«Собор Паризької Богоматері» читати. Віктор Гюго

«Собор Паризької Богоматері» КНИГА ВОСЬМА

І. ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

Гренгуар і весь Двір чудес були в смертельній тривозі. Уже понад місяць вони не знали, що сталося з Есмеральдою, це дуже засмучувало князя циганського та його друзів-волоцюг. Зникнення її кізки подвоювало горе Гренгуара. Якось увечері циганка зникла, і відтоді вона ніби у воду впала. Усі розшуки були марні. Кілька халамидників-задирак збиткувалися над Гренгуаром, кажучи, що того вечора бачили Есмеральду поблизу моста Сен-Мішель з якимось офіцером; але цей чоловік, повінчаний за циганським обрядом, був філософом-скептиком, і до того ж він краще ніж будь-хто знав, яка цнотлива його дружина. Він мав змогу переконатися, наскільки непереборна соромливість, що є наслідком поєднання властивостей амулета й дівочої цноти, і з математичною точністю вирахував ступінь опору цієї невинності, піднесеної у квадрат. Щодо цього він був спокійний.

Отож пояснити собі зникнення циганки він не міг. Це глибоко засмучувало його. Якби було можливо, він би ще більше схуд. Він про все забув — забув про свої літературні вправи, навіть про свій великий літературний твір “De figuris regularibus et irregularibus” [229], який він збирався видати, тільки-но у нього заведуться гроші (бо відтоді, як він побачив твір Гуго де сен-Віктора “Didascalon” [230], надрукований знаменитим шрифтом Венделена де Спіра, він просто почав марити про книгодрукування).

Якось, засмучений, проходячи повз башту Турнель, де містився кримінальний суд, біля входу до Палацу правосуддя він побачив натовп.

— Що гам таке? — спитав він юнака, який звідти виходив.

— Не знаю, добродію, — відповів юнак. — Кажуть, ніби судять якусь жінку, що вбила латника. І, мабуть, тут не обійшлося без чаклунства, бо єпископ і духовний суд втрутилися в справу, а мій брат, архідиякон Жозаський, там днює і ночує. Я хотів з ним поговорити, але через юрбу не міг до нього дістатися, і це дуже досадно, бо мені потрібні гроші.

— На жаль, добродію, — сказав Гренгуар, — я б з радістю позичив вам грошей, але якщо мої кишені й продірявлені, то вже ніяк не від тягаря монет.

Він не насмілився сказати юнакові, що знає його брата, архідиякона, якого він не відвідував після зустрічі в Соборі; ця неуважність до свого вчителя бентежила його.

Школяр пішов своєю дорогою, а Гренгуар — за юрбою, яка піднімалася сходами, — до залу суду. Він вважав, що найкращою розвагою в смутку є видовище кримінального судочинства, бо судді, звичайно, настільки дурні, що примусять хоч кого сміятись. Натовп, до якого він приєднався, сунув мовчки, штовхаючись ліктями. Після довгого й нудного тупцювання по темному коридору, що звивався в Палаці, мов травний тракт цієї старої будівлі, він дійшов до низеньких дверей, що вели до залу. Завдяки своєму високому зросту він міг оглянути зал понад головами натовпу.

Зал був просторий і похмурий і через це здавався ще просторішим. Вечоріло; довгі стрілчасті вікна пропускали тільки блідий промінь світла, який згасав, перш ніж досягав склепіння — величезної решітки з різьблених балок, оздоблених тисячею скульптур, що, здавалося, непомітно рухалися в темряві. Тут і там на столах уже палало чимало свічок, які освітлювали схилені над паперами голови протоколістів.

Передню частину залу заповнювала юрба; праворуч і ліворуч сиділи юристи, а в глибині, на помості — безліч суддів, останні ряди яких губилися в сутінках. Нерухомі, зловісні обличчя. Стіни були усіяні численними зображеннями королівських лілій. Над головами суддів невиразно вимальовувалося розп’яття, а навколо стирчали списи та алебарди, на вістрях яких світло свічок запалювало вогняні цятки.

— Добродію, — звернувся Гренгуар до одного із своїх сусідів, — хто це такі, усі ці люди, що вишикувалися он там, наче прелати на церковному соборі?

— Добродію, — відповів сусід, — це радники великої палати праворуч і радники слідчої палати — ліворуч; нижчі чини в чорних мантіях, а вищі — у червоних.

— А там, над ними, — знову спитав Гренгуар, — хто це такий, отой червоний товстун, що обливається потом?

— Це сам пан голова.

— А ці барани позад нього? — не вгавав Гренгуар, що, як ми вже казали, не любив судового стану. Це пояснювалося, певно, тією злістю, яку він відчував до Палацу правосуддя з часу своєї невдачі на драматичній ниві.

— Це панове доповідачі королівської палати.

— А перед ними, он той кабан?

— Це пан протоколіст королівського суду.

— А праворуч, отой крокодил?

— Метр Філіпп Лельє — надзвичайний королівський прокурор.

— А ліворуч, той гладкий чорний кіт?

— Метр Жак Шармолю, королівський прокурор духовного суду і панове члени цього суду.

— Ще одне запитання, добродію, — промовив Гренгуар. — Що, власне, роблять усі ці шановні люди?

— Судять.

— Судять? Кого? Я не бачу обвинуваченого.

— Це жінка, добродію. Ви не можете її бачити. Вона сидить до нас спиною, її закриває від нас натовп. Дивіться, вона он там, де ви бачите ліс протазанів [231].

— Що це за жінка? — спитав Гренгуар. — Чи не знаєте ви, як її звуть?

— Ні, добродію, я сам щойно прийшов. Тільки я так гадаю, що тут ідеться про чаклунство, бо в судочинстві бере участь духовний суд.

— Он воно що! — промовив наш філософ. — Отже, ми зараз побачимо, як уся ця судова братія зжере людину. Що ж, це таке саме видовище, як і всяке інше.

— Добродію, — зауважив сусід, — чи не здається вам, що метр Жак Шармолю має надто лагідний вигляд?

— Гм, — відповів Гренгуар, — я не довіряю лагідності того, в кого вдавлені ніздрі й тонкі губи.

Тут сусіди примусили співрозмовників припинити балачку. Слухали важливого свідка.

— Панове, — казала стоячи серед залу стара жінка, на якій було стільки дрантя, що вся вона здавалася купою ходячого лахміття, — панове, все це така ж самісінька правда, як те, що я звуся Фалурдель, що сорок років я мешкаю біля мосту Сен-Мішель і вчасно сплачую ренту та податки, а двері мої якраз навпроти Тассена Кайяра — красильника, будинок якого стоїть проти течії річки. Тепер перед вами жалюгідна стара жінка, а колись я була гарною дівкою, панове мої! За кілька днів до цієї події люди казали мені: “Фалурдель, не прядіть пізно увечері, бо диявол любить розчісувати своїми рогами пряжу у старих жінок. Ви чули ж, певно, що понурий монах, який торік з’явився біля Тампль, тепер блукає в Сіте. Фалурдель, бережіться, щоб він не постукав у ваші двері”. І от якось увечері пряду я собі на прядці. Аж раптом хтось стукає в двері. Я питаю: “Хто?” У відповідь — лайка. Відчиняю. Входять двоє. Один весь у чорному, а з ним — красунь офіцер. У чорного видно самі очі — як дві розжарені вуглини. А все інше закриває капелюх і плащ. І ось вони мені й кажуть: “Кімнату святої Марти”. Це моя верхня кімната, панове, найчистіша. І дають мені одне екю. Я ховаю екю в шухляду й кажу собі: “Завтра можна буде купити тельбухів у Глорієтській різниці”. Йдемо нагору. Прийшли ми до верхньої кімнати, оглядаюсь, а того, в чорному, і сліду нема. Це мене трохи ошелешило. А офіцер — красивий, немов знатний вельможа, іде вниз разом зі мною. Він виходить. Не встигла я й пасма напрясти, як він повернувся з гарною, молодесенькою дівчиною — справжньою лялечкою; вона б засяяла, мов сонце, якби її причепурити. А за нею цап біжить — чорний чи білий — цього я не пригадую. Це й примусило мене трохи замислитись. Дівчина — то не моє діло, але цап! Не люблю я цих тварин, у них борода й роги. Нагадують мужчин. І до того ж від них тхне шабашем. Проте я нічого не сказала. Я ж одержала екю. Це ж справедливо, пане суддя, чи не так? Я провела дівчину й офіцера до верхньої кімнати і залишила їх самих, тобто з цапом. Сходжу і знову беруся прясти. Треба вам сказати, що мій будинок має нижній поверх і верхній, тильною стороною він звернений до річки, як і інші будинки на мосту, а вікна нижнього й верхнього поверхів виходять прямо на воду. Отож сиджу я собі й пряду. Не знаю чому, але з думки мені не йде понурий монах, що його мені чимось нагадав цап. Та й красуня була якось дивно вдягнена. Раптом чую — нагорі крик, щось грюкнуло об підлогу, відчинилося верхнє вікно. Біжу до свого нижнього вікна і бачу, як перед моїми очима пролітає щось чорне й падає у воду. Наче якась примара в одязі священика. Ніч була місячна. Я все дуже добре бачила. Воно попливло до Сіте. Вся тремтячи з переляку, я кличу нічну сторожу. Ці панове входять і, не розібравшись, у чому справа, а були вони напідпитку, починають мене лупцювати. Я насилу розтлумачила їм, що трапилося. Біжимо нагору — і що ж бачимо? Моя нещасна кімната вся залита кров’ю. Офіцер лежить на підлозі, з кинджалом у горлі, дівчина прикидається мертвою, а цап зовсім переляканий. “От тобі й маєш, — сказала я собі, — тепер і за два тижні не відмиєш підлоги. Доведеться шкрябати, а це просто жах!” Винесли ротмістра — бідний хлопець! Потім — дівчину, зовсім розхристану. Та це ще не все! Найстрашніше те, що другого дня, коли я хотіла взяти екю, щоб купити тельбухів, я замість нього знайшла сухий листок.

Стара замовкла. Гомін жаху пробіг по натовпу.

— Привид… цап… від усього цього таки тхне чаклунством, — промовив один із сусідів Гренгуара.

— А сухий листок? — додав другий.

— Ніякого сумніву, — промовив третій, — це чаклунка, яка разом з понурим монахом грабує офіцерів.

Гренгуар і сам був схильний розглядати всю цю жахливу історію вірогідною.

— Жінко на ймення Фалурдель, — поважно промовив голова суду, — ви більше нічого не можете сказати правосуддю?

— Ні, монсеньйоре, — відповіла стара, — хіба тільки те, що в протоколі мій дім названо смердючою й перехнябленою халупою; це вже занадто образливо. Будинки на мосту на вигляд не дуже чепурні, бо в них живе сила-силенна народу, а проте м’ясники там мешкають, а вони ж люди багаті, і їхні жінки вродливі й чепурні.

Один із суддів, що здався Гренгуарові схожим на крокодила, підвівся.

— Досить! Я прошу шановних членів трибуналу мати на увазі, що в обвинуваченої знайдено кинджал. Жінко на ймення Фалурдель, ви принесли той сухий листок, що в нього перетворилося екю, дане вам дияволом?

— Так, монсеньйоре, — відповіла вона, — я його розшукала. Ось він. Судовий виконавець подав сухий листок крокодилові, який зловісно похитав головою і передав його судді, а той — прокуророві духовного суду. Таким чином листок обійшов увесь зал.

— Це березовий листок, — сказав метр Жак Шармолю. — Новий доказ чаклунства.

Один з радників узяв слово.

— Свідок, двоє чоловіків зайшли до вас одночасно, один у чорному, який на ваших очах спочатку щез, а потім в одязі священика плив Сеною, та офіцер. Хто з них дав вам екю?

Стара на мить замислилась, потім сказала:

— Офіцер.

Гомін пробіг по натовпу.

“Он як? — подумав Гренгуар. — Це примушує мене сумніватися в усій цій історії”.

Тим часом знову втрутився метр Філіпп Лельє, надзвичайний королівський прокурор.

— Я нагадую шановним суддям, що в своєму свідченні замордований офіцер заявив про те, що в ту хвилину, коли підійшов чоловік у чорному, у нього промайнула невиразна думка, що це понурий монах. Він розповів також, що той упир наполегливо умовляв його увійти в зносини з обвинуваченою, а на його, ротмістра, зауваження, що він не має грошей, дав йому екю, яким вищезгаданий офіцер і заплатив Фалурдель. Отже, це екю — пекельна монета.

Це переконливе зауваження прокурора, здавалося, розвіяло всі сумніви, що були виникли в Гренгуара та в інших скептиків у залі.

— Панове, ви маєте всі документи, — додав королівський прокурор, сідаючи. — Ви можете обміркувати свідчення Феба де Шатопер.

Почувши це ім’я, підсудна підвелась. її голова показалася над натовпом. Жахнувшись, Гренгуар упізнав у ній Есмеральду.

Вона була бліда, її волосся, колись так дбайливо зачесане й прикрашене цехінами, тепер безладно спадало на плечі, її уста посиніли, запалі очі лякали. О горе!

— Феб! — напівпритомно вимовила вона. — Де він? О ласкаві панове, перш ніж убити мене, змилуйтеся, скажіть, живий він чи ні?

— Замовкни, жінко, — відповів голова, — це до справи не стосується.

