«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА П’ЯТА

I. ABBAS BEATI MARTINI
АБАТ БЛАЖЕННОГО МАРТІНА

Слава про отця Клода розійшлася далеко. І саме вона, приблизно в той час, коли він відмовився прийняти принцесу де Боже, привела до нього гостя, спомин про якого надовго закарбувався в його пам’яті.

Був вечір. Після служби він щойно усамітнився у своїй чернечій келії в монастирі Собору Паризької Богоматері. Келія ця, хіба що не рахувати кількох скляних флаконів, захованих у кутку й наповнених якимось підозрілим порошком, дуже схожим на порошок для алхімічних дослідів, не мала в собі нічого дивного чи таємничого. Подекуди на стінах виднілися написи, але то були лише повчальні вислови про науку й благочестя, виписані з добрих авторів. Архідиякон сидів при світлі мідного триріжкового світильника перед великим скринеподібним столом, заваленим рукописами. Він сперся ліктем на розгорнуту книгу Гоноріуса д’Отена “De praedestinatione et libero arbitrio” і задумливо перегортав друкований фоліант, щойно принесений — єдиний витвір друкарського верстата, що був у його келії.

Посеред своїх думок він почув стукіт у двері.
— Хто там? — гукнув учений тим люб’язним тоном, яким голодний дог сердиться, коли його відривають від кістки.

Голос з-за дверей відповів:
— Ваш друг, Жак Куатьє.

Він підвівся й відчинив.

Справді, це був королівський лікар — чоловік років п’ятдесяти, з суворим обличчям, яке пом’якшував лише хитрий погляд. З ним прийшов іще один чоловік. Обоє були в довгих темно-сірих одежах, підбитих білкою, підперезаних і щільно застебнутих, у шапках із тієї самої тканини й того самого кольору. Їхні руки ховалися в рукавах, ноги — під полами одягу, очі — під каптурами.

— Хай Господь буде мені поміччю, панове! — мовив архідиякон, впускаючи їх. — Не сподівався на таких поважних гостей о такій порі.

І, промовляючи ці чемні слова, він тривожно й пильно переводив погляд із лікаря на його супутника.

— Ніколи не буває запізно навідати такого славнозвісного вченого, як дом Клод Фролло з Тіршапа, — відповів доктор Жак Куатьє, чий франш-контійський говір розтягував кожну фразу з урочистістю довгого шлейфа.

І тут між лікарем та архідияконом почався один із тих церемонних обмінів люб’язностями, що за тодішнім звичаєм передували будь-якій розмові між ученими, хоча це анітрохи не заважало їм у душі щиро ненавидіти одне одного. Зрештою, так воно буває й досі: уста вченого, що обсипають іншого вченого похвалами, часто нагадують посудину, де жовч прихована під шаром меду.

Похвали, якими Клод Фролло обсипав Жака Куатьє, стосувалися передусім тих численних земних вигод, які поважний лікар зумів здобути за свою таку жадану кар’єру з кожної королівської недуги — справжнє алхімічне мистецтво, куди надійніше за пошуки філософського каменя.

— Воістину, пане докторе Куатьє, я мав велику радість дізнатися про єпископське призначення вашого небожа, мого вельмишановного владики П’єра Версе. Чи не є він тепер єпископом Ам’єна?

— Так, пане архідияконе; це Божа ласка і милість.

— А знаєте, який величний вигляд ви мали на Різдво, очолюючи свою палату рахунків, пане президенте?

— Віцепрезиденте, доме Клоде. На жаль, тільки заступник голови.

— Як просувається будівництво вашого чудового палацу на вулиці Святого Андрія-Аркського? Справжній Лувр. Особливо мені до вподоби абрикосове дерево, вирізьблене над дверима, з тим дотепним написом: «під абрикосом».

— Ех, пане Клоде, усе це мурування обходиться мені дуже дорого. Що вище зростає дім, то швидше худне моя калита.

— Та що ви! Хіба ж у вас нема прибутків із в’язниці, судового уряду при Палаці й ренти з усіх будинків, крамниць, лавок та яток у Клютюрі? Це ж непогана дійна корова.

— Моє каштелянство в Пуассі цього року не принесло мені нічого.

— Але ж ваші мита з Трієля, із Сен-Жама та Сен-Жермен-ан-Ле і досі, певно, приносять добрий зиск.

— Усього сто двадцять ліврів, та й то не паризьких.

— А ще ж маєте свою посаду королівського радника. Це прибуток певний.

— Так, брате Клоде, але те кляте сеньйорство в Поліньї, про яке стільки балачок, не дає мені й шістдесяти золотих екю на рік.

У тих компліментах, якими дом Клод обсипав Жак Куатьє, звучала та сама саркастична, гірка й приглушено насмішкувата нота, той сумний і жорстокий усміх людини вищої, але нещасливої, яка мимохіть забавляється грубим добробутом пересічного щасливця. Та співрозмовник цього не помічав.

— Присягаюся душею, — мовив нарешті Клод, потискаючи йому руку, — мені приємно бачити вас у такому доброму здоров’ї.

— Дякую, пане Клоде.

— До речі, — вигукнув дом Клод, — як почувається ваш королівський хворий?

— Замало платить своєму лікареві, — відповів доктор, кинувши косий погляд на свого супутника.

— Ви так гадаєте, любий Куатьє? — озвався той.

Ці слова, сказані тоном водночас здивованим і докірливим, знову привернули увагу архідиякона до незнайомця, від якого, правду кажучи, він і не відводив очей від самої хвилини, коли той переступив поріг келії. І лише безліч причин, через які треба було зважати на Жака Куатьє — всесильного лікаря короля Людовік XI, — змусили його прийняти такого гостя з супроводом.

Тож не було нічого теплого в його обличчі, коли Жак Куатьє сказав:

— До речі, доме Клоде, я привів до вас вашого колегу, який захотів познайомитися з вами через вашу славу.

— Панові теж відома наука? — спитав архідиякон, вп’явшись проникливим поглядом у супутника Куатьє. З-під повік незнайомця назустріч йому блиснув не менш проникливий і недовірливий погляд.

Судячи з того, що дозволяло розгледіти тьмяне світло лампи, це був старий років шістдесяти, середнього зросту, на вигляд хворобливий і виснажений. Його профіль, хоч і цілком простий, майже міщанський, мав у собі щось владне й суворе; зіниця блищала під глибоко посадженими бровами, мов вогник у печері; а під низько насунутим ковпаком, що спадав йому аж на ніс, відчувалася широчінь чола, гідного генія.

Незнайомець сам узявся відповісти на питання архідиякона.

— Вельмишановний учителю, — промовив він низьким голосом, — слава про вас дійшла й до мене, і я захотів звернутися до вас за порадою. Я лише бідний провінційний шляхтич, який свої сандалії перед дверима вченого. Та вам слід знати моє ім’я. Звуть мене кум Туранжо.

