тямлюся на дітях, — відповіла Аньєс, — але, мабуть, уже сам погляд на це створіння — гріх.

— Це не дитина, Аньєс.

— Це якесь недороблене мавпеня, — зауважила Ґошер.

— Ні, це знамення, — заперечила Генрієтта ла Ґотьєр.

— Якщо так, — мовила Аньєс, — то це вже третє диво від Летарної неділі. Минуло ж усього кілька днів відтоді, як ми стали свідками чуда з насмішником над прочанами, якого Божа Мати з Обервільє покарала за блюзнірство. То було друге диво цього місяця.

— Це справжнє страховисько, а не підкинута дитина, — не вгавала Жеанна.

— Репетує так, що й церковного співця оглушить, — додала Ґошер. — Та замовкни вже, малий горлань!

— Подумати тільки, що архієпископ Реймський прислав таку потвору архієпископові Паризькому! — вигукнула Генрієтта ла Ґотьєр, склавши руки.

— Гадаю, — сказала Аньєс ла Ерм, — що це якась тварюка, звіреня, народжений від юдея й свині; словом, щось зовсім не християнське, що слід або втопити, або спалити.

— Сподіваюся принаймні, — підхопила ла Ґотьєр, — що ніхто не схоче взяти його до себе.

— Ой, Господи! — вигукнула Аньєс. — Бідолашні годувальниці, що живуть у притулку для знайдених дітей, унизу провулка біля річки, поруч із резиденцією преосвященного єпископа! А якщо їм принесуть цього маленького страховиська годувати грудьми? Та я радше дала б груди вампірові!

— Ох, яка ж ви наївна, люба ла Ерм! — озвалася Жеанна. — Невже не бачите, сестро, що цьому чудовиську щонайменше чотири роки? Йому  більше смакував би шматок печені, ніж ваша грудь.

І справді, це «маленьке страховисько» не було немовлям. (Важко й нам назвати його інакше.) Перед людьми лежала якась незграбна, кістлява й надзвичайно рухлива істота, загорнута в полотняний мішок із витканим гербом месира Ґійома Шартьє, тодішнього паризького єпископа. Назовні визирала лише голова. І ця голова була вкрай потворною. Видно було лише скуйовджений рудий чуб, одне око, рот і зуби. Око плакало, рот несамовито кричав, а зуби ніби тільки й чекали нагоди когось вкусити. Уся ця дивна істота безупинно шарпалася в мішку, чим викликала дедалі більше подиву серед натовпу, який щомиті зростав.

Повз проходила шляхетна й заможна пані Алоїза де Ґондолор’є. Вона тримала за руку вродливу дівчинку років шести, а від її золотого рогатого головного убору спадав довгий серпанок. Пані зупинилася біля ліжечка й хвилину дивилася на нещасне створіння. Тим часом її чарівна донька, Флер-де-Ліс де Ґондолор’є, одягнена в шовк і оксамит, тоненьким пальчиком повільно складала літери на незмінній табличці, прикріпленій до дерев’яного ліжечка: «Підкинуті діти».

— Справді, — промовила пані, гидливо відвертаючись, — я гадала, що тут залишають лише дітей.

Вона кинула до мідної чаші срібний флорин. Монета дзвінко вдарилася об купку дріб’язку й змусила доброчесних жінок із каплиці Святого Етьєна-Одрі захоплено розплющити очі.

Невдовзі повз них проходив поважний і вчений Робер Містріколь, королівський протонотарій. Під однією пахвою він ніс величезний місал, під другою — свою дружину, панну Ґійєметту ла Мересс, маючи таким чином поруч із собою одразу двох своїх наставників — духовного й земного.

— Підкинута дитина? — мовив він, уважно розглянувши істоту. — Та її, певно, знайшли на березі річки Флегетону!

— У неї лише одне око, — зауважила пані Ґійєметта. — А на місці другого якась бородавка.

— Це не бородавка, — поважно відповів пан Робер Містріколь. — Це яйце, у якому сидить інший такий самий демон. Той демон носить ще одне яйце, а в ньому — наступний чорт, і так без кінця.

— Звідки ви це знаєте? — запитала Ґійєметта ла Мересс.
— Знаю напевно, — урочисто відповів протонотарій.
— Пане протонотарію, — звернулася до нього Ґошер, — то що ви пророкуєте цьому так званому підкидькові?
— Якнайжахливіші нещастя, — відповів Містріколь.

— Ой лишенько! — вигукнула якась стара жінка серед слухачів. — І без того торік була страшна моровиця, а тепер ще й кажуть, що англійці збираються висадитися в Арфлері.

— Через це, мабуть, королева й не приїде до Парижа у вересні, — додала інша. — Торгівля й так ледве животіє.

— А я кажу, — вигукнула Жеанна де ла Тарм, — що для простого люду Парижа було б куди краще, якби цього маленького чаклуна поклали не на дерев’яне ліжечко, а на в’язку хмизу.

— Та ще й на добрячий, щоб гарно палав! — підхопила стара.

— Це було б найрозсудливіше, — поважно підтвердив Містріколь.

Уже кілька хвилин неподалік стояв молодий священник і мовчки слухав балачки побожних жінок та повчальні присуди протонотарія. Обличчя його було суворе, чоло — високе, а погляд — глибокий і проникливий. Не мовивши й слова, він розсунув натовп, уважно оглянув маленького «чаклуна» й простягнув до нього руку. І зробив це вчасно, бо побожні сестри вже мало не смакували подумки, як гарно палахкотітиме багаття.

— Я всиновлю цю дитину, — сказав священник.

Він загорнув її в свою сутану й поніс геть. Натовп проводжав його приголомшеними поглядами. За кілька хвилин священник зник за Червоною брамою, яка тоді сполучала собор із монастирським клуатром.

Коли перше здивування минуло, Жеанна де ла Тарм нахилилася до вуха Ґотьєр і тихо мовила:

— А я ж казала вам, сестро, що цей молодий священик, пан Клод Фролло, — чаклун (чорнокнижник).

II. КЛОД ФРОЛЛО

Насправді Клод Фролло не був пересічною людиною.

