“Буремний перевал” читати українською – Емілі Бронте

РОЗДІЛ V

Згодом містер Ерншо почав втрачати колишню міць. Досі він був діяльним і здоровим, та раптом сили покинули його; а коли він уже не вставав із крісла біля каміна, то став надзвичайно дратівливим. Його могла розсердити будь-яка дрібниця, а найменший, як йому здавалося, непослух чи неповага до його влади мало не доводили до нестями. Особливо це було помітно, коли хтось намагався скривдити або покомандувати його улюбленцем: він болісно боявся, що хтось скаже Гіткліффові недобре слово. Здавалося, йому в голову засіла думка, ніби раз він любить Гіткліффа, то всі інші його ненавидять і тільки й думають, як би йому нашкодити. Для хлопця це було радше ведмежою послугою: добріші з нас не хотіли засмучувати господаря, тому потурали його прихильності; а це потурання стало для дитячої гордості й похмурої вдачі Гіткліффа чудовою поживою. Та все це було майже неминучим: двічі чи тричі Гіндлі виявляв свою зневагу до Гіткліффа в присутності батька, і старий приходив у таку лють, що хапався за ціпок, аби вдарити сина, а потім тремтів від безсилого гніву, бо вже не міг цього зробити.

Зрештою наш священник (тоді в нас був помічник священника, який утримував себе, навчаючи маленьких Лінтонів та Ерншо, а клаптик землі обробляв власноруч) порадив віддати молодого чоловіка до коледжу. Містер Ерншо погодився, хоча й тяжко це переживав, бо казав:

— Із Гіндлі нічого не вийде, і він ніколи не досягне нічого там, де тиняється без діла.

Я щиро сподівалася, що тепер ми нарешті заживемо спокійно. Мені було боляче думати, що через власний добрий вчинок господар мусить страждати. Я гадала, що його невдоволення, яке посилилося з віком і хворобою, спричинені сімейними негараздами, як він сам і хотів нас у цьому переконати. Насправді ж, знаєте, пане, причина була в тому, що його тіло слабшало. Ми, може, ще сяк-так ужилися б, якби не двоє людей — міс Кеті та Джозеф, слуга: ви, мабуть, бачили його там, нагорі. Він був і, найімовірніше, досі залишається найнестерпнішим самовдоволеним фарисеєм, який коли-небудь нишпорив по Біблії, аби вихоплювати собі всі обітниці, а прокляття жбурляти на голови ближніх. Своїми проповідями та побожними балачками він умів справити на пана Ерншо неабияке враження; а що слабшим ставав господар, то більшої влади Джозеф над ним набував. Він безжально допікав його розмовами про спасіння душі та про те, як суворо треба виховувати дітей. Він підбурював його вважати Гіндлі безнадійним грішником. Щовечора він зводив наклеп на Гіткліфа й Катрін, старанно лестячи слабкості Ерншо. Катрін же він завжди виставляв винною у всьому.

Безперечно, у неї були такі звички, яких я зроду не бачила в жодної дитини, і по п’ятдесят разів на день вона доводила нас до краю терпіння, а то й частіше. Відтоді як вона спускалася вниз уранці й аж до того часу, коли лягала спати, ми жодної хвилини не могли бути певні, що вона не утне чогось лихого. Енергії в неї завжди було хоч відбавляй, язик не замовкав — вона співала, сміялася й дошкуляла кожному, хто не хотів робити того самого. Дика, неслухняна дівчинка — але ж які в неї були прекрасні очі, яка солодка усмішка і яка легка хода! Вона була найпрудкішою дитиною на всю округу. І все ж, думаю, вона не бажала нікому зла. Бо якщо вже доводила когось до справжніх сліз, то майже завжди сама залишалася поруч і змушувала заспокоїтися, щоб потім утішати вже її. Вона надто сильно любила Гіткліффа. Найсуворішим покаранням, яке ми могли для неї вигадати, було розлучити їх. Та саме через нього їй діставалося від нас більше докорів, ніж будь-кому іншому. У грі вона страшенно любила вдавати маленьку пані: вільно розмахувала руками й командувала своїми товаришами. Так вона поводилася й зі мною, але я не збиралася терпіти ні ляпасів, ні наказів — і дала їй це зрозуміти.

А містер Ерншо не розумів жартів своїх дітей: із ними він завжди був суворий і серйозний. Кетрін же, зі свого боку, ніяк не могла збагнути, чому батько тепер, коли занедужав, став дратівливішим і менш терплячим. Його сердиті докори пробудили в ній пустотливе бажання ще дужче його дратувати. Вона була найщасливішою саме тоді, коли ми всі разом сварили її, а вона зухвало дивилася на нас своїми сміливими очима й відбивалася готовими відповідями; глузувала з релігійних прокльонів Джозефа, дражнила мене і робила саме те, що найбільше ненавидів її батько, — показувала, що її удавана зухвалість, яку він сприймав за справжню, мала над Гіткліффом більшу владу, ніж його доброта. Хлопець робив усе, що вона йому наказувала, а його слухався лише тоді, коли самому того хотілося.

Після того як вона цілий день поводилася якомога гірше, іноді ввечері приходила до батька пеститися, ніби хотіла все загладити.

— Ні, Кеті, — казав старий, — я не можу тебе любити. Ти гірша за свого брата. Іди, дитино, помолися та попроси в Бога пробачення. Боюся, ми з твоєю матір’ю ще пошкодуємо, що взагалі тебе виростили!

Спочатку від цих слів вона плакала. Але постійні відсічі поступово зробили її черствою, і коли я казала, щоб вона визнала свої провини, попросила пробачення й сказала, що шкодує про них, вона лише сміялася.

Та зрештою настав час, який поклав край земним стражданням пана Ерншо. Одного жовтневого вечора він тихо помер у своєму кріслі біля каміна. Того дня надворі розбурхалася справжня буря, хоча холоду не було, і ми всі були разом: я сиділа трохи осторонь від вогнища й в’язала, а Джозеф читав Біблію біля столу (тоді слуги після роботи зазвичай залишалися в будинку). Панна Кеті нездужала, тому була тихою; вона прихилилася до батькового коліна, а Гіткліфф лежав на підлозі, поклавши голову їй на коліна.

Пам’ятаю, перед тим як господар задрімав, він погладив її прекрасне волосся — йому рідко випадало бачити її лагідною — і сказав:

— Чому ти не можеш завжди бути доброю дівчинкою, Кеті?

Вона підвела до нього обличчя, засміялася й відповіла:

— А чому ви не можете завжди бути добрим чоловіком, тату?

Але щойно побачила, що він знову засмучений, поцілувала його руку й сказала, що заспіває йому, щоб він заснув. Вона почала співати дуже тихо, аж поки його пальці не зісковзнули з її руки, а голова не схилилася на груди. Тоді я попросила її замовкнути й не ворушитися, щоб ненароком його не розбудити.

Ми всі сиділи тихо, як миші, цілих пів години й, мабуть, просиділи б так і довше, якби Джозеф, дочитавши свій розділ, не підвівся і не сказав, що мусить розбудити господаря для вечірньої молитви та відправити його спати. Він підійшов, покликав його на ім’я і торкнувся плеча, але господар не ворухнувся. Тоді Джозеф узяв свічку й придивився до нього. Коли він поставив свічку назад, я зрозуміла, що щось негаразд. Він схопив дітей за руки й пошепки звелів їм:

— Ану, чимчикуйте нагору та тихенько там сидіть. Сьогодні можете помолитися самі — мені треба дещо зробити.
— Я спершу побажаю батькові доброї ночі, — сказала Кетрін, обхопивши його руками за шию, перш ніж ми встигли її зупинити.

Бідолашна відразу зрозуміла, що втратила його, і закричала:

— О, він помер, Гіткліфф! Він помер!

І вони обоє зайшлися нестямним, розпачливим плачем.

Я теж голосила гірко й голосно. Але Джозеф запитав, чого це ми так репетуємо над праведником, який уже на небесах. Він наказав мені вдягнутися плащ і бігти до Гіммертона по лікаря та священника. Я тоді й гадки не мала, навіщо вони могли б знадобитися. Та все ж пішла крізь вітер і дощ і повернулася лише з одним — із лікарем; другий сказав, що прийде вранці.

Залишивши Джозефа пояснювати лікареві, що сталося, я побігла до дитячої. Двері були прочинені. Я побачила, що вони так і не лягали спати, хоча вже минула північ. Але тепер діти заспокоїлися і вже не потребували моєї розради: вони втішали одне одного думками кращими за ті, які спали б на думку мені. Жоден священник у світі не змалював би небо так прекрасно, як вони у своїх невинних розмовах…

РОЗДІЛ VI

Містер Гіндлі приїхав на похорон і — річ, яка нас дуже здивувала та дала сусідам чимало приводів для пліток, — привіз із собою дружину. Хто вона була і звідки родом, він нам так і не сказав. Мабуть, у неї не було ані грошей, ані знатного походження, які могли б говорити на її користь, бо інакше навряд чи він приховав би цей шлюб від батька.

