“Буремний перевал” читати українською – Емілі Бронте

РОЗДІЛ XVII

Та п’ятниця була останнім теплим днем майже на місяць. Увечері погода зіпсувалася: вітер змінився з південного на північно-східний, принісши спочатку дощ, а далі — мокрий сніг і хуртовину. Наступного ранку важко було повірити, що ще три тижні тому тут цвіло літо: примули й крокуси засипало зимовими заметами, жайворонки замовкли, а молоде листя на ранніх деревах почорніло від морозу. Ранок видався похмурим, холодним і безрадісним. Мій господар не виходив зі своєї кімнати; я ж оселилася в порожній вітальні й влаштувала там дитячу. Я сиділа біля незавішеного вікна, гойдала на колінах малюка, який жалібно скиглив, і дивилася, як за вікном падає сніг. Аж раптом двері відчинилися — і до кімнати, важко дихаючи й весело сміючись, хтось забіг! На мить обурення виявилося сильнішим за здивування. Я подумала, що це якась зі служниць, і вигукнула:

— Годі вже! Як тобі не соромно так бешкетувати? Що сказав би містер Лінтон, якби почув це?

— Пробач! — відповів знайомий голос. — Але я знаю, що Едгар у ліжку, і просто не можу стриматися.

З цими словами гостя підійшла до каміна, важко дихаючи й тримаючись за бік.

— Я бігла сюди від самого «Буремного Перевалу»! — додала вона трохи згодом. — А де-не-де ледь не летіла шкереберть. Навіть не знаю, скільки разів я падала. Ох, усе тіло болить! Не лякайся! Я все поясню, як тільки переведу подих. Тільки будь ласка, вийди й скажи, щоб приготували карету до Ґіммертона, а комусь зі служниць накажи знайти в моїй шафі трохи одягу.

Непроханою гостею виявилася місіс Ізабелла Гіткліф. Насправді її вигляд зовсім не спонукав до сміху: волосся, намокле від снігу й дощу, висіло пасмами; на ній була легка сукня з короткими рукавами — підходяща для дівчинки, а не для заміжньої жінки. На голові й шиї — нічого. Тонкий шовк намок і прилип до тіла, а на ногах були лише легкі туфлі. До всього цього додайте глибоку рану під одним вухом, яка лише через холод не заливалася кров’ю, біле обличчя, подряпане й побите, та тіло, що від утоми ледве трималося на ногах, — і зрозумієте, що, коли я нарешті змогла як слід її роздивитися, мій переляк анітрохи не вщух.

— Люба панночко, — вигукнула я, — я нікуди не піду й нічого не слухатиму, доки ви не знімете весь цей одяг і не перевдягнетеся в сухе! І, звичайно ж, сьогодні ви до Гіммертона не поїдете, тож немає потреби замовляти карету.

— Ще й як поїду, — відповіла вона, — пішки чи верхи. Але я не проти пристойно вдягнутися. І… ох, погляньте, як кров тепер стікає по шиї! Від вогню рана ще дужче пече.

Вона наполягала, щоб я спершу виконала всі її розпорядження, і лише після того дозволила до неї доторкнутися. Тільки коли кучерові вже наказали приготуватися, а служницю я відправила зібрати необхідний одяг, мені нарешті дозволили перев’язати рану й допомогти їй перевдягнутися.

— А тепер, Неллі, — сказала вона, коли я закінчила й вона влаштувалася в зручному кріслі біля каміна, тримаючи перед собою чашку чаю, — сідайте навпроти мене й приберіть кудись дитину Кетрін: мені не подобається на неї дивитися! Тільки не думайте, що мені байдуже до Кетрін через те, як безглуздо я поводилася, коли сюди прийшла. Я теж гірко плакала — так, мабуть, більше, ніж будь-хто інший має право плакати. Ми розійшлися, не примирившись, ви пам’ятаєте, і я не пробачу собі цього. Але, попри все, я не збиралася співчувати йому — цьому негідникові! Ох, подайте мені кочергу! Це на мені останнє, що досі нагадує мені про нього.

Вона стягла золоту каблучку з третього пальця й кинула її на підлогу.

— Я розтрощу її! — провадила вона, з дитячою злістю вдаряючи по ній. — А потім спалю!

Вона підняла покалічену прикрасу й кинула її у жар.

— Ось! Якщо він знову мене поверне, нехай купить іншу. Він цілком здатен прийти по мене, аби тільки дошкуляти Едгарові. Я боюся залишатися тут, бо раптом ця думка залізе йому в його божевільну голову! Та й Едгар був до мене не надто добрий, хіба ні? А я не збираюся благати його про допомогу; не хочу й завдавати йому нових клопотів. Мене сама крайня потреба змусила шукати тут прихистку. Якби я не дізналася, що його немає, я б зупинилася на кухні, умилa обличчя, зігрілася, попросила вас принести мені необхідне — і знову вирушила куди завгодно, аби тільки подалі від мого проклятого… від цього живого бісового страховиська! О, як він лютував! Якби він наздогнав мене…! Шкода, що Ерншо слабший за нього. Я б не тікала, доки не побачила б, як він його добряче провчив, якби тільки Гіндлі був на це здатен!

— Ну, не говоріть так швидко, місіс! — перебила я. — Ви зіб’єте пов’язку, якою я перев’язала вам обличчя, і рана знову почне кровити. Випийте чаю, переведіть подих і перестаньте сміятися: під цим дахом сміх геть недоречний, та й у вашому стані теж!

— Безперечно, ви маєте рацію, — відповіла вона. — Послухайте тільки цю дитину! Вона без кінця ниє — заберіть її кудись, щоб я не чула хоча б годину; довше я тут не залишуся.

Я подзвонила й доручила дитину служниці. А тоді запитала, що змусило її тікати з Буремного перевалу в такому стані й куди вона збирається, адже залишатися в нас вона відмовлялася.

— Я мала б і хотіла залишитися, — відповіла вона, — щоб підтримати Едгара й доглядати за дитиною — ось дві причини, — та й Гніздо дрозда — мій справжній дім. Але кажу вам: він не дозволив би мені! Невже ви думаєте, що він міг би спокійно дивитися, як я гладшаю й веселішаю? Чи міг би змиритися з думкою, що ми живемо спокійно, і не надумав би отруїти нам цей спокій? Тепер я принаймні маю певність, що він мене ненавидить настільки, що сама моя присутність у межах його слуху чи зору серйозно його дратує. Я помічаю: щойно я з’являюся перед ним, м’язи його обличчя мимоволі спотворюються від ненависті. Частково це через те, що він знає: я маю чимало підстав ненавидіти його, а частково — через природну відразу до мене. Вона досить сильна, тож я майже певна: якби мені вдалося втекти без сліду, він не став би переслідувати мене по всій Англії. А тому я мушу забратися якомога далі. Перше бажання — щоб він убив мене — минуло. Тепер я воліла б, щоб він убив себе! Він остаточно знищив мою любов, тож тепер мені спокійно. Я ще пам’ятаю, як любила його, і можу ледь уявити, що й досі могла б його любити, якби… Ні, ні! Навіть якби він обожнював мене, його диявольська натура все одно якось дала б про себе знати. Кетрін мала страшенно збочений смак, якщо так його любила, знаючи його так добре. Потвора! Хотілося б, щоб його стерли з лиця землі — і з моєї пам’яті!

— Тихо, тихо! Він усе-таки людина, — сказала я. — Будьте милосердніші: є й гірші чоловіки, ніж він!

— Він не людина, — заперечила вона, — і не заслуговує на моє милосердя. Я віддала йому своє серце, а він узяв його, стиснув до смерті й жбурнув назад мені. Люди відчувають серцем, Неллі. А він знищив моє, тож я більше не здатна його жаліти. І не стала б, навіть якби він стогнав до самої смерті й проливав криваві сльози за Кетрін! Ні, справді, не стала б!

Тут Ізабелла заплакала, але відразу витерла сльози і знову заговорила:

— Ви питали, що зрештою змусило мене втекти? Я просто мусила це зробити, бо довела його лють до такої межі, що вона перевершила навіть його звичайну злобу. Повільно витягувати нерви розпеченими щипцями вимагає куди більше холоднокровності, ніж просто вдарити когось по голові. Він так розлютився, що забув про свою диявольську стриманість, якою завжди хизувався, і перейшов до насильства. Мені навіть було приємно бачити, як я доводжу його до сказу; але це задоволення розбудило в мені інстинкт самозбереження, і я втекла. А якщо я колись знову потраплю до його рук — нехай мститься якнайжорстокіше.

— Учора, як ви знаєте, містер Ерншо мав бути на похороні. Він заради цього не напивався — ну, майже не напивався: не ліг божевільно п’яний о шостій вечора, щоб опівночі прокинутися ще п’янішим. Тому вранці він встав у такому відчаї, що йому було байдуже — чи йти до церкви, чи йти в танок. Натомість він просто сів біля каміна й почав глушити бренді склянка за склянкою.

— Гіткліфф — мені аж моторошно вимовляти його ім’я! — від минулої неділі й досі майже не з’являвся вдома. Чи його ангели годували, чи власна рідня під землею — поняття не маю, але за увесь тиждень він жодного разу не сів із нами за стіл. Сьогодні на світанку він тільки-но повернувся й одразу замкнувся у своїй кімнаті — наче хтось аж так мріяв про його товариство! Там він молився, мов той фанатик. Тільки божество, до якого він волав, було бездушним порохом і попелом, а згадуючи Бога, він дивним чином плутав Його зі своїм батьком-дивом. Закінчивши ці свої «благословенні» молитви — які зазвичай тривали, поки він геть не втрачав голос, — він знову кудись ішов. І завжди в один бік — до «Гнізда дрозда»! Дивуюся, чому Едгар просто не викликав поліцію й не запроторив його за ґрати! Я хоч і сумувала за Кетрін, але не могла не радіти цим дням, бо відпочила від його постійного знущання, як на справжньому святі.

Я вже трохи оговталася, тож могла слухати вічні нотації Джозефа й не плакати, та й по дому вже не ходила, як наляканий злодій. Ви, мабуть, не повірите, що я взагалі могла плакати через якісь слова Джозефа, але він і Гортон — просто нестерпні! Я б краще сиділа з Гіндлі й слухала його моторошні теревені, ніж з оцим «малим господарем» та його вірним псом, огидним дідом!

Коли Гіткліф удома, мені часто доводиться або тікати до них на кухню, або мерзнути й голодувати в сирих, порожніх кімнатах. А коли його немає ( як-от цього тижня), я просто мощуся зі столом і стільцем у кутку біля каміна й не зважаю на містера Ерншо — він до мене не чіпляється. Якщо його не чіпати, він зараз куди тихіший, ніж раніше: похмурий, пригнічений, але вже не такий лютий.

Джозеф запевняє, ніби це вже зовсім інша людина — мовляв, Господь торкнувся його серця і врятував через страждання. Я особисто жодних ознак цих «покращень» не бачу, але то вже не моя справа.

