«Джейн Ейр» читати. Шарлотта Бронте

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXX

Що більше я пізнавала мешканців Мургауса, то більше вони мені подобались. За кілька днів я настільки одужала, що могла вже сидіти цілий день, а часом і виходити на прогулянку. Я приєднувалася до Діани та Мері у всьому, що вони робили, розмовляла з ними, скільки вони хотіли, й допомагала їм, коли вони мені дозволяли. В цьому спілкуванні була якась життєдайна втіха — таку я вперше зазнала на своєму віку, — втіха, що виникала з цілковитої єдності смаків, почувань та переконань. Я любила читати те, що читали сестри; я була в захваті від того, що їм подобалось; я схилялася перед тим, що схвалювали вони. Вони любили свою відлюдну домівку. Мене теж зачарувала сіра, невеличка, старовинна будівля з низьким дахом, ґратчастими вікнами, пліснявими стінами, алеями, обсадженими старими ялинами, що всі похилилися через безперервні гірські вітри, та затінений тисами й падубами садок, де росли хіба що найневибагливіші квіти. Сестер вабила лісова рівнина довкола їхньої оселі, глибока долина, куди від їхніх воріт збігала кам’яниста стежка, яка спершу зміїлася між порослими папороттю горбами, а далі поміж кількома дикішими пасовиськами, що межували з вересовими пустищами і де паслася отара тутешніх сірих овець і ягнят з пухнастими, наче порослими мохом мордочками. Сестри, як я вже сказала, палко любили цей край. Я розуміла це почуття й цілком поділяла його. Я бачила чарівність цієї місцевості. Я відчувала святість її відлюддя, мої очі впивалися її горбастими обрисами, дивними барвами, що їх надали горам і долам мох, шипшина, заквітчані луки, блискуча папороть і сірі ґранітні скелі. Все це було для мене тим, що й для них — чистими й приємними джерелами радості. Буйний вітер і лагідний легіт, непогожі й гарні дні, досвіток і вечірній присмерк, місячні й захмарені ночі стали для мене такими ж привабливими, як і для них, зачаровували моє серце, як і їхні.

В домашньому житті ми ладнали так само добре. Вони були освіченіші й начитаніші за мене, та я завзято намагалась іти дорогою знання, яку вони протоптали перші. Я поглинала книжки, що їх вони мені давали читати, а потім з великою втіхою обговорювала з ними ввечері прочитане за день. Наші думки були схожі, погляди збігалися — одне слово, між нами була повна злагода.

В нашій трійці старшою і першою була Ліана. Фізично вона далеко мене переважала: була гарна й здорова, з неї таким струменем било життєве завзяття, що дивувало мене і вражало мою уяву. Я могла трохи поговорити на початку вечора, та коли спадав перший приплив бадьорості й жвавості, я охоче сідала на стільчику біля ніг Діани, поклавши їй голову на коліна, й слухала то її, то Мері, поки вони широко обговорювали предмет, який я ледь зачепила. Діана запропонувала навчати мене німецької мови. Я любила ті уроки і бачила, що роль учительки їй пасує й дає втіху; мені ж пасувала й давала не меншу втіху роль учениці. Наші натури доповнювали одна одну, наслідком була велика взаємна прихильність. Вони дізналися, що я малюю, і негайно ж запропонували мені свої олівці та скриньки з фарбами. Моє вміння, — єдине, чим я їх перевершувала, — вразило й зачарувало їх. Мері, бувало, сиділа й спостерігала годинами, як я малюю, потім захотіла навчитися сама, і з неї була слухняна, тямуща, ретельна учениця. Отак ми мали кожна своє діло і взаємно розважали одна одну, і дні збігали, як години, а тижні, як дні.

Що ж до містера Сент Джона, то близькість, яка так природно й швидко виникла між мною та його сестрами, не перекинулась на нього. Ми з ним і далі трималися на певній відстані одне від одного — частково тому, що він рідко бував удома, а здебільшого гаяв свій час, навідуючи хворих та бідняків своєї парафії, де оселі були розкидані далеко одна від одної. Здавалось, жодна негода не могла втримати його од тих пасторських обходів: в годину і в дощ, скінчивши своє ранкове читання, він звичайно надягав капелюха і в супроводі батькового старого пойнтера Карло ішов виконувати свою місію любові й обов’язку — достоту й не знаю, як він її називав. Іноді, коли день був уже геть непогожий, сестри намагалися його втримати. Тоді він одказував, скоріше з урочистою, аніж веселою усмішкою:

— Якщо вітрець або мряка спроможні відвернути мене від цих легких турбот, то чи ж готовий я до тієї великої мети, яку для себе визначив?

Діана та Мері тільки глибоко зітхали й поринали на якийсь час у сумні роздуми. Та, крім його частої відсутності, була ще одна перешкода для моєї з ним приязні: в його натурі було щось стримане, неуважне, навіть похмуре.

Ревний у виконанні своїх пасторських обов’язків, бездоганний у своєму житті та звичках, він начебто не мав того душевного спокою, того внутрішнього задоволення, що повинні бути винагородою кожного щирого християнина та діяльного людинолюбця. Часто ввечері, сидячи біля вікна за своїм столом, захаращеним книгами та паперами, він кидав читати або писати, спирався підборіддям на руку і поринав у якісь невідомі думки, видно було, що вони його хвилювали й бентежили: його очі починали якось особливо блищати, зіниці розширювались.

На мою думку, природа не була для нього тією скарбницею втіхи, що для його сестер. Якось, і тільки одного разу, він сказав при мені, як він глибоко відчуває дикі чари пагорбів та як він малим любив темний дах і замшілі стіни рідного дому. Одначе в його голосі й словах було більше похмурого, ніж радісного. Видно, він ніколи не блукав пустищами, не шукав їхньої заспокійливої тиші й не добачав там безлічі мирних утіх. А що він був мовчазний, то я не одразу змогла спізнати його розум. Я вперше склала собі думку про неабиякі його здібності, коли почула, як він виголошував проповідь у мортонській церкві. Я б хотіла списати її, та це понад мої сили. Я не можу навіть достоту переказати словами того враження, яке вона справила на мене. Сент Джон почав промовляти стиха, і його інтонація, а також тембр голосу були тихі до кінця, та скоро в проповіді став пробиватися щирий, хоча й стриманий, запал, що виявлявся в надзвичайній виразності та прискореному темпі його мови. Здавалось, то була напружена, зосереджена сила, що нею він вправно керував. Хвилювалося серце, розум схилявся перед такою ораторською міццю, але вона втихомирювала душі. Вся проповідь була пройнята дивною гіркотою, їй бракувало втішливої лагідності: він посилався на суворі засади кальвінізму, часто вживав такі слова, як вибраність, приреченість, осуд, і кожне таке слово лунало як вирок. Коли він скінчив, то замість почуватись бадьорішою, спокійнішою, просвітлілою, я відчула невимовний смуток, бо мені здалося (не знаю, як іншим), що красномовність, до якої я дослухалась, ішла з глибини, де дно було вкрите намулом розчарувань, де нуртували бентежні поштовхи невситимих бажань і неспокійних поривань. Я була певна, що Сент Джон Ріверс, хоч який він чесний, сумлінний і завзятий священик, а іще не знайшов того душевного спокою, що виходить за межі всякого розуміння; він його знайшов не більше, ніж я з моїм прихованим і нестерпним жалем за розбитим ідолом і втраченим раєм, жалем, про який я останнім часом уникала думати і який мене немилосердно мучив. Тим часом минув місяць. Діана та Мері мали ось-ось покинути Мургаус і повернутися в зовсім інше оточення, до зовсім іншого життя у великому місті на півдні Англії. Обидві були гувернантки в багатих родовитих сім’ях, де на них дивились, як на підлеглих, і ніхто не знав і не намагався пізнати їхніх вроджених високих якостей, а цінували тільки їхнє професійне вміння, як ото цінується вміння кухарки або спритність покоївки. Містер Сент Джон іще нічого не сказав про роботу, на яку обіцяв мене влаштувати, а для мене ця справа ставала дедалі нагальніша. Одного ранку, зоставшись із ним на кілька хвилин наодинці у вітальні, я насмілилась підійти до віконної ніші, яку він обернув на кабінет, поставивши там стіл, стілець і книжкову полицю, і хотіла звернутися до нього, хоч ще не підібрала слів: адже завжди буває важко пробити лід стриманості, що вкриває такі натури, як його. Та він полегшив мені спробу, перший почавши розмову. Коли я підступила ближче, він звів на мене очі й мовив:

— Ви хочете мене про щось спитати?

— Так. Скажіть, ви, бува, не чули про яку-небудь підхожу для мене роботу?

— Я знайшов, чи то пак придумав дещо для вас іще три тижні тому, та оскільки ви, видно, були і корисні, і щасливі в цім домі, — бо мої сестри прихилились до вас і ваше товариство давало їм неабияку втіху, — я вважав доречним не порушувати вашої взаємної злагоди аж до того часу, поки їм треба буде їхати з Марш Енда, після чого виїдете звідси й ви.

— Вони, здається, їдуть через три дні?

— Так. Коли вони поїдуть, я повернусь до себе в Мортон. Анна перебереться до мене, а цей будинок замкнемо.

Я якусь хвилину почекала, сподіваючись, що він скаже щось про те, що мене цікавило, але він, здавалося, поринув у якісь свої думки; я бачила з його очей, що він уже забув про мене й мою справу. Довелося нагадати йому про тему, таку важливу й нагальну для мене.

— Яку роботу ви мали на увазі, містере Ріверс? Сподіваюсь, що ця затримка не завадить мені її дістати?

— О ні, тільки від мене залежить вас на неї влаштувати, якщо ви, звісно, захочете прийняти мою пропозицію.

І знову замовк: видно, не мав охоти провадити далі. Мене взяла нетерплячка; один-два неспокійні порухи і наполегливий погляд, втуплений в його лице, незгірш за слова дали йому зрозуміти, чого я від нього хочу.

— Даремно ви так квапитесь, — мовив він. — Відверто кажучи, я не можу вам запропонувати нічого підхожого і вигідного. Перше ніж пояснити, в чім річ, прошу вас пригадати одне моє попередження: якщо я й зумію допомогти вам, то це буде так, ніби сліпий допоміг кривому. Я бідний: коли я сплачу батькові борги, то мені залишиться в спадок тільки цей старий будинок, вервечка скалічених ялин на затиллі та клаптик вересового пустища з тисами і падубами. В мене немає гучного імені; щоправда, Ріверси — старовинний рід, але нині з трьох його нащадків двоє заробляють шматок хліба, прислуговуючи чужим людям, а третій вважає, що буде чужинцем у своїм ріднім краї не тільки за життя, а й по смерті. Але він вважає і повинен вважати свою долю щасливою і тільки й дожидається того дня, коли йому буде покладено на плечі хрест розлуки з усім, що прив’язує його до цього світу, і коли глава войовничої церкви, що її скромним членом є й він сам, звелить: “Встань і йди за мною!”

Сент Джон проказав ці слова, як на своїй проповіді, спокійним, глибоким голосом, лице його лишалося блідим, тільки очі гарячково блищали.

— А що я сам, — почав він знову, — бідний і невідомий, то й вам я можу запропонувати тільки бідну й непримітну роботу. Можливо, ви її навіть вважатимете за принизливу, бо ж ви, як я тепер побачив, звикли до того, що світ називає вишуканим, ваші смаки прагнуть до піднесеного, досі ви жили серед принаймні освічених людей. Однак, як я собі міркую, ніяка робота на благо людям не принижує. Я вважаю, що чим сухіша і занедбаніша земля, яку призначено обробити трудівникові Христовому, чим меншу користь він од неї має, тим більша йому хвала. В цьому разі йому випадає доля піонера, а перші піонери християнства були апостоли, і їхнім проводирем був сам Спаситель.