Сама по собі вона навряд чи могла б завдати будинку багато клопоту. Щойно переступала поріг — усе, що бачила, здавалося, неодмінно її тішило, як і все, що відбувалося довкола. Винятком були лише приготування до поховання та присутність людей, які прийшли попрощатися з покійним. Я подумала, що вона трохи не при своєму розумі, коли побачила, як вона поводилася в той час. Вона забігла до своєї кімнати й покликала мене за собою, хоча мені треба було вдягати дітей. Там вона сиділа, тремтіла, стискала руки й раз у раз запитувала:

— Вони вже пішли? Вони вже пішли?

Потім із якоюсь істеричною схвильованістю почала розповідати, яке враження справляє на неї все чорне вбрання. Вона тремтіла, а зрештою розплакалася. Коли я запитала, що сталося, вона відповіла, що й сама не знає, але страшенно боїться померти!

Я подумала, що їй до смерті не ближче, ніж мені. Вона була худорлява, але молода, свіжа на вигляд, а очі сяяли, мов діаманти. Щоправда, я помічала, що після підйому сходами вона дуже важко дихала, від найменшого раптового шуму вся здригалася, а часом її мучив кашель. Але я нічого не знала про те, до чого могли призвести ці ознаки, та й бажання співчувати їй у мене не виникало. Ми тут узагалі не дуже прихильно ставимося до чужинців, пане Локвуде, хіба що вони першими прихиляться до нас.

За три роки відсутності молодий Ерншо дуже змінився. Він став худішим, зблід, почав зовсім інакше розмовляти й одягатися. І вже того самого дня, коли повернувся, сказав мені та Джозефові, що відтепер ми маємо перебратися до задньої кухні й звільнити для нього весь будинок.

Щоправда, спочатку він хотів постелити килим і обклеїти шпалерами невелику вільну кімнату, щоб облаштувати там вітальню. Але його дружина так захоплювалася білою підлогою та величезним жарким каміном, олов’яним посудом, полицею для глиняного начиння, собачою будкою і простором, де можна було вільно ходити там, де вони зазвичай сиділи, що він вирішив: для її затишку нічого змінювати не треба, — і відмовився від свого задуму.

Вона також дуже зраділа, знайшовши серед нових знайомих сестру. Спочатку вона щебетала з Кетрін, цілувала її, дарувала безліч подарунків. Та її ніжність дуже скоро вичерпалася, а коли вона стала дратівливою, Гіндлі перетворився на тирана. Досить було кількох її слів, у яких прозвучала неприязнь до Гіткліффа, щоб у ньому з новою силою спалахнула вся колишня ненависть до хлопця. Він вигнав Гіткліффа з їхнього товариства до слуг, позбавив його науки в нашого помічника священника і наказав натомість працювати надворі, змушуючи його гарувати на фермі не менше за будь-якого іншого хлопця.

Спочатку Гіткліфф досить спокійно зносив своє приниження, бо Кеті навчала його того, чого сама вчилася, а ще вони разом працювали або гралися в полі. Здавалося, обоє мали всі шанси вирости дикими, мов дикуни: молодий господар зовсім не зважав на те, як вони поводяться і що роблять, аби тільки вони не траплялися йому на очі.

Він навіть не стежив би за тим, чи ходять вони щонеділі до церкви, якби Джозеф і помічник священника не дорікали йому за недбалість, коли діти пропускали службу. Тоді він згадував про них і наказував відшмагати Гіткліффа, а Кетрін позбавити обіду чи вечері.

Та однією з їхніх найбільших розваг було вранці втекти на пустище й залишатися там цілий день, а покарання, яке чекало після повернення, поступово стало для них просто приводом посміятися. Помічник священника міг задавати Кетрін скільки завгодно розділів напам’ять, а Джозеф міг лупцювати Гіткліффа, доки рука не заболить, — щойно вони знову опинялися разом, то забували все. Принаймні після того, як устигали вигадати якусь капость у відповідь.

Не раз я плакала нишком, спостерігаючи, як вони з кожним днем стають дедалі безрозсуднішими, і не сміла сказати ані слова, боячись утратити ту крихітну владу, яка ще залишалася в мене над цими беззахисними дітьми.

Одного недільного вечора їх вигнали з вітальні за шум — чи за якусь іншу дрібну провину такого самого роду. А коли я пішла кликати їх вечеряти, ніде не могла знайти. Ми обшукали весь будинок — від горища до підвалу, — двір і стайні, але їх наче й слід прохолов. Зрештою Гіндлі, розлючений, наказав замкнути двері на засув і поклявся, що тієї ночі ніхто не впустить їх до будинку.

Усі в домі лягли спати. Я ж була надто схвильована, щоб заснути, тому відчинила вікно й висунула голову назовні, прислухаючись, хоча йшов дощ. Я твердо вирішила впустити дітей, попри заборону, якщо вони повернуться. Через деякий час я почула кроки на дорозі, а крізь ворота проблимало світло ліхтаря. Я накинула на голову шаль і побігла назустріч, щоб вони не розбудили пана Ерншо стукотом у двері. То був Гіткліфф — сам-один. Я аж здригнулася, побачивши його без Кетрін.

— А де міс Кетрін? — поспішно вигукнула я. — Сподіваюся, нічого не сталося?

— У «Гнізді дрозда», — відповів він. — Я теж був би там, але їм забракло вихованості запросити мене залишитися.

— Ну, тобі за це дістанеться! — сказала я. — Ти ніколи не вгомонишся, доки тебе не виженуть геть. І чого це тебе понесло до «Гнізда дрозда»?

— Дай мені спершу зняти мокрий одяг, і я все тобі розповім, Неллі, — відповів він.

Я наказала йому не шуміти, аби не розбудити господаря. Поки він роздягався я чекала, щоб загасити свічку. Згодом він продовжив:

— Ми з Кеті втекли з пральні, щоб вільно поблукати, а коли побачили вогні «Гнізда дрозда», то подумали: підійдемо-но й подивимося, чи не проводять Лінтони свої недільні вечори, тремтячи по кутках, поки їхні батько й мати сидять, їдять, п’ють, співають, сміються та витріщають очі на вогонь у каміні. Як гадаєш, так вони й роблять? А може, читають проповіді, слухають, як їхній слуга вчить їх побожності, й зубрять цілий стовпчик біблійних імен, якщо не відповідають як слід?

— Мабуть, ні, — відповіла я. — Напевно, вони слухняні діти й аж ніяк не заслуговують на таке поводження, якого ти зазнаєш через свою погану поведінку.

— Не моралізуй, Неллі, — сказав він. — Дурниці! Ми бігли з самого верху Буремного перевалу до парку, не зупиняючись, і Кетрін програла перегони, бо була босоніж. Завтра доведеться шукати її черевики в болоті. Ми пролізли крізь пролом у живоплоті, навпомацки пробралися стежкою й причаїлися на клумбі під вікном вітальні. Світло йшло звідти: віконниці не були зачинені, а штори прикриті лише наполовину. Ми обидва могли заглянути всередину, стоячи на цоколі й тримаючись за виступ. І побачили… Ах, це було чудово! Розкішна кімната, застелена багряним килимом, із кріслами та столиками, оббитими багряною тканиною; чисто-біла стеля, оздоблена золотом, а посередині — цілий водоспад скляних підвісок на срібних ланцюжках, що мерехтіли в м’якому світлі маленьких свічок.

Старих пана й пані Лінтонів там не було. Едгар і його сестра залишилися самі. Хіба вони не мали бути щасливими? Ми на їхньому місці вирішили б, що потрапили до раю! А тепер вгадай, чим займалися твої слухняні дітки? Ізабелла — здається, їй одинадцять, на рік менше, ніж Кеті, — лежала в дальньому кінці кімнати й верещала, наче відьми встромляли їй розпечені голки. Едгар стояв біля каміна й мовчки плакав, а посеред столу сиділо маленьке собаченя, трусило лапою і скавуліло. Судячи з їхніх взаємних звинувачень, ми зрозуміли, що вони його не поділили і мало не розірвали навпіл.
От дурники! Оце й була їхня розвага — сваритися, кому тримати жмут теплого хутра, а потім обоє починати плакати, бо після тривалого борюкання, зрештою ніхто не хотів його брати. Ми реготали з цих пещених створінь; ми просто зневажали їх! Ну хіба ти коли-небудь побачиш, щоб я хотів мати те, чого захотіла Кетрін? Або щоб ми вдвох самі шукали розваги в криках, риданнях і валянні по підлозі, розділені через усю кімнату? Я б не проміняв свою долю тут на тисячу життів Едгара Лінтона в «Гнізді дрозда» — навіть якби мені дозволили скинути Джозефа з найвищої покрівлі й вимазати фасад будинку кров’ю Гіндлі!

