«Джейн Ейр» читати. Шарлотта Бронте

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXVII

По обіді я нарешті звела голову. Озирнувшись довкола й побачивши, як призахідне сонце золотить стіну останнім промінням, я запитала себе:

— Що мені тепер робити?

Та відповідь, яку дала мені власна душа, — «Негайно покинути Торнфілд» — прозвучала так швидко й так моторошно, що я затулила вуха. Я сказала собі, що не можу зараз слухати таких слів.

— Те, що я не стану дружиною Едварда Рочестера, — це ще не найбільше моє горе. Те, що я прокинулася від найпрекраснішого сну й побачила, що він розвіявся без сліду, — це жах, який я ще могла б пережити й подолати. Але думка про те, що я повинна покинути його — остаточно, негайно, назавжди, — нестерпна. Я не зможу цього зробити.

Та інший голос усередині мене твердо запевняв, що зможу. І навіть більше — що таки зроблю це. Я боролася сама із собою. Хотіла бути слабкою, аби уникнути тієї страшної дороги нових страждань, яку вже бачила перед собою. Але Совість, ставши безжальним тираном, стиснула Пристрасть за горло й глузливо сказала, що та лише занурила кінчик своєї ніжної стопи в болото, а потім поклялася своєю залізною рукою затягнути її в бездонну прірву мук.

— Нехай мене заберуть звідси! — вигукнула я. — Нехай хтось допоможе мені!

— Ні, — відповів той самий внутрішній голос. — Ти сама мусиш вирвати себе звідти. Ніхто тобі не допоможе. Ти сама вирвеш собі праве око. Сама відсічеш собі праву руку. Твоє серце стане жертвою, а ти — жерцем, який власноруч принесе її в жертву.

Я різко підвелася, охоплена жахом від самотності, у якій оселився такий безжальний суддя, і від тиші, яку наповнював такий грізний голос. Голова паморочилася. Я зрозуміла, що знесиліла від душевного потрясіння й голоду. За весь день у мене в роті не було ані крихти їжі, ані краплі води — я навіть не снідала. І тоді мене пронизав ще один болісний спогад. Скільки часу я просиділа замкненою у своїй кімнаті — а ніхто не прислав запитати, як я почуваюся, не покликав мене вниз. Навіть маленька Адель не постукала у двері. Навіть місіс Ферфакс не прийшла мене провідати.

— Друзі завжди забувають тих, кого покидає доля, — прошепотіла я.

Я відсунула засув і вийшла. Та одразу спіткнулася. Голова й досі крутилася, перед очима все пливло, ноги ледве тримали мене. Я не встигла втримати рівновагу й почала падати, але не вдарилася об підлогу — мене підхопила чиясь сильна рука.

Я підвела очі. Мене підтримував містер Рочестер. Він сидів у кріслі просто за порогом моєї кімнати.

— Нарешті ти вийшла, — сказав він. — Я давно чекав на тебе й прислухався. Але не почув ані найменшого руху, ані схлипування. Ще якихось п’ять хвилин цієї мертвої тиші — і я, мов злодій, виламав би замок. Отже, ти уникаєш мене? Замкнулася й страждаєш на самоті? Краще б ти прийшла й обсипала мене найгіршими докорами. Ти ж палка натура. Я чекав бодай якоїсь бурхливої сцени. Був готовий до гарячого потоку сліз. Лише хотів, щоб вони пролилися мені на груди. А тепер їх, мабуть, прийняла бездушна підлога… або твоя наскрізь мокра хустинка. Хоч ні, я помилився. Ти взагалі не плакала. Я бачу бліде обличчя й згаслий погляд, але жодного сліду сліз. Виходить, твоє серце плакало кров’ю… — Ну що, Джейн? — озвався він трохи згодом. — Жодного слова докору? Нічого гіркого… нічого дошкульного? Нічого такого, що могло б ранити чиєсь почуття або вжалити самолюбство? Ти спокійно сидиш там, куди я тебе посадив, і дивишся на мене втомленим, байдужим поглядом.

— Джейн, я ніколи не хотів завдати тобі такого болю. Якби той чоловік, що мав лише одне маленьке ягнятко, дороге йому, мов рідна донька, яке їло з його рук, пило з його чаші й спало в нього на грудях, через страшну помилку власноруч зарізав його, то й він не шкодував би про свій кривавий учинок більше, ніж я зараз шкодую про свій. Чи зможеш ти колись мене пробачити?

Читачу, я пробачила йому тієї ж миті. У його очах було стільки щирого каяття, у голосі — таке глибоке співчуття, у всій його поставі — така мужня сила. А понад усе — незмінне кохання, що світилося в кожному погляді, у кожному русі. Я пробачила йому все. Але не сказала про це вголос, не виявила цього нічим. Лише в найпотаємнішому куточку свого серця.

— Ти ж знаєш, що я негідник, Джейн? — запитав він невдовзі, пильно вдивляючись у мене. Мабуть, дивувався моєму мовчанню й незвичній покірності, яка була наслідком не волі, а цілковитого виснаження.

— Так, сер.
— То скажи це мені прямо. Різко. Не щади мене.
— Не можу… Я дуже втомилася. Мені зле. Дайте мені води.

Він важко й уривчасто зітхнув, підхопив мене на руки й поніс униз.

Спочатку я навіть не зрозуміла, до якої кімнати він мене приніс. Перед очима все ще стояв туман. Потім відчула приємне тепло каміна. Хоч надворі було літо, у своїй кімнаті я так змерзла, що аж заклякла. Він підніс до моїх губ келих із вином. Я зробила кілька ковтків — і сили почали повертатися. Потім з’їла трохи того, що він запропонував, і незабаром почувалася майже такою, як раніше. Ми були в бібліотеці. Я сиділа в його кріслі. Він — зовсім поруч.

«Якби мені зараз тихо піти з життя, майже без болю, — подумала я, — це було б найкраще. Тоді мені не довелося б розривати власне серце, відриваючи його від містера Рочестера. Бо я мушу його покинути. А я не хочу його покидати… Я не можу його покинути…»

— Як ти тепер, Джейн?
— Значно краще, сер. Незабаром зовсім оговтаюся.
— Випий ще трохи вина.

Я слухняно зробила ще кілька ковтків. Він поставив келих на стіл, став переді мною й уважно подивився мені в обличчя. Раптом різко відвернувся й вихопив якийсь нерозбірливий вигук, сповнений бурхливого почуття. Швидко пройшовся кімнатою, потім повернувся. Нахилився до мене, ніби хотів поцілувати. Але я пам’ятала: тепер його пестощі для мене заборонені. Я відвернула обличчя й м’яко відсторонила його.

— Що це означає? — вигукнув він. — А… розумію! Ти не хочеш цілувати чоловіка Берти Мейсон? Вважаєш, що мої обійми вже належать іншій?

— Хай там як, сер, але для мене в них більше немає ні місця, ні права.

— Чому, Джейн? Не змушуватиму тебе довго пояснювати — сам відповім за тебе. Тому що в мене вже є дружина. Саме це ти хотіла сказати. Я правильно здогадався?

— Так.

— Якщо ти так думаєш, то маєш про мене дуже низьку думку. Отже, вважаєш мене підлим розпусником, який удавав безкорисливе кохання лише для того, щоб заманити тебе в заздалегідь підготовлену пастку, позбавити честі й зруйнувати твою самоповагу. Ну що ти на це скажеш? Та я бачу, що нічого не скажеш. По-перше, ти ще надто слабка й ледве переводиш подих. По-друге, ти ще не звикла звинувачувати мене чи ображати. До того ж сльози вже підступають до очей, і варто тобі заговорити довше — вони ринуть потоком. Та й узагалі, ти не з тих, хто влаштовує сцени чи засипає докорами. Ти зараз думаєш не про слова, а про те, як діяти. Тобі здається, що розмови вже нічого не змінять. Я знаю тебе… і тому готовий до всього.

— Сер, я не хочу чинити вам зла, — сказала я. Голос мій тремтів, і це змусило мене обірвати фразу.

— Не у твоєму розумінні цього слова, але в моєму — саме це ти й задумала. Ти вже сказала майже все. Ти вважаєш мене одруженим чоловіком, а тому уникатимеш мене, триматимешся осторонь. Щойно ти відмовилася мене поцілувати. Ти вирішила стати для мене цілковито чужою. Житимеш під цим дахом лише як гувернантка Аделі. Якщо я звернуся до тебе по-дружньому, якщо в твоєму серці знову прокинеться хоч крихта тепла до мене, ти скажеш собі: «Цей чоловік ледь не зробив мене своєю коханкою. Я повинна бути для нього кригою й каменем». І справді станеш кригою й каменем.

Я глибоко вдихнула, опанувала голос і відповіла:

— Для мене все змінилося, сер. Отже, й я повинна змінитися — в цьому немає жодного сумніву. А щоб уникнути постійної боротьби із собою, нескінченних спогадів і болісних почуттів, існує лише один вихід: Аделі потрібна нова гувернантка.

— О, Адель поїде до школи. Я вже все вирішив. І не маю наміру щодня мучити тебе жахливими спогадами про Торнфілд-хол — це прокляте місце, цей намет Ахана, цю зухвалу кам’яну усипальницю, де жива смерть ховається від денного світла, це вузьке кам’яне пекло з одним-єдиним справжнім демоном, страшнішим за цілий легіон тих, яких малює людська уява.

— Джейн, ти не залишишся тут. І я також.
Я ніколи не мав приводити тебе до Торнфілда, знаючи, яке лихо тут оселилося. Ще до того, як ми зустрілися, я наказав приховати від тебе все, що стосувалося цього прокляття. Лише тому, що боявся: якби гувернантка дізналася, з ким їй доведеться жити під одним дахом, вона негайно втекла б, і Адель знову залишилася б без виховательки. А мої обставини не дозволяли перевезти божевільну в інше місце.
Хоча в мене є старий маєток — Ферндін-Менор, ще більш відлюдний і захований від людських очей, ніж цей. Там її можна було б тримати безпечно. Та мене зупиняла одна думка: будинок стоїть посеред густого лісу, у сирому й нездоровому місці. Совість не дозволяла приректи її на таке існування.
Можливо, вогкі стіни швидко позбавили б мене цього тягаря. Але кожен лиходій має власну ваду. І моя — точно не схильність убивати нишком навіть того, кого я ненавиджу найбільше.
Приховуючи від тебе присутність цієї божевільної, я вчинив майже так само, ніби загорнув дитину в плащ і поклав її спати під деревом упас. Поруч із тією жінкою саме повітря отруєне. Воно завжди було таким.
Але тепер я зачиню Торнфілд. Заб’ю дошками парадні двері, закрию нижні вікна. Платитиму місіс Пул двісті фунтів на рік, щоб вона жила тут разом із моєю дружиною, як ти її називаєш, — із цією страшною жінкою.
Грейс за гроші погодиться на все. До того ж поруч із нею буде її син, доглядач у притулку Грімсбі. Він допомагатиме матері під час нападів, коли моя дружина, підбурювана своїм демоном, захоче серед ночі підпалювати людей у їхніх ліжках, кидатися на них із ножем, шматувати зубами їхню плоть…

— Сер, — перебила я його, — ви надто безжальні до тієї нещасної жінки. Ви говорите про неї з ненавистю… з майже мстивою відразою. Це жорстоко. Вона не винна, що збожеволіла.

— Джейн, моя люба крихітко, — так, саме так я тебе називатиму, бо ти й є моєю крихіткою, — ти не знаєш, про що говориш. І знову неправильно мене розумієш. Я ненавиджу її не тому, що вона божевільна. Якби збожеволіла ти, невже думаєш, що я зненавидів би тебе?

— Думаю, що так, сер.

— Ні. Ти помиляєшся. Ти зовсім мене не знаєш. І не знаєш, на яке кохання я здатний. Кожна часточка твого тіла дорога мені так само, як власна. Якби ти страждала чи тяжко хворіла, вона залишалася б для мене такою ж дорогою. Твій розум — мій найдорожчий скарб. І навіть якби він зламався, для мене він усе одно був би безцінним. Якби ти марила, я тримав би тебе у своїх обіймах, а не дозволив би замикати в гамівній сорочці. Навіть якби ти в нападі люті хапалася за мене, у цьому для мене була б своя чарівність. Якби ти кинулася на мене так само шалено, як сьогодні вранці кинулася та жінка, я все одно обійняв би тебе — не менш ніжно, хоч і міцно, щоб стримати. Я не сахався б тебе з огидою, як сахнувся від неї. У хвилини спокою біля тебе не було б ні доглядальниці, ні наглядача — лише я. Я невтомно піклувався б про тебе, навіть якби ти більше ніколи не усміхнулася мені. Я міг би без кінця дивитися тобі в очі, навіть якби вони й не пізнавали мене.
Але чому я взагалі говорю про це? Адже мова йшла про те, що ми маємо залишити Торнфілд. Усе вже готове до від’їзду. Завтра ти поїдеш звідси. Я прошу лише про одне — витримай ще одну ніч під цим дахом, Джейн. А потім назавжди попрощаєшся з усіма його жахами й нещастями. Я знаю місце, куди ми можемо поїхати. Там ми будемо в безпеці — далеко від болісних спогадів, небажаних вторгнень… навіть від брехні та наклепів.

— Візьміть із собою й Адель, сер, — перебила я. — Вона стане вам товаришкою.

— Що ти хочеш цим сказати, Джейн? Я ж уже сказав: Адель поїде до школи. Навіщо мені дитина як супутниця? Тим більше не моя дитина, а незаконнонароджена донька французької танцівниці. Чому ти так наполягаєш? Чому весь час намагаєшся залишити Адель зі мною?

— Ви самі говорили, сер, що прагнете усамітнення. Але самотність буває надто гнітючою. Особливо для вас.

— Самотність? Самотність! — роздратовано повторив він. — Бачу, без пояснень не обійтися. Не знаю, що означає цей сфінксівський вираз на твоєму обличчі. Але саме ти маєш розділити мою самотність. Чуєш? Саме ти.

Я похитала головою. Навіть цей безмовний знак незгоди вимагав чималої мужності, бо він дедалі більше втрачав самовладання. Він швидко ходив кімнатою, та раптом різко зупинився, наче приріс до підлоги. Довго й пильно дивився на мене. Я відвела очі, втупилася у вогонь каміна й усіма силами намагалася зберігати спокійний, стриманий вигляд.

— Ось і слабке місце в характері Джейн, — нарешті мовив він уже значно спокійніше, ніж можна було чекати після його погляду. — Досі клубок шовкової нитки розмотувався легко й рівно. Але я завжди знав, що рано чи пізно з’явиться вузол, який неможливо розплутати. Ось він. Тепер почнуться прикрощі, розпач і нескінченні муки. Присягаюся Богом, я ладен мати хоча б соту частку сили Самсона, щоб розірвати цей вузол, мов жмут клоччя!

Він знову заходив кімнатою, але невдовзі ще раз спинився — цього разу просто переді мною.

— Джейн, ти вислухаєш голос розуму? — тихо запитав він, нахилившись так близько, що його губи майже торкнулися мого вуха. — Бо якщо ні… я вдамся до сили.

Його голос став хрипким. У його погляді було щось небезпечне — так дивиться людина, яка ось-ось розірве останні пута, що її стримують, і без оглядки кинеться назустріч безумству. Я зрозуміла: ще одна мить, ще один спалах шаленства — і я вже нічого не зможу вдіяти. Усе залежало від цієї короткої миті. Якби я відсахнулася, втекла чи показала бодай найменший страх — це стало б фатальним і для мене, і для нього. Та я не боялася. Зовсім не боялася. Я відчула, як у мені прокидається якась внутрішня сила — спокійна впевненість, що підтримувала мене. Так, ця хвилина була небезпечною. І все ж у ній було щось дивне, майже захопливе — мабуть, так само почувається індіанець, коли на своєму легкому човні долає бурхливі пороги. Я взяла його міцно стиснуту руку. Обережно розтиснула напружені пальці й лагідно промовила:

— Сядьте. Я говоритиму з вами стільки, скільки ви захочете, і вислухаю все, що ви маєте сказати — чи буде це розумним, чи ні.

Він сів, але говорити одразу я йому не дозволила. Я вже давно боролася зі слізьми й докладала всіх зусиль, щоб стримати їх, бо знала: він не любить бачити мене заплаканою. Та тепер вирішила дати їм волю. Нехай течуть, скільки їм заманеться. Якщо цей потік його дратуватиме — тим краще. І я більше не стримувалася, а гірко, від щирого серця, розридалася.

Невдовзі я почула, як він гаряче просить мене заспокоїтися. Я відповіла, що не можу, поки він сам перебуває в такому збудженні.

— Але я не гніваюся, Джейн. Просто надто сильно тебе кохаю. А твоє маленьке бліде личко стало таким непохитним, таким холодним і незворушним, що я не зміг цього витримати. Тихіше… витри сльози.

Його лагідний голос свідчив, що він опанував себе, і я теж поступово заспокоїлася.

Він спробував прихилити голову мені на плече, але я не дозволила. Потім хотів пригорнути мене до себе — я знову відсторонилася.

— Джейн! Джейн! — промовив він із такою гіркою тугою в голосі, що вона пронизала кожен мій нерв. — То ти мене більше не кохаєш? Виходить, ти цінувала лише моє становище й титул моєї дружини? А тепер, коли вважаєш, що я не можу стати твоїм чоловіком, ти відсахуєшся від мого дотику, ніби я якась жаба чи мавпа.

