“Буремний перевал” читати українською – Емілі Бронте

РОЗДІЛ IX

Він увірвався, сиплючи такими страшними прокльонами, що аж слухати було моторошно, і застав мене якраз тоді, коли я намагалася сховати його сина в кухонній шафі. У Гортона вже виробився смертельний страх перед батьком, чия любов була так само небезпечна, як і лють. То той кидався на нього з дикою ніжністю, ризикуючи задушити в обіймах, то вибухав божевільним гнівом і міг жбурнути хлопчика у вогонь чи розтрощити об стіну. Тож бідолашна дитина сиділа нишком скрізь, де б я її не сховала.

— Ага, нарешті я все зрозумів! — вигукнув Гіндлі, схопивши мене за загривок і відтягуючи назад, мов собаку. — Клянуся пеклом, ви змовилися вбити це дитя! Тепер я знаю, чому він завжди ховається від мене. Але присягаюся, я змушу тебе проковтнути цей кухонний ніж, Неллі! І не смійся, бо я щойно запхав Кеннета головою в болото. Де один, там і двоє. Я не заспокоюся, поки когось із вас не вб’ю!

— Але мені не до вподоби кухонний ніж, пане Гіндлі, — відповіла я. — Ним щойно різали оселедців. Краще вже застрельте мене, якщо вам так кортить.

— Тобі аби тільки бісові душу віддати! — сказав він. — Так і буде. Жоден закон в Англії не заборонить чоловікові наводити лад у власному домі, а в моєму зараз справжній гадючник! Відкривай рота.

— О! — вигукнув він, відпускаючи мене. — Бачу, цей огидний малий негідник — це не Гортон. Пробач, Нелл. А якщо це все-таки він, то з нього треба живцем здерти шкіру: і за те, що не вибіг мене зустрічати, і за те, що верещить, ніби я якийсь чорт. Виродок, ану ходи сюди! Я навчу тебе обдурювати свого доброго батька! Слухай, а хіба хлопець не виглядав би краще, якби йому підрізати вуха? Собаки від цього стають лютішими, а я люблю все люте. Принеси ножиці! Хочу, щоб він був лютий і чепурний. До того ж це якась бісова пиха — так труситися над своїми вухами. Ми й без них немов віслюки!

Цить, малий, цить! Ну добре, моє ж ти серденько! Тихо, витри сльози, ну ж бо, посміхнися. Поцілуй мене. Що? Не хочеш? Поцілуй мене, Гортоне! Та поцілуй ти мене, бодай тебе черви точили! Господи Боже, та щоб я ростив такого виродка?! Присягаюся життям, я скручу цьому байстрюкові шию!

Бідолашний Гортон щосили верещав і бивався в батькових руках, а коли той поніс його нагору й підняв над поруччям сходів, закричав іще дужче. Я скрикнула, що він налякає дитину до нестями, і кинулася його рятувати. Коли я добігла до них, Гіндлі нахилився через поруччя, прислухаючись до якогось шуму внизу, і майже забув, що тримає в руках.

— Хто там? — запитав він, почувши чиїсь кроки біля підніжжя сходів.

Я теж нахилилася вперед, щоб знаком попередити Гіткліффа, чию ходу впізнала, аби він не йшов далі. І саме тієї миті, коли я відвела погляд від Гортона, хлопчик раптом рвонувся, вислизнув із недбалих рук, які його тримали, і полетів униз.

Ми ледве встигли відчути жах, як побачили, що малюк неушкоджений. Гіткліфф саме вчасно опинився внизу: за природним порухом він перехопив хлопчика на льоту, поставив на ноги, а тоді підвів голову, щоб побачити, хто спричинив цю пригоду. Навіть скнара, який віддав за п’ять шилінгів щасливий лотерейний квиток, а наступного дня дізнався, що через це втратив п’ять тисяч фунтів, не зміг би мати такого спустошеного виразу обличчя, який з’явився в Гіткліффа, коли він побачив над собою постать містера Ерншо. На його обличчі виразніше за будь-які слова читався невимовний розпач: він сам зруйнував свою помсту. Якби було темно, думаю, він спробував би виправити свою помилку, розтрощивши Гортонові череп об сходи. Але ми стали свідками його порятунку, і невдовзі я вже стояла внизу, притискаючи свій дорогоцінний тягар до грудей. Гіндлі спускався повільніше — протверезілий і присоромлений.

— Це твоя провина, Еллен, — сказав він. — Ти мала тримати його подалі від моїх очей, мала забрати його в мене! Він ніде не забився?

— Забився?! — сердито вигукнула я. — Та він у вас як не вб’ється, то ідіотом виросте! Ох, дивуюся, як його мати досі не встала з могили, щоб побачити, що ви з ним робите. Ви гірші за язичника — так поводитися з власною дитиною!

Він спробував торкнутися дитини, але, опинившись у мене на руках, Гортон одразу перестав боятися й лише тихенько схлипував. Та щойно батько доторкнувся до нього пальцем, хлопчик знову закричав — ще голосніше, ніж перед тим, — і забився так, наче ось-ось почнуться корчі.

— Не смійте до нього лізти! — продовжила я. — Він вас ненавидить — усі вас ненавидять, і це правда! Щаслива ж у вас родина! І до якого ж жалюгідного стану ви себе довели!

— Я ще й не до того дійду, Неллі, — засміявся цей заблукалий чоловік, знову стаючи жорстким. — А тепер забирайся звідси разом із ним. І слухай сюди, Гіткліффе! Щезни з моїх очей і щоб я тебе не чув. Сьогодні вбивати тебе я не збираюся — хіба що, може, підпалю будинок. А там як мені заманеться.

Кажучи це, він узяв із буфета пляшку бренді, налив у склянку й випив.

— Ні, не треба! — благала я. — Пане Гіндлі, схаменіться. Згляньтеся хоча б на цього нещасного хлопчика, якщо вже вам байдуже до самого себе!

— Хтось інший зробить для нього більше, ніж я, — відповів він.

— Згляньтеся бодай на власну душу! — сказала я, намагаючись вихопити склянку з його руки.

— Оце вже не до мене!  Навпаки, я матиму величезне задоволення відправити її до пекла, щоб покарати її Творця, — вигукнув богохульник. — П’ю за її загибель!

Він випив бренді й нетерпляче наказав нам іти, завершивши свій наказ потоком таких страшних прокльонів, що їх не варто ні повторювати, ні згадувати.

— Шкода, що він не здатен убити себе випивкою, — пробурмотів Гіткліфф, коли двері зачинилися за нами, і тихо відповів йому власним потоком прокльонів. — Робить для цього все, що може, але його організм не здається. Містер Кеннет каже, що готовий поставити свою кобилу на те, що він переживе будь-кого в цих краях, аж до Гіммертона, і піде в могилу сивим грішником; хіба що трапиться якесь чудо, що звалить його з ніг.

Я пішла на кухню й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліфф, як я й гадала, рушив до комори. Та згодом виявилося, що він лише дійшов до другого боку лави, кинувся на ослін біля стіни, подалі від вогню, і замовк.

Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала пісеньку, що починалася так:

Було далеко за північ, і дітки плакали,
а мати під землею теє чула…

Аж тут Кеті, яка зі своєї кімнати чула весь цей гармидер, просунула голову у двері й прошепотіла:

— Ти сама, Неллі?

— Так, міс.

Вона зайшла й підійшла до вогнища. Я, гадаючи, що вона хоче щось сказати, підвела очі. На її обличчі читалися тривога й неспокій. Губи були трохи розтулені, наче вона збиралася заговорити, і вона вдихнула, але замість слів із грудей вирвався лише зітхання. Я знову почала співати, не забувши про її недавню поведінку.

— Де Гіткліфф? — запитала вона, перебиваючи мене.

— Пішов поратися до стайні, — відповіла я.

Він мені не заперечив; можливо, задрімав. Запала ще одна довга тиша. Я помітила, як одна чи дві сльозинки скотилися по щоці Кетрін і впали на кам’яну підлогу. Невже їй соромно за свою ганебну поведінку? — подумала я. Оце було б щось новеньке! Але хай уже сама добирається до суті — я їй не допомагатиму! Ні, її мало що непокоїло, крім власних справ.

— Ох, Неллі! — нарешті вигукнула вона. — Я така нещасна!

— Шкода, — зауважила я. — Ти надто перебірлива: стільки друзів, стільки мало клопотів, а все одно не можеш бути задоволена!

— Неллі, ти збережеш одну мою таємницю? — провадила вона, стаючи навколішки біля мене й підводячи до мого обличчя свої чарівні очі. В її погляді було щось таке, що здатне було розігнати навіть мій поганий настрій, хоч я мала повне право сердитися.

— А вона того варта? — запитала я вже не так сердито.

— Так. Вона мене мучить, і я мушу про неї розповісти! Я хочу знати, як мені вчинити. Сьогодні Едгар Лінтон попросив мене вийти за нього заміж, і я дала йому відповідь. Але перш ніж я скажу тобі, погодилася чи відмовила, скажи, як, на твою думку, я мала відповісти.

— Справді, міс Кетрін, звідки мені знати? — відповіла я. — Щоправда, зважаючи на те, як ви поводилися сьогодні вдень у його присутності, я могла б сказати, що розумніше було б відмовити. Якщо після всього побаченого він усе одно зробив вам пропозицію, то він або безнадійно дурний, або відчайдушний безумець.

— Якщо ти так говоритимеш, я більше нічого тобі не скажу, — сердито відказала вона, підводячись. — Я погодилася, Неллі. Ну ж бо, скажи, чи я вчинила неправильно!

— Ти погодилася! Тоді навіщо тепер це обговорювати? Ти дала слово й не можеш його забрати назад.

— Але скажи, чи мала я погодитися! Скажи! — вигукнула вона роздратовано, нервово потираючи руки й хмурячись.

— Перш ніж правильно відповісти на це питання, треба зважити багато чого, — поважно сказала я. — І передусім: ти кохаєш пана Едгара?

— Хто ж його не покохає? Звичайно, кохаю, — відповіла вона.

Тоді я влаштувала їй ціле опитування. Для дівчини двадцяти двох років воно було цілком доречним.

— Чому ти його кохаєш, міс Кеті?

— Ну що за дурниці! Кохаю — і цього досить.

— Аж ніяк. Треба сказати чому.

— Бо він гарний і з ним приємно бути.

— Погано, — прокоментувала я.

— А ще він молодий і веселий.

— Ще гірше.

— І тому, що він мене кохає.

— Це вже щось.

— А ще він буде багатий, і мені подобається думка, що я стану найвизначнішою жінкою в усій окрузі. І я пишатимусь таким чоловіком.

— Оце вже найгірше. А тепер скажи, як ти його кохаєш?

— Як усі кохають… Ти дурненька, Неллі.

— Зовсім ні. Відповідай.

— Я кохаю землю під його ногами, повітря над його головою, усе, чого він торкається, і кожне його слово. Кохаю кожен його погляд, кожен його вчинок — кохаю його цілком, у всьому, без залишку. Ось тобі!

— А чому?

— Ні, ти з мене глузуєш! Це дуже недобре! Для мене це зовсім не жарт! — сказала молода панна, насупившись і повернувши обличчя до вогню.

— Я зовсім не жартую, міс Кетрін, — відповіла я. — Ти кохаєш пана Едгара, бо він гарний, молодий, веселий, багатий і кохає тебе. Останнє, щоправда, не має особливого значення: ти, мабуть, кохала б його й без цього. А якби він не мав усіх чотирьох попередніх переваг, то його кохання не змусило б тебе покохати його.

— Авжеж, ні. Я б тільки пожаліла його — а може, навіть зненавиділа, якби він був потворний і незграбний.

— Але у світі є чимало інших гарних, багатих молодих чоловіків. Можливо, навіть гарніших і багатших за нього. Що завадило б тобі покохати когось із них?

— Якщо такі й є, то вони мені не траплялися. Я не бачила нікого схожого на Едгара.

— Ще побачиш. До того ж він не завжди буде гарним і молодим, а багатим може бути теж не завжди.

— Зараз він такий, і мене цікавить лише теперішнє. Хотілося б, щоб ти говорила розумно.

— Ну, тоді все зрозуміло: якщо тебе цікавить лише теперішнє, виходь заміж за пана Лінтона.

— Мені не потрібен твій дозвіл — я вийду за нього. Але ти так і не сказала, чи правильно я вчинила.

— Цілком правильно, якщо люди справді одружуються лише заради теперішнього. А тепер розкажи, через що ти нещасна. Твій брат буде задоволений; думаю, старий пан і стара пані теж не заперечуватимуть. Ти втечеш із цього безладного, нещасного дому до багатого й пристойного. Ти кохаєш Едгара, і Едгар кохає тебе. Здається, усе складається гладко й просто.  То що ж тобі не дає спокою?

— Ось тут і тут! — відповіла Кетрін, ударивши однією рукою себе по лобі, а другою — по грудях. — Там, де живе душа. У своїй душі й у своєму серці я переконана, що чиню неправильно!

— Це дуже дивно! Я нічого не можу зрозуміти.

— Це моя таємниця. Але якщо ти не будеш із мене глузувати, я поясню: я не вмію висловити це чітко, але спробую дати тобі відчути те, що відчуваю сама.

Вона знову сіла біля мене. Обличчя її стало сумнішим і серйознішим, а складені руки тремтіли.

— Неллі, тобі ніколи не сняться дивні сни? — раптом запитала вона після кількох хвилин роздумів.

— Буває, час від часу, — відповіла я.

— І мені теж. За все життя мені снилися сни, які потім назавжди залишалися зі мною й змінювали мої думки: вони пронизували мене наскрізь, мов вино, що змішується з водою, і змінювали барву моєї душі. І один із них саме такий. Я розповім його тобі — тільки дивись, не всміхнися жодного разу.

— Ой, не треба, міс Кетрін! — вигукнула я. — Нам і без того досить похмуро, щоб ще викликати духів і привиди, які тільки більше нас заплутають. Ну ж бо, годі! Розвеселися, будь собою! Подивися на маленького Гортона! Він нічого похмурого не бачить уві сні. Як солодко усміхається уві сні!

— Так. І як солодко його батько лається на самоті! Ти, мабуть, пам’ятаєш його, коли він був таким самим, як це пухкеньке дитя: майже таким же малим і невинним. Але, Неллі, я змушу тебе вислухати. Це недовго, а сьогодні я не здатна бути веселою.

— Не хочу слухати, не хочу! — поквапливо повторила я.

Тоді я була забобонною щодо снів — та й досі такою залишилася. А на обличчі Кетрін лежав такий незвичний морок, що я боялася почути щось, із чого зможу скласти пророцтво й передбачити страшне лихо. Вона розсердилася, але більше нічого не сказала. Невдовзі, наче вирішивши перейти на іншу тему, заговорила знову.

— Якби я була на небі, Неллі, я була б страшенно нещасною.

— Бо ти не гідна потрапити туди, — відповіла я. — Усі грішники були б нещасні на небі.

— Але не через це. Мені якось наснилося, що я там була.

— Я ж сказала, що не хочу слухати твої сни, міс Кетрін! Я піду спати, — знову перебила я.

Вона засміялася й утримала мене, бо я вже намірилася підвестися зі стільця.

— Та тут нічого такого! — вигукнула вона. — Я лише хотіла сказати, що небо не здалося мені моїм домом. Я розривалася від сліз, благаючи повернути мене на землю, а ангели так розсердилися, що викинули мене просто на пустище, на вершину Буремного перевалу. І там я прокинулася, плачучи від радості. Цього досить, щоб пояснити мою таємницю, так само як і той сон. Я маю не більше права виходити за Едгара Лінтона, ніж перебувати на небі. І якби той лихий чоловік там, унизу, не довів Гіткліффа до такого стану, я б і не думала про це. Тепер вийти за Гіткліффа було б для мене приниженням, тож він ніколи не дізнається, як сильно я його кохаю. І не тому, що він гарний, Неллі, а тому, що він — це більше я, ніж я сама. З чого б не складалися наші душі, його душа й моя — однакові; а душа Лінтона відрізняється від наших, як місячний промінь від блискавки або іній від вогню.

Ще до того, як вона закінчила, я відчула присутність Гіткліффа. Помітивши ледь чутний рух, я повернула голову й побачила, як він підвівся з ослона та безшумно вийшов. Він слухав, доки не почув, що одружитися з ним для Кетрін було б приниженням, і більше не захотів чути. Моя співрозмовниця сиділа на підлозі, а спинка лави не давала їй помітити ні його присутності, ні того, як він пішов. Я ж схопилася й попросила її замовкнути.