— Тихше, тихше! — перебила я його. — Ти досі не розповів мені, Гіткліффе, чому Кетрін залишилася там?

— Я ж сказав тобі, що ми сміялися, — відповів він. — Лінтони нас почули й усі разом, мов стріли, кинулися до дверей. Запала тиша, а тоді ми почули крик: «Ой, мамо, мамо! Ой, тату! Ой, мамо, йди сюди! Ой, тату, ой!» Вони справді так і заволали. Ми почали видавати ще страшніші звуки, щоб налякати їх до смерті, а тоді зіскочили з виступу, бо хтось уже відсував засуви, і ми вирішили, що краще тікати. Я тримав Кеті за руку й підганяв її, коли раптом вона впала.

— Біжи, Гіткліффе, біжи! — прошепотіла вона. — Вони спустили бульдога, і він мене схопив!

Пес вчепився їй у щиколотку, Неллі. Я почув його огидне хрипке дихання. Вона не закричала — ні! Навіть якби скажена корова посадила її на роги, вона б зневажила себе за такий крик. А я закричав! Я сипав прокльонами так, що міг би винищити ними будь-якого диявола в усій християнській землі. Я схопив камінь, запхнув його собаці між щелеп і щосили намагався запхати глибше в горло.

Зрештою прибіг якийсь здоровило зі слуг із ліхтарем і закричав:

— Тримай, Скалкере, тримай!

Та коли він побачив, кого саме Скалкер схопив, одразу заговорив інакше. Собаку відтягнули. Його величезний багряний язик висолопився на пів фута, а з опущених губ стікала кривава слина. Чоловік підняв Кеті на руки. Їй було зле — не від страху, я певен, а від болю. Він поніс її до будинку, а я пішов слідом, бурмочучи прокльони й погрожуючи помстою.

— Яку здобич ти приніс, Роберте? — гукнув старший Лінтон.

— Скалкер схопив маленьку дівчинку, пане, — відповів той. — А тут іще якийсь хлопчисько, — додав він, хапаючи мене за руку. — На вигляд — справжній розбійник! Мабуть, ці негідники хотіли вночі прослизнути через вікно, відчинити двері своїй зграї, коли всі поснуть, а тоді спокійно нас перебити. Ану замовкни, невихований злодюго! За це тебе повісять. Пане Лінтон, не відкладайте рушницю.

— Ні, ні, Роберте, — сказав старий дурень. — Ці негідники знали, що вчора я отримав орендну плату. Думали хитрістю мене обібрати. Заходьте! Я влаштую їм гостинну зустріч. Отак, Джоне, замкни ланцюг. Дай Скалкеру води, Дженні. Насмілитися залізти до магістрату просто в його фортецю, та ще й у неділю! Куди тільки дійде їхня нахабність? О, люба Мері, поглянь сюди! Не бійся, це всього лише хлопчисько. Але ж яка лиходійська пика! Чи не було б добром для всього краю повісити його зараз, поки він не встиг виявити свою натуру вчинками, а не лише рисами обличчя?

Він підвів мене під люстру, а пані Лінтон наділа окуляри, підняла руки й у жаху витріщилася на мене. Полохливі діти теж підкралися ближче. Ізабелла, шепелявлячи, сказала:

— Страшна істота! Посадіть його в льох, тату. Він точнісінько як син тієї ворожки, що вкрав мого ручного фазана. Правда ж, Едгар?

Поки вони мене розглядали, Кеті отямилася. Вона почула останні слова й засміялася. Едгар Лінтон після допитливого погляду нарешті спромігся її впізнати. Вони бачили нас у церкві, ти ж знаєш,, хоча деінде ми майже ніколи не зустрічаємося.

— Це міс Ерншо! — прошепотів він матері. — Подивіться, як Скалкер її вкусив — у неї вся нога в крові!

— Міс Ерншо? Не може бути! — вигукнула жінка. — Щоб міс Ерншо стала вештатися околицями з циганом!  Хоча, любий, дитина здається в жалобі, у траурному одязі? І вона може залишитися калікою на все життя!

— Яка злочинна недбалість із боку її брата! — вигукнув містер Лінтон, переводячи погляд із мене на Кетрін. — Я чув від Шилдерса… — це був наш помічник священника, пане, — що він дозволяє їй рости в цілковитому язичництві. Але хто це? Де вона підібрала собі такого товариша? Ого! Та це ж, здається, той дивний хлопець, якого мій покійний сусід привіз із Ліверпуля після своєї подорожі — маленький американський чи іспанський приблуда.

— У будь-якому разі хлопець нечемний, — зауважила стара пані, — і зовсім не годиться для пристойного дому! Ти чув, як він розмовляє, Лінтоне? Я вражена, що мої діти мали це слухати.

Я знову почав лаятися — не сердься, Неллі, — і тоді Робертові наказали вивести мене. Я відмовився йти без Кеті. Він силоміць витяг мене в сад, сунув у руку ліхтар, запевнив, що пана Ерншо неодмінно повідомлять про мою поведінку, наказав мені забиратися геть і знову замкнув двері. Штори все ще були підхоплені з одного боку, тож я знову зайняв своє місце шпигуна. Бо якби Кетрін захотіла повернутися, я мав намір розтрощити їхні величезні шибки на мільйон скалок, якщо вони не випустять її.

Та вона спокійно сиділа на дивані. Місіс Лінтон зняла з неї сіру свитину молочниці, яку ми позичили для нашої прогулянки, і, хитаючи головою, чимось їй дорікала, мабуть. Оскільки Кетрін була панною, з нею поводилися зовсім інакше, ніж зі мною.

Потім служниця принесла миску з теплою водою й помила їй ноги; містер Лінтон змішав для неї склянку гарячого вина з водою, а Ізабелла поставила їй на коліна цілу тарілку тістечок. Едгар тим часом стояв осторонь і витріщався.

Потім служниця висушила й розчесала її прекрасне волосся, дала їй пару капців і підкотили крісло до вогню. Я залишив її в чудовому настрої: вона ділилася їжею між маленьким собаченям і Скалкером, а коли той їв, щипала його за ніс. Завдяки їй згаслі блакитні очі Лінтонів знову засяяли — це було лише слабким відбитком її власного внутрішнього вогню. Я бачив, що вони дивляться на неї з безглуздим захопленням. Вона ж незмірно вища за них — та й за всіх людей на світі, хіба ні, Неллі?

— Ця витівка принесе більше проблем, ніж ти думаєш, — відповіла я, вкриваючи його ковдрою й гасячи світло. — Ти невиправний, Гіткліффе. А містер Гіндлі покарає тебе досить суворо, от побачиш.

Мої слова справдилися навіть більше, ніж мені хотілося. Ця невдала пригода так розлютила Ерншо, що він аж сказився. А наступного дня містер Лінтон, бажаючи владнати справу, сам прийшов до нас і так добряче вичитав молодого господар за те, як він слідкує за сестрою, що той нарешті серйозно вирішив узятися за порядок. Гіткліффа не били, але попередили: варто йому сказати панні Кетрін хоч одне слово — і його негайно виженуть. А місіс Ерншо пообіцяла слідкувати за дівчиною, коли вона повернеться додому. Щоправда, діяти вона мала хитрістю, а не силою: силою тут нічого не домоглася б.

РОЗДІЛ VII

Кеті пробула в Гнізді дрозда п’ять тижнів — аж до Різдва. За цей час її щиколотка загоїлася, а манери помітно покращилися. Господиня часто навідувала її, і свою програму перевиховання почала з того, що намагалася підняти дівчинці самооцінку гарним одягом і лестощами. Кеті охоче на це піддалася. Тож замість дикої, безкапелюшної маленької дикунки, яка вривається до будинку й кидається всіх обіймати, вийшла дуже статечна леді: з каштановими кучерями, що спадали з-під прикрашеного пір’ям капелюха, і в довгій сукні з цупкої тканини, яку їй доводилося підбирати обома руками, щоб увійти до будинку.

Гіндлі підхопив її з коня й захоплено вигукнув:

— Та це ж Кеті! Ти справжня красуня! Я ледве тебе впізнав: тепер ти зовсім як панянка. Ізабелла Лінтон і близько з тобою не зрівняється, правда, Френсіс?

— Ізабелла не має таких природної привабливості, — відповіла його дружина. — Але тут Кеті треба пильнувати, щоб знову тут не споганішати. Еллен, допоможи міс Кетрін зняти верхній одяг. Стій, люба, ти зіпсуєш свої кучері. Давай я розв’яжу твій капелюшок.

