«Хатина дядька Тома» Читати (Повністю). Гаррієт Бічер-Стоу

Зміст

«Хатина дядька Тома» Розділ VII,Материнська боротьба
«Хатина дядька Тома» Розділ VIII,Втеча Елізи
«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ IX,У якому виявляється, що сенатор — лише людина
«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ X,Майно забирають

«Хатина дядька Тома» Розділ VII, Материнська боротьба

Важко уявити собі людську істоту, більш цілковито самотню й покинуту, ніж Еліза, коли вона повернула свої кроки від хатини Дядька Тома.

Страждання й небезпеки її чоловіка та небезпека, що нависла над її дитиною, зливалися в її свідомості з приголомшливим усвідомленням ризику, на який вона йшла, залишаючи єдиний дім, який будь-коли знала, і відриваючись від захисту друга, якого любила й шанувала. А ще — прощання з усім знайомим до найменшої дрібниці: з місцем, де вона виросла, з деревами, під якими гралася, з гаями, де в щасливіші часи стільки разів гуляла вечорами поруч зі своїм молодим чоловіком, — усе це, осяяне ясним морозним зоряним світлом, здавалося, докірливо зверталося до неї, немов запитуючи: куди ж ти можеш піти від такого дому?

Але сильнішим за все було материнське кохання, доведене близькістю страшної небезпеки до несамовитого пориву. Її хлопчик був уже достатньо дорослий, щоб іти поруч із нею, і за звичайних обставин вона просто вела б його за руку; але тепер сама думка про те, щоб випустити його з обіймів, змушувала її здригатися, і вона судомно притискала його до грудей, швидко простуючи вперед.

Морозний ґрунт рипів під її ногами, і вона здригалася від цього звуку; кожен тремтливий листок, кожна метушлива тінь відганяли кров назад до серця й змушували її пришвидшувати крок. Вона сама дивувалася силі, яка, здавалося, раптом влилася в неї: вагу свого хлопчика вона відчувала так, ніби то було пір’їння, а кожен спалах страху, здавалося, лише примножував надприродну силу, що несла її вперед. А з її блідих уст раз у раз вихоплювалася молитва до Високого Друга:

— Господи, допоможи! Господи, врятуй мене!

Якби це був твій Гаррі, матусю, або твій Віллі, якого завтра вранці жорстокий работорговець мав відірвати від тебе, — якби ти бачила цього чоловіка, чула, що всі папери підписано й передано, і знала, що від дванадцятої години ночі до ранку маєш лише цей час, щоб урятуватися втечею, — як швидко ти могла б іти? Скільки миль здолала б ти за ці короткі години, коли найдорожче дитя притиснуте до твоїх грудей, маленька сонна голівка лежить на твоєму плечі, а маленькі м’які рученята довірливо обіймають твою шию?

Бо дитина спала. Спочатку новизна й тривога не давали йому заснути; але мати так поспішно стримувала кожен подих, кожен звук і так запевняла його, що, якщо він буде тихенький, вона неодмінно його врятує, що він спокійно обхопив її шию руками й лише запитав, коли відчув, що сон огортає його:

— Мамо, мені ж не треба не спати, правда?

— Ні, любий мій; спи, якщо хочеш.

— Але, мамо, якщо я засну, ти ж не даси йому мене забрати?

— Ні! Нехай Бог допоможе мені! — сказала мати, і її щока стала ще блідішою, а у великих темних очах спалахнув яскравіший вогонь.

— Ти точно не даси, мамо?

— Так, точно! — відповіла мати голосом, який налякав навіть її саму, бо їй здалося, що він долинає з якогось духу всередині неї, що не був частиною її самої.

Хлопчик опустив свою маленьку стомлену голівку їй на плече й невдовзі заснув. О, як дотик цих теплих рученят, як лагідне дихання, що торкалося її шиї, немов додавали вогню й сили її рухам! Їй здавалося, ніби від кожного ніжного дотику й кожного руху сплячої, довірливої дитини в неї вливаються електричні струмені сили. Яка велична влада духу над тілом, що на якийсь час може зробити плоть і нерви незламними, а жили — натягнутими, мов сталь, так що слабка людина стає могутньою!

Межі ферми, гай, лісова ділянка — усе це запаморочливо пропливало повз неї, поки вона йшла вперед; і вона все йшла, залишаючи позаду один знайомий предмет за одним, не сповільнюючи кроку, не зупиняючись, аж поки червонувате світло світанку не застало її за багато довгих миль від усього, що могло б нагадати їй про дім, — на відкритому шляху.

Разом із господинею їй не раз доводилося їздити в гості до деяких родичів у маленьке селище Т——, неподалік від річки Огайо, тож дорогу вона знала добре. Дістатися туди, а звідти перебратися через Огайо — ось приблизний план її втечі, нашвидкуруч складений у перші хвилини; далі вона могла покладатися лише на Бога.

Коли на шляху почали з’являтися вершники та екіпажі, вона завдяки тій загостреній пильності, яка властива схвильованому стану і яка часом здається своєрідним натхненням, усвідомила, що її шалений поспіх і розгублений вигляд можуть викликати цікавість та підозру. Тому вона поставила хлопчика на землю й, поправивши сукню та капелюшок, пішла далі так швидко, як, на її думку, дозволяло зберегти пристойну невимушеність.

У своєму маленькому вузлику вона мала запас коржиків та яблук, які використовувала, щоб примушувати дитину йти швидше: вона котила яблуко на кілька ярдів уперед, і хлопчик щодуху біг за ним; цей хитрий прийом, повторюваний знову й знову, допоміг їм подолати багато півмиль.

Згодом вони дійшли до густої лісової хащі, крізь яку дзюркотів чистий струмок. Коли дитина поскаржилася, що голодна й хоче пити, Еліза перелізла разом із нею через огорожу і, сівши за великою скелею, яка приховувала їх від дороги, дала хлопчикові сніданок зі свого маленького вузлика. Хлопчик дивувався й засмучувався, що вона сама не їсть; а коли, обхопивши її шию руками, спробував запхнути шматочок свого коржика їй до рота, Елізі здалося, що клубок у горлі ось-ось її задушить.

— Ні, ні, любий Гаррі! Мама не може їсти, доки ти не будеш у безпеці! Ми мусимо йти — йти — аж поки не дійдемо до річки!

І вона знову поспішила на дорогу, знову змушуючи себе йти рівно й спокійно.

Вона була вже за багато миль від будь-якого поселення, де її знали особисто. Якщо їй випадково трапиться зустріти когось знайомого, міркувала вона, то добра слава родини сама по собі стане заслоною від підозр: навряд чи хтось припустить, що вона може бути втікачкою. До того ж шкіра в неї була настільки світла, що без уважного розглядання її неможливо було розпізнати як людину кольорового походження; дитина теж була білою, і тому їй було значно легше пройти непоміченою.

Покладаючись на це, опівдні вона зупинилася біля охайного фермерського будинку, щоб відпочити й купити собі та дитині обід; бо з відстанню небезпека зменшувалася, напруження нервової системи слабшало, і вона відчула, що водночас і втомилася, і зголодніла.

Добра господиня, привітна й балакуча, здавалося, була радше рада, ніж ні, що хтось зайшов до неї поговорити; і без жодних розпитувань прийняла слова Елізи про те, що вона «йде трохи далі, щоб тиждень побути у своїх друзів», — усе це Еліза в глибині душі сподівалася зробити цілком правдивим.

За годину до заходу сонця вона ввійшла до селища Т——, що лежало на березі Огайо, втомлена, з натертими ногами, але все ще сильна духом. Першим її поглядом був погляд на річку, що лежала перед нею, мов Йордан, відділяючи її від Ханаану свободи на протилежному березі.

Стояла рання весна, і річка була повноводною та бурхливою; величезні брили плавучої криги важко гойдалися туди й сюди в каламутній воді. Через особливу форму берега з боку Кентуккі, де суходіл далеко виступав у воду, крига у великій кількості застрягла й скупчилася тут, а вузький протік, що огинав вигин берега, був переповнений кригою, де одна брила лежала на іншій. Так утворилася тимчасова перепона для криги, що спускалася за течією: вона застрягала там, утворюючи величезний хвилястий крижаний пліт, який заповнював усю річку й майже доходив до берега Кентуккі.

Еліза на мить зупинилася, розглядаючи цю несприятливу картину. Вона відразу зрозуміла, що звичайний пором через таку перепону не ходитиме, і тоді звернула до маленького заїзду на березі, щоб дещо розпитати.

Господиня заїзду саме поралась біля вогню, де щось шипіло й кипіло в горщиках, готуючись до вечері. Почувши солодкий і жалібний голос Елізи, вона зупинилася, тримаючи в руці виделку.

— Що таке? — запитала вона.

— Невже тепер немає якоїсь переправи чи човна, що перевозив би людей до Б——? — запитала вона.

— Та ні! — відповіла жінка. — Човни вже перестали ходити.

Вираз розпачу й розчарування на обличчі Елізи вразив жінку, і вона запитально мовила:

— Може, ви хочете перебратися на той бік? Хтось захворів? Ви, здається, дуже поспішаєте?

— У мене дитина дуже тяжко хвора, — сказала Еліза. — Я лише вчора ввечері про це почула, а сьогодні вже добряче пройшла пішки, сподіваючись дістатися до переправи.

— От лихо, яка невдача, — сказала жінка, в якої прокинулися материнські почуття. — Мені й справді шкода вас. Соломоне! — гукнула вона з вікна до невеликої будівлі позаду.

У дверях з’явився чоловік у шкіряному фартусі, з дуже брудними руками.

— Слухай, Соле, — сказала жінка, — той чоловік сьогодні ввечері збирається перевезти ті бочки?

— Казав, що спробує, якщо це буде хоч трохи безпечно, — відповів чоловік.

— Тут неподалік є один чоловік, який сьогодні ввечері збирається перебратися на той бік із якимось вантажем, якщо наважиться. Сьогодні він вечерятиме тут, тож вам краще сісти й почекати. Який же це милий хлопчик, — додала жінка, простягаючи йому коржик.

Але дитина, цілком виснажена, заплакала від утоми.

— Бідолашний! Він не звик ходити, а я так його квапила, — сказала Еліза.

— Ну то несіть його до цієї кімнати, — сказала жінка, відчиняючи двері до маленької спальні, де стояло зручне ліжко.

Еліза поклала змореного хлопчика на ліжко й тримала його руки у своїх, поки він міцно не заснув. Для неї самої відпочинку не було. Думка про переслідувача, мов вогонь у її кістках, гнала її вперед, і вона з тугою вдивлялася в похмурі, бурхливі води, що пролягали між нею та свободою.

А тепер ми мусимо на якийсь час залишити її, щоб простежити за діями тих, хто її переслідує.

Хоча місіс Шелбі й пообіцяла, що обід буде якнайшвидше подано до столу, незабаром виявилося — як це не раз уже бувало, — що для укладання угоди потрібні дві сторони. Тож, хоча наказ було цілком виразно віддано в присутності Гейлі й щонайменше півдюжини юних посильних донесли його тітці Хлої, ця достойниця лише невдоволено фиркнула, кілька разів мотнула головою і взялася до всіх справ із незвичною повільністю та надзвичайною ґрунтовністю.

З якоїсь дивної причини серед усієї челяді, здавалося, панувала думка, що місіс не надто засмутиться через затримку; і дивовижно багато всіляких прикрих випадковостей постійно траплялося, затримуючи перебіг справ. Один невдаха примудрився перекинути підливу; тоді підливу довелося готувати de novo, з належною ретельністю та урочистістю, а тітка Хлоя стежила за нею й помішувала з упертою точністю, коротко відповідаючи на всі поради поспішати, що вона «не збирається подавати на стіл сиру підливу, щоб комусь живіт скрутило». Інший упустив воду й мусив іти до джерела по нову; ще хтось примудрився поставити масло просто на шляху всіх цих подій; а час від часу до кухні з хихотінням приносили звістку, що «Мас’р Гейлі дуже непокоїться, що ніяк не може всидіти на стільці, а все ходить та походжає то до вікон, то через ґанок».

— Так йому й треба! — обурено сказала тітка Хлоя. — Одного дня він буде непокоїтися ще гірше, якщо не виправить своїх звичаїв. Його господар пошле за ним, і тоді подивимося, як він виглядатиме!

— Потрапить у пекельні муки, це точно, — сказав маленький Джейк.

— Заслуговує! — похмуро відповіла тітка Хлоя. — Він стільком, стільком, стільком людям розбив серце — кажу вам усім! — Вона зупинилася, тримаючи в руках підняту виделку. — Це як те, що Мас’р Джордж читає в Одкровенні: душі, що кличуть під жертовником! І волають до Господа, щоб помстився таким! А зрештою Господь почує їх — от побачите!

Тітку Хлою, яку на кухні дуже шанували, слухали, роззявивши роти; а коли обід нарешті було як слід подано, вся кухня дістала змогу спокійно пліткувати разом із нею та слухати її міркування.

— Таких спалять навіки, це точно, правда ж? — сказав Енді.

— Я був би радий на це подивитися, слово честі, — сказав маленький Джейк.

— Діти! — пролунав голос, від якого всі здригнулися.

Це був Дядько Том, який увійшов і стояв у дверях, слухаючи розмову.

— Діти! — сказав він. — Боюся, ви не знаєте, що кажете. Навіки — це страшне слово, діти; моторошно навіть подумати про це. Не годиться бажати такого жодній людській істоті.

— Ми б не бажали цього нікому, крім работорговців, — сказав Енді. — Ніхто не може не побажати їм цього, такі вони страшенно лихі.

— Хіба сама природа не волає проти них? — сказала тітка Хлоя. — Хіба вони не відривають немовля від материнських грудей і не продають його, а маленьких діток, які плачуть і тримаються за материнську сукню, — хіба не відривають їх і не продають? Хіба не розлучають вони чоловіка з дружиною? — говорила тітка Хлоя, починаючи плакати. — Коли це просто-таки забирає в них саме життя? А вони при цьому зовсім нічого не відчувають, правда ж? П’ють, курять і живуть собі, наче їм море по коліна! Господи, якщо диявол їх не забере, то навіщо він узагалі існує?

Тітка Хлоя накрила обличчя картатим фартухом і вже по-справжньому зайшлася риданнями.

— У Святому Письмі сказано: моліться за тих, хто злостиво вас використовує, — сказав Том.

— Молитися за них! — вигукнула тітка Хлоя. — Господи, це вже занадто! Я не можу за них молитися.

— Це природно, Хлоє, і природа сильна, — сказав Том, — але Господня благодать сильніша. До того ж ти повинна подумати, в якому жахливому стані перебуває душа того бідолахи, котрий здатен чинити такі речі. Ти повинна дякувати Богові, що ти не така, як він, Хлоє. Я певен, що волів би бути проданим десять тисяч разів, аніж відповідати за все те, що доведеться відповідати цьому бідоласі.