— Чому? — запитала вона, нервово озираючись.

— Тут Джозеф, — відповіла я, саме вчасно почувши гуркіт коліс його воза на дорозі. — Гіткліфф увійде разом із ним. Не впевнена, чи не стояв він щойно біля дверей.

— О, він не міг почути мене біля дверей! — сказала вона. — Дай мені Гортона, поки ти готуватимеш вечерю, а коли все буде готове, поклич мене їсти разом із тобою. Я хочу заглушити докори сумління й переконати себе, що Гіткліфф нічого про це не знає. Він же не знає, правда? Він навіть не розуміє, що таке кохання!

— Не бачу причин, чому він мав би розуміти це гірше за тебе, — відповіла я. — І якщо ти йому до душі, він стане найнещаснішою людиною, яка коли-небудь народжувалася! Щойно ти станеш місіс Лінтон, він утратить і друга, і кохану, і взагалі все! Ти подумала, як сама переживеш цю розлуку і як він житиме, коли залишиться зовсім сам у цьому світі? Бо, міс Кетрін…

— Він залишиться сам! Ми розлучимося! — вигукнула вона з обуренням. — Хто, цікаво, нас розлучить? Їх спіткає доля Міло! Ні, поки я жива, Еллен, ніяка смертна істота цього не зробить. Хай усі Лінтони на землі розтануть і зникнуть, перш ніж я погоджуся покинути Гіткліффа. Ох, я зовсім не це маю на увазі — не про це я говорю! Я не стала б місіс Лінтон, якби такою була ціна. Він залишиться для мене тим самим, ким був усе своє життя. Едгар мусить позбутися своєї неприязні до нього й принаймні терпіти його. Він так і зробить, коли дізнається, що я насправді до нього відчуваю. Неллі, тепер я бачу, ти вважаєш мене егоїстичною негідницею. Але хіба тобі не спадало на думку, що якби ми з Гіткліффом одружилися, то стали б жебраками? А якщо я вийду за Лінтона, то зможу допомогти Гіткліффові піднятися на ноги й звільнити його від влади мого брата.

— Грошима твого чоловіка, міс Кетрін? — запитала я. — Ти побачиш, що він не такий поступливий, як тобі здається. І хоч я навряд чи можу судити про це, та, на мою думку, це найгірша причина з усіх, які ти досі назвала, щоб стати дружиною молодого Лінтона.

— Ні, — заперечила вона. — Навпаки, це найкраща причина! Інші були лише задоволенням моїх примх — та й певною мірою заради Едгара, щоб потішити його. А це — заради людини, яка своєю особою втілює все, що я відчуваю до Едгара і до самої себе. Я не можу висловити це словами. Але хіба ти й усі інші не відчуваєте, що в кожному з нас існує або має існувати щось більше за нас самих? Навіщо було б мене створювати, якби я цілком містилася лише в цьому тілі? Усі мої найбільші страждання в цьому світі були стражданнями Гіткліффа, і я від самого початку стежила за кожним із них і переживала їх разом із ним. Усе моє життя зосереджене на ньому. Якби все інше загинуло, а він залишився, я все одно продовжувала б існувати. А якби все інше вціліло, а він зник, увесь всесвіт став би для мене чужим і незнайомим. Я більше не відчувала б себе його частиною. Моє кохання до Лінтона — мов листя в лісі: я добре знаю, що час його змінить, як зима змінює дерева. А моє кохання до Гіткліффа — мов вічні скелі під землею: воно дарує мало видимої радості, але без нього я не можу жити. Неллі, я — це Гіткліфф! Він завжди, завжди в моїх думках. Не як джерело радості — так само як і я сама не завжди приношу собі радість, — а як частина мого єства. Тож більше не говори про нашу розлуку. Це неможливо. І…

Вона замовкла й сховала обличчя в складках моєї сукні, але я рішуче відсунула його. Мені вже урвався терпець через її безглуздя!

— Якщо я взагалі можу знайти якийсь сенс у твоїх словах, міс, — сказала я, — то вони лише переконують мене, що ти не розумієш обов’язків, які береш на себе, виходячи заміж. Або ж ти просто безсоромна й безпринципна дівчина. Але більше не обтяжуй мене своїми таємницями: я не обіцяю їх зберігати.

— А цю ти збережеш? — жваво запитала вона.

— Ні, не обіцяю, — повторила я.

Вона вже хотіла наполягати, але тут увійшов Джозеф, і наша розмова урвалася. Кетрін перебралася в куток і, тримаючи на руках Гортона, стала його колисати, а я взялася готувати вечерю. Коли все було готове, ми з моїм товаришем по службі почали сперечатися, хто понесе щось поїсти пану Гіндлі. Домовилися ми лише тоді, коли їжа майже зовсім охолола. Тоді вирішили, що нехай він сам попросить, якщо захоче їсти, бо особливо боялися заходити до нього після того, як він деякий час залишався сам.

— А чого ж це він досі з поля не прийшов? Чим він там займається? Ледащо кляте! — запитав старий, озираючись у пошуках Гіткліффа.

— Я його покличу, — відповіла я. — Він, без сумніву, в коморі.

Я пішла й покликала його, але відповіді не дочекалася. Повернувшись, я прошепотіла Кетрін, що майже напевно він почув чималу частину її розмови, і розповіла, як побачила, що він виходив із кухні саме тоді, коли вона нарікала на ставлення брата до нього. Вона з переляку схопилася, кинула Гортона на лаву й сама побігла шукати свого друга, навіть не замислившись, чому так заметушилася і як її слова могли на нього вплинути.

Її не було так довго, що Джозеф запропонував більше не чекати. Він хитро вирішив, що вони навмисне не повертаються, аби не вислуховувати його довгого благословення. Вони, мовляв, «і так уже досить безсоромні, щоб іще й манери виявляти». Тож того вечора він додав до своєї звичайної чвертьгодинної молитви перед їжею особливу молитву за них і причепив би ще одну наприкінці благословення, якби його молода пані не увірвалася з наказом негайно бігти дорогою й, де б Гіткліфф не заблукав, знайти його та привести назад.

— Я хочу з ним поговорити, і мушу це зробити, перш ніж піду нагору, — сказала вона. — Ворота відчинені, він десь так далеко, що не чує мене. Я кричала щосили просто біля воріт, але він не відповів.

Спочатку Джозеф заперечив, але вона була надто рішуча, щоб дозволити себе переконати. Нарешті він насунув капелюха й, бурмочучи собі під ніс, вийшов.

Тим часом Кетрін ходила туди-сюди по кімнаті й повторювала:

— Дивно, де він тільки може бути! Що я сказала, Неллі? Я вже забула. Він розсердився через мій поганий настрій сьогодні вдень? Боже, скажи мені, що я такого сказала, щоб його засмутити? Як же я хочу, щоб він прийшов. Як же я хочу, щоб він прийшов!

— Скільки галасу через дурницю! — вигукнула я, хоча й сама почувалася трохи неспокійно. — Чого це ти так лякаєшся через дрібниці! Хіба це така вже причина для тривоги, що Гіткліфф вирішив прогулятися місячної ночі пустищем або навіть залягти в сіннику й надто насупитися, щоб розмовляти з нами? Закладаюся, він саме там і причаївся. От побачиш, я його звідти витягну!

Я пішла знову його шукати, але повернулася ні з чим; Джозеф теж не досяг успіху.

— Оцей хлопчина стає дедалі гірший! — зауважив він, повернувшись. — Залишив ворота навстіж, а пані на своєму поні витоптала дві смуги збіжжя!Хазяїн завтра влаштує нам пекло, і матиме на те повне право. Він сама терплячість із цим недоладними створіннями — сама терплячість! Та не завжди він таким буде — ще побачите всі! Не можна ж так доводити його до сказу через дрібниці!

— Ти знайшов Гіткліффа, йолопе? — перебила його Кетрін. — Ти взагалі шукав його, як я наказала?

— Я б радше коня шукав, — відповів він. — Більше сенсу було б. Але в таку темну ніч я не знайду ні коня, ні людини! А Гіткліфф не з тих, хто прибіжить на мій свист. Може, зате на твій він буде не такий глухий!

І справді, для літньої пори вечір видався надзвичайно темним: хмари, здавалося, от-от мали загриміти громом. Я сказала, що нам усім краще сісти й почекати: дощ, який насувається, неодмінно зажене його додому, і нам не доведеться більше його шукати. Та Кетрін не хотіла заспокоюватися. Вона без упину ходила туди-сюди — від воріт до дверей — у такому збудженні, що не могла ані хвилини всидіти спокійно. Нарешті вона влаштувалася з одного боку муру, біля дороги. Не зважаючи ні на мої вмовляння, ні на гуркіт грому, ні на великі краплі, що вже почали важко падати довкола, вона залишалася там: час від часу кликала його, потім прислухалася, а тоді й зовсім заходилася плакати. У такому нападі пристрасного плачу вона могла перевершити навіть Гортона чи будь-яку дитину.

Близько опівночі, коли ми все ще не лягали, а над Перевалом шаленіла буря. Вітер ревів разом із громом, і від удару стихії — чи то від блискавки, чи від вітру — біля будинку розкололося дерево: величезна гілка впала на дах і зруйнувала частину східної димарної кладки, так що каміння та сажа з гуркотом посипалися просто в кухонний вогонь. Нам здалося, ніби блискавка вдарила просто поруч з нами. Джозеф упав навколішки й почав благати Господа згадати праотців Ноя та Лота і, як у давнину, врятувати праведних, скаравши грішників. Я теж подумала, що це, мабуть, кара і для нас. Моєю Йоною був містер Гіндлі, і я посмикала за ручку дверей його кімнати, щоб перевірити, чи він іще живий. Він відповів достатньо виразно — так, що мій товариш по службі загорлав іще голосніше, ніж раніше, доводячи, що між такими святими, як він сам, і такими грішниками, як його господар, існує величезна різниця.

Та за двадцять хвилин буря вщухла, і всі ми залишилися неушкодженими — крім Кеті. Через свою впертість вона геть промокла, бо відмовилася сховатися й стояла без капелюшка та шаля, дозволяючи воді якомога більше вбиратися в її волосся та одяг. Вона зайшла до будинку й лягла на лаву, не переодягнувшись, наскрізь мокра, повернувшись обличчям до спинки й прикривши його руками.

— Ну, міс! — вигукнула я, торкнувшись її плеча. — Ви ж не збираєтеся застудитися так, щоб і зовсім злягти? Ви знаєте, котра година? Пів на першу. Ну ж бо, лягайте спати! Немає сенсу більше чекати цього дурного хлопця: він, мабуть, пішов до Гіммертона й тепер там залишиться. Напевно, він думає, що ми не станемо чекати на нього до такої пізньої години. Принаймні гадає, що не спатиме лише містер Гіндлі, а він воліє не ризикувати, щоб господар сам відчинив йому двері.

— Та ні, ні, до Гіммертона він не пішов, — сказав Джозеф. — Не здивуюся, якщо він уже на дні якоїсь трясовини. Це лихо не просто так на нас зійшло, і я б радив вам, міс, бути насторожі — ви можете стати наступною. Слава Небу за все! Бо все обертається на добро для тих, кого обрано й відділено від решти нечестивців! Ви знаєте, що каже Святе Письмо.

І він почав цитувати різні уривки з Святого письма.

Я марно просила вперту дівчину підвестися й зняти мокрий одяг. Залишивши Джозефа проповідувати, а її — тремтіти від холоду, я пішла спати з маленьким Гортоном. Він спав так міцно, наче всі навколо теж давно спали. Я ще деякий час чула, як Джозеф читає, потім почула його повільні кроки на сходах — і сама заснула.

Наступного ранку я спустилася трохи пізніше, ніж звичайно, і крізь щілини віконниць побачила в сонячному промінні Кетрін, яка все ще сиділа біля каміна. Вхідні двері теж були прочинені, й світло проникало крізь незачинені вікна. Гіндлі вже вийшов зі своєї кімнати й стояв біля кухонного вогнища — виснажений і сонний.

— Що з тобою, Кеті? — казав він, коли я зайшла. — Ти виглядаєш похмурою, як мокре цуценя. Чого ти така волога й бліда, дитино?

— Я промокла, — неохоче відповіла вона, — і мені холодно, от і все.

— О, вона вередує! — вигукнула я, побачивши, що господар цього ранку був досить тверезий. — Учора ввечері вона вимокла під зливою, а потім просиділа тут усю ніч, і я ніяк не могла змусити її зрушити з місця.

Містер Ерншо здивовано витріщився на нас.

— Усю ніч? — повторив він. — Чому вона не лягла? Невже злякалася грому? Та він же закінчився кілька годин тому.

Ми обидві не хотіли згадувати про відсутність Гіткліффа, поки могли це приховувати. Тож я відповіла, що не знаю, чому їй раптом спало на думку сидіти всю ніч, а Кетрін нічого не сказала. Ранок був свіжий і прохолодний. Я відчинила віконну стулку, і невдовзі кімната наповнилася солодкими пахощами з саду. Але Кетрін роздратовано гукнула:

— Еллен, закрий вікно. Я замерзаю!

Її зуби цокотіли, а сама вона все ближче тулилася до майже згаслого жару.

— Вона хвора, — сказав Гіндлі, взявши її за зап’ясток. — Гадаю, саме тому вона й не хотіла лягати. Чорт забирай! Мені тільки бракувало ще хвороб тут. Чого ти полізла під дощ?

— Бігала за хлопцями, як завжди! — прохрипів Джозеф, скориставшись нашою паузою, щоб устромити своє отруйне жало. — На вашому місці, хазяїне, я б просто захряснув перед ними двері — перед усіма, байдуже, паничі вони чи простолюдини! Нема такого дня, щоб ви були далеко від дому, а цей лінтонівський котяра не прокрадався сюди нишком. А міс Неллі — гарна дівчина! Сидить собі в кухні й виглядає вас; ви тільки входите в одні двері, а він уже виходить через інші. А тоді й наша пані вирушає на побачення зі своїм кавалером! Оце так поведінка — ховатися серед полів після півночі з тим паскудним, страхітливим циганом, Гіткліффом! Вони думають, що я сліпий, але я не сліпий — зовсім ні! Я бачив, як молодий Лінтон приходив і йшов, і бачив тебе — звернувся він до мене, — тебе, нікчемну, неохайну відьму! — як ти шмигнула до будинку й зачинилася в ньому тієї самої миті, коли почула, як дорогою застукотіли копита хазяїнового коня.

— Замовкни! — вигукнула Кетрін. — Не смій поводитися так зухвало в моїй присутності! Едгар Лінтон учора прийшов сюди випадково, Гіндлі, і це я сказала йому піти, бо знала, що тобі не сподобалося б зустріти його в такому стані.

— Ти брешеш, Кеті, це безперечно, — відповів її брат, — і ти до біса наївна! Але годі поки що про Лінтона. Скажи мені: хіба ти не була минулої ночі з Гіткліффом? Кажи правду. Не бійся, що через це йому зашкодиш. Я й далі ненавиджу його не менше, ніж раніше, але нещодавно він зробив мені добру послугу, і через це моя совість не дозволить мені скрутити йому шию. Щоб уникнути спокуси, я вижену його звідси ще сьогодні вранці. А коли він піде, раджу вам усім бути насторожі: тоді я матиму ще більше охоти взятися за вас.

— Я не бачила Гіткліффа минулої ночі, — відповіла Кетрін, гірко ридаючи. — А якщо ти виженеш його з дому, я піду разом із ним. Хоча, можливо, тобі взагалі не випаде нагоди це зробити. Може, він уже пішов.

На цих словах її охопило таке нестримне горе, що решта слів перетворилася на незрозуміле ридання.

Гіндлі обрушив на неї цілий потік зневажливих образ і наказав негайно йти до своєї кімнати, якщо вона не хоче мати справжньої причини для сліз! Я змусила її послухатися, і ніколи не забуду, яку сцену вона влаштувала, коли ми дісталися її кімнати: це налякало мене. Я подумала, що вона божеволіє, і попросила Джозефа негайно покликати лікаря. Так воно й виявилося: це був початок марення. Містер Кеннет, щойно побачив її, оголосив, що вона небезпечно хвора — у неї була гарячка. Він пустив їй кров і наказав годувати її сироваткою та рідкою вівсяною кашею, а також пильнувати, щоб вона не кинулася зі сходів чи з вікна. Після цього він пішов, бо в парафії йому й без того вистачало роботи: зазвичай між однією хатою та іншою було дві-три милі.