— Гаразд, — озвалась я, коли він знов замовк. — Кажіть далі.

Перш ніж заговорити, він глянув на мене: здавалося, він, не поспішаючи, читав моє лице, ніби його риси були літери на сторінці в книжці. Висновки по цих пильних розглядинах він почасти висловив далі.

— Сподіваюсь, ви приймете місце, яке я вам запропоную, — мовив він, — і станете до праці, але тільки на якийсь час — не назавжди: ви однаково довго не витримаєте; так само, як і я б не зміг обмежитися саном священика в глухому селі. У вашій натурі є така сама згубна для всякого спокою риса, як і в моїй, хоч, може, у вас вона виявляється й зовсім інакше.

— Поясніть, — попросила я, коли він знову замовк.

— Гаразд, зараз поясню. Ви таки почуєте, яку просту, буденну й дрібну роботу я вам пропоную. Тепер, коли вмер мій батько, я сам собі сказав, що довго не зостанусь в Мор-тоні. Я виїду з цього краю десь не пізніше як через рік, але поки я залишатимусь тут, я докладатиму всіх зусиль для служіння моїй парафії. Коли я два роки тому прибув до Мортона, там не було жодної школи, діти бідняків не мали змоги дістати бодай якусь освіту. Я відкрив школу для хлопчиків, а зараз збираюсь відкрити ще одну — для дівчаток. Я вже найняв для цієї мети дім з двокімнатною прибудовою — для вчительки. Вона одержуватиме тридцять фунтів річно, її помешкання обставлено, — щоправда, дуже просто, однак там є все необхідне, — дякуючи міс Олівер, одиначці містера Олівера, єдиного багатія в моїй парафії, власника голкової фабрики та ливарні в долині. Ця леді зголосилася також платити за навчання та одежу однієї сирітки з робітного дому з тією умовою, що дівчинка допомагатиме вчительці вдома і в школі, оскільки та не впорається з усім сама. Хочете бути цією вчителькою?

Він проказав це запитання якось поквапно, мабуть, сподіваючись обуреної чи принаймні презирливої відмови на свою пропозицію. Не знавши всіх моїх думок і почувань, хоч, може, й вгадуючи деякі, він не міг сказати напевно, як я до неї поставлюсь. Посада була таки скромна, але зате давала надійний притулок, якого я потребувала; робота була важка порівняно з роботою гувернантки в багатому домі, але давала незалежність, а страх опинитися в рабській залежності від чужих людей пік моє серце, мов розжарене залізо, до того ж вона не була ні ганебна, ні негідна, ані принизлива. І я погодилася.

— Дякую вам за вашу пропозицію, містере Ріверс. Я приймаю її з щирою радістю.

— Тільки ж чи ви гаразд мене зрозуміли? — спитав він. — Це сільська школа, і вашими ученицями будуть самі тільки бідні дівчатка, діти сільських наймитів, у кращому разі — дочки фермерів. Плетіння, шиття, читання, письмо, рахунки — ось і все, чого ви маєте їх навчати. Де ж ви застосовуватимете всі ваші знання? Чи вдовольнить ця робота ваш розум, почуття, смаки?

— Я прибережу їх до того часу, коли вони знадобляться. Вони не пропадуть.

— То ви знаєте, на що йдете?

— Так, знаю.

Тут він усміхнувся, і усмішка вже не виказувала ні гіркоти, ні смутку, а тільки радість і глибоке задоволення.

— І коли ви станете до роботи?

— Я переберусь на свою квартиру завтра і, якщо бажаєте, почну навчання з наступного тижня.

— Дуже добре, хай буде так.

Він встав і почав походжати по кімнаті. Потім спинився й знов глянув на мене. Похитав головою.

— Чим ви невдоволені, містере Ріверс? — спитала я.

— Ви довго не залишитеся в Мортоні. Ні, ні!

— Ні? Які у вас підстави так думати?

— Я читаю це в ваших очах. Вони не з тих, що обіцяють спокійне життя.

— Я не честолюбна. Він здригнувся.

— Стривайте. А чого це ви заговорили про честолюбність? Хто, на вашу думку, честолюбний? Знаю, що я, тільки як ви про це здогадались?

— Я говорила тільки про себе.

— Гаразд, коли ви не честолюбні, то ви… — і замовк.

— Яка?

— Я хотів сказати: пристрасна, та ви можете не так зрозуміти це слово й образитись. Людські захоплення та прихильності мають над вами велику владу. І я певен, що ви не зможете довго проводити своє дозвілля у самотині, а робочі години віддавати одноманітній праці, без ніякого заохочення, так само, як і я, — із притиском додав він, — не зможу жити, похований в цій глушині серед боліт і гір: дана мені Богом натура пригнічується, даровані небом здібності марно пропадають. Ви бачите, як я сам собі суперечу. Я, що проповідував задоволення від скромної долі і похваляв працю навіть дроворубів та водоносів у своїй сьогоднішній проповіді, я, служитель Божий, охоплений тривогою. Що ж, треба якось примиряти наші нахили й наші засади.

Він вийшов з кімнати. За цю годину я зрозуміла його краще, ніж за цілісінький місяць, однак він усе ще лишався для мене загадкою.

Що ближче був день, коли Діана та Мері Ріверс мали розлучитися з братом та рідною домівкою, то смутніші й мовчазніші вони ставали. Вони силкувалися приховати свій смуток, однак його не можна було ані приховати, ані подолати. Якось Діана сказала, що ця розлука буде не така, як усі попередні. Із Сент Джоном їм доведеться, мабуть, розлучитися на багато років, а то й на все життя.

— Він усе принесе в жертву заради мети, якій уже давно себе присвятив, — мовила вона, — і родинні, й інші, набагато сильніші почуття. Сент Джон тільки здається спокійним, Джейн, але в ньому кипить невгамовне завзяття. Його можна назвати лагідним, але часом він буває невблаганний, мов смерть. Та найгірше те, що моє сумління не дозволяє мені відговорити його від прийнятого суворого рішення.

Звісно, я ніяк не можу ганити його за нього. Це рішення справедливе, благородне, християнське — і все ж воно крає моє серце.

І її очі налилися сльозами. Мері низько нахилилась над шитвом.

— Ми втратили батька, а незабаром втратимо брата й рідну оселю, — прошепотіла вона. Тієї миті сталася подія, ніби навмисне послана долею, щоб іще раз потвердити правдивість давнього прислів’я “Біда біду тягне” і додати до їхнього страждання іще одне. У вікні промайнув Сент Джон, читаючи якогось листа. Він зайшов у кімнату.

— Помер наш дядько Джон, — мовив він.

Сестри, видно, були вражені, але сприйняли новину без великого хвилювання чи горя: здавалося, вона була для них скоріше важливою, аніж сумною.

— Помер? — повторила Діана.

— Так.

Вона втупила запитливий погляд у братове лице.

— І що?

— Що? — відказав він, зберігаючи мармурову непорушність на виду. — Що? Та нічого — на, читай.

І кинув їй листа на коліна. Вона його перебігла очима й подала Мері. Мері мовчки прочитала листа й повернула братові. Всі троє подивились одне на одного й усі троє всміхнулись — сумною, задумливою усмішкою.

— Амінь! Якось і так проживем, — озвалася врешті Діана.

— В кожному разі, не гірше, ніж жили досі, — зауважила Мері.

— Так, тільки все це нагадує про те, як би воно могло бути, коли б усе обернулось інакше, — промовив містер Ріверс. — Надто вже разюча протилежність тому, що є.

Він згорнув листа, замкнув його в своєму столі й вийшов. Кілька хвилин усі мовчали. Потім Діана звернулась до мене.

— Мабуть, ви дивуєтеся, Джейн, з наших таємниць, — сказала вона, — і маєте нас за бездушних людей, яких не вельми засмутила смерть такого близького родича, як дядько. Тільки ж ми його зовсім не знали, навіть ніколи не бачили. Він доводився братом нашій матері. Колись дуже давно батько з ним посварився. За його порадою батько ризикнув більшою частиною свого маєтку задля якоїсь спекуляції й втратив гроші. Почалися взаємні звинувачення, вони гнівно розійшлися та так ніколи й не помирились. Дядько взявся потому за зисковніші справи і, як виявилось, збив собі маєток у двадцять тисяч фунтів. Він був неодружений і не мав близької рідні, крім нас та ще одної племінниці. Батько завжди плекав надію, що наш дядько спокутує свою провину, одписавши спадщину нам, проте в цьому листі сповіщається, що він заповів геть усе тій племінниці, за винятком тридцяти гіней, на які належить купити три жалобні персні для Сент Джона, Мері й Діани Ріверс. Звісно, він мав право вчинити, як йому хотілось, і все ж нам гірко одержати таку звістку. Ми з Мері вважали б себе багатими, маючи хоч по тисячі фунтів, а Сент Джонові така сума знадобилася б для добрих справ.

Після такого пояснення ні містер Ріверс, ні його сестри більше про це не згадували. Другого дня я перебралась із Марш Енда до Мортона, а ще через день Діана й Мері вирушили до далекого Б… Наступного тижня містер Ріверс із Анною перевезли речі до будиночка священика, і стара садиба спорожніла.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXXI

Мій дім, де я врешті оселилась, — це сільський будиночок. Внизу невеличка кухонька з вибіленими стінами та посипаною піском підлогою. В ній чотири пофарбовані стільці, стіл, годинник, буфет з двома-трьома тарілками й полумисками та фаянсовим чайним сервізом. Горішня кімнатка така ж завбільшки, як і кухня, — з ялиновим ліжком і комодом. Хоч він і маленький, однак завеликий для мого жалюгідного ґардероба; щоправда, дякуючи моїм добрим і щедрим друзям, він трохи поповнився найнеобхіднішими речами.

Вечір. Я відпустила маленьку сирітку, яка допомагає мені в господарстві, винагородивши її за працю апельсином. Я сиджу сама біля маленького каміна. Цього ранку відкрилася сільська школа. У мене двадцять учениць. Тільки три вміють читати; жодна не вміє ні писати, ні рахувати. Декілька плетуть, дві-три так-сяк шиють. Всі вони розмовляють із неймовірним тутешнім акцентом, і поки що нам важко порозумітися. Деякі з них невиховані, неотесані, уперті й зовсім нерозвинені, проте інші слухняні, мають бажання вчитися і приємну вдачу. Я не повинна забувати, що ці бідно вбрані маленькі селянки з такої ж плоті і крові, як і тендітні паростки найшляхетніших родин, і що зерна вродженого благородства, вишуканості, розуму, доброти живуть і в їхніх серцях, так само як і в серцях дітей високородних. Моїм обов’язком буде зростити ці зерна, я напевне матиму вдоволення з своєї праці. Я не сподіваюся надто вже великої втіхи від життя, що розкривається переді мною, проте, якщо я пристосуюсь до нього і буду наполегливо працювати, воно щодня даватиме мені якусь радість.

Чи ж була я весела, спокійна й задоволена протягом годин, що їх я провела в отому голому, незатишному класі сьогодні вранці й по обіді? Щоб не дурити себе, я повинна відповісти: “Ні”. Я почувалась дуже нещасливою. Я почувалася — дурепа я така! — приниженою. Я боялась, що зробила крок, який, замість піднести мене на щаблях громадського життя, опустить іще нижче. Я злякалася темноти, злиднів та вульґарності довкола себе. Та я не буду надто суворо картати й зневажати себе за ці почуття: я знаю, що вони погані, — а це вже великий крок уперед; я постараюсь їх перебороти. Я сподіваюся, що вже завтра подолаю їх почасти, а за кілька тижнів і зовсім придушу. А може, через кілька місяців відразу у моєму серці заступить радість, коли я побачу зміну на краще в моїх ученицях.