— І я теж, ще й як, — сказав Джейк. — Господи, хіба ж нам не перепало б, Енді?

Енді знизав плечима й погоджувально свиснув.

— Я радий, що Мас’р сьогодні вранці не поїхав, як, здавалося, збирався, — сказав Том. — Це було б для мене болючіше, ніж продаж, слово честі. Може, для нього це було б природно, але мені, який знає його від самого дитинства, це завдало б страшного болю. Та я поговорив із Мас’ром і тепер починаю якось примирятися з Божою волею. Мас’р нічого не міг удіяти; він учинив правильно, але боюся, що після мого відходу все тут піде шкереберть. Не можна ж сподіватися, що Мас’р буде всюди пхати свого носа, як це робив я, стежачи, щоб усі кінці сходилися. Хлопці всі хочуть добра, але вони страшенно недбалі. Оце мене й турбує.

Тут продзвенів дзвінок, і Тома покликали до вітальні.

— Томе, — доброзичливо сказав його господар, — я хочу, щоб ти знав: я дав цьому джентльменові письмове зобов’язання на тисячу доларів, яке він зможе стягнути, якщо тебе не буде на місці, коли ти йому знадобишся. Сьогодні він поїде у своїх інших справах, а ти матимеш день для себе. Іди, куди хочеш, хлопче.

— Дякую, Мас’ре, — сказав Том.

— І дивись мені, — сказав работорговець, — не надумай обдурити свого господаря якимись своїми ніґерськими хитрощами; бо якщо тебе там не буде, я витягну з нього кожен цент. Якби він мене послухав, то взагалі нікому з вас не довіряв би — слизькі, мов вугрі!

— Мас’ре, — сказав Том, випроставшись на весь зріст, — мені було лише вісім років, коли стара місіс поклала вас мені на руки, а вам ще й року не було. «Ось, — сказала вона, — це буде ваш юний Мас’р; добре про нього дбайте». А тепер я лише запитаю вас, Мас’ре: хіба я коли-небудь порушив дане вам слово або пішов проти вашої волі, особливо відколи став християнином?

Містер Шелбі був глибоко зворушений, і на очі йому навернулися сльози.

— Мій добрий хлопче, — сказав він, — Господь знає, що ти кажеш саму правду; і якби це залежало від мене, увесь світ не зміг би купити тебе.

— І як християнка я певна, — сказала Місіс Шелбі, — що ви будете викуплені, щойно я зможу так чи інакше зібрати потрібні кошти. Сер, — звернулася вона до Гейлі, — добре простежте, кому ви його продасте, і повідомте мені.

— Господи, звісно, — сказав работорговець. — Я, може, вже за рік поверну його сюди — майже не зношеного — та й обміняю назад.

— Тоді я обміняюся з вами й зроблю так, щоб це було вам вигідно, — сказала Місіс Шелбі.

— Звичайно, — відповів работорговець. — Для мене все одно; я людей купую й продаю, як кому заманеться, тож справи в мене йдуть добре. Мені лише треба якось жити, розумієте, мем; мабуть, усім нам цього й треба.

Містера й Місіс Шелбі однаково дратувала й принижувала фамільярна зухвалість работорговця, та водночас обоє розуміли безумовну необхідність стримувати свої почуття. Що безнадійно жадібнішим і бездушнішим він здавався, то сильнішим ставав страх Місіс Шелбі, що він таки зуміє знову схопити Елізу та її дитину, а отже, тим вагомішою була її причина затримувати його всілякими жіночими хитрощами. Тож вона люб’язно всміхалася, погоджувалася, невимушено розмовляла й робила все можливе, щоб час минав непомітно.

О другій годині Сем та Енді вивели коней і прив’язали їх до конов’язі; здавалося, після ранкової пробіжки вони були напрочуд свіжі та бадьорі.

Сем з’явився після обіду, наче заново змащений, сповнений палкої готовності прислужитися й не пропустити жодної нагоди виявити свою послужливість. Коли Гейлі підійшов, Сем саме пишномовно вихвалявся перед Енді очевидним і надзвичайним успіхом своєї операції, тепер, коли він уже «по-справжньому за неї взявся».

— Ваш господар, я так розумію, собак не тримає? — замислено запитав Гейлі, готуючись сісти на коня.

— Ще й скільки! — переможно відповів Сем. — Он Бруно — той реве, мов навіжений! А крім нього, майже кожен ніґер у нас тримає якогось там цуцика, тієї чи іншої породи.

— Пхе! — сказав Гейлі, а потім додав ще дещо про тих собак, на що Сем пробурмотів:

— Не бачу я ніякої користі їх проклинати, от і все.

— Але ваш господар не тримає собак (я майже певен, що не тримає), щоб вистежувати ніґерів.

Сем чудово зрозумів, що той має на увазі, але й далі зберігав на обличчі вираз щирої й відчайдушної простодушності.

— Наші собаки нюх мають добрий, дуже гострий. Я думаю, що вони якраз для такої справи, хоч досі ніколи не мали нагоди попрактикуватися. Та вони добрі собаки, на що завгодно здатні, аби тільки їх пустити по сліду. Ану, Бруно! — гукнув він, свиснувши до важкого ньюфаундленда, який незграбно й бурхливо посунув до них.

— Та йди ти к бісу! — сказав Гейлі, підводячись. — Ну, вилазь тепер.

Сем відповідно видерся на коня, спритно примудрившись при цьому полоскотати Енді, від чого той вибухнув сміхом, чим неабияк розлютив Гейлі; той замахнувся на нього батогом.

— Я дивуюся з тебе, Енді, — з моторошною серйозністю сказав Сем. — Це серйозна справа, Енді. Не треба тут жартувати. Цим ти Мас’рові ніяк не допоможеш.

— Я поїду прямою дорогою до річки, — рішуче сказав Гейлі, коли вони дісталися межі маєтку. — Я знаю, куди всі вони прямують: до підземної залізниці.

— Атож, — сказав Сем, — саме так воно й є. Мас’р Гейлі влучив просто в яблучко. Тепер до річки ведуть дві дороги — ґрунтова й шосейна. Яку Мас’р має на увазі?

Енді невинно поглянув на Сема, здивований, почувши цей новий географічний факт, але негайно підтвердив його слова енергійним повторенням.

— Бо, — сказав Сем, — я більше схильний думати, що Лізі поїхала ґрунтовою дорогою, оскільки нею найменше їздять.

Гейлі, хоч і був старою лисицею, природно схильною з підозрою ставитися до всіляких жартів і хитрощів, мимоволі замислився над таким поглядом на справу.

— Якби ви обоє не були такими проклятими брехунами! — задумливо промовив він, поміркувавши хвильку.

Замислений, розважливий тон, яким це було сказано, надзвичайно потішив Енді. Він трохи відстав і затрусився так, ніби ось-ось ризикував злетіти з коня, тоді як обличчя Сема застигло в непорушно скорботному виразі.

— Звісно, — сказав Сем, — Мас’р може їхати, як йому більше до вподоби, прямою дорогою, якщо так вважає найкращим, — нам однаково. А тепер, коли я гарненько все обміркував, думаю, що пряма дорога таки найкраща, безперечно.

— Вона, природно, пішла б самотньою дорогою, — уголос міркував Гейлі, не звертаючи уваги на Сема.

— Хто їх, дівчат, знає, — сказав Сем. — Вони народжені робити все навпаки; ніколи не чинять так, як ти думаєш, а здебільшого — якраз навпаки. Отож, якщо думаєш, що вони поїхали однією дорогою, то напевно краще рушати іншою — тоді вже точно їх знайдеш. А я, якщо хочете знати мою власну думку, думаю, що Лізі поїхала тією дорогою. Тож, гадаю, нам краще взяти пряму.

Цей глибокодумний загальний погляд на жіночу стать не надто схилив Гейлі до прямої дороги, і він рішуче заявив, що поїде іншою, а потім запитав Сема, коли вони до неї дістануться.

— Трохи далі, — сказав Сем, підморгнувши Енді оком з того боку, що був повернутий до нього. А потім серйозно додав: — Але я подумав над цим і тепер цілком певен, що нам не слід їхати тією дорогою. Я ніколи не їздив нею. Там страшенно самотньо, і ми можемо заблукати — а куди тоді потрапимо, одному Господу відомо.

— Попри це, — сказав Гейлі, — я поїду тією дорогою.

— Тепер, коли я згадав, здається, я чув, що ту дорогу вздовж струмка всю перегородили парканами. Правда ж, Енді?

Енді не був певен; він лише «чув про ту дорогу», але ніколи не їздив нею. Коротше кажучи, він дотримувався суворого нейтралітету.

Гейлі, звиклий зважувати ймовірності між більшою та меншою брехнею, вирішив, що шальки терезів схиляються на користь згаданої ґрунтової дороги. Згадка про цю обставину, як йому здалося, спершу вихопилася в Сема мимоволі, а його подальші плутані спроби відмовити Гейлі він пояснив відчайдушною брехнею: Сем просто не хотів видавати Лізу.

Тому, коли Сем показав дорогу, Гейлі жваво рушив нею, а за ним — Сем та Енді.

Насправді ця дорога була старою, колись вона вела просто до річки, але після прокладання нового шосе багато років нею ніхто не користувався. Приблизно годину нею можна було їхати без перешкод, а далі вона перетиналася різними фермами й парканами. Сем чудово знав про це — власне, дорога була закрита так давно, що Енді навіть ніколи про неї не чув. Тож він їхав із виглядом покірного слухняного слуги, лише час від часу стогнучи й вигукуючи, що дорога «страшенно вибоїста й Джеррі ногу зіпсує».

— А тепер я вас попереджаю, — сказав Гейлі, — я вас знаю; ви своїми викрутасами не змусите мене звернути з цієї дороги, тож замовкніть!

— Мас’р поїде своєю дорогою! — із сумною покорою відповів Сем, водночас багатозначно підморгнувши Енді, який уже ледве стримувався, щоб не вибухнути сміхом.

Сем був у чудовому настрої — вдавав, що пильно стежить за дорогою; то раптом вигукував, що бачить «дівочий капелюшок» на вершині далекого пагорба, то гукав Енді:

— А чи не Лізі он там, у западині?

Він завжди вигукував це саме на якій-небудь вибоїстій чи крутій ділянці дороги, де раптове пришвидшення було особливо незручним для всіх учасників подорожі, і таким чином тримав Гейлі в стані постійного збудження.

Після приблизно години такої їзди вся компанія стрімко й галасливо спустилася на подвір’я великої ферми. Не видно було жодної живої душі — всі працівники були в полі; але оскільки сама комора виразно й просто стояла впоперек дороги, стало очевидно, що їхня подорож у цьому напрямку дійшла безславного кінця.

— Хіба ж я не казав Мас’рові? — сказав Сем із виглядом ображеної невинності. — Як чужому джентльменові знати про цю місцевість більше, ніж уродженцям, які тут народилися й виросли?

— Ах ти шахраю! — сказав Гейлі. — Ти все це знав.

— Хіба я не казав вам, що знав, а ви мені не повірили? Я ж казав Мас’рові, що там усе перекрито, все загороджено, і я не думаю, що ми зможемо проїхати, — Енді це чув.

Усе це було надто правдиво, щоб заперечувати, і нещасному чоловікові довелося якнайкраще проковтнути свою лють. Усі троє розвернули коней і рушили назад, а потім узяли курс на шосе.

Через усі ці затримки минуло приблизно три чверті години відтоді, як Еліза вклала дитину спати в сільському заїзді, коли вершники в’їхали до того самого містечка. Еліза стояла біля вікна, дивлячись в інший бік, коли пильне око Сема вихопило її постать. Гейлі та Енді були на два ярди позаду. У цю вирішальну мить Сем примудрився скинути капелюха вітром і видав гучний, характерний вигук, який одразу насторожив Елізу; вона різко відсахнулася, а вся компанія промайнула повз вікно й обігнула будинок до парадних дверей.

Здавалося, в ту єдину мить для Елізи вирішувалося тисяча життів. Її кімната мала бічні двері, що виходили до річки. Вона схопила дитину й кинулася сходами вниз. Работорговець побачив її саме тієї миті, коли вона зникала за схилом берега; він зіскочив із коня і, голосно гукаючи Сема та Енді, кинувся за нею, мов гончак за оленем.

У ту запаморочливу мить її ноги, здавалося, ледве торкалися землі, і за секунду вона опинилася біля самої води. Вони вже були просто за нею; і тоді, наділена тією силою, яку Бог дає лише доведеним до відчаю, з диким криком та відчайдушним стрибком вона одним махом перелетіла через каламутну течію біля берега й опинилася на крижині, що пливла далі. Це був відчайдушний стрибок — неможливий ні для кого, крім божевільного від відчаю; і Гейлі, Сем та Енді мимоволі скрикнули й піднесли руки, побачивши, як вона це зробила.

Величезна зелена брила криги, на яку вона ступила, хитнулася й затріщала під її вагою, але вона не затрималася на ній ані миті. З дикими криками, з усією силою відчаю вона стрибнула на іншу, потім ще на одну крижину; спотикалася — стрибала — ковзала — знову підхоплювалася вгору! Черевики злетіли з ніг, панчохи порвалися й залишили ноги босими, кров позначала кожен її крок; але вона нічого не бачила, нічого не відчувала, аж поки крізь туман, мов уві сні, не побачила берег Огайо й чоловіка, який допомагав їй піднятися схилом.

— А ти хоробра дівчина, хто б ти не була! — сказав чоловік, вилаявшись.

Еліза впізнала в його голосі й обличчі чоловіка, який мав ферму неподалік від її колишнього дому.

— О, містере Сіммсе! Врятуйте мене — благаю, врятуйте мене, сховайте мене! — сказала Еліза.

— Що це таке? — сказав чоловік. — Та це ж дівчина Шелбі!

— Моя дитина! Цей хлопчик! Його продали! Он його господар, — сказала вона, вказуючи на берег Кентуккі. — О, містере Сіммсе, у вас є маленький хлопчик!

— Авжеж, є, — сказав чоловік, грубо, але доброзичливо витягуючи її на крутий берег. — А до того ж ти й справді хоробра дівчина. Я люблю сміливих людей, де б їх не зустрів.

Коли вони дісталися вершини берега, чоловік зупинився.

— Я радий був би чимось вам допомогти, — сказав він, — але мені нікуди вас забрати. Найбільше, що я можу зробити, — порадити вам іти туди, — сказав він, показуючи на великий білий будинок, що стояв самотою осторонь головної вулиці села. — Ідіть туди; там добрі люди. Якої б небезпеки не було, вони вам допоможуть — вони в таких справах добре знаються.

— Нехай Господь вас благословить! — щиро сказала Еліза.

— Та нема за що, нема за що на світі, — відповів чоловік. — Те, що я зробив, — дрібниця.