Не можу сказати, що з мене вийшла лагідна доглядальниця, та й Джозеф із господарем були не кращі. До того ж наша хвора була такою вередливою й упертою, якою тільки може бути хвора людина. Але вона все-таки одужала. Стара місіс Лінтон, щоправда, кілька разів приходила до нас, наводила лад, сварила нас усіх і роздавала накази. А коли Кетрін почала одужувати, вона наполягла, щоб забрати її до «Гнізда дрозда». Ми були їй дуже вдячні за це визволення. Та бідолашній жінці довелося пошкодувати про свою доброту: вона та її чоловік обоє заразилися гарячкою й померли з різницею всього в кілька днів.

Наша молода леді повернулася до нас ще зухвалішою, запальнішою й пихатішою, ніж раніше. Про Гіткліффа відтоді, як того вечора почалася гроза, більше ніхто нічого не чув. І одного дня, коли вона особливо сильно мене роздратувала, я мала необережність дорікнути їй за його зникнення — і, зрештою, цілком заслужено, бо вона сама чудово знала, що саме через неї він пішов.

Відтоді кілька місяців вона майже не спілкувалася зі мною, хіба що як із простою служницею. Джозеф також потрапив у немилість: він неодмінно висловлював усе, що думав, і повчав її так, наче перед ним була маленька дівчинка. А вона вважала себе вже жінкою, господинею дому й думала, що недавня хвороба дає їй право на особливе ставлення. До того ж лікар сказав, що їй не можна сильно перечити, що їй слід дозволяти робити по-своєму. Для неї ж було мало не вбивством, коли хтось насмілювався виступити проти неї чи їй заперечити.

Від містера Ерншо та його товаришів вона трималася осторонь. А її брат, навчений паном Кеннетом і наляканий серйозними попередженнями про напад, який часто супроводжував її лють, дозволяв їй усе, чого вона забажає, і здебільшого уникав того, що могло розпалити її запальний характер. Він був навіть надто поблажливим до її примх — не через любов, а через гордість. Він палко хотів, щоб вона прославила їхню родину шлюбом із Лінтонами. Тож доки вона залишала його в спокої, йому було байдуже, що вона поводиться з нами, мов із рабами!

Едгар Лінтон, як до нього безліч чоловіків і як після нього ще безліч чоловіків, утратив голову від кохання. І в день, коли він повів її до каплиці в Гіммертоні — через три роки після смерті свого батька, — вважав себе найщасливішим чоловіком на світі.

Попри моє небажання, мене вмовили залишити «Буремний перевал» і поїхати сюди разом із нею. Малому Гортонові було майже п’ять років, і я саме почала вчити його читати. Ми розлучалися з важким серцем, але сльози Кетрін виявилися сильнішими за наші.

Коли я відмовилася їхати, а вона зрозуміла, що її благання не допоможуть, то зі слізними скаргами звернулася до чоловіка та брата. Перший запропонував мені щедру платню, а другий наказав збирати речі. Він заявив, що тепер, коли в домі немає господині, йому не потрібні жінки. Що ж до Гортона, то згодом ним мав зайнятися пастор.

Тож мені не залишили іншого вибору, крім як виконати наказ. Я сказала господареві, що він позбувається всіх пристойних людей лише для того, щоб трохи швидше довести себе до цілковитої руїни. Я поцілувала Гортона, попрощалася з ним — і відтоді він став для мене чужим. Дивна річ, але я не сумніваюся, що він уже зовсім забув Неллі Дін і що колись вона була для нього цілим світом, а він для неї — цілим світом!

* * * * *

На цьому місці економка урвала розповідь. Вона випадково глянула на годинник і побачила, що уже було половину на другу. Вона й слухати не хотіла про те, щоб залишитися ще бодай на секунду. Правду кажучи, я й сам втомився слухати.

Коли вона пішла відпочивати, я ще годину чи дві розмірковував над почутим, мені доведеться зібратися з духом і встати,  попри болісну слабкість у голові та кінцівках.

РОЗДІЛ X

Чарівний початок життя самітника! Чотири тижні мук, безсоння й хвороби! О, ці пронизливі вітри, лютий північний небокрай, ці непроїзні дороги й повільні сільські лікарі! І, що найгірше, ця жахлива нестача людських облич! А понад усе — страшне повідомлення Кеннета, що раніше весни мені годі сподіватися вийти з дому!

Щойно містер Гіткліфф удостоїв мене візитом. Близько семи днів тому він надіслав мені пару тетеруків — останніх цього сезону. Негідник! Не можна сказати, що в моїй хворобі він зовсім невинний, і я мав великий намір сказати йому про це. Але, на жаль, як я міг образити людину, яка була настільки милосердною, що просиділа біля мого ліжка цілу годину й говорила про все на світі, крім пігулок і мікстур, пухирців та п’явок? Це напрочуд приємна перерва. Читати я надто слабкий, та водночас відчуваю, що міг би послухати щось цікаве. Чому б не покликати пані Дін, щоб вона закінчила свою розповідь? Головні події я пам’ятаю — принаймні ті, до яких вона дійшла. Так, пригадую: її герой утік, і про нього три роки не було жодної звістки, а героїня вийшла заміж. Я подзвоню — вона зрадіє, що я вже здатен весело розмовляти.

Прийшла міс Дін.

— До прийому ліків, пане, лишилося двадцять хвилин, — почала вона.
— Та, чорт із ними! — відповів я. — Я хочу…
— Лікар каже, що ви мусите прийняти порошки.

— З превеликим щастям! Не перебивайте мене. Сідайте ось тут. І не чіпайте цю купу пляшечок. Діставайте в’язання з кишені — отак. А тепер продовжуйте історію пана Гіткліффа від того місця, де зупинилися, і до сьогодні. Чи закінчив він освіту на континенті й повернувся звідти справжнім джентльменом? Чи здобув місце стипендіата в коледжі? А може, втік до Америки й заслужив там пошану, пускаючи кров мешканцям своєї нової батьківщини? Чи швидко розбагатів на англійських шляхах?

— Можливо, містер Локвуд, він потроху займався всім цим, але ручатися я не можу ні за що. Я вже казала, що не знаю, звідки в нього гроші. Так само не знаю, як йому вдалося вибратися з тієї дикої неосвіченості, у яку він був занурений. Але, якщо дозволите, я продовжу розповідь по-своєму — якщо, звісно, вона вас розважить, а не втомить. Вам сьогодні вранці краще?

— Значно.
— Це добра новина.

* ** *

Я привезла панну Кетрін до Гнізда дрозда, і, на мій приємний подив, вона поводилася незрівнянно краще, ніж я наважувалася сподіватися. Здавалося, вона навіть надто прихилилася до пана Лінтона, а його сестрі теж виявляла чимало ласки. Обоє, безперечно, дуже дбали про її зручності. Це було не так, ніби терен схилився до жимолості, — радше жимолость обвила терен. Ніяких взаємних поступок не було: одна стояла рівно, а інші поступалися. Та хто може бути злим і запальним, коли не зустрічає ані опору, ані байдужості?

Я помітила, що містер Едгар мав глибоко вкорінений страх зіпсувати їй настрій. При ній він цього не показував, але якщо чув, як я відповідаю їй різко, або бачив, що хтось із інших слуг насупився через якийсь її владний наказ, на його обличчі з’являлася така невдоволена зморшка, якої він ніколи не мав через власні справи. Не раз він суворо говорив мені про мою зухвалість і запевняв, що удар ножем не завдав би йому більшого болю, ніж вигляд засмученої дружини. Не бажаючи засмучувати господаря, я навчилася бути менш уразливою; і пів року порох лежав собі мирно, наче пісок, бо поблизу не було вогню, здатного його підпалити.

Час від часу на Кетрін находила похмурість і мовчазність. Її чоловік зустрічав ці стани співчутливим мовчанням і пояснював їх змінами в її організмі, спричиненими небезпечною хворобою, адже раніше вона ніколи не була схильна до пригніченого настрою. Її усмішка була для нього мов сонце ясне.  Гадаю, можу сказати напевно: вони справді володіли глибоким і дедалі міцнішим щастям.

Та воно скінчилося.  Кожен мусить дбати про себе; лагідні й великодушні люди лише справедливіше потурають власному егоїзму, ніж владні. А все скінчилося тоді, коли обставини змусили кожного відчути, що інтереси іншого вже не є найважливішими в його думках.

Одного теплого вересневого вечора я поверталася з саду з важким кошиком яблук, які назбирала. Уже сутеніло, і місяць визирав над високим муром подвір’я. Я поставила кошик на сходи біля кухонних дверей, затрималася трохи перепочити й вдихнула ще кілька разів м’яке, солодке повітря. Я дивилася на місяць, стоячи спиною до входу, коли почула за собою голос:

— Неллі, це ти?

Голос був низький, із чужим акцентом, та в тому, як було вимовлено моє ім’я, чулося щось знайоме. Я перелякано обернулася, щоб побачити, хто говорить: двері були зачинені, а коли я підходила до сходів, я нікого не бачила. На ґанку щось ворухнулося. Я підійшла ближче й розгледіла високого чоловіка в темному одязі, з темним обличчям і волоссям. Він прихилився до стіни й тримав пальці на клямці, наче збирався сам відчинити двері.

«Хто це може бути? — подумала я. — Містер Ерншо? О ні! Голос зовсім не схожий на його».

— Я вже годину тут чекаю, — продовжив він, поки я не відводила від нього очей. — І весь цей час навкруги було тихо, мов у могилі. Я не наважувався ввійти. Ви мене не впізнаєте? Погляньте, я не чужий!

На його обличчя впав промінь світла. Щоки були жовтуваті, наполовину прикриті чорними бакенбардами; брови насуплені, очі глибоко посаджені й дивні. Я впізнала ці очі.

— Що?! — вигукнула я, не знаючи, чи сприймати його за якогось світського гостя, і від подиву підняла руки. — Що?! Ви повернулися? Невже це ви? Невже?

— Так, Гіткліфф, — відповів він, переводячи погляд із мене на вікна, у яких відбивалося з десяток блискучих місяців, але всередині не було видно жодного вогника. — Вони вдома? Де вона? Неллі, ти не рада! Не треба так хвилюватися. Вона тут? Говори! Я хочу сказати їй лише кілька слів — твоїй господині. Іди й скажи, що якась людина з Гіммертона хоче її бачити.

— Як вона це сприйме? — вигукнула я. — Що вона робитиме? Від несподіванки вона зовсім розгубиться — це може звести її з розуму! І ви — Гіткліфф! Але як же ви змінилися! Ні, цього не збагнути. Ви що, були в армії?

— Іди й передай моє повідомлення, — нетерпляче перебив він. — Поки ти цього не зробиш, я мов у пеклі!

Він підняв клямку, і я ввійшла. Та коли дійшла до вітальні, де були містер і місіс  Лінтони, то не змогла змусити себе йти далі. Нарешті я вирішила вигадати привід і запитати, чи не запалити їм свічки, та відчинила двері.

Вони сиділи разом біля вікна, стулки якого були відкинуті до стіни. За садовими деревами й диким зеленим парком відкривався краєвид на долину Гіммертона, над якою тяглася довга смуга туману, майже сягаючи вершини. Бо, як ви, можливо, помітили, невдовзі після того, як минаєш каплицю, струмок, що витікає з боліт, вливається в потічок, який повторює вигин долини. Буремний перевал височів над цією сріблястою імлою, але нашого старого будинку не було видно: він ховається у низині з іншого боку.

І кімната, і люди в ній, і краєвид, на який вони дивилися, здавалися дивовижно спокійними. Я неохоче готувалася виконати своє доручення й уже навіть хотіла піти, не сказавши нічого, після того як запитала про свічки. Та усвідомлення власної дурості змусило мене повернутися й пробурмотіти:

— Якось людина з Гіммертона хоче вас бачити, мем.
— Чого він хоче? — запитала пані Лінтон.
— Я не питала, — відповіла я.
— Ну, запни фіранки, Неллі, — сказала вона, — і принеси чаю. Я зараз повернуся.

Вона вийшла з кімнати, а містер Едгар недбало поцікавився, хто це.

— Хтось, кого господиня не очікує, — відповіла я. — Це Гіткліфф — ви ж пам’ятаєте його, пане, — він колись жив у пана Ерншо.
— Що?! Циган, той наймит-погонич? — вигукнув він. — Чому ти не сказала про це Кетрін?

— Тихо! Не називайте його так, господарю, — сказала я. — Їй було б дуже боляче це почути. Коли він утік, вона мало не померла від горя. Гадаю, його повернення стане для неї справжнім святом.

Містер Лінтон підійшов до вікна з другого боку кімнати, що виходило на подвір’я. Він відчинив його й висунувся назовні. Гадаю, вони стояли внизу, бо він одразу вигукнув:

— Не стій там, люба! Якщо це хтось особливий, запроси його до нас.

Невдовзі я почула клацання клямки, і Кетрін влетіла сходами нагору — задихана, схвильована, мов навіжена; вона була надто збуджена, щоб просто зрадіти. Власне, з її обличчя радше можна було подумати, що сталося якесь страшне лихо.

— О, Едгаре, Едгаре! — задихано вигукнула вона, обвиваючи руками його шию. — О, любий Едгаре! Гіткліфф повернувся — він повернувся! — І ще міцніше притиснула його до себе.

— Гаразд, гаразд, — сердито вигукнув її чоловік. — Не задуши мене через це! Він ніколи не здавався мені таким уже безцінним скарбом. Не треба так шаленіти!

— Я знаю, що ти його не любив, — відповіла вона, трохи стримуючи свою радість. — Але заради мене тепер ви повинні стати друзями. Сказати йому, щоб він піднявся?

— Сюди, — сказав він, — у вітальню?
— А куди ж іще? — запитала вона.

Він невдоволено скривився й запропонував кухню як місце, що більше йому личило б.

Місіс Лінтон глянула на нього з кумедним виразом обличчя — наполовину сердито, наполовину сміючись із його чистоплюйства.

— Ні, — після короткої паузи додала вона. — Я не можу сидіти на кухні. Накрий тут два столи, Неллі: один — для твого господаря та панни Ізабелли, бо вони з панства; другий — для Гіткліффа й мене, бо ми простого роду. Так тобі буде до вподоби, любий? Чи, може, треба розпалити вогонь деінде? Якщо так, скажи, де саме. А я побіжу вниз і приведу свого гостя. Боюся, ця радість надто велика, щоб бути справжньою!

Вона вже хотіла знову вибігти з кімнати, але Едгар її зупинив.

— Ти сама запроси його нагору, — сказав він мені. — А ти, Кетрін, постарайся радіти, але без дурощів. Не обов’язково, щоб усі в домі спостерігали, як ти вітаєш утікача-слугу, наче рідного брата.

Я спустилася вниз і побачила Гіткліффа, який чекав під ґанком, очевидно, сподіваючись, що його запросять увійти. Він мовчки пішов за мною, і я провела його до господаря та господині, чиї почервонілі обличчя свідчили про жваву розмову. Але щойно пані побачила свого друга у дверях, її обличчя засяяло вже від зовсім іншого почуття. Вона кинулася йому назустріч, схопила за обидві руки й підвела до Лінтона; потім узяла неохочі пальці Лінтона й міцно вклала їх у руку Гіткліффа.

Тепер, коли його обличчя добре освітлювали вогонь і свічки, я ще дужче вразилася, побачивши, наскільки змінився Гіткліфф. Переді мною стояв високий, міцний, добре складений чоловік, поруч із яким мій господар здавався зовсім худорлявим і юним. Його пряма постава наводила на думку, що він побував на військовій службі. Риси його обличчя були значно старшими й рішучішими, ніж у пана Лінтона; в очах світився розум, а від колишнього приниження не залишилося й сліду. У насуплених бровах і очах, сповнених чорного вогню, ще причаїлася якась напівприборкана дикість, але тепер вона була стриманою. Поводився він гідно — цілком позбувшись колишньої грубості, хоча в його манерах було надто багато суворості, щоб назвати їх витонченими.

Здивування мого господаря було не меншим, а може, й більшим за моє. Цілу хвилину він не знав, як звернутися до того, кого сам щойно назвав наймитом. Гіткліфф відпустив його руку й спокійно стояв, дивлячись на нього, доки той нарешті не заговорив.

