«Джейн Ейр» читати. Шарлотта Бронте

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ VI

Наступний день розпочався так само, як і попередній: ми встали й одяглися при тьмяному світлі каганця. Та цього ранку довелося обійтися без звичного вмивання — вода в глечиках замерзла. Напередодні ввечері погода різко змінилася: пронизливий північно-східний вітер усю ніч свистів у щілинах вікон нашої спальні, змушуючи нас тремтіти під ковдрами, а вода в умивальних глечиках перетворилася на лід.

Поки минула довга півторагодинна молитва з читанням Біблії, я вже зовсім закоцюбла від холоду. Нарешті настав час сніданку. Цього разу каша не пригоріла; її можна було їсти, хоча порція була мізерною. Якою ж малою вона мені здалася! Якби її подали бодай удвічі більше!

Того дня мене зарахували до четвертого класу й визначили постійні уроки та обов’язки. Досі я була лише сторонньою спостерігачкою всього, що відбувалося в Ловуді, а тепер сама стала частиною цього життя. Спочатку навчання здавалося мені дуже важким: я ще не звикла вчити напам’ять, тому уроки видавалися довгими й складними. До того ж безперервна зміна занять зовсім мене збивала з пантелику. Тож я зраділа, коли близько третьої години дня міс Сміт дала мені смугу мусліну завдовжки два ярди, голку, наперсток та інше швейне приладдя й наказала сісти в тихому кутку класної кімнати та підшити край тканини.

У цей час майже всі дівчата також шили, лише один клас іще стояв біля стільця міс Скетчерд і читав уголос. У кімнаті панувала тиша, тому добре було чути і сам урок, і те, як читає кожна учениця, а також зауваження чи похвалу, якими міс Скетчерд оцінювала їхню роботу. Вивчали історію Англії. Серед учениць я впізнала свою знайому з веранди. На початку уроку вона стояла першою в класі, але через якусь помилку у вимові чи неуважність до розділових пауз її раптом відправили на останнє місце. Навіть опинившись там, вона не перестала бути головною мішенню для міс Скетчерд: учителька раз у раз зверталася саме до неї зі словами на кшталт:

— Бернс, — таке, очевидно, було її прізвище, адже тут усіх дівчат називали лише за прізвищами, як хлопців у багатьох інших школах, — Бернс, ти кривиш стопу. Негайно розверни носки назовні.
— Бернс, ти надто неприємно випинаєш підборіддя. Підбери його.
— Бернс, я наполягаю, щоб ти тримала голову рівно. Не хочу бачити тебе в такій позі.

І так без кінця.

Коли розділ прочитали двічі, книжки закрили й почалося опитування. Урок стосувався частини правління Карла І, і вчителька ставила різні запитання про тоннажне та фунтове мито, корабельний податок та інші тогочасні збори. Більшість учениць не могла відповісти, але щойно черга доходила до Бернс, усі труднощі зникали. Здавалося, її пам’ять зберегла весь зміст уроку, і вона без вагань відповідала на будь-яке запитання. Я весь час чекала, що міс Скетчерд похвалить її за уважність. Але натомість вона раптом різко вигукнула:

— Гидке неохайне дівчисько! Ти сьогодні навіть нігтів не почистила!

Бернс нічого не відповіла. Її мовчання здивувало мене.

«Чому ж вона не пояснить, — подумала я, — що не могла ні почистити нігті, ні вмитися, бо вода замерзла?»

У цю мить міс Сміт попросила мене потримати пасмо ниток. Поки вона перемотувала його, час від часу розмовляла зі мною: питала, чи навчалася я раніше в школі, чи вмію вишивати мітки, шити, в’язати та виконувати іншу рукодільну роботу. Через це я вже не могла спостерігати за тим, що робила міс Скетчерд. Коли я повернулася на своє місце, вчителька саме віддавала якийсь наказ, змісту якого я не розчула. Бернс відразу вийшла з класу, зайшла до маленької кімнатки, де зберігалися книжки, і за пів хвилини повернулася, тримаючи в руках зв’язку тонких прутів, перев’язаних з одного кінця. Вона мовчки подала цей зловісний знаряд міс Скетчерд, чемно присіла в реверансі, потім без жодного наказу розв’язала свій фартушок. Учителька негайно й жорстоко вдарила її по шиї зв’язкою прутів — разів із дванадцять. На очах Бернс не з’явилося жодної сльози. Я ж завмерла над своєю роботою: пальці тремтіли від безсилого обурення, яке викликало це видовище. Але на її задумливому обличчі не змінилася жодна риса.

— От запекла дитина!— вигукнула міс Скетчерд. — Ніщо не здатне відучити тебе від неохайності. Віднеси різку назад!

Бернс мовчки послухалася. Я уважно дивилася на неї, коли вона виходила з книжкової комірчини. Вона саме ховала носову хустинку до кишені, і на її худій щоці блищала тоненька сльоза.

Вечірня година для ігор здавалася мені найприємнішою частиною дня в Ловуді. Шматок хліба й кухоль кави, які ми отримували о п’ятій годині, хоч і не вгамовували голоду, зате повертали сили. Денне напруження трохи слабшало. У класній кімнаті було тепліше, ніж уранці: у камінах дозволяли підтримувати вогонь яскравішим, щоб хоч частково замінити свічки, яких іще не запалювали. Червонуваті сутінки, дозволений дитячий гамір і плутанина багатьох голосів дарували таке жадане відчуття свободи.

Того вечора, коли я побачила, як міс Скетчерд висікла свою ученицю Бернс, я, як завжди, блукала поміж лавами, столами й веселими гуртами дівчат. Я була сама, але не почувалася самотньою. Проходячи повз вікна, я час від часу піднімала шторку й визирала надвір. Сніг сипав густо, і під нижніми шибками вже намело замети. Притуливши вухо до скла, крізь радісний гамір у кімнаті я могла розчути жалібне виття вітру надворі.

Мабуть, якби я щойно покинула затишний дім і люблячих батьків, саме цієї години найгостріше відчула б біль розлуки. Тоді той вітер краяв би мені серце, а цей похмурий безлад пригнічував би душу. Та було інакше. І вітер, і зимова темрява дивно мене хвилювали. Охоплена якимось гарячковим збудженням, я навіть хотіла, щоб вітер завивав іще лютіше, морок густішав, аж поки не стане цілковитою темрявою, а гамір зростав до суцільного гулу.

Перестрибуючи через лави й проповзаючи попід столами, я дісталася до одного з камінів. Там, навколішки біля високої металевої решітки, сиділа Бернс. Заглиблена в книжку, вона нічого не помічала навколо. У тьмяному відблиску жарин її обличчя було спокійним і замисленим.

— Це все ще «Расселас»? — запитала я, підійшовши до неї ззаду.

— Так, — відповіла вона. — І я майже його дочитала.

За кілька хвилин вона закрила книжку. Я зраділа. «Тепер, — подумала я, — можливо, вдасться її розговорити». Я сіла поруч із нею просто на підлогу.