— І, о, благаю вас, сер, ви ж нікому не скажете!

— Та йди ти к бісу, дівчино! За кого ти мене маєш? Звісно, що ні, — сказав чоловік. — А тепер іди собі, будь розумною та тямущою дівчиною, якою ти є. Ти здобула свою свободу, і, поки це залежить від мене, вона буде твоєю.

Жінка притиснула дитину до грудей і твердо, швидко рушила геть. Чоловік стояв і дивився їй услід.

— Шелбі, мабуть, не вважатиме це найсусіднішою справою у світі, — сказав він сам до себе, — але що тут поробиш? Якщо він колись упіймає одну з моїх дівчат у такому самому становищі, нехай відплатить мені тим самим. Я якось ніколи не міг дивитися, як якась нещасна істота бореться, задихається, намагається вирватися, а за нею женуться собаки, — і ще й самому ставати їй на заваді. До того ж не бачу я жодної потреби бути для інших людей мисливцем та ловцем.

Так говорив цей бідний, язичницьки необізнаний кентуккієць, якого ніхто не навчив, які в нього конституційні обов’язки, і тому він мимоволі поводився по-християнськи — так, що, якби становище його було кращим, а сам він освіченішим, йому, мабуть, не довелося б залишатися таким.

Гейлі стояв, цілком приголомшений, і дивився на все це, аж поки Еліза не зникла нагорі на березі. Тоді він обернув до Сема та Енді спустошений, запитальний погляд.

— Це був цілком пристойний хід, — сказав Сем.

— У цієї дівки, мабуть, сім бісів усередині! — сказав Гейлі. — Як вона стрибнула, мов дика кішка!

— Ну що ж, — сказав Сем, чухаючи голову, — сподіваюся, Мас’р вибачить нам, що ми спробували поїхати тією дорогою. Не думаю, що я тепер досить жвавий для такої дороги, аж ніяк!

І Сем хрипко хихикнув.

— Ти смієшся?! — гаркнув работорговець.

— Господи, благословіть вас, Мас’ре, я просто не міг стриматися, — сказав Сем, нарешті давши волю радості, яку так довго стримував у душі. — Вона так кумедно стрибала й скакала — крига тріщить — а як вона все це робила, просто диво! Плюх! Трісь! Хлюп! Стриб! Господи! Оце вона дала ходу!

Сем та Енді реготали, аж сльози котилися їм по щоках.

— Я змушу вас сміятися з іншого боку рота! — сказав работорговець, розмахуючи батогом над їхніми головами.

Обидва пригнулися й, вигукуючи, побігли вгору схилом, а потім уже сиділи на конях, перш ніж він устиг піднятися.

— Добривечір, Мас’ре! — з великою серйозністю сказав Сем. — Гадаю, Місіс дуже непокоїться через Джеррі. Мас’р Гейлі більше не потребуватиме нас. Місіс не дозволила б нам сьогодні вночі гнати цих бідолашних тварин через Лізин місток.

І, жартома штовхнувши Енді ліктем у ребра, він рушив уперед повним чвалом, а той подався за ним; їхній сміх поступово завмер у далині, ледь чутний на вітрі.

«Хатина дядька Тома» Розділ VIII, Втеча Елізи

Еліза здійснила свій відчайдушний відступ через річку вже в сутінках. Сіра вечірня імла, що поволі здіймалася над річкою, огорнула її, коли вона зникла нагорі берега, а бурхлива течія та маси криги, що безладно пливли по воді, поставили між нею та її переслідувачем безнадійну перепону. Тож Гейлі повільно й невдоволено повернувся до маленького заїзду, міркуючи, що ж робити далі. Жінка відчинила перед ним двері невеликої вітальні, підлога якої була вкрита ганчір’яним килимком. Там стояв стіл із дуже блискучою чорною клейонкою, кілька худорлявих дерев’яних стільців із високими спинками, а на камінній полиці над ледь жевріючою решіткою лежали кілька гіпсових фігурок, розфарбованих у пишні барви. Уздовж комина тяглася довга лава з твердого дерева, незручна на вигляд, і тут Гейлі всідався, щоб поміркувати про нестійкість людських надій та щастя взагалі.

— Ну й навіщо мені був той малий шибеник? — казав він сам собі. — Щоб через нього я опинився отак, як тепер, на дереві, мов єнот?

І Гейлі полегшив душу, повторивши не надто пристойну літанію прокльонів на свою адресу; хоча були всі підстави вважати їх правдивими, з міркувань смаку ми їх опустимо.

Його налякав гучний і хрипкий голос чоловіка, який, очевидно, саме злазив із коня біля дверей. Гейлі поспішив до вікна.

— От тобі й маєш! Якщо це не найближче до того, що люди називають Провидінням, то я не знаю, що й казати, — промовив Гейлі. — Аж не віриться, що це не Том Локер.

Гейлі поспішив назовні. Біля шинквасу, в кутку кімнати, стояв кремезний, мускулистий чоловік, на добрих шість футів зросту й відповідно широкоплечий. На ньому був кожушок із буйволячої шкіри, пошитий хутром назовні, що надавало йому кошлатого й лютого вигляду, цілком відповідного загальному виразові його обличчя. У його голові та рисах обличчя кожна риса й ознака, що свідчила про грубу й безоглядну жорстокість, була розвинена до найвищої міри. Справді, якби наші читачі могли уявити собі бульдога, який виріс до людського віку й тепер ходить у капелюсі та пальті, вони отримали б досить влучне уявлення про його загальний вигляд і статуру.

Його супроводжував подорожній, багато в чому цілковита його протилежність. Низенький і худорлявий, він рухався пружно, по-котячому, а в його гострих чорних очах світився насторожений, нишпорливий вираз; здавалося, кожна риса його обличчя загострювалася, відгукуючись на цей вираз. Його тонкий довгий ніс виступав уперед, наче прагнув проникнути в саму сутність усіх речей; гладке, тонке чорне волосся було зачесане нетерпляче вперед, а всі його рухи й жести виказували суху, обережну кмітливість.

Здоровило налив собі велику склянку, наполовину наповнивши її нерозбавленим спиртним, і одним духом вихилив, не промовивши ані слова. Маленький чоловічок підвівся навшпиньки, схилив голову спочатку в один бік, потім в інший, і вдумливо понюхав повітря біля різних пляшок. Нарешті він замовив м’ятний джулеп — тонким, тремтливим голосом і з виглядом великої обережності. Коли напій налили, він узяв склянку й оглянув її з гострим, задоволеним виразом людини, яка вважає, що вчинила цілком правильно й забила цвяха саме в голівку, а тоді заходився пити короткими, добре обдуманими ковтками.

— Ну й хто б міг подумати, що така удача сама прийде до мене? Локере, як ся маєш? — сказав Гейлі, підходячи до здоровила й простягаючи йому руку.

— До біса! — була ввічлива відповідь. — А ти чого тут, Гейлі?

Маленький нишпорка, якого звали Марксом, одразу припинив сьорбати й, висунувши голову вперед, проникливо розглянув нового знайомого, так, як кіт часом дивиться на сухий листок, що ворушиться, або на якийсь інший можливий об’єкт переслідування.

— Кажу тобі, Томе, це найщасливіша річ у світі. Я вскочив у страшенну халепу, і ти мусиш мене з неї витягти.

— Гм? Ага! Цілком можливо! — прогарчав його самовдоволений знайомий. — Коли ти комусь радий, то можна бути майже певним: хочеш із нього щось витягти. Що там цього разу?

— У тебе тут є приятель? — сказав Гейлі, з сумнівом поглядаючи на Маркса. — Партнер, може?

— Так, є. Гей, Марксе! Ось той самий чоловік, із яким я мав справу в Натчезі.

— Дуже радий із вами познайомитися, — сказав Маркс, простягаючи довгу худу руку, схожу на кіготь крука. — Містер Гейлі, якщо не помиляюся?

— Він самий, сер, — відповів Гейлі. — А тепер, джентльмени, раз уже ми так щасливо зустрілися, думаю, я можу дозволити собі пригостити вас у цій вітальні. Тож, старий єноте, — звернувся він до чоловіка біля шинквасу, — принеси нам гарячої води, цукру, сигар, побільше справжнього товару, і влаштуємо собі добру гулянку.

І ось уже запалено свічки, вогонь у решітці роздмухано до жару, а троє наших достойних джентльменів сидять довкола столу, рясно заставленого всім необхідним для доброго товариства, про що ми вже згадували.

Гейлі почав жалібно розповідати про свої особливі труднощі. Локер стулив рота й слухав його з похмурою та грубою увагою. Маркс, який заклопотано й метушливо готував склянку пуншу на свій особливий смак, час від часу підводив очі від свого заняття і, встромляючи свого гострого носа та підборіддя мало не в саме обличчя Гейлі, з найбільшою увагою слухав усю розповідь. Кінець її, здавалося, неабияк його розважив, бо він мовчки трусив плечима й боками та підтискав тонкі губи з виразом великого внутрішнього задоволення.

— Отже, тебе таки добряче зашили в мішок, га? — сказав він. — Хе-хе-хе! І зроблено це неабияк спритно.

— Оці всі справи з малими страшенно ускладнюють торгівлю, — сумно сказав Гейлі.

— От якби можна було вивести породу дівчат, яким байдуже до їхніх малих, — сказав Маркс, — кажу вам, це було б, мабуть, найвеличніше сучасне вдосконалення, яке я знаю, — і Маркс вшанував власний жарт тихим попискуванням від сміху.

— Авжеж, — сказав Гейлі. — Я ніколи цього не міг зрозуміти. Малі — для них суцільний клопіт; здавалося б, вони мали б радіти, коли позбудуться їх. Але ні. І що більше клопоту завдає дитина, що вона безпорадніша й менш придатна до чогось, як це зазвичай буває, то міцніше вони за неї тримаються.

— Ну, містере Гейлі, — сказав Маркс, — передайте гарячу воду. Так, сер; ви кажете саме те, що я відчуваю і завжди відчував. Якось я купив одну дівчину, коли займався цим ремеслом, — міцна, здорова дівка була, до того ж неабияк тямуща, — а в неї була дитина, така собі нещасна, хвора й квола; спина в неї була викривлена чи щось таке. І я просто віддав дитину одному чоловікові, який вирішив спробувати її виростити, бо йому вона нічого не коштувала. Я, бачте, навіть не подумав, що дівчина так через це засмутиться. Але, Господи, вам би тільки побачити, як вона заходилася! Справді, мені здалося, що вона цінувала дитину ще більше саме тому, що та була хвора, вередлива й завдавала їй клопоту. І вона ж не прикидалася — плакала через неї, металася, наче втратила всіх друзів, яких мала. Правду кажучи, кумедно було на це дивитися. Господи, немає кінця жіночим вигадкам.

— А в мене було те саме, — сказав Гейлі. — Минулого літа, на Червоній річці, мені перепродали одну дівчину, з досить вродливим на вигляд хлопчиком, і очі в нього були такі ж ясні, як у вас; але, коли придивився, я виявив, що він зовсім сліпий. Справді — зовсім сліпий. Ну, бачите, я подумав, що нічого страшного не буде, якщо я просто передам його далі й нічого не скажу. Я навіть добре виміняв його на барильце віскі. Але коли дійшло до того, щоб забрати його від матері, вона стала мов тигриця. Це було ще до нашого від’їзду, а я ще не встиг закувати всю свою партію в кайдани. То що вона зробила? Схопилася на тюк бавовни, мов кішка, вихопила ніж в одного з матросів і, кажу вам, на хвилину влаштувала справжній переполох, поки не побачила, що це марно. А тоді розвернулася й кинулася головою вперед у річку — разом із дитиною. Пішла під воду сторчма й більше не виринула.

— Фе! — сказав Том Локер, який слухав ці історії з ледве стримуваною огидою. — Обоє ви нікчеми! Мої дівки таких фокусів не витворяють, кажу вам!

— Справді? А як вам це вдається? — жваво запитав Маркс.

— Допомогти? Та як же! Я купую дівчину, і якщо в неї є маля, яке теж треба продати, я просто підходжу, підношу кулак до самого її обличчя й кажу: «Слухай-но, якщо ти скажеш мені хоч слово, я розтовчу тобі пику. Не хочу чути жодного слова — навіть початку слова». Кажу їм: «Це маля моє, а не твоє, і тобі воно ніяким боком не належить. Я продам його за першої нагоди; дивись мені, не витворяй ніяких фокусів через це, бо я змушу тебе пошкодувати, що ти взагалі народилася». Кажу вам, вони одразу бачать, що тут не до жартів, коли я за них беруся. Я змушую їх замовкнути, мов риби; а якщо якась почне й пискне, то… — і містер Локер гепнув кулаком по столу так, що продовження й без слів було цілком зрозуміле.

— Оце називається переконливістю, — сказав Маркс, штурхаючи Гейлі ліктем і знову тихенько хихочучи. — Ну й дивак цей Том, га? Хе-хе! Кажу тобі, Томе, ти, мабуть, змушуєш їх зрозуміти, бо в усіх ніґерів у голові сама вовна. Вони ніколи не сумніваються, що саме ти маєш на увазі, Томе. Якщо ти не сам диявол, Томе, то, скажу я тобі, його рідний брат-близнюк!

Том сприйняв цей комплімент із належною скромністю й почав набувати такого привітного вигляду, наскільки це було сумісне, як висловився б Джон Буньян, «із його собачою натурою».

Гейлі, який уже дуже вільно частувався головним напоєм цього вечора, почав відчувати помітне піднесення й розширення своїх моральних здібностей — явище, не таке вже й рідкісне серед людей серйозного та задумливого складу за подібних обставин.

— Ну, Томе, — сказав він, — ти й справді занадто вже лихий, як я тобі завжди казав. Знаєш, Томе, ми з тобою колись у Натчезі говорили про ці справи, і я доводив тобі, що, поводячись із ними по-доброму, ми заробляємо не менше й у цьому світі живемо не гірше, а до того ж маємо кращі шанси потрапити зрештою до Царства Небесного, коли вже зовсім припече й нічого іншого не залишиться, сам знаєш.

— Бе! — сказав Том. — Хіба я цього не знаю? Не труї мене своїми балачками — у мене й так шлунок трохи бунтує, — і Том випив півсклянки нерозбавленого бренді.

— Кажу тобі, — промовив Гейлі, відкинувшись на спинку стільця й багатозначно жестикулюючи, — я завжди мав намір вести торгівлю так, щоб передусім заробляти на ній гроші, не менше за будь-якого іншого чоловіка. Але торгівля — це не все, і гроші — теж не все, бо в кожного з нас є душа. Мені байдуже, хто почує, як я це кажу, — і я чимало про це думаю, хай йому грець, — тож можу вже сказати прямо. Я вірю в релігію, і коли-небудь, як тільки владнаю всі свої справи й поставлю їх як слід, я збираюся потурбуватися про свою душу та про всі ці речі. То навіщо чинити більше зла, ніж справді необхідно? Мені здається, це зовсім не розсудливо.

