“Буремний перевал” читати українською – Емілі Бронте

РОЗДІЛ XXI

Того дня нам із маленькою Кеті довелося нелегко: вона прокинулася в чудовому настрої, нетерпляче прагнучи зустрітися з кузеном, а коли дізналася про його від’їзд, так палко плакала, що самому Едгарові довелося її втішати, запевняючи, що Лінтон скоро повернеться. Щоправда, він додав: «Якщо я зможу його забрати», — а на це надії не було жодної. Та обіцянка мало її заспокоїла. Зате час подіяв краще: хоча Кеті ще час від часу питала батька, коли повернеться Лінтон, до того часу, як вона знову його побачила, його риси настільки стерлися з її пам’яті, що вона не впізнала його.

Коли під час своїх ділових поїздок до Гіммертона я випадково зустрічала економку з «Буремного перевалу», то завжди питала, як там молодий господар. Адже він жив майже так само усамітнено, як сама Кетрін, і його ніколи не було видно. З її слів я дізналася, що здоров’я його й далі залишалося слабким, а жити з ним було неабиякою морокою. Вона казала, що містер Гіткліфф, схоже, дедалі більше його не терпить, хоч і намагається цього не показувати. Він не виносив навіть звуку його голосу й не міг більше кількох хвилин перебувати з ним в одній кімнаті. Розмовляли вони рідко. Лінтон учив уроки, а вечори проводив у маленькій кімнаті, яку називали вітальнею; або ж цілими днями лежав у ліжку, бо раз у раз застуджувався, кашляв, скаржився на всілякі болі та нездужання.

— Зроду не бачила такого боягуза, який би так трусився над своїм здоров’ям! — додала жінка. — Варто мені ввечері трохи довше потримати вікно відчиненим — усе, йому вже зле! Ковток нічного повітря для нього — смерті подібно! Влітку, у найбільшу спеку, йому неодмінно подавай розпалений камін. А від люльки Джозефа він, бачте, дуріє! Йому подавай лише солодощі, ласощі та молоко без кінця-краю — а те, що взимку ми всі недоїдаємо, його взагалі не хвилює! Сидить біля вогню в кріслі, загорнутий у хутро, а поруч на плиті гріється якийсь розмочений хліб чи інша рідка бурда, яку він потроху сьорбає. А коли Гортон з жалю приходить його розважити — бо Гортон не злий, хоч і грубий, — вони щоразу сваряться: один лається, а інший рюмсає. Гадаю, господар був би й не проти, якби Ерншо відгамселив його до напівсмерті — якби тільки це був не його власний син. А ще я певна: він із радістю виставив би його за двері, якби бачив, як той над собою труситься. Але господар у це не втручається: до вітальні він не ходить, а якщо Лінтон починає вередувати у нього на очах, той одразу жене його до себе в кімнату.

Із цієї розповіді я зрозуміла, що цілковита відсутність співчуття, мабуть, зробила молодого Гіткліффа егоїстичним і неприємним, якщо він не був таким від природи. Тож і мій інтерес до нього згас, хоча мені все одно було шкода його долі й хотілося, щоб його залишили жити з нами. Містер Едгар заохочував мене дізнаватися про нього якомога більше. Здається, він багато про нього думав і навіть готовий був ризикнути, аби його побачити. Якось він попросив мене запитати економку, чи буває Лінтон у селі. Вона відповіла, що лише двічі приїздив верхи разом із батьком; і обидва рази після цього вдавав, ніби зовсім знесилений, і по три-чотири дні не виходив із кімнати. Наскільки я пам’ятаю, та економка пішла звідти через два роки після його приїзду. На її місце прийшла інша, якої я не знала. Вона й досі там живе.

Час плинув, і в «Гнізді дрозда» життя йшло так само спокійно й приємно, аж поки панні Кеті не виповнилося шістнадцять. У день її народження ми ніколи не виявляли особливої радості, бо це був також день смерті моєї покійної пані. Її батько незмінно проводив цей день на самоті в бібліотеці, а надвечір вирушав пішки до самого Гіммертона, на сільський цвинтар, де часто залишався далеко за північ. Тож Кетрін мусила сама вигадувати собі розваги. Того двадцятого березня стояв чудовий весняний день, і, коли батько усамітнився, моя молода панночка спустилася вниз, уже вдягнена для прогулянки, й сказала, що хоче пройтися зі мною краєм пустища. Містер Лінтон дозволив нам,  тільки сказав, щоб ми повернулися не пізніш як за годину.

— То ходімо швидше, Еллен! — вигукнула вона. — Я знаю, куди хочу піти, туди, де оселилася ціла зграя диких птахів. Хочу подивитися, чи вони вже звили гнізда.

— Це, мабуть, далеченько, — відповіла я. — На самому краю пустища вони не гніздяться.

— Ні, зовсім недалеко, — сказала вона. — Ми з татом уже підходили майже туди.

Я вдягла капелюшок і вийшла за нею, більше не думаючи про це. Вона то мчала вперед, то поверталася до мене, а потім знову злітала з місця, мов молодий хорт. Спочатку я залюбки слухала жайворонків, що співали звідусіль, насолоджувалася лагідним теплим сонцем і милувалася своєю улюбленицею, своєю радістю: її золотисті кучері вільно розліталися за спиною, щоки сяяли чистим, ніжним рум’янцем, наче дика троянда, а очі світилися безхмарною радістю. Тоді вона була щасливою дитиною, справжнім янголом. Шкода тільки, що їй не судилося задовольнятися тим, що мала.

— Ну то де ж ваші дикі птахи, панно Кеті? — запитала я. — Ми вже мали б до них дійти: огорожа парку «Гнізда дрозда» залишилася далеко позаду.

— О, ще трохи, Неллі, зовсім трохи, — щоразу відповідала вона. — Підніміться на той пагорбок, перейдіть через той схил, і, поки ви дістанетеся другого боку, я вже сполохаю птахів.

Але пагорбків і схилів, які треба було долати, виявилося так багато, що зрештою я втомилася й сказала їй, що нам час зупинитися та повертатися. Вона далеко мене випередила, тож я гукнула її. Вона або не почула, або не звернула уваги, бо продовжувала бігти вперед, і мені нічого не залишалося, як іти за нею. Нарешті вона зникла в улоговині. І перш ніж я знову її побачила, вона встигла опинитися на дві милі ближче до «Буремного перевалу», ніж до нашого дому. Там я побачила двох людей, які її затримали, і одного з них одразу впізнала — це, без сумніву, був сам містер Гіткліфф.

Кеті спіймали на тому, що вона крала або, принаймні, розшукувала гнізда глухарів. Пустище належало Гіткліффові, і він саме сварив її за браконьєрство.

— Я нічого не взяла й нічого не знайшла, — сказала вона, коли я, захекавшись, підійшла до них, і простягла руки, ніби хотіла цим підтвердити свої слова. — Я й не збиралася нічого брати. Просто тато сказав, що тут їх безліч, а мені хотілося побачити яйця.

Гіткліфф глянув на мене зі зловтішною усмішкою, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу, а отже, й не приховує своєї неприязні до цієї родини, і запитав, хто це такий — «тато».

— Містер Лінтон із «Гнізда дрозда», — відповіла вона. — Я думала, ви мене не знаєте, інакше не говорили б зі мною так.

— То ви вважаєте, що вашого тата тут дуже шанують і поважають? — саркастично запитав він.

— А ви хто? — поцікавилася Кетрін, допитливо розглядаючи співрозмовника. — Цього чоловіка я вже бачила. Він ваш син?

Вона вказала на Гортона. За два роки він хіба що став ще кремезнішим і дужчим; таким самим незграбним і грубим, як і раніше.

— Панно Кеті, — втрутилася я, — ми вже майже три години гуляємо замість однієї. Нам справді час повертатися.

— Ні, цей чоловік не мій син, — відповів Гіткліфф, відтісняючи мене вбік. — Але син у мене є, і ви теж його вже бачили. А хоч ваша няня поспішає, думаю, вам обом не завадить трохи перепочити. Просто обійдіть он той виступ пустища й заходьте до мене. Так ви навіть швидше повернетеся додому, бо трохи відпочинете. А зустрінуть вас гостинно.

Я прошепотіла Кетрін, що їй у жодному разі не можна погоджуватися на цю пропозицію: про це не могло бути й мови.

— Чому? — голосно запитала вона. — Я втомилася бігати, та й трава вже в росі. Я не можу тут сидіти. Ходімо, Неллі. До того ж він каже, що я вже бачила його сина. Гадаю, він помиляється, але я здогадуюся, де той живе: на фермі, яку я бачила, коли поверталася від скель Пеністона. Хіба ні?

— Саме так. Ходімо, Неллі, не базікай — їй буде цікаво зазирнути до нас. Гортоне, іди вперед із дівчиною. А ти, Неллі, підеш зі мною.

— Ні, вона до вас не піде! — вигукнула я, намагаючись вивільнити руку, яку він схопив. Та Кеті вже майже добігла до сходинок перед дверима, на повній швидкості обігнувши пагорб. Її призначений супутник навіть не спробував її провести: він звернув убік дороги й зник.

— Пане Гіткліффе, це неправильно, — не вгавала я. — Ви ж знаєте, що не бажаєте їй добра. До того ж там вона побачить Лінтона, а щойно ми повернемося, усе стане відомо. І звинуватять у всьому мене.

— Я й хочу, щоб вона побачила Лінтона, — відповів він. — Останні кілька днів він виглядає краще. Не так часто буває в стані, щоб його можна було показувати людям. А дівчину ми швидко переконаємо нікому не розповідати про цей візит. То яка тут шкода?

— Шкода в тому, що її батько зненавидить мене, якщо дізнається, що я дозволила їй увійти до вашого дому. І я переконана, що, заохочуючи її прийти сюди, ви задумали щось недобре, — відповіла я.

— Мої наміри цілком чесні. Я розповім вам, чого саме хочу, — сказав він. — Щоб двоє кузенів закохалися одне в одного й одружилися. Я чиню великодушно щодо вашого господаря: його юна донька не має жодних статків. А якщо вона піде назустріч моєму бажанню, то одразу буде забезпечена — стане разом із Лінтоном спадкоємицею.

— Якби Лінтон помер, — відповіла я, — а його життя й справді дуже непевне, Кетрін стала б спадкоємицею.

— Ні, не стала б, — сказав він. — У заповіті немає жодного пункту, який гарантував би їй це право. Його майно перейшло б до мене. Але, щоб уникнути суперечок, я хочу, щоб вони одружилися, і твердо вирішив цього домогтися.

— А я твердо вирішила, що більше ніколи не підійду з нею до вашого дому, — відповіла я, коли ми дійшли до воріт, де міс Кеті вже чекала на нас.

Гіткліфф наказав мені мовчати й, випередивши нас, рушив стежкою до будинку, щоб відчинити двері. Моя молода панночка кілька разів поглянула на нього, наче ніяк не могла вирішити, що про нього думати. Та коли він зустрівся з нею поглядом, то усміхнувся й заговорив м’якшим голосом. Я була досить нерозважлива, щоб подумати: можливо, пам’ять про її матір не дозволить йому заподіяти їй зло.

Лінтон стояв біля каміна. Він щойно повернувся з прогулянки полями, бо на голові в нього був капелюх, і він гукав Джозефа, щоб той приніс сухе взуття. Він виріс і став доволі високим, хоча до шістнадцяти йому ще бракувало кількох місяців. Риси обличчя залишалися приємними, а очі й колір обличчя здавалися жвавішими, ніж я їх пам’ятала, хоча ця свіжість була лише тимчасовою — її подарували йому здорове повітря та ласкаве сонце.

— А тепер хто це? — запитав містер Гіткліфф, повертаючись до Кеті. — Можете сказати?

— Ваш син? — невпевнено відповіла вона, спершу роздивившись одного, а потім другого.

— Так, так, — відповів він. — Але невже це єдиний раз, коли ви його бачили? Пригадайте! Ах, у вас коротка пам’ять. Лінтоне, хіба ти не пам’ятаєш свою кузину? Ту, яку ти так часто дошкуляв нам своїми проханнями побачити?