Він походив із родини середнього достатку, яку в зневажливій мові минулого століття називали то заможною буржуазією, то дрібним дворянством. Від братів Пакле ця родина успадкувала феод Тірешап, що перебував під зверхністю паризького єпископа. Ще в XIII столітті право володіння двадцятьма одним будинком стало предметом численних судових суперечок перед єпископським судом. Як власник цього володіння, Клод Фролло був одним із ста сорока одного феодалів, що мали право на стягнення орендної плати в Парижі та його передмістях. Довгий час його ім’я можна було побачити в цьому списку, між палацом Танкарвіль, що належав метру Франсуа Ле Ре, та Турським колежем, у картулярії, який зберігався в монастирі Сен-Мартен-де-Шан.

Із самого дитинства батьки призначили Клода для духовного сану. Читати його навчали латиною. Його виховували так, щоб він завжди ходив із опущеними очима й говорив тихим голосом. Ще хлопчиком батько віддав його до колежу Торші при Паризькому університеті. Там він і виріс серед місалів та латинських словників.

Це була сумна, серйозна й замислена дитина. Він навчався з дивовижною наполегливістю й усе схоплював надзвичайно швидко. Під час відпочинку майже не грався з іншими учнями, рідко брав участь у веселих витівках на вулиці Фуарр, не знав ані бійок, ані пустощів, що були звичними для студентського життя. Не мав він жодного стосунку й до заворушень 1463 року, які літописці поважно занесли до своїх хронік під назвою «Шостий заколот Університету». Майже ніколи не насміхався з бідних учнів колежу Монтегю через їхні короткі каптури, від яких походила їхня прізвиськова назва, або зі стипендіатів колежу Дорман через виголені тім’я та їхній триколірний верхній одяг із синьої, «лазурової та брунатної тканини», як сказано в грамоті кардинала Чотирьох Корон.

Натомість він був найстараннішим слухачем у великих і малих школах на вулиці Сен-Жан-де-Бове. Коли абат Сен-П’єр-де-Валь починав читати лекцію з канонічного права, першим учнем, якого він незмінно бачив біля кафедри, притулившись до колони школи Сен-Вандрежезіль, був Клод Фролло. Озброєний чорнильницею з рогу, він покусував гусяче перо, занотовував щось на своєму потертому коліні, а взимку раз у раз зігрівав подихом закоцюблі пальці. Так само щопонеділка, щойно відчинялися двері школи Шеф-Сен-Дені, доктор декретального права месир Мілес д’Ільє незмінно бачив, як першим, захеканий від поспіху, прибігав Клод Фролло.

Тож уже у шістнадцять років молодий учений міг би сперечатися з будь-яким Отцем Церкви про містичне богослов’я, з Отцями соборів — про канонічне право, а з докторами Сорбонни — про схоластичне богослов’я.

Опанувавши богослов’я, він із не меншою пристрастю поринув у вивчення канонічного права. Після «Книги сентенцій» він узявся за «Капітулярії Карла Великого». Його ненаситна жага до знань змушувала одну за одною поглинати збірки декреталій: Теодора, єпископа Іспали, Бурхарда, єпископа Вормса, Іво Шартрського; потім — «Декрет» Граціана, що замінив «Капітулярії» Карла Великого; далі — збірку папи Григорія IX; потім — послання Super specula папи Гонорія III.

Він досконало осягнув складну й бурхливу добу, коли в хаосі Середньовіччя поступово формувалися й боролися між собою цивільне та канонічне право, — добу, яку відкриває єпископ Теодор у 618 році, а завершує папа Григорій IX у 1227-му.

Засвоївши канонічне право, Клод узявся за медицину й сім вільних мистецтв. Він вивчав лікувальні трави, мистецтво приготування мазей, став знавцем гарячок, забоїв, ран і наривів. Лікар Жак д’Еспар визнав би його вправним терапевтом, а Рішар Еллен — чудовим хірургом. Не менш успішно він пройшов усі щаблі навчання з вільних мистецтв — від ліценціата до магістра й доктора. Він вивчав мови: латину, грецьку та давньоєврейську — потрійне святилище знань, до якого тоді наважувалися входити одиниці. Ним володіла справжня гарячка пізнання, невтримне прагнення накопичувати знання. До вісімнадцяти років він уже пройшов усі чотири університетські факультети. Здавалося, для цього юнака існувала лише одна мета життя — знання.

Приблизно в той час надзвичайно спекотне літо 1466 року спричинило страшну чуму, яка забрала понад сорок тисяч життів у паризькому віконтстві. Серед померлих, як зазначає Жан де Труа, був і «метр Арну, королівський астролог — чоловік добрий, мудрий і дотепний». Невдовзі університетом поширилася звістка, що вулиця Тірешап особливо постраждала від пошесті. Саме там, у центрі свого маєтку, мешкали батьки Клода. Стривожений юнак негайно поспішив до батьківського дому. Коли він переступив поріг, батько й мати вже добу були мертвими. Живим залишився лише його зовсім маленький братик, ще сповитий у пелюшки. Покинутий у колисці, він голосно плакав. Це було все, що лишилося Клодові від родини. Юнак мовчки взяв немовля на руки й вийшов із дому, глибоко замислений. Доти він жив лише наукою. Відтепер він починав жити справжнім життям.

Ця катастрофа стала переломним ударом у житті Клода. Сирота, старший у родині, її глава вже в дев’ятнадцять років, він раптом відчув, як його жорстоко вирвали зі шкільних мрій і кинули в сувору дійсність. Зворушений жалем, він усім серцем прив’язався до цієї дитини — свого брата. Дивне й водночас ніжне почуття для того, хто досі любив лише книжки.

Ця любов зростала в ньому незвичайно сильно. Для такої ще незайманої душі це було немов перше кохання. Від дитинства відірваний від батьків, яких майже не пам’ятав, замкнений, ніби за мурами, серед своїх книг, жадібний до знань, цілком поглинутий навчанням, досі він жив лише розумом, що ширився в науці, та уявою, що міцніла в літературі. Бідний школяр ще не встиг відчути, яке місце у ньому займає серце. І ось цей молодший брат, без батька й матері, ця мала дитина, яка зненацька впала йому просто в руки, зробила з нього зовсім іншу людину. Він зрозумів, що у світі є щось більше, ніж роздуми Сорбонни й вірші Гомера; що людині потрібна любов; що життя без ніжності й без кохання — це лише сухий, скрипучий і болісний механізм. Але він уявив собі — бо був у тому віці, коли одні ілюзії ще тільки змінюються іншими, — що кровна й родинна любов єдина справді необхідна, і що любові до маленького брата цілком вистачить, аби наповнити все життя.