А тим часом мене мучило таке питання: чи правильно я вчинила? Може, краще було піддатися спокусі, послухатись пристрасті і, відмовившись від важких зусиль і боротьби, заснути на квітах, у шовкових тенетах і пробудитись на півдні Франції в розкішній віллі, до я б тепер жила як коханка містера Рочестера, впиваючись його любов’ю, — бо він любив би, так, любив би мене якийсь час. А він мене таки любив — ніхто інший так мене більше не любитиме. Нікого вже так не зачарує моя врода, молодість, принадність, бо ніхто ніколи не вбачатиме в мені цих якостей. Він кохав мене і пишався мною — крім нього, жоден чоловік не матиме до мене таких почуттів. Та куди це мене заносять мої думки, що це я кажу, а головне — почуваю? Що краще, питала я себе, бути рабинею свого господаря і тішитись уявним блаженством десь під Марселем, а потім заливатися сльозами каяття й сорому, чи бути сільською вчителькою, вільною й чесною, в обвіяному гірськими вітрами будиночку в самому серці Англії?

Так, тепер я знаю, що обрала правильний шлях, дотримавшись закону і обов’язку і переборовши спокусу божевільної миті. Цей шлях мені вказав Господь. Я дякую йому за мудру направу!

Дійшовши в своїх вечірніх роздумах такого висновку, я встала, підійшла до дверей і подивилась на призахідне літнє сонце, на тихі лани перед моїм будиночком, що, як і школа, стояв за півмилі від села. Пташки доспівували останні пісні. Було повітря тихе, Роса була бальзамом.

Споглядаючи природу, я вважала себе щасливою й невдовзі дуже здивувалась, помітивши, що плачу. І чого? А через лиху долю, яка одірвала мене від мого господаря, — адже я його більше ніколи не побачу; від страху, що розпач, скорбота й нестримна лють, викликані моєю втечею, зіб’ють його навіки з доброго шляху. Ця

думка змусила мене відвести очі від прегарного вечірнього неба й порожньої Мортонської долини. Я кажу порожньої, бо в цій її частині не було видно жодної будівлі, крім церкви та церковного будинку, напівсхованих за деревами, і, аж у її кінці — даху Вейл-холу, де мешкав багатий містер Олівер з дочкою. Я затулила обличчя руками й прихилилась головою до одвірка, та невдовзі підвела очі, зачувши легенький шурхіт біля загорожі, що відокремлювала мій садочок від луки. Пойнтер містера Ріверса, старий Карло, штовхав хвіртку носом, а на неї спирався, згорнувши руки, сам Сент Джон. Його брови були насуплені, пильний, суворий, майже невдоволений погляд звернений на мене. Я запросила його до господи.

— Ні, мені ніколи, я тільки приніс вам оцей пакунок, що його сестри залишили для вас. Мабуть, тут скринька з фарбами, олівці та папір.

Я підійшла забрати його: цей пакунок був дуже доречний.

Сент Джон, як мені здалося, суворо вдивлявся в моє обличчя, поки я підходила до хвіртки: на ньому, напевне, було ще видно сліди сліз.

— То вам перший робочий день видався важчим, ніж ви сподівались? — спитав він.

— О ні! Навпаки, я думаю, що за якийсь час у мене з моїми ученицями піде все гаразд.

— Може, вам не сподобалось помешкання? Наш будиночок, меблі… правду кажучи, все це дуже вбоге…

— Мій будиночок, — урвала я його, — чистий і сухий. Меблів досить, і вони зручні. Я вдячна за все і зовсім не занепадаю духом, не така вже я дурна й розбещена, аби журитися, що нема килима, канапи чи столового срібла. До того ж п’ять тижнів тому я не мала нічого, я була вигнанка, безпритульна жебрачка, а тепер у мене є друзі, житло, робота. Я зачудована Божим милосердям, великодушністю моїх друзів, ласкою долі. Я не ремствую.

— Але, мабуть, вас пригнічує самотність? Цей будиночок такий темний і порожній.

— Я ще не встигла натішитись спокоєм, а ще менше знудитися в самотині.

— Гаразд. Я сподіваюсь, ви справді всім задоволені, у всякому разі, здоровий глузд мусить підказати вам, що іще зарано піддаватися ваганням і страхові подібно до Лотової дружини. Не знаю, що ви покинули перед тим, як прибилися до нас, та раджу вам твердо опиратися всякій спокусі і не оглядатися назад. Ідіть несхибно вашим новим шляхом — хоча б кілька місяців.

— А я так і наміряюсь чинити, — відказала я. Сент Джон провадив далі:

— Нелегко стримувати свої бажання й перемагати свої природні нахили. Але це можливо — я знаю по собі. Бог дарував нам силу до певної міри керувати нашою власною долею, і коли наше завзяття вимагає діяльності, недосяжної для нас, коли наша воля рветься на закритий для нас шлях, то ми не повинні впадати в розпач, — треба шукати іншої поживи для серця, такої ж щедрої, як і та, що її воно прагне скуштувати, але, може, набагато чистішої, і сміливо торувати для наших поривань хай важчу, але таку саму широку й пряму дорогу, як і та, що її заступила нам доля.

Рік тому я сам був дуже нещасливий, бо думав, що зробив помилку, ставши священиком. Одноманітні обов’язки були мені нудні до смерті. Я палко прагнув діяльнішого життя, цікавої праці на літературній ниві, хотів бути художником, письменником, оратором — ким завгодно, тільки не священиком. Так, серце політика, солдата, шукача слави, честолюбця, владолюба билося під скромним одягом священика. Я казав собі: моє життя таке тяжке, що його треба змінити, або ж я помру. Та після чорних роздумів і боротьби проблиснуло світло й прийшла полегкість, моє стиснуте єство нараз вихопилось на безмежний простір, мій дух почув поклик з небес — устати, зібрати всю свою силу, розправити крила й полинути до незнаних висот. Господь поклав на мене певне завдання, а щоб його гідно виконати, потрібні вміння й сила, хоробрість і красномовство, себто всі найкращі якості солдата, державного діяча й оратора. Все це потрібне для доброго місіонера.

Я вирішив стати місіонером. Від цієї хвилі мій душевний стан змінився, з усіх моїх здібностей поспадали кайдани, нічого не лишивши по собі, крім пекучого болю, що його може загоїти тільки час. Мій батько, звісно, опирався моєму намірові, та після його смерті для мене немає більше ніякої

перешкоди. Лишається владнати деякі справи, знайти собі наступника в Мортон, розірвати або розрубати пута деяких спокусливих почуттів, — що буде останньою битвою з людською слабістю, в якій я напевне здобуду перемогу, бо заприсягся перемогти, — і я вирушу з Європи на Схід.

Він проказав це особливим, приглушеним і водночас піднесеним тоном, а як замовк, то звів очі не на мене, а на призахідне сонце, на яке дивилась і я. Ми обоє стояли спиною до стежки, яка вела через поле до хвіртки, тому не почули кроків на порослій травою стежині. Заколисливе дзюрчання струмка в долині було тут єдиним звуком в цю пору, тож недарма ми аж кинулися, коли веселий і приємний, мов срібний дзвіночок, голос вигукнув: — Добривечір, містере Ріверс! Добривечір, старенький Карло! Ваш пес швидше пізнає друзів, ніж ви, сер; він нашорошив вуха і замахав хвостом, коли я була ще на тім кінці поля, а от ви й досі стоїте до мене спиною. Це була правда. Хоч містер Ріверс і здригнувся, почувши цей мелодійний голос, немов блискавка розітнула хмару над його головою, він і далі стояв у тій самій позі, спершись рукою на хвіртку, обличчям до заходу. Нарешті він повагом обернувся. Біля нього, десь за три фути, з’явилось, як мені здалося, видиво: молода дівчина, вся в білому, ґраційна, повненька, однак струнка. Вона спершу нахилилась погладити Карло, відтак звела голову, відкинула довгу вуаль, і перед нами розквітло обличчя довершеної краси. Вислів “довершена краса” багато вимагає, але я його не забираю назад і не пом’якшую: помірне підсоння Альбіону ще не створювало гармонійніших рис, під його вологими вітрами й хмарним небом ще не виникали чистіші відтінки кольорів троянди та лілеї. Все в ній чарувало, не було помітно жодної вади: дівчина мала правильні й тонкі риси обличчя, очі такої форми й кольору, які ми бачимо на картинах давніх майстрів, — великі, темні, виразні; довгі густі вії, що надають такої чарівності очам; тонкі, ніби намальовані, брови, що роблять обличчя таким ясним; біле, гладеньке чоло, що виказує такий спокій і так гарно відтінює живі яскраві барви; довгасті, свіжі й гладенькі щоки; такі ж самі свіжі, рожеві, гарні уста; бездоганно рівні й блискучі зуби; маленьке підборіддя з ямочкою; пишні, густі коси, — одне слово, все те, що, бувши зібране докупи, уособлює собою ідеальну красу. Я зачудовано дивилася на цю чарівну істоту, я милувалась нею від щирого серця. Природа, безперечно, створила її в небезсторонньому настрої і, забувши свою мачущину скнарість, обдарувала свою улюбленицю з бабусиною щедрістю.

“Як же ставиться Сент Джон Ріверс до цього земного ангела?” — природно, спитала я себе, побачивши, що він обернувся й дивиться на неї, і, так само природно, пошукала відповіді на це питання на його обличчі. Але він уже відвів очі від красуні й розглядав кущик простеньких стокроток, що росли коло хвіртки.

— Гарний вечір, але вже надто пізно, щоб гуляти самій, — промовив він, розминаючи ногою сніжно-білі голівки закритих квітів.

— Я тільки сьогодні по обіді вернулась з С… (вона назвала велике місто за двадцять миль звідти). Тато сказав мені, що ви відкрили школу та що приїхала нова вчителька, отож після підвечірка я наділа капелюшок і перебігла долину, щоб познайомитися з нею. Це вона? — спитала дівчина, показуючи на мене.

— Так, вона, — відповів Сент Джон.

— Як ви гадаєте, вам сподобається Мортон? — спитала вона з безпосередністю й простодушністю, хоча й дитячими, але приємними.

— Думаю, що сподобається. У мене є на це багато підстав.

— Ваші учениці слухняні?

— Вам сподобався ваш будиночок?

— Дуже.

— А гарно я його опорядила?

— Дуже гарно.

— А добру вибрала служницю — Алісу Вуд?

— Так. Вона тямуща й моторна.

“То це, — здогадалася я, — і є міс Олівер, багата спадкоємиця, яку доля обдарувала так само щедро, як і природа! Далебі, вона народилася під щасливою зіркою!”

— Я іноді приходитиму й допомагатиму вам на уроках, — додала вона. — Для мене буде розвагою час від часу навідувати вас, а розваги я люблю. Містере Ріверс, я так весело провела час в С…! Вчора я танцювала до другої години ночі, чи то пак ранку. Там через оті заворушення стоїть Н-ський полк, а офіцери всі таки славні хлопці! Хіба можна до них прирівняти всіх наших гострильників ножів чи продавців ножиць!

Мені здалося, що обличчя містера Сент Джона ледь-ледь презирливо скривилося. Він міцно стулив губи, від чого вся нижня частина його обличчя здавалася незвичайно суворою. Одвівши погляд від стокроток, він втупив його в міс Олівер. Це був суворий, значущий, допитливий погляд. Вона знов засміялася, і цей сміх дуже пасував до її юності, рум’янця, ямочок і ясних очей. А що він стояв мовчки й поважно, дівчина знов почала пестити Карло.

— Бідний Карло любить мене, — сказала вона. — Він не такий суворий і не цурається своїх друзів, а якби вмів говорити, то не дивився б на мене спідлоба.

