“Буремний перевал” читати українською – Емілі Бронте

РОЗДІЛ XXXIIІ

Наступного вівторка Ерншо ще лишався вдома, бо не міг виконувати своїх звичних обов’язків. Я одразу зрозуміла, що втримати Кеті біля себе вже не вдасться. Вона вибігла в сад раніше за мене й застала свого кузена за легкою працею. Коли я покликала їх снідати, виявилося, що вона вже умовила його викорчувати кущі чорної та червоної смородини й аґрусу — щоб на їхньому місці посадити квіти з Гнізда дрозда.

Я жахнулася від такого швидкого погрому. Ті кущі чорної смородини були для Джозефа найдорожчим скарбом, і саме посеред них Кеті надумала влаштувати квітник!

— Що на це скаже господар, коли побачить? — накинулася я на них. — Як ти виправдовуватимешся за це самоправство? Біди не обберемо! А вам, пане Гортоне, мало б вистачити розуму не потурати її забаганкам!

— Вилетіло з голови, що то Джозефові кущі, — розгублено відповів Ерншо. — Але я візьму провину на себе.

Ми завжди обідали разом із паном Гіткліффом. Я виконувала за столом обов’язки господині: заварювала чай і нарізала їжу, тож була там необхідна. Зазвичай Кеті сиділа поруч зі мною, але цього дня непомітно підсунулася ближче до Гортона. І я невдовзі побачила, що вона не збирається приховувати свою дружбу, так само як раніше не приховувала ворогування.

— Дивись, не говори зі своїм кузеном і не звертай на нього надто багато уваги, — прошепотіла я їй, коли ми заходили до кімнати. — Це неодмінно роздратує пана Гіткліффа, і він розлютиться на вас обох.

— Я і не збираюся, — відповіла вона.

А наступної ж миті підсунулася до нього й почала встромляти первоцвіти в його тарілку з кашею.

Гортон не наважувався заговорити до неї при господареві, ледве смів підвести на неї очі. А вона все дражнила його, аж поки двічі не довела до того, що він мало не розсміявся. Я насупилася, і тоді Кеті глянула на господаря. Він же був заклопотаний думками про щось зовсім інше, а не своєю компанією. На мить вона посерйознішала й почала пильно розглядати його. Потім знову повернулася до Гортона й узялася за свої пустощі. Нарешті Гортон тихо хихикнув.

Містер Гіткліфф здригнувся й швидко обвів поглядом наші обличчя. Кеті зустріла його погляд своїм звичним зухвалим виразом, який він так ненавидів.

— Добре, що  мені звідси до тебе не дотягтися, — вигукнув він. — Чого ти витріщився на мене своїми злими очима? Опусти погляд! І більше не нагадуй мені про своє існування. Я ж думав, що відучив тебе сміятися.

— Це я, — пробурмотів Гортон.

— Що ти сказав? — різко перепитав господар.

Гортон утупився в тарілку й промовчав.

Гіткліфф подивився на нього ще хвилину, а тоді мовчки взявся до їжі та своїх роздумів.  Ми вже майже закінчили снідати. Молоді люди розсілася подалі одне від одного, тож я сподівалася, що все минулося спокійно. Але тут у дверях з’явився Джозеф. Тремтяча губа й шалені очі видавали, що уже знає про долю його кущів.  Мабуть, він ще до того, як оглянув сад, побачив там Кеті та її кузена, бо, ворушачи щелепами, наче корова, що пережовує жуйку, і через це ледве вимовляючи слова, почав:

— Мені треба забрати свою платню, і я піду! Я ж бо мав на думці тут і померти, де шістдесят років прослужив. Я думав перетягти свої книжки на горище, та й усі свої дрібнички, а їм залишити кухню собі — задля спокою. Важко було віддати власне вогнище, але я думав, що зможу це пережити! А тепер вона забрала в мене ще й садок, і, хай мене чорти візьмуть, господарю, я цього не стерплю! Можете схилятися під ярмом, коли хочете, — я до такого не звик! А старому чоловікові нелегко звикнути до нового тягаря. Я краще зароблятиму собі на хліб та кухоль пива працюючи на прокладанні доріг!

— Ну, годі, дурню! — перебив його Гіткліфф. — Кажи коротше! На що ти скаржишся? Я не втручатимусь у сварки між тобою та Неллі. Вона може хоч у вугільну яму тебе запхати — мені байдуже.

— То не Неллі! — відповів Джозеф. — Я б через Неллі й не зрушив із місця — гидка вона, безсоромна негідниця. Слава Богу, душу вона нікому не зіпсує! Хоч би якою красунею була, на неї можна було б дивитися, не кліпаючи. Але це та безсоромна, безпутна дівка причарувала нашого хлопця своїми нахабними очима та зухвалою поведінкою, аж поки… Ні! Серце моє цього не витримує! Він забув усе, що я для нього зробив і як його виростив, а сам узяв та й вирвав цілий ряд найкращих кущів смородини в саду!

На цих словах він уже не стримав сліз і голосно заголосив, зовсім утративши самовладання від усвідомлення тяжкої кривди, невдячності Ерншо та небезпечного стану, в якому той опинився.

— Цей дурень п’яний? — запитав містер Гіткліфф. — Гортоне, це на тебе він скаржиться?
— Я викопав два чи три кущі, — відповів юнак, — але збираюся посадити їх назад.
— А навіщо ти їх викопав? — запитав господар.

Кетрін мудро прикусила язика.

— Ми хотіли посадити там квіти, — вигукнула вона. — Це все моя провина, бо саме я попросила його це зробити.

— А хто, до біса, дозволив тобі чіпати тут хоч одну гілку? — вражено запитав її свекор. — І хто наказав тобі слухатися її? — додав він, обертаючись до Гортона.