Тож він віддався любові до малого Жеана з усією пристрастю своєї глибокої, палкої й зосередженої вдачі. Ця крихка, тендітна істота — гарна, білява, рожева, кучерява, цей сирота, що мав опору лише в іншому сироті, — зворушувала його до самого серця. І Клод, завжди серйозний мислитель, почав думати про Жеана з безмежним милосердям. Він дбав про нього, ніби про щось дуже ламке й безцінне. Він став дитині більше, ніж братом — став їй матір’ю.

Малий Жеан утратив матір ще тоді, коли смоктав її груди. Клод віддав його годувальниці. Окрім маєтку Тірешапп, у спадок від батька йому дістався ще й маєток Мулен, підвладний квадратній вежі Жантійї. То був млин на пагорбі, неподалік від замку Вінчестер (Бісетр). Там жила мірошничка, яка годувала власне гарне немовля; до того ж це було недалеко від Університету. Клод сам відніс туди маленького Жеана.

Відтоді, відчувши на собі тягар відповідальності, він став дивитися на життя надзвичайно серйозно. Думка про молодшого брата стала для нього не тільки розрадою, а й метою всіх його студій. Він вирішив цілковито присвятити себе майбутньому, за яке відповідав перед Богом, і не мати іншої дружини, іншої дитини, окрім щастя й добробуту свого брата. Тож він ще міцніше тримався свого духовного покликання. Його здібності, знання та становище безпосереднього васала паризького єпископа широко відчиняли перед ним двері церкви. У двадцять років, завдяки особливому дозволу Святого Престолу, він уже став священником і служив, як наймолодший із капеланів Собору Паризької Богоматері, біля вівтаря, який через пізню службу називали altare pigrorum — «вівтарем лінивців».

Там, ще глибше поринувши у свої улюблені книги, які полишав лише для того, щоб на годину навідатися до маєтку Мулен, він завдяки поєднанню знань і суворості — такому рідкісному в його віці — швидко здобув повагу й захоплення в монастирі. А з монастиря його слава вченого дійшла й до простого люду, де, як це часто бувало в ті часи, трохи обернулася на славу чаклуна.

Саме в ту мить, коли він повертався в провідну неділю після своєї «лінивої меси» біля вівтаря праворуч від хору, неподалік образу Діви Марії, його увагу привернув гурт старих жінок, які верескливо юрмилися біля ложа підкидьків.

Тоді він і підійшов до тієї нещасної маленької істоти, яку всі так ненавиділи й якій усі погрожували. Це горе, ця потворність, ця покинутість, думка про його молодшого брата, раптовий страшний образ, що якщо він помре, то й його дорогого Жеана можуть так само кинути на дошку для підкидьків, — усе це разом раптом стисло йому серце. Велика жалість піднялася в ньому, і він забрав дитину.

Коли він витягнув немовля з мішка, то справді побачив, що воно страшенно спотворене. У бідолашного малюка була бородавка на лівому оці, голова втягнута в плечі, вигнутий хребет, випнута грудна кістка, покручені ноги. Але він здавався живучим; і хоч неможливо було зрозуміти, якою мовою він белькотів, його крик свідчив про силу й здоров’я. Жалість Клода лише посилилася від цієї потворності; і він у серці поклявся виховати цю дитину заради любові до брата, щоб, які б помилки не вчинив колись малий Жеан, у нього перед Богом була ця милість, зроблена заради нього. Це був своєрідний вклад добрих справ на ім’я його молодшого брата; запас добрих учинків, який він хотів зібрати наперед, на той випадок, якщо одного дня малому бешкетникові забракне цієї єдиної монети, яку приймають на небесній заставі.

Він охрестив свого прийомного сина й назвав його Квазімодо — чи то бажаючи відзначити день, коли знайшов його, чи то прагнучи цим ім’ям підкреслити, наскільки ця бідна істота була незавершеною, недосконалою. І справді, одноокий, горбатий, кривоногий Квазімодо був радше лише подобою людини.

III. IMMANIS PECORIS CUSTOS, IMMANIOR IPSE
«Пастух дикого стада, ще дикіший за нього самого»

А тим часом у 1482 році Квазімодо уже виріс. Вже кілька років він був дзвонарем Собору Паризької Богоматері завдяки своєму прийомному батькові — Клоду Фролло, який став архідияконом Жозаським завдяки своєму сюзерену — Луї де Бомона, котрий, своєю чергою, став єпископом Парижа 1472 року після смерті Гійома Шартьє, завдяки своєму покровителеві — Олів’є ле Дену, королівського цирульника Людовіка XI, Божою ласкою.

Отже, Квазімодо був дзвонарем Нотр-Даму.

З часом між дзвонарем і собором виник якийсь дивний, глибокий зв’язок. Назавжди відрізаний від світу подвійною фатальністю — невідомим походженням і власною потворністю, ув’язнений ще змалку в цьому подвійному, нездоланному колі, бідолаха звик не бачити у світі нічого, крім священних мурів, які дали йому притулок під своєю тінню. Нотр-Дам ставав для нього поступово всім: спершу яйцем, потім гніздом, домом, батьківщиною і, зрештою, цілим всесвітом.

І справді, між цією істотою й цією будівлею існувала якась таємнича, прадавня гармонія. Коли він був ще зовсім малим і, звиваючись, повзав у темряві під її склепіннями, то з людським обличчям і звірячими кінцівками здавався природним плазуном цієї сирої й похмурої кам’яної підлоги, на яку тіні романських капітелей кидали стільки химерних обрисів.

Пізніше, коли він уперше машинально вчепився за мотузку вежі, повис на ній і розгойдав дзвін, це справило на Клода, його прийомного батька, таке враження, ніби дитина вперше заговорила.