Учора ввечері я сиділа у своєму куточку й читала старі книжки майже до дванадцятої. Так моторошно було йти нагору: надворі шалено мела заметіль, а мої думки раз у раз поверталися до церковного подвір’я і свіжої могили! Я ледве наважувалася відірвати очі від сторінки, бо та сумна картина відразу займала її місце перед моїм внутрішнім зором. Гіндлі сидів навпроти, схиливши голову на руку; можливо, думав про те саме. Він уже перестав пити до стану цілковитого безглуздя і протягом двох чи трьох годин не ворухнувся й не промовив ані слова. У всьому домі не було чути нічого, крім стогону вітру, який час від часу стрясав вікна, тихого потріскування вугілля та клацання щипців, якими я вряди-годи знімала довгий ґніт зі свічки. Гортон і Джозеф, мабуть, міцно спали нагорі. Було так сумно! Я читала й зітхала, бо здавалося, ніби вся радість назавжди зникла зі світу.

Зрештою тужливу тишу порушив звук кухонного засуву: Гіткліфф повернувся зі свого чергування раніше, ніж зазвичай, мабуть, через раптову бурю. Центральні двері були замкнені, і ми почули, як він обходить будинок, щоб увійти через інші. Я підвелася з мимовільною посмішкою на вустах, що виказувала мої почуття, і це змусило мого супутника, який пильно дивився на двері, повернутися до мене.

— Я не пускатиму його п’ять хвилин, — вигукнув він. — Ви не заперечуєте?

— Ні, можете не пускати його хоч цілу ніч, — відповіла я. — Так і зробіть! Вставте ключ у замок і засуньте засуви.

Ерншо встиг це зробити ще до того, як його гість дійшов до парадного входу. Потім він присунув крісло до мого столу, нахилився й почав шукати в моїх очах таку ж ненависть, що палала в його власних. І на вигляд, і в душі він почувався справжнім убивцею, тож такого співчуття в мені він не знайшов; проте він побачив достатньо, щоб наважитися заговорити.

— Ми з вами, — мовив він, — маємо чималий борг перед тим чоловіком надворі! Якби ми не були боягузами, то об’єдналися б і віддали його. Ви така ж слабкодуха, як і ваш брат? Готові терпіти все до останнього й навіть не спробувати відплатити?

— Я вже втомилася терпіти, — відповіла я, — і була б рада помсті, яка не обернулася б проти мене самої. Але зрада й насильство — це списи з двома вістрями: вони ранять тих, хто до них вдається, сильніше, ніж їхніх ворогів.

— Зрада й насильство — справедлива відплата за зраду й насильство! — вигукнув Гіндлі. — Пані Гіткліфф, я не проситиму вас нічого робити. Просто сидіть тихо й мовчіть. А тепер скажіть: зможете? Я певен, вам буде не менше приємно, ніж мені, побачити кінець цього диявола. Він стане причиною вашої смерті, якщо ви не перехитрите його; а мене він доведе до цілковитої руїни. Хай пропаде цей пекельний лиходій! Він стукає у двері, наче вже господарює тут! Пообіцяйте мовчати, і ще до того, як проб’є цей годинник — на ньому за три хвилини перша, — ви будете вільною жінкою!

Він витягнув із-за пазухи те знаряддя, про яке я розповідала вам у своєму листі, й уже хотів пригасити свічку. Та я вихопила її в нього й схопила за руку.

— Я не мовчатиму! — сказала я. — Ви не повинні його чіпати. Нехай двері залишаються замкненими, і заспокойтеся!

— Ні! Я вже все вирішив, і, клянусь Богом, зроблю це! — вигукнув відчайдух. — Я зроблю вам добро, хоч би ви цього не хотіли, і віддам належне Гортонові! І вам не треба сушити собі голову, як мене прикрити: Кетрін більше немає. Ніхто з живих не шкодуватиме за мною і не соромитиметься мене, навіть якби я цієї миті перерізав собі горло — час уже покінчити з усім!

Я могла б з таким самим успіхом боротися з ведмедем або намагатися напоумити божевільного. Єдине, що мені залишалося, — підбігти до вікна з ґратами й попередити жертву про долю, яка на неї чекала.

— Краще цієї ночі пошукайте собі іншого прихистку! — вигукнула я, досить тріумфальним тоном. — Містер Ерншо має намір застрелити вас, якщо ви й далі наполягатимете на спробах увійти.

— Краще відчини двері, ти… — відповів він, назвавши мене якимось вишуканим словом, якого я не хочу повторювати.

— Я не втручатимусь у цю справу, — знову відказала я. — Заходьте й дозвольте себе застрелити, якщо так хочете. Я свій обов’язок виконала.

Сказавши це, я зачинила вікно й повернулася на своє місце біля вогню: лицемірства в мені було замало, щоб удавати, ніби мене непокоїть небезпека, яка йому загрожувала. Ерншо люто лаяв мене, запевняючи, що я досі кохаю цього негідника, і обзиваючи мене всілякими словами за ту ницість духу, яку я виявила. А я в глибині душі — і совість моя ніколи мене за це не докоряла — думала, яким благом для нього було б, якби Гіткліфф позбавив його мук, і яким благом для мене стало б, якби він відправив Гіткліффа туди, де йому й належить бути! Поки я плекала ці думки, віконна рама позаду мене з гуркотом упала на підлогу від удару того самого чоловіка, а його чорне обличчя лиховісно визирнуло всередину. Ґрати стояли надто близько одна до одної, щоб крізь них могли протиснутися його плечі, і я всміхнулася, тішачись своєю уявною безпекою. Його волосся та одяг побіліли від снігу, а гострі, мов у хижака, зуби, оголені від холоду й люті, зблиснули в темряві.

— Ізабелло, впусти мене, а то пошкодуєш! — закричав вінф.

— Я не можу стати вбивцею, — відповіла я. — Містер Гіндлі стоїть на варті з ножем і зарядженим пістолетом.

— Впусти мене через кухонні двері, — сказав він.

— Гіндлі буде там раніше за мене, — відповіла я. — Яка ж це в тебе любов, якщо ти не можеш витримати завірюхи! Ми спокійно спали щоночі,  поки сяяв літній місяць, а зимовий холодний вітер, змусив тебе шукати прихистку! Гіткліффе, на твоєму місці я б пішла простягтися на її могилі й померла, як вірний пес. Схоже, тепер уже й жити на світі не варто, правда? Ти так виразно переконував мене, що Кетрін була всією радістю твого життя. Не можу збагнути, як ти думаєш пережити її втрату.

— Він там, так? — вигукнув мій супутник, кинувшись до пролому. — Якби я тільки міг висунути руку, то дістав би його!

Боюся, Неллі, ти вважатимеш мене справжньою лиходійкою, але ти не знаєш усього, тож не суди мене. Я ні за що не стала б допомагати чи сприяти замаху навіть на його життя. Бажати, щоб він помер, — цього я, безперечно, бажала; і тому страшенно розчарувалася, коли він кинувся на зброю Ерншо й вирвав її з його рук.

Постріл пролунав, а ніж, відскочивши назад, увійшов у зап’ясток свого власника. Гіткліфф із силою висмикнув його, розітнувши плоть уздовж усієї рани, а тоді запхав закривавлений ніж до кишені. Потім він схопив камінь, розбив ним перегородку між двома вікнами й вскочив усередину. Його противник знепритомнів від нестерпного болю та втрати крові, що хлинула з артерії чи великої вени. Негідник почав бити його ногами й топтати, раз у раз гатячи його головою об кам’яну підлогу, а другою рукою тим часом тримав мене, не даючи покликати Джозефа. Він виявив майже надлюдне самовладання, утримавшись від того, щоб зовсім його добити; але, задихавшись від утоми, зрештою припинив і потяг непритомне, як здавалося, тіло на лаву. Там він зірвав рукав із пальта Ерншо й грубо, по-звірячому перев’язав рану, плюючись і лаючись під час цієї процедури так само завзято, як перед тим бив його ногами. Щойно я опинилася на волі, то не гаяла часу й побігла по старого слугу. Він поступово збагнув, про що я поспіхом розповідаю, і кинувся вниз, перестрибуючи через сходинки по дві за раз та важко хапаючи ротом повітря.

— Що ж тепер робити? Що ж тепер робити?

— А ось що робити, — прогримів Гіткліфф, — ваш господар збожеволів. Якщо він протягне ще місяць, я відправлю його до божевільні. І якого біса ти замкнув мене надворі, беззубий псюро? Не стій там і не бурмочи. Ану, я не збираюся його виходжувати. Змий це все; тільки пильнуй вогонь своєї свічки — Ерншо увесь просякнутий бренді!

— То ти хотів його вбити? — вигукнув Джозеф, піднявши від жаху руки й очі. — Таке видовище я бачу вперше в житті! Святий Боже…”

Гіткліфф штовхнув його на коліна просто посеред крові й кинув йому рушник; але замість того, щоб витерти її, Джозеф склав руки й почав молитися. Його дивна манера висловлюватися розсмішила мене. Я була в такому стані духу, що вже ніщо не могло мене вразити: по суті, я була такою ж безсоромною, як деякі злочинці біля шибениці.

— Ах, я про тебе забув, — сказав тиран. — Ти цим і займешся. Ану, ставай на коліна. То ти змовляєшся з ним проти мене, гадюко? Ось, це якраз робота для тебе!

Він так трусонув мене, що в мене аж зуби зацокотіли, а тоді кинув поруч із Джозефом. Той спокійно закінчив свою молитву, а потім підвівся, присягаючись, що негайно вирушить до «Гнізда дрозда». Містер Лінтон був мировим суддею, і хоч би в нього померло п’ятдесят дружин, він усе одно мусив би розібратися в цій справі. Він так уперто тримався свого наміру, що Гіткліфф визнав за потрібне змусити мене розповісти все, що сталося. Він стояв наді мною, важко дихаючи від злоби, поки я неохоче відповідала на його запитання й наново переповідала події. Було дуже нелегко переконати старого, що саме Гіткліфф не був нападником, особливо з огляду на мої відповіді, які він ледве міг із мене витягнути. Однак невдовзі містер Ерншо переконав його, що ще живий; Джозеф поспішив дати йому трохи спиртного, і завдяки цій допомозі його господар незабаром знову почав рухатися й прийшов до тями. Гіткліфф, знаючи, що його супротивник не пам’ятає, як із ним поводилися, поки він був непритомний, оголосив його п’яним до нестями й сказав, що більше не зважатиме на його жахливу поведінку, але порадив йому йти спати. На мою радість, після цієї слушної поради він залишив нас, а Гіндлі простягнувся на кам’яній плиті біля вогнища. Я пішла до своєї кімнати, дивуючись, як легко мені вдалося уникнути наслідків.

