«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ОДИНАДЦЯТА

І. МАЛЕНЬКИЙ ЧЕРЕВИЧОК

У ту саму мить, коли волоцюги штурмували собор, Есмеральда спала. Незабаром дедалі гучніший гамір довкола храму та стривожене мекання Джалі, яка прокинулася раніше за господиню, розбудили її. Дівчина підвелася на постелі, прислухалася, визирнула, а тоді, налякана загравою й шумом, вибігла з келії, щоб дізнатися, що сталося. Вигляд площі, картина, що розгорталася перед її очима, безлад нічного штурму, цей моторошний натовп, який стрибав, мов зграя жаб, ледь видимий у темряві, хрипке ревіння юрби, червоні смолоскипи, що снували туди-сюди по чорній імлі, немов болотяні вогники над туманними трясовинами, — усе це здалося їй таємничою битвою між примарами відьомського шабашу й кам’яними чудовиськами собору. Вихована змалку на забобонах циганського племені, вона насамперед подумала, що ненароком стала свідком нічного чаклунського дійства. Охоплена жахом, Есмеральда кинулася назад до своєї келії, шукаючи в убогому ложі менш страшного кошмару.

Та поступово перший напад страху минув. Гамір невпинно наростав, а безліч інших ознак переконали її, що довкола не привиди, а живі люди. Її страх не посилився, але змінився. Їй спало на думку, що це народне повстання, яке хоче силоміць забрати її з-під церковного захисту. Думка про те, що вона знову може втратити життя, надію, Феба, якого й досі бачила у своїх мріях про майбутнє; усвідомлення власної безпорадності; розуміння, що втечі немає, що ні на кого спертися, що вона самотня й покинута, — ці та безліч інших думок пригнічували її. Вона впала навколішки, схиливши голову на ліжко й склавши руки над головою. Тремтячи від тривоги, хоч була циганкою, язичницею й не знала християнської віри, вона крізь сльози почала благати про милість християнського Бога й молитися Паризькій Богоматері, яка дала їй притулок. Бо навіть людина, яка ні в що не вірить, у певні хвилини життя схиляється до віри того храму, де шукає порятунку.

Так вона пролежала долілиць дуже довго. Вона більше тремтіла, ніж молилася. Її сковував холодний жах від дедалі ближчого шуму розлюченого натовпу. Вона нічого не розуміла: не знала, що відбувається, що замишляють люди, чого вони прагнуть, але серцем відчувала, що кінець буде страшний.

Раптом серед цієї тривоги вона почула чиїсь кроки поруч. Озирнувшись, побачила двох чоловіків. Один із них тримав ліхтар. Вони щойно увійшли до її келії.

Дівчина тихо скрикнула.

— Не бійтеся, — промовив знайомий голос. — Це я.
— Хто?.. Ви? — запитала вона.
— П’єр Гренгуар.

Це ім’я одразу її заспокоїло. Вона підвела очі й справді впізнала поета. Але поруч із ним стояла ще одна постать — уся в чорному, закутана з голови до ніг. Побачивши її, Есмеральда мовчки завмерла.

— Ох, — докірливо мовив Гренгуар, — Джалі впізнала мене раніше за вас!

І справді, маленька кізочка не чекала, поки Гренгуар назве себе. Ледве він переступив поріг, як вона ніжно потерлася об його коліна, обсипаючи поета пестощами й білою шерстю, бо саме линяла. Гренгуар лагідно гладив її у відповідь.

— Хто цей чоловік із вами? — тихо запитала циганка.
— Не хвилюйтеся, — відповів Гренгуар. — Це мій друг.

Потім філософ поставив ліхтар на підлогу, присів навпочіпки й, міцно обійнявши Джалі, захоплено вигукнув:

— О, яка ж це чарівна тваринка! Не така визначна своїм зростом, як своєю охайністю, зате розумна, кмітлива й учена, мов справжній граматик! Ну ж бо, моя Джалі, ти ще пам’ятаєш свої чудові номери? Покажи-но, як пан Жак Шармолю…

Чоловік у чорному не дав йому договорити. Він підійшов до Гренгуара й різко штовхнув його в плече. Гренгуар підвівся.

— Авжеж, — сказав він, — я й забув, що ми поспішаємо. Хоч це, учителю, не привід так грубо штовхати людей. — Моя люба красуне, ваше життя, як і життя Джалі, у смертельній небезпеці. Вас хочуть захопити. Ми — ваші друзі й прийшли врятувати вас. Ходімо з нами.

— Це правда? — схвильовано вигукнула вона.
— Так, цілковита правда. Швидше!
— Добре… — ледве вимовила вона. — Але чому ваш друг мовчить?

— О, — відповів Гренгуар, — його батьки були людьми з чудинкою, тому він від природи небагатослівний.

Есмеральді довелося задовольнитися таким поясненням. Гренгуар узяв її за руку. Його супутник підняв ліхтар і пішов попереду. Страх так запаморочив дівчині голову, що вона без опору дозволила вести себе. Джалі весело стрибала за ними. Вона була така щаслива знову бачити Гренгуара, що щохвилини підбігала й буцала його ріжками в ноги, змушуючи спотикатися.

— Ось таке воно життя, — щоразу казав філософ, ледь утримуючись на ногах. — Найчастіше саме найкращі друзі підставляють нам ніжку.

Вони швидко спустилися сходами з веж, пройшли крізь собор, що потопав у темряві й самотності, хоча його склепіння безперервно відлунювали шум битви. Цей контраст був моторошний. Через Червону браму вони вийшли на монастирське подвір’я.

Монастир був покинутий. Монахи втекли до єпископського палацу, щоб разом молитися. Подвір’я спорожніло. Лише кілька переляканих слуг тулилися по темних закутках.

Усі троє попрямували до хвіртки, що виходила на Терен. Чоловік у чорному відчинив її ключем. Читач пам’ятає, що Терен був вузькою смугою землі, обнесеною мурами з боку острова Сіте й належав капітулу собору Паризької Богоматері. Він завершував східний край острова позаду собору. Тут було зовсім безлюдно. Шум битви вже долинав значно приглушеніше. Свіжий вітерець, що линув понад річкою, шелестів листям єдиного дерева, яке росло на самому краї Терену. Та небезпека все ще була зовсім поруч. Найближче височіли єпископський палац і собор.

У палаці панувало очевидне сум’яття. Його темний силует раз у раз прорізували вогні, що перебігали від одного вікна до іншого, наче іскри, які довго літають серед попелу після того, як згорить аркуш паперу. Поруч велетенські вежі собору Паризької Богоматері, якщо дивитися на них із тилу разом із довгим нефом, що простягався під ними, чорніли на тлі широкої червоної заграви, яка заливала площу перед храмом. Вони скидалися на два гігантські ковані підпори казкового вогнища циклопів.

Увесь Париж, який відкривався довкола, мерехтів у півтемряві, де світло й морок безперервно переходили одне в одне. Такі тла любив писати Рембрандт.

Чоловік із ліхтарем рішуче попрямував до самого краю мису Террен. Там, біля води, стояла напівзотліла огорожа з кілків і рейок, по якій вилася низька виноградна лоза, простягаючи кілька тонких пагонів, схожих на пальці розкритої долоні. За цією решіткою, у затінку, був захований невеликий човен. Чоловік подав знак Гренгуарові та його супутниці сідати. Джалі стрибнула за ними. Сам він спустився в човен останнім. Потім перерізав мотузку, якою човен був прив’язаний, відштовхнув його від берега довгим багром, узявся за весла, сів на носі й щосили почав гребти до середини річки. У цьому місці течія Сени була дуже швидкою, тож йому нелегко вдалося відірвати човен від краю острова.

Першим ділом, сівши в човен, Гренгуар посадив Джалі собі на коліна. Сам він умостився на кормі, а молода дівчина, яку незнайомець сповнював незрозумілою тривогою, сіла поруч і мимоволі притулилася до поета.

Коли філософ відчув, що човен рушив, він заплескав у долоні й поцілував Джалі між ріжками.

— Ось ми й урятувалися — усі четверо! — вигукнув він.

Потім із виглядом глибокого мислителя додав:

— Великі справи щасливо завершуються то завдяки долі, то завдяки хитрості.

Човен повільно плив до правого берега. Дівчина потай із тривогою спостерігала за незнайомцем. Той ретельно прикрив світло свого глухого ліхтаря. У темряві його можна було лише невиразно розгледіти на носі човна — мов привида. Низько насунений каптур затуляв усе обличчя, наче маска, а щоразу, коли він під час веслування розводив руки, широкі чорні рукави скидалися на велетенські крила кажана. Відтоді як вони сіли в човен, він не промовив ані слова й навіть не зітхнув. Чути було лише рівномірний плюскіт весел і тихий шелест хвиль, що ковзали вздовж бортів.

— Слово честі! — раптом вигукнув Гренгуар. — Ми веселі, мов нічні сови! Мовчимо, як піфагорійці або риби! Хай йому біс! Друзі мої, я був би щасливий, якби хоч хтось зі мною заговорив. Людський голос — найприємніша музика для людського вуха. Це не я сказав, а Дідим Александрійський, і сказано чудово. Авжеж, Дідим Александрійський був неабияким філософом.
Скажіть хоч слово, моя красуне! Прошу вас, бодай одне слово! До речі, у вас була така кумедна гримаска. Ви ще так умієте? Чи знаєте ви, любонько, що парламент має право судити навіть у місцях церковного притулку? У вашій келії в соборі Паризької Богоматері вам загрожувала велика небезпека. Ех! На жаль, колібрі в’є гніздечка в пащі крокодила…

— Учителю, дивіться, місяць знову з’явився. Аби тільки нас не помітили! Ми робимо добру справу — рятуємо панянку, а проте, якби нас схопили, король наказав би повісити й нас. Ех! Людські вчинки завжди мають два боки. Те, за що мене засудять, тебе може прославити. Один і той самий чоловік захоплюється Цезарем і водночас ганить Катіліну. Чи не так, учителю? Що скажете про цю філософію? Я, між іншим, маю її від природи, інстинктивно — ut apes geometriam.
От бачите! Ніхто мені не відповідає. Які ж ви обоє мовчазні! Доведеться говорити самому. У трагедії це називається монологом.
Хай йому біс! Попереджаю, що цього вислову я навчився сьогодні від самого короля Людовіка Одинадцятого.
Хай йому біс! Та що там знову так волають у Сіте? Який же це кепський старий король! Увесь закутаний у хутра. Він і досі не заплатив мені за мою весільну оду, а сьогодні ще й мало не наказав мене повісити, що було б для мене вкрай незручно. Він страшенно скупий до людей таланту. Йому варто було б прочитати чотири книги Сальвіана «Проти скупості». Справді, це володар, який поводиться з ученими надто дріб’язково й чинить неймовірні жорстокості. Він — губка, що висмоктує гроші з народу. Його ощадливість нагадує селезінку, яка розростається від виснаження всього тіла. Через це нарікання на тяжкі часи поступово перетворюються на ремствування проти самого правителя. За цього побожного государя шибениці тріщать від повішених, ешафоти просочуються кров’ю, а в’язниці розпирає від переповнення. Однією рукою цей король збирає податки, а другою відправляє людей на шибеницю. Він служить і пані Габелі, і панові Шибениці. Вельмож позбавляють почестей, а простих людей без кінця пригнічують новими податками. Надміру суворий правитель! Не люблю я цього монарха. А ви, учителю?

Чоловік у чорному не звертав жодної уваги на балакучість поета. Він уперто боровся зі швидкою течією, яка розділяла край острова Сіте й острів Нотр-Дам, що нині зветься островом Сен-Луї.

— До речі, учителю, — раптом знову озвався Гренгуар. — Коли ми пробиралися через той шалений натовп волоцюг на площі перед собором, чи не помітили ви того бідолашного хлопця, якому ваш глухий уже збирався розтрощити голову об балюстраду Галереї королів? У мене короткозорість, я не зміг його роздивитися. Ви не знаєте, хто це був?