— Сідайте, сер, — сказав він нарешті. — Місіс Лінтон, згадуючи минулі часи, хоче, щоб я прийняв вас якнайщиріше. А я, звісно, радий усьому, що може її порадувати.

— І я також, — відповів Гіткліфф, — особливо якщо це щось, у чому я сам беру участь. Я охоче залишуся на годину-другу.

Він сів навпроти Кетрін, яка не зводила з нього очей, наче боялася, що він зникне, щойно вона відведе погляд. Сам він дивився на неї нечасто: час від часу кидав короткий погляд, але щоразу його очі впевненіше віддзеркалювали неприховану радість, якою він упивався в її погляді. Вони були надто поглинуті взаємною радістю, щоб відчувати ніяковість.

А от містер Едгар — ні. Він зблід від самого роздратування. Його почуття досягли вершини, коли господиня підвелася, переступила через килим, знову схопила Гіткліффа за руки й засміялася, мов не при своєму розумі.

— Завтра я подумаю, що це мені наснилося! — вигукнула вона. — Я не зможу повірити, що знову бачила тебе, торкалася тебе й розмовляла з тобою. І все ж, жорстокий Гіткліффе! Ти не заслуговуєш на такий прийом. Три роки бути відсутнім, мовчати й жодного разу не згадати про мене!

— Трохи більше, ніж ти згадувала про мене, — тихо промовив він. — Я не так давно почув про твоє одруження, Кеті. Поки чекав унизу, на подвір’ї, я обмірковував цей план: лише раз побачити твоє обличчя, помилуватися твоїм здивуванням, можливо, удаваною радістю; потім поквитатися з Гіндлі, а після цього випередити закон і самому себе покарати. Твій прийом змусив мене відкинути ці думки. Але стережися: наступного разу не зустрічай мене з іншим виразом обличчя! Ні, вдруге ти мене не виженеш. Ти справді шкодувала за мною? Що ж, було за чим. Відтоді, як востаннє чув твій голос, я прожив гірке життя. І ти мусиш мені пробачити, бо я боровся лише заради тебе!

— Кетрін, якщо ми не хочемо пити холодний чай, будь ласка, сідай до столу, — перебив його Лінтон, намагаючись зберегти звичний тон і належну ввічливість. — Панові Гіткліффу доведеться довго йти, де б він сьогодні не збирався ночувати. А я хочу пити.

Вона стала біля чайника, а за дзвінком прийшла міс Ізабелла. Я посунула їм стільці й вийшла з кімнати. Чаювання тривало не більше десяти хвилин. Чашка Кетрін так і залишилася порожньою: вона не могла ні їсти, ні пити. Едгар розхлюпав чай у блюдце й ледве проковтнув кілька ковтків. Гість теж не затримався того вечора більш як на годину.

Коли він ішов, я запитала, чи прямує він до Гіммертона.

— Ні, до Буремного перевалу, — відповів він. — Містер Ерншо запросив мене, коли я заходив до нього сьогодні вранці.

Містер Ерншо запросив його! І він сам заходив до пана Ерншо! Після його відходу я довго й болісно обмірковувала ці слова. Невже він виявиться лицеміром і повернувся в наші краї, щоб під прикриттям чинити лихо? Я розмірковувала й відчувала десь у глибині душі: краще б він залишився там, звідки прийшов.

Близько опівночі мене розбудила пані Лінтон. Вона нечутно прослизнула до моєї кімнати, сіла на край ліжка й потягнула мене за волосся, щоб розбудити.

— Я не можу заснути, Неллі, — сказала вона, ніби виправдовуючись. — І хочу, щоб у моєму щасті мене супроводжувала хоч якась жива істота! Едгар сердиться, бо я радію тому, що його зовсім не цікавить. Він відмовляється розмовляти й тільки кидає якісь дратівливі, безглузді репліки. Він навіть сказав, що я жорстока й егоїстична, бо хочу розмовляти, коли він такий хворий і сонний. Він завжди примудряється захворіти, щойно щось іде не так, як йому хочеться! Я сказала кілька добрих слів про Гіткліффа, а він — чи то через головний біль, чи то через заздрість — почав плакати. Тож я встала й залишила його.

— Навіщо ви хвалите Гіткліффа перед ним? — відповіла я. — Хлопцями вони не любили один одного, а Гіткліфф так само ненавидів би, якби чув похвалу на адресу пана Лінтона. Така вже людська природа. Не чіпайте пана Лінтона розмовами про нього, якщо не хочете відкритої сварки між ними.

— Але хіба це не свідчить про велику слабкість? — вела далі вона. — Я не заздрю. Мене зовсім не зачіпає ні блиск золотавого волосся Ізабелли, ні білизна її шкіри, ні її витончена врода, ні та любов, яку виявляє до неї вся родина. Навіть ти, Неллі, коли ми часом сперечаємося, одразу стаєш на бік Ізабелли, а я поступаюся, мов дурна мати: називаю її любою, підлещуюся до неї, щоб вона заспокоїлася. Її братові приємно бачити, що ми ладнаємо, а мене це теж тішить. Але вони дуже схожі: розпещені діти, які гадають, ніби світ створено для їхньої зручності. І хоч я потураю обом, усе одно вважаю, що добряча прочуханка пішла б їм на користь.

— Ви помиляєтеся, пані Лінтон, — сказала я. — Це вони потурають вам. Я знаю, що було б, якби вони цього не робили. Вам неважко поблажливо ставитися до їхніх скороминущих примх, доки вони самі намагаються передбачити кожне ваше бажання. Проте зрештою ви можете посваритися через щось однаково важливе для обох сторін. І тоді ті, кого ви називаєте слабкими, цілком можуть виявитися такими ж упертими, як і ви.

— І тоді ми битимемося до смерті, правда ж, Неллі? — відповіла вона зі сміхом. — Ні! Кажу тобі, я настільки вірю в любов Лінтона, що, гадаю, могла б навіть убити його, а він не захотів би помститися.

Я порадила їй ще більше цінувати його за таку любов.

— Я й ціную, — відповіла вона. — Але йому не варто вдаватися до ниття через дрібниці. Це по-дитячому. Замість того щоб розпускати сльози через те, що я сказала: тепер Гіткліфф гідний загальної поваги й для першого джентльмена в окрузі було б честю дружити з ним, — він мав би сам так сказати й порадіти разом зі мною. Йому доведеться звикнути до Гіткліффа, а ще краще — прихилитися до нього. Якщо зважити на те, що Гіткліфф має чимало підстав не любити його, то, на мою думку, він поводився напрочуд добре!

— А що ви думаєте про те, що він оселився на Буремному перевалі? — запитала я. — Здається, він у всьому виправився: справжній християнин, простягає руку дружби всім своїм колишнім ворогам!

— Він пояснив мені це, — відповіла вона. — Я не менше за тебе дивуюся. Він сказав, що зайшов туди, щоб розпитати тебе про мене, гадаючи, що ти й досі там живеш. Джозеф розповів про це Гіндлі, той вийшов і почав розпитувати Гіткліффа, де він був, як жив і чим займався, а зрештою запросив його до будинку. Там кілька людей сиділи за картами. Гіткліфф приєднався до них, мій брат програв йому трохи грошей і, побачивши, що в нього їх достатньо, попросив прийти ще ввечері. Гіткліфф погодився. Гіндлі надто безрозсудний, щоб обачно обирати собі товариство: він не звик замислюватися, чому варто остерігатися людини, яку сам так підло скривдив. А Гіткліфф запевняє, що головна причина, з якої він знову зближується зі своїм колишнім переслідувачем, — бажання оселитися неподалік від Гнізда дрозда, щоб можна було ходити сюди пішки, а також прихильність до будинку, де ми колись жили разом. До того ж він сподівається, що так матиме більше нагод бачитися зі мною, ніж мав би, якби оселився в Гіммертоні. Він готовий щедро платити за право пожити на Буремному перевалі, і, без сумніву, жадібність мого брата змусить його погодитися: він завжди був ненаситним, хоча все, що хапає однією рукою, іншою тут-таки розкидає.

— Чудове місце для того, щоб молодому чоловікові влаштувати там свій дім! — сказала я. — Ви не боїтеся наслідків, пані Лінтон?

— За свого друга — ні, — відповіла вона. — Його тверезий розум не дасть йому наразитися на небезпеку. Трохи боюся за Гіндлі, але його вже неможливо зробити гіршим, ніж він є; до того ж я стою між ним і тілесною шкодою. Те, що сталося сьогодні ввечері, примирило мене з Богом і людством! Я повстала проти Провидіння в гніві й відчаї. О, Неллі, я пережила таке гірке, таке неймовірно гірке страждання! Якби ця людина знала, наскільки воно було тяжким, їй було б соромно затьмарювати його кінець своїми безглуздими образами. Саме заради нього я терпіла все мовчки: якби я розповіла про муки, які часто переживала, він теж палко прагнув би позбавити мене їх. Та тепер усе скінчилося, і я не мститимуся за його дурість; тепер я можу витерпіти будь-що! Якби найнікчемніша істота на світі вдарила мене по щоці, я не тільки підставила б другу, а ще й попросила б пробачення за те, що сама її спровокувала. А на доказ цього зараз піду й помирюся з Едгаром. Добраніч! Чи я не справжній янгол?

З такою самовдоволеною впевненістю вона пішла, а наступного дня було очевидно, що свого наміру вона таки досягла. Містер Лінтон не лише відмовився від своєї дратівливості, хоча його настрій, здавалося, й далі трохи пригнічувала  невгамовна жвавість Кетрін, а й не заперечував, коли вона вирішила взяти Ізабеллу із собою на Буремний перевал того дня після обіду. У відповідь Кетрін винагородила його такою хвилею ніжності й любові, що протягом кількох днів їхній дім був справжнім раєм, а від цього безперервного сонячного тепла тішилися і господар, і слуги.

Спершу Гіткліфф — надалі я називатиму його паном Гіткліффом — дуже обережно користувався правом навідуватися до Гнізда дрозда: здавалося, він перевіряв, наскільки господар готовий терпіти його присутність. Кетрін також вважала за розумне стримувати свою радість від його відвідин, і поступово він домігся того, що його вже чекали.

Він зберіг значну частину тієї стриманості, яка була властива йому в юності, і це допомагало приховувати будь-які надто бурхливі прояви почуттів. Неспокій мого господаря трохи вщух, а згодом інші обставини на деякий час спрямували його в зовсім інше русло.

Новим джерелом його тривог стала несподівана біда: Ізабелла Лінтон раптом відчула до бажаного гостя непереборний потяг.

Тоді їй було вісімнадцять — чарівна юна леді, дитина у своїх манерах, але наділена гострим розумом, глибокими почуттями й таким самим гострим норовом, якщо її роздратувати. Її брат, який ніжно її любив, був приголомшений цією химерною прихильністю. Не кажучи вже про приниження, яке принесло б споріднення з безрідною людиною, і про можливість того, що за відсутності спадкоємця чоловічої статі його майно зрештою могло б перейти до такого чоловіка, він був достатньо розважливим, щоб розуміти вдачу Гіткліффа. Він знав: хоч зовні той і змінився, його характер залишився таким самим і не змінився анітрохи. І саме цього характеру він боявся. Він його відразливо сприймав і з лихим передчуттям здригався від самої думки довірити Ізабеллу його опіці.

Він жахнувся б іще більше, якби знав, що її почуття виникли самі собою й були віддані тому, хто не відповідав їй взаємністю. Бо щойно він дізнався про її прихильність, то звинуватив у всьому навмисні залицяння Гіткліффа.

Усі ми вже деякий час помічали, що міс Лінтон чимось мучиться й марніє. Вона стала дратівливою й нестерпною, безперестанку чіплялася до Кетрін і піддражнювала її, ризикуючи вичерпати й без того невелику терплячість останньої. Певною мірою ми виправдовували її погане поводження нездоров’ям: вона буквально танула й блякла на очах.

Та одного дня, коли вона була особливо примхливою, відмовилася від сніданку й поскаржилася, що слуги не виконують її наказів, що господиня не дозволяє їй бути господинею в домі, а Едгар не звертає на неї уваги, що вона застудилася, бо двері залишили відчиненими, а ми навмисне дали згаснути вогню у вітальні, щоб її дошкулити, — та ще висунула сотню інших, іще безглуздіших звинувачень, — пані Лінтон владно наказала їй іти до ліжка. Добряче її вилаявши, вона пригрозила покликати лікаря.

Щойно згадали Кеннета, Ізабелла одразу вигукнула, що зі здоров’ям у неї все чудово, а нещасною її робить лише жорстокість Кетрін.

— Як ти можеш казати, що я жорстока, капризне дитя? — здивовано вигукнула господиня, вражена такою безглуздою заявою. — Ти, мабуть, зовсім втратила розум. Коли це я була жорстокою? Кажи!

— Учора, — схлипнула Ізабелла, — і сьогодні!
— Учора! — перепитала її невістка. — Коли саме?
— Коли ми гуляли болотами: ти сказала мені йти куди хочу, а сама пішла далі з паном Гіткліффом!
— І це ти називаєш жорстокістю? — засміялася Кетрін. — Це зовсім не означало, що ти нам заважаєш. Нам було байдуже, підеш ти з нами чи ні. Я лише подумала, що розмови Гіткліффа навряд чи будуть цікавими для тебе.

— О ні, — заплакала юна панна. — Ти хотіла, щоб я пішла, бо знала, що мені подобається бути поруч із ним!

— Вона при своєму розумі, Неллі? — запитала пані Лінтон, звертаючись до мене. — Я повторю нашу розмову слово в слово, Ізабелло, а ти скажеш, що саме в ній могло бути для тебе цікавим.

— Мені байдуже, про що ви говорили, — відповіла вона. — Я хотіла бути з…

— Ну? — сказала Кетрін, помітивши, що та вагається закінчити речення.

— З ним! І я не дозволю тобі постійно мене проганяти! — запально продовжила Ізабелла. — Ти, Кеті, як собака на сіні: сама не їси й іншим не даєш! Хочеш, щоб ніхто не любив нікого, крім тебе!

— Ти нахабна маленька мавпо! — здивовано вигукнула пані Лінтон. — Але я не повірю в цю дурість! Невже ти прагнеш захоплення Гіткліффа? Невже вважаєш його приємною людиною? Сподіваюся, я неправильно тебе зрозуміла, Ізабелло?

— Ні, ти все правильно зрозуміла, — відповіла ошаліла від кохання дівчина. — Я люблю його більше, ніж ти коли-небудь любила Едгара, і він міг би покохати мене, якби ти дозволила!

— Тоді я не хотіла б опинитися на твоєму місці навіть за ціле королівство! — рішуче заявила Кетрін, і, здавалося, вона говорила цілком щиро. — Неллі, допоможи мені переконати її, що вона збожеволіла. Розкажи їй, який Гіткліфф насправді: неокультурена істота, без жодної витонченості, без освіти; суха пустка, поросла дроком і камінням. Я швидше випустила б цю маленьку канарку в парк серед зими, ніж порадила тобі віддати йому своє серце! Дитино, ти просто нічого не знаєш про його характер — тільки через це тобі й наснилася ця маячня. І, заради Бога, не думай, ніби під його суворою зовнішністю ховаються безмежна доброта й ніжність! Він не необтесаний діамант і не сільська перлина, що приховує в собі дорогоцінність. Він лютий, безжальний, вовкоподібний чоловік. Я ніколи не кажу йому: «Залиш цього чи того ворога в спокої, бо кривдити їх було б нечесно чи жорстоко». Я кажу: «Залиш їх, бо **я** не хочу, щоб із ними чинили несправедливо». А тебе, Ізабелло, він розчавив би, як горобине яйце, якби вважав тебе зайвим тягарем. Я знаю, що він не міг би покохати нікого з Лінтонів. І все ж цілком міг би одружитися з твоїм багатством і спадком: жадібність стає його нав’язливою вадою. Ось тобі мій портрет Гіткліффа. А я — його друг. Настільки близький, що якби він справді серйозно задумав звабити тебе, я, можливо, промовчала б і дозволила тобі потрапити в його пастку.

Панна Лінтон обурено подивилася на свою невістку.