— Як тебе звати, крім прізвища Бернс?
— Гелен.
— Ти здалеку сюди приїхала?
— Так. Я родом із місцевості далеко на півночі, майже біля самого кордону зі Шотландією.
— Ти ще колись туди повернешся?
— Сподіваюся. Але ніхто не знає, що принесе майбутнє.
— Напевно, ти дуже хочеш залишити Ловуд?
— Ні. Чому б мені цього хотіти? Мене віддали до Ловуду, щоб я здобула освіту. Не було б жодного сенсу їхати звідси, поки я не досягну цієї мети.
— Але ж та вчителька, міс Скетчерд, така жорстока до тебе!
— Жорстока? Зовсім ні. Вона сувора. Їй не до вподоби мої вади.

— А якби я була на твоєму місці, то зненавиділа б її. Я б їй не скорилася. Якби вона вдарила мене тією різкою, я б вихопила її з рук і переламала просто в неї перед очима.

— Найімовірніше, ти не зробила б нічого подібного. Але навіть якби й зробила, містер Броклгерст вигнав би тебе зі школи. Це стало б великим горем для твоїх рідних. Набагато краще терпляче знести біль, який відчуваєш лише ти сама, ніж через необдуманий учинок накликати лихо на всіх, хто з тобою пов’язаний. До того ж Біблія вчить нас відплачувати добром за зло.

— Але ж це так принизливо — коли тебе січуть різкою або змушують стояти посеред кімнати перед усіма. Тим більше ти вже така доросла. Я значно молодша за тебе, але й то не змогла б такого витерпіти.

—  Ти просто мусиш пройти через те, чого не можеш змінити. Жалітися, що ти не здатний витримати удари долі — це слабкість і дурість.

Я слухала її з подивом. Не могла збагнути цього вчення про терпіння, а ще менше — зрозуміти чи поділяти її поблажливість до тієї, яка її карала. Проте я відчувала: Гелен Бернс дивиться на світ у світлі, невидимому для моїх очей. Мені навіть майнула думка, що, можливо, права вона, а помиляюся я. Але я не стала над цим довго розмірковувати. Як і Фелікс, я відклала ці роздуми до слушнішого часу.

— Ти сказала, що маєш вади, Гелен. Які саме? Мені ти здаєшся дуже доброю.

— Тоді навчися від мене не судити за зовнішністю. Я й справді така неохайна, як сказала міс Скетчерд. Я рідко кладу речі на місце й майже ніколи не підтримую порядку. Я неуважна, забуваю правила, читаю книжки тоді, коли мала б учити уроки. Я не люблю чіткої організації, і часом, як і ти, кажу, що не можу миритися з постійними вимогами до порядку. Усе це дуже дратує міс Скетчерд, бо вона від природи охайна, пунктуальна й надзвичайно прискіплива.

— І ще сердита та жорстока, — додала я.

Та Гелен Бернс не погодилася зі мною. Вона лише мовчала.

— А міс Темпл теж така сувора до тебе, як міс Скетчерд?

Щойно я вимовила ім’я міс Темпл, по її серйозному обличчю ковзнула лагідна усмішка.

— Міс Темпл надзвичайно добра. Їй боляче бути суворою навіть до найгіршої учениці в школі. Вона бачить мої помилки й лагідно говорить мені про них. А коли я роблю щось гідне похвали, вона щедро мене винагороджує добрим словом. Один із найпереконливіших доказів того, наскільки я недосконала, полягає в тому, що навіть її м’які, розумні докори не можуть виправити моїх вад. І навіть її похвала, яку я ціную понад усе, не здатна навчити мене бути незмінно уважною й старанною.

— Як дивно, — сказала я. — Адже бути уважною зовсім неважко.

— Для тебе — без сумніву. Я спостерігала за тобою сьогодні на уроці й бачила, як уважно ти слухала. Поки міс Міллер пояснювала матеріал і ставила запитання, твої думки жодного разу не відволіклися. А мої весь час кудись відлітають. Коли я мала б уважно слухати міс Скетчерд і старанно запам’ятовувати кожне її слово, я нерідко перестаю чути навіть звук її голосу. Наче поринаю в сон. Іноді мені здається, що я знову в Нортумберленді й чую не голоси навколо себе, а дзюрчання маленького струмка, який тече через Діпден біля нашого дому. А коли настає моя черга відповідати, мене доводиться наче будити. Я нічого не чула з того, що читали, бо весь цей час слухала той уявний струмок, і тому мені нічого сказати.

— І все ж сьогодні після обіду ти відповідала так добре.

— Це була просто випадковість. Тема, яку ми сьогодні читали, мене справді зацікавила. Цього разу, замість мріяти про Діпден, я думала про те, як людина, що щиро прагне чинити правильно, могла діяти так несправедливо й нерозсудливо, як іноді чинив король Карл Перший. Мені було прикро, що, попри свою чесність і сумлінність, він не бачив нічого далі за королівські прерогативи. Якби ж він умів зазирнути вперед і зрозуміти, куди прямує те, що називають духом епохи! Та все ж я люблю Карла, поважаю його й щиро жалію — бідного вбитого короля. Так, його вороги були гіршими за нього: вони пролили кров, яку не мали права проливати. Як вони насмілилися його стратити?

Тепер Гелен уже говорила ніби сама до себе. Вона забула, що мені важко її зрозуміти, адже я майже нічого не знала про те, про що вона розмірковувала. Я повернула розмову до того, що було мені ближче.

— А коли тебе навчає міс Темпл, твої думки теж блукають?

— Ні, звичайно, нечасто. Міс Темпл майже завжди говорить про щось таке, що цікавіше за мої власні роздуми. Мені надзвичайно подобається її мова, а те, чого вона навчає, часто саме те, що я давно хотіла дізнатися.

— Отже, на її уроках ти поводишся добре?

— Так, але радше природно, ніж завдяки зусиллям. Я не примушую себе — просто роблю те, до чого мене схиляє власне бажання. У такій добрій поведінці немає особливої заслуги.

— Чому ж немає? Ти добра до тих, хто добрий до тебе. Я більшого й не прагнула б. Якби люди завжди були лагідними й покірними до жорстоких і несправедливих, то лихі люди робили б усе, що заманеться. Вони нікого не боялися б, а отже, ніколи не стали б кращими — лише дедалі гіршими. Якщо тебе вдарили без причини, треба вдарити у відповідь ще сильніше. Я певна, що так і слід зробити — так, щоб кривдник більше ніколи не наважився повторити цього.

— Сподіваюся, коли ти подорослішаєш, ти зміниш свою думку. Поки що ти ще зовсім маленька й недосвідчена.

— Але я так відчуваю, Гелен. Я не можу не ненавидіти тих, хто вперто мене не любить, хоч би як я намагалася їм догодити. Я не можу не чинити опір тим, хто карає мене несправедливо. Це так само природно, як любити тих, хто ставиться до мене з любов’ю, або покірно приймати покарання, коли знаєш, що заслужив його.

— Так думають язичники й дикі племена. Але християни та освічені народи сповідують інше.

— Як це? Я не розумію.

— Ненависть найкраще долає не насильство. І не помста найпевніше зцілює завдану кривду.

— А що ж тоді?

— Читай Новий Заповіт. Придивися до того, що говорить Христос і як Він чинить. Нехай Його слова стануть для тебе законом, а Його життя — прикладом.

— І що Він говорить?

— «Любіть своїх ворогів; благословляйте тих, хто вас проклинає; робіть добро тим, хто вас ненавидить і кривдить».

— Тоді мені довелося б любити місіс Рід, а я не можу. І благословляти її сина Джона — а це просто неможливо.