Незнайомець не відповів. Але він раптом перестав веслувати. Його руки безсило опустилися, наче зламані, голова схилилася на груди, і Есмеральда почула судомний зітх. Вона здригнулася. Вона вже чула колись такі зітхання.

Човен, залишений напризволяще, кілька хвилин плив за течією. Нарешті чоловік у чорному випростався, знову взявся за весла й продовжив гребти проти течії.  Вони обігнули мис острова Богоматері й попрямували до Сінної пристані.

— А он і садиба Барбо! — вигукнув Гренгуар. — Погляньте, учителю! Бачите ту групу чорних дахів із дивними зламами? Он там, під купою низьких, пошарпаних і брудних хмар, у яких місяць розтікся, мов розбите яєчне жовтко. Гарний маєток! Там є каплиця з чудовим маленьким склепінням, багато оздобленим різьбленням. Над нею здіймається витончена дзвіниця. Є й прекрасний сад: ставок, пташник, луна, майданчик для гри в м’яч, лабіринт, звіринець і безліч густих алей, що дуже припали б до смаку Венері. Росте там і славнозвісне дерево, яке називають хтивим, бо колись під ним утішалися одна відома принцеса й галантний конетабль Франції. Ех! Ми, бідні філософи, для конетабля — те саме, що грядка капусти й редиски для садів Лувру. Та що поробиш? Життя і для вельмож, і для нас однаково складається з добра і зла. Смуток завжди йде поруч із радістю, як спондей поруч із дактилем.
Учителю, я неодмінно маю розповісти вам історію цього маєтку Барбо. Закінчилася вона дуже трагічно. Сталося це 1319 року, за правління Філіппа V — найвищого на зріст серед французьких королів. Мораль цієї історії проста: тілесні спокуси згубні. Не варто надто задивлятися на дружину ближнього, хоч би якою прекрасною вона була. Перелюб — це небезпечна цікавість до чужої насолоди…
Гей! Там знову здійнявся страшенний галас!

Справді, біля собору Паризької Богоматері шум дедалі посилювався. Усі прислухалися. Виразно долинали переможні вигуки. Раптом навколо собору спалахнули сотні смолоскипів. Їхнє світло заблищало на шоломах воїнів — на вежах, галереях, між аркбутанами. Здавалося, вони щось шукали.

Невдовзі до втікачів долинули чіткі крики:
— Циганку!
— Чаклунку!
— Смерть циганці!

Нещасна Есмеральда схилила голову на долоні. Незнайомець шалено наліг на весла, спрямовуючи човен до берега. Тим часом наш філософ глибоко замислився. Він міцніше притиснув Джалі до грудей і непомітно відсунувся від циганки, яка, навпаки, дедалі тісніше тулилася до нього, ніби він залишався її останнім прихистком.

Гренгуар переживав справжню душевну боротьбу. Він пам’ятав, що за чинними законами, якщо Джалі спіймають, її теж повісять. І це була б велика втрата — бідолашна Джалі! До того ж на його плечах уже й без того висіли дві приречені. Нарешті він чудово розумів, що його мовчазний супутник охоче взяв би на себе турботу лише про циганку. У його душі точилася запекла боротьба. Немов Зевс в «Іліаді», він подумки зважував на терезах Есмеральду й козу. Переводив погляд то на одну, то на другу, і очі його наповнювалися сльозами.

— Та не можу ж я врятувати вас обох… — прошепотів він крізь зуби.

Раптовий поштовх сповістив їх, що човен пристав до берега. Зловісний гомін і далі наповнював острів Сіте. Незнайомець підвівся, підійшов до циганки й хотів узяти її за руку, щоб допомогти зійти на берег. Вона відсахнулася від нього й учепилася за рукав Гренгуара. Та поет, зайнятий Джалі, майже мимохіть відсторонив і її. Тоді вона сама вистрибнула з човна. Вона була така приголомшена, що не усвідомлювала, що робить і куди потрапила. Кілька хвилин стояла нерухомо на пристані, дивлячись на темну течію Сени. Коли трохи опанувала себе, виявилося, що поруч із нею залишився лише незнайомець. Очевидно, Гренгуар скористався миттю висадки й непомітно зник разом із козою серед будинків вулиці Греньє-сюр-л’О.

Бідна циганка здригнулася, зрозумівши, що залишилася наодинці з цією людиною. Вона хотіла заговорити, закричати, покликати Гренгуара, але язик ніби задерев’янів, і з її вуст не зірвалося жодного звуку. Раптом вона відчула, як незнайомець стиснув її руку. Його долоня була холодна й міцна. Зуби дівчини застукотіли, а сама вона зблідла ще дужче, ніж місячне світло, що падало на її обличчя. Чоловік не промовив ні слова. Не випускаючи її руки, він швидко рушив угору на площу Грев. У ту мить вона невиразно відчула, що доля — це сила, якій неможливо опиратися. У неї більше не лишилося сили волі. Вона дозволила вести себе, майже бігла поруч із ним, поки він швидко крокував. Набережна в цьому місці підіймалася вгору, але їй здавалося, ніби вона спускається в безодню.

Вона озиралася навсібіч. Ні душі. Набережна була зовсім безлюдна. Єдині людські голоси долинали із Сіте, що палав загравою й гув від сум’яття. Їх розділяло лише одне рукаво Сени. Звідти доносилися її ім’я, змішане з криками про смерть. Решта Парижа лежала навколо суцільними темними громадами.

Незнайомець і далі мовчки й поспіхом тягнув її за собою. Вона не впізнавала жодного місця, повз яке проходили. Проминаючи освітлене вікно, вона раптом зібрала всі сили, різко сіпнулася й закричала:

— Допоможіть!

Міщанин, у якого світилося вікно, відчинив його. У самій сорочці, з лампою в руці, він визирнув на набережну, ошелешено подивився вниз, щось промовив, чого вона не почула, і знову зачинив віконниці. То була остання іскорка надії, яка згасла.

Чоловік у чорному не сказав ані слова. Він міцніше стиснув її руку й пішов ще швидше. Вона більше не пручалася. Знесилена, вона мовчки йшла за ним.

Час від часу, зібравши рештки сил, вона уривчасто запитувала, задихаючись від швидкої ходи й нерівної бруківки:

— Хто ви?.. Хто ви?..

Він не відповідав.

Так вони дісталися великої площі. Місяць на мить вийшов із-за хмар. То була Гревська площа. Посеред неї чорнів якийсь високий хрестоподібний силует. То була шибениця. Есмеральда відразу все впізнала й зрозуміла, де опинилася.

Чоловік зупинився, повернувся до неї й відкинув каптур.

— О! — ледве вимовила вона, завмираючи від жаху. — Я знала… Я знала, що це знову він!

Перед нею стояв священник. У місячному сяйві він був схожий на власний привид. Такою є дивна властивість місячного світла: воно ніби показує не самі речі, а лише їхні примари.

— Слухай, — сказав він.

Вона здригнулася, почувши цей фатальний голос, якого не чула вже давно. Він продовжив. Говорив уривчасто, задихано, так, як говорить людина, чию душу стрясають нестерпні внутрішні муки.

— Слухай. Ми тут. Я маю поговорити з тобою. Це Гревська площа. Ми дійшли до межі. Доля звела нас віч-на-віч. Зараз я вирішуватиму твою долю, а ти — долю моєї душі. Далі цієї площі й цієї ночі вже нічого немає. Тож слухай мене. Я хочу сказати…

Він урвав себе.

— Передусім… не говори мені про свого Феба.

Промовляючи це, він безупинно ходив туди й сюди, тягнучи її за собою, немов не міг устояти на місці.

— Не говори про нього. Чуєш? Якщо ти вимовиш це ім’я, я не знаю, що зроблю… але це буде страшно.

Сказавши це, він раптом завмер, ніби тіло знову знайшло рівновагу. Та хвилювання не полишало його. Голос ставав дедалі тихішим.

— Не відвертайся. Слухай мене. Це дуже серйозно. Передусім ось що сталося… Присягаюся, ніхто не сміятиметься з цього. Про що я говорив?.. Нагадай мені… А, так! Парламент ухвалив вирок, за яким тебе мають стратити. Я щойно вирвав тебе з їхніх рук. Але вони й далі переслідують тебе. Поглянь.

Він простягнув руку в бік Сіте.  Пошуки справді тривали. Гомін наближався. Вежа будинку королівського намісника, що стояла навпроти Гревської площі, була вся залита світлом. Там снували люди, а на протилежній набережній бігали солдати зі смолоскипами й кричали: “Циганка! Де циганка? Смерть їй! Смерть!”

— Бачиш? — сказав він. — Вони переслідують тебе. Я не обманюю. Я люблю тебе. Не перебивай мене. Не говори нічого… особливо якщо хочеш сказати, що ненавидиш мене. Я більше не хочу цього чути. Я врятував тебе. Дай мені спершу договорити. Я можу врятувати тебе остаточно. Я все підготував. Тепер усе залежить від тебе. Як ти захочеш, так і буде.

Раптом він урвав себе.

— Ні… не так треба говорити.

Він різко потягнув її за собою, майже побіг, не випускаючи її руки, просто до шибениці. Показавши на неї пальцем, холодно промовив:

— Обирай між нами двома.

Вона вирвалася з його рук і впала навколішки біля підніжжя шибениці, обійнявши її, наче єдину опору. Потім трохи повернула своє прекрасне обличчя й глянула на священника через плече. Вона була схожа на Пресвяту Діву біля підніжжя Хреста. Священник стояв нерухомо. Його рука й досі була простягнута до шибениці, немов у кам’яної статуї.

Нарешті Есмеральда тихо сказала:

— Вона вселяє мені менший жах, ніж ви.

Він повільно опустив руку й у глибокому розпачі втупився в бруківку.

— Якби це каміння могло говорити, — прошепотів він, — воно сказало б, що перед ним стоїть найнещасніша людина на світі.

Потім заговорив знову. Есмеральда, схилившись біля шибениці й сховавши обличчя в розкішному волоссі, мовчки слухала. Тепер його голос звучав тихо й благально. Ця лагідність болісно суперечила суворим рисам його обличчя.

— Я люблю вас. О, це щира правда. Невже полум’я, яке спалює мені серце, не здатне вирватися назовні? Бідна моя дівчинко, день і ніч… так, день і ніч… невже це не заслуговує бодай на краплю жалю? Це любов, яка не знає ні дня, ні ночі. Це справжня мука. О, як я страждаю! Запевняю вас, мене варто пожаліти. Бачите, я розмовляю з вами лагідно. Я так хотів би, щоб ви перестали відчувати до мене цей жах. Зрештою, хіба чоловік винен у тому, що покохав жінку? О Боже! Невже ви ніколи мене не простите? Невже завжди мене ненавидітимете? Невже вже все скінчено? Саме це робить мене жорстоким… саме це робить мене страшним навіть для самого себе. Ви навіть не дивитеся на мене. Можливо, поки я стою перед вами, тремтячи на межі нашої спільної вічності, ви думаєте зовсім про інше. Тільки не згадуйте того офіцера! Невже навіть якби я впав перед вами навколішки… якби цілував не ваші ноги — бо ви б цього не дозволили, — а землю під вашими ногами… якби ридав, мов дитина… якби вирвав із власних грудей не слова, а саме серце й нутро, щоб довести, як сильно люблю вас, — усе було б марно? Усе? Адже у вашій душі живуть лише ніжність і милосердя. Ви випромінюєте найдобрішу лагідність. Ви вся — доброта, співчуття, ласка й чарівність. І все ж жорстокість у вас є… але лише до мене одного. О, яка ж це страшна доля!

Він сховав обличчя в долонях. Дівчина почула, як він плаче. Вперше. Стоячи, здригаючись від ридань, він здавався ще нещаснішим і ще благальнішим, ніж тоді, коли стояв перед нею навколішки. Так він плакав якийсь час.