— Що, Лінтон?! — вигукнула Кеті, почувши це ім’я й спалахнувши від радісного подиву. — Це той маленький Лінтон? Він став вищим за мене! Це ти Лінтон?

Юнак ступив уперед і підтвердив, що він і справді Лінтон. Вона палко його поцілувала, і обоє з подивом дивилися, як час змінив їхню зовнішність.

Кетрін уже досягла свого повного зросту. Вона була водночас і пишна, і струнка, гнучка, мов сталь, а вся її постать світилася здоров’ям та життєрадісністю. Лінтон, навпаки, рухався мляво й виглядав украй тендітним. Проте в його манерах була певна витонченість, яка пом’якшувала ці вади й робила його зовнішність приємною.

Обмінявшись із ним ще безліччю теплих знаків прихильності, його кузина підійшла до пана Гіткліффа. Він затримався біля дверей, переводячи увагу з того, що було в будинку, на те, що залишалося надворі: удавав, ніби спостерігає за тим, що відбувається на вулиці, хоча насправді стежив лише за тим, що було всередині.

— То ви, виходить, мій дядько! — вигукнула вона, підводячись навшпиньки, щоб поцілувати його. — А мені здалося, що ви мені сподобалися, хоч спочатку були таким сердитим. Чому ви не приходите до «Гнізда дрозда» разом із Лінтоном? Ми стільки років живемо зовсім поруч і майже ніколи вас не бачимо. Чому так?

— До твого народження я бував там раз чи два — навіть більше, ніж треба, — відповів він. — А тепер… хай йому грець! Якщо в тебе залишилися поцілунки, віддай їх Лінтонові. Мені вони ні до чого.

— Нечемна Неллі! — вигукнула Кетрін, кинувшись тепер до мене зі своїми щедрими пестощами. — Зла Неллі! Хотіла не пустити мене сюди! Але відтепер я приходитиму сюди щоранку. Можна, дядьку? А іноді я приводитиму й тата. Ви ж будете раді нас бачити?

— Звичайно, — відповів дядько, ледве стримуючи гримасу, бо насправді йому було глибоко огидно бачити обох своїх майбутніх гостей.

— Але стривайте, — продовжив він, повертаючись до молодої панночки. — Тепер, коли я про це подумав, краще вам одразу сказати. Містер Лінтон має упередження проти мене. Колись ми посварилися — і сварилися з такою нехристиянською люттю, що й згадувати соромно. Якщо ви скажете йому, що приходите сюди, він узагалі заборонить вам навідуватися. Тож не згадуйте про наші зустрічі, якщо тільки не хочете більше ніколи бачити свого кузена. Приходити можете, якщо бажаєте, але нікому про це не кажіть.

— А через що ви посварилися? — запитала Кетрін, помітно засмучена.

— Він вважав мене надто бідним, щоб одружитися з його сестрою, — відповів Гіткліфф, — і його дуже засмутило, що я таки домігся її руки. Його гордість була уражена, і він ніколи мені цього не пробачить.

— Це несправедливо! — сказала молода панночка. — Колись я йому так і скажу. Але ми з Лінтоном не маємо жодного стосунку до вашої сварки. Тоді я не приходитиму сюди. Нехай він приходить до «Гнізда дрозда».

— Для мене це буде надто далеко, — пробурмотів її кузен. — Чотири милі пішки мене вб’ють. Ні, панно Кетрін, приходьте сюди час від часу: не щоранку, а раз чи двічі на тиждень.

Батько кинув на сина погляд, сповнений гіркої зневаги.

— Боюся, Неллі, що всі мої старання даремні, — тихо мовив він мені. — Міс Кетрін, як її називає цей бовдур, скоро зрозуміє, що він із себе являє, і прожене його під три черти. От якби це був оартон!.. Знаєте, я по двадцять разів на день ладен віддати все на світі, аби Гортон став моїм сином — таким, яким він є, попри всю його занедбаність. Я б полюбив цього хлопця, якби він був чиїмось іншим. Але, мабуть, її кохання йому не світить. Я протиставлю Гортона цьому жалюгідному заморишу, якщо той не візьметься за голову. Мабуть, він і до вісімнадцяти ледь дотягне. Ох, хай йому грець, цьому хирляку! Він так заклопотаний тим, щоб просушити ноги, що навіть очі на неї не підведе. Лінтоне!

— Так, батьку, — відповів хлопець.

— Невже тобі нема чого показати кузині? Хоча б кролика чи гніздо тхора? Проведи її в сад, перш ніж перевзуватися, а потім заведи до стайні, покажи свого коня.

— А хіба ти не хочеш посидіти тут? — запитав Лінтон, звертаючись до Кеті таким тоном, у якому виразно чулося небажання знову кудись іти.

— Не знаю, — відповіла вона, з тугою поглянувши на двері й явно прагнучи розім’ятися.

Він так і залишився сидіти, ще ближче присунувшись до вогню. Гіткліфф підвівся й пішов на кухню, а звідти — у двір, гукаючи Гортона. Гортон відгукнувся, і невдовзі вони обоє повернулися до будинку. Юнак щойно вмився: це було видно з рум’янцю на його щоках і мокрого волосся.

— О, я краще запитаю вас, дядьку, — вигукнула міс Кеті, згадавши слова економки. — Це ж не мій кузен, правда?
— Чому ж, — відповів Гіткліф, — він небіж вашої матінки. Хіба він тобі не подобається?

Кетрін дивно скривилася.

— Хіба він не гарний хлопець? — продовжив він.

Ця невихована мала стала навшпиньки й прошепотіла щось Гіткліффові на вухо. Він розсміявся, а Гортон спохмурнів. Я помітила, що він дуже болісно сприймає будь-яку зневагу й, очевидно, сам лише смутно усвідомлює свою неповноцінність. Та його господар, а заразом і опікун, одразу прогнав похмуру гримасу з його обличчя, вигукнувши:

— Ти станеш улюбленцем у нашій компанії, Гортоне! Вона каже, що ти… Як там було? Ну, щось дуже приємне. Ану! Проведи її по фермі. І поводься як справжній джентльмен, чуєш? Не лихослов, не витріщайся на молоду панночку, коли вона на тебе не дивиться, а коли дивиться — будь готовий сховати від неї очі. Коли говоритимеш, вимовляй слова повільно й не тримай рук у кишенях. Іди та розважай її якнайкраще.

Він спостерігав за парою, яка проходила повз вікно. Ерншо зовсім відвернувся від своєї супутниці. Він наче по-новому, очима чужинця й художника, розглядав добре знайомий краєвид. Кетрін нишком глянула на нього, і в її погляді не було особливого захоплення. Потім вона зосередилася на пошуках чогось цікавого для себе й весело рушила далі, тихенько наспівуючи мелодію, щоб заповнити мовчанку.

— Я відібрав у нього дар мови, — зауважив Гіткліфф. — Увесь час він не наважиться вимовити й слова! Неллі, ти пам’ятаєш мене в його віці? Та ні, навіть на кілька років молодшим. Хіба я колись виглядав таким недоладним, таким «безголовим», як каже Джозеф?

— Гіршим, — відповіла я, — бо до всього ти ще й був похмурішим.

— А мені це дарує справжню насолоду, — продовжив він, міркуючи вголос. — Він виправдав усі мої сподівання. Якби він був дурнем від народження, це й наполовину не тішило б мене так. Але ж він не дурень! Я чудово розумію кожне його почуття, бо сам через усе це пройшов і знаю, що він зараз переживає. І це ж тільки початок того, що на нього чекає. Проте виборсатися з цієї прірви дикунства й невігластва він уже не зможе. Я загнав його ще глибше, ніж той мерзотник-батько колись загнав мене. І навіть ще нижче, бо Гортон пишається своєю скотською поведінкою. Я навчив його зневажати все людське й вважати це слабкістю та дурістю. Як думаєш, Гіндлі пишався б сином, якби побачив його зараз? Мабуть, так само, як я пишаюся своїм. Єдина різниця: один з них — це золото, яким вимостили дорогу, а інший — дешеве олово, яке відполірували, щоб видати за срібний посуд. У моєму хлопцеві немає нічого цінного, але моя заслуга в тому, що я витиснув з цього мотлоху максимум. А от у його сина був величезний потенціал, який не просто змарнували, а перетворили на щось огидне. Мені немає про що шкодувати. А от йому було б про що, якби він усе розумів. І найсолодше в цьому — те, що Гортон мене, бісове дитя, любить! Мусиш визнати, тут я перевершив Гіндлі. Якби той небіжчик встав із могили й почав дорікати мені за сина, я б із задоволенням подивився, як хлопчисько кинувся б на власника цієї могили — обурений тим, що той сміє паплюжити його єдиного друга на світі!

Гіткліфф тихо, по-диявольськи розсміявся від цієї думки. Я нічого не відповіла, бо бачила, що він і не чекає відповіді.

Тим часом наш юний супутник, який сидів надто далеко від нас, щоб чути розмову, почав виявляти ознаки неспокою. Мабуть, він уже шкодував, що через страх трохи втомитися відмовив собі в задоволенні побути з Кетрін. Його батько помітив, як він раз у раз кидає погляди у бік вікна й нерішуче простягає руку до капелюха.

— Ану вставай, ледацюго! — вигукнув він удавано бадьоро. — Іди за ними! Вони саме біля повороту, коло вуликів.

Лінтон зібрав сили й підвівся від каміна. Віконна рама була відчинена, і, коли він вийшов надвір, я почула, як Кеті запитує свого неговіркого супутника, що означає напис над дверима.

Гортон підвів голову й почухав потилицю, мов справжній незграба.

— Якийсь клятий напис, — відповів він. — Читати не вмію.

— Не вмієш читати? — вигукнула Кетрін. — А я вмію. Там англійською написано. Але я хочу знати, навіщо його там написали.

Лінтон захихотів — уперше за весь час він виявив бодай якісь ознаки веселощів.

— Він навіть літер не знає, — сказав він кузині. — Можеш повірити, що бувають такі незрівнянні тупаки?

— А з ним усе гаразд? — серйозно запитала міс Кеті. — Чи він несповна розуму? Я вже двічі його про щось питала, і щоразу він дивився так безглуздо, що, здається, зовсім мене не розуміє. Та й я, якщо чесно, ледве його розумію!

Лінтон знову засміявся й насмішкувато глянув на Гортона, який тієї миті, схоже, й справді не зовсім розумів, про що йдеться.

— Та нічого з ним не сталося, просто ледачий. Правда ж, Ерншо? — сказав він. — Моя кузина вважає тебе дурником. Ось тобі й наслідок зневаги до «книжкової науки», як ти це називаєш. Кетрін, ти чуєш, як він жахливо вимовляє слова по-йоркширськи?

— А на біса здалася та письменність? — буркнув Гортон, куди охочіше відповідаючи своєму щоденному співрозмовникові.

Він уже хотів додати щось іще, але двоє молодих людей вибухнули гучним сміхом: моя легковажна панночка була в захваті від того, що дивна Гортоно́ва мова може стати для неї розвагою.

—  А на що тобі згадувати дідька? — захихотів Лінтон. — Тато наказував тобі не лихословити, а ти й рота не роззявиш без лайки. Спробуй поводитися як джентльмен, ну ж бо!

— Якби ти була не дівкою, а хлопцем, я б тебе зараз повалив, їй-бо, жалюгідна тріска! — огризнувся розлючений грубіян і відступив, увесь паленіючи від люті та приниження. Він розумів, що його образили, але не знав, як відповісти на образу.

Містер Гіткліфф, який, як і я, чув усю розмову, усміхнувся, коли Гортон відійшов. Та одразу після цього кинув на легковажну парочку дивний погляд, сповнений огиди. Вони так і залишилися балакати біля дверей: хлопець пожвавився, обговорюючи Гортона, його вади та недоліки й розповідаючи всілякі історії про його витівки; а дівчина залюбки слухала його зухвалі й уїдливі слова, не замислюючись, скільки злості в них було.

Я почала скоріше недолюблювати Лінтона, ніж співчувати йому, і вже чудово розуміла, чому батько так зневажав його.