Тепер уже Гелен Бернс попросила мене все пояснити. І я одразу, по-своєму, почала розповідати про свої кривди, образи й страждання. Збуджена й сповнена гіркоти, я говорила так, як відчувала, нічого не приховуючи й нічого не пом’якшуючи.

Гелен терпляче вислухала мене до кінця. Я чекала, що вона щось скаже, але вона мовчала.

— Ну? — нетерпляче запитала я. — Хіба місіс Рід не жорстокосерда й погана жінка?

— Вона, безперечно, була до тебе недоброю. Річ у тім, що їй, як і міс Скетчерд мені, не до вподоби твій характер. Але як же докладно ти пам’ятаєш усе, що вона сказала й зробила! Який глибокий слід залишила її несправедливість у твоєму серці! Мене жодна кривда не ранила так глибоко. Хіба ти не була б щасливішою, якби спробувала забути і її суворість, і той гнів, який вона в тобі пробудила? Мені здається, життя надто коротке, щоб витрачати його на плекання ненависті й безкінечне перелічування образ. Усі ми, без винятку, обтяжені власними вадами. Та я вірю, що незабаром настане час, коли, скинувши тлінне тіло, ми скинемо й ці вади. Разом із важкою земною плоттю від нас відпадуть приниження й гріх, а залишиться лише іскра духу — невловиме начало світла й думки, таке ж чисте, як тоді, коли Творець вдихнув його в людину. Воно повернеться туди, звідки прийшло. Можливо, щоб оживити якусь істоту, вищу за людину. А може, щоб пройти сходинками слави й перетворитися з людської душі на сяйво серафима. Невже можна повірити, що ця іскра здатна не підноситися, а занепасти — з людини перетворитися на демона? Ні, я в це не вірю. Я сповідую іншу віру. Її мене ніхто не навчав, і я рідко про неї говорю. Але вона мені дорога, і я тримаюся її всім серцем. Бо вона залишає надію для кожного. Вона робить вічність не безоднею жаху, а великим домом, де можна знайти спокій. Завдяки цій вірі я чітко розрізняю злочин і людину, яка його вчинила.  Я можу щиро прощати злочинцеві і водночас засуджувати злочин. Тому помста не точить моє серце, людська ницість не викликає в мене безмежної відрази, а несправедливість не здатна остаточно мене зламати. Я живу спокійно, дивлячись уперед — до кінця шляху.

Голова Гелен, яка й без того завжди була трохи схилена, після цих слів опустилася ще нижче. Я зрозуміла з її погляду, що вона вже не хоче розмовляти зі мною й воліла б залишитися наодинці зі своїми думками. Та довго поринути в роздуми їй не дали. Невдовзі до нас підійшла старша учениця — кремезна, незграбна дівчина — і, різко промовляючи з кумберлендським акцентом, вигукнула:

— Гелен Бернс! Якщо ти зараз же не наведеш лад у своїй шухляді й не складеш своє шиття, я покличу міс Скетчерд, щоб вона сама подивилася!

Гелен зітхнула: її мрії розвіялися. Вона мовчки підвелася й одразу виконала наказ старшої учениці.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ VII

Перша чверть мого навчання в Ловуді здалася мені цілою вічністю. Та це була зовсім не золота пора. Вона минула в виснажливій боротьбі зі всілякими труднощами, поки я звикала до нових правил і незвичних обов’язків. Страх не впоратися з ними мучив мене навіть більше, ніж фізичні поневіряння, яких теж було чимало.

Упродовж січня, лютого й частини березня глибокі сніги, а потім майже непрохідне бездоріжжя після їхнього танення не дозволяли нам виходити за межі шкільного саду, хіба що до церкви. Та навіть у цих межах ми мусили щодня проводити годину просто неба. Наш одяг зовсім не захищав від пронизливого холоду. Чобіт у нас не було: сніг набивався в черевики, танув усередині й мочив ноги. Руки без рукавиць терпли й укривалися болючими морозними виразками; те саме було й зі ступнями. Я добре пам’ятаю нестерпний свербіж і пекучий біль, які щовечора мучили мене, коли ноги розпалювалися від холоду. А щоранку доводилося втискати опухлі, почервонілі, задерев’янілі пальці назад у тісне взуття — це було справжньою мукою.

Не менш тяжким було й постійне недоїдання. Ми були дітьми, що росли, з невгамовним апетитом, але їжі ледве вистачало, щоб підтримувати життя навіть слабкій і хворобливій людині. Через цю нестачу виникла ще одна несправедливість, від якої найбільше потерпали молодші учениці. Щойно голодні старші дівчата знаходили нагоду, вони або вмовляннями, або погрозами виманювали в малечі частину їхньої їжі. Не раз мені доводилося ділити дорогоцінний шматочок чорного хліба, який видавали до чаю, між двома такими прохачками. А віддавши третій ще й половину своєї кухля кави, я допивала те, що залишалося, нишком ковтаючи сльози, викликані не образою, а голодом.

Неділі тієї суворої зими були особливо похмурими. Ми мусили проходити дві милі до церкви в Броклбриджі, де служив наш опікун. Вирушали ми вже змерзлі, а до храму приходили ще більш закляклими. До кінця раннього богослужіння ми майже втрачали чутливість від холоду. Повертатися до школи на обід було надто далеко, тому між ранковою й післяобідньою службами нам роздавали холодне м’ясо з хлібом — такі самі мізерні порції, як і під час звичайних прийомів їжі.

Після завершення вечірньої служби ми поверталися відкритою горбистою дорогою. Крижаний зимовий вітер, що налітав із засніжених північних пагорбів, немов здирав шкіру з наших облич. Я й досі пам’ятаю, як міс Темпл легко й швидко йшла вздовж нашої похнюпленої колони. Вона щільніше загорталася у свій картатий плащ, який розвівав морозний вітер, і своїми словами та власним прикладом підбадьорювала нас не занепадати духом і крокувати вперед, «мов відважні солдати», як вона казала. Інші вчительки, бідолашні, зазвичай і самі були надто пригнічені, щоб додавати мужності комусь іншому. Як же ми мріяли, повернувшись, зігрітися біля палаючого вогню! Та принаймні для молодших учениць це залишалося недосяжною розкішшю. Кожен камін у класній кімнаті миттю оточували подвійним колом старші дівчата, а позаду них, збившись у купки, тулилися молодші, загортаючи худенькі, виснажені руки у свої фартушки.

Єдиною невеликою втіхою був вечірній чай. Цього дня нам давали подвійну порцію хліба — цілу скибку замість половини, — а ще тонесенький шар масла. Це була щотижнева недільна ласощі, на яку всі чекали від однієї неділі до наступної. Мені зазвичай вдавалося залишити собі хоча б половину цього щедрого частування, але другою половиною я незмінно мусила поділитися.

Недільний вечір минав за вивченням напам’ять церковного катехизму, п’ятого, шостого й сьомого розділів Євангелія від Матвія, а також за слуханням довгої проповіді, яку читала міс Міллер. Її невтримне позіхання красномовно свідчило, наскільки вона сама була виснажена. Часто цю одноманітну науку переривало своєрідне «відтворення історії Євтиха»: із пів десятка молодших дівчаток, зморених сном, починали хилитися й падати — якщо вже не з третього поверху, як біблійний Євтих, то принаймні з четвертої лави. Їх піднімали майже непритомними. Ліки були прості: сонних дітей виводили на середину класної кімнати й змушували стояти там до самого кінця проповіді. Іноді ноги вже не тримали їх, вони осідали на підлогу безсилою купкою. Тоді їх підпирали високими ослінчиками, на яких сиділи старші учениці-наглядачки.