Так, поволі, зростаючи разом із собором, живучи в ньому, сплячи в ньому, майже ніколи його не покидаючи й щомиті відчуваючи його таємничий вплив, він сам став схожим на нього, ніби вріс у нього, став його невіддільною частиною. Його виступи й вигини, якщо дозволено так сказати, збігалися з виступами й заглибинами самої споруди, і здавалося, що він не лише мешканець храму, а й його природне наповнення. Можна було б сказати, що він перейняв його форму так само, як равлик переймає форму своєї мушлі. Це була його домівка, його сховок, його оболонка. Між старим храмом і ним існувала така глибока інстинктивна спорідненість, стільки невидимих і матеріальних зв’язків, що він тримався за нього, мов черепаха за свій панцир. Шорсткий собор був його бронею.

Немає потреби застерігати читача не сприймати буквально ті образи, до яких ми тут вдаємося, щоб передати цей дивний, симетричний, безпосередній, майже єдиносутній союз людини й споруди. Так само зайве говорити, наскільки рідним став для нього весь собор за таке довге й тісне співжиття. Це житло належало йому. Не було там жодної глибини, куди б не проник Квазімодо, жодної висоти, якої б він не підкорив. Часто він підіймався фасадом угору, чіпляючись лише за нерівності кам’яного різьблення. Вежі, по зовнішніх стінах яких його нерідко бачили, як він повзав, мов ящірка по стрімкому мурі, — ці дві велетенські близнючки, такі високі, грізні й страшні, — не викликали в нього ані запаморочення, ані страху, ані слабкості. Коли дивилися, як легко вони піддаються його руці, як легко він на них дереться, можна було подумати, що він їх приручив. Завдяки постійним стрибкам, лазінню й іграм над безоднями цього гігантського собору він сам став трохи схожим і на мавпу, і на сарну — як те калабрійське дитя, що вчиться плавати раніше, ніж ходити, і ще змалку бавиться морем.

До того ж не лише тіло його ніби витесалося за подобою собору, а й душа. У якому стані була ця душа? Якого вигину вона набула, яку форму прийняла під цією скрученою оболонкою, в цьому дикому житті, — це важко визначити. Квазімодо народився кривим, горбатим і кульгавим. Лише з великими труднощами й великим терпінням Клод Фролло зміг навчити його говорити. Але над бідним знайдою тяжіла фатальність. Ставши дзвонарем Нотр-Даму в чотирнадцять років, він набув ще однієї вади, яка завершила його нещастя: дзвони розірвали йому слух, і він оглух. Єдині двері, які природа лишила йому широко відчиненими до світу, раптово й назавжди зачинилися.

І коли вони зачинилися, то відрізали останній промінь радості й світла, що ще проникав у душу Квазімодо. Його душа поринула в глибоку ніч. Смуток нещасного став невиліковним і повним, таким самим, як його потворність. Додаймо, що глухота зробила його майже німим. Щоб не бути посміховиськом для інших, відколи він усвідомив, що глухий, він добровільно прирік себе на мовчання, яке порушував хіба що на самоті. Він сам скував той язик, який Клод Фролло з таким трудом розв’язав. Через це, коли потреба змушувала його говорити, язик його був неповороткий, незграбний, наче двері з іржавими завісами.

І якщо б ми тепер спробували проникнути в душу Квазімодо крізь цю товсту й тверду оболонку; якщо б могли зазирнути в саму глибину цього недоладного єства; якби нам було дано зі смолоскипом освітити темряву за цими непрозорими органами, дослідити внутрішній морок цієї замкненої істоти, висвітлити його глухі закутки, безглузді тупики й раптом кинути яскраве світло на психіку, закуту в глибині цієї печери, — ми, без сумніву, побачили б там бідолашну душу в якійсь жалюгідній, зігнутій, виснаженій позі, подібну до тих в’язнів свинцевих камер Венеційської в’язниці Пйомбі, які старіли, згорбившись удвоє в кам’яній клітці, надто низькій і надто тісній для людського тіла.

Безсумнівно, дух хиріє в покаліченому тілі. Квазімодо ледве відчував, як усередині нього навпомацки ворушиться душа, схожа на нього самого. Враження від зовнішнього світу зазнавали дивного викривлення, перш ніж доходили до його думки. Його мозок був особливим середовищем: ідеї, проходячи крізь нього, виходили перекрученими. І роздуми, народжені з цього викривлення, неминуче ставали хибними й збоченими.

Звідси — тисячі оман зору, тисячі помилок судження, тисячі відхилень, у яких блукала його думка — то шалена, то безпорадна.

Першим наслідком цієї фатальної влаштованості було те, що він дивився на речі спотвореним поглядом. Майже нічого не сприймав безпосередньо. Зовнішній світ здавався йому набагато дальшим, ніж нам.

Другим наслідком його нещастя стало те, що воно зробило його жорстоким.

Він і справді був жорстокий, бо був дикий; а диким він був, бо був потворний. У його природі була своя логіка — така сама, як і в нашій.

Його сила, надзвичайно розвинена, лише ще більше підживлювала цю жорстокість. Malus puer robustus, — каже Томас Гоббс. (У перекладі з латини – «Злий, дужий хлопець»)

Втім, треба віддати йому належне: жорстокість, мабуть, не була вродженою. З перших своїх кроків серед людей він відчув, а згодом і побачив, що його висміюють, зневажають, відштовхують. Людська мова для нього завжди була або насмішкою, або прокляттям. Дорослішаючи, він знаходив довкола себе лише ненависть. І він прийняв її. Він перейняв загальну злобу. Він підняв ту саму зброю, якою поранили його самого.

Зрештою, він і сам неохоче повертав своє обличчя до людей. Йому вистачало його собору. Він був населений мармуровими постатями — королями, святими, єпископами, — які принаймні не реготали йому просто в лице, а дивилися на нього спокійно й доброзичливо. Інші статуї — чудовиська й демони — теж не відчували до нього ненависті. Вони були надто схожі на нього для цього. Радше вони насміхалися з інших людей. Святі були його друзями й благословляли його; чудовиська були його друзями й охороняли його. Тому він часто довіряв їм свої думки. Інколи годинами сидів навпочіпки перед якоюсь статуєю й мовчки розмовляв із нею. Якщо ж хтось раптом з’являвся, він тікав, мов закоханий, якого застали під серенадою.

І собор був для нього не лише товариством, а й усім світом, усією природою. Він не уявляв інших шпалер, окрім вітражів, що вічно квітнули; іншої тіні, окрім кам’яного листя, яке розквітало серед саксонських капітелей, обтяжене птахами; інших гір, окрім колосальних веж храму; іншого океану, окрім міста, що вирувало біля їх підніжжя.