Я зняла з неї сукню, і під нею засяяв пишний картатий шовковий наряд, білі панталони та начищені до блиску черевички. Коли собаки з радісним гавкотом кинулися її зустрічати, очі Кеті засяяли від щастя, але вона ледве наважувалася до них доторкнутися, боячись, що вони помнуть її розкішний одяг. Мене вона ніжно поцілувала: я вся була в борошні, бо готувала різдвяний пиріг, тож обіймати мене було б недоречно. Потім вона озирнулася, шукаючи Гіткліффа. Пан і пані Ерншоу тривожно стежили за їхньою зустріччю, сподіваючись за її перебігом бодай трохи зрозуміти, чи є в них підстави розраховувати, що їм удасться розлучити цих двох друзів.

Спочатку Гіткліффа було важко знайти. Якщо до від’їзду Кетрін він був занедбаний і сам себе не беріг, то за час її відсутності став удесятеро гіршим. Ніхто, крім мене, навіть не робив йому тієї ласки, щоб раз на тиждень назвати його брудним хлопчиськом і наказати помитися; а діти його віку рідко мають природну любов до мила й води. Тож, не кажучи вже про одяг, який три місяці носився в багнюці й пилюці, та густе, нестрижене волосся, обличчя й руки хлопця вкривала така брудна пелена, що на них було моторошно дивитися. Побачивши, як до будинку входить така ошатна, граційна панянка замість очікуваної ним скуйовдженої подоби самого себе, він цілком міг сховатися за лавою.

— А Гіткліффа тут немає? — запитала Кеті, знімаючи рукавички й демонструючи пальці, які від неробства та постійного перебування в будинку дивовижно побіліли.

— Гіткліффе, можеш вийти, — гукнув містер Гіндлі, насолоджуючись його приниженням і тішачись із того, якого неприємного молодого шибеника йому тепер доведеться показати. — Вийди й привітай міс Кетрін, як інші слуги.

Кеті помітила свого друга в схованці й кинулася його обіймати. За одну мить вона встигла поцілувати його в щоку сім чи вісім разів, а тоді зупинилася, відступила й розсміялася:

— Ой, який же ти чорний і сердитий! І який… який кумедний та похмурий! Але це тому, що я звикла до Едгара та Ізабелли Лінтонів. Ну що, Гіткліффе, ти мене забув?

Питання було цілком доречним, адже сором і гордість зробили його фізіономію удвічі похмурішою й не давали йому поворухнутися.

— Потисни руку, Гіткліффе, — поблажливо сказав містер Ерншоу. — Разок можна.

— Не буду, — нарешті озвався хлопець. — Не буду стояти тут, щоб із мене сміялися. Не потерплю цього!

Він уже хотів вирватися з кола, але міс Кеті знову схопила його.

— Я не хотіла з тебе сміятися, — сказала вона. — Просто не змогла стриматися. Гіткліффе, хоча б руку потисни! Чого ти такий похмурий? Просто ти кумедно виглядав. Умийся, розчеши волосся — і все буде гаразд. Але ж ти такий брудний!

Вона стурбовано подивилася на його темні пальці, які тримала у своїй руці, а потім і на свою сукню: їй здавалося, що після дотику до нього вона навряд чи стала ошатнішою.

— Не треба було мене чіпати! — відповів він, помітивши її погляд і різко висмикнувши руку. — Я буду брудним, скільки захочу! Мені подобається бути брудним, і я таким і буду!

З цими словами він стрімголов вибіг із кімнати під веселий сміх господаря та господині, а Кетрін була вкрай збентежена. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому її слова викликали в ньому такий спалах злості.

Побувши за служницю новоприбулій, поставивши пироги в піч і зігрівши будинок та кухню вогнищами, як і належало різдвяного вечора, я приготувалася сама собі співати колядки й розважатися, не зважаючи на запевнення Джозефа, що обрані мною веселі мелодії мало чим відрізняються від пісень нечестивців. Він усамітнився у своїй кімнаті для молитви, а пан і пані Ерншоу розважали Катрін різними дрібничками, які купили для неї, щоб вона подарувала їх дітям Лінтона на знак подяки за їхню доброту. Вони запросили Лінтонів провести наступний день у Буремному перевалі, і ті погодилися, але за однієї умови: пані Лінтон попросила, щоб її любих діток старанно тримали подалі від того «невихованого хлопця, який лається».

За таких обставин я залишилася сама. Я вдихала густий аромат прянощів, що нагрівалися на вогні, милувалася блискучим кухонним начинням, начищеним годинником, прикрашеним падубом, срібними кухлями, вишикуваними на таці й готовими до того, щоб їх наповнили гарячим пивом до вечері, а над усе — бездоганною чистотою того, за чим я особливо пильнувала, — вимитої та ретельно підметеної підлоги.

Я подумки похвалила кожну річ, а тоді згадала, як старий Ерншоу колись заходив, коли все було прибрано, називав мене «гарненькою дівкою» і непомітно вкладав мені в руку шилінг як різдвяний подарунок. Від цього я згадала і про його любов до Гіткліффа, і про страх, що після його смерті хлопця занедбають. А звідти думки самі собою привели мене до теперішнього становища бідолашного хлопця, і замість співати я почала плакати.

Та невдовзі мені спало на думку, що розумніше було б спробувати виправити бодай деякі кривди, завдані йому, ніж проливати над ними сльози. Я підвелася й вийшла на подвір’я шукати його. Він був неподалік: у стайні я знайшла його за тим, що він гладив блискучу шерсть нового поні та, як завжди, годував інших тварин.

— Поспішай, Гіткліффе! — сказала я. — На кухні так затишно, а Джозеф нагорі. Поспішай, і дозволь мені гарненько тебе причепурити, поки міс Кеті не вийшла. Тоді ви зможете сісти разом, і довго розмовляти до самого сну.

Він не припиняв своєї роботи й навіть не глянув на мене.

— Ну ж бо, ти йдеш? — знову покликала я. — Для кожного з вас є маленький пиріг; а щоб причепуритися тобі знадобиться щонайменше пів години.

Я почекала п’ять хвилин, але, не дочекавшись відповіді, пішла. Кетрін вечеряла з братом і невісткою. Я ж вечеряла з Джозефом, і наша неприязна вечеря була приправлена з одного боку докорами, а з другого — зухвалими відповідями. Гіткліфові пиріг і сир усю ніч простояли на столі. Він примудрився працювати в стайні до дев’ятої години, а тоді мовчазний і похмурий попрямував до своєї кімнати.

Кеті засиділася допізна, бо мала цілу купу справ, пов’язаних із прийомом нових друзів. Одного разу вона зайшла на кухню поговорити зі своїм старим другом, але його вже не було. Вона лише запитала, що з ним сталося, і повернулася назад. Уранці він встав рано і, оскільки був святковий день, поніс свій поганий настрій на пустище; повернувся лише після того, як родина вирушила до церкви. Голодування та роздуми, здається, пішли йому на користь. Деякий час він крутився біля мене, а потім, нарешті набравшись сміливості, раптом вигукнув:

— Неллі, приведи мене до ладу, щоб я мав пристойний вигляд!

— Давно пора, Гіткліффе, — сказала я. — Ти ж засмутив Кетрін. Мабуть, вона вже шкодує, що взагалі повернулася додому! Схоже, ти їй заздриш, бо нею більше цікавляться, ніж тобою.

Думка про те, що він може заздрити Кетрін, була йому незрозуміла, зате думку про те, що він її засмутив, він збагнув чудово.

— Вона сказала, що засмучена? — запитав він, і обличчя його стало дуже серйозним.

— Вона заплакала, коли я сказала їй, що ти знову пішов сьогодні вранці.

— Ну, а я вчора ввечері плакав, — відповів він. — І в мене було більше причин плакати, ніж у неї.

— Авжеж: ти мав причину лягти спати з гордим серцем і порожнім шлунком, — сказала я. — Горді люди самі накликають на себе біду. Але якщо тобі соромно за свою образливість, то, коли вона прийде, не забудь попросити пробачення. Підійди до неї, запропонуй поцілувати її й скажи… Ти сам краще знаєш, що сказати. Тільки зроби це щиро, а не так, ніби через її пишну сукню вона раптом стала для тебе чужою. А тепер, хоча мені треба готувати обід, я викрою трохи часу й причепурю тебе так, що Едгар Лінтон поруч із тобою здаватиметься лялькою. Та він і справді так виглядає. Ти молодший, а проте, закладаюся, вищий за нього й удвічі ширший у плечах. Ти міг би одним ударом збити його з ніг. Хіба не відчуваєш, що міг би?

Обличчя Гіткліффа на мить проясніло, але одразу знову спохмурніло, і він зітхнув.

— Але, Неллі, навіть якби я збив його з ніг двадцять разів, від цього він не став би менш вродливим, а я — вродливішим. Я хотів би мати світле волосся й світлу шкіру, так само добре вдягатися й поводитися, як він, і мати шанс стати таким самим багатим!