Ми пробули там майже весь день — забрати панночку Кеті раніше мені так і не вдалося. На щастя, мій господар не виходив зі своєї кімнати й навіть не здогадувався, як довго нас не було. Дорогою додому я спробувала пояснити дівчині, що за люди ті, від кого ми щойно пішли, але вона вирішила, що я упереджено ставлюся до них.

— Ага! — вигукнула вона. — Ти на боці тата, Неллі! Я це знаю. А інакше ти не обманювала б мене стільки років, змушуючи думати, ніби Лінтон живе десь дуже далеко. Я страшенно сердита, але така рада, що навіть не можу як слід розсердитись! Але ти мусиш мовчати про мого дядька. Пам’ятай, він мій дядько. А тата я насварю за те, що він із ним посварився.

Так вона й щебетала всю дорогу, поки я врешті не облишила спроб переконати її, що вона помиляється.

Того вечора вона не згадувала про наш візит, бо не бачила пана Лінтона. Наступного дня все з’ясувалося, на мій превеликий жаль. Втім, я навіть відчула полегшення: повчати й застерігати її мав батько, а не я. Тільки от він був надто м’яким і не рішучим, коли треба було чітко пояснити, чому їй слід триматися подалі від мешканців «Буремного Перевалу». А Кетрін не звикла коритися заборонам, якщо їй не навести залізних аргументів.

— Тату! — вигукнула вона одразу після ранкового привітання. — Вгадай, кого я вчора зустріла на пустищі! Ой, тату, чого це ти здригнувся? Тобі недобре? Я бачила його… Послухай-но, і дізнаєшся, як я розкусила вас із Еллен! Ви ж змовилися, а вона ще й удавала, ніби співчуває мені, поки я без кінця чекала на повернення Лінтона й щоразу розчаровувалася!

Вона докладно розповіла про свою прогулянку та все, що з неї вийшло. Мій господар не раз дорікливо глянув на мене, але мовчав, доки вона не закінчила. Тоді він притягнув її до себе й запитав, чи розуміє вона, навіщо він приховував від неї, що Лінтон живе так близько. Невже вона справді думає, що він хотів позбавити її невинної радості?

— Тому що ти не любиш містера Гіткліффа, — відповіла вона.

— То ти думаєш, Кеті, що власні почуття для мене важливіші за твої? — запитав він. — Ні. Не тому, що я не люблю пана Гіткліффа, а тому, що містер Гіткліфф не любить мене. Це вкрай підступна людина, яка отримує задоволення, завдаючи шкоди й руйнуючи життя тих, кого ненавидить, якщо вони бодай трохи дають йому для цього нагоду. Я знав, що ти не зможеш підтримувати знайомство з кузеном, не стикаючись із ним. І я знав, що через свою ненависть до мене він зненавидить і тебе. Тож заради тебе, і тільки заради тебе, я подбав, щоб ти більше не бачилася з Лінтоном. Я збирався пояснити тобі все це, коли ти підростеш, і шкодую, що так довго відкладав розмову.

— Але містер Гіткліфф був дуже привітний, тату, — заперечила Кетрін, зовсім не переконана його словами. — І він зовсім не заперечував, щоб ми бачилися. Він сказав, що я можу приходити до нього, коли захочу. Тільки не повинна тобі про це говорити, бо ви посварилися, а ти не пробачиш йому того, що він одружився з тіткою Ізабеллою. І ти справді не пробачиш. Винен лише ти. Він принаймні хоче, щоб ми були друзями — Лінтон і я, — а ти не хочеш.

Побачивши, що вона не повірить його словам про лиху вдачу її дядька по шлюбу, мій господар поспіхом розповів їй, як Гіткліфф поводився з Ізабеллою і яким чином «Буремний перевал» опинився в його руках. Він не міг довго говорити на цю тему: хоча майже ніколи про це не згадував, у його серці й досі жила та сама ненависть і відраза до давнього ворога, що охопили його ще після смерті пані Лінтон.

«Вона могла б і досі жити, якби не він!» — це була його постійна гірка думка. У його очах Гіткліфф був убивцею.

Молодша Кеті знала про зло лише з власних дрібних капризів, спалахів гніву чи помилок. Вона діяла зопалу й зазвичай сама ж усе виправляла того самого дня. Вона була просто шокована, що людина може роками носити в собі таку темну ненависть. Вона щиро не розуміла, як можна свідомо й крок за кроком планувати помсту і при цьому зовсім не відчувати провини.

Здавалося, ця нова картина людської натури — раніше зовсім відсутня в її знаннях і уявленнях — глибоко її вразила й налякала. Тож містер Едгар вирішив, що продовжувати цю розмову немає потреби. Він лише додав:

— Колись, люба, ти зрозумієш, чому я хочу, щоб ти уникала його дому та родини. А тепер повертайся до своїх звичних занять і розваг і більше про них не думай.

Кетрін поцілувала батька й, як завжди, на кілька годин спокійно сіла за уроки. Потім разом із ним вийшла прогулятися маєтком, і весь день минув як завжди. Та ввечері, коли вона пішла до своєї кімнати, а я прийшла допомогти їй роздягнутися, то побачила її на колінах біля ліжка — вона плакала.

— Ой, не вигадуй, дурненька! — вигукнула я. — Якби в тебе були справжні причини для смутку, тобі було б соромно проливати сльози через таку дрібну неприємність. Ти ніколи не знала й тіні справжнього горя, панно Кетрін. Уяви хоча б на хвилину, що ми з господарем померли, а ти залишилася сама на світі. Що б ти тоді відчувала? Порівняй теперішню прикрість із таким нещастям і будь вдячна за тих друзів, яких маєш, замість того щоб бажати собі ще чогось.

— Я плачу не за себе, Еллен, — відповіла вона. — Я плачу за нього. Він сподівався побачити мене завтра, а тепер так розчарується. Він чекатиме на мене, а я не прийду!

— Дурниці! — сказала я. — Ти справді думаєш, що він думав про тебе так само багато, як ти про нього? Хіба в нього немає Гортона? Один із сотні хіба став би плакати, втративши родича, якого бачив лише двічі, по дві години? Лінтон сам здогадається, у чому річ, і більше не стане через тебе переживати.

— Але хіба я не можу написати йому записку й пояснити, чому не прийду? — запитала вона, підводячись. — І просто передати йому книжки, які я обіцяла позичити? Його книжки не такі гарні, як мої, а він страшенно хотів їх почитати, коли я розповіла, які вони цікаві. Можна, Еллен?

— Ні, звісно, ні! — рішуче відповіла я. — Тоді він напише тобі, і цьому не буде кінця. Ні, панно Кетрін, із цим знайомством треба повністю покінчити. Так хоче тато, і я простежу, щоб так і було.

— Але хіба одна маленька записка… — знову почала вона, склавши руки й благально глянувши на мене.

— Мовчи! — урвала я. — Не починаймо з твоїх «маленьких записок». Лягай у ліжко.

Вона кинула на мене дуже неслухняний погляд — такий зухвалий, що спочатку я навіть не поцілувала її на добраніч. Я вклала її, накрила ковдрою й сердито зачинила двері. Але дорогою передумала, тихенько повернулася — і що ж я побачила? Панночка стояла біля столу, а перед нею лежав чистий аркуш паперу, і в руці вона тримала олівець. Побачивши мене, вона винувато сховала його.

— Ніхто не доставить тобі цього листа, Кетрін, якщо ти його напишеш, — сказала я. — А зараз я загашу твою свічку.

Я накрила полум’я гасником — і тієї ж миті вона вдарила мене по руці, вигукнувши роздратовано:

— От противна!

Я знову вийшла, а вона засунула засув на дверях, перебуваючи в одному зі своїх найгірших, найбільш вередливих настроїв.

Лист було дописано й передано адресатові через молочника, який приходив із села. Але про це я дізналася лише згодом.

Минали тижні, і Кеті заспокоїлася. Проте вона завели звичку ховатися по кутках. Часто, коли я раптово підходила до неї за читанням, вона здригалася й нахилялася нижче, явно намагаючись щось сховати. Я не раз помічала краї окремих аркушів, що визирали з-поміж сторінок.

Крім того, вона внадилася спускатися вниз із самого ранку й довго вештатися на кухні, ніби чекаючи на якусь посилку чи листа. А в бібліотечній шафі вона мала власну шухляду, біля якої могла поратися годинами, а йдучи — обов’язково забирала ключ із собою.

Якось, коли вона щось перебирала в цій шухляді, я помітила, що замість іграшок і дрібничок там тепер лежить купа складених папірців. Згораючи від цікавості та підозр, я вирішила нишком роздивитися ті «скарби». Увечері, коли вони з господарем пішли нагору, я легко підібрала ключ із хатньої зв’язки, відімкнула шухляду, висипала все у фартух і забрала до себе в кімнату, щоб роздивитися без поспіху.

Хоч я й здогадувалася, що там знайду, усе одно здивувалася, побачивши цілу купу листів — схоже, вони приходили майже щодня. Це були відповіді Лінтона Гіткліффа на її послання. Найперші були короткими й сором’язливими, але згодом переросли в довгі освідчення— безглузді, як і належить листам, написаним у такому віці. Щоправда, подекуди траплялися фрази, які, як на мене, хлопчик явно десь списав або підгледів. Деякі листи взагалі здавалися дивною сумішшю щирих почуттів і нудного пафосу: починалися вони з палких зізнань, а закінчувалися пишномовними фразами, якими школярі зазвичай описують якусь вигадану дівчину. Не знаю, чи подобалося це Кеті, але як на мене — суцільна дурниця. Перегорнувши кільканадцять аркушів, я вирішила, що з мене досить, і, увібгавши їх у вузлик, зроблений із носовика, сховала подалі, а спорожнілу шухляду замкнула.

За своєю звичкою моя молода панночка рано спустилася вниз і зайшла на кухню. Я бачила, як вона підійшла до дверей, коли прийшов якийсь маленький хлопчик. Поки доярка наповнювала його бідон, Кеті щось запхала йому в кишеню куртки й щось звідти витягла. Я обійшла будинок через сад і стала чекати посланця. Він завзято захищав те, що йому довірили, і ми вдвох розхлюпали молоко, але мені таки вдалося вихопити листа. Пригрозивши хлопцеві серйозними неприємностями, якщо він негайно не забереться додому, я залишилася під стіною й прочитала ніжне послання панни Кеті.

Її лист був простішим і красномовнішим за листи кузена: дуже милим і дуже дурненьким. Я похитала головою й задумливо повернулася до будинку.

День був дощовий, тож вона не могла розважатися, блукаючи парком. Після ранкових уроків вона шукати розради у своїй скарбниці. Її батько сидів за столом і читав, а я навмисне знайшла собі роботу — заходилася розпускати бахрому на віконній завісі, водночас пильно стежачи за Кеті.

Жодна пташка, повернувшись до зруйнованого гнізда й виявивши загибель своїх пташенят, не билася б у такому розпачі, як вона. Всього лише одне вигукнуте «Ой!» — і щаслива посмішка на її обличчі вмить змінилася нестерпним болем.

Містер Лінтон підвів голову.

— Що сталося, люба? Ти забилася? — запитав він.

Його тон і погляд одразу переконали її, що саме він не знайшов її таємного скарбу.

— Ні, тату! — видихнула вона. — Еллен! Еллен! Ходімо нагору — мені погано!

Я підкорилась і пішла за нею.

— Ой, Неллі! Це ти їх взяла, — одразу заговорила вона, щойно ми залишилися наодинці й зачинилися в кімнаті. Вона впала навколішки. — Ой, віддай їх мені, і я більше, ніколи більше так не робитиму! Не кажи татові. Ти ж не сказала татові, Неллі? Скажи, що не сказала! Я була дуже неслухняна, але більше так не буду!

Я суворо, з удаваною непохитністю наказала їй підвестися.

— Отже, панно Кетрін, ви, здається, вже добряче просунулися в цій справі! — вигукнула я. — І справді маєте чого соромитися! Оце ж бо чудова купа нісенітниць для занять у вільний час! Та її, мабуть, і друкувати можна! І що, по-вашому, подумає господар, коли я покажу йому це? Я ще не показала, але не думайте, що я зберігатиму ваші безглузді таємниці. Ганьба! І, певно, саме ви першою почали писати всі ці дурниці: йому таке навіть на думку не спало б, я певна.