Та найбільше в цій материнській будівлі він любив те, що будило його душу й змушувало розправляти її бідні крила, так жалюгідно згорнуті в його печері. Це були дзвони. Він любив їх, пестив, розмовляв із ними, розумів їх. Від дзвіночка на шпилі середохрестя до великого дзвона над порталом — усі вони були йому дорогі. Дзвіниця над середохрестям і дві вежі здавалися йому трьома велетенськими клітками, де жили птахи, вирощені ним самим, і співали тільки для нього. І все ж саме ці дзвони зробили його глухим. Але ж матері часто найбільше люблять ту дитину, яка завдала їм найбільше болю.

Щоправда, їхній голос був єдиним, який він іще міг чути. Саме тому найбільший дзвін був його улюбленцем. Серед цілої цієї родини гомінких дочок, що метушилися навколо нього у святкові дні, він любив її найбільше. Цей великий дзвін звався Марія. Вона жила сама у південній вежі разом із сестрою Жакліною — меншим дзвоном, замкненим у сусідній, меншій клітці. Жакліна була названа на честь дружини Жана де Монтаґю, який подарував її церкві, хоча це й не врятувало його від того, щоб згодом опинитися без голови на Монфоконській шибениці. У другій вежі було ще шість дзвонів, а ще шість найменших мешкали на дзвіниці над середохрестям разом із дерев’яним дзвоном, який били тільки раз на рік від полудня великого четверга до ранку великої суботи. Отже, у Квазімодо було п’ятнадцять дзвонів у його гаремі, але велика Марія була його улюбленицею.

Важко уявити собі його радість у дні великого передзвону. Щойно архідиякон Клод Фролло відпускав його зі словами: «— Іди!». Він злітав гвинтовими сходами дзвіниці швидше, ніж будь-хто інший спускався б ними вниз. Задиханий, він вривався до повітряної камери великого дзвона; якусь мить дивився на нього з благоговінням і любов’ю. Потім лагідно звертався до нього, гладив рукою, як гладять доброго коня перед довгим забігом. Він навіть жалів його за ту працю, яка чекала попереду. Після цих перших пестощів він гукав своїм помічникам, що стояли нижче у вежі, починати. Ті хапалися за канати, скрипів ворот, і велетенська металева чаша поволі починала рухатися. Квазімодо, тремтячи від збудження, стежив за нею поглядом.

Перший удар язика об бронзову стінку змушував здригатися дерев’яний каркас, на якому він стояв. Квазімодо здригався разом із дзвоном.

“Гей-га!” — вигукував він із безтямним сміхом.

Тим часом рух дзвона прискорювався, і що ширший кут він описував, то яскравішим, фосфоричним і палаючим ставав погляд Квазімодо.

І ось починався великий передзвін. Уся вежа тремтіла — балки, свинець, тесане каміння — усе ревіло водночас, від самих паль фундаменту до кам’яного мережива нагорі. Тоді Квазімодо кипів, мов хвиля піни; метався туди й сюди; тремтів разом із вежею з голови до ніг. Дзвін, розгнузданий і шалений, раз по раз обертав до стін вежі свою бронзову пащу, з якої виривався буревійний подих, чутний за кілька льє. Квазімодо ставав перед цією роззявленою пащею; присідав і знову випростовувався в такт розмаху дзвона; вдихав цей могутній подих, дивився то вниз, на площу, що кишіла за двісті футів унизу, то на величезний мідний язик, який щосекунди ревів йому просто у вухо. Це було єдине слово, яке він чув; єдиний звук, що порушував для нього вселенську тишу. Квазімодо купався в ньому, мов птах під сонцем.

І раптом шал дзвона передавався йому самому. Його погляд ставав моторошним; він чекав на дзвін, як павук чекає муху, й кидався на нього всім тілом. Повиснувши над прірвою, підхоплений страшним розмахом дзвона, він хапав бронзове чудовисько за вуха, стискав його колінами, пришпорював п’ятами й усією вагою свого тіла ще більше розпалював його шаленство. А тим часом вежа хиталася; він кричав і скреготів зубами; його руде волосся ставало дибки; груди гули, мов ковальські міхи; око сипало іскрами; а чудовисько-дзвін під ним іржало, задихаючись. І тоді це вже був не дзвін Собору Паризької Богоматері і не Квазімодо — це був сон, вихор, буря; запаморочення, що осідлало звук; дух, що вчепився у летючу спину; дивний кентавр — наполовину людина, наполовину дзвін; якийсь страхітливий Астольфо, якого несе гігантський гіпогриф із живої бронзи.

Присутність цієї дивовижної істоти розливала по всьому Собору Паризької Богоматері якийсь невловимий подих життя. Здавалося — принаймні так твердили забобони, що дедалі міцнішали в народі, — ніби від нього самого виходила таємнича сила, яка оживляла кожен камінь Нотр-Даму й змушувала тремтіти глибокі нутрощі стародавнього храму. Варто було лише знати, що він десь там, як уже здавалося, що тисячі статуй на галереях і порталах ворушаться й живуть.

І справді, собор під його рукою здавався покірною, слухняною істотою; він ніби чекав його волі, щоб піднести свій могутній голос; був просякнутий і сповнений Квазімодо, мов домашнім духом. Здавалося, саме він дає дихання цій велетенській будівлі.

І справді, він був усюди; множився в кожному куточку храму. То раптом із жахом помічали на самісінькій верхівці однієї з веж дивного карлика, який дерся вгору, звивався, повзав навкарачки, спускався назовні над безоднею, перестрибував із виступу на виступ і нишпорив у череві якоїсь вирізьбленої ґоргони — то Квазімодо видирав із гнізд воронів. То зненацька в темному закутку церкви натрапляли на живу химеру — присадкувату, насуплену, нерухому; то був Квазімодо, занурений у свої думки. То під дзвіницею можна було побачити величезну голову й клубок безладно звисаючих кінцівок, що шалено гойдалися на кінці мотузки; це Квазімодо бив у дзвони на вечірню або на янгольське привітання. Часто вночі бачили, як якась потворна постать блукає по тонкій мережаній балюстраді, що вінчає вежі й облямовує абсиду; і це знову був горбань Нотр-Даму. І тоді, казали сусідки, вся церква набувала чогось фантастичного, надприродного, моторошного; тут і там у ній ніби розплющувалися очі й роззявлялися роти; чулося, як гавкають кам’яні пси, виверни й тараски, що день і ніч, витягнувши шиї й роззявивши пащі, чатують довкола цього чудовиська-собору. А якщо це була різдвяна ніч, коли великий дзвін, ніби захлинаючись, кликав вірян на палку опівнічну службу, темний фасад набував такого виразу, що здавалося: великий портал пожирає натовп, а трояндове вікно дивиться на нього. І все це було завдяки Квазімодо. У Стародавньому Єгипті його прийняли б за божество цього храму; середньовіччя ж вважало його його демоном. Він був його душею.