— Як тобі не соромно!— сердито мовила вона. — Ти гірша за двадцять ворогів!
— Отакої! То ти мені не віриш? — запитала Кетрін. — Думаєш, я кажу це з якихось власних міркувань?
— Я в цьому певна, — відрубала Ізабелла. — Мені гидко тебе слухати!
— Чудово! — вигукнула Кетрін. — Тоді роби як знаєш, якщо вже маєш такий настрій. Я закінчила і поступаюся тобі в цій суперечці!
— І я мушу страждати через її егоїзм! — заридала Ізабелла, коли пані Лінтон вийшла з кімнати. — Усі, геть усі проти мене! Вона зазіхає на мою єдину втіху. Але ж вона бреше, правда? Містер Гіткліф — не монстр. У нього шляхетна й вірна душа, інакше хіба б він пам’ятав про неї?

— Викиньте його з голови, панно, — сказала я. — Він приносить нещастя, це не чоловік для вас. Пані Лінтон говорила різко, але я не можу їй заперечити. Вона знає його душу краще за мене чи за будь-кого іншого й ніколи не змалювала б його гіршим, ніж він є насправді. Чесні люди не приховують своїх вчинків. Як він жив усі ці роки? Звідки в нього гроші? Чому він оселився на Буремному перевалі — у домі людини, яку ненавидить? Кажуть, після його появи Гіндлі котить все вниз. Вони постійно сидять разом до ранку, а Гіндлі вже заставив йому свої землі і більше нічого не робить, тільки грає та п’є. Я чула це всього тиждень тому — мені розповів Джозеф, я зустріла його в Гіммертоні. Він сказав:

— Неллі, у нас скоро буде слідство через смерть, якщо так піде. Один із них ледь не позбувся пальця, коли намагався втримати другого, щоб той не вкоротив собі віку, мов теля. То господар, розумієш? Він так розперезався, що аж кортить постати перед суддями на великих сесіях. Він не боїться суддівської лави — ні Павла, ні Петра, ні Івана, ні Матвія, нікого! Навпаки, йому навіть подобається — хочеться стати перед ними зі своєю нахабною пикою! А отой красунчик Гіткліфф, пам’ятаєш, — то ще той тип. Уміє вишкіритися зі сміху не гірше за будь-якого диявола, коли хтось жартує по-диявольському. Невже він хоч словом не обмовляється в Гнізді дрозда про своє славне життя серед нас? А воно тут таке: після заходу сонця — кості, бренді, віконниці наглухо зачинені, свічки горять аж до полудня наступного дня. Потім п’яниця, лаючись і репетуючи, плентається до своєї кімнати, так що порядні люди аж вуха затуляють від сорому. А цей пройдисвіт тим часом рахує свої гроші, їсть, спить, а потім іде до сусіда базікати з його жінкою. Звісно, він розказує пані Кетрін, як золото її батька тече до його кишені, поки її брат стремиголов летить у прірву, а він ще й ворота перед ним відчиняє!

Отож, міс Лінтон, Джозеф старий негідник, але брехати він не вміє. І якщо все, що він розповідає про поведінку Гіткліффа, правда, ви ж навряд чи захочете мати такого чоловіка, правда?

— Ви заодно з усіма іншими, Неллі! — відповіла вона. — Я не слухатиму ваших наклепів. Якою ж злою треба бути, щоб намагатися переконати мене, ніби у світі немає щастя!

Чи змогла б вона сама позбутися цієї омани, якби мала час на роздуми, чи продовжувала б плекати її без кінця, я не знаю. Та часу на роздуми їй майже не залишилося.

Наступного дня в сусідньому містечку мало відбутися засідання мирового суду, і мій господар мусив туди поїхати. Містер Гіткліфф, знаючи, що його не буде, прийшов до нас трохи раніше, ніж зазвичай.

Кетрін та Ізабелла сиділи в бібліотеці, хоча взагалі не розмовляли. Ізабелла була налякана власною недавньою необачністю й тим, що в пориві гніву видала свої таємні почуття. Кетрін же, добре все обміркувавши, справді образилася на свою супутницю; і, якщо раніше сміялася з її зухвалості, тепер, здавалося, була готова зробити так, щоб Ізабеллі стало зовсім не до сміху. Кетрін засміялася, побачивши, як Гіткліфф проходить повз вікно. Я підмітала камін, тож помітила на її губах лукаву усмішку.

Ізабелла, занурена у власні думки чи в книжку, залишалася на місці, аж поки двері не відчинилися. Тоді втекти було вже пізно, хоча, якби така можливість була, вона залюбки нею скористалася б.

— Заходьте, заходьте! — весело вигукнула господиня, підсуваючи крісло до вогню. — Тут є двоє людей, яким дуже потрібен третій, щоб розтопити лід між ними, і ви саме той, кого ми обидві обрали б. Гіткліффе, я нарешті з гордістю можу познайомити вас із людиною, яка обожнює вас навіть більше за мене. Сподіваюся, вам це лестить. Ні, це не Неллі, не дивіться на неї! Моя бідолашна маленька невістка розбиває собі серце, просто споглядаючи вашу фізичну й моральну досконалість. Ви можете стати братом Едгара! Ні, ні, Ізабелло, ти не втечеш, — продовжила вона, удавано грайливо затримуючи приголомшену дівчину, яка обурено підвелася. — Ми через вас сварилися, мов дві кішки, Гіткліффе, і я безславно програла в змаганні за відданість та захоплення. Ба більше, мені повідомили: якби я тільки мала пристойність відступити вбік, моя суперниця — адже саме такою вона себе вважає — пустила б стрілу просто у ваше серце, навіки полонила б вас і стерла мій образ із вашої пам’яті!

— Кетрін! — сказала Ізабелла, намагаючись зберегти гідність і навіть не пробуючи вирватися з міцної хватки, якою її тримали. — Я була б вам вдячна, якби ви дотримувалися правди й не обмовляли мене навіть жартома! Пане Гіткліффе, будьте ласкаві попросити цю вашу подругу відпустити мене. Вона забуває, що ми з вами майже не знайомі, а те, що її розважає, для мене нестерпно.

Гість нічого не відповів, лише сів і виглядом показав цілковиту байдужість до того, що вона про нього думає. Тоді Ізабелла повернулася до Кетрін і пошепки палко попросила відпустити її.

— Анітрохи! — відповіла пані Лінтон. — Я більше не дозволю називати мене собакою на сіні. Ти залишишся. Ну ж бо! Гіткліффе, чому ви не радієте моїй чудовій новині? Ізабелла присягається, що любов Едгара до мене — ніщо порівняно з її любов’ю до вас. Я майже певна, що вона сказала щось таке, правда ж, Еллен? І відтоді, як ми гуляли позавчора, вона нічого не їла — так засмутилася й розлютилася через те, що я прогнала її від вас, бо вирішила, ніби її товариство вам небажане.

— Гадаю, ви перебільшуєте її слова, — сказав Гіткліфф, повертаючи крісло так, щоб дивитися на них. — Принаймні зараз вона сама прагне опинитися якнайдалі від мого товариства!

І він пильно втупився в ту, про кого вони говорили, так, як дивляться на дивну й відразливу істоту: скажімо, на індійську сколопендру, яку з цікавості розглядаєш, хоч вона й викликає огиду. Бідолашна не витримала цього погляду. Вона то блідла, то червоніла, а на віях у неї виступили сльози. Вона щосили намагалася розімкнути маленькими пальцями міцну хватку Кетрін. Та щоразу, коли їй удавалося звільнити один палець, інший одразу стискався ще сильніше, і звільнити всю руку водночас не виходило. Тоді вона пустила в хід нігті — й невдовзі їхні гострі кінчики прикрасили руку Кетрін червоними півмісяцями.

— Оце так тигриця! — вигукнула пані Лінтон, відпускаючи її й болісно струшуючи рукою. — Забирайся, ради Бога, і сховай свою відьмацьку пику! Навіщо було показувати йому ці пазурі? Ти уявляєш, яких висновків він дійде? Дивіться, Гіткліффе! Це справжня зброя — нею можна добряче покарати. Бережіть свої очі.

— Я б вирвав їх із її пальців, якби вони коли-небудь мені погрожували, — жорстоко відповів він, коли двері за Ізабеллою зачинилися. — Але навіщо ти так дражнила цю істоту, Кеті? Ти ж не казала правди?

— Запевняю тебе, казала, — відповіла вона. — Вона вже кілька тижнів сохне за тобою, а сьогодні вранці просто марила тобою й вилила на мене цілу повінь образ, бо я показала твої вади без прикрас, сподіваючись трохи охолодити її захоплення. Але більше не звертай на це уваги. Я просто хотіла провчити її за зухвалість, от і все. Я надто прихильна до неї, мій любий Гіткліфе, щоб дозволити тобі просто взяти її й проковтнути.

— А я надто її ненавиджу, щоб з’їсти, — відповів він, — хіба що у якийсь дуже моторошний спосіб. Якби я жив із цим восковим личком, ти б почула про дивні речі. Найменше, що б я робив — це щодня або через день розмальовував її бліде обличчя всіма кольорами веселки і ставив синці під блакитними очима. Вони до огиди схожі на очі Лінтона.

— Чарівно схожі!— зауважила Кетрін. — Це ж очі голубки, очі ангела!

— Вона спадкоємиця свого брата, чи не так? — запитав він після короткої мовчанки.

— Мені було б прикро так думати, — відповіла його співрозмовниця. — Дай Боже, щоб півдюжини племінників позбавили її цього права! А поки що викинь це з голови. Ти надто схильний зазіхати на добро ближнього. Пам’ятай: добро цього ближнього належить мені.

— Навіть якби воно належало мені,  ти б володіла ним так само, — сказав Гіткліфф. — Але хоч Ізабелла Лінтон і дурненька, божевільною її навряд чи назвеш. Коротше кажучи, як ти й радиш, забудьмо про це.

Води більш не говорили про це, а Кетрін, мабуть, і не думала. Та її друг, в цьому я була певна: протягом усього вечора не раз повертався до цієї думки. Я бачила, як він усміхався сам до себе — радше скалився, — і занурювався в похмурі роздуми щоразу, коли пані Лінтон виходила з кімнати.

Я вирішила стежити за ним. Моє серце завжди було на боці господаря, а не Кетрін. І недарма: він був добрим, довірливим і чесним. А вона… не те щоб була його повною протилежністю, але дозволяла собі стільки всього, що я сумнівалася в її чесності й майже не співчувала її переживанням.

Мені просто хотілося, щоб усе якось само собою вирішилося і Гіткліф назавжди зник із наших маєтків, а все стало так, як було до нього.

Його візити були справжнім жахіттям і для мене, і, здається, для господаря. А те, що він витворяв на Буремному Перевалі, взагалі не вкладалося в голову. Мені здавалося, що Бог просто відвернувся від нещасної заблукалої душі, залишивши її на поталу власним гріхам, поки поруч чатує хижий звір, готовий будь-якої миті її розшматувати.

РОЗДІЛ XI

Іноді, розмірковуючи про все це на самоті, я раптом схоплювалася з переляку, накидала капелюшок і вирушала перевірити, як там справи на фермі. Я переконувала себе, що мій обов’язок — попередити господаря, що люди говорять про його поведінку. А потім згадувала про його погані звички й, утративши надію якось йому допомогти, не наважувалася знову входити в цей похмурий дім.

Якось, дорогою до Ґіммертона, я навмисне звернула зі шляху й пройшла повз стару хвіртку. Це було ясного морозного дня. Я підійшла до кам’яного стовпа, який служив дороговказом до «Гнізда дрозда», «Буремного перевалу» та села. Сонце золотило його сиву верхівку, нагадуючи про літо; і сама не знаю чому, але раптом у моєму серці хлинула хвиля дитячих спогадів. Двадцять років тому ми з Гіндлі любили це місце й часто тут бували. Я довго дивилася на обвітрений кам’яний брусок, а потім, нахилившись, помітила внизу отвір, досі повний равликових мушель і камінців, які ми любили ховати там разом з іншими, менш довговічними речами. І так виразно, немов усе це відбувалося насправді, мені здалося, що я бачу свого маленького товариша по дитячих іграх, який сидить на пожухлій траві: його темна, квадратна голова схилена вперед, а маленька рука вигрібає землю уламком шиферу. — Бідолашний Гіндлі! — мимоволі вигукнула я.

Я здригнулася: мої очі на мить обманули мене, і мені здалося, ніби дитина підняла обличчя й просто дивиться мені в очі! Видіння миттю зникло, але тієї ж хвилини я відчула непереборне бажання побувати на «Буремному перевалі». Забобонність підказувала піддатися цьому пориву: а раптом він помер? — подумала я. Або ось-ось помре! Раптом це знак смерті? Що ближче я підходила до будинку, то більше хвилювалася, а коли нарешті побачила його, мене затрусило з голови до ніг. Видіння випередило мене: воно вже стояло біля хвіртки й дивилося крізь ґрати. Такою була моя перша думка, коли я побачила хлопчика з неслухняним, скуйовдженим волоссям і карими очима, який притулив до прутів своє рум’яне обличчя. Та, трохи поміркувавши, я зрозуміла, що це, мабуть, Гортон — мій Гортон, який за десять місяців відтоді, як я його покинула, майже не змінився.

— Боже, бережи тебе, любий! — вигукнула я, миттю забувши про свої безглузді страхи. — Гортоне, це Неллі! Твоя няня Неллі.

Він відступив на мене і підняв із землі великий камінь.

— Я прийшла побачитися з твоїм батьком, Гортоне, — додала я, здогадавшись із його поведінки, що він не впізнає в мені свою няню.

Він замахнувся, щоб жбурнути камінь. Я почала лагідно його вмовляти, але не змогла зупинити його: камінь ударив мене по капелюшку. Після цього з затинаючих губ малого посипалася ціла низка лайок. Чи розумів він їх значення, чи ні, але вимовляв їх із такою вправною переконливістю, що його дитяче личко спотворилося в жахливій гримасі злоби. Можете повірити, це мене радше засмутило, ніж розлютило. Ледь стримуючи сльози, я дістала з кишені апельсин і простягнула йому, сподіваючись задобрити. Він завагався, а потім вихопив фрукт із моєї руки, ніби побоювався, що я лише дражню його й зараз заберу назад. Я показала йому другий апельсин, тримаючи його так, щоб хлопчик не міг дістати.

— Хто навчив тебе таких гарних слів, мій хлопчику? — запитала я. — Священник?
— А хай тому священникові й тобі грець! Дай сюди! — відповів він.
— Скажи, де ти навчився таких слів, і отримаєш апельсин, — сказала я. — Хто твій учитель?
— Бісів тато, — відповів він.
— А чого ж тебе навчає тато? — допитувалася я.

Він кинувся до фрукта, але я підняла його вище.

— Чого він тебе навчає? — запитала я.
— Нічого, — відповів він. — Тільки щоб я не плутався йому під ногами. Тато мене терпіти не може, бо я лаюся на нього.
— Ага! То диявол навчає тебе лаятися на тата? — зауважила я.
— Еге… ні, — протягнув він.
— А хто ж тоді?
— Гіткліфф.

Я запитала, чи подобається йому містер Гіткліфф.

— Аякже! — знову відповів він.

Я хотіла дізнатися, чому він його любить, але змогла розібрати лише уривки фраз:

— Не знаю. Він платить татові тією ж монетою, що й тато мені: лає тата за те, що той сварить мене. І каже, що я можу робити все, що захочу.
— То священник не вчить тебе читати й писати? — продовжила я.
— Ні. Мені сказали, що священникові виб’ють його кляті зуби просто в його кляте горло, якщо він переступить поріг. Гіткліфф так пообіцяв!

Я вклала апельсин йому в руку й попросила передати батькові, що біля садової хвіртки чекає жінка на ім’я Неллі Дін і хоче з ним поговорити. Він пішов доріжкою до будинку й увійшов усередину. Але замість Гіндлі на ґанку з’явився Гіткліфф. Я відразу розвернулася й щодуху побігла дорогою, не зупиняючись, доки не дісталася дороговказу, і була налякана так, ніби власноруч викликала якогось духа. До історії міс Ізабелли це має не надто прямий стосунок, хіба що після цього я ще твердіше вирішила пильно стежити за всім і робити все можливе, щоб зупинити поширення такого згубного впливу в «Гнізді дрозда», навіть якщо через це довелося б здійняти домашню бурю, випробовуючи терпіння місіс Катрини Лінтон.

