«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ДРУГА

І. ВІД ХАРІБДИ ДО СЦІЛЛИ

Ніч у січні настає рано. Вулиці вже потонули в темряві, коли Гренгуар вийшов із Палацу. Ця нічна темрява йому сподобалася: він прагнув знайти якийсь темний і безлюдний провулок, щоб там спокійно поміркувати й дати філософу змогу накласти першу пов’язку на рану поета. До того ж філософія була його єдиним прихистком, бо він не знав, де ночуватиме. Після гучного провалу своєї першої театральної спроби він не наважувався повертатися до житла на вулиці Грен’є-сюр-л’О, навпроти Порт-о-Фуен. Він розраховував, що пан прево заплатить йому за весільну оду, і цими грішми він зможе віддати хазяїнові, метру Гійому Дуль-Сіру, збирачеві одного з паризьких податків, шість місяців боргу за квартиру — дванадцять паризьких су. Це було в дванадцять разів більше за все, чим він володів у світі, включно зі штанами, сорочкою та старим капелюхом. Якийсь час він стояв під невеликим навісом біля брами в’язниці скарбника Святої Капели й міркував, де провести ніч. Адже в його розпорядженні були всі бруківки Парижа. І тут він згадав, що минулого тижня на вулиці Саватері бачив біля дверей одного парламентського радника кам’яний приступок для посадки на мула й подумав тоді, що за потреби цей камінь стане чудовою подушкою для жебрака або поета.

Він подякував провидінню за цю щасливу думку. Але коли вже збирався перейти площу перед Палацом і попрямувати до звивистого лабіринту Сіте, де в’ються старі вулиці Барільрі, В’єй-Драпері, Саватері, Жюївері та інші, що й досі стоять зі своїми багатоповерховими будинками, він побачив процесію Папи блазнів. Вона теж виходила з Палацу й стрімко рухалася через двір серед галасу, сяйва смолоскипів та музики — його, Гренгуарової, музики. Це видовище знову роз’ятрило його самолюбство. Він утік. У гіркоті свого театрального фіаско все, що нагадувало про сьогоднішнє свято, дратувало його й змушувало рану кровоточити. Він хотів перейти через міст Сен-Мішель, але там бігали діти з бенгальськими вогнями та ракетами.

— Хай їм біс, цим феєрверкам! — пробурмотів Гренгуар і звернув до мосту Міняйл.

На будинках біля входу на міст висіли три великі полотнища із зображеннями короля, дофіна та Маргарити Фландрської, а також шість менших прапорців із портретами герцога Австрійського, кардинала Бурбона, пана де Боже, пані Жанни Французької, бастарда Бурбона та ще когось. Усе це освітлювали смолоскипи. Натовп захоплено милувався.

— Щасливий художнику Жане Фурбо! — з важким зітханням сказав Гренгуар і відвернувся від усіх цих полотнищ і прапорців. Перед ним відкривалася вулиця. Вона здалася такою темною й безлюдною, що він сподівався сховатися там від усіх відлунь і вогнів святкування. Він заглибився в неї.

За кілька хвилин його нога вдарилася об якусь перепону; він спіткнувся й упав. Це було «травневе дерево», яке писарі судової канцелярії встановили того ранку біля дверей одного з президентів парламенту на честь урочистостей. Гренгуар героїчно витримав і цю зустріч. Він підвівся й рушив до берега річки. Залишивши позаду цивільну башту та кримінальну башту і пройшовши вздовж високої стіни королівських садів по невимощеному берегу, де багнюка сягала йому щиколоток, він дістався західного краю острова Сіте й якийсь час дивився на острівець Пасьор-о-Ваш, що згодом зник під бронзовим кінним пам’ятником на мосту Новому. У темряві острівець здавався чорною масою за вузькою світлою смугою води, яка відділяла його від берега. При слабкому світлі лампи можна було розгледіти щось схоже на хатину-вулик, де вночі ховався перевізник корів.

— Щасливий перевізник корів! — подумав Гренгуар. — Ти не мрієш про славу і не пишеш весільних од. Яке тобі діло до королівських шлюбів і бургундських герцогинь! Ти знаєш лише ті маргаритки, які навесні ростуть на твоєму лузі й якими ласують твої корови. А я, поет, освистаний, тремчу від холоду, винен дванадцять су, а підошва моїх черевиків така тонка, що могла б правити за скло у твоєму ліхтарі. Дякую тобі, перевізнику корів! Твоя хатина тішить мій погляд і допомагає забути Париж!

Його майже ліричне захоплення раптом перервав гучний подвійний вибух святкового феєрверка, що несподівано гримнув саме з тієї благословенної хатини. Це перевізник корів теж вирішив узяти участь у святкуванні й запускав свої феєрверки. Від цього вибуху Гренгуар аж здригнувся.

— Прокляте свято! — вигукнув він. — Невже ти переслідуватимеш мене всюди? О Господи, навіть біля хижки перевізника корів!

Потім він подивився на Сену біля своїх ніг, і ним оволоділа жахлива спокуса: — Ох! — мовив він. — Як охоче я втопився б, якби ж то вода не була такою холодною!

Тоді йому спав на думку відчайдушний намір. Якщо не можна втекти від папи блазнів, прапорців Жеана Фурбо, святкового деревця, вогняних вогнів та петард, то треба сміливо кинутися в саму гущавину гуляння і йти на Гревську площу.

«Принаймні, — подумав він, — там я, може, роздобуду хоч якусь головешку з почесного багаття, щоб зігрітися, і зможу повечеряти якоюсь крихтою від трьох величезних королівських гербів із цукру, які мали виставити на громадському міському буфеті».

II. ГРЕВСЬКИЙ МАЙДАН

Сьогодні від Гревської площі, якою вона була колись, залишився лише майже непомітний слід. Це чарівна башточка, що стоїть у північному куті площі. Уже похована під потворним шаром штукатурки, який згладжує гострі лінії її різьблених прикрас, вона, можливо, скоро зовсім зникне, поглинута хвилею нових будинків, що так швидко пожирають старовинні фасади Парижа.

Ті, хто, як і ми, ніколи не проходить через Гревську площу, не кинувши співчутливого погляду на цю бідну башточку, затиснуту між двома будівлями часів Людовіка XV, можуть легко відтворити у своїй уяві весь ансамбль споруд, до якого вона належала, і побачити знову стару готичну площу XV століття в її цілісності.

Вона була, як і тепер, неправильним трапецієподібним простором, обмеженим з одного боку набережною, а з трьох інших — рядом високих, вузьких і похмурих будинків. Удень можна було милуватися різноманітністю цих споруд, оздоблених кам’яним і дерев’яним різьбленням. Вони вже являли собою повну галерею середньовічної житлової архітектури — від XV до XI століття: від віконного хреста, що починав витісняти стрілчасту готику, до романської напівкруглої арки, яку колись змінила готична арка і яка ще зберігалася на першому поверсі старовинного будинку Роландова башта на розі площі біля Сени, з боку вулиці Таннері.

Уночі в цій масі будівель можна було розрізнити лише чорний зубчастий силует дахів, що оперізували площу ланцюгом гострих кутів. Адже одна з найсуттєвіших відмінностей між тодішніми містами й сучасними полягає в тому, що нині на площі та вулиці виходять фасади будинків, а тоді — їхні фронтони. За два століття будинки ніби повернулися обличчям в інший бік.

У центрі східного боку площі височіла важка й своєрідна споруда, складена з трьох з’єднаних між собою будинків. Її називали трьома різними назвами, які пояснювали її історію, призначення й архітектуру: Будинок Дофіна — тому що в ньому жив майбутній король Карл V, коли був дофіном; Торговий дім — тому що він служив ратушею; “Будинок з колонами”  (domus ad piloria) — через ряд масивних колон, які підтримували його три поверхи.

Тут місто знаходило все необхідне для доброго міського управління: каплицю — щоб молитися Богові; залу суду — щоб вести слухання й, коли потрібно, давати відсіч королівським чиновникам; а на горищі — арсенал, наповнений зброєю. Бо парижани добре знали, що для захисту міських вольностей не завжди достатньо молитися й судитися, тому в запасі на горищі ратуші завжди тримали кілька добрих, хоч і заіржавілих аркебуз.

Уже тоді Гревська площа мала той похмурий вигляд, який і сьогодні зберігається в пам’яті завдяки моторошним асоціаціям, що вона викликає, та суворій ратуші, спорудженій Домініком Бокадором на місці “Будинку з колонами”. Треба сказати, що постійні шибениця й ганебний стовп, суд і драбина для страт, як тоді казали, встановлені поруч посеред площі, чимало сприяли тому, щоб люди відводили погляд від цього фатального місця. Тут у муках померло безліч здорових і сповнених життя людей; тут через п’ятдесят років мала народитися «лихоманка Сен-Вальє» — жах перед ешафотом, найстрашніша з усіх хвороб, бо її породжує не Бог, а людина.

Принагідно варто сказати, що є щось утішне в думці про те, що смертна кара, яка триста років тому ще захаращувала Гревську площу, Ринки, площу Дофіна, Круа-дю-Трауар, Свинячий ринок, потворний Монфокон, заставу Сержантів, Котячу площу, ворота Сен-Дені, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак та безліч інших місць своїми колесами для катувань, кам’яними шибеницями та всім арсеналом постійних страт, міцно вмурованих у бруківку; якщо згадати також про численні шибениці прево, єпископів, капітулів, абатів і пріорів, які мали право суду, не кажучи вже про офіційні утоплення в Сені, — то справді втішно бачити, що сьогодні ця колишня володарка феодального суспільства поступово втратила всі частини своїх обладунків: свої витончені тортури, вигадливі способи страти, свої знаряддя мук, для яких кожні п’ять років у Великому Шатле навіть оновлювали шкіряне ложе.

Тепер, майже вигнана із законів і міст, переслідувана від одного кодексу до іншого, витіснена з площі на площу, вона має у величезному Парижі лише зганьблений куточок Гревської площі та жалюгідну гільйотину — непомітну, тривожну, сором’язливу, яка ніби весь час боїться бути спійманою на гарячому й тому так швидко зникає після того, як зробить свою справу.

III. BESOS PARA GOLPES [ПОЦІЛУНКИ ЗА ЛЯПАСИ]

Коли П’єр Гренгуар дістався Гревської площі, він зовсім закляк від холоду. Щоб уникнути натовпу на мосту Міняйл і прапорців Жана Фурбо, він перейшов через Млиновий міст. Але колеса всіх млинів паризького єпископа оббризкали його водою, і його бідний плащ промок наскрізь. До того ж йому здавалося, що провал його п’єси робить його ще чутливішим до холоду. Тому він поспішив ближче до великого багаття, яке велично палало посеред площі. Але навколо нього стояв величезний натовп.

— Прокляті парижани! — сказав він сам до себе, бо Гренгуар, як справжній драматичний поет, мав схильність до монологів. — Ось вони загородили мені доступ до вогню! А мені ж так потрібен хоча б трохи тепла. Мої черевики повні води, а всі ці кляті млини облили мене з ніг до голови! Чорт забирай паризького єпископа з його млинами! Хотів би я знати, навіщо єпископові млин! Невже він збирається стати єпископом-мірошником? Якщо для цього потрібне моє прокляття, то я охоче дарую його і йому, і його собору, і його млинам! Подивіться лишень на цих роззяв! І що вони тут роблять? Гріються? Велика втіха! Дивляться, як горить сотня в’язанок хмизу? От уже видовище!

Придивившись уважніше, він помітив, що коло людей значно більше, ніж потрібно для того, щоб зігрітися біля королівського багаття, і що натовп приваблює не лише краса вогню. На широкому вільному просторі між людьми й багаттям танцювала молода дівчина. Чи була ця дівчина людиною, феєю чи ангелом — цього Гренгуар, попри весь свій скептицизм філософа й іронію поета, не зміг визначити з першого погляду, настільки його вразило це сліпуче видіння.