— І при кожній нагоді плакати за матусею, — додала я, — і тремтіти, якщо якийсь сільський хлопець замахнеться на тебе кулаком, і сидіти вдома цілий день, коли піде дощ. Ох, Гіткліффе, ти показуєш себе з дуже жалюгідного боку! Ходи до дзеркала, і я покажу тобі, чого тобі варто бажати. Бачиш ці дві зморшки між очима? А ці густі брови, які замість того, щоб вигинатися дугою, сходяться посередині? А цю пару чорних бісенят, які так глибоко зачаїлися у твоїх очах, що ніколи не визирають сміливо, а тільки нишком блищать з-під повік, мов диявольські шпигуни? Отож бажай навчитися розгладжувати нахмурене чоло, відкрито піднімати повіки й перетворити бісенят на впевнених, невинних янголят, які нічого не підозрюють і не сумніваються та всюди бачать друзів, навіть там, де не впевнені, чи немає ворогів. Не набувай вигляду зацькованого пса, який, здається, знає, що заслужив кожного стусана, але ненавидить за свої страждання весь світ — і того, хто його штурхає, найбільше.

— Іншими словами, я маю забажати великих блакитних очей і гладкого чола Едгара Лінтона, — відповів він. — Я цього й бажаю. Тільки це мені їх не дасть.

— Добре серце допоможе тобі мати гарне обличчя, хлопче, — вела я далі, — навіть якби ти був чорний, як сажа; а зле серце перетворить найвродливіше обличчя на щось гірше за потворність. А тепер, коли ми вже закінчили з миттям, розчісуванням і похмурим сидінням, скажи мені: хіба ти не вважаєш себе доволі вродливим? Я вважаю. Ти хоч куди — справжній принц під личиною простолюдина. Хто знає, може, твій батько був китайським імператором, а мати — індійською царицею, і кожен із них за тижневий прибуток міг би купити разом Буремний перевал і Гніздо дрозда? А тебе викрали лихі моряки й привезли до Англії. На твоєму місці я плекала б високі думки про своє походження; усвідомлення того, ким я є насправді, додало б мені мужності й гідності, щоб терпіти утиски якогось дрібного фермера!

Так я гомоніла без упину, і Гіткліфф поступово перестав хмуритися й почав виглядати цілком привітно. Та раптом нашу розмову перервав гуркіт: щось наближалося дорогою й заїжджало на подвір’я. Він кинувся до вікна, а я — до дверей і саме вчасно побачила, як із родинного екіпажа виходять двоє Лінтонів, закутані в плащі та хутра, а Ерншоу спішуються зі своїх коней: узимку вони часто їздили верхи до церкви. Кетрін узяла кожного з дітей за руку, завела до будинку й посадила перед вогнем, який швидко повернув рум’янець їхнім блідим обличчям.

Я підганяла свого товариша, щоб він тепер поспішив і показав свій привітний норов, і він охоче послухався. Але лиха година: щойно він відчинив одні двері, що вели з кухні, як з іншого боку їх відчинив Гіндлі. Вони зіткнулися. Господар, роздратований, побачивши його чистим і веселим, а може, просто бажаючи дотримати обіцянки, даної пані Лінтон, раптом штовхнув його назад і сердито наказав Джозефу:

— Не пускай цього хлопця до кімнати — відправ його на горище, поки не закінчиться обід. Залиш його тут на хвилину — він неодмінно запустить пальці в пироги й почне красти фрукти.

— Та ні, сер, — не втрималася я. — Він нічого не чіпатиме, от побачите. І, гадаю, він має таке саме право на ласощі, як і ми.

— Свою порцію він отримає з моєї руки, якщо до темряви спущу його вниз, — крикнув Гіндлі. — Ану геть, волоцюго! Що, вже вирядився у франта? Почекай-но, поки я вчеплюся в ці твої елегантні кучері. Побачиш, як я їх ще трохи відрощу!

— Вони й так задовгі, — зауважив маленький Лінтон, визираючи з дверей. — Дивно, що від них у нього голова не болить. Як грива в лошати — просто на очі падає!

Він сказав це без наміру образити, але запальний Гіткліфф не був готовий терпіти навіть подобу зухвальства від того, кого вже тоді, здавалося, ненавидів як суперника. Він схопив супницю з гарячим яблучним пюре — перше, що трапилося під руку, — і хлюпнув її просто в обличчя та на шию хлопця. Той негайно зчинив плач, на який прибігли Ізабелла й Кетрін. Містер Ерншоу відразу схопив винуватця й повів до його кімнати; без сумніву, там він дав йому доброго прочухана, щоб остудити напад люті, бо Гіткліфф повернувся червоний і задиханий.

Я взяла кухонний рушник і витерла Едгарові ніс та рот, заявивши, що так йому й треба за те, що втрутився. Його сестра почала плакати й проситися додому, а Кеті стояла поруч, розгублена й червона від сорому за всіх.

— Не треба було тобі з ним говорити! — дорікнула вона маленькому Лінтону. — Він був у поганому настрої, а тепер ти зіпсував собі гостювання. І його поб’ють. Я ненавиджу, коли його б’ють! Я навіть обідати не можу. Навіщо ти до нього заговорив, Едгар?

— Я не говорив з ним, — схлипнув хлопець, вирвавшись із моїх рук і витираючи рештки яблучного пюре тонкою батистовою хустинкою. — Я пообіцяв мамі, що не скажу йому ані слова, і я не сказав.

—— Та досить уже плакати, — зневажливо  відрізала Кеті,— ніхто не збирався вас убивати. Не робіть ще більшої шкоди; мій брат іде. Тихо! Тихше, Ізабелло! Тебе хтось образив?

— Ну, діти, ідемо до столу!— вигукнув Гіндлі, квапливо входячи до кімнати. — Це звіреня добряче мене роздратувало. Наступного разу, пане Едгаре, самі захищайтеся кулаками — апетит від цього тільки покращиться!

Побачивши запашне частування, маленька компанія швидко заспокоїлася. Після верхової їзди вони зголодніли, а оскільки ніхто насправді не постраждав, їх було легко втішити. Містер Ерншоу щедро накладав їм повні тарілки, а господиня веселила всіх жвавою розмовою. Я стояла за її кріслом і з болем дивилася, як Кетрін, із сухими очима та байдужим виглядом, почала відрізати собі шматок гусячого крила.

«Безсердечна дитина, — подумала я. — Як легко вона відмахується від біди свого давнього товариша. Не могла б я уявити, що вона така егоїстична».

Вона піднесла шматочок до губ, але знову поклала його на тарілку. Щоки її спалахнули, а очі наповнилися сльозами. Вона випустила виделку на підлогу й поспіхом сховалася під скатертиною, щоб ніхто не бачив її хвилювання. Я вже не могла вважати її безсердечною, бо зрозуміла, що весь цей день вона почувалася наче в пеклі й тільки й шукала нагоди залишитися самій або навідати Гіткліффа, якого господар замкнув у кімнаті. Я дізналася про це, коли спробувала потайки передати йому трохи їжі.

Увечері ми влаштували танці. Кеті попросила випустити Гіткліффа, бо Ізабеллі Лінтон не було з ким танцювати. Її прохання не допомогли, і мені доручили стати їй парою. Танці швидко розвіяли похмурий настрій, а наша радість стала ще більшою, коли прибула Ґіммертонська капела — цілих п’ятнадцять музикантів: труба, тромбон, кларнети, фаготи, валторни та басова віола, а ще співаки. Щороку на Різдво вони обходили всі пристойні будинки й отримували пожертви, і ми вважали великою розкішшю послухати їх. Після звичних колядок ми попросили їх зіграти пісень та ґліїв. Пані Ерншоу дуже любила музику, тож вони співали для нас досхочу.

Кетрін теж любила музику. Але сказала, що нагорі, біля сходів, вона звучить найкраще, і пішла туди в темряві. Я рушила за нею. Унизу зачинили двері будинку, навіть не помітивши нашої відсутності: людей було стільки, що ніхто ні за ким не стежив. Але біля сходів вона не зупинилася, а піднялася ще вище — на горище, де був замкнений Гіткліфф, — і покликала його.

Він уперто не відповідав якийсь час. Кетрін не відступала й нарешті домоглася, щоб він заговорив із нею крізь дошки. Я залишила бідолашних дітей у спокої, доки не вирішила, що пісні ось-ось скінчаться і співакам дадуть щось перекусити. Тоді я полізла драбиною нагору, щоб покликати її.

Та замість того щоб побачити її надворі, я почула її голос усередині. Маленька мавпочка пролізла через вікно в даху одного горища, перебралася по даху й залізла через інше вікно на горище, де сидів Гіткліфф. Я ледве вмовила її вилізти назад.

Коли вона нарешті вийшла, Гіткліфф пішов за нею, а вона наполягла, щоб я взяла його на кухню, бо мій товариш по службі пішов до сусіда, щоб не чути нашого «диявольського псалмоспіву», як він називав нашу музику.

