“Буремний перевал” читати українською – Емілі Бронте

РОЗДІЛ XIII

Два місяці втікачі не давали про себе знати. За цей час місіс Лінтон пережила й подолала найнебезпечнішу стадію того, що називали “запаленням мозку”. Жодна мати не могла б так самовіддано доглядати за єдиною дитиною, як Едгар доглядав за нею. День і ніч він не відходив від її ліжка, терпляче зносячи всі муки, яких могли завдати йому роздратовані нерви та затьмарений розум дружини. Кеннет зауважував, що врятоване ним від могили життя віддячить йому хіба постійною тривогою в майбутньому — адже він жертвує власним здоров’ям і силою, щоб зберегти лише подобу людського життя. Та коли стало відомо, що Кетрін уже поза небезпекою, радості Едгара не було меж. Годину за годиною він сидів біля неї, стежив, як поступово повертається тілесне здоров’я, і тішив свої надто оптимістичні надії ілюзією, ніби її розум також невдовзі відновить рівновагу і вона знову стане такою, як колись.

Уперше вона вийшла зі своєї кімнати на початку березня. Уранці містер Лінтон поклав їй на подушку жменю золотавих крокусів. Вона прокинулася і, побачивши квіти, засяяла від радості. Її очі, що вже давно забули про щастя, жадібно прикували погляд до цього букета.

— Це найперші квіти на Буремному перевалі! — вигукнула вона. — Вони нагадують мені про лагідний вітер під час відлиги, тепле сонце й сніг, який майже розтанув. Едгаре, хіба не віє південний вітер? Хіба сніг уже практично не зійшов?

— Унизу снігу вже зовсім немає, люба, — відповів чоловік. — На всьому пустищі я бачу лише дві білі плями. Небо синє, жайворонки співають, а струмки повні води. Кетрін, торік у цей час я мріяв, щоб ти була зі мною в цьому домі. А тепер я хотів би, щоб ти була на тих пагорбах, за пару миль звідси. Повітря там таке свіже й лагідне — воно б точно тебе вилікувало.

— Я більше ніколи там не побуваю, хіба що ще один раз, — сказала хвора. — А потім ти мене залишиш, і я залишуся там назавжди. Наступної весни ти знову мріятимеш, щоб я була під цим дахом, і озирнешся назад, думаючи, що сьогодні був щасливий день.

Лінтон обсипав її найніжнішими пестощами й намагався підбадьорити найласкавішими словами. Але вона лише байдуже дивилася на квіти, дозволяючи сльозам збиратися на віях і текти по щоках. Ми знали, що їй справді стало краще, тому вирішили: значну частину цієї пригніченості спричинило тривале ув’язнення в одному місці, а змінити її стан хоча б частково могла б зміна обстановки. Господар наказав мені розпалити камін у вітальні, яка багато тижнів стояла порожня, і поставити біля вікна, на сонці, зручне крісло. Потім він спустив її вниз. Вона довго сиділа, насолоджуючись приємним теплом, і, як ми й сподівалися, почала оживати під впливом речей довкола. Вони були їй знайомі, але не викликали похмурих спогадів, пов’язаних із ненависною їй кімнатою, де вона хворіла.

До вечора вона здавалася вкрай виснаженою. Проте жодні вмовляння не могли переконати її повернутися до тієї кімнати, і мені довелося влаштувати їй постіль на дивані у вітальні, поки не підготують іншу кімнату. Щоб не змушувати її втомлюватися від підйому та спуску сходами, ми облаштували ось цю кімнату, де ви зараз лежите, — на тому самому поверсі, що й вітальня. Незабаром вона вже настільки зміцніла, що могла переходити з однієї кімнати до іншої, спираючись на руку Едгара. Ах, думала я тоді, може, вона й справді одужає, якщо за нею так доглядають. І були ще вагоміші причини бажати її одужання, адже від її життя залежало життя ще однієї людини: ми плекали надію, що невдовзі народження спадкоємця ощасливить серце пана Лінтона й урятує його маєтки від чужих рук.

Маю також згадати, що приблизно через шість тижнів після свого від’їзду Ізабелла надіслала братові коротку записку, повідомляючи про свій шлюб із Гіткліффом. Записка здавалася сухою й холодною, але внизу олівцем було нашвидкуруч додано невиразне вибачення й прохання не забувати її та помиритися, якщо її вчинок його образив. Вона запевняла, що тоді не могла вчинити інакше, а тепер, коли все вже сталося, не має сили нічого змінити. Гадаю, Лінтон не відповів на цей лист. А ще через два тижні я отримала довгого листа, який видався мені дивним: адже його написала наречена, що щойно повернулася з медового місяця. Я прочитаю його вам, бо досі його зберігаю. Будь-яка пам’ятка про померлу людину дорога, якщо за життя ми її цінували.

* * *

Дорога Неллі, — починається лист, — учора ввечері я приїхала на Буремний перевал і вперше почула, що Кетрін була дуже хвора і досі тяжко хвора. Гадаю, мені не слід їй писати, а мій брат або надто сердитий, або надто засмучений, щоб відповідати на те, що я йому написала. Та все ж я мушу комусь написати, і єдина людина, до якої я можу звернутися, — це ти.

Скажи Едгарові, що я віддала б усе на світі, аби знову побачити його обличчя; моє серце повернулося до Гнізда дрозда через двадцять чотири години після мого від’їзду й досі там, сповнене теплих почуттів до нього та до Кетрін! Але я не можу піти за ним — ці слова підкреслено, — тож нехай не чекають на мене й роблять які завгодно висновки; тільки хай не приписують цього моїй слабкій волі чи бракові любові.

Решта листа — лише для тебе. Я хочу поставити тобі два запитання. Перше: як тобі вдалося зберегти звичайні людські почуття, живучи тут? Я не можу впізнати в собі жодного почуття, яке поділяли б люди довкола мене.

Друге запитання цікавить мене ще більше. Чи містер Гіткліфф узагалі людина? Якщо так, то чи він божевільний? А якщо ні, то чи не диявол він? Я не розповідатиму, чому про це питаю, але благаю тебе пояснити, якщо зможеш, з ким я одружилася. Тобто поясниш, коли прийдеш до мене; а ти мусиш прийти, Неллі, і якнайшвидше. Не пиши — приходь сама й принеси мені щось від Едгара.

А тепер я розповім, як мене зустріли в моєму новому домі, яким, як я розумію, відтепер має стати Буремний перевал. Я навмисне зупиняюся на таких речах, як брак будь-яких побутових зручностей, лише щоб себе розважити: зазвичай я про них не думаю, хіба тієї миті, коли відчуваю їхню відсутність. Я сміялася б і танцювала від радості, якби виявилося, що це й є все моє горе, а решта — лише страшний сон, неприродна марнота!

Коли ми звернули на пустища, сонце вже сідало за Гніздом дрозда. Отже, я вирішила, що була шоста година. Мій супутник затримався ще на пів години, щоб роздивитися парк, сад і, наскільки це було можливо, сам маєток. Тому, коли ми злізли з коней на вимощеному каменем подвір’ї ферми, вже стемніло. Тут нас зустрів твій колишній товариш по службі, Джозеф, зі свічкою в руці. Треба визнати, спершу він виявив неабияку ввічливість. Його першим учинком було піднести свічку просто до мого обличчя, примружитися з лихим виразом, випнути нижню губу й відвернутися. Потім він забрав обох коней і повів їх до стайні, а невдовзі повернувся, щоб замкнути зовнішню браму, наче ми жили в стародавньому замку.

Гіткліфф залишився поговорити з ним, а я ввійшла до кухні — похмурої та  неохайної . Гадаю, ти не впізнала б її: відтоді, як вона була під твоїм наглядом, тут усе так змінилося. Біля вогню стояв грубий на вигляд хлопчина — міцний, дужий, у брудному одязі, з очима, як у Кетрін.

«Це небіж Едгара, — подумала я, — отже, певною мірою і мій. Треба потиснути йому руку і… так, треба його поцілувати. На початку важливо налагодити добрі стосунки».

Я підійшла до нього й, намагаючись узяти його пухку ручку, сказала:

— Як ся маєш, любий?

Він відповів якоюсь тарабарщиною, якої я не зрозуміла.

— То ми з тобою будемо друзями, Гортоне? — була моя наступна спроба зав’язати розмову.

У відповідь я почула лайку й погрозу нацькувати на мене Троттера, якщо я не «заберуся звідси».

— Гей, Троттере, хлопче! — прошепотів малий негідник, будячи напівкровного бульдога, що причаївся в кутку. — Ну що, підеш звідси? — владно запитав він.

Любов до власного життя змусила мене послухатися. Я переступила поріг і стала чекати, поки ввійдуть інші. Пана Гіткліффа ніде не було видно. А Джозеф, за яким я пішла до стайні, після мого прохання провести мене до будинку витріщився на мене й щось пробурмотів собі під ніс, потім зморщив носа й відповів:

— Мім! Мім! Мім! Чи чув хто коли таке? Витинає та жує! А звідки мені знати, що ви там белькочете?

— Я кажу, що хочу, аби ти зайшов зі мною до будинку! — вигукнула я, вирішивши, що він глухий, хоча його грубість мене неабияк обурила.

— А дзуськи ! У мене й без того роботи повно, — відповів він і взявся далі за своє, ворушачи щелепами та з неприхованою зневагою оглядаючи моє вбрання й обличчя. Перше, певна річ, було для нього надто вишуканим, а друге, я впевнена, мало такий жалюгідний вигляд, якого він тільки міг побажати.