— О, зробіть ласку, скажіть мені, чи живий він! — знову спитала вона, склавши наче для молитви свої чудові схудлі руки, і було чути, як від цього руху вздовж її плаття задзвеніли кайдани.

— Ну, добре, — сухо промовив королівський прокурор, — він умирає. Ти задоволена?

Нещасна упала на свою лаву, мовчки, без сліз, бліда, неначе воскова статуя.

Голова нахилився до чоловіка, що сидів біля його ніг, одягнений у чорну мантію та гаптований золотом капелюх, із золотим ланцюгом на шиї і жезлом у руці.

— Судовий виконавцю, введіть другу підсудну.

Очі всіх присутніх звернулися до маленьких дверей, що відчинились і пропустили гарненьку кізку із золоченими ріжками та копитцями. Тільки-но Гренгуар побачив її, серце його закалатало. Тендітне створіння затрималось якусь мить на порозі, витягнувши шию, наче воно стояло на краю скелі й бачило перед собою неосяжний обрій. Раптом, помітивши циганку, кізка перескочила через стіл і голову одного з протоколістів і двома стрибками опинилася біля колін своєї господині. Потім кізка граціозно згорнулася коло її ніг, наче випрошуючи слова або пестощів; але підсудна залишилась нерухомою і навіть не кинула оком на бідну Джалі.

— О, та це ж та сама огидна тварина, — промовила стара Фалурдель. — Я добре впізнаю їх обох.

Узяв слово Жак Шармолю.

— Якщо панове судді не заперечують, ми розпочнемо допит кози.

Це й була друга підсудна. На той час не було нічого простішого за судову справу про чаклунство, порушену проти якоїсь тварини. У судових звітах за 1466 рік серед інших подробиць можна побачити цікавий перелік судових витрат по процесу Жільє-Сулара та його свині, “страчених за їхні лиходійства” в Карбейлі. Тут ви знайдете все: і вартість ями, куди закопали свиню, і п’ятсот в’язанок хмизу, що їх було взято в Морсанському порту, три пінти вина та хліба — остання трапеза засудженого, яку кат по-братньому з ним поділив, навіть вартість догляду та годівлі свині за одинадцять днів по вісім паризьких деньє на добу. Іноді правосуддя заходило ще й далі. Так, у капітуляріях Карла Великого й Людовіка Благочестивого передбачено найтяжчі покарання для вогняних привидів, які дозволяють собі з’являтися на небі.

Тим часом прокурор духовного суду вигукнув:

— Ми попереджаємо: якщо демон, який вселився в цю козу і не піддається ніяким молитвам проти злих духів, і надалі упиратиметься в своїх злочинних діях та лякатиме ними суд, ми будемо змушені вимагати для нього шибениці або вогнища.

Гренгуар вкрився холодним потом. Шармолю взяв із стола тамбурин і, наблизивши його до кізки, спитав її:

— Котра година?

Кізка подивилася на нього своїми розумними очима, підняла позолочену ратичку і вдарила сім разів. Справді, була сьома година. Натовп здригнувся від жаху.

Гренгуар не міг стриматись.

— Вона занапащає себе! — вигукнув він голосно. — Невже ви не бачите, що вона сама не розуміє, що робить?

— Тихше, ви там, мужва! — різко крикнув судовий виконавець.

Жак Шармолю за допомогою того ж тамбурина примусив кізку проробити ряд різних дивовижних фокусів з числом, місяцем року та інші, свідками яких читач уже був. І внаслідок якогось оптичного обману, властивого судовим розглядам, ті ж самі глядачі, які, можливо, не раз аплодували невинним витівкам Джалі на перехрестях, тепер, під склепінням Палацу правосуддя, були ними вкрай налякані. Коза в їх очах була, безумовно, дияволом.

Становище ще більше погіршилось після того, як королівський прокурор зняв з шиї Джалі шкіряну торбинку з розрізаними буквами, висипав їх на підлогу, і присутні побачили, як кізка своєю ніжкою склала з алфавіту фатальне ім’я “Феб”.

Чаклунство, жертвою якого був ротмістр, здавалося незаперечно доведеним. І в очах усіх циганка, ця чарівна танцівниця, яка стільки разів захоплювала перехожих своєю грацією, тепер була страшною відьмою.

А втім, сама вона не подавала ніяких ознак життя: ніщо — ні граціозні рухи Джалі, ні погрози суддів, ні глухі прокльони присутніх не доходили до неї. Щоб привести Есмеральду до пам’яті, сержант грубо струсонув її, а голові трибуналу довелось урочисто підвищити голос:

— Дівчино, ти належиш до циганського племені, що вдається до чаклунства. Ти разом з козою-чарівницею, притягнутою у цій справі, в ніч проти двадцять дев’ятого числа минулого березня місяця за допомогою пекельних сил чаклунства й нечестивих обрядів убила, заколовши кинджалом, ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Чи й далі ти заперечуєш це?

— Це жахливо, — вигукнула дівчина, затуляючи обличчя руками. — Феб, мій Феб! О, це пекло!

— Ти все ще заперечуєш? — удруге холодно запитав голова.

— Ви ще питаєте! — несамовито вигукнула вона й підвелася, очі її палали.

Голова вів допит далі:

— У такому разі, чим ви пояснюєте факти, що свідчать проти вас? Вона відповіла уриваним голосом:

— Я вже сказала… Я не знаю… Це священик, невідомий мені священик; якийсь пекельний монах, що мене переслідує…

— Правильно, — підтвердив суддя, — понурий монах-привид.

— О панове мої! Змилуйтеся! Я тільки бідна дівчина… — Циганського роду, — перебив її суддя.

Метр Жак Шармолю промовив солодким голосом:

— Беручи до уваги гідну жалю впертість підсудної, я вимагаю застосування тортур.

— Ми згодні, — промовив голова.

Нещасна затремтіла. Однак, за наказом варти, підвелась і досить твердою ходою пішла між двох рядів алебардників, очолюваних Жаком Шармолю та священиками духовного суду, до дверей, що зненацька відчинилися й одразу ж зачинилися за нею. На засмученого Гренгуара вони справили враження огидної пащі, яка поглинула бідолашну дівчину.

Коли вона зникла, у залі пролунало жалісне мекання. Це плакала маленька кізка.

Засідання було перерване. На зауваження одного з радників, що панове судді втомилися й що чекати на закінчення тортур надто довго, голова відповів, що судді повинні вміти жертвувати собою в ім’я свого обов’язку.

— Непокірна, гидка розпусниця! — пробурчав якийсь старий суддя. — Примушує піддавати себе тортурам, коли ми ще не вечеряли.

II. ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

Піднявшись і знову спустившись по кількох сходах коридорів, настільки темних, що їх і вдень освітлювали лампами, варта Палацу вштовхнула усе ще оточену похмурим конвоєм Есме-ральду до зловісної кімнати. Ця кругла кімната містилася в нижньому поверсі однієї з тих масивних башт, які ще й у нашому столітті пробиваються крізь пласти сучасних будівель, що ними новий Париж прикрив старий. Цей склеп не мав вікон, не мав узагалі ніякого іншого отвору, крім низького, закритого величезними залізними дверима входу. Проте світла тут було досить: в печі, викладеній у товщі муру, палахкотів яскравий вогонь, який сповнював склеп своїми криваво-червоними відблисками; поряд з ним жалюгідна свічка, що стояла в кутку, ледве блимала. Залізна решітка, якою закривали піч, була трохи піднята, і в полум’яніючому отворі на тлі темної стіни виднілися нижні кінці її прутів, подібних до ряду чорних зубів, гострих і рідких, що надавало горнилові схожості з пащекою казкового дракона, який вивергає полум’я. При світлі цього полум’я полонянка побачила навколо себе жахливі знаряддя, призначення яких вона не знала. Посеред кімнати, на підлозі, лежав шкіряний матрац, над яким висів ремінь з пряжкою, прикріплений до мідного кільця, затиснутого в зубах кирпатої потвори, вирізьбленої у центрі склепіння. Безладно кинуті в горнило лещата, кліщі, широкі залізні ножі, що нагадували формою лемеші, розжарювали на палаючому вугіллі. Кривавий відблиск горна освітлював купи жахливих предметів, що заповнювали склеп.

Це пекло звалося просто: “Кімната тортур”.

На матраці у недбалій позі сидів П’єрра Тортерю, присяжний кат. Його помічники, двоє карликів з квадратними обличчями, у шкіряних фартухах і полотняних штанях, перевертали залізні знаряддя на вугіллі.

Нещасна дівчина даремно кріпилася: коли вона попала до цієї кімнати, її пойняв жах.

Варта палацового судді вишикувалася з одного боку горнила, священики духовного суду — з другого. Протоколіст, каламар і стіл були у кутку.

Метр Жак Шармолю, солодко усміхаючись, підійшов до циганки.

— Моє любе дитя, — сказав він, — ви все ще заперечуєте?

— Так, — відповіла вона ослаблим голосом.

— У такому разі, — казав далі Шармолю, — ми змушені, хоч як це прикро, допитувати вас наполегливіше, ніж ми б того бажали. — Будь ласка, сядьте на це ложе. Метре П’єрра, звільніть місце для мадемауазель і зачиніть двері.

П’єрра неохоче підвівся.

— Якщо я зачиню двері, — пробурчав він, — вогонь погасне.

— Добре, мій дорогий, — погодився Шармолю, — хай лишаються відчинені.

Тим часом Есмеральда продовжувала стояти. Це шкіряне ложе, на якому корчилося стільки нещасних, жахало її. Страх заморожував кров. Вона стояла перелякана, заціпеніла. За знаком Шармолю обидва підручні схопили її і посадили на ложе. Вони не завдали їй ніякого болю, але тільки-но ці люди доторкувалися до неї, тільки-но вона відчула дотик шкіряного ложа, вся кров прилила їй до серця. Вона обвела кімнату напівпритомним поглядом. їй здалося, ніби вона бачить, як усі ці жахливі знаряддя тортур з усіх боків рухаються до неї і зараз почнуть повзати по її тілу, кусати її, щипати. Серед досі бачених нею різноманітних інструментів вони були тим, чим є кажани, стоноги й павуки поміж комах і птахів.

— Де лікар? — спитав Шармолю.

— Тут, — відповів чоловік у чорному, що його Есмеральда досі не помічала.

Вона здригнулася.

— Мадемуазель, — знову почувся вкрадливий голос прокурора духовного суду, — втретє питаю, чи ви все ще заперечуєте те, в чому вас обвинувачують?

На цей раз у неї вистачило сил тільки кивнути головою.

— Отже, ви упираєтесь, — промовив Жак Шармолю. — Тоді, на превеликий мій жаль, я змушений виконати свій службовий обов’язок.

— Пане королівський прокурор, — різко сказав П’єрра, — з чого ми почнемо?

Шармолю хвилину вагався, наче поет, що добирає риму для вірша, і нарешті промовив:

— З “іспанського чобота”.

Нещасна дівчина відчула себе настільки забутою богом і людьми, що її голова безсило, як мертва, впала на груди.

Кат і лікар підійшли до неї одночасно. А обидва помічники почали поратися в своєму огидному арсеналі.

При брязкоті цих страхітливих залізних знарядь нещасна дівчина здригнулася, наче мертва жаба, яку вдарило гальванічним струмом.

— О мій Феб! — прошепотіла вона так, що її ніхто не почув. Потім вона знову заціпеніла, нерухома й мовчазна, немов мармурова статуя.

Це видовище могло б зворушити навіть кам’яне серце, та не серце суддів. Здавалося, що бідну грішну душу допитує сам сатана при криваво-червоному світлі пекла. Нещасне тіло, в яке збиралося вп’ястися все це жахливе зборище пилок, коліс, козел; ніжна, чиста, тендітна істота, якою готувалися заволодіти грубі лапи катів і лещат. Бідолашне просяне зернятко, яке людське правосуддя віддавало на розмелювання страхітливим жорнам тортур!

Тим часом мозолясті руки помічників П’єрра Тортерю грубо оголили її чарівну маленьку ніжку, яка своєю спритністю й красою стільки разів захоплювала людей на перехрестях Парижа.

— Шкода! — буркнув кат, розглядаючи її витончені й ніжні лінії. Якби архідиякон був тут у цю хвилину, він, напевно, згадав би про свій символ павука та мухи. Незабаром нещасна крізь туман, що застилав їй очі, побачила, як до неї підсунувся “іспанський чобіт” і як її ніжка, вкладена між двох окутих залізом брусів, зникла в страхітливому приладі. Тоді жах повернув їй сили.

— Скиньте це! — крикнула вона і, випроставшись, вся розхристана, додала — Згляньтеся!

Вона рвонулася вперед, щоб упасти до ніг королівського прокурора, але її ногу було затиснуто у важкій дубовій окутій залізом колодці, і вона впала на неї безсила, мов бджола, до крильця якої прив’язали свинець.

За знаком Шармолю її знову поклали на ложе, і дві грубі руки прив’язали її до ременя, що звисав із склепіння.

— Востаннє, чи визнаєте ви свої злочини? — спитав Шармолю із своєю незворушною добродушністю.

— Я невинна.

— У такому разі, мадемуазель, як можете ви пояснити обставини, що вас викривають?

— На жаль, монсеньйоре, я не знаю.

— Отже, ви заперечуєте?

— Усе!

— Починайте, — промовив Шармолю до П’єрра.

П’єрра повернув рукоятку механізму, “іспанський” чобіт стиснувся, і з грудей нещасної вирвався один з тих жахливих криків, що його не можна описати жодною мовою світу.