Я сказала їм, що зовсім не збираюся заохочувати їхні витівки. Але оскільки в’язень не їв від учорашнього обіду, цього разу я вирішила заплющити очі на те, що він обдурить пана Гіндлі. Він спустився вниз. Я поставила для нього стілець біля вогню й запропонувала йому безліч усяких смаколиків. Але йому було недобре, і він майже нічого не міг їсти, а мої спроби його розважити виявилися марними.

Він сперся ліктями на коліна, поклав підборіддя на руки й завмер у мовчазних роздумах. Коли я запитала, про що він думає, він серйозно відповів:

— Я придумаю, як відплатити Гіндлі. Мені байдуже, скільки доведеться чекати, хоч сто років. Сподіваюся, він не помре раніше за мене!

— Як тобі не соромно, Гіткліффе! — сказала я. — Бог сам має карати лихих людей; нам же слід учитися прощати.

— Ні, Бог не отримає такого задоволення, як я, — відповів він. — От тільки хотів би я знати, як найкраще це зробити! Залиш мене, я сам усе обміркую. Поки я про це думаю, мені не так боляче.

Але, пане Локвуде, я й забула, що ці історії не можуть вас розважити. Мене саму дивує, як я могла так розговоритися, коли ваша каша вже охолола, а ви киваєте носом і хочете спати! Я могла б розповісти всю історію Гіткліффа — усе, що вам потрібно знати, — усього кількома словами.

* * *

На цьому місці економка перервала свою розповідь, підвелася й почала складати шиття. Але я й не думав відходити від каміна і зовсім не збирався дрімати.

— Сідайте, пані Дін, — вигукнув я. — Посидьте ще пів години. Ви цілком правильно робите, що розповідаєте все неквапливо. Саме такий спосіб мені й подобається. І ви повинні закінчити історію так само. Мене більшою чи меншою мірою цікавить кожен персонаж, про якого ви згадали.

— Годинник б’є одинадцяту, пане.

— Байдуже. Я не звик лягати спати так рано. Для людини, яка спить до десятої, година чи дві ночі — цілком ранній час.

— Не слід вам спати до десятої. До того часу найкраща частина ранку вже давно минула. Людина, яка до десятої години не зробила половини своєї денної роботи, ризикує не зробити й другої половини.

— А все ж, пані Дін, сідайте назад, бо завтра я маю намір протягнути ніч аж до самого пообіддя. Передчуваю, що неодмінно застуджуся, та ще й добряче.

— Сподіваюся, що ні, пане. Ну що ж, дозвольте мені перескочити років на три. За цей час пані Ерншоу…

— Ні, ні, нічого подібного я вам не дозволю! Чи знайомий вам такий душевний стан, коли, сидячи на самоті, ви можете спостерігати, як кішка вилизує своє кошеня на килимі перед вами, і так пильно стежити за цим, що, коли кицька не вилиже одне вухо, це серйозно зіпсує вам настрій?

— Я б назвала це лінощами.

— Навпаки, виснажливою діяльністю. І саме такий у мене зараз настрій, тож, будьте ласкаві, розповідайте в усіх деталях. Я починаю розуміти, що тутешні люди відрізняються від міських так само, як павук у в’язниці від павука у звичайному будинку. Та й привабливість такого життя полягає не лише у погляді збоку. Люди тут дивляться на все глибше, живуть справжнім внутрішнім життям, а не просто зовнішньою оболонкою. Тепер я розумію, як так можна жити, хоча раніше вважав, що тут і року не витримати. Це нагадує голодного чоловіка, перед яким поставили лише одну страву — він може повністю зосередитися на ній і належно її оцінити. А коли перед ним стіл з купою делікатесів, то він, може, й насолодиться всім одразу, але запам’ятає лише якісь дрібні уривки вражень.

— Та ні, ми тут такі ж звичайні люди, як і скрізь, якщо розібратися, — мовила місіс Дін, дещо спантеличена моїми міркуваннями.

— Перепрошую, — відповів я. — Ви, моя добра приятелько, якраз яскравий доказ протилежного. Якщо не брати до уваги кількох незначних провінційних рис, у вас немає жодної з тих манер, які я звик вважати властивими людям вашого класу. Я певен, ви замислювалися про життя набагато більше, ніж більшість слуг. Вам довелося навчитися думати, бо у вас просто не було нагоди витрачати життя на усілякі дурниці.

Місіс Дін засміялася.

— Я й справді вважаю себе людиною спокійною та розважливою, — сказала вона. — Але не через те, що живу серед пагорбів і з року в рік бачу ті самі обличчя та спостерігаю ті самі події. Мені довелося пройти сувору школу життя, яка навчила мене мудрості. До того ж я прочитала більше, ніж ви могли б подумати, пане Локвуде. У цій бібліотеці немає книжки, якої я не переглядала б і з якої не винесла б чогось для себе, — хіба що з тих полиць із грецькими та латинськими книжками й тих, де стоять французькі. Утім, я розрізняю їх між собою — і для доньки бідняка це вже чимало. Та якщо я маю продовжувати свою історію по-справжньому, як належить базікливій оповідачці, то краще мені просто вести її далі. Тож замість перескакувати через три роки я обмежуся наступним літом — літом 1778 року. Це було майже двадцять три роки тому.

РОЗДІЛ VIII

Одного чудового червневого ранку народилося моє перше миле дитятко, якого я доглядала, і останній нащадок давнього роду Ерншо. Ми працювали з сіном на віддаленому полі, коли дівчина, яка зазвичай приносила нам сніданок, прибігла через луг і стежкою до нас на цілу годину раніше, ніж звичайно, гукаючи мене на ходу.

— Ой, який чудовий хлопчик! — задихано вигукнула вона. — Найкращий хлопчина, що тільки дихав на світі! Але лікар каже, що пані не жити: каже, вона вже багато місяців хвора на сухоти. Я чула, як він сказав про це панові Гіндлі. Тепер її вже ніщо не втримає, і до зими вона помре. Тобі треба негайно повертатися додому. Ти його доглядатимеш, Неллі: годуватимеш молоком із цукром і пильнуватимеш день і ніч. От хотіла б я бути на твоєму місці, бо коли пані не стане, він увесь буде твій!

— Але вона справді так тяжко хвора? — запитала я, кидаючи граблі й зав’язуючи капелюшок.

— Думаю, що так, хоча вигляд у неї бадьорий, — відповіла дівчина. — І говорить так, ніби сподівається дожити до того дня, коли він виросте чоловіком. Вона просто не тямиться від радості — такий він красунчик! Якби я була на її місці, то, певна, не померла б: сама лише його поява вилікувала б мене, хоч би що там казав Кеннет. Я просто розлютилася на нього. Пані Арчер принесла янголятко до господаря, що був у домі, і його обличчя вже почало світлішати, коли старий буркотун виступив уперед і каже: «Ерншо, вам пощастило, що ваша дружина дожила до того, щоб залишити вам цього сина. Коли я вперше її побачив, то був певен, що нам недовго доведеться її лікувати. А тепер мушу вам сказати: найімовірніше, зима її доконає. Не засмучуйтеся і не побивайтеся надто: тут нічого не вдієш. Та й, зрештою, треба було мати більше розуму, коли ви обирали таку кволу дівчину за дружину!»

— А що відповів господар? — поцікавилася я.

— Думаю, він вилаявся, але я не звернула уваги: я так і тягнулася очима до дитинки, — і вона знову почала захоплено описувати його. Я була схвильована й поспішила додому, щоб і собі помилуватися малюком, хоча дуже переживала за Гіндлі. У його серці було місце лише для двох кумирів — дружини та самого себе: обох він обожнював, а одну з них просто боготворив. Я не могла уявити, як він переживе її втрату.

Коли ми дісталися Буремного перевалу, він стояв біля парадних дверей. Проходячи повз, я запитала:

— Ну як дитина?

— Уже майже бігає, Неллі! — відповів він, намагаючись усміхнутися.

— А пані? — наважилася запитати я. — Лікар каже, що вона…

— До біса лікаря! — перебив він мене, почервонівши. — Френсіс цілком здорова: за тиждень вона буде зовсім здорова. Ти йдеш нагору? Передай їй, що я прийду, якщо вона пообіцяє мовчати. Я пішов від неї, бо вона не хотіла замовкнути. І вона мусить… Скажи їй, що містер Кеннет наказує їй мовчати.

Я передала це пані Ерншо. Вона була в надзвичайно веселому настрої й жартома відповіла:

— Я ледве сказала кілька слів, Еллен, а він уже двічі виходив звідси зі сльозами. Ну гаразд, скажи, що я обіцяю мовчати. Але це не означає, що я не можу з нього сміятися!