Той не знайшов слів. За нього відповіла кузина:

— Вам шкода для мене кількох ярдів землі, щоб я могла прикрасити їх, коли ви забрали всю мою землю!

— Твою землю, нахабна дівко? У тебе ніколи не було ніякої землі, — відповів Гіткліфф.

— І мої гроші, — вела далі вона, не відводячи від нього сердитого погляду й водночас відкушуючи шматочок хлібної скоринки, що залишився від її сніданку.

— Замовкни! — вигукнув він. — Доідай і геть звідси!

— І землю Гортона, і його гроші, — безрозсудно провадила дівчина. — Тепер ми з Гортоном друзі, і я розповім йому все про вас!

Господар на мить наче втратив дар мови. Він зблід і підвівся, не зводячи з неї погляду, сповненого смертельної ненависті.

— Якщо ви мене вдарите, Гортон ударить вас, — сказала Кетрін. — Тож вам краще сісти.

— Якщо Гортон не вижене тебе з кімнати, я так його відлупцюю, що він до пекла полетить! — гримнув Гіткліфф. — Клята відьмо! Ти ще смієш підбурювати його проти мене? Забирайте її! Чуєте? Витягніть її на кухню! Я вб’ю її, Еллен Дін, якщо ти ще раз дозволиш їй потрапити мені на очі!

Гортон тихо спробував переконати її піти.

— Витягни її звідси! — люто крикнув Гіткліфф. — Ти ще стоятимеш і розмовлятимеш? — Він підійшов, щоб власноруч виконати свій наказ.

— Він більше не слухатиметься вас, лихий чоловіче, — сказала Кетрін. — І скоро ненавидітиме вас так само, як я.
— Цить! Цить! — докірливо пробурмотів юнак. — Я не дозволю тобі так із ним говорити. Годі.
— Але ж ви не дозволите йому мене вдарити? — вигукнула вона.
— Ходімо, — наполегливо прошепотів він.

Та було вже пізно: Гіткліфф схопив її.

— А тепер ти забирайся! — сказав він Ерншо. — Проклята відьмо! Цього разу ти вивела мене з себе, коли я вже не міг цього стерпіти. І я змушу тебе каятися в цьому все життя!

Він тримав її за волосся. Гортон спробував визволити її, благаючи Гіткліффа не завдавати їй болю. Чорні очі Гіткліффа спалахнули. Здавалося, він ладен розірвати Кетрін на шматки. Я вже зібралася кинутися їй на допомогу, коли раптом його пальці послабили хватку. Він пильно вдивився їй в обличчя. Потім провів долонею по очах, на мить завмер, ніби намагаючись опанувати себе, і, знову звернувшись до Кетрін сказав:

— Ти мусиш навчитися не доводити мене до сказу, інакше якось я справді тебе вб’ю! Іди з місіс Дін і тримайся біля неї. Свою зухвалість можеш спрямовувати лише на неї. А щодо Гортона Ерншо — якщо я побачу, що він тебе слухає, то вижену його шукати собі шматок хліба там, де знайде! Через твою любов він стане вигнанцем і жебраком. Неллі, забери її. А тепер усі залиште мене! Залиште мене!

Я вивела свою молоду панночку з кімнати. Вона була надто рада, що врятувалася, щоб опиратися. Інший пішов за нами, а містер Гіткліфф залишався сам до обіду. Я радила Кетрін обідати нагорі, але щойно він помітив її порожнє місце, то послав мене покликати її. Він не сказав нам жодного слова, майже нічого не їв, а відразу після обіду вийшов, давши зрозуміти, що до вечора не повернеться.

За його відсутності двоє нових друзів освоїлися в будинку. Я почула, як Гортон суворо зупинив кузину, коли вона хотіла розповісти йому про поведінку її свекра щодо його батька. Він сказав, що не потерпить жодного слова проти господаря. Навіть якби той був самим дияволом, це нічого не змінювало б: Гортон усе одно стояв би за нього горою. І він волів би, щоб Кетрін лаяла самого його, як раніше, ніж почала говорити щось проти пана Гіткліффа. Кетрін це роздратувало, але він знайшов спосіб змусити її замовкнути, запитавши, чи сподобалося б їй, якби він погано говорив про її батька.

Тоді вона зрозуміла, що Ерншо сприймає честь господаря як власну і прив’язаний до нього узами, сильнішими за будь-які доводи розуму, — ланцюгами, викуваними звичкою, які було б жорстоко намагатися розірвати. Відтоді вона уникала будь-яких скарг чи проявів неприязні до Гіткліффа. Вона зізналася мені, що шкодує, що намагалася посіяти ворожнечу між ним і Гортоном. Справді, відтоді, наскільки я знаю, вона жодного разу не сказала при Гортоні й слова проти свого гнобителя.

Коли ця невелика суперечка скінчилася, вони знову помирилися й узялися кожен до своєї справи: один — до навчання, друга — до викладання. Коли я закінчила роботу, то прийшла посидіти з ними. Мені було так спокійно й затишно спостерігати за ними, що я й не помітила, як сплинув час. Ви ж знаєте, вони обоє певною мірою здавалися мені моїми дітьми. Одним я давно пишалася, а тепер була впевнена, що й другий принесе мені не менше радості. Його чесна, тепла й тямуща натура швидко скидала із себе хмари невігластва та приниження, серед яких він виріс, а щирі похвали Кетрін лише заохочували його працювати старанніше. Разом із проясненням його розуму змінювалися й риси обличчя: вони ставали жвавішими, а весь його вигляд набував сили та шляхетності. Мені важко було повірити, що це та сама людина, яку я побачила того дня, коли знайшла свою маленьку панночку в Буремному перевалі після її походу до Скель.