Його слова боляче вразили мене. Але що я могла зробити? Що могла відповісти? Напевно, найкраще було б промовчати. Та мене так мучили докори сумління через те, що я завдаю йому болю, що я не змогла втриматися від бажання загоїти ту рану, яку сама ж і заподіяла.

— Я кохаю вас, — сказала я. — Навіть сильніше, ніж будь-коли. Але не маю права виявляти цього почуття чи дозволяти йому керувати мною. І це востаннє, коли я вимовляю ці слова.

— Востаннє, Джейн? Як це? Невже ти думаєш, що зможеш жити поруч зі мною, бачити мене щодня і, попри те що кохаєш мене, завжди залишатися холодною й відстороненою?

— Ні, сер. Я певна, що не зможу. Саме тому бачу лише один вихід. Але якщо я його назву, ви розгніваєтеся.

— Кажи! Якщо я й спалахну, ти завжди вмієш погасити мій гнів своїми слізьми.

— Містере Рочестере, я повинна покинути вас.

— Надовго, Джейн? На кілька хвилин — щоб поправити волосся, яке трохи розкуйовдилося? І вмитися, бо твоє обличчя палає, наче в гарячці?

— Я повинна покинути Адель і Торнфілд. Повинна розлучитися з вами назавжди. Почати нове життя серед чужих людей і в незнайомих місцях.

— Авжеж. Я ж сам сказав, що так і буде. Тільки не говоритимемо про цю безглузду думку, ніби ти маєш розлучитися зі мною. Насправді ти маєш стати частиною мене. А щодо нового життя — усе правильно. Ти все одно станеш моєю дружиною. Я не одружений. Ти будеш місіс Рочестер — і за законом, і в житті. Я належатиму лише тобі, доки ми обоє житимемо. Ми поїдемо до мого маєтку на півдні Франції — до білого будинку на березі Середземного моря. Там ти житимеш щасливо, у безпеці й з чистою совістю. Не бійся, я не хочу звести тебе з праведного шляху чи зробити своєю коханкою. Чому ти похитала головою? Джейн, будь розсудливою, бо, правду кажучи, я знову починаю втрачати владу над собою.

Його голос тремтів, рука здригалася. Широкі ніздрі роздувалися, очі палали. Попри це я наважилася відповісти.

— Сер, ваша дружина жива. Сьогодні вранці ви самі це визнали. Якби я жила з вами так, як ви пропонуєте, то стала б вашою коханкою. Будь-які інші слова — лише самообман. Це неправда.

— Джейн, ти забуваєш, що я не з тих людей, які легко володіють собою. Я не відзначаюся лагідною вдачею, не маю безмежного терпіння, не вмію залишатися холоднокровним і незворушним. Якщо тобі жаль і мене, і себе, поклади пальці мені на зап’ясток, відчуй, як шалено б’ється мій пульс… і будь обережна.

Він оголив зап’ясток і простягнув його мені. Кров відлила від його обличчя й губ — вони стали майже синюватими. Моє серце стискалося від болю. Так глибоко його хвилювати своїм опором, який він так ненавидів, було жорстоко. Але поступитися я теж не могла. І тоді я зробила те, що людина робить інстинктивно, коли доходить до межі своїх сил: звернулася по допомогу до Того, Хто вищий за будь-яку людину.

— Боже, допоможи мені! — мимоволі зірвалося з моїх уст.

— Який же я дурень! — раптом вигукнув містер Рочестер. — Усе повторюю їй, що не одружений, але навіть не пояснив чому. Забуваю, що вона нічого не знає ні про ту жінку, ні про обставини мого пекельного шлюбу. О, я певен: коли Джейн дізнається все, що знаю я, вона поділятиме мою думку. Дай мені руку, Дженет. Нехай я не лише бачу, а й відчуваю, що ти поруч. А я за кілька хвилин розповім тобі, як усе було насправді. Ти зможеш мене вислухати?

— Так, сер. Хоч цілими годинами, якщо буде потрібно.

— Достатньо кількох хвилин. Джейн, ти коли-небудь чула, що я не був старшим сином у родині? Що в мене був старший брат?

— Так. Здається, місіс Ферфакс якось про це згадувала.

— А ти чула, що мій батько був надзвичайно жадібною й користолюбною людиною?

— Таке мені доводилося чути.

— Саме так. І тому він твердо вирішив не ділити родинного маєтку. Думка про те, щоб виділити мені справедливу частку спадщини, була для нього нестерпною. Усе, до останнього, мав успадкувати мій брат Роланд. Але водночас він не міг допустити, щоб його син залишився без статків. Отже, мене потрібно було вигідно одружити. Він почав шукати мені багату наречену ще задовго до того, як я про це дізнався.
Містер Мейсон, плантатор і купець із Вест-Індії, був його давнім знайомим. Батько знав, що той має величезні статки, але все одно навів додаткові довідки. Він з’ясував, що в містера Мейсона є син і донька, а також те, що доньці він готовий дати посаг у тридцять тисяч фунтів. Цього було цілком достатньо. Щойно я закінчив коледж, мене відправили на Ямайку — одружитися з нареченою, яку для мене вже давно обрали. Батько не сказав мені ні слова про її багатство. Натомість запевнив, що міс Мейсон вважають окрасою Спеніш-Тауна завдяки її красі. І це була чиста правда.
Я побачив вродливу жінку — високу, смагляву, величну, дуже схожу на Бланш Інгрем. Її родина прагнула породичатися зі мною через моє походження. Вона сама також цього хотіла. На прийомах її незмінно показували мені в розкішних убраннях. Наодинці ми залишалися вкрай рідко, і можливості по-справжньому пізнати її я майже не мав. Вона лестила мені, щедро демонструвала свою красу й таланти. Усі чоловіки в її товаристві, здавалося, захоплювалися нею й заздрили мені. Мене засліпили. Мене сп’янили лестощі. Почуття взяли гору над розумом. Недосвідчений, молодий і довірливий, я повірив, що кохаю її. Немає такої безглуздості, на яку людину не штовхнули б суперництво у світському товаристві, юнацька запальність, нерозсудливість і сліпота. Її рідні підбурювали мене. Суперники розпалювали моє самолюбство. Вона мене зачаровувала. І перш ніж я встиг зрозуміти, що відбувається, шлюб уже був укладений. О, коли я згадую той учинок, то втрачаю до себе будь-яку повагу! Мене охоплює болісна зневага до самого себе. Я ніколи її не кохав. Ніколи не шанував. Я навіть не знав її. Не міг би назвати жодної чесноти, в існуванні якої був би певен. Я не бачив у ній ні скромності, ні доброзичливості, ні щирості, ні витонченості — ні в думках, ні в поведінці. І все ж я одружився з нею. Який же я був грубий, приземлений, сліпий дурень! З меншим гріхом я міг би… Але ні. Я пам’ятаю, кому це розповідаю.
Матері моєї нареченої я ніколи не бачив. Мені сказали, що вона померла. Та щойно скінчився медовий місяць, я дізнався, що мене обдурили. Вона була жива, але божевільна й утримувалася в психіатричній лікарні. Був у родині й молодший брат — безнадійний, німий недоумок. Старший же, якого ти бачила (і якого я не можу ненавидіти, хоч і зневажаю всіх його родичів, бо в його слабкому розумі все ж жевріє іскра доброти — це видно з тієї відданості, з якою він опікується своєю нещасною сестрою, та й до мене колись був прив’язаний майже по-собачому), найімовірніше, теж одного дня збожеволіє.
Мій батько й брат Роланд знали про все це. Але їх цікавили лише тридцять тисяч фунтів. Вони разом змовилися проти мене.
Це були жахливі відкриття. Та якби не підла брехня й навмисне приховування правди, я не дорікав би дружині навіть тоді, коли зрозумів, що вона — моя цілковита протилежність; що її смаки викликають у мене відразу; що її розум — примітивний, обмежений, вульгарний і зовсім нездатний піднятися до чогось вищого чи ширшого.
Навіть коли я збагнув, що не можу провести з нею спокійно ані вечора, ані навіть години; що між нами неможлива добра, розумна розмова, бо яку б тему я не порушив, вона миттю перетворювала її на щось банальне, грубе, безглузде й перекручене; коли побачив, що в моєму домі ніколи не буде миру, адже жоден слуга не витримував її безперервних нападів люті, її свавільних, суперечливих і безглуздих наказів, — навіть тоді я стримував себе. Я не обсипав її докорами. Не влаштовував сварок. Я намагався мовчки ковтати власне каяття й огиду. Я придушував глибоку відразу, яку відчував до неї.
Джейн, я не мучитиму тебе огидними подробицями. Кількох слів буде досить. Я прожив із тією жінкою під одним дахом чотири роки. Та ще задовго до того вона стала для мене тяжким випробуванням. Її справжня натура розкривалася з моторошною швидкістю. Її пороки росли й міцнішали день у день. Вони були такими потужними, що стримати їх могла лише жорстокість, а я не хотів бути жорстоким. Який нікчемний був її розум — і які нестримні пристрасті! Скільки страждань вони принесли мені!
Берта Мейсон, справжня донька своєї безчесної матері, прирекла мене на всі ті принизливі й жахливі муки, які судилося пережити чоловікові, зв’язаному шлюбом із жінкою водночас розпусною й безсоромною.
Тим часом помер мій брат. А наприкінці тих чотирьох років помер і батько. Тепер я був багатою людиною. І водночас — жебраком. Бо до мене була навіки прикута найогидніша, найрозпусніша, найбільш морально занепала істота, яку мені будь-коли доводилося бачити. Закон і суспільство називали її частиною мене. І жодним законним шляхом я не міг звільнитися. Саме тоді лікарі остаточно визнали мою дружину божевільною. Її безтямне життя лише пришвидшило розвиток спадкової хвороби.
— Джейн, тобі неприємно слухати мою розповідь. Ти навіть зблідла. Може, решту я розповім іншим разом?

— Ні, сер. Закінчіть зараз. Мені дуже шкода вас. Щиро шкода.

— Жалість, Джейн, буває різною. Деякі люди жаліють так, що їхнє співчуття стає образою, яку хочеться жбурнути їм просто в обличчя. Але така жалість народжується лише в холодних і егоїстичних серцях. Це дивна суміш самолюбного жалю до чужих нещасть і зверхнього презирства до тих, хто їх пережив. Та твоя жалість — не така. Зараз усе твоє обличчя сповнене іншого почуття. Твої очі ось-ось наповняться слізьми. Твоє серце тремтить. Твоя рука здригається в моїй. Твоя жалість, моя люба, — це мати кохання, яка сама страждає. Її біль — це ті самі пологові муки, у яких народжується велике, святе почуття. Я приймаю її, Джейн. Нехай же народиться й донька. Мої обійми вже чекають на неї.

— Тепер продовжуйте, сер. Що ви зробили, коли дізналися, що вона божевільна?

— Джейн, я був на самому краю відчаю. Лише крихта самоповаги відділяла мене від прірви. В очах світу моє ім’я, безперечно, було заплямоване ганьбою. Але я вирішив залишитися чистим хоча б у власних очах. До останнього я відмовлявся брати на себе тягар її злочинів. Я силоміць розривав будь-який духовний зв’язок із її хворим розумом. Та для суспільства ми все одно залишалися одним цілим. Я щодня бачив її, чув її голос. Мені здавалося, що навіть її подих… гидота!.. змішується з повітрям, яким я дихаю. До того ж я пам’ятав, що колись був її чоловіком. Тоді ця думка була для мене нестерпною. Такою ж нестерпною вона залишається й досі. Я знав також, що, поки вона жива, ніколи не зможу стати чоловіком іншої — доброї й гідної жінки. Хоч вона була на п’ять років старша за мене (і навіть щодо її віку її родина безсоромно мене обдурила), здоров’я вона мала міцне, хоч розум її був безнадійно зруйнований. Тож у двадцять шість років я вже не бачив для себе жодної надії.
Однієї ночі мене розбудили її несамовиті крики. (Після того як лікарі визнали її божевільною, її, звісно, замкнули.) Стояла задушлива тропічна ніч у Вест-Індії — одна з тих, що часто передують ураганам. Не в силах більше лежати в ліжку, я підвівся й відчинив вікно. Повітря було важке, мов випари сірки. Воно не приносило жодного полегшення. До кімнати з дзижчанням залітали комарі. Море, яке було чути неподалік, глухо гуркотіло, наче під час землетрусу. Над ним громадилися чорні хмари. Місяць опускався в хвилі — величезний, багряний, мов розпечене гарматне ядро. Він востаннє кинув свій кривавий погляд на світ, що здригався в передчутті бурі. Я фізично відчував тиск цієї задушливої атмосфери й цього моторошного видовища. А в моїх вухах усе ще лунали прокльони божевільної. Щохвилини вона вплітала в них моє ім’я — з такою демонічною ненавистю, такими огидними словами… Жодна повія не володіла бруднішою лайкою, ніж вона. Хоч нас розділяли дві кімнати, я чув кожне слово: тонкі перегородки будинків у Вест-Індії майже не стримували її вовчих завивань.
— «Це життя, — сказав я тоді сам собі, — і є пекло. Ось його повітря. Ось його звуки. Це саме дно безодні. І якщо я можу вирватися звідси, то маю на це право. Страждання земного життя залишаться разом із тілом, яке тепер тяжким тягарем обтяжує мою душу. Я не боюся вічного полум’я, яким лякають фанатики. Не може бути майбутнього, страшнішого за моє теперішнє. Треба вирватися звідси… і повернутися до Бога».

Я промовив це, стоячи навколішки біля скрині, яку саме відімкнув. У ній лежала пара заряджених пістолетів. Я збирався застрелитися. Та цей намір тривав лише мить, бо я не був божевільним. Хвиля безмежного, чистого відчаю, що породила думку про самогубство, так само швидко й минула. Раптом із боку Європи над океаном налетів свіжий вітер і вдерся у відчинене вікно. Вибухнула гроза. Хлинув дощ, загримів грім, небо розітнули блискавки, повітря очистилося. І тоді я прийняв рішення.
Гуляючи мокрим садом під обважнілими від дощу апельсиновими деревами, між гранатами й ананасами, коли навколо мене вже розгорялося сліпуче тропічне світанкове небо, я міркував так, Джейн. І тепер уважно слухай. Бо саме тоді до мене прийшла справжня мудрість. Вона втішила мене в ту страшну годину, і показала шлях, яким я мав іти.
Лагідний вітерець із Європи й досі шепотів у свіжоомитому листі, а Атлантика гриміла в величній свободі. Моє серце, давно висушене й випалене, знову почало битися в унісон із цим могутнім голосом, сповнюючись живою кров’ю. Усе моє єство прагнуло відродження, душа жадала чистого ковтка життя. Я відчув, як воскресає надія, і повірив, що оновлення ще можливе. З-під квітучої арки в глибині мого саду я дивився на море — синіше за саме небо. По той бік лежав Старий Світ, і переді мною відкривалися нові обрії.

«Їдь, — мовила Надія, — і почни життя заново в Європі. Там ніхто не знає, яке заплямоване ім’я ти носиш і який огидний тягар прикутий до тебе. Забери божевільну з собою до Англії, утримуй її в Торнфілді під належним наглядом і з усіма потрібними запобіжними заходами. Потім вирушай куди забажаєш і пов’язуй свою долю з ким схочеш. Та жінка, яка так жорстоко зловживала твоїм довготерпінням, заплямувала твоє ім’я, зганьбила твою честь і занапастила твою молодість, — не дружина тобі, як і ти не чоловік їй. Подбай, щоб вона отримала все необхідне відповідно до свого стану, — і цим виконаєш усе, чого від тебе вимагають Бог і людяність. Нехай її ім’я і ваш зв’язок назавжди кануть у забуття. Ти не зобов’язаний відкривати цю правду жодній живій душі. Забезпеч їй безпеку й належний догляд, приховай її ганьбу завісою мовчання — і залиш її».
Саме так я і вчинив. Ні батько, ні брат не розповідали знайомим про моє одруження. У першому ж листі, де я повідомив їх про шлюб, — уже тоді почавши відчувати глибоку відразу до його наслідків і, знаючи вдачу та спадковість цієї родини, передбачаючи моторошне майбутнє, — я наполегливо просив тримати все в таємниці. А невдовзі поведінка дружини, яку мені вибрав батько, стала настільки ганебною, що йому самому було соромно називати її своєю невісткою. Замість бажання оприлюднити цей союз у нього, як і в мене, з’явилося єдине прагнення — приховати його.
Тож я перевіз її до Англії. Це була жахлива морська подорож: перебувати на одному кораблі з таким страховиськом було справжнім випробуванням. Я з полегшенням зітхнув лише тоді, коли нарешті привіз її до Торнфілда й замкнув у кімнаті на третьому поверсі. Уже десять років вона перетворює її приховану внутрішню комірчину на лігво дикого звіра, на кубло нечистої сили.
Знайти доглядальницю було непросто. Потрібна була людина, чия відданість не викликала б жодних сумнівів, адже під час нападів шаленства вона неодмінно видала б мою таємницю. До того ж у неї траплялися світлі проміжки — іноді на кілька днів, а часом і на цілі тижні, — і тоді вона не робила нічого, окрім як поливала мене прокльонами. Зрештою я найняв Ґрейс Пул із притулку в Ґрімсбі. Вона та хірург Картер — той самий, що перев’язував рани Мейсона після того, як його тієї ночі поранили й покусали, — єдині люди, яким я відкрив свою таємницю. Місіс Ферфакс, можливо, й підозрювала щось, але знати правду вона не могла.
Загалом Ґрейс виявилася доброю доглядальницею. Щоправда, через власну слабкість, якої вона, схоже, ніколи не позбудеться й яка нерідко трапляється в такій виснажливій праці, її пильність не раз притуплялася. Божевільна ж надзвичайно хитра й лиха. Вона щоразу користувалася найменшим недоглядом своєї наглядачки. Одного разу приховала ніж, яким поранила свого брата; двічі заволоділа ключем від своєї кімнати й уночі вибралася назовні. Першого разу вона намагалася спалити мене живцем у моєму ліжку. Другого — завдала тобі того моторошного нічного візиту. Я дякую Провидінню, яке тоді тебе оберігало: свій шал вона вилила на твою весільну сукню — можливо, та пробудила в її пам’яті тьмяні спогади про власне весілля. Але я не можу навіть думати про те, що могло б статися інакше. Коли згадую створіння, яке сьогодні вранці кинулося мені на горло, нависнувши своїм чорним із багряним обличчям над гніздечком моєї голубки, у мене холоне кров…

— А що ви зробили потім, сер? — запитала я, коли він замовк. — Після того як оселили її тут? Куди ви поїхали?

