«Джейн Ейр» читати. Шарлотта Бронте

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXX

Що більше я пізнавала мешканців Мур-Гаусу, то сильніше вони припадали мені до душі. За кілька днів я настільки зміцніла, що вже могла сидіти протягом усього дня, а інколи навіть виходити на прогулянку. Я брала участь у всіх заняттях Діани й Мері, розмовляла з ними стільки, скільки вони хотіли, і допомагала їм, коли й де вони це дозволяли. Це спілкування дарувало мені особливу, досі незнану радість — радість, що народжується з цілковитої спорідненості смаків, поглядів і життєвих принципів.

Мені подобалося читати те саме, що й вони. Те, що приносило їм утіху, захоплювало й мене; те, що вони схвалювали, викликало мою щиру повагу. Вони любили свій відлюдний дім. І я також знайшла нездоланну й тривалу чарівність у цій невеликій сірій старовинній будівлі з низьким дахом, дрібними вікнами в свинцевих палітурках, стінами, що поволі руйнувалися від часу, алеєю старих ялин, покривлених гірськими вітрами, і садом, затіненим тисами та гостролистом, де могли квітнути лише найвитриваліші рослини.

Вони були всім серцем прив’язані до пурпурових пустищ, що простягалися позаду й довкола оселі, до тихої долини, куди від їхньої брами спускався кам’янистий кінний шлях. Він звивався спершу поміж заростей папороті, а далі — між невеличкими дикими пасовищами, що ніби губилися на межі безкраїх вересових просторів і годували отари сірих болотяних овець із їхніми кумедними ягнятами, мордочки яких здавалися вкритими мохом. До всього цього краєвиду, кажу я, вони були прив’язані з палкою, майже захопленою любов’ю. Я добре розуміла це почуття й поділяла і його силу, і його щирість.

Я теж відчувала незбагненну привабливість цих місць. Самотність цього краю здавалася мені майже священною. Мої очі милувалися плавними обрисами пагорбів і долин, їхніми дикими барвами, які створювали мох, вересові дзвіночки, квітучий дерен, яскраві зарості папороті й теплі відтінки гранітних скель. Усі ці подробиці були для мене такими самими чистими й невичерпними джерелами радості, як і для них. Потужний вітер і лагідний легіт, суворі негожі дні й ясна безтурботна погода, світанки й заходи сонця, місячні ночі й ночі, затягнуті хмарами, — усе це мало для мене таку саму силу зачаровувати, як і для моїх подруг, так само полонило душу й огортало її невидимими чарами.

У домі ми також чудово знаходили спільну мову. Обидві сестри були освіченіші й начитаніші за мене, але я з великим запалом ішла тією стежкою знань, яку вони вже пройшли. Я жадібно читала книжки, які вони мені давали, а ввечері із справжнім задоволенням обговорювала з ними все, що прочитала за день. Одна думка природно продовжувала іншу, одна думка знаходила відгук в іншій; наші погляди майже в усьому збігалися.

Якщо в нашому невеликому товаристві й була та, що природно ставала лідеркою, то це була Діана. Вона значно переважала мене й красою, і силою. Її життєва енергія здавалася невичерпною; вона вільно й природно виливалася назовні, викликаючи в мене водночас захоплення й подив. На початку вечора я ще могла жваво підтримувати розмову, але коли перший порив моєї бадьорості минав, я із задоволенням сідала біля ніг Діани, схиляла голову їй на коліна й слухала то її, то Мері, поки вони глибоко й різнобічно розкривали тему, якої я лише побіжно торкнулася.

Діана запропонувала навчати мене німецької мови. Мені дуже подобалося бути її ученицею. Я бачила, що роль наставниці їй до душі й цілком відповідає її вдачі, так само як мені природно пасувала роль учениці. Наші характери дивовижно доповнювали один одного, і наслідком цього стала взаємна прихильність — глибока й щира.

Сестри також дізналися, що я вмію малювати. Відтоді їхні олівці, пензлі й коробки з фарбами завжди були в моєму розпорядженні. Моє вміння в цій справі значно перевершувало їхнє, і це водночас дивувало й захоплювало обох. Мері могла годинами сидіти поруч і спостерігати за моєю роботою, а потім просила давати їй уроки. Вона виявилася слухняною, кмітливою й надзвичайно старанною ученицею. Так, постійно зайняті справою і знаходячи в ній взаємне задоволення, ми не помічали, як дні пролітали, мов години, а тижні — мов дні.

Що ж до містера Сент-Джона, то дружба, яка так швидко й природно виникла між мною та його сестрами, на нього не поширилася. Однією з причин цього було те, що він порівняно рідко бував удома. Значну частину свого часу він присвячував відвідинам хворих і бідних, розкиданих по всій його великій парафії.

Жодна погода, здавалося, не могла перешкодити цим пастирським мандрівкам. Незалежно від того, чи лив дощ, чи світило сонце, щойно завершувалися його ранкові заняття, він брав капелюха, а старий мисливський пес його батька, Карло, слухняно рушав слідом, і вони вирушали виконувати свою місію — чи то любові до ближнього, чи то обов’язку; я й сама не знала, як саме він її сприймав.

Іноді, коли день був особливо негожий, сестри намагалися його відмовити. Тоді він із ледь помітною усмішкою — радше суворою, ніж веселою — відповідав:

— Якщо я дозволю пориву вітру чи кільком краплям дощу відвернути мене від цих нескладних обов’язків, то чи стане така слабкість доброю підготовкою до майбутнього, яке я собі визначив?

Зазвичай Діана й Мері відповідали на ці слова лише зітханням, після якого надовго замовкали, ніби поринаючи в сумні роздуми.

Та навіть окрім його частих відсутностей існувала ще одна перепона для нашої дружби. Він здавався людиною стриманою, зануреною у власні думки й схильною до глибоких внутрішніх роздумів. Він ревно виконував свої пастирські обов’язки, жив бездоганно й сумлінно, однак не справляв враження людини, яка знайшла душевний спокій і внутрішнє вдоволення — ту винагороду, що, здавалось би, має супроводжувати кожного щирого християнина й самовідданого благодійника.

Часто ввечері, сидячи біля вікна за письмовим столом, укритим паперами, він раптом припиняв читати або писати, підпирав долонею підборіддя й віддавався якимось невідомим мені думкам. Але те, що вони були тривожними й хвилювали його, легко можна було помітити за раптовими спалахами в його погляді та мінливим виразом очей.

Мені також здавалося, що природа не була для нього тим безцінним джерелом радості, яким вона була для його сестер. Лише одного разу, і тільки в моїй присутності, він заговорив про сувору красу цих пагорбів і про вроджену любов до темного даху та посивілих від часу стін дому, який називав своїм. Але навіть тоді в його голосі й словах відчувалося більше смутку, ніж радості. І я ніколи не бачила, щоб він блукав пустищами заради їхньої цілющої тиші, шукав або свідомо насолоджувався тими незліченними мирними втіхами, які вони могли подарувати.

Яким би небагатослівним він не був, минув чималий час, перш ніж мені випала нагода збагнути справжню силу його розуму. Вперше я змогла оцінити його, коли почула, як він проповідував у своїй церкві в Мортоні. Хотіла б я передати ту проповідь — але це понад мої сили. Не можу навіть достеменно описати враження, яке вона справила на мене.

Почалася вона спокійно — і, власне, якщо судити з манери виголошення та тону голосу, такою й залишалася до кінця. Та вже незабаром у чітких, виразних словах відчувалося глибоко пережите, хоч і суворо стримуване духовне горіння, яке надавало сили кожній фразі. Згодом ця сила лише зростала — зібрана, стисла, підпорядкована незламній волі. Серце здригалося, розум дивувався могутності проповідника, але жодне з них не знаходило полегшення. У всій проповіді бриніла дивна гіркота; у ній не було лагідності, що втішає душу. Знов і знов лунали суворі згадки про кальвіністські догмати — обрання, приречення, відкинення Богом, — і щоразу вони звучали так, ніби вже було виголошено остаточний вирок.

Коли він закінчив, я не відчула ні душевного спокою, ні полегшення, ні просвітлення. Навпаки — мене огорнув невимовний смуток. Мені здавалося — не знаю, чи так само це сприймали інші, — що красномовство, яке я щойно чула, народжувалося в найпотаємнішій глибині душі, де осів гіркий намул розчарування, де не вщухали болісні пориви невгамовної туги й тривожних прагнень. Я була переконана: Сент-Джон Ріверс, попри своє бездоганне життя, сумління й ревність у служінні, ще не знайшов того Божого миру, що перевершує будь-яке людське розуміння. Я була певна, що він так само далекий від нього, як і я сама — зі своїм прихованим, нестерпним жалем за розбитим кумиром і втраченим раєм. Останнім часом я намагалася не повертатися думками до цього болю, але він і далі володів мною, безжально підкоряючи собі кожну думку.

Тим часом минув уже місяць. Невдовзі Діана й Мері мали покинути Мур-Гаус і повернутися до зовсім іншого життя, яке чекало на них у великому модному місті на півдні Англії. Там кожна з них служила гувернанткою в заможній родині, де на них дивилися лише як на залежних найманих працівниць. Господарі не знали й не прагнули пізнати їхніх природних чеснот, цінуючи лише набуті вміння — приблизно так само, як цінують вправність кухаря чи охайність покоївки.

Містер Сент-Джон досі нічого не сказав мені про роботу, яку обіцяв знайти. Тим часом потреба заробляти на життя ставала дедалі нагальнішою. Одного ранку ми ненадовго залишилися вітальні самі. Я наважилася підійти до ніші біля вікна, де його стіл, письмове приладдя й крісло утворювали своєрідний кабінет. Я вже збиралася заговорити, хоча ще не знала, як саме поставити своє запитання, — адже завжди непросто порушити мовчанку, яка, мов крига, вкриває людей із такою стриманою вдачею, як у нього. Але він позбавив мене цієї необхідності, сам першим розпочавши розмову.

Підвівши погляд, коли я підійшла ближче, він запитав:

— Ви хочете мене про щось запитати?

— Так. Я хотіла дізнатися, чи знайшли ви для мене якусь роботу.

— Я знайшов, а точніше, придумав її ще три тижні тому. Але ви здавалися тут і корисною, і щасливою. Мої сестри, очевидно, щиро до вас прив’язалися, а ваше товариство приносило їм велику радість. Тому я не хотів руйнувати цей затишок, доки їхній близький від’їзд із Марш-Енду не зробить вашого від’їзду неминучим.

— Вони поїдуть уже за три дні? — запитала я.

— Так. А коли вони поїдуть, я повернуся до парафіяльного будинку в Мортоні. Ганна поїде зі мною, а цей старий дім зачинять.

Я трохи зачекала, сподіваючись, що він сам повернеться до теми, яку щойно порушив. Але, здавалося, його думки вже рушили в іншому напрямку. Він ніби зовсім забув і про мене, і про мої турботи. Довелося знову привернути його увагу до питання, яке для мене було надзвичайно важливим.

— Яку саме роботу ви мали на увазі, містере Ріверсе? Сподіваюся, ця затримка не завадила її для мене зберегти.

— О ні. Бо це така робота, яку можу запропонувати лише я, а прийняти — лише ви.

Він знову замовк. Було видно, що йому не хочеться продовжувати. Я почала втрачати терпіння. Кілька неспокійних рухів і наполегливий, майже вимогливий погляд сказали йому про це не гірше за слова — і без зайвих пояснень.

— Не поспішайте так почути відповідь, — промовив він. — Скажу вам відверто: я не можу запропонувати нічого вигідного чи престижного. Перш ніж поясню, нагадаю те, що вже казав: якщо я й допоможу вам, то лише так, як сліпий може допомогти кульгавому. Я бідний. Коли я сплачу всі борги батька, від спадщини залишаться лише ця стара садиба, що осипається, ряд понівечених вітрами ялин позаду неї та клапоть вересової землі перед будинком із тисами й кущами гостролисту. Моє ім’я давнє, але нічим не уславлене. Нас, останніх представників роду Ріверсів, залишилося троє. Дві заробляють собі на хліб у чужих людей, а третій уже тепер вважає себе вигнанцем із рідної країни — не лише за життя, а й після смерті. Так, він вважає це честю і зобов’язаний так вважати. Він лише чекає того дня, коли хрест розлуки з усіма земними прив’язаностями буде покладений йому на плечі, а Голова воюючої Церкви, найсмиреннішим членом якої він є, промовить: «Устань і йди за Мною!»