Я обійшла подвір’я й через хвіртку підійшла до інших дверей. Дозволила собі постукати, сподіваючись, що звідти вийде якийсь вихованіший слуга. Після короткого очікування двері відчинив високий, худорлявий чоловік без шийної хустки й загалом у вкрай неохайному вигляді. Його риси майже губилися в густій скуйовдженій чуприні, що спадала на плечі. І його очі теж були схожі на очі Кетрін — тільки вся їхня краса була наче стерта.

— Чого вам тут треба? — похмуро запитав він. — Хто ви?

— Колись мене звали Ізабеллою Лінтон, — відповіла я. — Ви бачили мене раніше, пане. Я нещодавно вийшла заміж за пана Гіткліффа, і він привів мене сюди — гадаю, з вашого дозволу.

— То він повернувся? — запитав відлюдник, витріщившись на мене, мов голодний вовк.

— Так, ми щойно приїхали, — відповіла я, — але він залишив мене біля кухонних дверей. Коли я хотіла зайти всередину, твій малий перегородив мені дорогу й за допомогою бульдога так мене налякав, що я мусила відступити.

— Добре, що цей пекельний негідник дотримав слова! — прогарчав мій майбутній господар, вдивляючись у темряву за моєю спиною, ніби сподівався побачити там Гіткліффа. Потім він заходився сам із собою сипати прокльонами й погрозами, розповідаючи, що зробив би, якби цей «диявол» його обдурив.

Я пошкодувала, що спробувала зайти через другий вхід, і вже майже хотіла непомітно вислизнути, поки він не скінчить лаятися. Та перш ніж я встигла це зробити, він наказав мені зайти й замкнув двері.

У величезній кімнаті горів великий камін — це було все освітлення. Підлога від часу стала сірою, а колись блискучий олов’яний посуд, який у дитинстві завжди привертав мій погляд, тепер теж потьмянів від пилу й бруду. Я запитала, чи можу покликати служницю, щоб вона провела мене до спальні. Містер Ерншо не відповів. Він ходив туди-сюди, тримаючи руки в кишенях, наче забув про мою присутність. Він був настільки занурений у свої думки, а вигляд його був такий похмурий і відлюдькуватий, що я не наважилася знову його турбувати.

Ти не здивуєшся, Неллі, що мені було неймовірно важко сидіти біля цього чужого каміна, у повній розпуці, й згадувати, що всього за чотири милі звідси — мій рідний дім і єдині люди у світі, яких я люблю. Між нами міг би лежати цілий Атлантичний океан — результат був би той самий, адже я все одно не могла до них дістатися! Я питала себе: де шукати порятунку? І — тільки благаю, не кажи про це Едгарові чи Кетрін — найстрашнішим для мене був відчай від того, що поруч немає нікого, хто міг би чи хотів би захистити мене від Гіткліфа! Я майже з радістю їхала на Буремний Перевал, бо вірила, що серед людей мені не доведеться залишатися з ним наодинці. Але він чудово знав тутешніх і нітрохи не боявся, що вони втрутяться.

Я довго сиділа, занурена в похмурі думки. Годинник пробив восьму, потім дев’яту, а мій супутник і далі ходив туди-сюди, схиливши голову на груди й не вимовляючи ані слова, якщо час від часу його мовчання не порушував стогін або гірке бурмотіння. Я прислухалася, сподіваючись почути в будинку жіночий голос, а тим часом віддавалася шаленим жалощам за минулим і похмурим передчуттям майбутнього, які зрештою вирвалися назовні в невтримних схлипах і сльозах. Я й не усвідомлювала, наскільки відкрито сумую, аж поки Ерншо не зупинився навпроти мене посеред своєї розміреної ходи й здивовано не витріщився, наче тільки тепер помітив мою присутність.

Скориставшись тим, що він нарешті звернув на мене увагу, я вигукнула:

— Я втомилася після дороги й хочу лягти спати! Де служниця? Скажіть, як її знайти, якщо вона сама до мене не прийде!
— У нас її немає, — відповів він. — Сама собі послужиш!
— То де ж мені спати? — схлипнула я. Від утоми й відчаю мені вже було не до гідності.
— Джозеф покаже тобі кімнату Гіткліффа, — сказав він. — Відчини ті двері — він там.

Я вже хотіла послухатися, але він раптом зупинив мене й дивним тоном додав:

— Будь ласка, замкнися зсередини й засунь засув. Не забудь!
— Гаразд, — сказала я. — Але навіщо, пане Ерншо?

Мені зовсім не подобалася думка свідомо замкнути себе в кімнаті разом із Гіткліффом.

— Ось, поглянь! — відповів він, витягнувши з жилетки дивно сконструйований пістолет із двосічним пружинним ножем, прикріпленим до ствола. — Оце ж велика спокуса для відчайдуха, чи не так? Я не можу втриматися, щоб щовечора не підніматися нагору й не перевіряти його двері. Якщо хоч раз застану їх незамкненими — йому кінець. Я роблю це щоразу, навіть коли за хвилину до того пригадую сотню причин, через які не варто цього робити. Якийсь диявол штовхає мене убити його. Ти теж борись із цим дияволом, скільки зможеш, заради любові. А коли настане час, усі ангели небесні не врятують його!

Я з цікавістю розглядала зброю. Мене охопила моторошна думка: якою сильною стала б, якби мала її у руках! Я взяла пістолет і торкнулася леза. На мить Ерншо здивовано поглянув на вираз мого обличчя. Це був не жах — це була жадібність. Він ревниво вихопив пістолет у мене з рук, склав ніж і знову сховав зброю.

— Мені байдуже, якщо ти розкажеш йому, — сказав він. — Попередь його, нехай стереже себе, і сама стеж за ним. Я бачу, ви з ним не дуже ладнаєте: його небезпека тебе не лякає.

— Що Гіткліфф зробив вам? — запитала я. — У чому він вас скривдив, що ви так його ненавидите? Чи не краще було б просто наказати йому залишити цей дім?

— Ні! — прогримів Ерншо. — Якщо він сам запропонує піти від мене, він мрець. Підмов його спробувати — і ти станеш убивцею! Невже я маю втратити все, навіть не отримавши шансу повернути своє? Невже Гортон має стати жебраком? О, прокляття! Я поверну все своє. І його золото теж заберу. А потім — його кров. А душу його забере пекло! З таким гостем у пеклі стане вдесятеро чорніше, ніж було!

Ти вже знаєш, Неллі, які звички має твій колишній господар. Він, безперечно, на межі божевілля — принаймні минулої ночі він саме таким і був. Мені моторошно було перебувати поруч із ним, і навіть груба похмурість його слуги здавалася порівняно приємною. Тепер він знову заходився похмуро ходити туди-сюди, а я підняла засув і втекла до кухні. Джозеф схилився над вогнем, заглядаючи у велику каструлю, що висіла над ним; поруч, на лаві, стояла дерев’яна миска з вівсяною крупою. Вміст каструлі почав закипати, і він повернувся, щоб запустити руку в миску. Я здогадалася, що це, мабуть, наша вечеря, а оскільки була голодна, вирішила зробити її їстівною. Тож різко вигукнула:

— Я зварю кашу!

Я забрала каструлю від нього й почала знімати капелюх та дорожнє вбрання.

— Містер Ерншо, — продовжила я, — наказав мені самій про себе подбати. Що ж, так і буде. Я не збираюся тут удавати з себе пані, бо ще, чого доброго, помру з голоду.

— Господи Боже! — пробурмотів він, сідаючи й погладжуючи свої рубчасті панчохи від коліна до щиколотки. — Ще й нові порядки! Тільки-но звик, що в мене два господарі, а тепер, виходить, ще й господиню над головою матиму — то, мабуть, час звідси забиратися. Я й подумати не міг, що доживу до дня, коли доведеться покинути старе місце…

Я не звернула уваги на його слова й жваво взялася до роботи, зітхаючи при згадці про часи, коли все це було б лише веселою забавою; проте швидко змусила себе відігнати ці спогади. Мені було боляче згадувати колишнє щастя. Джозеф дедалі обуреніше спостерігав за моєю куховарською майстерністю.

— От тобі й маєш! — вигукнув він. — Гортоне, сьогодні ти каші не поїси: там самі грудки будуть, завбільшки з мій кулак. Оце ще! Якби я був на твоєму місці, то й миску всю туди жбурнув би! Ну, хапай її мерщій, а тоді вже й покінчиш із цим. Гуп, гуп! Добре хоч дно ще не продірявилося!

Мушу визнати, коли кашу розлили по мисках, виглядала вона й справді доволі непривабливо. Мисок було чотири, а з молочарні принесли глечик свіжого молока на цілий галон. Гортон схопив його й заходився пити просто з широкого краю, розливаючи молоко. Я запротестувала й попросила налити йому молока в кухоль, заявивши, що не можу торкнутися губами напою, з яким поводяться так нечепурно. Старий цинік страшенно образився на мою перебірливість; раз у раз запевняв мене, що «хлів нічим не гірший» за мене, «і такий само здоровий», та дивувався, як я могла бути такою зарозумілою. Тим часом маленький дикун не припиняв смоктати молоко й зухвало спідлоба поглядав на мене, пускаючи слину просто в глечик.

— Я вечерятиму в іншій кімнаті, — сказала я. — Невже у вас немає місця, яке ви називаєте вітальнею?

— Вітальня! — глузливо повторив він. — Вітальня! Ні, у нас нема ніяких віталень. Не подобається тобі наше товариство — он кімната господаря; не подобається господар — тоді маєш нас.

— Тоді я піду нагору, — відповіла я. — Покажіть мені якусь кімнату.

