«Джейн Ейр» читати. Шарлотта Бронте

«Джейн Ейр» читати онлайн книгу Шарлотти Бронте українською мовою, яка розповідає про історію життя та поневіряння бідної дівчини Джен Ейр. 

«Джейн Ейр» читати онлайн

Переклад українською – Юлія Гнатюк

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ І

Про прогулянку того дня годі було й думати. Щоправда, вранці ми з годину блукали безлистим чагарником, але пообіді (коли не було гостей, місіс Рід обідала рано) холодний зимовий вітер нагнав такі похмурі хмари і приніс таку пронизливу зливу, що про подальші розваги на свіжому повітрі не могло бути й мови.

Я була навіть рада цьому. Ніколи не любила довгих прогулянок, особливо холодними післяобідніми годинами. Мене лякало саме повернення додому в сирих сутінках: закляклі пальці на руках і ногах, серце, пригнічене докорами няньки Бессі, і гірке усвідомлення того, що я слабша й непоказніша за Елайзу, Джона та Джорджіану Рід.

Елайза, Джон і Джорджіана саме сиділи біля своєї матері у вітальні. Пані Рід, зручно вмостившись на канапі біля каміна, оточена своїми улюбленцями, які цього разу не сварилися й не плакали. Вона мала вигляд цілком щасливої жінки. Мені ж вона заборонила приєднатися до них, сказавши, що, на жаль, змушена тримати мене осторонь доти, доки не почує від Бессі й не переконається на власні очі, що я щиро намагаюся стати товариськішою, поводитися як належить дитині, бути привітнішою й жвавішою — словом, легшою, відкритішою та природнішою. Лише тоді, мовляв, я знову зможу користуватися привілеями, призначеними для щасливих і слухняних дітей.

— А що такого сказала про мене Бессі? — запитала я.

— Джейн, я не люблю дітей, які сперечаються й ставлять забагато запитань. До того ж дуже неприємно бачити, коли дитина так розмовляє зі старшими. Сядь де-небудь і мовчи, доки не навчишся говорити чемно.

До вітальні прилягала кімната, де зазвичай снідали. Я тихенько прослизнула туди. Уздовж стіни стояла книжкова шафа. Незабаром я вже тримала в руках книгу, старанно обравши ту, у якій було багато малюнків. Потім залізла на широке підвіконня, підібгала ноги й сіла по-турецьки. Засунувши майже до кінця важку червону штору, я ніби сховалася у своєму маленькому затишному світі.

Праворуч мене відгороджували густі складки багряної портьєри, а ліворуч були холодні шибки, що захищали від негоди, але не приховували похмурого листопадового дня. Час від часу, перегортаючи сторінки книги, я відривала погляд від малюнків і вдивлялася в зимовий краєвид. Удалині все потопало в блідому мареві туману та хмар, а зблизька мокнув газон і гнулися під бурею кущі під безперестанною зливою, що шалено мчала за довгими, тужливими поривами вітру.

Я повернулася до книжки — «Історії британських птахів» Б’юїка. Текст мене, щиро кажучи, мало цікавив, і все ж перші вступні сторінки я, попри свій дитячий вік, не могла просто пропустити. Там ішлося про місця проживання морських птахів; про «самотні скелі та миси», де мешкали тільки вони; про узбережжя Норвегії, всіяне острівцями від південного краю, Ліндеснессу, до самого Нордкапу

Не могла я оминути й описів суворих берегів Лапландії, Сибіру, Шпіцбергена, Нової Землі, Ісландії, Гренландії — усієї безмежної Арктики, тих похмурих просторів, що стали царством морозу й снігу, де віковічні льоди, нашаровані безліччю зим, здіймаються гірськими масивами навколо полюса й збирають у собі всю нещадність найсуворішого холоду.

У своїй уяві я створила власний образ цих сліпучо-білих земель смерті. Він був нечіткий, як і більшість дитячих уявлень, які лише наполовину зрозумілі самій дитині, проте справляв дивовижно сильне враження. Слова зі вступу оживали в ілюстраціях і надавали особливого змісту самотній скелі серед розбурханого моря, розбитому човну, викинутому на безлюдний берег, і холодному примарному місяцю, що визирав крізь хмари, освітлюючи корабель, який саме тонув.