— Ні! Це не я!— ридала Кеті, ніби серце її от-от розірветься. — Я й не думала його кохати, поки…

— Кохати! — вигукнула я, якомога зневажливіше вимовляючи це слово. — Кохати! Чого тільки не почуєш! Я з таким самим успіхом могла б говорити про кохання до мірошника, який раз на рік приїздить купувати наше зерно. Оце вже справжнє кохання! Та ви ледве чотири години в житті бачили Лінтона! А тепер погляньте на цю дитячу писанину. Я понесу її до бібліотеки, і подивимося, що скаже ваш батько про таке кохання.

Вона кинулася до своїх дорогоцінних листів, але я підняла їх високо над головою. Тоді вона почала ще відчайдушніше благати мене спалити їх — зробити що завгодно, тільки не показувати батькові. А оскільки мені насправді хотілося радше сміятися, ніж сваритися, бо я вважала все це звичайною дівочою пихатістю, то зрештою трохи зм’якшилася й запитала:

— Якщо я погоджуся їх спалити, ти пообіцяєш більше не надсилати й не отримувати жодних листів, книжок — бо я бачу, що ти надсилала йому книжки, — ні пасом волосся, перснів чи іграшок?

— Ми не надсилаємо іграшок! — вигукнула Кетрін, і гордість перемогла її сором.

— Ну то відтепер взагалі нічого, моя леді? — запитала я. — Якщо ви не даєте слова, я іду.

— Обіцяю, Неллі! — вигукнула вона, хапаючись за мою сукню. — Ой, кинь їх у вогонь, будь ласка, кинь!

Та коли я почала кочергою розсувати жар, Кеті вже не змогла витримати болю від самої думки про це. Вона гаряче попросила залишити їй хоча б один-два листи.

— Один чи два, Неллі, щоб зберегти їх заради Лінтона!

Я розв’язала хустину й почала скидати листи у вогонь, тримаючи їх за один край. Полум’я одразу звилося вгору димарем.

— Я залишу собі один, жорстока ти жінко! — заверещала вона, просунула руку у вогонь та обпікаючи пальці, вихопила кілька обгорілих аркушів.

— Гаразд. А я залишу собі кілька, щоб показати татові! — відповіла я, ховаючи решту вцілілі листи у вузлик і знову рушаючи до дверей.

Вона кинула свої обпалені клаптики у вогонь і жестом попросила мене завершити спалення. Я зробила це, розворушила попіл і засипала його вугілля. А вона мовчки, з відчуттям глибокої кривди, пішла до своєї кімнати.

Я спустилася вниз і сказала господареві, що молодій панночці вже майже минула слабкість, але, на мою думку, їй краще трохи полежати. Вона не стала обідати, проте до чаю спустилася знову — бліда, з почервонілими від сліз очима й напрочуд покірна на вигляд.

Наступного ранку я відповіла на лист короткою запискою: «Пана Гіткліффа просять більше не надсилати записок панні Лінтон, оскільки вона їх не отримуватиме».

Відтоді хлопчик приходив із порожніми кишенями.

РОЗДІЛ XXII

Літо добігало кінця, настала рання осінь. Уже минув Михайлів день, але того року жнива затягнулися, і кілька наших полів іще не були зжаті. Містер Лінтон із донькою часто виходили до женців; коли зносили останні снопи, вони залишалися там до сутінків. Якось увечері погода видалася холодною та сирою, і мій господар застудився. Застуда вперто вразила легені, тож усю зиму, майже безперервно, він мусив залишатися в домі.

Бідолашна Кеті, розчарована своєю маленькою любовною пригодою, після того, як усе скінчилося, стала помітно сумнішою й мовчазнішою. Батько наполягав, щоб вона менше читала й більше гуляла. Але він не міг ходити на прогулянки із нею, і я вважала своїм обов’язком супроводжувати її. Щоправда, заміна з мене була не надто добра: серед безлічі щоденних справ я могла приділити їй лише дві-три години, а моє товариство, очевидно, було для неї далеко не таким бажаним, як батькове.

Якось пообіді в жовтні чи на початку листопада, коли вологе пожухле листя шелестіло на дерні та стежках, а холодне синє небо наполовину затягли хмари, віщуючи рясний дощ. Я попросила мою юну панночку відмовитися від прогулянки, бо була певна, що ось-ось почнеться злива. Вона відмовилася, і я, хоч і неохоче, накинула плащ, узяла парасолю та пішла з нею гуляти до кінця парку. Це була некваплива, звична прогулянка, яку вона зазвичай обирала, коли була пригнічена. А пригніченою Кеті ставала щоразу, коли пану Едгарові було гірше, ніж зазвичай. Він сам ніколи не зізнавався, але за його ще більшою мовчазністю та сумним виразом обличчя це помічали і вона, і я. Вона сумно йшла вперед. Тепер уже не бігла й не підстрибувала, хоча холодний вітер цілком міг би спонукати її побігати. А час від часу краєчком ока я помічала, як вона підносить руку й витирає щось зі щоки.

Я озиралася, шукаючи спосіб відвернути її думки. З одного боку дороги здіймався високий нерівний схил, де ліщина та низькорослі дуби, чиє коріння наполовину оголилося, трималися за землю абияк. Ґрунт був надто пухким для цих дерев, і сильні вітри деякі з них нагнули майже до землі. Влітку панночка Кетрін любила лазити по їхніх стовбурах і сидіти на гілках, гойдаючись за двадцять футів над землею. Я, захоплюючись її спритністю та безтурботною дитячою вдачею, вважала за потрібне щоразу сварити її, коли заставала на такій висоті, але робила це так, щоб вона розуміла: спускатися їй зовсім не обов’язково. Вона могла годинами лежати у своєму гніздечку, яке легко гойдав вітер, і просто мугикати собі під ніс старі пісні, яких я навчила її ще маленькою. Або ж спостерігати за птахами, що жили поруч і вчили своїх пташенят літати. Часом вона просто лежала із заплющеними очима, наполовину дрімаючи, наполовину мріючи — і була невимовно щаслива.

— Подивіться, міс! — вигукнула я, вказуючи на виїмку під корінням похиленого дерева. — А зима ще не дійшла сюди! Онде цвіте маленька квітка — останній дзвіночок із того бузкового килима, що вкривав увесь схил у липні. Може, ви зірвете її для тата?

Кеті довго дивилася на самотню квітку, що тремтіла у своєму земляному схованці, а тоді відповіла:

— Ні, я не буду її чіпати. Але вона така сумна, правда, Неллі?

— Авжеж, — відповіла я. — Майже така сама виснажена й безсила, як і ти. У тебе щоки зовсім зблідли. Давай візьмемося за руки й побіжимо. Ти така засмучена, що, мабуть, я навіть зможу за тобою встигнути.

— Ні, — повторила вона й продовжила повільно йти, час від часу зупиняючись, щоб замислено роздивитися шматочок моху, пучок вибіленої трави чи гриб, що розкинув свою яскраво-помаранчеву шапинку серед куп коричневого листя. А раз у раз вона підносила руку до відвернутого від мене обличчя.

— Кетрін, чому ти плачеш, люба? — запитала я, підійшовши й поклавши руку їй на плече. — Не треба плакати через те, що тато застудився. Подякуй Богові, що це не щось гірше.

Тепер вона вже не стримувала сліз. Ридання перехоплювали їй подих.

— О, це неодмінно буде щось гірше, — сказала вона. — А що я робитиму, коли тато й ти покинете мене, і я залишуся сама? Я не можу забути твої слова, Неллі. Вони постійно звучать у мене у вухах. Як зміниться життя, яким безрадісним стане світ, коли тата й тебе не буде.

— Ніхто не знає, чи не помреш ти раніше за нас, — відповіла я. — Не годиться заздалегідь чекати лиха. Сподіватимемося, що до того часу, коли хтось із нас піде з цього світу, минуть іще довгі-довгі роки. Господар молодий, я здорова й сильна, мені ледве сорок п’ять. Моя мати прожила до вісімдесяти й до останнього залишалася бадьорою жінкою. А якщо містер Лінтон доживе до шістдесяти, то це ще більше років, ніж ти встигла прожити, панночко. Хіба не безглуздо оплакувати біду за двадцять років до того, як вона може статися?

— Але тітка Ізабелла була молодша за тата, — зауважила вона, несміливо підводячи на мене очі, ніби сподівалася почути ще якусь втіху.

— У тітки Ізабелли не було нас із тобою, щоб ми про неї дбали, — відповіла я. — Вона не була такою щасливою, як господар. Їй не було заради кого жити. А тобі треба лише добре доглядати батька й підбадьорювати його, показуючи, що ти сама весела; не давай йому приводів для тривоги через будь-що. Запам’ятай це, Кеті! Не приховуватиму: ти можеш убити його, якщо поводитимешся легковажно й безрозсудно, плекатимеш безглузде, вигадане кохання до сина людини, яка була б рада побачити його в могилі, та ще й дозволиш батькові дізнатися, що ти мучишся через розлуку, яку він вважав за потрібне влаштувати.

— Мене ніщо у світі не турбує, крім татової хвороби, — відповіла моя супутниця. — У порівнянні з татом мені байдуже до всього. І я ніколи — ніколи, о, ніколи, доки буду при здоровому глузді, — не зроблю нічого й не скажу жодного слова, яке могло б його засмутити. Я люблю його більше за себе, Неллі. І знаю це напевно ось чому: щовечора я молюся про те, щоб пережити його. Я краще буду страждати сама, ніж бачити нещасним його. Хіба це не доводить, що я люблю його більше, ніж себе?

— Гарні слова, — відповіла я. — Але це ще треба довести вчинками. А коли він одужає, пам’ятай: не забувай обіцянок, які даєш у хвилину страху.

Поки ми розмовляли, ми підійшли до воріт, що виходили на дорогу. Моя юна панночка знову повеселішала, наче виглянуло сонце, видерлася на мур і сіла на самому верху, простягнувшись за плодами шипшини, які багряніли на верхніх гілках кущів дикої троянди, що нависали над дорогою. Нижні ягоди вже всі зникли, а до верхніх, крім Кеті з її теперішньої висоти, дістатися могли хіба що птахи.

Коли вона потягнулася по ягоди, з неї впав капелюшок. Ворота були замкнені, тож вона вирішила спуститися й забрати його. Я наказала їй бути обережною, щоб не впасти, і вона спритно зникла з очей. Та повернутися виявилося зовсім не так просто: каміння було гладеньке й акуратно скріплене розчином, а кущі троянди та розрослі ожини не давали жодної опори, щоб знову видертися нагору.

Я, мов дурна, не згадала про це, аж поки не почула її сміх і вигук:

— Неллі! Доведеться принести ключ, а то мені самій треба буде бігти до будиночка воротаря. З цього боку я на мур не вилізу!

— Залишайся там, де ти є, — відповіла я. — У мене в кишені в’язка ключів. Може, якийсь і підійде. Якщо ні — піду по допомогу.

Кеті тим часом розважалася, танцюючи туди-сюди перед воротами, а я один за одним приміряла великі ключі. Останній також не підійшов. Я ще раз попросила її залишатися на місці й уже хотіла щодуху бігти додому, коли мене зупинив звук, що наближався.

То був кінський тупіт. Танок Кеті теж урвався.

— Хто це? — прошепотіла я.

— Неллі, якби ж ти могла відчинити ворота, — тривожно прошепотіла у відповідь моя супутниця.

— О, панночко Лінтон! — вигукнув глибокий голос вершника. — Радий вас зустріти. Не поспішайте заходити. Я хочу поставити вам кілька запитань і почути відповідь.

— Я не розмовлятиму з вами, пане Гіткліффе, — відповіла Кетрін. — Тато каже, що ви лиха людина і ненавидите і його, і мене. Неллі теж так каже.

— Це тут ні до чого, — сказав Гіткліфф. — Свого сина я, здається, не ненавиджу. Саме про нього я й хочу з вами поговорити. Так, вам є чого соромитися. Два чи три місяці тому ви ж писали Лінтонові? Гралися в любов, так? За це вас обох слід було добре відшмагати! Особливо тебе, старшу, бо, як виявилося, ти менш чутлива. У мене є твої листи, і якщо ти почнеш зухвалити, я надішлю їх твоєму батькові.