Я поставила свою миску на тацю й сама пішла по ще трохи молока. Чоловік, бурчачи собі під ніс, неохоче підвівся й рушив попереду мене сходами нагору. Ми піднялися на горище; дорогою він час від часу відчиняв двері й заглядав до кімнат, повз які ми проходили.

— Ось тут кімната, — нарешті сказав він, відкинувши вбік перекошені дверцята на завісах. — Цілком згодиться, щоб з’їсти трохи каші. Он у кутку лежить зерно, досить чисте; якщо боїшся забруднити своє дороге шовкове вбрання, постели зверху свою хустинку.

«Кімната» виявилася чимось на кшталт комори, де сильно пахло солодом і зерном. Навколо були складені різні мішки з цими припасами, залишаючи посередині широкий вільний простір.

— Та невже, чоловіче! — вигукнула я, сердито повернувшись до нього. — Це зовсім не місце для сну. Я хочу побачити свою спальню.

— Спальню! — глузливо повторив він. — Усі спальні, які тут є, ти вже бачиш — он моя.

Він показав на друге горище, яке відрізнялося від першого лише ще більшою голизною стін і великим низьким ліжком без завіс, застеленим покривалом кольору індиго.

— А навіщо мені ваша спальня? — огризнулася я. — Гадаю, містер Гіткліфф не живе на самому горищі, чи не так?

— А, то ти хочеш кімнату містера Гіткліффа? — вигукнув він, наче щойно зробив важливе відкриття. — Чого ж ти відразу не сказала? Я б тоді без усієї цієї біганини пояснив, що її ти якраз і не побачиш: він завжди тримає її замкненою, і ніхто туди не заглядає, крім нього самого.

— Чудовий у вас дім, Джозеф, — не втрималася я від зауваження, — і мешканці теж пречудові. Гадаю, того дня, коли я поєднала свою долю з вашою, в мою голову вселилася вся сконцентрована сутність божевілля, яке тільки є на світі! Та це зараз не має значення — тут є й інші кімнати. Заради Бога, поспішайте й дайте мені нарешті десь влаштуватися!

На моє благання він нічого не відповів. Лише важко та вперто спустився дерев’яними сходами й зупинився біля кімнати, яка, судячи з кращого меблювання, була найкращою в домі. На підлозі лежав добротний килим, але його візерунок майже повністю зник під шаром пилу. Над каміном висіли вирізані з паперу прикраси, що вже розсипалися на шматки. В кімнаті стояло гарне дубове ліжко з пишними багряними завісами з досить дорогої тканини. Проте з ними явно не панькалися: тканина подекуди вирвалася з кілець і звисала шматками, а залізний карниз з одного боку прогибався дугою, через що штори волочилися по підлозі. Стільці також були поламані, деякі — геть вщент, а дерев’яні панелі на стінах були суцільно пописані глибокими вм’ятинами.

Я саме збиралася з духом, щоб увійти й зайняти цю кімнату, як мій недолугий супутник оголосив:

— Оце хазяйське.

До того часу моя вечеря вже охолола, апетит зник, а терпіння вичерпалося. Я наполягла, щоб мені негайно дали якийсь притулок і місце, де можна було б відпочити.

— Якого вам іще дідька? — почав побожний старий. — Господи, помилуй нас! Куди ж ти, в біса, зібралася, дурна, настирлива жінко? Ти вже все бачила, крім маленької кімнатки Гортона. У цьому домі більше нема жодної дірки, де можна було б прилягти!

Я так розлютилася, що жбурнула тацю разом із усім, що на ній було, на підлогу, потім сіла на верхній сходинці, затулила обличчя руками й заплакала.

— Ех! Ех! — вигукнув Джозеф. — Добре, міс Кеті! Добре, міс Кеті! А втім, хазяїн зараз просто перечепиться через ці розбиті горщики — тоді щось почуємо; почуємо, що з цього вийде. Нікчемна дурепо! Заслуговуєш сидіти голодною аж до Різдва за те, що в нападі своєї страшної люті топчеш дорогоцінні Божі дари! Але я ще подивлюся, чи довго ти показуватимеш свій норов. Чи думаєш, Гіткліфф терпітиме такі гарні манери? Я тільки бажаю, щоб він застав тебе за цією витівкою. О, як бажаю!

Він так і пішов геть, бурчучи й лаючись, і забрав із собою свічку до своєї кімнати, залишивши мене в темряві. Подумавши над цим безглуздим вчинком, я зрозуміла: треба сховати свою гордість, вгамувати гнів і просто взятися до діла, щоб виправити власну дурість.

Несподівано мені на допомогу прибіг Троттер — у ньому я впізнала сина нашого старого Нишпорки. Він ще цуценям ріс у Гнізді дрозда, а потім батько подарував його панові Гіндлі. Здається, пес теж мене впізнав: на радощах тицьнувся носом мені в обличчя й одразу кинувся доїдати вівсянку. Тим часом я збирала на сходах черепки розбитого глечика та витирала хустинкою розлите на перилах молоко.

Тільки но ми закінчили свою роботу, як я почула кроки Гіндлі в коридорі. Мій помічник підібгав хвоста й притиснувся до стіни, а я нечутно шмигнула до найближчих дверей. Спроба собаки уникнути його виявилася невдалою — я зрозуміла це з тупоту сходами вниз, за яким пролунало довге, жалібне скавучання. Мені пощастило більше: він пройшов далі, зайшов до своєї кімнати й зачинив двері.

Невдовзі після цього нагору прийшов Джозеф із Гортоном, щоб укласти його спати. Я вже знайшла притулок у кімнаті Гортона, і старий, побачивши мене, сказав:

— Тепер, думаю, в цьому домі вистачить місця і для вас обох, і для вашої гордості. Тут порожньо — можете зайняти всю кімнату самі, разом із Тим, Хто завжди стає третім у такій недобрій компанії!

Я радо скористалася цим натяком і щойно опустилася в крісло біля вогню, як почала клювати носом, а потім заснула. Сон був глибокий і солодкий, хоч і тривав надто недовго. Мене розбудив містер Гіткліфф: він щойно увійшов і своїм звичним «ласкавим» тоном запитав, що я тут роблю. Я пояснила, що так пізно залишилася нагорі, бо він тримав у кишені ключ від нашої кімнати.

Слово «нашої» смертельно його образило. Він присягнувся, що вона не моя і ніколи моєю не буде; а далі він… Але я не повторюватиму його висловів і не описуватиму його звичної поведінки: він винахідливий і невтомний у прагненні викликати в мені огиду!

Іноді я так із нього дивуюся, що подив навіть убиває в мені страх.  Та запевняю тебе: ні тигр, ні отруйна змія не могли б викликати в мене такого жаху, який пробуджує він. Він розповів мені про хворобу Кетрін і звинуватив мого брата в тому, що той довів її до цього; а потім пообіцяв, що я страждатиму замість Едгара, доки він не добереться до нього.

Я ненавиджу його — я нещасна — я була дурною! Не кажи ні слова про це будь-кому в Гнізді дрозда. Я чекатиму на тебе щодня — не підведи мене!
Ізабелла

РОЗДІЛ XIV

Щойно я прочитала цього листа, то пішла до господаря й повідомила йому, що його сестра приїхала до Буремного перевалу та передала мені листа, в якому висловлювала жаль з приводу стану пані Лінтон і палке бажання побачитися з братом; водночас вона просила, щоб він якнайшвидше передав їй через мене якийсь знак прощення.

— Прощення! — відказав Лінтон. — Мені нема за що її прощати, Еллен. Можеш сьогодні по обіді зайти до Буремного перевалу, якщо хочеш, і сказати, що я на неї не серджуся, але мені шкода, що я її втратив; особливо тому, що я не можу повірити, ніби вона колись буде щаслива. А от сам їхати до неї я не буду: ми розійшлися назавжди. І якщо вона справді хоче зробити мені послугу, нехай переконає того негідника, за якого вийшла, виїхати з країни.

— А ви не напишете їй хоча б кілька слів, сер? — благально запитала я.

— Ні, — відповів він. — У цьому немає потреби. Моє спілкування з родиною Гіткліффа буде таким само обмеженим, як його спілкування з моєю. Воно припиниться зовсім!

Холодність пана Едгара надзвичайно мене пригнітила, і дорогою від Гнізда дрозда я ламала голову, як би додати більше сердечності до його слів, коли передаватиму їх, і як пом’якшити його відмову написати Ізабеллі бодай кілька рядків. Гадаю, вона чекала на мене ще від самого ранку: коли я підходила садовою доріжкою, то побачила, як вона визирає крізь ґрати, і кивнула їй, але вона відсахнулася, наче боялася, щоб її хтось не помітив.

Я ввійшла, не постукавши. Ніколи ще цей колись такий веселий дім не являв собою такої похмурої, безрадісної картини! Мушу зізнатися: якби я була на місці молодої пані, то принаймні підмела б камін і витерла столи ганчіркою. Та вона вже перейнялася загальним духом занедбаності, що панував навколо. Її гарне обличчя було бліде й байдуже; волосся розкуйовджене: кілька пасом безладно звисали, інші недбало закрутилися навколо голови. Мабуть, від учорашнього вечора вона навіть не торкалася свого вбрання.

Гіндлі не було. Містер Гіткліфф сидів за столом і переглядав папери у своєму гаманці, але, побачивши мене, підвівся, цілком приязно поцікавився, як я почуваюся, і запропонував мені стілець. Він був єдиним тут, хто мав пристойний вигляд; та й узагалі, як мені здалося, ніколи ще не виглядав так добре. Обставини настільки змінили їхнє становище, що сторонній неодмінно прийняв би його за справжнього, від народження вихованого джентльмена, а його дружину — за цілковиту нечепуру!