ього ранку, десь за пів години до полудня, я спустилася вниз. Містер Ерншо сидів біля каміна — смертельно блідий і виснажений. Його злий геній, майже такий самий змучений та моторошний на вигляд, стояв поруч, прихилившись до камінної полиці. Схоже, ніхто з них не збирався обідати, тож, зачекавши, поки все на столі охолоне, я почала їсти сама. Це аж ніяк не зіпсувало мені апетиту. Я навіть відчувала певну перевагу й задоволення, час від часу поглядаючи на своїх мовчазних супутників. Пообідавши, я дозволила собі незвичну сміливість — підійшла до вогню, обійшла крісло Ерншо й присіла в кутку поруч із ним.

Гіткліфф навіть не глянув у мій бік. Я ж підвела на нього очі й майже безстрашно розглядала його обличчя, наче воно було висічене з каменю. Його чоло, яке колись здавалося мені мужнім, а тепер — диявольським, похмуро насупилося; очі, мов у василіска, згасли від безсоння й, мабуть, від сліз, бо вії були вологі. На губах вже не було лютої усмішки — вони застигли у виразі невимовної скорботи. Якби це був хтось інший, я б не наважилася й очей підвести перед таким горем. Але у випадку з ним я відчувала зловтіху. І хоч добивати поверженого ворога — це низько, я не могла змарнувати нагоди завдати йому ще одного удару. Лише зараз, коли він був безсилий, я мала змогу насолодитися відплатою за всі кривди.

— Годі, панно! — перебила я її. — Можна подумати, ви ніколи в житті Біблії не розгортали. Якщо Бог карає ваших ворогів, хіба цього вам мало? Долучати до Божої кари ще й власні муки — це і дріб’язково, і самовпевнено!

— Загалом я погодилася б із тобою, Неллі, — вела вона далі. — Але які страждання, заподіяні Гіткліффу, могли б мене задовольнити, якби я сама не доклалася до них? Я воліла б, щоб він страждав менше, аби тільки могла сама завдати йому болю й щоб він знав, що це я його мучаю. О, я так багато йому винна! Я зможу сподіватися на прощення лише за однієї умови. Якщо мені дозволять віддати йому око за око, зуб за зуб; за кожен його біль повернути такий самий біль; опустити його до мого рівня. Він першим завдав мені кривди — нехай першим і благатиме прощення. І тоді… тоді, Неллі, можливо, я виявлю до нього великодушність. Але помститися йому мені вже ніколи не вдасться, а отже, я не можу його пробачити.

Гіндлі захотів води. Я подала йому склянку й запитала, як він почувається.

— Не так погано, як мені хотілося б, — відповів він. — Але якщо не брати до уваги руку, то кожен дюйм мого тіла болить так, наче я бився з цілим легіоном бісів!

— Авжеж, не дивно, — зауважила я. — Кетрін колись хвалилася, що стоїть між вами й тілесною кривдою. Вона мала на увазі, що певні люди не посміють завдати вам шкоди, аби не образити її. Добре, що люди насправді не встають із могил, бо минулої ночі вона могла б побачити вельми огидну сцену! У вас же груди й плечі всі в синцях і порізах?

— Не знаю, — відповів він. — Але що ти маєш на увазі? Він насмілився бити мене, коли я вже лежав?

— Він топтав вас, копав ногами й кидав на землю, — прошепотіла я. — А ще йому так кортіло впитися в вас зубами, бо він лише наполовину людина: та й тієї половини в ньому небагато, а решта — справжній біс.

Містер Ерншо, як і я, звів очі на обличчя нашого спільного ворога. Гіткліфф, цілком поглинутий власним болем, наче не помічав нічого довкола. Що довше він стояв, то виразніше його риси видавали похмурі думки, які снували в нього в голові.

— О, якби тільки Бог дав мені сили задушити його в останню мить мого життя, я з радістю пішов би до пекла, — застогнав нетерплячий чоловік, силкуючись підвестися. Та відразу безсило опустився назад, переконавшись, що не здатен вступити в цю боротьбу.

— Годі й того, що він убив одного з вас, — голосно зауважила я. — У «Гнізді дрозда» всі знають: ваша сестра була б жива й досі, якби не містер Гіткліфф. Зрештою, його ненависть безпечніша від його любові. Коли я згадую, якими ми були щасливими… якою щасливою була Кетрін до його появи… мені хочеться проклясти той день.

Найімовірніше, Гіткліфф більше почув правду в моїх словах, ніж звернув увагу на те, з яким наміром я їх промовила. Я побачила, що він насторожився: з його очей покотилися сльози просто в попіл, а дихання стало уривчастим, задушливим. Я пильно подивилася йому просто в обличчя й зневажливо розсміялася. На мить до мене метнулися очі, темні, мов затуманені вікна пекла. Та біс, який зазвичай визирав із них, тепер був такий пригнічений і потоплений у горі, що я не побоялася знову насмішкувато озватися.

— Встань і забирайся з очей моїх, — сказав він, не відводячи погляду від покійної.

Я здогадалася, що він принаймні вимовив саме ці слова, хоча голос його ледве можна було розібрати.

— Перепрошую, — відповіла я. — Але я теж любила Кетрін. А її брат потребує догляду, і заради неї я його не залишу. Тепер, коли вона померла, я бачу її в Гіндлі. У нього точнісінько такі самі очі, як у неї, якби тільки ви не намагалися їх йому виколоти й не зробили їх чорними та червоними. І її…

— Встань, нещасна дурепо, поки я не розчавив тебе на смерть! — закричав він і рушив до мене, змусивши мене теж відступити.

— Між іншим, — продовжила я, готова будь-якої миті втекти, — якби бідолашна Кетрін довірилася вам і взяла собі цей безглуздий, жалюгідний і принизливий титул місіс Гіткліфф, дуже скоро вона мала б такий самий вигляд! Вона не терпіла б вашої огидної поведінки мовчки. Її відраза й огида неодмінно знайшли б вихід у словах.

Між нами опинилися спинка лави та Гіндлі, тож замість того, щоб спробувати дістатися до мене, Гіткліфф схопив зі столу столовий ніж і жбурнув його мені в голову. Ніж ударив під вухом і урвав фразу, яку я саме вимовляла. Але я висмикнула його, кинулася до дверей і на прощання кинула ще одне слово, яке, сподіваюся, влучило трохи глибше, ніж його ніж.

Останнє, що я встигла побачити, — як він шалено кинувся вперед, але Ерншо перехопив його й обхопив руками. Обидва впали, зчепившись у боротьбі.

Пробігаючи через кухню, я звеліла Джозефові поспішити до господаря. У дверях я збила з ніг Гортона, який саме підвішував цілий виводок цуценят за спинки стільців. І, наче душа, що вирвалася з чистилища, я помчала, побігла, полетіла вниз крутою дорогою; потім, покинувши її звивини, навпростець рвонула через пустище, перевалювалася через пагорби й брела крізь болота. Одне слово, я щодуху прямувала до маякового вогню «Гнізда дрозда». І я воліла б навіки оселитися в пеклі, ніж хоча б одну ніч знову провести під дахом «Буремного перевалу».

Ізабелла замовкла й сьорбнула чаю. Потім підвелася, попросила мене подати їй капелюшок і велику шаль, яку я принесла, і, не зважаючи на мої благання залишитися ще хоча б на годину, ступила на стілець, поцілувала портрети Едгара та Кетрін, так само поцілувала мене й спустилася до карети. За нею побігла Фанні, шалено скавучачи від радості, що знову знайшла свою господиню. Ізабелла поїхала й більше ніколи не повернулася в ці краї. Проте, коли все трохи вляглося, між нею та моїм господарем почалося регулярне листування. Наскільки я пам’ятаю, вона оселилася на півдні, неподалік Лондона. Там через кілька місяців після втечі в неї народився син. Його охрестили Лінтоном, і від самого початку вона писала, що це кволе, дратівливе дитя.

Якось у селі містер Гіткліфф зустрів мене й запитав, де вона живе. Я відмовилася сказати. Тоді він зауважив, що це й не важливо, але їй краще не повертатися до брата — той не схоче тримати її у себе, якщо доведеться годувати її власним коштом.

Хоч я нічого йому не сказала, він через інших слуг дізнався і про місце її проживання, і про дитину. Та все одно її не чіпав. Гадаю, за таку стриманість вона мала дякувати його відразі до неї.

Коли він бачив мене, то часто розпитував про дитину. Почувши її ім’я, він похмуро всміхнувся й зауважив:

— Вони хочуть, щоб я ненавидів і його, так?

— Не думаю, що вони хочуть, аби ви взагалі щось про нього знали, — відповіла я.

— Але я заберу його, коли захочу, — сказав він. — Можуть бути певні!

На щастя, його мати померла ще до того, як настав цей час, — приблизно через тринадцять років після смерті Кетрін, коли Лінтонові виповнилося дванадцять або трохи більше.

Наступного дня після несподіваного візиту Ізабелли я не мала нагоди поговорити з моїм господарем. Він уникав розмов і ні про що не хотів говорити. Коли мені все ж удавалося привернути його увагу, я бачила, що звістка про те, що його сестра залишила чоловіка, його тішила. Гіткліффа він ненавидів із такою силою, якої важко було сподіватися від людини з його лагідною вдачею.

Його відраза була настільки глибокою й болісною, що він уникав будь-якого місця, де міг побачити або почути про Гіткліффа. Горе, помножене на цю ненависть, перетворило його на справжнього самітника. Він залишив посаду мирового судді, перестав навіть ходити до церкви, за будь-якої нагоди оминав село й оселився в цілковитій самотності серед свого парку та маєтку. Лише зрідка вирушав сам блукати пустищем або відвідував могилу дружини — здебільшого ввечері чи рано-вранці, поки інші подорожні ще не виходили з дому.

Але він був надто добрим, щоб довіку залишатися нещасним. Він не благав душу Кетрін повернутися й переслідувати його. Час примирив його з горем, приніс йому тихий смуток. Він згадував її з любов’ю і з надією на зустріч в кращому світі.

Та на землі він знайшов розраду. Кілька днів, як я вже казала, здавалося, він майже не зважав на крихітне немовля покійної. Та ця холодність розтанула, мов сніг у квітні, і ще до того, як дитина спромоглася пробелькотіти слово чи невпевнено ступити кілька кроків, вона вже тримала в його серці скіпетр самодержця. Її назвали Кетрін, але він ніколи не називав її повним ім’ям, так само як ніколи не скорочував імені першої Кетрін: мабуть, тому, що Гіткліфф звик називати її Кеті. Для нього вона завжди була Кеті: це відрізняло її від матері й водночас поєднувало з нею. І прив’язаність до дівчинки виникла передусім через її спорідненість із матір’ю, а вже потім через те, що вона була його власною дитиною.