Не можу сказати, які саме почуття викликало в мене зображення самотнього цвинтаря: надгробний камінь із написом, хвіртка, два дерева, низький обрій, обведений напівзруйнованим муром, і молодий серпик місяця, що щойно зійшов, сповіщаючи про настання вечора.

Два кораблі, що застигли на нерухомому морі без жодного подиху вітру, здавалися мені кораблями-примарами.

Малюнок, де нечистий дух притискав до землі клунок злодія, я швидко перегортала — він лякав мене.

Не менш моторошною була й чорна рогата істота, яка сиділа самотою на скелі й спостерігала за натовпом людей, що юрмилися біля шибениці.

Кожна ілюстрація розповідала свою історію. Часто вона була незбагненною для мого ще незрілого розуму й дитячих почуттів, але незмінно захоплювала мене. Вона вабила не менше, ніж оповіді Бессі зимовими вечорами, коли та була в доброму гуморі. Тоді вона підсувала прасувальну дошку до каміна в дитячій кімнаті, дозволяла нам сісти поруч, прасувала мереживні жабо пані Рід, накрохмалювала оборки її нічного чепця й водночас полонила нашу увагу історіями про кохання та пригоди зі старовинних казок і балад або ж — як я дізналася значно пізніше — з романів «Памела» та «Генрі, граф Морленд».

Поки на моїх колінах лежала книга Б’юїка, я була щаслива. Щаслива по-своєму. Я боялася лише одного — що мені завадять. І це сталося надто швидко. Двері до кімнати відчинилися.

— Овва! Панночка Плакса! — почувся голос Джона Ріда. Він замовк, бо кімната здалася йому порожньою.

— Та де ж її чорти понесли? — пробурмотів він. — Ліззі! Джорджі! — гукнув до сестер. — Джейн тут немає. Скажіть мамі, що вона вискочила під дощ. Огидне створіння!

«Добре, що я засунула завісу», — подумала я й гаряче побажала, щоб він не знайшов моєї схованки. Сам Джон навряд чи здогадався б, де я сиджу: він не вирізнявся ні спостережливістю, ні кмітливістю. Але Елайза лише зазирнула до кімнати й одразу сказала:

— Вона сидить на підвіконні, Джеку.

Я відразу вилізла зі схованки, бо сама думка, що Джек витягне мене звідти силоміць, змушувала тремтіти.

— Чого ти хочеш? — несміливо запитала я.

— Кажи: «Чого ви бажаєте, пане Ріде?» — відрубав він. — Підійди сюди.

Він розвалився у великому кріслі й жестом наказав мені стати перед ним.

Джону Ріду було чотирнадцять років — на чотири роки більше, ніж мені, адже мені щойно виповнилося десять. Для свого віку він був високим і кремезним. Його шкіра мала нездоровий жовтувато-сірий відтінок, обличчя було широке, з грубими рисами, кінцівки — важкі й непропорційно великі. За столом він постійно переїдав, через що мав нездоровий вигляд: каламутні, почервонілі очі, обвислі щоки й мляву поставу.

У цей час він мав би навчатися в школі, але пані Рід забрала його додому на місяць чи два, пояснюючи це його «слабким здоров’ям». Учитель містер Майлз стверджував, що хлопцеві стало б значно краще, якби йому перестали надсилати з дому стільки тістечок і солодощів. Проте материнське серце відкидало таке суворе пояснення. Пані Рід воліла вірити, що блідість сина спричинена надмірним навчанням або, можливо, тугою за домом.

До матері й сестер Джон особливої любові не виявляв, зате мене щиро ненавидів. Він постійно знущався з мене й карав. Не двічі чи тричі на тиждень, не раз або двічі на день — а безперервно. Усе моє єство здригалося від страху, коли він наближався. Кожен нерв стискався, кожен м’яз ніби завмирав. Іноді жах, який він у мені вселяв, настільки мене приголомшував, що я втрачала здатність думати. Мені не було до кого звернутися по захист. Слуги не хотіли сваритися з молодим господарем, стаючи на мій бік, а пані Рід залишалася до всього сліпою й глухою. Вона ніколи не бачила, як він мене б’є, і не чула його образ, хоча часом це траплялося просто в неї на очах, а ще частіше — тоді, коли вона не могла цього бачити.