— Потурбуватися про свою душу! — презирливо повторив Том. — Тобі доведеться добряче придивитися, щоб знайти в собі душу, тож можеш не завдавати собі клопоту через це. Навіть якби диявол просіяв тебе крізь сито з волосини, він і тоді жодної не знайшов би.

— Ну, Томе, ти чогось сердитий, — сказав Гейлі. — Чому б тобі не сприйняти це спокійно, коли людина говорить заради твого ж добра?

— Припини свої теревені, — грубо сказав Том. — Я можу витримати майже будь-які твої балачки, але тільки не твої побожні розмови — від них мене просто вивертає. Зрештою, яка між нами різниця? Ти ж не те щоб хоч трохи більше переймався чи мав хоч краплю більше почуттів — це чистісінька, гола підлість: хочеш перехитрити диявола й урятувати власну шкуру. Хіба я тебе не наскрізь бачу? А твоє «увірування», як ти це називаєш, зрештою, надто вже підле навіть для найжалюгіднішої істоти: усе життя набирати боргів у диявола, а коли приходить час платити — нишком утекти! Боб!

— Ну, ну, джентльмени, кажу вам, це вже не діло, — втрутився Маркс. — Знаєте, на кожну справу можна дивитися по-різному. Містер Гейлі, без сумніву, дуже пристойна людина й має власне сумління; і ти, Томе, маєш свої способи, і теж дуже добрі, Томе. Але сваркою, самі знаєте, нічого не досягнеш. Давайте до справи. Отже, містере Гейлі, чого ви хочете? Щоб ми взялися спіймати цю дівчину?

— Дівчина мене не цікавить — вона належить Шелбі; справа лише в хлопчикові. Я був дурнем, коли купив того мавпунця!

— Ти взагалі здебільшого дурень! — грубо сказав Том.

— Та годі, Локере, не гарячкуй, — сказав Маркс, облизуючи губи. — Бачите, містер Гейлі дає нам нагоду до доброї справи, я так гадаю. Просто спокійно посидь — ці домовленості моя сильна сторона. Отже, містере Гейлі, ця дівчина — яка вона? Що вона собою являє?

— Ну! Біла й гарна — добре вихована. Я б дав Шелбі вісімсот або тисячу, а потім добре на ній заробив би.

— Біла й гарна — добре вихована! — повторив Маркс, і його гострі очі, ніс та рот аж ожили від ділового запалу. — Послухай, Томе, яка чудова нагода! Ми тут самі на цьому заробимо. Ми ловимо її; хлопчик, звісно, дістанеться містерові Гейлі, а дівчину ми повеземо до Орлеана й там спекулюватимемо нею. Хіба не чудово?

Том, чия велика важка щелепа під час цієї розмови стояла роззявленою, раптом стулив її, як великий пес змикає пащу на шматку м’яса, і, здавалося, почав неквапливо обмірковувати цю думку.

— Бачите, — сказав Маркс Гейлі, помішуючи тим часом свій пунш, — у нас є судді під рукою в усіх пунктах уздовж берега, і вони цілком помірно беруться за всілякі дрібні справи з нашого ремесла. Том займається тим, щоб збивати людей із ніг і таке інше; а я з’являюся вже весь виряджений — блискучі чоботи, усе найкращого ґатунку, коли настає час присягати. Вам би тільки побачити, — сказав Маркс, сяючи професійною гордістю, — як я вмію міняти тон. Одного дня я містер Твікем із Нового Орлеана; іншого — щойно прибув зі своєї плантації на Перл-Рівер, де маю сімсот ніґерів; а тоді можу виступити далеким родичем Генрі Клея або якогось іншого старого важливця з Кентуккі. Таланти, знаєте, бувають різні. От Том — справжній майстер, коли треба когось добре віддухопелити чи побитися; а от брехати він не вміє, Том не вміє — бачите, це в нього неприродно виходить. Але, Господи, якщо в цій країні є чоловік, який може заприсягнутися в чому завгодно й приписати до всього всілякі обставини та прикраси з урочистим виразом обличчя, та ще й провести це краще за мене, — ну, я хотів би на нього поглянути, та й годі! Їй-богу, я, мабуть, зміг би викрутитися й прослизнути навіть тоді, якби судді були прискіпливішими, ніж вони є. Інколи я навіть хотів би, щоб вони були прискіпливіші; тоді було б куди цікавіше, куди веселіше, знаєте.

Том Локер, який, як ми вже показали, був людиною повільною і в думках, і в рухах, тут урвав Маркса, гупнувши важким кулаком по столу так, що все на ньому знову задзвеніло.

— Досить! — сказав він.

— Господи благослови тебе, Томе, ти ж не мусиш перебити всі склянки! — сказав Маркс. — Прибережи кулак до потреби.

— Але, джентльмени, хіба мені не належить частка прибутку? — запитав Гейлі.

— Хіба недостатньо, що ми спіймаємо для тебе хлопчика? — сказав Локер. — Чого ти ще хочеш?

— Ну, — сказав Гейлі, — якщо я віддаю вам цю справу, вона чогось варта. Скажімо, десять відсотків від прибутку, а витрати — за мій рахунок.

— А тепер, — сказав Локер із громоподібною лайкою й ударивши важким кулаком по столу, — невже я тебе не знаю, Дене Гейлі? Не думай, що зможеш мене провести! Припустімо, ми з Марксом узялися за ловлю рабів лише для того, щоб догодити таким джентльменам, як ти, і самим нічого з цього не отримувати? Анітрохи! Ми заберемо дівчину собі цілком, а ти мовчи, інакше матимемо і дівчину, і хлопчика — що нам заважає? Хіба не ти сам показав нам, як це робиться? Для нас це так само вільне поле, як і для тебе, сподіваюся. Якщо ти чи Шелбі захочете гнатися за нами, шукайте там, де торік були куріпки; якщо знайдете їх або нас — ласкаво просимо.

— О, ну, звичайно, нехай буде так, — стривожено сказав Гейлі. — Ви ловите хлопчика за цю плату; ти завжди чесно торгувався зі мною, Томе, і дотримувався свого слова.

— Ти це знаєш, — сказав Том. — Я не прикидаюся таким скиглієм, як ти, але навіть із самим дияволом не стану брехати у своїх рахунках. Що кажу, те й зроблю — ти це знаєш, Дене Гейлі.

— Авжеж, авжеж, — сказав Гейлі. — Я саме це й кажу, Томе. А якби ти тільки пообіцяв доставити мені хлопчика протягом тижня, у будь-яке місце, яке ти назвеш, — більшого мені й не треба.

— А мені треба далеко не тільки це, — сказав Том. — Не думай, що я задарма мав із тобою справу внизу, в Натчезі, Гейлі; я навчився міцно тримати вугра, коли вже спіймав його. Ти маєш викласти п’ятдесят доларів одразу, готівкою, або ця дитина нікуди не рушить. Я тебе знаю.

— Та коли перед тобою справа, яка може принести чистого прибутку десь тисячу чи тисячу шістсот доларів, то, Томе, ти вимагаєш забагато, — сказав Гейлі.

— Авжеж, а хіба в нас уже не розписана робота на п’ять тижнів наперед — усе, що ми тільки можемо зробити? А якщо ми кинемо все й почнемо нишпорити по лісах у гонитві за твоїми малими, а зрештою дівчину не зловимо — а дівчата завжди до біса важко ловляться, — то що тоді? Ти заплатиш нам хоч цент — заплатиш? Я вже бачу, як ти це зробиш — хе! Ні, ні; викладай свої п’ятдесят. Якщо отримаємо справу й вона принесе гроші, я тобі їх поверну; якщо ні — це буде плата за наш клопіт. Це ж чесно, хіба ні, Марксе?

— Звичайно, звичайно, — примирливо сказав Маркс. — Це лише завдаток, бачите. Хе-хе-хе! Ми ж, знаєте, юристи. Ну, треба всім зберігати добрий настрій — спокійно, без гарячки. Том дістане для вас хлопчика, де б ви не назвали місце, чи не так, Томе?

— Якщо я знайду малого, я привезу його до Цинциннаті й залишу в бабусі Белчер, на пристані, — сказав Локер.

Маркс витяг із кишені засмальцьовану записну книжку, дістав звідти довгий аркуш паперу, сів і, вп’явшись у нього своїми гострими чорними очима, почав бурмотіти, перечитуючи записи:

— Барнс — округ Шелбі — хлопчик Джим, триста доларів за нього, живого чи мертвого.

— Едвардс — Дік і Люсі — чоловік і дружина, шістсот доларів; дівка Поллі та двоє дітей — шістсот за неї або за її голову.

— Я просто перебираю наші справи, щоб подивитися, чи зможемо ми з цим усім легко впоратися. Локере, — сказав він після паузи, — треба пустити Адамса й Спрінґера по їхньому сліду; їх уже деякий час розшукують.

— Вони забагато зажадають, — сказав Том.

— Я про це подбаю; вони ще молоді в цьому ремеслі й мають розраховувати працювати дешево, — відповів Маркс, продовжуючи читати. — Тут є троє легких випадків, бо все, що треба, — це застрелити їх або присягнутися, що вони застрелені; за таке, звісно, багато не візьмеш. Інші справи, — сказав він, складаючи аркуш, — можуть трохи почекати. А тепер до суті. Містере Гейлі, ви бачили цю дівчину, коли вона висадилася на тому боці?

— Атож, так виразно, як бачу вас.

— І чоловіка, який допомагав їй видертися на берег? — спитав Локер.

— Авжеж, бачив.

— Найімовірніше, — сказав Маркс, — її десь прихистили; але де саме — оце питання. Томе, що скажете?

— Сьогодні вночі ми мусимо переправитися через річку, тут без помилки, — сказав Том.

— Але човна поблизу немає, — зауважив Маркс. — Крига страшенно пливе, Томе; хіба це не небезпечно?

— Не знаю й знати не хочу, — твердо відповів Том, — тільки це треба зробити.

— Боже мій, — сказав Маркс, неспокійно соваючись на місці, — це буде… Слухайте, — мовив він, підходячи до вікна, — тут темно, мов у вовчій пащі, і, Томе…

— Якщо коротко, ти злякався, Марксе; але я тут нічого не можу вдіяти — тобі доведеться йти. Може, ти хочеш полежати день-другий, поки дівчину підземною залізницею довезуть до Сандаскі чи кудись туди, а вже тоді вирушити?

— О, ні; я анітрохи не боюся, — сказав Маркс, — тільки…

— Тільки що? — спитав Том.

— Ну, щодо човна. Розумієте, човна ж немає.

— Я чув, як жінка казала, що цього вечора має прийти човен і що якийсь чоловік збирається на ньому переправитися. Попри все, мусимо вирушити з ним, — сказав Том.

— Сподіваюся, у вас хороші собаки? — спитав Гейлі.

— Першокласні, — відповів Маркс. — Але яка з них користь? У тебе ж немає нічого, що належало б їй і що вони могли б узяти на нюх.

— Є, — тріумфально сказав Гейлі. — Ось її шаль, яку вона в поспіху залишила на ліжку; вона залишила й капелюшок.

— Це дуже доречно, — сказав Локер. — Давай сюди.

— Хоча собаки можуть пошкодити дівчину, якщо наскочать на неї зненацька, — зауважив Гейлі.

— Це справді слід урахувати, — сказав Маркс. — Наші собаки одного разу в Мобілі мало не роздерли одного чолов’ягу на шматки, перш ніж ми змогли їх від нього відтягти.

— Ну, бачите, для таких, кого продають за вроду, це не годиться, — сказав Гейлі.

— Авжеж, бачу, — відповів Маркс. — До того ж, якщо її десь приховали, собаки теж не допоможуть. У цих північних штатах, куди відвозять таких утікачів, від собак мало користі; зрештою, там ви не можете взяти їхній слід. Собаки придатні лише на плантаціях, де ніґери, коли тікають, мусять утікати самі й не отримують ніякої допомоги.

— Що ж, — сказав Локер, який щойно вийшов до шинку, щоб дещо розвідати, — кажуть, чоловік із човном уже прийшов. Отже, Марксе…

Той достойник кинув тужливий погляд на затишне приміщення, яке залишав, але поволі підвівся, щоб коритися. Обмінявшись іще кількома словами щодо подальших домовленостей, Гейлі, явно неохоче, передав Тому п’ятдесят доларів, і ці троє достойників розійшлися на ніч.

Якщо комусь із наших витончених і християнських читачів не до вподоби товариство, в яке вводить їх ця сцена, то дозвольте нам попросити їх якомога швидше подолати свої упередження. Ловитва, як ми змушені нагадати, дедалі більше підноситься до гідності законної й патріотичної професії. Якщо вся широка земля між Міссісіпі та Тихим океаном перетвориться на один великий ринок тіл і душ, а людська власність збереже притаманну дев’ятнадцятому століттю схильність до пересування, то работорговець і ловчий ще можуть опинитися серед нашої аристократії.

Поки в заїзді відбувалася ця сцена, Сем та Енді, вельми задоволені собою, прямували додому.

Сем був у найвищому захваті й виражав своє торжество всілякими надприродними завиваннями та вигуками, супроводжуючи їх різноманітними дивними рухами й викручуваннями всього тіла. Часом він сідав задом наперед, обличчям до кінського хвоста й боків, а потім із криком і перекидом знову опинявся у своєму звичайному положенні; після цього робив поважне обличчя й починав високопарно повчати Енді за те, що той сміється та дуріє. То, ляскаючи себе руками по боках, він вибухав гучним реготом, від якого старий ліс лунав навкруги. Попри всі ці викрутаси, він примудрявся тримати коней на повній швидкості, аж поки між десятою та одинадцятою годиною стукіт їхніх копит не залунав по гравію біля кінця веранди. Місіс Шелбі кинулася до поручнів.

— Це ти, Семе? Де вони?

— Мас’р Гейлі спочиває в заїзді; він страшенно втомився, Місіс.

— А Еліза, Семе?

— Ну, вона вже за Йорданом. Можна сказати, в землі Ханаанській.

— Та що ти, Семе, що ти хочеш сказати? — задихаючись і мало не непритомніючи, спитала Місіс Шелбі, коли до неї дійшов можливий зміст цих слів.

— Ну, Місіс, Господь береже своїх. Ліза вже перебралася через річку в Огайо — так само дивовижно, наче сам Господь переніс її туди на вогненній колісниці, запряженій двома кіньми.

Побожність Сема завжди ставала напрочуд палкою в присутності його пані; і він майстерно користувався біблійними образами та порівняннями.

— Підійди сюди, Семе, — сказав містер Шелбі, який слідом за дружиною вийшов на веранду, — і розкажи своїй пані, чого вона хоче знати. Ну-ну, Емілі, — мовив він, обіймаючи її за плечі, — ти холодна й уся тремтиш; ти надто багато дозволяєш собі переживати.