Я часто порівнювала його з Гіндлі Ерншо й дивувалася, чому в однакових обставинах вони повелися геть по-різному. Обоє палко кохали своїх дружин, обоє любили дітей, тож я не розуміла, чому вони обрали такі різні шляхи. Але Гіндлі, хоч і здавався розумнішим, виявився набагато слабшим. Коли його корабель почав тонути, він просто кинув штурвал. А замість того, щоб урятувати судно, уся команда піддалася паніці й безумству, остаточно позбавивши корабель шансів на порятунок.

Лінтон, навпаки, виявив справжню мужність вірної й відданої душі: він довірився Богові — і Бог утішив його. Один сподівався, інший зневірився: вони самі обрали свою долю й справедливо були приречені її нести. Але, пане Локвуде, вам навряд чи захочеться слухати мої повчання. Ви самі все це оціните не гірше за мене. Принаймні вам так здаватиметься, а це майже те саме.

Кінець Гіндлі був таким, якого й можна було очікувати. Він настав невдовзі після смерті його сестри — між ними минуло ледве шість місяців. У «Гнізді дрозда» ми так і не отримали докладних відомостей про його стан перед смертю. Усе, що я дізналася, сталося тоді, коли я вирушила допомогти з приготуваннями до похорону. Містер Кеннет прийшов повідомити про це моєму господареві.

— Ну, Неллі, — сказав він, заїжджаючи одного ранку на подвір’я так рано, що я відразу стривожилася, передчуваючи погану новину, — тепер і нам із тобою доведеться вдягати жалобу. Як гадаєш, хто цього разу від нас утік?

— Хто? — розгублено запитала я.

— Ану вгадай! — відповів він, злізаючи з коня й накидаючи повід на гачок біля дверей. — І приготуй кутик фартуха: певен, він тобі знадобиться.

— Не містер Гіткліф, звісно?— вигукнула я.

— Що? Ти за ним плакала б? — запитав лікар. — Ні, Гіткліфф — міцний молодик. Сьогодні він має чудовий вигляд. Я щойно його бачив. Відтоді як розлучивсь із своєю пані, він швидко набирає вагу.

— То хто ж, містере Кеннет? — нетерпляче перепитала я.

— Гіндлі Ерншо! Твій давній приятель Гіндлі, — відповів він, — і мій непутящий товариш, хоча останнім часом він став надто диким навіть для мене. Отакої! Я ж казав, що без сліз не обійдеться. Але не сумуй! Помер він цілком у своєму стилі — п’яний, як чіп. Бідолаха! Мені теж його шкода. Не можна не сумувати за давнім товаришем, хоч він мав найгірші вади, які тільки можна собі уявити, і не раз вчинив зі мною по-свинськи. Йому, здається, ледве двадцять сім було. Хто б подумав, що ви з ним однолітки?

Зізнаюся, ця звістка вразила мене сильніше, ніж смерть місіс Лінтон. Старі спогади ворухнулися в моєму серці. Я сіла на ґанку й заплакала так, ніби помер мій кровний родич, а містера Кеннета попросила покликати іншого слугу, щоб той провів його до господаря.

Я не могла перестати думати: «Чи справедливо з ним обійшлися?» Що б я не робила, ця думка не давала мені спокою. Вона так уперто не відступала, що зрештою я вирішила попросити дозволу поїхати до «Буремного перевалу» й допомогти виконати останній обов’язок перед померлим.

Містер Лінтон дуже не хотів мене відпускати, але я нагадала йому, в якому безпорадному становищі залишився небіжчик без жодної близької людини. Я сказала, що мій колишній господар і названий брат мають таке саме право на мої послуги, як і він. До того ж я нагадала, що дитина, Гортон, — небіж його дружини, і за відсутності ближчих родичів він повинен стати його опікуном. Отже, він мусить з’ясувати, що сталося зі спадком, і розібратися зі справами свого шваґра.

Хазяїн тоді був не в тому стані, щоб займатися подібними справами, але велів мені поговорити з його адвокатом і зрештою дозволив їхати. Адвокат був також повіреним Гіндлі. Я заїхала до нього в село й попросила супроводжувати мене. Він похитав головою і порадив не втручатися в справи Гіткліффа, запевняючи, що, якщо все з’ясувати, виявиться: Гортон, по правді кажучи, став жебраком.

— Його батько помер у боргах, — сказав він. — Усе майно закладене, і єдина надія для законного спадкоємця — дати йому можливість викликати хоч якусь прихильність у серці кредитора, щоб той був схильний поставитися до нього поблажливо.

Коли я приїхала до «Буремного перевалу», то пояснила, що хочу простежити, аби все відбулося пристойно. Джозеф, який, здавалося, був достатньо засмучений, зрадів моїй присутності. Містер Гіткліфф сказав, що не бачить, навіщо я тут потрібна, але, якщо бажаю, можу залишитися й розпорядитися всім, що стосується похорону.

— Як на мене, — зауважив він, — тіло цього дурня слід було б поховати на роздоріжжі, без жодних церемоній. Учора по обіді я залишив його всього на десять хвилин, а за цей час він замкнув переді мною обидва входи до будинку й усю ніч свідомо напивався до смерті! Сьогодні вранці ми вибили двері, бо почули, як він хропе, мов кінь. А він лежить на лаві — хоч би його живцем дерли, хоч би скальп знімали, не прокинувся б. Я послав по Кеннета, і той прийшов. Але до того часу ця худобина вже перетворилася на падло: був і мертвий, і холодний, і задерев’янілий. Тож, гадаю, ви погодитеся, що здіймати навколо нього ще більше метушні не було сенсу!

Старий слуга підтвердив його слова, але пробурмотів:

— Я б лучче, якби Гіткліфф сам по лікаря пішов! Я б за паном краще глядів, ніж той… А як я пішов, пан ще й не був мертвий, нічого такого!

Я наполягла, щоб похорон був пристойним. Містер Гіткліфф сказав, що й тут я можу робити по-своєму, тільки попросив пам’ятати: усі витрати на похорон йдуть з його кишені.

Він тримався жорстко й байдуже, не виказуючи ані радості, ані скорботи. Якщо вже щось і відбивалося на його обличчі, то це мовчазна втіха людини, яка завершила важку справу.

Щоправда, одного разу я помітила в ньому щось схоже на тріумф. Це було саме тоді, коли люди виносили труну з будинку. Він мав нахабство прикидатися скорботним родичем. Перед тим як приєднатися до процесії разом із Гортоном, він підняв нещасну дитину над столом і з особливим задоволенням пробурмотів:

— Ну що, любий хлопчику, тепер ти мій! І побачимо, чи виросте одне дерево таким кривим, як інше, якщо його зігне той самий вітер!

Не розуміючи змісту, дитина зраділа цим словам. Хлопчик бавився з бакенбардами Гіткліфа та гладив його по щоці. Але я добре зрозуміла, до чого він хилить, і гостро відрізала:

— Хлопчик повернеться зі мною до «Гнізда дроздів», сер. У цьому світі немає нічого, що належало б вам менше, ніж він!

— Це Лінтон так вважає? — запитав він.

— Так, це його слова. Він наказав мені забрати дитину, — відповіла я.

— Що ж, — сказав цей негідник, — не будемо зараз сперечатися. Але мені заманулося виховати його самому. Тож перекажи своєму господареві: якщо він спробує забрати Гортона, я візьму замість нього свого власного сина. Не обіцяю, що віддам Гортона без бою, але вже точно змушу віддати мені Лінтона! Дивися, не забудь це переказати.

Цієї погрози було достатньо, щоб зв’язати нам руки. Повернувшись, я передала її зміст, і Едгар Лінтон, який спочатку поставився до справи без особливого інтересу, більше не заговорив про втручання. Не знаю, чи зміг би він чогось досягти, навіть якби дуже цього хотів.

Тепер господарем «Буремного перевалу» став колишній гість. Він міцно тримав його у своїх руках і довів адвокатові, а той, своєю чергою, довів містерові Лінтону, що Ерншо заклав за гроші кожен клаптик землі, яким володів, щоб фінансувати свою пристрасть до азартних ігор. А заставодержателем був Гіткліфф.

Так Гортон, який тепер мав би бути першим джентльменом у всій окрузі, опинився в цілковитій залежності від заклятого ворога свого батька. Він жив у власному домі як слуга, не отримуючи навіть платні, і був цілком неспроможний захистити свої права — через самотність і через те, що навіть не знав, як несправедливо з ним обійшлися.

РОЗДІЛ XVIII

— Наступні дванадцять років, — вела далі місіс Дін, — після того похмурого періоду були найщасливішими в моєму житті. Найбільше клопоту за цей час нам завдавали хіба що дрібні хвороби нашої маленької панночки — звичайні дитячі недуги, яких не уникнути ні багатим, ні бідним. А загалом, переживши перші шість місяців, вона почала рости, мов модрина, і ще до того, як верес знову зацвів над прахом місіс Лінтон, уже вміла по-своєму ходити й говорити.

Вона була найчарівнішим створінням із усіх, кому доводилося приносити сонячне світло в цей спустошений дім. Справжня красуня: успадкувала від Ерншо великі темні очі, а від Лінтонів — світлу шкіру, дрібні риси обличчя та золотаве кучеряве волосся. Вдача в неї була жвава, але не груба, а серце — надзвичайно чутливе й палке у своїх прихильностях. Ця здатність глибоко прив’язуватися нагадувала мені її матір, хоча сама вона зовсім на неї не була схожа. Кеті бувала лагідною та ніжною, мов голубка, мала тихий голос і замислений погляд. Вона ніколи не шаленіла від гніву і не втрачала голови від кохання — її почуття завжди були глибокими й щирими.

Проте мусимо визнати: мала вона й вади, що дещо псували її численні чесноти. Однією з них була схильність до зухвалих відповідей; іншою — вперта воля, яку неодмінно набувають розпещені діти, хоч би якою була їхня вдача — лагідною чи капризною. Якщо якийсь слуга ненароком її розсердить, вона неодмінно заявляла:

— Я все розповім татові!

А якщо він робив їй зауваження, навіть просто кидав на неї суворий погляд, можна було подумати, що сталося якесь страшне лихо. Не пригадую, щоб він коли-небудь сказав їй бодай одне різке слово. Усю її освіту він узяв на себе й перетворив навчання на розвагу. На щастя, допитливість і кмітливий розум робили її здібною ученицею: вона швидко й охоче вчилася та була гідна свого вчителя.

До тринадцяти років вона жодного разу сама не виходила за межі парку. Містер Лінтон зрідка брав її із собою на прогулянку на милю-другу далі, але нікому іншому не довіряв її. Гіммертон для неї був лише незрозумілим словом; каплиця залишалася єдиною будівлею, до якої вона коли-небудь підходила чи заходила, окрім власного дому. Про Буремний перевал і містера Гіткліффа вона навіть не знала: для неї їх просто не існувало. Вона жила справжньою затворницею і, здавалося, була цілком задоволена своїм життям.

Іноді, розглядаючи краєвид із вікна дитячої, вона запитувала:

— Неллі, а коли я зможу сама дійти до вершини он тих пагорбів? Цікаво, що там, по той бік. Невже море?