Коли вона, гладячи пса по голові, ґраційно схилилася перед його молодим незворушним хазяїном, я помітила, як густий рум’янець залив обличчя Сент Джона. Його похмурий погляд запалав невгамовним хвилюванням. Збуджений, зашарілий, він в ту мить був такий самий гарний, як і вона. Його груди високо здіймалися, ніби його палке серце, стомившись від гнітючих обмежень розуму й волі хазяїна, розширювалось і поривалось до свободи. Та він одразу його приборкав, як вершник приборкує коня, що стає дибки. І ні словом, ані порухом не відповів на її ласкаві слова.

— Тато каже, що ви вже зовсім перестали до нас заходити, — провадила міс Олівер, глянувши на нього. — Ви вже й дорогу забули до Вейл-холу. Сьогодні він саме удома і трохи нездужає: ось проведіть мене й навідаєте його.

— Вже надто пізня година, щоб турбувати містера Олівера, — відповів Сент Джон.

— Пізня? А я кажу вам, що якраз підхожа. Саме тепер татові дуже потрібне товариство. Фабрики позакривалися, і йому нема чого робити. Будь ласка, містере Ріверс, ходімо до нас. Чого ви такий замкнутий і відлюдкуватий?

Вона старалася заповнити словами прірву його мовчанки.

— І як це я забула! — вигукнула вона, стріпнувши гарною кучерявою голівкою і ніби дорікаючи сама собі. — Я така легковажна й бездумна! Пробачте мені, прошу. Я зовсім забула, чому вам не хочеться розмовляти зі мною: Діана та Мері поїхали од вас, Мур-гаус зачинений, і ви такий самотній. Повірте, я дуже співчуваю вам. Ходіть-но до нас, провідаєте тата.

— Не сьогодні, міс Розамундо, не сьогодні.

Містер Сент Джон відповів майже машинально; тільки він один знав, яких великих зусиль коштували йому такі відмови.

— Ну що ж, як ви такі вперті, то я вас покину, бо боюся лишатись тут довше: вже спадає роса. На добраніч!

І вона простягла йому руку. Він ледь торкнувся її.

— На добраніч, — і собі сказав він тихим і глухим, мов те відлуння, голосом. Вона вже відійшла, але відразу ж вернулась.

— А ви, бува, не хворі? — спитала вона, і то до речі; його лице було біле, як її сукня.

— Я цілком здоровий, — відповів він і, вклонившись, відійшов од хвіртки. Міс Олівер попрямувала в один бік, він у другий. Вона двічі озирнулася за ним, перше ніж зникнути, наче чарівне видиво, у присмерку, що повивав долину; а Сент Джон рішуче крокував уперед і не обернувся ні разу.

Споглядаючи чужі страждання і самозречення, я забула про своє власне горе. Недарма Діана Ріверс якось сказала про свого брата: “Невблаганний, мов смерть”. Вона не перебільшувала.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXXII

Я й далі працювала в сільській школі, вкладаючи в цю працю всю свою силу і вміння. Спочатку мені було дуже важко. Минув якийсь час, перш ніж я навчилася розуміти своїх учениць та їхню вдачу. Геть темні, з нерозвиненими здібностями, вони здавались мені на перший погляд всі однаково безнадійними й тупими, та невдовзі я побачила, що помилялась. Вони відрізнялися одна від одної, як і освічені люди, і коли я ближче познайомилася з ними, а вони зі мною, то ця відміна почала впадати в

око. Коли їх перестали дивувати моя мова, звички й поведінка, деякі з цих вайлуватих, сонних селючок почали прокидатися, обертаючись на досить кмітливих дівчаток. Багато з них виявились послужливими й люб’язними, і я не раз засвідчувала вияви вродженої чемності та природної самоповаги, а так само неабияких здібностей, що викликали в мене зацікавлення і захоплення. Цим ученицям скоро сподобалася школа, і вони добре вчилися, були охайні, щодня готували уроки та набували скромних, пристойних манер, їхній швидкий поступ був часом гідний подиву, і я з правом пишалася своїми ученицями; до кращих із них я прихилилась, а вони до мене. Серед моїх учениць було кілька фермерських дочок, вже майже дорослих. Вони вже вміли читати, писати й шити, їх я навчала початків граматики, географії, історії та вишуканішого рукоділля. Я виявила серед них натури, гідні поваги, що прагнули до знання і вдосконалення, і з такими дівчатами я провела немало приємних вечорів у них вдома, їхні батьки й матері всіляко намагалися мені догодити. Мене тішила їхня простодушна гостинність, і я радо платила за неї люб’язністю, до якої вони, мабуть, не звикли; це було їм до вподоби й ішло на користь, підносячи їх у власних очах і спонукаючи стати гідними виявленої до них пошани.

Я відчувала, що мене починають любити в цьому закутні. Куди б я не пішла, мене всюди щиро вітали словом і приязними усмішками. А жити серед загальної пошани, хай навіть вона йтиме від простого селюка, — однаково, що “сидіти на сонечку в тихий день”: під його життєдайним промінням зароджуються й розквітають чисті спокійні почування. У цей період мого життя серце моє набагато частіше заповнювала вдячність, аніж пригнічення. Однак, читачу, коли вже казати правду, після того як день минав у корисній праці серед моїх учениць, а вечір — за малюнком або цікавою книжкою у приємній самотині, я вночі поринала в страшні сни, яскраві, тривожні, повні мрій і бентежних, бурхливих видив; сни, де серед незвичайних картин і подій, серед романтичних пригод і небезпек я знову й знову зустрічала містера Рочестера, і то завжди в якусь вирішальну мить. Він брав мене в обійми, я чула його голос, дивилась в його очі, торкалась до його руки й обличчя, охоплена коханням до нього й вірячи, що й він мене кохає, — і надія бути поруч із ним все життя оживала знову, така сама потужна й гаряча, як колись. І раптом я прокидалась і згадувала, де я, в якому становищі. Я вставала зі свого ліжка без запони, тремтячи всім тілом, і тільки тиха темна ніч була свідком то нападів розпачу, то вибухів палкої пристрасті. А назавтра рівно о дев’ятій годині ранку я починала уроки в школі, — спокійна, врівноважена, готова виконувати свої щоденні обов’язки.

Розамунда Олівер дотримала слова й інколи навідувала мене. Звичайно такі візити вона робила під час своєї ранкової прогулянки верхи. Вона, бувало, під’їжджала легким чвалом під двері школи на своєму поні в супроводі ґрума. Важко собі уявити щось чарівніше, ніж Розамунда верхи на поні, в пурпуровій амазонці, в чорному оксамитовому капелюшку, ґраційно накладеному на довгі кучері, що падали їй на лице й на плечі. Вона заходила в просте приміщення сільської школи й пропливала між рядами зачарованих сільських дівчаток. Вона звичайно з’являлася в ту годину, коли містер Ріверс давав уроки катехізису. Боюсь, що погляд відвідувачки наскрізь пронизував серце молодого священика. Здавалось, якийсь інстинкт попереджав його, що вона от-от зайде. Навіть якщо він її не бачив, дивився кудись убік од дверей, якими вона заходила, його лице рум’яніло, мармурові риси хай і не пом’якшувались, а все ж невимовно змінювались і самою своєю непорушністю виказували стримуване палке почуття більше, ніж його зрадив би рвучкий порух або блискавичний погляд. Розамунда, звичайно, знала свою силу: адже він не міг приховати від неї свого почуття. Попри весь його християнський стоїцизм, досить було їй підійти й заговорити до нього, усміхнутись йому весело, підбадьорливо, навіть ніжно, як його рука починала тремтіти, а очі спалахували. Він ніби казав своїм сумним і рішучим поглядом те, чого не могли вимовити його уста: “Я вас кохаю і знаю, що подобаюсь вам дужче, ніж хто інший. Уста мої мовчать не через страх перед відмовою. Я знаю, що, якби запропонував вам своє серце, ви б його прийняли. Тільки це серце вже покладено на священний вівтар, і довкола нього розпалено вогонь. Скоро від цієї жертви лишиться самий тільки попіл”.

І тоді вона надимала губенята, мовби те скривджене дитя. Задума хмарою насувалась на її променисту веселість, вона квапливо висмикувала свою руку з його руки, вередливо відвертала свій погляд від його обличчя героя та мученика і йшла геть. Сент Джон напевне віддав би все на світі, аби її наздогнати, вернути назад, затримати, коли вона отак його кидала, проте він не хотів поступитися задля неї жодним шансом на вічне спасіння і пожертвувати заради її кохання хоча б одною своєю надією на справжнє блаженство. До того ж він не міг вкласти всю свою розмаїту натуру мандрівника, шукача правди, поета, священика в одну-єдину пристрасть. Він не міг і не хотів відмовитись від своєї діяльності войовничого місіонера задля спокою й затишку Вейл-холу. Я якось дізналась про це від самого Сент Джона, коли мені вдалося всупереч його стриманості викликати його на відверту розмову.

Міс Олівер не раз ушановувала мене своїми відвідинами в моєму будиночку. Я добре спізнала її вдачу, ані фальшиву, ані потайну: вона була кокетлива, але не бездушна. Вимоглива, але не надміру себелюбна, їй потурали змалку, але не зіпсували до краю. Вона була запальна, але добродушна; марнославна (бо ж годі від цього втриматися, коли кожний її погляд в дзеркало засвідчував таке буяння краси!), але не манірна; щедра й зовсім не горда з свого багатства; нехитра й досить розумна, весела, жвава й нерозважна. Одне слово, вона видавалася дуже чарівною навіть такій безсторонній спостерігачці, як я, і водночас вона не мала в собі чогось справді цікавого і не справляла глибокого враження. Духовно вона дуже відрізнялася, скажімо, від сестер Сент Джона. І все ж я прихилилась до неї так само, як і до моєї вихованки Аделі, хоч до дитини, яку ми доглядаємо й виховуємо, у нас зароджується тепліше почуття, ніж до дорослої людини, хай навіть дуже привабливої.

Через якусь примху Розамунда заприязнилася зі мною. Вона казала, що я схожа на містера Ріверса (тільки він у десять разів гарніший; звичайно, і я дуже мила, але він справжній ангел). Проте, за її словами, я була така сама добра, розумна, стримана й рішуча, як і він. Вона запевняла, що моє становище сільської вчительки — це тільки lusus naturae; вона була певна, що моє дотеперішнє життя було таке цікаве, як у романі.

Одного вечора, нишпорячи з властивою їй дитячою жвавістю та легковажною цікавістю в буфеті та шухляді мого столу в кухоньці, вона знайшла дві французькі книжки, томик Шілера, німецьку граматику й словники, а далі й мою скриньку з фарбами та кілька ескізів, а між ними й намальовану олівцем голівку дівчинки — однієї з моїх учениць, гарненької, як янголятко, і різні види Мортонської долини та довколишніх лук. Спершу вона застигла від несподіванки, а потім аж затремтіла з захоплення.

Чи це я намалювала ці картини? Чи я знаю французьку й німецьку мови? Яка ж я чудесна, яке я диво! Я малюю краще, ніж учитель найкращої школи в С… Чи не намалюю я її портрета, щоб його показати татові?

— Залюбки, — відповіла я, відчувши трепетну радість митця від думки, що мені випадає нагода малювати з такої довершеної, чарівної натури.

На ній того дня була темно-синя шовкова сукня, руки й шия були оголені, і за єдину прикрасу їй правили каштанові коси, що з непокірною ґрацією природних кучерів спадали їй на плечі. Я взяла аркуш тонкого картону й старанно вивела обрис її обличчя. Я наперед тішилася, уявляючи собі, як малюватиму фарбами, а що тоді вже починало темніти, то я сказала їй прийти завтра.