Вона не була високою на зріст, але здавалася такою завдяки своїй стрункій і гордовито випрямленій постаті. Вона була смаглявою, проте можна було здогадатися, що вдень її шкіра сяяла б тим золотавим відтінком, який мають андалузки й римлянки. Її маленька ніжка теж нагадувала андалузьку — у витонченому черевичку їй було водночас і тісно, і зручно. Вона танцювала, кружляла, летіла у вихорі рухів на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги. І щоразу, коли її осяйне обличчя, обертаючись, з’являлося перед глядачами, великі чорні очі кидали на них блискавичний погляд.

Усі погляди були прикуті до неї, усі роти розкриті від захоплення. І справді, коли вона танцювала під дзвінкі удари тамбурина, який її округлі й ніжні руки здіймали над головою, така тонка, тендітна й жвава, мов оса, у золотому корсажі без жодної складки, у строкатій сукні, що роздувалася від руху, з оголеними плечима, зі стрункими ногами, які час від часу відкривала спідниця, з чорним волоссям і палаючими очима, — вона здавалася надприродною істотою.

— Дивовижно, — подумав Гренгуар, — це саламандра, це німфа, це богиня, це вакханка з Меналейської гори!

У цей момент одна з кіс «саламандри» розплелася, і прикріплена до неї мідна монета впала на землю.

— Аж ніяк! — сказав він. — Це циганка.

Уся чарівна омана одразу зникла.

Вона знову почала танцювати. Піднявши із землі дві шпаги, вона вперла їхні вістря собі в чоло й почала обертати їх в один бік, тоді як сама крутилася в інший. Так, це була всього лише циганка.

Проте, хоч Гренгуар і позбувся своїх ілюзій, уся ця картина не втратила своєї чарівності. Багаття освітлювало її різким червонуватим світлом, яке тремтіло на колі облич навколо, на смаглявому чолі дівчини, а в глибині площі кидало бліді відблиски, змішані з коливанням тіней: з одного боку — на старий чорний і зморшкуватий фасад “Будинку з колонами” , з іншого — на кам’яні рамена шибениці.

Серед тисячі облич, забарвлених цим багряним сяйвом, одне, здавалося, було ще більше за інших поглинуте спогляданням танцівниці. Це було обличчя чоловіка — суворе, спокійне й похмуре. Через натовп, що його оточував, не можна було розгледіти його одягу. На вигляд йому було не більше тридцяти п’яти років. Проте він був лисим; лише біля скронь залишалися кілька рідких пасом волосся, уже посивілих. Його широке й високе чоло починали борознити зморшки. Але в глибоко посаджених очах палала надзвичайна молодість, гаряче життя і глибока пристрасть. Він не відривав погляду від циганки. І поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й кружляла на втіху всім присутнім, його задумливість ставала дедалі похмурішою. Час від часу на його губах одночасно з’являлися усмішка й зітхання, але усмішка була болючішою за саме зітхання.

Молода дівчина нарешті зупинилася, важко дихаючи після танцю, і натовп із захопленням зааплодував їй.

— Джалі! — сказала циганка.

Тоді Гренгуар побачив гарненьку білу козочку — жваву, кмітливу, доглянуту, із золотими ріжками, золотими копитцями та золотим нашийником. Раніше він її не помітив: увесь цей час вона сиділа в куточку килима й спостерігала за танцем своєї господині.

— Джалі, тепер твоя черга, — сказала танцівниця.

Вона граційно сіла й піднесла козочці свій тамбурин.

— Джалі, скажи, який зараз місяць року?

Козочка підняла передню ногу й один раз ударила по тамбурину. Справді був перший місяць року. Натовп вибухнув оплесками.

— Джалі, — продовжила дівчина, повернувши тамбурин іншим боком, — яке сьогодні число?

Джалі підняла своє маленьке золоте копитце й шість разів ударила по тамбурину.

— Джалі, — не вгамовувалася циганка, щоразу змінюючи положення тамбурина, — котра зараз година?

Джалі вдарила сім разів. І тієї ж миті годинник “Будинку з колонами” пробив сьому.

Натовп був у захваті.

— Тут не обійшлося без чаклунства, — промовив похмурий голос із юрби.

Це був голос лисого чоловіка, який не зводив очей із циганки. Вона здригнулася й озирнулася, але саме в цю мить вибухнули оплески, заглушивши його зловісне зауваження. Оплески настільки стерли цей епізод із її думок, що вона продовжила розмовляти зі своєю козочкою.

— Джалі, покажи нам, як поводиться пан Гішар Гран-Ремі, капітан міських стрільців, під час процесії на Стрітення.

Джалі підвелася на задні ноги й почала мекати, крокуючи з такою кумедною поважністю, що весь натовп вибухнув сміхом від цієї пародії на показну побожність капітана.

— Джалі, — продовжила дівчина, підбадьорена успіхом, — а як проповідує пан Жак Шармолю, королівський прокурор церковного суду?

Козочка сіла на задні ноги й почала мекати, розмахуючи передніми лапками так дивовижно, що в цьому наслідуванні було все, що характеризувало Жака Шармолю: жести, інтонації, постава. Бракувало лише його кепської французької та ще гіршої латини.

Натовп зареготав і зааплодував ще голосніше.

— Святотатство! Наруга! — знову пролунав голос лисого чоловіка.

Циганка ще раз озирнулася.

— А, це той неприємний чоловік! — сказала вона.

Потім, звично випнувши нижню губу вперед, вона скорчила кумедну гримаску, легко крутнулася на підборах і почала збирати в тамбурин пожертви від глядачів. У нього сипалися монети: великі білі, малі білі, таржі, ліарди із зображенням орла. Раптом вона опинилася перед Гренгуаром. Той машинально поліз рукою до кишені, і дівчина зупинилася.

— Чорт забирай! — пробурмотів поет, намацавши в кишені реальність, тобто порожнечу.

Проте гарна дівчина стояла перед ним, дивилася на нього своїми великими очима, простягала тамбурин і чекала. Гренгуар укрився холодним потом. Якби в його кишені був увесь Перу, він без вагань віддав би його танцівниці. Але Гренгуар не мав Перу, та й Америку тоді ще не відкрили. На щастя, несподівана подія прийшла йому на допомогу.

— Забирайся звідси, циганська сарано! — різко вигукнув чийсь голос із найтемнішого кутка площі.

Дівчина перелякано озирнулася. Це вже був не голос лисого чоловіка. Це був жіночий голос — голос побожної й злої жінки. Утім, вигук, який налякав циганку, дуже розвеселив гурт дітлахів, що крутилися неподалік.

— Це затворниця з Роландової вежі! — закричали вони, вибухаючи сміхом. — Це самітниця бурчить! Мабуть, вона ще не вечеряла! Нумо віднесемо їй щось зі недоїдків святкового столу міської ратуші!

І всі стрімголов кинулися до “Будинку з колонами”.
Тим часом Гренгуар скористався замішанням танцівниці й непомітно зник. Крики дітей нагадали йому, що він теж не вечеряв. Тож він побіг до святкового буфету. Але шибеники бігали значно швидше за нього. Коли він прибіг, від столів уже нічого не залишилося. Не знайшлося навіть жалюгідного шматочка хліба. На стінах залишилися лише витончені лілії, переплетені трояндовими гілками, намальовані 1434 року Матьє Бітерном. Невелика пожива для вечері.

Лягати спати без вечері — річ неприємна. Але ще гірше — не повечеряти й водночас не знати, де ночувати. Саме в такому становищі опинився Гренгуар. Ні шматка хліба, ні даху над головою. З усіх боків його обступала нужда, і він знаходив її вкрай неласкавою супутницею. Він уже давно дійшов висновку, що Юпітер створив людей у нападі мізантропії, а протягом усього життя мудреця доля тримає його філософію в облозі. Та ще ніколи ця облога не здавалася йому такою повною. Йому здавалося, що його шлунок уже б’є сигнал до капітуляції, і він вважав украй несправедливим, що лиха доля вирішила атакувати його філософію саме голодом.

Ці сумні роздуми дедалі більше поглинали його, коли раптом їх урвав дивний, але напрочуд ніжний спів. Це співала молода циганка.

Її голос був таким самим, як її танець і її врода, — невловимим і чарівним. У ньому було щось чисте, дзвінке, повітряне, ніби крилате. Мелодія безперервно розквітала новими переливами, несподіваними ритмами й інтонаціями; прості музичні фрази несподівано прорізалися різкими свистячими нотами; далі йшли такі стрибки по гамі, що навіть соловей розгубився б, але гармонія щоразу знову відновлювалася. Потім звучали м’які хвилі октав, які здіймалися й опускалися, мов груди юної співачки під час дихання. Її прекрасне обличчя з дивовижною мінливістю відбивало всі примхи пісні — від найбурхливішого натхнення до найстриманішої гідності. То вона скидалася на божевільну, то на королеву.

Слова, які вона співала, були на мові, незнайомій Гренгуарові. Здавалося, вона й сама її не розуміла, настільки вираз її обличчя не відповідав змісту слів.

Так, наприклад, ці чотири рядки вона співала з безмежною веселістю:

Un cofre de gran riqueza
Hallaron dentro un pilar
Dentro del, nuevas banderas
Con figuras de espantar…

Скриню, повну великих скарбів,
Знайшли всередині колони;
У ній — нові прапори
І страшні зображення.

А вже за мить, коли вона виконувала такі слова:

Вершники-араби,
Немов закам’янілі,
Із мечами при боці,
Та луками, готовими до бою…

— Гренгуар відчував, як у нього навертаються сльози.

Та попри все її спів дихав передусім радістю. Здавалося, вона співала так само природно, як птах, — просто тому, що була щаслива й безтурботна. Пісня циганки порушила задуму Гренгуара так само, як лебідь тривожить гладінь води. Він слухав її із захватом, забувши про все на світі. За кілька останніх годин це була перша мить, коли він перестав відчувати свої страждання.

Але ця мить тривала недовго.

Той самий жіночий голос, який уже перервав танець циганки, тепер урвав і її пісню.

— Замовкнеш ти нарешті, чортова торохтійко?! — закричав він із того самого темного кутка площі.

Бідна «торохтійка» миттєво змовкла. Гренгуар затулив вуха.

— Ох! — вигукнув він. — Проклята тупа пилка! Прийшла розтрощити ліру!

Інші глядачі також почали ремствувати.

— До біса цю самітницю! — чулося звідусіль.

І невидима стара порушниця веселощів, мабуть, дорого заплатила б за свої нападки на циганку, якби саме цієї миті всіх не відволікла процесія Папи блазнів. Після довгої ходи вулицями й перехрестями вона нарешті вийшла на Гревську площу, несучи із собою смолоскипи, галас і святковий гамір. Ця процесія, яку наші читачі вже бачили на виході з Палацу, дорогою встигла добре зрости. До неї приєдналися всі паризькі волоцюги, злодії, ледарі та безхатченки, які лише траплялися на шляху. Тому, коли вона ввійшла на площу, мала справді величний вигляд.

Попереду йшли — цигани. На чолі верхи їхав циганський князь, а поруч пішки крокували його графи, тримаючи вуздечку та стремено його коня. За ними рухалися цигани й циганки впереміш із малими дітьми, які сиділи в них на плечах і голосно кричали. Усі — герцог, графи й простий люд — були вдягнені в лахміття та строкаті клапті одягу. За ними простував «королівський двір Арго» — тобто все злодійське братство Франції, вишикуване відповідно до свого рангу. Найнижчі за становищем ішли першими.

По четверо в ряд проходили носії дивних титулів цього своєрідного «ордена»: кульгаві, одноногі, безрукі, шинкарські шахраї, кокійяри, юбени, сабульє, кало, франк-міту, вуличні бешкетники, жебраки, капони, каліки, ріфоде, мандрівні торговці, насмішники, сироти, старші служителі братства, кагу… Сам перелік цих назв міг би втомити навіть Гомера.