Я звикла беззастережно коритися Джону, тому мовчки підійшла до його крісла. Кілька хвилин він кривлявся, висолоплюючи язика так далеко, як тільки міг. Я знала: невдовзі він мене вдарить. Чекаючи цього, я мимоволі вдивлялася в його гидке, відразливе обличчя. Мені й досі цікаво, чи прочитав він мої думки. Бо раптом, не сказавши ані слова, він щосили вдарив мене. Я похитнулася. Ледь утримавшись на ногах, відступила від його крісла на кілька кроків.

— Це тобі за грубість, коли відповідала мамі, — сказав він. — І за те, що ховаєшся за шторами. І за той погляд, яким ти дивилася на мене хвилину тому, жаба!

Я так звикла до його образ, що навіть не думала відповідати. Мене хвилювало лише те, як витримати удар, який неодмінно мав прийти слідом за лайкою.

— Що ти робила за шторою? — запитав він.
— Читала.
— Покажи книжку.

Я підійшла до вікна й принесла її.

— Ти не маєш права брати наші книжки, — заявив він. — Мама каже, що ти живеш тут із нашої ласки. У тебе немає грошей. Твій батько нічого тобі не залишив. Ти мала б просити милостиню, а не жити в одному домі з дітьми порядних людей, їсти ту саму їжу, що й ми, і носити одяг, куплений за мамині гроші. Зараз я відучу тебе нишпорити в моїх книжкових шафах. Усе це — моє. І будинок теж мій… або стане моїм за кілька років. А тепер стань біля дверей — подалі від дзеркала й вікон.

Я слухняно виконала наказ, спершу навіть не здогадуючись, що він задумав. Та коли побачила, як Джон підняв книжку, зважив її в руці й замахнувся, щоб жбурнути в мене, я інстинктивно відскочила з переляканим криком. Але запізно. Книга вже летіла. Вона влучила в мене, і я, втративши рівновагу, впала, сильно вдарившись головою об двері. Гострий край розсік мені шкіру. З рани потекла кров, біль був різкий і пекучий. Страх досяг своєї межі й відступив. Йому на зміну прийшли інші почуття.

— Жорстокий і підлий хлопчисько! — вигукнула я. — Ти схожий на вбивцю! На ката! На римських імператорів-тиранів!

Я читала «Історію Риму» Голдсміта й уже склала власну думку про Нерона, Калігулу та інших. У думках я не раз порівнювала Джона з ними, але ніколи не уявляла, що скажу це вголос.

— Що?! Що ти сказала? — заверещав він. — Ви чули це, Елайзо? Джорджіано? Вона так сказала мені? Ну, я все розповім мамі! Але спершу…

Він стрімголов кинувся на мене. Я відчула, як його пальці вп’ялися мені у волосся й плече. Він накинувся на мене, мов скажений звір. У ту мить я справді бачила перед собою тирана й убивцю. Теплі краплі крові стікали з моєї голови за комір, рана пекла дедалі сильніше. Цей біль на якусь мить виявився сильнішим за страх, і я несамовито почала оборонятися. Не можу достеменно пригадати, що саме робили мої руки, але Джон заверещав:

— Жаба! Жаба!

І голосно зарепетував.

Допомога була зовсім поруч. Елайза й Джорджіана побігли по пані Рід, яка саме піднялася нагору. За мить вона вже ввійшла до кімнати разом із Бессі та покоївкою Еббот. Нас негайно розтягнули. Я почула вигуки:

— Господи милостивий! Та вона ж кинулася на молодого пана Джона!

— Хтось бачив колись таку страшну дитячу лють?

Тоді пані Рід холодно наказала:

— Відведіть її до червоної кімнати. Замкніть там.

Тієї ж миті мене схопили чотири руки й силоміць понесли нагору.

«Джейн Ейр» РОЗДІЛ II

Я пручалася всю дорогу. Для мене це було незвично, і саме це ще більше зміцнило Бессі та міс Еббот у їхній і без того невтішній думці про мене. Насправді я була сама не своя — або, як сказали б французи, ніби вийшла із себе. Я розуміла, що цей короткий спалах непокори вже накликав на мене суворе покарання, і, мов невільник, який наважився повстати, у своєму розпачі була готова йти до кінця.

— Тримайте її за руки, міс Еббот! Вона мов здичавіла кішка.

— Сором! Який сором! — вигукнула покоївка. — Міс Ейр, яка ж це жахлива поведінка — підняти руку на юного джентльмена, сина вашої доброчинниці! На вашого молодого пана!