Вона, видно, так розхвалювала мене своєму батькові, що містер Олівер сам прийшов з нею наступного вечора. Це був огрядний сивий чоловік середніх літ; поруч з ним його гарненька дочка здавалась яскравою квіткою коло старовинної вежі. Він більше мовчав — може, тому, що був гордий, — однак тримався зі мною дуже чемно. Ескіз Розамундиного портрета йому надзвичайно сподобався, і він попросив, щоб я його обов’язково закінчила. Він також наполягав, щоб я прийшла наступного вечора до Вейл-холу. Я пішла до них і опинилась у великій гарній оселі, де все свідчило про багатство господаря. Розамунда щиро раділа з мого візиту, її батько теж був дуже привітний, а в розмові, яку ми завели після чаю, схвалив мою діяльність у мортонській школі; однак, зауважив він, з того, що бачив і чув, він побоюється, що ця робота зовсім не підхожа для мене і я, мабуть, скоро її покину задля якогось кращого місця.

— Справді, тату, — вигукнула Розамунда, — вона така розумна, що може бути гувернанткою у якій-небудь родовитій сім’ї!

А я подумала, що краще лишуся тим, ким я є, аніж стану принижуватись у якійсь родовитій сім’ї. Містер Олівер говорив про містера Ріверса та про всю родину Ріверсів з великою повагою. Він сказав, що Ріверси — дуже давній рід у цьому краї, що їхні предки були дуже багаті, що їм колись належав весь Мор-тон, що й тепер, на його думку, представник цього роду міг би, якби захотів, одружитися з багатою дівчиною. Він дуже жалкував, що такий гарний, обдарований юнак забрав собі в голову стати місіонером; цим він тільки змарнує таке цінне життя. Я зрозуміла, що містер Олівер не став би чинити перешкоди шлюбові Розамунди з Сент Джоном. Очевидно, він вважав, що високе походження молодого священика, старовинне ім’я та духовний сан у достатній мірі відшкодували б брак багатства.

Настало свято П’ятого листопада — вільний від праці день. Моя маленька служниця, помігши мені прибрати в будиночку, пішла собі, задоволена винагородою в один пенні. Все довкола було чисте, аж сяяло — вишкрябана підлога, начищені ґрати каміна та витерті стільці. Я також причепурилась і могла проводити пообіддя, як мені хотілося.

Переклад кількох сторінок з німецької мови забрав у мене годину. Потім я дістала скриньку з фарбами та олівці і взялась за легшу й приємнішу справу, заходилася домальовувати мініатюру Розамунди Олівер. Голову я вже закінчила, лишалось зафарбувати тло, відтінити вбрання, додати зо два дотики карміну до повних уст, вивести кілька м’яких кучерів у косах та дужче затемнити вії під голубуватими повіками. Я саме захопилася викінченням цих деталей, аж враз після квапливого стуку двері розчинились і до хати ступив Сент Джон Ріверс.

— Я прийшов подивитись, як ви проводите свято, — мовив він. — Сподіваюся, не сумуєте? Ні? Оце вже гаразд. А коли ви ще й малюєте, то не почуваєтеся самотньою.

Бачте, я вам іще не довіряю, хоч ви досі тримались мужньо.

Я вам приніс книгу для вечірньої розваги, — і з цими словами поклав на стіл щойно видрукувану поему: один із тих чудових творів, що ними так часто вшановували щасливу публіку тих днів — золотого віку сучасної літератури. Та ба! Читачам нашої епохи щастить значно менше. Але не лякайтесь! Я не відхилятимусь од розповіді, щоб звинувачувати чи нарікати. Я знаю, поезія ще не вмерла, геній не згинув, і мамона не має влади ні закувати їх, ні вбити. Поезія і геній ще колись засвідчать про своє існування, свою свободу й силу. О ви, ангели небесні! Ви тільки всміхаєтесь, коли ниці душі радіють, а слабкі оплакують свою близьку загибель. Хіба поезія вмерла? Генія вигнано? Ні, посередносте, ні! Не дай заздрощам запевнити тебе в цьому. Вони не тільки живуть, а й владарюють і рятують рід людський, бо ж без їхнього божественного впливу, що проникає всюди, ти б досі була в пеклі — в пеклі свого власного убозтва!

І поки я захоплено розглядала блискучі сторінки “Марміона”, Сент Джон нахилився до мого малюнка, щоб краще його роздивитися. І враз здригнувся; його висока постать знов випросталась, але він не мовив ані слова. Я глянула на нього, та він уникав мого погляду. Я легко вгадувала його думки і могла легко читати в його серці, тієї миті я була спокійніша й стриманіша за нього; я мала над ним тимчасову перевагу. І мені закортіло зробити йому добро, якщо це тільки можливо. “Попри всю його твердість і самовладання, — подумала я, — він надто себе переобтяжує: приховує глибоко всередині кожне почуття, кожне страждання, анічогісінько не виявляє, не висловлює, усе таїть у собі. Гадаю, йому піде на користь розмова про прекрасну Розамунду, з якою він, на його думку, не повинен одружуватись. Я його викличу на розмову”.

— Сідайте, містере Ріверс, — були мої перші слова.

Та він своїм звичаєм відповів, що йому ніколи засиджуватись. “Гаразд, — сказала я подумки, — стій, якщо тобі подобається, але так одразу ти не підеш. Я вже вирішила: самотність однаково тяжка для тебе, як і для мене. Я спробую, чи не пощастить мені намацати потаємних струн твоєї довірливості, знайти отвір у кам’янім серці й влити в нього бальзаму співчуття”.

— Ну то як: схожий портрет? — запитала я навпростець.

— Схожий? На кого? Я гаразд і не додивлявся.

— Ні, додивились, містере Ріверс.

Він аж здригнувся від такої раптової й незвичайної прямоти й здивовано глянув на мене. “Ну, це ще тільки початок, — сказала я собі. — Дарма ти бентежишся, я не відступлюсь од свого наміру, а ще й не те скажу”.

— Ви його роздивились досить уважно й докладно, — провадила я далі, — та я нічого не матиму проти, якщо ви подивитесь на нього ще раз.

І з цими словами я підвелась і подала йому портрета.

— Добре виконаний портрет, — сказав він. — Дуже м’які чисті кольори. Дуже гарний, тонкий малюнок.

— Так, так, усе це я знаю. Але що ви скажете про схожість? На кого він схожий? Поборовши хвилювання, він відповів:

— Ніби на міс Олівер.

— Вгадали, сер. Отож у винагороду за це я обіцяю намалювати й вам точнісіньку копію цього портрета — якщо, звісно, ви не відмовитесь од мого подарунка. Я не гаятиму свого часу і зусиль на подарунок, який вам непотрібний.

Він і далі дивився на портрет — і що довше, то міцніше стискав його в руці, і, видно, дедалі дужче бажав мати такий самий.

— Схожий! — пробурмотів він. — Добре схоплено очі; кольори, світлотінь, вираз — усе подано досконало. До того ж вони всміхаються.

— А вам буде приємно чи ні мати такий портрет? Кажіть мені відверто. Коли будете на Мадаґаскарі, на мисі Доброї Надії або в Індії, чи буде вам приємно мати при собі цю згадку? Чи, може, він викликатиме спогади, які вас тільки бентежитимуть або псуватимуть вам настрій?

Він швидко звів очі, глянувши на мене нерішуче, збентежено, тоді знову задивився на портрет.

— Безперечно, я хотів би його мати. Чи буде це розважливо — то вже інша справа. Відтоді, як я впевнилась, що Розамунда справді прихильна до нього і батько не стане опиратись їхньому одруженню, я — не така екзальтована, як Сент Джон, — всім своїм серцем сприяла цьому шлюбові. Мені здавалося, що якби він став власником маєтку містера Олівера, то зробив би з цими грішми не менше добра, ніж засушуючи свій хист і виснажуючи свою силу під тропічним сонцем. Отож я рішуче відповіла:

— Мені здається, що розумніше й розважливіше було б одразу забрати ориґінал. Сент-Джон сів, поклавши портрет перед собою на стіл і підперши чоло руками; він не міг відвести від нього закоханих очей. Тепер я помітила, що його вже не сердила й не приголомшувала моя сміливість. Я постерегла навіть, що розмова про те, що він вважав недоторканим, вільні про нього міркування принесли йому приємність і несподівану полегкість. Мовчазним людям справді частіше потрібна відверта розмова про їхні почуття й страждання, аніж говірким. Зрештою, і найсуворіший стоїк — теж людина, і, “вриваючись” сміливо, з добрим наміром у “безмовне море” його душі, ми часто виконуємо наш найперший перед ним обов’язок.

— Я певна, що ви їй подобаєтесь, — мовила я, стоячи за його стільцем, — а її батько вас поважає. До того ж вона чудова дівчина; щоправда, трохи легковажна, проте у вас вистачить серйозності на себе й на неї. Вам слід з нею одружитися.

— Хіба ж я їй подобаюсь? — спитав він.

— Звичайно. Більше, ніж хто інший. У неї тільки й мови, що про вас: ніяка тема її так не тішить і ні про що вона так часто не заводить мови.

— Дуже приємно таке чути, — відказав він. — Дуже. Поговоріть іще чверть години.

І він справді вийняв годинника й поклав на стіл, щоб мати змогу точно визначити час.

— Тільки ж чи варто говорити далі, — спитала я, — якщо ви, мабуть, лаштуєтесь завдати мені удару якимсь неспростовним запереченням або ж готуєте новий ланцюг, щоб іще дужче закувати своє серце?

— Не вигадуйте таких страшних речей. Уявіть собі, що я поступаюсь і тану, а зараз воно так і є: земна любов піднімається, б’є струменем у моїй душі, як щойно розкопане джерело, і заливає приємною повінню поле, яке я обробляв, докладаючи стільки праці, яке так старанно засівав зерном добрих намірів і самозречення. А нині воно затоплене нектаром, молоді паростки пропадають, їх роз’їдає солодка отрута; я бачу себе на отаманці у вітальні Вейл-холу, біля ніг моєї нареченої Розамунди Олівер; вона розмовляє зі мною ніжним голосом, дивиться на мене тими очима, що їх так вірно змалювала ваша вправна рука, всміхається до мене рожевими вустами. Вона моя, я належу їй; це життя, цей скороминущий світ цілком мене вдовольняють. Цитьте! Не кажіть ні слова! Моє серце сповнене захватом, душа обплутана чарами. Нехай ці п’ятнадцять хвилин минуть у солодкій омані.

Я здалася на його прохання й стояла мовчки. Годинник цокав собі, а Сент Джон дихав швидко й важко. В цій мовчанці й збігло чверть години. Ось він сховав годинника, відсунув портрет, підвівся й підійшов до вогню.

— Ну от, — мовив він, — ці кілька хвилин згаяно на марення та ілюзії. Я був прихилив голову до грудей спокуси, самохіть підставив шию під її заквітчане ярмо й надпив краплину з її келиха. Та я переконався, що моя подушка горить, серед квітів сидить оса, вино гірке, обіцянки спокусниці брехливі, а пропозиції нещирі — все це я добре бачу й знаю.

Я вражено глянула на нього.

— Однак дивно, — провадив він далі, — що хоч я і люблю Розамунду Олівер палко, з усією силою першої пристрасті, а вона незвичайно гарна, вишукана, чарівна, — але разом з тим не втрачаю спокою, ясно усвідомлюю, що вона не буде мені доброю дружиною, що вона мені не пара, що я дійду цього висновку десь через рік по нашому одруженню і що після дванадцяти місяців захоплення почнуться роки гіркого каяття. Ось що я знаю.

— Справді дивно! — мимохіть вигукнула я.

— Коли, — провадив він, — дещо в мені надто гостро відчуває її чари, то щось інше аж надто глибоко вражене її вадами, через них вона не поділятиме жодного з моїх прагнень, не помагатиме в жодному з моїх намірів. Хіба може Розамунда бути страдницею, трудівницею, жінкою-апостолом? Хіба може Розамунда бути дружиною місіонера? Ні!