«Дивне ім’я для шляхтича», — подумав архідиякон.

І все ж він відчував перед собою щось сильне й вагоме. Інстинкт його високого розуму вгадував під хутряним ковпаком кума Туранжо інший, не менш потужний розум. І, вдивляючись у це суворе обличчя, він поступово втрачав той іронічний вищир, який поява Жака Куатьє викликала на його похмурому лиці: той усміх танув, мов сутінки на обрії ночі. Він знову сів у своє велике крісло — мовчазний і похмурий; лікоть його знову ліг на стіл, а чоло — на долоню.

Після кількох хвилин мовчазного роздуму він знаком запросив гостей сісти й звернувся до кума Туранжо:

— Отже, ви прийшли радитися зі мною, пане. І в якій науці?

— Вельмишановний, — відповів кум Туранжо, — я хворий, дуже хворий. Кажуть, ви великий Ескулап, тож я прийшов просити у вас лікарської поради.

— Лікарської? — повторив архідиякон, похитавши головою. Він на мить замислився, а тоді мовив:

— Куме Туранжо, якщо це й справді ваше ім’я, поверніть голову. Мою відповідь уже написано на стіні.

Кум Туранжо послухався й прочитав над собою викарбуваний напис: «Медицина — дочка сновидінь». — Ямвліх

Тим часом доктор Жак Куатьє вислухав питання свого супутника з явним невдоволенням, а відповідь дома Клода лише ще більше його роздратувала. Він нахилився до вуха кума Туранжо й тихо, щоб архідиякон не почув, прошепотів:

— Я ж попереджав вас, що він божевільний. Але ви захотіли його побачити!

— А може статися, що цей божевільний таки має рацію, докторе Жаку, — відповів той таким самим тихим голосом, гірко всміхнувшись.

— Як вам завгодно! — сухо кинув Куатьє. А тоді, повернувшись до архідиякона, заговорив уже вголос:

— Та й швидко ж ви, дом Клоде, розв’язуєте питання, і з Гіппократом у вас не більше спільного, ніж у мавпи з горіхом. Медицина — сон! Нічого собі! Думаю, аптекарі й лікарі тут же закидали б вас камінням, якби це почули. То ви заперечуєте вплив зіль на кров, мазей на тіло? Заперечуєте цю вічну аптеку квітів і металів, яку звуть світом і яку створено саме для того вічного хворого, що зветься людиною?

— Я не заперечую, — холодно відповів Клод, — ні ліків, ні хворого. Я заперечую медиків.

— Отже, неправда, — гаряче вів далі Куатьє, — що подагра — це внутрішній лишай; що гарматну рану можна зцілити приклавши печену мишу; що молода кров, влита належним чином, повертає старим жилам молодість; неправда, що двічі по два — чотири, що від судорог тіло вигинається спочатку вперед, а потім назад?

Архідиякон відповів спокійно, не зворухнувшись:

— Є речі, про які я маю власну думку.

Куатьє почервонів від люті.

— Годі, годі, мій добрий Куатьє, не сварімося, — мовив кум Туранжо. — Пан архідиякон наш приятель.

Куатьє вгамувався, бурмочучи собі під ніс:

— Зрештою, він просто божевільний!

— Їй-богу, пане Клоде, — озвався після паузи кум Туранжо, — ви ставите мене в скрутне становище. Я мав до вас два питання: одне про моє здоров’я, друге — про мою зорю.

— Пане, — відповів архідиякон, — якщо ви справді так гадаєте, то даремно збивалися з ніг, підіймаючись моїми сходами. Я не вірю в медицину. Не вірю й в астрологію.

— Справді? — здивовано перепитав співрозмовник.

Куатьє вимушено засміявся.

— Бачите, він божевільний, — тихо мовив він до Туранжо. — Він не вірить в астрологію!

— Як можна уявити собі, — вів далі дом Клод, — що кожен промінь зорі — це нитка, прив’язана до людської голови!

— То в що ж ви тоді вірите? — вигукнув Туранжо.

Архідиякон на хвилину замислився, потім його вуста торкнула похмура усмішка, що ніби суперечила власній відповіді.

— Вірую в Бога.
— Господа нашого, — додав Туранжо, перехрестившись.
— Амінь, — промовив Куатьє.

— Вельмишановний учителю, — знову озвався Туранжо, — мені щиро приємно бачити, що ви такий побожний. Але ви ж великий учений. Невже ви настільки далеко зайшли, що вже не вірите й у науку?

— Ні, — відповів архідиякон, схопивши Туранжо за руку, і в його тьмяних очах знову спалахнув вогонь захвату. — Ні, я не заперечую науки. Я надто довго повз навкарачки, роздираючи нігтями землю серед незліченних відгалужень цієї печери, щоб не побачити далеко попереду, в кінці темного ходу, світла, полум’я, чогось такого, що, безперечно, є лише відблиском того сліпучого центрального лабораторного вогнища, де терплячі й мудрі застали Бога за його працею.

— І все ж, — перебив Туранжо, — що ви вважаєте єдиною безсумнівною істиною?

— Алхімію.

Куатьє обурено вигукнув:

— Та годі вам, доме Клоде! Алхімія, безперечно, має свої підстави, але навіщо ж нехтувати медициною і астрологією?

— Ніщо ваша наука про людину! Ніщо ваша наука про небеса! — владно відрубав архідиякон.

— Оце вже добряче дісталося і Епідавру, і Халдеї, — глузливо відповів лікар.

— Послухайте, месіре Жаку. Я говорю цілком щиро. Я не королівський лікар, і Його Величність не подарував мені сад Дедала, щоб я там спостерігав за сузір’ями. Не сердьтеся, а вислухайте мене. Яку істину ви відкрили — я вже не кажу про медицину, бо це надто безглузда річ, — але хоча б в астрології?  Перелічіть мені достоїнства вертикального бустрофедона, відкриття, зроблені за допомогою чисел зіруф і зефірот.

— Невже ви заперечуєте, — заперечив Куатьє, — приховану силу ключиці й те, що з неї походить кабалістика?

— Помиляєтесь, месіре Жаку! Жодна з ваших формул не приводить до справжньої істини. Натомість алхімія має свої відкриття. Хіба ви заперечите такі факти? Лід, що пролежав під землею тисячу років, перетворюється на гірський кришталь. Свинець — праотець усіх металів. Бо золото — це не метал, золото — це світло. Свинцю потрібно лише чотири періоди по двісті років, щоб послідовно перейти зі стану свинцю в червоний миш’як, із червоного миш’яку — в олово, а з олова — у срібло. Хіба це не факти? А вірити у ключицю, у суцільну лінію й у зорі — так само смішно, як разом із мешканцями Великого Катаю вірити, що вивільга перетворюється на крота, а пшеничне зерно — на рибу з родини коропових!