— Ні, міс Кеті, — відповідала я. — Там знову пагорби, такі самі, як ці.

— А які на вигляд ті золоті скелі, коли стоїш просто під ними? — якось запитала вона.

Найбільше її цікавили круті схили скель Пеністоун-Крегз, особливо коли призахідне сонце освітлювало їх і найвищі вершини, а весь навколишній краєвид уже тонув у тіні. Я пояснила їй, що це голі кам’яні брили, а в їхніх ущелинах ледве вистачає землі, щоб там могла вижити хирлява деревина.

— А чому вони ще так довго сяють, коли тут уже вечір? — допитувалася вона.

— Бо вони набагато вищі за нас, — відповіла я. — Ти не змогла б на них видертися: вони надто високі й стрімкі. Взимку мороз приходить туди раніше, ніж до нас, а якось серед літа я навіть знаходила сніг під тією чорною западиною на північно-східному схилі!

— О, то ви там бували! — радісно вигукнула вона. — Тоді й я зможу туди піти, коли виросту. А тато там бував, Неллі?

— Тато сам вам скаже, панно, — поспішила відповісти я, — що вони не варті таких зусиль. Болота, якими ви гуляєте з ним, набагато кращі, а парк Гнізда дрозда — найгарніше місце у світі.

— Але парк я знаю, а тих скель — ні, — тихенько пробурмотіла вона сама до себе. — І я так хотіла б оглянути все довкола з вершини тієї найвищої скелі! Колись моя маленька поні Мінні відвезе мене туди.

Коли одна зі служниць згадала про Казкову печеру, Кеті просто втратила спокій, так їй захотілося здійснити свій задум. Вона не давала містерові Лінтону спокою, і той пообіцяв, що коли вона стане старшою, вони вирушать туди разом. Але міс Кетрін вимірювала свій вік місяцями, і запитання: «Ну то я вже достатньо доросла, щоб поїхати до Пеністоун-Крегз?» — постійно було в неї на язиці. Дорога туди проходила зовсім близько від Буремного перевалу. Едгар не мав духу проїжджати повз нього, тож раз у раз відповідав:

— Ще ні, люба. Ще ні.

Я вже казала, що місіс Гіткліфф прожила після розлучення з чоловіком понад дванадцять років. Її родина мала слабке здоров’я: ні вона, ні Едгар не вирізнялися тією рум’яною міцністю, яку зазвичай можна побачити в наших краях. Я не певна, від якої саме хвороби вона померла. Гадаю, обоє вони померли від одного й того самого — від якоїсь гарячки, що починалася повільно, але була невиліковною й під кінець швидко забирала життя.

Ізабелла  написала братові, повідомляючи, що, ймовірно, її чотиримісячна хвороба добігає кінця, і благала його, якщо це можливо, приїхати до неї. Їй треба було багато чого владнати, вона хотіла попрощатися з ним і передати Лінтона під його надійну опіку. Вона сподівалася, що син зможе залишитися в брата так само, як колись залишався в неї: сама себе вона намагалася переконати, що його батько не бажає брати на себе тягар його утримання та виховання.

Мій господар ані хвилини не вагався, виконуючи її прохання. Хоча зазвичай він неохоче залишав дім навіть через важливі справи, цього разу вирушив негайно. Перед від’їздом він доручив мені особливо пильно наглядати за Кетрін і не раз наказав, щоб вона не виходила за межі парку навіть у моєму супроводі. Він і гадки не мав, що вона наважиться піти сама.

Його не було три тижні. Першого дня чи двох моя підопічна сиділа в куточку бібліотеки, надто засмучена, щоб читати чи гратися. У такому спокійному стані вона майже не завдавала мені клопоту. Та згодом настали дні нетерплячої, дратівливої нудьги. А я була вже надто зайнята й надто стара, щоб бігати за нею, розважаючи її, тому вигадала спосіб, як вона могла б бавитися сама.

Я почала посилати її мандрувати маєтком — то пішки, то верхи на поні, — а коли вона поверталася, терпляче вислуховувала всі її справжні й вигадані пригоди.

Літо було в самому розпалі, і Кеті так полюбила ці самотні прогулянки, що часто примудрялася не з’являтися аж від сніданку до чаю. А вечорами розповідала мені свої химерні історії. Я не боялася, що вона порушить заборону й вийде за межі парку, бо ворота зазвичай були замкнені. Та й думала, що навіть якби вони стояли навстіж, вона навряд чи наважилася б вийти сама.

На жаль, я помилилася. Одного ранку, о восьмій годині, Кетрін прийшла до мене й повідомила, що сьогодні вона — арабський купець, який вирушає зі своїм караваном через пустелю, а тому я повинна дати їй удосталь харчів для себе та своїх тварин. Конем мав бути її поні, а трьома верблюдами — великий гончак і два пойнтери.

Я зібрала чималий запас ласощів і підвісила їх у кошику з одного боку сідла. Кетрін скочила на поні, весела, мов фея, сховала обличчя від липневого сонця під ширококрисим капелюшком і легкою вуаллю та рушила геть, весело сміючись із моїх обережних настанов не мчати галопом і повернутися раніше. Але ця бешкетниця до чаю так і не з’явилася. Один мандрівник — гончак, старий пес, який любив спокійне життя, — повернувся сам. Ані Кеті, ані поні, ані двох пойнтерів ніде не було видно. Я послала людей шукати її однією стежкою, другою, а зрештою й сама вирушила навмання на пошуки. Біля межі маєтку, де навколо невеликого лісу працював наймит, я запитала його, чи не бачив він нашої юної панночки.

— Бачив її вранці, — відповів він. — Попросила мене вирізати їй ліщинову лозину, а тоді перескочила на своїй поні через он той живопліт, де він найнижчий, та й помчала, аж курява за нею.

Можете собі уявити, що я відчула, почувши це. Я відразу зрозуміла: вона, мабуть, подалася до Пеністоун-Крегз.

— Що ж із нею тепер буде? — вигукнула я, протискаючись крізь пролом, який наймит саме лагодив, і прямуючи навпростець до великої дороги.

Я йшла так швидко, як могла. Миля за милею, аж поки на повороті переді мною не відкрився краєвид на Буремний перевал. Але ніде — ні близько, ні далеко — я не побачила Кетрін.

До скель залишалося близько милі з половиною від маєтку містера Гіткліффа, а від Гнізда дрозда — чотири милі, тож я почала боятися, , що не зможу туди дістатися до темряви.

«А що, як вона послизнулася, видираючись поміж скелями, і загинула або переламала собі кістки?» — думала я.

Моє занепокоєння було нестерпним. І все ж я відчула неабияке полегшення, коли, поспішаючи повз ферму, побачила Чарлі — найзлішу з пойнтерів. Він лежав під вікном, із розпухлою головою та закривавленим вухом.

Я відчинила хвіртку й побігла до дверей, щосили стукаючи, щоб мене впустили. Відчинила мені знайома жінка, яка колись жила в Гіммертоні. Після смерті містера Ерншо вона служила тут.

— Ой, — сказала вона, — ви прийшли шукати свою маленьку панночку! Не лякайтеся. Вона тут, у безпеці. І добре, що це не господар.

— То його немає вдома? — видихнула я, ледве переводячи подих після швидкої ходи й пережитого переляку.

— Ні, ні, — відповіла вона. — І він, і Джозеф пішли, та, гадаю, раніше ніж за годину не повернуться. Заходьте, перепочиньте трохи.

Я увійшла й побачила свою заблукалу овечку на каміні — вона сиділа у маленькому кріслі-гойдалці, яке колись належало її матері, коли та була дитиною. Капелюшок висів на стіні, а сама Кеті почувалася тут цілком як удома: сміялася, жваво щось розповідала й без упину засипала питаннями Гортона, який тепер був високим, міцним вісімнадцятирічним юнаком. Він із неабиякою цікавістю та подивом дивився на неї, розуміючи хіба дещицю з невпинного потоку її слів і запитань.

— Дуже добре, панно! — вигукнула я, приховуючи радість за сердитим виразом обличчя. — Це ваша остання прогулянка верхи до повернення тата. Більше я вам і порога переступити не дозволю!

— Ой, Неллі! — весело вигукнула вона, схопившись із крісла й підбігши до мене. — Увечері матиму що розповісти! То ви мене таки знайшли. А ви коли-небудь раніше тут бували?

— Надягайте капелюшка й негайно додому, — сказала я. — Я страшенно вами засмучена, панно Кеті. Ви вчинили дуже погано! Не треба ні хмуритися, ні плакати: це не поверне мені часу, який я витратила, нишпорячи по всій окрузі в пошуках вас. А містер Лінтон же суворо наказав мені не випускати вас! І ви потайки втекли! Тепер ясно, що ви маленька хитра лисиця, і більше вам ніхто не довірятиме.

— Що я зробила? — схлипнула вона, одразу притихнувши. — Тато нічого мені не наказував. Він не сваритиме мене, Еллен. Він ніколи не сердиться, як ви!

— Ну-бо, ходімо!— повторила я. — Давайте зав’яжу стрічку. А тепер без цих капризів. Ох, як вам не соромно! Тринадцять років, а поводитеся як мала дитина!

Я вигукнула це, бо вона скинула капелюшка з голови й відступила до каміна, куди я не могла до неї дістатися.

— Не будьте такою суворою до красуні-панночки, місіс Дін, — озвалася служниця. — Ми самі попросили її залишитися. Вона хотіла їхати далі, боялася, що ви хвилюватиметеся. Гортон пропонував провести її, і я подумала, що так буде краще: дорога через пагорби дика й безлюдна.

Поки ми сперечалися, Гортон стояв, засунувши руки в кишені, надто ніяковий, щоб озватися, хоча з його вигляду було видно, що моя поява йому не до вподоби.

— І скільки я ще маю чекати? — продовжила я, не зважаючи на втручання жінки. — За десять хвилин стемніє. Де поні, панно Кеті? А де Фенікс? Якщо не поквапитеся, я піду без вас, тож вирішуйте самі.

— Поні у дворі, — відповіла вона, — а Фенікса ми замкнули там. Він покусаний — як і Чарлі. Я хотіла вам усе розповісти, але ви в поганому настрої, тож не заслужили, щоб я вам щось розказувала.

Я підняла її капелюшок і підійшла, щоб надягнути його назад. Але Кеті помітила, що господарі цього дому стали на її бік, і почала витанцьовувати по кімнаті. Коли я кинулася її ловити, вона, мов мишка, металася між меблями, забігала під них і ховалася за ними, так що моя погоня ставала просто сміховинною. Гортон і служниця засміялися, а Кеті приєдналася до них і стала ще зухвалішою, аж поки я, вкрай роздратована, не вигукнула:

— Ну, панно Кеті, якби ви знали, чий це дім, то самі раді були б звідси забратися.

— Це ж дім вашого батька, правда? — запитала вона, повертаючись до Гортона.