— Ні… — заговорив він, коли перші сльози трохи вщухли. — Я не знаходжу слів. Адже я стільки разів подумки повторював усе, що скажу тобі. А тепер тремчу, мене морозить, я втрачаю силу саме в ту мить, коли вирішується все. Відчуваю, як над нами нависає щось величне й невідворотне, а сам лише белькочу. Ох, я зараз упаду на бруківку, якщо ти не змилуєшся наді мною… і на собою. Не прирікай нас обох. Якби ти знала, як я тебе кохаю! Яке серце б’ється в моїх грудях! О, як далеко я відступив від усякої чесноти! Як безнадійно занапастив самого себе! Як учений — я глузую з науки; як дворянин — зневажаю своє ім’я; як священник — перетворюю служебник на подушку для хтивості, плюю в обличчя своєму Богові! І все це — заради тебе, чарівнице! Щоб бути гіднішим твого пекла! А ти не хочеш навіть проклятого! Ох, якби ти знала все! Є ще дещо… ще страшніше… о, набагато страшніше!..

Коли він вимовив останні слова, його обличчя зовсім спотворилося від розпачу. Він на мить замовк, а потім, ніби звертаючись до самого себе, голосно промовив:

— Каїне, що ти зробив зі своїм братом?

Знову запала тиша, після якої він продовжив:

— Що я зробив із ним, Господи? Я прихистив його, виростив, годував, любив, обожнював… і вбив! Так, Господи! Щойно в мене на очах йому розтрощили голову об каміння Твого храму. І сталося це через мене… через цю жінку… через неї…

Його погляд був божевільним. Голос дедалі слабшав. Він ще кілька разів механічно повторив із довгими паузами, наче дзвін, що поволі згасає після останнього удару:

— Через неї… Через неї…

Потім його язик уже не міг вимовити жодного виразного звуку, хоча губи й далі беззвучно ворушилися. Раптом він осів, ніби зруйнована будівля, і нерухомо залишився лежати на землі, схиливши голову на коліна.

Легкий дотик дівчини, яка висмикнула з-під нього ногу, привів його до тями. Він повільно провів рукою по запалих щоках і кілька секунд із подивом дивився на свої мокрі пальці.

— Що?.. — прошепотів він. — Я плакав?..

І раптом, обернувшись до циганки з невимовною мукою, сказав:

— На жаль… ти дивилася, як я плачу, і залишилася холодною. Дитино, чи знаєш ти, що ці сльози — мов розпечена лава? Невже це правда? Невже людину, яку ненавидять, уже ніщо не може зворушити? Ти побачила б мою смерть — і засміялася б. А я… я не хочу бачити, як помираєш ти! Одне слово! Лише слово прощення! Не кажи, що кохаєш мене. Скажи тільки, що погоджуєшся… цього буде досить. Я врятую тебе. Інакше… Ох, час минає! Заклинаю тебе всім святим: не чекай, поки я знову стану таким самим кам’яним, як ця шибениця, що теж кличе тебе. Пам’ятай: долі нас обох у моїй руці. Я безумець — і це страшно. Я можу все знищити. А під нами — бездонна прірва, нещасна, куди моє падіння потягне й твоє на віки вічні. Одне добре слово! Скажи хоч слово! Лише одне!

Вона відкрила вуста, щоб відповісти. Він миттю впав перед нею навколішки, готовий із благоговінням ловити кожне слово, яке ось-ось мало злетіти з її вуст, можливо, вже пом’якшених співчуттям. Вона сказала:

— Ви вбивця!

Священник люто схопив її в обійми й зареготав жахливим сміхом.

— Авжеж, убивця! — вигукнув він. — І ти все одно будеш моєю. Не захотіла мати мене рабом — матимеш володарем. Ти будеш моєю! У мене є лігво, куди я тебе затягну. Ти підеш за мною. Мусиш піти, бо інакше я видам тебе! Тобі залишається одне: або померти, красуне, або стати моєю! Моєю! Священника! Відступника! Убивці! Уже цієї ночі, чуєш? Ну ж бо! Радій! Поцілуй мене, божевільна! Або могила — або моє ложе!

Його очі палали хтивістю й люттю. Гарячі, жадібні вуста торкалися шиї дівчини. Вона відчайдушно виривалася з його обіймів, а він обсипав її скаженими поцілунками.

— Не кусай мене, чудовисько! — скрикнула вона. — Огидний смердючий чернець! Відпусти мене! Я зараз повисмикую твоє гидке сиве волосся й пожбурю тобі його просто в обличчя!

Він то спалахнув, то смертельно зблід, потім відпустив її й похмуро втупився в неї. Вона подумала, що перемогла, і вела далі:

— Кажу тобі: я належу своєму Фебові! Я кохаю Феба! Феб — вродливий! А ти, священнику, старий! Потворний! Іди геть!

Він скрикнув так, ніби до його тіла приклали розпечене залізо.

— То помри! — процідив він крізь зціплені зуби.

Побачивши його страшний погляд, вона кинулася тікати. Та він наздогнав її, грубо струсонув, жбурнув на землю й швидко попрямував до рогу башти Роланда, волочачи її по бруківці за прекрасні руки. Діставшись туди, він обернувся до неї.

— Востаннє питаю: ти будеш моєю?

Вона твердо відповіла:

— Ні.

Тоді він щосили закричав:

— Гудуло! Гудуло! Ось вона, циганка! Помстися за себе!

Дівчина раптом відчула, як хтось міцно схопив її за лікоть. Вона озирнулася. Із вузького віконця в мурі висунулась висохла, кістлява рука. Вона стискала її лікоть із залізною силою.

— Міцно тримай! — сказав священник. — Це циганка-втікачка. Не відпускай її. Я приведу вартових. Побачиш, як її повісять.

Із глибини муру на ці криваві слова відповів хрипкий сміх.

— Ха! Ха! Ха!

Циганка побачила, як священник побіг у бік мосту Богоматері. Звідти вже долинав тупіт кінських копит.

Дівчина впізнала лиху затворницю. Задихаючись від жаху, вона спробувала вирватися. Звивалася, судомно смикалася, боролася з відчаєм приреченої, але та тримала її з неймовірною силою. Кістляві, сухі пальці, що боляче впивалися в її руку, стискалися дедалі міцніше, замикаючись навколо ліктя. Здавалося, ця рука була навіки прикута до її плеча. Це було страшніше за кайдани, страшніше за залізний нашийник чи обруч. То були живі, розумні кліщі, що виростали просто зі стіни.

Знесилена, вона прихилилася до муру, і тоді страх смерті остаточно опанував її. Перед очима промайнули всі радощі життя: молодість, синє небо, краса природи, кохання, Феб, усе, що назавжди вислизало від неї, і все, що невблаганно наближалося: священник, який її зрадив, кат, що ось-ось прийде, шибениця, яка вже чекала неподалік. Вона відчула, як крижаний жах піднімається до самого коріння волосся, і почула моторошний шепіт затворниці:

— Ха! Ха! Ха! Тебе зараз повісять!

Майже непритомна, вона повернулася до вузького віконця й побачила за ґратами суворе, хиже обличчя самітниці.

— Що я вам зробила? — ледве вимовила вона.

Затворниця не відповіла. Лише почала наспівувати з глузливою й роздратованою інтонацією: “Циганська дочка, циганська дочка, циганська дочка!»

Нещасна Есмеральда безсило схилила голову. Вона зрозуміла, що перед нею вже не людина.

Раптом затворниця вигукнула, ніби запитання дівчини лише тепер дійшло до її свідомості:

— Що ти мені зробила, питаєш? Ах, що ти мені зробила, циганко! То слухай. У мене була дитина! Чуєш? Була дитина! Маленька донечка! Моя Агнеса! — промовила вона, ніби збожеволівши, цілуючи щось у темряві. — А потім у мене її забрали. Викрали. Пожерли мою дитину. Ось що ти мені зробила!

Дівчина тихо, мов ягня, відповіла:

— На жаль… мене, мабуть, тоді ще й на світі не було…

— Була! — різко вигукнула затворниця. — Ти вже була! Ти була серед них! Вона була б тепер твоїх літ! Уже п’ятнадцять років я тут. П’ятнадцять років страждаю. П’ятнадцять років молюся. П’ятнадцять років розбиваю голову об ці чотири стіни. Кажу тобі: це цигани вкрали мою доньку! Чуєш? Вони з’їли її своїми зубами! Чи маєш ти серце? Уяви собі дитину, яка грається, смокче материнські груди, мирно спить. Таку безневинну! Саме її в мене відібрали! Саме її вбили! Бог це знає! А сьогодні моя черга. Сьогодні я пожеру циганку! Ох, якби не ці ґрати, я б уже вп’ялася в тебе зубами! Голова не пролазить! Бідолашне моє дитя! Воно спало… А якщо вони розбудили його, коли викрадали, воно, мабуть, плакало, кликало мене… а мене поруч не було! О, матері-циганки! Ви з’їли мою дитину! То прийдіть тепер подивитися, як помре ваша!..

Вона зареготала — чи, може, скреготіла зубами: на її спотвореному обличчі ці звуки майже не відрізнялися.

Світало. Попелясте ранкове світло дедалі виразніше освітлювало цю страшну сцену, а шибениця на площі проступала все чіткіше. З боку мосту Богоматері приреченій уже виразно чувся тупіт вершників, що наближалися.

— Пані! — вигукнула вона, склавши руки й упавши навколішки, розпатлана, нестямна, майже божевільна від страху. — Пані, змилуйтеся! Вони вже їдуть! Я нічого вам не зробила! Невже ви хочете бачити, як я помру такою страшною смертю у вас на очах? Я знаю, у вас є співчуття. Це надто жахливо. Дозвольте мені втекти! Відпустіть мене! Благаю! Я не хочу так помирати!

— Поверни мені мою дитину! — відповіла затворниця.
— Змилуйтеся! Змилуйтеся!
— Поверни мені мою дитину!
— В ім’я Неба, відпустіть мене!
— Поверни мені мою дитину!

І цього разу дівчина безсило опустилася на землю. Вона була виснажена, зломлена; її погляд уже став скляним, як у людини, що зазирає в могилу.

— На жаль… — прошепотіла вона. — Ви шукаєте свою дитину… А я шукаю своїх батьків…

— Поверни мені мою маленьку Агнесу! — не вгавала Гудула. — Не знаєш, де вона? То помирай! Послухай. Я була жінкою легкої поведінки. У мене була дитина. Її забрали. Це зробили циганки. Бачиш, ти мусиш померти. Коли твоя мати-циганка прийде по тебе, я скажу їй: «Матір, поглянь он на ту шибеницю!» Або ж поверни мені мою дитину. Чи знаєш ти, де моя донечка? Дивись. Ось її черевичок — усе, що мені від неї залишилося. Чи знаєш, де другий? Якщо знаєш, скажи мені. Хай він буде хоч на краю світу — я поповзу по нього навколішки.

Промовляючи це, вона простягла з віконця другу руку й показала Есмеральді маленький вишитий черевичок. Уже настільки розвиднілося, що можна було розгледіти його форму й кольори.

— Покажіть мені цей черевичок, — здригнувшись, сказала Есмеральда. — Боже! Боже!

Водночас вільною рукою вона швидко розв’язала маленький мішечок, оздоблений зеленими скляними намистинками, що висів у неї на шиї.

— Ну ж бо, ну! — бурмотіла Гудула. — Порпайся у своєму бісівському талісмані!

Раптом вона замовкла, всім тілом затремтіла й крикнула голосом, що вирвався з найглибших надр її душі:

— Доню!

Есмеральда витягла з мішечка маленький черевичок — точнісінько такий самий, як той, що тримала затворниця.