— Таж вам і не треба бути місіонером! Адже ви можете відмовитись від цього.

— Що? Відмовитись? Від свого покликання? Від своєї великої справи? Від закладеного на землі підмурка для небесної оселі? Від сподівання бути в сонмі тих, що злили всі свої честолюбні наміри в одне славне прагнення робити добро людському родові — нести знання в царство невігластва, мир замість війни, свободу замість рабства, віру замість забобонів, надію на рай замість страху перед пеклом? Ви мені радите відмовитись від цього? Таж це для мене дорожче за життя! Це мета, до якої скеровані мої очі, задля якої я живу.

По тривалій мовчанці я запитала:

— А як же міс Олівер? її розчарування, її горе — ніщо для вас?

— Міс Олівер повсякчас оточують залицяльники й підлесники. Не мине й місяця, як мій образ без сліду зітреться з її серця. Вона мене забуде і, напевне, одружиться з тим, з ким почуватиметься набагато щасливіше, ніж зі мною.

— Ви розмовляєте досить спокійно, але страждаєте від внутрішньої боротьби. Ви зовсім звелися.

— Ні. Якщо я трохи й схуд, то це від того, що я потерпаю за майбутнє: мої справи ще не влаштовані, мій від’їзд все відкладається. Сьогодні вранці я отримав звістку, що мій наступник, якого я так довго дожидаюсь, прибуде аж через три місяці; і цілком можливо, що ці три місяці розтягнуться на півроку.

— Ви тремтите й червонієте, коли міс Олівер заходить до класу.

І знов на його обличчі промайнув подив. Він і уявити собі не міг, щоб жінка

насмілилась говорити так з чоловіком. Та як на мене, то я почувала себе зовсім вільною під час таких розмов. Я доти не можу бути відвертою з сильними, потайними й чулими натурами, чоловічими або жіночими, поки не проб’ю перепони умовної стриманості, не переступлю порога довір’я й не завоюю місця коло самого вівтаря їхнього серця.

— Ви дуже своєрідна, — сказав він, — і зовсім не боязка. У вас смілива душа й проникливий погляд, тільки дозвольте мені вас запевнити, що ви трохи не так тлумачите мої почуття. Вони здаються вам глибшими й палкішими, ніж є насправді. Ви мені куди більше співчуваєте, ніж я на те заслуговую. Коли я червонію й тремчу перед міс Олівер, то мені себе зовсім не жаль. Я зневажаю свою слабість. Я знаю, вона ганебна, це тільки лихоманка плоті, а не муки душі, — запевняю вас. Душа в мене міцна, як скеля, що твердо стоїть посеред глибокого бурхливого моря. Отож знайте, який я: холодний і твердий.

Я недовірливо всміхнулася.

— Ви здобули мою відвертість штурмом, — провадив він, — і тепер вона до ваших послуг. Я стою перед вами без того білого покрову, під яким християнство заховує людську потворність, такий, який я є насправді, — холодний, твердий, честолюбний. З усіх почуттів тільки природна любов іще постійно володіє мною. Мій проводир — розум, а не почуття, моя честолюбність безмежна, моє бажання піднятися вище, зробити більше за інших — ненаситне. Я ціную в людині терпіння, сталість, старання, хист, бо тільки за їхньою допомогою люди доконують великих вчинків і підносяться до вершин духу. Я з цікавістю стежу за вашою діяльністю, бо маю вас за взірець пильної, старанної, завзятої жінки, і не тому, що глибоко співчуваю вам у ваших колишніх випробуваннях чи то в нинішніх стражданнях.

— Ви виставляєте себе поганським філософом, — зауважила я.

— Ні. Між мною і філософами-деїстами докорінна різниця: я вірую, але вірую в Євангеліє. Ви вжили не той прикметник. Я філософ не поганський, а християнський — послідовник віри Христової. Як його учень, я приймаю його чисте, милосердне, добре вчення. Я проповідую це вчення, бо заприсягся його поширювати. Прихиливши мене до себе в молодості, віра ще дужче розвинула мої природні здібності: з дрібного пагінця природної любові вона зростила тінисте дерево, ім’я якому — людинолюбство. З дикого, міцного коріння людської справедливості вона викохала глибоке почуття божественного правосуддя, з бажання доскочити влади й слави для мого жалюгідного “я” вона витворила прагнення поширювати царство Творця, здобувати перемоги під знаменом віри Христової. Ось що зробила для мене віра — вдосконалила мої природжені чесноти, навернула мою натуру на праву путь. Але вона не змогла викорінити природи до останку і не викорінить, “аж поки цей смертний не перейде в царство безсмертя”.

По цій мові він узяв капелюха, що лежав на столі поряд з моєю палітрою, і ще раз глянув на портрет.

— А вона таки гарна, — прошепотів він. — Недарма її ім’я в перекладі означає “троянда світу”.

— То намалювати й вам такий портрет?

— Cui bono? Не треба.

І він прикрив портрет аркушем тонкого паперу, на який я, малюючи, звичайно клала руку, щоб не забруднити картону. Не знаю, що він раптом помітив на цьому чистому аркушеві, проте щось прикувало його погляд. Він рвучко підняв аркуш, подивився на його край, потім кинув на мене погляд, несказанно дивний і геть незрозумілий, погляд, що наче зауважував усе до дрібниць у моїй постаті, обличчі та вбранні: надзвичайно уважний, він охопив мене швидко, мов та блискавка. Він розтулив губи, ніби хотів щось сказати, але втримався й промовчав.

— Що сталося? — спитала я.

— Та нічого.

Поклавши аркуша назад, він швидко відірвав від берега вузеньку смужку й сховав у рукавицю. Похапцем кивнувши мені й мовивши “на добраніч”, він подався геть.

— Ну це вже з горою! — вигукнула я, вживши місцевий вислів.

Я й собі уважно роздивилась аркуш, але нічого на ньому не виявила, крім кількох

плям від фарби, де я випробовувала квачика. Я кілька хвилин сушила голову над цією загадкою та, побачивши, що не розгадаю її, і бувши впевнена, що вона, зрештою, не має для мене особливої ваги, кинула про неї думати, а невдовзі й зовсім забула.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXXIII

Коли містер Сент Джон виходив, почав падати сніг; хуртовина тривала цілу ніч.

Уранці рвучкий вітер нагнав нового лапатого снігу, до смерку долину так завіяло, що годі було й пройти. Я зачинила віконниці, поклала до дверей мату, щоб не намітало снігу спідсподу, й підкинула в камін дров. Я посиділа з годину коло вогню, дослухаючись до приглушеного завивання хурделиці, потім запалила свічку, взяла з полиці “Марміона” й почала читати:

На схилах Нордґему крутих, Де річка Твід і гір хребти, Важкі засяли вежі. Над урвищами день затих, І замок весь озолотив Вогнем рожевий вечір.

За музикою поезії я швидко забула про завірюху.

Нараз я почула шурхіт. Хтось ніби поторгав двері. “Мабуть, вітер”, — подумала я.

Але ні, то був Сент Джон Ріверс; він розчинив двері, випірнув з ревучої заметілі й морозяного мороку і став переді мною. Плащ, що обгортав його високу постать, був білий, як льодовик. Я аж перелякалася: так мало я сподівалась того вечора якогось гостя із заметеної снігом долини.

— Погані новини? — спитала я. — Що-не-будь сталося?

— Та ні. Як ви легко лякаєтесь! — відказав він, скинув плаща, повісив його на двері й знов присунув під них мату, що задерлась, коли він заходив. Потім узявся обтрушувати сніг з черевиків.

— Я вам тут натупаю, — сказав він, — та вже вибачте. — По цих словах він наблизився до каміна. — Повірте, мені нелегко було добиратися сюди, — зауважив він, гріючи руки над полум’ям. — Я забрів у кучугуру аж по пояс; на щастя, сніг іще зовсім пухкий.

— А все-таки чого ви прийшли? — не могла я втриматись од запитання.

— Досить негостинне запитання, та що ви вже питаєте, я відповім: просто, щоб з вами трохи поговорити, бо я стомився од своїх мовчазних книг і порожніх кімнат. А надто, що з учора я хвилююся, як кожна людина, що почула повість тільки до половини і якій нетерпеливиться почути її продовження.

Він сів. Я згадала його дивну вчорашню поведінку й почала справді побоюватись, чи він, бува, не схибнувся. Та якщо й так, то надто вже його божевілля було стримане й розважне. Ніколи ще його гарна голова так не нагадувала мармурового бюста, як тепер, коли він відгорнув з лоба мокре від снігу волосся й вогонь освітив бліде чоло й таке саме бліде обличчя, де я з прикрістю помітила чіткі сліди клопоту чи смутку. Я чекала, сподіваючись почути щось зрозуміліше, та Сент Джон підпер рукою підборіддя й затулив пальцями уста: він думав. Мене вразило, що його рука була така сама виснажена, як і його обличчя. Несподівана жалість пойняла моє серце, і я мимоволі промовила:

— Було б краще, якби Діана й Мері вернулись жити з вами. Вам зовсім негоже бути самому, ви надто нерозважно марнуєте своє здоров’я.

— Аж ніяк, — відказав він. — Я піклуюся про себе, коли потрібно. А тепер я цілком здоровий. Що, на ваш погляд, у мене негаразд?

Він запитав недбало й байдуже, і це свідчило, що я — принаймні на його думку, — даремно турбувалась. Я замовкла.

Він усе ще повільно водив пальцем по верхній губі, і його очі замріяно дивилися на полум’я в каміні. Вважаючи, що мовчати незручно, я спитала, чи йому не дме в спину від дверей.

— Ні, ні, — відповів він коротко й ледь роздратовано.

“Гаразд, — подумала я собі, — якщо ти не бажаєш говорити, то мовчи собі, я дам тобі спокій і повернуся до своєї книжки”.

Отож я зняла нагар зі свічки й знову взялася до “Марміона”. Невдовзі він ворухнувся, і я миттю звела очі на нього. Він витяг сап’янову записну книжку, дістав звідти якогось листа, мовчки його перечитав, згорнув, поклав назад і знов поринув у роздуми. Даремно я намагалася читати, маючи отаку незбагненну заваду перед очима. Так само я не могла з нетерплячки мовчати: хай навіть він мене урве, але я говоритиму.

— Ви останнім часом одержували звістки від Діани та Мері?

— Після листа, якого я вам показував тиждень тому, — жодної.

— А у вас самих нічого не змінилося? Вам не доведеться покинути Англію раніше, ніж ви сподівались?

— Боюсь, що ні. Це було б надто великим для мене щастям.

Розмова поки що не в’язалась, я перемінила тему і вирішила краще поговорити про школу та школярок.

— Мати Мері Гарет уже почуває себе краще, і дівчина знов прийшла сьогодні до школи. У мене є чотири нові учениці з Фаундрі Клоз; вони не прийшли сьогодні тільки через сніг.

— Он як?

— За обох платитиме містер Олівер.

— Справді?

— Він збирається на Різдво пригостити всю школу.

— Знаю.

— Це ви йому підказали таку думку?

— Ні.

— А хто?

— Мабуть, його дочка.

— Схоже на неї: вона така добра.

— Так.

І знову запала мовчанка. Годинник видзвонив восьму. Це ніби збудило його, він сів рівніше й повернувся до мене.

— Облиште на хвилину книгу й присуньтесь ближче до вогню, — мовив він. Все ще дивуючись, я підсунулася ближче.

— Півгодини тому, — провадив він далі, — я сказав, що мені кортить почути продовження розповіді. Подумавши, я визнав за краще сам перебрати на себе роль оповідача, а вас полишити слухачкою. Перше ніж починати, хотів би застерегти вас, що розповідь моя здасться вам досить звичайною, однак заяложені подробиці часто трохи оновлюються, коли їх чуєш з інших уст. Загалом же моя буденна чи небуденна розповідь буде короткою.