Сент-Джон вимовив ці слова так само, як виголошував свої проповіді: тихим, глибоким голосом, із незворушним обличчям і поглядом, що світився внутрішнім вогнем. Потім він продовжив:

— Оскільки я сам бідний і маловідомий, то й запропонувати можу лише скромну й непримітну працю. Можливо, вона навіть здасться вам принизливою. Тепер я бачу, що ви звикли до того, що світ називає витонченим товариством. Ваші смаки тяжіють до високих ідеалів, а спілкувалися ви переважно з освіченими людьми. Але я переконаний: жодна праця не принижує людину, якщо вона служить добру інших. Навпаки, що безплідніша й занедбаніша нива, на якій християнинові судилося працювати, що скромнішою є нагорода за його труди, то більшою є честь. Така доля — доля першопрохідця. А першими першопрохідцями Євангелія були апостоли, і їхнім провідником був сам Христос — Спаситель.

— Гаразд, — сказала я, коли він знову замовк. — Продовжуйте.

Перш ніж заговорити, він уважно подивився на мене. Здавалося, неквапливо читав моє обличчя, ніби рядки відкритої книги. Висновки, яких він дійшов після цього мовчазного спостереження, частково прозвучали в його наступних словах.

— Думаю, ви приймете місце, яке я вам запропоную, — сказав він. — І навіть якийсь час працюватимете там. Але не назавжди. Так само, як і я не зміг би назавжди залишитися на цьому вузькому й дедалі тіснішому, тихому й прихованому служінні сільського англіканського священника. У вашій натурі, як і в моїй, є щось таке, що не дає спокою. Лише природа цього неспокою в нас різна.

— Поясніть, будь ласка, — попросила я, коли він знову зупинився.

— Поясню. І тоді ви побачите, наскільки скромною, незначною й навіть обмежувальною є моя пропозиція. Я недовго залишатимуся в Мортоні. Тепер, коли батько помер і я сам розпоряджаюся своїм життям, найімовірніше, покину це місце приблизно за рік. Але поки я тут, зроблю все, що в моїх силах, щоб поліпшити життя парафії. Коли я приїхав сюди два роки тому, у Мортоні не було жодної школи. Діти бідняків були позбавлені будь-якої можливості навчатися. Я відкрив школу для хлопців. Тепер хочу відкрити ще одну — для дівчат.

— Для цього я вже винайняв будівлю. Поряд із нею є невеликий будиночок із двома кімнатами, де житиме вчителька. Її платня становитиме тридцять фунтів стерлінгів на рік. Будинок уже обставлено — дуже просто, але цілком достатньо — завдяки доброті міс Олівер, єдиної доньки найбагатшого чоловіка в моїй парафії, містера Олівера, власника голкової фабрики та ливарного заводу в долині. Ця ж пані оплачує навчання й одяг сироти з робітного дому за умови, що дівчинка допомагатиме вчительці виконувати хатню роботу та дрібні справи, пов’язані зі школою, на які в неї самої через викладання не вистачатиме часу.

Він на мить замовк, а тоді спокійно запитав:

— Чи погодитеся ви стати цією вчителькою?

Він поставив це запитання трохи поспіхом. Здавалося, наполовину чекав, що я з обуренням або принаймні зневагою відкину його пропозицію. Він не знав усіх моїх думок і почуттів, хоч дещо й здогадувався, тому не міг уявити, як я її сприйму. Насправді ця посада була скромною, але вона давала прихисток, а я понад усе потребувала безпечного притулку. Праця була одноманітною, зате, порівняно зі службою гувернантки в багатому домі, дарувала незалежність. Сама думка про залежність від чужих людей пронизувала мене, мов холодне залізо. До того ж ця робота не була ні ганебною, ні негідною, ні такою, що принижує розум чи людську гідність. Я ухвалила рішення.

— Дякую вам за цю пропозицію, містере Ріверсе. Я приймаю її від щирого серця.

— Але ви добре розумієте, про що йдеться? — перепитав він. — Це сільська школа. Вашими ученицями будуть лише бідні дівчатка — діти селян, а в кращому разі — доньки фермерів. Ви навчатимете їх в’язати, шити, читати, писати й рахувати. А що буде з усіма вашими знаннями, талантами? З найкращою частиною вашого розуму, ваших почуттів і смаків?

— Збережу їх до часу, коли вони знадобляться. Вони нікуди не зникнуть.
— Отже, ви усвідомлюєте, на що погоджуєтеся?
— Так.

Тоді він усміхнувся. Це була не гірка й не сумна усмішка, а щира, сповнена задоволення й глибокої вдячності.

— І коли ви хочете приступити до своїх обов’язків?
— Завтра я переїду до свого будинку, а якщо ви не заперечуєте, то наступного тижня відкрию школу.
— Гаразд. Нехай буде так.

Він підвівся й повільно пройшовся кімнатою. Потім зупинився і знову уважно подивився на мене. Похитав головою.

— Що саме вам не до вподоби, містере Ріверсе? — запитала я.
— Ви недовго залишитеся в Мортоні. Ні, недовго.
— Чому ви так думаєте?
— Це написано у ваших очах. У них немає тієї рівноваги, яка обіцяє спокійне й незмінне життя.
— Я не честолюбна.

Він здригнувся, почувши слово «честолюбна».

— Ні? — повторив він. — Чому ви заговорили про честолюбство? Хто тут честолюбний? Я знаю, що це про мене. Але як ви це зрозуміли?
— Я говорила про себе.
— Гаразд. Якщо ви не честолюбна, то ви… — він замовк.
— Яка?

— Хотів сказати — пристрасна. Але, мабуть, ви неправильно зрозуміли б це слово й образилися. Я маю на увазі, що людські почуття й душевна близькість мають над вами величезну владу. Я певен, що ви не зможете довго миритися з самотністю у вільний час і присвячувати свої дні одноманітній праці, позбавленій будь-якого натхнення. Так само, як і я, — додав він із особливим наголосом, — не можу бути задоволений тим, щоб жити тут, похованим серед боліт і затиснутим між горами, коли моя природа, дана мені Богом, суперечить такому існуванню, а здібності, даровані небом, залишаються скуутими й марними. Тепер ви чуєте, як я сам собі суперечу. Я, який проповідував задоволення скромною долею й доводив, що навіть найважча й найнепомітніша праця в Божому служінні є почесною… Я, Його служитель, ледве не втрачаю спокою від власної невгамовності. Що ж, людські нахили й життєві принципи потрібно якось примирити.

Він вийшов із кімнати. За цю коротку розмову я дізналася про нього більше, ніж за весь попередній місяць. І все ж він залишався для мене загадкою.

Діана й Мері Ріверс ставали дедалі сумнішими й мовчазнішими, чим ближчим був день прощання з братом і рідним домом. Обидві намагалися поводитися, як завжди, але смуток, із яким вони боролися, неможливо було ні перемогти, ні приховати.

Діана якось сказала, що цього разу прощання буде зовсім не таким, як усі попередні. Із Сент-Джоном вони, найімовірніше, розлучаються на довгі роки, а можливо — назавжди.

— Він пожертвує всім заради своїх давно виношених намірів, — сказала вона. — Навіть найсильнішими людськими почуттями. Зовні Сент-Джон здається спокійним, Джейн, але всередині його спалює гарячка. Ти вважаєш його лагідним, проте в деяких речах він невблаганний, мов сама смерть. І найважче те, що совість майже не дозволяє мені відмовляти його від цього суворого рішення. Я не можу сказати, що він чинить неправильно. Навпаки — це шляхетно, це по-християнськи… Але серце в мене розривається.

Її прекрасні очі наповнилися слізьми. Мері лише низько схилилася над своїм рукоділлям.

— Ми вже втратили батька, — тихо промовила вона. — Незабаром втратимо ще й дім… і брата.

Саме цієї миті сталася невелика подія, яка ніби навмисне підтвердила старе прислів’я: біда рідко приходить сама. Вона додала до їхнього смутку ще одне гірке розчарування — саме тоді, коли надія, здавалося, була вже зовсім близько.

Сент-Джон пройшов повз вікно, читаючи листа. За мить він увійшов до кімнати.

— Наш дядько Джон помер, — сказав він.

Обидві сестри завмерли. Новина вразила їх, але не приголомшила. На їхніх обличчях читалося не стільки горе, скільки усвідомлення важливості почутого.

— Помер? — перепитала Діана.
— Так.

Вона пильно подивилася братові в очі.

— І що далі? — тихо запитала вона.
— І що ж, Ді? — спокійно відповів він, не змінивши виразу обличчя. — Нічого. Прочитай.

Він поклав листа їй на коліна. Діана швидко пробігла його очима й передала Мері. Та мовчки прочитала й повернула лист братові. Усі троє переглянулися й усміхнулися — сумною, задумливою усмішкою.

— Що ж, принаймні ми ще не помираємо з голоду, — нарешті сказала Діана.
— У будь-якому разі тепер ми не бідніші, ніж були вчора, — зауважила Мері.
— Просто цей лист дуже виразно показав нам, яким могло бути наше життя, — мовив містер Ріверс, — і надто різко зіставив його з тим, яке є насправді.

Він акуратно склав листа, замкнув його в письмовому столі й знову вийшов.

Кілька хвилин усі мовчали. Потім Діана звернулася до мене.

— Джейн, мабуть, тобі дивно бачити нас такими стриманими, — сказала вона. — Напевно, ти вважаєш нас безсердечними через те, що смерть рідного дядька не викликала в нас більшого горя. Але ми ніколи його не бачили й не знали. Це був брат нашої матері. Багато років тому він посварився з батьком. Саме за його порадою батько вклав майже весь свій статок у підприємство, яке зрештою його розорило. Вони почали звинувачувати один одного, розійшлися ворогами й більше ніколи не помирилися.

— Згодом дядько успішно вів свої справи й, як видно, нажив статок у двадцять тисяч фунтів. Він ніколи не одружувався й не мав близьких родичів, окрім нас і ще однієї людини, яка була йому не ближчою за нас. Батько до кінця життя вірив, що дядько визнає свою провину й залишить спадок нам. Але з цього листа ми дізналися, що він заповів усе до останнього пенні тому іншому родичеві. Нам же залишив лише тридцять гіней, які слід поділити між Сент-Джоном, Мері й мною, щоб купити по жалобній каблучці. Звісно, він мав повне право розпорядитися своїми грошима так, як уважав за потрібне. Та все ж така звістка не може не засмутити. Ми з Мері вважали б себе багатими, якби кожна отримала хоча б по тисячі фунтів. А для Сент-Джона ці гроші стали б справжнім благословенням — адже він зміг би зробити так багато добра.

Після цього пояснення про спадщину більше ніхто не згадував. Наступного дня я залишила Марш-Енд і вирушила до Мортона. Ще через день Діана й Мері поїхали до далекого міста Б⸺. За тиждень містер Ріверс разом із Ганною перебралися до будиночка священика, і стара садиба спорожніла.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXXI

Нарешті я маю свій дім. Це маленький котедж: крихітна кімната з вибіленими вапном стінами й піщаною долівкою. У ній — чотири пофарбовані стільці, стіл, годинник, шафа, кілька тарілок і мисок та дельфтський чайний сервіз. Нагорі — спальня таких самих розмірів, як і кухня: просте дерев’яне ліжко та комод. Кімнатка невелика, але навіть вона здається завеликою для мого скромного гардероба, хоча доброта й щедрість моїх лагідних друзів поповнили його всім найнеобхіднішим.

Вечір. Я відпустила маленьку сироту, яка допомагає мені по господарству, давши їй на винагороду апельсин. Тепер сиджу сама біля вогнища. Сьогодні вранці відкрилася сільська школа. До мене прийшло двадцять учнів. Та лише троє з них уміють читати, а писати й рахувати не вміє ніхто. Дехто в’яже, кілька дітей трохи шиють. Вони говорять таким густим місцевим діалектом, що нам поки нелегко розуміти одне одного. Деякі з них невиховані, грубуваті, вперті й, до того ж, неосвічені. Але є й інші — слухняні, допитливі, щиро прагнуть учитися, і ця їхня охота до знань мені дуже до вподоби.

Я не повинна забувати, що ці маленькі селянські діти в грубому одязі — такі самі люди з плоті й крові, як і нащадки найдавніших аристократичних родів. Зародки доброти, шляхетності, розуму, витонченості й щирих почуттів можуть жити в їхніх серцях не меншою мірою, ніж у серцях тих, хто народився у високому світі. Мій обов’язок — допомогти цим зернам прорости. І, певна річ, у виконанні цього обов’язку я знайду своє щастя. Не чекаю, що життя, яке тепер переді мною відкривається, буде сповнене радощів. Та якщо зумію керувати своїми думками й чесно використовувати свої сили, воно, без сумніву, даватиме мені достатньо, щоб жити день за днем.