— Що я зробив, Джейн? Перетворився на блукаючий вогник. Куди поїхав? Мандрував так само безтямно, як весняний вітер. Я подався на материк і без певної мети перетнув мало не всі його країни. Одне лише бажання було незмінним: знайти добру й розумну жінку, яку я зміг би покохати, — повну протилежність тій несамовитій істоті, яку залишив у Торнфілді.

— Але ж ви не могли одружитися, сер.

— Я був переконаний, що міг і навіть повинен. Спочатку я зовсім не мав наміру нікого обманювати, як обманув тебе. Я збирався відверто розповісти свою історію і чесно освідчитися. Мені здавалося цілком природним, що я маю право любити й бути коханим. Я анітрохи не сумнівався, що знайдеться жінка, здатна зрозуміти моє становище і прийняти мене, попри прокляття, яке я ніс на собі.

— І що було далі, сер?

— Коли тебе щось цікавить, Джейн, ти завжди змушуєш мене усміхатися. Твої очі розкриваються, мов у пташеняти, яке нетерпляче чекає поживи, а сама ти раз у раз нетерпляче ворушишся, ніби слова надто повільно народжуються і тобі хочеться просто зазирнути людині в серце. Але перш ніж продовжити, скажи, що ти вкладаєш у своє: «І що було далі, сер?» Це маленьке запитання ти ставиш дуже часто, і саме воно не раз спонукало мене говорити без кінця. Сам не знаю чому.

— Я маю на увазі: що сталося потім? Як ви діяли далі? Чим усе закінчилося?

— Саме так! І що ж ти хочеш почути тепер?

— Чи знайшли ви когось, хто вам сподобався? Чи просили її стати вашою дружиною? І що вона відповіла?

— Чи знайшов я жінку, яка мені сподобалася, і чи зробив їй пропозицію — це я можу розповісти. А от її відповідь ще не вписана до Книги Долі.
Довгих десять років я поневірявся світом, живучи то в одній столиці, то в іншій. Бував у Санкт-Петербурзі, ще частіше — в Парижі, час від часу — в Римі, Неаполі та Флоренції. Грошей у мене було вдосталь, а старовинне прізвище відкривало двері до будь-якого товариства. Для мене не існувало зачинених салонів.
Я шукав свій ідеал серед англійських леді, французьких графинь, італійських синьйор і німецьких графинь. Та не знаходив його. Інколи на мить мені здавалося, що я впіймав той самий погляд, почув той самий голос, побачив той самий образ, у якому ось-ось здійсниться моя мрія. Але ілюзія швидко розвіювалася.
Не думай, ніби я шукав досконалості — ані душевної, ані зовнішньої. Я прагнув лише жінки, яка була б створена для мене, — повної протилежності креолці. І даремно. Серед усіх, кого я зустрів, не знайшлося жодної, якій я — навіть якби був цілком вільний, уже навчившись на власному досвіді, знаючи всі ризики, жахи й відразу, що породжують невдалі шлюби, — запропонував би стати моєю дружиною.
Розчарування зробило мене безрозсудним. Я шукав забуття в розвагах, але ніколи не опускався до розпусти. Її я ненавидів тоді й ненавиджу досі. Це була риса моєї індійської Мессаліни. Глибока відраза і до цього пороку, і до неї самої стримувала мене навіть у хвилини насолоди. Будь-яка втіха, що наближалася до розгулу, здавалася мені небезпечно схожою на її спосіб життя й на її вади, тому я завжди уникав такого шляху

— Та я не міг жити на самоті, тож спробував шукати товариство в коханок. Першою була Селіна Варенс — ще один із тих кроків, згадуючи який людина починає зневажати саму себе. Ти вже знаєш, ким вона була і чим закінчився наш зв’язок. Після неї були ще дві: італійка Джачинта та німкеня Клара. Обох вважали надзвичайними красунями. Але що важила для мене їхня врода вже за кілька тижнів? Джачинта виявилася безпринципною й запальною. Через три місяці вона мені набридла. Клара була чесною й спокійною, але надто повільною, недалекою й незворушною — зовсім не в моєму смаку. Я був радий дати їй достатньо грошей, щоб вона відкрила власну справу й могла забезпечити себе, а сам без зайвого галасу припинив наші стосунки. Але, Джейн, я бачу по твоєму обличчю, що зараз ти думаєш про мене не надто добре. Ти вважаєш мене безсердечним, розпусним гульвісою, чи не так?

— Признатися, сер, тепер ви мені подобаєтеся менше, ніж бувало раніше. Невже вам анітрохи не здавалося неправильним так жити — спершу з однією коханкою, потім з іншою? Ви говорите про це так, ніби це було цілком природно.

— Для мене тоді це й справді стало звичним. Але подобалося мені це не більше, ніж тобі. То було жалюгідне існування, до якого я нізащо не хотів би повернутися. Наймати коханку — майже те саме, що купувати рабиню. І та, й інша зазвичай залежить від чоловіка, а тому завжди опиняється в принизливому становищі. Жити в близьких стосунках із людиною, яку саме життя поставило нижче за тебе, — означає принижувати й самого себе. Тепер я з огидою згадую час, проведений із Селіною, Джачинтою та Кларою.

Я відчула правдивість його слів і зробила безпомилковий висновок: якби я бодай настільки забула про себе й про все, чого мене навчали, що — під будь-яким приводом, із будь-яким виправданням чи піддавшись будь-якій спокусі — стала наступницею тих нещасних жінок, то одного дня він дивився б на мене з тією самою відразою, яка тепер знецінювала в його пам’яті спогади про них. Я не висловила цієї думки вголос. Досить було того, що я її відчула. Я глибоко закарбувала її у своєму серці, щоб вона залишилася там і допомогла мені, коли настане година випробування.

— Ну ж бо, Джейн, чому ти не кажеш: «І що було далі, сер?» Я ще не закінчив. Бачу, ти насупилася. Ти й досі мене засуджуєш. Та дозволь перейти до головного. Торік у січні, остаточно розірвавши всі ті зв’язки, я повернувся до Англії. Душа моя була сповнена гіркоти. Безцільне життя в мандрах, самотність, розчарування зробили мене похмурим. Я став недовірливим до людей, а надто до жінок, бо вже почав вважати, що розумна, віддана й любляча жінка існує лише в мріях. Справи покликали мене назад на батьківщину.
Одного морозного зимового дня я верхи під’їхав до Торнфілд-Голу. Ненависне місце! Я не чекав там ні спокою, ні радості. На перелазі біля Гей-лейн сиділа маленька самотня постать. Я проминув її так само байдуже, як і стару обрізану вербу навпроти. Я й гадки не мав, ким вона стане для мене. Ніщо всередині не підказало мені, що саме там, у такому скромному образі, на мене чекає вершителька моєї долі, мій добрий чи лихий геній. Я не зрозумів цього навіть тоді, коли після падіння Месрура вона підійшла й серйозно запропонувала мені допомогу. Маленьке, тендітне створіння! Здавалося, ніби до моїх ніг підстрибнула польова пташка й захотіла підняти мене у небо своїми крихітними крильцями. Я був непривітний, але ця дивна істота не відступала. Вона стояла поруч із незвичайною наполегливістю, говорила й дивилася так, ніби мала на це повне право. І мені довелося прийняти допомогу — саме з цих рук. І я її прийняв.
Коли я вперше торкнувся цього крихкого плеча, щось нове увійшло в мене — мов свіжа сила, мов новий сік, що оживляє дерево навесні. На щастя, я встиг дізнатися, що ця маленька фея повернеться, що вона живе в моєму домі, там, унизу. Інакше я не зміг би без глибокого жалю відчути, як вона вислизає з-під моєї руки й зникає у присмерку за живоплотом.
Тієї ночі, Джейн, я чув, як ти повернулася додому, хоча ти, мабуть, і не здогадувалася, що я думав про тебе й чекав на тебе. Наступного дня я пів години спостерігав за тобою, залишаючись непоміченим, поки ти гралася з Адель у галереї. Пам’ятаю, надворі падав густий сніг, тож вийти було неможливо. Я сидів у своїй кімнаті, двері якої були прочинені, і міг одночасно слухати й дивитися.
Спочатку Адель цілком заволоділа твоєю увагою. Та мені здавалося, що думками ти була далеко звідси. Попри це ти терпляче займалася нею, довго розмовляла, розважала її. Коли ж вона нарешті залишила тебе саму, ти відразу поринула в глибоку задуму й повільно почала ходити галереєю. Час від часу, проходячи повз вікно, ти кидала погляд на густий сніг, що сипав без упину, прислухалася до тужливого завивання вітру — і знову неквапливо крокувала, занурена у свої мрії.
Я гадаю, ті денні мрії не були похмурими. Іноді в твоїх очах спалахувало тихе світло, а на обличчі з’являлося лагідне пожвавлення. Це не були гіркі, болісні роздуми, породжені розчаруванням чи меланхолією. У твоєму погляді жила світла мрійливість юності, коли душа охоче летить услід за Надією до свого ідеального неба.
Голос місіс Ферфакс, яка розмовляла зі служницею в передпокої, повернув тебе до дійсності. І як же цікаво ти тоді усміхнулася сама до себе, Джанет! У тій усмішці було стільки здорового глузду. Вона була трохи іронічною, ніби ти сама кепкувала зі своєї задумливості. Здавалося, вона промовляла:
«Усі ці прекрасні мрії — це чудово. Але не можна забувати, що вони лише мрії. У моїй уяві сяє рожеве небо й зеленіє квітучий Едем. Та я добре знаю: за його межами на мене чекає важка дорога, а навколо вже збираються чорні бурі, які доведеться пережити».
Ти швидко збігла вниз і попросила місіс Ферфакс дати тобі якусь роботу. Здається, потрібно було звести щотижневі домашні рахунки чи виконати щось подібне. І я розсердився на тебе за те, що ти зникла з моїх очей.
Я нетерпляче чекав вечора, коли зможу покликати тебе до себе. Я відчував, що в тобі прихований незвичайний — принаймні для мене — зовсім новий характер. Мені хотілося розгледіти його глибше, пізнати тебе краще.

Ти ввійшла до кімнати сором’язлива, але водночас незалежна. Одягнена була просто й своєрідно — майже так само, як і тепер. Я змусив тебе говорити, і дуже швидко зрозумів, що ти вся складаєшся з дивовижних суперечностей. Твої одяг і поведінка були стримані суворими правилами; у тобі відчувалася природна делікатність людини, яка майже не знає світу й боїться ненароком видатися смішною чи незграбною. Та варто було звернутися до тебе — і ти підіймала на співрозмовника проникливий, сміливий, ясний погляд. У кожному твоєму погляді світилися розум і внутрішня сила. А коли я засипав тебе несподіваними запитаннями, відповіді в тебе завжди були готові — чіткі й влучні.

Дуже скоро ти, здається, звикла до мене. Думаю, ти відчула, що між тобою і твоїм суворим, похмурим господарем існує якась спорідненість, Джейн. Було дивовижно бачити, як швидко у твоїй поведінці з’явилася невимушеність. Хоч би як я буркотів, ти не виявляла ні подиву, ні страху, ні роздратування, ні образи. Ти просто спостерігала за мною, а іноді всміхалася тією простою й водночас мудрою усмішкою, яку я не зміг би описати словами.
Побачене водночас заспокоювало мене й хвилювало. Мені подобалося те, що я відкрив, і хотілося відкривати дедалі більше. Та все ж я ще довго тримався від тебе осторонь і рідко шукав твого товариства. Я був справжнім гурманом у всьому, що стосувалося душі, і хотів якомога довше насолоджуватися цим новим, незвичайним знайомством. Крім того, мене переслідував страх: варто лише необережно торкнутися цієї квітки — і вона втратить свою свіжість, її ніжна принадність зникне. Тоді я ще не знав, що це не швидкоплинна квітка, а радше її безсмертний образ, вирізьблений із дорогоцінного каменю.
До того ж я хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене сама, якщо я почну тебе уникати. Але ти цього не робила. Ти залишалася у класній кімнаті такою ж спокійною й нерухомою, як твоя парта чи мольберт. Якщо ми випадково зустрічалися, ти чемно віталася і так само спокійно проходила повз, не виявляючи нічого понад те, чого вимагала ввічливість.
Тоді, Джейн, твоє обличчя майже завжди було задумливим. Не сумним — ти не була хворобливою чи пригніченою. Але й не безтурботним. У тебе було мало надії і майже не було радості. Я часто думав, що ти про мене думаєш. А може, й зовсім не думаєш? І вирішив це з’ясувати.
Я знову почав приділяти тобі увагу. Коли ми розмовляли, у твоєму погляді з’являлася щира радість, а в поведінці — тепле дружелюбство. Я зрозумів, що твоє серце створене для людського спілкування. Лише мовчазна класна кімната й одноманітність життя робили тебе задумливою.
Я дозволив собі маленьке щастя — бути до тебе добрим. І моя доброта дуже швидко знайшла відгук. Вираз твого обличчя став лагіднішим, голос — м’якшим. Мені подобалося чути, як ти вимовляєш моє ім’я — з такою щирою вдячністю й тихою радістю.
Я почав чекати наших випадкових зустрічей, Джейн. Тоді у твоїй поведінці з’явилася кумедна нерішучість. Ти дивилася на мене з легким збентеженням, ніби не знала, чого чекати. Ти не могла вгадати, ким я буду цього разу: суворим господарем чи доброзичливим другом. Але на той час я вже надто тебе любив, щоб часто грати першу роль. І коли я простягав тобі руку по-дружньому, твоє юне, замислене обличчя так розквітало від світла й щастя, що мені не раз доводилося докладати всіх сил, аби просто не пригорнути тебе до серця.

— Не говоріть більше про ті дні, сер, — перебила я, нишком витираючи сльози.

Його слова були для мене справжньою мукою. Я знала, що повинна зробити. І зробити дуже скоро. А всі ці спогади й щирі зізнання лише робили мій обов’язок нестерпно важким.

— Ні, Джейн, — відповів він. — Навіщо жити минулим, коли теперішнє таке певне, а майбутнє здається таким світлим?

Від цих засліплених слів мене пройняв дрож.

— Тепер ти бачиш, як усе є насправді, чи не так? — продовжив він. — Після юності й зрілих років, половина яких минула в невимовних стражданнях, а друга — в гнітючій самотності, я вперше знайшов людину, яку можу по-справжньому кохати. Я знайшов тебе. Ти — моя споріднена душа. Моє краще «я». Мій добрий ангел.
Я прив’язаний до тебе всією душею. Я вважаю тебе доброю, обдарованою, чарівною. У моєму серці народилося глибоке й святе кохання. Воно тягнеться до тебе, притягує тебе до самого осердя мого життя, огортає тебе всім моїм існуванням і, спалахнувши чистим, могутнім полум’ям, прагне злити нас в одне ціле.
Саме тому я й вирішив одружитися з тобою. Казати мені, що в мене вже є дружина, — гірка насмішка. Тепер ти знаєш: замість дружини я мав лише страшного демона.
Я вчинив неправильно, намагаючись тебе обдурити. Але я боявся твоєї непохитності. Боявся тих переконань, які тобі прищепили ще змалку. Хотів спершу бути певним, що ти вже моя, а вже тоді довірити тобі свою таємницю.
Так, це було боягузтво. Від самого початку я мав звернутися до твоєї шляхетності й великодушності, як роблю тепер. Повинен був відверто розповісти про своє життя, сповнене мук; зізнатися, як я прагнув вищого, чистішого існування; показати тобі не просто свою рішучість — це надто слабке слово, — а ту непереможну потребу любити щиро й віддано там, де й мене любитимуть так само. І тоді я попросив би тебе прийняти мою обітницю вірності й подарувати мені свою.

— Джейн… дай її мені тепер.

Запала мовчанка.