У самому центрі натовпу кагу та старших служителів ледве можна було розгледіти короля Арго — великого коесра. Він сидів навпочіпки в маленькому візку, який тягли двоє величезних собак. За королівством арготьєрів ішла імперія Галілеї. Гійом Руссо, імператор Галілеї, велично крокував у пурпуровому плащі, заплямованому вином. Попереду нього блазні билися між собою навжарт і танцювали пірричні танці. Навколо йшли його судові пристави, служителі та писарі Рахункової палати. Нарешті з’явилася Басош — братство судових писарів. Вони несли прикрашені квітами травневі дерева, були одягнені в чорні мантії, грали музику, гідну шабашу відьом, і тримали великі свічки з жовтого воску. Посеред цієї юрби старші достойники братства блазнів несли на плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж раку зі святими мощами святої Женев’єви під час чуми. На цих ношах, у сяйві свічок, із єпископським посохом, у митрі та розкішній мантії сидів новообраний Папа блазнів — дзвонар собору Паризької Богоматері, горбань Квазімодо.

Кожна частина цієї гротескної процесії мала власну музику. Цигани видобували гучні звуки зі своїх африканських балафонів і тамбуринів. Злодійське братство, народ зовсім не музичний, досі обходилося віолою, рогом-букиною та старовинною рубебою ще XII століття. Імперія Галілеї просунулася ненабагато далі: у її оркестрі ледве можна було розчути жалюгідний ребек — інструмент ще дитячого віку музичного мистецтва, який усе ще не виходив за межі трьох нот: ре, ля і мі. Але саме навколо Папи блазнів у всій своїй величній какофонії розгорнулося музичне багатство тієї епохи. Тут звучали ребеки всіх можливих регістрів — високі, середні й низькі, не рахуючи флейт і мідних духових інструментів. На жаль, читачі пам’ятають, що це був оркестр Гренгуара.

Важко уявити, до якої вершини самовдоволеного й блаженного захвату дійшло сумне й потворне обличчя Квазімодо за той шлях від Палацу до Гревської площі. Це було перше в його житті задоволення, народжене почуттям власної гідності. Доти він знав лише приниження, зневагу до свого становища й огиду, яку викликала його зовнішність. Тому, хоч і був глухим, він смакував овації натовпу як справжній папа. Натовпу, який він ненавидів саме тому, що відчував його ненависть до себе. І байдуже, що його «народ» складався з блазнів, калік, злодіїв і жебраків. Це все одно був народ, а він — його володар.

Він цілком серйозно сприймав усі ці глузливі оплески й удавані знаки пошани. Щоправда, треба сказати, що серед юрби до насмішки домішувалася й цілком справжня боязнь. Бо горбань був надзвичайно дужим. Бо кульгавий був напрочуд спритним. Бо глухий був жорстоким. Три якості, які пом’якшували смішність його вигляду.

Втім, навряд чи новий Папа блазнів сам ясно усвідомлював почуття, які переживав, або ті, які викликав у інших. Дух, що жив у цьому невдалому тілі, неминуче був так само неповним і ніби глухим. Тому все, що він зараз відчував, було для нього туманним, нечітким і плутаним. Лише радість пробивалася крізь цей туман, а гордість панувала над усім. Навколо цієї темної й нещасної постаті ніби розливалося сяйво. Тож не дивно, що всі були вражені й налякані, коли саме тієї миті, коли Квазімодо в цьому напівп’янкому тріумфі проїжджав повз “Будинок з колонами”, якийсь чоловік раптом вискочив із натовпу й одним різким рухом вихопив із його рук позолочений дерев’яний посох — знак його блазнівської папської влади.

Цим сміливцем був той самий чоловік із лисим чолом, який трохи раніше, стоячи біля циганки, налякав бідну дівчину своїми погрозами й сповненими ненависті словами. На ньому був церковний одяг. Коли він вийшов із натовпу, Гренгуар, який досі його не помічав, раптом упізнав його.

— Та це ж!.. — вигукнув він із подивом. — Це ж мій учитель герметичних наук, дом Клод Фролло, архідиякон! Якого біса йому треба від цього потворного одноокого? Він же дасть себе розірвати!

Справді, натовп скрикнув від жаху. Грізний Квазімодо одним стрибком зіскочив із нош, і жінки відвернулися, не бажаючи бачити, як він роздере архідиякона. Та Квазімодо лише підбіг до священника, подивився на нього… і впав навколішки.

Священник зірвав із нього тіару, переламав його жезл і роздер блискучу мантію. Квазімодо залишався навколішках, схилив голову й склав руки. Потім між ними відбулася дивна розмова жестами, бо жоден із них не промовив ані слова.

Священник стояв — розгніваний, суворий, владний, погрозливий. Квазімодо лежав перед ним долілиць — покірний, смиренний, благальний.

І все ж було очевидно, що Квазімодо міг би розчавити священника одним великим пальцем. Нарешті архідиякон різко струснув могутнє плече Квазімодо, наказав йому жестом підвестися й іти за ним. Квазімодо підвівся. Тоді братство блазнів, оговтавшись від першого потрясіння, захотіло захистити свого так раптово скинутого папу. Цигани, злодії та вся Басош із криками оточили священника.

Квазімодо став перед архідияконом, напружив свої богатирські кулаки й подивився на нападників так, що, скрегочучи зубами, нагадував розлюченого тигра. Священник знову набув свого суворого спокою, зробив Квазімодо знак і мовчки рушив геть. Квазімодо йшов попереду, розштовхуючи натовп. Коли вони перетнули площу й пробилися крізь юрбу, натовп цікавих і нероб захотів рушити слідом.

Тоді Квазімодо перейшов у хвіст процесії й почав відступати задом наперед за архідияконом — кремезний, сердитий, потворний, настовбурчений, увесь зіщулений, ніби хижий звір. Він облизував свої кабанячі ікла, гарчав, мов дикий звір, і одним лише поглядом чи помахом руки розкидав людей навсібіч. Так вони обоє заглибилися в темну вузьку вулицю.

Ніхто не наважився піти за ними. Здавалося, що сам привид Квазімодо, який скреготів зубами, перегородив її вхід.

— Усе це, звичайно, дуже дивно, — промовив Гренгуар, — але де, в біса, мені знайти вечерю?

IV. НЕЗРУЧНОСТІ, ЯКІ ЧЕКАЮТЬ ТОГО, ХТО ВВЕЧЕРІ ЙДЕ ВУЛИЦЯМИ СЛІДОМ ЗА ВРОДЛИВОЮ ДІВЧИНОЮ

Гренгуар, покладаючись на випадок, рушив услід за циганкою. Він побачив, як вона разом зі своєю козою звернула на вулицю Кутельрі, і сам звернув туди ж.

— А чому б і ні? — подумав він.

Гренгуар, досвідчений філософ паризьких вулиць, давно помітив, що ніщо так не сприяє мріям, як іти слідом за гарною жінкою, не знаючи, куди вона прямує. У цій добровільній відмові від власної волі, у забаганці, яка покірно підкоряється іншій забаганці, що навіть не здогадується про це, є дивне поєднання свавільної незалежності й сліпої слухняності, щось середнє між свободою і рабством. Саме це й подобалося Гренгуарові — натурі суперечливій, нерішучій, складній, що завжди тяжіла до крайнощів, безупинно вагаючись між усіма людськими прагненнями й урівноважуючи одне іншим. Він охоче порівнював себе з гробницею Магомета, яку, за легендою, два магніти тягнуть у протилежні боки, через що вона вічно зависає між небом і землею, між склепінням і бруківкою, між падінням і злетом, між зенітом і надиром.

Якби Гренгуар жив у наші часи, він, безперечно, став би ідеальним посередником між прихильниками класицизму й романтизму.

Та він народився надто рано, щоб прожити ще триста років. І це прикро. Його відсутність залишила порожнечу, яку й досі відчуваєш.

Зрештою, немає кращого настрою для того, щоб ось так іти вулицями за перехожими — особливо за перехожими жінками, а це Гренгуар дуже любив, — ніж не мати, де переночувати.

Отож він задумливо крокував позаду молодої дівчини. Вона дедалі пришвидшувала ходу, а її гарненька кізонька дріботіла поруч, бо містяни вже поверталися додому, а шинки — єдині заклади, що працювали цього дня, — один за одним зачинялися.

— Зрештою, — міркував він, — вона ж десь мешкає. Циганки мають добре серце… Хто знає?..

І в цій недомовленості, що завершувалася багатозначною паузою, народжувалися доволі приємні мрії.

Та час від часу, проходячи повз останні гурти містян, які замикали свої двері, він мимоволі вловлював уривки їхніх розмов, і вони раз у раз переривали нитку його приємних фантазій.

Ось двоє літніх чоловіків зупинилися поговорити.

— Пане Тібо Фернікль, ви помітили, який сьогодні холод?

(Гренгуар знав це ще від початку зими.)

— Авжеж, пане Боніфасе Дізоме! Але чи не чекає нас така сама зима, як три роки тому, у вісімдесятому, коли віз дров коштував вісім су?

— Ет, пане Тібо, це ще дрібниці. От узимку тисяча чотириста сьомого року мороз тримав від дня святого Мартина аж до Стрітення. Та ще й такий лютий, що в писаря Паризького парламенту перо примерзало просто під час письма — після кожних трьох слів! Через це навіть судові записи доводилося переривати.

Трохи далі дві сусідки розмовляли з вікон. Полум’я їхніх свічок потріскувало у вогкому тумані.

— Ваш чоловік уже розповів вам про ту пригоду, панно Ла Будрак?

— Ні. А що сталося, панно Тюркан?

— Кінь пана Жіля Годена, нотаріуса із Шатле, злякався фламандців та їхньої процесії й збив із ніг пана Філіппо Аврійо, служителя монастиря целестинців.

— Справді?

— Авжеж.

— От тобі й маєш! Домашній кінь — і таке вчинив! Якби це був бойовий кінь — інша річ.

Вікна зачинилися. Та Гренгуар уже втратив нитку своїх думок.

На щастя, він швидко знаходив її знову — завдяки циганці та Джалі, які, як і раніше, йшли попереду. Дві тендітні, граційні й чарівні істоти. Він милувався їхніми маленькими ніжками, витонченими постатями, легкими рухами й у своїй замріяності майже не розрізняв їх. За розумом і щирою прихильністю вони здавалися йому обидві юними дівчатами, а за легкістю, спритністю та невимушеністю ходи — обидві козенятами.

Тим часом вулиці ставали дедалі темнішими й безлюднішими. Вечірній дзвін, що сповіщав про початок комендантської години, давно вже пролунав, і тепер лише зрідка траплявся якийсь перехожий або тьмяне світло у вікні. Ідучи за циганкою, Гренгуар опинився в заплутаному лабіринті вузеньких провулків, перехресть і глухих завулків, що оточували старовинний цвинтар Святих Невинних. Усе це нагадувало клубок ниток, який добряче переплутав кіт.

— От уже справді вулиці без жодної логіки! — бурмотів Гренгуар, блукаючи нескінченними закрутами, які раз у раз повертали його майже туди, звідки він прийшов.

Та молода циганка, здавалося, чудово знала дорогу. Вона не вагалася ні на мить і крокувала дедалі швидше. Сам же Гренгуар давно б утратив будь-яке уявлення про те, де перебуває, якби, звернувши за ріг, не помітив восьмигранну споруду міського ганебного стовпа. Його ажурна верхівка чітко вимальовувалася темним силуетом на тлі освітленого вікна одного з будинків на вулиці Верделе.

Уже кілька хвилин він відчував, що привернув увагу молодої дівчини. Вона не раз озиралася на нього з тривогою. Нарешті одного разу раптом зупинилася, скористалася смужкою світла, що падала з напіввідчиненої пекарні, й уважно оглянула його з голови до ніг. Потому Гренгуар знову побачив ту саму легку гримасу, яку вже встиг помітити раніше, і, нічого не сказавши, вона рушила далі.

Ця ледь помітна гримаса змусила його замислитися. У ній безперечно читалися і зневага, і насмішка. Відтак Гренгуар похнюпив голову, почав машинально рахувати бруківку під ногами й відстав від дівчини ще на кілька кроків. Та щойно вона зникла за рогом сусідньої вулиці, він раптом почув її пронизливий крик.