— Я вивчав герметику, — вигукнув Куатьє, — і стверджую…

Запальний архідиякон не дав йому договорити.

— А я вивчав медицину, астрологію й герметизм. Лише тут — істина! — промовив він, узявши з поставця пляшечку, наповнену тим порошком, про який уже згадувалося раніше. — Лише тут — світло! Гіппократ — це сон. Уранія — це сон. Гермес — це лише думка. Золото — це сонце, а творити золото — означає бути Богом. Ось єдина справжня наука. Я дослідив медицину й астрологію, кажу вам! Ніщо, ніщо! Тіло людське — річ незбагненна; світила — річ незбагненна!

І він важко опустився в крісло, сповнений величної, майже пророчої снаги. Туранжо мовчки спостерігав за ним. Куатьє силкувався посміхатися, ледь помітно знизував плечима й тихо повторював:

— Божевільний!

— А скажіть, — раптом озвався Туранжо, — чи досягли ви тієї дивовижної мети? Чи вдалося вам створити золото?

— Якби мені це вдалося, — відповів архідиякон, повільно вимовляючи кожне слово, ніби зважуючи його, — то короля Франції звали б Клод, а не Людовік.

Кум Туранжо насупив брови.

— Що це я кажу? — вів далі дом Клод із зневажливою усмішкою. — Навіщо мені французький престол, коли я міг би відродити Східну імперію?

— Оце вже інша річ! — схвально мовив супутник.

— Бідолашний безумець! — прошепотів Куатьє.

Архідиякон продовжив, ніби відповідаючи вже не співрозмовникам, а власним думкам:

— Ні, я ще тільки повзу. Я обдираю об гостре каміння підземного шляху обличчя й коліна. Я лише здогадуюся — але ще не бачу. Я не читаю — я лише складаю літери.

— А коли навчитеся читати, — запитав супутник, — тоді зможете виготовляти золото?

— Хіба в цьому можна сумніватися? — відповів архідиякон.

— Якщо так, то нехай Пресвята Богородиця буде мені свідком, що гроші мені зараз украй потрібні. Я теж охоче навчився б читати у ваших книгах. Скажіть, преподобний отче, а ваша наука не суперечить Божій Матері? Чи не є вона їй неугодною?

На це запитання дом Клод із незворушною гідністю відповів лише:

— А кому ж я служу як архідиякон?
— Це правда, учителю. То, може, ви посвятите й мене? Дозвольте й мені разом із вами складати літери.

Клод випростався, набувши величної, майже пророчої постави Самуїла.

— Старче, щоб вирушити в мандрівку крізь таємниці світобудови, потрібно значно більше років, ніж залишилося тобі прожити. Твоє волосся вже зовсім сиве. Із печери знання виходять із сивиною, але входять до неї лише чорноволосими. Наука сама вміє виривати борозни на людських обличчях, висушувати й зморщувати їх. Їй не потрібна старість, щоб приносити вже зів’ялі лиця. Якщо ж ти й справді прагнеш на схилі літ узятися до навчання й розшифрувати грізну абетку мудреців, приходь до мене. Я спробую. Я не пошлю тебе, старий, оглядати поховальні палати єгипетських пірамід, про які писав давній Геродот; не пошлю до цегляної вежі Вавилона чи до величезного храму білого мармуру в індійській Еклінзі. Я й сам не бачив ані халдейських споруд, зведених за священною формою Сікри, ані храму Соломона, що давно зруйнований, ані кам’яних воріт усипальниці ізраїльських царів, які лежать у руїнах. Ми задовольнимося уламками книги Гермеса, що є тут, у нас. Я поясню тобі статую святого Христофора, символ Сіяча, а також символіку двох ангелів над порталом Святої капели: один тримає руку в посудині, другий — у хмарі…

У цей момент Жак Куатьє, якого палкі слова архідиякона на мить збили з пантелику, швидко опанував себе й перебив його з переможним тоном ученого, який виправляє помилку іншого:

— Erras, amice Claudi. Помиляєтеся, друже Клоде. Символ — це не число. Ви плутаєте Орфея з Гермесом.

— Помиляєтеся саме ви, — незворушно відповів архідиякон. — Дедал — це підмурок, Орфей — це стіни, Гермес — це вся будівля. Він є цілим.

Потім, знову звернувшись до Туранжо, він продовжив:

— Приходьте, коли забажаєте. Я покажу вам золоті крупинки, що залишилися на дні тигля Нікола Фламеля, і ви порівняєте їх із золотом Ґійома Паризького. Я відкрию вам приховану силу грецького слова peristera (у перекладі з грецької голубка). Але насамперед я навчу вас читати мармурові літери цієї великої абетки, гранітні сторінки цієї книги. Ми почнемо від порталу єпископа Ґійома й церкви Сен-Жан-ле-Рон, потім підемо до Святої капели, звідти — до будинку Нікола Фламеля на вулиці Маріво, до його гробниці на цвинтарі Святих Невинних, до двох його лікарень на вулиці Монморансі. Я навчу вас читати ієрогліфи, якими вкриті чотири великі залізні андапки біля брами лікарні Сен-Жерве та на вулиці Ферронрі. Ми разом читатимемо фасади церков Сен-Ком, Сент-Женев’єв-дез-Ардан, Сен-Мартен, Сен-Жак-де-ла-Бушрі…

Минуло вже чимало часу, а Туранжо, хоч і мав кмітливий розум, здавався дедалі більше спантеличеним словами дома Клода. Нарешті він урвав його:

— Їй-богу! Та що ж це за книги такі?

— Ось одна з них, — відповів архідиякон.

Він відчинив вікно келії й указав рукою на величезний собор Паризької Богоматері. Його дві вежі, кам’яні ребра й масивна темна громада чітко вирізнялися на зоряному небі, нагадуючи величезного двоголового сфінкса, що сидів посеред міста.

Архідиякон кілька хвилин мовчки вдивлявся у величний храм. Потім із глибоким зітханням простягнув праву руку до друкованої книги, розгорнутої на столі, а ліву — до собору Богоматері. Повільно переводячи сумний погляд із книги на храм, він промовив:

— На жаль… Оце вб’є те.

Куатьє, який одразу підступив до книги, не втримався від вигуку:

— Але що ж тут такого страшного? Glossa in Epistolas D. Pauli. Norimbergae, Antonius Koburger. 1474. Та це ж не новинка! Це книга Петра Ломбардського, автора «Книги сентенцій». Невже лише тому, що її надруковано?