— Чому ти мовчиш, Джейн?

Я проходила крізь страшне випробування. Здавалося, розпечена залізна рука стискала саме моє серце. Жахлива мить — сповнена боротьби, мороку й пекучого болю. Жодна людина на землі не могла б бути коханою сильніше, ніж кохав мене він. А я… я майже боготворила його. І все ж мусила зректися і свого кохання, і свого кумира. Увесь мій страшний обов’язок вміщувався в одному слові:

Піти.

— Джейн, ти ж розумієш, чого я прошу? Лише пообіцяй: «Я буду вашою, містере Рочестере».
— Містере Рочестере… я не буду вашою.

Знову настала довга мовчанка.

— Джейн… — почав він знову так тихо й лагідно, що від цього голосу моє серце розривалося від болю, а душу скував крижаний жах. Та тиша була схожа на подих лева перед стрибком. — Джейн, невже ти справді хочеш, щоб наші дороги в житті розійшлися?
— Так.
— Джейн… — він нахилився й обійняв мене. — Ти й зараз цього хочеш?
— Так.
— І тепер? — прошепотів він, цілуючи мене в чоло й щоку.
— Так, — відповіла я, швидко й рішуче звільнившись із його обіймів.
— О, Джейн… Як це гірко! Як жорстоко! Невже кохати мене — це гріх?
— Гріх — послухатися вас.

Його обличчя спотворив дикий вираз. Брови насупилися, риси загострилися. Він підвівся, але ще стримував себе. Я поклала руку на спинку стільця, щоб не впасти. Мене трусило від страху. Та рішення моє було незмінним.

— Ще одну мить, Джейн. Лише подумай, яким стане моє життя, коли ти підеш. Разом із тобою зникне все моє щастя. Що ж тоді мені залишиться? Замість дружини — лише божевільна нагорі. З таким самим успіхом ти могла б відправити мене шукати дружину серед мерців на цвинтарі. Що мені робити, Джейн? Де шукати людину, яка стала б мені близькою? Де знайти бодай якусь надію?

— Зробіть так, як зроблю я. Покладіться на Бога й на себе. Вірте в небо. Сподівайтеся, що ми ще зустрінемося там.

— Отже, ти не поступишся?

— Ні.

— То ти прирікаєш мене жити нещасним і померти проклятим? — його голос став гучнішим.

— Я раджу вам жити без гріха. І щиро бажаю померти зі спокійною душею.

— Отже, ти відбираєш у мене і кохання, і чистоту? Штовхаєш мене назад — до хтивості замість любові, до пороку замість гідного життя?

— Містере Рочестере, я не прирікаю вас на таку долю так само, як не бажаю її собі. Ми обоє народилися для того, щоб боротися й витримувати випробування — ви так само, як і я. Тож боріться. Колись ви забудете мене раніше, ніж я забуду вас.

— Такими словами ти робиш із мене брехуна. Ти ганьбиш мою честь. Я сказав тобі, що не здатен змінитися, а ти просто в обличчя заявляєш, що незабаром я стану іншим. І яке ж спотворене твоє судження, яка хибна твоя логіка, якщо ти поводишся так! Невже краще приректи живу людину на відчай, ніж порушити людський закон, якщо цим нікому не буде завдано кривди? У тебе ж немає ні родичів, ні близьких, перед якими тобі довелося б відповідати за те, що ти житимеш зі мною.

Це було правдою. І поки він говорив, навіть мої совість і розум ніби стали на його бік, звинувачуючи мене в жорстокості за те, що я опираюся. Вони промовляли майже так само голосно, як і почуття. А почуття волало несамовито:

— «Поступися! Подумай про його страждання. Подумай, у якій небезпеці він опиниться. Подивися, що буде з ним, коли він залишиться сам. Згадай його запальну вдачу, його безрозсудність, що неминуче прийде слідом за розпачем. Заспокой його. Врятуй його. Люби його. Скажи, що кохаєш і будеш його дружиною. Хто у світі дбатиме про тебе? Кому завдасть шкоди твій вибір?»

Та інший голос залишався незламним.

— «Я сама дбатиму про себе. Чим самотнішою, покинутішою й беззахиснішою я буду, тим більше поважатиму себе. Я дотримуватимуся закону, який дав Бог і який визнають люди. Я не зречуся принципів, яких трималася тоді, коли була при здоровому глузді, а не тепер, коли майже збожеволіла. Закони й моральні засади існують не для тих хвилин, коли немає спокуси. Вони існують саме для таких митей, як ця, коли тіло й душа повстають проти їхньої суворості. Вони непорушні — і такими повинні залишитися. Якби я могла ламати їх щоразу, коли мені це вигідно, то яка була б їм ціна? Ні, вони мають ціну — я вірила в це завжди. А якщо тепер уже майже не вірю, то лише тому, що я втратила розум. Так, майже втратила. Кров палає в моїх жилах, а серце б’ється так швидко, що я не встигаю рахувати його удари. Лише мої давні переконання й рішення можуть підтримати мене зараз. Саме на них я й стоятиму».

І я встояла. Містер Рочестер прочитав це на моєму обличчі. Його лють сягнула межі. На якусь мить вона взяла над ним гору. Він стрімко перетнув кімнату, схопив мене за руку, міцно обійняв за талію. Його палкий погляд ніби прагнув поглинути мене. Фізично я почувалася такою безсилою, як суха соломина перед розпеченим подихом печі. Але душею залишалася вільною. І разом із цією свободою жила непохитна впевненість, що зрештою я буду врятована. На щастя, душа має свого тлумача — часто несвідомого, але завжди правдивого. Це очі. Мій погляд зустрівся з його поглядом. Я дивилася в його розпалене обличчя й мимоволі важко зітхнула. Його обійми завдавали болю, а сили мої були майже вичерпані.

— Ніколи, — промовив він крізь стиснуті зуби, — ще не бачив нічого настільки тендітного й водночас настільки незламного. У моїх руках вона — мов тоненька очеретина!

Він ще дужче струснув мене.

— Я міг би зігнути її двома пальцями. Але що це дасть? Що зміниться, якби я зламав її? Розчавив? Поглянь у ці очі… Подивися, яка рішуча, дика, вільна істота дивиться крізь них. Вона кидає мені виклик — і не лише зі сміливістю, а й із суворим торжеством. Що б я не зробив із цією крихкою оболонкою, самої її душі мені не підкорити. Ця прекрасна, неприборкана істота вислизне від мене. Якби я навіть розірвав цю слабку в’язницю, то лише випустив би полонянку на волю. Я міг би стати володарем цього тіла, але його мешканка злетіла б до небес раніше, ніж я встиг би назвати себе його господарем.
Мені потрібна ти — твій дух, твоя воля, твоя сила, твоя чистота, а не лише це крихке тіло. Якби захотіла, ти сама тихо прилетіла б до мене й прихилилася до мого серця. Але якщо тримати тебе силоміць, ти вислизнеш, мов подих, і щезнеш раніше, ніж я встигну відчути твій аромат. О, Джейн… Іди до мене… Іди…

Промовивши це, він відпустив мене й лише дивився. Цей погляд було набагато важче витримати, ніж його шалений порив. Та тільки безумець міг би здатися тепер. Я вистояла перед його гнівом — тепер мала вистояти й перед його горем. Я повільно відступила до дверей.

— Ти йдеш, Джейн?
— Так, сер.
— Покидаєш мене?
— Так.
— І не повернешся? Не станеш моєю розрадою? Моєю рятівницею? Невже моє глибоке кохання, моє безмежне горе, моє відчайдушне благання нічого для тебе не означають?

Скільки невимовного болю звучало в його голосі! Як важко було знову твердо повторити:

— Я йду.
— Джейн!
— Містере Рочестере!

— Тоді йди… Я не триматиму тебе. Але пам’ятай: ти залишаєш мене тут, у самому розпачі. Піди до своєї кімнати. Подумай про все, що я сказав. І, Джейн… хоч на мить подумай про мої страждання. Згадай про мене.

Він відвернувся й безсило впав обличчям на диван.

— О, Джейн… моя надіє… моє кохання… моє життя! — вирвалося в нього.

Потім пролунав глибокий, важкий схлип. Я вже була біля дверей. Та, любий читачу, я повернулася. Так само рішуче, як щойно відходила, я знову підійшла до нього. Я стала навколішки, обережно повернула його обличчя до себе, поцілувала в щоку й лагідно провела рукою по його волоссю.

— Нехай Господь благословить вас, мій дорогий пане, — сказала я. — Нехай береже вас від усякого лиха й гріха, веде правильним шляхом, дарує втіху й щедро винагородить за всю вашу доброту до мене.

— Кохання маленької Джейн було б для мене найкращою нагородою, — відповів він. — Без нього моє серце розбите. Але Джейн подарує мені своє кохання. Так… великодушно й шляхетно подарує.

Кров миттю прилила до його обличчя, очі спалахнули вогнем. Він рвучко підвівся й простягнув до мене руки. Та я ухилилася від його обіймів і відразу вийшла з кімнати.

«Прощавайте…» — кричало моє серце. А відчай додавав: «Прощавайте… назавжди…»

Тієї ночі я була певна, що не зможу заснути. Та щойно лягла в ліжко, мене зморив сон. Мені наснилися роки дитинства. Я знову лежала в Червоній кімнаті в Ґейтсгеді. Навколо панувала темрява, а серце стискалося від незрозумілого страху. Те саме загадкове світло, яке колись налякало мене до непритомності, знову з’явилося в моєму сні. Воно повільно ковзало стіною, а потім завмерло посеред темної стелі. Я підвела голову. Стеля розтанула й перетворилася на високі, тьмяні хмари. Світло було схоже на місячне сяйво, що пробивається крізь серпанок. Я дивилася. Дивилася з дивним передчуттям, ніби на цьому світлому диску ось-ось має з’явитися вирок моїй долі. Та сталося інше. Місяць зійшов не так, як сходить завжди. Спершу крізь чорні хмари простягнулася людська рука й розсунула їх. Потім у небесній блакиті засяяла не місячна куля, а біла постать жінки. Вона схилила до землі своє величне чоло й довго дивилася на мене. Потім заговорила. Її голос лунав ніби з безмежної далечіні, але водночас звучав просто в моєму серці.

— Доню моя… тікай від спокуси.

— Мамо… я втечу.

Так я відповіла, вже прокинувшись після того дивного, майже пророчого сну. Ніч іще не скінчилася. Але липневі ночі короткі, і невдовзі після півночі вже починає світати. «Не варто зволікати з тим, що я повинна зробити», — подумала я. Я підвелася. Я майже не роздягалася — лише скинула взуття. Тож швидко вдягнулася. Знала, де в шухлядах лежить трохи білизни, медальйон і каблучка. Шукаючи їх, я натрапила на перлове намисто, яке містер Рочестер кілька днів тому майже силоміць змусив мене прийняти. Я залишила його. Воно не належало мені. Воно належало тій примарній нареченій, що розтанула в повітрі. Усе інше я загорнула в невеличкий вузлик. Гаманець із двадцятьма шилінгами — це були всі мої гроші — поклала до кишені. Зав’язала солом’яний капелюшок, заколола шалик, узяла вузлик і черевики, які поки що не взувала, й навшпиньки вийшла зі своєї кімнати.

— Прощавайте, добра місіс Ферфакс, — прошепотіла я, тихо проходячи повз її двері.

— Прощавай, моя люба Адель, — сказала я, кинувши погляд у бік дитячої.

Я навіть не могла дозволити собі зайти й обійняти її. Мені потрібно було обдурити надто чуткий слух. Хто знає — можливо, він саме тепер прислухався.

Я б пройшла повз кімнату містера Рочестера, навіть не спинившись. Та щойно переступила її поріг, як серце на мить завмерло, і ноги самі відмовилися йти далі. Він не спав. Господар кімнати неспокійно ходив від стіни до стіни, і знову й знову до мене долинали його важкі зітхання. У цій кімнаті на мене чекало небо — бодай тимчасове небо, — варто було лише відчинити двері й сказати:

— Містере Рочестере, я любитиму вас і житиму поруч із вами до самої смерті.

І тоді слова невимовного щастя самі зірвалися б із моїх уст. Я думала про це.

Мій добрий пан, який тепер не міг заснути, нетерпляче чекав світанку. Уранці він пошле по мене — а мене вже не буде. Він накаже мене шукати. Даремно. Йому здаватиметься, що я покинула його, що відкинула його кохання. Він страждатиме. Можливо, впаде у відчай. І про це я теж думала. Моя рука вже потягнулася до клямки, але я різко відсмикнула її й тихо рушила далі.

Похмуро я спускалася сходами. Я знала, що маю зробити, і виконувала все майже машинально. На кухні знайшла ключ від бічних дверей, а також пляшечку з олією й пташине перо. Змастила ключ і замок. Налила трохи води, взяла шматок хліба: можливо, доведеться пройти багато миль, а сили, які останнім часом і без того майже зрадили мене, не повинні були остаточно вичерпатися. Усе це я зробила без найменшого шереху. Відчинила двері, вийшла, тихо зачинила їх за собою. Над подвір’ям уже жеврів тьмяний світанок. Великі ворота були замкнені, але хвіртку в одному з них лише защепнули. Через неї я й вийшла. Зачинила її за собою. Так я залишила Торнфілд.

За милю від маєтку, за полями, пролягала дорога, що вела у протилежний від Мілкота бік. Я ніколи нею не ходила, хоча не раз дивилася на неї й замислювалася, куди вона веде. Саме туди я й попрямувала. Тепер я не мала права ні на роздуми, ні на вагання. Не можна було озиратися назад. Не можна було вдивлятися вперед. Не можна було думати ні про минуле, ні про майбутнє. Минуле було сторінкою такою небесно прекрасною й водночас такою нестерпно болісною, що варто було перечитати бодай один її рядок — і моя мужність розтанула б, а рішучість зламалася. Майбутнє ж було суцільною безоднею, схожою на світ після Всесвітнього потопу.

Я йшла польовими стежками, вздовж живоплотів і вузьких доріг аж до сходу сонця. Гадаю, це був чарівний літній ранок. Я пам’ятаю лише, що туфлі, які я взула, виходячи з дому, дуже швидко промокли від роси. Та я не дивилася ні на сонце, що сходило, ні на усміхнене небо, ні на природу, яка прокидалася. Людина, яку ведуть крізь прекрасний краєвид на страту, не милується квітами обабіч дороги. Вона думає лише про плаху й лезо сокири, про кістки й жили, які ось-ось буде розітнуто, про відкриту могилу, що чекає наприкінці шляху. Так і я думала лише про свою сумну втечу, про майбутні бездомні поневіряння. Але понад усе — з невимовною мукою — про те, що залишила позаду. Я не могла цього не робити.

Я бачила його подумки в його кімнаті. Він дивився на світанок і сподівався, що ось-ось я прийду й скажу: залишаюся. Що я належатиму йому. А я й сама прагнула належати йому. Я задихалася від бажання повернутися. Ще не було запізно. Я ще могла вберегти його від гіркого болю втрати. Я була певна: моєї втечі ще ніхто не помітив. Я могла повернутися й стати для нього розрадою, його гордістю, можливо, навіть урятувати його від нещастя й загибелі. О, як же мене мучив страх, що він занапастить себе! Цей страх був незрівнянно страшнішим за думку про мою власну долю. Він уп’явся в мої груди, мов стріла з зазубреним вістрям. Щойно я намагалася її вирвати — вона роздирала мене ще дужче. Варто було згадати про нього — і вона ще глибше входила в серце. У чагарниках і невеликих гаях уже співали птахи. Птахи були вірні своїм парам. Вони були живим утіленням кохання. А ким була я? Посеред цього нестерпного болю й несамовитої боротьби між почуттям і обов’язком я сама собі стала огидною. Я не знаходила втіхи ні в думці, що чиню правильно, ні навіть у повазі до самої себе. Я скривдила… поранила… покинула свого пана. У власних очах я була гідною лише презирства. І все ж повернутися я не могла. Не могла зробити назад навіть одного кроку. Мабуть, сам Господь вів мене вперед. Бо моя воля була розтоптана пристрасним горем, а голос сумління майже змовк під його тягарем. Я йшла своєю самотньою дорогою й ридала без упину.

Я поспішала дедалі швидше, мов у гарячці. Раптом мене охопила слабкість. Вона зародилася десь усередині й миттєво розлилася по всьому тілу. Я впала. Кілька хвилин лежала на землі, притиснувшись обличчям до холодної, мокрої трави. Мені навіть майнула думка — чи, може, надія? — що саме тут я й помру. Та невдовзі я знову звелася. Спершу повзла навкарачки, потім підвелася на ноги й, сповнена тієї самої рішучості, попрямувала далі, прагнучи будь-що дістатися дороги. Коли нарешті я вийшла на неї, то мусила сісти під живоплотом і трохи перепочити. Саме тоді я почула гуркіт коліс і побачила карету. Я підвелася й підняла руку.

Карета зупинилася. Я запитала, куди вона прямує. Візник назвав далеке містечко, де, як я була певна, містер Рочестер не мав жодних знайомих. Я спитала, скільки коштуватиме поїздка.

— Тридцять шилінгів, — відповів він.
— У мене лише двадцять.
— Гаразд, спробуємо й так, — сказав він.