— Надто багато переживати! Хіба я не жінка — мати? Хіба ми обоє не відповідаємо перед Богом за цю бідолашну дівчину? Боже мій! Не поклади цей гріх на наш рахунок.

— Який гріх, Емілі? Ти й сама бачиш, що ми зробили лише те, до чого нас змусили обставини.

— Але все одно мене не полишає страшне відчуття провини, — сказала Місіс Шелбі. — Я не можу від нього відмахнутися самими міркуваннями.

— Агов, Енді, ти, ніґере, жвавіше! — гукнув Сем з-під веранди. — Відведи цих коней до стайні; хіба не чуєш, як Мас’р кличе? — і невдовзі Сем, тримаючи в руці пальмовий листок, з’явився у дверях вітальні.

— Ну, Семе, розкажи нам до ладу, як усе було, — сказав містер Шелбі. — Де Еліза, якщо ти знаєш?

— Ну, Мас’ре, я сам на власні очі бачив, як вона переходила по плавучій кризі. Перебралася просто дивовижно; це було не що інше, як чудо. І я бачив, як якийсь чоловік допоміг їй видертися на берег Огайо, а тоді вона зникла в сутінках.

— Семе, мені здається, ця історія дещо апокрифічна — особливо це чудо. Перебратися по плавучій кризі не так уже й легко, — сказав містер Шелбі.

— Легко! Та ніхто б такого не зробив без Господа. А було воно ось як, — сказав Сем. — Мас’р Гейлі, я та Енді під’їжджаємо до маленького заїзду біля річки, а я їду трохи попереду — (я так палко хотів спіймати Лізі, що просто не міг стриматися), — і коли проїжджаю повз вікно заїзду, дивлюся — а вона справді там, просто перед очима, а вони тим часом тупцяють позаду. Ну, я скидаю капелюха й гукаю щосили, аж мертвого можна підняти. Звісно, Ліза чує й відскакує назад, коли Мас’р Гейлі проїжджає повз двері; а тоді, кажу вам, вона дременула через бічні двері; спустилася берегом річки — Мас’р Гейлі її побачив і закричав, а він, я та Енді кинулися за нею. Добігає вона до річки, а там біля берега течія футів десять завширшки, а по той бік крига ріже воду, підстрибує й хитається вгору-вниз, наче великий острів. Ми вже зовсім позаду неї, і я подумав, що ось-ось таки її схоплять, — аж тут вона як заверещить, такого крику я зроду не чув, і дивлюся — а вона вже по той бік течії, на кризі! І тоді подалася далі, кричить та стрибає, — крига: трісь! бах! тріскотить! гуп! — а вона скаче, мов лань! Господи, пружина в цієї дівчини — не з простих, як на мене.

Місіс Шелбі сиділа зовсім мовчки, бліда від хвилювання, поки Сем розповідав свою історію.

— Слава Богу, вона не загинула! — сказала вона. — Але де тепер ця бідолашна дитина?

— Господь подбає, — побожно закотивши очі, сказав Сем. — Як я вже казав, це було провидіння, тут без помилки, саме так, як Місіс завжди нас навчала. Господь завжди знаходить знаряддя для здійснення своєї волі. От сьогодні, якби не я, її б десяток разів схопили. Хіба не я сьогодні вранці погнав коней і тримав їх у гонитві майже до обіду? І хіба не я цього вечора завіз Мас’ра Гейлі миль на п’ять убік від дороги? Інакше він наздогнав би Лізі так само легко, як собака єнота. Оце все — провидіння.

— Це саме такі провидіння, яких тобі, пане Семе, доведеться поменше влаштовувати. Я не дозволяю таких витівок із джентльменами на моїй землі, — сказав містер Шелбі з усією суворістю, на яку був здатний за цих обставин.

Отож, немає більшої користі в тому, щоб удавати, ніби сердимося на ніґера, ніж на дитину: і той, і та інстинктивно бачать справжній стан речей крізь усі спроби переконати їх у протилежному. Тож цей докір анітрохи не збентежив Сема, хоча він і набрав вигляду скорботної серйозності та стояв, опустивши куточки рота в найкаятливішій позі.

— Мас’р цілком має рацію — цілком; я повівся негоже — тут нічого не скажеш; і, звісно, Мас’р та Місіс не заохочували б таких витівок. Я це розумію. Але бідний ніґер, такий, як я, іноді страшенно спокушається поводитися негоже, коли такі хлопці, як цей Мас’р Гейлі, витворяють подібні фокуси; він зовсім не джентльмен; кожен, кого виховували так, як мене, не може не бачити цього.

— Що ж, Семе, — сказала Місіс Шелбі, — оскільки, здається, ти добре усвідомлюєш свої помилки, можеш тепер іти й сказати тітоньці Хлої, що вона може дати тобі трохи тієї холодної шинки, яка залишилася сьогодні після обіду. Ви з Енді, мабуть, голодні.

— Місіс надто добра до нас, — сказав Сем, спритно вклонившись і виходячи.

Як уже було зазначено, у Сема був природжений талант, який, без сумніву, міг би піднести його до визначного становища в політичному житті, — талант обертати на власну користь усе, що траплялося йому на шляху, щоб примножувати власну похвалу й славу. Тож, виконавши, як він сподівався, свою роль побожного й покірного слуги до цілковитого задоволення господарів у вітальні, він накинув пальмовий капелюх на голову з таким собі зухвало-вільним виглядом і попрямував до володінь тітоньки Хлої, маючи намір пишно виступити перед усією кухнею.

— Я їм тут промову виголошу, цим ніґерам, — сказав Сем сам до себе. — Тепер у мене є нагода. Господи, я їм таке наговорю, що вони роти пороззявляють!

Слід зауважити, що однією з особливих утіх Сема було їздити разом із господарем на всілякі політичні збори, де він, примостившись на якомусь жердинному паркані або вмостившись високо на дереві, сидів і з неабияким, на перший погляд, захопленням слухав промовців; а потім, спускаючись до своїх братів по кольору шкіри, що зібралися там із тією самою метою, він повчав і тішив їх найкумеднішими пародіями та наслідуваннями, причому все це виголошував із незворушною серйозністю та урочистістю. І хоча його найближчі слухачі здебільшого були такого самого кольору шкіри, як він, нерідко траплялося, що навколо них досить щільним кільцем стояли й люди світлішої шкіри, які, сміючись і підморгуючи, слухали, як Сем самовдоволено хвалить себе. Насправді Сем вважав ораторське мистецтво своїм покликанням і ніколи не втрачав нагоди звеличити свою посаду.

Між Семом і тітонькою Хлоєю з давніх-давен існувала своєрідна хронічна ворожнеча, або, точніше, виразна прохолода у стосунках; але оскільки Сем задумував щось у царині провізії, що мало стати необхідною й очевидною основою його подальших дій, цього разу він вирішив виявити надзвичайну поступливість. Адже він добре знав: хоча «накази Місіс» безперечно виконуватимуться буква в букву, він чимало виграє, якщо здобуде прихильність і самого духу цих наказів. Тож перед тітонькою Хлоєю він постав із зворушливо смиренним, покірливим виразом обличчя, наче людина, яка зазнала безмірних страждань заради переслідуваного ближнього; докладно пояснив, що Місіс наказала йому звернутися до тітоньки Хлої по все, чого бракує для поповнення його запасів твердої та рідкої поживи, — і тим самим недвозначно визнав її право та верховенство в кухонній царині й у всьому, що з нею пов’язане.

Це подіяло якнайкраще. Жодного бідолашного, простодушного й доброчесного створіння не можна було так легко підкупити увагою політика, що веде виборчу кампанію, як тітоньку Хлою — люб’язностями містера Сема; і якби він був самим блудним сином, його не могли б зустріти з більшою материнською щедрістю. Незабаром він уже сидів, щасливий і сповнений слави, над великою бляшаною мискою, в якій містилося щось на кшталт olla podrida — строкатої суміші всього, що з’являлося на столі протягом останніх двох чи трьох днів. Апетитні шматочки шинки, золотаві бруски кукурудзяного хліба, уламки пирога найрізноманітніших геометричних форм, курячі крильця, шлунки та ніжки — усе це лежало в мальовничому безладі. А Сем, як монарх усього, що бачив перед собою, сидів, радісно заломивши пальмовий капелюх набік, і виявляв свою ласкаву прихильність до Енді, що сидів праворуч.

Кухня була переповнена всіма його побратимами, які поспішно посходилися й позаповнювали її з різних хатин, щоб почути, чим завершилися пригоди цього дня. Настала година слави Сема. Історію сьогоднішніх подій було переказано з усілякими прикрасами та позолотою, необхідними для посилення ефекту; адже Сем, подібно до деяких наших модних дилетантів, ніколи не дозволяв жодній історії втратити бодай дещицю свого блиску, проходячи через його руки. Громи реготу супроводжували розповідь, а потім їх підхоплювали й подовжували всі дрібніші слухачі, яких безліч лежала на підлозі або сиділа по всіх кутках. Але в розпалі галасу й сміху Сем зберігав незворушну серйозність, лише час від часу закочував очі й кидав своїм слухачам різні невимовно кумедні погляди, не відступаючи від повчальної піднесеності свого красномовства.

— Бачите, співвітчизники, — сказав Сем, енергійно піднявши в повітря індичу ніжку, — бачите тепер, за що це дитя старається, захищаючи всіх вас — так, усіх до одного. Бо хто пробує схопити одного з нашого люду, той ніби пробує схопити всіх; бачите, принцип той самий — це ясно. І кожен із цих работорговців, що прийде винюхувати когось із нашого люду, натрапить на мене; саме зі мною йому доведеться мати справу. Я той, до кого вам усім треба приходити, браття; я стоятиму за ваші права — захищатиму їх до останнього подиху!

— Але, Семе, ти ж тільки сьогодні вранці казав мені, що допоможеш цьому Мас’ру зловити Лізі; мені здається, твоя розмова якось не в’яжеться докупи, — сказав Енді.

— Я тобі зараз скажу, Енді, — відповів Сем із жахливою зверхністю. — Не базікай про те, чого зовсім не розумієш; такі хлопці, як ти, Енді, мають добрі наміри, але від них не можна сподіватися, що вони збагнуть великі принципи діяльності.

Енді знітився, особливо через мудроване слово «збагнуть», яке, здавалося, більшість молодших членів товариства вважала остаточним аргументом у цій справі. А Сем тим часом повів далі:

— То було сумління, Енді; коли я думав гнатися за Лізі, я справді вважав, що Мас’р вирішив саме так. А коли я побачив, що Місіс вирішила навпаки, то це було ще більше сумління, — бо хлопці завжди більше виграють, коли тримаються боку Місіс. От бачиш, я вірний у будь-якому разі: тримаюся сумління й не відступаю від принципів. Так, принципів, — сказав Сем, захоплено підкинувши курячу шийку. — Навіщо потрібні принципи, якщо ми не наполегливі, хотів би я знати? Ось, Енді, можеш узяти цю кістку — її ще не зовсім обгризли.

Слухачі Сема, роззявивши роти, ловили кожне його слово, і він не міг не продовжувати.

— Оця справа з наполегливістю, брати-ніґери, — сказав Сем із виглядом людини, яка береться пояснювати надзвичайно складну тему, — оця наполегливість — річ, якої майже ніхто як слід не розуміє. От бачите: коли людина сьогодні й цілу ніч стоїть за одне, а наступного дня — за протилежне, люди кажуть (і цілком природно кажуть): «Він не наполегливий». — Подай мені той шматок кукурудзяного хліба, Енді. — Але погляньмо на це ближче. Сподіваюся, джентльмени та прекрасна стать вибачать мені звичайнісіньке порівняння. Ось! Я намагаюся вилізти на копицю сіна. Ставлю драбину з цього боку — не виходить; тоді, бо більше сюди не лізу, а ставлю драбину просто з протилежного боку, хіба ж я не наполегливий? Я наполегливо хочу вилізти нагору — байдуже, з якого боку стоїть моя драбина; хіба ви всі не бачите?

— Це єдине, в чому ти коли-небудь був наполегливим, Господь знає! — пробурмотіла тітонька Хлоя, якій уже починав уриватися терпець; вечірні веселощі діяли їй на нерви приблизно так, як у біблійному порівнянні — «оцет на селітру».

— Авжеж! — сказав Сем, підводячись, переповнений вечерею та славою, для свого заключного виступу. — Так, мої співгромадяни та дами іншої статі загалом, у мене є принципи — і я пишаюся тим, що їх дотримуюся. Вони необхідні для цих часів і для всіх часів. У мене є принципи, і я тримаюся їх, як сорок; якщо вже я щось вважаю принципом, то йду до кінця. Мені було б байдуже, якби мене спалили живцем; я б просто підійшов до стовпа й сказав: «Ось я, прийшов пролити свою останню краплю крові за мої принципи, за мою країну, за загальні інтереси суспільства».

— Що ж, — сказала тітонька Хлоя, — одним із твоїх принципів має бути те, щоб сьогодні таки лягти спати й не тримати всіх до самого ранку; а тепер кожен із вас, молодь, хто не хоче, щоб його добряче відшмагали, краще забирайтеся звідси, та мерщій.

— Ніґери! Усі до одного, — сказав Сем, доброзичливо помахуючи пальмовим капелюхом. — Даю вам своє благословення; тепер ідіть спати й будьте слухняними хлопчиками.

І з цим зворушливим благословенням товариство розійшлося.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ IX, У якому виявляється, що сенатор — лише людина

Світло веселого вогню осявало килим і доріжку затишної вітальні та виблискувало на боках чайних чашок і гарно начищеного чайника, коли сенатор Берд стягував із себе чоботи, готуючись устромити ноги в пару нових, ошатних капців, які дружина пошила йому власноруч, поки він був у сенаторській поїздці.

Місіс Берд, сама наче втілення радості, наглядала за приготуванням столу, час від часу кидаючи повчальні зауваження гуртові жвавих дітлахів, які пустували в усіляких неймовірних формах бешкету й витівок — усього того, чим діти дивують матерів від часів потопу.

— Томе, не крути дверну ручку — ну ж бо, хлопче! Мері! Мері, не тягни кота за хвіст — бідолашна кицька! Джиме, не можна лазити на цей стіл — ні, ні! — сказала вона нарешті, коли знайшла хвилину, щоб звернутися до чоловіка. — Ти навіть не уявляєш, любий, як ми всі здивовані, побачивши тебе сьогодні ввечері!

— Так, так, я подумав, що просто заїду додому, переночую та трохи відпочину в домашньому затишку. Смертельно втомився, та ще й голова болить!

Місіс Берд кинула погляд на пляшечку з камфорою, що стояла у напіввідчиненій шафі, й, здавалося, вже хотіла підійти до неї, але чоловік її випередив.