Він миттю прискорив ходу.

Вулиця потопала в темряві. Та все ж ґніт, просочений олією, що горів у залізному ліхтарі біля статуї Пресвятої Діви на розі вулиці, дав Гренгуарові змогу розгледіти циганку. Вона відчайдушно виривалася з рук двох чоловіків, які намагалися заглушити її крики. Бідолашна кізонька, смертельно перелякана, наставила ріжки й жалібно мекала.

— На допомогу! Варта! — вигукнув Гренгуар і сміливо кинувся вперед.

Один із нападників, що тримав дівчину, обернувся до нього. То був Квазімодо.

Гренгуар не кинувся навтьоки, але й далі не ступив ані кроку.

Квазімодо підійшов до нього, одним помахом руки відкинув на кілька кроків просто на бруківку, а тоді швидко зник у темряві, несучи дівчину, перекинуту через руку, немов легкий шовковий шарф. Його спільник побіг слідом, а бідна кізонька, жалібно мекаючи, поспішала за ними.

— Рятуйте! Вбивають! — кричала нещасна циганка.

— Стійте, негідники! Негайно відпустіть цю дівчину! — раптом прогримів владний голос вершника, який зненацька виїхав із сусіднього перехрестя.

То був капітан королівських лучників — у повному бойовому обладунку, з важким мечем у руці.

Він вихопив циганку з рук приголомшеного Квазімодо, посадив її впоперек свого сідла, і саме тоді, коли грізний горбань, оговтавшись від несподіванки, кинувся вперед, щоб повернути свою здобич, поруч з’явилися п’ятнадцять чи шістнадцять лучників із оголеними мечами. Це був загін королівської варти, який здійснював нічний обхід за наказом пана Робера д’Естутвіля, паризького прево.

Квазімодо миттю оточили, схопили й міцно зв’язали. Він ревів, люто пручався, кусався, з його рота летіла піна. Якби була днина, сам лише його вигляд, ще спотвореніший від шаленої люті, напевно змусив би весь загін кинутися навтьоки. Але ніч позбавила його найстрашнішої зброї — його потворності.

Його спільник безслідно зник у метушні сутички.

Циганка легко випросталася в сідлі офіцера, поклала обидві долоні йому на плечі й кілька секунд уважно вдивлялася в його обличчя, ніби милуючись його вродою та вдячно оцінюючи допомогу, яку він їй щойно надав. Потім вона першою порушила мовчанку й лагідним, ще ніжнішим голосом запитала:

— Як вас звати, пане офіцере?

— Капітан Феб де Шатопер, до ваших послуг, красуне! — відповів офіцер, гордовито випроставшись.

— Дякую, — сказала вона.

Поки капітан Феб по-бургундському підкручував вуса, дівчина легко зісковзнула з коня, мов стріла, що миттєво падає додолу, й кинулася навтьоки.

Навіть блискавка не зникає так швидко.

— Хай йому грець! — буркнув капітан, наказуючи тугіше стягнути ремені на Квазімодо. — Краще б мені вдалося затримати красуню.

— Що вдієш, капітане, — озвався один із лучників. — Пташка випурхнула, зате кажан залишився.

V. НЕЗРУЧНОСТІ ТРИВАЮТЬ

Гренгуар, ще приголомшений падінням, так і лежав на бруківці біля статуї Пресвятої Діви на розі вулиці. Потроху він почав приходити до тями. Кілька хвилин він перебував у дивному напівдрімотному маренні, яке, попри все, було навіть приємним: у ньому легкі, майже невагомі образи циганки та кізоньки перепліталися з важким ударом кулака Квазімодо. Та цей стан тривав недовго. Холод, який він раптом відчув тією частиною тіла, що торкалася бруківки, миттю повернув його до дійсності.

— Чого мені так холодно? — здивовано пробурмотів він. Лише тоді він помітив, що лежить просто посеред стічного жолоба.

— Проклятий горбатий циклоп! — процідив він крізь зуби й спробував підвестися. Та запаморочення й забиття були надто сильними. Довелося залишитися на місці. Принаймні одна рука в нього була вільною, тож він затиснув нею ніс і змирився зі своїм становищем.

— Паризький бруд, — подумав він, уже майже не сумніваючись, що саме цей рівчак стане його нічлігом, Бо що ж іще робити там, де спиш, як не віддатися думкам? — паризький бруд має особливо смердючий запах. Напевно, у ньому сила-силенна летких і селітряних солей. Принаймні так вважав пан Ніколя Фламель та інші герметики…

Слово «герметики» раптом нагадало йому архідиякона Клода Фролло. Перед його очима знову постала щойно побачена сутичка. Він пригадав, як циганка борсалася в руках двох чоловіків, що Квазімодо був не сам, і суворе, гордовите обличчя архідиякона невиразно виринуло з пам’яті.

— Це було б дивно… — подумав він. І відразу заходився будувати на цьому хиткому припущенні цілий химерний палац здогадів — той картковий замок, який так люблять зводити філософи.

Та незабаром дійсність знову нагадала про себе.

— От лихо! Я ж зовсім задубів! — вигукнув він.

І справді, залишатися тут ставало дедалі нестерпніше. Кожна крапля води, що текла стічним жолобом, ніби відбирала у його тіла крихту тепла, і різниця між температурою Гренгуара та холодною водою вирівнювалася надто вже болісним способом.

Та раптом на нього насунулася ще одна, зовсім інша біда.

До перехрестя, де лежав Гренгуар, із реготом і галасом мчала зграйка хлопчаків — тих самих босоногих паризьких шибеників, які в усі часи тинялися вулицями столиці й яких споконвіку називали гаменами. Це були ті самі бешкетники, що колись, коли ми самі були дітьми, жбурляли в нас камінням після уроків лише тому, що наш одяг був цілий, а не подертий. Вони тягли за собою якусь безформну солом’яну мату, а гуркіт їхніх дерев’яних черевиків міг би розбудити навіть мерця. Гренгуар, який мерцем іще не став, трохи підвівся.

— Гей, Еннекене Дандеше! Гей, Жане Пенсбурде! — щосили горлали хлопчаки. — Старий Есташ Мубон, залізяр із рогу, помер! Ми забрали його солом’яний матрац. Зараз розпалимо велике багаття! Адже сьогодні свято фламандців!

І тут вони, навіть не помітивши Гренгуара, кинули той матрац просто на нього.

Водночас один із хлопчаків вихопив жменю соломи й побіг підпалити її від лампадки, що горіла біля статуї Пресвятої Діви.

— Святі небеса! — пробурмотів Гренгуар. — Невже тепер мені стане аж надто спекотно?

Становище було критичне. Йому загрожувало опинитися між водою й вогнем. Він напружив усі сили. Це був той відчайдушний ривок, який робить фальшивомонетник, коли його вже ось-ось мають кинути в казан із окропом, а він ще намагається врятуватися.

Гренгуар скочив на ноги, відштовхнув матрац просто на гурт хлопчаків і щодуху кинувся навтік.

— Пресвята Діво! — заверещали діти. — Це ж старий залізяр ожив!

І вони також розбіглися хто куди.

На полі бою залишився сам солом’яний матрац. Беллефоре, П’єр Ле Жюж і Коррозе розповідають, що наступного дня духовенство тієї парафії з великою урочистістю забрало його й перенесло до скарбниці церкви Святої Опортюни. Там аж до 1789 року паламар мав із цього чималий зиск, показуючи прочанам «велике диво» статуї Пресвятої Діви з вулиці Моконсей. Вважалося, що саме її присутність у пам’ятну ніч із 6 на 7 січня 1482 року вигнала нечисту силу з покійного Есташа Мубона, який, бажаючи насолити самому дияволові, перед смертю лукаво сховав свою душу в солом’яному матраці.

VI. РОЗБИТИЙ ГЛЕК

Пробігши щодуху чималу відстань, сам не знаючи куди, раз у раз наштовхуючись на роги будинків, перестрибуючи через стічні жолоби, петляючи вузькими провулками, глухими завулками й перехрестями, шукаючи порятунку серед усього заплутаного лабіринту старих ринкових вулиць і, охоплений панічним страхом, обстежуючи все те, що пишна латина старовинних грамот називала tota via, cheminum et viaria — «усі дороги, стежки й вулиці», — наш поет раптом зупинився. Спершу тому, що захекався, а потім — ніби його хтось ухопив за комір новою думкою, яка несподівано промайнула в голові.

— Здається мені, пане П’єре Гренгуаре, — сказав він сам до себе, притиснувши палець до чола, — що ви мчите, мов навіжений. Ці шибеники злякалися вас не менше, ніж ви їх. Мені навіть здається, що я чув, як їхні дерев’яні черевики заторохтіли на південь, тоді як я сам утік на північ. А тепер маємо одне з двох. Або вони й справді розбіглися, і тоді солом’яний матрац, який вони покинули зі страху, — саме те гостинне ліжко, яке я марно шукаю від самого ранку і яке Пресвята Діва чудесним чином посилає мені на винагороду за мораліте з тріумфами та маскарадами, що я склав на її честь. Або ж вони не втекли — і тоді вже встигли підпалити той матрац, а це якраз той чудовий вогонь, біля якого можна обсохнути й зігрітися. Хай там як, а чи то ліжко, чи то багаття — солом’яний матрац є даром небес. Можливо, Преблагословенна Діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, саме для цього й дозволила померти Есташу Мубону. А я, мов останній дурень, тікаю стрімголов, наче пікардієць від француза, залишаючи позаду те, що шукаю попереду. Та я ж просто бовдур!

Після цього він повернув назад. Обережно вдивляючись довкола, принюхуючись до повітря й уважно прислухаючись, Гренгуар заходився шукати благословенний солом’яний матрац. Даремно. Перед ним знову поставали лише перехрестя, глухі завулки, розгалуження вулиць. Він без кінця вагався, плутався й остаточно заплутався в павутинні темних провулків, де було не легше заблукати, ніж у справжньому лабіринті палацу Турнель. Нарешті терпець йому урвався.

— Бодай пропали ці перехрестя! — урочисто вигукнув він. — Це сам диявол створив їх за подобою своїх вил!

Вигук дещо полегшив йому душу. Саме тієї миті він помітив удалині, в кінці довгого вузького провулка, тьмяний червонуватий відблиск. Це остаточно підняло йому настрій.

— Слава Богу! — вигукнув він. — Он воно! Горить мій матрац! І, уподібнившись мореплавцеві, який у нічній темряві помітив дороговказну зірку, побожно промовив:

— Salve, maris stella! — «Радуйся, зоре морська!»

Чи звертав він ці слова до Пресвятої Діви, чи до солом’яного матраца, — цього ми вже ніколи не дізнаємося.

Ледве він пройшов кілька кроків довгим провулком, що круто спускався вниз, був без бруківки й дедалі більше грузнув у багнюці, як помітив дещо незвичайне. Провулок був не порожній. Тут і там повзли якісь невиразні, безформні постаті. Усі вони неквапливо сунули до мерехтливого світла в кінці вулиці, мов важкі нічні комахи, що повільно переповзають від стеблини до стеблини, тягнучись до вогнища пастуха.

Ніщо так не робить людину сміливою, як порожня кишеня. Гренгуар рушив далі й невдовзі наздогнав одну з тих дивних істот, що пересувалася повільніше за інших. Підійшовши ближче, він побачив, що то був безногий жебрак, який стрибав уперед, спираючись лише на руки, наче поранений косарик, у якого залишилося тільки дві лапки. Коли Гренгуар проходив повз цю дивну істоту, схожу водночас і на людину, і на павука, вона підняла до нього жалібний голос:

— La buona mancia, signor! La buona mancia! (Подайте милостиню, сеньйоре! Подайте милостиню!)

— Та хай тебе чорти заберуть, — буркнув Гренгуар, — разом зі мною, якщо я хоч трохи розумію, що ти верзеш! І пішов далі.