Досі я ще не згадувала про візити містера Броклгерста. Та й, власне, протягом майже всього першого місяця після мого приїзду його не було в Ловуді. Мабуть, він затримався в гостях у свого приятеля архідиякона. Його відсутність була для мене справжнім полегшенням. Не варто й пояснювати, чому я так боялася його появи. Та зрештою він таки приїхав.

Одного дня по обіді — тоді я вже навчалася в Ловуді три тижні — я сиділа зі шкільною грифельною дошкою в руках і безуспішно намагалася розв’язати задачу на довге ділення. Задумавшись, я мимоволі підвела очі до вікна й помітила постать, що саме проходила повз нього. Я майже інстинктивно впізнала той сухорлявий силует. А коли за дві хвилини вся школа, разом із учительками, одночасно підвелася, мені навіть не потрібно було дивитися вгору, щоб зрозуміти, кого вони так урочисто зустрічають. Довгими кроками незнайомець перетнув класну кімнату, і незабаром поруч із міс Темпл, яка теж підвелася, вже стояла та сама чорна постать, що колись так зловісно нависала наді мною біля каміна в Гейтсгеді. Я скоса поглянула на цю «архітектурну споруду». Так, я не помилилася. Це був містер Броклгерст — щільно застебнутий у довгий сюртук, ще вищий, ще худіший і ще суворіший, ніж я його пам’ятала.

У мене були всі підстави злякатися його появи. Я надто добре пам’ятала підступні натяки місіс Рід про мій нібито поганий характер, а також обіцянку містера Броклгерста повідомити міс Темпл та інших учительок про мою «зіпсовану вдачу». Увесь цей час я жила в очікуванні, коли він виконає свою обіцянку. Щодня я чекала появи цієї людини, яка мала розповісти про моє минуле й навіки поставити на мені тавро поганої дитини. І ось він стояв переді мною.

Він став поруч із міс Темпл і почав щось тихо говорити їй на вухо. Я не сумнівалася, що саме тепер він перелічує всі мої провини. З болісною тривогою я стежила за її обличчям, щомиті чекаючи, що її темні очі повернуться до мене з огидою та зневагою. Я ще й прислухалася. На щастя, я сиділа майже в самому кінці класу, неподалік від них, тож змогла розчути більшу частину розмови. Те, що я почула, відразу розвіяло мої найстрашніші побоювання.

— Гадаю, міс Темпл, нитки, які я купив у Лоутоні, цілком підійдуть. Мені здалося, що саме така якість потрібна для ситцевих сорочок, а голки я теж підібрав відповідні. Передайте міс Сміт, що я забув занотувати штопальні голки, але наступного тижня їй надішлють кілька упаковок. І за жодних обставин не слід видавати учениці більше однієї голки за раз. Якщо вони матимуть кілька, неодмінно стануть недбалими й почнуть їх губити. І ще, пані! Я дуже незадоволений тим, як доглядають вовняні панчохи. Коли я був тут востаннє, то зайшов до городнього саду й оглянув білизну, що сушилася на мотузці. Там висіла сила-силенна чорних панчіх у просто жалюгідному стані. За розміром дірок я відразу зрозумів, що їх не штопали вчасно.

Він замовк.

— Ваші розпорядження буде виконано, сер, — спокійно відповіла міс Темпл.

— І ще, пані, — провадив він, — праля повідомила мені, що деякі дівчата отримують дві чисті шийні хустинки на тиждень. Це надмірність. Правила дозволяють лише одну.

— Думаю, я можу це пояснити, сер. Минулого четверга Агнес і Кетрін Джонстон запросили на чай друзі з Лоутона, і я дозволила їм одягти чисті хустинки для цієї нагоди.

Містер Броклгерст схвально кивнув.

— Гаразд, цього разу нехай буде. Але прошу, щоб надалі такого не траплялося. Є й інше, що мене дуже здивувало. Перевіряючи рахунки економки, я виявив, що за останні два тижні ученицям двічі роздавали полуденок із хліба та сиру. Як це розуміти? Я переглянув правила й не знайшов там жодної згадки про полуденок. Хто запровадив це нововведення? І на якій підставі?

— Відповідальність за це лежить на мені, сер, — відповіла міс Темпл. — Сніданок був приготований так погано, що дівчата просто не могли його їсти. Я не наважилася залишити їх голодними до самого обіду.

— Пані, дозвольте мені пояснити. Вам добре відомо, що моя мета у вихованні цих дівчат полягає не в тому, щоб привчати їх до розкошів і всіляких зручностей, а в тому, щоб зробити їх витривалими, терплячими й здатними до самозречення. Якщо трапляється якась прикра випадковість — скажімо, страва зіпсувалася, недоварилася чи переварилася, — то не слід виправляти це, замінюючи її чимось смачнішим. Так ми лише догоджаємо тілу й руйнуємо саму мету існування цього закладу. Навпаки, подібні випадки треба використовувати для духовного повчання вихованок, заохочуючи їх мужньо переносити тимчасові нестатки. У таку хвилину доречно виголосити коротку настанову, в якій мудрий наставник нагадає про страждання перших християн, про муки мучеників, про слова самого Господа, Який закликав учнів узяти свій хрест і йти за Ним; про Його пересторогу, що людина житиме не самим лише хлібом, а кожним словом, що виходить із Божих уст; про Його божественну обітницю: «Блаженні ви, коли терпите голод і спрагу заради Мене». О, пані! Коли ви замість пригорілої каші даєте цим дітям хліб із сиром, то, можливо, й насичуєте їхні нікчемні тіла, але навіть не замислюєтеся, як морите голодом їхні безсмертні душі!

Містер Броклгерст знову замовк — мабуть, надто зворушений власними словами. Міс Темпл опустила очі ще на початку його промови. Та тепер дивилася просто перед собою. Її обличчя, і без того бліде, мов мармур, набуло ще й мармурової холодності та непорушності. Особливо вражав рот — міцно стиснутий, ніби лише різець скульптора міг би його розімкнути. А на чолі поступово застигав вираз кам’яної суворості. Тим часом містер Броклгерст, стоячи біля каміна, заклав руки за спину й велично обводив поглядом увесь клас. Раптом він різко кліпнув, ніби його погляд натрапив на щось таке, що засліпило або приголомшило його. Повернувшись, він заговорив швидше, ніж досі:

— Міс Темпл! Міс Темпл! Що… що це за дівчина з кучерявим волоссям? Руде волосся, пані! Усе в кучерях!

Він простягнув тростину, вказуючи на той жахливий предмет свого обурення, і рука його при цьому помітно тремтіла.

— Це Джулія Северн, — незворушно відповіла міс Темпл.

— Джулія Северн, пані? І чому в неї — або в будь-кого іншого — кучеряве волосся? Чому, всупереч усім правилам і принципам цього дому, вона так відкрито наслідує світські звичаї? Тут, у євангельському благодійному закладі, ходити з копицею кучерів на голові!