Бідолашна! Ще за тиждень до смерті її весела вдача анітрохи їй не зрадила, а чоловік уперто, навіть люто твердив, що їй щодня стає краще. Коли Кеннет попередив його, що на цій стадії хвороби його ліки вже не допоможуть і немає потреби витрачати зайві гроші на його відвідини, він відрубав:

— Знаю, що не треба! Вона здорова! Їй більше не потрібен ваш догляд! У неї ніколи не було сухот. Це була гарячка — і вона минула. Пульс у неї тепер такий самий повільний, як у мене, а щока така сама прохолодна.

Те саме він розповідав і дружині, і вона, здавалося, йому вірила. Але одного вечора, коли вона сперлася на його плече й саме казала, що, мабуть, завтра вже зможе встати з ліжка, на неї напав кашель — зовсім легкий. Він підхопив її на руки. Вона обвила руками його шию, обличчя її змінилося — і вона померла.

Як і передбачала дівчина, дитина, Гортон, цілком перейшла під мою опіку. Панові Ерншо було досить бачити, що хлопчик здоровий, і не чути його плачу — щодо нього він був спокійний. А сам господар зовсім зневірився: його горе було з тих, що не дають волі сльозам. Він не плакав і не молився — він лаявся і кидав виклик усьому світові; проклинав Бога й людей і віддався безтямним розвагам. Слуги довго не витримували його тиранічної та лихої поведінки: залишилися тільки Джозеф і я. Я не могла покинути дитину, яку мені доручили, та й, зрештою, ви знаєте, я була йому названою сестрою, тож легше виправдовувала його поведінку, ніж це зробила б чужа людина. Джозеф залишився, щоб командувати орендарями та робітниками, бо вважав своїм обов’язком бути там, де є достатньо гріхів, які можна викривати.

Лихі звички господаря та його лихі товариші подавали Кетрін і Гіткліффу чудовий приклад. Його поводження з останнім було достатнім, щоб зі святого зробити диявола. І справді, в той час здавалося, ніби в хлопцеві оселилося щось диявольське. Він із насолодою дивився, як Гіндлі занапащає себе без вороття, і з кожним днем ставав усе похмурішим, жорстокішим і лютішим. Я й наполовину не зможу описати, яким пекельним став наш дім. Священник перестав до нас заходити, а зрештою жодна пристойна людина не наближалася до нас; хіба що візити Едгара Лінтона до панни Кеті можна було вважати винятком.

У п’ятнадцять років вона була королевою всього навколишнього краю; їй не було рівних. І справді, вона виросла гордою, свавільною дівчиною! Зізнаюся, після того як вона перестала бути дитиною, я її не любила й часто дратувала, намагаючись приборкати її пиху. Та вона ніколи не відвернулася від мене. Вона дивовижно вміла зберігати прихильність до тих, до кого прив’язалася в дитинстві: навіть Гіткліфф назавжди зберіг своє місце в її серці. А молодому Лінтону, попри всі його переваги, було нелегко справити на неї таке саме глибоке враження.

Це був мій покійний господар: ось його портрет над каміном. Колись з одного боку висів його портрет, а з другого — портрет його дружини. Але її картину зняли, інакше ви могли б побачити, якою вона була. Вам видно?

Пані Дін підняла свічку, і я розгледів ніжне обличчя, надзвичайно схоже на обличчя молодої панни з Буремного перевалу, тільки вираз його був задумливіший і лагідніший. Портрет вийшов напрочуд милим. Довге світле волосся трохи завивалося біля скронь; очі були великі й серйозні; постать — майже надто граційна. Я не дивувався, що Кетрін Ерншо могла забути свого першого друга заради такого чоловіка. Мене значно більше дивувало, як він, якщо його вдача відповідала зовнішності — міг захопитися Катрін, такою, якою я її уявляв?

— Дуже гарний портрет, — зауважив я, звертаючись до економки. — Схожий?

— Так, — відповіла вона. — Але  у піднесеному настрої він виглядав ще краще. Це його звичайний вираз обличчя: загалом йому бракувало жвавості.

Кетрін не припиняла спілкуватися з родиною Лінтонів після тих п’яти тижнів, які провела в них. А оскільки в їхньому товаристві їй не було потреби показувати свою грубість і вона мала достатньо здорового глузду, щоб соромитися невихованості там, де з нею незмінно поводилися чемно, то своєю щирою привітністю вона мимоволі зачарувала літніх господаря й господиню; здобула захоплення Ізабелли та серце й душу її брата. Від самого початку це лестило Кетрін, адже вона була надзвичайно честолюбною, — і спонукало її мимоволі грати дві різні ролі, хоча вона й не мала наміру когось обдурювати. Там, де вона чула, як Гіткліффа називають «грубим молодим негідником» і «гіршим за дику тварину», вона пильнувала, щоб не поводитися, як він. А вдома в неї було мало бажання виявляти чемність, з якої лише сміялися б, і стримувати свій непокірний норов, коли це не принесло б їй ні похвали, ні визнання.

Містеру Едгару рідко вистачало сміливості навідуватися до Буремного перевалу. Він боявся репутації Гіндлі й уникав зустрічі з ним. Та все ж ми щоразу намагалися прийняти його якнайввічливіше: сам господар, знаючи, навіщо він приходить, намагався його не ображати, а якщо не міг бути привітним — просто тримався осторонь. Мені здається, Кетрін його поява там була не до душі. Вона не була хитрою, ніколи не кокетувала й, очевидно, не хотіла, щоб двоє її друзів узагалі зустрічалися. Бо коли Гіткліфф у її присутності зневажливо говорив про Лінтона, вона не могла так само беззастережно погоджуватися з ним, як тоді, коли Едгара не було поруч. А коли Лінтон виявляв огиду й неприязнь до Гіткліффа, вона вже не наважувалася поставитися до його почуттів байдуже, ніби приниження її товариша не мало для неї жодного значення. Я не раз сміялася з її розгубленості та невимовних мук, які вона марно намагалася приховати від моїх насмішок. Звучить недоброзичливо, знаю. Але Кетрін була такою гордою, що я справді не могла співчувати її бідам, доки вони не навчили б її хоч трохи смирення. Зрештою вона таки змусила себе зізнатися мені в усьому й довіритися: більше їй не було кого зробити своєю порадницею.

Одного дня містер Гіндлі поїхав з дому, і Гіткліфф вирішив скористатися нагодою та влаштувати собі вихідний. Тоді йому, здається, було шістнадцять років. Риси його обличчя не були потворними, та й розумом він не обділений, але він примудрився справляти враження людини відразливої і зовні, і внутрішньо — від того, яким він був тепер, не залишилося й сліду. Передусім на той час він утратив усе, що дала йому початкова освіта: постійна важка праця, яка починалася рано й закінчувалася пізно, придушила його колишню цікавість до знань і любов до книжок та науки. Дитяче відчуття власної переваги, прищеплене йому прихильністю старого пана Ерншо, давно згасло. Він довго намагався не відставати від Кетрін у навчанні, а потім із гірким, але мовчазним жалем поступився і ніхто уже не міг переконати його зробити бодай крок угору.

Разом із розумовим занепадом змінилася й його зовнішність: він набув сутулої ходи та жалюгідного вигляду; від природи мовчазний і стриманий, він став аж надто замкнутим, похмурим і нетовариським. Здавалося, він навіть знаходив похмуру втіху в тому, щоб викликати відразу, а не прихильність у тих небагатьох людей, з якими ще спілкувався.

Кетрін і далі залишалася його нерозлучною супутницею, коли випадала нагода перепочити від роботи. Та він перестав висловлювати свою прихильність до неї словами й сердито, підозріливо відсахувався від її дівочих пестощів, наче усвідомлював, що не може відчути задоволення від таких проявів любові до нього.

Того дня він зайшов до дому й заявив, що має намір нічого не робити, коли я допомагала панні Кеті впорядкувати зачіску. Вона не сподівалася, що він раптом вирішить байдикувати, і, гадаючи, що матиме весь дім у своєму розпорядженні, якимось чином повідомила Едгарові про відсутність брата, а тоді вже готувалася його прийняти.

— Кеті, ти сьогодні по обіді зайнята? — запитав Гіткліфф. — Кудись збираєшся?

— Ні, дощ іде, — відповіла вона.

— А навіщо тоді ти вбралася в це шовкове плаття? — сказав він. — Сподіваюся, сюди ніхто не прийде?

— Наскільки я знаю, ні, — пробурмотіла панна. — Але ти мав би зараз бути в полі, Гіткліфф. Уже година після обіду. Я думала, ти пішов.

— Гіндлі нечасто звільняє нас від своєї проклятої присутності, — зауважив хлопець. — Сьогодні я більше не працюватиму і залишуся з тобою.

— Ой, але Джозеф усе розповість, — застерегла вона. — Краще тобі піти!

— Джозеф зараз вантажить вапно на дальньому боці Пеністоунських скель. Він буде там до темряви й нічого не дізнається.