І настільки, що для тих, хто знає, що Квазімодо справді існував, Собор Паризької Богоматері сьогодні здається спустілим, бездушним, мертвим. Відчувається, що щось зникло. Це величезне тіло порожнє; це лише кістяк. Дух покинув його, і тепер видно тільки місце, де він колись був. Так само, як череп, у якому ще лишилися отвори для очей, а зір погас.

IV. ПЕС І ЙОГО ГОСПОДАР

Та все ж була одна людська істота, яку Квазімодо вирізняв серед усіх, не змішуючи її зі своєю злобою й ненавистю до решти людей, і яку любив не менше, а може, й більше, ніж сам Собор Паризької Богоматері. Це був Клод Фролло. Усе було просто. Клод Фролло підібрав його, всиновив, вигодував, виростив. Ще малим Квазімодо звик ховатися між ногами Клода Фролло, коли за ним, мов скажені, гналися собаки й діти. Клод Фролло навчив його говорити, читати й писати. І зрештою саме Клод Фролло зробив його дзвонарем. А дати Квазімодо у володіння великий дзвін — це було все одно, що віддати Джульєтту Ромео.

Тому вдячність Квазімодо була глибока, палка й безмежна; і хоч обличчя його прийомного батька часто було похмуре й суворе, хоч його слово зазвичай звучало коротко, жорстко й владно, ця вдячність жодної миті не похитнулася. Архідиякон мав у Квазімодо найпокірнішого раба, найслухнянішого слугу, найпильнішого сторожового пса. Коли бідний дзвонар оглух, між ним і Клодом Фролло народилася мова знаків — таємна, зрозуміла лише їм двом. Так архідиякон став єдиною людиною, з якою Квазімодо зберіг зв’язок. У цілому світі він був пов’язаний лише з двома речами: Нотр-Дамом і Клодом Фролло.

Ніщо не могло зрівнятися з владою архідиякона над дзвонарем і з любов’ю дзвонаря до архідиякона. Достатньо було одного знаку Клода, одного лише натяку, що це потішить його, — і Квазімодо без вагань кинувся б із вершини веж Собору. Дивовижно було бачити, як ця фізична сила, що в Квазімодо сягнула такого неймовірного розвитку, сліпо віддавалася в розпорядження іншому. У цьому, безперечно, була синівська відданість, домашня прив’язаність; але була й інша сила — зачарування одного духу іншим. Це була бідна, незграбна, ламка натура, що стояла зі схиленою головою й благальним поглядом перед високим і глибоким розумом, сильним і вищим за неї. І понад усе — це була вдячність. Вдячність, доведена до такої крайньої межі, що важко знайти їй подобу. Ця чеснота не з тих, чиї найвеличніші приклади трапляються серед людей. Тож скажемо так: Квазімодо любив архідиякона так, як жоден пес, жоден кінь, жоден слон ніколи не любив свого господаря.

V. ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ КЛОДА ФРОЛЛО

У 1482 році Квазімодо було близько двадцяти років, а Клодові Фролло — близько тридцяти шести. Один змужнів, другий постарів.

Клод Фролло вже не був тим простим школярем із колежу Торші, ніжним опікуном маленького брата, молодим мрійливим філософом, який знав багато й водночас не знав ще дуже багато. Тепер це був суворий священник, поважний і похмурий; пастир душ; пан архідиякон Жозаський, другий помічник єпископа, на чиї плечі лягали два деканати — Монлері й Шатофор — та сто сімдесят чотири сільські парафії. Це була велична й темна постать, перед якою тремтіли і хористи у своїх стихарях і коротких рясах, і органісти, і брати святого Августина Блаженного, і ранкові клірики Нотр-Даму, коли він повільно проходив під високими стрілчастими склепіннями хору — величний, задумливий, зі схрещеними руками й головою, так низько схиленою на груди, що з його обличчя видно було лише велике полисіле чоло.

Втім, дом Клод Фролло не покинув ані науки, ані виховання свого молодшого брата — цих двох головних занять свого життя. Але з часом до цих колись солодких речей домішалася гіркота. Як каже Поль Діакр: з роками навіть найкраще сало гіркне.

Малий Жеан Фролло, прозваний Мельником або Млинарчиком через місце, де його вигодували, виріс зовсім не таким, яким хотів бачити його Клод. Старший брат мріяв про побожного, слухняного, вченого й шанованого учня. Та молодший, мов ті юні дерева, що зраджують зусилля садівника й уперто хиляться туди, звідки йдуть сонце й вітер, розростався буйними й густими гілками лише в бік лінощів, невігластва й розпусти. То було справжнє чортеня. Він був безладний і шибайголовий. Брат часто примушував Клода насуплювати брови, але іноді викликав в нього й усмішку.

Клод віддав його до того самого колежу Торші, де сам провів свої перші роки в науці й тиші. І для нього було болісно бачити, як цей осередок, колись уславлений ім’ям Фролло, тепер був зганьблений тим самим ім’ям. Часом він виголошував Жеанові довгі й суворі повчання, які той витримував без тіні страху. Зрештою, цей молодий пройдисвіт мав добре серце — як це й буває у всіх комедіях. Але щойно проповідь закінчувалася, він спокійно повертався до своїх витівок і неподобств.

То він побив якогось новачка (béjaune, так тоді називали щойно прибулих до Університету) на знак «привітання» — давній звичай, що дбайливо зберігався й донині. То зчинив галас серед гурту школярів, і ті, як годиться за класичним звичаєм, накинулися на шинок, quasi classico excitati, побили шинкаря «образливими палицями» й весело розграбували таверну, аж поки не розтрощили винні бочки в погребі.