Незабаром він наздогнав ще одну таку ж рухому постать і придивився до неї. То був каліка — одночасно кульгавий і безрукий. Його дерев’яні ноги, милиці та інші хитромудрі пристосування, що підтримували тіло, робили його схожим на пересувне будівельне риштування. Гренгуар, який любив величні й класичні порівняння, подумки уподібнив його живому триніжку бога Вулкана.

Цей «живий триніжок» привітав його, але так підняв свого капелюха, що той опинився просто під підборіддям Гренгуара, мов цирульницька миска для гоління, і вигукнув йому просто у вуха:

— Señor caballero, para comprar un pedazo de pan! ( Добродію, подайте на шматок хліба!)

— Схоже, цей теж уміє говорити, — промовив Гренгуар. — Щоправда, мовою такою чудернацькою, що він, мабуть, щасливіший за мене, якщо сам її розуміє.

І раптом, ляснувши себе долонею по чолі, ніби його осяяла нова думка, вигукнув:

— До речі! Що вони сьогодні вранці мали на увазі, коли весь час вигукували: «Есмеральда»?

Він хотів прискорити крок, але втретє щось перегородило йому шлях. Це «щось», а точніше хтось, був сліпий — маленький сліпець із єврейським обличчям і борідкою, який, навпомацки розмахуючи перед собою ціпком і тягнучись за великим собакою, гугняво промовив із угорським акцентом:

— Facitote caritatem! («Проявляйте любов!»)

— Оце вже інша справа! — сказав П’єр Гренгуар. — Нарешті хоч один заговорив по-християнськи. Видно, в мене справді такий милостивий вигляд, якщо в мене просять милостиню, коли в моєму гаманці вітер свище. Друже мій, — додав він, повертаючись до сліпого, — минулого тижня я продав свою останню сорочку; тобто, оскільки ти розумієш лише мову Цицерона: Vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam. («Минулого тижня я продав свою останню сорочку».)

Промовивши це, він повернувся до сліпця спиною і рушив далі. Але сліпий теж пришвидшив крок, не відстаючи від нього. І тут з іншого боку з великою метушнею, гримлячи мискою та милицями по бруківці, з’явилися каліка і безногий. Утрьох вони, штовхаючись і наступаючи один одному на п’яти, кинулися за бідолашним Гренгуаром і затягнули свою пісню:

— Caritatem!  («Милосердя!»)— співав сліпий.

— La buona mancia! (Подайте на прожиток!) — підхоплював безногий.

А кульгавий підтримував мелодію, повторюючи:

— Un pedaso de pan! (Шматок хліба) – Гренгуар затулив вуха.

— О, Вавилонська вежо! — вигукнув він. І кинувся бігти. Сліпий побіг. Кульгавий побіг. Безногий побіг.

І чим далі він заглиблювався вулицею, тим більше навколо нього кишіло безногих, сліпих, кульгавих, одноруких, однооких, прокажених із виразками — хто виходив із будинків, хто вискакував із вузьких провулків, хто вилазив із підвальних віконець. Вони вили, ревли, скавуліли, усі кульгаючи, плентаючись, спотикаючись, рвалися до світла й повзли в багнюці, мов слимаки після дощу.

Гренгуар, усе ще переслідуваний своїми трьома мучителями й не розуміючи, чим це все закінчиться, ішов ошелешений серед цього натовпу, оминаючи кульгавих, переступаючи через безногих, плутаючись ногами в цьому мурашнику калік, наче той англійський капітан, який загруз у зграї крабів.

Йому спало на думку повернути назад. Але було вже пізно. Уся ця зграя замкнулася позаду нього, а троє жебраків міцно тримали його в облозі. Тож він ішов далі, підштовхуваний водночас і цим невтримним потоком, і страхом, і якимось запамороченням, через яке все це скидалося на страшний сон.

Нарешті він дістався кінця вулиці. Вона виходила на величезну площу, де тисячі розкиданих вогнів тремтіли в густому нічному тумані. Гренгуар кинувся туди, сподіваючись завдяки швидкості ніг утекти від трьох калічних примар, що вчепилися в нього.

— Ondè vas, hombre! («Куди ти преш, чоловіче!») — крикнув каліка, відкинувши свої милиці й женучись за ним на двох найкращих ногах, які будь-коли ступали геометрично правильним кроком по паризькій бруківці.

Тим часом безногий, стоячи цілком упевнено на власних ногах, насунув Гренгуарові на голову свою важку залізну миску, а сліпий дивився йому просто в обличчя палкими очима.

— Де я? — промовив нажаханий поет.

— У Дворі Чудес, — відповіла четверта примара, що підійшла до них.

— Клянуся душею, — сказав Гренгуар, — я бачу тут сліпих, які дивляться, і кульгавих, які бігають; але де ж тут Спаситель?

У відповідь пролунав моторошний вибух сміху.

Поетів камзол, і без того вже пошарпаний, у цій боротьбі віддав останній дух.

Коли вони переходили ту жахливу площу, його запаморочення почало розвіюватися. За кілька кроків відчуття реальності повернулося до нього. Він почав звикати до атмосфери цього місця. Спершу в його поетичній голові — а може, цілком прозаїчно, просто від порожнього шлунка — здійнявся якийсь туман, мов пара, що розлилася між ним і навколишнім світом і дозволяла бачити все лише крізь каламутну млу кошмару, у тих темрявих снах, де тремтять усі обриси, кривляться всі форми, предмети зливаються в неприродно велетенські скупчення, а речі обертаються на химери, люди — на привидів.

Поступово ця примара відступила, і погляд його став менш блукаючим, менш перебільшеним. Реальність проступала довкола, била йому в очі, чіплялася за ноги й крок за кроком руйнувала ту страхітливу поезію, серед якої він спершу уявив себе. Довелося визнати, що він ішов не берегами Стіксу, а просто по багнюці; що штовхаються з ним не демони, а злодії; що йдеться не про його душу, а цілком прозаїчно про його життя (бо йому бракувало того дорогоцінного посередника, який так часто стоїть між розбійником і чесною людиною, — гаманця). Нарешті, придивившись до цього розгулу ближче й холоднокровніше, він зрозумів: це не шабаш, а шинок.

Двір Чудес і справді був лише шинком — але шинком розбійників, таким самим червоним від крові, як і від вина.

Навколо великого вогнища, що палало на широкій круглій кам’яній плиті й пронизувало своїм полум’ям почервонілі прути порожнього поки що триніжка, безладно, тут і там, були розставлені кілька трухлявих столів — так, ніби жоден лакей-геометр не зволив подбати про їхню рівнобіжність чи хоча б про те, щоб вони не перетиналися під надто химерними кутами. На цих столах поблискували глеки, з яких стікало вино й пиво, а довкола них юрмилися численні вакхічні обличчя, розчервонілі від жару й хмелю. Тут був череватий чоловік із веселою пикою, який голосно обіймав гладку, дебелу повію. Там сидів якийсь удаваний солдат — наркуа, як казали злодійським жаргоном, — і, посвистуючи, розмотував бинти зі своєї фальшивої рани, розправляючи здорове й дужче коліно, цілий день замотане в тисячу пов’язок. Навпроти нього хирлявий тип готував собі на завтра «божу ногу», мастячи її смолою й бичачою кров’ю. За два столи далі якийсь шахрай у повному паломницькому вбранні по складах вичитував жалібну пісню про святу Рейну, не забуваючи про належний псаломний спів і гугнявіння. Десь збоку молодий новачок брав уроки епілепсії у старого майстра, який навчав його мистецтва пускати піну, жуючи шматок мила. Поряд водяночний каліка «здувався», а четверо чи п’ятеро злодійкуватих бабів за тим самим столом сперечалися за дитину, викрадену того вечора.

Усі ці сцени, які через два століття, за словами хроністів, так смішили двір, стали розвагою для короля й навіть увійшли до королівського балету Ніч, поділеного на чотири частини й поставленого в театрі Малого Бурбона.

«Ніколи, — додає один очевидець 1653 року, — раптові перевтілення Двору Чудес не були показані щасливіше. Ісаак де Бенсерад підготував нас до них доволі дотепними віршами».

Усюди вибухав гучний сміх і лунали непристойні пісні. Кожен тягнув ковдру на себе, балакаючи й лаючись, навіть не слухаючи сусіда. Глеки цокали один об один, сварки спалахували від того дзвону, а щербаті кухлі рвали на людях лахміття.

Великий собака сидів на хвості й дивився на вогонь. Серед цього розгулу крутилися й діти. Викрадена дитина плакала й кричала. Інший, кремезний чотирирічний хлопчина, сидів на надто високій лаві, звісивши ноги, так що край столу сягав йому аж до підборіддя, і мовчав. Третій поважно розмазував пальцем по столу розтоплений лій, що стікав зі свічки. А ще один, зовсім малий, сидів навпочіпки в багнюці, майже зникнувши в казані, який шкреб черепком, видобуваючи такий звук, що від нього знепритомнів би сам Антоніо Страдіваріус.

іля вогню стояла бочка, а на бочці сидів жебрак. То був король на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, підвели його до цієї бочки, і вся вакханалія на мить стихла, якщо не рахувати казана, де й далі вовтузилася дитина.

Гренгуар не смів ані дихнути, ані підвести очей.

— Hombre, quita tu sombrero, («Гей, чоловіче, скинь капелюха!»)— сказав один із трьох пройдисвітів, у чиїх руках він був.

І ще перш ніж він збагнув, що це означає, другий уже зірвав із нього капелюха. Жалюгідний, потертий капелюшок, щоправда, але ще придатний і для сонця, і для дощу. Гренгуар тяжко зітхнув.

Тим часом король, сидячи на своїй бочці, звернувся до нього:

— Що це за пройдисвіт?

Гренгуар здригнувся. Цей голос, хоч і сповнений погрози, нагадав йому інший голос, який того ж ранку завдав першого удару його виставі, загугнявивши серед натовпу:

— Милостиню, будь ласка!

Він підвів голову. То й справді був Клопен Труйльфу.

Клопен Труйльфу, убраний у свої королівські знаки влади, не мав на собі ані на одну лахмину більше чи менше. Рана на його руці вже безслідно зникла. У руці він тримав один із тих батогів із білих шкіряних ремінців, якими тоді міські служники розганяли натовп і які називали буллаями. На голові в нього була якась кругла шапка, замкнена зверху обручем; але важко було сказати, чи то дитячий валик, чи королівська корона — настільки ці речі бувають схожі.

Проте Гренгуар, сам не знаючи чому, знову відчув слабкий проблиск надії, впізнавши в королі Двору Чудес свого проклятого жебрака з великої зали.

— Пане… — пробелькотів він. — Ваша милість… Ваша величносте… Як же мені вас називати? — закінчив він нарешті, дійшовши вершини свого словесного злету й уже не знаючи, куди далі підніматися чи як спускатися.

«Вибратися звідси буде непросто», — подумав Гренгуар. Та він усе ж зробив ще одну спробу.

— Я не бачу, — сказав він, — чому поетів не зараховують до волоцюг. Мандрівником був Езоп; жебраком був Гомер; злодієм був Меркурій…

Клопен перебив його:

— Гадаю, ти хочеш задурити нам голови своїм мудрованим бурмотінням. Та годі вже! Дай себе повісити й не викручуйся так!

— Перепрошую, ваша величносте, королю Алтинів, — відповів Гренгуар, відвойовуючи кожен клаптик часу. — Це варте того… Хвилинку!.. Послухайте мене… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…

Та його нещасний голос губився в тому гаморі, що здіймався навколо. Малий хлопчисько шкреб свій казан ще завзятіше, ніж досі; а на додачу якась стара щойно поставила на розпечений триніжок сковороду, повну жиру, і той шкварчав на вогні з таким вереском, ніби ціла ватага дітей гналася за маскою на карнавалі.

Тим часом Клопен Труйльфу, здається, на мить порадився радився з князем Циганії та зовсім п’яним імператором Галілеї. Потім він різко крикнув:

— Та тихо ж!