Наступного разу, коли Гіткліфф прийшов, моя панночка саме годувала голубів у дворі. Вона вже три дні не промовила до своєї невістки жодного слова, але водночас перестала без кінця нарікати й дратуватися, і ми вважали це великим полегшенням. Я знала, що Гіткліфф не мав звички виявляти до міс Лінтон бодай найменшу зайву люб’язність. Щойно він її побачив, першим ділом озирнув фасад будинку. Я стояла біля кухонного вікна, але відразу сховалася з очей. Тоді він перетнув вимощений двір, підійшов до неї й щось сказав. Вона, здавалося, зніяковіла й хотіла піти, але він поклав руку їй на плече, не даючи цього зробити. Вона відвернулася; очевидно, він поставив якесь запитання, на яке вона не хотіла відповідати. Він знову швидко поглянув на будинок і, вирішивши, що ніхто його не бачить, цей негідник нахабно обійняв її.

— Юда! Зрадник! — вигукнула я. — Та ти ще й лицемір, еге ж? Свідомий ошуканець!

— Хто, Неллі? — почувся поруч голос Кетрін. Я так пильно стежила за парою надворі, що навіть не помітила, як вона зайшла.

— Твій нікчемний приятель! — гаряче відповіла я. — Он той підступний пройдисвіт. Ага, він нас побачив — іде сюди! Цікаво, чи вистачить йому нахабства придумати пристойне виправдання, чому він залицяється до міс, якщо тобі він казав, що ненавидить її?

Місіс Лінтон побачила, як Ізабелла вирвалася від нього й побігла в сад, а за хвилину Гіткліфф відчинив двері. Я не могла стриматися й не дати волі своєму обуренню, але Кетрін сердито наказала мені мовчати й пригрозила, що вижене мене з кухні, якщо я насмілюся так зухвало встрявати зі своїм нахабним язиком.

— Послухати тебе, то можна подумати, ніби ти тут господиня! — вигукнула вона. — Тебе треба поставити на місце! Гіткліффе, що ти тут витворяєш, здіймаючи такий гармидер? Я сказала, щоб ти залишив Ізабеллу в спокої! Прошу тебе, зроби це, якщо не набридло, що тебе тут приймають, і якщо не хочеш, щоб Лінтон засунув перед тобою засуви!

— Боже йому допоможи, якщо він спробує! — відповів негідник. Саме тоді я його особливо ненавиділа. — Хай Бог пошле йому лагідність і терпіння! Щодня я дедалі більше хочу відправити його на небеса!

— Тихо! — сказала Кетрін, зачиняючи внутрішні двері. — Не дратуй мене. Чому ти знехтував моїм проханням? Вона навмисне опинилася на твоєму шляху?

— А тобі яке діло? — гаркнув він. — Якщо вона сама цього хоче, я маю право її поцілувати, а ти не маєш права заперечувати. Я ж не твій чоловік: тобі нема чого мене ревнувати!

— Я не ревную тебе, — відповіла господиня. — Я ревную до тебе. Прибери цю свою кислу міну: не смій на мене так дивитися! Якщо тобі подобається Ізабелла, одружуйся з нею. Але чи справді вона тобі подобається? Скажи правду, Гіткліффе! Ну ось, ти не відповідаєш. Я впевнена, що ні.

— А чи схвалить містер Лінтон, щоб його сестра вийшла заміж за такого чоловіка? — запитала я.

— Містер Лінтон має це схвалити, — рішуче відповіла моя пані.

— Міг би й не завдавати собі клопоту, — сказав Гіткліфф. — Я чудово обійдуся без його схвалення. А щодо тебе, Кетрін, раз уже про це зайшла мова, я хочу сказати тобі дещо. Я хочу, щоб ти знала: я знаю, як пекельно ти зі мною поводилася — пекельно! Чуєш? Якщо ти тішиш себе думкою, що я цього не помічаю, то ти дурна. А якщо думаєш, що солодкими словами мене можна втішити, то ти ще й дурепа. І якщо гадаєш, що я терпітиму все це без помсти, то дуже скоро я доведу тобі протилежне! А поки що дякую, що розповіла мені таємницю своєї невістки. Присягаюся, я нею скористаюся сповна. А тепер відійди вбік!

— Яка нова риса в його характері? — здивовано вигукнула місіс Лінтон. — Я з тебе знущалась— і ти помстишся! Як саме ти помстишся, невдячний дикуне? Як я з тобою поводилася?

— Я не збираюся мстити тобі, — сказав Гіткліф уже спокійніше. — Справа не в цьому. Коли тиран тисне на своїх рабів, вони не повстають проти нього — вони починають топтати тих, хто нижче за них. Катуй мене до смерті, якщо тобі це в радість, тільки й мені дай трохи розважитися і не лізь із претензіями. Якщо ти розвалила мій палац, не треба будувати замість нього жалюгідну халупу й пишатися своєю «щедрістю», мовляв, ось який дім я тобі дарувала! Якби я й справді повірив, що ти хочеш мого одруження з Ізабеллою, я б перерізав собі горло!

— А, то вся проблема в тому, що я не ревную? — вигукнула Кетрін. — Гаразд, більше не збираюся шукати тобі наречену. Це все одно що дарувати бісові душу. Для тебе найвища радість, як і для нього — це мучити інших людей. Ти й сам це бачиш. Едгар нарешті отямився від того роздратування, яке ти викликав своєю появою. Я тільки-но почала жити спокійно, а ти просто не можеш дивитися на наш мир і хочеш нас зіштовхнути лобами. Сварися з Едгаром, Гіткліфе, скільки завгодно, дури його сестру — кращої помсти для мене ти й не вигадаєш.

Розмова урвалася. Місіс Лінтон сіла біля вогню, похмура і почервоніла від гніву.  Гіткліфф стояв біля каміна, склавши руки на грудях, і похмуро поринав у свої лихі думки. Так я й залишила їх, а сама пішла до господаря, який уже дивувався, чому Кетрін так довго не виходить із кухні.

— Неллі, — сказав він, коли я увійшла, — ти бачила свою господиню?

— Так, пане, вона на кухні, — відповіла я. — Вона дуже засмучена поведінкою пана Гіткліффа. Я гадаю, настав час припинити ці добросусідські відвідини. Надмірна поблажливість ні до чого доброго не доводить, а тепер усе дійшло до того, що… — І я розповіла про сцену у дворі, а потім переказала всю їхню подальшу сварку. Мені здавалося, що це не надто зашкодить місіс Лінтон, хіба що згодом вона сама все зіпсує, ставши на захист свого гостя. Едгар Лінтон насилу дослухав мене до кінця. Уже його перші слова показали, що дружину він не вважав цілком невинною.

— Це нестерпно! — вигукнув він. — Це просто ганьба, що вона називає його своїм другом і змушує мене терпіти його товариство! Неллі, поклич мені їх. Досить Кетрін сперечатися з цим ницим грубіяном — я й так надто довго їй потурав.

Він спустився вниз і, наказавши слугам чекати в коридорі, разом зі мною попрямував до кухні. Місіс Лінтон саме вичитувала Гіткліффа; той відійшов до вікна й опустив голову, очевидно, трохи знітившись під градом її гнівних докорів. Першим він побачив господаря й швидким жестом показав Кетрін, щоб вона замовкла. Вона негайно послухалася, щойно зрозуміла, чому він це зробив.

— Що це означає? — звернувся Лінтон до неї. — Яке ж у тебе поняття про пристойність, якщо ти залишаєшся тут після того, як цей негідник дозволив собі так із тобою розмовляти? Мабуть, ти вважаєш, що це нічого страшного, бо він завжди так розмовляє: ти звикла до його негідної поведінки й, можливо, гадаєш, що й я зможу до неї звикнути!

— Ти підслуховував біля дверей, Едгаре? — запитала господиня тоном, який явно мав роздратувати її чоловіка, виявляючи водночас байдужість до його обурення й зневагу до нього. Гіткліфф, який після попередніх слів підняв очі, почувши це, глузливо засміявся — навмисне, здавалося, щоб привернути до себе увагу пана Лінтона. Йому це вдалося, але Едгар не збирався тішити його бурхливим спалахом пристрасті.

— Я надто довго виявляв до вас терпіння, пане, — спокійно сказав він. — Не тому, що не знав, якою жалюгідною й ницою є ваша вдача, а тому, що розумів: частково ви самі не відповідаєте за те, яким стали. А оскільки Кетрін хотіла підтримувати з вами знайомство, я, по-дурному, погоджувався. Ваша присутність — моральна отрута, здатна заразити навіть найчеснотливішу людину. Тому, а також щоб запобігти гіршим наслідкам, відтепер я забороняю вам заходити до цього будинку й просто зараз вимагаю, щоб ви негайно пішли. Якщо через три хвилини ви ще будете тут, я змушений буду вивести вас силоміць, і це буде для вас ганебно.

Гіткліфф зі зневагою глянув на нього.

— Кеті, твоє ягнятко погрожує, мов бик! — сказав він. — Воно ризикує розтрощити собі череп об мої кулаки. Присягаюся Богом, пане Лінтоне, мені страшенно шкода, що ви не варті мого стусана!

Господар глянув у бік коридору й кивнув мені кликати слуг: сам він ризикувати й битися не хотів. Я зрозуміла його знак і вже збиралася бігти, але пані Лінтон здогадалася, у чому річ, і пішла за мною. Коли я спробувала покликати чоловіків, вона відтягнула мене від дверей, грюкнула ними й замкнула на ключ.

— Дуже благородно!— сказала вона у відповідь на його розлючений і спантеличений погляд. — Якщо тобі бракує сміливості вийти проти нього, вибачся або дай себе побити. Може, це навчить тебе не вдавати з себе героя. Ні, я краще проковтну ключ, ніж віддам його тобі! Оце так подяка за мою добру душу! Я без кінця терпіла слабкості одного та поганий характер іншого, а в результаті отримала лише дурну, смішну невдячність! Едгаре, я захищала тебе і твою честь; і тепер я хочу, щоб Гіткліфф відгамселив тебе так, аби ти зляг у ліжко — за те, що насмілився подумати про мене щось погане!

БитИ його навіть не довелося — господар і так був геть зламаний. Він спробував вихопити в Кетрін ключ, але вона про всяк випадок жбурнула його в саме полум’я. Від цього пана Едгара аж затрусило, а обличчя стало білим як полотно. Він не міг утамувати цей спалах почуттів: біль і приниження повністю його розчавили. Він сперся на спинку стільця й закрив обличчя руками.

— О Господи! За таку «хоробрість» у давнину посвячували в лицарі! — вигукнула пані Лінтон. — Нас розбито вщент! Гіткліф підніме на вас руку хіба що тоді, коли король піде війною на мишей. Та не бійтеся! Він вас не зачепить. Ви ж не ягня — ви так, сліпе зайченя!

— Ну що ж, вітаю з таким безкровним боягузом, Кеті! — мовив її приятель. — Хвалю твій смак. І оцю сопляву, тремтячу істоту ти поставила вище за мене? Я б навіть кулак об нього не бруднив — краще копнув би ногою, от від цього справді отримав би задоволення. Він що, плаче чи зараз зомліє від страху?

Гіткліфф підійшов і штовхнув стілець, на який спирався Едгар. Даремно він це зробив: господар вмить підхопився й ударив його прямо в горло. Слабша людина від такого одразу б впала. Поки Гіткліфф ловив ротом повітря, містер Лінтон вибіг через задні двері й попрямував до парадного входу.

— Все! Тепер тобі сюди дорога закрита, — вигукнула Кетрін. — Забирайся геть, зараз же! Він повернеться з пістолетами й слугами. Якщо він чув нашу розмову, то ніколи цього не пробачить. Ти погано зі мною вчинив, Гіткліффе! Але біжи — скоріше! Я краще витерплю Едгаровий гнів, ніж побачу, як схоплять тебе.

— Ти думаєш, я піду звідси, коли цей удар досі пече мені в горлі? — прогримів він. — До біса! Ні! Я розтрощу йому ребра, мов гнилий ліщиновий горіх, перш ніж переступлю цей поріг! Якщо я не звалю його зараз, то колись уб’ю. Тож, якщо тобі дороге його життя, дай мені до нього дістатися!

— Він не повернеться, — втрутилася я, нашвидкуруч вигадуючи хоч якусь брехню. — Он кучер і двоє садівників; ти ж не станеш чекати, поки вони виштовхають тебе на дорогу! У кожного є кийок, а господар, найімовірніше, стежитиме з вікон вітальні, щоб вони виконали його наказ.

Садівники й кучер справді були там, але разом із ними вже зайшов і Лінтон. Вони якраз ступили у двір. Гіткліфф вирішив не битися з трьома слугами: він схопив кочергу, збив замок із внутрішніх дверей і втік саме тоді, коли вони входили до кухні.

Місіс Лінтон, геть геть розчулена й схвильована, наказала мені йти за нею нагору. Вона не здогадувалася, яку роль я відіграла в цій сварці, і я дуже хотіла, щоб вона й надалі нічого не знала.

— Я майже божеволію, Неллі! — вигукнула вона, впавши на канапу. — У мене в голові ніби тисяча молотів калатає! Скажи Ізабеллі, щоб навіть не наближалася: увесь цей безлад через неї, і якщо вона чи хтось інший зараз мене зачепить — я за себе не відповідаю! І, Неллі, якщо побачиш увечері Едгара, скажи йому, що я можу серйозно захворіти… Я б і справді цього хотіла! Він жахливо мене налякав і засмутив, тож тепер я хочу налякати його. До того ж, він може прийти й знову почати свої докори та претензії. Я точно не мовчатиму у відповідь, і Бог знає, чим це закінчиться! Зробиш це для мене, люба Неллі? Ти ж розумієш, що я ні в чому не винна. Нащо він підслуховував? Після того, як ти пішла, Гіткліфф казав жахливі речі, але я б легко відвернула його від Ізабелли, а решта — дурниці.
А тепер усе пішло шкереберть через це бісове бажання підслухати про себе щось погане! Якби Едгар не почув нашої розмови, вона б йому ніяк не зашкодила. Я до хрипоти сварила Гіткліффа ради нього, а Едгар замість вдячності почав висувати мені якісь безглузді звинувачення. Мені вже було майже байдуже, що вони зроблять один одному, бо я відчувала: чим би все не скінчилося, нас усіх розлучать.
Ну що ж, якщо мені не можна мати Гіткліффа за друга, а Едгар буде таким дріб’язковим і ревнивим — я розіб’ю їм серця, розбивши своє власне! Якщо мене доведуть до межі, це буде найшвидший спосіб усе закінчити. Але це вже на крайній випадок, я не хочу діяти підступно. Раніше йому вистачало розуму не випробовувати моє терпіння. Поясни йому, як він ризикує, забуваючи про обережність, і нагадай про мій вибуховий характер — у гніві я себе не контролюю! І, будь ласка, зніми вже цю байдужу міну та покажи бодай трохи співчуття!

Безперечно, моя байдужість мала неабияк її дратувати: адже говорила вона цілком щиро. Проте я вважала, що людина, яка заздалегідь може спланувати, як використає свої напади люті, аби домогтися бажаного, здатна, доклавши сили волі, бодай до певної міри опанувати себе навіть під час такого нападу. А я не хотіла, як вона висловилася, «лякати» її чоловіка й примножувати його тривоги лише задля задоволення її егоїстичних бажань. Тож, зустрівши господаря, який ішов до вітальні, я нічого не сказала, але дозволила собі повернутися назад і послухати, чи не відновлять вони свою сварку. Першим заговорив він.

— Залишайся там, де стоїш, Кетрін, — сказав він без жодного гніву в голосі, але з глибокою сумною пригніченістю. — Я не залишуся. Я прийшов не сваритися й не миритися, а лише хочу дізнатися, чи після подій цього вечора ти маєш намір і надалі підтримувати близькі стосунки з…

— О, заради всього святого, — перебила його господиня, тупнувши ногою, — заради всього святого, не треба більше про це зараз! Твою холодну кров не розігрієш до гарячки: у твоїх жилах замість крові крижана вода. А моя кипить, і від вигляду такої холодності аж скажено танцює.

— Щоб позбутися мене, просто відповідай на моє запитання, — наполягав містер Лінтон. — Ти мусиш відповісти; і ця твоя лють мене не лякає. Я вже переконався, що, коли захочеш, ти можеш бути такою ж незворушною, як будь-хто. Ти відмовишся надалі від Гіткліффа чи від мене? Неможливо, щоб ти була моїм другом і водночас його другом; і я неодмінно маю знати, кого ти обираєш.

— Я вимагаю, щоб мене залишили в спокої! — люто вигукнула Кетрін. — Я цього вимагаю! Хіба ти не бачиш, що я ледве стою на ногах? Едгаре, ти… ти залишиш мене!