Чи була я сьогодні, протягом тих годин, проведених у бідній, майже порожній шкільній кімнаті, справді щасливою, спокійною й задоволеною? Щоб не обманювати саму себе, мушу відповісти — ні. Я почувалася нестерпно самотньою. Так, нерозумна я людина, — я почувалася приниженою. Мені навіть здалося, що цей крок не підніс мене, а, навпаки, опустив на суспільних сходах. Мене лякали неуцтво, бідність і грубість усього, що я бачила й чула довкола. Але не варто надто суворо засуджувати себе за ці почуття. Я знаю, що вони неправильні, а це вже велика перемога. Я докладу всіх зусиль, щоб їх подолати. Завтра, сподіваюся, вони вже не матимуть наді мною такої влади, а за кілька тижнів, можливо, зникнуть зовсім. Через кілька місяців радість від успіхів моїх учнів і змін на краще, які я в них побачу, може замінити теперішню гіркоту справжнім задоволенням.

А поки що поставлю собі одне запитання. Що краще? Піддатися спокусі, послухатися пристрасті, не чинити болісного опору, не боротися — а безвольно зануритися в шовкову пастку, заснути на квітах, що приховують її, і прокинутися під південним сонцем, серед розкошів вілли, створеної для насолод? Жити тепер у Франції, бути коханкою містера Рочестера, половину часу марити від його любові? Бо він… о так, він кохав би мене палко — принаймні якийсь час. Він і справді мене кохав. Так більше мене не покохає ніхто. Я вже ніколи не відчую тієї ніжної шани, яку дарують молодості, красі й чарівності. Для жодного іншого чоловіка я вже не матиму цих принад. Він любив мене й пишався мною — і більше жоден чоловік не любитиме мене так.

Та куди це я заблукала у своїх думках? Що я кажу? І, головне, що відчуваю? То що ж краще? Бути рабинею у фальшивому раю в Марселі, щогодини палати оманливим щастям, а наступної — задихатися від найгіркіших сліз каяття й сорому? Чи бути сільською вчителькою — вільною, чесною — у тихому гірському куточку, де свіже повітря й здоровий клімат самого серця Англії?

Так. Тепер я відчуваю, що мала слушність, коли залишилася вірною своїм принципам і моральному законові, коли зневажила й придушила безумні пориви шаленої миті. Господь допоміг мені зробити правильний вибір. Я дякую Його провидінню за це керівництво.

Дійшовши в своїх вечірніх роздумах до цього висновку, я підвелася, вийшла на ґанок і задивилася на захід сонця над жнивами та на тихі поля перед моїм котеджем, що стояв разом зі школою за пів милі від села. Птахи виводили свої останні вечірні пісні.

«Повітря було лагідним, а роса — мов цілющий бальзам.»

Стоячи там, я подумала, що я щаслива. І здивувалася, коли незабаром відчула, як по щоках покотилися сльози. Чому? Через долю, яка назавжди відірвала мене від мого господаря. Через те, що я більше ніколи його не побачу. Через відчай і згубний шал, які, можливо, стали наслідком мого від’їзду й тепер відводять його дедалі далі від правильного шляху — так далеко, що надії повернутися на нього майже не залишилося.

Від цієї думки я відвернулася від прекрасного вечірнього неба й самотньої долини Мортона. Самотньої — бо в тій її частині, яку я могла бачити, не було жодної будівлі, окрім церкви й будинку пастора, наполовину схованих серед дерев, та ще, на самому краю, даху Вейл-Голу, де мешкали заможний містер Олівер і його донька.

Я заплющила очі й прихилилася чолом до кам’яного одвірка. Але невдовзі легенький шерех біля хвіртки, що відділяла мій крихітний садок від лугу, змусив мене підвести голову. Собака — старий Карло, лягавий містера Ріверса, як я відразу впізнала, — штовхав хвіртку носом. Сам Сент-Джон стояв, спершись на неї, схрестивши руки на грудях. Його чоло було насуплене, а серйозний, майже суворий погляд був прикутий до мене. Я запросила його зайти.

— Ні, я не можу залишитися. Я лише приніс вам невеличкий пакунок, який мої сестри залишили для вас. Гадаю, там коробка з фарбами, олівці та папір.

Я підійшла, щоб узяти пакунок. Це був дуже бажаний подарунок. Коли я наблизилася, мені здалося, що він уважно й суворо вдивляється в моє обличчя. Сліди сліз, певно, були надто помітні.

— Вам здалося, що перший день роботи виявився важчим, ніж ви сподівалися? — запитав він.

— О ні! Навпаки. Мені здається, що з часом я дуже добре порозуміюся зі своїми учнями.

— Але, можливо, вас розчарували ваші умови? Ваш котедж? Меблі? Вони, правду кажучи, досить скромні, але…

Я перебила його:

— Мій будиночок чистий і добре захищає від негоди, а меблів цілком достатньо, вони зручні й практичні. Усе, що я тут бачу, викликає в мені вдячність, а не смуток. Я не настільки нерозумна й не така залежна від комфорту, щоб сумувати через відсутність килимів, диванів чи срібного посуду. До того ж ще п’ять тижнів тому я не мала нічого. Я була вигнанкою, жебрачкою, бездомною мандрівницею. Тепер же маю знайомих, власний дім і справу. Я дивуюся Божій доброті, щедрості моїх друзів і милості долі. Мені нема на що нарікати.

— Але, можливо, вас пригнічує самотність? Он той маленький будиночок за вашою спиною стоїть темний і порожній.

— Я ще не встигла як слід насолодитися спокоєм, щоб уже почати страждати від самотності.

— Чудово. Сподіваюся, ви й справді відчуваєте той душевний мир, про який говорите. У будь-якому разі ваш здоровий глузд підкаже вам, що ще зарано наслідувати дружину Лота й озиратися назад. Я не знаю, що саме ви залишили в минулому до нашої зустрічі, але раджу вам твердо чинити опір будь-якій спокусі повернутися до нього. Принаймні кілька місяців не сходьте з обраного шляху.

— Саме так я й маю намір чинити, — відповіла я.

Сент-Джон провадив далі:

— Важко приборкувати власні бажання й змінювати природні нахили. Але я знаю з власного досвіду, що це можливо. Господь певною мірою дав нам владу творити власну долю. І коли наші сили прагнуть поживи, якої не можуть отримати, коли наша воля рветься дорогою, якою нам не судилося йти, ми не повинні ні марніти від духовного голоду, ні завмирати в розпачі. Треба лише знайти для свого розуму іншу поживу — таку ж сильну, як та заборонена, до якої він тягнувся, а можливо, навіть чистішу. Треба прокласти для своїх сміливих кроків новий шлях — такий самий прямий і широкий, як той, який доля нам перегородила, хай навіть він буде значно важчим.
Рік тому я й сам був глибоко нещасним, бо вважав, що помилився, обравши духовне служіння. Його одноманітні обов’язки виснажували мене. Я жадав більш діяльного життя, прагнув захопливішої праці — літературної кар’єри, долі художника, письменника, оратора — будь-чого, тільки не життя священника. Так, під моєю сутаною билося серце політика, воїна, людини, закоханої в славу, спраглої визнання й влади. Я довго розмірковував і зрозумів: моє життя стало таким нестерпним, що або його треба змінити, або мені самому загинути.
Після тривалого періоду темряви й внутрішньої боротьби настав світанок, а разом із ним — полегшення. Моє тісне, скуване існування раптом розгорнулося в безмежний простір. Мої сили почули небесний поклик: підвестися, зібрати всю свою міць, розправити крила й злетіти туди, куди людське око не сягає. Господь доручив мені місію. Щоб донести її до далеких країв і виконати належно, потрібні майстерність і сила, мужність і красномовство — усі найкращі якості воїна, державного діяча й промовця. Адже всі вони поєднуються в доброму місіонерові.
Я вирішив стати місіонером. І від тієї миті мій душевний стан змінився. Кайдани впали з кожної моєї здібності, залишивши після себе лише болісний слід, який може зцілити тільки час. Щоправда, батько не схвалював цього рішення. Та після його смерті більше не лишилося жодної законної перепони. Варто лише владнати кілька справ, знайти наступника для Мортонської парафії, розірвати або розплутати ще кілька вузлів, що тримають моє серце, пережити останню боротьбу з людською слабкістю — і я знаю, що переможу, бо дав собі обітницю перемогти. Тоді я покину Європу й вирушу на Схід.

Він говорив своїм особливим голосом — стриманим, але напрочуд виразним. Закінчивши, він дивився не на мене, а на сонце, що заходило за обрій. Я теж перевела туди погляд. Ми обидва стояли спиною до стежки, що вела через поле до хвіртки. Ми не почули жодних кроків на зарослій травою доріжці. Лише тихий дзюркіт струмка в долині наповнював вечірню тишу. Тож ми обоє здригнулися, коли веселий голос, дзвінкий, мов срібний дзвіночок, вигукнув:

— Добрий вечір, містере Ріверсе! І тобі добрий вечір, старий Карло! Ваш пес значно швидше впізнає друзів, ніж ви, сер. Він насторожив вуха й завиляв хвостом, щойно я з’явилася внизу поля, а ви й досі стоїте до мене спиною.

Це була правда. Хоч містер Ріверс і здригнувся від перших звуків того мелодійного голосу, ніби над самою його головою зненацька вдарив грім, однак до кінця сказаної фрази він так і не змінив пози: рука, як і раніше, спиралася на хвіртку, а обличчя було звернене на захід. Лише тоді він повільно, з властивою йому стриманістю, обернувся.

Мені здалося, ніби поруч із ним постало якесь дивовижне видіння. За кілька кроків від нього стояла постать у білосніжному вбранні — юна, витончена, сповнена грації. Її стан був стрункий, але водночас округлий і жіночний. Нахилившись погладити Карло, вона потім підвела голову й відкинула довгу вуаль. І тоді його погляд зустрівся з обличчям досконалої краси.

«Досконала краса» — вислів надто сильний. Та я не відмовлюся від нього й не пом’якшу своїх слів. Це були найніжніші риси, які тільки могла створити лагідна природа Англії; найчистіші барви троянди й лілеї, народжені під її вологими вітрами та серпанковим небом. Саме тут цей вислів був цілком доречний.

У ній не бракувало жодної принади й не було жодної вади. Правильні, витончені риси обличчя; великі темні очі незвичайної глибини — такі, які бачиш лише на полотнах великих художників; довгі густі вії, що огортали їх м’якою чарівністю; тонко окреслені брови; гладеньке біле чоло, яке надавало всій її вроді особливого спокою; свіже овальне личко; рожеві, ніжно окреслені губи; рівні, блискучі зуби без жодної вади; маленьке підборіддя з ямочкою; розкішне густе волосся. Одне слово, усе, що люди зазвичай вкладають у поняття ідеальної жіночої краси, природа щедро подарувала саме їй.

Я не могла відвести від неї очей. Захоплення переповнювало мене. Здавалося, природа створювала цю красуню в хвилину особливої щедрості, забувши про свою звичну ощадливість. Вона обсипала свою улюбленицю дарами так, ніби була не суворою мачухою, а люблячою бабусею, яка нічого не шкодує для онуки.

Що ж думав про цього земного ангела Сент-Джон Ріверс? Це запитання саме собою виникло в мене, коли я побачила, як він обернувся до неї. І так само природно я спробувала прочитати відповідь на його обличчі. Та він уже відвів погляд від цієї чарівної дівчини й дивився на скромний кущик маргариток, що ріс біля хвіртки.

— Чудовий вечір. Але вже запізно, щоб вам самій гуляти, — мовив він, легенько притискаючи ногою білі голівки квітів, які вже зімкнули свої пелюстки на ніч.

— О, я лише сьогодні після обіду повернулася з С⸺, — вона назвала велике місто, розташоване приблизно за двадцять миль звідси. — Тато сказав, що ви вже відкрили школу й що приїхала нова вчителька. Тож після чаю я вдягла капелюшок і побігла долиною, щоб із нею познайомитися. Це ж вона? — запитала дівчина, вказуючи на мене.

— Так, — відповів Сент-Джон.

— Як ви гадаєте, вам сподобається Мортон? — звернулася вона до мене просто й щиро. У її голосі та манерах було стільки безпосередності, що це здавалося майже дитячим, але водночас надзвичайно привабливим.

— Сподіваюся, що так. У мене є багато причин полюбити це місце.
— Ваші учні виявилися такими уважними, як ви й очікували?
— Цілком.
— Вам подобається ваш будинок?
— Дуже.
— Я гарно його облаштувала?
— Надзвичайно гарно.
— І правильно вибрала вам помічницю — Еліс Вуд?
— Авжеж. Вона кмітлива, охоче вчиться й уміла в роботі.