— У Джулії волосся кучерявиться від природи, — ще спокійніше відповіла міс Темпл.

— Від природи! Авжеж. Але ми не повинні наслідувати природу. Я хочу, щоб ці дівчата були дітьми Божої благодаті. І навіщо така пишна грива? Я вже не раз наголошував, що волосся має бути зачесане гладко, скромно й просто. Міс Темпл, цій дівчині потрібно повністю обстригти волосся. Завтра я пришлю цирульника. Та й в інших я бачу надто багато цього… зайвого наросту. Он та висока дівчина — нехай повернеться. І накажіть усім ученицям першого класу підвестися й стати обличчям до стіни.

Міс Темпл провела носовою хустинкою по губах, ніби хотіла приховати мимовільну усмішку, що вже була торкнулася їх. Проте вона виконала наказ. Коли учениці першого класу зрозуміли, чого від них вимагають, вони мовчки підвелися й повернулися до стіни. Трохи відхилившись назад на своїй лаві, я могла бачити їхні обличчя. Вони обмінювалися поглядами, ледве стримували сміх і кривилися так кумедно, коментуючи цей дивний наказ, що мені стало шкода: містер Броклгерст цього не бачив. Можливо, тоді він зрозумів би, що, хоч як ретельно він полірує зовнішній бік чаші, її внутрішній зміст набагато менше піддається його владі, ніж він собі уявляє.

Хвилин із п’ять він уважно розглядав потилиці цих живих «медалей», а тоді урочисто виніс свій вирок:

— Усі ці коси потрібно обрізати.

Здавалося, міс Темпл хотіла заперечити.

— Пані, — продовжив він, — я служу Владиці, Царство Якого не від світу цього. Моє покликання — приборкувати тілесні пристрасті цих дівчат, навчити їх прикрашати себе скромністю й цнотливістю, а не заплетеним волоссям і дорогим убранням. Кожна з цих юних осіб носить коси, які, здається, сама марнославність заплела власними руками. Повторюю: їх потрібно обрізати. Подумайте лише, скільки часу марнується на…

Та містера Броклгерста перебили. До класної кімнати саме ввійшли ще три відвідувачки. Шкода лише, що вони не з’явилися трохи раніше — тоді й самі почули б його повчання про скромність в одязі. Адже всі троє були розкішно вбрані в оксамит, шовк і хутро.

Дві молодші панянки — вродливі дівчата років шістнадцяти й сімнадцяти — носили модні тоді сірі боброві капелюшки, прикрашені страусовим пір’ям. З-під їхніх витончених крис спадали пишні світлі локони, майстерно завиті. Старша ж пані була загорнута в дорогий оксамитовий шалик, оздоблений горностаєвим хутром, а на чолі красувалася накладна зачіска з дрібних французьких кучерів.

Міс Темпл шанобливо привітала гостей як місіс Броклгерст і міс Броклгерст та провела їх на почесні місця в передній частині класу. Виявилося, вони приїхали разом зі своїм преподобним родичем і, поки він розмовляв з економкою, допитував пралю та читав повчання наглядачці, самі ретельно оглядали верхні кімнати школи. Тепер вони взялися повчати міс Сміт, яка відповідала за білизну й наглядала за спальнями. Але мені вже було не до їхніх слів: моя увага раптом цілком перемкнулася на інше.

Досі, прислухаючись до розмови містера Броклгерста з міс Темпл, я водночас не забувала й про власну безпеку. Я була переконана, що врятуюся, якщо тільки не потраплю йому на очі. Саме тому сиділа якомога далі на лаві й, удаючи, ніби старанно розв’язую задачу, тримала грифельну дошку так, щоб вона затуляла моє обличчя. Можливо, мені й справді вдалося б залишитися непоміченою, якби моя підступна дошка раптом не вислизнула з рук. Вона з гучним тріском упала на підлогу й розкололася навпіл, миттю привернувши до мене всі погляди.

Я зрозуміла: усе скінчено. Нахилившись, щоб підняти уламки, я зібрала всю свою мужність, готуючись до найгіршого. І воно настало.

— Яка необережна дівчинка! — сказав містер Броклгерст.

А вже за мить додав:

— Бачу, це нова учениця. Не можна забути, що я маю сказати про неї кілька слів.

Потім голосно — так голосно, що мені здалося, ніби його чує весь світ, — наказав:

— Нехай дівчинка, яка розбила свою дошку, вийде вперед!

Я не змогла б рушити з місця сама. Мене наче скував параліч. Але дві старші учениці, які сиділи поруч, підвели мене на ноги й підштовхнули вперед. А міс Темпл лагідно взяла мене за руку й підвела просто до містера Броклгерста.

Нахилившись до мене, вона тихо прошепотіла:

— Не бійся, Джейн. Я бачила, що це сталося випадково. Тебе не покарають.

Цей добрий шепіт пронизав мені серце, мов ніж. «Ще хвилина, — подумала я, — і вона теж зневажатиме мене як брехунку». Від цієї думки в мені з новою силою спалахнув гнів на Рідів, на Броклгерста й на всіх їм подібних. Я була не Гелен Бернс.

— Принесіть той ослін, — наказав містер Броклгерст, показуючи на дуже високий табурет, з якого щойно злізла одна зі старших учениць.

Ослін принесли.

— Поставте на нього дитину.

І мене поставили. Хто саме це зробив, я не знаю. Я була не в тому стані, щоб помічати подробиці. Усвідомлювала лише, що мене підняли так високо, що моє обличчя опинилося майже навпроти носа містера Броклгерста. Він стояв від мене за крок, а внизу під собою я бачила море жовтогарячих і пурпурових шовкових накидок та сріблясту хмару страусового пір’я. Містер Броклгерст прокашлявся.

— Пані, — звернувся він до своїх родичок, — міс Темпл, учительки й діти, ви всі бачите цю дівчинку?

Авжеж, усі бачили. Я відчувала їхні погляди на собі — вони палили мене, мов збільшувальне скло, що збирає сонячне проміння в одну пекучу точку.

— Ви бачите, що вона ще зовсім юна. Перед вами звичайна дитина. Господь дав їй таку саму подобу, як і всім нам. На ній немає жодної помітної фізичної вади, яка б одразу вирізняла її серед інших. Хто міг би подумати, що лукавий уже знайшов у ній свою служницю й знаряддя? Та, на жаль, саме так воно і є.

Запала пауза. За цей час мої нерви трохи заспокоїлися. Я відчула, що Рубікон уже перейдено: відступати нікуди, тож треба витримати це випробування до кінця.

— Любі діти, — зворушено продовжив священник, схожий на чорну мармурову статую, — це сумна й прикра мить. Я змушений попередити вас, що ця дівчинка, яка могла б бути одним із Божих ягнят, насправді — заблукала вівця. Вона не належить до істинної пастви, а є чужинкою, яка потрапила сюди випадково. Будьте з нею обережні. Не наслідуйте її. Якщо буде потрібно — уникайте її товариства, не приймайте до своїх ігор і не ведіть із нею розмов. Учительки! Пильно стежте за нею. Спостерігайте за кожним її кроком, уважно слухайте кожне слово, ретельно оцінюйте кожен учинок. Карайте її тіло, щоб урятувати душу — якщо її ще взагалі можна врятувати. Бо — і язик мій тремтить, коли я це вимовляю, — ця дівчинка, дитина, народжена в християнській країні, гірша за багатьох маленьких язичників, які моляться Брахмі та схиляються перед Джаганнатхом… ця дівчинка — брехуха!