Вона жваво підійшла привітатися зі мною і простягнула руку по очікуваного листа. Я похитала головою. Вона не зрозуміла натяку, а коли я підійшла до буфета, щоб покласти капелюшок, рушила за мною і пошепки почала благати віддати їй те, що я принесла, просто зараз.

Гіткліфф здогадався, що вона задумала, і сказав:

— Якщо в тебе щось є для Ізабелли (а воно, без сумніву, є, Неллі), віддай їй. Не треба робити з цього таємниці: між нами немає таємниць.

— О, у мене нічого немає, — відповіла я, вирішивши, що найкраще відразу сказати правду. — Мій господар велів передати своїй сестрі, що наразі їй не варто чекати від нього ні листа, ні візиту. Він передає вам, пані, свою любов, бажає вам щастя; але вважає, що відтепер його дім і цей дім мають припинити будь-які стосунки, бо з їхнього продовження все одно нічого доброго не вийде.

Губа пані Гіткліфф ледь помітно затремтіла, і вона повернулася на своє місце біля вікна. Її чоловік став біля каміна, поруч зі мною, і почав розпитувати про Кетрін. Я розповіла йому стільки про її хворобу, скільки вважала за потрібне, а він, допитуючись і ставлячи одне запитання за одним, витягнув із мене більшість подробиць про те, як усе почалося.

Я дорікнула Кетрін, як вона й заслужила, за те, що сама накликала на себе всі ці нещастя, і на завершення висловила надію, що він наслідуватиме приклад пана Лінтона та надалі триматиметься осторонь його родини — як на добро, так і на зло.

— Пані Лінтон тепер саме одужує, — сказала я. — Такою, як була, вона вже ніколи не стане, але життя їй урятовано. І якщо ви справді до неї небайдужі, то більше не трапляйтеся їй на очі. Ба більше, вам слід узагалі виїхати з цих країв. А щоб ви потім про це не шкодували, я скажу вам: Кетрін Лінтон тепер так само відрізняється від вашої колишньої подруги Кетрін Ерншо, як та молода пані відрізняється від мене. Її зовнішність дуже змінилася, а характер — ще більше. І той, кому з необхідності доведеться бути поруч із нею, зможе надалі підтримувати свою любов до неї хіба що пам’яттю про те, якою вона колись була, звичайною людяністю та почуттям обов’язку!

— Цілком можливо, — зауважив Гіткліфф, силкуючись зберігати спокій. — Цілком можливо, що твоєму господареві не залишиться нічого, крім звичайної людяності та почуття обов’язку. Але невже ти гадаєш, що я залишу Кетрін на його обов’язок і людяність? І хіба ти можеш порівнювати мої почуття до Кетрін із його почуттями? Перш ніж ти підеш із цього дому, я мушу домогтися від тебе обіцянки, що ти влаштуєш мені зустріч із нею. Погоджуйся чи відмовляй — я все одно її побачу! Що ти на це скажеш?

— Я скажу, пане Гіткліфф, — відповіла я, — що цього не можна допустити. І через мене ви її не побачите. Ще одна зустріч між вами та господарем уб’є її остаточно.

— З твоєю допомогою цього можна уникнути, — провадив він. — Але якщо з’явиться хоч найменша загроза — якщо він завдасть їй бодай ще одного удару, — що ж, тоді я матиму повне право піти на все! Хотів би я, щоб ти чесно відповіла: чи сильно Кетрін тужитиме за ним, якщо він зникне? Лише страх за неї мене й стримує. І ось у чому різниця між моїми й його почуттями: якби він був на моєму місці, а я — на його, то хоч як би я його люто ненавидів — ненавистю, що отруїла все моє життя, — я б і пальцем його не торкнувся! Можеш дивитися на мене з недовірою, але це так. Я ніколи не прогнав би його, поки вона сама хотіла б бути з ним. І лише тоді, коли її любов до нього згасла б, я вирвав би йому серце й випив його кров! Але до того — якщо ти мені не віриш, то зовсім мене не знаєш, до того я радше помер би повільною смертю, ніж торкнувся хоча б волосини на його голові!

— І все ж, — перебила я його, — ви без найменших докорів сумління позбавляєте її всякої надії на цілковите одужання, нав’язуючи їй свої спогади саме тепер, коли вона майже забула вас, і втягуючи її в нову круговерть розбрату та страждань.

— Ти гадаєш, вона майже забула мене? — сказав він. — О, Неллі! Ти ж чудово знаєш, що це не так! Ти знаєш це так само добре, як і я: на один спогад про Лінтона у неї припадає тисяча думок про мене! У найгірші часи мого життя я й сам майже повірив у це. Ця думка катувала мене, коли минулого літа я повернувся сюди. Але тільки якби вона особисто це підтвердила, я б знову повірив у таку жахливу річ. І тоді Лінтон став би нічим, і Гіндлі став би нічим, і всі мої мрії перетворилися б на ніщо. Два слова вирішили б моє майбутнє — смерть і пекло, бо життя без неї й було б пеклом. І яким же дурнем я був, коли бодай на мить уявив, ніби вона цінує кохання Едгара Лінтона більше за моє! Та якби той любив її всіма силами своєї кволої душі, він за вісімдесят років не зміг би полюбити так, як я люблю за один-єдиний день! А серце Кетрін таке ж глибоке, як і моє. Скоріше вже можна вмістити море у звичайне відро, ніж її любов віддати йому одному! Ха! Та він для неї навряд чи дорожчий за собаку чи коня! Він просто не здатен викликати таке почуття, як я. Як вона може любити в ньому те, чого в ньому немає?

— Кетрін та Едгар кохають одне одного так само сильно, як тільки можуть кохати двоє людей, — раптом жваво вигукнула Ізабелла. — Ніхто не має права так говорити, і я не дозволю мовчки принижувати мого брата!

— Ваш брат теж дуже вас любить, чи не так? — глузливо зауважив Гіткліфф. — Він із дивовижною легкістю кидає вас напризволяще.

— Він не знає, що я страждаю, — відповіла вона. — Я йому цього не казала.
— Отже, щось ви йому таки розповіли: ви писали йому?
— Я написала, щоб повідомити, що вийшла заміж, — ви бачили записку.
— І відтоді нічого?
— Ні.
— Молода пані, схоже, дуже занепала після того, як змінила своє становище, — зауважила я. — Очевидно, чиєїсь любові їй бракує; чиєї саме, я можу здогадатися, але, мабуть, краще промовчу.

— Я б припустив, що її власної, — сказав Гіткліфф. — Вона перетворюється на звичайну нечепуру! Дивовижно рано їй набридло намагатися мені догодити. Важко повірити, але вже наступного дня після нашого весілля вона плакала й просилася додому. Втім, для цього дому вона більше підходить, бо не надто перебірлива, а я подбаю, щоб вона не ганьбила мене своїми поневіряннями десь поза домом.

— Що ж, сер, — відповіла я, — сподіваюся, ви врахуєте, що пані Гіткліфф звикла, щоб про неї дбали й усе для неї робили; її виховали як єдину доньку, якій кожен готовий був прислужитися. Ви повинні дозволити їй мати покоївку, щоб та підтримувала лад довкола неї, і повинні поводитися з нею по-доброму. Що б ви не думали про пана Едгара, ви не можете сумніватися, що вона здатна на глибоку прихильність. Інакше вона не залишила б затишку, достатку й друзів свого колишнього дому, щоб добровільно оселитися з вами в такій глушині.

— Вона залишила все це, бо жила в омані, — відповів він, — бачила в мені романтичного героя й чекала необмежених поблажок від моєї лицарської відданості. Я ледве можу вважати її розумною істотою: так уперто вона вигадувала собі казковий образ мого характеру й діяла відповідно до хибних уявлень, яких трималася. Та зрештою, здається, вона починає мене пізнавати: я більше не бачу тих безглуздих усмішок і гримас, які спочатку так мене дратували, та й тієї безтямної нездатності зрозуміти, що я говорю серйозно, коли висловлюю їй свою думку про її безумство і про неї саму. Виявити, що я її не кохаю, стало для неї справжнім подвигом проникливості. Свого часу я вже думав, що жодні уроки цього її не навчать! І все ж засвоїла вона цей урок кепсько: сьогодні вранці вона повідомила мені як жахливу новину, що я таки домігся її ненависті! От уже справді подвиг Геркулеса, запевняю вас! Якщо мені це вдалося, маю за що дякувати долі. Чи можу я повірити вашим словам, Ізабелло? Ви справді мене ненавидите? Якщо я залишу вас у спокої бодай на пів дня, хіба ви знову не прийдете до мене зі своїми зітханнями та лестощами? Гадаю, перед вами їй хотілося б бачити мене сповненим ніжності: їй неприємно, коли правда виходить назовні. Але мені байдуже, хто дізнається, що це почуття було лише з одного боку; я ніколи не брехав їй щодо цього. Вона не може звинуватити мене навіть у крихті удаваної ніжності. Перше, що вона побачила, коли я вийшов із Гнізда дрозда, — як я повісив її маленького собачку; а коли вона благала мене пощадити його, першими моїми словами було побажання, щоб я міг так само вчинити з усіма, хто їй належить, за винятком одного. Можливо, вона вирішила, що тим винятком буде вона сама. Але жодна моя жорстокість її не відштовхнула: гадаю, вона від природи нею захоплюється, аби тільки її дорогоцінна особа залишалася поза небезпекою! Ну хіба це не вершина абсурду — справжнє безглуздя, — що ця жалюгідна, рабськи покірна, недалека дівчина могла мріяти, ніби я здатен її покохати? Скажи своєму господареві, Неллі, що за все життя я не зустрічав такої жалюгідної істоти, як вона. Вона навіть ганьбить ім’я Лінтон; а часом я, просто не знаючи, що ще вигадати, припиняв свої випробування її терпіння, а вона все одно принижено повзла назад до мене! Але передай йому й інше: нехай його братнє й господарське серце буде спокійне — я суворо дотримуюся меж закону. Досі я уникав давати їй найменшу підставу вимагати розлучення; та й, зрештою, за те, що нас розлучать, вона нікому не подякує. Якби вона хотіла піти, могла б це зробити: клопоту від її присутності більше, ніж задоволення від того, щоб її мучити!