Поки я милувалася ними, а вони працювали, почало сутеніти, і разом із сутінками повернувся господар. Він з’явився зовсім несподівано, зайшовши через парадні двері, й устиг добре роздивитися нас усіх трьох, перш ніж ми підняли голови й помітили його. «Ну що ж, — подумала я, — годі й уявити приємнішої та безневиннішої картини. Було б справжньою ганьбою сварити їх». Червоне світло від вогню освітлювало дві їхні голови та обличчя, сповнені палкого дитячого зацікавлення. Хоч йому було двадцять три, а їй вісімнадцять, обоє мали стільки нового пізнати й відчути,  вони ще не мали того життєвого досвіду й спокійного цинізму, які приходять із віком.

Вони разом підняли очі й зустрілися поглядом із Гіткліффом. Можливо, ви не помічали, що в обох однакові очі — очі Кетрін Ерншо. Нинішня Кетрін нічим більше на неї не схожа, хіба що широким чолом та трохи вигнутими ніздрями, через які вона, хоч-не-хоч, здається зарозумілою. У Гортона ця схожість набагато сильніша. Вона й раніше вражала, а тепер кидалася в вічі ще більше: його почуття загострилися, а розум прокинувся й запрацював із незвичною силою.

Думаю, саме ця схожість обеззброїла Гіткліффа. Він схвильовано рушив до каміна, але, поглянувши на хлопця, миттю взяв себе в руки. Точніше, його почуття нікуди не поділося, лише змінилося. Він забрав книжку з рук Гортона, заглянув у розгорнуту сторінку й віддав назад. Не мовивши ані слова, він лише жестом наказав Кетрін вийти. Гортона одразу пішов слідом за нею. Я теж зібралася вийти, але він звелів мені лишитися.

— Сумний же фінал, чи не так? — зауважив він, трохи помовчавши й обміркувавши щойно побачене. — Абсурдне завершення всіх моїх шалених зусиль? Я запасаюся ломами й кирками, щоб зруйнувати обидва будинки, привчаю себе працювати, мов Геркулес, а коли все готово й усе в моїй владі, раптом виявляється, що в мене зникло навіть бажання зняти черепицю бодай з одного даху! Мої давні вороги мене не перемогли. Час би вже помститися їхнім дітям, і ніхто б слова не сказав. Але навіщо? Руку піднімати ліньки, і завдавати удару теж. Виглядає так, ніби я робив усе це заради якоїсь високої моралі. Та де там! Мені просто байдуже, я більше не вмію радіти чужому руйнуванню, а робити це без жодного сенсу — нудно.
Неллі, насувається якась дивна зміна. Я її відчуваю. Мені байдуже до всього повсякденного, я вічно забуваю поїсти чи попити. Ті двоє, що щойно вийшли, — єдині, хто видається мені живими й справжніми. І від одного погляду на них мені нестерпно боляче. Про неї я говорити не буду й думати не хочу. Хочу лише одного: щоб вона зникла з очей, бо від її присутності дах їде. Він діє інакше. І все ж, якби можна було не здатися божевільним, я б із задоволенням більше ніколи його не бачив. Ти певно подумаєш, що я вже з глузду з’їхав, — посміхнувся він кутиками губ, — якщо я почну переповідати тобі всі ті тисячі спогадів, що він у мені будить. Але ти нікому про це не проговоришся. Мій розум так довго був замкнений сам у собі, що зрештою стає спокусливо випустити його назовні, довірити комусь свої думки.
Ще п’ять хвилин тому Гортон здавався мені втіленням моєї юності, а не живою людиною. Я відчував до нього стільки всього водночас, що говорити з ним розважливо й тверезо було просто неможливо. Передусім його разюча схожість із Кетрін моторошно пов’язує його з нею. Щоправда, те, що, як ти можеш подумати, найбільше захоплює мою уяву, насправді має найменшу силу. Бо що для мене не пов’язане з нею? Що не нагадує про неї? Я не можу поглянути навіть на цю підлогу, щоб не побачити її риси, складені з кам’яних плит! У кожній хмарі, у кожному дереві — вночі вона наповнює повітря, удень її образ вихоплюється з кожної речі, яку я бачу, — я всюди оточений її подобою! Найзвичайнісінькі обличчя чоловіків і жінок — навіть моє власне обличчя — насміхаються з мене своєю схожістю з нею. Весь світ — це моторошна збірка доказів того, що вона існувала і що я її втратив! А Гортон… його обличчя було примарою моєї безсмертної любові, моїх відчайдушних намагань відстояти своє право, мого приниження, моєї гордості, мого щастя і моєї муки…
Може, казати тобі все це — чисте божевілля. Але тепер ти розумієш: хоч я й не хочу весь час бути сам, його компанія не рятує, а лише ятрить мої муки. І це частково пояснює, чому мені байдуже, що там між ним і його кузиною. Я вже просто не маю сили за ними стежити.

— Але що ви маєте на увазі під «зміною», пане Гіткліфф? — стривожено спитала я. Звісно, божевільним він не був і вмирати начебто не збирався — сили в ньому було вдосталь. Що ж до його вдачі… він і змалку любив плекати похмурі дивацтва. Може, він і був схиблений на своїй померлій коханій, але в решті речей міркував цілком розсудливо — нічим не гірше за мене.

— Я не знатиму цього, доки вона не настане, — відповів він. — Зараз я лише наполовину її усвідомлюю.
— Ви ж не почуваєтеся хворим? — запитала я.
— Ні, Неллі, не почуваюся, — відповів він.
— Тоді ви не боїтеся смерті? — вела я далі.