Гадаю, ця забавка вам набридла, і ви припинили писати, чи не так? Але разом із цим ви кинули Лінтона в справжню прірву відчаю. Він сприймав усе серйозно: він справді закохався. Правду кажу, він помирає за тобою, розбиває собі серце через твою байдужість. І це не образний вислів — він насправді згасає. Уже шість тижнів Гортон не перестає насміхатися з нього, а я вживав значно суворіших заходів і намагався вибити з нього цю дурість страхом. Та йому щодня стає гірше. Якщо ти не повернешся до нього, до літа він буде в могилі!

— Як ви можете так безсоромно брехати бідній дитині? — вигукнула я з-за воріт. — Їдьте собі далі! Як вам не соромно вигадувати такі жалюгідні побрехеньки? Панночко Кеті, я виб’ю замок каменем. Не вірте цій мерзенній нісенітниці. Ви й самі розумієте: неможливо, щоб людина померла від кохання до того, кого вона майже не знає.

— Не знав, що нас підслуховують, — пробурмотів викритий лиходій. — Шановна місіс Дін, ви мені подобаєтеся, але не подобається ваша дволикість, — додав він уже вголос. — Як же ви самі можете так безсоромно брехати, стверджуючи, ніби я ненавиджу «бідну дитину»? І вигадувати страшилки, щоб віднадити її від мого порога? Кетрін Лінтон — навіть саме це ім’я зігріває мені серце, — моя красуне, мене весь цей тиждень не буде вдома. Сходи й перевір, чи кажу я правду. Сходи, люба! Тільки уяви на моєму місці свого батька, а на своєму — Лінтона. Тоді подумай, як би ти оцінила свого безтурботного коханого, якби він відмовився зробити бодай крок, щоб тебе втішити, коли твій батько сам благав би його про це. Не припускайся тієї самої помилки через власну нерозважливість. Клянуся своєю душею: він іде в могилу, і ніхто, крім тебе, не може його врятувати!

Замок піддався, і я вийшла назовні.

— Присягаюся, Лінтон помирає, — повторив Гіткліфф, пильно дивлячись на мене. — Горе та розчарування лише прискорюють його смерть. Неллі, якщо ти не дозволиш їй піти, можеш сама провести її туди. Але я не повернуся раніше цього самого дня наступного тижня. І думаю, твій господар навряд чи заперечуватиме, якщо вона навідає свого кузена.

— Заходь, — сказала я, взявши Кеті за руку й майже силоміць потягнувши назад за ворота, бо вона не поспішала, стурбовано вдивляючись в обличчя співбесідника, надто суворе, щоб видати його брехливість.

Він підвів коня ближче й, нахилившись до нас, зауважив:

— Міс Кетрін, зізнаюся вам, що я не дуже поблажливий до Лінтона, а Гортон і Джозеф — тим більше. Не приховуватиму: він живе серед людей, які з ним надто суворі. Йому бракує доброти не менше, ніж кохання. А добре слово від вас було б для нього найкращими ліками. Не зважайте на жорстокі перестороги місіс Дін. Будьте великодушною і придумайте, як побачитися з ним. Він думає про вас день і ніч і ніяк не може повірити, що ви його не ненавидите, адже ви ні листа йому не пишете, ні не навідуєтеся.

Я зачинила ворота, підперла послаблений замок каменем, щоб він тримався, а тоді розкрила парасолю й сховала під нею свою підопічну. Дощ уже хлинув крізь гілки дерев, нагадуючи, що баритися не слід.

Ми поспішили додому, тож не мали часу обговорювати зустріч із Гіткліффом. Але я відразу зрозуміла, що тепер на серці Кетрін лежить подвійна темрява. Її обличчя було таким сумним, що я ледве його впізнавала. Вона, очевидно, сприйняла кожне почуте слово за чисту правду.

Господар пішов відпочивати ще до нашого повернення. Кеті тихенько зайшла до його кімнати, щоб дізнатися, як він почувається. Він уже заснув. Вона повернулася й попросила мене посидіти з нею в бібліотеці. Ми разом випили чаю, а потім вона лягла на килим і попросила мене не розмовляти, бо втомилася. Я взяла книжку й удавала, що читаю.

Щойно Кеті вирішила, що я цілком захопилася читанням, то знову почала тихенько плакати. Схоже, тепер це стало її улюбленою розвагою. Я дозволила їй трохи виплакатися, а потім почала її переконувати, глузуючи з усіх тверджень пана Гіткліффа про його сина, наче була певна, що вона зі мною погодиться. На жаль, мені не вистачило вміння звести нанівець враження, яке справили на неї його слова. Саме цього він і прагнув.

— Можливо, ти маєш рацію, Неллі, — відповіла вона. — Але я не матиму спокою, доки не дізнаюся правди. І я повинна сказати Лінтонові, що не з власної вини перестала йому писати, та переконати його, що я не передумала.

Яка користь була від мого гніву й заперечень, якщо вона так безглуздо повірила всьому почутому? Тієї ночі ми розійшлися, сердиті одна на одну. Але вже наступного дня я опинилася на дорозі до Буремного перевалу, їдучи поруч із поні моєї свавільної юної панночки. Я не могла спокійно дивитися на її страждання, на її бліде, пригнічене обличчя та важкі від смутку очі. Тому я поступилася, хоч і зберігала слабку надію, що сам Лінтон, зустрівши нас, доведе, наскільки мало правди було в розповіді його батька.

РОЗДІЛ XXIII

Після дощової ночі настав туманний, вогкий ранок — наполовину морозний, наполовину з мрякою. Дорогу нам раз у раз перетинали тимчасові струмки, що дзюрчали зі схилів пагорбів. У мене геть промокли ноги, я була роздратована й пригнічена — саме в такому настрої помічаєш будь-яку прикрість. Ми зайшли до будинку через кухню, щоб перевірити, чи справді містера Гіткліфа немає вдома, бо його власним словам я не надто вірила.

Джозеф сидів біля вогню, почуваючись, здавалося, як у раю. На столі поруч із ним стояла велика кружка елю, а довкола були розкладені чималі шматки підсмажених вівсяних коржів. У роті він тримав коротку чорну люльку. Кетрін підбігла до каміна погрітися. Я запитала, чи господар удома. Відповіді довелося чекати так довго, що я вирішила, ніби старий оглух, і повторила запитання голосніше.

— Ні-ні! — загарчав він, а швидше навіть пронизливо верескнув. — Ні! Вертайся туди, звідки прийшла!

— Джозефе! — одночасно зі мною гукнув із сусідньої кімнати роздратований голос. — Скільки можна тебе кликати? Там у каміні майже все згасло! Джозефе, ану йди сюди негайно!

Але той лише завзято затягувався люлькою й вперто дивився у вогонь, всіляко показуючи, що й не збирається йти. Покоївки і Гортона ніде не було видно: перша, мабуть, пішла у справах, а він десь працював. Упізнавши голос Лінтона, ми зайшли до кімнати.

— Ох, бодай би ти здох на горищі з голоду! — вигукнув хлопець, думаючи, що це нарешті прийшов ледачий прислужник.

Та, помітивши свою помилку, замовк. Кеті кинулася до нього.

— Це ви, міс Лінтон? — запитав він, підводячи голову з підлокітника великого крісла, в якому напівлежав. — Ні, не цілуйте мене, а то я почну задихатись. Боже мій! Тато казав, що ви прийдете, — продовжив він, трохи оговтавшись від обіймів Кетрін. Вона стояла поруч, винувато опустивши очі. — Чи не могли б ви зачинити двері? Ви залишили їх відчиненими. А ці… ці огидні люди не хочуть принести вугілля до вогню. Тут так холодно!

Я поворушила жар і сама принесла відро вугілля. Хворий поскаржився, що я обсипала його попелом, але в нього був надокучливий кашель, обличчя пашіло від гарячки, і він виглядав зовсім хворим, тож я не стала дорікати йому за таку примхливість.

— Ну, Лінтоне, — тихо промовила Кетрін, коли його насуплене чоло трохи розгладилося, — ти радий мене бачити? Чи можу я тобі чимось допомогти?

— Чому ти не прийшла раніше? — запитав він. — Треба було прийти, а не писати. Мені страшенно важко було писати тобі такі довгі листи. Я набагато більше хотів поговорити з тобою. А тепер я не можу терпіти ні розмов, ні взагалі нічого. Цікаво, де Зілла! Чи не могли б ви… — він глянув на мене, — зайти на кухню й подивитися?

За свою попередню послугу я навіть не почула подяки, а бігати туди-сюди за його наказами мені не хотілося, тому я відповіла:

— Там нікого немає, крім Джозефа.

— Я хочу пити! — вередливо вигукнув він, відвертаючись. — Відтоді як тато поїхав, Зілла постійно швендяє до Гіммертона. Жах якийсь! А мене прогнали сюди — вони просто більше не бажають бачити мене нагорі.

— Ваш батько піклується про вас, містере Гіткліффе? — запитала я, помітивши, що Кетрін трохи стримала свій дружній запал.

— Піклується? Принаймні змушує їх трохи краще за мною доглядати, — вигукнув він. — Негідники! Ви знаєте, міс Лінтон, цей грубіян Гортон сміється з мене! Я його ненавиджу! Та взагалі я їх усіх ненавиджу: огидні люди.

Кеті почала шукати воду. Вона знайшла в шафці глечик, налила склянку й принесла її. Він наказав їй додати ложку вина з пляшки, що стояла на столі. Випивши трохи, хлопець наче заспокоївся й сказав, що вона дуже добра.

— А ти радий мене бачити? — повторила вона своє перше запитання, задоволена, що на його обличчі ледь-ледь з’явилася усмішка.

— Так, радий. Приємно нарешті почути такий голос, як твій! — відповів він. — Але я сердився, бо ти не приходила. А тато присягався, що це через мене: називав мене жалюгідною, безпорадною, нікчемною істотою і казав, що ти мене зневажаєш. Ще він сказав, що якби опинився на моєму місці, то вже давно був би господарем «Гнізда дрозда». Але ти ж мене не зневажаєш, правда…?

— Я хочу, щоб ти називав мене Кетрін або Кеті, — перебила його дівчина. — Зневажаю тебе? Ні! Після тата й Еллен я люблю тебе більше за всіх на світі. Але містера Гіткліффа я не люблю, і не наважуюся приходити, коли він повернеться. Він надовго поїхав?

— Ні, ненадовго, — відповів Лінтон. — Але відколи почався мисливський сезон, він часто ходить на пустище, тож ти могла б проводити зі мною годину чи дві, поки його немає. Скажи, що приходитимеш. Думаю, з тобою я не був би таким вередливим. Ти не дратувала б мене й завжди була б готова мені допомогти, правда?

— Так, — сказала Кетрін, погладжуючи його довге м’яке волосся. — Якби тільки тато дозволив, я б проводила з тобою половину свого часу. Бідолашний Лінтоне! Шкода, що ти не мій брат.

— Тоді ти любила б мене так само, як свого батька? — запитав він, уже веселіше. — Але тато каже, що якби ти була моєю дружиною, то любила б мене більше за нього й за весь світ. Тож я волів би, щоб ти стала моєю дружиною.

— Ні, я ніколи не любитиму нікого більше за тата, — серйозно відповіла вона. — А люди іноді ненавидять своїх дружин, але не братів і сестер. Якби ти був моїм братом, ти жив би з нами, і тато любив би тебе так само, як мене.

Лінтон запевняв, що чоловіки взагалі ніколи не ненавидять своїх дружин. Але Кеті стояла на своєму і з зовсім не дитячою розумністю навела як приклад те, як його власний батько ненавидів її тітку. Я намагалася затулити їй рота, але даремно — вона випалила все, що знала. Малий Гіткліфф страшенно розлютився й заявив, що це все брехня.

— Мені це сказав тато, а мій тато ніколи не бреше! — з зухвалістю відрізала вона.