Сказавши це, він недбало підійшов до каміна й сів. Кетрін на мить замислилася, насупивши брови: треба було якось підготувати ґрунт для небажаного гостя.

— Ізабелла та Едгар Лінтони казали, що сьогодні по обіді зайдуть, — сказала вона після хвилини мовчання. — Оскільки дощить, я майже не сподіваюся, що вони прийдуть. Але можуть і прийти, а тоді ти ризикуєш дістати прочухана ні за що ні про що.

— Скажи Неллі, щоб вона сказала, ніби ти зайнята, Кеті, — наполягав він. — Не виганяй мене заради своїх жалюгідних, дурненьких друзів! Інколи мені так і кортить поскаржитися, що вони… Але ні, не буду…

— Що вони? — вигукнула Кетрін, стурбовано дивлячись на нього. — Ой, Неллі! — сердито додала вона, різко відхиляючи голову від моїх рук. — Ти так ретельно мене зачесала, що згладила мої кучері! Досить, залиш мене в спокої. То на що ти хотів поскаржитися, Гіткліффе?

— Ні на що. Тільки подивися на календар на стіні, — він показав на аркуш у рамці, що висів біля вікна, і продовжив: — Хрестики означають вечори, які ти провела з Лінтонами, а крапки — ті, що провела зі мною. Бачиш? Я позначив кожен день.

— Так, бачу і це дуже нерозумно. Наче я звертаю на це увагу! — дратівливо відповіла Кетрін. — І який у цьому сенс?

— Щоб показати, що я звертаю увагу, — сказав Гіткліфф.

— І що, я повинна завжди сидіти з тобою? — запитала вона, дедалі більше дратуючись. — Яка мені з цього користь? Про що з тобою говорити? Ти міг би бути німим або немовлям — від тебе ні слова не дочекаєшся, щоб мене розважити, і від твоїх учинків теж ніякої користі!

— Ти ніколи раніше не казала мені, що я надто мало говорю або що тобі не подобається моє товариство, Кеті! — вигукнув Гіткліфф, сильно схвильований.

— Ніяке це не товариство, коли людина нічого не знає і нічого не говорить, — пробурмотіла вона.

Її товариш підвівся, але не встиг нічого більше сказати про свої почуття, бо на кам’яних плитах почулися кінські копита. Після легкого стуку молодий Лінтон увійшов до кімнати, і його обличчя сяяло від радості через несподіване запрошення. Без сумніву, Кетрін помітила різницю між своїми друзями: один увійшов, а другий вийшов. Їхній контраст нагадував зміну похмурої горбистої вугільної місцевості на прекрасну родючу долину; навіть його голос і манера вітатися були такими ж протилежними до зовнішності Гіткліффа, як і сам він. Він говорив тихо й приємно, вимовляючи слова так, як це робите ви: його мова була не такою грубою, як наша тут, а значно м’якшою.

— Я не надто рано прийшов? — запитав він, кинувши на мене погляд: я саме витирала тарілку й наводила лад у шухлядах дальнього краю буфета.

— Ні, — відповіла Кетрін. — Що ти там робиш, Неллі?

— Свою роботу, панно, — відповіла я. (Містер Гіндлі наказав мені неодмінно бути третьою особою під час кожного приватного візиту, який вирішить зробити Лінтон.)

Вона стала за моєю спиною й сердито прошепотіла:

— Забирай свої ганчірки й пилюку! Коли в домі гості, слуги не починають драїти й прибирати кімнату в їхній присутності!

— А тепер якраз слушна нагода, коли господаря немає, — відповіла я вже вголос. — Він не любить, коли я пораюся з цими речами в нього перед очима. Певна, містер Едгар мене зрозуміє.

— А я не люблю, коли ти пораєшся в моїй присутності, — владно вигукнула молода панна, не давши гостеві й слова сказати: після маленької сварки з Гіткліффом вона так і не змогла заспокоїтися.

— Мені шкода, панно Кетрін, — відповіла я й старанно взялася далі до своєї роботи.

Гадаючи, що Едгар її не бачить, вона вихопила в мене з рук ганчірку й ущипнула за руку — боляче й зумисне, викрутивши пальці. Я вже казала, що не любила її, а часом навіть залюбки зачіпала її гордість; до того ж вона зробила мені дуже боляче. Тож я підхопилася з колін і вигукнула:

— Ой, панно, це вже підлі витівки! Ви не маєте права мене щипати, і я цього терпіти не буду!

— Я до тебе й пальцем не доторкнулася, брехлива потворо! — крикнула вона, і пальці її аж свербіли повторити свій вчинок, а вуха почервоніли від люті. Вона ніколи не вміла приховувати свого гніву: щойно розсердиться — і все обличчя спалахує.

— А це тоді що? — заперечила я, показуючи виразний фіолетовий слід, який промовисто свідчив проти неї.

Вона тупнула ногою, на мить завагалася, а тоді, не в змозі опиратися своєму пустотливому норову, ляснула мене по щоці. Удар був такий дошкульний, що очі мої наповнилися слізьми.

— Кетрін, люба! Кетрін! — втрутився Лінтон, украй вражений подвійним проступком своєї кумирки — і брехнею, і насильством.

— Вийди з кімнати, Неллі! — повторила вона, вся тремтячи.

Маленький Гортон, який усюди ходив за мною й сидів поруч на підлозі, побачивши мої сльози, теж заплакав і крізь схлипування почав скаржитися на «лиху тітку Кеті». Це лише ще дужче розлютило її, і весь її гнів обрушився на нещасну дитину: вона схопила його за плечі й затрусила так, що бідолашний хлопчик аж посинів. Едгар необачно схопив її за руки, щоб визволити Гортона. Та за мить вона вирвала одну руку й так вліпила нею молодому чоловікові по вуху, що тут уже ніяк не можна було сприйняти це за жарт.

Він відсахнувся, приголомшений. Я підхопила Гортона на руки й понесла до кухні, залишивши двері відчиненими: мені було цікаво подивитися, чим скінчиться їхня сварка. Ображений гість підійшов до місця, де залишив капелюха; обличчя його зблідло, а губи тремтіли.

«От і добре! — подумала я. — Зроби висновки й забирайся! Це ще добра послуга — дати тобі побачити її справжню вдачу».

— Куди ти йдеш? — запитала Кетрін, підходячи до дверей.

Він відступив убік і спробував пройти.

— Ти не повинен іти! — енергійно вигукнула вона.

— Я мушу й піду! — тихо відповів він.

— Ні, — наполягала вона, схопившись за дверну ручку. — Не зараз, Едгаре Лінтоне. Сядь. Ти не можеш залишити мене в такому стані. Я всю ніч буду нещасною, а я не хочу бути нещасною через тебе!

— Як я можу залишитися після того, як ти мене вдарила? — запитав Лінтон.

Кетрін промовчала.

— Ти мене налякала і змусила соромитися тебе, — продовжив він. — Я більше сюди не прийду!

Її очі заблищали, повіки затремтіли.

— І ти навмисне сказала неправду! — додав він.

— Не казала! — вигукнула вона, знову знайшовши голос. — Я нічого навмисне не робила. Ну то йди, якщо хочеш — забирайся! А тепер я плакатиму, плакатиму до нестями!

Вона опустилася навколішки біля стільця й заходилася плакати вже по-справжньому. Едгар неухильно дотримувався свого рішення аж до подвір’я. Там він затримався. Я вирішила його підштовхнути.

— Міс Кеті страшенно норовлива, сер, — гукнула я. — Гірша за будь-яку розбещену дитину. Краще їдьте додому, а то вона себе зовсім доведе, аби лиш нас засмутити.

Бідолашний хлопчина крадькома глянув у вікно. Здатність піти він мав не більшу, ніж кішка здатна покинути напівживу мишу або напівз’їдену пташку. «Ох, — подумала я, — тут його вже не врятувати: він приречений і сам летить назустріч своїй долі!» Так воно й сталося: він раптом повернувся, поспішив назад до будинку, зачинив за собою двері, а коли через деякий час я зайшла повідомити їм, що Ерншо повернувся скажено п’яний і готовий рознести весь дім над нашими головами — його звичайний стан у такому вигляді, — то побачила, що сварка лише зблизила їх. Вона зруйнувала останні укріплення юнацької сором’язливості, дозволила їм скинути маску дружби й зізнатися одне одному в коханні.

Звістка про повернення пана Гіндлі Ерншо змусила Лінтона швидко податися до свого коня, а Кетрін — до своєї кімнати. Я пішла сховати маленького Гортона й витягти заряд із рушниці господаря, з якою він любив бавитися у своїх шалених припадках. У такому стані він міг поставити під загрозу життя будь-кого, хто його дратував або навіть просто надто привертав його увагу. Тож я вирішила розрядити зброю. Так, навіть якщо він наважиться натиснути на курок, наслідки не будуть такими страшними.