— Саме так, — відповів Клод. Він стояв нерухомо, ніби поринувши в глибоку задуму, поклавши зігнутий вказівний палець на великий фоліант, що вийшов із уславленої нюрнберзької друкарні. Після короткої мовчанки він тихо додав:

— На жаль… На жаль… Мале зрештою долає велике. Один зуб перемагає довбню. Нільський пацюк убиває крокодила, риба-меч — кита, а книга вб’є собор.

Саме в цю мить над монастирем пролунав вечірній дзвін, що сповіщав про закриття брами. Доктор Жак, уже вкотре, стиха повторив своєму супутникові:

— Він божевільний.

Цього разу супутник відповів:

— Здається, ви маєте рацію.

Настала година, коли жоден сторонній уже не мав права залишатися в монастирському дворі. Обидва відвідувачі попрощалися й рушили до виходу.

— Учителю, — сказав Туранжо, прощаючись із архідияконом, — я високо ціную вчених і людей великого розуму. До вас я ставлюся з особливою пошаною. Завітайте завтра до палацу Турнель і запитайте абата із Сен-Мартен-де-Тур.

Архідиякон повернувся до себе приголомшений. Тепер він нарешті зрозумів, ким насправді був той «Туранжо», і згадав рядки з картулярія абатства Святого Мартіна в Турі:
Abbas beati Martini, scilicet rex Franciæ, est canonicus de consuetudine et habet parvam præbendam quam habet sanctus Venantius et debet sedere in sede thesaurarii.
«Абат Святого Мартина, а саме король Франції, є священиком за звичаєм і має малу пребенду, яку має [також] святий Венанцій, і повинен сидіти на місці скарбника».

Подейкували, що відтоді архідиякон часто мав таємні розмови з Людовіком XI, коли той приїздив до Парижа, а вплив Клода став таким значним, що затьмарив навіть Олів’є ле Дема та Жака Куатьє, який, за своїм звичаєм, поводився з королем досить безцеремонно.

II. ЦЕ ВБ’Є ТЕ

Наші читачки пробачать нам, якщо ми на мить зупинимося, щоб спробувати збагнути думку, приховану за загадковими словами архідиякона: «Це вб’є те. Книга вб’є собор».

На нашу думку, ці слова мали подвійний зміст. Передусім це була думка священнослужителя. У ній відчувався страх духовенства перед новою силою — книгодрукуванням. Це було водночас захоплення й жах людини Церкви перед світлоносним винаходом Гутенберга. Усна проповідь і рукопис, живе слово й написане слово — усе це стривожилося появою слова друкованого. Це було схоже на переляк маленького горобця, який раптом побачив би, як ангел Легіон розгортає свої шість мільйонів крил. То був крик пророка, який уже чув шум і гомін людства, що звільняється від пут; який бачив, як у майбутньому людський розум підточує віру, громадська думка скидає з престолу усталені догми, а світ звільняється від влади Рима. То було передбачення мислителя, який розумів: людська думка, примножена друкарським верстатом, вислизне з теократичної посудини й пошириться всюди.
То був страх воїна, який, побачивши бронзового тарана, каже: «Фортеця впаде».

Отже, ці слова означали, що одну могутню силу змінить інша. Інакше кажучи: Друкарство переможе Церкву.

Проте, на нашу думку, за цією першою, найпростішою думкою ховалася ще одна — новіша, тонша й значно глибша. Її не так легко помітити, зате ще легше заперечити. Це був уже погляд не лише священника, а й ученого та митця. Архідиякон ніби передчував, що разом зі зміною матеріальної форми людська думка змінить і спосіб свого вираження; що головна ідея кожної епохи більше не втілюватиметься в тому самому матеріалі й не говоритиме тією самою мовою; що кам’яна книга — така міцна й довговічна — поступиться місцем паперовій книзі, ще міцнішій і ще довговічнішій. У цьому розумінні загадкова фраза архідиякона набувала другого значення. Вона означала: одне мистецтво витіснить інше. Інакше кажучи: Друкарство вб’є архітектуру.

І справді, від початку людської історії й аж до XV століття включно архітектура була великою книгою людства, найголовнішим способом, яким людина виражала себе на кожному щаблі свого розвитку — і як фізична сила, і як духовний розум.

Коли пам’ять перших поколінь уже не могла вмістити всіх спогадів; коли людська спадщина стала такою величезною й заплутаною, що живе слово, легке й швидкоплинне, почало втрачати її дорогою, люди вирішили записати свою пам’ять на самій землі — найвидимішим, найміцнішим і водночас найприроднішим способом. Кожну традицію вони закарбували в пам’ятнику.

Першими пам’ятниками були прості брили скелі, яких ще не торкалося залізо, як сказано у Мойсея. Архітектура почалася так само, як і письмо. Спочатку вона була абеткою. Люди встановлювали вертикально камінь — і це була літера. Кожна літера була ієрогліфом. На кожному такому ієрогліфі спочивала ціла низка понять, так само як капітель тримається на колоні. Так діяли найдавніші народи — одночасно, по всій земній кулі. Стоячі камені кельтів знаходять і в азійському Сибіру, і в американських пампасах.

Пізніше люди почали складати слова. Вони клали камінь на камінь, поєднували ці гранітні склади, і людське слово почало творити перші поєднання. Кельтські дольмени й кромлехи, етруські кургани, єврейські галгали — це вже слова. Деякі з них, особливо кургани, можна порівняти з власними назвами. А коли каменю було вдосталь і перед людьми простягався широкий простір, вони писали вже цілі речення. Величезний мегалітичний комплекс Карнака — це вже завершена формула.

Згодом з’явилися книги. Традиції породили символи, під покровом яких самі поступово зникли, подібно до того, як стовбур дерева ховається під густим листям. Усі ці символи, у які людство вкладало свою віру, безперервно множилися, перепліталися, ускладнювалися. Перші пам’ятники вже не могли їх умістити. Символіка розросталася й переливалася через їхні межі. Стародавні споруди ледве ще виражали первісну традицію — просту, сувору й нерухому, як вони самі. Символ прагнув розгорнутися в будівлі. І тоді архітектура розвивалася разом із людською думкою. Вона ставала велетнем із тисячею голів і тисячею рук, назавжди закарбовуючи у видимій, відчутній і вічній формі весь цей мінливий світ символів.
Поки Дедал — уособлення сили — вимірював, а Орфей — уособлення людського духу — співав, колона, що була літерою, арка, що була складом, піраміда, що була словом, підкоряючись водночас законам геометрії й законам поезії, поєднувалися, перепліталися, здіймалися вгору, спускалися вниз, ставали поруч одна з одною на землі, виростали поверх за поверхом у небо, доки не створювали під диктовку великої ідеї своєї епохи дивовижні книги, які водночас були дивовижними спорудами: пагоду Еклінги, єгипетський Рамесеум, храм Соломона.