— Зупиніться, — наказав Шармолю катові. І, звернувшись до циганки, спитав — Зізнаєтесь?

— У всьому! — вигукнула бідолашна дівчина. — Зізнаюся! Зізнаюся! Тільки змилуйтесь!

Ідучи на тортури, вона не розрахувала своїх сил. Бідна дитина, життя її досі було таким радісним, безжурним, приємним, і перший же біль її зломив!

— Почуття людяності зобов’язує мене попередити вас, — зауважив королівський прокурор, — що, зізнавшись, ви не уникнете смертного вироку.

— Знаю! — промовила вона і знову впала на шкіряне ложе, ледь жива, перегнувшись, повиснувши на ремені, застебнутому на її грудях.

— Ну, моя красуне, підведіться трохи, — сказав метр П’єрра, піднімаючи її. — Ви дуже подібні зараз до золотого ягнятка на ордені, що висить на шиї герцога Бургундського.

Жак Шармолю підвищив голос:

— Протоколісте, записуйте! Циганська дівчино, ви визнаєте, що брали участь у диявольських трапезах, шабашах і пекельному чаклунстві разом із злими духами, потворами та вампірами? Відповідайте!

— Так, — промовила вона настільки тихо, що голос її злився з її диханням.

— Ви визнаєте, що бачили того овна, якого Вельзевул примушує з являтися серед хмар, щоб зібрати шабаш, і якого можуть бачити тільки відьми?

— Так.

— Ви визнаєте, що поклонялися головам Бофомета, цим мерзенним ідолам храмовників? [232]

— Так.

— Що постійно зналися з дияволом, який під виглядом свійської кози притягнутий тепер до справи?

— Так.

— Нарешті, ви зізнаєтесь у тому, що за допомогою диявола та примари, яка серед простолюду зветься “понурий монах”, у ніч проти двадцять дев’ятого числа минулого березня місяця злочинно поранили і вбили ротмістра на ім’я Феб де Шатопер?

Вона підвела на суддю свої великі нерухомі очі й машинально, не здригнувшись і не ворухнувшись, відповіла:

— Так.

Було видно, що сили її вже вичерпались до краю.

— Пишіть, протоколісте, — сказав Шармолю. І, звертаючись до катів, наказав — Відв’яжіть підсудну й проведіть її назад до судового залу.

Коли підсудну “роззули”, прокурор духовного суду оглянув її ногу, все ще задерев’янілу від болю.

— Ну-у, — промовив він, — нічого поганого не сталося. Ви закричали вчасно. Ви б ще змогли танцювати, красуне!

Потім він звернувся до своїх помічників з духовного суду:

— Нарешті для правосуддя все стало ясно! Це втішає, панове! Мадемуазель повинна віддати нам належне й визнати, що ми діяли з усією можливою для нас лагідністю.

III. ЗАКІНЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

Коли вона, бліда, накульгуючи, повернулася до залу суду, її зустрів шепіт загального задоволення. Це було те почуття втішеного нетерпіння, яке виникає в глядачів у театрі по закінченні останнього антракту, коли піднімається завіса й починається розв’язка п’єси. Щодо суддів, то в них заговорила надія на можливість невдовзі повечеряти. Маленька кізка теж радісно замекала. Вона хотіла підбігти до своєї господині, та її прив’язали до лави.

Уже смеркалося. Свічки, кількість яких не збільшили, давали так мало світла, що не було видно стін залу. Сутінки, мов туманом, огортали всі предмети. З них ледве виступали тільки апатичні обличчя суддів. У кінці довгого залу можна було розгледіти невиразну білу пляму, що вирізнялася на темному тлі стіни. Це була підсудна. Вона ледве добрела до лави.

Шармолю з поважним виглядом дійшов до свого місця, сів, потім підвівся і, стримуючи почуття задоволення з нагоди досягнутого успіху, сказав:

— Обвинувачена в усьому зізналася.

— Циганко, — спитав голова, — ти зізналася в чаклунстві, проституції та вбивстві Феба де Шатопер?

Її серце стиснулося. Було чути, як вона схлипнула в темряві.

— В усьому, в чому хочете, — відповіла вона ледве чутно. — Тільки вбийте мене скоріше!

— Пане королівський прокурор духовного суду, — промовив голова, — суд готовий вислухати ваші вимоги.

Метр Шармолю витяг величезних розмірів зшиток і, посилено жестикулюючи, з перебільшеною виразністю, властивою суддям, почав читати латинську промову, де всі докази базувалися на Ціцеронових перифразах, підсилених цитатами з комедії його улюбленого письменника Плавта. Ми шкодуємо, що не можемо запропонувати нашим читачам цей чудовий твір. Промовець викладав його надзвичайно старанно. Він ще не закінчив вступу, як піт вкрив його чоло, а очі готові були вилізти з орбіт.

Раптом, саме посеред якогось періоду, він зупинився, і його погляд, звичайно досить лагідний і навіть трохи дурнуватий, почав метати блискавками.

— Панове, — вигукнув він (на цей раз по-французьки, бо в зошиті цього не було), — сатана настільки причетний до цієї справи, що ось він присутній зараз тут і глузує з величі суду! Дивіться!

Кажучи це, він показав рукою на маленьку кізку, яка, побачивши жестикуляцію Шармолю, визнала за цілком доречне почати наслідувати його і, сівши на задок, сумлінно відтворила своїми передніми лапками та бородатою голівкою патетичну пантоміму прокурора духовного суду. То був, якщо читач пам’ятає, один з її найдивовижніших талантів. Ця подія, цей останній “доказ” справили велике враження. Кізочці зв’язали ніжки, і королівський прокурор знову вдався до своєї красномовності.

Це тривало дуже довго, але закінчення промови було гідне подиву. Ось її остання фраза, уявіть собі до всього ще й хрипкий голос та жестикуляцію засапаного Шармолю:

— Ideo, Domini, coram stryga demonstrata, crimine patente, intentione cri-minis existente, in nomine sanctae ecclesiae Nostrae — Dominae Parisiensis, quae est in saisina habendi omnimodam altam et bassam justitiam in illa hac nos requirere, primo, aliquandam pecuniariam indemnitatem; secundo, amendationem honorabilem ante portalium sententiam in virtute cujus ista stryga cum sua ca-pella, seu in trivio vulgariter dicto, la Greve, seu in Insula exeunte in fluvio Sequanae, juxta pointam jardini regalis executate sint! [233]

Він надів свою шапочку і сів.

— Eheu! — зітхнув засмучений Гренгуар. — Bassa latinas [234].

Тоді біля обвинуваченої підвівся якийсь інший чоловік у чорній мантії. Це був оборонець. Зголоднілі судді почали нарікати.

— Оборонець, говоріть коротко, — сказав голова.

— Пане голова, — відповів той, — оскільки моя підзахисна зізналася в злочині, то мені залишається сказати вам, панове, одне слово. Ось текст Саліцького закону [235]. “Якщо перевертень зжер людину і на цьому впіймався, він повинен сплатити штраф у сумі вісім тисяч деньє, що становить двісті золотих сольдів”. Хай палата буде ласкава засудити мою підзахис-ну до штрафу!

— Застарілий текст, — зауважив надзвичайний королівський прокурор.

— Nego [236], — промовив оборонець.

— На голоси! — запропонував один із радників. — Злочин доведено, і година вже пізня.

Почали голосувати, не покидаючи залу. Судді подавали голос “скиданням шапок”, вони поспішали. У сутінках залу було видно, як у відповідь на зловісне запитання, що його тихо ставив голова, судді один по одному скидали шапочки. Нещасна обвинувачена, здавалося, дивилася на них, але її помутнілі очі нічого не бачили.

Потім протоколіст суду почав щось писати й через деякий час передав голові довгий пергаментний сувій.

Тоді нещасна почула, як заворушився народ, як забряжчали списи і чийсь крижаний голос промовив:

— Циганська дівчино, опівдні того дня, який забажає призначити наш володар-король, вас доставлять на візку босу, в сорочці, з мотузкою на шиї до головного порталу Собору Паризької богоматері, там ви, тримаючи в руках воскову свічку вагою в два фунти, читатимете привселюдну покуту; звідти вас буде доставлено на Гревський майдан, де вас повісять і задушать на міській шибениці, і вашу козу теж; крім того, ви заплатите духовному суду три ліондори на відшкодування за злочини, вами вчинені й вами визнані: за чаклунство, магію, розпусту та вбивство сйора Феба де Шатопер. Нехай бог прийме вашу душу!

— О, це сон! — прошепотіла вона й відчула, що її виносять чиїсь грубі руки.

IV. LASCIATE OGNI SPERANZA [237]

У середні віки кожна будівля, якщо вона була завершена, майже настільки ж заглиблювалася в землю, наскільки здіймалася над нею. Коли її не було побудовано на палях, як Собор Паризької богоматері, то кожен палац, фортеця, церква неодміно мали підземелля. У соборах, які вдень і вночі були залляті світлом і сповнювалися звуками органа та дзвонів, під кожним нефом був своєрідний другий, підземний собор, низький, похмурий, таємничий і німий; іноді це була гробниця. У палацах і фортецях тут були в’язниці, подекуди могильні склепи, іноді — і те й друге разом. Ці могутні будівлі, спосіб створення та “використання” яких ми вже пояснили в іншому місці, мали не просто фундамент, а, так би мовити, корені, що розгалужувалися в грунті кімнатами, галереями, сходами, як і у верхній частині споруди.

Отже, церкви, палаци, фортеці були по пояс у землі, і підвали були другою будівлею, до якої спускалися замість того, щоб підніматися. Підземні поверхи підвалів прилягали до громаддя зовнішніх поверхів споруди так само, як віддзеркалені в озері ліси й гори прилягають до справжніх прибережних лісів і гір.

У фортеці Сент-Антуан, у паризькому Палаці правосуддя, у Луврі ці підземелля були в’язницями. їхні поверхи, заглиблюючись у землю, ставали дедалі тіснішими й темнішими. Це були зони, в яких жах, у міру їх заглиблення, набирає дедалі густішого відтінку. Данте не знайшов би нічого кращого для свого пекла [238]. Ці конусоподібні в’язниці звичайно закінчувалися чимось подібним до кам’яних мішків, куди Данте посадив Сатану і куди суспільство саджало засуджених на смерть.

Коли який-небудь бідолаха попадав сюди, він міг сказати прощай світлу, повітрю, життю, ogni speranza [239]; звідси він виходив або на шибеницю, або на вогнище. Іноді він тут згнивав. Людське правосуддя називало це “забуттям”. Між людьми і собою підсудний відчував нависле над його головою громаддя каміння й темниць; а в цілому вся в’язниця, уся масивна фортеця перетворювалася для нього на замок, що відгороджував його від живого світу.

Саме у такій ямі, в одному з таких склепів забуття, викопаному за наказом Людовіка Святого, у Турнельській “домовині” заховали, очевидно боячись, щоб не втекла, засуджену до шибениці Есмеральду. Величезний Палац правосуддя тиснув на неї всім своїм тягарем. Бідна мушка, яка не змогла б зрушити й найменшого з його каменів!

Справді, доля й суспільство були однаково несправедливі до неї: такого надміру злигоднів і мук було забагато, щоб зламати це тендітне створіння.

І ось Есмеральда тут, загублена в темряві, похована, зарита, замурована. Той, хто міг би побачити її тепер і хто раніше бачив, як вона сміялася й танцювала на сонці, здригнувся б. Холодна, мов ніч, холодна, мов смерть, вітерець не пестить її волосся, людський голос не досягає її вух, денне світло — її очей; зігнута, придушена кайданами, скорчившись, сиділа вона біля кухля з водою і шматка хліба, на оберемку соломи, в калюжі води, що натікала зі стін камери; нерухома, майже нежива, вона вже навіть не відчувала страждань. Феб, сонце, полудень, вільне повітря, вулиці Парижа, танці, оплески, солодке воркування з коханим; а потім — священик, звідниця, кинджал, кров, тортури, шибениця! Усе це ще зрідка поставало в її свідомості то наче сяюче золоте видіння, то мов страхітливий кошмар; але все це було або жахливою хаотичною боротьбою, загубленою в темряві, або віддаленою музикою, що бриніла там, нагорі, на землі, і якої не було чути в безодні, куди вкинули нещасну.

Відтоді як Есмеральда опинилася тут, вона і спала, і не спала. У такій біді, у цій темниці дівчина вже не могла відрізнити безсоння від сну, марень від дійсності, дня від ночі. Усе змішувалося, розпорошувалося, коливалося, невиразно розпливаючись у її думках. Вона вже не відчувала, вона вже не розуміла нічого, вона вже не думала, лише іноді марила. Ще ніколи жива істота не була такою близькою до небуття.

Отак заціпенівши, заледенівши, закам’янівши, вона майже не чула, як двічі або тричі на день над нею відкривався люк, не пропускаючи при цьому й промінчика світла; крізь цей люк чиясь рука кидала їй скибку чорного хліба. А втім, ці регулярні відвідини тюремника були єдиним зв’язком з людьми, що лишивсь у неї.

Тільки одне підсвідомо привертало її увагу — шум крапель води, які падали через рівні проміжки часу, просочуючись над її головою крізь камені запліснявілого склепіння. Дівчина тупо прислухалася до того, як падали краплі в калюжу біля неї.