Потім дозволив мені сісти всередину, бо карета була порожня. Я зайшла. Дверцята зачинилися і ми рушили. Любий читачу, нехай тобі ніколи не доведеться пережити того, що переживала тоді я. Нехай твої очі ніколи не проливають таких палких, нестримних, сповнених розпуки сліз, які лилися з моїх. Нехай із твоїх уст ніколи не зриваються до небес такі безнадійні й болісні молитви, які злітали з моїх тієї страшної години. І нехай тобі ніколи не доведеться, як мені, жахатися думки, що саме ти можеш стати причиною лиха для того, кого любиш понад усе на світі.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXVIII

Минуло два дні. Літнього вечора кучер висадив мене біля місця, що зветься Віткрос. Далі він не міг мене везти за ті гроші, які я йому заплатила, а іншого шилінга в мене не було. Карета вже, мабуть, за милю звідси. Я сама. І лише тепер я згадала, що забула забрати свій згорток із кишені карети, куди поклала його задля безпеки. Він залишився там. І там йому судилося залишитися. Тепер я не маю зовсім нічого.

Віткрос — це не місто й навіть не село. Це лише кам’яний стовп, встановлений там, де сходяться чотири дороги. Його, мабуть, побілили, щоб він був помітніший здалеку й у темряві. Від верхівки стовпа розходяться чотири вказівники. Найближче місто, на яке показує один із них, за написом, лежить за десять миль; найдальше — більш ніж за двадцять. За знайомими назвами міст я зрозуміла, в якому графстві опинилася. Це північне графство в центральній Англії, похмуре від пусток і пересічене гірськими пасмами. Я бачила це на власні очі. Позаду мене й по обидва боки простягалися безкраї пустища, а ще далі, за глибокою долиною, що лежала біля моїх ніг, здіймалися хвилі гір. Людей тут, певно, небагато, і на дорогах не видно жодного подорожнього. Вони тягнуться на схід, захід, північ і південь — широкі, білі, самотні. Усі прорізають вересові пустки, а густий дикий верес підступає до самого їхнього краю.

Та все ж якийсь випадковий мандрівник міг би пройти повз, а мені зараз не хотілося, щоб мене хтось побачив. Незнайомці дивувалися б, що я роблю біля цього дороговказа, стоячи тут без жодної мети, очевидно заблукала й розгублена. Мене могли б розпитувати, а я не змогла б відповісти нічого, що не здалося б неймовірним і не викликало б підозри. У цю мить мене не пов’язувало з людським світом жодне почуття. Жодна надія, жоден поклик не вели мене туди, де були люди. Ніхто, хто побачив би мене, не подумав би про мене з добром і не побажав би мені щастя. У мене не залишилося нікого, крім спільної матері всіх живих — Природи. До неї я й піду, до її грудей прихилюся й попрошу спочинку.

Я рушила просто через вересові пустки. Попереду я побачила глибоку улоговину, що розтинала бурий схил. Я попрямувала туди, брела крізь темні зарості, які сягали мені колін, слухняно повторювала всі її вигини й нарешті в одному затишному закутку знайшла гранітну скелю, почорнілу від моху. Там я й сіла. Довкола здіймалися високі насипи пустки; скеля захищала мені голову, а над нею простягалося лише небо.

Минув якийсь час, перш ніж навіть тут я відчула спокій. Мене не полишав невиразний страх: а раптом десь поблизу пасеться дика худоба, або мене помітить мисливець чи браконьєр? Коли над пусткою проносився порив вітру, я здригалася, думаючи, що це мчить розлючений бик. Коли свистів вітер, мені ввижалася людська постать. Та поступово я переконалася, що мої страхи безпідставні. Вечір поволі переходив у ніч, навколо панувала така глибока тиша, що вона заспокоїла мене. Досі я майже не думала: лише прислухалася, вдивлялася, боялася. Тепер до мене повернулася здатність міркувати.

Що мені робити? Куди йти? О, які ж нестерпні ці запитання, коли я не можу нічого зробити й не маю куди йти! Ще так далеко треба плестися моїми втомленими, тремтячими ногами, перш ніж я дістануся людського житла. А тоді доведеться благати про холодну милостиню, щоб отримати нічліг; випрошувати неохоче співчуття; майже напевно зазнати відмови ще до того, як хтось вислухає мою історію або допоможе бодай у чомусь.

Я торкнулася вересу. Він був сухий, але ще зберігав тепло літнього дня. Поглянула на небо — воно було чисте. Просто над краєм ущелини лагідно мерехтіла самотня зірка. Роса вже спадала, але так м’яко й ласкаво, що не завдавала незручностей. Не ворушився навіть найменший вітерець. Природа здавалася мені доброю й милосердною. Я відчувала, що вона любить мене, хоч я й стала вигнанкою. І я, яка від людей могла чекати лише недовіри, відкидання та принижень, прихилилася до неї з дочірньою ніжністю. Принаймні цієї ночі я буду її гостею, адже я — її дитина. Моя мати дасть мені прихисток без грошей і без плати.

У мене ще залишався шматочок хліба — рештки булочки, яку я купила опівдні в містечку, через яке ми проїжджали, за випадково знайдений пенні — мою останню монету. Тут і там серед вересу блищали стиглі чорниці, чорні, мов намистини з гагату. Я назбирала пригорщу й з’їла їх разом із хлібом. Голод, що ще недавно був нестерпним, якщо й не зник зовсім, то бодай ущух після цієї самітницької вечері. Закінчивши її, я прочитала вечірню молитву, а тоді вибрала собі місце для сну.

Біля скелі верес був особливо густий. Коли я лягла, ноги потонули в ньому. Він високими хвилями здіймався по обидва боки, залишаючи лише вузьку щілину, крізь яку могло проникати нічне повітря. Я склала свою шаль удвоє й укрилася нею замість ковдри, а невеликий моховий горбок правив мені за подушку. Так улаштувавшись, я, принаймні на початку ночі, не мерзла.

Мій відпочинок міг би бути майже блаженним, якби його не розривало скорботне серце. Воно стогнало від своїх зяючих ран, від внутрішньої кровотечі, від порваних струн. Воно тремтіло за містера Рочестера та його долю; оплакувало його з гірким співчуттям; безупинно тягнулося до нього з невгасимою тугою. І, безсиле, немов птах із перебитими обома крилами, воно й далі марно тріпотіло своїми понівеченими крилами, прагнучи долетіти до нього.

Виснажена цією мукою думок, я підвелася навколішки. Уже настала ніч, і на небі засяяли зорі. Це була тиха, безпечна ніч, надто спокійна, щоб у ній могло жити почуття страху. Ми знаємо, що Бог усюди, але найвиразніше відчуваємо Його присутність тоді, коли перед нами розгортаються Його творіння в усій своїй величі. Саме в чистому нічному небі, де Його світи безмовно пливуть своїми вічними шляхами, ми найясніше пізнаємо Його безмежність, всемогутність і всюдисущість.

Я стала навколішки, щоб помолитися за містера Рочестера. Підвівши очі, крізь сльози я побачила величний Чумацький Шлях. Пригадавши, що це таке, — незліченні світи, які пливуть крізь безмежний простір, мов легка світла смуга, — я відчула могутність і силу Бога. Я була певна, що Він здатний зберегти все, що Сам створив. У мені дедалі міцнішала віра, що не загине ні земля, ні жодна душа, яку вона прихистила. Моя молитва непомітно перейшла в подяку. Джерело життя було водночас і Спасителем людських душ. Містер Рочестер у безпеці. Він належить Богові, і Бог його оберігатиме. Я знову прихилилася до теплого схилу пагорба й незабаром, заснувши, забула про своє горе.

Та наступного дня до мене прийшла Нужда — бліда й безодягнена. Минуло чимало часу після того, як маленькі пташки вилетіли зі своїх гнізд; давно вже бджоли, користаючись найкращими ранковими годинами, збирали вересовий мед, поки роса ще не висохла. Довгі ранкові тіні вже скоротилися, сонце залило світлом землю й небо. Лише тоді я підвелася й озирнулася навколо.

Який нерухомий, спекотний, досконалий день! Якою золотою пустелею розкинулося це безкрає вересове пустище! Усюди сонце. Мені хотілося жити тут і жити тільки цим краєм. Я побачила ящірку, що промайнула по скелі, побачила бджолу, заклопотано схилену над солодкими чорницями. У ту мить я ладна була стати бодай бджолою чи ящіркою, аби лише знайти тут поживу й постійний прихисток. Та я була людиною, а людина має людські потреби. Я не могла залишатися там, де ніщо не могло їх задовольнити.

Я підвелася й озирнулася на своє нічне ложе. Не маючи жодної надії на майбутнє, я бажала лише одного: щоб Творець тієї ночі покликав мою душу до Себе, поки я спала; щоб це стомлене тіло, звільнене смертю від подальшої боротьби з долею, тепер спокійно розклалося й мирно злилося із землею цієї дикої пустки. Та життя ще залишалося зі мною — разом із його потребами, болями й обов’язками. Треба було нести свій тягар. Треба було знайти засоби до існування. Треба було витерпіти страждання. Треба було виконати свій обов’язок.

І я рушила далі. Повернувшись до Віткроса, я вибрала дорогу, що вела геть від сонця, яке вже високо стояло в небі й пекло дедалі сильніше. Жодної іншої причини для вибору в мене не було.

Я йшла довго. Коли мені здалося, що я вже пройшла досить і можу з чистим сумлінням скоритися втомі, яка майже здолала мене; коли я вже хотіла припинити цей виснажливий рух, сісти на камінь, що лежав неподалік, і без опору віддатися байдужості, яка скувала і серце, і тіло, — я почула дзвони. Дзвонила церковна дзвіниця.

Я звернула в той бік, звідки лунав передзвін, і там, серед мальовничих пагорбів, на які вже понад годину не звертала уваги, побачила невелике село й церковний шпиль.  Уся долина праворуч була вкрита пасовищами, нивами й лісами. Сріблястий струмок звивався поміж усіма відтінками зелені, золотавим колоссям, темними лісами й сонячними луками. Гуркіт коліс повернув мене до дороги. Нею повільно дерся вгору важко навантажений віз, а трохи далі пастух гнав двох корів. Поруч було людське життя. Поруч була людська праця. Отже, і я повинна була боротися. Повинна була жити й працювати, як усі.

Близько другої години дня я ввійшла до села. На початку єдиної вулиці стояла маленька крамниця. У її вікні лежали круглі хлібини. Я жадібно дивилася на них. Один такий окраєць, можливо, повернув би мені трохи сил. Без нього рухатися далі було майже неможливо.

Щойно я опинилася серед людей, у мені знову прокинулося бажання бути сильною. Я відчула, що було б принизливо знепритомніти від голоду просто посеред сільської вулиці. Чи не мала я бодай чогось, що могла б обміняти на одну з тих хлібин? Я замислилася. На шиї в мене була невеличка шовкова хустинка. На руках — рукавички. Я зовсім не знала, як поводяться люди, доведені до крайньої нужди. Не знала, чи погодиться хтось узяти ці речі. Напевно, ні. Але я мусила спробувати.

Я зайшла до крамниці. За прилавком стояла жінка. Побачивши пристойно вдягнену пані, як вона, очевидно, мене сприйняла, вона чемно вийшла мені назустріч і запитала, чим може допомогти.

Мене охопив сором. Язик не повернувся вимовити слова, які я так довго готувала. Я не наважилася простягнути їй свої вже трохи зношені рукавички чи зім’яту хустинку. Та й сама думка про це здалася мені безглуздою. Я лише попросила дозволу трохи посидіти, бо дуже втомилася. Розчарована тим, що я не покупчиня, вона стримано погодилася. Показала мені стілець. Я опустилася на нього. Сльози підступали до очей, але я розуміла, що тут вони були б недоречними, й стрималася. Згодом я запитала:

— Чи є в цьому селі кравчиня або швачка?

— Є. Дві чи три. І роботи для них якраз стільки, скільки треба.

Я замислилася. Тепер я справді була загнана в глухий кут. Стояла віч-на-віч із Невідворотною Потребою. Без грошей. Без друзів. Без жодної опори. Я мусила щось робити. Що саме? Кудись звернутися. Але куди?

— Чи не знаєте ви, де поблизу шукають служницю?
— Ні, не знаю.
— А чим тут здебільшого займаються люди?
— Одні працюють у полі. Багато хто — на голковій фабриці містера Олівера або в ливарні.
— А жінок містер Олівер бере на роботу?
— Ні. Там чоловіча праця.
— А що ж тоді роблять жінки?
— Хто його знає, — відповіла вона. — Кожна перебивається як може. Бідним людям доводиться давати собі раду.

Здавалося, мої запитання їй уже набридли. І справді, яке я мала право її затримувати? До крамниці зайшли ще двоє сусідів, і мій стілець був їм потрібний. Я попрощалася.

Я повільно йшла вулицею, вдивляючись у кожен будинок праворуч і ліворуч. Та не знаходила жодного приводу зайти хоч кудись. Понад годину я блукала довкола села, то відходячи трохи далі, то знову повертаючись. Зовсім знесилена й тепер уже нестерпно голодна, я звернула в провулок і сіла під живоплотом. Та минуло лише кілька хвилин, і я знову підвелася. Знову шукала бодай якогось виходу. Або хоча б людину, яка могла б підказати, що робити. На початку провулка стояв гарненький будиночок із садом перед ним — бездоганно доглянутим і рясно вкритим квітами. Я зупинилася. Яке право я мала наближатися до цих білих дверей чи торкатися блискучого молоточка? Чому мешканці цього дому повинні були мені допомагати? Та все ж я підійшла й постукала.

Двері відчинила молода жінка з лагідним обличчям і охайним виглядом. Голосом, який міг народитися лише в серці, що втратило надію, і в тілі, що знемагало від виснаження, — тихим, тремтливим, майже згаслим, — я запитала:

— Вам не потрібна служниця?
— Ні, — відповіла вона. — Ми не тримаємо прислуги.

— Чи не могли б ви підказати, де я могла б знайти хоч якусь роботу? — продовжила я. — Я тут нікого не знаю. Мені потрібна будь-яка праця. Байдуже яка.

Та вона не була зобов’язана думати за мене чи шукати мені місце. До того ж у її очах моя історія, моє становище й навіть моя порядність, певно, здавалися сумнівними. Вона похитала головою.

— Мені дуже шкода, але я нічим не можу вам допомогти.

Білі двері тихо й чемно зачинилися. І залишили мене зовні. Якби вони залишалися відчиненими ще хоч кілька секунд, здається, я попросила б бодай шматок хліба. Бо тепер я була остаточно знесилена. Я не могла змусити себе повернутися до того вбогого села, де все одно не бачила жодної надії на допомогу. Натомість мене тягло звернути до лісу, який темнів неподалік. Його густа тінь здавалася гостинним прихистком. Та я була надто слабка, надто хвора й надто змучена голодом. Інстинкт змушував мене кружляти біля людських осель, де бодай існувала надія знайти їжу. Самотність не могла бути самотністю, а спокій — спокоєм, поки хижий гриф на ім’я Голод встромляв у мене свій дзьоб і пазурі.

Я підходила до будинків, відходила від них, поверталася знову й знову блукала навколо, щоразу зупиняючись через усвідомлення, що не маю жодного права просити й не можу чекати, що когось зворушить моя самотня доля. Тим часом день хилився до вечора, а я все блукала, мов загублений і голодний пес. Переходячи через поле, я знову побачила церковний шпиль і поспішила до нього. Біля кладовища, серед саду, стояв невеликий, але добротно збудований будинок. Я не сумнівалася, що це дім священника.

Я пригадала, що люди, які приходять у незнайоме місце без друзів і шукають роботи, іноді звертаються по допомогу до священника. Адже його покликання — допомагати, принаймні порадою, тим, хто прагне допомогти собі сам. Мені здалося, що тут я маю бодай якесь право просити поради. Підбадьоривши себе й зібравши рештки сил, я рушила вперед. Діставшись будинку, я постукала в кухонні двері. Їх відчинила літня жінка.

— Це дім священника? — запитала я.
— Так.
— А священник удома?
— Ні.
— Він скоро повернеться?
— Ні, його немає. Поїхав.
— Далеко?
— Не дуже. Мабуть, милі за три. Його терміново покликали через раптову смерть батька. Тепер він у Марш-Енді й, найімовірніше, пробуде там ще зо два тижні.
— А господиня вдома є?
— Ні. Тут тільки я, економка.

І в неї, любий читачу, я вже не змогла просити тієї допомоги, без якої зовсім занепадала. Я ще не вміла жебрати. Тож знову повільно пішла геть. Я ще раз зняла зі своєї шиї хустинку. Знову згадала круглі хлібини у маленькій крамниці. О, якби хоч скоринку! Хоч один-єдиний шматочок, щоб хоч трохи вгамувати пекучий голод! Майже несвідомо я знову повернулася до села. Знайшла ту саму крамницю й зайшла всередину. Хоч там були й інші люди, я все ж наважилася запитати:

— Чи не дасте ви мені булку в обмін на цю хустинку?

Вона подивилася на мене з відвертою недовірою.

— Ні. Я так не торгую.

Майже в розпачі я попросила хоча б пів булки. Вона знову відмовила.

— Звідки мені знати, де ви взяли цю хустинку? — сказала вона.
— А рукавички візьмете?
— Ні. І що мені з ними робити?