Головна ідея, Логос, жила не лише в основі цих споруд — вона визначала й саму їхню форму. Храм Соломона, наприклад, був не просто палітуркою Священної книги — він сам був цією книгою. На кожному з його концентричних подвір’їв жерці могли читати Логос, перекладений мовою образів і каменю. Переходячи від одного святилища до іншого, вони простежували його поступове розкриття, аж поки не знаходили його в найпотаємнішій святині, де він набував свого найконкретнішого втілення, яке все ще залишалося архітектурою, — у Ковчезі Завіту. Так Логос перебував усередині споруди, але його образ був викарбуваний і на її зовнішній оболонці — так само, як людське обличчя зображували на саркофазі єгипетської мумії.

І не лише вигляд споруд, а й місце, яке вони обирали для себе, розкривало ідею, яку вони втілювали. Коли потрібно було виразити образ світлий і гармонійний, Греція вінчала свої гори храмами, що милували око довершеністю. Коли ж символ мав бути похмурим і грізним, Індія прорубувала гори, висікаючи в їхніх надрах химерні підземні пагоди, які підтримували велетенські ряди гранітних слонів.

Так протягом перших шести тисячоліть існування людства — від найдавнішої пагоди Індостану до Кельнського собору — архітектура була великою книгою, написаною людським родом. І це настільки правдиво, що в цій безмежній книзі знайшлося місце не лише для кожного релігійного символу, а й для кожної людської думки: кожна з них мала свою сторінку і свій пам’ятник.

Кожна цивілізація починається теократією і завершується демократією. Закон, за яким свобода приходить на зміну єдності, також записаний в архітектурі. Адже не слід гадати, ніби будівниче мистецтво здатне лише споруджувати храми, втілювати міфи й священні символи, викарбовувати на кам’яних сторінках таємничі закони у вигляді ієрогліфів. Якби це було так, то в кожному суспільстві неодмінно наставала б мить, коли священний символ стирається під натиском вільної думки, коли людина вислизає з-під влади жерця, коли розмаїття філософських учень і систем починає підточувати самі підвалини релігії. Архітектура тоді не змогла б відобразити цей новий стан людського духу. Її сторінки були б списані лише з одного боку, а зі звороту залишалися б порожніми; її творіння виявилося б обірваним, а книга — незавершеною. Але це не так.

Візьмімо для прикладу Середньовіччя, яке нам легше зрозуміти, бо воно ближче до нас. У першу його добу, коли теократія впорядковує Європу, коли Ватикан збирає й заново поєднує навколо себе уламки Риму, посталого з руїн того Риму, що лежить довкола Капітолію, коли християнство серед залишків давньої цивілізації відшукує всі щаблі суспільства і, використовуючи ці руїни, зводить новий ієрархічний світ, склепіння якого тримається на духовенстві, — тоді спершу лише відчувається, а згодом дедалі виразніше постає з-поміж руїн античної грецької та римської архітектури нове, загадкове романське зодчество. Воно — сестра теократичних споруд Єгипту й Індії, незмінний символ чистого католицизму, непорушний ієрогліф папської єдності.

Уся думка тієї епохи справді записана в суворому романському стилі. Усюди в ньому відчуваються влада, єдність, непроникність, абсолютність — дух Григорія VII. Усюди — священник, і ніде — людина; усюди — стан, і ніде — народ.

Та ось приходять хрестові походи. Це великий народний рух, а кожен великий народний рух, якими б не були його причини чи мета, зрештою завжди народжує дух свободи. Починається доба змін. Настає бурхливий час жакерій, прагерій і ліг. Влада хитається, єдність розколюється. Феодальна знать прагне поділити панування з теократією, очікуючи на прихід народу, який неодмінно з’явиться і, як завжди, забере собі левову частку. Quia nominor leo. (З латини “бо я називаюся левом»).

Так крізь духовенство проступає світська влада, крізь владу сеньйорів — міська громада. Обличчя Європи змінюється. І разом із ним змінюється обличчя архітектури. Як і цивілізація, вона перегортає сторінку, і новий дух часу знаходить її готовою записувати свої слова. Із хрестових походів вона повертається зі стрілчастою аркою, так само як народи повертаються зі свободою.

Тоді, коли влада Рима дедалі більше слабшає, романська архітектура починає згасати. Ієрогліф покидає собор і переходить прикрашати феодальний донжон, додаючи блиску владі сеньйорів. Сам собор, колись такий суворо догматичний, тепер опиняється під впливом міщанства, громади, свободи. Він вислизає з рук духовенства й переходить до митця.

Відтепер митець будує його так, як підказує власна уява. Прощавайте, таємниця, міф і закон. Настає пора фантазії й творчої сваволі.

Поки священник має свою базиліку й вівтар, він більше ні в що не втручається. Чотири стіни належать митцеві. Архітектурна книга вже не належить духовенству, релігії чи Риму. Вона належить уяві, поезії, народові.

Звідси — незліченні й блискавичні перетворення цієї архітектури, що проіснувала лише три століття, але вражає своєю мінливістю після шести або семи століть майже нерухомого розвитку романського стилю.

Мистецтво тим часом крокує вперед велетенськими кроками. Народний геній і народна самобутність виконують ту працю, яку колись здійснювали єпископи. Кожен народ, проходячи крізь історію, вписує свій рядок до цієї книги. Він стирає давні романські ієрогліфи з фасадів соборів, і лише подекуди ще можна помітити, як старий догмат пробивається крізь новий символ. Народне вбрання майже повністю приховує релігійний кістяк.
Важко навіть уявити, до якої сміливості доходили тодішні архітектори, не шкодуючи навіть Церкви. Ось капітелі, оздоблені зображеннями ченців і черниць у недвозначних обіймах, як у Залі камінів Паризького палацу правосуддя. Ось історія Ноя, вирізьблена майже як звичайна оповідь, — над великим порталом собору в Буржі. Ось веселий чернець із ослячими вухами, келихом у руці, який насміхається з усієї братії, — як на умивальнику абатства Бошервіль.

У той час писемне слово, викарбуване в камені, користувалося привілеєм, цілком подібним до сучасної свободи друку. Це була свобода архітектури.

І ця свобода сягала дуже далеко. Часом портал, фасад або навіть цілий храм містив символічний зміст, який не мав нічого спільного з церковним культом, а інколи навіть був ворожим до Церкви. Уже в XIII столітті Гійом Паризький, а в XV — Нікола Фламель залишили такі бунтівні сторінки. Церква Сен-Жак-де-ла-Бушрі була справжнім храмом опозиції.

Тоді думка могла бути вільною лише в такий спосіб, тому повністю вона записувалася тільки в тих книгах, які називалися спорудами. Якби вона наважилася постати у вигляді рукопису, її спалили б на міській площі рукою ката. Думка, висловлена в церковному порталі, була б свідком страти думки, написаної в книзі.