Цей плюскіт був тут єдиною ознакою життя, єдиним годинником, що відміряв час, єдиним звуком, що долітав до неї з усіх земних шумів.

Крім того, час від часу вона відчувала в цім багні й темряві, як щось холодне пробігало по її руці чи нозі, і здригалася.

Скільки часу пробула вона тут? Вона цього не знала. У неї залишився невиразний спогад про те, як десь і комусь виголосили смертний вирок, потім про те, як її винесли і як вона прокинулася серед темряви й тиші, закостеніла від холоду. Вона поповзла на руках, але залізні кільця вп’ялися в ногу і задзвеніли ланцюги. Вона пересвідчилася, що навколо неї був суцільний мур, під нею — кам’яна плита, залита водою, і оберемок соломи. Ні каганця, ні душника. Тоді вона сіла на солому, а щоб змінити положення, інколи вилазила на останній східець кам’яних сходів, що вели до її темниці.

Якось нещасна спробувала полічити ті чорні хвилини, які їй відмірювала крапля води, та незабаром ця немічна робота хворого мозку сама собою урвалася, і вона поринула в повне заціпеніння.

Нарешті, чи то вдень, чи вночі (бо день і ніч у цій домовині були однаково чорні), дівчина почула над собою шум, сильніший за той, що його звичайно викликала поява тюремника, коли він приносив їй хліб і воду. Вона підвела голову й побачила червонувате світло, що пробивалося крізь щілини дверей чи люка, пробитого в склепінні цієї темниці-могили. Важкий засув заскрипів, люк заскреготав на своїх іржавих петлях, відчинився, і ув’язнена побачила ліхтар, руки й ноги двох людей, бо двері були занадто низькі, щоб вона могла розгледіти їхні голови. Світло засліпило її, і вона заплющила очі.

Коли вона їх розплющила, двері були зачинені, великий ліхтар стояв на східці, і вже один тільки чоловік стояв перед нею. Чорна чернеча ряса спадала до самих п’ят, чорний каптур ховав його обличчя. Нічого не було видно: ні лиця, ні рук. Це був довгий чорний саван, під яким щось рухалось. Вона кілька хвилин пильно дивилася на цю подобу мари. Обоє мовчали. Вони нагадували дві статуї, які зіткнулися одна з одною. У цьому склепі тільки дві речі здавалися живими: гніт ліхтаря, що потріскував у вогкому повітрі, та краплі води, які, падаючи із склепіння, утворювали концентричні кола на освітленій ліхтарем маслянистій поверхні калюжі.

Нарешті дівчина порушила мовчанку:

— Хто ви?

— Священик.

Слово, тон, звук цього голосу примусили її здригнутися. Священик запитав повільно й глухо:

— Ви готові?

— До чого.

— До смерті.

— О, — промовила вона, — а чи скоро?

— Завтра.

Її голова, що радісно підвелася, знову важко впала на груди.

— Це надто довго! — прошепотіла вона. — Чому не сьогодні?

— Виходить, ви дуже нещасні? — спитав священик, помовчавши.

— Мені так холодно, — відповіла дівчина.

Зіщулившись, вона обхопила руками ступні своїх ніг. Жест, властивий нещасним, що мерзнуть. Ми вже бачили це в затворниці Роландової башти. Зуби Есмеральди цокотіли.

Священик, здавалось, оглядав з-під свого каптура камеру.

— Без світла! Без вогню! У воді! Це жахливо!

— Так, — відповіла вона з тим виразом здивування, якого надало їй нещастя. — День сяє для всіх. Чому ж мені дано тільки ніч?

— А чи знаєте ви, — знову спитав священик, трохи помовчавши, — чому ви тут?

— Здається, знала, — сказала вона, проводячи схудлими пальцями по чолу, ніби для того, щоб допомогти своїй пам’яті. — Але тепер я вже нічого не знаю.

Раптом вона заплакала, мов дитина.

— Я б хотіла вийти звідси, пане. Мені холодно, мені страшно, і щось холодне повзає по моєму тілу.

— Добре, ідіть за мною.

Сказавши це, священик узяв її за руку. Нещасна перемерзла до самих кісток. Та все ж ця рука обпекла її своїм холодом.

— О! — прошепотіла вона. — Це крижана рука смерті. Хто ж ви?

Священик підняв каптур. Перед нею було зловісне обличчя, яке так довго її переслідувало, голова демона, що з’явилась у старої Фалурдель над головою її коханого Феба, ті самі очі, блиск яких вона востаннє бачила біля блиску кинджала.

Поява цієї людини, яка завжди була для неї фатальною, завжди кидала її з одного нещастя в інше, аж до тортур, вивела її із заціпеніння. Нещасній здалося, що розірвалася завіса, яка огортала її пам’ять. Усі подробиці цієї страхітливої пригоди — від нічної сцени у Фалурдель до проголошення вироку в Турнельській башті — вмить постали перед нею, вже не затьмарені й розпачливі, як досі, а чіткі, яскраві, гострі, пронизливі, жахливі. Похмуре обличчя, яке вона бачила перед собою, оживило спогади, наполовину згладжені й майже стерті надмірним стражданням, подібно до того, як поблизу вогню проявляються на білому папері досі невидимі букви, написані симпатичним чорнилом. їй здалося, що всі рани її серця розкрилися й знову закривавили.

— А, це той священик! — вигукнула вона і, конвульсивно здригнувшись, затулила долонями очі.

Потім вона опустила свої знесилені руки і, не перестаючи тремтіти, похиливши голову, втупила очі в землю і заніміла.

Священик дивився на неї очима коршака, який довго ширяє над бідним жайворонком, що причаївся в житі, і, поступово звужуючи величезні кола свого польоту, зненацька, як блискавка, кидається на жертву й тримає її, напівживу, у своїх пазурах.

Вона тихо прошепотіла:

— Кінчайте! Кінчайте! Добивайте! — і з жахом втягнула голову в плечі, як овечка, що очікує удару обуха різника.

— Ви мене боїтеся? — спитав він нарешті. Вона не відповіла.

— Хіба ви мене боїтеся? — повторив він.

Її губи скривилися, немов вона хотіла посміхнутися.

— Так, — сказала вона, — кат завжди знущається із засудженої. Ось уже скільки місяців, як він переслідує мене, як він погрожує мені, як він лякає мене! Доки його не було, боже мій, яка я була щаслива! Це він ввергнув мене в цю безодню! О небо! Це він убив… Це він його убив! Мого Феба! — При цих словах вона залилася сльозами і, підводячи на священика очі, вигукнула: — О мерзенний! Хто ви? Що я вам зробила? Ви мене ненавидите? Чого ви хочете від мене?

— Я кохаю тебе! — вигукнув священик.

Її сльози раптом висохли, вона подивилася на нього безтямним поглядом. Він упав навколішки і не зводив з неї палаючих очей.

— Чуєш? Я кохаю тебе! — ще раз вигукнув він.

— Та яке ж це кохання! — прошепотіла нещасна, здригаючись. Він відповів:

— Кохання проклятого.

Обоє якусь мить мовчали, пригнічені тягарем своїх почуттів: він — знавіснілий, вона — отупіла.

— Слухай, — нарешті промовив священик, і дивний спокій повернувся до нього. — Ти зараз про все дізнаєшся. Я скажу тобі те, що досі ледве насмілювався сказати собі самому, коли крадькома питаю свою совість у мовчазні години ночі, такі темні, що, здається, сам бог не може бачити нас. Слухай! До того, як я зустрів тебе, дівчино, я був щасливий.

— І я! — прошепотіла вона ледь чутно.

— Не перебивай мене! Так, я був щасливий, у всякому разі вважав, що я щасливий. Я був чистий, душа моя була ясна й погідна. Не було людини з таким гордим і променистим чолом, як моє. Священики вчились у мене цнотливості, вчені—науки. Так, наука була для мене всім: це була сестра, а сестри з мене було досить. Щоправда, з роками з’явилися в мене інші думки. Не раз моя плоть бентежилась, коли мимо проходила жінка. Ця сила статі, сила крові, яку я, безумний юнак, вважав придушеною назавжди, неодноразово судорожно намагалася розірвати ланцюг залізних обітниць, що приковував мене, нещасного, до холодних плит вівтаря. Але піст, молитва, заняття, убивання плоті робили мою душу володаркою тіла. Я уникав жінок. І досить мені було розкрити книгу, як увесь нечистий чад моїх помислів розвіювався перед величчю науки. Через кілька хвилин я відчував, як відступає все плотське й земне, я знову ставав спокійним, чистим і безжурним перед величним сяйвом вічної істини. Поки диявол спокушав мене тільки невиразними видіннями жінок, які мигцем проходили перед моїми очима в церкві, на вулицях, на луках і які невиразно з’являлися мені в сновидіннях, — я легко перемагав їх. Та ба! Якщо я не здобув перемоги, винен у цьому бог, створивши людину і диявола не рівними по силі. Слухай. Одного разу…

Священик замовк, і дівчина почула, як з його грудей виривалися хриплі зітхання. Він провадив далі:

— …Одного разу я сидів, спершись руками на підвіконня в моїй келії… Яку ж це я читав книгу? Ох, усе це вихором крутиться в моїй голові. Я читав. Вікно виходило на майдан. Аж ось чую звук тамбурина й музики. Невдоволений з того, що мене потривожили в моїй задумі, я подивився на майдан. Те, що я побачив, бачили й інші, однак це було видовище, створене не для людських очей. Там, у центрі майдану — це було опівдні, під яскравим сонцем, — танцювала дівчина. Створіння такої чарівної вроди, що бог віддав би їй перевагу перед дівою Марією, обрав би її собі за матір і захотів би бути народженим нею, якби вона існувала, коли він мав стати людиною. У неї були чорні, чудові блискучі очі. її чорні кучері пронизували сонячне проміння, і пасма його виблискували, мов золото. Ніжки цієї дівчини мелькали, наче спиці колеса, що швидко обертається. Навколо її голови, в її чорних косах мінилися на сонці металеві кружечки, які утворювали над її чолом зоряну корону. її синє плаття, усіяне, блискітками, мінилося, немов усипана тисячами іскорок літня ніч. її гнучкі смугляві руки спліталися й розпліталися навколо стану, наче два шарфи. Форми її тіла захоплювали своєю довершеністю. О! Чарівний образ, сяйво якого не меркло навіть у сонячному промінні!.. Дівчино, це була ти! Вражений, сп’янілий, зачарований, я піддався спокусі дивитися на тебе, аж поки раптом здригнувся від жаху: я відчув, що мене огортають чари.

Священик, важко дихаючи, знову на мить зупинився. Потім вів далі:

— Уже напівзачарований, я намагався знайти опору, щоб утриматися від падіння. Я пригадав ті пастки, які сатана вже наставляв на мене. Істота, що була переді мною, мала ту надлюдську красу, яка може виникнути або на небі, або в пеклі. Це була не просто дівчина, створена із жмені нашої землі, нужденно освітлена зсередини мерехтливим промінням жіночої душі. Це був ангел! Але ангел темряви, витканий з полум’я, а не із світла. У ту мить, коли я про це подумав, я побачив біля тебе козу, тварину шабаша, яка дивилася на мене посміхаючись. Від полуденного сонця ріжки її здавалися вогниками. Тоді я зрозумів, що це пастка диявола, і більше не мав сумніву в тому, що ти прийшла з пекла й прийшла на мою погибель. Я в це повірив.

Тут священик глянув в обличчя ув’язненої і холодно додав:

— Я вірю в це й тепер. А тим часом чари мало-помалу діяли, твій танок паморочив мені мозок; я відчував, як таємничий пристріт вселявся в мене. Усе, що мало пильнувати, заснуло в моїй душі, і як той, хто замерзає на снігу, я з насолодою піддавався цьому сну. Аж ось ти заспівала. Що я міг зробити, нещасний? Твій спів був ще чарівніший, ніж твій танок. Я хотів утекти. Неможливо. Я був прикутий, я вріс корінням у грунт. Мені здалося, що мармур плити досяг моїх колін. Довелося залишитись до кінця. Мої ноги були холодні, як лід, голова моя палала. Нарешті ти, мабуть, зглянулася на мене, ти перестала співати, ти зникла. Відблиск сліпучого видіння, відгомін чарівної музики поступово зникали з моїх очей і вух. Тоді я впав на край підвіконня, більш нерухомий і знесилений, ніж скинута з п’єдесталу статуя. Вечірній благовіст збудив мене. Я підвівся, я побіг, та ба! Щось у мені впало і вже не могло піднятися, щось з’явилося, від чого я вже не міг утекти.

Він знову зробив паузу, потім говорив далі:

— Так, починаючи з того дня, в мені сиділа людина, якої я не знав. Я вдавався до всіх моїх ліків: монастир, вівтар, праця, книги. Все марно! О, якою порожнечею дзвенить наука, коли ти, сповнений пристрасті, у відчаї б’єшся об неї головою! Чи знаєш ти, дівчино, що відтоді я невпинно бачив між книгами і собою? Тебе, твою тінь, образ променистого видіння, який одного дня постав передо мною у просторі. Але цей образ уже не був світлий, він був похмурий, темний, зловісний, як чорне коло, що довго стоїть перед очима необережного, коли він глянув просто на сонце.