— Пана? Чому це він мій пан? Хіба я служниця?

— Ні. Ти навіть нижче за служницю, бо нічого не робиш, щоб заслужити свій хліб. Сідай і гарненько подумай про свою негідну поведінку.

На той час вони вже затягли мене до кімнати, яку вказала пані Рід, і силоміць посадили на табурет. Я миттю хотіла схопитися, але обидві жінки одразу втримали мене.

— Якщо не сидітимеш спокійно, доведеться тебе зв’язати, — сказала Бессі. — Міс Еббот, дайте свої підв’язки. Мої вона відразу порве.

Міс Еббот почала знімати з ноги міцну підв’язку. Сам вигляд цих приготувань до того, щоб мене зв’язати, та ще й така ганьба, трохи остудили мій запал.

— Не треба! — вигукнула я. — Не знімайте їх. Я не ворухнуся.

На доказ своїх слів я міцно вхопилася руками за сидіння.

— Дивись мені, — попередила Бессі.

Переконавшись, що я справді заспокоїлася, вона відпустила мене. Потім вони з міс Еббот стали поруч, схрестивши руки на грудях, і якийсь час мовчки дивилися на мене — похмуро, насторожено, ніби сумнівалися, чи я при здоровому глузді.

— Раніше вона ніколи так не поводилася, — нарешті сказала Бессі, звертаючись до Еббот.

— Але це завжди було в її вдачі, — відповіла та. — Я не раз казала пані, що думаю про цю дитину, і вона зі мною погоджувалася. Вона потайлива маленька хитрунка. Ніколи не бачила дівчинки її віку, яка так уміла б приховувати свої думки.

Бессі нічого не відповіла. Згодом вона звернулася до мене:

— Ви повинні пам’ятати, міс, що зобов’язані пані Рід дуже багатьом. Вона вас утримує. Якби вона вигнала вас із дому, вам довелося б опинитися в притулку для бідних.

Я нічого не відповіла. Ці слова не були для мене новиною. Від найперших своїх дитячих спогадів я раз у раз чула подібні натяки. Докори через мою залежність давно перетворилися для мене на настирливий приспів — болісний, принизливий, але ще не до кінця зрозумілий.

Міс Еббот додала:

— І не смійте вважати себе рівнею міс Рід чи молодому панові Ріду лише тому, що пані з доброти дозволяє вам виховуватися разом із ними. Вони матимуть великі статки, а у вас не буде нічого. Тож ваше місце — бути покірною й намагатися заслужити їхню прихильність.

— Ми говоримо це для вашого ж добра, — уже м’якше сказала Бессі. — Намагайтеся бути корисною й лагідною. Тоді, можливо, цей дім залишиться вашим домом. Але якщо й далі будете такою запальною й нечемною, пані неодмінно вас вижене.

— І ще, — додала міс Еббот, — Господь покарає вас за таку поведінку. Він може вразити вас смертю просто під час одного з ваших нападів люті. І куди тоді потрапить ваша душа? Ходімо, Бессі, залишмо її саму. Не хотіла б я мати таке серце. А ви, міс Ейр, помоліться, поки будете тут самі. Якщо щиро не покаєтеся, може статися, що через димар спуститься щось лихе й забере вас із собою.

Вони вийшли, зачинили двері й замкнули їх на ключ.

Червона кімната була просторою квадратною спальнею, у якій майже ніхто не жив. Можна сказати, що вона стояла порожньою й відчинялася лише тоді, коли до Ґейтсгед-Голу приїздило стільки гостей, що доводилося використовувати всі кімнати маєтку. Проте це була одна з найбільших і найрозкішніших кімнат будинку. Посередині височіло широке ліжко на масивних ніжках із червоного дерева, оточене важкими шторами з темно-червоного дамасту, схоже на величний балдахін. Два великі вікна із завжди опущеними шторами наполовину приховували такі самі темно-червоні портьєри. Килим був червоний. Стіл біля підніжжя ліжка вкривала багряна скатертина. Стіни мали ніжний палевий відтінок із легким рожевим полиском. Шафа, туалетний столик і стільці були виготовлені зі старого, ретельно відполірованого червоного дерева. На тлі цих глибоких темних барв особливо різко вирізнялося ліжко з високою білою периною та пишно збитими подушками, застелене сліпучо-білим марсельським покривалом. Майже так само впадало в око велике м’яке крісло біля узголів’я, теж білосніжне, із маленькою підставкою для ніг перед ним. Мені воно скидалося на холодний, примарний трон.