«Отже, це й є міс Олівер, багата спадкоємиця, — подумала я. — Схоже, доля була до неї прихильною не менше, ніж сама природа. Цікаво, під якою щасливою зорею вона народилася, що їй судилося отримати водночас і красу, і багатство?»

— Я іноді приходитиму й допомагатиму вам навчати дітей, — додала вона. — Для мене буде приємною зміною час від часу навідуватися до вас. Я люблю, коли в житті є різноманітність. Містере Ріверсе, у С⸺ я чудово провела час! Учора ввечері я танцювала до другої години ночі. Там через заворушення стоїть Н-ський полк, а офіцери славні хлопці! Хіба можна до них прирівняти місцевих гострильників ножів чи продавців ножиць!

Мені здалося, що нижня губа містера Сент-Джона трохи випнулася вперед, а верхня на мить зневажливо стиснулася. Його вуста помітно зімкнулися, а нижня частина обличчя стала ще суворішою й різкішою, поки весела дівчина безтурботно розповідала про свої розваги. Він також відвів погляд від маргариток і подивився на неї. То був погляд без усмішки — уважний, проникливий, сповнений прихованого змісту.

Вона відповіла йому ще одним дзвінким сміхом. Сміх надзвичайно пасував її молодості, рум’яним щокам, ямочкам на обличчі й ясним очам.

Поки він стояв мовчазний і серйозний, вона знову почала гладити Карло.

— Любий Карло мене любить, — сказала вона. — Він не буває холодним і відстороненим зі своїми друзями. І якби міг говорити, то не мовчав би.

Коли вона, з природною грацією нахилившись перед своїм молодим і суворим співрозмовником, лагідно гладила собаку по голові, я побачила, як на обличчі Сент-Джона спалахнув рум’янець. Його суворі очі раптом потеплішали й засвітилися таким сильним почуттям, що його вже неможливо було приховати. У цю мить, освітлений внутрішнім полум’ям, він був майже таким самим вродливим чоловіком, як вона — вродливою жінкою.

Його груди глибоко здійнялися, ніби велике серце, стомлене довгим полоном власної волі, раптом розправилося й зробило потужний порив до свободи. Та він приборкав його так само рішуче, як вправний вершник приборкує коня, що став дибки. На її лагідні знаки уваги він не відповів ані словом, ані жестом.

— Тато каже, що ви тепер зовсім перестали до нас приходити, — мовила міс Олівер, підвівши очі. — Ви стали справжнім чужинцем у Вейл-Голі. Сьогодні ввечері він сам удома й почувається не надто добре. Ходімо зі мною, навідайте його.

— Зараз не найкращий час турбувати містера Олівера, — відповів Сент-Джон.

— Не найкращий? Та навпаки! Саме тепер татові найбільше потрібне товариство. Роботи вже закінчилися, справ більше немає, і він нудьгує. Прошу вас, містере Ріверсе, ходімо. Чому ви завжди такий сором’язливий і такий похмурий?

Оскільки він мовчав, вона сама відповіла на своє запитання.

— Ах, я згадала! — вигукнула вона, похитавши своєю чудовою кучерявою голівкою, ніби дорікаючи собі. — Яка ж я легковажна й неуважна! Вибачте мені. Я зовсім забула, що у вас є поважна причина не підтримувати мою балаканину. Діана й Мері поїхали, Мур-Гаус зачинений, і ви тепер зовсім самотні. Мені щиро вас шкода. Ну, ходімо ж до тата.

— Не сьогодні, міс Розамондо. Не сьогодні.

Сент-Джон вимовив ці слова майже механічно. Лише він сам знав, яких зусиль йому коштувала ця відмова.

— Якщо ви такий упертий, то я вас залишу, — сказала вона. — Мені вже й справді час іти: починає випадати роса. Добраніч!

Вона простягнула йому руку. Він лише ледь торкнувся її.

— Добраніч, — повторив він тихим, глухим голосом, що луною відгукнувся в вечірній тиші.

Вона вже повернулася, щоб іти, але за мить знову озирнулася.

— З вами все гаразд? — запитала вона.

І справді, запитання було доречним: його обличчя стало таким самим блідим, як її біла сукня.

— Цілком, — чітко вимовив він і, чемно вклонившись, відійшов від хвіртки.

Вона пішла в один бік, він — в інший. Вона двічі озирнулася, дивлячись йому вслід, легко й майже невагомо збігаючи польовою стежкою. Він же, крокуючи швидко й рішуче, не озирнувся жодного разу.

Споглядання чужого страждання й самопожертви на якийсь час відвернуло мої думки від власного болю. Діана Ріверс колись сказала, що її брат «невблаганний, мов сама смерть». І вона анітрохи не перебільшила.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXXII

Продовжуючи працювати в сільській школі, я старалася бути якомога сумліннішою й стараннішою. Спочатку це було справді нелегко. Минув певний час, перш ніж, попри всі мої зусилля, я навчилася розуміти своїх учениць і їхню вдачу. Вони майже нічого не знали, їхні здібності ніби дрімали, і спершу всі здавалися мені безнадійно повільними, однаково незугарними. Та незабаром я зрозуміла, що помилялася. Між ними була така сама різниця, як і між освіченими людьми. Щойно ми краще пізнали одна одну, ці відмінності швидко проявилися. Коли минуло їхнє здивування мною, моєю мовою, правилами й звичками, я побачила, що чимало цих вайлуватих, розгублених сільських дівчат виявилися кмітливими й тямущими. Багато хто був доброзичливим і привітним. Серед них я відкрила не один приклад природної ввічливості, вродженої гідності та чудових здібностей, які викликали в мене і щиру прихильність, і захоплення.

Найстаранніші незабаром почали отримувати справжнє задоволення від навчання. Вони дбали про охайність, сумлінно виконували завдання, привчалися до спокійної й упорядкованої поведінки. Декотрі робили такі швидкі успіхи, що це мене щиро дивувало. Я відчувала чесну й радісну гордість за них. Згодом я по-справжньому прив’язалася до кількох найкращих учениць, а вони відповіли мені взаємністю.

Серед моїх вихованок були й доньки заможних фермерів — майже дорослі молоді жінки. Вони вже вміли читати, писати й шити, тож їм я викладала основи граматики, географії, історії та складніші види рукоділля. Серед них траплялися справді гідні натури — допитливі, охочі до знань і готові вдосконалюватися. Не один приємний вечір я провела в їхніх оселях. Їхні батьки — фермер із дружиною — ставилися до мене з надзвичайною гостинністю. Було особливе задоволення приймати їхню просту, щиру доброту й віддячувати їм уважністю — делікатною повагою до їхніх почуттів. Можливо, раніше вони нечасто зустрічали таке ставлення, і воно не лише тішило їх, а й робило кращими. Відчуваючи більшу повагу до самих себе, вони прагнули й надалі бути гідними тієї шанобливості, яку їм виявляли.

Я відчувала, що стала улюбленицею всього навколишнього краю. Куди б не пішла, звідусіль лунали щирі вітання, а мене зустрічали приязними усмішками. Жити серед загальної прихильності, нехай навіть це прихильність простих трудівників, — усе одно що сидіти під лагідним сонячним промінням. Під його теплом у душі розквітає спокій і тиха радість. У той період мого життя серце набагато частіше переповнювала вдячність, ніж пригнічував смуток.

І все ж, любий читачу, мушу розповісти все до кінця. Посеред цього мирного й корисного життя — після дня, чесно проведеного серед учениць, після вечора, який я самотньо, але задоволено присвячувала малюванню чи читанню, — щоночі мене захоплювали дивні сни. Вони були яскраві, тривожні, сповнені мрій, бурхливих подій і пристрасті. У тих незвичайних місцях, серед пригод, небезпек і романтичних випадковостей, я знову й знову зустрічала містера Рочестера — завжди в найнапруженішу мить. І тоді з новою силою поверталося відчуття, ніби я знову в його обіймах, чую його голос, зустрічаю його погляд, торкаюся його руки й щоки, люблю його й знаю, що він любить мене. Разом із цим оживала надія прожити поруч із ним усе життя — така ж палка й могутня, як уперше.

Потім я прокидалася. Тоді згадувала, де перебуваю і якою стала моя доля. Я підводилася на своєму ліжку без пологу, тремтячи всім тілом. Тиха темна ніч була свідком мого розпачу й чула несамовитий вибух почуттів. А вже о дев’ятій ранку я, як завжди вчасно, відчиняла двері школи — спокійна, зібрана й готова до щоденних обов’язків.

Розамонда Олівер дотримала свого слова й почала навідувати мене. Зазвичай вона заїжджала до школи під час своєї ранкової кінної прогулянки. На невеликому поні вона легко під’їжджала до дверей, а позаду їхав лакей верхи. Годі було уявити щось вишуканіше за її появу: у пурпуровому костюмі для верхової їзди, у чорній оксамитовій амазонці, що граційно лежала над довгими кучерями, які ніжно торкалися щік і спадали на плечі. Саме так вона входила до простої сільської школи й легко, мов тінь, проходила поміж захопленими рядами сільських дівчаток.
Найчастіше вона приїжджала саме тоді, коли містер Ріверс проводив щоденний урок Закону Божого. Боюся, її проникливий погляд надто легко знаходив шлях до серця молодого пастора. Здавалося, якийсь внутрішній голос попереджав його про її появу, навіть коли він її не бачив. Варто було їй лише з’явитися на порозі, хоч би він дивився в інший бік, як його щоки спалахували рум’янцем. Його обличчя, зазвичай холодне, мов висічене з мармуру, хоч і не втрачало своєї стриманості, все ж невловимо змінювалося. Саме в цій зовнішній незворушності почуття ставали ще помітнішими: прихований жар душі промовляв красномовніше, ніж будь-який порух м’язів чи найпалкіший погляд.

Авжеж, вона знала, яку владу має над ним. Та й він сам не міг цього приховати, навіть якби хотів. Попри свою християнську стриманість, щоразу, коли вона підходила до нього, зверталася з усмішкою — веселою, підбадьорливою, а часом і ніжною, — його рука починала тремтіти, а в очах спалахував вогонь. Навіть якщо він не вимовляв цього вголос, його сумний і водночас непохитний погляд ніби промовляв:

— Я кохаю вас і знаю, що ви теж віддаєте мені перевагу. Мовчу не тому, що не сподіваюся на взаємність. Якби я відкрив вам своє серце, певен, ви прийняли б його. Але це серце вже покладене на святий жертовник. Навколо нього вже розкладено жертовний вогонь. Незабаром воно стане жертвою, яку поглине полум’я.

Тоді вона надувала губи, мов розчарована дитина; легка тінь смутку затуманювала її ясну життєрадісність. Вона поспішно висмикувала свою руку з його руки й, скривджена на мить, відверталася від цього обличчя, у якому дивним чином поєднувалися мужність героя й покора мученика.

Без сумніву, Сент-Джон віддав би пів світу, аби лише наздогнати її, повернути, затримати поруч у ті миті, коли вона так ішла від нього. Але він не пожертвував би жодною надією на Царство Небесне й не зрікся б заради земного раю її кохання жодної надії на справжній, вічний Рай. До того ж він не міг ув’язнити все, що жило в його душі, — мандрівника, шукача, поета й священника — у межах одного-єдиного почуття. Він не міг — і не хотів — покинути широкий простір своєї місіонерської боротьби заради затишних віталень і мирного життя у Вейл-Голлі. Про все це я дізналася від нього самого, коли одного разу, всупереч його стриманості, наважилася проникнути в найпотаємніші куточки його душі.

Міс Олівер дедалі частіше навідувалася до мого маленького будинку. Я добре пізнала її вдачу — у ній не було ні удавання, ні прихованих намірів. Вона любила кокетувати, але не була безсердечною; була вимогливою, проте не егоїстичною. Змалку її балували, однак це не зіпсувало її остаточно. Вона легко запалювалася, але так само швидко відходила; була марнославною — і це не дивно, коли дзеркало щоразу відбивало таку красу, — але зовсім не манірною. Вона щедро ділилася всім, не пишалася своїм багатством, була щирою, досить розумною, життєрадісною, веселою й безтурботною. Одне слово, навіть для такої стриманої спостерігачки, як я, вона була надзвичайно чарівною. Але їй бракувало глибини й тієї сили характеру, що залишає незабутнє враження. Її склад розуму зовсім не нагадував, наприклад, характер сестер Сент-Джона. Проте я майже так само прихилилася до неї, як колись до своєї учениці Аделі. Щоправда, до дитини, яку сам виховав і навчив, завжди відчуваєш глибшу любов, ніж до дорослої людини, хай навіть надзвичайно привабливої.