Не маючи сили втекти від нього, я завжди чув, як твоя пісня бринить у моєму мозку, я завжди бачив, як твої ніжки танцюють на моєму молитовнику, я завжди відчував, як уночі уві сні твоя тінь ковзає по моєму тілу, я захотів знову тебе побачити, доторкнутися до тебе, дізнатися, хто ти, чи така ти, як той ідеальний образ, що залишився в моїй уяві від тебе, і, можливо, розбити мрію дійсністю. В усякому разі я сподівався, що нове враження зітре попереднє, бо воно стало нестерпним. Я шукав тебе, я побачив тебе знову. Горе! Побачивши тебе вдруге, я хотів бачити тебе тисячу разів, я хотів бачити тебе завжди. Тоді — як же ж утриматися на цьому пекельному схилі? — тоді я перестав належати собі. Другий кінець нитки, яку демон прив’язав до моїх крил, він прив’язав до твоєї ніжки. Я став тинятись і блукати по вулицях, як ти. Я очікував на тебе в підворіттях. Я підстерігав тебе на перехрестях вулиць, я вистежував тебе з висоти своєї башти. Кожного вечора я повертався все більш зачарований, усе більш заворожений, усе більш охоплений відчаєм, усе більш безумний.

Я дізнався, хто ти, — циганка, гітана [240], зінгара [241]. Як було сумніватися в чаклунстві? Слухай, я сподівався, що судовий процес визволить мене від чарів. Колись відьма заворожила Бруно Аста; він наказав її спалити і зцілився. Я знав про це. Я хотів випробувати цей засіб. Я спочатку подбав, щоб тобі заборонили танцювати на паперті Собору богоматері, сподіваючись, що забуду тебе, якщо ти не приходитимеш. Ти не зважила на заборону. Ти знову прийшла. Потім у мене з’явилася думка вкрасти тебе. Якось уночі я спробував це зробити. Нас було двоє. Ми вже схопили тебе, коли з’явився цей мерзенний офіцер. Він визволив тебе. З цього почалося твоє, моє і його нещастя. Нарешті, не знаючи більше, що роби-ти і як бути, я доніс на тебе в духовний суд! Я думав, що зцілюся, як Бруно Аст. Я також думав підсвідомо, що вирок віддасть тебе мені; що у в’язниці я наздожену тебе, заволодію тобою; що тоді ти не втечеш від мене, що ти досить довго володіла мною, щоб і я міг тобою оволодіти. Коли робиш зло, роби його до кінця. Безумством було б спинятися на півдорозі. Вершина злочину таїть у собі якийсь безумний екстаз. Священик і чаклунка можуть злитися в насолоді на оберемку соломи і в темниці!

Отже, я доніс на тебе. Саме тоді я лякав тебе при зустрічах. Змова, яку я задумав проти тебе, гроза, яку я збирав над твоєю головою, виривалися в мене у погрозах і спалахах. Однак я все ще вагався. Мій задум був жахливий, і це примушувало мене відступати.

Може, я б відмовився від нього; може, моя страшна думка висохла б у моєму мозку, не давши плода. Я гадав, що від мене залежатиме, про-довжувати чи припинити цей процес. Проте всяка лиха думка невблаганна і прагне свого здійснення; там, де я вважав себе всемогутнім, фатум був сильніший за мене. На жаль! На жаль! Це він заволодів тобою. Він кинув тебе під жахливі колеса тієї машини, яку я підступно збудував… Слухай. Я підходжу до кінця.

Якось одного чудового сонячного дня я бачу, як проходить повз мене мужчина, що вимовляє твоє ім’я і сміється при цьому, а в його очах виблискує хтивість. Прокляття! Я пішов за ним. Ти знаєш, що було далі.

Він замовк. Дівчина змогла лише вимовити:

— О мій Феб!

— Не вимовляй цього імені! — вигукнув священик, міцно схопивши її за руку. — Не вимовляй його! О нещасні ми! Це ім’я нас занапастило. Чи, точніше, ми занапастили одне одного, скоряючись незрозумілій грі фатуму. Ти страждаєш, еге ж? Тобі холодно, ти сліпнеш у мороці, тебе оточують мури темниці, але, можливо, ти ще маєш якесь світло в своїй душі, нехай навіть твоє дитяче кохання до цього нікчемного, який грався твоїм серцем! А я сам у собі ношу в’язницю. У моїй душі зима, крига, відчай! У моїй душі — ніч!

Чи знаєш ти, скільки я вистраждав? Я був присутній на твоєму процесі. Я сидів на лаві суддів. Так, під одним з цих священицьких каптурів я звивався від пекельних мук. Коли тебе привели, я був там; коли тебе допитували, я був там. О вовче лігво! Це був мій злочин, це я споруджував шибеницю, яка повільно зводилася над твоєю головою. При появі кожного свідка, при кожному доказі, при обороні я був там, я міг перелічити кожен крок на твоєму скорботному шляху. Я був і там, де цей лютий звір… Ох! Я не передбачав тортур! Слухай, я пішов за тобою до ка-тівні. Я бачив, як тебе роздягали, як тебе напівголу схопили мерзенні руки ката. Я побачив твою ніжку, — я віддав би ціле царство, щоб один-єдиний раз поцілувати її і померти, — ту ніжку, якою я б радо дозволив розчавити собі голову; я бачив, як її затиснули в жахливому чоботі, що перетворює ногу живої істоти на криваве місиво. О нещасний! У той час, коли я на це дивився, у мене під сутаною був кинджал, яким я бороздив собі груди! Коли ти крикнула, я встромив собі його в тіло, а при другому твоєму зойкові він досяг би мого серця! Дивись! Мені здається, що рани ще кривавлять.

Він розгорнув сутану. І справді, його груди були подряпані, немов пазурами тигра, а на боці зяяла досить широка рана, яка ще кривавила.

Ув’язнена з жахом відсахнулась.

— О дівчино, зглянься на мене! — промовив священик. — Ти вважаєш себе нещасною? Та ні! Ти не знаєш, що таке нещастя! Кохати жінку! Бути священиком! Бути їй осоружним! Кохати з усією пристрастю душі; відчувати, що за одну її усмішку віддав би свою кров, своє серце, своє добре ім’я, своє спасіння, безсмертя і вічність, земне і загробне життя; шкодувати про те, що ти не король, не геній, не імператор, не архангел, не бог, щоб кинути до її ніг свою могутність! День і ніч пестити її в своїх мріях і думках, і водночас бачити, що вона закохана у солдатський мундир! Не мати можливості запропонувати їй нічого, крім мізерної сутани священика, яка викличе у неї тільки страх і огиду! Знемагаючи від ревнощів і люті, бути свідком того, як вона обдаровує жалюгідного тупоголового фанфарона скарбами своєї краси й кохання! Бачити, як це тіло, вигляд якого обдає вогнем, ці такі принадні перса, — тремтять і рожевіють під поцілунком іншого! О небо! Любити її ніжки, її руки, її плечі, звиваючись на кам’яній підлозі своєї келії, щоночі мріяти про блакитне мереживо жилок, на її смуглявому тілі й нарешті побачити, що всі пестощі, про які ти мріяв для неї, звелися до тортур! Домогтися тільки того, щоб покласти її на шкіряне ложе ката! О, це справжні кліщі, розпечені на пекельному вогні! Щасливіший той, кого розпилюють між двома дошками або роздирають кіньми! Чи знаєш ти, що таке мука, яку в довгі ночі завдає кров, що кипить у жилах, серце, ладне розірватися, голова, що розколюється, зуби, що впинаються в руки? Коли ці жорстокі кати безупинно, мов розпеченими залізом, мучать думкою про кохання, ревнощі, відчай! Дівчино, змилуйся! Дай хоч хвилину відради! Трошки попелу на це розпечене вугілля! Витри, благаю тебе, піт, який струменіє з мого чола! Дитино, терзай мене однією рукою, але другою пести! Змилуйся, дівчино! Змилуйся наді мною!

Священик качався по кам’яній підлозі, залитій водою. Він бився головою об кам’яні східці. Дівчина слухала його, дивилася на нього. Коли він, знесилений, замовк, вона повторила півголосом:

— О мій Феб!

Священик поповз до неї на колінах.

— Благаю тебе, — вигукнув він, — якщо у тебе є серце, не відштовхуй мене. Я кохаю тебе! Я нещасний! Коли ти вимовляєш це ім’я, ти ніби своїми зубами краєш моє серце! Зглянься! Якщо ти прийшла з пекла, я піду туди за тобою. Я вже все зробив для цього. З тобою пекло буде мені раєм; твоє лице краще, ніж боже! О, скажи, ти не хочеш мене? У той день, коли жінка відкине таке кохання, як моє, гори повинні здригнутись. О, якби ти захотіла!.. Які б ми були щасливі! Ми б утекли, — я допоміг би тобі втекти, — ми поїхали б куди-небудь, ми знайшли б місце на землі, де яскравіше світить сонце, зеленіші дерева і небо синіше, ніж тут. Кохаючи, ми б злили воєдино свої душі, у нас була б невтоленна спрага, яку б ми заспокоювали спільно і безперервно з цього невичерпного келиха кохання!

Вона перервала його жахливим, різким сміхом:

— Подивіться-но, отче! У вас під нігтями кров!

Священик кілька хвилин стояв, мов скам’янілий, і не зводив очей із своєї руки.

— Ну добре, нехай! — відповів він з дивною лагідністю. — Ображай мене, глузуй з мене, обвинувачуй мене, але ходімо звідси, ходім! Поспішаймо! Це призначено на завтра, кажу тобі. Гревська шибениця, ти ж знаєш, завжди напоготові. Це жахливо! Бачити, як тебе повезуть на цьому візку. Зглянься! Я ніколи ще так сильно не відчував, як я кохаю тебе! Іди за мною. Ти ще встигнеш мене покохати після того, як я врятую тебе. Можеш ненавидіти мене скільки захочеш. Але йди. Завтра! Завтра шибениця! Твоя страта! Рятуй себе! Пощади мене!

Він узяв її за руку, не тямлячись, хотів потягти її за собою силою. ‘ Вона зупинила на ньому пильний погляд.

— Що сталося з моїм Фебом?

— А, — промовив священик, відпускаючи її руку, — ви безжалісні!

— Що сталося з Фебом? — повторила вона холодно.

— Він помер! — вигукнув священик.

— Помер! — промовила вона, все ще холодна й нерухома. — Тоді навіщо ж ви кажете мені про життя?

Він не слухав її.

— Так, — пробурмотів він немов сам до себе, — він, мабуть, помер. Клинок увійшов дуже глибоко. Думаю, що я зачепив вістрям його серце. О, все моє життя було на вістрі цього кинджала!

Дівчина кинулася на нього, мов розлючена тигриця, і з нелюдською силою штовнула його на сходи.

— Іди геть, потворо! Іди, вбивце! Дай мені померти! Нехай кров нас обох вічною плямою ляже на твоє чоло. Бути твоєю, священику! Ніколи! Ніколи! Ніщо нас не з’єднає. Навіть пекло! Іди геть, проклятий! Ніколи!

Священик спіткнувся об сходи. Він мовчки визволив ноги, що заплутались у складках його довгого одягу, узяв свій ліхтар і почав повільно підніматися по сходах, що вели до дверей; відчинив їх і вийшов.

Раптом дівчина знову побачила його голову: вираз його обличчя був жахливий, він хриплим від люті й розпачу голосом крикнув:

— Кажу тобі, він помер!

Вона впала долілиць, і нічого більше не було чути в темниці, крім зітхання водяних крапель, що в мороці брижили калюжу.

V. МАТИ

Я не думаю, щоб у світі було щось прекрасніше за ті почуття, які виникають у серці матері, коли вона дивиться на маленький черевичок своєї дитини, особливо якщо цей черевичок святковий, недільний, для хрестин, черевичок, увесь вигаптуваний майже до самої підошви, черевичок, у якому дитина ще не ступила й кроку.

Цей черевичок має в собі стільки принадності, він такий малюсінький, такий непридатний для ходіння, що матері здається, ніби вона бачить свою дитину. Вона до нього усміхається, вона цілує його, розмовляє з ним, питає себе, чи можливо, щоб насправді була така маленька ніжка, і, якщо навіть дитини нема коло неї, — досить гарненького черевичка, щоб уявити собі ніжне, тендітне створіннячко. Матері здається, що вона бачить свою дитину, бачить її всю, живу, радісну, її ніжні рученьки, круглу голівку, ясні оченята, білки яких ще блакитні, невинні губи. Якщо це зима — то мале ось тут, воно повзає по килиму, завзято дряпається на табурет, і мати тремтить, щоб воно не наблизилось до вогню. Якщо це літо — воно повзає до двору, по садку, рве траву, що росте поміж камінням, простодушно дивиться на великих псів, безстрашно — на великих коней, грається черепашками, квітами й примушує бурчати садівника, який знаходить пісок на грядках і землю на алеях. Усе радіє, усе сяє, усе виграє навколо нього, як і воно само: навіть вітерець, навіть сонячний промінь, що бігають навипередки, плутаючись у неслухняних кучериках його волосся. Черевичок збуджує ці спогади в уяві матері й примушує її серце танути, як віск на вогні.

Та коли дитину втрачено, ці тисячі радісних, чарівних, ніжних образів, що товпляться навколо крихітного черевичка, стають джерелом страшних мук.

Гарненький вигаптуваний черевичок стає знаряддям тортур, які вічно терзають серце матері. В її серці завжди бринить та сама струна, найглибша і найчутливіша, але бринить вона не від ніжного дотику ангела, а від грубого смикання демона.