Двадцять років тому бідний вікарій — нам поки що байдуже, як його звали, — закохався в дочку одного багатія, вона теж його покохала й вийшла за нього заміж усупереч порадам родичів, які й зреклися її одразу ж після весілля. Не минуло й двох років, як необачні молодята повмирали й були поховані під однією могильною плитою (я бачив їхню могилу — вона міститься на величезному цвинтарі біля похмурого чорного-пречорного собору в одному перенаселеному промисловому місті…ширського графства). По них зосталась дочка, яку з самого малку милосердя взяло в свої обійми — такі ж холодні, як і снігова кучугура, з якої я ледве виліз сьогодні ввечері. Милосердя привело безпритульну дівчинку в дім багатих родичів по матері; її утримувала тітка, на прізвище (зараз я підходжу до імен) місіс Рід з Ґейтсхеда. Ви здригнулись? Може, зачули якийсь шурхіт? То, мабуть, щур бігає на горищі сусіднього класу: раніше там була комора, яку я велів відремонтувати й перебудувати, а в коморах, як ви знаєте, водяться щури. Та слухайте далі. Місіс Рід утримувала сирітку десять років. Чи тій жилося у неї добре, а чи ні, я про це нічого не знаю, але через десять років тітка віддала її туди, де ви так довго пробули самі, — до знайомої вам Ловудської школи. Здається, там вона мала успіхи: з учениці стала вчителькою, як і ви, — мене вражає, що у вашім і її житті так багато всього збігається, потім пішла звідти й улаштувалась гувернанткою — знов ваші долі схожі — до вихованки такого собі містера Рочестера…

— Містере Ріверс! — урвала я його.

— Я вгадую ваші почуття, — відповів він, — але стримайте їх іще трошки: я майже скінчив, тож дослухайте вже мене. Про вдачу містера Рочестера я не знаю нічого, мені тільки відомо, що він запропонував тій молодій дівчині стати його дружиною, але аж перед вівтарем виявилось, що в нього жива дружина, щоправда, божевільна. Як він поводився далі та що пропонував, — можна тільки здогадуватися; проте як сталась одна справа, що стосувалась ґувернантки, і як по неї кинулись, виявилося, що вона

зникла, — ніхто не міг сказати, куди і як. Вона втекла в Торнфілд-холу вночі: пошуки ні до чого не призвели, всі околиці обшукали вздовж і впоперек, але ніхто її не бачив і не чув про неї. Але її потрібно було розшукати: та справа була надзвичайно поважна й нагальна, в усі газети дано оголошення, я сам одержав листа від такого собі містера Бріґса, повіреного, і з нього довідався про всі подробиці, що їх я оце вам розповів. Дивна розповідь, еге?

— Скажіть мені ось що, — сказала я. — Оскільки вам відомо так багато, ви, напевне, знаєте дещо й про містера Рочестера. Що з ним і де він тепер? Що поробляє? Чи здоровий?

— Я нічогісінько не знаю про містера Рочестера. В листі про нього зовсім не згадується, написано тільки про обман і спробу незаконно одружитися, про що я вже згадував. Вам скоріше годилося б поцікавитись ім’ям гувернантки та справою, через яку її треба знайти.

— То, виходить, ніхто не їздив у Торнфілд-хол? Ніхто не бачив містера Рочестера?

— Гадаю, що ні.

— А йому самому писали?

— Звичайно.

— А він що? У кого є від нього листи?

— Містер Бріґс пише, що відповідь на його запит одержано не від містера Рочестера, а від якоїсь жінки. Під листом стояв підпис “Аліса Фейрфакс”.

Я похолола з жаху: таки, мабуть, справдились найгірші мої побоювання. Він, певне, покинув Англію і з розпуки подався навмання в одне зі своїх колишніх пристановищ у Європі. Яку полегкість своїм нестерпним стражданням шукає він там, чим думає погамувати свої бурхливі пристрасті? Я не наважувалась відповісти на це запитання. Бідний мій господар, який мало не став моїм чоловіком, якого я так часто називала “мій любий Едвард!”.

— Це, мабуть, погана людина, — зауважив містер Ріверс.

— Ви його зовсім не знаєте, тож не кажіть про нього своєї думки, — з серцем відрубала я.

— Гаразд, — спокійно відповів він, — моя голова надто обтяжена іншим клопотом, щоб думати ще й про нього. Та я мушу кінчати свою розповідь. А що ви не питаєте імені гувернантки, я повинен сказати його сам. Стривайте, десь воно тут у мене було… Завжди краще, коли важливі речі занотовані отак гарненько — чорним по білому.

І він знову повільно дістав записника, почав гортати його, витяг з одного відділка потерту, нерівно одірвану смужку паперу: з її форми, плям ультрамарину, краплаку та цинобри я пізнала клаптик, відірваний вчора від аркуша, що прикривав портрет Розамунди. Він підвівся і підніс його до моїх очей, і я прочитала слова, що їх власноручно вивела тушшю: “Джейн Ейр”, видно, написані несвідомо.

— Бріґс писав мені про якусь Джейн Ейр, — сказав Сент Джон, — в оголошенні теж ішлося про Джейн Ейр, а я знав таку собі Джейн Еліот. Признатись, у мене снувалися деякі підозри, та тільки вчора ввечері я раптом упевнився, що не помилився. То ви визнаєте своє справжнє ім’я, відкидаючи прибране?

— Так, так… Але де той містер Бріґс? Мабуть, він більше знає про містера Рочестера, ніж ви…

— Бріґс у Лондоні. Сумніваюсь тільки, щоб він знав щось про містера Рочестера, і цікавиться він не містером Рочестером. Однак ви вдаєтесь у дрібниці і забуваєте про головне: ви не питаєте, чому містер Бріґс вас шукає і що він від вас хоче.

— Гаразд, що ж він хоче?

— Тільки сповістити вас, що ваш дядько, містер Ейр, який проживав на острові Мадейра, помер; що він вам одписав усі свої гроші і що ви тепер багата — оце й усе.

— Я? Багата?

— Так, ви багата, дуже багата спадкоємиця. Запала мовчанка.

— Звісно, ви повинні засвідчити свою особу, — знов почав Сент Джон, — та це не становитиме труднощів, — і тоді можете зразу посісти спадщину. Ваш капітал вкладено в англійські папери, духівниця та всі інші необхідні документи у Бріґса.

Отак відгорнулася нова сторінка в моєму житті! Чудово, читачу, за одну мить

піднестись від злиднів до багатства — таки чудово! Та цієї зміни за одну мить не можна осягнути, тим-то й не почуваєш великої радості. До того ж у житті є ще й інші втіхи, що бентежать, захоплюють; гроші — це матеріальна основа життя, в них нема нічого ідеального, і все, що їх стосується, пов’язане з тверезим розрахунком. Ніхто не скаче, не кричить “ура!”, дізнавшись, що дістав багатство: людина одразу починає думати про обов’язки та про всякі справи, вона вдоволена, але водночас і неабияк стурбована. Отож вона стримує себе й обмірковує своє щастя з похмурим виглядом.

До того ж слова “спадщина” й “духівниця” в’яжуться зі словами “смерть” і “похорон”. Я дізналася, що вмер мій дядько — мій єдиний родич. Дізнавшись, що в мене такий є, я плекала надію колись його побачити. Тепер уже не побачу ніколи. Та й те сказати, ці гроші дістались тільки мені, не мені й моїй радісній сім’ї, а самому тільки моєму самотньому “я”. Але, нема слова, це було неабияке добpo, яке то велике щастя почутися незалежною! Ось що я збагнула, і моє серце сповнилось радістю.

— Нарешті ви підвели голову, — сказав містер Ріверс. — А то я вже був подумав, що на вас глянула Медуза й ви обернулися в камінь. Мабуть, зараз спитаєте, який ваш капітал?

— То який мій капітал?

— Та суща дрібниця! Звісно, нема про що й говорити; якісь двадцять тисяч фунтів — хіба це гроші?

— Двадцять тисяч фунтів!

Знову приголомшлива новина: адже я сподівалася щонайбільше на чотири-п’ять тисяч. На якусь мить мені аж подих перехопило; містер Сент Джон, од якого я доти ні разу не чула сміху, голосно засміявся.

— Ну, — мовив він, — якби ви вчинили вбивство і я вам заявив, що ваш злочин викрито, то й тоді б ви навряд чи були більше вражені.

— Але ж це велика сума… Вам не здається, що це помилка?

— Яка може бути помилка?

— Або ви неправильно прочитали цифри: може, там дві тисячі?

— Суму написано словами, а не цифрами: двадцять тисяч.

Я відчула себе людиною з середнім апетитом, що сіла сама до столу, де наставлено їжі принаймні на сто чоловік. Тим часом містер Ріверс підвівся й надів плаща.

— Якби не така буряна ніч, — мовив він, — я б вам прислав Анну до товариства, надто ви нещасні на вигляд, щоб залишати вас саму. Але Анна — стара жінка і не спроможна брести кучугурами, як я: у неї не такі довгі ноги. Отож я мушу залишити вас віч-на-віч з вашими прикростями. На добраніч!

Він уже взявся за клямку, аж враз мені сяйнула одна думка.

— Постривайте хвилинку! — гукнула я.

— Що таке?

— Мені цікаво знати, чому містер Бріґс написав про мене саме вам, звідки він міг про вас дізнатись або дійти думки, що ви, живучи в такій глушині, можете стати йому в пригоді.

— Адже я священик, — відповів він, — а до священика часто звертаються у всяких незвичайних справах.

І знов брязнула клямка.

— Е ні, ви мені цим нічого не пояснили! — вигукнула я; і справді, щось іще ховалось за невиразною відповіддю, яка, замість вдовольнити мою цікавість, іще дужче розпалила її. — Це надзвичайно дивна справа, — додала я, — і я мушу її з’ясувати до кінця.

— Нехай іншим разом, — промовив він, знов повертаючись до виходу.

— Ні, сьогодні, тільки сьогодні! — вигукнула я і заступила йому двері. Здавалось, він розгубився.

— Я вас таки не випущу, поки ви мені не розповісте всього до кінця! — сказала я.

— Може, не сьогодні?

— Ні, сьогодні, і тільки сьогодні.

— Хай вам краще розкажуть Діана та Мері.

Звісно, його відмовки розпалили мою цікавість понад усяку міру; я її мусила

вдовольнити, і то негайно, що й сказала йому.

— Але ж ви вже знаєте, що я несхитний чоловік і мене важко вмовити.

— А я несхитна жінка і не дам вам відкласти на потім.

— До того ж, — вів він далі, — я людина холодна — ніякий запал мене не бере.

— Зате я гаряча, а жар розтоплює лід. Он під тепла на вашому плащі розтав сніг; він наробив на підлозі повно калюж. Ви мені роботи додали, містере Ріверс, і якщо ви хочете спокутувати цю тяжку провину, то скажіть мені зараз те, що я хочу знати.

— Ну, гаразд, — мовив він. — Я поступаюсь — якщо і не перед вашим палким проханням, то перед вашою наполегливістю: вода й камінь довбе. А до того ж ви однаково дізнаєтесь — не тепер, то пізніше. Ваше ім’я Джейн Ейр?

— Так. Це вже ми з’ясували раніше.

— Ви, очевидно, ще не знаєте, що в нас із вами одне прізвище, що моє повне ім’я Сент Джон Ейр Ріверс?