У цій кімнаті завжди було холодно, бо камін тут розпалювали вкрай рідко; панувала тиша, адже вона містилася далеко від дитячої та кухні; її огортала урочиста мовчанка, бо сюди майже ніхто не заходив. Лише щосуботи покоївка приходила витерти з меблів і дзеркал пил, що тихо осідав протягом тижня. Сама ж пані Рід лише зрідка навідувалася сюди, щоб перевірити вміст потайної шухляди у великій шафі, де зберігалися важливі документи, скринька з коштовностями та мініатюрний портрет її покійного чоловіка. Саме в цих останніх словах і крилася таємниця Червоної кімнати — невидима сила, яка, попри всю її розкіш, прирікала її на самотність.

Містер Рід помер дев’ять років тому. Саме в цій кімнаті він зробив свій останній подих; тут стояла труна під час прощання; звідси її винесли люди трунаря. Відтоді кімнату ніби огорнула сумна святість, що відлякувала кожного, хто міг би порушити її мовчання.

Бессі та сувора міс Еббот залишили мене сидіти на низькому пуфі біля мармурового каміна. Просто переді мною височіло велике ліжко. Праворуч стояла висока темна шафа, на блискучих дверцятах якої тремтіли нечіткі віддзеркалення. Ліворуч були вікна, затулені важкими шторами. Між ними висіло велике дзеркало, яке подвоювало порожню велич кімнати й ліжка. Я не була певна, чи справді двері замкнули. Коли наважилася поворухнутися, то підвелася й підійшла перевірити. На жаль, так і було. Навіть в’язниця навряд чи могла бути надійніше замкнена. Повертаючись до свого місця, я мусила пройти повз дзеркало. Мій погляд мимоволі занурився в його холодну глибину. Там усе здавалося ще темнішим і ще холоднішим, ніж насправді. Маленька дивна постать, що дивилася на мене з того загадкового світу, — бліде обличчя й руки, які ледве виринали з мороку, блискучі від страху очі, тоді як усе навколо застигло в нерухомості, — справила на мене враження справжнього привида. Мені здалося, ніби це одна з тих крихітних істот — наполовину фея, наполовину пустотливий дух, — про яких Бессі розповідала зимовими вечорами: вони виходять із самотніх папоротевих улоговин на пустках і зненацька постають перед заблукалими мандрівниками. Я поспішила повернутися на свій пуф.

Тієї миті забобонний страх уже починав опановувати мене, але ще не здобув остаточної перемоги. Кров у моїх жилах ще кипіла. У мені ще жила гірка відвага маленької бунтарки, що повстала проти несправедливості. Спершу я мала стримати навалу спогадів, які один за одним виринали з пам’яті, перш ніж змогла відчути весь жах свого теперішнього становища. Перед моїм внутрішнім зором поставали всі жорстокі знущання Джона Ріда, гордовита байдужість його сестер, неприязнь їхньої матері, упередженість слуг. Усе це спливало з глибин моєї схвильованої душі, мов темний намул, піднятий із дна скаламученої криниці.

Чому я завжди страждала? Чому мене постійно принижували, звинувачували, засуджували? Чому я ніколи не могла догодити? Чому будь-які спроби здобути бодай чиюсь прихильність були марними? Елайзу — уперту й себелюбну — всі поважали. Джорджіані — розпещеній, вередливій, злостивій, прискіпливій і пихатій — усі потурали. Її врода, рожеві щоки та золотаві кучері захоплювали кожного, хто на неї дивився, і ніби спокутували будь-яку її провину.

Джонові ж ніхто не смів перечити, а тим більше карати його. Він скручував голови голубам, убивав маленьких курчат, нацьковував собак на овець, обривав виноград у теплиці, ламав бутони найкращих квітів в оранжереї. Він навіть називав матір «старою», іноді глузував із її смаглявої шкіри, хоча сам мав такий самий колір обличчя, грубо нехтував її проханнями, нерідко рвав і псував її дорогі шовкові сукні — і попри все залишався «її любою дитиною». Я ж не сміла припуститися жодної провини. Щосили намагалася виконувати кожен свій обов’язок. Та мене однаково називали неслухняною, надокучливою, похмурою й підступною — від ранку до полудня і від полудня до самого вечора.