До нього був прив’язаний клаптик пергаменту, на якому було написано: «Як знайдеш до нього пару —Мати простягне тобі свої обійми.”

Швидше, ніж спалахує блискавка, затворниця звірила обидва черевички, прочитала напис і, припавши обличчям до ґрат, що сяяло неземною радістю, закричала:

— Доню! Доню!
— Матусю! — відповіла Есмеральда.

Тут ми відмовляємося від будь-яких описів.

Між ними стояли мур і залізні ґрати.

— О, цей мур! — скрикнула затворниця. — Бачити тебе й не мати змоги обійняти! Руку! Дай мені руку!

Дівчина простягнула руку крізь віконце. Затворниця припала до неї вустами й завмерла в цьому поцілунку. Лише ридання, що час від часу здригало її тіло, свідчило, що вона ще жива. Вона плакала мовчки, невпинно, в темряві, як нічна злива. Нещасна мати виливала на цю любу руку всю бездонну криницю сліз, що п’ятнадцять років по краплині збиралася в її серці.

Раптом вона схопилася, відкинула довге сиве волосся з чола й, не мовивши ні слова, обома руками заходилася несамовито шарпати ґрати своєї келії, мов розлючена левиця. Ґрати не піддалися.

Тоді вона вихопила з кутка камеру великий камінь, що правив їй за подушку, і щосили жбурнула ним у залізо. Один із прутів тріснув, висікши сніп іскор. Другий удар остаточно звалив старий залізний хрест, який перегороджував віконце. Після цього вона власноруч повигинала й повідривала іржаві уламки ґрат. Бувають миті, коли руки жінки набувають надлюдської сили.

Щойно прохід був готовий — а на це знадобилося менше хвилини, — вона схопила доньку за стан і втягнула до своєї келії.

— Іди! Я витягну тебе з безодні… — шепотіла вона.

Коли донька опинилася всередині, мати обережно поставила її на підлогу, але відразу ж знову підхопила на руки, ніби це й досі була її маленька Агнеса. Вона ходила тісною келією, нестямна від щастя, п’яна від радості, то сміялася, то співала, то цілувала доньку, то говорила до неї, то вибухала сміхом, то заливалася слізьми — усе водночас, із шаленою силою материнської любові.

— Доню! Доню! — повторювала вона. — У мене є донька! Ось вона! Господь повернув її мені! Гей, люди! Ідіть сюди! Є тут хоч хтось, хто побачить, що моя донька повернулася? Господи Ісусе, яка ж вона вродлива! П’ятнадцять років Ти змушував мене чекати, мій добрий Боже, але лише для того, щоб повернути її такою прекрасною. Отже, циганки не з’їли її! Хто це вигадав? Моє дитя! Моє любе дитя! Поцілуй мене. Які ж вони добрі, ті циганки! Я люблю циганок! Так, це справді ти. Ось чому моє серце щоразу завмирало, коли ти проходила повз. А я гадала, що то ненависть! Пробач мені, моя Агнесо, пробач. Ти, мабуть, вважала мене дуже злою, правда? Я так тебе люблю! Твій маленький талісман і досі на шиї? Покажи… Є! Він досі з тобою. Яка ж ти гарна! Ці великі очі — це ж від мене, панночко! Поцілуй мене. Я люблю тебе. Тепер мені байдуже, що в інших матерів теж є діти. Хай собі приходять! Ось моя! Подивіться на її шию, на її очі, на її волосся, на її руки! Знайдіть мені щось прекрасніше! О, ручаюся, за нею ще юрбами бігатимуть закохані! Я проплакала п’ятнадцять років. Уся моя врода перейшла до неї. Поцілуй мене!

Вона без упину говорила ще безліч таких само шалених слів, і саме щирість її голосу робила їх прекрасними. Вона поправляла на доньці одяг, аж та ніяковіла, пригладжувала долонею її шовковисте волосся, цілувала їй ноги, коліна, чоло, очі, не могла намилуватися кожною рисою її обличчя. А дівчина лише покірно дозволяла все це й час від часу ледве чутно, з безмежною ніжністю, повторювала:

— Матусю…

— Знаєш, доню моя, — знову заговорила затворниця, перебиваючи кожне слово поцілунками, — я так тебе любитиму. Ми підемо звідси. Ми будемо дуже щасливі. Я успадкувала дещо в Реймсі, у наших краях. Знаєш Реймс? Ах ні, звідки тобі знати! Ти ж була зовсім маленькою. Якби ти знала, яка ти була гарненька у чотири місяці! На твої крихітні ніжки люди приходили дивитися навіть із Еперне, що за сім льє звідси! У нас буде поле, буде будинок. Ти спатимеш поруч зі мною. Боже мій! Боже! Хто б повірив у таке? У мене знову є донька!

— О, матусю! — нарешті змогла вимовити дівчина, ледве стримуючи хвилювання. — Циганка казала мені правду. Торік померла одна добра жінка з нашого табору. Вона дбала про мене, мов годувальниця. Саме вона повісила мені на шию цей мішечок. Вона завжди повторювала: «Дитино, бережи цю прикрасу. Це справжній скарб. Вона допоможе тобі знайти матір. Ти носиш свою матір на шиї». Вона передбачила це…

Затворниця знову міцно пригорнула доньку.

— Іди сюди, я ще тебе поцілую! Як гарно ти це сказала. Коли повернемося додому, подаруємо ці маленькі черевички статуї Дитятка Ісуса в церкві. Ми завдячуємо цим Пресвятій Діві. Боже, який у тебе чарівний голос! Коли ти щойно говорила до мене, то це була справжня музика! Господи милосердний! Я знайшла свою дитину! Невже таке буває? Дивно, що я не померла від щастя.

І вона знову заплескала в долоні, засміялася й закричала:

— Ми будемо щасливі!

У цю мить келію наповнив брязкіт зброї та тупіт кінських копит. Здавалося, вершники звернули з мосту Нотр-Дам і дедалі ближче наближалися набережною. Есмеральда в розпачі кинулася в обійми матері.

— Урятуйте мене! Урятуйте, матусю! Вони вже їдуть!

Затворниця смертельно зблідла.

— О Господи! Що ти кажеш? Я й забула! За тобою женуться! Що ж ти зробила?

— Не знаю, — відповіла нещасна дівчина. — Але мене засудили до страти.

— До страти?.. — прошепотіла Гудула, похитнувшись так, ніби її вразила блискавка. — До страти… — повторила вона повільно, не відводячи від доньки застиглого погляду.

— Так, матусю, — вигукнула Есмеральда, охоплена жахом. — Вони хочуть убити мене. Уже йдуть по мене. Та шибениця — для мене! Урятуйте мене! Урятуйте! Вони вже близько!

Затворниця кілька митей стояла нерухомо, наче кам’яна статуя. Потім повільно похитала головою, ніби не вірила почутому, і раптом розреготалася своїм моторошним, божевільним сміхом, що знову повернувся до неї.

— Хо! Хо! Ні! Це сон! Такого не буває! Невже я втратила її на п’ятнадцять років, щоб знайти лише на одну хвилину? І щоб її знову в мене відібрали? Саме тепер, коли вона така гарна, доросла, коли говорить до мене, коли любить мене? Саме тепер вони прийдуть і заберуть її, знищать просто в мене на очах, у матері? Ні! Такого Господь не допускає!

У цей час вершники, здавалося, зупинилися. Почувся далекий голос:

— Сюди, пане Трістане! Священник сказав, що знайдемо її в Щурячій Норі!

І знову залунав тупіт коней.

Затворниця скочила на ноги з розпачливим криком.

— Утікай! Утікай, дитино! Я все згадала. Ти маєш рацію. Вони йдуть по твою смерть! Який жах! Яке прокляття! Утікай!

Вона висунула голову у віконце й одразу ж відсахнулася.

— Ні… залишайся, — тихо, уривчасто й похмуро сказала вона, судомно стискаючи руку Есмеральди, яка була майже непритомна. — Не ворушися. Не дихай. Усюди солдати. Тобі не вибратися. Уже надто світло.

Очі матері палали сухим гарячковим вогнем. Вона якийсь час мовчала, лише швидко ходила келією. Час від часу зупинялася, виривала жмутки свого сивого волосся й несамовито рвала їх зубами.

Раптом вона промовила:

— Вони вже зовсім близько. Я говоритиму з ними. Сховайся он у тому кутку. Вони тебе не побачать. Я скажу, що ти втекла. Що я сама тебе відпустила.

Вона поставила доньку — бо й досі тримала її на руках — у найтемніший куток келії, непомітний іззовні. Обережно присіла поруч, влаштувала її так, щоб із тіні не визирали ні рука, ні нога, розпустила її чорне волосся й розклала його по білій сукні, щоб краще приховати. Потім поставила перед нею глечик і великий камінь — усі свої нехитрі пожитки, щиро вірячи, що вони допоможуть сховати доньку. Закінчивши, вона трохи заспокоїлася, стала навколішки й почала молитися.

Ранок лише займався, тому в Щурячій Норі ще панував густий морок.

І саме тоді зовсім поруч із келією пролунав голос священника — той пекельний голос:

— Сюди, капітане Фебе де Шатопер!

Почувши це ім’я й цей голос, Есмеральда, що причаїлася у своєму кутку, мимоволі здригнулася.

— Не рухайся! — прошепотіла Гудула.

Вона ледве встигла договорити, як навколо келії здійнявся гамір людей, брязкіт мечів і тупіт коней. Мати миттю підвелася й стала перед віконцем, затуляючи його собою. Вона побачила на Гревській площі великий загін озброєних людей — пішки й верхи. Той, хто ними командував, зіскочив із коня й підійшов до неї.

— Стара, — сказав чоловік із жорстоким, страхітливим обличчям, — ми шукаємо відьму, яку мають повісити. Нам сказали, що вона в тебе.

Бідолашна мати з усіх сил намагалася вдати байдужість і відповіла:

— Не зовсім розумію, про що ви говорите.

— Хай йому біс! — буркнув той. — Що це там верз той схиблений архідиякон? Де він?

— Ваша милосте, — відповів один із вояків, — він зник.

— Ну ж бо, стара божевільна, — знову озвався командир. — Не бреши мені. Тобі залишили стерегти відьму. Де вона?

Затворниця не наважилася заперечувати все, щоб не викликати підозри, й відповіла щиро, хоч і різко:

— Якщо ви про високу молоду дівчину, яку мені щойно силоміць почепили на руки, то вона вкусила мене, і я її відпустила. От і все. А тепер залиште мене в спокої.

На обличчі командира промайнуло розчарування.

— Не надумай мене дурити, стара примаро, — сказав він. — Мене звати Трістан Самітник. Я довірена людина короля. Трістан Самітник, чуєш?

Він окинув поглядом Гревську площу й додав:

— Це ім’я тут добре знають.

— Хоч би ви були самим Сатаною Самітником, — відповіла Гудула, до якої почала повертатися надія, — я сказала б вам те саме. І не боялася б вас.

— Хай йому грець! — вигукнув Трістан. — Яка язиката стара! То відьма втекла? І куди ж вона подалася?

Гудула недбало відповіла:

— Здається, вулицею Мутон.

Трістан повернув голову й жестом наказав своїм людям готуватися рушати. Затворниця полегшено зітхнула.

— Ваша милосте, — раптом озвався один лучник, — спитайте-но цю стару відьму, чому ґрати на її віконці так поламані.

Від цих слів серце нещасної матері знову стиснув жах. Проте вона не зовсім утратила самовладання.

— Вони завжди були такі, — затинаючись, промовила вона.

— Та невже? — заперечив лучник. — Ще вчора вони утворювали гарний чорний хрест, який так і спонукав до побожності.

Трістан скоса подивився на затворницю.

— Здається, наша господиня занепокоїлася.

Нещасна зрозуміла: тепер усе залежить від того, чи зуміє вона зберегти спокій. І хоч душа її завмирала від страху, вона силувано хихикнула. Материнська любов здатна дарувати таку силу.