Вона смикала за дзвінок, доки він не зламався з різким дзеленчанням, і я неквапливо увійшла. Такі безглузді, люті спалахи могли б випробувати терпіння навіть святого! Вона лежала на канапі, билася головою об її бильце й так скреготіла зубами, що можна було подумати, ніби ось-ось розтрощить їх на друзки! Містер Лінтон стояв і дивився на неї, охоплений докорами сумління та страхом. Він наказав мені принести води. Вона вже не мала сил говорити. Я принесла повну склянку; а коли вона відмовилася пити, окропила їй обличчя водою. За кілька секунд вона витягнулася на весь зріст, заклякла, закотила очі, а її щоки, враз збліднувши й набувши мертвотного кольору, стали схожі на обличчя мерця. Лінтон перелякався.

— З нею нічого серйозного, — прошепотіла я. Я не хотіла, щоб він поступився, хоча в душі не могла не боятися.
— У неї кров на губах! — здригнувшись, сказав він.

— Не зважайте! — різко відповіла я. І розповіла йому, як ще до його приходу вона вирішила влаштувати напад нестями. Я необережно сказала це вголос, і вона мене почула; бо раптом схопилася — волосся розсипалося по плечах, очі спалахнули, а м’язи шиї та рук неприродно напружилися й виступили. Я вже приготувалася щонайменше до переламаних кісток; але вона лише якусь мить люто озиралася довкола, а тоді вибігла з кімнати. Господар наказав мені йти за нею; я пішла до дверей її спальні, але далі вона мене не пустила, замкнувши двері зсередини.

Оскільки наступного ранку вона навіть не спустилася до сніданку, я пішла запитати, чи не принести їй їжу нагору.

— Ні! — владно відповіла вона.

Те саме запитання я поставила під час обіду й чаю; наступного дня — знову, і щоразу отримувала ту саму відповідь. Містер Лінтон тим часом проводив свій час у бібліотеці й не розпитував, чим займається його дружина. З Ізабеллою вони мали годинну розмову: він намагався домогтися від неї належного обурення з приводу залицянь Гіткліффа, але з її ухильних відповідей нічого не зміг домогтися й був змушений припинити свої розпити, залишившись незадоволеним. Проте наостанок він урочисто попередив її: якщо вона настільки збожеволіла, що заохочуватиме цього нікчемного залицяльника, це розірве всі родинні зв’язки між нею та ним.

РОЗДІЛ XII

Поки міс Ізабелла безцільно тинялася парком і садом, мовчазна й майже завжди в сльозах, а її брат замкнувся серед книжок, яких навіть не розгортав, — гадаю, він стомився від постійного, невиразного очікування, що Кетрін, розкаявшись у своїй поведінці, сама прийде попросити пробачення й помиритися. Вона вперто голодувала, мабуть, думаючи, що за кожною трапезою Едгар готовий удавитися через її відсутність. Та гордість не дозволяла йому прибігти й кинутися до її ніг. Я тим часом займалася хатніми справами, переконана, що в «Гнізді дрозда» є лише одна розсудлива душа — і та міститься в моєму тілі. Я не витрачала на міс Ізабеллу жодних слів розради, не читала нотацій своїй господині й не надто зважала на зітхання господаря, який прагнув бодай почути ім’я своєї дружини, якщо вже не міг почути її голосу. Я вирішила: нехай усе йде своїм ходом, як їм заманеться. І хоча цей процес тягнувся страшенно повільно, зрештою я почала радіти, помітивши слабкий світанок змін — принаймні так мені спершу здавалося.

На третій день пані Лінтон відімкнула двері й, допивши воду з глека та графина, попросила принести свіжої води та миску рідкої каші, бо була певна, що помирає. Я вирішила, що ці слова призначалися для вух Едгара. Сама я в це не повірила, тож промовчала й принесла їй чаю та сухих тостів. Вона жадібно поїла й випила, а потім знову відкинулася на подушку, стискаючи руки й стогнучи.

— О, я помру, — вигукнула вона, — раз нікому до мене немає діла. Краще б я цього не робила.

А згодом, через чималий час, я почула, як вона пробурмотіла:

— Ні, я не помру — він би зрадів. Він зовсім мене не любить. Він навіть не сумуватиме за мною!

— Вам щось потрібно, мем? — запитала я, зберігаючи зовнішній спокій, хоч її обличчя було моторошно бліде, а поведінка — дивна й перебільшено театральна.

— Що робить це бездушне створіння? — запитала вона, відкидаючи з виснаженого обличчя густе сплутане волосся. — Він упав у заціпеніння чи вже помер?

— Ні те, ні інше, — відповіла я. — Якщо ви про пана Лінтона. Гадаю, він почувається досить добре, хоча надто вже захопився своїми книжками. Відтоді як йому нема з ким більше спілкуватися, він безперестанку сидить над ними.

Якби я знала, у якому вона насправді стані, то не сказала б цього. Але я ніяк не могла позбутися думки, що вона просто вдає свою хворобу.

— Серед книжок! — вигукнула вона, приголомшена. — А я помираю! Я вже на порозі могили! Боже мій! Невже він не знає, як я змінилася? — продовжила вона, дивлячись на своє відображення в дзеркалі на протилежній стіні. — Він думає, що я просто вередую — можливо, навіть жартую. Невже ти не можеш сказати йому, що все це страшенно серйозно? Неллі, якщо ще не пізно, щойно я дізнаюся, що він відчуває, мені залишиться вибрати одне з двох: або відразу заморити себе голодом — це не буде покаранням, якщо в нього немає серця, — або одужати й виїхати з цієї країни. Ти зараз говориш мені правду про нього? Дивись мені. Невже йому справді настільки байдуже, чи я житиму?

— Ну, пані, — відповіла я, — господар і гадки не має, що ви втратили розум. І, звісно, він не припускає, що ви дозволите собі померти з голоду.

— Ти так думаєш? Невже не можеш сказати йому, що я це зроблю? — заперечила вона. — Переконай його! Скажи від себе, від усього серця: скажи, що ти певна — я помру!

— Ні, пані Лінтон, ви забуваєте, — зауважила я, — що сьогодні ввечері ви з апетитом щось поїли, а завтра відчуєте добрий вплив їжі.

— Якби я тільки знала, що це його вб’є, — перебила вона мене, — я б негайно вбила себе! Ці три страшні ночі я не стулила очей — о, як я мучилася! Мене переслідували примари, Неллі! Але тепер мені починає здаватися, що ти мене не любиш. Як дивно! Я думала, що, хоч би всі ненавиділи й зневажали одне одного, мене вони не могли не любити. А за кілька годин усі вони стали моїми ворогами. Усі, я певна; всі люди тут. Яка жахлива думка — зустріти смерть, оточену їхніми холодними обличчями! Ізабелла налякана й відсахнулася від мене, бо боїться навіть увійти до кімнати — так страшно буде дивитися, як Кетрін помирає. А Едгар стоятиме поруч із урочистим виглядом, чекатиме кінця, а потім складатиме Богу подячні молитви за те, що в його домі знову запанував мир, і повернеться до своїх книжок! Та ради всього святого, яке відношення мають книжки, коли я помираю?

Вона не могла змиритися з думкою, яку я ненароком поселила в її голові, — що містер Лінтон філософськи змирився з її смертю. Вона металася, і гарячкове сум’яття дедалі більше переходило в божевілля; вона вчепилася в подушку зубами, а тоді, вся палаючи від жару, підвелася й зажадала, щоб я відчинила вікно. Була середина зими, з північного сходу дув сильний вітер, і я заперечила.

Мінливі вирази її обличчя та раптові зміни настрою почали страшенно мене тривожити й нагадали про її попередню хворобу та лікареву настанову не перечити їй. Ще хвилину тому вона була несамовита; тепер, спираючись на одну руку й не зважаючи на мою відмову виконати її наказ, вона, здавалося, знайшла дитячу розвагу в тому, щоб витягати пір’я з розірваної подушки й розкладати його на простирадлі за різновидами. Її думки вже звернули в інше русло.

— Це індиче, — пробурмотіла вона сама до себе, — а це качине, дикої качки; а це голубине. Ага, то в подушки кладуть голубине пір’я — не дивно, що я не могла померти! Треба не забути, коли лягатиму, викинути його на підлогу. А ось це — пір’їна болотяного півня; а це… я впізнала б її серед тисячі — це пір’їна чайки-турухтанки. Гарненька пташка; кружляла над нашими головами посеред вересовища. Вона хотіла дістатися до свого гнізда, бо хмари вже торкнулися пагорбів, і пташка відчула, що насувається дощ. Цю пір’їну знайшли на вересі, птаха не підстрелили: узимку ми бачили її гніздо, повне маленьких скелетиків. Гіткліфф поставив над ним пастку, і старі птахи більше не наважувалися прилітати. Я змусила його пообіцяти, що відтоді він ніколи не стрілятиме в цих птахів, і він не стріляв. Так, ось іще! Неллі, це він підстрелив моїх птахів? Є тут хоч одна червона пір’їна? Дай-но я подивлюся.

— Годі вже з цією дитячою забавкою! — урвала я її, відтягуючи подушку й повертаючи дірками до матраца, бо вона жменями витягала з неї пір’я. — Лягайте й заплющте очі: ви марите. Погляньте, що наробили! Пух літає по кімнаті, мов сніг.

Я заходилася збирати його по всій кімнаті.

— Я бачу тебе, Неллі, — мрійливо вела вона далі, — старенькою жінкою із сивиною та похиленими плечима. Це ліжко здається мені чарівною печерою під Пеністонськими скелями, а ти мовби збираєш відьомські стріли, щоб нашкодити нашим коровам, і тільки вдаєш, ніби це просто пасма вовни. Ось якою ти станеш років через п’ятдесят, але я знаю, що зараз ти ще не така. Я не божеволію, це ти помиляєшся! Інакше я б справді подумала, що ти зморщена відьма, а я сиджу в тій скелястій печері. Та я чудово розумію: зараз ніч, на столі горять дві свічки, а чорна шафа відсвічує, наче полірований бурштин.

— Чорна шафа? Де вона? — запитала я. — Ви говорите уві сні!

— Вона стоїть біля стіни, як завжди, — відповіла вона. — Але дивно: я бачу в ній чиєсь обличчя!

— У цій кімнаті немає жодної шафи, та й ніколи не було, — сказала я, знову сідаючи на своє місце й підхоплюючи завісу, щоб стежити за нею.

— А ти не бачиш цього обличчя? — запитала вона, пильно вдивляючись у дзеркало.

Що б я не казала, мені не вдалося переконати її, що це її власне відображення. Тож я встала й накрила дзеркало шаллю.

— Воно все ще там, за шаллю! — тривожно продовжила вона. — І ворухнулося. Хто це? Сподіваюся, воно не вийде, коли ти підеш! О, Неллі, ця кімната населена привидами! Я боюся залишатися сама!

Я взяла її за руку й попросила заспокоїтися, бо її тіло здригалося від нападів тремтіння, а вона все не відводила погляду від дзеркала.

— Тут нікого немає! — наполягала я. — Це були ви самі, місіс Лінтон. Ви ж щойно це знали.

— Я сама! — задихано прошепотіла вона. — А годинник б’є дванадцяту! Отже, це правда! Який жах!

Її пальці вчепилися в ковдру й підтягнули її до очей. Я спробувала непомітно прокрастися до дверей, щоб покликати її чоловіка, але мене повернув назад пронизливий крик — шаль упала із дзеркала.

— Та що з вами? — вигукнула я. — Хто це тепер боягуз? Прокиньтеся! Це ж скло — дзеркало, пані Лінтон. Ви бачите в ньому себе, а ось і я — поруч із вами.

Тремтячи й нічого не розуміючи, вона міцно вчепилася в мене, але поступово жах зійшов із її обличчя, а смертельна блідість змінилася сором’язливим рум’янцем.

— О Боже! Я думала, що я вдома, — зітхнула вона. — Мені здалося, ніби я лежу у своїй кімнаті на Буремному перевалі. Я ослабла, і через це в мене помутилося в голові, а кричати я почала несвідомо. Не кажи нічого, тільки побудь зі мною. Я боюся засинати: мої сни мене лякають.

— Вам би добре виспатися, мам, — відповіла я. — І сподіваюся, ці страждання відучать вас знову намагатися морити себе голодом.

— О, якби я тільки лежала у ліжку у своєму старому домі! — гірко продовжила вона, заламуючи руки. — І щоб той вітер шумів у ялинах біля вікна. Дозволь мені відчути його — він просто з вересовища спускається сюди. Дай вдихнути його хоч раз!

Щоб її заспокоїти, я на кілька секунд прочинила вікно. Холодний порив увірвався до кімнати; я зачинила його й повернулася на своє місце. Тепер вона лежала спокійно, її обличчя було залите сльозами. Виснаження тіла цілковито приборкало її дух: наша несамовита Кетрін   стала безпорадною, мов дитя.

— Скільки часу минуло відтоді, як я замкнулася тут? — раптом пожвавішала вона.
— З понеділка, — відповіла я, — а тепер четвер, точніше вже п’ятниця, за північ.
— Що?! Того ж самого тижня? — вигукнула вона. — Невже минуло так мало часу?
— Не так уже й мало, як жити лише з води та злості, — зауважила я.

— А мені здається, що минула ціла вічність, — невпевнено пробурмотіла вона. — Мабуть, більше. Пам’ятаю, як після їхньої сварки була у вітальні, а Едгар навмисно доводив мене до сказу, і я, відчайдушно розлючена, побігла сюди. Щойно я засунула засув, мене огорнула цілковита темрява, і я впала на підлогу. Я не могла пояснити Едгарові, наскільки була певна, що в мене станеться напад або я збожеволію, якщо він і далі дражнитиме мене! Я не володіла ні язиком, ні власними думками, а він, мабуть, навіть не здогадувався, як сильно я мучилася. Мені ледве вистачило розуму, щоб утекти від нього та його голосу.
Перш ніж я настільки оговталася, щоб знову бачити й чути, почало світати. І, Неллі, я розповім тобі, що тоді подумала — і що знову й знову поверталося до мене, аж поки я не почала боятися за свій розум. Коли я лежала там, притуливши голову до ніжки столу, а очі ледь розрізняли сілий квадрат вікна, мені здалося, ніби я замкнена у своєму домашньому ліжку з дубовими панелями. Серце краяла якась величезна туга, але, щойно я прокинулася, не могла згадати, звідки вона взялася. Я мучила себе роздумами, намагаючись збагнути, що це таке, і, найдивніше, — останні сім років мого життя раптом зникли, наче їх і не було! Я не пам’ятала їх зовсім. Я знову була дитиною; мого батька щойно поховали, а моє горе було спричинене розлукою, яку Гіндлі влаштував між мною та Гіткліффом. Я вперше залишилася сама; і, прокинувшись після похмурої дрімоти, що настала після ночі плачу, простягнула руку, щоб відсунути дубові панелі. Але рука вдарилася об стільницю! Я провела нею по килиму — і тут пам’ять повернулася. Мій недавній біль потонув у нападі відчаю.

Я не можу пояснити, чому почувалася такою нещасною. Мабуть, це було тимчасове помутніння розуму, бо, здавалося б, для такого відчаю не було достатньої причини. Але уяви: якби у дванадцять років мене вирвали з Буремного перевалу, разом з усіма спогадами раннього дитинства, з усім моїм світом — а тоді Гіткліфф був для мене всім, — і одним ударом перетворили на пані Лінтон, господиню «Гнізда дрозда», дружину чужого чоловіка; вигнанку, відлучену від усього, що доти було моїм світом. Ти можеш уявити хоча б краєчок тієї безодні, у якій я тоді повзала! Можеш скільки завгодно хитати головою, Неллі, але ти теж допомогла довести мене до цього стану! Ти справді мала поговорити з Едгаром, справді мала змусити його залишити мене в спокої! О, мені жарко! Я хочу вийти надвір! Хочу знову стати дівчиною — напівдикою, загартованою, вільною, щоб сміятися з образ, а не божеволіти від них! Чому я так змінилася? Чому від кількох слів у мене кров закипає, мов у пекельному вирі? Я певна: я знову стала б собою, якби опинилася серед вересу на тих пагорбах. Відчини вікно навстіж! Швидше! Чого ти стоїш?

— Бо я не дозволю вам застудитися до смерті, — відповіла я.