Вона несподівано щиро прив’язалася до мене. Казала, що я схожа на містера Ріверса, хоча, як сама жартома додавала, «і на десяту частину не така вродлива. Ви миле, охайне маленьке створіння, але він — справжній ангел». За її словами, я, як і він, була доброю, розумною, врівноваженою й твердою духом. Вона навіть називала мене примхою природи, бо, на її думку, сільська вчителька не могла бути такою. Вона була певна: якби хтось довідався про моє минуле, з нього вийшов би чудовий роман.

Одного вечора, коли вона, зі своєю звичною дитячою жвавістю та безтурботною, хоч і зовсім не надокучливою цікавістю, почала нишпорити в шафці та шухляді столу в моїй маленькій кухні, то спочатку знайшла дві французькі книжки, томик Шиллера, німецьку граматику й словник, а потім — мої художні матеріали та кілька малюнків. Серед них був олівцевий портрет милої дівчинки з ангельськими рисами — однієї з моїх учениць, а також кілька пейзажів, виконаних у долині Мортона та на навколишніх пустках.

Спочатку вона завмерла від подиву, а потім мало не підстрибнула від захвату.

— Це ви намалювали? І ви знаєте французьку та німецьку? Яке ж ви диво! Який скарб! Ви малюєте краще, ніж учитель у найкращій школі С⸺. Намалюйте, будь ласка, мій портрет! Я покажу його татові.

— Із задоволенням, — відповіла я.

Мене охопила знайома художникові радість від думки, що доведеться працювати з такою досконалою й прекрасною моделлю. На ній була темно-синя шовкова сукня; шия й руки залишалися відкритими, а єдиною окрасою були каштанові кучері, що вільними хвилями спадали на плечі. Я взяла аркуш щільного картону й уважно зробила контурний рисунок. Уже тоді я передчувала, яке задоволення принесе мені розфарбувати цей портрет. Але вечоріло, тож я попросила її прийти ще раз і трохи мені попозувати.

Вона так захоплено розповіла про мене батькові, що вже наступного вечора містер Олівер прийшов разом із нею. Це був високий, кремезний, сивочолий чоловік середнього віку з виразними рисами обличчя. Поруч із ним його чарівна донька скидалася на яскраву квітку біля старовинної кам’яної вежі.

На перший погляд він здавався мовчазним, а може, навіть дещо гордовитим. Проте до мене поставився дуже доброзичливо. Начерк портрета Розамонди йому надзвичайно сподобався. Він сказав, що я неодмінно маю завершити картину, а ще наполіг, щоб наступного вечора я завітала до Вейл-Голлу.

Я прийшла.

Будинок виявився великим і розкішним. У кожній дрібниці відчувалися достаток і заможність його власника. Увесь вечір Розамонда сяяла від радості. Її батько був надзвичайно люб’язним. Після чаю він заговорив зі мною й дуже схвально відгукнувся про мою працю в школі Мортона. За його словами, єдине, чого він побоювався, — що, судячи з усього побаченого й почутого, я надто здібна для такого місця й незабаром залишу його заради посади, яка більше відповідатиме моїм талантам.

— Авжеж, — вигукнула Розамонда. — Тату, вона цілком могла б бути гувернанткою в якомусь аристократичному домі!

Я відповіла, що воліла б залишитися там, де була, аніж служити в будь-якій знатній родині країни.

Містер Олівер говорив про містера Ріверса — і про весь рід Ріверсів — із великою повагою. Він розповів, що це одне з найдавніших прізвищ у тій місцевості; що предки цього роду були заможними людьми; що колись увесь Мортон належав саме їм; і що навіть тепер представник цієї родини, якби забажав, міг би одружитися з дівчиною з найкращого товариства. На його думку, було прикро, що такий здібний і благородний молодий чоловік вирішив стати місіонером, адже це означало змарнувати дорогоцінне життя. Отже, я зрозуміла, що батько Розамонди зовсім не заперечував би проти її шлюбу із Сент-Джоном. Вочевидь, містер Олівер вважав його шляхетне походження, давній рід і духовний сан цілком достатньою винагородою за відсутність багатства.

Настало п’яте листопада — святковий день. Моя маленька помічниця, допомігши прибрати будинок, задоволена пішла додому, отримавши за свою працю цілий пенні. Усе навколо сяяло чистотою: підлога була ретельно вимита, камінна решітка блищала, стільці були гарно натерті. Я також упорядкувала себе, і тепер мала цілий вільний пообідній час.

Переклад кількох сторінок німецького тексту зайняв у мене приблизно годину. Потім я взяла палітру, олівці й повернулася до значно спокійнішого та приємнішого заняття — завершення мініатюрного портрета Розамонди Олівер. Голову я вже закінчила. Залишалося лише затонувати тло, м’яко пропрацювати складки одягу, додати трохи карміну на повні губи, підправити кілька кучерів і зробити глибшою тінь від вій під блакитними повіками. Я була цілком поглинута цими тонкими деталями, коли після короткого стуку двері відчинилися, і до кімнати увійшов Сент-Джон Ріверс.

— Прийшов подивитися, як ви проводите свято, — сказав він. — Сподіваюся, не сидите в сумних роздумах? Ні, це добре. Поки малюєте, самотність не так дошкуляє. Знаєте, я все ще трохи непокоюся за вас, хоча досі ви трималися напрочуд мужньо. Я приніс вам книжку, щоб скрасити вечір.

Він поклав на стіл щойно видану поему — один із тих справжніх літературних шедеврів, якими тодішній читацький світ був так щедро обдарований. То була золота доба нової літератури. На жаль, читачам нашої епохи пощастило менше. Та годі нарікати. Поезія не померла, талант не згас, і Мамона не здобула над ними влади. Прийде день, коли вони знову нагадають світові про свою силу, свободу й велич. Ці могутні небесні духи лише всміхаються, коли нікчемність святкує тимчасову перемогу, а слабкі люди оплакують їхню нібито загибель. Ні, поезія не загинула. Геній не вигнано. Не дозволяйте заздрості переконати вас у цьому. Вони живуть, вони панують, вони очищають світ. Без їхнього божественного впливу людство давно опинилося б у пеклі — у пеклі власної духовної убогості.

Поки я із захватом перегортала сторінки «Марміона» — саме цю поему він приніс, — Сент-Джон нахилився над моїм малюнком.

Раптом він різко випростався.

Не промовив жодного слова.

Я підвела на нього очі.

Він уникнув мого погляду.

Я чудово розуміла його думки й без зусиль читала його серце. Тієї миті я почувалася спокійнішою й стриманішою за нього. Перевага була на моєму боці, і мені захотілося, якщо вдасться, хоч трохи йому допомогти.

«Попри всю свою твердість і самовладання, — подумала я, — він надто жорстоко поводиться із самим собою. Замикає в душі кожне почуття, кожен біль. Нічого не висловлює, нічим не ділиться. Я певна, йому стало б легше, якби він хоч трохи поговорив про милу Розамонду, яку, на його переконання, не має права взяти за дружину. Я змушу його заговорити». Спершу я сказала:

— Сідайте, містере Ріверсе.

Та він, як завжди, відповів, що не може залишитися.

«Гаразд, — подумала я. — Стійте, якщо бажаєте. Але піти я вам поки що не дозволю. Самотність для вас не менше зло, ніж для мене. Я спробую знайти приховане джерело вашої довіри й відшукати бодай маленьку щілину в цих мармурових грудях, крізь яку можна пролити хоч краплю людського співчуття».

— Схожий портрет? — запитала я просто.
— Схожий? На кого? Я не роздивлявся його уважно.
— Роздивлялися, містере Ріверсе.

Він майже здригнувся від моєї несподіваної прямоти й здивовано подивився на мене.

«Це ще тільки початок, — подумала я. — Вашою холодністю мене не зупинити».

Я продовжила:

— Ви дуже уважно його роздивилися. Але якщо бажаєте, можете подивитися ще раз.

Я підвелася й подала йому малюнок.

— Майстерно виконана робота, — сказав він. — Дуже ніжні й чисті кольори. Малюнок точний і витончений.
— Це я й сама знаю. Але чи схожий портрет?

Після короткого вагання він відповів:

— Гадаю, це міс Олівер.

— Саме так. А тепер, як винагороду за вашу проникливість, обіцяю написати для вас точну копію цього портрета — якщо ви визнаєте, що такий подарунок був би вам до душі. Я не хочу марно витрачати час на річ, яка здасться вам непотрібною.

Він не відривав очей від малюнка.

Чим довше дивився, тим міцніше тримав його в руках і тим очевидніше прагнув залишити собі.

— Справді схожа… — тихо промовив він. — Очі передано бездоганно. Колір, світло, вираз обличчя… усе чудове. Вона усміхається.

— Такий портрет приніс би вам утіху чи, навпаки, лише біль? Скажіть щиро. Коли ви будете на Мадагаскарі, біля мису Доброї Надії чи в Індії, чи стане він для вас дорогоцінною згадкою? Чи його вигляд лише розриватиме душу спогадами?

Він крадькома підвів очі, нерішуче й схвильовано глянув на мене, а потім знову перевів погляд на портрет.

— Те, що мені хотілося б його мати, — безперечно. А чи було б це розумно — зовсім інше питання.

Відколи я переконалася, що Розамонда справді кохає його і що її батько не стане на заваді їхньому шлюбу, я — менш сувора у своїх переконаннях, ніж Сент-Джон, — усім серцем бажала їхнього щастя. Мені здавалося, що, ставши спадкоємцем великого статку містера Олівера, він міг би зробити для людей не менше добра, ніж виснажуючи свій геній і сили під палючим сонцем тропіків.

Тому я відповіла:

— Як на мене, значно мудріше було б одразу обрати не копію, а сам оригінал.

На той час він уже сів. Поклав портрет перед собою на стіл, сперся чолом на руки й довго, майже закохано, вдивлявся в нього.

Я помітила, що він уже не сердиться й не обурюється моєю сміливістю. Навпаки, відверта розмова про тему, яку він досі вважав недоторканною, починала приносити йому несподіване полегшення. Люди замкнені часто навіть більше потребують щирої розмови про свої почуття й страждання, ніж ті, хто звик відкрито їх виявляти. Найсуворіший стоїк усе одно залишається людиною. І якщо наважитися з добрими намірами порушити мовчання, що огортає його душу, — це іноді стає найбільшою послугою, яку можна йому зробити.

— Я певна, що вона вас кохає, — сказала я, стоячи за його кріслом. — Її батько вас дуже поважає. До того ж вона чудова дівчина. Так, трохи легковажна, але вашої розсудливості вистачить на вас обох. Вам слід одружитися з нею.

— Вона справді мене кохає? — запитав він.

— Безумовно. Більше, ніж будь-кого іншого. Вона постійно говорить про вас. Жодна тема не приносить їй стільки радості.

— Як приємно це чути, — промовив він. — Дуже приємно. Продовжуйте ще чверть години.

І він справді дістав годинник, поклав його на стіл і збирався відміряти час.

— Але навіщо мені говорити далі, — усміхнулася я, — якщо ви ось-ось завдасте своєму серцю нового залізного удару або викуєте для нього ще міцніші кайдани?

— Не будьте такою суворою до мене. Уявіть, що я здаюся… що тану. Людське кохання проривається в моїй душі, мов щойно відкрите джерело, й затоплює все поле, яке я так довго й наполегливо обробляв, засіваючи його добрими намірами й самозреченими планами. Тепер його накриває солодкий потік нектару; молоді паростки гинуть під його хвилями; ця солодка отрута підточує їх. Я вже бачу себе у вітальні Вейл-Голлу. Лежу на канапі біля ніг своєї дружини Розамонди Олівер. Вона говорить до мене своїм ніжним голосом, дивиться на мене тими очима, які ваша вправна рука так чудово передала, усміхається цими кораловими вустами. Вона моя, а я — її. Мені достатньо цього життя й цього минущого світу. Тихо… Не кажіть нічого. Моє серце переповнене щастям. Мої почуття зачаровані. Нехай ці п’ятнадцять хвилин минуть у солодкій омані.

Я не стала його перебивати. Годинник тихо відраховував секунди. Він дихав швидко, але майже нечутно. Я мовчки стояла поруч. У цій тиші минула чверть години. Він узяв годинник, сховав його, поклав портрет на стіл, підвівся й став біля каміна.

— Ось і все, — промовив він. — Ці кілька хвилин я дозволив собі віддатися маренню й самообману. Я прихилив голову до грудей спокуси й добровільно підставив шию під її квітковий вінок. Я скуштував її чашу. Але подушка, на якій вона кличе відпочити, палає вогнем; у її вінку ховається гадюка; вино має гіркий присмак; її обіцянки порожні, а дари — оманливі. Я це бачу. Я це знаю.

Я дивилася на нього із щирим подивом.