— Та він п’яний, — сказала вона. — Уже понад рік тому в мій ґратований отвір врізався віз із камінням і вибив ґрати. Я тоді ще добряче вилаяла візника!

— Це правда, — підтвердив інший лучник. — Я був там.

Завжди знайдеться хтось, хто нібито все бачив. Це несподіване свідчення додало затворниці снаги. Кожне запитання було для неї, мов крок по лезу ножа над безоднею.

Та їй судилося без кінця переходити від надії до нового жаху.

— Якщо це зробив віз, — озвався перший вояк, — уламки ґрат мали б бути загнуті всередину. А вони відігнуті назовні.

— Ого! — мовив Трістан. — Та в тебе, друже, справжній хист судового слідчого. Ну ж бо, стара, відповідай!

— Боже милосердний! — вигукнула вона, вже майже втративши надію, і голос її мимоволі затремтів від сліз. — Присягаюся вам, ваша милосте, це справді зробив віз! Ось же цей чоловік сам бачив! Та зрештою, яке це має відношення до вашої циганки?

— Гм… — пробурмотів Трістан.

— Та ні, — не вгавав вояк, потішений похвалою прево. — Злами на залізі зовсім свіжі.

Трістан повільно похитав головою.

Вона смертельно зблідла.

— То коли, кажеш, це сталося?

— Місяць тому… А може, два тижні… Не пам’ятаю вже, ваша милосте…

— А спочатку вона сказала — понад рік тому, — зауважив вояк.

— Це вже дуже підозріло, — мовив прево.

Не відходячи від віконця й тремтячи від думки, що підозра змусить їх зазирнути всередину келії, вона благально вигукнула:

— Ваша милосте! Присягаюся святими ангелами небесними, що ці ґрати розбив саме віз! Якщо це не так — хай буду навіки проклята, хай зречуся самого Бога!

— Щось надто вже палко ти присягаєшся, — холодно промовив Трістан, уважно вдивляючись у неї.

Бідолашна жінка відчувала, як остаточно втрачає впевненість. Вона вже сама розуміла, що говорить не те, що мала б сказати, і від цього їй ставало ще страшніше.

У цей час підбіг ще один вояк.

— Ваша милосте! Стара відьма бреше. Циганка не могла втекти вулицею Мутон. Ланцюг, що перекриває вулицю, був натягнутий усю ніч, і вартовий нікого не бачив.

Обличчя Трістана ставало дедалі похмурішим.

— Що ти скажеш на це? — різко кинув він затворниці.

Вона ще спробувала боротися.

— Не знаю, ваша милосте… Мабуть, я помилилася. Можливо, вона перепливла річку.

— Але це протилежний бік, — відповів прево. — Навряд чи вона добровільно повернулася б до Міста, де її переслідували. Ти брешеш, стара!

— І до того ж, — додав перший вояк, — ані тут, ані там немає жодного човна.

— Отже, перепливла вплав, — наполягала затворниця, не здаючи жодної п’яді своєї оборони.

— Жінки не плавають, — пирхнув вояк.

— Хай йому чорт! — гаркнув Трістан. — Брешеш! Брешеш, стара! Знаєш що? Я ладен покинути пошуки відьми й повісити натомість тебе. Чверть години катувань — і правда сама вилізе тобі з горла. Ходімо! Підеш із нами.

Вона вхопилася за ці слова так, ніби вони були порятунком.

— Як забажаєте, ваша милосте. Ведіть. Я не боюся катувань. Забирайте мене. Швидше! Ходімо зараз же!

У душі вона думала:

«За цей час моя донечка втече».

— Хай йому грець! — здивувався прево. — Яка любов до диби! Нічого не тямлю в цій божевільній.

Із лав виступив сивоголовий сержант міської варти.

— Вона й справді божевільна, ваша милосте. Якщо й відпустила циганку, то не зі співчуття. Вона ненавидить циганок. Уже п’ятнадцять років я служу вартовим і щовечора чую, як вона проклинає богемських жінок. А якщо та, кого ми шукаємо, — це танцівниця з козеням, то саме її вона ненавидить найдужче.

Гудула зібрала останні сили й тихо підтвердила:

— О так, ту найбільше!

Одностайні слова вартових переконали прево. Трістан Самітник остаточно втратив надію щось витягти із затворниці, повернувся до неї спиною, і вона з невимовною тривогою побачила, як він повільно попрямував до свого коня.

— Гаразд, — бурмотів він крізь зуби. — Рушаймо. Продовжимо пошуки. Я не засну, доки циганка не висітиме на шибениці.

Та ще якийсь час він вагався, перш ніж сісти в сідло.

Гудула завмерла між життям і смертю, дивлячись, як він ходить площею, мов мисливський пес, що відчуває зовсім поруч лігво звіра, але силкується відійти.

Нарешті він рішуче похитав головою й скочив на коня.

Серце Гудули, так довго стиснуте нестерпним жахом, нарешті відпустило.

Вона ледь чутно прошепотіла, кинувши перший відтоді погляд на доньку, на яку досі боялася навіть озирнутися:

— Урятована…

Увесь цей час бідолашна Есмеральда сиділа, причаївшись у своєму кутку, не сміючи ні поворухнутися, ні навіть глибоко вдихнути. Смерть стояла перед нею, наче жива. Вона чула кожне слово між Гудулою і Трістаном, і кожен напад материнського страху болем відлунював у її серці. Вона відчувала, ніби висить над безоднею на тонкій нитці, чула, як ця нитка тріщить раз по раз, двадцять разів була певна, що вона ось-ось урветься, і лише тепер почала вірити, що знову стоїть на твердій землі.

Саме в цю мить вона почула, як хтось звернувся до Трістана:

— Хай йому грець, пане прево! — почувся голос. — Не моя це справа — вішати відьом. Моя робота як військового закінчена. Чернь уже розігнано. Далі давайте раду самі. Дозвольте мені повернутися до своєї роти — вона залишилася без капітана.

То був голос Феба де Шатопера. Неможливо передати, що відбулося в душі Есмеральди. Отже, він був тут! Її коханий, її захисник, її єдина надія, її прихисток, її Феб! Вона схопилася на ноги й, перш ніж мати встигла її затримати, кинулася до віконця.

— Фебе! До мене! Мій Фебе!

Та Феба вже не було. Він саме завернув галопом за ріг вулиці Кутлері. Натомість Трістан ще не встиг поїхати.

Затворниця з диким ревом кинулася на доньку. Вона силоміць відтягнула її від віконця, так глибоко вп’явшись нігтями в шию, що виступила кров. Мати-тигриця не надто дбає про ніжність. Але було вже запізно. Трістан усе побачив.

— Ого! — вигукнув він, вишкірившись так, що його обличчя стало схоже на вовчу морду. — Дві миші в одній мишоловці!

— Я так і думав, — сказав один із вояків.

Трістан ляснув його по плечу.

— Молодець! Справжній кіт!

Потім голосно запитав:

— Де Анрі Кузен?

Із лав вийшов чоловік, який не був схожий на солдата ні одягом, ні виглядом. На ньому був строкатий сіро-брунатний одяг, гладко зачесане волосся, шкіряні нарукавники, а в великій долоні він тримав сувій мотузок. Цей чоловік незмінно супроводжував Трістана, так само як Трістан незмінно супроводжував короля Людовіка XI.

— Друже, — звернувся до нього Трістан Самітник, — здається, ми знайшли відьму, яку шукали. Повісиш її. Драбину взяв?

— Там, під навісом Будинку зі Стовпами, стоїть одна, — відповів чоловік. — На цій шибениці будемо вішати? — додав він, показуючи на кам’яну шибеницю.

— Саме на цій.

— Оце добре! — зареготав він ще грубіше й звірячіше за самого прево. — Далеко тягнути не доведеться.

— Поспішай, — урвав його Трістан. — Насмієшся потім.

Відтоді як Трістан побачив її доньку й остання надія згасла, затворниця не промовила більше жодного слова. Вона відтягла майже непритомну Есмеральду в найдальший кут своєї келії, а сама знову стала біля віконця, впершись руками в кам’яний отвір, мов хижими пазурами. Стоячи так, вона безстрашно переводила погляд із одного вояка на іншого. Її очі знову стали дикими, гарячковими, божевільними.

Коли Анрі Кузен підійшов до келії, вона глянула на нього так люто, що він мимоволі відступив.

— Ваша милосте, — повернувшись до прево, нерішуче спитав він, — котру брати?
— Молоду.
— І добре. Бо зі старою буде нелегко.
— Бідолашна танцівниця з козеням… — тихо промовив старий сержант варти.

Анрі Кузен знову підійшов до віконця. Погляд матері змусив його опустити очі. Досить несміливо він сказав:

— Пані…

Вона перебила його тихим, але сповненим люті голосом:

— Чого тобі?
— Не вас, — відповів він. — Іншу.
— Яку іншу?
— Молоду.

Вона почала несамовито хитати головою.

— Тут нікого немає! Нікого! Нікого!
— Є, — заперечив кат. — Ви самі це знаєте. Віддайте мені дівчину. Я не хочу заподіяти вам зла.

Вона дивно вишкірилася.

—  Он воно що! Ти мені не хочеш заподіяти ніякого лиха!

— Віддайте її, пані. Так наказав пан прево.

Вона знову, мов божевільна, повторила:

— Тут нікого немає.
— Кажу вам — є! — наполягав кат. — Ми всі бачили, що вас було двоє.
— То подивися сам! — зареготала затворниця. — Просунь голову у віконце.

Кат уважно подивився на її руки з довгими кігтистими нігтями — і не наважився.

— Швидше! — гаркнув Трістан, який уже вишикував своїх людей колом навколо Щурячої Нори, а сам під’їхав до шибениці.

Анрі Кузен ще раз повернувся до прево. Він розгублено крутив у руках капелюха, поклавши мотузку на землю.

— Ваша милосте… А як мені туди потрапити?
— Через двері.
— Там немає дверей.
— Через вікно.
— Воно надто вузьке.
— То розшир його! — сердито відповів Трістан. — Хіба в тебе немає кайла й ломів?

Із глибини своєї кам’яної нори мати мовчки спостерігала за ними. Вона вже нічого не сподівалася. Уже не знала, що робити. Та знала одне: доньку вона не віддасть.

Анрі Кузен пішов під навіс Будинку зі Стовпами по скриню з інструментами ката. Звідти ж він приніс подвійну драбину й одразу приставив її до шибениці. П’ятеро чи шестеро людей із варти озброїлися кайлами та ломами, і Трістан разом із ними рушив до віконця.

— Стара, — суворо сказав прево, — добровільно віддай нам цю дівчину.

Вона подивилася на нього так, ніби не зрозуміла жодного слова.

— Хай йому чорт! — роздратовано вигукнув Трістан. — Чому ти так затято не даєш повісити цю відьму, якщо так бажає король?

Нещасна раптом засміялася своїм моторошним, диким сміхом.

— Чому? Бо це моя донька!

Те, як вона вимовила ці слова, примусило здригнутися навіть самого Анрі Кузена.

— Мені шкода, — відповів прево. — Але така воля короля.

Вона ще голосніше зареготала.

— І що мені до твого короля? Кажу ж тобі — це моя донька!
— Проламайте стіну! — наказав Трістан.

Щоб зробити отвір достатньої ширини, треба було лише вибити ряд каменів під віконцем.

Коли мати почула, як кайла й ломи почали трощити її останню фортецю, вона видала страшний, нелюдський крик. Потім із несамовитою швидкістю заметалася своєю тісною келією, мов дика звірина, яку довгі роки клітка привчила кружляти по колу. Вона більше нічого не говорила. Лише її очі палали таким шаленим вогнем, що навіть загартовані вояки відчули, як холод пробіг їм по спині.