— Пане Гіткліфф, — сказала я, — це розмова божевільного. Ваша дружина, найімовірніше, переконана, що ви збожеволіли, і саме тому досі терпіла вас. Але тепер, коли ви самі кажете, що вона може піти, вона, безперечно, скористається вашим дозволом. Ви ж не настільки засліпили її, пані, щоб вона добровільно залишалася з ним?

— Будьте обережні, Неллі! — відповіла Ізабелла, і її очі люто спалахнули. За їхнім виразом не можна було сумніватися, що чоловік цілком досяг свого — вона його ненавиділа. — Не вірте жодному його слову. Він брехливий диявол! Потвора, а не людина! Мені вже казали, що я можу його залишити, і я навіть намагалася це зробити, але більше не наважуся! Тільки, Неллі, пообіцяйте, що не скажете ні слова про цю його ганебну розмову моєму братові чи Кетрін. Що б він не казав, він хоче довести Едгара до відчаю: він каже, що одружився зі мною навмисне, щоб отримати над ним владу; але цього він не дочекається — я радше помру! Я тільки сподіваюся й молюся, щоб він забув про свою диявольську обережність і вбив мене! Єдине задоволення, яке я можу собі уявити, — померти або побачити його мертвим!

— Гаразд, на цьому досить! — сказав Гіткліфф. — Якщо вас викличуть до суду, Неллі, не забудьте, що вона щойно говорила! І добре придивіться до цього обличчя: вона вже майже дійшла до того стану, який мене влаштовує. Ні, Ізабелло, тепер ви не здатні самі про себе подбати, а я, як ваш законний опікун, мушу тримати вас під своїм наглядом, хоч цей обов’язок мені й огидний. Ідіть нагору; мені треба поговорити з Неллі Дін наодинці. Не туди: нагору, кажу вам! Ось же сходи, дитино!

Він схопив її й випхав із кімнати, а потім повернувся, бурмочучи:

— Я не знаю жалю! Що дужче корчаться під ударами ті, кого я ненавиджу, то сильніше мені хочеться довести їх до краю! Це як моральне прорізування зубів: що більше болю, то сильніше я стискаю зуби.

— А ви взагалі знаєте, що означає слово «жаль»? — сказала я, поспіхом знову взявшись за капелюшок. — Ви хоч раз у житті його відчували?

— Поклади це! — перебив він, помітивши, що я збираюся піти. — Ти ще не підеш. Ану йди сюди, Неллі. Я мушу або переконати тебе, або змусити допомогти мені здійснити мій намір побачити Кетрін — і зробити це негайно. Клянуся, я не задумав їй нічого лихого. Я не хочу здіймати галасу, не хочу дратувати чи ображати пана Лінтона. Я лише хочу почути від самої Кетрін, як вона почувається і чому захворіла, а також запитати, чи можу я чимось їй допомогти. Минулої ночі я шість годин просидів у саду Гнізда дрозда й повернуся туди сьогодні вночі. І щоночі я ходитиму туди, а вдень стежитиму за домом, доки не знайду нагоди ввійти. Якщо Едгар Лінтон зустріне мене, я не вагатимусь застосувати силу, щоб він не завадив мені залишитися там. Якщо слуги спробують мене зупинити, я відлякаю їх цими пістолями. Але хіба не краще уникнути моєї зустрічі з ними або з їхнім господарем? А ти можеш зробити це так легко. Я попереджу тебе, коли прийду, а ти впустиш мене непомітно, щойно вона залишиться сама, і наглядатимеш за мною, поки я не піду. Тоді твоє сумління буде спокійне: ти просто не даси статися лиху.

Я не хотіла відігравати таку підступну роль у домі мого господаря, а крім того, нагадала про жорстокість і егоїзм його наміру порушити спокій пані Лінтон заради власного задоволення.

— Її болісно лякає навіть найзвичайнісінька несподіванка, — сказала я. — Вона вся на нервах і, я певна, не витримає такого раптового потрясіння. Не наполягайте, сер! Інакше я буду змушена повідомити господареві про ваші наміри, а він знайде, як захистити дім і його мешканців від подібних вторгнень!

— У такому разі я постараюся не дати тобі це зробити, ,жінко! — вигукнув Гіткліфф. — Ти не залишиш Буремного перевалу до завтрашнього ранку. Безглуздо казати, ніби Кетрін не витримає зустрічі зі мною. А щодо несподіванки — я цього й не хочу: ти повинна її підготувати, запитай, чи можу я прийти. Ти кажеш, що вона ніколи не згадує мого імені й що при ній про мене ніхто не говорить. А кому їй згадувати мене, якщо в домі ця тема заборонена? Вона вважає, що ви всі шпигуєте за нею на користь її чоловіка. О, не сумніваюся, серед вас вона почувається в пеклі! Про її почуття я можу здогадатися хоча б із її мовчання. Ти кажеш, що вона часто неспокійна й має тривожний вигляд. Хіба це доказ душевного спокою? Ти говориш, що її розум розхитаний. Та як, чорт забирай, могло бути інакше за такої жахливої самотності? А ця безбарвна, жалюгідна істота, яка доглядає її з обов’язку та людяності! З жалю та милосердя! Він міг би посадити дуб у квітковий горщик і чекати, що той виросте, — так само безглуздо сподіватися, що зможе повернути їй силу своїми мізерними турботами! Давай вирішимо все зараз: ти залишишся тут, а я пробиватимуся до Кетрін крізь Лінтона та його лакея? Чи ти, як і досі, будеш мені другом і зробиш те, про що я прошу? Вирішуй! Бо якщо ти й далі впиратимешся через свою вперту недоброзичливість, мені немає жодної причини залишатися тут ще хвилину!

Що ж, пане Локвуде, я сперечалася, скаржилася й раз по раз категорично відмовляла йому, мабуть, разів п’ятдесят; але зрештою він змусив мене погодитися. Я пообіцяла передати моїй пані листа від нього, а якщо вона погодиться, — повідомити йому, коли Лінтон наступного разу не буде вдома. Тоді він міг би прийти й проникнути до будинку, як зуміє. Мене в цей час там не мало бути, як і інших слуг.

Чи правильно я вчинила, чи ні? Боюся, що неправильно, хоча так було доцільніше. Я думала, що своєю згодою запобіжу черговому вибуху, а ще сподівалася, що це може спричинити сприятливий перелом у душевній хворобі Кетрін. Потім я згадала суворий докір пана Едгара за те, що я розповідаю зайве, і намагалася позбутися всіх сумнівів щодо свого вчинку, раз у раз повторюючи собі, що ця зрада довіри, якщо її взагалі можна назвати таким жорстким словом, буде останньою. Проте дорогою додому мені було ще сумніше, ніж дорогою сюди, і я довго вагалася, перш ніж наважилася вкласти листа в руку пані Лінтон.

— А ось і Кеннет. Я зійду вниз і скажу йому, що вам значно краще. Моя розповідь — діло довге та нудне, як у нас кажуть, тож вона допоможе згаяти ще один ранок.

* * * * *

«Як же тут похмуро й тужливо! — думав я, поки добра жінка пішла зустрічати лікаря. — Звісно, це зовсім не та розвага, якої мені хотілося б. Та менше з тим! Я зроблю висновки з цих гірких розповідей пані Дін, а головне — триматимуся подалі від чарів, що ховаються в сяючих очах Кетрін Гіткліфф. Я б втрапив у добрячу халепу, якби закохався в цю дівчину, а вона виявилася б точною копією своєї матері».

РОЗДІЛ XV

Минув іще один тиждень — і я на стільки ж днів ближчий до одужання та весни! Тепер я вже почув усю історію моєї сусідки, за кілька розмов, коли економка могла викроїти час від важливіших справ. Я продовжу її розповідь її власними словами, лише трохи скоротивши. Загалом вона досить вправна оповідачка, і навряд чи я зміг би поліпшити її стиль.

* * * * *

Того вечора, — сказала вона, — того самого вечора, коли я побували на Буремному перевалі, я знала, наче бачила його на власні очі, що містер Гіткліфф десь поблизу; тому не хотіла виходити з дому, бо досі носила його листа в кишені й не бажала більше ні погроз, ні докорів. Я вирішила не віддавати листа, доки мій господар кудись не піде, бо не могла передбачити, як його отримання вплине на Кетрін. Через це лист потрапив до неї лише через три дні. Четвертий день був неділею, і я принесла його до її кімнати після того, як усі домашні вирушили до церкви. Зі мною в домі залишився один слуга, і зазвичай на час богослужіння ми замикали двері; але того дня погода була така тепла й приємна, що я повідчиняла їх навстіж. А щоб виконати свою обіцянку — адже я знала, хто має прийти, — сказала служникові, що пані дуже хочеться апельсинів, тож нехай він збігає до села й купить кілька, а заплатимо завтра. Він пішов, а я піднялася нагору.