Після цих слів настала майже десятихвилинна тиша. За цей час я вже цілком опанувала себе й встигла помітити, як усі три пані Броклгерст одночасно дістали носові хусточки й приклали їх до очей. Старша пані сумно похитувалася, а дві молодші тихенько перешіптувалися:

— Який жах!

Нарешті містер Броклгерст знову заговорив.

— Про це мені розповіла її благодійниця — благочестива й милосердна жінка, яка прихистила її сиротою, виховала як рідну доньку. І чим же віддячила їй ця нещасна? Такою страшною, такою огидною невдячністю, що добра опікунка зрештою була змушена відокремити її від власних дітей, боячись, аби її порочний приклад не зіпсував їхньої чистоти. Саме тому вона прислала її сюди — на зцілення, подібно до того, як юдеї колись приносили своїх недужих до купальні Віфезда. І вас, учительки та наглядачки, я прошу лише про одне: не дозвольте, щоб вода навколо неї застоялась.

Закінчивши цю величну промову, містер Броклгерст застебнув верхній ґудзик свого сюртука, щось тихо сказав своїй родині. Пані Броклгерст і її доньки підвелися, уклонилися міс Темпл, і вся ця поважна процесія урочисто випливла з класної кімнати. Вже біля дверей мій суддя озирнувся й наказав:

— Нехай вона простоїть на цьому ослоні ще пів години. І щоб до кінця дня ніхто не промовив до неї жодного слова.

Так я й залишилася стояти високо над усіма. Я, яка ще недавно казала Гелен, що не змогла б витримати сорому стояти посеред кімнати перед усіма, тепер була виставлена на загальний огляд на справжньому п’єдесталі ганьби. Неможливо описати словами, що я тоді відчувала. Здавалося, сором і відчай душили мене, стискали горло, не давали дихати. Та саме тоді повз мене пройшла одна дівчина. Проходячи, вона підвела на мене очі. Яке дивне світло сяяло в них! Яке незбагненне відчуття пробудив у мені той погляд! Нова сила раптом підняла мене над власним приниженням. Мені здалося, ніби мученик або герой пройшов повз раба й одним лише поглядом передав йому свою мужність. Я подолала напад розпачу, випросталася й твердо стала на ослоні.

То була Гелен Бернс. Вона поставила міс Сміт якесь незначне запитання про своє шиття. Учителька докорила їй за таку дрібницю. Гелен мовчки повернулася на своє місце й, проходячи повз мене, усміхнулася. Яка то була усмішка! Я пам’ятаю її й досі. То було світло ясного розуму й справжньої мужності. Воно осяяло її виразне обличчя, худі щоки й глибоко запалі сірі очі, мов відблиск ангельського сяйва. А проте саме тієї миті на її рукаві була пришпилена «ознака неохайності». Лише годину тому я чула, як міс Скетчерд присудила їй наступного дня обід із хліба та води за те, що вона поставила пляму в переписаній вправі. Такою недосконалою є людська природа. Навіть на найяснішій планеті є темні цятки. І такі очі, як у міс Скетчерд, бачать лише ці крихітні вади, залишаючись сліпими до всього величного сяйва світила.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ VIII

Ще не минуло й пів години, як годинник вибив п’яту. Заняття закінчилися, і всі пішли до їдальні пити чай. Лише тоді я наважилася спуститися вниз. Уже добре смеркло. Я забилася в куток і сіла просто на підлогу.

Чари, що досі підтримували мене, розвіялися. Настала неминуча реакція, і невдовзі мене охопив такий нестерпний розпач, що я впала ниць, притулившись обличчям до підлоги. Тоді я заплакала. Гелен Бернс не було поруч; мене вже ніщо не підтримувало. Залишившись сама, я цілком віддалася своєму горю, і мої сльози рясно зрошували дерев’яні дошки.

Я ж так хотіла бути доброю. Хотіла багато чого досягти в Ловуді: знайти друзів, заслужити повагу й любов. Адже я вже зробила помітний крок уперед. Саме сьогодні вранці я стала першою у своєму класі. Міс Міллер щиро мене похвалила, міс Темпл схвально всміхнулася й пообіцяла навчати мене малювання та дозволити вивчати французьку, якщо я ще два місяці так само старанно навчатимуся. Однокласниці прийняли мене приязно, ровесниці ставилися до мене як до рівної, ніхто мене не кривдив. І ось тепер я знову лежала розтоптана, принижена. Невже мені вже ніколи не підвестися?

«Ніколи», — подумала я й палко забажала померти.

Коли я, захлинаючись риданнями, уривчасто шепотіла це страшне бажання, хтось наблизився. Я стрепенулася — біля мене знову стояла Гелен Бернс. Згасаюче світло каміна ледве освітлювало її постать, що повільно наближалася через довгу порожню залу. Вона принесла мені каву й хліб.

— Ходімо, з’їж бодай трохи, — сказала вона.

Та я відсунула і чашку, і хліб. Здавалося, що зараз навіть крапля чи крихта стали б мені поперек горла.

Гелен дивилася на мене, мабуть, із подивом. Я щосили намагалася заспокоїтися, але не могла приборкати свого хвилювання й голосно плакала далі.

Вона сіла поруч зі мною на підлогу, обхопила руками коліна й поклала на них голову. У цій позі вона мовчала нерухомо, наче індіанець. Першою заговорила я.

— Гелен, чому ти залишаєшся поруч із дівчинкою, яку всі вважають брехухою?

— Усі, Джейн? Та ні. Лише вісімдесят людей чули, як тебе так назвали. А у світі живуть сотні мільйонів.

— До чого мені ті мільйони? Я знаю тільки одне: ці вісімдесят людей мене зневажають.

— Джейн, ти помиляєшся. Я певна, що в усій школі немає жодної людини, яка б тебе зневажала чи ненавиділа. Навпаки, багато хто щиро тобі співчуває.

— Як вони можуть співчувати після всього, що сказав містер Броклгерст?

— Містер Броклгерст — не Бог. Він навіть не людина, якою тут захоплюються чи яку особливо поважають. Тут його мало хто любить, та він і сам ніколи не намагався заслужити прихильність інших. Якби він, навпаки, прилюдно зробив тебе своєю улюбленицею, ти знайшла б навколо себе чимало явних і прихованих ворогів. А тепер більшість із радістю підтримала б тебе, якби не боялася. Учителі й учениці можуть день чи два дивитися на тебе холодно, але добрі почуття живуть у їхніх серцях. Якщо ти й далі добре поводитимешся, вони дуже скоро проявляться — навіть сильніше, ніж якби їх ніколи не доводилося приховувати. І ще, Джейн… — вона замовкла.

— Що, Гелен? — запитала я, вкладаючи свою руку в її долоню.

Вона лагідно розтирала мої холодні пальці, зігріваючи їх, і продовжила:

— Навіть якби весь світ тебе ненавидів і вважав злою, але власне сумління виправдовувало б тебе й не докоряло жодною провиною, ти все одно не залишилася б без друзів.