Раптом вона схопила свій камінь-подушку, нервово засміялася й щосили жбурнула його в тих, хто розбивав стіну. Але руки її тремтіли, тож камінь полетів невлучно. Він нікого не зачепив і, прокотившись бруківкою, зупинився біля копит Трістанового коня. Вона лише скреготнула зубами.

Тим часом, хоч сонце ще не зійшло, уже зовсім розвиднілося. Ніжний рожевий світанок осяяв старі, почорнілі димарі Будинку зі Стовпами. Настав той час, коли в найбільш ранніх домівках великого міста весело відчиняються вікна над дахами. Декілька селян, кілька торговців фруктами, що їхали до ринку на віслюках, почали переходити Гревську площу. Вони на мить зупинялися, здивовано дивилися на гурт озброєних людей, які обступили Щурячу Нору, а тоді рушали далі.

Затворниця сіла біля доньки, затуляючи її своїм тілом. Вона сиділа перед нею, не відводячи очей від стіни, слухаючи, як бідолашна дівчина, майже не ворушачись, без упину шепотіла лише одне: “Феб!.. Феб!..»

Що далі просувалися руйнівники, то далі мати мимоволі відступала, дедалі міцніше притискаючи доньку до стіни. Раптом вона побачила, як кам’яний блок, за яким вона невідривно стежила, здригнувся. Водночас долинув голос Трістана, який підганяв людей. Немов прокинувшись від заціпеніння, вона скочила на ноги й закричала. Її голос то різав слух, мов зубці пилки, то зривався на незрозуміле белькотіння, ніби всі прокльони світу водночас рвалися з її вуст.

— Ха! Ха! Ха! Це жахливо! Ви розбійники! Невже ви справді хочете забрати в мене доньку? Кажу вам — це моя донька! Боягузи! Кати! Лакузи! Нікчемні вбивці! На допомогу! Рятуйте! Пожежа! Невже ви ось так просто відберете в мене дитину? Де ж той Бог, про якого всі говорять?

Потім вона повернулася до Трістана. Її очі палали шаленством, на губах виступила піна. Вона стала навкарачки, мов пантера, готова до стрибка, і закричала:

— Ну ж бо, підійди й забери мою доньку! Невже ти не розумієш, що мати каже тобі: це її дитина? Чи знаєш ти, що таке власне дитя? Гей, вовче! Невже ти ніколи не лежав поруч зі своєю вовчицею? Невже в тебе ніколи не було вовченят? Якщо вони в тебе є, то хіба серце не здригається, коли вони скавулять?

— Вибивайте камінь, — холодно наказав Трістан. — Він уже тримається ледве-ледве.

Ломи підняли важку кам’яну брилу. Це був останній бастіон матері. Вона кинулася до нього, намагалася втримати, дряпала камінь нігтями, але величезна брила, яку рухали шестеро чоловіків, повільно вислизнула з її рук і, ковзаючи вздовж залізних ломів, опустилася на землю.

Побачивши, що прохід відкрито, мати впала навхрест перед отвором, загородивши його власним тілом. Вона судомно викручувала руки, билася головою об кам’яну підлогу й хрипко, майже без голосу, благала.

— На допомогу!.. Пожежа!.. Пожежа!..

— Тепер забирайте дівчину, — незворушно промовив Трістан.

Мати так глянула на солдатів, що їм більше хотілося відступити, ніж рушити вперед.

— Ну ж бо! — різко кинув прево. — Анрі Кузене! Ти!

Ніхто не зрушив із місця.

Прево вилаявся.

— Хай Христос боронить! Воїни! І бояться однієї жінки!
— Ваша милосте, — тихо озвався Анрі, — ви називаєте це… жінкою?
— У неї грива, як у левиці, — прошепотів інший.

— Уперед! — наказав прево. — Отвір уже досить широкий. Заходьте по троє, як під час штурму пролому в мурі. Покінчімо з цим! Першого, хто відступить, я власноруч розрубаю навпіл!

Опинившись між погрозами прево позаду й розлюченою матір’ю попереду, солдати ще якусь мить вагалися. Та зрештою, переборовши страх, повільно рушили до Щурячої Нори.

Коли затворниця побачила це, вона раптом випросталася на колінах, відкинула волосся з обличчя й безсило опустила свої худі, подряпані руки на стегна. І тоді з її очей одна за одною покотилися великі сльози. Вони текли зморшкою на щоках, мов потік руслом, яке сам собі проклав. Вона заговорила. Але тепер її голос був уже зовсім інший — лагідний, благальний, покірний, сповнений такого болю, що навіть серед людей Трістана не один старий вартовий, який звик до найстрашніших видовищ, нишком витер сльози.

— Панове… добрі панове… Панове сержанти… Послухайте мене хоч хвилинку. Я повинна вам дещо сказати. Це моя донька… Розумієте? Моя люба донечка, яку я втратила… Послухайте. Це довга історія. Ви ж знаєте мене. Панове сержанти завжди були добрі до мене ще тоді, коли хлопчаки жбурляли в мене каміння, бо я була жінкою легкої поведінки. Пам’ятаєте? Ви залишите мені мою дитину, коли все дізнаєтеся! Я бідолашна жінка. Циганки викрали її в мене. Я п’ятнадцять років берегла її маленький черевичок. Ось він! Саме така була її ніжка. Я з Реймса… Шантефлері… вулиця Фоль-Пен… Може, хтось із вас пам’ятає. То була я. Тоді ви були молодими… Гарні були часи… Добрі були часи… Змилуйтеся наді мною, панове! Циганки вкрали мою донечку й ховали її п’ятнадцять років. Я була певна, що вона померла. Повірте, добрі люди, я була певна, що вона мертва. П’ятнадцять років я прожила в цій норі, без вогню взимку. Це дуже тяжко… Оцей маленький черевичок… Я так довго плакала, що Господь мене почув. Цієї ночі Він повернув мені мою доньку. Це Його диво! Вона жива! Ви не відберете її в мене, правда? Якби йшлося про мене — нехай. Але їй лише шістнадцять років! Дайте їй хоча б пожити, побачити сонце! Що вона вам зробила? Нічого! Я теж нічого. Якби ви тільки знали, що вона — єдине, що в мене залишилося… Я стара… Це благословення, яке послала мені Пресвята Діва. Ви ж усі такі добрі… Просто ви не знали, що це моя донька. Тепер знаєте. Ох, як я її люблю! Пане великий прево, я воліла б, щоб мені розірвали груди, ніж щоб хоч подряпали їй палець! Ви здаєтеся добрим чоловіком. Тепер ви ж розумієте, правда? Якщо у вас була мати, пане… Ви ж командуєте тут. Залиште мені мою дитину! Я благаю вас навколішки, як моляться самому Христові! Я ні в кого нічого не прошу. Я з Реймса. У мене є невеличке поле, що лишилося від дядька Має Прадона. Я не жебрачка. Мені нічого не треба. Лише моя дитина! Я хочу залишитися зі своєю донькою! Господь, Володар усього сущого, не повернув її мені без причини! Король? Ви кажете — король? Та невже король зрадіє, якщо вб’ють мою дитину? Король добрий! Це моя донька! Моя! Вона не належить королю! Не належить вам! Ми хочемо піти! Ми просто підемо звідси! Адже коли дорогою йдуть дві жінки — мати й донька, — їм дозволяють пройти! Дозвольте й нам! Ми з Реймса! Ох, які ж ви добрі люди, панове сержанти! Я люблю вас усіх! Ви не заберете в мене мою любу дитину! Це неможливо… Невже це можливо?.. Донечко!.. Донечко!..

Ми навіть не намагатимемося передати її жести, інтонацію, сльози, які вона ковтала, говорячи, руки, що то складалися в молитві, то судомно заламувалися, її сповнені відчаю усмішки, затуманені слізьми погляди, стогони, зітхання, пронизливі й розпачливі крики, що вривалися в її безладну, гарячкову, уривчасту мову.

Коли вона замовкла, Трістан Л’Ерміт насупив брови. Та зробив він це лише для того, щоб приховати сльозу, яка скотилася в його хижому, мов у тигра, оці. Проте він швидко опанував себе й коротко мовив:

— Така воля короля!

Потім нахилився до вуха Анріє Кузена й тихо наказав:

— Закінчуй швидше!

Можливо, грізний прево й сам відчував, що серце ось-ось його зрадить.

Кат і вартові увійшли до комірчини. Мати не чинила опору. Вона лише поповзла до доньки й усім тілом припала до неї.

Циганка побачила, як наближаються солдати. Жах смерті повернув їй сили.

— Мамо! — скрикнула вона невимовно розпачливим голосом. — Мамо! Вони йдуть! Захистіть мене!

— Так, люба моя, я захищу тебе, — ледве чутно відповіла мати й, міцно притиснувши доньку до себе, почала вкривати її поцілунками.

Обидві лежали на кам’яній підлозі: мати, простягнувшись поверх доньки. Видовище було невимовно болісним.

Анріє Кузен обхопив дівчину за стан під її прекрасними плечима. Ледве вона відчула його руку, як тихо зойкнула і знепритомніла. Кат, рясно зрошуючи її великими сльозами, хотів підхопити її на руки. Він спробував відірвати матір, яка, здавалося, навіки зімкнула руки навколо доньчиного пояса. Але вона так міцно вчепилася в дитину, що роз’єднати їх було неможливо.

Тоді Анріє Кузен потягнув дівчину з комірчини, а мати повзла за нею, не відпускаючи. Очі матері теж були заплющені.

Саме в ту мить сходило сонце. На площі вже зібрався чималий натовп, що здалеку дивився, як по бруківці до шибениці тягнуть цих нещасних. Такий був звичай прево Трістана під час страт: він мав звичку не підпускати цікавих близько.

У вікнах не було жодної людини. Лише далеко вгорі, на вершині однієї з веж Собору богоматері, що височіла над Гревською площею, виднілися дві темні постаті, чітко окреслені на тлі світлого ранкового неба. Здавалося, вони спостерігали за тим, що відбувалося.

Анріє Кузен зупинився біля підніжжя фатальних сходів. Ледве переводячи подих, настільки його самого зворушувало те, що він мав зробити, він накинув мотузку на прекрасну шию молодої дівчини. Нещасна відчула грубий дотик конопляної линви. Вона розплющила очі й побачила над своєю головою високу кам’яну шибеницю з її худорлявою поперечиною.

Тоді вона здригнулася й пронизливо закричала:

— Ні! Ні! Я не хочу!

Мати, чия голова була схована в складках доньчиного одягу, не промовила ні слова. Лише все її тіло здригалося, а губи ще палкіше вкривали дитину поцілунками. Кат скористався цією миттю й швидко розтиснув її руки, що стискали засуджену. Чи від цілковитого виснаження, чи від безмежного розпачу — вона більше не опиралася. Тоді він закинув дівчину собі на плече. Її тендітне тіло безсило перегнулося навпіл над його широкою спиною. Потім поставив ногу на першу сходинку й почав підійматися.

У цю мить мати, яка сиділа навпочіпки на бруківці, широко розплющила очі. Не скрикнувши, вона різко випросталася, і, мов звір, що кидається на здобич, вчепилася зубами в руку ката. Все сталося блискавично. Кат заволав від болю. До нього кинулися люди. Насилу вдалося вирвати його закривавлену руку з материнських зубів. Вона не промовила жодного слова. Її досить грубо відштовхнули, і тоді всі помітили, як її голова важко вдарилася об каміння. Її підняли. Вона знову безвладно впала. Бо вона вже була мертва.

Кат, який так і не випустив дівчину з рук, знову почав підійматися сходами.