Голова досі боліла, а з розсіченого місця ще сочилася кров після удару й падіння. Ніхто не дорікнув Джонові за його жорстокість. Навпаки, загальний осуд обрушився на мене лише тому, що я насмілилася чинити опір його безглуздому насильству.

— Несправедливо… Це несправедливо! — повторював мій розум, який під впливом гострого болю ніби передчасно прокинувся до зрілості, хай і ненадовго.

А рішучість, розпалена не менше, підказувала мені відчайдушні способи вирватися з нестерпного гніту: втекти з дому або, якщо це неможливо, більше ніколи не їсти й не пити, дозволивши собі померти.

Яким страшним був мій душевний розпач того похмурого дня! Думки вирували, серце бунтувало. І все ж ця внутрішня боротьба точилася в непроглядній темряві, у цілковитому незнанні. Я не могла відповісти на запитання, яке безперервно звучало в мені: чому я так страждаю?

Тепер, через багато років, я вже ясно бачу відповідь. У Ґейтсгед-Голі я була чужою. Я не була схожа ні на кого з тих, хто там жив. Мене ніщо не єднало ні з пані Рід, ні з її дітьми, ні зі слугами, яких вона прихильно тримала біля себе. Вони мене не любили — але й я не любила їх. І, правду кажучи, вони не були зобов’язані любити створіння, яке не могло співчувати жодному з них; істоту чужу, несхожу на них ні характером, ні здібностями, ні схильностями; істоту, яка не приносила їм жодної користі й не могла стати джерелом радості; істоту, у чиєму серці дедалі більше проростали образа за їхнє ставлення й зневага до їхніх суджень.

Тепер я знаю: якби я була життєрадісною, яскравою, безтурботною, вимогливою, вродливою й пустотливою дитиною — навіть залишаючись такою ж залежною, самотньою і беззахисною, — пані Рід ставилася б до мене значно поблажливіше. Її діти, мабуть, відчували б до мене бодай якусь дитячу приязнь, а слуги не так охоче робили б мене вічною винуватицею всіх негараздів у дитячій кімнаті.

У Червоній кімнаті дедалі сутеніло. Минула вже четверта година, і похмурий день поволі згасав, переходячи в холодні вечірні присмерки. Я чула, як дощ безупинно тарабанив у вікно на сходовому майданчику, а вітер тужно завивав у гаю за будинком. Мене поступово проймав холод — я ніби кам’яніла. Разом із теплом згасала й моя відвага. Звичні почуття приниження, невпевненості в собі й глибокої самотності знову опанували мене, мов холодний дощ, що заливає останні жарини згасаючого вогню. Усі казали, що я погана, і, можливо, так воно й було. Хіба не я щойно подумала про те, щоб заморити себе голодом? Безперечно, це був тяжкий гріх. Але чи гідна я була померти? І чи став би для мене спочинком склеп під вівтарем церкви Ґейтсгеда? Мені казали, що саме там похований містер Рід. Ця думка повернула мене до спогадів про нього, і що довше я про нього думала, то сильніше зростав мій страх. Я зовсім не пам’ятала дядька. Знала лише, що він був рідним братом моєї матері; що, коли я осиротіла ще немовлям, він забрав мене до свого дому; і що перед смертю взяв із пані Рід обіцянку виховувати й утримувати мене так само, як власних дітей. Напевно, пані Рід вважала, що дотримала свого слова. І, мабуть, так воно й було — настільки, наскільки дозволяла її вдача. Та хіба могла вона щиро полюбити чужу дитину, яка не належала до її роду й після смерті чоловіка вже нічим не була з нею пов’язана? Напевно, для неї було тяжким тягарем виконувати обіцянку, вирвану в неї смертю чоловіка: замінити матір дитині, яку вона не могла любити, і щодня бачити поруч із власною сім’єю сторонню істоту, чужу їй душею й кров’ю.