— Ні, ні, Мері, ніяких ліків! Чашка твого доброго гарячого чаю та наша смачна домашня їжа — ось чого мені хочеться. Яка ж це виснажлива справа — законотворчість!

І сенатор усміхнувся так, ніби йому неабияк подобалася думка вважати себе жертвою, принесеною в ім’я батьківщини.

— Ну, — сказала його дружина, коли клопоти біля чайного столу трохи вщухли, — а що вони там робили в Сенаті?

Тепер для лагідної маленької місіс Берд було вельми незвично обтяжувати свою голівку думками про те, що відбувається в палаті штату; цілком слушно вважаючи, що їй і власних справ вистачає. Тож містер Берд здивовано витріщив очі й відповів:

— Нічого особливо важливого.

— Гаразд, але чи правда, що вони ухвалили закон, який забороняє людям давати їжу й питво тим бідним кольоровим, що приходять сюди? Я чула, вони говорили про якийсь такий закон, але не думала, що жоден християнський законодавчий орган може його ухвалити!

— Ого, Мері, та ти раптом стала політиком.

— Не говори дурниць! Мені, взагалі-то, до всіх ваших політичних справ байдуже, але це, як на мене, просто жорстоко й нехристиянськи. Сподіваюся, любий, такого закону не ухвалили.

— Закон ухвалили, люба, і він забороняє людям допомагати рабам, які приходять сюди з Кентуккі. Через те, що ці безрозсудні аболіціоністи так багато цим займаються, наші брати в Кентуккі страшенно роздратовані, і, здається, необхідно — та й не більше ніж по-християнськи й по-доброму — щоб наш штат щось зробив, аби вгамувати це збудження.

— А що саме каже закон? Він же не забороняє нам прихистити цих бідолашних створінь на одну ніч, нагодувати їх чимось добрим, дати їм трохи старого одягу й тихенько відправити їх далі у своїх справах?

— Ну, так, люба; це вже буде сприяння втечі та пособництво, розумієш.

Місіс Берд була боязкою, сором’язливою жіночкою, зростом близько чотирьох футів, із лагідними блакитними очима, ніжним персиковим кольором обличчя та найм’якішим, найсолодшим голосом у світі. Що ж до хоробрості, то одного разу відомо було, як звичайний індик середнього розміру змусив її відступити після першого ж свого «ґелґелґел», а міцний дворовий пес із цілком пересічними здібностями міг підкорити її самою лише демонстрацією зубів.

Чоловік і діти були для неї цілим світом, і в цьому світі вона панувала радше проханнями та переконуванням, ніж наказами чи аргументами. Лише одна річ могла вивести її з рівноваги, і ця причина зачіпала її надзвичайно лагідну й співчутливу натуру: будь-який прояв жорстокості приводив її в такий гнів, що він здавався тим страшнішим і незбагненнішим, чим м’якшою була вона зазвичай.

Здебільшого найдобріша й найпоступливіша з усіх матерів, вона все ж залишила у своїх синів дуже побожний спогад про одну надзвичайно сувору прочуханку, яку колись їм влаштувала, коли застала їх у змові з кількома безсоромними хлопчаками з околиці: вони жбурляли каміння в беззахисне кошеня.

— Я вам скажу, — любив потім розповідати малий Білл, — тоді я злякався. Мати так на мене накинулася, що я подумав, ніби вона збожеволіла, а мене відшмагали й відправили спати без вечері, ще до того, як я встиг оговтатися від здивування, що ж такого сталося. А потім я почув, як мати плакала за дверима, і від цього мені стало ще гірше, ніж від усього іншого. Я вам скажу, — додавав він, — після того ми, хлопці, більше ніколи не кидали каміння в кошенят!

Цього разу місіс Берд швидко підвелася, щоки її яскраво почервоніли, що навіть прикрасило її зовнішність, і з напрочуд рішучим виглядом підійшла до чоловіка.

— А тепер, Джоне, я хочу знати: ти справді вважаєш такий закон правильним і християнським?

— Ти ж не застрелиш мене, Мері, якщо я скажу, що так!

— Ніколи б не подумала цього про тебе, Джоне. Ти не голосував за нього?

— Авжеж, моя прекрасна політикиньо.

— Тобі мало б бути соромно, Джоне! Бідолашні, бездомні, безпритульні створіння! Це ганебний, нечестивий, огидний закон, і я його порушу, щойно випаде нагода; і я дуже сподіваюся, що така нагода в мене буде! Дійшло вже до чого, якщо жінка не може нагодувати гарячою вечерею та дати постіль бідним, голодним, знесиленим людям лише через те, що вони раби й усе своє життя зазнавали кривди та гноблення, бідолахи!

— Але, Мері, вислухай мене. Твої почуття цілком правильні, люба, і я їх дуже ціную, і саме за них тебе й люблю. Але, люба, ми не повинні дозволяти почуттям брати гору над розумом. Ти мусиш зважити, що це питання особистого почуття, а тут зачеплено великі суспільні інтереси. Такий стан суспільного збудження наростає, що нам доводиться відсунути убік наші особисті почуття.

— Джоне, я нічого не тямлю в політиці, але Біблію читати вмію. І там сказано, що я повинна нагодувати голодного, одягнути голого та втішити самотнього; і саме за цією Біблією я й збираюся жити.

— Але в тих випадках, коли твій учинок спричинить велике суспільне зло…

— Послух Богові ніколи не призводить до суспільного зла. Я знаю, що не призводить. Для всіх і в усьому найбезпечніше — робити те, що Він велить.

— Тепер вислухай мене, Мері, і я наведу тобі цілком переконливий доказ, щоб показати…

— О, дурниці, Джоне! Ти можеш говорити хоч усю ніч, але сам так не вчиниш. Скажи мені, Джоне: невже ти сам відвернув би від своїх дверей бідолашну, тремтячу від холоду, голодну людину тільки тому, що вона втікач? Невже відвернув би?

Треба сказати правду: нашому сенаторові не пощастило народитися людиною надзвичайно гуманною та доступною для чужої біди, а відмовляти тому, хто опинився в скруті, ніколи не було його сильною стороною. Що ще гірше для нього в цій особливій ситуації, його дружина це чудово знала і, звісно ж, завдала удару саме по тому місцю, яке він навряд чи міг захистити.

Тож він удався до звичайного засобу, що дозволяє виграти час у подібних випадках: сказав «гм», кілька разів кашлянув, витяг із кишені носовичка й почав витирати окуляри. Місіс Берд, побачивши, наскільки беззахисною стала ворожа територія, не мала й крихти совісті, щоб не скористатися своєю перевагою.

— Я хотіла б побачити, як ти це зробиш, Джоне, — справді хотіла б! Наприклад, виставиш жінку за двері під час снігової бурі. Або, може, підхопиш її й посадиш до в’язниці, га? Оце вже з тебе вийшов би чудовий тюремник!

— Авжеж, це був би дуже болісний обов’язок, — почав містер Берд, поміркованим тоном.

— Обов’язок, Джоне! Не вживай цього слова! Ти ж знаєш, що це не обов’язок — не може бути обов’язком! Якщо люди хочуть, щоб їхні раби не тікали, нехай поводяться з ними добре — ось моя доктрина. Якби в мене були раби (а я сподіваюся, що їх у мене ніколи не буде), я б краще ризикувала тим, що вони захочуть утекти від мене, чи від тебе, Джоне. Кажу тобі: люди не тікають, коли вони щасливі; а коли все-таки тікають, бідолахи! їм і без того доводиться терпіти холод, голод і страх, то невже ще й усі навколо мають обернутися проти них? А буде закон чи не буде — я ніколи так не вчиню, хай допоможе мені Бог!

— Мері! Мері! Люба моя, дозволь мені тебе переконати.

— Ненавиджу я ці розумування, Джоне, — особливо коли йдеться про такі речі. Ви, політики, маєте звичку ходити колами навколо очевидної правди, а коли доходить до справи, самі в неї не вірите. Я ж тебе добре знаю, Джоне. Ти не більше за мене вважаєш це правильним; і не зробив би цього раніше, ніж я.

Саме в цю критичну мить старий Каджо, чорношкірий слуга на всі руки, просунув голову у двері й попросив, щоб місіс зайшла до кухні; і наш сенатор, відчувши чимале полегшення, подивився вслід своїй маленькій дружині з дивною сумішшю розваги й досади, а тоді, вмостившись у кріслі, взявся читати газети.

Та невдовзі біля дверей почувся голос його дружини, швидкий і схвильований:

— Джоне! Джоне! Будь ласка, прийди сюди на хвилинку.

Він відклав газету й зайшов до кухні, де від побаченого аж здригнувся з подиву. На двох стільцях лежала непритомна молода, струнка жінка: одяг на ній був подертий і задубілий від морозу, один черевик загубився, а панчоха зірвана з порізаної та закривавленої ноги. На її обличчі лежала печать зневаженої раси, проте ніхто не міг не відчути його сумної, зворушливої краси; а кам’яниста гострота рис, їхній холодний, застиглий, мертвотний вираз пройняли його урочистим холодом. Він уривчасто вдихнув і мовчки завмер.

Його дружина та єдина їхня чорношкіра служниця, стара тітка Дайна, клопоталися біля жінки, намагаючись привести її до тями; тим часом старий Каджо посадив хлопчика собі на коліна, стягував із нього черевики та панчохи й розтирав його маленькі холодні ніжки.

— Господи, ну й видовище! — співчутливо вигукнула стара Дайна. — Мабуть, від спеки вона зомліла. Як прийшла, була ще досить жвава й спитала, чи не можна їй трохи тут погрітися; а я саме запитувала, звідки вона, як вона раптом і впала. Судячи з її рук, тяжкої роботи, мабуть, багато не знала.

— Бідолашна! — співчутливо сказала місіс Берд, коли жінка поволі розплющила великі темні очі й безтямно подивилася на неї.

Раптом на її обличчі відбився вираз страшної муки, і вона схопилася з місця:

— О, мій Гаррі! Вони схопили його?

Хлопчик при цьому зіскочив із колін Каджо й підбіг до неї, простягаючи руки.

— О, він тут! Він тут! — вигукнула вона.

— О, пані! — нестямно звернулася вона до місіс Берд. — Захистіть нас! Не дайте їм його забрати!

— Тут ніхто вас не скривдить, бідолашна, — підбадьорливо сказала місіс Берд. — Ви в безпеці; не бійтеся.

— Хай благословить вас Бог! — сказала жінка, закривши обличчя руками й ридаючи; а маленький хлопчик, побачивши, що вона плаче, намагався забратися їй на коліна.

Завдяки численним ніжним, суто жіночим турботам, які ніхто не вмів виявляти краще за місіс Берд, жінка з часом заспокоїлася. Для неї приготували тимчасове ліжко на канапі біля вогню; невдовзі вона поринула в глибокий сон, а дитина, яка, здавалося, втомилася не менше за матір, міцно спала в неї на руках. Бо мати з нервовою тривогою відкидала навіть найтурботливіші спроби забрати хлопчика від неї; і навіть уві сні її рука не переставала обіймати його, стискаючи з такою силою, ніби вона й уві сні не могла дозволити собі послабити пильну хватку.

Містер і місіс Берд повернулися до вітальні, де, як не дивно це може здатися, жоден із них не згадав про попередню розмову. Місіс Берд узялася за своє в’язання, а містер Берд удавав, ніби читає газету.

— Цікаво, хто вона така і звідки взялася! — нарешті сказав містер Берд, відкладаючи газету.

— Коли прокинеться й трохи відпочине, тоді й дізнаємося, — відповіла місіс Берд.

— Слухай, дружино! — сказав містер Берд після того, як якийсь час мовчки розмірковував над газетою.

— Що, любий?

— Вона ж могла б носити одну з твоїх суконь, якби трохи її випустити чи щось таке? Здається, вона трохи більша за тебе.

На обличчі місіс Берд промайнула цілком помітна усмішка.

— Побачимо, — відповіла вона.

Ще одна пауза — і містер Берд знову озвався:

— Слухай, дружино!

— Ну? Що тепер?

— Та ось та стара бомбазинова накидка, яку ти тримаєш спеціально для того, щоб накривати мене, коли я після обіду дрімаю. Можеш так само віддати її їй — їй потрібен одяг.

Саме тієї миті Дайна зазирнула до кімнати й повідомила, що жінка прокинулася і хоче бачити місіс.

Містер і місіс Берд зайшли до кухні, а за ними подалися двоє старших хлопчиків; менші дітлахи тим часом уже благополучно вкладалися спати.

Жінка тепер сиділа на канапі біля вогню. Вона невідривно дивилася на полум’я; вираз її обличчя був спокійний, розбитий горем — зовсім не такий, як її колишня схвильованість і нестямна тривога.

— Ви хотіли мене бачити? — лагідно запитала місіс Берд. — Сподіваюся, вам тепер трохи краще, бідолашна?

Єдиною відповіддю було довге, тремтливе зітхання. Але жінка підвела темні очі й так приречено, так благально подивилася на неї, що маленька місіс Берд відчула, як на очі навертаються сльози.

— Вам тут нічого боятися; ми ваші друзі, бідолашна! Розкажіть мені, звідки ви прийшли й чого хочете, — сказала вона.

— Я прийшла з Кентуккі, — відповіла жінка.

— Коли? — підхопив допит містер Берд.

— Сьогодні ввечері.

— Як ви сюди дісталися?

— Перейшла по льоду.

— Перейшли по льоду! — вигукнули всі присутні.

— Так, — повільно відповіла жінка. — Перейшла. Бог мені допоміг — я перейшла по льоду, бо вони були за мною — просто за спиною, — а іншого шляху не було!

— Та, місіс, — сказав Каджо, — там же крига вся поламана на брили, гойдається та хитається вгору-вниз по воді!

— Я знаю, знаю! — нестямно відповіла вона. — Але я це зробила! Я й сама не думала, що зможу; не думала, що переберуся на той бік, але мені було байдуже! Якби не перебралася, могла тільки померти. Господь допоміг мені; ніхто не знає, наскільки Господь може їм допомогти, доки не спробує, — сказала жінка, і очі її спалахнули.

— Ви були рабинею? — запитав містер Берд.

— Так, сер; я належала одному чоловікові в Кентуккі.

— Він погано з вами поводився?

— Ні, сер; він був добрим господарем.

— А ваша пані була до вас недоброю?

— Ні, сер, ні! Моя пані завжди була до мене доброю.

— То що ж змусило вас залишити добрий дім, утекти й наразитися на такі небезпеки?

Жінка підвела очі на місіс Берд і пильно, проникливо подивилася на неї; їй не могло не впасти в очі, що та була вдягнена в глибоку жалобу.

— Пані, — раптом сказала вона, — ви коли-небудь втрачали дитину?