— Тобто ти не дозволиш мені отримати бодай шанс на життя, — похмуро сказала вона. — Та я ще не безпорадна. Я сама його відчиню.

І, перш ніж я встигла її зупинити, вона зісковзнула з ліжка, перетнула кімнату, невпевнено ступаючи, відчинила вікно й висунулася назовні, не зважаючи на морозне повітря, яке різало плечі, мов ножем. Я благала її повернутися, а зрештою спробувала силоміць відтягнути назад. Але невдовзі зрозуміла, що її гарячкова сила набагато перевершує мою. Я вже не сумнівалася, що вона марить — це підтвердили її подальші вчинки й безладні вигуки.

Місяця не було, і все внизу лежало в туманній темряві. Ніде — ні близько, ні далеко — не світився жоден вогник: усі давно погасли. Навіть вогнів Буремного перевалу не було видно, та вона все одно запевняла, що бачить їх.

— Подивись! — жваво вигукнула вона. — Це моя кімната, там горить свічка, а перед нею колишуться дерева. А друга свічка — у Джозефа на горищі. Джозеф пізно лягає, правда? Він чекає, поки я повернуся додому, щоб замкнути ворота. Ну що ж, йому доведеться ще трохи почекати. Дорога туди важка, а серце — сумне, коли вирушаєш у таку путь. І нам доведеться пройти повз церкву в Гіммертоні! Колись ми не боялися її привидів і навіть на спір ходили на цвинтар їх кликати. Гіткліфе, а якщо я зараз піду туди — ти підеш за мною? Якщо підеш, я тебе більше не випущу. Я не буду лежати там насамоті! Хай мене зариють хоч на три сажні в глибину, хай завалять стінами тієї церкви — я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною. Ніколи!

Вона замовкла, а потім продовжила з дивною усмішкою:

— Він думає… він хотів би, щоб я прийшла до нього! Тоді знайди інший шлях! Тільки не через те кладовище. Ти така повільна! Не відставай, ти ж завжди ходила за мною!

Вважаючи марним сперечатися з її божевіллям, я міркувала, як дістати щось, чим можна було б укутати її, не випускаючи з рук, бо залишати її саму біля широко відчиненого вікна я не наважувалася. І тут, на мій жах, почула, як хтось узявся за дверну ручку, — до кімнати увійшов містер Лінтон. Він щойно вийшов із бібліотеки й, проходячи через передпокій, почув нашу розмову. Допитливість чи, можливо, тривога змусили його з’ясувати, що тут відбувається серед ночі.

— О, пане! — вигукнула я, стримуючи вигук, який уже готовий був зірватися з його вуст, коли він побачив те, що постало перед ним, і відчув холод кімнати. — Моя бідна господиня хвора, і вона зовсім мені не підкоряється: я нічого не можу з нею вдіяти. Будь ласка, прийдіть і переконайте її лягти. Забудьте про свій гнів, бо інакше з нею все одно нічого не вдієш.

— Кетрін хвора? — вигукнув він і поспішив до нас. — Зачини вікно, Неллі! Кетрін! Та що ж…

Він замовк. Виснажений вигляд пані Лінтон позбавив його дару мови, і він лише переводив приголомшений від жаху погляд із неї на мене.

— Вона весь цей час мучилася тут, — продовжила я, — майже нічого не їла й ні на що не скаржилася. До самого сьогоднішнього вечора вона не дозволяла нікому з нас увійти, тому ми не могли розповісти вам про її стан, бо й самі не знали, наскільки їй погано. Але тепер усе гаразд.

Я відчувала, що пояснююся незграбно; господар насупився.

— Усе гаразд, кажете, Неллі Дін? — суворо промовив він. — Ви ще поясните мені, чому приховували від мене її стан!

Він узяв дружину на руки й подивився на неї з болем.

Спочатку вона навіть не глянула на нього — її розсіяний погляд дивився повз. Проте це було не повне марення. Повільно відвівши очі від темряви за вікном, вона вдивилася в чоловіка й зрозуміла, хто її тримає.

— А, це ти прийшов, Едгаре? — мовила вона роздратовано. — Ти з тих людей, які завжди з’являються тоді, коли найменше потрібні, і десь зникають, коли без них ніяк! Тепер, мабуть, почнуться сльози та голосіння — я ж бачу. Але вони не завадять мені дістатися моєї могили: там я спочину ще до кінця весни! Ось так. Тільки не серед Лінтонів і не під дахом каплиці, а просто неба, під плитою. А ти вже сам вирішуй: бути з ними чи прийти до мене!

— Кетрін, що ти з собою зробила? — вигукнув господар. — Невже я для тебе вже нічого не значу? Невже ти досі любиш того негідника Гітк…

— Мовчи! — перебила пані Лінтон. — Замовкни зараз же! Тільки вимов це ім’я — і я миттю викинуся з вікна! Усе, що зараз перед тобою, можеш забрати собі. Але моя душа буде на тому пагорбі перш ніж ти зможеш до мене торкнутися. Ти мені не потрібен, Едгаре! Повертайся до своїх книжок. Я рада, що ти маєш чим розважитися, бо все, що ти мав у мені, ти вже втратив.

— Вона марить, пане, — втрутилася я. — Увесь вечір вона говорить нісенітниці. Але якщо дати їй спокій, належно доглядати за нею, вона оговтається. Надалі нам треба бути обережнішими й не дратувати її.

— Я більше не потребую від вас жодних порад, — відповів містер Лінтон. — Ви знали характер своєї господині й заохочували мене її мучити. І навіть словом не натякнули, в якому вона стані всі ці три дні! Це було безсердечно! Навіть кілька місяців хвороби не могли б так її змінити!

Я почала захищатися, бо вважала несправедливим звинувачувати мене в чужій свавільності.

— Я знала, що пані Лінтон уперта й владна, — вигукнула я, — але не знала, що ви хочете плекати її запальний норов! Я не знала, що заради того, щоб їй потурати, я мала заплющувати очі на пана Гіткліффа. Я виконала обов’язок вірної служниці й сказала вам правду — і ось вона, винагорода за мою відданість! Що ж, наступного разу це навчить мене бути обережнішою. Наступного разу самі добувайте потрібні вам відомості!

— Наступного разу, коли ви принесете мені якусь плітку, Еллен Дін, ви залишите мою службу, — відповів він.

— Отже, ви воліли б узагалі нічого про це не чути, пане Лінтоне? — сказала я. — Гіткліфф має ваш дозвіл приходити залицятися до панни й навідуватися щоразу, коли ваша відсутність дає йому таку нагоду, аби навмисне налаштовувати господиню проти вас?

Хоч Кетрін і була вкрай збентежена, її розум одразу вхопив суть нашої розмови.

— Ага! Неллі мене зрадила! — палко вигукнула вона. — Неллі — мій таємний ворог. Відьмо! То це ти збираєш ельфійські стріли, щоб нашкодити нам! Відпусти мене, і я змушу тебе пошкодувати про це! Я змушу тебе завити й благати пробачення!

Під її насупленими бровами спалахнула лють божевільної. Вона відчайдушно боролася, намагаючись вирватися з рук Лінтона. Я не мала наміру чекати, чим це скінчиться, і, вирішивши на власний розсуд покликати лікаря, вийшла з кімнати.

Проходячи садом до дороги, біля місця, де в стіну було вбито гак для кінської вуздечки, я помітила щось біле, що безладно ворушилося, очевидно, не від вітру. Попри поспіх, я зупинилася, щоб роздивитися, бо не хотіла потім усе життя переконувати себе, що то була якась істота з потойбічного світу. Яким же було моє здивування й замішання, коли я, більше на дотик, ніж на око, зрозуміла, що це Фанні, спанієль міс Ізабелли, підвішений за шию хусткою й майже непритомний. Я швидко звільнила тварину й перенесла її до саду. Я бачила, як вона пішла за своєю господинею нагору, коли та лягала спати, і тепер дуже дивувалася, як Фанні опинилася тут і яка недобра людина так із нею вчинила. Розв’язуючи вузол на гаку, мені кілька разів здалося, ніби здалеку долинає тупіт копит коней, що мчать галопом. Але думки мої були так зайняті безліччю інших речей, що я майже не звернула на це уваги, хоча о другій годині ночі в такому місці цей звук був дивним.

На щастя, містер Кеннет саме виходив зі свого будинку, щоб відвідати хворого в селі, коли я підійшла до вулиці. Я розповіла йому про хворобу Кетрін Лінтон, і він одразу погодився піти зі мною. Це був простий, грубуватий чоловік, і він без вагань висловив сумнів, що вона переживе цей другий напад, якщо цього разу не слухатиметься його порад більше, ніж раніше.

— Неллі Дін, — сказав він, — я ніяк не можу позбутися думки, що тут є якась додаткова причина. Що взагалі відбувалося в «Гнізді дрозда»? Тут ходять дивні чутки. Така міцна, здорова дівчина, як Кетрін, не занедужає через дрібницю. Та й такі люди взагалі не хворіють без причини. Вивести їх із гарячки й подібних станів — нелегка справа. Як усе почалося?

— Господар вам сам усе розповість, — відповіла я. — Але ви ж знаєте запальний норов родини Ерншо, та пані Лінтон перевершує їх усіх. Можу сказати лише одне: усе почалося зі сварки. Під час нападу люті з нею стався якийсь напад. Принаймні так вона сама це пояснює: в розпал сварки вона кинулася сюди й замкнулася. Потім відмовилася їсти, а тепер то марить, то перебуває в напівсні; вона впізнає тих, хто поруч, але голова її сповнена всіляких дивних думок і химерних видінь.

— Містер Лінтон засмучений? — запитально промовив Кеннет.

— Засмучений? Та якщо з нею щось трапиться, він просто розіб’ється від горя! — відповіла я. — Не лякайте його більше, ніж потрібно.

— Що ж, я попереджав його бути обережним, — сказав мій супутник, — тож нехай тепер пожинає наслідки того, що знехтував моїм попередженням! Хіба останнім часом він не був близький із паном Гіткліффом?

— Гіткліфф часто гостював в «Гнізді дрозда», — відповіла я, — але радше тому, що господиня знала його ще хлопчиком, ніж через те, що господар любив його товариство. Тепер йому заборонено приходити через його зухвалі домагання до міс Лінтон. Навряд чи його знову приймуть у цей дім.

— А міс Лінтон відвернулася від нього? — було наступне запитання лікаря.

— Я не посвячена в її таємниці, — відповіла я, неохоче продовжуючи цю тему.

— Ні, вона хитрунка, — зауважив він, похитавши головою. — Уміє тримати язик за зубами! Але насправді вона просто дурненька. Маю достовірну інформацію, що вчора ввечері — а ніч, кажу вам, була чудова! — вона понад дві години гуляла з Гіткліффом у гаю за вашим будинком. Він умовляв її більше не повертатися додому, а сісти на його коня й поїхати з ним! Мій інформатор каже, що вона змогла відкараскатися від нього лише пообіцявши честю, що буде готова наступного разу, коли вони зустрінуться. Коли саме мала відбутися ця зустріч, він не чув. Але ви краще порадьте пану Лінтону бути насторожі!

Ця звістка породила в мені нові страхи. Я випередила Кеннета й майже всю дорогу бігла назад. Маленький песик усе ще скавучав у саду. Я на хвилину зупинилася, щоб відчинити йому хвіртку, але замість того, щоб побігти до дверей будинку, він кинувся вперед-назад, принюхуючись до трави, і неодмінно вибіг би на дорогу, якби я не схопила його й не занесла всередину. Піднявшись до кімнати Ізабелли, я переконалася у своїх підозрах: її не було.

Якби я прийшла на кілька годин раніше, хвороба пані Лінтон, можливо, зупинила б її необдуманий крок. Але що тепер можна було зробити? Залишалася крихітна надія наздогнати їх, якщо негайно вирушити навздогін. Проте я не могла сама їх переслідувати; я не наважувалася піднімати на ноги всю родину й перетворювати будинок на суцільний гармидер; ще менше хотілося розповідати про все господареві, який і так був цілком поглинутий теперішнім нещастям і не мав у серці місця для ще одного удару! Я не бачила іншого виходу, крім як тримати язик за зубами й дозволити подіям іти своїм ходом. Коли Кеннет прийшов, я пішла зустріти його з якомога спокійнішим обличчям.

Кетрін лежала в неспокійному сні. Чоловікові вдалося трохи вгамувати її несамовитість; тепер він схилився над її подушкою, стежачи за кожною зміною, за кожним відтінком на її болісно виразному обличчі.

Оглянувши хвору сам, лікар обнадійливо сказав пану Лінтону, що хвороба, найімовірніше, завершиться благополучно, якщо тільки нам удасться забезпечити навколо неї цілковитий і постійний спокій. Мені ж він дав зрозуміти, що найбільша небезпека полягає не стільки в смерті, скільки в незворотному помутнінні розуму.

Тієї ночі я не заплющила очей, як і містер Лінтон: ми взагалі не лягали спати. А слуги повставали задовго до звичного часу, нечутно ходили по будинку й перешіптувалися, зустрічаючись під час своїх справ. Усі були зайняті, крім панни Ізабелли; почали навіть дивуватися, як міцно вона спить. Її брат теж запитав, чи вона вже встала, і, здавалося, нетерпляче чекав на її появу, ображений тим, що вона так мало тривожиться за свою невістку. Я тремтіла від страху, що він пошле мене її покликати, але мені пощастило — не я першою мала повідомити про її втечу.

Одна зі служниць, безтурботна дівчина, яка рано-вранці ходила у справах до Гіммертона, прибігла нагору, важко дихаючи, з роззявленим ротом, і влетіла до кімнати з криком:

— Ой лишенько, лишенько! Що ж нам тепер робити? Господарю, господарю, наша панянка…
— Тихіше! — різко урвала я її, розлючена таким галасливим тоном.
— Говори тихіше, Мері. Що сталося? — запитав містер Лінтон. — Що з нашою панянкою?
— Вона пішла, пішла! Той Гіткліфф утік із нею! — задихаючись, видихнула дівчина.
— Це неправда! — вигукнув Лінтон, схоплюючись на ноги. — Цього не може бути! Звідки тобі таке спало на думку? Неллі Дін, іди й розшукай її. Це неймовірно, цього не може бути.

Говорячи це, він відвів служницю до дверей, а потім знову зажадав, щоб вона пояснила, чому наважилася на таке твердження.

— Я зустріла на дорозі хлопця, який носить сюди молоко, — затинаючись, пояснила вона, — і він запитав, чи не сталося чогось лихого в «Гнізді дрозда». Я подумала, що він має на увазі хворобу пані, й відповіла, що так. Тоді він каже: «А хіба хтось не помчав за ними?» Я витріщилася на нього. Він побачив, що я нічого про це не знаю, і розповів, що якийсь пан і якась пані зупинилися біля кузні, за дві милі від Гіммертона, щоб підкувати коня. Було це невдовзі після півночі. Ковальська донька встала, щоб подивитися, хто вони такі, й впізнала обох. Вона помітила, що чоловік — це Гіткліфф, бо його ні з ким не сплутаєш, — заплатив її батькові за роботу золотою монетою. Обличчя пані було сховане під плащем, але вона попросила води, і, коли пила, плащ відкинувся назад — тоді дівчина добре її розгледіла. Гіткліфф тримав обидві вуздечки, коли вони рушили далі; вони повернули від села й їхали так швидко, як тільки дозволяли розбиті дороги. Дівчина нічого не сказала батькові, але сьогодні вранці вже рознесла цю новину по всьому Гіммертону».

Я, для годиться, побігла й зазирнула до кімнати Ізабелли, а коли повернулася, переконалася, що служниця сказала правду. Містер Лінтон знову сів біля ліжка; коли я ввійшла, він підвів на мене очі, прочитав усе за моїм спустошеним виразом обличчя й знову опустив погляд, не віддавши жодного наказу й не сказавши ані слова.

— Чи варто нам спробувати наздогнати її й повернути? — запитала я. — Як нам це зробити?

— Вона пішла з власної волі, — відповів господар. — Якщо захотіла, то мала на це право. Більше не турбуйте мене нею. Відтепер вона лише моя сестра за назвою: не тому, що я відрікаюся від неї, а тому, що вона сама відреклася від мене.

Ось і все, що він сказав про це. Він більше нічого не розпитував і жодним словом не згадав про неї, хіба що наказав мені, щойно я дізнаюся, куди вона подалася, переслати їй усе її майно, яке залишилося в будинку, до її нового дому, де б він не був.