Раптом мені спала на думку дивна думка. Я ні на мить не сумнівалася — і ніколи не сумнівалася, — що, якби містер Рід був живий, він ставився б до мене ласкаво. І ось, сидячи перед білим ліжком, серед похмурих стін, раз у раз переводячи зачарований погляд на тьмяне дзеркало, я згадала все, що чула про померлих. Казали, що коли їхню останню волю порушують, вони не знаходять спокою в могилі, повертаються на землю, щоб покарати тих, хто зламав клятву, і захистити скривджених. І мені здалося, що дух містера Ріда, стривожений кривдами, яких зазнає донька його сестри, може покинути свій спочинок — чи то в церковному склепі, чи в невідомому світі померлих — і з’явитися переді мною саме в цій кімнаті. Я поспішно витерла сльози й стримала ридання. Мені стало страшно, що мій відчай може пробудити надприродний голос, який звернеться до мене зі словами втіхи, або ж із мороку постане осяяне світлом обличчя, схилене наді мною зі співчуттям. Уява малювала це як щось утішне, але я відчувала: якби таке сталося насправді, я не витримала б жаху. Щосили я намагалася придушити ці думки, змусити себе опанувати страх. Відкинувши волосся з очей, я випросталася й спробувала сміливо оглянути темну кімнату. Саме тоді на стіні спалахнула смуга світла.

«Що це? — запитала я себе. — Невже місячний промінь проник крізь щілину в шторі?»

Ні. Місячне світло нерухоме, а це рухалося. Я не відривала погляду. Світла смуга повільно ковзнула вгору, до стелі, і затремтіла просто наді мною. Тепер я легко можу пояснити, що це, найімовірніше, був промінь ліхтаря, який ніс хтось, проходячи газоном перед будинком. Але тоді моя уява вже була готова до найстрашнішого, а нерви — виснажені пережитим. Тому я була певна, що цей стрімкий промінь сповіщає про появу істоти з потойбічного світу. Серце шалено калатало. Голова палала. У вухах лунав шум, схожий на змах крил. Мені здавалося, що хтось стоїть зовсім поруч. Я задихалася. Здавалося, ще мить — і я втрачала свідомість. Сили остаточно зрадили мене. Я кинулася до дверей і в розпачі почала шарпати замок. У коридорі почулися кроки. Хтось поспіхом біг до кімнати. У замку повернувся ключ, і до мене ввійшли Бессі та міс Еббот.

— Міс Ейр, вам зле? — запитала Бессі.

— Який страшний крик! Мене аж морозом обсипало! — вигукнула міс Еббот.

— Випустіть мене! Будь ласка, дозвольте повернутися до дитячої! — благала я.

— Навіщо? Ви поранилися? Чи, може, щось побачили? — знову запитала Бессі.

— Я… я побачила світло… і подумала, що зараз з’явиться привид… – я міцно вхопилася за руку Бессі, і цього разу вона не відсмикнула її.

— Вона навмисне здійняла цей галас, — невдоволено мовила міс Еббот. — І який вереск! Якби їй справді було боляче, це ще можна було б зрозуміти. Але вона просто хотіла змусити нас усіх прибігти сюди. Я добре знаю її хитрощі.

— Що тут відбувається? — владно пролунав інший голос.

Коридором швидко йшла пані Рід. Чепець збився набік, а важка сукня шелестіла при кожному кроці.

— Еббот, Бессі, здається, я наказала залишити Джейн Ейр у Червоній кімнаті, доки я сама не прийду по неї.

— Міс Джейн так страшно кричала, пані… — несміливо виправдовувалася Бессі.

— Відійди від неї, — коротко перебила пані Рід.

Потім звернулася до мене:

— Відпусти руку Бессі, дитино. Не думай, що таким способом тобі вдасться вийти звідси. Я ненавиджу хитрощі, особливо дитячі. Мій обов’язок — навчити тебе, що ними нічого не досягнеш. Тепер ти пробудеш тут ще одну годину. І лише якщо сидітимеш тихо та покірно, я дозволю тобі вийти.

— Тітонько! Змилуйтеся! Пробачте мені! Я більше не витримаю… Покарайте мене якось інакше… Я помру, якщо…

— Замовкни! Ці бурхливі сцени просто огидні.

Саме так вона й думала. У її очах я була маленькою лицедійкою, яка вміє лише вдавати. Вона щиро вірила, що в мені поєднуються лихі пристрасті, ницість і небезпечна фальшивість.

Коли Бессі й міс Еббот відступили, пані Рід, уже не бажаючи слухати мої несамовиті ридання й бачити мій розпач, різко відштовхнула мене назад до кімнати, знову замкнула двері й, не сказавши більше жодного слова, пішла. Я ще чула, як віддалялися її кроки. А невдовзі після цього зі мною, мабуть, стався напад, і я зомліла.