— Боюся? Ні, — відповів він. — Я її ні не боюся, ні не передчуваю, ні на неї не сподіваюся. Чого б це? З моїм здоров’ям, спокійним життям і безпечною роботою я проживу ще дуже довго — аж поки не посивію. І все ж витримати це більше неможливо! Мені доводиться нагадувати собі про кожен подих, майже про кожен удар серця. Життя перетворилося на розтягування тугої пружини: усе, що не стосується моєї єдиної нав’язливої ідеї, я роблю з останніх сил. Навіть бачу довкола щось лише тоді, коли це пов’язано з нею. У мене лишилося одне-єдине бажання, якому підпорядковане все моє єство. Я так довго й невідступно ним живу, що воно ось-ось здійсниться — воно поглинуло мене без залишку. Ці зізнання не дали мені полегшення, зате тепер вам зрозумілі мої перепади настрою. Боже… Як же я втомився від цієї боротьби, скоріше б усе скінчилося!

Він ходив туди-сюди по кімнаті, бурмочучи собі під ніс жахливі речі, і я вже починала вірити — так само, як і Джозеф, — що його совість перетворила серце на справжнє пекло. Мене дуже лякало, чим усе це скінчиться. Хоча раніше він ніколи не показував своїх почуттів навіть поглядом, я не сумнівалася: це його звичний стан. Він і сам про це казав, хоча зовні ніхто б і не здогадався, що в нього на душі. Ви ж і самі нічого не помітили, коли побачили його, пане Локвуде. І в той період він залишався таким самим — хіба що ще більше уникав людей і майже зовсім перестав розмовляти.

РОЗДІЛ XXXIV

Кілька днів після того вечора містер Гіткліфф уникав зустрічей з нами за столом, хоча й не наважувався прямо вигнати Гортона та Кеті. Він не хотів цілковито підкорятися власним почуттям, тому волів просто не з’являтися. Здавалося, йому цілком вистачало їжі раз на добу.

Якось уночі, коли всі вже лягли спати, я почула, як він спустився вниз і вийшов через парадні двері. Більше я не чула, щоб він повертався, а вранці виявилося, що його досі немає. Тоді був квітень: погода стояла лагідна й тепла, трава зеленіла так, як тільки могла за дощів і сонця, а дві низенькі яблуні біля південної стіни рясно цвіли.

Після сніданку Кетрін наполягла, щоб я винесла стілець і сіла зі своєю роботою під ялинами в кінці будинку. А Гортона, який уже цілком оговтався після нещасного випадку, вона вмовила перекопати й упорядкувати її маленький садок, який через скарги Джозефа перенесли в цей куток.

Я насолоджувалася весняними пахощами й м’якою блакиттю над головою, коли моя юна панна, що побігла до воріт нарвати корінців первоцвіту для клумби, повернулася лише з половиною того, по що вирушила, і повідомила нам, що містер Гіткліфф іде додому.

— І він заговорив до мене, — додала вона, спантеличено дивлячись перед собою.

— Що він сказав? — запитав Гортон.

— Наказав мені забиратися звідси якомога швидше, — відповіла вона. — Але він мав такий незвичний вигляд, що я на мить зупинилася й почала на нього дивитися.

— Який саме? — поцікавився він.

— Ну… майже веселий і задоволений. Ні, не просто майже — він був дуже схвильований, якийсь дикий і щасливий! — відповіла вона.

— Отже, нічні прогулянки його розважають, — зауважила я, удаючи байдужість. Насправді ж я була не менш здивована, ніж вона, і хотіла переконатися, чи справді все так, як вона розповідає. Бо побачити господаря веселим — не те, що траплялося щодня.

Я вигадала привід зайти до будинку. Гіткліфф стояв біля відчинених дверей. Він був блідий і тремтів, але в його очах, безперечно, світився якийсь дивний, радісний блиск, що цілком змінював вираз його обличчя.

— Чи будете снідати? — запитала я. — Ви, мабуть, зголодніли, якщо всю ніч блукали!

Мені хотілося дізнатися, де він був, але я не наважилася запитати прямо.

— Ні, я не голодний, — відповів він, відвертаючи голову й говорячи з певною зневагою, ніби здогадався, що я намагаюся вивідати причину його гарного настрою.

Я розгубилася. Не знала, чи не слушна це нагода дати йому невелику пораду.

— Не думаю, що правильно блукати надворі замість того, щоб лежати в ліжку, — зауважила я. — Принаймні тепер, у таку вологу пору, це нерозумно. Мабуть, ви застудитеся або вас схопить гарячка. Вам і зараз щось недобре!

— Нічого такого, чого я не зміг би витримати, — відповів він. — І я з найбільшим задоволенням терпітиму це, якщо ви залишите мене самого. Ідіть і не докучайте мені.

Я послухалася. Проходячи повз нього, я помітила, що він дихав так само часто, як кішка.

«Так, — подумала я, — схоже, він занедужає. Не можу збагнути, що він робив цієї ночі».

Опівдні він сів із нами обідати й прийняв із моїх рук тарілку, щедро накладену їжею, ніби збирався надолужити попереднє голодування.

— Ні застуди, ні гарячки в мене немає, Неллі, — зауважив він, натякаючи на мої ранкові слова. — І я готовий віддати належне їжі, яку ви мені подаєте.

Він узяв ніж і виделку й уже збирався їсти, коли бажання раптом, здавалося, згасло. Він поклав прибори на стіл, нетерпляче глянув у бік вікна, а тоді підвівся й вийшов.

Ми бачили, як він ходив туди й сюди садом, поки ми закінчували обід, і Ерншо сказав, що піде запитати, чому той не хоче їсти. Він подумав, що ми чимось його засмутили.

— Ну що, він іде? — вигукнула Кетрін, коли її кузен повернувся.

— Ні, — відповів він. — Але він не сердиться. Навпаки, здавався надзвичайно задоволеним. Просто я двічі заговорив до нього й цим його роздратував, а тоді він наказав мені йти до вас. Дивувався, навіщо мені взагалі потрібна чиясь компанія.