— Ні, — відповів він, опустивши очі й сором’язливо почервонівши.

Він не витримував її прямого погляду, хоча очі в них були майже однакові.

— А чий же тоді — вашого господаря? — запитала вона.

Він почервонів ще дужче, але тепер уже від зовсім іншого почуття, пробурмотів лайку й відвернувся.

— А хто його господар? — продовжила ця настирлива дівчинка, звертаючись до мене. — Він казав: «наш дім» і «наші люди». Я думала, він син господаря. І він жодного разу не назвав мене панною чи міс. А мав би, правда ж, якби був слугою?

Від цих дитячих слів обличчя Гортона потемніло, мов грозова хмара. Я мовчки легенько струснула свою допитливу вихованку й зрештою таки вдягнула її для від’їзду.

— А тепер дай мені мого коня, — сказала вона, звертаючись до свого невідомого родича так, мов до одного зі стайнярів у Гнізді дрозда. — І можеш поїхати зі мною. Я хочу подивитися, де в болоті з’являється мисливець на гоблінів, і послухати про «мавок», як ти їх називаєш. Але поквапся! Чого ти став? Я кажу: приведи мого коня.

— Скоріше побачу тебе в пеклі, ніж стану твоїм слугою! — прогарчав юнак.

— Побачите мене де? — здивовано перепитала Кетрін.

— У пеклі, ти мала відьмо! — відрубав він.

— От бачите, міс Кеті! Ви самі бачите, в яке товариство потрапили, — втрутилася я. — Оце так слова для юної леді! Прошу вас, не починайте з ним сперечатися. Ходімо краще самі пошукаємо Мінні та поїдемо.

— Але, Неллі, — вигукнула вона, не зводячи з Гортона сповненого подиву погляду, — як він сміє так зі мною розмовляти? Хіба його не треба змусити робити те, що я прошу? Ти, негіднику, я розповім татові, що ти сказав!

Гортон, здавалося, зовсім не зважав на цю погрозу, і від обурення в очах Кеті заблищали сльози.

— Ви, приведіть поні! — наказала вона служниці, — І зараз же випустіть мого собаку!

— Тихше, панно, — відповіла та. — Від чемності ви нічого не втратите. Хоч містер Гортон і не син господаря, але він ваш кузен. А мене наймали не для того, щоб я вам служила.

— Він мій кузен?! — вигукнула Кеті з презирливим сміхом.

— Атож, — підтвердила служниця.

— Ох, Еллен! Не дозволяйте їм таке казати, — з великим розпачем попросила вона. — Тато поїхав до Лондона по мого кузена. Мій кузен — син джентльмена. А цей мій… — Вона не договорила й розплакалася, сама лише думка про спорідненість із таким грубіяном була для неї нестерпною.

— Тихше, тихше, — прошепотіла я. — У людини може бути багато кузенів, панно Кеті, і всяких різних, і від цього вона не стає гіршою. Просто зовсім не обов’язково водитися з ними, якщо вони неприємні та негідні.

— Він не… він не мій кузен, Еллен! — продовжувала вона, знову занурюючись у скорботні роздуми, а потім кинулася в мої обійми, шукаючи захисту від самої думки про таку спорідненість.

Я була вкрай невдоволена і нею, і служницею за їхні взаємні одкровення. Я не мала сумніву, що звістка про поїздку містера Лінтона дійде до містера Гіткліффа. Так само я була майже певна, що першою справою Кетрін після повернення батька стане спроба з’ясувати, що він мав на увазі, коли говорив про її невиховану рідню.

Гортон, оговтавшись від образи через те, що його прийняли за слугу, схоже, перейнявся її горем. Він привів поні до дверей, а потім, бажаючи задобрити Кеті, витяг із будки кумедне клишоноге цуценя тер’єра, простягнув їй у руки й попросив тихо: мовляв, він нічого поганого не хотів. Вона на мить урвала свої нарікання, подивилася на нього, а тоді знову розплакалася.

Мені ледве вдавалося стримати посмішку, бачачи, як сильно вона його цурається. А Гортон же був міцним, гарно збудованим хлопцем — здоровим, дужим і з приємним обличчям. Звісно, вдягався він абияк — як і належить людині, що щодня працює на фермі, а у вільний час вештається болотами з рушницею на кролів чи іншу дичину. І все ж у його рисах я помічала потенціал до куди кращих речей, ніж ті, на які був здатен його батько.

Добрі риси його характеру були заглушені у бур’яні. Та все-таки земля була родючою: якби обставини склалися краще, вона могла б дати багатий урожай.

Гадаю, містер Гіткліфф не кривдив Гортона фізично. На щастя для хлопця, його сміливий характер просто не давав приводу для цього: у ньому не було тієї боягузливої беззахисності, яка, на думку Гіткліффа, робила знущання особливо солодкими для кривдника. Усю свою люту ненависть містер Гіткліфф спрямував на те, щоб зробити з Гортона справжнього дикуна.

Хлопця ніколи не вчили ні читати, ні писати; його не сварили за жодну погану звичку — аби тільки вона не заважала самому господарю. Його й пальцем не направили до чогось доброго та ні словом не застерегли від поганого.

Судячи з того, що я чула, Джозеф теж добряче приклався до того, щоб хлопчина скотився. Через свою сліпу любов він змалечку панькався з Гортоном і в усьому йому потурав, бо той був спадкоємцем давнього роду. Колись Джозеф звинувачував маленьку Кетрін та Гіткліффа в тому, що вони доводять господаря до сказу своїми підлими витівками, змушуючи його шукати розради в пляшці. Тепер же в усіх гріхах Гортона він звинувачував лише того, хто відібрав у хлопця його майно. Якщо хлопець лаявся, Джозеф його не зупиняв, як би той не поводився. Здавалося, йому навіть подобалося дивитися, як Гортон котиться на саме дно. Він визнавав, що хлопець пропащий, що його душа приречена на вічну погибель, але тут-таки нагадував собі: за це Гіткліфф ще відповідатиме. Кров Гортона буде на його руках — і в цій думці Джозеф знаходив величезну втіху.

Він вбив хлопцеві в голову гордість за своє ім’я та рід. Якби тільки насмілився, він неодмінно нацькував би Гортона на нинішнього господаря «Буремного Перевалу». Але Джозеф так сильно боявся Гіткліффа, що вихлюпував свою ненависть лише в потайних прокльонах.

Я не стверджую, що добре знала, як у ті часи жили в Буремному перевалі. Розповідаю лише те, що чула від інших. Селяни казали, що містер Гіткліфф — людина жорстока й безжальна до своїх орендарів. Але всередині будинок під жіночим наглядом знову набув свого колишнього затишку, і бурхливих сцен, звичних за часів Гіндлі, тепер за його стінами не відбувалося.

Господар був надто похмурим, щоб шукати товариства будь-кого — доброго чи лихого. Таким він залишається й досі.

Втім, я щось надто відхилилася від своєї розповіді. Міс Кеті відмовилась від дарунку у вигляді цуценяти й зажадала повернути їй власних собак — Чарлі та Фенікса. Вони прийшли, накульгуючи й похнюпивши голови, і ми вирушили додому, похмурі та невдоволені.

Я так і не змогла витягнути з моєї малої панночки, як саме вона провела той день. Єдине, що я зрозуміла, — її справжньою метою, як я й припускала, були Пеністоун-Крегз. До ферми вона дісталася без пригод. З воріт тоді вийшов Гортон у супроводі кількох собак, які кинулися на її почет. Між тваринами зав’язалася запекла бійка, перш ніж господарі встигли їх розтягнути. Так вони й познайомилися.

Кетрін розповіла Гортонові, хто вона і куди прямує, та попросила показати їй дорогу. Зрештою вона вмовила його піти разом із нею. Він відкрив їй таємниці Казкової печери та ще двадцяти інших дивовижних місцин.

Але я була в немилості, тому мене не удостоїли розповіддю про все цікаве, що вона там побачила. Та я зрозуміла, що її провідник спочатку дуже їй сподобався, аж поки вона не зачепила його за живе, назвавши слугою. А служниця Гіткліффа, своєю чергою, образила Кеті, назвавши Гортона її кузеном. Потім у її серці застрягли його грубі слова. Адже в Гнізді дрозда всі звикли називати її «люба», «дорога», «королева», «янгол». І тут якийсь незнайомець так безсоромно її образив! Вона ніяк не могла цього збагнути, і мені неабияких зусиль коштувало домогтися від неї обіцянки, що вона не розповість батькові про цю образу.

Я пояснила їй, як він не терпить усіх мешканців Буремного перевалу і як засмутиться, дізнавшись, що вона там побувала. Але найбільше я наголошувала на іншому: якщо вона розповість про те, що я не виконала його наказів, він, можливо, так розсердиться, що мені доведеться піти від них. А Кеті не могла змиритися з такою перспективою. Вона дала мені слово — і заради мене дотримала його. Зрештою, вона була милою маленькою дівчинкою.

РОЗДІЛ XIX

Лист із чорною рамкою сповістив про день повернення мого господаря. Ізабелла померла. Він писав, щоб я підготувала жалобний одяг для його доньки, а також приготувала кімнату та все необхідне для його юного племінника. Кетрін не тямила себе від радості при самій думці про зустріч із батьком і була переконана, що її «справжній» двоюрідний брат має безліч чеснот. Настав вечір їхнього приїзду. Вона з самого ранку крутилася поруч зі своїми дрібними клопотами, а тепер, одягнувши нову чорну сукню (бідолаха — смерть тітки не дуже її засмутила), так допікала мені, що я врешті мусила піти з нею через парк назустріч кареті.

— Лінтон Гіткліф  молодший за мене лише на пів року! — без зупину щебетала вона, поки ми неквапливо йшли м’якою, вкритою мохом травою під затінком дерев. — Як чудово, що ми будемо гратися разом! Тітка Ізабелла надіслала татові гарне пасмо його волосся. Воно світліше за моє — таке русяве, майже біляве, і дуже шовковисте. Я дбайливо бережу його в маленькій скляній коробочці й часто думала, як було б класно побачити його самого! О, я така щаслива! І тато, любий, любий тато! Неллі, побігли! Ну ж бо, побігли швидше!

Вона то вибігала вперед, то поверталася назад, то знову бігла — і робила це стільки разів, поки я своєю статечною ходою нарешті дісталася брами. Там дівчина сіла на траву й спробувала терпляче зачекати, але де там — вона й хвилини не могла всидіти на місці!

— Як довго вони їдуть! — бідкалася вона. — О, я бачу куряву на дорозі — це вони! Ні, здалося… Коли ж вони вже будуть? Неллі, а може, хоч трохи вийдемо їм назустріч? Ну хоч на пів милі! Будь ласка, хоча б до тих берізок на повороті!