Тож, маючи лише один шлях до вияву — архітектуру, людська думка спрямовувала в неї всі свої сили. Саме тому Європу вкрила така неймовірна кількість соборів, що важко повірити в ці цифри навіть після найретельнішої перевірки. Усі матеріальні й духовні сили суспільства сходилися в одній точці — в архітектурі. Під приводом спорудження храмів Божих мистецтво розгорталося в по-справжньому величних масштабах.

Тоді кожен, хто народжувався поетом, ставав архітектором. Геній, розсіяний серед народу й пригнічений феодалізмом, наче під черепахоподібним строєм бронзових щитів (testudo), не знаходив іншого виходу, окрім архітектури. Через неї він проривався назовні, і його «Іліади» набували вигляду соборів.

Усі інші мистецтва підкорялися архітектурі й служили їй. Вони були майстрами великого творіння. Архітектор — водночас поет і творець цілого — об’єднував у своїй особі скульптуру, що різьбила фасади, живопис, який осяював вітражі барвами, музику, що оживляла дзвони й наповнювала органи могутнім звучанням.
Навіть бідна поезія у вузькому значенні слова, яка вперто животіла в рукописах, щоб стати чимось вагомим, мусила входити до храму у вигляді гімнів або церковної прози. Зрештою, вона виконувала ту саму роль, яку свого часу відігравали трагедії Есхіла під час священних свят у Греції або Книга Буття в храмі Соломона.

До Ґутенберга архітектура була головним, універсальним письмом людства. Ця гранітна книга, розпочата на Сході, продовжена античною Грецією та Римом, завершилася останньою сторінкою, написаною Середньовіччям. Зрештою, те явище, яке ми щойно простежили в середньовіччі, — коли архітектура народу приходить на зміну архітектурі касти, — повторюється щоразу, коли людський розум переживає подібний перелом в інші великі епохи історії.

Якщо окреслити лише загалом закон, що потребував би цілих томів для повного викладу, то можна сказати так. На Стародавньому Сході, колисці найдавніших часів, після індійської архітектури постає фінікійська — багата прародителька арабського зодчества. В античності після єгипетської архітектури, різновидом якої є етруський стиль і циклопічні споруди, приходить грецька архітектура, а римська є лише її пишніше оздобленим продовженням із карфагенським куполом. У новітні часи після романської архітектури народжується готична.  Якщо ж розділити ці три історичні ряди надвоє, то в трьох старших «сестрах» — індійській, єгипетській і романській архітектурі — ми побачимо один і той самий символ: теократію, касту, єдність, догму, міф, Бога. А в трьох молодших — фінікійській, грецькій і готичній — попри всю різноманітність їхніх форм, проступає однаковий зміст: свобода, народ, людина.

Хай він зветься брахманом, магом чи папою — в індійському, єгипетському або романському будівництві ми завжди відчуваємо присутність жерця — і нікого, крім жерця. Інакше виглядає народна архітектура. Вона багатша й менш аскетична. У фінікійській відчувається купець, у грецькій — громадянин республіки, у готичній — міщанин (городянин).

Загальними рисами будь-якої теократичної архітектури є незмінність, несприйняття поступу, вірність успадкованим формам, освячення первісних зразків, постійне підпорядкування всіх людських і природних образів незбагненним примхам символу. Це похмурі книги, які здатні прочитати лише посвячені. До того ж кожна форма — навіть кожна потворність — має в них свій зміст, що робить її недоторканною. Не вимагайте від індійської, єгипетської чи романської архітектури змінити свої обриси або вдосконалити скульптуру. Будь-яке вдосконалення для неї — святотатство. Здається, що непохитність догми проникла в самий камінь і вдруге піддала їх повторному скам’янінню.

Натомість народне будівниче мистецтво вирізняється різноманітністю, розвитком, оригінальністю, пишністю й безперервним рухом. Воно вже настільки віддалилося від винятково релігійного призначення, що починає дбати про власну красу, невтомно вдосконалює свої статуї та арабески. Воно належить своєму часові. У ньому є щось людське, що безупинно поєднується з божественним символом, під знаком якого воно ще існує. Саме тому такі споруди відкриті для кожної душі, кожного розуму, кожної уяви. Вони ще залишаються символічними, але стають зрозумілими так само природно, як сама природа. Між теократичною архітектурою й цією народною існує така сама різниця, як між священною мовою і мовою повсякденною, між ієрогліфом і мистецтвом, між Соломоном і Фідієм.

Якщо підсумувати все, що ми досі лише побіжно окреслили, залишивши осторонь тисячі доказів і не менше заперечень у подробицях, то можна дійти такого висновку: до XV століття архітектура була головним літописом людства. За весь цей час у світі не виникло майже жодної складної думки, яка не втілилася б у споруді; кожна народна ідея й кожен релігійний закон отримували свої пам’ятники. Зрештою, людство не створило нічого справді великого, чого б не записало в камені. Чому так сталося? Тому що кожна думка — релігійна чи філософська — прагне пережити свій час. Ідея, яка сколихнула одне покоління, хоче хвилювати й наступні, залишаючи після себе слід. Але що таке безсмертя рукопису? Воно надто крихке. Споруда ж — це книга незрівнянно міцніша, довговічніша й стійкіша. Щоб знищити написане слово, досить смолоскипа й турка. Щоб зруйнувати слово, втілене в камені, потрібна суспільна революція або переворот самої землі. Варвари пройшлися Колізеєм, а над пірамідами, можливо, пронісся Потоп.

У XV столітті все змінюється.

Людська думка відкриває спосіб увічнювати себе не лише надійніший і довговічніший за архітектуру, а й значно простіший і доступніший. Архітектура сходить із престолу. На зміну кам’яним літерам Орфея приходять свинцеві літери Ґутенберга.

Книга вб’є споруду.

Винайдення друкарства — найбільша подія в історії. Це прареволюція, революція, з якої починаються всі інші. Людство цілковито оновлює свій спосіб самовираження; людська думка скидає одну форму й одягає іншу. Це остаточне й безповоротне линяння того символічного змія, який від часів Адама уособлює людський розум.

У вигляді друкарства людська думка стала безсмертнішою, ніж будь-коли раніше. Вона стала леткою, невловимою, незнищенною. Вона змішується з повітрям. За доби архітектури вона поставала горою, міцно заволодівала певним століттям і певним місцем. Тепер вона обертається на зграю птахів, розлітається на всі чотири вітри й водночас заповнює весь повітряний і просторовий світ.