Одного ранку, коли травневе сонце вставало в темно-синьому небі, — на такому тлі Гарофало [242] любив малювати свої “Зняття з хреста”, — до затворниці Роландової башти долинув шум коліс, тупіт коней і брязкіт заліза з Гревського майдану. її вони майже не зворушили. Щоб не чути їх зовсім, вона закрила вуха волоссям і, стоячи навколішках, знову поринула в споглядання неживого предмета, якому вона поклонялася п’ятнадцять років.

Цей малюсінький черевичок, як ми вже сказали, був для неї цілим усесвітом. У ньому було ув’язнено її думку, і визволити її звідти могла тільки смерть. Скільки гірких докорів, зворушливих скарг, молитов і ридань звертала вона до неба, натхнена цією чарівною іграшкою з рожевого шовку, — про це знала лише похмура темниця Роландової башти. Ще ніколи стільки відчаю не виливалося на таку милу й чарівну річ.

Цього ранку, здавалося, її скорбота виривалася ще бурхливіше, ніж завжди; чути було її монотонне голосіння, що краяло серце.

— Ой донечко моя, — тужила вона, — донечко моя! Моє бідне дороге дитятко! Ніколи більше не побачу я тебе! Скінчилося все! Мені весь час здається, що це сталося вчора! Боже мій, боже мій! Краще було б не дарувати її мені, якщо ти хотів так швидко її від мене забрати. Хіба ти не знаєш, що дитина є частиною нашої плоті й що мати, втративши дитину, втрачає віру в бога? Ох, я нещасна, навіщо було йти з дому того дня? Господи! Господи! Якщо ти її в мене забрав, то ти, мабуть, ніколи не бачив нас з нею разом, коли я відігрівала її, веселеньку, біля мого вогнища, коли вона, усміхаючись до мене, ссала мою грудь, коли я вчила її ставати на ніжки і йти по моїх грудях аж до моїх губів. О, якби ти бачив це, мій боже, ти б змилувався над моєю радістю, ти б не позбавив мене єдиної любові, що залишилася в моєму серці. Невже, боже, я була такою мерзенною істотою, що ти не побажав навіть глянути на мене, перш ніж засудити? Ой лишенько моє! Ось черевичок, а ніжка, де вона? Де дитина? Донечко моя! Донечко моя! Що вони з тобою зробили? Боже, поверни мені її! Шкіра на моїх колінах стерлася за п’ятнадцять років молитов. Хіба з тебе цього не досить? Поверни її мені хоч на один день, хоча б на годину, на хвилину, одну хвилину, боже! І кинь мене потім до пекла навіки. О, якби я знала, де тягнеться край твоєї ризи, я учепилася б за нього руками й ублагала б повернути моє дитя! Ось її малесенький, гарненький черевичок. Невже тобі не жаль його, боже! Як ти міг засудити нещасну матір на п’ятнадцятирічні муки? Пречиста милосердна заступнице, поверни мені мого маленького Ісуса, в мене його забрали, в мене його вкрали, зжерли на пустирі, висмоктали його кров, обгризли його кісточки! Зжалься наді мною, пресвята діво! Моя донька! Я хочу бачити мою доньку! Що мені з того, що вона в раю? Я не хочу ваших ангелів, я хочу мою дитину! Я левиця, я хочу своє левенятко! О, я качатимусь по землі, я розтрощу камінь своєю головою, я занапащу свою душу, я прокляну тебе, боже, якщо ти залишиш у себе мою дитину! Ти ж бачиш, що в мене всі руки покусані, боже! Невже милосердний бог не має милосердя? О, давайте мені лише сіль і чорний хліб, тільки б я мала свою доньку і щоб вона зігрівала мене, як сонечко. О горе! Господи боже мій, я тільки жалюгідна грішниця, але донька робила мене благочестивою. Я була сповнена віри тільки з любові до неї і бачила тебе в її усмішці, наче передо мною відкривалося небо. Коли б я могла лише один, ще тільки один раз надіти цей черевичок на її рожевеньку ніженьку, я вмерла б, милосердна діво, благословляючи твоє ім’я. П’ятнадцять років! Вона б тепер була вже великою! Нещасна дитина! Невже я ніколи більше її не побачу, навіть на небі? Бо туди я не потраплю. О, яка мука! Знати, що ось її черевичок, і це все, що залишилося мені!

Нещасна кинулася на черевичок, що був її втіхою і відчаєм протягом стількох років, і її груди здригнулися від ридань, як у перший день втрати, бо для матері, що втратила дитину, день цей триває вічно. Така скорбота не старіється. Жалобний одяг може зноситися й побілішати, але серце назавжди лишається чорним, огорнутим у жалобу.

У цю мить почулися дзвінкі, радісні голоси дітей, що проходили повз її келію. Щоразу, як тільки бідна мати бачила дітей або чула їхні голоси, вона кидалася до найтемнішого кутка свого склепу і, здавалося, хотіла якнайглибше заритися в каміння, щоб нічого не чути. Цього разу, навпаки, вона швидко схопилася, випросталась і жадібно прислухалася. Один хлопчик сказав:

— А тому, що сьогодні повісять циганку.

Тим раптовим стрибком, який ми спостерігаємо у павука, коли він кидається на муху, що заплуталася в його павутинні, вона кинулася до віконця, що виходило на Гревський майдан. Справді, до постійної шибениці було приставлено драбину, і кат налагоджував заіржавілі від дощу ланцюги. Кілька людей стояло навколо.

Група дітей, що, сміючись, проходила повз келію, була вже далеко. Лахмітниця шукала очима перехожого, якого б вона могла розпитати. Поруч свого лігва вона помітила священика, який удавав, ніби читає громадський требник, але якого менш цікавило “в залізо заґратоване святе письмо”, ніж шибениця, що на неї він час від часу кидав похмурий і лютий погляд. Вона впізнала монсеньйора архідиякона Жозаського, святу людину.

— Отче мій, — звернулася вона до нього, — кого це там збираються повісити?

Священик подивився на неї і не відповів.

Вона повторила своє запитання. Тоді він сказав:

— Не знаю.

— Тут пробігали діти й сказали, що циганку, — знову промовила затворниця.

— Можливо, — відповів священик.

Тоді Пакетта Шантфлері зайшлася реготом гієни.

— Сестро моя, — промовив архідиякон, — ви, мабуть, дуже ненавидите циганок?

— Ще б пак! — вигукнула затворниця. — Це упирі, крадійки дітей! Вони зжерли мою маленьку донечку, мою дитину, моє єдине дитя! Я більше не маю серця, вони зжерли його!

Вона була страшна. Священик холодно дивився на неї.

— Є серед них одна, яку я особливо ненавиджу, яку я прокляла, — не вгавала лахмітниця. — Це молода циганка, їй стільки ж років, скільки було б моїй донечці, якби мати цієї циганки не зжерла її. Щоразу, коли ця молода гадина проходить повз мою келію, вся кров у мене скипає!

— Так от, сестро моя, радійте, — промовив священик, холодний, як надгробна статуя, — саме її смерть ви сьогодні побачите.

Його голова впала на груди, і він повільно пішов геть.

Затворниця радісно сплеснула руками.

— А чи не пророчила я їй шибеницю!.. Спасибі, отче! — вигукнула вона й почала ходити туди й сюди перед заґратованим віконцем, розпатлана, виблискуючи очима, наштовхуючись плечем на стіни, з хижим виглядом зголоднілої вовчиці, яка відчуває, що наближається час годівлі.

VI. ТРИ ЧОЛОВІЧИХ СЕРЦЯ, ПО-РІЗНОМУ СТВОРЕНИХ

Феб не помер. Такі люди живучі. Коли метр Філіпп Лельє, надзвичайний королівський прокурор, сказав бідній Есмеральді: “Він помирає”, — то це була або помилка, або жарт. Коли архідиякон повторив засудженій: “Він помер”, насправді він нічого про це не знав, він тільки так гадав, розраховував на це, не мав у цьому сумніву, на це сподівався. Йому було б надто важко передати коханій жінці добрі вістки про свого суперника. Кожен мужчина на його місці зробив би так само.

Це не значить, що рана Феба не була небезпечною, але вона була менш небезпечною, ніж на це сподівався архідиякон. Лікар, до якого нічні стражники негайно віднесли Феба, протягом восьми днів побоювався за його життя і навіть сказав йому про це по-латині. Але молодість узяла верх, і, що часто буває, всупереч прогнозам і діагнозам, природі забажалося врятувати хворого під носом у медика. Саме в той час, коли він лежав ще на поганенькому ліжку в лікаря, його допитали Філіпп Лельє та слідчі духовного суду, що йому аж ніяк не було приємно. Тому одного чудового ранку, відчувши себе краще, він залишив свої золоті остроги, як плату за ліки, і накивав п’ятами. Це, зрештою, зовсім не порушило розслідування справи та її хід. Правосуддя того часу дуже мало дбало про точність і ретельність кримінального судочинства. Аби тільки обвинуваченого було повішено, і цим воно вдовольнялося. Крім того, судді й так мали досить доказів проти Есмеральди, вони гадали, що Феб помер, і більше їх ніщо не цікавило.

Що ж до Феба, то він утік недалеко. Він просто подався до свого загону, що стояв гарнізоном у Ке-ан-Брі в Іль-де-Франс, на відстані кількох поштових станцій від Парижа.

Щоправда, Феб не мав ніякого бажання особисто стати перед судом. Він неясно відчував, що там він здавався б смішним. По суті, він і сам не знав, що думати про всю цю історію. Він був усього-на-всього солдат, — невіруючий, але забобонний, і тому, коли він намагався розібратись у цій пригоді, його бентежило все: кізка й дивні обставини зустрічі з Есмераль-дою, і ще більше дивний спосіб, за допомогою якого вона дозволила йому дізнатися про своє кохання, і те, що вона циганка, і, нарешті, понурий монах. Він вбачав у всій цій історії більше чаклунства, ніж кохання. Можливо, циганка й справді була відьмою або навіть самим дияволом. А може, все це просто комедія або, висловлюючись тогочасною мовою, дуже неприємна містерія, в якій йому випала незавидна роль: героя побитого й осміяного. Ротмістр зовсім зніяковів, він відчув той рід сорому, що його наш Лафонтен так чудово висловив: “Зазнавши сорому, мов лис, коли його спіймала курка”.

А втім, він сподівався, що ця справа не набуде розголосу, що ім’я Фе-ба де Шатопер, оскільки сам він відсутній, буде раз чи два згадане і, в усякому разі, не вийде за межі судової зали Турнель. У цьому він не помилився; тоді не існувало “Судових відомостей”, а оскільки не минало й тижня, щоб на одному з численних майданчиків для страт не було живцем зварено фальшивомонетника, не повішено чаклунки, не спалено єретика, то всі так звикли бачити на перехрестях Феміду з оголеними руками, з засуканими рукавами, яка поралась біля казанів, шибениць та ганебних стовпів, що майже не звертали на це уваги. Тогочасний вищий світ навіть не знав імені засудженого, якого вели вулицею, і хіба що тільки простолюд смакував цю грубу страву. Страва була звичайним явищем вуличного життя, так само як жаровня пиріжника чи різниця шкуродера. Кат був той самий м’ясник, тільки більш вправний.

Отже, Феб досить швидко перестав думати про чарівну Есмеральду, або Сіміляр, як він її називав, про удар кинджалом, завданий чи то циганкою, чи понурим монахом (йому було байдуже, ким з них), і про наслідки процесу. Та тільки-но його серце звільнилося, до нього одразу ж повернувся образ Фльорделіс. Серце ротмістра Феба, як і тодішня фізика, боялося порожнечі.

До того ж саме перебування в Кеан-Брі було нестерпним. Це селище ковалів і корівниць з порепаними руками було довгим рядом халуп і хижок, що простяглось на півльє обабіч шляху. Одним словом, справжній “хвіст” [243]провінції Брі.

Фльорделіс, його передостання пристрасть, була гарненькою дівчиною з чарівним посагом. Отож одного чудового ранку, цілком одужавши й припускаючи, що по двох місяцях справа циганки вже скінчена й забута. закоханий кавалер, гарцюючи на коні, підскакав до дверей будинку Гон-делор’є.

Він не звернув уваги на досить численний натовп, який юрмився на майдані перед Собором богоматері. Був травень, і Феб припустив, що, мабуть, відбувається процесія з нагоди тройці чи якогось іншого свята; він прив’язав коня до кільця під’їзду й весело піднявся до своєї красуні нареченої.

Вона була сама з матір’ю.

У Фльорделіс увесь час каменем на серці лежав спогад про сцену з чаклункою, козою і її проклятою азбукою. її бентежила й довга відсутність Феба.

Проте коли вона побачила свого ротмістра, його принадну поставу, новий камзол, блискучу портупею, жагучий погляд очей, то аж зашарілася з задоволення. Шляхетна панна й сама здавалася чарівнішою, ніж будь-коли, її розкішне біляве волосся було заплетене в прекрасну косу, її вбрання було того небесно-голубого кольору, який так личить блондинкам (цього кокетства її навчила Коломба), а очі оповиті тією любовною, солодкою млостю, що так красить жінок.

Феба, який довгий час не бачив інших красунь, крім замазур Ке-ан-Брі, сп’янив вигляд Фльорделіс, і це надало такої запобігливості та вишуканості його манерам, що мир було негайно укладено. Сама мадам де Гон-делор’є, що, як завжди, сиділа у своєму великому кріслі, не наважилася дорікати йому. Що ж до Фльорделіс, то її докори зовсім розчинилися в ніжному воркуванні.