— Мій тато зневажає твого! — вигукнув Лінтон. — Він називає його підступним дурнем.

— Твій батько — лихий чоловік, — відказала Кетрін, — а ти дуже погано робиш, що наважуєшся повторювати його слова. Він і справді має бути лихим, якщо змусив тітку Ізабеллу піти від нього так, як вона це зробила.

— Вона від нього не пішла, — сказав хлопець. — Не слід сперечатися зі мною!

— Покинула! — вигукнула Кеті.

— А я тобі дещо скажу! — відповів Лінтон. — Твоя мати ненавиділа твого батька. От і все.

— О! — вигукнула Кетрін, надто розлючена, щоб щось відповісти.

— А мого вона любила, — додав він.

— Ти малий брехун! Тепер я тебе ненавиджу! — задихаючись від гніву, вигукнула вона, і її обличчя почервоніло від люті.

— Любила! Любила! — протяжно повторював Лінтон, втискаючись у куток крісла й відкидаючи голову, насолоджуючись хвилюванням своєї суперниці, яка стояла позаду нього.

— Годі, містере Гіткліфф! — сказала я. — Це, мабуть, теж вигадка вашого батька.

— Ні! Замовкніть! — відповів він. — Вона любила його, Кетрін! Любила, любила!

Кеті, втративши над собою контроль, щосили штовхнула крісло, і він ударився об один із підлокітників. Одразу ж його схопив напад задушливого кашлю, який невдовзі поклав край його тріумфу. Напад тривав так довго, що навіть мене охопив страх. Що ж до його кузини, то вона гірко плакала, нажахана тим, що накоїла, хоча не вимовила ані слова. Я тримала його, доки напад не минув. Потім він відштовхнув мене й мовчки схилив голову. Кетрін теж стримала свої ридання, сіла навпроти й похмуро втупилася у вогонь.

— Як ви почуваєтеся тепер, містере Гіткліфф? — запитала я, почекавши хвилин десять.

— Хотів би я, щоб вона почувалася так само, як я, — відповів він. — Підступна, жорстока дівчина! Гортон ніколи мене не чіпає, за все життя пальцем мене не торкнув. А сьогодні мені вже було краще, і ось… — і він захлинувся слізьми.

— Я тебе не била! — пробурмотіла Кеті, кусаючи губу, щоб стримати новий напад емоцій.

Він зітхав і стогнав, наче зазнавав страшних мук, і не припиняв цього чверть години. Здавалося, він навмисно хотів дошкулити кузині, бо щоразу, почувши, як вона приглушено схлипує, він додавав до свого голосу ще більше болю й жалю.

— Мені шкода, що я завдала тобі болю, Лінтоне, — нарешті сказала вона, більше не в змозі це терпіти. — Але від такого легкого поштовху я навіть не відчула б болю, і гадки не мала, що ти можеш так постраждати. Ти ж не такий уже кволий, Лінтоне? Не дай мені піти додому з думкою, що я тобі нашкодила. Відповідай! Поговори зі мною.

— Я не можу з тобою говорити, — пробурмотів він. — Ти так мене покалічила, що я всю ніч не спатиму й задихатимусь від цього кашлю. Якби ти сама так мучилася, то знала б, що це таке. А ти спокійно спатимеш, поки я страждатиму в муках, і поруч не буде нікого. Цікаво, чи сподобалося б тобі проводити такі страшні ночі? — І він почав голосно ридати, безмежно жаліючи самого себе.

— Якщо ви й без того звикли проводити ночі в стражданнях, — сказала я, — міс Лінтон аж ніяк не завадить вашому спокою. Вам було б так само, навіть якби вона ніколи не приходила. Утім, вона більше вас не турбуватиме. Можливо, коли ми підемо, ви заспокоїтеся.

— Мені піти? — сумно запитала Кетрін, схилившись над ним. — Ти хочеш, щоб я пішла, Лінтоне?

— Ти вже нічого не зміниш, — дратівливо відповів він, відсахнувшись від неї. — Хіба що зробиш ще гірше, довівши мене своїми докорами до гарячки.

— То я мушу піти? — знову запитала вона.

— Залиш мене хоча б у спокої, — сказав він. — Я не можу терпіти твоїх розмов.

Вона ще довго не хотіла йти й опиралася моїм умовлянням залишити його, але він не підводив голови й не промовив більше ні слова. Нарешті вона рушила до дверей, а я пішла за нею. Та нас повернув крик. Лінтон зісковзнув зі свого місця на кам’яні плити перед вогнищем і лежав, корчачись там просто через примху розпещеної дитини, яка звикла домагатися свого й ладна завдати стільки клопоту та прикрощів, скільки тільки може.

За його поведінкою я одразу зрозуміла, з ким маю справу, і збагнула, що потурати йому — марна річ. Але моя супутниця цього не зрозуміла: вона перелякано підбігла назад, стала навколішки, плакала, заспокоювала його й благала, аж поки він не втих через брак повітря, а зовсім не через докори сумління за те, що завдав їй стільки страждань.

— Я покладу його на лаву, — сказала я, — і нехай качається там, скільки хоче. Ми не можемо залишатися тут і стежити за ним. Сподіваюся, ви, міс Кеті, тепер зрозуміли, що ви не та людина, яка може йому допомогти, і що його стан не спричинений прихильністю до вас. Ну ось, він уже там! Ходімо. Щойно він зрозуміє, що поруч немає нікого, хто звертатиме увагу на його витівки, йому самому набридне й він спокійно лежатиме.

Вона підклала йому під голову подушку й запропонувала води. Він відмовився пити й неспокійно крутився на подушці, наче під головою в нього лежав камінь або шматок дерева. Кетрін спробувала влаштувати її зручніше.

— Не можу так лежати, — сказав він. — Вона надто низька.

Кетрін принесла ще одну подушку й поклала зверху.

— Тепер надто високо, — пробурмотів цей нестерпний хлопець.
— То як же її покласти? — у відчаї запитала вона.

Він пригорнувся до неї, коли вона напівстояла навколішки біля лави, і влаштувався, спершись головою на її плече.

— Ні, так не годиться, — сказала я. — Вам доведеться задовольнитися подушкою, містере Гіткліфф. Міс уже й так витратила на вас надто багато часу. Ми не можемо залишатися тут ані п’яти хвилин довше.

— Ні, ні, можемо! — заперечила Кеті. — Тепер він добрий і спокійний. Він уже починає розуміти, що сьогодні вночі я страждатиму набагато більше за нього, якщо повірю, що після мого візиту йому стало гірше. А тоді я більше не наважуся приходити. Скажи правду, Лінтоне, бо я не повинна сюди приходити, якщо справді завдала тобі болю.

— Ти мусиш приходити, щоб мене вилікувати, — відповів він. — Ти повинна приходити, бо саме ти завдала мені болю. Ти ж знаєш! Коли ти прийшла, мені було не так погано, як тепер, хіба ні?

— Але ти сам себе виснажив цими сльозами й психами, не я в цьому винна, — мовила кузина. — Та менше з тим, тепер ми друзі. А я тобі взагалі потрібна? Ти справді хочеш іноді мене бачити?

— Я ж сказав, що хочу! — роздратовано відповів він. — Сідай на лаву й дай мені покласти голову тобі на коліна. Мама колись годинами так зі мною сиділа. Сиди тихо й не балакай. Але якщо вмієш — заспівай або розкажи якусь довгу й цікаву баладу з тих, що обіцяла навчити. Або якусь історію. Хоча краще баладу. Починай.

Кетрін заспівала найдовшу баладу, яку тільки пам’ятала. Обом це страшенно сподобалося. Лінтон просив ще й ще, не зважаючи на мої протести. Так вони й просиділи аж до дванадцятої години, поки з подвір’я не донісся голос Гортона, який  прийшов пообідати.

— А завтра, Кетрін? Ти прийдеш завтра? — запитав молодий Гіткліфф, тримаючи її за сукню, коли вона неохоче підвелася.

— Ні, — відповіла я. — І післязавтра також.

Однак сама Кетрін, очевидно, відповіла йому інакше, бо його чоло розгладилося, коли вона нахилилася й щось прошепотіла йому на вухо.

— Ви не прийдете завтра, пам’ятайте, міс! — почала я, щойно ми вийшли з будинку. — Ви ж не думаєте справді це зробити?

Вона усміхнулася.

— О, я добре про це подбаю, — продовжила я. — Я полагоджу той замок, і більше ніяк вам не вдасться втекти.

— Я можу перелізти через стіну, — засміялася вона. — «Гніздо дрозда» — не в’язниця, Неллі, а ти не мій тюремник. До того ж мені вже майже сімнадцять: я доросла жінка. І я впевнена, що Лінтон швидко одужав би, якби я доглядала за ним. Я старша за нього, знаєш, і мудріша. Я ж менш дитяча, правда? А він скоро робитиме те, що я йому скажу, якщо трохи його приголубити. Він такий милий, коли поводиться добре. Якби він був моїм, я б так його пестила! Ми ніколи не сварилися б, правда, коли б звикли одне до одного? Тобі ж він подобається, Неллі?

— Подобається?! — вигукнула я. — Найсварливіший, найкволіший сухоребрик, який тільки дотягнув до підліткового віку. На щастя, як і припускав містер Гіткліфф, до двадцяти він не доживе. Та я й сумніваюся, що він доживе до весни. І коли його не стане, для родини це буде невелика втрата. Добре ще, що його батько забрав його до себе. Чим краще до нього ставилися б, тим нуднішим і егоїстичнішим він ставав би. Я рада, що у вас, міс Кетрін, немає жодної надії отримати його за чоловіка.

Почувши це, моя супутниця посерйознішала. Моя байдужість до його смерті зачепила її за живе.

— Він молодший за мене, — після тривалої мовчанки, заглибившись у роздуми, відповіла вона, — тож має прожити довше. Він житиме — мусить прожити стільки ж, скільки й я. Тепер він такий самий міцний,  як і тоді, коли вперше приїхав на північ. Я в цьому впевнена. Він просто застудився, як і тато. Ти кажеш, що тато одужає. Чому ж він не може?

— Ну, гаразд,— вигукнула я. — Зрештою, нам нема чого про це турбуватися. Але слухайте, міс, — і пам’ятайте: я дотримаю свого слова. Якщо ви ще раз спробуєте піти до «Буремного перевалу», зі мною чи без мене, я розповім містерові Лінтону. А якщо він не дозволить, ваше спілкування з кузеном більше не відновиться.

— Воно вже відновилося, — невдоволено пробурмотіла Кеті.

— Тоді воно не повинно тривати, — сказала я.

— Побачимо, — відповіла вона й помчала вперед галопом, залишивши мене плента́тися позаду.

Ми обидві повернулися додому ще до обіду. Мій господар вирішив, що ми гуляли парком, тож нічого не розпитував про нашу відсутність. Щойно я зайшла, то поспішила перевзутися й змінити мокрі панчохи. Але довге сидіння на «Буремному перевалі» вже далося взнаки. Наступного ранку я злягла й протягом трьох тижнів не могла виконувати свої обов’язки. Такого лиха зі мною не траплялося раніше й, дякувати Богові, не траплялося відтоді.

Моя маленька леді поводилася як справжній янгол: приходила доглядати мене й розважати в моїй самотності. Через вимушене усамітнення я дуже занепала духом. Для людини діяльної й непосидючої це важке випробування. Та мало хто мав менше причин скаржитися, ніж я.

Щойно Кетрін виходила з кімнати містера Лінтона, вона одразу приходила до мого ліжка. Її день був поділений між нами: жодна розвага не могла забрати в неї бодай хвилини. Вона нехтувала їжею, навчанням і забавами й була найтурботливішою доглядальницею, яку тільки можна уявити. Вона, мабуть, мала добре серце, якщо так любила свого батька й водночас віддавала стільки турботи мені.

Я сказала, що її дні були поділені між нами, але господар рано лягав спати, а після шостої мені зазвичай уже нічого не було потрібно. Тож вечір належав їй. Бідолашна! Я ніколи не замислювалася, чим вона займалася після чаю. І хоча часто, коли вона заглядала до мене побажати доброї ночі, я помічала, що її щоки ставали рум’янішими, а тонкі пальці рожевіли, замість того щоб припустити, що цей колір з’являється від холодної верхової прогулянки пустищем, я списувала все на гарячий вогонь у бібліотеці.