Я поставила його тарілку на плиту, щоб їжа не охолола. А через годину чи дві він знову зайшов до кімнати, коли там уже нікого не було. Він анітрохи не заспокоївся. На його обличчі під чорними бровами й далі застигав той неприродний — так, саме неприродний — вираз радості. Та сама безкровна блідість. Час від часу він оголював зуби, немов у подобі усмішки. Все його тіло здригалося, але не так, як тремтять від холоду чи слабкості. Воно вібрувало, мов туго натягнута струна: це було радше сильне внутрішнє тремтіння, ніж звичайна дрож.

«Треба запитати, що сталося, — подумала я. — А хто ж іще може це зробити?»

І вигукнула:

— Ви почули якусь добру новину, містере Гіткліфф? Ви виглядаєте надзвичайно збудженим.

— Звідки б до мене могли прийти добрі новини? — відповів він. — Я збуджений від голоду. І, здається, мені навіть не дозволено їсти.

— Ваш обід тут, — заперечила я. — Чому ж ви його не їсте?

— Тепер уже не хочу, — поспіхом пробурмотів він. — Почекаю до вечері. І, Неллі, раз і назавжди прошу вас: тримайте Гортона та інших подалі від мене. Я не хочу, щоб мене хтось турбував. Я хочу, щоб цей будинок був тільки для мене.

— Чи є якась нова причина для такого усамітнення? — запитала я. — Скажіть, чому ви поводитеся так дивно, містере Гіткліфф? Де ви були минулої ночі? Я питаю не з цікавості, а…

— Саме з цікавості ви й питаєте, — перебив він мене зі сміхом. — Але я відповім. Минулої ночі я стояв на порозі пекла. Сьогодні ж я вже бачу своє небо. Я дивлюся просто на нього — нас відділяє ледь не три фути! А тепер вам краще піти. Якщо не будете нишпорити, не побачите й не почуєте нічого, що могло б вас налякати.

Підмівши камін і витерши стіл, я пішла, ще більше спантеличена, ніж раніше.

Того дня він більше не виходив із будинку, і ніхто не турбував його. Аж о восьмій вечора я вирішила, що, хоч мене ніхто й не кликав, буде правильно принести йому свічку та вечерю.

Він стояв, спершись до підвіконня відчиненого вікна, але надвір не дивився: обличчя його було повернуте до темряви кімнати. Вогонь у каміні давно згас і перетворився на попіл. Кімната наповнилася вологим, лагідним повітрям. Навкруги було так тихо, що можна було почути не лише дзюрчання струмка в Гіммертоні, а й те, як вода хлюпотіла та вирувала між камінцями й перекочувалася через великі брили, які не могла накрити.

Побачивши згаслий камін, я невдоволено зітхнула й почала одне за одним зачиняти вікна, аж поки дійшла до його.

— Мені й це зачинити? — запитала я, щоб привернути його увагу, бо він навіть не ворухнувся.

Світло впало на його обличчя, коли я заговорила. О, пане Локвуде, не можу передати, як я перелякалася, лише на мить побачивши його! Ті глибокі чорні очі! Та усмішка й моторошна блідість! Мені здалося, що переді мною не містер Гіткліфф, а якийсь гоблін. Від страху я нахилила свічку до стіни, і вона згасла, залишивши мене в темряві.

— Так, зачиніть, — відповів він своїм звичним голосом. — Ну й незграбність! Навіщо ви тримали свічку горизонтально? Швидше, принесіть іншу.

Я поспішила геть, охоплена безглуздим страхом, і сказала Джозефу:

— Господар просить вас принести йому світло та розпалити камін.

Я не наважувалася сама знову зайти до кімнати.

Джозеф набрав жару в совок і пішов до господаря, але майже відразу повернувся, тримаючи в другій руці тацю з вечерею. Він пояснив, що містер Гіткліфф збирається лягати спати й до ранку нічого їсти не хоче. Ми почули, як він одразу піднявся сходами. Проте до своєї звичайної спальні він не пішов, а звернув до кімнати з ліжком за панеллю. Вікно там, як я вже згадувала, було досить широке, щоб через нього могла пролізти людина. Мені спало на думку, що він знову замислив опівнічну втечу, про яку волів би, щоб ми нічого не знали.

«Невже він упир чи вампір?» — подумала я. Я читала про таких моторошних, утілених у людську подобу демонів. А потім почала розмірковувати про те, як доглядала його в дитинстві, як бачила, що він виростав, як супроводжувала його майже протягом усього життя. Яка то дурість — отак піддаватися страху!

«Але звідки він узявся, це маленьке чорне створіння, якого добрий чоловік прихистив собі на лихо?» — пробурмотіла Забобонність, коли я вже занурювалася в безпам’ятство.

Напівсонна, я почала виснажувати себе фантазіями про те, хто міг бути його батьками. Знову й знову прокручувала в голові свої денні роздуми, простежуючи його життя, щоразу додаючи до нього якісь похмурі вигадки. Нарешті я уявила його смерть і похорон. Із усього того сну пам’ятаю лише, як страшенно дратувалася через те, що мені доручили скласти напис на його могильному пам’ятнику, і радилася щодо цього із церковним сторожем. Оскільки прізвища він не мав, а точного віку його ми не знали, нам довелося обмежитися одним-єдиним словом: «Гіткліфф». Так воно й сталося. Справді сталося. Якщо зайдете на церковний цвинтар, то на його надгробку прочитаєте лише це ім’я та дату смерті.

Світанок повернув мене до здорового глузду. Я встала й, щойно стало достатньо світло, вийшла в сад, щоб перевірити, чи не залишилося під його вікном слідів. Жодних слідів не було.

«Він залишався вдома, — подумала я, — і сьогодні з ним усе буде гаразд».