І оскільки ані казан, ані сковорода не звернули на це жодної уваги й далі вели свій дует, він стрибнув із бочки, копнув казан так, що той разом із дитиною відкотився кроків на десять, копнув сковороду, і весь жир вилився у вогонь, а потім поважно повернувся на свій трон, анітрохи не зважаючи ні на приглушений плач дитини, ні на бурчання старої, чия вечеря згоряла білим полум’ям.

Труйльфу подав знак, і герцог, і імператор, і старші поплічники, і вся голота вишикувалися навколо нього підковою, в центрі якої опинився Гренгуар, якого й далі грубо тримали за плечі.

То було півколо з лахміття, дрантя, дешевих блискіток, вил, сокир, п’яних ніг, дебелих голих рук, брудних, тьмяних, отупілих облич. Посеред цього круглого столу жебрацької братії Клопен Труйльфу височів, наче дож цього сенату, наче король цього зібрання, наче папа цього конклаву. Спершу — просто завдяки висоті своєї бочки, а далі — завдяки якомусь пихатому, дикому й грізному вигляду, від якого його зіниці спалахували, а в його хижому профілі виправлялася звірина грубість волоцюжої породи. Здавалося, це була кабаняча голова серед свинячих рил.

— Слухай, — сказав він Гренгуарові, погладжуючи своє потворне підборіддя мозолястою рукою, — я не бачу, чому б тебе не повісити. Щоправда, схоже, тобі це не до вподоби. І це природно: ви, міщани, до такого не звикли. Ви надто серйозно ставитеся до цієї справи. Але, зрештою, ми не хочемо тобі зла. Є один спосіб урятуватися — принаймні поки що. Хочеш стати одним із нас?

Можна собі уявити, яке враження справила ця пропозиція на Гренгуара, що вже відчував, як життя вислизає в нього з рук, і сам починав втрачати надію. Він учепився за неї з усієї сили.

— Авжеж, хочу! І ще як хочу! — вигукнув він.

— То ти згоден, — провадив Клопен, — записатися до братії малого смолоскипа?

— До малого смолоскипа. Саме так, — відповів Гренгуар.

— Визнаєш себе членом вільного братства?

— Вільного братства.

— Підданим царства арґо?

— Царства арґо.

— Волоцюгою?

— Волоцюгою.

— Усім серцем?

— Усім серцем.

— Зауважу тобі, — вів далі король, — що від цього тебе все одно повісять.

— Хай йому чорт! — вихопилося в поета.

— Щоправда, — незворушно продовжив Клопен, — це станеться пізніше, урочистіше, за рахунок славного міста Парижа, на гарній кам’яній шибениці й руками чесних людей. Це вже певна втіха.

— Безперечно, — відповів Гренгуар.

— Є й інші переваги. Як вільний братчик, ти не платитимеш ні за бруд, ні за бідних, ні за ліхтарі — а це, між іншим, тяжить на паризьких міщанах.

— Нехай буде так, — мовив поет. — Я згоден. Я волоцюга, арґотьєр, вільний братчик, малий смолоскип — ким завгодно, як накажете, пане королю Алтинів. Та й, зрештою, я й так уже був усім цим, бо я філософ; а omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur, як вам відомо. (з латини – «І все, що є у філософії, і всі люди знаходять свій притулок у філософові».)

Король Алтинів насупив брови.

— За кого ти мене маєш, друже? Що це за угорсько-єврейський жаргон ти тут мені виспівуєш? Я не знаю івриту. І щоб стати розбійником, не треба бути євреєм. Я навіть більше не краду — це вже нижче моєї гідності. Я вбиваю. Горлоріз — так; кишеньковий злодій — ні.

Гренгуар спробував вставити кілька слів виправдання між уривками цієї дедалі гнівнішої мови.

— Перепрошую, ваша величносте. Це не іврит, це латина.

— Кажу тобі, — спалахнув Клопен, — що я не єврей! І я тебе повішу, поріддя синагоги! Так само, як і цього дрібного юдейського крамарчука, що стоїть біля тебе, й якого я ще сподіваюся одного дня прибити до прилавка, мов фальшиву монету!

Кажучи це, він показав пальцем на маленького бородатого угорського єврея, того самого, що звернувся до Гренгуара зі своїм facitote caritatem («Творіть милосердя!») і, не розуміючи жодної іншої мови, лише здивовано дивився, як гнів короля Алтинів несподівано обрушився на нього.

Нарешті пан Клопен заспокоївся.

— Пройдисвіте! — сказав він нашому поетові. — То ти хочеш стати волоцюгою?

— Без сумніву, — відповів поет.

— Хотіти — цього замало, — буркнув сердито Клопен. — Добра воля не додає до юшки жодної цибулини й годиться хіба що для раю. А рай і арґо — це дві різні речі. Щоб тебе прийняли до арґо, ти мусиш довести, що чогось вартий. А для цього треба обшукати опудало.

— Обшукаю, — сказав Гренгуар, — кого накажети.

Клопен подав знак. Кілька арґотьєрів вийшли з кола й за мить повернулися. Вони принесли два стовпи, які внизу закінчувалися дерев’яними лопатками, що давали їм стійко стояти на землі. Нагорі між стовпами вони закріпили поперечну балку, і вся ця споруда склала цілком пристойну переносну шибеницю, яку Гренгуар із великим «задоволенням» побачив перед собою вже за мить. У ній бракувало хіба що… ні, навіть мотузка була на місці й витончено погойдувалася під перекладиною.

«Що вони задумали?» — стривожено подумав Гренгуар. Але тієї ж миті його тривогу розвіяв передзвін дзвіночків. То було опудало, яке волоцюги повісили за шию на мотузці — щось на кшталт городнього страховиська, вбране в червоне й так густо обвішане бубонцями й дзвониками, що ними можна було б спорядити зо три десятки кастильських мулів.

Усі ті дзвіночки якийсь час тремтіли й бриніли від коливання мотузки, а потім поступово затихли й урешті зовсім замовкли, коли опудало завмерло нерухомо під владою того самого закону маятника, що колись усунув із трону водяний годинник і пісочний.

Тоді Клопен, показуючи Гренгуарові старий хиткий ослінчик, поставлений під опудалом, сказав:

— Вилазь сюди.

— Сто чортів! — заперечив Гренгуар. — Я ж тут шию собі скручу. Ваш ослін хитається, як двовірш Марціала: одна ніжка в нього довга, як гекзаметр, а друга коротка, як пентаметр.

— Вилазь, — повторив Клопен.

Гренгуар виліз на ослін і, не без кількох хитань головою й руками, таки зумів утримати рівновагу.

— А тепер, — провадив король Алтинів, — закинь праву ногу за ліву й піднімися навшпиньки на лівій.

— Пане, — сказав Гренгуар, — ви, мабуть, дуже хочете, щоб я собі щось поламав?

Клопен кивнув головою.

— Слухай, друже, ти забагато балакаєш. Поясню коротко, в чому річ. Ти станеш навшпиньки, як я сказав; так ти зможеш дістати до кишені опудала. Полізеш туди й витягнеш гаманець, що там лежить. Якщо зробиш це так, що не брязне жоден дзвіночок, — добре: станеш волоцюгою. І нам залишиться тільки лупцювати тебе вісім днів поспіль.

— Грім небесний! Та я й не проти, — сказав Гренгуар. — А якщо дзвіночки задзвенять?

— Тоді тебе повісять. Зрозумів?

— Зовсім нічого не зрозумів, — відповів Гренгуар.

— Слухай ще раз. Ти обшукаєш опудало й забереш у нього гаманець. Якщо під час цього бодай один дзвіночок ворухнеться — тебе повісять. Це зрозуміло?

— Добре, — сказав Гренгуар. — Це зрозуміло. А далі?

— Якщо зумієш зняти гаманець так, щоб не задзвеніли бубонці, ти станеш волоцюгою, і тебе битимуть вісім днів поспіль. Тепер уже, мабуть, розумієш?

— Ні, пане, тепер я вже зовсім нічого не розумію. У чому ж моя вигода? В одному разі — шибениця, в іншому — побої?

— І волоцюга! — додав Клопен. — І волоцюга! Невже це нічого не варте? Ми ж битимемо тебе для твоєї ж користі, щоб загартувати до ударів.

— Щиро дякую, — відповів поет.

— Ну, годі баритися! — сказав король, грюкнувши ногою по бочці, яка загуркотіла, мов великий барабан. — Обшукуй опудало, та й покінчимо з цим. Востаннє попереджаю: якщо я почую хоч один дзвіночок, ти займеш місце опудала.

Зграя арґотьєрів зустріла слова Клопена оплесками й вишикувалася колом навколо шибениці, сміючись із такою жорстокою втіхою, що Гренгуар одразу зрозумів: він надто їх розважає, а отже, від них можна чекати будь-чого. Йому вже не лишалося жодної надії, окрім крихкої можливості успішно виконати страшне випробування, яке йому нав’язали. Поет зважився ризикнути, але спершу щиро помолився до самого опудала, яке мав обікрасти й яке, певно, легше було б розчулити, ніж цих волоцюг. Уся та безліч дзвіночків із маленькими мідними язичками здавалася йому роззявленими пащами гадюк, готових вкусити й засичати.

— Ох, — шепотів він, — невже моє життя залежить від найменшого тремтіння найменшого з цих дзвіночків! Ох! — додав він, склавши руки. — Дзвіночки, не дзвоніть! Бубонці, не бряжчіть! Калатальця, не калатайте!

Він ще раз спробував умовити Труйльфу.

— А якщо раптом подме вітер? — спитав він.

— Тоді тебе повісять, — без вагання відповів той.

Побачивши, що немає ні відстрочки, ні помилування, ні жодної лазівки для втечі, він мужньо прийняв свою долю. Він закинув праву ногу за ліву, піднявся навшпиньки на лівій і простягнув руку; але саме тієї миті, коли вже торкнувся опудала, його тіло, що трималося лише на одній нозі, захиталося на ослоні, який і сам мав лише три ніжки. Він мимоволі хотів спертися на опудало, втратив рівновагу й важко гепнувся на землю, оглушений фатальним передзвоном тисячі дзвіночків, що, піддавшись поштовху його руки, спершу закрутили опудало довкола себе, а потім велично розгойдували його між двома стовпами.

— Прокляття! — закричав він, падаючи, і лишився лежати, мов мертвий, обличчям до землі.

Та все ж він чув над собою страшний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу, який наказував:

— Підійміть цього пройдисвіта й повісьте негайно!

Гренгуар підвівся. Опудало вже зняли, щоб звільнити йому місце.

Арґотьєри знову поставили його на ослін. Клопен підійшов, накинув йому мотузку на шию й, ляснувши по плечу, сказав:

— Прощавай, друже! Тепер тобі вже не втекти, навіть якби ти міг перетравлювати їжу кишками самого папи.

Слово «помилуйте» завмерло на губах Гренгуара. Він обвів поглядом довкола. Але жодної надії не було — всі сміялися.

—Бельвіне де Летуаль, — сказав король Алтинів до здоровенного волоцюги, який вийшов із лав, — лізь на перекладину.

Бельвінь де Летуаль спритно видерся на поперечну балку, і за мить Гренгуар, підвівши очі, із жахом побачив його навпочіпки над своєю головою.

— А тепер, — провадив Клопен, — щойно я сплесну в долоні, Андре Рудий, ногою виб’єш з-під нього лаву; ти, Франсуа Шант Прюн, повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому на плечі. І все це водночас, чуєте?

Гренгуара пройняв дрож.

— Готові? — спитав Клопен Труйльфу у трьох арґотьєрів, що вже чатували, мов три павуки над мухою. Бідолаха пережив жахливу мить чекання, поки Клопен спокійно відсовував ногою в жар кілька лозин, яких ще не дістало полум’я.

— Готові? — повторив він і вже розвів долоні, щоб плеснути. Ще одна секунда — і все було б скінчено. Але він раптом зупинився, ніби осяяний несподіваною думкою.

— Стійте! — мовив він. — Забув! У нас є звичай: не вішати чоловіка, не спитавши спершу, чи немає жінки, яка хоче його взяти. Друже, це твій останній шанс. Або одружишся з волоцюжкою, або — мотузка.