Повторімо ще раз: хіба не очевидно, що саме так її вже майже неможливо стерти? Колись вона була міцною, тепер стала живучою. Вона перейшла від довговічності до безсмертя. Кам’яну споруду можна зруйнувати, але як знищити те, що існує всюди? Навіть якщо прийде всесвітній потоп, гора давно зникне під хвилями, а птахи й далі літатимуть. І якщо над безоднею катастрофи плаватиме хоча б один ковчег, вони сядуть на нього, попливуть разом із ним, дочекаються відступу вод, і новий світ, що постане з хаосу, прокинеться під живою, крилатою думкою світу, який загинув.

Коли ж замислитися, що цей спосіб передавання думки не лише найнадійніше зберігає її, а й є найпростішим, найзручнішим і найдоступнішим для кожного; що він не потребує величезного тягаря й громіздкого обладнання; коли порівняти думку, якій для втілення в архітектурній споруді доводилося залучати чотири або п’ять інших мистецтв, витрачати гори золота, цілі гори каменю, цілі ліси деревини й працю незліченної кількості робітників, із думкою, якій для того, щоб стати книгою, достатньо аркуша паперу, трохи чорнила й пера, — то чи варто дивуватися, що людський розум покинув архітектуру заради друкарства? Перекрийте старе русло річки каналом, проритим нижче його рівня, — і річка залишить своє давнє русло.

Тож погляньте, як після винайдення друкарства архітектура поволі висихає, хиріє й оголюється. Відчувається, як спадає вода, як відходять життєві соки, як її полишає дух часу й народів.

У XV столітті це охолодження ще майже непомітне: друкарство ще надто слабке й відбирає у могутньої архітектури лише надлишок життєвої сили. Але вже у XVI столітті її недуга стає очевидною. Вона більше не є справжнім виразником суспільства. Жалюгідно перетворюється на так зване класичне мистецтво. Із галльської, європейської, самобутньої вона стає грецькою й римською; із правдивої й сучасної — псевдоантичною. Саме цей занепад ми називаємо Відродженням. Проте це був величний занепад. Адже старий готичний геній — те сонце, що заходило за велетенським друкарським пресом Майнца, — ще деякий час осявав своїм останнім промінням увесь цей химерний нагромад латинських аркад і коринфських колон.

Саме цей захід сонця ми часто помилково сприймаємо за світанок.

Відтоді, як архітектура стала лише одним із мистецтв, переставши бути мистецтвом всеохопним, верховним і владним, вона вже не могла втримати біля себе інші мистецтва. Вони звільняються, скидають із себе владу архітектора й вирушають кожне власним шляхом. І кожне лише виграє від цього розриву. Відокремлення робить кожне мистецтво величнішим. Скульптура стає самостійним мистецтвом статуї, живопис відокремлюється від архітектурного оздоблення, музика звільняється від храму. Це схоже на імперію, яка після смерті свого Александра розпадається на окремі царства.

Так з’являються Рафаель, Мікеланджело, Жан Гужон, Палестріна — усі ті блискучі світила величного XVI століття.

Одночасно з мистецтвами звільняється й людська думка. Єресіархи Середньовіччя вже завдали католицизмові глибоких ран. XVI століття остаточно руйнує релігійну єдність. До винайдення друкарства Реформація залишилася б лише розколом; друкарство перетворило її на революцію. Заберіть друкарський верстат — і єресь втратить свою силу. Чи було це неминучістю, чи Божим провидінням — Ґутенберг став провісником Лютера.

Та коли сонце Середньовіччя остаточно заходить і готичний геній назавжди зникає з мистецького небосхилу, архітектура дедалі більше тьмяніє, втрачає барви й розчиняється в небутті. Друкована книга, цей черв’як, що підточує споруду, висмоктує з неї життя й пожирає її. Вона скидає свої шати, осипається, худне просто на очах. Стає дріб’язковою, убогою, безсилою. Вона вже нічого не виражає — навіть пам’яті про мистецтво минулих часів. Покинута людською думкою, залишена іншими мистецтвами, вона змушена замість митців кликати звичайних ремісників. Кольоровий вітраж замінює звичайне скло. На місце скульптора приходить каменотес. Прощавайте, життєва сила, самобутність, життя, творча думка. Архітектура жалюгідно плентається від копії до копії, мов жебрачка, що тиняється майстернями. Мікеланджело, який, безперечно, ще у XVI столітті відчув її близьку смерть, востаннє спробував урятувати її. У відчаї цей титан мистецтва поставив Пантеон на Парфенон і створив собор Святого Петра в Римі. Це був великий твір, гідний залишитися неповторним, останній справді оригінальний витвір архітектури, підпис митця-велета під велетенською кам’яною книгою, що вже ось-ось мала назавжди зачинитися.

Та щойно Мікеланджело помер, що зробила ця жалюгідна архітектура, яка вже давно пережила саму себе й існувала лише як тінь? Вона взяла собор Святого Петра в Римі й почала його копіювати та наслідувати. Це стало нав’язливою манією. І водночас — сумним видовищем.

Кожне століття прагнуло створити свій власний собор Святого Петра: XVII століття — Валь-де-Ґрас, XVIII — церкву Святої Женев’єви. Кожна країна також захотіла мати свій Святого Петра. Лондон має свій. Санкт-Петербург — свій. Париж — два чи три. Це був нікчемний заповіт, останнє безладне бурмотіння великого мистецтва, яке, постарівши, перед смертю знову впало в дитинство.

Якщо замість окремих визначних пам’яток, про які ми щойно говорили, звернути погляд на загальний вигляд мистецтва від шістнадцятого до вісімнадцятого століття, ми побачимо ті самі ознаки занепаду й виснаження. Починаючи від часу Франціска II, архітектурна форма будівлі дедалі більше стирається, поступаючись місцем формі геометричній, що проступає, мов кістяк виснаженого хворого. Прекрасні лінії мистецтва змінюються холодними й невблаганними лініями геометра. Будівля перестає бути будівлею — вона стає багатогранником.

Та архітектура ще борсається, прагнучи приховати цю наготу. Ось грецький фронтон, вписаний у римський, і навпаки. Це все той самий Пантеон у Парфеноні, той самий Святий Петро в Римі. Ось цегляні будинки часів Генріха IV з кам’яними рогами; Королівська площа, Дофінська площа. Ось церкви Людовіка XIII — важкі, присадкуваті, принижені, зібгані, навантажені куполом, наче горбом. Ось мазаринівська архітектура — невдалий італійський пастічо Чотирьох Націй. Ось палаци Людовіка XIV — довгі казарми для придворних, суворі, крижані, нудні. І, нарешті, будівлі часів Людовіка XV зі своїми завитками й візерунками, з усіма тими бородавками й грибками, що спотворюють цю стару, хирляву, беззубу, але кокетливу архітектуру. Від Франциска II до Людовіка XV хвороба зростала в геометричній прогресії. Мистецтво лишилося самою шкірою на кістках. Воно жалюгідно вмирає.