Пані Лінтон сиділа біля відчиненого вікна у вільній білій сукні та з легкою шаллю на плечах. Її пишне довге волосся на початку хвороби трохи підрізали, і тепер воно просто спадало пасмами на шию та скроні. Її вигляд дійсно змінився, як я й казала Гіткліфу, проте у хвилини спокою ця зміна додавала їй неземної краси.

Замість дикого вогню в очах з’явилася сумна, задумлива ніжність. Вони наче перестали помічати все навколишнє і завжди дивилися кудись поза межі земного буття. Вона більше не здавалася такою виснаженою й трохи набрала ваги, однак блідість і сам вираз її обличчя болісно вражали. Для мене — та й для будь-кого іншого — цей вигляд був чіткішим за будь-які припущення лікарів: дівчина згасала на очах.

На підвіконні перед нею лежала розгорнута книжка, і ледь відчутний вітерець час від часу ворушив її сторінки. Гадаю, книжку поклав туди Лінтон: вона ніколи не намагалася розважитися читанням чи будь-яким іншим заняттям, а він проводив чимало годин, намагаючись привернути її увагу до чогось, що колись її цікавило. Вона розуміла його наміри й у кращі хвилини спокійно терпіла його спроби, лише час від часу пригнічено зітхаючи, а зрештою зупиняла його найсумнішою з усмішок і поцілунків. В інші часи вона дратівливо відверталася, ховала обличчя в долонях або навіть сердито відштовхувала його; тоді він залишав її в спокої, бо був певен, що нічого доброго з цього не вийде.

Досі дзвонили в церкві Гіммертона, а з долини долинав  м’який плюскіт струмка. Це була приємна заміна ще відсутньому шелесту літнього листя, яке, коли дерева вкривалися листям, заглушувало біля Гнізда дрозда цей тихий звук. На Буремному перевалі струмок завжди було чути в тихі дні після великої відлиги або тривалих дощів. І, слухаючи його, Кетрін думала про Буремний перевал — якщо взагалі думала чи слухала; але на її обличчі був той самий розсіяний погляд, про який я вже згадувала, — погляд, що не виказував жодного усвідомлення матеріального світу.

— Ось лист для вас, пані Лінтон, — тихо сказала я, вкладаючи його в одну з її рук, що лежала на коліні. — Ви повинні негайно його прочитати, бо на нього треба відповісти. Розпечатати?

— Так, — відповіла вона, не змінюючи напрямку погляду.

Я відкрила листа — він був дуже короткий.

— А тепер, — продовжила я, — прочитайте.

Вона відсмикнула руку й упустила листа. Я знову поклала його їй на коліна й стала чекати, коли вона захоче опустити на нього погляд; але цей рух так довго не відбувався, що зрештою я знову сказала:

— Мені прочитати його, мем? Це від пана Гіткліффа.

Вона здригнулася, і в її очах спалахнуло стривожене впізнавання; вона силкувалася зібрати докупи свої думки. Підняла листа й, здавалося, прочитала його; а дійшовши до підпису, зітхнула. Та я все одно зрозуміла, що змісту вона не збагнула, бо, коли я попросила її сказати відповідь, вона лише вказала на ім’я й подивилася на мене з сумною, запитливою цікавістю.

— Що ж, він хоче вас побачити, — сказала я, здогадавшись, що їй потрібен перекладач. — Він уже, мабуть, у саду й нетерпляче чекає, яку відповідь я йому принесу.

Поки я говорила, я помітила, як великий пес, що лежав на сонячній траві, підвів вуха, наче збирався загавкати, а потім пригладив їх і, поворушивши хвостом, показав, що наближається хтось, кого він не вважає чужим. Пані Лінтон нахилилася вперед і затамувала подих, прислухаючись. За хвилину чиїсь кроки пролунали в холі. Відчинений будинок виявився для Гіткліффа надто великою спокусою, щоб не ввійти: найімовірніше, він вирішив, що я збираюся ухилитися від своєї обіцянки, і тому поклався на власну сміливість. Кетрін із напруженою жадібністю вдивлялася в бік входу до своєї кімнати. Спершу він помилився кімнатою: вона жестом наказала мені впустити його, але він знайшов її раніше, ніж я встигла дістатися дверей, і за один-два кроки опинився біля неї та схопив її в обійми.

Він не промовив ані слова й не розтискав обіймів близько п’яти хвилин. За цей час він, мабуть, розцілував її більше, ніж за все своє життя до того: адже першою його поцілувала моя пані, і я виразно бачила, що він ледве витримує — від самого нестерпного болю — дивитися їй в обличчя! Тієї самої миті, коли він побачив її, його вразило те саме переконання, що й мене: жодної надії на остаточне одужання не було — вона неодмінно мала померти.

— О Кеті! О життя моє! Як же я це витримаю? — були перші слова, які він промовив, і в його голосі не було й спроби приховати відчай.

Тепер він так пильно вдивлявся в неї, що мені здалося: сама напруженість його погляду ось-ось змусить його очі наповнитися слізьми. Але вони палали від нелюдського страждання.

— Що тепер? — сказала Кетрін, відкинувшись назад і раптом насупившись, відповідаючи на його погляд своїм. Її настрій був наче флюгер, що безупинно повертався за вітром примх. — Ви з Едгаром розбили мені серце, Гіткліффе! І обоє приходите оплакувати свій учинок переді мною, наче це ви — ті, кого треба жаліти! Я вас не жалітиму, ні! Ви мене вбили — і, здається, непогано на цьому пожили. Які ж ви сильні! Скільки років, по-твоєму, ти проживеш після моєї смерті?

Гіткліфф, стоячи навколішки на одному коліні, обіймав її; він спробував підвестися, але вона схопила його за волосся й не дала встати.

— Я хотіла б тримати тебе, — продовжила вона гірко, — доки ми обоє не померли! Мені було б байдуже, скільки ти страждатимеш. Мені байдуже до твоїх страждань. Чому ти не маєш страждати? Я страждаю! Ти забудеш мене? Ти будеш щасливий, коли я лежатиму в землі? Скажеш через двадцять років: «Ось могила Кетрін Ерншо? Колись давно я її кохав і був нещасний, коли її втратив; але це вже минуло. Відтоді я кохав багатьох інших: мої діти дорожчі мені, ніж вона була; і коли помиратиму, я не радітиму, що йду до неї, — мені буде шкода залишати їх!» Скажеш так, Гіткліффе?

— Не муч мене, інакше я збожеволію так само, як ти! — вигукнув він, вириваючи голову з її рук і скрегочучи зубами.

Для стороннього спостерігача вони являли собою дивну й моторошну картину. Кетрін мала всі підстави вважати, що небо стало б для неї місцем вигнання, якби, полишаючи своє смертне тіло, вона не позбулася водночас і своєї людської сутності. На її теперішньому білому обличчі застиг дикий, мстивий вираз; безкровні губи й блискучі очі лише посилювали його, а в стиснутій руці вона досі тримала пасмо волосся, за яке щойно хапалася. Що ж до її супутника, то, підводячись однією рукою, другою він ухопив її за руку; і запасу його ніжності виявилося так мало для її стану, що, коли він відпустив її, я побачила на безбарвній шкірі чотири виразні сині відбитки пальців.

— Чи тебе вселив біс, — люто провадив він, — що ти говориш мені таке, коли сама помираєш? Ти подумала, що всі ці слова назавжди вкарбуються в мою пам’ять і мучитимуть мене ще дужче після того, як ти мене покинеш? Ти ж знаєш, що брешеш, коли кажеш, ніби я тебе вбив. І ти знаєш, Кетрін, що забути тебе я так само не здатен, як забути про власне існування! Невже твоє пекельне егоїстичне бажання мучити мене не має меж? Поки ти спочиватимеш у спокої, я корчитимусь у пекельних муках — хіба цього тобі мало?

— Я не спочиватиму в спокої, — простогнала Кетрін.

Її жорстокий напад і нерівне, шалене биття серця, яке від надмірного хвилювання було видно й чути, нагадали їй про фізичну слабкість. Вона більше нічого не казала, доки напад не минув, а тоді вже лагідніше продовжила:

— Я не бажаю тобі більших мук, ніж ті, що випали на мою долю, Гіткліффе. Я лише хочу, щоб ми ніколи не розлучалися. А якщо якесь моє слово згодом завдасть тобі болю, подумай, що під землею я відчуватиму той самий біль, і заради мене пробач мені! Іди сюди, знову стань навколішки! Ти ніколи в житті не завдав мені зла. Ні, якщо ти носитимеш у собі образу, потім це буде важче згадувати, ніж мої жорстокі слова! Ти не хочеш знову підійти? Прошу!

Гіткліфф підійшов до спинки її крісла й схилився над нею, але не настільки, щоб вона могла побачити його обличчя, яке від хвилювання стало свинцево-сірим. Кетрін обернулася, щоб подивитися на нього, але він не дозволив їй. Раптово відвернувшись, він підійшов до каміна й став там мовчки, спиною до нас. Пані Лінтон підозріливо стежила за ним поглядом: кожен його рух пробуджував у ній нове почуття. Після паузи й довгого погляду вона знову заговорила, звертаючись до мене з обуреним розчаруванням:

— Ось бачиш, Неллі, він навіть на мить не захотів змилостивитися, щоб урятувати мене від могили. Ось так мене кохають! Ну й нехай. Це не мій Гіткліфф. Я ще любитиму свого — і заберу його із собою: він у моїй душі. А найбільше, — задумливо додала вона, — мене все-таки гнітить ця розбита в’язниця. Я втомилася бути замкненою тут. Я так прагну вирватися у той славний світ і назавжди залишитися там: не бачити його крізь туман сліз і не тягнутися до нього крізь стіни зболеного серця, а справді бути разом із ним, бути в ньому. Неллі, ти думаєш, що краща за мене й щасливіша, бо маєш здоров’я і силу; тобі шкода мене — дуже скоро все зміниться. Тоді мені буде шкода тебе. Я буду незрівнянно вище за вас усіх, далеко поза вами. Мені тільки дивно, чому він не буде поруч зі мною!