— Дивно, — продовжив він, — що, кохаючи Розамонду Олівер так шалено — з усією силою першого кохання до жінки, яка така прекрасна, граційна й чарівна, — я водночас цілком спокійно усвідомлюю, що вона не стане для мене доброю дружиною. Вона не та супутниця, яка мені потрібна. Я зрозумів би це вже через рік після весілля, і після дванадцяти місяців захоплення настало б ціле життя каяття. Я знаю це напевно.

— Справді дивно! — мимоволі вигукнула я.

— Поки одна частина моєї душі гостро відчуває всю силу її чарівності, інша так само ясно бачить її вади, — вів він далі. — Вона не змогла б співчувати жодній із моїх високих цілей і не підтримала б жодної справи, якій я прагну присвятити життя. Розамонда — страждальниця? Трудівниця? Жінка-апостол? Дружина місіонера? Ні!

— Але ж вам не обов’язково бути місіонером. Ви могли б відмовитися від цього задуму.

— Відмовитися? Від чого? Від свого покликання? Від головної справи життя? Від того фундаменту, який я закладаю на землі для оселі на небесах? Від надії стати одним із тих, хто зрікся всіх особистих честолюбних прагнень заради великої мети — зробити людство кращим; принести знання туди, де панує невігластво; замінити війну миром, рабство — свободою, забобони — істинною вірою, а страх перед пеклом — надією на небо? Невже я маю зректися цього? Воно дорожче для мене за власну кров. Заради цього я живу. До цього прагну.

Після довгого мовчання я запитала:

— А міс Олівер? Невже її розчарування й страждання для вас нічого не означають?

— Міс Олівер завжди оточена шанувальниками й улесниками. Не мине й місяця, як мій образ зітреться з її серця. Вона забуде мене і, найімовірніше, вийде заміж за людину, яка зробить її набагато щасливішою, ніж зміг би я.

— Ви говорите дуже спокійно, але я бачу, що ця боротьба виснажує вас. Ви помітно схудли.

— Ні. Якщо я й схуд, то лише через тривогу за своє майбутнє, яке досі не визначене, та через постійне відкладання від’їзду. Лише сьогодні я отримав звістку, що священник, який мав мене замінити, не прибуде ще щонайменше три місяці. А можливо, й усі шість.

— Але щоразу, коли міс Олівер заходить до школи, ви тремтите й червонієте.

На його обличчі знову майнув подив. Він не сподівався, що жінка насмілиться сказати чоловікові таке прямо.

А мені подібна розмова була цілком природною. Я ніколи не могла почуватися по-справжньому вільно з сильними, розумними й шляхетними людьми — байдуже, чоловіками чи жінками, — доки не переступала межу умовної стриманості, не входила до простору довіри й не здобувала місця біля самого вогнища їхнього серця.

— Ви незвичайна людина, — сказав він. — І зовсім не боязка. У вас смілива душа й проникливий погляд. Але дозвольте запевнити: ви лише частково правильно тлумачите мої почуття. Ви вважаєте їх сильнішими й глибшими, ніж вони є насправді. Ви приписуєте мені більше страждання, ніж я маю право на нього. Коли я червонію або блідну в присутності міс Олівер, я не жалію себе. Я зневажаю цю слабкість. Знаю, що вона негідна мене. Це лише гарячка плоті, а не потрясіння душі. Моя душа непорушна, мов скеля, що стоїть у глибині бурхливого моря. Знайте мене таким, яким я є, — холодною, твердою людиною.

Я недовірливо усміхнулася.

— Ви силоміць здобули мою довіру, — сказав він, — і тепер вона майже повністю у вашому розпорядженні. Якщо відкинути той очищувальний покрив, яким християнство прикриває людську недосконалість, я від природи — холодна, тверда й честолюбна людина. Із усіх людських почуттів лише природна прихильність має наді мною тривалу владу. Мною керує розум, а не почуття. Моє честолюбство безмежне. Моє бажання піднятися вище, зробити більше за інших — невгамовне. Я шаную витривалість, наполегливість, працьовитість і талант, бо саме вони допомагають людям досягати великих цілей і високого становища. Я з цікавістю спостерігаю за вашим життям, бо вважаю вас прикладом працьовитої, дисциплінованої й енергійної жінки. А не тому, що глибоко співчуваю всьому, що вам довелося пережити чи ще доводиться переживати.

— З ваших слів виходить, що ви просто філософ-язичник, — сказала я.

— Ні. Між мною і філософами-деїстами є одна істотна різниця. Я вірую. Я вірю Євангелію. Ви помилилися у визначенні. Я не язичник, а християнський філософ — послідовник Христа. Як Його учень, я приймаю Його чисте, милосердне й благодатне вчення. Я його проповідую. Я присягнув поширювати його. Віра, до якої я навернувся ще в юності, розвинула мої природні риси. Із маленького зерна людської прихильності вона виростила велике дерево людинолюбства. Із грубого кореня природної чесності — виховала глибоке відчуття Божої справедливості. Моє честолюбне бажання здобути славу для самого себе вона перетворила на прагнення розширювати Царство мого Господа й здобувати перемоги для знамена Хреста. Ось що зробила зі мною віра: вона спрямувала природні нахили в правильне русло, очистила їх і виховала. Але викорінити людську природу вона не змогла. І не зможе, доки смертне не зодягнеться в безсмертя.

Промовивши це, він узяв капелюха, який лежав на столі біля моєї палітри.

Ще раз подивився на портрет.

— Яка ж вона прекрасна, — тихо мовив він. — Недарма її називають Трояндою світу.
— То, може, все ж дозволите мені написати для вас таку саму копію?
— Cui bono? («Яка з цього користь?») Ні.

Він накрив портрет тонким аркушем паперу, який я завжди підкладала під руку, щоб не забруднити картон під час роботи.

Раптом його увагу привернуло щось на цьому, здавалося б, чистому аркуші.

Він різко схопив його, уважно подивився на край, а потім кинув на мене такий дивний і незбагненний погляд, що я не змогла його витлумачити. Здавалося, за одну мить він уважно оглянув мене всю — постать, обличчя, одяг. Його погляд промайнув блискавкою.

Він уже розтулив губи, ніби хотів щось сказати.

Але стримався.

— Що сталося? — запитала я.
— Нічого, — відповів він.

Повертаючи папір на місце, він непомітно й дуже вправно відірвав вузеньку смужку з його краю. Вона миттю зникла в його рукавичці.

Квапливо кивнувши й побажавши:

— Добрий день.

Він вийшов.

— Ну й дивина! — вигукнула я. — Такого я ще не бачила!

Тепер уже я уважно оглянула той аркуш. Але нічого не знайшла, окрім кількох тьмяних плям фарби, де колись випробовувала відтінки пензлем. Я кілька хвилин ламала голову над цією загадкою, але, не знайшовши жодного пояснення й вирішивши, що вона навряд чи має якесь велике значення, відклала ці думки й незабаром зовсім про них забула.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXXIII

Коли містер Сент-Джон пішов, уже починався сніг. Завірюха крутила всю ніч без упину. Наступного дня пронизливий вітер приніс нові, сліпучі снігопади. До сутінків долину так замело, що пройти нею стало майже неможливо. Я зачинила віконниці, підклала до дверей килимок, щоб сніг не задувало під поріг, підкинула дров до вогню і, просидівши майже годину біля каміна, прислухаючись до приглушеного шаленства буревію, запалила свічку, дістала з полиці «Марміона» й почала читати:

День згасав над Норгемським замком,
Над Твідом — широким, повноводним,
Над самотніми горами Чевіот.
Високі башти, могутній донжон,
Мури, що кільцем їх огортали,
Сяяли золотавим світлом.

Невдовзі музика вірша змусила мене зовсім забути про негоду.

Я почула якийсь звук. «Мабуть, вітер шарпає двері», — подумала я. Але ні. То був Сент-Джон Ріверс. Піднявши клямку, він увійшов із крижаного урагану, з темряви, що вила за порогом, і став переді мною. Плащ, який огортав його високу постать, був увесь білий від снігу, мов льодовик. Я аж розгубилася — так мало сподівалася побачити цієї ночі бодай когось у долині, відрізаній заметами від світу.

— Сталося щось лихе? — стривожено запитала я. — Щось трапилося?

— Ні. Як же легко вас налякати! — відповів він.

Він скинув плащ, повісив його біля дверей і спокійно поправив килимок, який зсунув, заходячи. Потім оббив сніг із чобіт.

— Зіпсую вам чистоту підлоги, — мовив він, — але цього разу доведеться мене вибачити.

Підійшовши до каміна, він простягнув руки до полум’я.

— Запевняю вас, нелегко було сюди дістатися. В одному заметі я провалився майже по пояс. На щастя, сніг ще пухкий.

— Але навіщо ви прийшли? — не втрималася я.

— Не надто гостинне запитання для людини, яка завітала в гості. Та раз уже питаєте, відповім просто: мені захотілося поговорити з вами. Я втомився від своїх мовчазних книжок і порожніх кімнат. До того ж від учора я почуваюся, як людина, якій розповіли лише половину історії й залишили нетерпляче чекати продовження.

Він сів. Я згадала його дивну поведінку напередодні й, признатися, почала побоюватися, чи не потьмарився його розум. Якщо він і був несповна розуму, то це було напрочуд стримане й холодне безумство. Його гарне обличчя ще ніколи не скидалося так на витесаний із мармуру лик, як тепер, коли він відкинув із чола вологе від снігу волосся, а світло вогню вільно впало на його бліде чоло й такі самі бліді щоки. Мені боляче було помітити, як виразно проступили на них сліди тривоги й страждання.

Я чекала, що він нарешті скаже бодай щось зрозуміле. Та він лише сперся підборіддям на руку, притиснув палець до губ і мовчки замислився.

Я раптом помітила, що його рука стала такою ж худою, як і обличчя. Моє серце несподівано сповнилося жалю, і я сказала:

— Хотіла б я, щоб Діана або Мері приїхали жити до вас. Дуже сумно, що ви зовсім самі. Та й про власне здоров’я ви дбаєте надто легковажно.

— Зовсім ні, — відповів він. — Коли потрібно, я про себе піклуюся. Зараз я цілком здоровий. Що ж такого ви в мені помітили?

Він промовив це так недбало й відсторонено, що стало очевидно: моє занепокоєння він уважав цілком зайвим.

Я замовкла. Він і далі повільно водив пальцем по верхній губі, а його погляд задумливо блукав по жаринах у каміні. Не знаючи, що ще сказати, я через хвилину запитала:

— Вам не тягне холодом від дверей? Вони ж просто за вашою спиною.

— Ні, ні! — коротко й трохи різко відповів він.

«Що ж, — подумала я, — якщо ви не хочете говорити, то мовчіть. Я більше не турбуватиму вас і повернуся до книжки». Я поправила ґніт свічки й знову взялася за «Марміона».

Невдовзі він заворушився. Я мимоволі звела на нього очі. Він лише дістав із марокенової записної книжечки листа, мовчки перечитав його, акуратно склав, поклав назад і знову поринув у роздуми. За такої загадкової мовчанки читати було марно. Та й сидіти, нічого не кажучи, мені вже бракувало терпіння. Нехай навіть він відповість холодно — усе одно я вирішила заговорити.

— Ви давно мали листа від Діани й Мері?

— Відтоді, як показував вам того листа тиждень тому, — ні.

— Ваші власні плани не змінилися? Вас не покличуть залишити Англію раніше, ніж ви сподівалися?

— Боюся, що ні. Таке щастя навряд чи мені випаде.

Не досягнувши успіху, я змінила тему й заговорила про школу та своїх учениць.

— Матері Мері Гаррет стало краще, тож сьогодні вранці Мері повернулася до школи. А наступного тижня до мене прийдуть ще четверо нових дівчаток із Фаундрі-Клоуз. Вони мали прийти сьогодні, але завадила хуртовина.

— Он як.
— За двох із них платить містер Олівер.
— Справді?
— А ще він хоче влаштувати всій школі різдвяне свято.
— Я знаю.
— Це була ваша порада?
— Ні.
— А чия ж?
— Гадаю, його доньки.
— Це дуже схоже на неї. Вона така добра.
— Так.

Знову запала мовчанка. Годинник пробив восьму. Цей звук ніби вивів його із задуми. Він розплів ноги, сів рівніше й повернувся до мене.

— Відкладіть на хвилину книжку й сядьте ближче до вогню, — сказав він.

Здивована без міри, я виконала його прохання.