Я рішуче відмовила. Нарешті її очікування скінчилося: на дорозі показалася карета. Міс Кеті скрикнула й простягла руки, щойно побачила у вікні обличчя батька. Він вийшов назустріч, майже такий само нетерплячий, як і вона; і минув чималий час, перш ніж вони згадали, що у світі є хтось, крім них самих. Поки вони обмінювалися пестощами, я зазирнула всередину карети, щоб побачити Лінтона. Він спав у кутку, загорнутий у теплий плащ із хутряною підкладкою, наче надворі була зима. Блідий, тендітний, зніжений хлопчик — його можна було б прийняти за молодшого брата мого господаря, настільки сильно він був на нього схожий. Та в його обличчі була якась хвороблива дратівливість, якої ніколи не мав Едгар Лінтон. Той помітив, що я дивлюся, і, потиснувши мені руку, порадив зачинити дверцята й не турбувати хлопця, бо дорога його втомила. Кеті хотіла бодай одним оком поглянути на кузена, але батько покликав її, і вони разом рушили алеєю до будинку, а я поспішила вперед, щоб попередити слуг.

— А тепер, люба, — звернувся містер Лінтон до доньки, коли вони зупинилися біля парадних сходів, — твій кузен не такий міцний і веселий, як ти, а його мати померла зовсім недавно. Тож не чекай, що він одразу стане гратися з тобою й бігати. І не надто допікай йому розмовами: дай йому спокій хоч цього вечора, гаразд?

— Так, так, тату, — відповіла Кетрін, — але я дуже хочу його побачити. А він жодного разу навіть не визирнув із карети.

Карета зупинилася. Дядько розбудив хлопця й виніс його на землю.

— Це твоя кузина Кеті, Лінтоне, — сказав він, уклавши їхні долоньки одна в одну. — Вона вже до тебе прихилилася, тож не засмучуй її сьогодні своїми сльозами. Ну ж бо, розвеселися трохи. Дорога позаду, тепер можеш відпочивати й бавитися, як тільки захочеш.

— Тоді відпустіть мене спати, — відповів хлопчик, відхиляючись від Кетрін, і почав кулачками витирати сльози, що знову навернулися на очі.

— Ну ж бо, будь слухняним хлопчиком, — шепнула я, ведучи його до хати. — А то й вона розплачеться — бачиш, як вона тобі співчуває?

Не знаю, чи їй справді було його шкода, але дівчинка скривилася так само сумно, як і він, і пригорнулася до батька. Усі троє зайшли до будинку й піднялися в бібліотеку, де вже все було готово до чаю. Я зняла з Лінтона шапку та пальто й посадила його за стіл. Та не встиг він сісти, як знову зайшовся плачем. Господар запитав, що трапилося.

— Я не можу сидіти на стільці, — схлипнув хлопчик.

— Тоді йди на диван, а Неллі принесе тобі чаю, — терпляче відповів його дядько.

Мені було цілком зрозуміло, що під час дороги його неабияк випробував цей вередливий, хворобливий підопічний. Лінтон поволі поплентався до дивана й ліг. Кеті принесла до нього ослінчик і свою чашку. Спочатку вона мовчки сиділа поруч, але довго так тривати не могло: вона вирішила всіляко пестити свого маленького кузена. Кеті почала гладити його кучері, цілувати в щоку й частувати чаєм із власного блюдця, наче немовля. Йому це сподобалося, бо йому й самому було не набагато краще: він витер очі, і на його обличчі з’явилася подоба усмішку.

— О, йому тут буде чудово, — сказав мені господар, трохи поспостерігавши за ними. — Чудово Неллі … якщо нам тільки удасться його вберегти. Товариство дитини його віку незабаром додасть йому бадьорості, а якщо він сам прагнутиме стати сильнішим, то й сили до нього прибудуть.

— Еге ж, якщо тільки нам пощастить його вберегти! — подумала я сама до себе, і мене охопили тяжкі сумніви: надії на це було вкрай мало. А потім я подумала: як же цей слабосилий хлопчина житиме на Буремному перевалі? Якими товаришами та наставниками будуть для нього його батько й Гортон? Наші сумніви невдовзі розвіялися — навіть раніше, ніж я очікувала.

Щойно ми закінчили пити чай, я відвела дітей нагору й дочекалася, поки Лінтон засне, — він не дозволяв мені вийти, доки не заснув, — а тоді спустилася вниз. Я стояла біля столу в передпокої й запалювала свічку для спальні пана Едгара, коли служниця вийшла з кухні й повідомила, що біля дверей стоїть слуга пана Гіткліффа Джозеф і хоче поговорити з господарем.

— Спершу я запитаю, чого йому треба, — сказала я, неабияк стривожившись. — Не дуже слушна година, щоб турбувати людей, та ще й одразу після їхнього повернення з далекої дороги. Не думаю, що господар зможе його прийняти.

Джозеф саме в цей час пройшов через кухню й тепер постав переді мною в передпокої. Він був убраний у свій недільний одяг, а на обличчі мав найпобожніший і найкисліший вираз, на який тільки був здатен. Тримаючи капелюха в одній руці, а ціпка в другій, він заходився витирати черевики об килимок.

— Добрий вечір, Джозефе, — холодно привіталася я. — Яка справа привела вас сюди сьогодні ввечері?

— Мені з паном Лінтоном треба побалакати, — відповів він, зневажливо відмахнувшись від мене.

— Містер Лінтон уже збирається спати. Якщо у вас немає чогось конче важливого, він, безперечно, не стане вас зараз вислуховувати, — провадила я. — Краще сядьте там і передайте своє повідомлення мені.

— А котра з цих кімнат його? — запитав чоловік, оглядаючи ряд зачинених дверей.

Я зрозуміла, що він твердо вирішив не мати зі мною жодної справи, тож, украй неохоче, піднялася до бібліотеки й повідомила про цього несвоєчасного відвідувача, порадивши відкласти розмову до наступного дня. Та містер Лінтон не встиг навіть доручити мені випровадити його, бо Джозеф ішов за мною буквально по п’ятах. Він увірвався до кімнати, став по той бік столу, поклавши обидва кулаки на набалдашник ціпка, і войовничим голосом, наче заздалегідь чекаючи опору, заявив:

— Гіткліфф послав мене забрати свого хлопця, і я без нього назад не вернуся.

Едгар Лінтон хвилину мовчав; його обличчя спохмурніло від глибокого смутку. Він і сам пожалів би дитину, але, згадавши надії та страхи Ізабелли, її тривожні побажання щодо сина й прохання опікуватися ним, гірко засмутився від самої думки, що доведеться його віддати, і гарячково шукав у думках спосіб цього уникнути. Та жодного виходу не було: найменший вияв бажання залишити хлопчика в себе лише зробив би Гіткліффа ще вимогливішим. Нічого іншого не залишалося, як віддати його. Проте будити Лінтона посеред ночі він не збирався.

— Передайте містеру Гіткліффу, — спокійно відповів він, — що його син завтра вирушить на Буремний перевал. Він уже в ліжку й надто втомлений, щоб зараз їхати так далеко. Можете також сказати, що мати Лінтона хотіла, аби він залишався під моєю опікою, а його здоров’я наразі дуже слабке.

— Та де там! — вигукнув Джозеф, стукнувши ціпком об підлогу із владним виглядом. — Все це порожні балачки! Гіткліфу плювати і на матір, і на вас, а хлопця він забрати наказав — і я його заберу. Ось так!

— Сьогодні вночі ви його не заберете! — рішуче відповів Лінтон. — Негайно спускайтеся вниз і повторіть своєму господареві те, що я вам сказав. Неллі, проведіть його. Ідіть!

Він допоміг обуреному старому підвестися, підхопивши його під руку, випровадив із кімнати й зачинив за ним двері.

— Ну, гаразд! — крикнув Джозеф, поволі віддаляючись. — Завтра він сам до вас прийде, тоді виганяйте його, як посмієте!

РОЗДІЛ XX

Щоб не допустити здійснення цієї погрози, містер Лінтон доручив мені рано-вранці відвезти хлопчика додому на поні Кетрін.

— Оскільки відтепер ми вже не матимемо жодного впливу на його долю — ні доброго, ні лихого, — ти не повинна розповідати моїй доньці, куди він поїхав, — сказав він. — Надалі вона не може з ним спілкуватися, тож краще, щоб вона не знала, що він поблизу. Інакше вона не матиме спокою, хвилюватиметься й захоче поїхати на Буремний перевал. Просто скажи їй, що його батько раптово за ним приїхав і він був змушений нас залишити.

О п’ятій ранку Лінтон дуже не хотів, щоб його будили, і неабияк здивувався, коли почув, що йому треба готуватися до нової подорожі. Але я спробувала пом’якшити цю звістку, сказавши, що він поїде пожити до свого батька, пана Гіткліффа, який так хоче його побачити, що не бажає відкладати цю радість до того часу, коли хлопчик цілком оговтається після недавньої дороги.

— Мій батько! — вигукнув він, зовсім розгублений. — Мама ніколи не казала мені, що в мене є батько. Де він живе? Я краще залишуся в дядька.

— Він живе неподалік від Гнізда дрозда, — відповіла я. — Он за тими пагорбами. Не так далеко, щоб, коли ти зміцнієш, не можна було прийти сюди пішки. І ти маєш радіти, що їдеш додому й побачиш його. Постарайся полюбити його так само, як любив свою матір, — тоді й він тебе любитиме.

— Але чому я раніше нічого про нього не чув? — запитав Лінтон. — Чому мама і він не жили разом, як інші люди?

— У нього були справи, через які він мусив залишатися на півночі, — відповіла я, — а здоров’я твоєї матері вимагало, щоб вона жила на півдні.

— А чому мама ніколи не говорила мені про нього? — не вгамовувався хлопчик. — Вона часто розповідала про дядька, і я давно навчився його любити. А як мені любити тата? Я ж його не знаю.

— О, усі діти люблять своїх батьків, — сказала я. — Мабуть, твоя мати думала, що, якби часто згадувала про нього, тобі захотілося б бути з ним. Ну ж бо, поквапмося. Ранкова прогулянка верхи в такий чудовий день набагато приємніша, ніж зайва година сну.

— А вона поїде з нами? — наполегливо запитав він. — Та маленька дівчинка, яку я бачив учора?
— Ні, тепер не поїде, — відповіла я.
— А дядько?
— Ні, я буду твоєю супутницею.

Лінтон знову відкинувся на подушку й замислився.

— Без дядька я не поїду, — зрештою вигукнув він. — Я не знаю, куди ви хочете мене відвезти.

Я спробувала переконати його, що негоже так неохоче зустрічати власного батька, але він уперто не хотів навіть починати вдягатися. Довелося покликати на допомогу мого господаря, щоб удвох умовити його встати з ліжка.

Бідолашного хлопця зрештою вдалося вивести з дому, запевнивши, що він ненадовго залишить нас; що містер Едгар і Кеті приїдуть його навідати, та й іншими, такими ж безпідставними обіцянками, які я вигадувала й час від часу повторювала протягом усієї дороги.