II. LA CREATURA BELLA BIANCO VESTITA (DANTE) [ПРЕКРАСНЕ БІЛЕ СТВОРІННЯ]

Коли Квазімодо побачив, що келія порожня, що циганки там більше немає, що поки він її захищав, її викрали, він схопився обома руками за волосся й затупотів ногами від подиву та болю. Потім кинувся бігати всією церквою, шукаючи свою циганку, вивергав дивні крики біля кожного муру, смикав себе за руде волосся, метався кам’яною підлогою. Саме тієї миті до Нотр-Даму переможцями ввійшли королівські лучники, які теж шукали циганку. Бідолашний глухий Квазімодо сам допомагав їм, навіть не здогадуючись про їхні фатальні наміри. Він був певен, що справжні вороги циганки — це волоцюги. Він сам водив Трістана Л’Ерміта по всіх можливих схованках, відчиняв перед ним потаємні двері, показував приховані ніші за вівтарями, віддалені захристії. Якби нещасна ще ховалася десь там, саме він видав би її.

Коли навіть Трістан, який зазвичай не знав утоми, урешті зневірився щось знайти, Квазімодо продовжив пошуки сам. Двадцять разів, сто разів обійшов він увесь собор — уздовж і впоперек, згори донизу. Піднімався, спускався, біг, кликав, кричав, принюхувався, нишпорив, заглядав у кожну шпарину, просовував смолоскип під кожне склепіння. Він був у розпачі. Він збожеволів. Самець, який утратив свою самицю, не реве так несамовито й не блукає так безтямно. Нарешті, коли він остаточно переконався, що її тут більше немає, що все скінчено, що її в нього відібрали, він повільно почав підійматися сходами на вежі — тими самими сходами, якими ще зовсім недавно злітав із таким тріумфом того дня, коли врятував її. Він ішов тими самими переходами, опустивши голову, без голосу, без сліз, майже без подиху. Собор знову спорожнів і повернувся до своєї звичної тиші. Лучники залишили його, вирушивши шукати «відьму» в місті. Квазімодо залишився сам у величезному Соборі, який ще мить тому вирувала облога й галас. Він попрямував до келії, де циганка стільки тижнів спала під його захистом.

Наближаючись до неї, він мимоволі уявляв, що, можливо, знайде її там. Коли, завернувши галереєю, що виходила на дах бічних нав, він побачив маленьку келію з вузеньким віконцем і низенькими дверима, що тулилася під великим аркбутаном, мов пташине гніздо під гілкою, серце бідолахи ледь не зупинилося. Він сперся на колону, щоб не впасти. Йому здалося, що вона, можливо, повернулася. Що якийсь добрий дух привів її назад. Що ця маленька келія була надто тихою, надто безпечною й затишною, аби вона могла бути порожньою. Він не наважувався зробити ще бодай крок, боячись розбити власну надію.

— Так, — казав він сам до себе. — Можливо, вона спить. Або молиться. Не треба її турбувати.

Нарешті він зібрався з духом, навшпиньки підійшов ближче, зазирнув усередину й увійшов. Порожньо. Келія й досі була порожньою. Нещасний глухий повільно обійшов її, підняв ліжко й зазирнув під нього, ніби вона могла сховатися між кам’яною долівкою та матрацом. Потім похитав головою й завмер, наче скам’янів. Раптом він люто розчавив смолоскип ногою і, не промовивши жодного слова, не зітхнувши, щодуху кинувся головою просто в мур. Він упав непритомний на кам’яну підлогу.

Коли він опритомнів, то кинувся на ліжко, почав качатися по ньому, несамовито цілував ще тепле місце, де спала молода дівчина. Так він пролежав кілька хвилин нерухомо, ніби збирався там і померти. Потім підвівся — увесь у поту, задиханий, затьмарений горем — і заходився бити головою об стіни з тією страшною рівномірністю, з якою розгойдується язик його дзвонів, і з рішучістю людини, що прагне розтрощити собі череп. Нарешті він удруге знесилено впав. Потім, ставши навколішки, виповз із келії й присів навпроти дверей, наче закам’янівши від подиву.

Так він просидів понад годину, не ворухнувшись. Його погляд був прикутий до порожньої келії. Він здавався похмурішим і замисленішим за матір, що сидить між порожньою колискою й домовиною, у якій лежить її дитина. Він не промовив жодного слова. Лише час від часу все його тіло стрясав глибокий схлип — без сліз, мов літня блискавка, що спалахує без грому.

Здається, саме тоді, занурившись у бездонну безвихідь своїх думок і намагаючись збагнути, хто ж так несподівано викрав циганку, він згадав про архідиякона. Він пригадав, що лише дом Клод мав ключ від сходів, які вели до келії. Пригадав і його нічні спроби заволодіти дівчиною: першу, якій сам Квазімодо мимоволі допоміг, і другу, якій він став на заваді. У пам’яті спливли десятки дрібниць, і незабаром він уже не мав жодного сумніву: саме архідиякон забрав у нього циганку. Та повага до священника, вдячність, відданість і любов, що так глибоко пустили коріння в його серці, навіть тепер не піддавалися пазурам ревнощів і відчаю. Він розумів, що це зробив архідиякон. Але той кривавий гнів, смертельна ненависть, які він відчув би до будь-кого іншого, коли йшлося про Клода Фролло, оберталися в душі бідолашного глухого лише ще більшим болем.

Коли його думки так зосередилися на священникові, а світанок уже вибілював аркбутани, він помітив на верхньому ярусі Нотр-Даму, там, де зовнішня балюстрада огинає апсиду, людську постать. Вона рухалася просто в його бік. Він одразу впізнав її. То був архідиякон.

Клод ішов повільно й урочисто. Він не дивився перед собою. Його крок прямував до північної вежі, але обличчя було повернуте вбік, до правого берега Сени. Він високо тримав голову, ніби намагався побачити щось понад дахами будинків. Сова часто сидить саме так: летить до однієї цілі, а дивиться зовсім в інший бік. Так архідиякон пройшов просто над Квазімодо, навіть не помітивши його.

Глухий, якого ця несподівана поява приголомшила, побачив, як священник зник за дверима сходів, що вели до північної вежі. Читачеві відомо, що саме з цієї вежі відкривається краєвид на міську ратушу.

Квазімодо підвівся й пішов слідом за архідияконом. Він піднімався сходами лише тому, що піднімався священник, — хотів зрозуміти, навіщо той туди йде. Втім, бідолашний дзвонар і сам не знав, що робитиме, коли наздожене його; що скаже; чого взагалі хоче. Його душу роздирали і лють, і страх. Архідиякон і циганка боролися в його серці.

Діставшись вершини вежі, він ще не виходив із темряви сходів на відкритий майданчик. Спершу обережно визирнув, щоб побачити, де стоїть священник. Той стояв до нього спиною. Навколо дзвіниці простягалася ажурна кам’яна балюстрада. Архідиякон, спершись грудьми на той її бік, що виходив до мосту Нотр-Дам, дивився вниз, на місто.

Квазімодо безшумно, мов вовк на полюванні, підкрався ззаду, бажаючи побачити, що так прикувало погляд священника.

Той був настільки поглинутий своїми думками, що не почув навіть кроків глухого, який стояв уже зовсім поруч.

Неможливо уявити прекраснішого видовища, ніж Париж — особливо тодішній Париж, якщо дивитися на нього з висоти веж Собору богоматері у свіжому сяйві літнього світанку. Був, певно, липень. Небо було бездоганно чисте. Подекуди ще догорали останні зорі, а на сході, серед найяснішої блакиті, сяяла одна особливо яскрава. Сонце ось-ось мало з’явитися. Париж починав прокидатися. Надзвичайно чисте, майже біле ранкове світло чітко окреслювало всі плани безлічі будинків, звернених до сходу. Величезні тіні дзвіниць лягали з даху на дах, простягаючись через усе місто. Деякі квартали вже оживали й наповнювалися звуками. Тут лунав дзвін, там стук молотка, десь удалині бряжчав віз, що котився бруківкою. Над безмежним морем дахів уже починали здійматися перші струмені диму, немов пара виривалася крізь тріщини велетенської вулканічної землі. Річка, хвилі якої ламалися об численні мости й острови, мерехтіла срібними зморшками. За міськими мурами погляд губився в широкому кільці легких клубчастих серпанків, крізь які ледь вимальовувалися безкраї рівнини та плавні обриси пагорбів. Над містом, що лише прокидалося, розливалося безліч невиразних звуків. А зі сходу ранковий вітер гнав небом білі клапті туману, ніби жмутки вовни, відірвані від легкої пелени, що вкривала пагорби.

На майдані кілька жінок із глечиками молока в руках здивовано показували одна одній дивні пошкодження великих дверей Нотр-Даму та два застиглі струмки розплавленого свинцю, що в’їлися в щілини між кам’яними брилами. Це було все, що залишилося від нічного шаленства. Багаття, яке Квазімодо розпалив між вежами, вже давно згасло. Трістан устиг очистити площу й наказав скинути тіла загиблих у Сену. Такі королі, як Людовік XI, завжди дбали про те, щоб після різанини бруківку якнайшвидше «відмили».

Зовні балюстради вежі, саме під тим місцем, де стояв священник, виступав один із тих химерно різьблених кам’яних водостоків, якими рясніють готичні собори. У тріщині цього водостоку розквітли дві гарні гвоздики. Легкий вітерець гойдав їх, ніби оживляючи, і вони пустотливо схилялися одна до одної, мов віталися. Високо над вежами, далеко в небі, лунало тоненьке пташине щебетання.

Та священник не бачив і не чув нічого з цього. Бувають люди, для яких не існує ні ранків, ні співу птахів, ні квітів. Серед цього безмежного краєвиду, що розгортався навколо нього в усій своїй величі, його погляд був прикутий лише до однієї-єдиної точки.

Квазімодо палко хотів запитати його, що він зробив з циганкою. Та архідиякон, здавалося, був зараз поза межами земного світу. Він перебував у тій страшній миті людського життя, коли людина не відчула б навіть, як земля провалюється під ногами. Не відводячи очей від якоїсь далекої точки, він стояв нерухомо й мовчав. У цьому мовчанні й цій нерухомості було щось таке моторошне, що навіть дикий дзвонар тремтів перед ним і не наважувався порушити його заціпеніння. Тільки, ніби ставлячи мовчазне запитання, він простежив напрямок погляду архідиякона. Так очі нещасного глухого звернулися до площі Гревської.

І він побачив те, на що дивився священник. Біля постійної шибениці вже стояла приставлена драбина. На площі юрмилося трохи народу й було багато солдатів. Якийсь чоловік тягнув бруківкою щось біле, до чого причепилося щось чорне. Біля підніжжя шибениці він зупинився.

Далі сталося те, чого Квазімодо не зміг добре розгледіти. Не тому, що його єдине око втратило свою гостроту, а тому, що щільний стрій солдатів закривав усе, що відбувалося. До того ж саме цієї миті зійшло сонце. Такий потік світла хлинув із-за обрію, що здавалося, ніби всі шпилі, комини й фронтони Парижа водночас спалахнули полум’ям.

Та ось чоловік почав підійматися драбиною. Тепер Квазімодо знову ясно його побачив. На плечі він ніс жінку. Молоду дівчину, одягнену в біле. На її шиї вже була затягнута петля. Квазімодо впізнав її.

То була вона.

Чоловік дістався вершини драбини. Там він поправив зашморг.

Архідиякон, щоб краще бачити, став колінами на балюстраду.

Раптом чоловік сильним ударом п’яти відкинув драбину. Квазімодо, який уже кілька митей не дихав, побачив, як на кінці мотузки, на висоті двох сажнів над бруківкою, захиталася нещасна дівчина, а кат, зігнувшись, стояв ногами на її плечах. Мотузка кілька разів закрутилася навколо себе. Квазімодо бачив, як тілом циганки пробігали страшні судоми. Архідиякон, витягнувши шию й широко розплющивши очі, не відриваючись дивився на це жахливе видовище — чоловіка й дівчину, павука й муху.