Я приготувала сніданок для всіх, як завжди, але сказала Гортону й Кетрін поснідати до того, як господар спуститься, бо він довго спав. Вони воліли їсти надворі, під деревами, тож я поставила для них невеликий столик.

Коли я знову зайшла до будинку, містер Гіткліфф уже був унизу. Він із Джозефом розмовляв про якісь господарські справи. Він чітко й докладно пояснював, що треба зробити, але говорив швидко, раз у раз відвертав голову вбік і мав той самий збуджений вираз обличчя, тільки тепер він став ще помітнішим.

Коли Джозеф вийшов із кімнати, містер Гіткліфф сів на своє звичне місце, а я поставила перед ним чашку кави. Він посунув її до себе, потім поклав руки на стіл і втупився в протилежну стіну. Мені здалося, ніби він розглядав якусь певну її ділянку, водячи по ній поглядом угору-вниз. Очі його блищали й неспокійно бігали, а зацікавлення було таким сильним, що він раз по раз затримував подих майже на пів хвилини.

— Ну ж бо, — вигукнула я, підсовуючи хліб просто до його руки, — їжте й пийте, поки все гаряче. Воно вже майже годину на вас чекає.

Він не звернув на мене жодної уваги, але усміхнувся. Я воліла б побачити, як він скрегоче зубами, аніж так усміхається.

— Містере Гіткліфф! Господарю! — вигукнула я. — Заради Бога, не дивіться так, наче бачите якесь потойбічне видиво.

— Заради Бога, не кричіть так голосно, — відповів він. — Оберніться й скажіть мені: ми тут самі?

— Звичайно, — відповіла я. — Звичайно, самі.

Та все ж мимоволі озирнулася, ніби сама не була цілком у цьому впевнена. Одним рухом руки він звільнив місце серед посуду на столі й нахилився вперед, щоб зручніше дивитися.

Тепер я зрозуміла, що він дивиться не на стіну. Коли я дивилася на нього, здавалося, ніби він вдивляється в щось на відстані двох кроків од себе. І що б то не було, воно, здавалося, водночас завдавало йому невимовної насолоди й невимовного болю. Принаймні саме це можна було прочитати в його обличчі — змученому й водночас захопленому. Уявний предмет не стояв нерухомо: його очі невтомно стежили за ним і навіть під час розмови зі мною не могли відвести погляду. Я марно нагадувала йому, що він уже надто довго нічого не їв. Якщо він намагався на моє прохання щось узяти, якщо простягав руку до шматка хліба, пальці стискалися ще до того, як він до нього дотягувався, і так і залишалися на столі, наче він забував, навіщо простягнув руку.

Я сиділа, терпляче намагаючись відвернути його поглинуту якоюсь думкою увагу від цього нав’язливого видива. Нарешті він підвівся й роздратовано запитав, чом би мені не дозволити йому їсти тоді, коли він захоче. Додав, що наступного разу мені зовсім не обов’язково чекати на нього: я можу просто поставити їжу на стіл і піти.

Сказавши це, він вийшов із будинку, поволі пройшов садовою стежкою й зник за воротами.

Години тривожно тягнулися. Настав іще один вечір. Я не лягала спати допізна, а коли нарешті лягла, не могла заснути. Він повернувся після півночі й, замість того щоб піти до спальні, зачинився в кімнаті внизу. Я прислухалася, крутилася з боку на бік і зрештою встала, одяглася та спустилася вниз.

Я чула кроки пана Гіткліффа — він неспокійно ходив кімнатою туди й сюди. Часто тишу порушував його глибокий вдих, схожий на стогін. Він також бурмотів уривки фраз. Єдине слово, яке я змогла розібрати, було ім’я Кетрін, до якого він додавав якесь шалене пестливе слово або слово, що виражало страждання. Він говорив так, ніби звертався до людини, яка була поруч: тихо, серйозно, вихоплюючи слова з самої глибини душі.

Я не наважилася просто зайти до кімнати, але хотіла відволікти його від цих думок, тому заходилася біля кухонного вогню: поворушила жар і почала згрібати попіл. Це вивело його з кімнати швидше, ніж я очікувала. Він одразу відчинив двері й сказав:

— Неллі, ідіть сюди. Уже ранок? Бери свічку і заходьте.

— Четверта година, — відповіла я. — Вам потрібна свічка, щоб піднятися нагору. Ви могли б запалити її біля цього вогню.

— Ні, я не хочу нагору, — сказав він. — Заходьте, розпаліть мені вогонь і зробіть усе, що треба в цій кімнаті.

— Спочатку треба роздмухати вугілля, щоб воно розжарилося, а тоді вже можна буде перенести жар, — відповіла я, взявши стілець і міхи.

А тим часом він ходив туди й сюди, майже втрачаючи розум від неспокою. Важкі зітхання зривалися одне за одним так часто, що між ними майже не залишалося часу на звичайний вдих.

— Коли розвидніється, я пошлю по Гріна, — сказав він. — Хочу зробити через нього деякі юридичні справи, поки ще можу думати про такі речі й поки здатен діяти спокійно. Я досі не склав заповіту й не знаю, як розпорядитися своїм майном. Хотів би я просто знищити його.

— Не кажіть так, містере Гіткліфф, — втрутилася я. — Відкладіть поки що заповіт. Вам іще доведеться дожити до того дня, коли ви пошкодуєте про всі свої кривди! Я ніколи не думала, що ваші нерви можуть так розладнатися. А тепер вони й справді в жахливому стані, причому майже цілком через вашу власну провину. Те, як ви провели ці останні три дні, могло б звалити навіть титана. Їжте хоч трохи й відпочиньте. Вам досить глянути на себе в дзеркало, щоб зрозуміти, наскільки вам потрібні і їжа, і сон. Щоки запали, а очі налилися кров’ю, наче ви голодуєте й осліпли від недосипання.