Та що ж тим часом робить друкарство? Усе життя, яке залишає архітектуру, переходить до нього. Чим більше хиріє архітектура, тим більше набирає сили й ваги друкарство. Той запас енергії, який людська думка колись вкладала в споруди, тепер вона вкладає в книги. Тому вже з шістнадцятого століття друкарський верстат, зростаючи до рівня занепадаючої архітектури, вступає з нею в боротьбу — і вбиває її. У сімнадцятому столітті він уже настільки владний, настільки тріумфальний, настільки впевнено сидить на троні своєї перемоги, що дарує світові величне свято великого літературного віку. У вісімнадцятому столітті, довго спочивши при дворі Людовіка XIV, друкарський верстат знову підхоплює старий меч Мартіна Лютера, вкладає його в руку Вольтера і кидається, бурхливий і нестримниймштурм старої Європи, архітектурне обличчя якої він уже вбив. І коли вісімнадцяте століття завершується, він уже все зруйнував. А в дев’ятнадцятому починає будувати наново.

Тож запитаймо тепер: яке з двох мистецтв справді впродовж останніх трьох століть уособлює людську думку? Яке з них її відображає? Яке виражає не тільки її літературні й шкільні примхи, а її широкий, глибокий, вселюдський рух? Яке безперервно, без розривів і прогалин, іде поруч із людством, що крокує, мов тисячоногий звір? Архітектура чи друкарство?

Друкарство. Не помиляймося: архітектура померла — померла без вороття, убита друкованою книгою. Убита тому, що живе коротше; убита тому, що коштує дорожче. Кожен собор — це мільярд. Уявімо лише, яких коштів потребувало б переписати архітектурну книгу; знову засіяти землю тисячами споруд; повернутися до тих часів, коли, за словами очевидця, «здавалося, ніби світ, струсивши з себе стару одежу, вдягнувся в біле вбрання церков» (Erat enim ut si mundus, ipse excutiendo semet, rejecta vetustate, candidam ecclesiarum vestem indueret).

Книгу ж можна створити швидко, дешево, і вона може дійти дуже далеко. Хіба дивно, що вся людська думка стікає саме цим руслом?

Це не означає, що архітектура вже не народить тут і там прекрасної пам’ятки, окремого шедевра. Можливо, ще трапиться, за панування друкарства, якась колона, збудована цілим військом із переплавлених гармат, так само як за панування архітектури були свої «Іліади», «Романсеро», «Магабгарати» й «Нібелунги», створені цілими народами з нагромаджених і сплавлених рапсодій. Може статися велика випадковість — геніальний архітектор з’явиться навіть у двадцятому столітті, так само як Данте Аліг’єрі з’явився у тринадцятому. Але архітектура вже не буде суспільним мистецтвом, колективним мистецтвом, панівним мистецтвом. Велика поема, велика споруда, велике діло людства більше не будуватиметься — воно друкуватиметься.

І в майбутньому, навіть якщо архітектура випадково підніметься знову, вона вже не буде володаркою. Вона підкорятиметься закону літератури, яка колись сама корилася їй. Бо в архітектурну добу поеми, хоч і рідкісні, справді нагадували пам’ятки. В Індії В’яса густий, дивний і незбагненний, мов пагода. У Єгипті поезія має, як і храми, велич і спокій ліній; у давній Греції — красу, ясність і гармонію; у християнській Європі — католицьку велич, народну простоту, багату й пишну рослинність доби оновлення. Біблія схожа на піраміди, Іліада — на Парфенон, Гомер — на Фідій. Данте Аліг’єрі у тринадцятому столітті — це остання романська церква; Вільям Шекспір у шістнадцятому — останній готичний собор.

Отже, якщо коротко підсумувати все сказане, хоч і неминуче неповно, людство має дві книги, два реєстри, два заповіти: мурування й друкарство, кам’яну біблію і паперову біблію. Без сумніву, коли дивишся на ці дві біблії, широко розгорнуті крізь століття, можна сумувати за видимою величчю гранітного письма, за тими велетенськими абетками, складеними з колонад, пілонів, обелісків, за цими людськими горами, що вкривають світ і минуле від піраміди до дзвіниці, від Хеопса до Страсбурзького собору. Треба перечитувати минуле на цих мармурових сторінках. Треба без кінця милуватися й перегортати книгу, написану архітектурою. Але не слід заперечувати велич тієї споруди, яку тепер зводить друкарство.

Ця споруда — колосальна. Якийсь статистик підрахував, що якби скласти одну на одну всі книги, надруковані від часів Гутенберга, вони заповнили б простір від землі до місяця. Але не про таку велич ми говоримо. Хоча, коли спробуємо охопити думкою викінчений образ усіх нагромаджених аж до наших днів друкованих творів, чи не постане перед нами така цілість як неосяжна споруда, підмурком якої є увесь світ, споруда, над якою людство працює невтомно, могутня вершина якої губиться в непроглядному тумані майбутнього? Це якийсь мурашник умів. Це вулик, куди всі уяви — мов золоті бджоли — зносять свій мед.

У цієї споруди тисяча поверхів. Тут і там із її сходів відкриваються темні печери науки, що переплітаються в її нутрощах. Усюди по її поверхні мистецтво розкидає перед оком свої арабески, розети й мережива.

Тут кожен окремий твір, яким би примхливим і самотнім він не здавався, має своє місце й свій виступ. Гармонія народжується з цілого. Від собору Вільяма Шекспіра до мечеті Джорджа Байрона — тисячі шпилів юрмляться в цій столиці всесвітньої думки.мБіля її основи знову вписано давні титули людства, яких архітектура не зберегла. Ліворуч від входу закріплено старий мармуровий барельєф Гомера, праворуч багатомовна Біблія підносить свої сім голів. Далі стирчить гідра «Романсеро», а ще далі — інші гібридні форми: Веди й Нібелунги.

І все ж ця велетенська споруда назавжди лишається незавершеною. Друкарський верстат, ця гігантська машина, яка без упину висмоктує всю духовну силу суспільства, безнастанно викидає нові матеріали для своєї праці. Усе людство стоїть на риштуванні. Кожен розум — муляр. Найскромніший затирає свою щілину або кладе свій камінь. Ретіф де ла Бретонн приносить свій кошик будівельного сміття. Щодня зростає новий ярус.

Окрім особистого внеску кожного письменника, існують і колективні внески: вісімнадцяте століття дало Енциклопедію, доба революції створила «Монітер».

Так, це теж споруда, що росте й навивається безконечними спіралями; і тут теж є змішання мов, невтомна діяльність, безперервна праця, запекле співробітництво всього людства; притулок, обіцяний розумові від нового потопу, від нового нашестя варварів. Це — друга Вавилонська вежа людства.