Читачу, неприємно згадувати всі ці подробиці. Дехто каже, що є особлива втіха озиратися на давно пережиті страждання. Я ж і тепер ледве можу повертатися думками до тих днів. Моральне приниження, змішане з фізичними муками, залишило надто болісний спомин, щоб добровільно його оживляти. Я нікого не звинувачувала. Я знала, що саме такого ставлення й слід було чекати. Інакше й бути не могло. Звичайний жебрак майже завжди викликає підозру, а добре вдягнений — тим більше.

Щоправда, я просила не милостині, а роботи. Та хіба був чийсь обов’язок знайти мені місце? Люди, які бачили мене вперше, нічого не знали ні про мене, ні про мій характер. І жінка, яка не захотіла обміняти свій хліб на мою хустинку, теж мала рацію. Якщо моя пропозиція видалася їй підозрілою чи невигідною, вона цілком слушно відмовила. Не буду більше зупинятися на цьому. Мені вже несила згадувати.

Незадовго до настання темряви я проходила повз ферму. Біля відчинених дверей сидів господар і вечеряв хлібом із сиром. Я зупинилася й сказала:

— Дайте мені, будь ласка, шматок хліба. Я дуже голодна.

Він здивовано подивився на мене, але нічого не відповів. Відрізав від буханця товстий окраєць і простягнув мені.Гадаю, він не подумав, що я жебрачка. Мабуть, вирішив, що я якась дивакувата пані, якій раптом закортіло скуштувати його домашнього житнього хліба.Щойно його дім зник із поля зору, я сіла й одразу все з’їла.

Я не сподівалася знайти нічліг під чиїмось дахом, тому подалася до лісу, про який уже згадувала. Та ніч була жахливою. Я майже не спала. Земля була мокра, повітря — холодне. До того ж кілька разів неподалік проходили люди, і мені знову й знову доводилося змінювати місце. Я ніде не почувалася ані захищеною, ані спокійною.

Над ранок почався дощ. Увесь наступний день також був дощовим. Не проси мене, читачу, докладно розповідати про той день. Як і раніше, я шукала роботи. Як і раніше, мені відмовляли. Як і раніше, я голодувала. Лише один раз того дня мені пощастило щось проковтнути.

Біля однієї хатини я побачила маленьку дівчинку. Вона саме збиралася вилити холодну вівсяну кашу в корито для свині.

— Можна мені це? — запитала я.

Вона здивовано витріщилася на мене.

— Мамо! Тут жінка просить мою кашу!
— Ну то дай їй, доню, якщо вона жебрачка, — почувся голос із хати. — Свині вона все одно не потрібна.

Дівчинка витрусила холодний згусток каші мені на долоню, і я жадібно його з’їла. Коли дощовий присмерк почав густішати, я зупинилася на самотній польовій стежці, якою блукала вже понад годину.

— Сили остаточно покидають мене, — сказала я сама до себе. — Відчуваю, що далі вже не піду. Невже й цієї ночі мені доведеться бути безпритульною? Невже, поки так ллє дощ, я знову покладу голову на холодну, промоклу землю? Боюся, іншого виходу немає. Та це буде жахливо — цей голод, ця слабкість, цей холод, це відчуття цілковитої самотності, ця повна загибель будь-якої надії. Найімовірніше, до ранку я помру. І чому я не можу примиритися з думкою про смерть? Чому так відчайдушно тримаюся за життя, яке вже нічого не варте? Тому що я знаю — або принаймні вірю, — що містер Рочестер живий. А ще тому, що померти від голоду й холоду — це доля, з якою людська природа не здатна скоритися без боротьби. О Провидіння! Підтримай мене ще трохи! Допоможи… вкажи мені шлях!

Мій затуманений погляд ковзав тьмяним, оповитим імлою краєвидом. Я побачила, що забрела далеко від села. Воно давно зникло з очей. Зникли й оброблені поля навколо нього. Звивистими стежками я знову наблизилася до вересових пусток. Тепер між мною й темним пагорбом лежало лише кілька полів — майже таких самих диких і неродючих, як саме пустище, від якого їх ледве вдалося відвоювати.

«Краще вже померти там, — подумала я, — ніж на вулиці чи при великій дорозі. І набагато краще, щоб круки й ворони — якщо вони тут водяться — обклювали мої кістки, ніж щоб моє тіло замкнули в труні робітного дому й поховали в могилі для злидарів.»

І я повернула до пагорба. Я дісталася його. Залишалося лише знайти якусь западину, де можна було б лягти й бодай сховатися від людських очей, якщо вже не від небезпеки. Та вся поверхня пустки видавалася рівною. Лише барви змінювали одна одну. Там, де серед боліт росли ситник і мох, земля була зеленою. Там, де сухий ґрунт укривав тільки верес, вона здавалася майже чорною. Хоч уже сутеніло, я ще розрізняла ці переходи — не як кольори, а лише як чергування світліших і темніших плям, бо денне світло вже згасало. Я все ще вдивлялася в похмурі хвилі пагорбів і край пустки, що губився серед дикого краєвиду, коли раптом далеко, між болотами й пагорбами, спалахнув вогник.

«Блукаючий вогонь», — майнула перша думка.

Я чекала, що він ось-ось згасне. Та він продовжував рівно світити, не наближаючись і не віддаляючись.

«Може, це багаття?» — подумала я.

Я спостерігала, чи не розгориться воно сильніше. Ні. Воно не ставало ні більшим, ні меншим.

«Можливо, це свічка у вікні якогось будинку, — припустила я. — Але якщо так, мені все одно до нього не дістатися. Він надто далеко. Та навіть якби був зовсім поруч, що б це змінило? Я лише постукала б у двері, щоб мені їх зачинили просто перед обличчям.»

Я опустилася на землю там, де стояла, й притулилася обличчям до мокрої трави. Якийсь час лежала нерухомо. Нічний вітер пролітав над пагорбом і наді мною, а потім завмирав десь удалині, тужливо стогнучи. Дощ лив дедалі сильніше, знову промочуючи мене до нитки. Якби моє тіло вже скував той добрий холод смерті, якби мене огорнуло її милосердне заціпеніння, нехай би дощ лив скільки завгодно — я нічого не відчувала б. Та моє живе тіло ще здригалося від його крижаної вологи. Незабаром я знову підвелася. Вогник усе ще світився. Тьмяний, але незмінний, він пробивався крізь завісу дощу. Я ще раз спробувала йти. Поволі тягнула до нього свої виснажені ноги. Він вів мене навскіс через пагорб, через широке болото, яке взимку було б зовсім непрохідним, а навіть тепер, серед літа, хлюпало під ногами й небезпечно тремтіло. Тут я двічі впала. Та щоразу підводилася й збирала докупи останні сили. Цей вогник був моєю останньою надією. Я мусила до нього дістатися.

Перейшовши болото, я помітила білувату смугу, що тяглася через вересовисько. Я попрямувала до неї. То була дорога чи стежка. Вона вела просто до світла, яке тепер мерехтіло на невисокому пагорбі серед купки дерев — здається, сосен, якщо судити з обрисів їхніх крон і темної хвої, ледь помітних у сутінках. Моя зоря зникла, щойно я підійшла ближче: щось стало між нею і мною. Я простягнула руку й намацала перед собою темну перепону. То була шорстка кам’яна кладка невисокого муру. Над ним здіймалося щось схоже на частокіл, а всередині росла висока колюча жива огорожа. Я рушила далі навпомацки. Незабаром попереду знову зблиснуло щось світле. Це була хвіртка. Я торкнулася її — і вона легко відчинилася на завісах. Обабіч темніли густі кущі падуба чи тиса.

Увійшовши через хвіртку й минувши кущі, я побачила обриси будинку — чорного, низького й досить довгого. Але світло, що привело мене сюди, зникло. Навколо панувала непроглядна темрява. Невже всі мешканці вже спали? Я боялася, що так воно й є. Обходячи будинок у пошуках дверей, я завернула за ріг — і знову побачила той привітний вогник. Він пробивався крізь ромбоподібні шибки крихітного віконця з дрібною палітуркою, розташованого менш ніж за фут від землі. Віконце здавалося ще меншим через плющ або іншу витку рослину, що густо обплела цю частину стіни. Отвір був такий вузький і так заслонений листям, що ні фіранки, ні віконниці тут, очевидно, не були потрібні. Я нахилилася, відгорнула гілки — і змогла роздивитися все, що було всередині.

Я чітко бачила кімнату з чисто вимитою підлогою, посипаною дрібним піском. Біля стіни стояв горіховий мисник, на якому рівними рядами сяяли олов’яні тарелі, відбиваючи червонясте світло торф’яного вогню, що палахкотів у каміні. Я бачила годинник, простий пофарбований у біле дерев’яний стіл, кілька стільців. Свічка, чиє світло було моїм дороговказом, горіла на столі, а біля неї сиділа літня жінка. На вигляд вона була дещо сувора й простувата, зате, як і все довкола, бездоганно охайна. Вона в’язала панчоху.

Та ці речі лише побіжно привернули мою увагу — нічого незвичайного в них не було. Набагато цікавішу картину я побачила біля каміна, де в рожевому сяйві тепла й затишку нерухомо сиділи дві молоді жінки. Вони були граційні й бездоганно виховані — справжні панянки. Одна сиділа в низькому кріслі-гойдалці, друга — на ще нижчому ослінчику. Обидві були в глибокій жалобі: креп і бомбазин лише ще виразніше підкреслювали білизну їхніх ший і облич. Старий великий мисливський пес поклав важку голову на коліна одній із них, а в другої на колінах, згорнувшись клубком, лежав чорний кіт.

Дивним місцем була ця скромна кухня для таких мешканок. Хто вони? Не могли ж вони бути доньками літньої жінки за столом: та скидалася на просту селянку, а в цих двох відчувалися витонченість, освіта й шляхетність. Ніде раніше я не бачила таких облич. І все ж, вдивляючись у них, я відчувала дивне враження, ніби знаю кожну рису. Красунями я назвати їх не могла — надто вже блідими й серйозними вони були для цього слова. Схилившись над книжками, обидві здавалися такими зосередженими, що їхня задумливість межувала із суворістю.

Між ними стояла підставка, на якій горіла друга свічка й лежали два великі томи. Вони часто зверталися до них, звіряючи текст із меншими книжками, які тримали в руках, немов люди, що користуються словником під час перекладу.

У цій сцені панувала така тиша, ніби всі постаті були лише тінями, а освітлена вогнем кімната — картиною. Було так тихо, що я чула, як у каміні осипається жар, як у темному кутку цокає годинник, і мені навіть здавалося, що до мене долинає тихе цокання в’язальних спиць старої жінки. Тому, коли нарешті чийсь голос порушив цю дивну мовчанку, я розчула кожне слово.

— Послухай, Діано, — сказала одна із захоплених читанням дівчат. — Франц і старий Даніель зустрічаються вночі, і Франц розповідає сон, від якого прокинувся в жаху. Послухай!

Вона стиха почала читати щось, але я не зрозуміла жодного слова. Мова була мені незнайома — не французька й не латина. Чи то грецька, чи німецька — я не могла визначити.

— Це справді сильно, — сказала вона, дочитавши. — Мені дуже подобається.

Інша дівчина, підвівши голову, щоб уважніше слухати сестру, не відводячи очей від полум’я, повторила один із рядків. Згодом я вивчила цю мову й дізналася, з якої книжки він походить, тому наведу його тут. Але тоді ці слова були для мене лише дзвоном міді — красивим звуком без жодного змісту:

— «Da trat hervor Einer, anzusehen wie die Sternen Nacht.» Добре! Чудово! — вигукнула вона, і її великі темні очі спалахнули. — Ось так і має постати перед читачем величний, загадковий архангел! Один цей рядок вартий сотні сторінок пишномовної порожнечі. «Ich wäge die Gedanken in der Schale meines Zornes und die Werke mit dem Gewichte meines Grimms.» Мені це до душі!

Обидві знову замовкли.

— І є ж така країна, де люди балакають отак? — спитала стара жінка, підводячи очі від в’язання.

— Є, Ганно. І вона набагато більша за Англію. Там іншою мовою й не говорять.

— От дивина! Не второпаю, як вони взагалі можуть одне одного зрозуміти. А якби котрась із вас туди поїхала, то хоч би зрозуміла, що вони кажуть?

— Напевно, щось зрозуміли б, але далеко не все. Ти, Ганно, перебільшуєш наші здібності. Ми не розмовляємо німецькою й навіть читаємо її лише зі словником.

— І яка вам із того користь?

— Ми хочемо згодом її викладати. Принаймні початки. Тоді зароблятимемо більше, ніж тепер.

— Авжеж, може, й так. Але годі вже вчитися. На сьогодні досить.

— Гадаю, ти маєш рацію. Я вже втомилася. А ти, Мері?

— Смертельно. Усе-таки нелегка це справа — гризтися з мовою, коли за вчителя маєш лише словник.

— Авжеж. Особливо з такою суворою, але величною мовою, як ця незграбна й водночас прекрасна німецька. Цікаво, коли повернеться Сент-Джон?

— Гадаю, вже скоро. Зараз рівно десята, — сказала вона, глянувши на маленький золотий годинник, який дістала з пояса. — Дощ розходився не на жарт, Ганно. Будь ласка, підкинь дров у камін у вітальні.

Жінка підвелася. Вона відчинила двері, за якими я ледь розгледіла темний коридор. Незабаром долинув звук, ніби вона розворушила вогонь у сусідній кімнаті, а за хвилину повернулася.

— Ох, дітоньки, — мовила вона, — тяжко мені тепер заходити до тієї кімнати. Так самотньо там стало, коли крісло стоїть порожнє, відсунуте в куток.

Вона витерла очі фартухом. Обличчя обох дівчат, і без того серйозні, ще більше сповнилися смутком.

— Але ж він тепер у кращому світі, — вела далі Ганна. — Не слід бажати, щоб він повернувся сюди. Та й не кожному випадає така тиха смерть, як випала йому.

— То він жодного разу не згадав про нас? — запитала одна з панянок.

— Не мав часу, люба. Ваш батько згас за одну хвилину. Напередодні почувався трохи недужим, але нічого такого, щоб турбуватися. Коли містер Сент-Джон запитав, чи не покликати котрусь із вас, він тільки засміявся. Наступного дня знову поскаржився на важкість у голові — це було два тижні тому. Потім заснув… і вже не прокинувся. Коли ваш брат зайшов до кімнати, він був майже холодний. Ох, дітоньки… На ньому й обірвався старий рід. Бо ви й містер Сент-Джон уже іншої вдачі, ніж ті, хто відійшов. Усе від матері. Вона дуже на вас вплинула й була майже така ж учена, як і ви. Мері — ти її точнісінька подоба. А Діана більше схожа на батька.

Мені ж вони здавалися настільки схожими одна на одну, що я ніяк не могла збагнути, у чому стара служниця — а тепер я вже не сумнівалася, що це саме служниця, — бачила різницю. Обидві були світлошкірі, стрункі, з обличчями, сповненими розуму й шляхетності. Щоправда, волосся однієї було трохи темніше, ніж у другої, та й зачіски відрізнялися. Світло-русяве волосся Мері було рівно розділене проділом і гладко заплетене, тоді як густіші темні кучері Діани спадали на шию м’якими хвилями.

Годинник вибив десяту.

— Авжеж, ви вже, мабуть, хочете вечеряти, — сказала Ганна. — Та й містер Сент-Джон, коли повернеться, теж.

Вона заходилася накривати на стіл.

Панянки підвелися, певно, збираючись перейти до вітальні. До цієї миті я так захопилася спостереженням за ними, їхньою зовнішністю й розмовою, що майже забула про власне нещастя. Та тепер воно знову постало переді мною — ще страшніше й безнадійніше на тлі затишку, який я бачила. Здавалося цілковито неможливим викликати в цих людей співчуття до себе, переконати їх у правдивості моїх страждань і потреб, випросити бодай короткий прихисток після моїх поневірянь.

Навпомацки діставшись до дверей, я нерішуче постукала. У ту саму мить мені здалося, що ця остання надія — лише марна омана.

Двері відчинила Ганна.

— Чого вам треба? — здивовано запитала вона, підносячи свічку й уважно розглядаючи мене.
— Чи можна мені поговорити з панянками? — попросила я.
— Краще скажіть мені, що ви хочете їм сказати. Звідки ви?
— Я не тутешня.
— І що привело вас сюди серед ночі?
— Мені потрібен нічліг. Хоч у сараї, хоч будь-де. І шматок хліба.

На обличчі Ганни з’явилася саме та недовіра, якої я найбільше боялася.

— Шматок хліба я вам дам, — сказала вона після короткої мовчанки. — Але прихистити волоцюгу ми не можемо. Це неможливо.
— Будь ласка, дозвольте мені поговорити з панянками.
— Ні. І що вони для вас зроблять? Не годиться порядній жінці блукати дорогами в такий час. Дуже це підозріло.
— Але куди мені йти, якщо ви проженете мене? Що мені робити?
— Та вже, певно, самі знаєте, куди йти й що робити. Головне — не чиніть лиха. Ось вам пенні. А тепер ідіть.
— Пенні мене не нагодує. І в мене вже немає сили йти далі. Не зачиняйте двері… Прошу вас, заради Бога!
— Мушу. Дощ заливає до хати.
— Покличте молодих панянок. Дозвольте мені побачитися з ними.
— Нізащо. Якби ви були порядною людиною, то не здіймали б такого галасу. Ідіть звідси.
— Але якщо ви проженете мене, я помру.