— Я не винний, що я не можу ані їсти, ані відпочивати, — відповів він. — Запевняю вас, я роблю це не навмисне. Щойно з’явиться сила — і поїм, і перепочину. Але це все одно що сказати людині, яка борсається у воді за крок від берегу: «Ану перепочинь!» Спершу треба дістатися суші. Та й годі про цього Гріна. А щодо каяття — я нікого не скривдив і ні про що не шкодую. Я шалено щасливий, і водночас мені цього замало. Моя душа переповнена блаженством: воно виснажує моє тіло, але й самій душі його не вистачає.

— Щасливий, пане? — вигукнула я. — Дивне ж це щастя! Якби ви вислухали мене без злості, я б підказала вам, як стати насправді щасливішим.

— Яку саме? — запитав він. — Кажіть.

— Ви знаєте, пане Гіткліфф, — сказала я, — що від тринадцяти років ви жили егоїстично й не по-християнськи. І, мабуть, за весь цей час Біблія майже не потрапляла вам до рук. Ви напевно забули, що в ній написано, та й тепер можете не мати сили шукати її. То невже вам зашкодить послати по когось — по священника будь-якої конфесії, байдуже якої, — щоб він пояснив вам її зміст і показав, наскільки далеко ви відійшли від її заповідей? А також пояснив, наскільки негідні ви будете її небесного царства, якщо перед смертю не змінитеся?

— Я радше вдячний вам, ніж сердитий, Неллі, — сказав він, — бо ви нагадали мені, як я хочу, щоб мене поховали. Мене треба віднести на цвинтар увечері. Ви й Гортон можете, якщо бажаєте, піти зі мною. І неодмінно простежте, щоб церковний сторож виконав мої розпорядження щодо двох трун! Священника кликати не треба, та й говорити наді мною нічого не потрібно. Кажу вам: я майже досягнув свого неба. А чуже небо для мене зовсім нічого не варте, і я його не прагну.

— А якщо ви й далі вперто голодуватимете, помрете від цього, а вам відмовлять у похованні на церковному цвинтарі? — запитала я, вражена його безбожною байдужістю. — Вам це сподобається?

— Цього не станеться, — відповів він. — А якщо станеться, ви повинні будете потайки перенести мене звідти. Якщо ж не зробите цього, вам доведеться переконатися, що мертві не зникають безслідно!

Щойно він почув, як інші мешканці будинку прокинулися, то пішов до свого лігва, і я з полегшенням перевела подих. Але по обіді, коли Джозеф і Гортон були зайняті роботою, він знову зайшов на кухню і, з диким поглядом, наказав мені піти й посидіти з ним у кімнаті: йому потрібен був хтось поруч. Я відмовилася, прямо сказавши, що його дивні слова й поведінка мене лякають і в мене немає ні духу, ні бажання залишатися з ним наодинці.

— Гадаю, ви вважаєте мене нечистим духом, якимось створінням, надто жахливим, щоб жити під пристойним дахом, — сказав він зі своїм похмурим сміхом.

Потім він обернувся до Кетрін, яка була тут і, коли він наблизився, сховалася за моєю спиною, та додав:

— А ти підеш, Кеті? Я тебе не скривджу. Ні! Для тебе я зробився гіршим за самого диявола. Ну що ж, є одна людина, яка не відсахнеться від мого товариства! Боже мій! Вона безжальна. О, до біса! Цього вже не витримати людській плоті й крові — навіть моїй.

Більше він нічиєї компанії не шукав. Коли звечоріло, він пішов до своєї кімнати. Усю ніч і далеко за ранок ми чули, як він стогнав і щось бурмотів сам до себе.

Гортон хотів увійти до нього, але я наказала йому покликати пана Кеннета, щоб той оглянув господаря. Коли лікар прийшов, я попросила дозволу зайти й спробувала відчинити двері, але вони були замкнені. Гіткліфф послав нас до біса. Він почувався краще й хотів, щоб його залишили самого, тож лікар пішов.

Наступний вечір видався дуже дощовим. Насправді до самого світанку лило як із відра. Вранці, коли я обходила будинок, то побачила, що вікно кімнати господаря навстіж відчинене, а дощ безперешкодно заливає кімнату. «Він не може лежати в ліжку, — подумала я. — Така злива промочила б його наскрізь. Отже, він або встав, або вийшов із дому. Але більше я не вагатимусь — піду й подивлюся».

Мені вдалося відчинити двері іншим ключем. Я кинулася до ліжка. Містер Гіткліфф був там — лежав на спині. Його очі зустріли мене таким гострим і лютим поглядом, що я здригнулась. А тоді він, здавалося, усміхнувся.

Я не могла повірити, що він мертвий. Але його обличчя та шия були мокрі від дощу, постіль наскрізь промокла, а сам він лежав цілковито нерухомо. Віконна стулка, хитаючись туди й сюди, зачепила руку, що лежала на підвіконні. З роздертої шкіри не виступала кров. Коли я торкнулася руки пальцями, сумнівів уже не залишилося: він був мертвий і вже закляк.

Я зачинила вікно на засув. Відкинула з його чола довге чорне волосся й спробувала заплющити йому очі — якщо це було можливо, приховати той моторошний, майже живий погляд тріумфу, перш ніж його побачить хтось інший. Але очі не заплющувалися. Здавалося, вони глузують із моїх спроб. І розтулені губи з гострими білими зубами, здавалося, теж глузливо всміхалися!

Охоплена черговим нападом боягузтва, я покликала Джозефа. Джозеф човгав сходами, бурмотів щось собі під ніс, але навідріз відмовився мати з ним справу.