Чисте повітря, напоєне запахом вересу, яскраве сонце й лагідний біг Мінні поступово розвіяли його похмурість. Невдовзі він уже з більшим зацікавленням і пожвавленням розпитував про свій новий дім та його мешканців.

— А Буремний перевал таке саме приємне місце, як Гніздо дрозда? — запитав він, обернувшись востаннє поглянути на долину, над якою здіймався легкий туман і, розсіюючись, утворював на тлі блакитного неба пухнасту хмару.

— Там не так багато дерев, — відповіла я, — і будинок не такий великий, зате звідти чудово видно всю околицю. А повітря для тебе буде кориснішим — свіже й сухіше. Спочатку, мабуть, будинок видасться тобі старим і похмурим, хоча це цілком пристойна оселя — друга за добротністю в усій окрузі. Зате на пустищах ти зможеш досхочу гуляти. Гортон Ерншо — тобто інший кузен панни Кеті, а отже, певною мірою і твій — покаже тобі найгарніші місця. У гарну погоду зможеш узяти із собою книжку, влаштуватися в якійсь зеленій улоговині й зробити її своїм кабінетом. А часом твій дядько може приєднатися до тебе на прогулянці: він часто ходить пагорбами.

— А який мій батько? — запитав він. — Він такий самий молодий і вродливий, як дядько?

— Такий само молодий, — відповіла я, — але в нього чорне волосся й чорні очі, а вигляд суворіший. Та й загалом він вищий і кремезніший. Спочатку він, можливо, не здаватиметься тобі таким лагідним і добрим, бо не в його характері бути таким. Але ти, запам’ятай, будь із ним щирим і привітним, і тоді, природно, він любитиме тебе більше, ніж будь-який дядько, адже ти його рідний син.

— Чорне волосся й чорні очі! — замислено повторив Лінтон. — Не можу його уявити. Отже, я на нього не схожий, правда?

— Не дуже, — відповіла я. Та подумки додала: «Зовсім не схожий», — з жалем розглядаючи бліде обличчя й худорляву постать мого супутника, його великі, мляві очі — очі матері, хоча, якщо тільки хвороблива вразливість не спалахувала в них на мить, у них не було й сліду її живого, іскристого духу.

— Як дивно, що він жодного разу не приїхав побачити ні маму, ні мене! — пробурмотів він. — А він коли-небудь мене бачив? Якщо й бачив, то я, мабуть, був немовлям. Я нічого про нього не пам’ятаю!

— Послухай, пане Лінтоне, — сказала я, — триста миль — це дуже велика відстань, а десять років для дорослої людини минають зовсім не так, як для тебе. Мабуть, містер Гіткліфф усе збирався приїхати наступного літа, та щоразу не знаходив слушної нагоди, а тепер уже запізно. Не розпитуй його про це: лише засмутиш його, а користі з того не буде.

Решту дороги хлопчик був цілком занурений у власні думки, аж поки ми не зупинилися біля хвіртки саду при будинку.

Я стежила за його обличчям, намагаючись зрозуміти, яке враження справив на нього новий дім. Він із серйозною увагою роздивлявся різьблений фасад, низькі віконця, розлогі кущі аґрусу та покручені ялини, а потім похитав головою: його потаємні почуття цілком не схвалювали вигляду нового житла. Проте хлопчик мав достатньо здорового глузду, щоб не скаржитися одразу: можливо, всередині на нього чекало щось краще.

Ще до того, як він зліз із коня, я підійшла й відчинила двері. Була половина на сьому; родина щойно поснідала, служниця прибирала зі столу й витирала його. Джозеф стояв біля крісла свого господаря й розповідав якусь історію про кульгавого коня, а Гортон збирався йти на сінокіс.

— Добридень, Неллі! — вигукнув містер Гіткліфф, побачивши мене. — Я вже боявся, що доведеться самому спускатися по свою власність. Привезла її? Ну, подивімося, що з неї можна зробити.

Він підвівся й широким кроком попрямував до дверей. Гортон і Джозеф рушили слідом, витріщаючись із цікавості.

Бідолашний Лінтон Гіткліф  перелякано ковзнув поглядом по обличчях трьох чоловіків.

— От тобі й маєш, господарю! — поважно мовив Джозеф, уважно роздивившись хлопця. — Та вас же обдурили: це не хлопець, а якесь дівчисько!

Гіткліф так важко втупився в сина, що той аж затремтів від переляку. А тоді господар зневажливо засміявся.

— Боже! Ну й красень! Яка миленька, чарівна істота! — вигукнув він. — Невже його, Неллі, годували равликами та кислим молоком? О, хай мене грім поб’є! Це ще гірше, ніж я очікував, а Господь знає, що я й без того не покладав на нього великих надій!

Я наказала тремтливому, розгубленому хлопчикові злізти з коня й зайти до будинку. Він не до кінця зрозумів, що саме мав на увазі його батько і чи взагалі говорив той про нього. Ба більше, Лінтон іще не був певен, що цей похмурий, насмішкуватий незнайомець — його батько. Але він дедалі сильніше горнувся до мене від страху. Коли містер Гіткліфф сів і покликав його: «Іди сюди», — хлопчик сховав обличчя в мене на плечі й заплакав.

— Тихо, тихо! — мовив Гіткліфф, простягаючи руку. Він грубо притягнув хлопчика до себе, поставивши між колінами, а потім підняв йому підборіддя. — Годі цих дурниць! Ми тебе не скривдимо, Лінтоне. Так тебе звати? Ти геть увесь у матір! А де ж моя частка в тобі, ти, кволе курчатко?

Він зняв із хлопчика шапку, відкинув назад його густі світло-русяві кучері, обмацав тонкі руки й маленькі пальці. Під час цього огляду Лінтон перестав плакати й підняв великі блакитні очі, розглядаючи того, хто його розглядав.

— Ти мене знаєш? — запитав Гіткліфф, переконавшись, що всі кінцівки хлопчика однаково кволі й слабкі.
— Ні, — відповів Лінтон, дивлячись на нього порожнім, переляканим поглядом.
— Напевно, ти хоч чув про мене?
— Ні, — знову відповів він.

— Ні! Який сором твоїй матері, що вона жодного разу не пробудила в тобі синівської любові до мене! Отже, ти мій син, і я тобі це кажу. Твоя мати була нікчемною жінкою, якщо залишила тебе в невіданні про те, який у тебе батько. А тепер не здригайся і не червоній! Хоч я й радий бачити, що в тобі все-таки не тече біла кров. Будь хорошим хлопцем — і я про тебе подбаю.

— Неллі, якщо ти втомилася, можеш сісти. Якщо ні — повертайся додому. Гадаю, ти розповіси тому нікчемі в Гнізді дрозда все, що тут почула й побачила. Поки ти стирчатимеш тут, ця справа не буде владнана.

— Що ж, — відповіла я, — сподіваюся, ви будете добрі до хлопчика, пане Гіткліффе, інакше він недовго у вас затримається. Адже це єдина ваша рідна людина в усьому світі, яку ви коли-небудь матимете. Пам’ятайте про це.

— Я буду до нього дуже добрий, можеш не боятися, — сказав він зі сміхом. — Тільки більше ніхто не повинен бути до нього добрим. Я не хочу ділити його прихильність із кимось іншим. А для початку моєї доброти, Джозефе, принеси хлопцеві сніданок. Гортоне, ти, клятий телепню, іди працювати.

— Так, Неллі, — додав він, коли вони вийшли, — мій син у майбутньому стане власником вашого маєтку, і я не хотів би, щоб він помер, доки не переконаюся, що саме я успадкую його. До того ж він мій, і я хочу насолодитися тріумфом, побачивши, як моя дитина господарюватиме на їхніх землях, а їхні діти гнутимуть на нього спину за плату на землі своїх батьків. Лише ця думка змушує мене терпіти цього виродка. Самого його я зневажаю, а за ті спогади, які він пробуджує в мені, ненавиджу! Але цього досить. У мене він буде в безпеці й за ним доглядатимуть так само ретельно, як твій господар доглядає за своїм сином.  Я приготував для нього нагорі кімнату, гарно її облаштував. Найняв учителя, який тричі на тиждень приїжджатиме здалеку, за двадцять миль, щоб навчати його всього, чого він забажає. Я наказав Гортонові слухатися його. Одне слово, я все влаштував так, щоб зберегти в ньому його вишуканість і панські манери, щоб він залишався вищим за своїх товаришів.
Щоправда, мені шкода, що він так мало вартий усіх цих зусиль. Якби я чогось бажав у цьому світі, то лише знайти в ньому гідний предмет для гордості. А натомість отримав цього блідолицього, плаксивого нікчему!

Поки він говорив, Джозеф повернувся з мискою молочної каші й поставив її перед Лінтоном. Хлопчик із відразою поворушив ложкою просту страву й заявив, що їсти її не буде.

Я бачила, що старий слуга поділяє презирство свого господаря до хлопчика. Щоправда, він мусив приховувати свої почуття, бо Гіткліфф недвозначно вимагав, щоб його підлеглі ставилися до сина з повагою.

— Не можеш їсти? — перепитав він, заглядаючи Лінтонові в обличчя й стишуючи голос до шепоту, щоб господар не почув. — А містер Гортон, коли був малим, нічого іншого й не їв. І якщо для нього це було досить добре, то, гадаю, й для тебе згодиться!

— Я не буду цього їсти! — різко відповів Лінтон. — Заберіть!

Джозеф обурено схопив миску, відніс її до нас і поставив перед Гіткліффом.

— Чи, бува, їжа якась не така? — запитав він, сунувши тацю просто під ніс господареві.
— А що з нею може бути не так? — відповів той.

— Та ось, цей ніжний панич каже, що не може її їсти. Але, гадаю, воно й правильно! Його мати була така сама.  Ми всі були для неї надто брудні, аби на хліб для неї пшеницю сіяти.

— Не згадуй мені про його матір, — сердито сказав господар. — Дай йому щось, що він може їсти, і все. Що він зазвичай їсть, Неллі?

Я запропонувала тепле молоко або чай, і економці наказали приготувати щось із цього. «Що ж, — подумала я, — егоїзм його батька, можливо, навіть піде йому на користь. Гіткліфф бачить, наскільки хлопчик кволий, і розуміє, що з ним треба поводитися хоча б терпимо. Я заспокою пана Едгара, розповівши йому, як змінилося ставлення Гіткліффа».

Не маючи більше жодної причини залишатися, я тихенько вийшла, поки Лінтон боязко відбивав спроби привітного вівчарського пса наблизитися до нього. Але хлопчик був надто насторожений, щоб його можна було обдурити. Коли я вже зачиняла двері, то почула крик і відчайдушне повторення:

— Не залишайте мене! Я не залишуся тут! Я не залишуся тут!

Тоді засув підняли й знову опустили: йому не дозволили вийти.

Я сіла на Мінні й пустила її риссю. Так закінчилося моє коротке опікунство.