І саме тоді, коли все стало найстрашнішим, бліде обличчя священника спотворив демонічний сміх — такий сміх, на який здатен лише той, хто вже перестав бути людиною. Квазімодо не чув цього сміху. Але він його побачив. Дзвонар відступив на кілька кроків позаду архідиякона. А тоді раптом, охоплений шаленою люттю, кинувся вперед і, з усієї сили штовхнувши Клода двома своїми могутніми руками в спину, скинув його в безодню, над якою той схилився.

— Прокляття! — скрикнув священник і полетів униз.

Падіння зупинив кам’яний водостік, що виступав зі стіни трохи нижче. Клод судомно вчепився в нього руками. Уже розтулив був рота, щоб скрикнути ще раз, але раптом побачив над собою, за краєм балюстради, грізне й сповнене відплати обличчя Квазімодо.

І замовк.

Під ним розверзлася безодня. Понад двісті футів падіння — і кам’яна бруківка.

У цьому страшному становищі архідиякон не вимовив ані слова, не застогнав. Він лише несамовито звивався на водостоці, намагаючись видряпатися нагору. Та руки не знаходили опори на гладкому граніті, ноги ковзали по почорнілому каменю, не маючи за що зачепитися. Ті, хто підіймався на вежі Нотр-Даму, пам’ятають, що просто під балюстрадою стіна має невеликий виступ. Саме на цьому похилому кам’яному ребрі й марно виснажував свої сили нещасний архідиякон. Він висів не над прямовисною стіною, а над такою, що відхилялася назовні й ніби вислизала з-під нього.

Квазімодо достатньо було простягнути руку, щоб урятувати його. Але він навіть не дивився на нього. Він дивився на Гревську площу. Дивився на шибеницю. Дивився на циганку.

Глухий сперся ліктями на балюстраду саме там, де щойно стояв архідиякон. Не відриваючи очей від єдиного, що ще існувало для нього в цілому світі, він стояв нерухомо й мовчки, немов уражений блискавкою. І довгий струмінь сліз беззвучно стікав із того самого ока, яке за все життя пролило лише одну-єдину сльозу.

Тим часом архідиякон задихався. Його лиса голова вкрилася потом. Нігті до крові дряпали камінь, коліна стиралися об стіну. Він чув, як ряса, зачепившись за водостік, із кожним ривком тріщить і розлазиться. Наче цього було замало, кам’яний водостік закінчувався свинцевим жолобом, який поволі згинався під вагою його тіла. Архідиякон відчував, як свинець дедалі більше прогинається. Він розумів, нещасний, що коли руки остаточно знесиліють, коли ряса розірветься, коли свинець не витримає, тоді він упаде. І крижаний жах проймав його до кісток.

Іноді він у розпачі переводив погляд на вузенький кам’яний виступ, що утворився футів за десять нижче завдяки химерному різьбленню собору. У глибині душі він благав небо дозволити йому закінчити життя хоча б на цьому клаптику каменю площею якихось два квадратні фути — хай навіть довелося б прожити там ще сто років. Одного разу він глянув униз — на площу, в безодню. Коли підняв голову, очі його були заплющені, а волосся стояло сторч. Страшно було дивитися на мовчання цих двох людей.

За кілька кроків від Квазімодо архідиякон повільно вмирав у жахливих муках. А Квазімодо плакав і дивився на Гревську площу. Побачивши, що кожен порив лише ще більше розхитує крихку опору, яка залишалася під ним, архідиякон вирішив більше не рухатися. Він лежав, обійнявши водостік, ледь дихаючи, нерухомий. Єдиним рухом його тіла було мимовільне судомне здригання живота — таке, яке людина відчуває уві сні, коли здається, ніби падає. Його широко розплющені очі застигли в хворобливому подиві. Та поступово він усе ж зісковзував. Пальці дедалі більше втрачали опору. Руки слабшали. Тіло ставало дедалі важчим. Свинцевий жолоб, що ще підтримував його, поволі згинався все нижче й нижче, ближче до безодні. Під собою він бачив, на свій жах, дах церкви Сен-Жан-ле-Рон, такий крихітний, ніби складений навпіл аркуш паперу.

Він переводив погляд із однієї кам’яної потвори на іншу. Вони так само нависали над прірвою, але їм не загрожував страх, і вони не знали жалю до нього. Усе навколо було каменем. Перед ним — роззявлені чудовиська. Під ним, далеко внизу, — бруківка. Над ним — Квазімодо, який плакав.

На Соборному майдані стояли купки добродушних зівак, які спокійно намагалися здогадатися, хто той божевільний, що так дивно розважається. Архідиякон чув їхні голоси. Вони долинали до нього тонко й виразно.

— Та він же зараз шию собі зверне!

Квазімодо плакав.

Нарешті архідиякон, шаленіючи від жаху й люті, зрозумів, що все марно. Та все ж він зібрав останні сили для останньої спроби. Він напружив усе тіло, відштовхнувся колінами від стіни, пальцями вчепився в щілину між каменями й зумів піднятися, може, на одну ступню вище. Але від цього ривка свинцевий жолоб, на який він спирався, раптом різко прогнувся. Тієї ж миті остаточно роздерлася його ряса. Відчувши, що під ним уже нічого не залишилося, що його тримають лише здерев’янілі, знесилені руки, нещасний заплющив очі. І відпустив водостік. Він упав.

Квазімодо дивився, як він падає.

Із такої висоти людина рідко падає прямовисно. Архідиякон, кинутий у порожнечу, спершу летів головою вниз, широко розкинувши руки. Потім кілька разів перевернувся в повітрі. Вітер відкинув його на дах одного з будинків, і там нещасний почав розбиватися об черепицю. Та він ще був живий. Квазімодо бачив, як Клод востаннє намагався вчепитися нігтями за край фронтону. Але дах був надто стрімкий, а сил уже не лишилося. Він швидко зісковзнув униз, мов черепиця, що відірвалася від покрівлі, і, відскочивши, глухо впав на бруківку. Більше він не ворухнувся.

Тоді Квазімодо знову підвів очі до циганки. Він бачив, як далеко на шибениці її тіло, оповите білою сукнею, ще здригалося в останніх судомах агонії. Потім опустив погляд на архідиякона, що лежав біля підніжжя вежі, вже майже невпізнанний, позбавлений людської подоби. І, схлипнувши так глибоко, що здригнулися груди, прошепотів:

— О… усе, що я любив…

III. ШЛЮБ ФЕБА

Надвечір того самого дня, коли судові урядовці єпископа прийшли забрати з бруківки майдану понівечене тіло архідиякона, Квазімодо вже зник із Собору Богоматері.

Незабаром про цю подію почали ходити всілякі чутки.

Ніхто не сумнівався, що настав день, визначений їхньою угодою: Квазімодо, тобто диявол, мав забрати Клода Фролло, тобто чаклуна. Говорили, що, забираючи душу, він розтрощив тіло, як мавпа розбиває шкаралупу, щоб дістатися до горіха. Саме тому архідиякона не поховали в освяченій землі.

Наступного року, у серпні 1483-го, помер Людовік XI.

П’єр Гренгуар урятував свою козу й досяг успіху як драматург. Кажуть, що, скуштувавши астрології, філософії, архітектури, герметизму та багатьох інших захоплень, він зрештою повернувся до трагедії — найшаленішого з усіх мистецтв. Сам він називав це «трагічним фіналом» свого життєвого шляху.

Ось що вже 1483 року можна було прочитати в офіційних фінансових записах: «Жанові Маршану та П’єру Гренгуару, теслі й авторові вистави, які створили та поставили містерію в паризькому Шатле з нагоди урочистого в’їзду пана легата, забезпечили всіх дійових осіб належним убранням відповідно до вимог вистави, а також спорудили потрібні для цього помости, — сто ліврів.»

Феб де Шатопер також мав свій трагічний фінал. Він одружився.

IV.  ШЛЮБ КВАЗІМОДО

Ми вже згадували, що Квазімодо зник із Нотр-Даму того самого дня, коли загинули циганка й архідиякон. Відтоді його більше ніхто не бачив. Ніхто так і не дізнався, що з ним сталося.

Уночі після страти Есмеральди служники ката зняли її тіло із шибениці й, за тодішнім звичаєм, відвезли до підземелля Монфокона.

Монфокон був, за словами Саваля, «найдавнішою й найвеличнішою шибеницею королівства». Між передмістями Тампля й Сен-Мартена, приблизно за сто шістдесят туазів від паризьких мурів, за кілька арбалетних пострілів від Куртіля, на вершині пологого пагорба, досить високого, щоб його було видно за багато льє навколо, височіла дивна споруда. Вона нагадувала стародавній кельтський кромлех, де колись також приносили людські жертви. Уявіть собі на вершині крейдяного пагорба масивний кам’яний паралелепіпед заввишки близько п’ятнадцяти футів, завширшки тридцять і завдовжки сорок. У ньому були ворота, зовнішній пандус і верхній майданчик.

На цьому майданчику височіли шістнадцять величезних стовпів із грубо тесаного каменю, кожен заввишки близько тридцяти футів. Вони стояли колонадою вздовж трьох боків споруди й угорі були з’єднані масивними балками. Із балок через рівні проміжки звисали ланцюги. На кожному ланцюзі висів людський кістяк. Унизу, на рівнині, стояли ще кам’яний хрест і дві менші шибениці, що здавалися паростками, які виросли навколо головної. А над усім цим безперервно кружляли ворони. Таким був Монфокон.

Наприкінці XV століття ця страхітлива шибениця, споруджена ще 1328 року, вже перебувала в жалюгідному стані. Балки були поточені шашелем. Ланцюги вкрила іржа. Кам’яні стовпи позеленіли від цвілі. Блоки тесаного каменю потріскалися на стиках, а на майданчику, куди вже давно не ступала людська нога, пробивалася трава. На тлі неба ця споруда вимальовувалася моторошним силуетом. Особливо вночі, коли місячне світло лягало на білі черепи або вечірній вітер бряжчав ланцюгами, розгойдував кістяки й оживляв їх у темряві.

Самої лише присутності цієї шибениці було досить, щоб уся околиця здавалася проклятим місцем. Кам’яний масив, який слугував основою цієї жахливої споруди, був усередині порожній. Там облаштували величезний льох, зачинений старими перекошеними залізними ґратами. Саме туди скидали не лише людські останки, що відривалися від ланцюгів Монфокона, а й тіла всіх страчених на інших постійних шибеницях Парижа.

У цьому глибокому склепі, де разом тліли людський прах і людські злочини, знайшли свій останній прихисток кістки багатьох можновладців і багатьох невинних. Від Енгеррана де Маріньї, який першим «удостоївся» Монфокона й був людиною справедливою, до адмірала Коліньї, який завершив його похмуру історію й теж був людиною справедливою.

Щодо загадкового зникнення Квазімодо, то нам удалося з’ясувати лише таке.

Приблизно через півтора-два роки після подій, якими завершується ця історія, до підземелля Монфокона прийшли забрати тіло Олів’є ле Дена, повішеного за два дні до того. Король Карл VIII дозволив поховати його в церкві Сен-Лоран, у достойнішому товаристві.

Серед безлічі потворних останків знайшли два скелети, які дивним чином обіймали один одного.

Один належав жінці. На ньому ще збереглися клапті сукні з тканини, що колись була білою. На шиї висіло намисто із зерен адаразаху та маленький шовковий мішечок, прикрашений зеленими скляними намистинами. Мішечок був розкритий і порожній. Усі ці речі були настільки дешевими, що кат, певно, навіть не захотів їх забирати.

Другий скелет, який міцно обіймав жіночий, належав чоловікові. Помітили, що його хребет був викривлений, голова глибоко втягнута між лопатки, а одна нога коротша за іншу. При цьому шийні хребці були неушкоджені. Отже, було очевидно, що цього чоловіка не повісили. Він сам прийшов сюди. І тут помер.
Коли спробували відокремити його від скелета, який він так міцно обіймав, його кістки відразу розсипалися на порох.

1831

Переклад українською: Гнатюк Юлія. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.