— Ні, я знаю: тоді я не перестала б поважати себе. Але цього замало. Якщо мене ніхто не любитиме, я краще помру, ніж житиму. Я не можу витримати самотності й ненависті, Гелен. Послухай: щоб заслужити справжню прихильність від тебе, від міс Темпл чи від будь-кого, кого я щиро люблю, я охоче погодилася б зламати руку, дала б себе підняти на роги розлюченому бикові…

— Тихше, Джейн! Ти надто дорожиш людською любов’ю. Ти надто палка, надто запальна. Всемогутня рука, що створила твоє тіло й вдихнула в нього життя, дала тобі значно більшу опору, ніж ти сама чи будь-які такі ж слабкі створіння, як і ти. Окрім цієї землі й людського світу, існує ще невидимий світ — царство духів. Він оточує нас, бо є всюди. Його мешканці спостерігають за нами, адже їм доручено нас оберігати. І навіть якби ми помирали в муках і ганьбі, навіть якби нас з усіх боків переслідували презирство й ненависть, ангели бачили б наші страждання, знали б про нашу невинність — якщо ми справді невинні. А я знаю, що ти невинна щодо того звинувачення, яке містер Броклгерст так бездумно й пихато повторив зі слів місіс Рід. Я читаю щирість у твоїх палких очах і на твоєму відкритому чолі. Бог лише чекає, коли дух звільниться від тіла, щоб дарувати нам повну нагороду. То навіщо ж падати під тягарем розпачу, якщо життя таке коротке, а смерть — це певний вхід до щастя… до слави?

Я мовчала. Гелен мене заспокоїла. Та в спокої, який вона мені подарувала, відчувалася якась невимовна печаль. Я чула її в кожному слові, хоч і не могла зрозуміти, звідки вона походить. Коли ж Гелен замовкла, трохи важко зітхнула й тихенько кашлянула, я на мить забула про власне горе й відчула невиразну тривогу за неї.

Я прихилила голову до її плеча, обійняла її за стан, а вона ніжно пригорнула мене до себе. Так ми сиділи мовчки. Минуло зовсім небагато часу, коли до кімнати увійшла ще одна людина. Вітер розігнав важкі хмари, і місяць знову засяяв. Його світло, ллючись крізь найближче вікно, однаково ясно освітило і нас, і постать, що наближалася. Ми відразу впізнали міс Темпл.

— Я спеціально прийшла знайти тебе, Джейн Ейр, — сказала вона. — Мені потрібно, щоб ти зайшла до моєї кімнати. А якщо Гелен Бернс із тобою, нехай теж іде.

Ми рушили за нею. Довелося пройти кількома заплутаними коридорами й піднятися сходами, перш ніж ми дісталися її кімнати. У каміні весело горів вогонь, і все навколо здавалося теплим та затишним. Міс Темпл попросила Гелен Бернс сісти в низьке крісло біля каміна. Сама сіла навпроти, а мене покликала до себе.

— Усе вже минуло? — запитала вона, уважно дивлячись мені в обличчя. — Ти виплакала своє горе?

— Боюся, що ніколи не зможу його виплакати.

— Чому?

— Бо мене несправедливо звинуватили. І тепер ви, пані, та всі інші вважатимете мене поганою.

— Ми судитимемо про тебе за тим, якою ти себе покажеш, моя дитино. І далі будь доброю дівчинкою — і ти переконаєш нас.

— Справді, міс Темпл?

— Справді, — відповіла вона, обіймаючи мене. — А тепер розкажи мені: хто та пані, яку містер Броклгерст назвав твоєю доброчинницею?

— Місіс Рід, дружина мого дядька. Дядько помер і перед смертю залишив мене під її опікою.

— Отже, вона не всиновила тебе за власним бажанням?

— Ні, пані. Вона зовсім цього не хотіла. Але, як я не раз чула від слуг, перед смертю дядько змусив її пообіцяти, що вона завжди піклуватиметься про мене.

— Добре, Джейн. Тобі, мабуть, відомо — а якщо ні, то я скажу, — що кожному обвинуваченому завжди дають право захищатися. Тебе звинуватили в брехні. Тож захисти себе переді мною так, як тільки можеш. Розкажи все, що пам’ятаєш і знаєш за правду. Але нічого не вигадуй і нічого не перебільшуй.

Я твердо вирішила в глибині душі, що говоритиму якомога стриманіше, якомога виваженіше. Кілька хвилин я збиралася з думками, щоб послідовно викласти все, що хотіла сказати, а тоді розповіла міс Темпл усю історію свого сумного дитинства. Виснажена переживаннями, я говорила набагато спокійніше, ніж зазвичай, коли згадувала ці болючі події. Пам’ятаючи настанови Гелен не піддаватися образі й озлобленню, я майже не дозволяла гіркоті проникати у свою розповідь. Такою стриманою й простою вона звучала значно правдивіше, і вже під час оповіді я відчула, що міс Темпл беззастережно мені вірить. Розповідаючи, я згадала й містера Ллойда, який приходив оглянути мене після того нападу. Адже я ніколи не могла забути того жахливого випадку в Червоній кімнаті. Варто було лише почати про нього говорити, як моє хвилювання щоразу виходило з-під контролю. Ніщо не могло стерти з моєї пам’яті той нестерпний біль, що стиснув мені серце, коли місіс Рід відштовхнула мої відчайдушні благання про прощення й вдруге замкнула мене в темній кімнаті, яку всі вважали моторошною. Я закінчила. Кілька хвилин міс Темпл мовчки дивилася на мене, а тоді сказала:

— Я трохи знаю містера Ллойда. Я напишу йому. Якщо його відповідь підтвердить твої слова, тебе прилюдно очистять від усіх звинувачень. А для мене, Джейн, ти вже зараз невинна.

Вона поцілувала мене. Я була щаслива бути біля неї: з дитячою втіхою милувалася її обличчям, сукнею, небагатьма, але витонченими прикрасами, ясним білим чолом, густими блискучими кучерями й темними очима, що світилися добротою.

Потім вона звернулася до Гелен Бернс:

— Як ти почуваєшся сьогодні ввечері, Гелен? Чи сильно кашляла протягом дня?
— Мабуть, трохи менше, ніж зазвичай, пані.
— А біль у грудях?
— Здається, трохи вщух.

Міс Темпл підвелася, взяла її за руку й помацала пульс. Потім повернулася на своє місце. Сідаючи, вона тихо зітхнула. Кілька хвилин сиділа замислена, а тоді, ніби відігнавши тривожні думки, бадьоро промовила:

— Але сьогодні ви мої гості, тож я повинна прийняти вас як годиться.

Вона подзвонила у дзвіночок.

— Барбаро, — звернулася вона до служниці, яка відразу з’явилася, — я ще не пила чаю. Принесіть піднос і поставте чашки для цих двох юних панянок.

Невдовзі принесли чай. Якими гарними здалися мені порцелянові чашки й блискучий чайник, що стояли на маленькому круглому столику біля каміна! Яким запашним був аромат гарячого чаю й підсмаженого хліба! Та, на мій великий жаль — адже я вже почала відчувати голод, — тостів було зовсім мало. Це помітила й міс Темпл.

— Барбаро, — сказала вона, — чи не можна принести ще трохи хліба з маслом? На трьох цього замало.

Служниця вийшла й незабаром повернулася.

— Пані, місіс Гарден каже, що прислала звичайну порцію.