— Пів години тому, — почав він, — я сказав, що нетерпляче чекаю продовження однієї історії. Але, трохи поміркувавши, вирішив, що краще буде, якщо оповідачем стану я, а ви — слухачкою. Перш ніж почати, мушу попередити: ця історія, мабуть, здасться вам добре знайомою. Та навіть давно відомі події часом звучать по-новому, коли їх переказує інший голос. Утім, байдуже, стара ця історія чи нова, — вона коротка.
Двадцять років тому один бідний священник, — не будемо поки що називати його імені, — покохав доньку заможної людини. Вона також покохала його й вийшла за нього заміж усупереч порадам усіх своїх рідних. Відразу після весілля вони зреклися її.
Минуло менш як два роки — і необачне подружжя померло. Їх поховали поруч під однією надгробною плитою. (Я бачив їхню могилу. Вона була частиною бруківки великого цвинтаря, що оточував суворий, закіптюжений старовинний собор у величезному промисловому місті графства ⸺.)
У них залишилася донька. Щойно вона народилася, її прийняла на свої холодні обійми Благодійність — такі ж холодні, як сніговий замет, у якому я сьогодні ледь не загруз. Благодійники віднесли беззахисне немовля до будинку заможних родичів по матері. Там дівчинку виховувала тітка — місіс Рід із Гейтсгеда.
Ви здригнулися… Ви щось почули?
Мабуть, це лише пацюк шкребеться по балках сусіднього шкільного класу. Колись тут був хлів, перш ніж я його перебудував, а в хлівах пацюки — звичайна річ.
Отже, продовжимо.
Місіс Рід виховувала сироту десять років. Чи була вона щасливою в її домі — сказати не можу, бо мені про це ніхто не розповідав. Але після тих десяти років місіс Рід відправила дівчинку до місця, яке вам добре знайоме, — до Ловудської школи, де ви самі так довго жили.
Схоже, там вона проявила себе якнайкраще. Спочатку була ученицею, потім стала вчителькою — так само, як і ви. Мені навіть здається, що в її долі раз у раз трапляються дивовижні збіги з вашою. Згодом вона залишила школу, щоб стати гувернанткою. І тут ваші життєві шляхи знову виявилися напрочуд схожими. Вона взялася виховувати вихованку одного містера Рочестера.

— Містере Ріверсе! — перебила його я.

— Я можу здогадатися, що ви зараз відчуваєте, — сказав він, — але стримайте свої почуття ще на хвилину. Я майже закінчив. Дослухайте мене до кінця. Про характер містера Рочестера я нічого не знаю. Відомо лише одне: він мав намір чесно одружитися з цією молодою жінкою, але просто біля вівтаря вона дізналася, що його дружина ще жива, хоча й божевільна. Що він робив потім і що їй пропонував — можна лише здогадуватися. Але коли виникла нагальна потреба розшукати гувернантку, з’ясувалося, що вона зникла. Ніхто не знав ані коли, ані куди, ані як саме. Вона залишила Торнфілд-голл уночі. Її шукали всюди, прочісували околиці вздовж і впоперек, але марно — не знайшлося жодного сліду, жодної звістки про неї. Та тепер відшукати її стало справою надзвичайної важливості. В усіх газетах надруковано оголошення про розшук. Я й сам отримав листа від містера Бріґґса, адвоката, який повідомив мені все те, що я щойно вам розповів. Хіба це не дивовижна історія?

— Скажіть мені лише одне, — мовила я. — Ви стільки знаєте, тож, певно, можете відповісти. Що з містером Рочестером? Де він? Чим займається? Чи він здоровий?

— Про містера Рочестера мені нічого не відомо. У листі його згадано лише у зв’язку з тією шахрайською та незаконною спробою одруження, про яку я вже говорив. Вам радше варто було б запитати про ім’я гувернантки або про причину, через яку її так терміново розшукують.

— То ніхто не їздив до Торнфілд-голлу? Ніхто не бачив містера Рочестера?
— Гадаю, що ні.
— Але ж йому писали?
— Звісно.
— І що він відповів? У кого його листи?
— Містер Бріґґс пише, що відповідь на його звернення надійшла не від містера Рочестера, а від якоїсь пані. Лист підписано: «Еліс Ферфакс».

Мене охопив холодний жах. Отже, мої найгірші побоювання, найімовірніше, справдилися. Мабуть, він покинув Англію і в розпачі подався кудись на континент — туди, де колись шукав розради. Але який засіб він знайшов, щоб притлумити свої нестерпні муки? Яку поживу дав своїм палким пристрастям? Я не наважувалася навіть подумати про відповідь. О, мій бідний господарю… людино, яка мало не стала моїм чоловіком… той, кого я так часто називала «мій любий Едварде»…

— Мабуть, він був поганою людиною, — зауважив містер Ріверс.

— Ви його не знаєте. Не смійте судити про нього, — гаряче відповіла я.

— Гаразд, — спокійно мовив він. — Зрештою, зараз мої думки зайняті зовсім іншим. Я маю завершити свою розповідь. Раз ви не хочете спитати про ім’я гувернантки, доведеться назвати його самому. Зачекайте… Воно в мене записане. Найважливіші речі завжди переконливіші, коли бачиш їх написаними чорним по білому.

Він знову неспішно дістав свою марокенову записну книжечку, розгорнув її й почав переглядати вміст. З одного відділення витягнув пошарпаний клаптик паперу, недбало відірваний від більшого аркуша.

Я відразу впізнала його: за фактурою паперу, а також за плямами ультрамарину, карміну й кіноварі. Це був відірваний край обкладинки, якою я прикривала свій малюнок. Він підніс папірець мені до самих очей. Я прочитала слова, написані індійською тушшю моїм власним почерком:
«Jane Eyre».
Напевно, я машинально вивела їх у хвилину неуважності.

— Бріґґс писав мені про якусь Джейн Ейр, — сказав він. — В оголошеннях також розшукували Джейн Ейр. А я знав Джейн Елліот. Зізнаюся, певні підозри в мене були давно, але лише вчора після обіду вони остаточно перетворилися на впевненість. Отже, ви визнаєте своє справжнє ім’я і відмовляєтеся від вигаданого?

— Так… так. Але де зараз містер Бріґґс? Можливо, він знає про містера Рочестера більше, ніж ви.

— Бріґґс перебуває в Лондоні. Та я дуже сумніваюся, що йому щось відомо про містера Рочестера. Його цікавить зовсім не містер Рочестер. А ви, переслідуючи дрібниці, забуваєте про головне. Ви навіть не питаєте, навіщо містер Бріґґс вас розшукував і чого від вас хотів.

— То чого ж він хотів?

— Лише повідомити, що ваш дядько, містер Ейр із Мадейри, помер. Він заповів вам усе своє майно. Відтепер ви багата. Ось і все. Нічого більше.

— Я?.. Багата?
— Так, саме ви. Багата. Ви — спадкоємиця великого статку.

Запала мовчанка.

— Звісно, вам доведеться підтвердити свою особу, — трохи згодом продовжив Сент-Джон. — Це не становитиме жодних труднощів. Після цього ви зможете негайно вступити у володіння спадщиною. Ваші кошти вкладені в англійські державні цінні папери. У Бріґґса є заповіт і всі необхідні документи.

Ось так життя раптом відкрило переді мною нову карту. Любий читачу, звичайно, прекрасно в одну мить перейти від убогості до багатства. Та хоч як це чудово, збагнути й відчути таку зміну одразу неможливо. До того ж існують у житті події, що хвилюють значно сильніше й дарують незрівнянно більше щастя. Багатство — річ цілком земна. У ньому немає нічого романтичного чи ідеального. Воно пов’язане з реальними справами, реальними турботами й реальними обов’язками. Почувши про несподіваний спадок, людина не підстрибує від радості й не вигукує тріумфально: «Ура!» Натомість вона починає думати про відповідальність, зважувати майбутні клопоти, розмірковувати над справами, які тепер доведеться владнати. На міцному ґрунті спокійного задоволення виростають серйозні думки й нові обов’язки. Ми стримуємо свої почуття і, навіть усвідомлюючи власне щастя, замислено схиляємо голову.

До того ж слова «спадщина» і «заповіт» завжди стоять поруч зі словами «смерть» і «похорон». Я дізналася, що мій дядько помер — єдиний мій кровний родич. Відтоді як я довідалася про його існування, я плекала надію, що колись побачу його. Тепер цього вже ніколи не станеться. І весь цей статок дістався лише мені. Не мені й великій щасливій родині, а мені самій — самотній жінці. Безперечно, це був щедрий дар долі. Незалежність — велике благо. Так, я відчувала це. Від самої лише думки про неї моє серце сповнювалося радістю.

— Нарешті ваше чоло прояснилося, — сказав містер Ріверс. — А то я вже подумав, ніби на вас глянула Медуза, і ви починаєте перетворюватися на камінь. Можливо, тепер ви поцікавитеся, який саме статок успадкували?

— Який у мене статок?
— Та дрібничка. Майже нічого. Здається, двадцять тисяч фунтів. Хіба це великі гроші?
— Двадцять тисяч фунтів?

Це було ще одним приголомшенням. Я подумки розраховувала хіба що на чотири чи п’ять тисяч. Почуте настільки мене вразило, що на якусь мить я навіть не змогла перевести подих. Містер Сент-Джон, якого я досі жодного разу не чула сміятися, цього разу засміявся.

— Ну й ну! — мовив він. — Якби ви щойно скоїли вбивство, а я повідомив, що злочин викрито, ви навряд чи виглядали б більш приголомшеною.

— Це ж величезні гроші… Ви певні, що тут немає помилки?
— Жодної.
— Можливо, ви неправильно прочитали? Може, там лише дві тисячі?
— Сума написана словами, а не цифрами. Двадцять тисяч.

Я знову відчула себе людиною зі звичайним апетитом, яку посадили саму за стіл, заставлений стравами на сотню гостей.

Тим часом містер Ріверс підвівся й накинув плащ.

— Якби надворі не лютувала така страшна хуртовина, — сказав він, — я послав би до вас Ганну, щоб вона склала вам товариство. Ви маєте такий нещасний вигляд, що вас не варто залишати на самоті. Але бідолашна Ганна не подолає заметів так, як я: ноги в неї все ж коротші. Тож доведеться залишити вас наодинці з вашими думками. Добраніч.

Він уже взявся за клямку, коли мене раптом осяяла одна думка.

— Зачекайте хвилинку! — вигукнула я.
— Що таке?
— Я ніяк не можу зрозуміти, чому містер Бріґґс написав саме вам про мене. Звідки він знав вас? І чому вирішив, що ви, живучи в такому віддаленому місці, зможете допомогти мене розшукати?
— О, я ж священник, — відповів він. — До духовенства часто звертаються з різними незвичайними справами.

Він знову потягнувся до клямки.

— Ні, мене така відповідь не задовольняє! — заперечила я.

Його поспішне й ухильне пояснення не тільки не вгамувало моєї цікавості, а ще більше її розпалило.

— У цій історії є щось дуже дивне, — додала я. — Я мушу дізнатися більше.
— Іншим разом.
— Ні. Сьогодні. Саме сьогодні!

Коли він повернувся до дверей, я стала між ним і виходом. Він помітно збентежився.

— Ви нікуди не підете, доки не розповісте мені все, — сказала я.
— Я волів би не робити цього зараз.
— Ні, зробите. Мусите.
— Хай вам краще розкажуть Діана та Мері.

Звісно, такі заперечення лише довели мою цікавість до межі. Я неодмінно мала почути відповідь — і негайно. Я так йому й сказала.

— Я ж попереджав вас, що я людина вперта, — мовив він. — Мене нелегко переконати.

— А я вперта жінка. Мене неможливо відкласти на потім.

— До того ж, — провадив він, — я холодний. Мене не захоплюють пристрасті.

— Зате я гаряча, а вогонь розтоплює лід. Погляньте: полум’я вже розтопило весь сніг на вашому плащі. Доказ цього — вода, що розлилася по моїй підлозі й перетворила її на багнисту вулицю. Якщо ви сподіваєтеся, що колись вам простять цей тяжкий злочин — зіпсовану, щойно посипану піском кухонну підлогу, — містере Ріверсе, то скажіть мені те, що я хочу знати.

— Гаразд, — усміхнувся він. — Я здаюся. Не стільки перед вашим запалом, скільки перед вашою наполегливістю. Адже навіть камінь зношується від безперервних крапель. Та й зрештою, рано чи пізно ви все одно повинні це дізнатися. То нехай уже зараз.

Ваша справжня фамілія — Ейр. Вас звати Джейн Ейр?

— Звичайно. Це ми вже з’ясували.

— Але, мабуть, ви не знаєте, що ми з вами тезки? Моє повне ім’я при хрещенні — Сент-Джон Ейр Ріверс.