Запитання було несподіваним і влучило просто в свіжу рану: лише місяць тому любе дитя цієї родини було поховане в могилі.

Містер Берд відвернувся й підійшов до вікна, а місіс Берд розплакалася. Та, опанувавши голос, сказала:

— Чому ви питаєте? Я втратила дитину.

— Тоді ви мене зрозумієте. Я втратила двох, одного за одним, — залишила їх похованими там, коли йшла звідти; і в мене лишився тільки цей. Я жодної ночі не спала без нього; він був усім, що в мене залишилося. Він був моєю втіхою і моєю гордістю, удень і вночі. А потім, пані, вони захотіли забрати його в мене — продати його, — продати на Південь, щоб він поїхав сам, зовсім один, — немовля, яке за все своє життя жодного разу не було далеко від матері! Я не могла цього витримати, пані. Я знала, що після такого вже ні на що не буду здатна; і коли дізналася, що папери підписані й його продано, я взяла його та втекла вночі. А вони погналися за мною — той чоловік, що купив його, і декотрі люди від мого пана; вони йшли просто за мною, і я чула їх. Я стрибнула просто на лід; а як мені вдалося перебратися, не знаю, — пам’ятаю лише, що якийсь чоловік допомагав мені вибратися на берег.

Жінка не ридала й не плакала. Вона вже опинилася там, де сльози висихають; зате всі довкола неї, кожен по-своєму, виявляли щире й глибоке співчуття.

Двоє маленьких хлопчиків після відчайдушного нишпорення по кишенях у пошуках тих носових хустинок, які матері добре знають: у кишенях їх ніколи не буває, — похнюплено кинулися в спідниці материнської сукні, де досхочу схлипували, витираючи очі й носи; місіс Берд сховала обличчя в носовій хустинці; а стара Дайна, і сльози струменіли по її чорному, щирому обличчю, раз у раз вигукувала: — Господи, помилуй нас! — з усім запалом, властивим табірному молитовному зібранню. Старий Каджо, щосили витираючи очі манжетами й корчачи таку неймовірну кількість гримас, що важко було повірити власним очам, час від часу підхоплював ті самі слова з не меншим запалом. Наш сенатор був державним діячем і, звісно, не міг дозволити собі плакати, як звичайні смертні; тож він повернувся до всіх спиною, дивився у вікно й удавав, ніби надзвичайно зайнятий прочищанням горла та протиранням скелець окулярів, а час від часу сякався так, що це могло б викликати підозру, якби хтось був у стані пильно за цим спостерігати.

— Як же це ви сказали мені, що у вас був добрий пан? — раптом вигукнув він, дуже рішуче ковтаючи щось, що підступило до горла, і різко обертаючись до жінки.

— Бо він і справді був добрим паном; це я вам у всякому разі скажу. І моя пані була добра. Але вони нічого не могли вдіяти. Вони були винні гроші, і якимось чином, не знаю вже як, один чоловік отримав над ними владу, тож вони мусили виконувати його волю. Я слухала й чула, як він казав пані все це, а вона благала його за мене; а він відповідав, що нічого не може вдіяти і що всі папери вже складені. Тоді я забрала його з собою й залишила свій дім, пішла геть. Я знала, що мені немає сенсу намагатися жити, якщо вони це зроблять, бо, здається, ця дитина — все, що в мене залишилося.

— А чоловіка у вас немає?

— Є, але він належить іншому чоловікові. Його пан дуже жорстокий до нього й майже ніколи не дозволяє йому приходити до мене; і дедалі суворіше поводиться з нами, погрожує продати його на Південь. Схоже, я більше ніколи його не побачу!

Тихий тон, яким жінка промовила ці слова, міг би ввести поверхового спостерігача в оману, змусивши його подумати, що вона зовсім байдужа; але в її великих темних очах застиг такий спокійний, невичерпний біль, що говорив про зовсім інше.

— А куди ж ви збираєтеся йти, бідолашна? — запитала місіс Берд.

— До Канади, якби тільки я знала, де вона. Це дуже далеко — Канада? — запитала вона, простодушно й довірливо підводячи очі до обличчя місіс Берд.

— Бідолашна! — мимоволі промовила місіс Берд.

— Як ви думаєте, це дуже далеко? — наполегливо запитала жінка.

— Значно далі, ніж ви думаєте, бідна дитино! — сказала місіс Берд. — Але ми спробуємо подумати, що можна для вас зробити. Ось, Дайно, постели їй у своїй кімнаті, біля кухні, а вранці я вирішу, що з нею робити. А поки що не бійтеся, бідолашна; покладіться на Бога — він вас захистить.

Місіс Берд із чоловіком повернулися до вітальні. Вона сіла у своє маленьке крісло-гойдалку перед вогнем і задумливо гойдалася туди й сюди. Містер Берд ходив кімнатою широкими кроками й бурмотів собі під ніс: — Тьху! От халепа! Чорт забирай, яка незручна справа!

Нарешті, пройшовши кілька разів кімнатою, він підійшов до дружини й сказав:

— Послухай, жінко, їй треба забратися звідси ще цієї ночі. Той тип завтра рано-вранці вийде на її слід. Якби йшлося тільки про жінку, вона могла б тихенько перечекати, поки все мине; але цього малого не втримає на місці й цілий загін кінноти та піхоти, ручаюся; він неодмінно все виказує, висунувши голову з якогось вікна чи дверей. Та й мені буде неабияка халепа, якщо зараз нас обох із ними тут застануть! Ні, їх треба відправити звідси сьогодні вночі.

— Сьогодні вночі! Як це можливо? І куди?

— Ну, я досить добре знаю, куди, — сказав сенатор, починаючи взувати чоботи з виглядом людини, яка все добре обмірковує; але, коли нога була вже наполовину в чоботі, він зупинився, обхопив коліно обома руками й, здавалося, поринув у глибокі роздуми.

— Чортова яка незручна, погана справа, — нарешті сказав він, знову смикаючи за ремінці чобота, — і це таки факт!

Коли один чобіт був уже взутий, сенатор сидів, тримаючи другий у руці, й задумливо вивчав візерунок на килимі.

— Та все одно доведеться це зробити, наскільки я бачу. А хай йому грець! — І він занепокоєно натягнув другий чобіт та подивився у вікно.

Маленька місіс Берд була жінкою розсудливою — такою, що за все своє життя жодного разу не сказала: «Я ж тобі казала!», — і тепер, хоча вона досить добре розуміла, до яких висновків ведуть роздуми її чоловіка, дуже мудро не втручалася в них, а лише тихенько сиділа у своєму кріслі, явно готова вислухати наміри свого законного володаря, коли він сам зволить їх висловити.

— Розумієш, — сказав він, — мій давній клієнт Ван Тромп приїхав із Кентуккі й звільнив усіх своїх рабів; а потім купив маєток за сім миль звідси, вгору за течією, десь у лісах, куди ніхто не ходить, якщо тільки не має туди особливої справи. Місце таке, що його не одразу й знайдеш. Там вона була б у цілковитій безпеці; але біда в тому, що сьогодні вночі туди ніхто не зможе доправити екіпаж, крім мене.

— Чому? Каджо чудово править кіньми.

— Еге ж, еге ж, але тут ось яка річ. Струмок доведеться перетнути двічі, а другий перехід досить небезпечний, якщо не знати його так, як я. Я сотню разів переправлявся там верхи й точно знаю, де і як треба повертати. Отже, бачиш, іншого виходу немає. Каджо має близько дванадцятої години тихенько запрягти коней, наскільки це можливо, а я відвезу її. А потім, щоб усе виглядало правдоподібно, він повезе мене далі, до наступної корчми, звідки я сяду на диліжанс до Колумбуса, що проїжджає там близько третьої чи четвертої години. Тож виглядатиме так, ніби екіпаж мені знадобився лише для цієї поїздки. Вранці я з самого рання займусь справами. Щоправда, думаю, після всього, що було сказано й зроблено, я почуватимуся там досить незатишно. Але, хай йому грець, нічого не вдієш!

— У цьому випадку серце в тебе краще за голову, Джоне, — сказала дружина, поклавши свою маленьку білу руку на його руку. — Хіба могла б я колись покохати тебе, якби не знала тебе краще, ніж ти сам себе знаєш?

Маленька жінка виглядала так мило, а в її очах так блищали сльози, що сенатор вирішив: він, мабуть, таки неабиякий розумник, якщо зумів викликати в такої чарівної істоти таке палке захоплення собою. Тож що йому залишалося робити, як не статечно вийти, щоб потурбуватися про екіпаж?

Однак біля дверей він на мить зупинився, потім повернувся й, трохи повагавшись, сказав:

— Мері, я не знаю, як ти до цього поставишся, але там є шухляда, повна речей… речей… маленького Генрі.

Сказавши це, він швидко повернувся на підборах і зачинив за собою двері.

Його дружина відчинила маленькі двері спальні, що прилягала до її кімнати, взяла свічку й поставила її на комод. Потім із маленької ніші дістала ключ, задумливо вставила його в замок шухляди й раптом завмерла. Двоє хлопчиків, які, по-хлоп’ячому, не відставали від неї ні на крок, стояли поруч і мовчки, але промовисто дивилися на матір.

І, о матір, яка читає ці рядки, хіба не було у твоєму домі шухляди або шафи, відкривання якої здавалося тобі повторним відкриттям маленької могили? Ах, щаслива ти, матір, якщо такого з тобою ніколи не траплялося.

Місіс Берд повільно відчинила шухляду. Там лежали маленькі курточки найрізноманітніших фасонів і крою, купки фартушків, рядочки маленьких панчішок; а з-під складеного аркуша паперу визирала навіть пара маленьких черевичків, стоптаних і потертих на носках. Там були іграшковий кінь із візком, дзиґа, м’яч — пам’ятки, зібрані серед безлічі сліз і сердечного болю! Вона сіла біля шухляди, схилила над нею голову на руки й плакала доти, доки сльози не почали падати крізь пальці просто в шухляду; потім раптом підвела голову й, нервово поспішаючи, почала вибирати найпростіші та найміцніші речі, складаючи їх у вузлик.

— Мамо, — тихенько озвався один із хлопчиків, легенько торкнувшись її руки, — ти збираєшся віддати ці речі?

— Мої любі хлопчики, — тихо й серйозно сказала вона, — якби наш дорогий, люблячий маленький Генрі дивився на нас із небес, він був би радий, що ми робимо це. Я не змогла б віддати ці речі якійсь звичайній людині — комусь, хто щасливий; але я віддаю їх матері, чиє серце розбите й чиє горе ще тяжче за моє; і сподіваюся, що Бог пошле разом із ними і своє благословення!

Є у цьому світі благословенні душі, чиї страждання проростають у радощі для інших; чиї земні надії, покладені в могилу разом із безліччю сліз, стають насінням, із якого виростають цілющі квіти та бальзам для самотніх і знедолених. До таких належала й та ніжна жінка, що сиділа там біля лампи, повільно витираючи сльози, поки готувала пам’ятні речі своєї втраченої дитини для вигнанки-мандрівниці.

Через деякий час місіс Берд відчинила шафу й дістала звідти одну-дві прості, практичні сукні. Потім сіла за робочий стіл, узялася за голку, ножиці та наперсток і спокійно заходилася вкорочувати й підганяти одяг — саме так, як радив її чоловік. Вона старанно працювала, аж поки старий годинник у кутку не пробив дванадцяту, а до дверей не долинув тихий гуркіт коліс.

— Мері, — сказав чоловік, заходячи з пальтом у руці, — тепер треба її розбудити. Нам час вирушати.

Місіс Берд поспіхом склала всі зібрані речі в невелику просту скриньку, замкнула її й попросила чоловіка винести до екіпажа, а сама пішла будити жінку. Незабаром та з’явилася біля дверей, закутана в плащ, капелюшок і шаль, що належали її благодійниці, тримаючи дитину на руках. Містер Берд поспішно посадив її в екіпаж, а місіс Берд вийшла слідом і підбігла до підніжки.

Еліза висунулася з екіпажа й простягла руку — таку ж м’яку й прекрасну, яку їй подали у відповідь. Вона вп’ялася в обличчя місіс Берд великими темними очима, сповненими глибокого змісту, і, здавалося, хотіла щось сказати. Губи її ворушилися — вона спробувала раз чи двічі, але голосу не було. Тоді вона підняла руку вгору, і в її погляді було щось таке, що неможливо забути; потім відкинулася на сидіння й закрила обличчя руками. Дверцята зачинилися, і екіпаж рушив.

Яке ж становище тепер склалося для патріотичного сенатора, котрий ще тиждень тому так завзято підганяв законодавців рідного штату ухвалити суворіші постанови проти втікачів, тих, хто їх приховує, та тих, хто їм допомагає!

Наш добрий сенатор у рідному штаті не поступався жодному зі своїх вашингтонських побратимів у тому красномовстві, яке здобуло їм безсмертну славу! Як піднесено він сидів, тримаючи руки в кишенях, і відкидав усю сентиментальну слабкість тих, хто ладен поставити добробут кількох нещасних утікачів вище за великі державні інтереси!

Він був сміливий, мов лев, і «надзвичайно переконано» переконував не лише самого себе, а й усіх, хто його слухав; але тоді його уявлення про втікача обмежувалося лише буквами, з яких складається це слово, — або, в кращому разі, образом із маленької газетної картинки: чоловік із ціпком і клунком, а під ним напис: «Утік від свого підписанта». А от чарів реальної присутності страждання — благального людського погляду, крихкої, тремтливої людської руки, відчайдушного благання безпорадного болю — він ніколи не відчував. Він ніколи не думав, що втікачем може бути нещасна мати, беззахисна дитина — така, яка тепер носила маленький, добре знайомий кашкет його загиблого сина. І тому, оскільки наш бідолашний сенатор був не з каменю й не зі сталі, а був людиною, та ще й людиною напрочуд шляхетного серця, — як кожен мусить визнати, з його патріотизмом тепер склалася неабияка халепа.

Та не треба, добрий брате з Південних штатів, тріумфувати над ним: маємо підстави думати, що чимало хто з вас за подібних обставин не вчинив би набагато краще. Нам відомо, що і в Кентуккі, і в Міссісіпі є благородні та щедрі серця, для яких жодна розповідь про страждання не залишається без відгуку. Ах, добрий брате! Чи справедливо вимагати від нас вчинків, на які твоє власне мужнє, чесне серце не дозволило б тобі піти, якби ти опинився на нашому місці?

Як би там не було, якщо наш добрий сенатор і був політичним грішником, то цієї ночі він мав чудову нагоду спокутувати свій гріх. Перед тим стояв довгий, безперервний період дощової погоди, а м’яка, родюча земля Огайо, як усім відомо, напрочуд добре придатна для виготовлення багнюки, — до того ж дорога була типовою залізною дорогою Огайо добрих старих часів.