Слід зазначити, що місіс Гарден була економкою — жінкою цілком до вподоби містеру Броклгерсту: здавалося, її серце було однаковою мірою зроблене з китового вуса та заліза.

— Що ж, гаразд, — відповіла міс Темпл. — Доведеться обійтися тим, що є, Барбаро.

Коли служниця вийшла, вона усміхнулася й тихо додала:

— На щастя, цього разу я можу виправити цей недолік.

Запросивши нас із Гелен сісти до столу й поставивши перед кожною по чашці чаю та по тоненькому, хоч і надзвичайно смачному шматочку тосту, вона підійшла до комода, відімкнула шухляду й дістала загорнутий у папір пакунок.

Розгорнувши його, вона показала нам великий духмяний кекс із кмином.

— Я хотіла дати кожній із вас по шматочку із собою, — сказала вона. — Але раз уже тостів так мало, з’їмо його зараз.

І вона щедро нарізала великі скибки.

Того вечора ми бенкетували так, ніби куштували нектар і амброзію. Та чи не найбільшою втіхою була щира усмішка нашої господині, яка з радістю спостерігала, як ми втамовуємо голод простими, але бажаними ласощами, що вона так щедро нам запропонувала.

Коли чай було допито, а піднос прибрали, міс Темпл знову покликала нас до каміна. Ми сіли по обидва боки від неї, і між нею та Гелен зав’язалася розмова, слухати яку було для мене справжнім щастям. У поставі міс Темпл завжди відчувалися незворушний спокій і природна гідність. Її мова вирізнялася витонченістю й бездоганною стриманістю. У ній було щось таке, що змушувало кожного, хто дивився на неї або слухав її, відчувати шанобливе захоплення. Саме так почувалася й я.

Але ще більше мене вразила Гелен Бернс.

Тепла вечеря, яскраве полум’я в каміні, присутність і доброта її улюбленої наставниці, а може, передусім особлива сила її власної душі, ніби пробудили приховані в ній здібності. Вони ожили. Спершу це було видно по легкому рум’янцю на її щоках, які досі я завжди бачила лише блідими. Потім засяяли її очі, сповнившись такого живого блиску, що стали навіть прекраснішими за очі міс Темпл. Та їхня краса полягала не в кольорі, не в довгих віях чи гарно окреслених бровах, а в глибині думки, у внутрішньому світлі, у постійному русі почуттів. Здавалося, сама її душа промовляла крізь уста, а слова лилися безперервним потоком. Я й досі не знаю, звідки вони бралися. Невже серце чотирнадцятирічної дівчини може бути таким великим і могутнім, щоб умістити стільки щирого, повного й натхненного красномовства? Саме такою була розмова Гелен того незабутнього для мене вечора. Здавалося, її дух поспішав прожити за короткий час стільки, скільки інші не проживають і за довге життя. Вони говорили про речі, про які я ніколи раніше навіть не чула: про народи й далекі минулі епохи, про віддалені країни, про відкриті й ще нерозгадані таємниці природи. Вони говорили про книги. Скільки ж вони прочитали! Якими величезними були їхні знання! Потім вони легко згадували французьких письменників. Але найбільше мене вразило, коли міс Темпл запитала Гелен, чи знаходить вона час повторювати латину, якої її навчав батько. Вона зняла з полиці книжку, відкрила її й попросила прочитати та перекласти сторінку з Вергілія. Гелен відразу виконала прохання. З кожним звучним латинським рядком моє захоплення нею дедалі зростало. Вона ледве встигла закінчити, як дзвінок сповістив про час іти спати. Баритися було не можна. Міс Темпл обійняла нас обох і, пригорнувши до себе, сказала:

— Нехай Бог благословить вас, мої любі діти!

Гелен вона затримала біля себе трохи довше, ніж мене. Відпускала її неохоче. Саме за Гелен міс Темпл дивилася, доки та не вийшла за двері. Саме за нею вона вдруге сумно зітхнула. Саме заради неї непомітно змахнула сльозу зі щоки.

Коли ми повернулися до спальні, почули голос міс Скетчерд. Вона перевіряла шухляди. Саме витягла шухляду Гелен Бернс, і щойно ми переступили поріг, як Гелен зустріла різка догана. Їй наказали завтра приколоти до плеча пів десятка недбало складених речей — як покарання за неохайність.

— Мої речі й справді були в жахливому безладі, — тихо прошепотіла мені Гелен. — Я збиралася все впорядкувати, але забула.

Наступного ранку міс Скетчерд великими літерами написала на картонній табличці слово «Неохайна» й прив’язала її, наче ганебний знак, до широкого, лагідного, розумного й доброзичливого чола Гелен. Вона носила її до вечора — терпляче, без жодного нарікання, сприймаючи це як заслужене покарання.

Щойно після денних занять міс Скетчерд вийшла з класу, я кинулася до Гелен, зірвала з неї ту табличку й жбурнула у вогонь. Увесь день у моїй душі палала лють, на яку вона сама була нездатна, а гарячі, великі сльози без упину котилися по моїх щоках. Вид її покірного смутку завдавав мені нестерпного болю.

Приблизно через тиждень після цих подій міс Темпл, яка написала листа містерові Ллойду, отримала відповідь. Усе, що він повідомив, повністю підтверджувало мою розповідь. Міс Темпл зібрала всю школу й оголосила, що звинувачення проти Джейн Ейр були ретельно перевірені, і вона щаслива повідомити, що мене цілковито виправдано й очищено від усіх підозр. Після цього вчительки по черзі потиснули мені руку й поцілували мене, а серед учениць прокотився радісний гомін. Звільнившись від цього тяжкого тягаря, я відтоді взялася до навчання з новою силою. Я твердо вирішила здолати будь-які труднощі. Працювала старанно, і успіх відповідав моїм зусиллям. Хоч від природи пам’ять у мене не була надто міцною, постійні вправи зробили її кращою. Навчання загострило мій розум. Уже за кілька тижнів мене перевели до старшого класу, а менш ніж через два місяці дозволили розпочати вивчення французької мови й малювання. Того самого дня я вивчила перші дві форми дієслова être й намалювала свій перший будиночок, щоправда, його стіни були такими похилими, що могли б позмагатися зі знаменитою Пізанською вежею. Того вечора, лягаючи спати, я навіть не згадала про свої звичні уявні бенкети, якими раніше вгамовувала голод: гарячу печену картоплю, білий хліб чи свіже молоко. Натомість я бенкетувала зовсім іншими скарбами.

У темряві перед моїми очима поставали малюнки, які я мріяла колись створити власноруч: будинки й дерева, легко окреслені олівцем; мальовничі скелі та стародавні руїни; стада худоби, немов на полотнах Кейпа; ніжні метелики, що кружляють над іще нерозквітлими трояндами; пташки, які дзьобають стиглі вишні; гніздечка кропив’янок із перлинними яєчками, оповиті молодими пагонами плюща.

Я подумки міркувала й про те, чи зможу колись вільно перекладати невеличкі французькі оповідання на кшталт того, яке мадам П’єро показала мені того дня. Розв’язати це питання у своїй уяві я так і не встигла — солодкий сон непомітно зморив мене.

Недарма Соломон сказав: «Краще страва із зеленини, де панує любов, ніж відгодований віл, а з ним — ненависть». І тепер я не проміняла б Ловуд із усіма його нестатками на Ґейтсгед із його розкошами.