І вона вже тихіше додала сама до себе:

— Я думала, він цього хоче. Гіткліффе, любий! Не сердься тепер. Іди до мене, Гіткліффе.

Гіткліф підійшов до крісла і схилився над нею, але так, щоб вона не бачила його обличчя; він був блідий, мов смерть.  Якусь мить вони стояли нарізно, а потім, Кетрін кинулася до нього, він підхопив її, і вони зімкнулися в обіймах, з яких, як мені здалося, моя пані вже ніколи не вийде живою. Власне, на моїх очах вона наче одразу знепритомніла.

Гіткліфф кинувся на найближче крісло, а коли я поспіхом підійшла перевірити, чи вона не втратила свідомість, він люто загарчав на мене й, мов скажений пес, аж пінився від люті, ревниво притискаючи її до себе. Я почувалася так, ніби опинилася поруч із істотою не мого роду: здавалося, він не розумів жодного мого слова. Тож я відійшла вбік і замовкла, геть не знаючи, що робити.

Невдовзі один рух Кетрін трохи мене заспокоїв: вона підняла руку, обвила нею його шию й притулилася щокою до його щоки, поки він тримав її в обіймах. А він, у відповідь, обсипаючи її нестямними пестощами, шалено заговорив:

— Тепер ти показуєш мені, якою жорстокою ти була — жорстокою і неправдивою. Чому ти зневажала мене? Чому ти зрадила власне серце, Кеті? У мене немає для тебе жодного слова розради. Ти заслужила це. Ти сама себе вбила. Так, можеш мене цілувати й плакати; можеш витискати з мене поцілунки й сльози — вони занапастять тебе, проклянуть тебе. Ти кохала мене — то яке право ти мала покинути мене? Яке право — відповідай мені! Заради жалюгідної примхи, яку ти відчула до Лінтона? Бо ні злидні, ні приниження, ні смерть, ні все, що тільки Бог чи Сатана могли б послати на нас, не розлучили б нас, а ти сама, з власної волі, це зробила. Я не розбив тобі серця — ти сама його розбила; а розбивши його, розбила й моє. І мені тільки гірше від того, що я сильний. Хіба я хочу жити? Яким буде моє життя після тебе — о Боже! А ти сама хотіла б жити, якби твоя душа лежала в могилі?

— Залиш мене. Залиш мене, — схлипувала Кетрін. — Якщо я вчинила неправильно, я вже розплачуюся за це смертю. Досить! Ти теж мене покинув, але я не дорікатиму тобі! Я тобі пробачаю. Пробач і ти мене!

— Важко пробачити, коли дивишся в ці очі й бачиш ці виснажені руки, — відповів він. — Поцілуй мене ще раз, тільки не давай мені бачити твої очі! Я пробачаю тобі те, що ти зробила зі мною. Я кохаю свою вбивцю — але як мені пробачити їй?

Вони замовкли. Їхні обличчя сховалися одне біля одного, а сльози омивали їхні щоки. Принаймні я так думаю: мабуть, плакали обоє, бо в таку велику мить, як ця, Гіткліфф, вочевидь, таки міг плакати.

Тим часом мені ставало дедалі тривожніше: день швидко згасав, слуга, якого я послала у справах, уже повернувся, а за сяйвом вечірнього сонця, що падало на долину, я бачила, як біля ґанку церкви Гіммертона дедалі густішав натовп.

— Богослужіння закінчилося, — оголосила я. — Мій господар буде тут за пів години.

Гіткліфф тихо вилаявся й міцніше притиснув Кетрін до себе. Вона не ворухнулася.

Невдовзі я побачила гурт слуг, які прямували дорогою до кухонного крила. Містер Лінтон ішов трохи позаду. Він сам відчинив хвіртку й повільно рушив угору, мабуть, насолоджуючись чудовим пообіддям, таким лагідним, наче вже настало літо.

— Тепер він тут! — вигукнула я. — Заради Бога, хутчіше спускайтеся! На парадних сходах ви нікого не зустрінете. Швидше! А потім залишайтеся серед дерев, доки він не зайде до будинку.

— Я мушу йти, Кеті, — сказав Гіткліфф, намагаючись вивільнитися з її обіймів. — Але якщо залишуся живий, то ще побачу тебе до того, як ти заснеш. Я не відійду й на п’ять ярдів від твого вікна.

— Ти не підеш! — відповіла вона, тримаючи його так міцно, як тільки дозволяли її сили. — Не підеш, я тобі кажу!

— Хоч на одну годину, — щиро благав він.
— Ні на одну хвилину, — відповіла вона.
— Я мушу! Лінтон зараз підніметься сюди, — наполягав стривожений гість.

Він хотів підвестися й силою розтиснути її пальці. Вона вчепилася ще міцніше й задихалася; на її обличчі застиг шалений рішучий вираз.

— Ні! — скрикнула вона. — О, не йди, не йди! Ми бачимося востаннє! Едгар нам нічого не зробить. Гіткліффе, я помру! Я помру!

— Хай йому грець! Ось і він, — вигукнув Гіткліфф, знову опускаючись у крісло. — Тихо, люба! Тихо, тихо, Кетрін! Я залишуся. Навіть якби він ось так застрелив мене, я помер би з благословенням на вустах.

І знову вони міцно обійняли один одного. Я почула, як мій господар піднімається сходами, — холодний піт виступив у мене на чолі. Я була нажахана.

— Невже ви збираєтеся слухати її марення? — палко сказала я. — Вона сама не розуміє, що говорить. Ви занапастите її тільки тому, що їй не вистачає розуму подбати про себе? Вставайте! Ви можете негайно вийти звідси. Це найжахливіший учинок, який ви коли-небудь скоїли. Ми всі пропали — і господар, і пані, і слуга.

Я скрикнула, почувши шум. Містер Лінтон пришвидшив крок. У розпалі мого хвилювання я щиро зраділа, побачивши, що руки Кетрін безвольно опустилися, а голова схилилася.

«Вона знепритомніла або померла, — подумала я. — Тим краще. Набагато краще, якби вона померла, ніж далі залишалася тягарем і джерелом страждань для всіх, хто її оточує».

Едгар кинувся до непроханого гостя, зблідлий від подиву й люті. Що він збирався зробити, я не знаю; однак Гіткліфф одразу припинив будь-які прояви ворожості, вклавши безживне на вигляд тіло в його руки.

— Ось, дивіться! Якщо ви не диявол — спершу допоможіть їй, а вже потім говоритимете зі мною!

Він пройшов до вітальні й сів. Містер Лінтон покликав мене, і з великими труднощами, вдавшись до різних способів, ми таки привели її до тями. Але вона була зовсім дезорієнтована: зітхала, стогнала й нікого не впізнавала. Едгар, охоплений тривогою за неї, забув про ненависного їй приятеля. Я — ні. За першої ж нагоди я підійшла до Гіткліффа й попросила його піти, запевняючи, що Кетрін стало краще, а вранці він почує від мене, як вона провела ніч.

— Я не відмовлюся вийти з дому, — відповів він, — але залишуся в саду. А ти, Неллі, дивись, щоб завтра дотримала слова. Я буду під тими модринами. Пам’ятай! Інакше я прийду сюди знову, хоч би Лінтон був удома, хоч би його не було.

Він швидко глянув крізь напіввідчинені двері спальні й, переконавшись, що мої слова, правдиві, нарешті залишив будинок, звільнивши його від своєї нещасливої присутності.

РОЗДІЛ XVI

Близько дванадцятої ночі народилася та Кетрін, яку ви бачили в «Буремному Перевалі» — недоношена семимісячна дівчинка. А за дві години мати померла. Вона так і не прийшла до тями, щоб помітити відсутність Гіткліфа чи впізнати Едгара. Про розпач Едгара навіть важко говорити — усе його подальше життя стало свідченням того, яке то було глибоке горе. На мій погляд, ще одним важким ударом для нього стало те, що він залишився без спадкоємця. Дивлячись на кволу сироту, я гірко побивалася й подумки лаяла небіжчика Лінтона за його заповіт: той свого часу відписав усе майно доньці, а не синові. Бідне дитя виявилося нікому не потрібним. У перші години життя воно могло виплакати всі сльози й померти, і ніхто б цього й не помітив. Згодом ми спокутували свою байдужість турботою, але початок її життя виявився таким же безрадісним, яким, мабуть, буде й кінець.