Молода дівчина сиділа біля вікна, продовжуючи гаптувати грот Нептуна. Ротмістр сперся на спинку її крісла, і вона півголосом почала ніжно докоряти йому.

— Що це з вами сталося в ці довгі два місяці, поганий?

— Клянуся вам, — відповів Феб, трохи збентежений запитанням, — ви такі гарні, що можете причарувати самого архієпископа.

Вона не могла стримати усмішки.

— Гаразд, гаразд, добродію. Облиште мою красу й відповідайте на запитання.

— Пробачте, люба кузино, мене було викликано в гарнізон.

— А куди саме, дозвольте спитати? І чому ви не прийшли попрощатися?

— У Ке-ан-Брі.

Феб був у захопленні з того, що перше запитання допомогло йому ухилитися від другого.

— Але ж це зовсім близько, добродію. І жодного разу не з’явилися, щоб побачитися зі мною.

— Річ у тому… служба… І крім того, чарівна кузино, я був хворий.

— Хворий? — злякано повторила вона.

— Так… поранений.

— Поранений?

Дівчина була вкрай вражена.

— О, не турбуйтесь, — недбало промовив Феб, — це дурниці. Сварка, удар шпаги. Що вам до цього?

— Що мені до цього? — вигукнула Фльорделіс, підвівши на нього свої чудові, повні сліз очі. — О, ви кажете не те, що думаєте. Що це за удар шпагою? Я хочу все знати.

— Але, люба моя… я посварився з Мае Феді, ви його знаєте? Лейтенант із Сен-Жермен-ан-Ле; і ми трохи підпороли один одному шкіру. От і все.

Брехун-ротмістр дуже добре знав, що справа честі підносить мужчину в очах жінки. І справді, Фльорделіс дивилась йому в обличчя, тремтячи від страху, задоволення й захоплення. Та вона ще не зовсім заспокоїлась.

— А ви вже цілком здорові, мій Феб? — промовила вона. — Я не знаю вашого Мае Феді, але це погана людина. А що призвело до сварки?

Тут Феб, уява якого не відзначалась особливою винахідливістю, вже не знав, як збутися свого подвигу.

— О, далебі, не знаю… Дрібничка… Кінь… Слово за слово… Чарівна кузино! — вигукнув він, щоб змінити розмову. — Що це за галас на майдані?

Він наблизився до вікна.

— Боже мій, мила кузино, яка там сила народу!

— Не знаю, — відповіла Фльорделіс, — здається, сьогодні ранком якась чаклунка має прилюдно каятись перед собором, потім її повісять.

Ротмістр був настільки певен у закінченні історії з Есмеральдою, що слова Фльорделіс його зовсім мало схвилювали. Усе ж він поставив їй одне чи два запитання.

— Як звуть ту чаклунку?

— Не знаю, — відповіла вона.

— А в чому її обвинувачують?

Вона й на цей раз лише знизала своїми білими плечима.

— Не знаю.

— О господи Ісусе! — сказала мати. — Тепер стільки чаклунів, що, я думаю, їх спалюють, не знаючи навіть імення. З однаковим успіхом можна було б дізнатись про ім’я кожної хмаринки в небі. Зрештою, можна не турбуватись, у милосердного бога вони всі на обліку. — 3 цими словами шановна дама підвелась і підійшла до вікна. — Боже! — промовила вона. — Ваша правда, Фебе, людей страх як багато. Господи милосердний, навіть на дахах сидять. Знаєте, Фебе, це мені нагадує молодість. В’їзд короля Карла Сьомого. Тоді теж було стільки народу. Не пам’ятаю вже, якого року, коли я кажу вам про це, то воно вам здається сивою давниною, правда ж? А мені—недавнім минулим. О, тоді народ був куди красивіший, ніж тепер. Люди повидирались аж на бійниці Сент-Антуанської брами. На коні, позад короля, сиділа королева, а за їх величностями їхали всі придворні дами, що також сиділи позад вельмож. Я пам’ятаю, як усі сміялися, коли побачили куцого Аманьйона де Гарланда поруч сіра Матфе-лона, велетенського на зріст рицаря, що бив англійців, як мух. Це було чудове видовище. Процесія всіх дворян Франції з їхніми прапорами, що так і полум’яніла перед очима. Одні були з корогвами, інші — із стягами. Чи ж можу я все пам’ятати? Сір де Калан — з корогвою, Жан де Шатоморан — із стягом, сір де Кусі — із стягом, найрозкішнішим з усіх інших, за винятком стяга герцога Бурбонського. Аж сумно робиться, коли згадаєш, що все це було й що від цього нічого не лишилося!

Закохані не слухали поважної вдови. Феб знову сперся на спинку крісла своєї нареченої; чудове місце, з якого його зухвалий погляд проникав у всі щілини комірця Фльорделіс. Цей комірець так до речі розгортався, дозволяючи йому побачити стільки принадних речей і догадуватися про стільки інших, ще принадніших, що Феб, засліплений цим полиском шовковистої шкіри, думав: “Як можна кохати когось іншого, крім блондинок?” Обоє мовчали. Дівчина час від часу підводила на нього ніжний, захоплений погляд, їх волосся змішувалося в промінні весняного сонця.

— Фебе, — раптом тихо промовила Фльорделіс, — через три місяці ми одружимось. Покляніться мені, що ви ніколи не кохали іншої жінки, крім мене.

— Клянуся вам, прекрасний ангел! — відповів Феб, і його пристрасний погляд підсилив переконливість його слів. Можливо, в цю хвилину він і сам собі вірив.

Добра мати, захоплена повною згодою наречених, вийшла з кімнати, щоб подбати про якісь господарські дрібниці. Феб це помітив, і те, що вони залишилися на самоті, так окрилило заповзятливого ротмістра, що в його голові з явилися досить дивні думки: Фльорделіс його кохає, він її наречений, вони були вдвох; його минула прихильність до неї знову пробудилася, щоправда, не в усій своїй свіжості, зате з усією пристрасністю; отож невеликим злочином буде поїсти недозрілих овочів із свого власного городу. Не знаю, чи саме такі думки промайнули в його голові, але цілком достовірним є те, що Фльорделіс раптом злякалася виразу його очей. Вона озирнулася й побачила, що матері нема.

— Боже мій, — промовила вона, почервонівши, охоплена хвилюванням, — мені так жарко!

— Справді, — відповів Феб, — скоро полудень. Сонце припікає. Але можна опустити штори.

— Ні! Ні! — закричала сердешна. — Навпаки, мені хочеться свіжого повітря!

І, немов лань, яка відчуває наближення зграї гончарів, вона схопилася з місця, побігла до скляних дверей, розчинила їх і кинулась на балкон. Феб, дуже невдоволений, пішов за нею. Майдан перед Собором богома-тері, що на нього, як відомо, виходив балкон, являв собою у цю хвилину зловісне й незвичайне видовище, яке вже зовсім по-іншому налякало боязку Фльорделіс.

Величезний натовп, що вливався з усіх суміжних вулиць, затоплював і самий майдан. Невисока огорожа, по пояс заввишки, що оточувала паперть, не змогла б стримати натиск натовпу, якби її не підсилила густа жива огорожа з міських стражників та стрільців з аркебузами напоготові.

Завдяки цим хащам із списів та аркебузів паперть була порожньою. Вхід до неї охороняла велика кількість алебардників з єпископським гербом. Широка брама Собору була зачинена, що контрастувало з усіма численними, відчиненими навстіж вікнами на майдан, не включаючи вікон піньйонів, у яких можна було побачити тисячі голів, скупчених так само, як піраміди гарматних ядер в артилерійському парку.

Поверхня цього людського моря була сіра, брудна, землиста. Видовище, на яке очікував натовп, було, очевидно, з тих, що приваблюють лише покидьків суспільства. Немає нічого більш огидного за гамір цієї купи жовтих чепців та гидотних брудних шевелюр. Тут було більше реготу, ніж криків, більше жінок, ніж чоловіків.

Час від часу чийсь пронизливий, деренчливий голос прорізає загальний гамір.

— Гей! Майє Баліфр! Чи тут її вішатимуть?

— Дурна! Тут прилюдне покаяння в самій сорочці! Милосердний бог начхає їй латинню в пику! Це завжди відбувається тут опівдні. А якщо ти хочеш побачити шибеницю, піди на Гревський майдан.

— Піду, коли тут скінчиться.

— Скажіть-но, сусідко Букамбрі, чи правда, що вона відмовилась від духівника?

— Здається, що так, сусідко Бешен.

— Ач, поганка!..

— Такий уже звичай, добродію. Палацовий суддя повинен віддати злочинця для виконання страти, якщо він мирянин — паризькому прево, а коли духовного сану — духовному суду єпископства.

— Дякую, добродію.

— О боже мій! — промовила Фльорделіс. — Нещасне створіння! — Ця думка сповнила смутком погляд, яким вона обвела натовп.

Ротмістр, значно більше зацікавлений нею, ніж усім набродом, що скуп-чився на майдані, закохано перебирав ззаду пояс її сукні. Вона повернулася з благальною усмішкою.

— Прошу вас, Фебе, облиште мене! Якщо ввійде матуся, вона побачить вашу руку.

У цю хвилину баштовий годинник Собору богоматері повільно вибив дванадцяту.

Натовп задоволено загомонів. Тільки-но затих останній удар, як усі голови заворушилися, мов хвилі від пориву вітру, і з бруку, вікон і дахів пролунало:

— Ось вона! Фльорделіс затулила руками очі, щоб не бачити.

— Радість моя! — звернувся до неї Феб. — Чи не повернутися нам до кімнати?

— Ні, — відповіла вона, і очі, які вона заплющила з остраху, знову розплющилися з цікавості.

Віз, запряжений здоровенним нормандським битюгом, оточений вершниками в лілових опанчах з білими хрестами, в’їхав на майдан з вулиці Сен-П’єр-о-Беф. Нічні стражники ударами палиць прокладали йому шлях серед натовпу. Поряд з возом їхало верхи кілька урядовців суду та поліції, яких можна було пізнати по їхньому чорному одягу й по тому, як незграбно вони трималися в сідлах. На чолі їх урочисто їхав метр Жак Шармолю.

На фатальному возі сиділа молода дівчина із зв’язаними за спиною руками, сама, без священика. Вона була в сорочці, її довге чорне волосся (за тодішнім звичаєм його зрізували лише біля підніжжя шибениці) розсипалося по її напівоголених грудях та плечах.

Крізь це хвилясте волосся, чорне й блискуче, ніби вороняче крило, видно було грубу, сіру й вузлувату вірьовку, що муляла ніжні ключиці і, мов земляний черв’як навколо квітки, обвивалася навколо чарівної шийки нещасної дівчини. Під цією вірьовкою блищав маленький амулет, оздоблений зеленими намистинками, залишений їй, певно, через те, що засудженим на смерть уже ні в чому не відмовляють. Глядачі, які розташувалися на вікнах, могли побачити на днищі воза її босі ноги, що їх вона намагалася підібгати під себе, ніби спонукувана останнім інстинктом жіночої соромливості.

Біля її ніг лежала зв’язана маленька кізка. Засуджена підтримувала зубами сорочку, що спадала з її плечей. Страждання дівчини, здавалося, посилювалися тим, що її майже голу виставили перед натовпом. Ох! Не для таких потрясінь створено дівочу соромливість!

— Ісусе! — раптом вигукнула Фльорделіс і звернулася до ротмістра. — Погляньте-но, кузене, це ж та сама огидна циганка з козою.

Вона повернулася до Феба. Його очі були прикуті до воза. Він був дуже блідий.

— Яка циганка з козою? — промовив він, заїкаючись.

— Як? — спитала Фльорделіс. — Хіба ви не пам’ятаєте?.. Феб перебив її:

— Не знаю, що ви хочете цим сказати.

Він ступив крок, щоб вернутися до кімнати, але Фльорделіс, ревнощі якої недавно так сильно пробудила ця сама циганка, спалахнула знову. Вона кинула на нього недовірливий, гострий погляд. У цю хвилину їй невиразно пригадалися розмови про якогось ротмістра, причетного до процесу цієї чаклунки.

— Що з вами? — спитала вона Феба. — Можна подумати, що вигляд цієї жінки збентежив вас.

Феб спробував відбутися жартом.

— Мене? Аж ніяк! Анітрохи!

— Тоді залишіться! — наказала вона. — Ми подивимось до кінця.

Розгублений ротмістр був змушений залишитись. Його трохи заспокоювало те, що засуджена не відривала погляду від днища свого воза. Це справді була Есмеральда. На цьому останньому ступені ганьби й нещастя вона все ще була гарною: її великі чорні очі здавалися ще більшими через те, що схудли щоки; її мертвотно-блідий профіль був чистий і прекрасний. Вона була схожа на колишню Есмеральду так, як мадонна Ма-заччо схожа на мадонну Рафаеля[244]: слабкіша, тендітніша, худіша.

А втім, у неї не було, сказати б, жодного виразного відчуття, все притупилося, за винятком соромливості. Вона цілком здалася на ласку долі, бо була приголомшена й зламана відчаєм. її тіло підстрибувало від кожного поштовху воза, як мертва або зламана річ; погляд її був померклий і безтямний. На очах стояли сльози, нерухомі, немов застиглі.