Після цього заступник настоятеля колежу боязко підносив дом Клодові довгий рапорт, писаний по латині, з такою сумною приміткою:

Rixa, prima causa vinum optimum potatum
(Бійка, першопричина — випите найкраще вино).

І, нарешті, подейкували — а це вже був жах для шістнадцятирічного юнака, — що його розпуста нерідко заводила його аж до вулиці Глатіньї.

Усе це так засмучувало й розчаровувало Клода в людських почуттях, що він ще пристрасніше кинувся в обійми науки — цієї сестри, яка принаймні не сміється тобі в обличчя і завжди платить за твою відданість, хай іноді й порожньою монетою. Тож він ставав дедалі вченішим і водночас, цілком природно, дедалі суворішим як священник і дедалі сумнішим як людина. У кожному з нас існують певні паралелі між розумом, звичаями й характером; вони розвиваються безперервно й ламаються лише під час великих життєвих потрясінь.

Оскільки Клод Фролло ще змолоду пройшов майже все коло людського знання — позитивного, зовнішнього й дозволеного, — він мусив, якщо не хотів зупинитися там, де кінчається світ (ubi defuit orbis), піти далі й шукати іншої поживи для ненаситної діяльності свого розуму. Давній символ змія, що кусає власний хвіст, особливо пасує науці.

Схоже, Клод Фролло пізнав це на собі. Багато поважних людей стверджували, що, вичерпавши все дозволене людське знання, він наважився ступити в заборонене. Казали, він скуштував усі яблука з дерева пізнання, і чи то з голоду, чи то від переситу, зрештою вкусив заборонений плід. Він сидів, як уже бачили наші читачі, і на диспутах богословів у Сорбонні, і на зборах митців біля образу святого Іларія, і на суперечках декретистів біля образу святого Мартіна, і на зібраннях лікарів біля свяченої води Нотр-Даму.
Усі дозволені й схвалені страви, які могли приготувати чотири великі кухні — чотири факультети — для людського розуму, він пожер до останнього шматка. Але насичення прийшло раніше, ніж угамувався голод. Тоді він почав копати глибше, нижче, під усім цим завершеним, матеріальним і обмеженим знанням. Можливо, він ризикнув власною душею й сів у тій таємничій печері за стіл алхіміків, астрологів і герметистів, за край якого в середньовіччі трималися Аверроес, Гійом Паризький і Ніколя Фламель, а далі той стіл простягався на Схід, у світлі семисвічника, аж до Соломона, Піфагора та Зороастра.

Справедливо чи ні, але так говорили про Клода.

Безперечно, архідиякон часто навідував цвинтар Святих Невинних, де були поховані його батько й мати — щоправда, разом з іншими жертвами чуми 1466 року; але, здавалося, він куди менше молився біля хреста на їхній могилі, ніж вдивлявся в дивовижні постаті, якими був укритий надгробок Ніколя Фламеля та Клода Пернеля, споруджений зовсім поруч.

Так само достеменно відомо, що його не раз бачили, як він поволі йшов вулицею Ломбардів і нишком заходив до маленького будинку на розі вулиці Писарів та вулиці Маріво. Саме той дім колись звів Ніколя Фламель, і там же він помер близько 1417 року. Відтоді оселя стояла покинута й уже починала розсипатися, так густо герметики й алхіміки з усіх країв світу вкрили її стіни своїми іменами. Дехто з сусідів навіть запевняв, що якось бачив крізь підвальне віконце архідиякона Клода, який копав, розгрібав і перекопував землю в тих двох підземеллях, де сам Ніколя Фламель колись вивів незліченні вірші та ієрогліфи. Люди гадали, що саме там він заховав філософський камінь; і алхіміки протягом двох століть — від Магістрі аж до отця Пацифіка — не припиняли терзати ту землю, доки будинок, так нещадно переритий і перевернутий, урешті не обернувся на порох під їхніми ногами.

Також відомо, що архідиякон відчував дивну пристрасть до символічного порталу Собору Паризької Богоматері — цієї кам’яної сторінки з магічної книги, висіченої єпископом Гійомом Паризьким, який, певно, прирік себе на загибель, додавши такий пекельний фронтиспіс до святого гімну, що його вічно співає весь інший храм. Казали також, що архідиякон Клод глибоко дослідив велетенську статую святого Христофора і ту довгу загадкову постать, яка височіла тоді при вході на площу перед собором і яку люд у своїх насмішках прозвав “Захмелілим паном».

Але те, що бачили всі, — це нескінченні години, які він проводив, сидячи на кам’яному мурі перед храмом і вдивляючись у різьблення порталу: то розглядав нерозумних дів із перекинутими лампами, то мудрих дів із лампами рівно піднятими; а часом вираховував напрямок погляду того крука на лівому порталі, що дивився всередину храму на якусь таємничу точку, де, безперечно, був прихований філософський камінь — якщо тільки він не лежав у підземеллях Ніколя Фламеля.

До речі, дивна доля випала тоді Соборові Паризької Богоматері: бути так віддано любим одразу двома такими різними створіннями, як Клод і Квазімодо. Один — напівлюдина, дика й інстинктивна — любив його за красу, за велич, за гармонію, що лилася з його могутнього цілого. А другий — учений і палкий дух — любив його за прихований зміст, за міф, за таємницю, розсипану в кам’яних різьбленнях фасаду, за загадку, яку той храм вічно ставив людському розумові.

І нарешті, відомо, що архідиякон облаштував собі в одній із двох веж, тій, що виходила на Гревську площу, зовсім поруч із кліткою дзвонів, маленьку таємну келію, куди не входив ніхто — навіть єпископ, казали, без його дозволу. Колись ту келію влаштував майже на самісінькій верхівці башти, серед крукових гнізд, єпископ Гуго Безансонський, який у свій час творив там темні чари.

Що саме зберігалося в тій келії, не знав ніхто. Але часто вночі з пустиря можна було побачити в маленькому віконці на зворотному боці вежі дивне червоне сяйво: воно то з’являлося, то зникало, то знову спалахувало через рівні проміжки часу, ніби підкорялося уривчастому диханню міхів і походило радше від полум’я, ніж від світла. У темряві, на такій висоті, це виглядало моторошно, і старі жінки перешіптувалися: «Оце архідиякон роздмухує! Там, угорі, саме пекло потріскує.»