Наступного ранку — день видався ясним і погожим — крізь віконниці тихої кімнати пробилося м’яке сонячне світло. Воно огорнуло ніжним сяйвом ліжко та жінку, що лежала на ньому. Едгар Лінтон прихилив голову до подушки й заплющив очі. Його молоде вродливе обличчя було майже таким же блідим і нерухомим, як і в мертвої дружини поруч. Але його обличчя завмерло у виснажливому болю, а її — у цілковитому спокої. Гладеньке чоло, заплющені очі, ледь помітна усмішка на губах… Жоден ангел на небесах не міг бути прекраснішим за неї! Я й сама ще ніколи не відчувала такого благоговіння, як під час погляду на цей безтурботний образ. Я мимоволі згадала її власні слова, сказані кількома годинами раніше: «незрівнянно вище й далі за всіх вас»

Не знаю, чи це моя особливість, але я рідко буваю нещасною, коли чергую біля смертного ложа, якщо тільки поруч зі мною не сидить хтось із тих, хто несамовито ридає або впадає у відчай. Я бачу перед собою спокій, якого не здатні порушити ні земля, ні пекло, і відчуваю впевненість у нескінченному, безтіньовому потойбічному житті — у Вічності, до якої вони увійшли, де життя безмежне у своїй тривалості, любов — у здатності співчувати, а радість — у своїй повноті. Того разу я особливо виразно відчула, скільки егоїзму може бути навіть у такій любові, як любов пана Лінтона, коли він так побивався через благословенне визволення Кетрін! Щоправда, з огляду на примхливе й нетерпляче життя, яке вона прожила, можна було б засумніватися, чи заслужила вона зрештою прихисток миру. У хвилини холодного роздуму в цьому можна було б сумніватися; але не тоді, коли стоїш перед її тілом. Воно саме свідчило про свій спокій, ніби обіцяючи такий самий спокій і тій, що колись жила в ньому.

Не знаю, чому так, але мені рідко буває важко біля померлих — хіба що поруч хтось несамовито ридає чи впадає у відчай. Натомість я бачу перед собою спокій, який уже ніщо у світі не здатне порушити, і вірю у безмарне вічне життя. У те потойбіччя, де життя безкінечне, любов не має меж, а радість — досконала. Того ранку я виразно відчула, скільки ж егоїзму може бути навіть у такій палкій любові, як у пана Лінтона, коли побачила, як він побивається через це благословенне визволення Кетрін. Щоправда, згадавши її примхливе й нестримне життя, можна було б засумніватися, чи заслужила вона на такий спочинок. Якщо міркувати холоднокровно, сумніви й справді беруть; але тільки не тоді, коли стоїш над її тілом. Воно само свідчило про спокій і ніби обіцяло його тій душі, що колись у ньому жила.

— Як ви гадаєте, пане, чи справді такі люди щасливі в потойбічному світі? Я багато віддала б, аби це знати.

Я відмовився відповідати на запитання пані Дін, яке видалося мені дещо єретичним. Вона продовжила:

— Якщо простежити весь життєвий шлях Кетрін Лінтон, боюся, ми не маємо права вважати, що вона щаслива. Але залишмо її на розсуд Творця.

Господар, здавалося, спав, і невдовзі після сходу сонця я наважилася вийти з кімнати та подихати свіжим повітрям. Слуги думали, що я вийшла прогнати сон після довгого нічного чергування; насправді ж я хотіла побачити пана Гіткліффа. Якщо він усю ніч просидів серед модрин, то не міг нічого знати про те, що відбувалося в Гнізді дрозда, хіба що, можливо, почув би галоп гінця, який поскакав до Ґіммертона. А якби підійшов ближче, то, напевно, здогадався б, що в домі щось негаразд, побачивши, як усюди миготять вогні, відчиняються й зачиняються зовнішні двері. Я хотіла й водночас боялася його знайти. Я розуміла, що страшну звістку треба повідомити, і прагнула якнайшвидше покінчити з цим; але як саме сказати йому — не знала.

Він був там — трохи далі, у парку. Стояв собі без капелюха, прихилившись до старого ясена. Його волосся змокло від роси, що капала з гілок, вкритих бруньками. Він простояв так дуже довго. Пара дроздів спокійно мостила гніздо за пару кроків від нього, і зважали на нього не більше, ніж на звичайний пеньок. Побачивши мене, птахи полетіли, а він підвів очі й заговорив:

— Вона померла! — сказав він. — Мені не треба було тебе чекати, щоб про це дізнатися. Прибери хустинку — не схлипуй переді мною. Будьте ви всі прокляті! Їй не потрібні твої сльози!

Я плакала більше за ним, аніж за нею: іноді нам стає шкода тих, у кого не лишилося співчуття ні до себе, ні до інших. Коли я вперше подивилася йому в обличчя, то зрозуміла, що про трагедію він уже знає. Мене навіть охопила безглузда думка, ніби його серце змирилося і він молиться: губи його ворушилися, а погляд був спрямований у землю.

— Так, вона померла! — відповіла я, стримуючи ридання й витираючи щоки. — Сподіваюся, вона пішла до небес, де кожен із нас зможе до неї приєднатися, якщо вчасно схаменеться й залишить свої гріховні шляхи, обравши добро!

— То вона вчасно схаменулася? — запитав Гіткліфф, намагаючись усміхнутися зневажливо. — Померла, як свята? Ну ж бо, розкажи мені все як було. Як вона…?

Він спробував вимовити її ім’я, але не зміг. Стиснувши губи, він мовчки боровся зі своїм внутрішнім болем і водночас, не відступаючи, люто дивився на мене, відкидаючи будь-яке співчуття. Нарешті він знову запитав:

— Як вона померла?

Попри всю свою непохитність, йому вже треба було на щось спиратися: після цього спалаху він увесь тремтів, аж до кінчиків пальців.

«Бідолаха! — подумала я. — Серце й нерви у тебе такі ж, як у всіх! Навіщо ти так прагнеш це приховати? Твоєю гордістю Бога не ошукаєш! Ти сам змушуєш Його витискати з тебе цей біль, поки ти не закричиш від безсилля».

— Тихо, як ягнятко, — відповіла я вголос. — Вона лише зітхнула й солодко потягнулася, наче дитина, яка на мить прокинулася й знову заснула. А через п’ять хвилин я відчула останній, зовсім слабкий удар її серця — і все.

— А… вона згадувала мене? — запитав він, вагаючись, ніби боявся почути подробиці, яких просто не витримає.

— Вона так і не прийшла до тями: відтоді, як ти пішов, вона вже нікого не впізнавала, — відповіла я. — Вона померла з лагідною усмішкою на обличчі, а її останні думки були про щасливі дитячі роки. Вона тихо заснула навіки — нехай же так само тихо вона прокинеться й у кращому світі!

— Нехай прокинеться в муках! — вигукнув він із жахливою люттю, тупнувши ногою й застогнавши у раптовому нападі несамовитої пристрасті. — Та вона до самого кінця брехала! Де вона? Не там — не на небесах, не зникла… де? О, ти сказала, що тобі байдуже до моїх страждань! А я молюся однією молитвою — повторюю її, доки язик не заніміє: Кетрін Ерншо, нехай ти не матимеш спокою, доки я живий! Ти сказала, що я вбив тебе — ха! Тоді переслідуй мене! Кажуть, убиті переслідують своїх убивць. Я знаю, що привиди блукали землею. Будь зі мною завжди — прийми будь-яку подобу, зведи мене з розуму! Тільки не залишай мене в цій безодні, де я не можу тебе знайти! О Боже! Цього не висловити словами! Я не можу жити без мого життя! Я не можу жити без моєї душі!

Він ударився головою об сучкуватий стовбур, а потім звів очі до неба й завив — не по-людськи, а мов дикий звір, якого ножами та списами женуть до смерті. Я помітила на корі кілька бризок крові; його рука й чоло теж були забруднені. Певно, те, що я побачила, було лише повторенням інших подібних сцен, які відбувалися вночі. Це видовище ледве не позбавило мене співчуття — воно налякало мене; та все ж я не хотіла так просто його залишати. Але щойно він настільки опанував себе, щоб помітити, що я за ним спостерігаю, то громовим голосом наказав мені піти, і я послухалася. Я вже не могла ні заспокоїти, ні втішити його.

Похорон місіс Лінтон призначили на п’ятницю. До того часу відкрита труна, вбрана квітами й запашними травами, стояла у просторій вітальні. Лінтон не відходив від неї ні вдень, ні вночі, і тільки я знала, що він вартує біля покійної. Гіткліфф теж не мав спокою й щоніч блукав довкола садиби. Я з ним не розмовляла, але розуміла: за найменшої нагоди він спробує пробратися всередину.

Тож у вівторок увечері, коли знесилений господар нарешті приліг перепочити на пару годин, я відчинила одне з вікон, щоб дати Гіткліффу можливість востаннє попрощатися зі своїм коханням. Він не забарився — зайшов безчутно й ненадовго, не видавши себе жодним шерехом. Я б так ні про що й не здогадалася, якби не помітила, що саван біля обличчя Кетрін трохи зсунутий, а на підлозі лежить світлий локон, перев’язаний срібною ниткою. Придивившись, я збагнула, що його витягли з медальйона на шиї покійної. Гіткліфф відкрив кулон, викинув локон й поклав туди пасмо свого — чорного. Я скрутила обидва локони разом і заховала їх у медальйон.

Містера Ерншо, звісно, запросили провести сестру в останню путь, але він так і не з’явився. Тож, окрім чоловіка, ховати Кетрін прийшли тільки слуги та орендарі. Ізабеллу взагалі не кликали.

На подив місцевих, Кетрін поховали не в каплиці, під родинною плитою Лінтонів, і не біля її рідних поруч із церквою. Для неї викопали могилу на зеленому пагорбі в кутку цвинтаря. Стіна там така низька, що верес і чорниця з пустища вже давно перебралися через огорожу, а сам торф’яний ґрунт майже повністю її заглинув. Тепер поруч із нею спочиває й чоловік. Над кожною могилою стоїть простий надгробок, а в ногах — звичайні сірі камені.