— Ні, справді не знала! Щоправда, тепер пригадую, що не раз бачила літеру Е серед ваших ініціалів у книжках, які ви мені позичали. Але ніколи не запитувала, яке ім’я вона означає. Та що з того?.. Невже…

Я замовкла. Я не наважувалася ні прийняти, ні тим більше висловити думку, яка блискавично промайнула в моїй голові, набула чітких обрисів і за одну мить стала майже безсумнівною. Усі обставини раптом з’єдналися між собою. Вони стали на свої місця, склалися в єдину картину. Ланцюг, що досі лежав безладною купою ланок, раптом випростався: кожна ланка знайшла своє місце, і весь зв’язок став очевидним. Ще до того, як Сент-Джон вимовив бодай слово, я вже інтуїтивно зрозуміла правду. Проте не можу сподіватися, що читач відчує це так само, тому мушу переказати його пояснення.

— Моя мати мала прізвище Ейр. У неї було два брати. Один був священником і одружився з міс Джейн Рід із Гейтсгеда. Другий — містер Джон Ейр, купець із Фуншала на острові Мадейра. Містер Бріґґс, який був повіреним містера Ейра, торік у серпні написав нам, повідомивши про смерть нашого дядька. Він також повідомив, що дядько заповів усе своє майно доньці свого брата-священника, яка залишилася сиротою, повністю обминувши нас через давню сварку з моїм батьком, яку так ніколи й не пробачив. Кілька тижнів тому Бріґґс написав знову. Він повідомив, що спадкоємиця зникла, і запитував, чи не знаємо ми чогось про неї. Випадково написане на клаптику паперу ім’я допомогло мені її знайти. Решту ви вже знаєте.

Він знову рушив до дверей, але я стала перед ними, загородивши йому вихід.

— Дозвольте мені сказати хоч слово, — попросила я. — Дайте мені бодай хвилину перевести подих і все обдумати.

Я замовкла. Він стояв переді мною, тримаючи капелюха в руках, спокійний і незворушний. Я знову заговорила:

— Ваша мати була сестрою мого батька?
— Так.
— Отже, вона була моєю тіткою?

Він мовчки кивнув.

— А дядько Джон був і вашим дядьком? Ви, Діана й Мері — діти його сестри, так само як я — дитина його брата?

— Саме так.
— Отже, ви троє — мої двоюрідні брат і сестри? У наших жилах тече одна й та сама кров?
— Так, ми справді двоюрідні.

Я дивилася на нього. Мені здавалося, що я щойно знайшла брата — такого, яким могла б пишатися, якого могла б щиро любити. І ще двох сестер, чиї чесноти ще тоді, коли вони були для мене лише незнайомками, викликали в мене щиру прихильність і захоплення. Ті дві дівчини, на яких я колись дивилася крізь маленьке віконце кухні Мур-гаусу, стоячи навколішки на мокрій землі, з таким болісним поєднанням надії й розпачу, були моїми найближчими родичками. А молодий, статний чоловік, який знайшов мене майже непритомною біля свого порога, був моїм кровним родичем. Яке щасливе відкриття для самотньої людини! Ось воно — справжнє багатство! Багатство серця. Невичерпна скарбниця щирої, теплої, родинної любові. Ось благословення, яскраве, живе, сповнене світла й радості, — зовсім не схоже на важкий дар золота, цінний і бажаний, але обтяжливий своєю вагою. Я раптом сплеснула в долоні від радості. Серце шалено калатало, кров стрімко пульсувала в жилах.

— О, яка я щаслива! Яка ж я щаслива! — вигукнула я.

Сент-Джон усміхнувся.

— Хіба я не казав, що ви нехтуєте головним, женучись за другорядним? — промовив він. — Коли я повідомив вам про спадок, ви були серйозні й стримані. А тепер через дрібницю так схвилювалися.

— Як ви можете таке говорити? Для вас це, може, й дрібниця. У вас є сестри, тож двоюрідна сестра нічого не означає. А я була зовсім одна. І ось тепер у моєму житті раптом з’явилися троє рідних людей… або двоє, якщо ви не бажаєте визнавати себе моїм родичем. І я знову кажу: я щаслива!

Я швидко ходила кімнатою. Потім зупинилася, мало не задихаючись від думок, які виникали одна за одною швидше, ніж я встигала їх осмислити. Я думала про все, що тепер може, могло б, повинно й неодмінно станеться — і станеться зовсім скоро. Я дивилася на порожню стіну, але вона здавалася мені нічним небом, густо всіяним зорями. Кожна нова думка спалахувала, мов окрема зірка, відкриваючи переді мною нову надію або нову радість. Люди, які врятували мені життя, яких я досі могла любити лише безсилою любов’ю, тепер могли отримати від мене справжню допомогу.

Вони жили під тягарем обставин — я могла звільнити їх. Вони були розлучені — я могла знову зібрати їх разом. Незалежність і достаток, які тепер належали мені, могли стати й їхніми. Хіба нас не четверо? Двадцять тисяч фунтів, поділені порівну, — це по п’ять тисяч кожному. Це було б справедливо. Цього більш ніж достатньо. Так восторжествувала б справедливість, і всі ми були б щасливі. Тепер багатство вже не тиснуло на мене. Тепер це були не просто гроші, залишені за заповітом. Це була спадщина життя. Спадщина надії. Спадщина майбутнього щастя.

Я не знаю, який мала вигляд, поки всі ці думки вирували в моїй душі. Та незабаром помітила, що містер Ріверс непомітно поставив позаду мене стілець і лагідно намагався посадити мене. Він також порадив мені заспокоїтися. Я з обуренням відкинула його натяк, ніби втратила самовладання, відсунула його руку й знову заходила кімнатою.

— Завтра ж напишіть Діані й Мері, — сказала я. — Нехай негайно повертаються додому. Діана казала, що вони обидві вважали б себе багатими, якби мали тисячу фунтів. А з п’ятьма тисячами кожна почуватиметься більш ніж забезпеченою.

— Скажіть мені краще, де тут можна знайти склянку води, — мовив Сент-Джон. — Вам справді потрібно опанувати свої почуття.

— Дурниці! Краще скажіть, як ця спадщина вплине на вас. Вона змусить вас залишитися в Англії? Одружитися з міс Олівер? Оселитися й жити звичайним людським життям?

— Ви перескакуєте з думки на думку. У вас усе переплуталося. Я надто різко повідомив вам новину. Вона схвилювала вас більше, ніж ви можете витримати.

— Містере Ріверсе, ви вже починаєте виводити мене з терпіння! Я мислю цілком тверезо. Це ви мене не розумієте. Або, точніше, лише вдаєте, що не розумієте.

— Можливо, якби ви пояснили свою думку трохи докладніше, — відповів він, — я зрозумів би вас краще.

— Пояснити? А що тут пояснювати? Невже ви не розумієте, що двадцять тисяч фунтів, якщо поділити їх порівну між одним племінником і трьома племінницями нашого дядька, становитимуть по п’ять тисяч кожному? Саме цього я й хочу: щоб ви написали своїм сестрам і повідомили їм про спадщину, яка їм належить.

— Ви хотіли сказати — вам належить.

— Я вже висловила свою думку, і іншої в мене не буде. Я не настільки жорстока, щоб думати лише про себе, не настільки несправедлива, щоб заплющити очі на очевидне, і не настільки невдячна, щоб забути про тих, кому завдячую всім. До того ж я твердо вирішила, що матиму дім і родину. Мені до вподоби Мур-гаус, і я житиму в Мур-гаусі. Я люблю Діану й Мері й хочу назавжди поєднати з ними своє життя. П’ять тисяч фунтів зроблять мене щасливою, а двадцять тисяч лише стануть для мене тягарем. Зрештою, за справедливістю вони ніколи не могли бути тільки моїми, хоч за законом і належать мені. Тому я відмовляюся від усього, що для мене є зайвим. Не заперечуйте й не сперечайтеся. Давайте просто домовимося й вирішимо це зараз.

— Ви говорите під впливом першого пориву. Перш ніж давати таке слово, треба кілька днів усе добре обдумати.

— О, якщо ви сумніваєтеся лише в моїй щирості, то я спокійна. Отже, ви все-таки визнаєте, що це справедливо?

— Я бачу в цьому певну справедливість. Але це суперечить усталеному порядку речей. До того ж увесь спадок належить вам по праву. Наш дядько заробив його власною працею й мав повне право заповісти його тому, кому вважав за потрібне. Він заповів його вам. Отже, справедливість дозволяє вам залишити все собі. Ви можете з чистим сумлінням вважати ці гроші своїми.

— Для мене, — відповіла я, — це питання не лише сумління, а й серця. Я мушу прислухатися до своїх почуттів. Мені так рідко випадала нагода жити так, як підказує серце. Навіть якби ви цілий рік сперечалися зі мною, заперечували й намагалися мене переконати, я все одно не відмовилася б від тієї радості, яку вже встигла відчути: бодай частково віддячити за безмежне добро, зроблене мені, й здобути собі друзів на все життя.

— Ви так думаєте лише тому, — відповів Сент-Джон, — що ніколи не володіли багатством і не знаєте, що означає його мати. Ви не можете уявити, яке становище в суспільстві забезпечують двадцять тисяч фунтів, які можливості вони відкривають, які перспективи…

— А ви, — перебила його я, — не можете навіть уявити, як я прагнула братньої й сестринської любові. У мене ніколи не було справжнього дому. Ніколи не було братів чи сестер. Тепер вони будуть. І будуть неодмінно. Ви ж не відмовитеся прийняти мене до своєї родини? Не зречетеся мене?

— Джейн, я буду вашим братом, а мої сестри — вашими сестрами, навіть якщо ви не принесете цієї жертви й не відмовитеся від своїх законних прав.

— Братом? Так, за тисячу миль від мене! Сестрами? Так, поки вони тяжко працюють серед чужих людей! А я тим часом житиму в достатку, купатимуся в золоті, якого не заробила й не заслужила! Ви — без грошей, а я — багата. Чудова рівність! Прекрасне братерство! Яке тісне єднання! Яка близькість!

— Але, Джейн, ваше прагнення до родинного тепла й домашнього щастя може здійснитися й інакше. Ви можете вийти заміж.

— Знову ці дурниці! Заміж? Я не хочу виходити заміж і ніколи не вийду.

— Це надто категорична заява. Такі безапеляційні слова свідчать лише про те, що ви зараз надто схвильовані.

— Ні, це не перебільшення. Я знаю свої почуття й знаю, як мені чужа сама думка про шлюб. Ніхто не покохає мене по-справжньому. А я не дозволю, щоб мене сприймали лише як вигідну спадкоємицю. І мені не потрібен чужий чоловік — байдужий, далекий, несхожий на мене. Мені потрібні мої рідні. Люди, з якими я відчуваю духовну спорідненість. Скажіть ще раз, що ви будете моїм братом. Коли ви промовили ці слова вперше, я відчула справжнє щастя. Повторіть їх ще раз… якщо можете… якщо говорите щиро.

— Думаю, можу. Я завжди любив своїх сестер і добре знаю, на чому ґрунтується моя любов до них: на повазі до їхніх чеснот і захопленні їхнім розумом. Ви теж маєте сильний характер і ясний розум. Ваші смаки й звички дуже схожі на Діанині й Мерині. Мені завжди приємно бути поруч із вами, а наші розмови вже давно стали для мене джерелом душевного спокою. Я відчуваю, що мені буде легко й природно прийняти вас у своє серце як третю, наймолодшу сестру.

— Дякую. На сьогодні мені цього досить. А тепер вам краще йти. Бо якщо ви залишитеся довше, то ще, чого доброго, знову роздратуєте мене якимось новим сумнівом.

— А як же школа, міс Ейр? Гадаю, тепер її доведеться закрити?

— Ні. Я залишуся вчителькою доти, доки ви не знайдете мені заміну.

Він схвально усміхнувся. Ми потиснули одне одному руки, і він попрощався.

Не бачу потреби докладно розповідати про всі подальші суперечки й переконування, яких мені коштувало домогтися, щоб зі спадщиною вчинили саме так, як я хотіла. Це було нелегко. Але я залишалася непохитною. Зрештою мої двоюрідні брат і сестри переконалися, що мого рішення справедливо поділити спадок уже ніщо не змінить. Вони й самі в душі розуміли, що я маю рацію. Більше того, якби вони опинилися на моєму місці, то, напевно, вчинили б так само.

Зрештою вони погодилися передати справу на розгляд третейських суддів. Арбітрами стали містер Олівер і досвідчений юрист. Обидва підтримали мою думку. Я досягла свого. Було оформлено всі необхідні документи про передачу часток спадщини. Відтоді Сент-Джон, Діана, Мері й я мали власні статки, достатні для незалежного й забезпеченого життя.