— Не помрете. Боюся, у вас недобрі наміри, коли ви вештаєтеся біля чужих домівок уночі. Якщо неподалік причаїлися ваші спільники — злодії чи ще хто, — передайте їм: ми в домі не самі. У нас є чоловік, собаки й рушниці.

З цими словами чесна, але непохитна служниця зачинила двері й засунула засув. Це була остання крапля. Нестерпний біль, справжній розпач розірвали мені серце. Я була цілком знесилена — не змогла б зробити більше жодного кроку. Я опустилася на мокрий поріг, застогнала, заламала руки й заплакала з безмежного відчаю. О смерте, що вже простягала до мене руки! О ця остання година, яка наближалася з таким жахом! О це страшне вигнання, ця самотність серед людей! У ту мить я втратила не тільки надію, а й мужність. Щоправда, невдовзі спробувала знову опанувати себе.

— Я можу лише померти, — сказала я. — Але я вірю в Бога. Нехай же дочекаюся Його волі мовчки.

Я не лише подумала ці слова, а й вимовила їх уголос. Потім силоміць загнала свій розпач назад у серце, намагаючись змусити його мовчати.

— Усім людям судилося померти, — раптом пролунав зовсім поруч чийсь голос. — Але не всім призначено повільну та передчасну смерть, яка чекала б вас, якби ви загинули тут від голоду.

— Хто це? — запитала я, здригнувшись від несподіванки. Після всього пережитого я вже не могла сподіватися на порятунок від жодної випадковості.

Поруч стояла якась постать, але непроглядна ніч і моя слабкість не дозволяли розгледіти її. Незнайомець гучно й довго постукав у двері.

— Це ви, містере Сент-Джоне? — гукнула зсередини Ганна.

— Так, це я. Швидше відчиніть.

— Господи, який же ви мокрий і змерзлий! Яка страшна ніч! Заходьте. Ваші сестри вже дуже непокояться. Та ще й якісь підозрілі люди тут блукають. Приходила якась жебрачка… Он, дивіться, вона й досі не пішла! Лежить просто тут. Вставай! Не соромно? Забирайся звідси!

— Тихо, Ганно, — спинив її чоловік. — Мені треба поговорити з цією жінкою. Ви виконали свій обов’язок, не впустивши її. Тепер дозвольте мені виконати свій. Я був поруч і чув вашу розмову. Мені здається, це незвичайний випадок. Принаймні я мушу в ньому розібратися. Панно, підведіться й заходьте до будинку.

Насилу я підкорилася. За хвилину я вже стояла в тій самій чистій, світлій кухні, просто біля каміна. Усе тіло тремтіло, мене нудило. Я усвідомлювала, який, мабуть, маю вигляд: бліда, змучена, скуйовджена, пошарпана негодою. Обидві панянки, їхній брат містер Сент-Джон і стара служниця дивилися на мене.

— Сент-Джоне, хто це? — почула я чийсь голос.
— Не знаю. Я знайшов її біля дверей.
— Яка ж вона бліда, — сказала Ганна.
— Біла, мов крейда… чи мов смерть, — відповіла одна із сестер. — Вона зараз знепритомніє. Посадіть її.

І справді, у мене паморочилося в голові. Я похитнулася, але мене підхопив стілець. Свідомості я не втратила, хоча говорити ще не могла.

— Може, трохи води поверне її до тями. Ганно, принесіть. Господи, яка ж вона виснажена! Яка худенька… І ні краплини крові в обличчі!
— Наче привид.
— Вона хвора чи просто голодна?
— Гадаю, голодна. Ганно, це молоко? Дайте його мені… І ще шматок хліба.

Діана — я впізнала її за довгими кучерями, що спадали між мною й полум’ям, коли вона нахилилася до мене, — відламала шматочок хліба, умочила його в молоко й піднесла до моїх уст. Її обличчя було зовсім близько. Я побачила в ньому щире співчуття й відчула його навіть у схвильованому подиху. Те саме тепло бриніло й у її простих словах:

— Спробуйте поїсти.
— Так, спробуйте, — лагідно повторила Мері.

Вона зняла з мене мокрий капелюшок і підтримала голову. Я скуштувала хліб із молоком. Спершу ледь-ледь, а незабаром — жадібно.

— Не надто багато, — мовив брат. — Стримайте її. Уже досить.

І він забрав чашку з молоком та тарілку з хлібом.

— Ще трохи, Сент-Джоне. Поглянь, як вона дивиться.
— Ні, сестро. Поки що досить. Спробуймо, чи може вона говорити. Запитай її ім’я.

Я відчула, що вже здатна відповісти.

— Мене звати Джейн Елліот.

Прагнучи, як і раніше, приховати свою особу, я ще раніше вирішила назватися чужим ім’ям.

— А де ви живете? Де ваші рідні?

Я мовчала.

— Чи можемо ми покликати когось із ваших знайомих?

Я похитала головою.

— То що ви можете розповісти про себе?

Дивним чином, щойно я переступила поріг цього дому й опинилася віч-на-віч із його мешканцями, я вже не почувалася вигнанкою, бездомною волоцюгою, покинутою цілим світом. Я ніби скинула із себе образ жебрачки й знову стала самою собою. Я знову відчула власну гідність. І коли містер Сент-Джон попросив мене все пояснити — а я була надто слабкою для довгих розповідей, — після короткої паузи сказала:

— Сер, сьогодні я не можу нічого вам розповісти.
— То чого ж ви чекаєте від мене? — запитав він.
— Нічого, — відповіла я.

Сил вистачало лише на короткі слова. Тоді заговорила Діана.

— Ви хочете сказати, що ми вже надали вам усю допомогу, якої ви потребували? І тепер можемо знову відправити вас на вересовисько під дощ?

Я підвела на неї очі. Її обличчя здалося мені дивовижним — у ньому поєднувалися сила й доброта. Раптом мене охопила сміливість. Відповівши на її співчутливий погляд усмішкою, я сказала:

— Я довірюся вам. Якби я була бездомним собакою, що заблукав, я знаю: ви не вигнали б мене цієї ночі від свого вогнища. Тим більше тепер я не боюся. Робіть зі мною все, що вважатимете за потрібне. Лише пробачте, якщо я не зможу багато говорити. Мені бракує подиху… Коли говорю, груди стискає судома.

Усі троє дивилися на мене мовчки. Нарешті містер Сент-Джон промовив:

— Ганно, нехай вона поки що посидить тут і не ставте їй жодних запитань. За десять хвилин дайте решту молока й хліба. Мері, Діано, ходімо до вітальні. Треба порадитися.

Вони вийшли. Незабаром одна із сестер повернулася — я не змогла розгледіти, котра саме. Поки я сиділа біля теплого вогню, мене почало огортати приємне заціпеніння. Пошепки вона дала Ганні кілька вказівок. Невдовзі, спираючись на руку служниці, я насилу піднялася сходами. З мене зняли промоклий одяг. За мить я вже лежала в теплому сухому ліжку. Я подякувала Богові, відчула крізь невимовне виснаження тиху радість вдячності — й заснула.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ XXIX

Пам’ять про наступні три дні й три ночі збереглася в мене дуже невиразно. Я можу пригадати лише окремі відчуття, пережиті за той час, але майже не пам’ятаю думок і зовсім не пам’ятаю жодних своїх дій. Я знала, що перебуваю в маленькій кімнаті й лежу на вузькому ліжку. Здавалося, я приросла до нього: лежала нерухомо, мов камінь, і якби хтось спробував відірвати мене від цього ложа, це було б майже рівнозначно смерті.

Я не відчувала плину часу — не розрізняла, коли ранок змінювався полуднем, полудень — вечором. Я помічала, коли хтось заходив до кімнати або виходив із неї; навіть могла впізнати, хто саме. Розуміла сказане, якщо людина стояла поруч зі мною, але відповісти не могла: однаково неможливо було ні розтулити вуста, ні поворухнути рукою чи ногою.

Найчастіше до мене приходила служниця Ганна. Її поява щоразу тривожила мене. Я відчувала, що вона воліла б мене тут не бачити, що не розуміє ні мене, ні моїх обставин і ставиться до мене з упередженням.

Діана й Мері заходили до кімнати раз чи двічі на день. Вони пошепки перемовлялися біля мого ліжка.

— Добре, що ми все ж прихистили її.

— Авжеж. Якби ми залишили її надворі на всю ніч, уранці її напевно знайшли б мертвою під дверима. Цікаво, через що їй довелося пройти?

— Мабуть, вона зазнала страшенних поневірянь. Бідолашна… виснажена, змарніла, бліда мандрівниця.

— Не думаю, що вона неосвічена. Судячи з її мовлення, вона добре вихована. У неї чиста вимова. А одяг, який вона зняла, хоч і був мокрий та забризканий болотом, майже не зношений і доволі добротний.

— У неї незвичайне обличчя. Воно худе й виснажене, але мені подобається. Мені здається, якби вона була здоровою й бадьорою, її риси стали б дуже привабливими.

Жодного разу в їхніх розмовах я не почула ні слова жалю через те, що вони дали мені прихисток, ані найменшої підозри чи відрази до мене. Це приносило мені полегшення.

Містер Сент-Джон прийшов лише одного разу. Він подивився на мене й сказав, що моя неприродна млявість — це наслідок виснаження після тривалої й надмірної перевтоми. На його думку, викликати лікаря не було потреби: природа, якщо не заважати їй, сама впорається краще за будь-кого. Він пояснив, що всі мої нерви були надто перенапружені, тому весь організм потребував глибокого, майже непробудного сну. Жодної хвороби він не вбачав. На його переконання, щойно одужання почнеться, воно піде досить швидко. Усе це він промовив небагатьма словами, тихим і спокійним голосом, а тоді, після короткої паузи, мов чоловік, не схильний до довгих міркувань, додав:

— Дуже незвичайне обличчя. Але в ньому, безперечно, немає нічого вульгарного чи принизливого.

— Навпаки, — відповіла Діана. — Якщо казати щиро, Сент-Джоне, ця бідолашна дівчина викликає в мене дедалі більше співчуття. Дуже хотілося б допомогти їй не лише зараз, а й у майбутньому.

— Навряд чи це можливо, — відповів він. — Думаю, перед нами молода панянка, яка посварилася з рідними й необачно покинула їхній дім. Можливо, нам удасться повернути її до них, якщо вона не виявиться надто впертою. Але я бачу в її рисах таку силу характеру, що сумніваюся, чи вона легко піддається чужому впливу.

Він кілька хвилин уважно дивився на мене, а потім додав:

— Вона здається розумною, але зовсім не вродливою.
— Сент-Джоне, вона ж тяжко хвора.
— Хвора чи здорова — вона завжди була б непоказною. Цим рисам бракує тієї гармонії й витонченості, що творять красу.

На третій день мені стало краще. На четвертий я вже могла говорити, рухатися, підводитися на ліжку й перевертатися. Близько обіду Ганна принесла мені тарілку вівсяної каші та сухий підсмажений хліб. Я їла із задоволенням. Їжа була смачною, без того гарячкового присмаку, який досі отруював усе, що я ковтала. Коли вона пішла, я відчула себе значно бадьорішою. Незабаром спокій уже почав мене втомлювати, і прокинулося бажання діяти.

Я хотіла підвестися. Але що мені було вдягнути? Лише свій мокрий і забруднений болотом одяг, у якому я спала просто неба й упала в трясовину. Мені було соромно показатися в такому вигляді людям, які врятували мене. На щастя, цього приниження вдалося уникнути. На стільці біля ліжка лежали всі мої речі — чисті й сухі. Моя чорна шовкова сукня висіла на стіні. Усі сліди багна були з неї старанно вичищені, складки, залишені вологою тканиною, розгладжені. Вона знову мала цілком пристойний вигляд. Навіть мої черевики й панчохи були ретельно очищені. У кімнаті стояли миска з водою, гребінець і щітка для волосся.

Після довгих зусиль, відпочиваючи кожні п’ять хвилин, я все ж змогла вдягнутися. Одяг висів на мені надто вільно — я дуже схудла, але прикрила це шаллю. Знову охайна й пристойно вбрана, без жодної плями бруду й без сліду того безладу, який я так ненавиділа і який здавався мені таким принизливим, я, тримаючись за поручні, повільно спустилася кам’яними сходами, пройшла вузьким низьким коридором і невдовзі знайшла кухню.

Там пахло свіжоспеченим хлібом, а від великого вогнища розливалося приємне тепло. Ганна саме пекла хліб. Відомо, що упередження найважче викорінити із серця, яке ніколи не було просвітлене освітою. У такому ґрунті вони проростають міцно, мов бур’яни серед каміння. Спочатку Ганна була холодною й непривітною, але останнім часом почала трохи лагіднішати. Побачивши мене чисто вмитою й охайно вдягненою, вона навіть усміхнулася.

— Овва, уже підвелися! — сказала вона. — Значить, вам краще. Сідайте, якщо хочете, в моє крісло-гойдалку біля вогню.

Вона показала на крісло, і я сіла. Поравшись біля печі, вона час від часу крадькома поглядала на мене. Дістаючи з печі кілька хлібин, раптом запитала без жодних церемоній:

— А ви жебракували до того, як прийшли сюди?

На мить мене охопило обурення. Але я згадала, що сердитися зараз безглуздо, та й справді, в її очах я мала вигляд жебрачки.

— Ви помиляєтеся, — спокійно відповіла я, хоча й досить твердо. — Я не жебрачка. Не більше, ніж ви або ваші молоді панянки.

Після короткої мовчанки вона промовила:

— Не второпаю… Хати нема, грошей нема… То хіба ж ні?

— Те, що людина не має дому чи грошей, ще не робить її жебраком у тому значенні, яке ви вкладаєте в це слово.

За хвилину вона знову запитала:

— А ви вчилися?
— Так. І дуже ґрунтовно.
— Але ж не в пансіоні?
— Саме в пансіоні я навчалася вісім років.

Її очі широко розкрилися.

— То чого ж ви тоді не можете самі себе прогодувати?

— Могла й утримувала себе. І сподіваюся, що знову зможу. А що ви збираєтеся робити з цими аґрусами? — запитала я, коли вона принесла кошик ягід.
— Пироги пектиму.
— Дайте мені, я їх переберу.
— Та ні, не треба вам нічого робити.
— Ні, мені неодмінно треба чимось зайнятися. Дайте їх мені.

Вона погодилася і навіть принесла чистий рушник, щоб накрити мені сукню.

— А то ще забрудните її, — сказала вона.

Поглянувши на мої руки, вона зауважила:

— Видно, що до служницької роботи ви не звикли. Може, кравчинею були?
— Ні, ви знову помиляєтеся. Та не переймайтеся тим, ким я була. Краще скажіть, як називається цей будинок?
— Одні кажуть — Марш-Енд, інші — Мур-Гаус.
— А господаря звуть містер Сент-Джон?
— Ні, він тут не живе. Лише гостює. Його парафія — у Мортоні.
— Це те село за кілька миль звідси?
— Воно.
— І хто він?
— Священник.

Я пригадала відповідь старої економки в пастораті, коли колись просила покликати священника.

— Отже, це був дім його батька?
— Так. Тут жили старий містер Ріверс, його батько, дід і прадід.
— То його повне ім’я — містер Сент-Джон Ріверс?
— Авжеж. Сент-Джон — його хресне ім’я.
— А його сестер звуть Діана й Мері Ріверс?
— Так.
— Їхній батько помер?
— Уже три тижні як. Від удару.
— Матері вони теж не мають?
— Господині давно вже нема серед живих.
— Ви давно служите в цій родині?
— Уже тридцять років. Усіх трьох ще малими няньчила.
— Це свідчить про вашу відданість і чесність. Хоч ви й були нечемні, коли назвали мене жебрачкою, цього у вас не відбереш.

Вона знову здивовано подивилася на мене.

— Схоже, я дуже помилялася щодо вас, — мовила вона. — Але ж тепер стільки всіляких шахраїв блукає дорогами… То вже вибачте мені.

— І все ж, — відповіла я вже суворіше, — ви хотіли вигнати мене з-під дверей у ніч, коли навіть собаку не можна було залишити надворі.

— Було жорстоко, знаю. Але що мені було робити? Я думала не про себе, а про дітей. У них, бідолашних, окрім мене, нікого нема. От і доводиться бути насторожі.

Кілька хвилин я мовчала.

— Не судіть мене надто суворо, — несміливо сказала вона.

— А я таки суджу, — відповіла я. — І поясню чому. Не тому, що ви відмовили мені в прихистку чи прийняли мене за ошуканку. Найбільше мене образило інше: ви дорікнули мені тим, що я не маю грошей і дому. Чимало найкращих людей, які будь-коли жили на світі, були не менш нужденними, ніж я. І якщо ви справді християнка, то не повинні вважати бідність злочином.

— І не повинна, — погодилася вона. — Містер Сент-Джон теж мені так каже. Тепер я розумію, що була неправа. Тепер я зовсім іншої думки про вас. Ви здаєтеся мені дуже порядною молодою панночкою.

— Гаразд. Я вас прощаю. Давайте потиснемо руки.