РОЗДІЛ XXIV

Через три тижні я вже змогла вийти зі своєї кімнати й пересуватися будинком. Того першого вечора, коли я вперше змогла посидіти, я попросила Кетрін почитати мені, бо очі в мене ще були слабкі. Ми сиділи в бібліотеці, а господар уже пішов спати. Вона погодилася, як мені здалося, не дуже охоче; і, припустивши, що мої книжки їй не до душі, я попросила її самій вибрати, що читатиме. Вона взяла одну зі своїх улюблених книжок і близько години читала досить старанно, а тоді почала раз у раз запитувати:

— Еллен, ти не втомилася? Може, тобі краще вже прилягти? Ти занедужаєш, якщо так довго не спатимеш, Еллен.

— Ні, ні, люба, я не втомилася, — щоразу відповідала я.

Побачивши, що я не збираюся поступатися, вона вдалася до іншого способу показати, як їй не до вподоби це заняття. Вона почала позіхати, потягуватися, а тоді сказала:

— Еллен, я втомилася.

— Тоді годі читати й поговорімо, — відповіла я.

Це виявилося ще гірше: вона почала невдоволено бурчати, зітхати й раз у раз поглядати на годинник, аж поки не пробило восьму. Нарешті вона пішла до своєї кімнати, зовсім зморена сонливістю — принаймні про це свідчили її сердитий, стомлений вигляд і те, як невпинно вона терла очі. Наступного вечора вона здавалася ще нетерплячішою, а третього вечора взагалі поскаржилася на головний біль і залишила мене саму.

Її поведінка здалася мені дивною. Просидівши на самоті досить довго, я вирішила піти довідатися, чи їй не стало краще, і запропонувати їй прилягти на дивані, а не сидіти нагорі в темряві. Але нагорі Кетрін не було, як не було її й унизу. Слуги запевнили, що не бачили її. Я прислухалася біля дверей пана Едгара — там панувала цілковита тиша. Я повернулася до її кімнати, загасила свічку й сіла біля вікна.

Місяць світив яскраво; землю вкривав легкий сніг, і я подумала, що, можливо, їй заманулося прогулятися садом, щоб освіжитися. Я справді помітила постать, що кралася вздовж внутрішньої огорожі парку, але то була не моя молода господиня. Коли постать вийшла на світло, я впізнала одного з конюхів. Він досить довго стояв, вдивляючись у дорогу, що пролягала через маєток, а тоді раптом швидко рушив уперед, наче щось помітив. Незабаром він повернувся, ведучи за собою поні панночки. А ось і вона сама — щойно злізла з поні й ішла поруч.

Чоловік потайки повів коня через траву до стайні. Кеті ввійшла через вікно вітальні й безшумно прокралася до місця, де я на неї чекала. Вона обережно причинила двері, зняла засніжені черевики, розв’язала капелюшок і, не підозрюючи, що я за нею стежу, вже збиралася зняти накидку, коли я раптом підвелася й стала перед нею.

Від несподіванки вона на мить закам’яніла: видавши нерозбірливий вигук, завмерла на місці.

— Люба моя Кетрін, — почала я, надто добре пам’ятаючи її недавню доброту до мене, щоб одразу сварити її, — де ви їздили в такий час? І навіщо ви намагаєтеся мене обдурити, вигадуючи небилиці? Де ви були? Кажіть!

— Унизу парку, — затинаючись, відповіла вона. — Я нічого не вигадувала.

— І більше ніде? — допитувалася я.

— Ні, — пробурмотіла вона.

— О, Кетрін! — сумно вигукнула я. — Ви ж знаєте, що вчинили недобре, інакше не стали б казати мені неправду. Мені від цього справді боляче. Я воліла б три місяці хворіти, ніж почути, як ви свідомо вигадуєте брехню.

Вона кинулася до мене, вибухнула сльозами й обхопила мене руками за шию.

— Ну, Еллен, я так боюся, що ти розсердишся, — сказала вона. — Пообіцяй, що не сердитимешся, і тоді я розкажу тобі всю правду. Я ненавиджу щось від тебе приховувати.

Ми сіли на підвіконня. Я запевнила її, що не сваритиму, хоч би якою була її таємниця, хоча, звісно, уже здогадувалася, у чому річ. Тоді вона почала:

— Я була в «Буремному перевалі», Еллен, і відтоді, як ти захворіла, не пропустила жодного дня — хіба що тричі до того, як ти вийшла зі своєї кімнати, і двічі після цього. Я давала Майклу книжки та картинки, щоб він щовечора займав Мінні й потім відводив її назад до стайні. Ти тільки не сварись і на нього, добре? Я приїжджала до «Буремного перевалу» о пів на сьому й зазвичай залишалася до пів на дев’яту, а потім галопом поверталася додому. Я їздила туди не заради розваги: майже весь час мені було там тяжко. Лише зрідка я почувалася щасливою — може, раз на тиждень.

Спочатку я думала, що мені доведеться добряче тебе переконувати, аби ти дозволила мені дотримати слова, даного Лінтонові: адже я пообіцяла знову навідатися наступного дня, коли ми від нього поїхали. Але наступного дня ти залишилася нагорі, і я уникнула цієї неприємності.

Коли Майкл по обіді знову замкнув замок на паркових воротах, я заволоділа ключем і розповіла йому, що мій кузен хоче, щоб я його провідувала, бо він хворий і не може приїхати до «Гнізда дрозда», а тато заперечуватиме проти моїх відвідин. Потім я домовилася з ним щодо поні. Він любить читати й думає невдовзі залишити службу, щоб одружитися. Тож він запропонував: якщо я даватиму йому книжки з бібліотеки, він робитиме те, що я попрошу. Але я воліла давати йому власні книжки, і це влаштувало його ще більше.

Під час мого другого візиту Лінтон був у чудовому настрої. Зілла — це їхня економка — прибрала для нас чисту кімнату, розпалила добрий вогонь і сказала, що, оскільки Джозеф пішов на молитовні збори, а Гортон Ерншо подався кудись із собаками — як я згодом почула, грабувати наші ліси, полюючи на фазанів, — ми можемо робити що завгодно.

Вона принесла мені гарячого вина та імбирних пряників і була напрочуд люб’язною. Лінтон сидів у кріслі, а я — у маленькому кріслі-гойдалці біля вогнища, і ми так весело сміялися та розмовляли, нам було про що говорити! Ми планували, куди поїдемо й що робитимемо влітку. Не буду повторювати всього цього, бо ти назвала б наші розмови дурними.

Щоправда, одного разу ми ледь не посварилися. Він сказав, що найприємніше проводити спекотний липневий день — від ранку до вечора лежати на вересовому схилі посеред пустища, де над квітами сонно гудуть бджоли, високо вгорі співають жайворонки, а блакитне небо й яскраве сонце безперешкодно сяють цілий день. Це було його найвищим уявленням про небесне блаженство.

А моє — гойдатися на гілці зеленого дерева, коли дме західний вітер, а над головою стрімко пливуть яскраві білі хмари; і щоб не лише жайворонки, а й дрозди, щиглики та зозулі з усіх боків сипали свою музику; щоб удалині виднілися пустища, розділені прохолодними темними улоговинами; а зовсім поруч великі хвилі високої трави перекочувалися під подихом вітру; щоб навколо були ліси, дзвінка вода, і весь світ прокинувся — дикий, сповнений радості.

Він хотів, щоб усе навколо завмерло в екстазі спокою, а я хотіла, щоб усе сяяло й танцювало у величному святкуванні. Я сказала, що його небо було б лише наполовину живим, а він відповів, що моє було б п’яним. Я сказала, що заснула б у його небі, а він — що в моєму не зміг би дихати, і почав ставати дедалі дратівливішим.

Зрештою ми домовилися випробувати обидва варіанти, щойно настане відповідна погода. А тоді поцілували одне одного й знову помирилися.

Просидівши десь із годину, я роздивилася довкола — кімната була величезна, із гладенькою підлогою без жодного килима. Я подумала: якби ми відсунули стіл, тут було б так класно погратися! Я попросила Лінтона покликати Зіллу, щоб вона допомогла нам і ми пограли в піжмурки — хай би вона нас шукала. Пам’ятаєш, Еллен, ти колись теж так робила?

Але він відмовився — сказав, що це геть нецікаво. Проте погодився кидати зі мною м’яча. У шафі серед купи старих іграшок — дзиґ, обручів, ракеток і воланів — ми знайшли два м’ячі. На одному була буква «К», на іншому — «Г». Я хотіла взяти себе «К», бо це перша літера мого імені, Кетрін, а «Г» означала Гіткліф. Але з «Г» висипалася вся тирса, і Лінтон через це розкапризувався.

Я постійно його перемагала, і він знову розсердився, почав кашляти та повернувся у своє крісло. Проте того вечора він швидко знову повеселішав: його зачарували дві чи три гарні пісні — твої пісні, Еллен. А коли мені вже треба було йти, він просив і благав мене прийти наступного вечора, і я пообіцяла.

Ми з Мінні полетіли додому, мов на крилах, а я до самого ранку мріяла про «Буремний перевал» і свого милого, дорогого кузена.

— Наступного дня мені було сумно: частково через те, що тобі було погано, а частково тому, що мені хотілося, аби батько знав про мої поїздки й схвалював їх. Але після чаю місяць світив так ясно, що, коли я їхала, смуток поступово розвіявся.

«Сьогодні ввечері я знову буду щаслива», — подумала я. — «А що тішить мене ще більше, то це те, що й мій любий Лінтон буде щасливий».

Я під’їхала до їхнього саду й уже звертала за будинок, коли той Ерншо зустрів мене, схопив за повід і наказав зайти через парадний вхід. Він поплескав Мінні по шиї, сказав, що вона гарненька кобилка, і виглядало так, наче хотів, щоб я заговорила з ним.

Я лише звеліла залишити мого коня в спокої, , а то вона може його хвицнути. Він відповів своєю хлопською говіркою:

— Та й не дуже б вона мене скалічила, якби й копнула. – І, усміхаючись, оглянув її ноги.

Я вже була ладна змусити Мінні перевірити це на практиці. Однак він відійшов, щоб відчинити двері, а коли підняв засув, глянув на напис над входом і сказав із безглуздою сумішшю незграбності та гордості:

— Панно Кетрін! Тепер я вже можу це прочитати.
— Неймовірно! — вигукнула я. — Ну ж бо, дозвольте почути! Ви, справді порозумнішали!

Він повільно, по складах, прочитав своє ім’я:

— Гортон Ерншо.
— А число? — підбадьорливо запитала я, побачивши, що він на них зупинився.
— Їх я ще не вмію читати, — відповів він.
— Ох, який же ви телепень! — сказала я, щиро розсміявшись із його невдачі.

Дурень витріщився на мене, і на його губах зависла посмішка, тоді як очі дедалі похмурішали. Він, здається, не знав, чи можна йому сміятися разом зі мною: чи це дружня фамільярність, чи те, чим воно насправді було, — зневага. Я розвіяла його сумніви, раптом посерйознішавши й наказавши йому відійти, бо я приїхала провідати Лінтона, а не його. Він почервонів — у місячному світлі я це добре побачила, — опустив руку із засуву й похнюплено відійшов, мов уособлення приниженої пихи. Гадаю, він вважав себе таким самим освіченим, як Лінтон, бо навчився читати власне ім’я, і страшенно засмутився, що я не думаю так само.

— Зупинися, панно Кетрін! — перебила я її. — Я не сваритиму тебе, але мені зовсім не подобається, як ти тоді повелася. Якби ти пам’ятала, що Гортон тобі такий самий кузен, як і панич Гіткліфф, ти зрозуміла б, наскільки негідно було так із ним поводитися. Принаймні його прагнення стати таким же освіченим, як Лінтон, заслуговувало на похвалу. І, мабуть, він учився не просто для того, щоб похизуватися. Без сумніву, ти вже колись змусила його соромитися власного невігластва, тож він хотів виправити це й догодити тобі.