Тим часом зловісна процесія проїхала крізь натовп під радісні вигуки зівак. Проте, щоб бути правдивим істориком, ми повинні сказати, що вигляд дівчини, такої гарної і разом з тим такої пригніченої, багато в кого, навіть у найчерствіших, викликав почуття жалю.

Віз в’їхав на паперть.

Перед центральним порталом він зупинився. Ескорт вишикувався в бойовому порядку по обидва боки. Натовп стих, і серед цієї тиші, повної урочистості й тривоги, обидві стулки головної брами повернулися, ніби самі собою, на своїх петлях, що завищали, як дудки. Тоді на всю глибину стало видно внутрішню частину Собору: похмурого, вбраного в жалобу, ледь освітленого кількома восковими свічками, що мерехтіли на головному вівтарі. Собор здавався величезною пащею печери серед залитого денним світлом майдану. У глибині, в сутінку абсиди було видно величезний срібний хрест, що вирізнявся на чорному сукні, яке спадало від склепіння до підлоги. Увесь неф був порожній. Але на віддалених лавах хорів невиразно маячило кілька голів священиків, і в ту хвилину, коли головна брама відчинялася, з церкви залунав урочистий, голосний і монотонний спів, який, немов поштовхами, кидав на голову засудженої уривки зловісних псалмів:

“…Non timebo millia populi circumdantis me! Exsurge, Domine; salvum me fac, Deus!

…Salvum me fac, Deus, quoniam intraverunt aquae usque ad animam meam.

…Infixus sum in limo profundi; et non est substantia” [245].

Водночас інший голос, окремо від хору, заспівав із східців головного вівтаря скорботну пісню жертвоприношення:

“Qui verbum meum audit, et credit ei qui misit me, habet vitam aetirnam et in judicium non venit; sed transit a morte in vitam [246].

Цей спів кількох захованих у пітьмі стариків був справжньою панахидою над прекрасним, сповненим молодості й життя створінням, що його пестило тепле весняне повітря і осявало проміння сонця.

Народ благоговійно слухав.

Нещасна, охоплена жахом, ніби загубилася поглядом і думкою в темних глибинах храму. її бліді губи ворушилися, наче вона молилась. І коли помічник ката підійшов до неї, щоб допомогти їй зійти з воза, він почув, як вона пошепки повторює слово “Феб”.

Їй розв’язали руки і у супроводі кізки, яку теж розв’язали і яка мекала з радощів, відчуваючи себе на волі, примусили зійти з воза, пройти босими ногами по твердому бруку до кінця сходів порталу. Вірьовка, яка була зав’язана на її шиї, повзла за нею, наче гадюка.

Спів у храмі припинився. Великий золотий хрест і ряд свічок заколихались у пітьмі. Було чути, як задзвеніли алебарди строкато вдягненої церковної сторожі; а за кілька хвилин довга процесія священиків у ризах та дияконів у стихарях, урочисто виспівуючи псалми, з явилася перед засудженою і натовпом. Але її погляд зупинився на тому, хто йшов на чолі, одразу ж після хрестоносців.

— О, — прошепотіла вона, здригаючись, — знову він! Цей священик! Справді, то був архідиякон, ліворуч від нього йшов помічник регента Собору, а праворуч — регент, озброєний своєю паличкою.

Архідиякон підходив до неї, відкинувши назад голову, широко розкривши нерухомі очі, й голосно співав:

“De ventre inferi clamavi, et exaudisti vocem meam, et projectisi me in profundum in corde maris, et flumen circumdedit me” [247].

У ту мить, коли він з’явився при яскравому світлі дня під високим стрілчастим порталом, одягнений у широку срібну ризу з чорним хрестом, він був такий блідий, що багатьом з натовпу могло здатися, наче один з мармурових колінопреклоненних єпископів випростався і зійшов з камінного саркофага хорів, щоб зустріти на порозі могили ту, котра йшла помирати.

Така ж бліда й така ж подібна до статуї, Есмеральда майже не помітила, що їй дали у руки важку запалену свічку з жовтого воску, вона не слухала верескливого голосу протоколіста, який читав фатальний зміст прилюдного покаяння; коли їй сказали, щоб вона відповіла “амінь”, вона відповіла “амінь”. До неї тільки тоді повернулося трохи життя і сили, коли вона побачила, як священик подав знак варті, щоб та відійшла, і сам став наближатися до неї.

Тоді вона відчула, як кров прилинула їй до голови. Останні іскри обурення спалахнули в цій душі, уже заціпенілій і холодній.

Архідиякон повільно підійшов до неї; навіть у цьому розпачливому становищі вона побачила, як його погляд, що він кинув на її оголене тіло, горить хтивістю, ревнощами й бажанням. Потім він голосно спитав її:

— Дівчино, чи просила ти в бога прощення за свої провини й гріхи? — Він нахилився до її вуха й додав (присутні гадали, що він приймає від неї останню сповідь) — Хочеш бути моєю? Я ще можу врятувати тебе!

Вона пильно подивилася на нього.

— Геть, демоне! Бо я викрию тебе! Він посміхнувся жахливою посмішкою.

— Тобі не повірять. Ти тільки до злочину додаси ганьбу. Відповідай скоріше! Хочеш бути моєю?

— Що ти зробив з моїм Фебом?

— Він помер, — відповів священик.

У цю хвилину архідиякон машинально підвів голову і на другому кінці майдану, на балконі будинку Гонделор’є, побачив ротмістра, який стояв біля Фльорделіс. Він похитнувся, провів рукою по очах, ще раз подививсь і пробурмотів прокляття. Риси його обличчя судорожно викривились.

— Так помри ж ти! — процідив він крізь зуби. — Ніхто не володітиме тобою!

Потім, піднісши руку над циганкою, він вигукнув голосом, що звучав, наче похоронний дзвін:

— І nunc, anima anceps, et sit tibi Deus misericors! [248]

Тo була зловісна формула, якою звичайно закінчувалися ці сумні церемонії. То був умовний знак священика катові. Народ став навколішки.

— Kyrie eleison! [249] — виголосили священики, що залишилися під склепінням порталу.

— Kyrie eleison, — повторив натовп тим приглушеним рокотом, який пробіг над ним, наче брижі по морю.

— Amen! [250] — промовив архідиякон.

Повернувшись спиною до засудженої, він опустив голову і, схрестивши руки, приєднався до процесії священиків. За хвилину разом з хрестом, свічками та ризами зник під похмурими арками Собору, а його голос, поступово завмираючи разом з хором, співав цей гімн відчаю:

“…Omnes gurgites tui, et fluctus tui super me transiurent” [251].

Ритмічний стукіт алебард, що поволі затихав під колонадою нефу, нагадував удари годинника, який відбиває смертний час засудженій.

Тим часом брама Собору богоматері залишилась відчиненою, і всім видно було порожній, сумовитий, жалобний храм, темний і мовчазний.

Засуджена стояла нерухомо, очікуючи своєї дальшої долі. Один із стражників звернув на це увагу метра Жака Шармолю, який під час усієї цієї сцени взявся до вивчення барельєфу головного порталу, що зображує, на думку одних, жертвоприношення Авраама, а на думку інших, алхімічний процес, у якому ангел символізує сонце, багаття — вогонь, Авраам — майстра.

Досить важко було відірвати його від цього споглядання. Але нарешті він обернувся, і за його знаком двоє людей, одягнених у жовте — помічники ката — підійшли до циганки, щоб знову зв’язати їй руки.

Можливо, що в ту мить, коли нещасна піднімалась на фатальний візок, щоб вирушити у свою останню путь, її охопив нестямний жаль за життям. Вона звела свої запалені, сухі очі до неба, до сонця, до сріблястих хмарок, розірваних там і тут неправильними чотирикутниками й трикутниками блакиті; потім подивилася вниз, навколо себе, на землю, на натовп, на будинки… Раптом, у той час, коли чоловік у жовтому зв’язував їй лікті за спиною, з її грудей вирвався страшний крик, крик радості. На одному з балконів, там, у кутку майдану, вона побачила його, свого друга, свого володаря, Феба, своє життя!

Суддя збрехав! Священик збрехав! Це був він, вона не могла помилитися; він був там, красивий, живий, у своєму чудовому камзолі, з пером на капелюсі, зі шпагою при боці!

— Феб! — вигукнула вона. — Мій Феб!

Вона хотіла простягти до нього свої руки, що тремтіли від кохання і захоплення, але вони вже були зв’язані.

Тоді вона побачила, як ротмістр насупив брови, як молода гарна дівчина, що спиралась на його руку, глянула на Феба гнівними очима, презирливо скрививши губи; потім Феб промовив кілька слів до неї, які не долинули до засудженої, і обоє поспіхом зникли за скляними дверима балкона, що зачинилися за ними.

— Фебе! — закричала вона в нестямі. — Невже ти цьому віриш? Жахлива думка раптом майнула в її голові. Вона згадала, що її засуджено за вбивство Феба де Шатопер.

Досі вона все витримувала. Але цей останній удар був надто жорстокий. Вона непритомна впала на брук.

— Швидше віднесіть її на віз — і кінчаймо! — наказав Шармолю. Ніхто досі не помічав на галереї серед статуй королів, вирізьблених над самою стрілчастою аркою порталу, дивного глядача, який до цієї хвилини пильно все спостерігав. Він стояв такий нерухомий, його шия була так витягнута вперед, а обличчя таке потворне, що коли б не червоно-фіолетовий одяг, його можна було б прийняти за одне з тих кам’яних страховищ, крізь пащі яких уже шістсот років витікає вода з довгих ринв Собору. Цей глядач нічого не поминув з того, що відбувалося перед порталом. Собору богоматері. У перші хвилини, непомітно для всіх, він міцно прив’язав до однієї з колон галереї товсту вузлувату вірьовку, кінець якої звисав униз на паперть. Зробивши це, він почав спокійно дивитися на майдан, час від часу посвистуючи, коли мимо нього пролітав дрозд.

Раптом, у ту мить, коли помічники ката збиралися виконати байдужий наказ Шармолю, цей чоловік перескочив через балюстраду галереї, обхопив вірьовку стопами й коліньми ніг та руками, і всі побачили, як він скотився по фасаду Собору, ніби дощова краплина, що стікає по склу. Він із швидкістю кішки, що падає з даху, підбіг до катів і звалив їх на землю ударами своїх величезних кулаків, схопив рукою циганку, як дитина свою ляльку, одним стрибком досяг церкви, піднявши дівчину над головою і ревучи громовим голосом:

— Притулок!

Усе сталося так швидко, що, якби це було вночі, все можна було б побачити при світлі одного лише спалаху блискавки!

— Притулок! Притулок! — повторив натовп. І оплески десятьох тисяч людей запалили радістю і гордістю єдине око Квазімодо.

Це потрясіння примусило опритомніти й засуджену. Вона напіврозплющила повіки, глянула на Квазімодо й одразу ж знову їх заплющила, немов перелякавшись свого рятівника.

Шармолю, кати і весь ескорт остовпіли на місці. Справді, в стінах Собору богоматері засуджена була недоторканою. Собор був надійним притулком. Усяке людське правосуддя закінчувалося на його порозі.

Квазімодо зупинився під склепінням головного порталу. Його широкі ступні, здавалося, вросли в плиту Собору, як важкі романські колони. Його велика патлата голова сиділа глибоко в плечах, як голова лева, що має гриву і не має шиї. Він тримав напівпритомну дівчину, яка повисла на його мозолястих руках, немов білий шарф. Він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім’яти. Здавалося, він відчував, що ця тендітна, чарівна, дорогоцінна істота створена не для його рук. Хвилинами кін не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність, як свій скарб, паче мати свою дитину. Його око циклопа, звернуте до неї, огортало її то ніжністю, скорботою і жалістю, то раптом підводилося вгору, сповнене вогню. І тоді жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю хвилину Квазімодо й справді був по-своєму прекрасним. Він, цей сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в справи якого він так владно втрутився. Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім цим тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього бога.

Заступництво істоти такої потворної за істоту таку нещасну, якою була засуджена на смерть Есмеральда, було зворушливим. Ці двоє, знедолені природою і суспільством, зустрілися, щоб допомогти одне одному.

Тим часом, після кількох хвилин тріумфу, Квазімодо раптом зник у Соборі разом зі своєю ношею. Натовп, що завжди захоплюється подвигом, шукав горбаня очима під похмурим нефом, шкодуючи, що предмет загального захоплення так швидко зник. Раптом усі побачили, що він знову з’явився в кінці галереї королів Франції. Як несамовитий, промчав Квазімодо по галереї, високо піднімаючи на руках свою здобич і вигукуючи:

— Притулок!

Натовп бурхливо заплескав у долоні. Пробігши галерею, Квазімодо вдруге зник усередині Собору. За мить він з’явився на верхній площадці з циганкою на руках, швидко біжучи уперед, не перестаючи вигукувати: “Притулок!” А натовп плескав у долоні. Нарешті Квазімодо втретє з’явився на верхівці башти великого дзвона; звідси він, здавалося, гордо показав усьому місту ту, котру він урятував. Громовим голосом, голосом, який люди чули так рідко і якого він сам не чув ніколи, голосом, що, мабуть, долинав аж до хмар, він тричі несамовито прокричав:

— Притулок! Притулок! Притулок!

— Слава! Слава! — кричав у відповідь йому народ, і цей могутній поклик вразив на другому березі натовп на Гревському майдані і затворницю, яка все прислухалася і не зводила погляду з шибениці.