Цей циганський закон, хоч би яким дивним він здався читачеві, й досі, кажуть, записаний у старих англійських законах.

Гренгуар перевів подих. Це вже вдруге за пів години він ніби повертався до життя. І тому навіть не смів надто вірити в своє спасіння.

— Гей! — закричав Клопен, знову видершись на свою бочку. — Гей, жінки, дівки! Чи знайдеться серед вас, від відьми до її кішки, хоч одна, що захоче цього гульвісу? Гей! Колетто Шарон! Еліза-бето Трувен! Сімоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульгава! Гонна Довготелеса! Мішело Женаль! Клодіно Гризи-вухо! Матюріно Жірону! Гей! Ізабо ла Тьєрі!  Ходіть, дивіться! Чоловік задарма! Кому треба?

У такому жалюгідному стані Гренгуар, певна річ, був не надто привабливим товаром. Волоцюжки сприйняли пропозицію без особливого запалу. Бідолаха чув, як вони відповідали:

— Ні! Ні! Повісьте його! Так усім буде веселіше!

Проте троє все ж вийшли з натовпу й підійшли його роздивитися. Перша була гладка дівка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула жалюгідний камзол філософа. Та свитка була зношена й дірява, мов решето для смаження каштанів. Дівка скривилася.

— Старе лахміття! — буркнула вона й, звертаючись до Гренгуара, спитала: — А покажи-но плащ?

— Загубив, — відповів Гренгуар.

— А капелюх?

— У мене його забрали.

— Черевики?

— У них уже майже немає підошов.

— А гаманець?

— На жаль, — пробелькотів Гренгуар, — у мене немає й мідяка.

— То дай себе повісити й ще дякуй! — відрубала волоцюжка й повернулася до нього спиною.

Друга була стара, чорна, зморшкувата, потворна — така бридка, що навіть у Дворі Чудес виділялася своєю гидотою. Вона обійшла Гренгуара довкола. Він уже майже боявся, що вона захоче його взяти.

Але вона тільки процідила крізь зуби:

— Надто худий! – І пішла геть.

Третя була молодою, доволі свіжою й не надто вродливою.

— Урятуй мене! — тихо благав її бідолаха.

Вона якийсь час дивилася на нього зі співчуттям, потім опустила очі, поправила складку на спідниці й нерішуче завмерла. Він стежив за кожним її рухом — це був останній проблиск надії.

— Ні, — сказала нарешті молода дівчина. — Ні! Гійом Вислощокий мене поб’є. І вона повернулася в натовп.

— Друже, — сказав Клопен, — тобі не щастить.

А тоді, випроставшись на своїй бочці, він вигукнув, удаючи голос судового глашатая, чим страшенно розвеселив усіх:

— Ніхто не хоче? Ніхто? Раз, два, три!

І, кивнувши в бік шибениці, проголосив:

— Продано!

Бельвін де Летуаль, Андрі Рудий і Франсуа Шант Прюн  підійшли ближче до Гренгуара.

Ця рідкісна істота, здавалося, зберігала свою владу чарів і краси навіть у самому Дворі Чудес. Арґотьєри й арґотьєрки мовчки розступалися перед нею, а їхні грубі обличчя м’якшали під її поглядом.

Вона наблизилася до засудженого своїм легким кроком. За нею йшла її гарненька кізонька Джалі. Гренгуар був радше мертвий, ніж живий. Вона мовчки подивилася на нього якусь мить.

— Ви збираєтеся повісити цього чоловіка? — серйозно спитала вона Клопен Труйльфу.

— Так, сестро, — відповів король Алтинів, — хіба що ти візьмеш його собі за чоловіка.

Вона ледь скривила свою гарненьку нижню губу.

— Я беру його, — сказала вона.

І тут Гренгуар щиро повірив, усе, що діється з ним зранку — сон, а це — лише його продовження.

Цей поворот подій, хоч і милостивий, був разючий.

З шиї поета петлю зняли, його спустили з ослона. Йому довелося сісти, бо потрясіння було надто сильне.

Не сказавши ні слова, князь Циганії приніс глиняний кухоль. Циганка подала його Гренгуарові.

— Киньте його на землю, — сказала вона.

Глек розлетівся на чотири уламки.

— Брате, — мовив тоді князь Циганії, поклавши їм руки на чола, — вона твоя дружина; сестро, він твій чоловік. На чотири роки. Ідіть.

VII. ШЛЮБНА НІЧ

За кілька хвилин наш поет опинився в маленькій кімнатці зі стрілчастим склепінням, добре замкненій і теплій, сидячи перед столом, який, здавалося, тільки й чекав нагоди щось позичити з комори, що висіла поруч; перед ним маячило добротне ліжко, а навпроти сиділа гарненька дівчина. Уся ця пригода скидалася на чаклунство. Гренгуар уже починав серйозно вважати себе героєм казки; час від часу він озирався навколо, ніби шукаючи, чи не стоїть ще тут вогненна колісниця, запряжена двома крилатими химерами, яка одна тільки й могла так блискавично перенести його з пекла до раю. Інколи він уперто втуплювався в дірки свого камзола, щоб утриматися за дійсність і не втратити остаточно ґрунт під ногами. Його розум, що метався поміж химерними видіннями, тримався тепер лише на цій ниточці.

Молода дівчина, здавалося, зовсім не звертала на нього уваги; вона ходила туди-сюди, переставляла якийсь ослінчик, перемовлялася зі своєю козою, часом кривила губи. Нарешті вона сіла біля столу, і Гренгуар зміг як слід її роздивитися.

Ти ж був дитиною, читачу, і, може, ще досі маєш щастя зберігати в собі цю дитячість. Напевно, не раз (я ж, зі свого боку, проводив за цим цілі дні — найкраще використані дні мого життя) ти, перебігаючи від куща до куща край швидкої води в сонячний день, стежив за якоюсь прекрасною бабкою — зеленою чи блакитною, що ламала свій лет різкими кутами й торкалася кінчиком крил кожної гілочки. Пам’ятаєш, із якою закоханою цікавістю твій погляд і думка чіплялися за той маленький свистячий і дзижчачий вихор пурпурових і лазурових крилець, посеред якого мерехтіла невловима форма, прихована самою швидкістю руху. Ця повітряна істота, що туманно вимальовувалася крізь тремтіння крил, здавалася тобі примарною, вигаданою, недосяжною — такою, якої не можна ні торкнутися, ні навіть до ладу побачити. Але коли нарешті бабка сідала на кінчик очерету й ти міг, затамувавши подих, розгледіти її довгі прозорі крила, довгу емалеву сукню, два кришталеві ока — яке ж тебе охоплювало здивування! І який страх, що ця форма знову щезне тінню, а жива істота знову стане примарою!

Пригадай ці відчуття — і ти легко зрозумієш, що переживав Гренгуар, дивлячись тепер на цю Есмеральду, видиму й справжню, яку досі він бачив лише крізь вихор танцю, співу й гамору.

Щораз глибше поринаючи в свої мрії, він думав:

— То ось яка вона, ця Есмеральда? Небесне створіння! Вулична танцівниця! І так багато, і так мало! Це вона завдала смертельного удару моїй виставі сьогодні вранці, і це вона врятувала мені життя сьогодні ввечері. Мій злий дух! Мій добрий ангел! Гарненька жінка, слово честі! І, певно, вона шалено мене кохає, якщо взяла собі за чоловіка ось так…

— До речі! — раптом вигукнув він, схопившись із місця з тим почуттям тверезої правди, яке лежало в основі його характеру й філософії. — Як би там не було, а я ж її чоловік!

І з цією думкою в голові та в очах він наблизився до молодої дівчини з такою войовничою й водночас галантною поставою, що вона мимоволі відступила назад.

— Чого ви хочете? — спитала вона.

— Як ви можете про це питати, чарівна Есмеральдо? — відповів Гренгуар із таким пристрасним тоном, що й сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка широко розплющила свої великі очі.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Як це? — вигукнув Гренгуар, дедалі більше розпалюючись і думаючи, що, зрештою, має справу лише з чеснотою Двору Чудес. — Хіба я не твій, люба? Хіба ти не моя?

І зовсім щиро обійняв її за талію.

Та корсаж циганки вислизнув із його рук, мов слизька шкіра вугра. Вона одним стрибком відскочила в інший кінець келії, нахилилася й випросталася вже з маленьким кинджалом у руці — ще раніше, ніж Гренгуар устиг зрозуміти, звідки він узявся. Розгнівана й горда, з припухлими губами, розширеними ніздрями, щоками, червоними, мов яблуко, і очима, що метали блискавки.

Водночас біла кізонька Джалі стала перед нею, наставивши на Гренгуара свій бойовий лобик, увінчаний двома гарненькими, золотистими й гострими ріжками.

Усе це сталося в одну мить. Ще хвилину тому тендітна, мов бабка, вона раптом обернулася на осу, готову жалити.

Наш філософ завмер, переводячи ошелешений погляд то з кози на дівчину, то з дівчини на козу.

— Пресвята Діво! — нарешті промовив він, коли зміг заговорити від подиву. Ото дві забіяки!

Циганка першою порушила мовчанку.

— Та ти, видно, дуже зухвалий чоловік!

— Перепрошую, панно, — сказав Гренгуар, усміхаючись. — Але чому ж ви взяли мене собі за чоловіка?

— А хіба треба було дати тебе повісити?

— Отже, — мовив поет, трохи розчарований у своїх любовних сподіваннях, — коли ви одружилися зі мною, у вас не було іншої думки, окрім як урятувати мене від шибениці?

— А яка ще думка могла б у мене бути?

Гренгуар прикусив губу.

— Що ж, — сказав він, — видно, я ще не такий великий переможець у коханні, як собі уявляв. Але тоді навіщо було розбивати той бідолашний глечик?

Тим часом кинджал Есмеральди й ріжки кози все ще були насторожі.

— Панно Есмеральдо, — сказав поет, — укладемо перемир’я. Я не писар суду Шатле і не збираюся дорікати вам за те, що ви носите кинджал у Парижі всупереч наказам і заборонам пана прево. Ви, певно, знаєте, що Ноеля Лекрівена лише вісім днів тому оштрафували на десять паризьких су за носіння широкого меча. Але це не моя справа. Скажу прямо: клянуся своєю часткою раю, що не наближуся до вас без вашого дозволу. Тільки дайте мені повечеряти.

По правді кажучи, Гренгуар, як і пан Депрео, був «не надто чуттєвим». Він не належав до тих лицарів чи мушкетерів, які беруть дівчат приступом. У коханні, як і в усьому іншому, він радше любив зволікання й поміркованість. А добра вечеря вдвох здавалася йому — особливо коли він був голодний — чудовою перервою між прологом і розв’язкою любовної пригоди.

Циганка нічого не відповіла. Вона лише зневажливо скривила губи, гордовито підвела голову, мов пташка, а тоді розсміялася. Маленький кинджал зник так само раптово, як і з’явився, і Гренгуар так і не встиг помітити, де ця «бджілка» сховала своє жало.

За хвилину на столі вже лежали житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і глек пива. Гренгуар накинувся на їжу з таким завзяттям, що з лютого брязкоту його залізної виделки об фаянсову тарілку можна було подумати, ніби все його кохання перетворилося на голод.

Молода дівчина сиділа навпроти й мовчки дивилася, як він їсть. Було видно, що її займає якась інша думка, від якої вона часом усміхалася, лагідно гладячи розумну голівку кізоньки Джалі, що спокійно лежала між її колінами.

Жовта воскова свічка освітлювала цю дивну сцену — ненажерливість і мрійливість поруч.

Втамувавши голод, Гренгуар відчув легкий сором, помітивши, що на столі лишилося тільки одне яблуко.

— Ви не їсте, панно Есмеральдо?

Вона лише похитала головою, а її замріяний погляд завмер на склепінні келії.

«І що ж її там так захопило?» — подумав Гренгуар.