— Диявол забрав його душу, — вигукнув він, — то нехай уже й труп собі забирає, мені байдуже! Еге ж! Який же грішник! Навіть перед смертю скалиться!

Старий грішник сам зареготав, насміхаючись із небіжчика. Я подумала, що він зараз почне витанцьовувати навколо ліжка. Але раптом Джозеф опанував себе, упав на коліна, підняв руки до неба й подякував Богові за те, що законному господареві та давньому роду нарешті повернуто їхні права.

Страшна подія приголомшила мене, і пам’ять мимоволі повернулася до минулих часів, сповнених важкого суму. Але бідолашний Гортон, якого було скривджено найбільше, — лише він по-справжньому тяжко переживав цю смерть. Він усю ніч просидів біля тіла, гірко плачучи. Він стискав його руку й цілував те насмішкувате, жорстоке обличчя, на яке всі інші боялися навіть дивитися. Він оплакував його з тією сильною скорботою, яка природно народжується у великодушному серці, навіть якщо воно тверде, мов загартована сталь.

Містер Кеннет не міг визначити, від якої саме хвороби помер господар. Я приховала той факт, що він чотири дні нічого не їв, бо боялася, що це може спричинити неприємності. Та, переконана, він не відмовився від їжі навмисно: це було наслідком його дивної недуги, а не її причиною.

Ми поховали його, на превеликий подив і обурення всього околу, саме так, як він хотів. На похороні були лише Ерншо, я, церковний сторож і шестеро чоловіків, які несли труну. Шестеро чоловіків пішли, щойно опустили її в могилу, а ми залишилися дочекатися, поки могилу засиплють. Гортон, у якого сльози текли по обличчю, сам нарізав дернину й уклав її поверх темної землі. Тепер його могила така сама рівна й зелена, як сусідні. І я сподіваюся, що той, хто лежить у ній, спить так само спокійно.

Але сільські люди, якщо ви їх запитаєте, присягатимуться на Біблії, що він ходить. Дехто запевняє, що зустрічав його біля церкви, на пустищі й навіть у цьому будинку. Ви скажете, що це лише пусті балачки, і я скажу те саме. Та старий біля кухонного вогню клянеться, що від дня смерті Гіткліффа щоночі, коли йде дощ, бачить двох людей, які визирають із вікна його кімнати.

А близько місяця тому зі мною трапилося дещо дивне. Якось увечері я йшла до Гнізда дрозда. Вечір був темний, небо загрозливо насупилося перед грозою. І саме на повороті біля Буремного перевалу я зустріла маленького хлопчика, який гнав перед собою вівцю та двох ягнят. Він страшенно плакав. Я подумала, що ягнята злякалися й не хочуть слухатися його.

— Що сталося, малий? — запитала я.

— Онде Гіткліфф із якоюсь жінкою, під скелею, — схлипував він. — А я боюся повз них проходити.

Я нічого не побачила. Але ні хлопчик, ні вівця не хотіли йти далі, тому я порадила йому звернути на нижню дорогу. Найімовірніше, він сам породив тих привидів, коли, самотньо йдучи пустищем, згадував усі нісенітниці, які чув від батьків та інших людей.

Та все одно тепер я не люблю виходити надвір у темряві. І не люблю залишатися сама в цьому похмурому будинку. Нічого не можу з собою вдіяти. Я буду рада, коли вони виїдуть звідси й переберуться до Гнізда дрозда.

— То вони переберуться до Гнізда дрозда? — запитав я.

— Так, — відповіла місіс Дін, — щойно одружаться. А це станеться на Новий рік.

— А хто тоді житиме тут?

— Джозеф доглядатиме будинок, а, можливо, йому дадуть якогось хлопця в помічники, щоб не було так самотньо. Вони житимуть на кухні, а решту кімнат замкнуть.

— Для привидів, які захочуть тут оселитися? — зауважив я.

— Ні, пане Локвуде, — похитала головою Неллі. — Я вірю, що мертві спочивають із миром. Але говорити про них легковажно — неправильно.

Саме тієї миті садові ворота рипнули й відчинилися: наші гультяї поверталися.

— Їм нічого не страшно, — пробурмотів я, дивлячись у вікно, як вони наближаються. — Удвох вони пішли б проти самого Сатани та всіх його легіонів.

Коли вони ступили на ґанкок перед дверима й зупинилися востаннє поглянути на місяць — або, точніше, один на одного в його світлі, — я відчув непереборне бажання знову втекти від них. Я сунув щось на згадку в руку місіс Дін, не зважаючи на її докори щодо моєї неввічливості, й вислизнув через кухню саме тоді, коли вони відчинили двері будинку.

Якби не щаслива випадковість — дзенькіт монети, що весело впала під ноги Джозефу, — я б і справді підтвердив його думку про легкодухість своєї веселої супутниці.

Дорога додому трохи затягнулася, бо я вирішив завернути до церкви. Опинившись біля її стін, я помітив, що навіть за якихось сім місяців вона ледве не перетворилася на руїну. У багатьох вікнах чорніли порожні діри замість шибок, а де-не-де похилений шифер уже звисав із даху — мабуть, перша ж осіння буря знесе його додолу.

Я розшукав і невдовзі знайшов три надгробки на схилі, що спускався до пустища. Середній був сірий і наполовину заріс вересом. Надгробок Едгара Лінтона майже злився з землею, бо трава й мох уже підбиралися до його підніжжя. Надгробок Гіткліффа й досі залишався голим.

Я довго стояв біля них під тихим, лагідним небом. Дивився, як метелики пурхають поміж вересом і дзвіночками, слухав, як м’який вітер шелестить у траві, й дивувався: як узагалі можна було уявити неспокійний сон для тих, хто спочиває в такій тихій землі?

Переклад українською: Гнатюк Юлія. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.