— Звісно, ні. Тепер тільки я пригадую, що бачила між вашими ініціалами літеру “Е” на книжках, котрі ви давали мені читати, але я ніколи не питала, яке ім’я з неї починається. Ну, то що? А може…

Я затнулася, бо не могла допустити — вже не кажу вимовити вголос — думки, що нараз сяйнула мені в голові, вимальовувалась чимраз чіткіше і за якусь мить зробилася цілком правдоподібною. Обставини на диво збігалися, пасували одна до одної, в’язалися в одне ціле; окремі ланки складалися в рівний ланцюг — кожне кільце було на місці, все чудово трималося купи. Я вже здогадалась, як стояла справа, перше ніж Сент Джон мовив бодай слово. Однак, не сподіваючись од читача такої здогадливості, я мушу переказати Сент Джонове пояснення.

— Прізвище моєї матері було Ейр, вона мала двох братів — один, священик, одружився з міс Джейн Рід із Ґейтсхеда, а другий, Джон Ейр, есквайр, комерсант, доживав свої останні дні в Фуншалі на острові Мадейрі. Містер Бріґс, повірник містера Ейра, сповістив нас у серпні цього року про дядькову смерть та про те, що той одписав усе своє майно сироті, доньці свого брата-священика, обминувши нас через свою сварку з нашим батьком, якої так і не зміг забути. А через кілька тижнів написав другого листа, де повідомляв, що спадкоємиця десь поділась і запитував, чи нам нічого про неї не відомо. Ім’я, випадково написане на аркуші паперу, дало мені змогу знайти її. Решту ви знаєте самі.

Він хотів іти, але я прихилилась спиною до дверей.

— Дайте-но я скажу своє слово, — мовила я. — Дозвольте мені звести дух і якусь хвилину подумати.

Я вмовкла. Він стояв переді мною, тримаючи капелюха в руці, досить спокійний на вигляд.

— Ваша мати доводилася сестрою моєму батькові? — знов почала я.

— Так.

— А мені, виходить, тіткою? Він повагом кивнув.

— І мій дядько Джон був вашим дядьком Джоном? Ви, Діана й Мері — діти його сестри, а я донька його брата?

— Безперечно.

— То, виходить, ви троє доводитесь мені двоюрідними братом і сестрами: ми рідня, в нас одна кров?

— Виходить, що так.

Я дивилась на нього. Отже, я знайшла брата, яким могла пишатись, якого могла любити, і двох сестер з такими прикметами, що коли я ще мала їх за чужих, то вже й тоді перейнялася до них щирою любов’ю і захопленням. Двоє дівчат, яких я, — вклякнувши на мокрій землі й зазираючи в низеньке, ґратчасте віконце до кухні в Мургаусі, — споглядала з гірким, змішаним почуттям цікавості й розпуки, доводились мені близькою ріднею, а молодий, статечний джентльмен, який знайшов мене ледь живою на порозі свого дому, був мій родич. Яка щаслива знахідка для нещасної, самітної дівчини! Оце воістину багатство! Душевне багатство, скарбниця чистих щирих почувань! Оце справді дар, щирий, життєдайний, радісний, не те, що важке золото, — воно хоч яке цінне й бажане, а все ж лишається холодним гнітючим металом. З несподіваної радості я аж у долоні заплескала — серце моє мало не вискакувало з грудей, все тіло трепетало зі щастя.

— О, яка я рада! Яка рада! — вигукнула я. Сент Джон усміхнувся.

— А хіба я вам не казав, що ви, нехтуючи головним, ганяєтесь за дрібницями? — спитав він. — У вас був такий понурий вигляд, коли я сказав, що ви дістали велику спадщину, а тепер вас схвилювала річ, що не має ваги.

— Що це ви говорите? Може, вона не має ваги для вас: ви маєте рідних сестер, то навіщо вам ще й двоюрідна? А в мене не було нікогісінько, і раптом знайшлося аж троє родичів або ж двоє, якщо ви не хочете себе до них зараховувати. Три родичі взялись хтозна й звідки! Ще раз кажу: я щаслива!

Я почала швидко ходити по кімнаті і враз спинилася: мені перехопило дух од думок, що зринали швидше, ніж я могла їх сприйняти, осягнути, зупинити, — думок про те, що могло, може, повинно бути й напевне буде і то невдовзі. Я дивилася на білу стіну: вона мені здавалася небом, де рясно сходили зорі, і кожна з них вела мене до мети або до якоїсь радості. Тепер я можу віддячити добром тим, хто врятував мені життя і кому моя дотеперішня любов не здатна була допомогти. Вони були в скруті — я їх від неї звільню, вони в розлуці — я їх знов поєднаю, своєю незалежністю й достатком я поділюся з ними. Хіба нас не четверо? Двадцять тисяч фунтів, поділених нарівно, — це п’ять тисяч кожному — цілком досить; такий вчинок і справедливий, і всім забезпечить добробут. Тепер уже багатство не висіло на мені тягарем; воно стало не просто холодною відумерщиною, а запорукою життя, надії, радості.

Не знаю, який у мене був вигляд, коли ці думки роїлись у моїй голові, та скоро я помітила, що містер Ріверс, підставивши мені стільця, намагається лагідно всадовити мене. Він просив мене заспокоїтись: думав, що я зовсім втратила з радощів глузд. Мене обурила його підозра, я відхилила його руку й знов забігала по кімнаті.

— Напишіть Діані та Мері завтра ж, — сказала я, — щоб вони негайно їхали додому. Діана казала, що вони б вважали себе багатими, маючи по тисячі фунтів, тож, гадаю, що по п’ять тисяч буде й зовсім гаразд.

— Скажіть, де мені взяти для вас склянку води, — відповів Сент-Джон. — Вам справді треба заспокоїтися.

— Дурниці! А як уплине спадщина на вас? Чи вона зможе затримати вас в Англії, спонукати до одруження з міс Олівер й зажити, як і годиться простому смертному?

— Ви забалакуєтесь, думки ваші плутаються. Я сповістив вам новину надто несподівано, і вона вас надто розхвилювала.

— Містере Ріверс! У мене вже вривається терпець. Я цілком при своєму розумі. Це ви мене не розумієте або ж скоріше прикидаєтесь, що не розумієте.

— Може, я б вас і зрозумів, якби ви докладніше пояснили свою думку.

— Пояснити? А що тут пояснювати? Гадаю, вам буде цілком ясно, що коли двадцять тисяч фунтів, — суму, про яку йде мова, — поділити нарівно між племінником і трьома племінницями покійного дядька, то кожному дістанеться по п’ять тисяч? Я хочу тільки одного: щоб ви написали своїм сестрам про спадок, який вони отримали.

— Ви хочете сказати: я отримала.

— Я вже вам висловила своє рішення у цій справі; я не можу зробити інакше, я ж бо не така сліпо самозакохана, несправедлива й жорстоко невдячна. До того ж я вирішила мати свою домівку й родину: мені подобається Мургаус, і я житиму в Мургаусі, я люблю Діану й Мері і все своє життя буду нерозлучна з ними. Для мене велика радість і ласка мати п’ять тисяч фунтів, мене б мучила й гнітила думка, що їх у мене аж двадцять. Ті гроші, якщо зміркувати справедливо, не мої, хоч і вважалися б моїми за законом. Отже, я віддаю вам трьом те, що для мене зовсім зайве. Тому краще не відмовляйтесь і не сперечайтесь, погодьтеся зі мною, й одразу вирішимо це питання.

— Це зветься діяти зопалу, а вам потрібен час, щоб обміркувати цю справу.

— О, якщо ви сумніваєтеся тільки в моїй щирості, то це мене не бентежить. Скажіть, а ви самі згодні з тим, що моє рішення справедливе?

— Так, до певної міри воно справедливе, однак воно суперечить всім звичаям. До того ж ви таки маєте право на весь маєток. Мій дядько збив його своєю працею. Він міг залишити його кому завгодно і одписав вам. Отже, ви можете з чистим сумлінням вважати його тільки своїм, і це буде цілком справедливо.

— Моє рішення, — сказала я, — однаково пов’язане з серцем і з совістю; доведеться потурати своєму серцю, бо я так рідко мала для цього нагоду. Хоч би як ви відмагалися, хоч би як заперечували й дорікали мені цим цілий рік, я все одно не відмовлюсь від солодкого вдоволення — бодай почасти сплатити свій величезний борг і здобути собі друзів на все життя.

— Ви так міркуєте тепер, — відказав Сент Джон, — бо не знаєте, що таке втішатися багатством. Ви не можете собі уявити, якої ваги надасть вам сума в двадцять тисяч фунтів, яке ви, завдяки їй, посядете місце в суспільстві, які можливості відкриються перед вами. Ви не спроможні…

— А ви, — урвала я його, — й геть неспроможні уявити собі, як я прагну братньої та сестриної любові. В мене ніколи не було свого дому, у мене ніколи не було братів і сестер. Я хочу і повинна мати їх тепер. Може, ви не хочете прийняти мене до родини й назвати сестрою?

— Джейн, я буду вам братом, мої сестри будуть вам сестрами, тільки не ставте цьому передумовою пожертву ваших законних прав.

— Братом? Еге ж — за тисячі миль! Сестрами? Тими, що прислуговують чужим людям. Я — багачка, купаюся в золоті, якого не заробляла і нічим не заслужила, а ви без шеляга в кишені! Знаменита рівність і братерство! Близька рідня! Зворушлива відданість!

— Але ж, Джейн, ваше прагнення родинних зв’язків і домашнього щастя можна вдовольнити й інакше — не в той спосіб, який ви собі надумали: ви можете вийти заміж.

— Знов дурниці! Заміж? Я не хочу йти заміж і ніколи не піду.

— Це вже зайві слова; таке нерозважне твердження свідчить, що ви схвильовані.

— Це слова не зайві: я знаю свої почуття, і мені відразно навіть думати про заміжжя. Ніхто мене не візьме з кохання, а я сама не хочу, щоб за мною упадали тільки задля грошей. Я не хочу жити з сторонньою людиною — нечулим чужаком, геть відмінним від мене, — я хочу жити з рідними: з тими, з ким у мене спільні почуття й думки. Скажіть ще раз, що будете моїм братом; коли ви промовили ці слова, я відчула незвичайне щастя, скажіть їх знову, якщо можете, скажіть щиро.

— Гадаю, що можу. Я завжди любив своїх сестер і знаю, на чому ґрунтується моя любов — на повазі до їхніх гарних якостей та захопленні їхніми здібностями. У вас теж є свої переконання й здоровий глузд, ваші смаки й звички подібні до уподобань Діани та Мері, ваша присутність завжди мені бажана, у вашій розмові я вже від якогось часу знаходжу втіху і підтримку. Тож я почуваю, що й природно й легко знайду в моєму серці місце для вас — своєї третьої й наймолодшої сестри.

— Дякую вам; цього на сьогодні для мене досить. А тепер краще йдіть додому: якщо ви побудете трохи, ви десь знов роздратуєте мене якимось сумнівом чи ваганням.

— А як же школа, міс Ейр? Тепер, мабуть, її доведеться закрити?

— Ні. Я лишусь у ній вчителькою, поки ви знайдете мені заміну.

Сент Джон усміхнувся, схвалюючи моє рішення, ми потисли одне одному руки, і він пішов.

Не буду розповідати детально, скільки мені довелося їх умовляти та які висувати доводи, щоб уладнати справу спадщини так, як мені хотілося. Справа виявилася дуже тяжкою, але я непохитно стояла на своєму, тож мої двоюрідні брат і сестри врешті пересвідчились, що я дійсно твердо поклала собі поділити спадщину на чотири рівні частини, і в глибині душі відчули справедливість наміру, а надто ще, мабуть, усвідомили, що, бувши мною, вчинили б достоту так само; отже, вони таки згодились передати справу до третейського суду. Суддями обрано містера Олівера та одного досвідченого юриста. Обидва висловились на мою користь, і я досягла своєї мети.

Підготовлено належні папери про передачу спадщини: Сент Джон, Діана, Мері і я одержали достатні засоби до існування.