І, подивившись туди ж, куди дивилася вона, сказав собі:

«Не може ж бути, щоб її так поглинула гримаса того кам’яного карлика, вирізьбленого в замковому камені склепіння! Хай йому грець, я ж не гірший!»

Він підвищив голос:

— Панно!

Вона, здається, не чула.

Тоді він ще голосніше повторив:

— Панно Есмеральдо!

Марно. Думки дівчини були далеко звідси, і голос Гренгуара не мав сили повернути її до дійсності. На щастя, втрутилася кізочка. Вона лагідно потягнула господиню за рукав.

— Чого ти хочеш, Джалі? — жваво спитала циганка, ніби раптом прокинувшись.

— Вона зголодніла, — сказав Гренгуар, зрадівши нагоді зав’язати розмову.

Есмеральда почала кришити хліб, і Джалі з витонченою грацією їла крихти просто з її долоні.

Та Гренгуар не дав дівчині знову поринути в задуму. Він наважився поставити делікатне запитання.

— То ви не хочете, щоб я став вашим чоловіком?

Дівчина пильно подивилася на нього й відповіла:

— Ні.
— Тоді, може, вашим коханим? — не відступав Гренгуар.

Вона трохи скривила губи й сказала:

— Ні.
— А вашим другом? — провадив він.

Вона знову уважно глянула на нього і після короткої паузи мовила:

— Можливо.

Це «можливо», таке дороге серцю філософів, додало Гренгуарові відваги.

— Ви знаєте, що таке дружба? — запитав він.

— Так, — відповіла циганка. — Це бути братом і сестрою; двома душами, що торкаються одна одної, але не зливаються; як два пальці однієї руки.

— А кохання? — запитав Гренгуар.

— О, кохання!.. — промовила вона, і голос її затремтів, а очі засяяли. — Це бути двома й водночас одним. Це коли чоловік і жінка зливаються в єдиного ангела. Це — небо.

Коли вулична танцівниця говорила ці слова, вона була такою вродливою, що Гренгуар не міг відвести від неї очей. Її краса дивовижно гармоніювала з майже східною піднесеністю її мовлення. Чисті рожеві вуста ледь усміхалися; ясне й безтурботне чоло вряди-годи затьмарювала думка, мов подих, що затуманює дзеркало; а з-під довгих опущених чорних вій струменіло якесь невимовне світло, надаючи її профілю тієї ідеальної ніжності, яку згодом Рафаель віднайде в таємничому поєднанні дівочої чистоти, материнства й божественності.

Та Гренгуар не полишав своїх розпитувань.

— Яким же має бути чоловік, щоб сподобатися вам?
— Він має бути справжнім чоловіком.
— А я, — запитав він, — хіба не чоловік?
— У чоловіка на голові шолом, у руці меч, а на п’ятах — золоті остроги.
— Чудово, — зітхнув Гренгуар. — Отже, без коня й чоловіка не буває. Скажіть, ви когось любите?
— Як коханого?
— Саме так.

Вона на хвильку замислилася, а тоді з особливим виразом відповіла:

— Незабаром я це знатиму.
— Чому ж не сьогодні ввечері? — ніжно озвався поет. — Чому не мене?

Вона кинула на нього серйозний погляд.

— Я зможу покохати лише того чоловіка, який буде здатний мене захистити.

Гренгуар почервонів і більше не заперечував. Було очевидно, що дівчина натякала на ту мізерну допомогу, яку він надав їй у небезпечну мить дві години тому. Спогад, витіснений іншими пригодами цього вечора, знову повернувся до нього. Він ляснув себе долонею по чолу.

— До речі, панно, саме з цього мені й слід було почати. Пробачте мою безглузду неуважність. Як же вам удалося вирватися з пазурів Квазімодо?

Здригнувшись від цього запитання, циганка мовила:

— Ох, який же той горбань страшний! — і, затуливши обличчя долонями, затремтіла, немов її пройняв лютий холод.

— Авжеж, страхітливий, — погодився Гренгуар, не полишаючи своєї думки. — Але як вам удалося від нього втекти?

Есмеральда всміхнулася, тихо зітхнула й нічого не відповіла.

— Ви знаєте, чому він ішов за вами? — знову запитав Гренгуар, намагаючись обійти мовчанку.

— Не знаю, — відповіла дівчина й одразу ж додала: — Але ж і ви йшли за мною. Чому?

— Відверто кажучи, — сказав Гренгуар, — я теж цього не знаю.

Запала мовчанка. Гренгуар ножем креслив візерунки на столі. Дівчина всміхалася й ніби вдивлялася крізь стіну кудись удалину. Раптом вона ледь чутним голосом заспівала:

Cuando las pintadas aves
Mudas están, y la tierra…

Та зненацька урвала спів і почала гладити Джалі.

— Яка ж у вас гарна тваринка, — сказав Гренгуар.
— Це моя сестра, — відповіла вона.
— Чому вас називають Есмеральдою? — запитав поет.
— Не знаю.
— Але ж мусить бути якась причина?

Вона дістала з-за пазухи невеличкий довгастий мішечок, що висів на шиї на намисті із зерняток мелії. Від нього сильно пахло камфорою. Мішечок був обтягнутий зеленою шовковою тканиною, а посередині його сяяла велика зелена скляна намистина, схожа на смарагд.

— Можливо, через це, — сказала вона.

Гренгуар простягнув руку, щоб узяти мішечок, але дівчина відсахнулася.

— Не торкайтеся. Це оберіг. Ви можете зруйнувати його силу — або ж він зашкодить вам.

Цікавість поета тільки зросла.

— Хто вам його дав?

Есмеральда приклала палець до вуст і сховала оберіг назад за пазуху.

Він став розпитувати далі, але вона відповідала неохоче.

— Що означає ім’я «Есмеральда»?
— Не знаю.
— Якою мовою воно звучить?
— Гадаю, циганською.
— Я так і думав, — сказав Гренгуар. — Ви ж не француженка?
— Не знаю.
— У вас є батьки?

Вона замість відповіді заспівала на старовинний мотив:

Мій батько — птах,
Моя мати — пташка,
Я перепливаю воду без човна,
Я перепливаю воду без човна.
Моя мати — пташка,
Мій батько — птах.

— Гаразд, — мовив Гренгуар. — А коли ви приїхали до Франції?
— Ще зовсім маленькою.
— А до Парижа?
— Минулого року. Коли ми входили через Папську браму, я побачила, як у небі промайнула очеретянка. Це було наприкінці серпня. Тоді я сказала: «Зима буде сувора».

— Так воно й сталося, — підхопив Гренгуар, радіючи, що розмова нарешті пожвавилася. — Усю зиму я грів закляклі пальці власним подихом. То ви вмієте провіщати майбутнє?

Вона знову відповіла коротко:

— Ні.
— А той, кого ви називаєте циганським князем, — це ватажок вашого племені?
— Так.
— Саме він, між іншим, нас і повінчав, — несміливо зауважив поет.

Вона зробила свою звичну кумедну гримаску.

— Я навіть не знаю, як тебе звати.
— Моє ім’я? Будь ласка: П’єр Гренгуар.
— Я знаю гарніше, — усміхнулася вона.

— От уже нечемна! — засміявся поет. — Та байдуже, мене цим не образиш. Можливо, коли краще мене пізнаєш, то й полюбиш. Ти так щиро розповіла мені про себе, що тепер і я трохи розкажу про власне життя.
Мене звати П’єр Гренгуар. Я син управителя нотаріальної канцелярії в Гонессі. Мого батька повісили бургундці, а матір закололи пікардійці під час облоги Парижа двадцять років тому. У шість років я залишився сиротою, і єдиною підошвою моїх ніг була паризька бруківка. Не знаю, як я дожив від шести до шістнадцяти років. Одна торговка фруктами зрідка давала мені сливу, пекар кидав окраєць хліба, а вечорами мене підбирали вартові притулку для сліпих і замикали на ніч, де бодай знаходився жмут соломи, щоб переночувати. Попри все це я виріс — щоправда, худим, як бачиш.
Узимку я грівся на сонці під аркою палацу Санс і завжди дивувався, чому багаття на Івана Купала розпалюють лише влітку, коли й без того спекотно.
У шістнадцять років я вирішив опанувати ремесло. За що тільки не брався! Був солдатом — та забракло відваги. Став ченцем — та не вистачило побожності. До того ж я зовсім не вмію пити вино. З розпачу подався в учні до теслярів, але виявився надто слабким. Більше мене приваблювало стати шкільним учителем. Щоправда, тоді я ще не вмів читати, але хіба це причина відмовлятися від мрії?
Згодом я зрозумів, що для будь-якої справи мені чогось бракує. Побачивши, що ні до чого путнього не здатен, я добровільно став поетом і складачем віршів. Для волоцюги це ремесло завжди відкрите, і воно набагато чесніше, ніж крадіжки, до яких мене підбурювали деякі мої приятелі-розбишаки. На щастя, одного дня я зустрів отця Клода Фролло, шановного архідиякона собору. Він зацікавився мною, і саме йому я завдячую тим, що нині став справжнім ученим. Я знаю латину — від промов Цицерона до церковних книг небесних отців, розуміюся на схоластиці, поетиці, віршуванні й навіть на герметичній мудрості — цій найвищій із наук. Саме я написав містерію, яку сьогодні з таким тріумфом і при такому велелюдді поставили у великій залі Палацу правосуддя. Я також завершив книжку на шістсот сторінок про дивовижну комету 1465 року, через яку один чоловік збожеволів. Мав я й інші успіхи. Трохи знаючись на військовій справі, допомагав будувати величезну бомбарду Жана Мога — ту саму, що розірвалася на Шарантонському мосту під час випробування й убила двадцять чотирьох цікавих глядачів.
Отож бачиш, я не такий уже й поганий наречений. Знаю чимало цікавих фокусів і навчу їх твою Джалі. Наприклад, вона зможе так кумедно наслідувати паризького єпископа — того клятого фарисея, через млини якого на Млинарському мосту перехожих постійно оббризкує водою. До того ж моя містерія принесе мені чимало дзвінкої монети, якщо мені за неї нарешті заплатять. Одне слово, я весь до твоїх послуг — я сам, мій розум, мої знання, моя освіта. Я готовий жити з тобою так, як ти забажаєш, панно: як чоловік із дружиною, якщо ти цього захочеш, або ж, якщо тобі так буде миліше, — як брат і сестра, у чистій дружбі.

Гренгуар замовк, чекаючи, яке враження справить його довга промова на дівчину. Вона сиділа, опустивши очі.

— Феб… — тихо прошепотіла вона. Потім повернулася до поета й запитала:

— Феб… Що означає це слово?

Гренгуар не надто розумів, який зв’язок має це запитання з його розповіддю, але не втратив нагоди похизуватися своєю вченістю.

— Це латинське слово, — відповів він, поважно випнувши груди. — Воно означає «сонце».
— Сонце… — повторила вона.
— Так звали прекрасного лучника, який був богом, — додав Гренгуар.
— Бог… — тихо мовила циганка.

У її голосі бриніли водночас замріяність і палке почуття. У цю мить один із браслетів зісковзнув з її руки й упав на підлогу. Гренгуар поспішно нахилився, щоб підняти його. Але коли випростався, дівчина разом із Джалі вже зникли. Десь поруч грюкнув засув. Це зачинилися маленькі дверцята, що, мабуть, вели до сусідньої келії.

— Сподіваюся, бодай ліжко вона мені залишила, — пробурмотів наш філософ.

Він оглянув келію. Єдиною річчю, придатною для сну, була довга дерев’яна скриня. Та й та мала різьблену кришку, через що, коли Гренгуар ліг на неї, відчуття було таке, ніби велетень Мікромегас надумав відпочити, простягнувшись на Альпах.

— Ну що ж, — сказав він, улаштовуючись якомога зручніше. — Доведеться змиритися. Дивна ж у мене перша шлюбна ніч. А шкода. Було в цьому весіллі «біля розбитого глека» щось наївне й прадавнє, майже допотопне, що мені дуже припало до душі.