Вона вклала свою шорстку, припорошену борошном долоню в мою. Її суворе обличчя осяяла тепла усмішка, і відтоді ми стали друзями. Було очевидно, що Ганна любить поговорити. Поки я перебирала аґрус, а вона місила тісто для пирогів, вона розповіла мені чимало подробиць про своїх покійних господарів і про «дітей», як вона й досі називала молодих Ріверсів.

Старий містер Ріверс, за словами Ганни, був людиною простою, але справжнім джентльменом і походив із дуже давнього роду. Маєток Марш-Енд належав родині Ріверсів відтоді, відколи взагалі існував цей будинок. Як вона стверджувала, йому було «понад двісті років, хоч із вигляду він невеличкий і скромний — не зрівнятися з величезним панським будинком містера Олівера в долині Мортона». Водночас вона добре пам’ятала, що батько Білла Олівера був звичайним майстром, який виготовляв голки, тоді як Ріверси належали до шляхетного стану ще за часів королів Генріхів — «кожен може в цьому переконатися, якщо зазирне до церковних книг у ризниці мортонської церкви». Утім, визнавала вона, «старий пан був такий самий, як усі люди: нічого особливого. До нестями любив полювання, господарство й усякі такі справи».
Господиня була зовсім іншою. Вона багато читала, багато навчалася, і «діти» вдалися саме в неї. У цих краях, казала Ганна, ніколи не було таких молодих людей. Усі троє полюбили книжки ледь не відтоді, як навчилися говорити, і завжди були людьми особливими, несхожими на інших.
Ще змалку містер Сент-Джон вирішив вступити до коледжу й стати священником, а сестри, закінчивши пансіон, збиралися шукати місця гувернанток. Вони самі пояснили Ганні, що кілька років тому їхній батько втратив значну частину статків через банкрутство людини, якій довірив свої гроші. Тепер він уже не міг забезпечити донькам посаг, тож кожна з них мала самостійно заробляти собі на життя.
Уже давно вони майже не жили вдома й приїхали тепер лише на кілька тижнів через смерть батька. Та попри це вони щиро любили Марш-Енд, Мортон і всі навколишні пустки та пагорби. Вони побували в Лондоні й багатьох інших великих містах, але завжди казали, що немає місця кращого за рідний дім. А ще вони надзвичайно добре ладнали між собою — ніколи не сварилися й не сперечалися. Ганна не знала іншої родини, де панували б така згода й така взаємна прихильність. Закінчивши перебирати аґрус, я запитала, де зараз обидві панянки та їхній брат.

— Пішли прогулятися до Мортона. Але за пів години повернуться на чай.

Вони повернулися саме тоді, як і сказала Ганна. Увійшли через кухонні двері. Містер Сент-Джон, побачивши мене, лише стримано вклонився й мовчки пройшов далі. Обидві сестри зупинилися. Мері кількома простими й доброзичливими словами сказала, що дуже рада бачити мене настільки зміцнілою, що я вже змогла спуститися вниз. Діана взяла мене за руку й, похитавши головою, сказала:

— Вам ще не слід було вставати без мого дозволу. Ви й досі дуже бліда… і така худенька! Бідолашна дитина… бідна дівчинко!

Голос Діани нагадував мені ніжне туркотіння голубки. Її очі випромінювали таку теплоту, що мені було приємно зустрічатися з ними поглядом. Усе її обличчя здавалося сповненим чарівності.

Мері була не менш розумною, а її риси — не менш вродливими. Проте вираз її обличчя був стриманішим, а манери — хоча й лагідними — усе ж дещо відстороненими. У Діані відчувалася природна владність. Було очевидно, що вона має сильний характер. І мені, за моєю вдачею, подобалося підкорятися саме такому авторитету — тому, що спирався не на примус, а на внутрішню силу. Там, де це не суперечило моєму сумлінню й почуттю власної гідності, я охоче схилялася перед рішучою волею.

— І що ви тут робите? — вела вона далі. — Це зовсім не ваше місце. Ми з Мері іноді сидимо на кухні, бо вдома любимо почуватися вільно й невимушено. Але ви — наша гостя, тож повинні бути у вітальні.

— Мені й тут добре.

— Зовсім ні. Тут Ганна постійно порається й зараз уся обсипле вас борошном.

— До того ж біля печі для вас надто спекотно, — додала Мері.

— Авжеж, — підтримала сестру Діана. — Ходімо. Ви мусите бути слухняною.

Не випускаючи моєї руки, вона допомогла мені підвестися й провела до сусідньої кімнати.

— Сідайте тут, — сказала вона, посадивши мене на канапу. — А ми тим часом знімемо верхній одяг і приготуємо чай. Це ще одна перевага нашого маленького дому серед пустищ: коли маємо бажання або коли Ганна пече, варить, пере чи прасує, ми самі готуємо собі їжу.

Вона зачинила двері, залишивши мене наодинці з містером Сент-Джоном, який сидів навпроти з книжкою чи газетою в руках. Спершу я роздивилася вітальню, а потім — її мовчазного господаря.

Вітальня була невеликою, обставленою дуже просто, але затишною завдяки бездоганній чистоті й охайності. Старовинні стільці були так ретельно відполіровані, що блищали, а горіховий стіл сяяв, мов дзеркало. Потемнілі стіни прикрашали кілька старовинних портретів чоловіків і жінок минулих поколінь. У шафі зі скляними дверцятами стояли книги та старовинний порцеляновий сервіз. У кімнаті не було жодної зайвої прикраси й майже жодного сучасного предмета меблів. Лише дві скриньки для рукоділля та невелике дамське бюро з палісандрового дерева стояли на приставному столику. Усе — килим, штори, меблі — свідчило водночас і про поважний вік речей, і про дбайливий догляд за ними. Містера Сент-Джона, який сидів так само нерухомо, як один із запилених портретів на стіні, уважно втупившись у сторінку й не розтуляючи вуст, було дуже легко розглядати. Якби замість живої людини переді мною стояла мармурова статуя, вона навряд чи була б нерухомішою.

Він був молодий — років двадцяти восьми чи тридцяти, високий і стрункий. Його обличчя відразу привертало увагу. Воно нагадувало античний грецький профіль — надзвичайно правильний і гармонійний. Прямий, класичний ніс, чітко окреслений рот, виразне підборіддя — усе це скидалося на обличчя давньогрецької статуї. Рідко трапляється, щоб англійські риси так близько наближалися до античного ідеалу. Не дивно, що нерівність моїх рис могла різати йому око, адже його власне обличчя було таким довершено гармонійним. Його великі блакитні очі обрамляли темно-русяві вії. Високе чоло, світле, мов слонова кістка, частково прикривали недбало спущені пасма світлого волосся. Чи не надто лагідний це портрет, любий читачу? Бо людина, яку він змальовує, зовсім не справляла враження м’якої, поступливої, легко вразливої чи навіть спокійної натури. Хоч тепер він сидів цілком нерухомо, у лінії його ніздрів, у стиснених устах, у високому чолі я вловлювала ознаки внутрішньої сили — можливо, неспокійної, можливо, суворої, можливо, палкої. Він не звернувся до мене жодним словом і навіть не кинув у мій бік жодного погляду аж до повернення своїх сестер. Поки Діана й Мері готували чай і кілька разів заходили до кімнати та виходили з неї, Діана принесла мені маленький коржик, щойно спечений на верхній плиті печі.

— З’їжте його зараз, — сказала вона. — Ви, мабуть, голодні. Ганна каже, що після сніданку ви їли лише трохи вівсяної каші.

Я не відмовилася, бо апетит уже прокинувся і був надзвичайно сильним.

Містер Ріверс тим часом закрив книжку, підійшов до столу й, сівши навпроти, пильно подивився на мене своїми великими блакитними очима, схожими на очі з портрета. У його погляді тепер не було ані тіні ніяковості — лише відверта, безцеремонна прямота, уважність і тверда, непохитна рішучість. Я зрозуміла: досі він уникав дивитися на незнайомку не через сором’язливість, а навмисне.

— Ви дуже голодні, — сказав він.
— Так, сер.

Я завжди відповідала саме так — коротко на коротке, прямо на пряме. Це було моєю природною звичкою.

— І це навіть на краще, що останні три дні через гарячку ви майже нічого не їли. Якби ви одразу вдовольнили свій голод, це могло б бути небезпечним. Тепер уже можете їсти, хоча й не надто багато.

— Сподіваюся, сер, я недовго житиму вашим коштом, — незграбно мовила я.

— Не доведеться, — спокійно відповів він. — Щойно ви скажете, де живуть ваші рідні чи друзі, ми напишемо їм, і вони заберуть вас додому.

— Мушу відверто сказати, що це неможливо. У мене немає ні дому, ні друзів.

Усі троє подивилися на мене. Але в їхніх поглядах не було недовіри. Особливо це стосувалося молодих панянок. Вони дивилися радше із зацікавленням, ніж із підозрою.

Очі ж Сент-Джона були зовсім іншими. Хоч вони й здавалися абсолютно ясними, прочитати їх було майже неможливо. Здавалося, він користувався ними не для того, щоб відкривати власні думки, а щоб проникати в думки інших. Поєднання проникливості й стриманості в ньому швидше бентежило, ніж викликало довіру.

— Ви хочете сказати, — запитав він, — що у вас зовсім нікого немає?

— Саме так. Мене не пов’язує жоден зв’язок із жодною живою людиною. У всій Англії немає дому, де я могла б сказати, що маю право переступити поріг.

— Надзвичайно дивне становище для такої молодої особи.

Тут я помітила, що його погляд опустився на мої руки, складені на столі. Я не могла зрозуміти, що він намагається там побачити. Невдовзі його наступне запитання все пояснило.

— Ви ніколи не були одружені? Ви незаміжня?

Діана засміялася.

— Та їй же не більше сімнадцяти чи вісімнадцяти років, Сент-Джоне.

— Мені майже дев’ятнадцять. Але я не одружена.

Обличчя моє спалахнуло густим рум’янцем. Згадка про шлюб миттєво пробудила гіркі й болючі спогади. Усі це помітили. Діана й Мері делікатно відвели погляди від мого почервонілого обличчя. Але їхній холодніший і суворіший брат не переставав дивитися на мене, аж доки збентеження, яке сам же й викликав, не наповнило мої очі слізьми.

— Де ви жили останнім часом? — запитав він.
— Ви надто допитливі, Сент-Джоне, — тихо зауважила Мері.

Та він лише трохи нахилився через стіл і ще одним твердим, проникливим поглядом дав зрозуміти, що чекає відповіді.

— Назва місця, де я жила, і людини, у якої я жила, — це моя таємниця, — коротко відповіла я.

— І, якщо ви бажаєте її зберегти, маєте на це повне право — як перед Сент-Джоном, так і перед будь-ким іншим, — сказала Діана.

— Але якщо я нічого не знаю ні про вас, ні про ваше минуле, то не можу вам допомогти, — мовив він. — А допомога вам потрібна, чи не так?

— Так, потрібна. І я прошу лише про одне: щоб якась справді доброзичлива людина допомогла мені знайти роботу, яку я вмію виконувати й яка дозволить мені заробити хоча б на найнеобхідніше.

— Не знаю, чи можу назвати себе великим доброчинцем, — відповів він. — Але готовий допомогти вам настільки, наскільки це в моїх силах, якщо ваша мета така чесна. Тож спершу розкажіть, чим ви займалися досі і що вмієте робити.

Я вже допила чай. Гарячий напій дивовижно підбадьорив мене. Він повернув силу моїм виснаженим нервам і дав змогу спокійно зустріти погляд цього проникливого молодого судді.

— Містере Ріверсе, — сказала я, дивлячись йому просто у вічі так само відкрито, як він дивився на мене, — ви і ваші сестри зробили для мене найбільше добро, яке одна людина може зробити для іншої. Своєю великодушною гостинністю ви врятували мене від смерті. За це я безмежно вдячна вам. І ця вдячність зобов’язує мене бути з вами відвертою — настільки, наскільки це не загрожуватиме моєму душевному спокою, моїй безпеці — і моральній, і фізичній, — а також безпеці інших людей.
Я сирота, донька священника. Мої батьки померли ще до того, як я могла їх запам’ятати. Я виховувалася на чужому утриманні й здобула освіту в благодійному закладі. Навіть назву його можу сказати. Шість років я була там ученицею і ще два — вчителькою. Це Ловудський сирітський притулок у графстві ⸺. Ви, мабуть, чули про нього, містере Ріверсе. Його скарбником є преподобний Роберт Броклгерст.

— Я чув про містера Броклгерста і бував у цьому закладі, — відповів він.

— Майже рік тому я залишила Ловуд, щоб стати гувернанткою. Мені пощастило отримати гарне місце. Я була щаслива. Але чотири дні тому, ще до того як потрапила сюди, мені довелося його залишити. Причину свого від’їзду я не можу і не повинна пояснювати. Це було б марно, небезпечно й до того ж здалося б неймовірним. Жодної провини за мною немає. Я така ж невинна, як будь-хто з вас. Я нещасна і ще якийсь час залишатимуся нещасною, бо подія, що змусила мене покинути дім, який став для мене справжнім раєм, була страшною й трагічною. Плануючи втечу, я думала лише про дві речі: швидкість і таємницю. Через це мені довелося залишити все своє майно, окрім невеликого згортка. Але в поспіху й розпачі я забула забрати навіть його з диліжанса, який привіз мене до Віткросса.
Так я опинилася в цих краях без будь-яких засобів до існування. Дві ночі я спала просто неба. Два дні блукала, не переступивши порога жодного дому. За весь цей час я лише двічі мала щось у роті. І коли голод, виснаження й відчай вже майже довели мене до смерті, саме ви, містере Ріверсе, не дозволили мені загинути під вашими дверима від нестатку й дали мені притулок. Я знаю також, що зробили для мене ваші сестри. Бо, хоч здавалося, ніби я нічого не відчуваю, я не була непритомною весь той час. І за їхнє щире, сердечне, людяне співчуття я вдячна не менше, ніж вам — за ваше християнське милосердя.

— Не змушуй її більше говорити, Сент-Джоне, — сказала Діана, коли я замовкла. — Вона ще надто слабка, щоб так хвилюватися. Ходіть, міс Еліот, сядьте краще на канапу.

Я мимоволі здригнулася, почувши це ім’я. Я зовсім забула про своє нове прізвище. Містер Ріверс, від уваги якого, здавалося, не вислизала жодна дрібниця, відразу це помітив.

— Ви сказали, що вас звуть Джейн Елліот? — зауважив він.

— Так, я так сказала. І поки що волію, щоб мене називали саме так. Але це не моє справжнє ім’я. Тому щоразу, коли я його чую, воно здається мені чужим.

— Справжнього імені ви не назвете?

— Ні. Найбільше на світі я боюся, що мене знайдуть. Тому уникаю всього, що може привести до мого викриття.

— Ви чините цілком правильно, я впевнена, — сказала Діана. — А тепер, брате, будь ласка, залиш її хоч ненадовго в спокої.

Та Сент-Джон, поміркувавши кілька хвилин, знову заговорив — так само незворушно й проникливо, як і раніше.

— Ви, очевидно, не хочете довго жити завдяки нашій гостинності. Бачу, ви прагнете якнайшвидше перестати залежати від співчуття моїх сестер і, понад усе, від моєї доброчинності. Я добре розумію, що ви проводите між ними різницю, і не ображаюся — вона цілком справедлива. Отже, ви хочете стати незалежною від нас?

— Так. Я вже казала про це. Покажіть мені, як заробляти на життя, або підкажіть, де знайти роботу. Більшого я не прошу. Тоді я піду, нехай навіть до найубогішої хатини. Але доти дозвольте мені залишатися тут. Я боюся знову пережити жах бездомності й цілковитої нужди.

— Ви неодмінно залишитесь у нас, — сказала Діана, лагідно поклавши свою білу руку мені на голову.

— Так, залишитесь, — повторила Мері своїм тихим, стриманим, але напрочуд щирим голосом.

— Як бачите, мої сестри щиро радіють, що можуть вас прихистити, — мовив містер Сент-Джон. — Вони доглядали б за вами так само охоче, як за напівзамерзлою пташкою, яку зимовий вітер заніс до їхнього вікна. Я ж більше схильний допомогти вам стати на власні ноги і, наскільки зможу, зроблю це. Але майте на увазі: мої можливості дуже обмежені. Я лише священник у бідній сільській парафії, тому й допомога, яку я можу запропонувати, буде найскромнішою. Якщо ж ви зневажаєте малі починання, шукайте собі впливовіших покровителів, ніж я.

— Вона вже сказала, що готова взятися за будь-яку чесну роботу, яка їй під силу, — відповіла за мене Діана. — І ви чудово знаєте, Сент-Джоне, що вибирати їй не доводиться. Тож мусить миритися навіть із такими суворими добродіями, як ви.

— Я можу стати кравчинею. Можу шити просту білизну. Можу служити в домі або доглядати дітей, якщо не знайдеться кращої роботи, — відповіла я.

— Чудово, — спокійно сказав містер Сент-Джон. — Якщо ви справді налаштовані так рішуче, обіцяю допомогти вам. У свій час і так, як зможу.

Після цього він знову взяв до рук книжку, яку читав перед цим. Невдовзі я теж пішла до своєї кімнати, адже говорила й сиділа внизу вже стільки, що стала відчувати втому.