Зрештою, у всьому цьому не було вагомих доказів чаклунства; та диму вистачало, щоб люди здогадувалися про вогонь, а архідиякон мав уже доволі грізну славу. Щоправда, слід сказати, що науки Єгипту, некромантія й магія — навіть найневинніша й найсвітліша — не мали запеклішого ворога й нещаднішого викривача перед достойними суддями Нотр-Даму, ніж він. Чи була це щира відраза, чи хитрість злодія, який сам кричить: «Тримай злодія!» — це не заважало вченим мужам соборного капітулу вважати архідиякона душею, що заблукала на самому порозі пекла, загубилася в печерах кабали й навпомацки блукає серед темряви оккультних наук.

І народ теж не помилявся: для кожного, хто мав хоч трохи проникливості, Квазімодо був демоном, а Клод Фролло — чаклуном. Було очевидно, що дзвонар служить архідияконові лише до певного часу, а потім той забере його душу як плату. Через це, попри суворість свого життя, архідиякон користувався недоброю славою серед побожних людей; і не знайшлося б такої благочестивої жінки, навіть найдовірливішої, яка б не відчула в ньому чорнокнижника.

І якщо з роками в його знаннях відкривалися дедалі глибші безодні, то такі самі безодні, здавалося, розверзалися й у його серці. Принаймні так можна було подумати, вдивляючись у його обличчя, де душа пробивалася назовні лише крізь густу темну завісу.

Звідки взялося те високе лисіюче чоло, та завжди похилена голова, ті груди, що невпинно здіймалися від зітхань? Яка потаємна думка змушувала його вуста всміхатися з такою гіркотою саме тієї миті, коли насуплені брови сходилися, мов два бики перед двобоєм? Чому рештки його волосся вже вкрила сивина? Що то був за внутрішній вогонь, який часом спалахував у його погляді так, що око ставало схожим на отвір у стіні розпеченої печі?

Ці ознаки тяжкої душевної муки особливо загострилися саме в той час, коли відбуваються події цієї історії. Не раз хорист утікав із переляку, заставши його самого в церкві: таким дивним і палким був його погляд. Не раз під час служби сусід по крилосу чув, як він уплітав у рівний плин церковного співу якісь незрозумілі уривки слів. Не раз праля з Терену, що мала обов’язок «прати для капітулу», з жахом помічала на стихарі пана архідиякона із Жоза сліди нігтів і судомно стиснутих пальців.

Та водночас він ставав іще суворішим і ніколи не був таким бездоганним у своїй поведінці. І за становищем, і за вдачею він завжди тримався осторонь жінок; тепер же, здавалося, ненавидів їх ще дужче. Самий лише шелест шовкової сукні змушував його насувати каптур аж на очі.

У цій своїй ревній суворості й стриманості він дійшов до того, що коли пані де Боже, дочка короля, в грудні 1481 року захотіла відвідати монастир Собор Паризької Богоматері, він урочисто став проти її входу, нагадавши єпископові про постанову Чорної книги, датовану передднем святого Варфоломія 1334 року, яка забороняла доступ до монастирського двору будь-якій жінці — «чи старій, чи молодій, чи пані, чи служниці».

І тоді єпископ був змушений нагадати йому про розпорядження легата Одо, яке робило виняток для деяких високородних дам — aliquæ magnates mulieres, quæ sine scandalo evitari non possunt. (У перекладі з латинської «деякі знатні жінки, яких не можна уникнути без скандалу»),

Та навіть після цього архідиякон не вгамувався: він заперечив, що наказ легата, виданий ще 1207 року, старіший за Чорну книгу на сто двадцять сім років і тому фактично скасований нею. І він навідріз відмовився з’явитися перед принцесою.

Помічали також, що останнім часом його відраза до вуличних танцівниць і циганок ще більше посилилася. Він просив єпископа видати окремий наказ, який прямо забороняв би циганкам приходити танцювати й бити в бубни на площі перед собором. А водночас порпався в запліснявілих архівах церковного суду, збираючи справи про чаклунів і чаклунок, яких колись засудили до вогню чи шибениці за зносини з нечистою силою в подобі козлів, свиней чи кіз.

VI. НЕПОПУЛЯРНІСТЬ

Архідиякон і дзвонар, як ми вже казали, не користувалися великою любов’ю ні серед простолюду, ні серед дрібного люду довкола собору. Коли Клод і Квазімодо виходили разом — а таке траплялося часто — і люди бачили, як вони йдуть вузькими, прохолодними, темними вуличками кварталу Нотр-Дам, де слуга ступав слідом за паном, не раз у їхній бік летіли злі слова, насмішкуваті приспівки й образливі кпини. Хіба що Клод Фролло, що траплялося рідко, ішов із високо піднятою головою, і його відкрите чоло та суворий, майже царствений вигляд примушували зубоскалів мовчати.

У своєму кварталі вони були подібні до тих «поетів», про яких писав Матюрен Реньє:

За поетами юрби тягнуться завжди,
Як за совами щебечуть малі пташки.

То якийсь підступний хлопчисько ризикував шкірою й кістками заради невимовної втіхи — встромити шпильку в горб Квазімодо. То якась гарненька дівчина, весела й зухваліша, ніж годилося б, ковзала краєм по чорній рясі священника й наспівувала йому просто в обличчя глузливу пісеньку:

— Нишком, нишком, диявола спіймано!

А часом гурт брудних старих бабів, що сиділи навпочіпки в затінку на сходах ґанку, бурчав і гомонів, коли повз них проходили архідиякон і дзвонар, і кидав їм навздогін таке «привітання»:

— Гм! Ось ідуть: в одного душа така сама покручена, як у другого тіло!

Або ж це була зграя школярів і вуличних шибеників, що гралися в кості й, підвівшись усі разом, вітали їх ученим латинським виттям:

— Eia! Eia! Claudius cum claudo!
(Гей! Гей! Клод із кульгавим!)

Та найчастіше ні священник, ні дзвонар навіть не помічали цих образ. Щоб чути всі ті «люб’язності», Квазімодо був надто глухий, а Клод Фролло — надто занурений у свої думи.