Глузувати з його недосконалої спроби було вкрай невиховано. Якби ти виросла в таких самих обставинах, хіба ти була б менш грубою? У дитинстві він був таким самим жвавим і кмітливим, як ти, а тепер мені боляче бачити, що з нього сміються, бо цей нікчемний Гіткліфф так несправедливо з ним обійшовся.

— Ну, Неллі, ти ж не плакатимеш через це, правда? — здивовано вигукнула вона, вражена моєю серйозністю. — Але зачекай — ти ще почуєш, чи вчив він абетку, щоб мені догодити, і чи варто було взагалі бути люб’язною з цим дикуном.

Я ввійшла. Лінтон лежав на лаві й наполовину підвівся, щоб мене привітати.

— Сьогодні ввечері я нездужаю, люба Кетрін, — сказав він. — Тож цього разу говоритимеш ти, а я слухатиму. Іди сюди, сідай біля мене. Я був певен, що ти дотримаєш слова, і перед тим, як ти підеш, я змушу тебе пообіцяти ще раз прийти.

Тепер я розуміла, що не повинна його дражнити, бо він хворий. Я говорила тихо, нічого не розпитувала й усіляко намагалася його не дратувати. Я принесла йому кілька своїх найулюбленіших книжок. Він попросив мене трохи почитати одну з них, і я вже збиралася виконати його прохання, коли Ерншо рвучко розчинив двері — видно, за цей час він устиг добряче розпалитися.

Він просто підійшов до нас, схопив Лінтона за руку й стягнув його з лави.

— Забирайся до своєї кімнати! — сказав він задихаючись від люті; обличчя його розпухло й перекосилося від гніву. — Якщо вона прийшла до тебе, веди її туди. Не думай, що я дозволю тобі мене звідси випхати. Геть звідси обоє!

Він вилаяв нас і не дав Лінтонові навіть відповісти, випхав його до кухні. А сам стиснув кулак, коли я проходила повз, наче ледве стримувався, щоб не вдарити мене. На мить мені стало страшно, і я випустила одну з книжок. Він буцнув її в мій бік, а потім грюкнув дверима.

Біля вогнища я почула злостивий, хрипкий сміх і, обернувшись, побачила того осоружного Джозефа. Він потирав свої кістляві руки й увесь тремтів.

— Я так і знав, шо він вас провчить! От молодець! Справжній хлопець! У ньому ше є правильний дух! Він знає — еге ж, знає так само добре, як і я, хто тут має бути господарем! Хе-хе-хе! От він вас і витурив як слід! Хе-хе-хе!

— Куди нам тепер іти? — запитала я свого кузена, не звертаючи уваги на глузування старого негідника.

Лінтон був блідий і тремтів. Ні, Еллен, тоді він зовсім не був гарний! Він мав страшний вигляд: худе обличчя й великі очі спотворив вираз безтямної, безпорадної люті. Він схопився за дверну ручку й затрусив двері, але вони були замкнені зсередини.

— Якщо ти мене не впустиш, я тебе вб’ю! Якщо ти мене не впустиш, я тебе вб’ю! — радше закричав, ніж сказав він. — Диявол! Диявол! Я тебе вб’ю! Я тебе вб’ю!

Джозеф знову гидко закумкав:

— Оце так батечко! — вигукнув він. — Оце так батечко! У кожного з нас шось від обох боків є. Не бійся, Гортоне, хлопче, — не бійся, він до тебе не добереться!

Я взяла Лінтона за руки й спробувала відтягнути його від дверей, але він так жахливо закричав, що я не наважилася продовжувати. Зрештою його крики заглушив страшний напад кашлю: з рота хлинула кров, і він упав на підлогу. Я вибігла у двір, охоплена жахом, і щосили покликала Зіллу. Вона невдовзі мене почула: доїла корів у хліві за клуню, тож кинула свою роботу й прибігла, питаючи, що сталося і чим вона може допомогти. У мене не вистачало духу пояснювати. Я потягла її за собою всередину й почала шукати очима Лінтона. Ерншо вийшов подивитися, якої шкоди наробив, і саме тоді вів бідолашного Лінтона нагору.

Ми із Зіллою рушили за ним сходами, але нагорі він перегородив мені дорогу й сказав, що я не повинна входити: мені треба повертатися додому. Я вигукнула, що він убив Лінтона, і що я все одно зайду.

Джозеф замкнув двері й заявив, що я «нічого такого не робитиму», а потім запитав, чи я «збираюся збожеволіти так само, як родич». Я стояла й плакала, аж поки не повернулася Зілла. Вона запевнила мене, що згодом йому стане краще, але він не витримає цього крику й галасу. Тоді вона майже силоміць змусила мене піти.

— Еллен, я була ладна рвати на собі волосся! Я так ридала й плакала, що мало не осліпла від сліз; а той негідник, якого ти так жалієш, стояв навпроти, час від часу дозволяючи собі казати мені: «Цить!» — і заперечуючи, що це він винен. А зрештою, злякавшись моїх погроз, що я розповім усе татові, а його посадять до в’язниці й повісять, він і сам розревівся та поспішив геть, щоб приховати свою боягузливу розгубленість.

Та я ще не позбулася його. Коли мене нарешті змусили піти й я від’їхала від маєтку приблизно на сотню ярдів, він раптом вийшов із тіні край дороги, зупинив Мінні й схопив мене.

— Панно Кетрін, мені дуже шкода, — почав він, — але це вже трохи занадто…

Я хльоснула його батогом, бо подумала, що він, мабуть, хоче мене вбити. Він відпустив мене, гримнувши одним зі своїх жахливих прокльонів, а я помчала додому, майже втративши розум від переляку.

Того вечора я навіть не побажала тобі доброї ночі, а наступного дня не поїхала до «Буремного перевалу». Я дуже хотіла туди поїхати, але була надзвичайно схвильована й то боялася почути, що Лінтон помер, то здригалася від самої думки про зустріч із Гортоном.

На третій день я набралася сміливості. Принаймні довше терпіти цю невідомість я вже не могла, тож знову потайки вирушила туди. Я поїхала о п’ятій годині й пішла пішки, сподіваючись непомітно прокрастися до будинку, а звідти — до кімнати Лінтона. Однак собаки повідомили про моє наближення.

Зілла зустріла мене й, сказавши, що «хлопець добре одужує», провела до маленької охайної кімнати з килимом, де, на мою невимовну радість, я побачила Лінтона, що лежав на маленькій канапі й читав одну з моїх книжок.

Але цілу годину він не хотів ані говорити зі мною, ані дивитися на мене, Еллен: у нього такий нещасливий характер. А коли нарешті заговорив, то, на мій цілковитий подив, почав брехати, ніби саме я спричинила весь той галас, а Гортон тут ні до чого!

Я не змогла відповісти йому інакше, як у пориві обурення підвелася та вийшла з кімнати. Він послав услід слабке:

— Кетрін!

Він, мабуть, не сподівався, що я справді піду, почувши це. Але я не обернулася. Наступного дня я вдруге залишилася вдома й майже вирішила більше його не провідувати.

Та лягати спати й прокидатися, нічого не знаючи про нього, було так нестерпно, що моя рішучість розтанула, перш ніж я встигла як слід її утвердити. Колись мені здавалося неправильним поїхати до нього хоч раз, а тепер неправильним видавалося вже не їхати. Майкл прийшов запитати, чи сідлати Мінні. Я сказала: «Так», — і, коли вона несла мене через пагорби, переконувала себе, що виконую свій обов’язок. Щоб дістатися до двору, мені довелося проїхати повз парадні вікна, тож приховати свою присутність не було сенсу.

— Молодий пан у будинку, — сказала Зілла, побачивши, що я прямую до вітальні.

Я ввійшла. Там був і Ерншо, але він одразу вийшов із кімнати. Лінтон сидів у великому кріслі й напівдрімав. Я підійшла до вогню й серйозним тоном, частково навіть маючи намір виконати сказане, почала:

— Якщо ти мене не любиш, Лінтоне, і думаєш, що я навмисно приходжу, щоб завдати тобі болю, та щоразу приписуєш мені такі наміри, тоді це наша остання зустріч. Попрощаймося. І скажи містерові Гіткліффу, що більше не хочеш мене бачити й що йому не слід вигадувати з цього приводу нових небилиць.

— Сядь і зніми капелюшка, Кетрін, — відповів він. — Ти набагато щасливіша за мене, тож і мала б бути добрішою. Тато постійно говорить про мої вади й так часто показує, як він мене зневажає, що цілком природно, що я починаю сумніватися в собі. Я й сам не знаю, чи не такий я нікчемний, яким він мене часто називає. А тоді мене охоплює така злість і гіркота, що я ненавиджу всіх! Я справді нікчемний, у мене майже завжди кепський характер і кепська вдача. І якщо хочеш, ти можеш попрощатися — позбутися прикрої людини. Тільки, Кетрін, будь до мене справедливою: повір, якби я міг бути таким самим лагідним, добрим і порядним, як ти, я був би таким. Я прагнув би цього не менше, ніж прагну бути щасливим і здоровим. І повір, твоя доброта змусила мене полюбити тебе сильніше, ніж я, можливо, заслуговую на твою любов. І хоч я не міг і не можу приховати від тебе свою справжню натуру, я шкодую про це й каюся; і шкодуватиму та каятимуся, доки не помру!

Я відчула, що він говорить правду, і зрозуміла, що мушу його пробачити. І навіть якби наступної миті ми знову посварилися, я все одно мусила б пробачити його.

Ми помирилися, але весь час, поки я там залишалася, обоє плакали — і не лише від смутку. Хоча, звісно, мені було боляче бачити, якою викривленою була в Лінтона вдача. Він ніколи не дасть своїм друзям спокою, та й сам ніколи не матиме спокою! Відтоді я завжди ходила до його маленької вітальні, бо наступного дня повернувся його батько.

Гадаю, рази зо три ми були веселі й сповнені надій, як того першого вечора. Решта моїх відвідин минала похмуро й тривожно: то через його егоїзм і злостивість, то через його страждання. Але перше я навчилася терпіти майже з такою самою малою образою, як і друге.

Містер Гіткліфф навмисно уникає мене: я майже зовсім його не бачу. Щоправда, минулої неділі я прийшла раніше, ніж зазвичай, і почула, як він жорстоко дорікав бідолашному Лінтонові за його поведінку напередодні ввечері. Не знаю, звідки він про це довідався, хіба що підслуховував. Лінтон, безперечно, поводився так, що міг викликати роздратування. Однак це стосувалося лише мене, і я перервала повчання містера Гіткліффа, увійшовши й сказавши йому про це.

Він розсміявся й пішов, сказавши, що радий, що я саме так дивлюся на цю справу. Відтоді я кажу Лінтонові, що свої гіркі слова він мусить говорити пошепки.

— Ну, Еллен, тепер ти все почула. Мені не можна заборонити їздити до «Буремного перевалу», хіба що завдавши страждань двом людям. А якщо ти просто не скажеш татові, мої відвідини не повинні порушити нічиєї тиші й спокою. Ти ж не скажеш, правда? Це було б дуже безсердечно з твого боку.

— Я вирішу це питання до завтра, панно Кетрін, — відповіла я. — Тут треба все добре обміркувати. А тепер я залишу вас відпочити й піду поміркую над цим.

Я обміркувала це вголос у присутності свого господаря: просто з її кімнати пішла до нього й розповіла всю історію, за винятком її розмов із кузеном і всього, що стосувалося Гортона. Містер Лінтон був стривожений і засмучений значно більше, ніж хотів мені показати.

Вранці Кетрін дізналася, що я зрадила її довіру, а також довідалася, що її таємні відвідини мають припинитися. Даремно вона плакала, благала, обурювалася й опиралася забороні, благаючи батька змилосердитися над Лінтоном. Єдине, що він зміг їй запропонувати на втіху, — обіцянку написати Лінтонові й дозволити йому приїздити до «Гнізда дрозда», коли той захоче; однак пояснив, що Лінтонові більше не слід сподіватися бачити Кетрін у «Буремному перевалі». Можливо, якби він знав про вдачу свого небожа та про стан його здоров’я, то вирішив би відмовити й у цій малій розраді.