— І що ж це за така дорога? — запитає який-небудь східний мандрівник, який звик пов’язувати із залізною дорогою лише уявлення про гладкість та швидкість.

Знай же, невинний друже зі Сходу, що в темних західних краях, де багнюка сягає незмірної, величної глибини, дороги споруджують із круглих необтесаних колод, покладених упоперек, щільно одна біля одної, а коли вони ще свіжі, зверху засипають землею, дерном і всім, що трапиться під руку. Після цього радісний тубілець називає таку споруду дорогою й негайно намагається по ній проїхати. Згодом дощі змивають увесь той дерен і траву, посувають колоди то сюди, то туди, надаючи їм мальовничих положень — угору, вниз і навскіс, — а між ними утворюються всілякі провалля та колії, заповнені чорною багнюкою.

Такою дорогою наш сенатор і плентався, спотикаючись на кожному кроці та безперервно роблячи моральні висновки — наскільки це взагалі можна було очікувати за таких обставин. А екіпаж тим часом рухався приблизно так: гуп! гуп! гуп! — хлюп! — просто в багнюку! Сенатор, жінка й дитина раптом змінювали своє положення й без найменшого точного розрахунку опинялися біля вікон нижнього боку екіпажа. Екіпаж застрягає, а зовні чути, як Каджо заходжується коло коней. Після кількох безрезультатних смикань і ривків, саме коли сенатор уже втрачає всяке терпіння, екіпаж раптом із поштовхом вирівнюється — передні колеса провалюються в іншу безодню, і сенатор, жінка та дитина безладною купою злітають на переднє сидіння. Капелюх сенатора зовсім безцеремонно насувається йому на очі та ніс, і він почувається геть похованим під ним; дитина плаче, а Каджо зовні палко звертається до коней, які брикаються, борсаються й напружують усі сили під безперервними ударами батога. Екіпаж знову підстрибує, задні колеса провалюються вниз, і сенатор, жінка та дитина летять на заднє сидіння; його лікті стикаються з її капелюшком, а обидві її ноги застрягають у його капелюсі, який від удару злітає з голови. Нарешті через кілька митей «трясовину» подолано, і коні зупиняються, важко відсапуючись. Сенатор знаходить свій капелюх, жінка поправляє свій капелюшок і заспокоює дитину, а всі вони готуються до того, що чекає попереду.

Деякий час лунає тільки безперервне гуп! гуп!, зрідка для різноманітності перерване різкими бічними кидками та складними струсам. І вони вже починають тішити себе думкою, що, зрештою, не так усе й погано.

Та нарешті після такого прямого провалу, від якого всі спершу опиняються на ногах, а потім із неймовірною швидкістю падають назад на сидіння, екіпаж зупиняється. Після неабиякої метушні зовні Каджо з’являється біля дверцят.

— Прошу, сер, тут таки страшенно погане місце. Не знаю, як нам звідси вибратися. Думаю, доведеться дістати рейки.

Сенатор у відчаї виходить, обережно шукаючи, куди б ступити твердою ногою; одна нога провалюється в багнюку на неймовірну глибину. Він намагається витягти її, втрачає рівновагу й шубовснув у багнюку, звідки Каджо витягає його, коли сенатор уже зовсім зневірився.

Але ми змилосердимося над кістками наших читачів і не будемо описувати далі. Західні мандрівники, яким доводилося бавити опівнічні години за цікавою справою — розбирати рейкові огорожі, щоб витягти свої екіпажі з багнючних ям, — відчують до нашого нещасного героя шанобливе й скорботне співчуття. Просимо їх тихо пустити сльозу й рушати далі.

Ніч уже добряче минула, коли екіпаж, мокрий і весь у бризках багнюки, виїхав із-за струмка й зупинився біля дверей великого фермерського будинку.

Потрібно було чимало наполегливості, щоб розбудити його мешканців; але зрештою з’явився поважний господар і відімкнув двері. Це був здоровенний, високий, скуйовджений чолов’яга — справжній Орсон, зростом добрих шість футів із кількома дюймами, — одягнений у червону фланелеву мисливську сорочку. Дуже густа копиця русявого волосся, до того ж добряче скуйовдженого, і кількаденна щетина надавали цьому достойному чоловікові вигляду, м’яко кажучи, не надто привабливого. Кілька хвилин він стояв, високо тримаючи свічку, й дивився на наших мандрівників, кліпаючи очима з таким похмурим і спантеличеним виразом, що це було воістину комічно. Сенаторові довелося докласти чималих зусиль, щоб змусити його як слід зрозуміти, у чому справа; а поки він намагається це збагнути, ми трохи познайомимо його з нашими читачами.

Чесний старий Джон Ван Тромп колись був досить значним землевласником і рабовласником у штаті Кентуккі. Маючи «від ведмедя в собі лише шкуру» й наділений природою великим, чесним і справедливим серцем, цілком відповідним його велетенській постаті, він кілька років із прихованою тривогою спостерігав за дією системи, однаково згубної і для гнобителя, і для пригнобленого. Нарешті одного дня велике серце Джона розрослося настільки, що більше не могло миритися зі своїми кайданами. Тож він просто дістав із письмового столу свій гаманець, перебрався до Огайо, купив чверть одного округу доброї, родючої землі, оформив документи про звільнення для всіх своїх людей — чоловіків, жінок і дітей, — посадив їх у вози й відправив оселятися на новому місці. А тоді чесний Джон подався вгору за течією, оселився на затишній відлюдній фермі й спокійно зажив, насолоджуючись чистим сумлінням і власними роздумами.

— Ви той чоловік, який прихистить бідну жінку з дитиною від ловців рабів? — прямо запитав сенатор.

— Гадаю, що саме такий, — відповів чесний Джон, наголосивши на кожному слові.

— Я так і думав, — сказав сенатор.

— Якщо хтось сюди заявиться, — мовив добряга, випростуючи свою високу, мускулисту постать, — то я вже готовий його зустріти. А маю я семеро синів — кожен по шість футів зростом, і вони теж будуть готові їх зустріти. Передайте їм від нас вітання, — сказав Джон. — Скажіть, нехай приходять хоч зараз — нам це анітрохи не завадить, — додав він, запускаючи пальці у скуйовджене волосся, що густою копицею вкривало його голову, і вибухнувши гучним сміхом.

Виснажена, змучена й цілковито позбавлена сил, Еліза насилу дісталася до дверей; дитина лежала в неї на руках важким сном. Кремезний чоловік підніс свічку до її обличчя, видав якийсь співчутливий буркіт, відчинив двері маленької спальні, що прилягала до великої кухні, де вони стояли, і жестом запросив її зайти. Він зняв ще одну свічку, запалив її, поставив на стіл, а тоді звернувся до Елізи.

— Ану, дівчино, кажу тобі: не бійся тут анітрохи, хто б не прийшов. Я на таких справах знаюся, — сказав він, показуючи на дві чи три добротні рушниці над камінною полицею. — І більшість тих, хто мене знає, чудово розуміють: якщо я не хочу когось випускати зі свого дому, то здоров’я тому, хто спробує його звідси витягти, не додасться. Тож тепер лягай собі спати спокійнісінько, наче твоя матінка сама тебе заколисує, — мовив він, зачиняючи двері.

— Ану ж бо, яка красуня, — сказав він сенаторові. — Ех, ну й що ж… Таким красуням часом найбільше й доводиться тікати, коли в них є хоч трохи почуттів — таких, які личать порядній жінці. Я це добре знаю.

Сенатор кількома словами коротко розповів історію Елізи.

— О! Ой! Еге ж! Оце вже хочеться знати! — співчутливо вигукнув добряга. — Господи ж ти! От воно як! Та це ж природа, бідолашна істото! За нею полюють, наче за оленем, — полюють лише за те, що вона має природні материнські почуття й зробила те, чого жодна мати не могла б не зробити! Кажу вам, ці речі змушують мене мало не лаятися — більше, ніж майже будь-що інше, — сказав чесний Джон, витираючи очі тильною стороною своєї великої, ластатої, жовтуватої руки. — Знаєте що, незнайомцю? Роками й роками я не хотів вступати до церкви, бо проповідники в наших краях казали, ніби Біблія виправдовує оце все неподобство. А я не міг з ними тягатися їхньою грецькою та єврейською, тож виступив проти них — проти них і проти самої Біблії. До церкви я вступив лише тоді, коли знайшов проповідника, який знав усю ту їхню грецьку й усе таке інше, і він сказав якраз протилежне. Отоді я вже міцно взявся за віру й таки вступив до церкви — таки вступив, слово честі, — сказав Джон, який увесь цей час відкорковував пляшку дуже грайливого яблучного сидру, яку тепер і подав сенаторові.

— Вам краще було б лишитися тут до світанку, — щиро мовив він. — Я покличу стару, і вона миттю приготує вам ліжко.

— Дякую, мій добрий друже, — відповів сенатор. — Я мушу їхати далі, щоб устигнути на нічний диліжанс до Колумбуса.

— Ех, ну тоді, якщо вже мусите, я трохи вас проведу й покажу вам бічну дорогу, якою буде легше дістатися туди, ніж тією, якою ви приїхали. Та дорога дуже погана.

Джон спорядився в дорогу і, взявши в руку ліхтар, невдовзі вже вів екіпаж сенатора до дороги, що спускалася в улоговину позаду його оселі. Коли вони попрощалися, сенатор вклав йому в руку десятидоларову банкноту.

— Це для неї, — коротко сказав він.

— Атож, атож, — так само стисло відповів Джон.

Вони потиснули один одному руки й розійшлися.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ X, Майно забирають

Лютневий ранок здавався сірим і мжичкуватим за вікном хатини Дядька Тома. Він дивився на похилені обличчя — відображення скорботних сердець. Маленький столик стояв перед вогнем, накритий полотном для прасування; на спинці стільця біля печі висіли одна-дві грубі, але чисті сорочки, щойно випрасувані, а Тітка Хлоя прасувала ще одну, розстелену перед нею на столі. Вона старанно розгладжувала кожну складку й кожен рубець із найретельнішою точністю і час від часу підносила руку до обличчя, щоб витерти сльози, які котилися по щоках.

Том сидів поруч, тримаючи на колінах розгорнутий Новий Завіт і схиливши голову на руку, — але обоє мовчали. Було ще рано, і діти всі разом спали у своєму маленькому простому ліжечку на коліщатах.

Том, якому сповна був притаманний той лагідний, домашній характер, що, на їхнє горе, став особливою рисою його нещасного народу, підвівся й мовчки підійшов подивитися на дітей.

— Це востаннє, — сказав він.

Тітка Хлоя не відповіла, тільки знову й знову водила праскою по грубій сорочці, вже й так гладенькій, наскільки тільки людські руки могли її випрасувати; нарешті вона раптом із відчаєм опустила праску й сіла до столу, «піднесла свій голос і заплакала».

— Гадаю, мусимо змиритися; але, о Господи! Як же я можу? Якби ж я знала, куди тебе повезуть або як із тобою там поводитимуться! Місіс каже, що спробує викупити тебе через рік чи два; але, Господи! Ніхто звідти назад не повертається! Вони їх убивають! Я чула, як люди розповідали, як вони там виснажують їх на тих плантаціях.

— Там буде той самий Бог, Хлоє, що й тут.

— Ну, — сказала Тітка Хлоя, — припустімо, що буде; але ж Господь часом допускає страшні речі. Мене це якось не втішає.

— Я в руках Господа, — сказав Том. — Нічого не може зайти далі, ніж Він дозволить; і є одна річ, за яку я можу Йому дякувати. Продають і відвозять на Південь мене, а не тебе і не дітей. Тут ви в безпеці; усе, що станеться, впаде тільки на мене; а Господь допоможе мені — я знаю, що допоможе.

О, мужнє, відважне серце, що приховує власне горе, аби втішити найдорожчих! Том говорив глухим, уривчастим голосом, із гірким клубком у горлі, — але говорив мужньо й твердо.

— Думаймо про наші милості! — додав він тремтячим голосом, ніби й сам добре розумів, що йому справді доведеться докласти чималих зусиль, аби їх побачити.

— Милості! — вигукнула Тітка Хлоя. — Не бачу тут ніякої милості! Це неправильно! Неправильно, що все має бути саме так! Містер Шелбі ніколи не мав залишати справи так, щоб тебе могли забрати за його борги. Ти двічі сповна відпрацював усе, що він за тебе отримав. Він був винен тобі свободу і мав дати її тобі ще багато років тому. Може, тепер він нічого не може вдіяти, але я відчуваю, що це неправильно. Ніхто й ніщо не виб’є цього з моєї голови. Такий ти був вірний чоловік — завжди ставив його справи вище за власні, у всьому! І більше дбав про нього, ніж про власну жінку та дітей! А тим, хто продає любов свого серця й кров свого серця, аби виплутатися зі своїх халеп, Господь іще покаже, де раки зимують!

— Хлоє! Якщо ти мене любиш, не говори так, коли, можливо, це останній раз, коли ми можемо побути разом! І я скажу тобі, Хлоє: мені самому важко чути хоч одне слово проти Містера Шелбі. Хіба ж він не вклав мені на руки немовля? Ясна річ, що я мав його дуже полюбити. Та й не можна було сподіватися, що він так само сильно любитиме бідного Тома. Господарі звикли, що для них роблять усе оце, і тому природно не надають цьому такого значення. Від них і не можна цього вимагати. Порівняй його з іншими господарями — хіба хтось із них поводився зі мною так і давав мені таке життя, як він? І він ніколи не допустив би, щоб це зі мною сталося, якби міг передбачити. Я знаю, що не допустив би.

— Ну, хай там як, але тут щось неправильно, — сказала Тітка Хлоя, у якої вперте почуття справедливості було однією з найвиразніших рис характеру. — Я ніяк не можу збагнути, де саме, але десь тут щось неправильно, я в цьому цілком певна.

— Тобі слід дивитися вгору, до Господа, — Він над усім. Без Нього й горобець не впаде на землю.

— Мене це щось не дуже втішає, хоча, мабуть, мало б, — сказала Тітка Хлоя. — Але годі вже говорити; я лишень розмочу кукурудзяний хліб і приготую тобі добрий сніданок, бо хто знає, коли ти ще раз отримаєш такий.

Щоб зрозуміти страждання чорношкірих, яких продавали на Південь, слід пам’ятати, що всі природні почуття й прихильності цього народу надзвичайно сильні. Їхня прив’язаність до рідних місць дуже глибока й тривка. Вони від природи не схильні до сміливих починань і ризикованих підприємств, зате люблять дім і надзвичайно прихильні до своїх близьких. Додайте до цього весь жах, яким невідоме наділяє людське невігластво, а до того ще й те, що від самого дитинства продаж на Південь постає перед чорношкірою людиною як найсуворіша з можливих кар. Погроза, яка лякає сильніше за батіг чи будь-які інші тортури, — це погроза відправити вниз за течією. Ми й самі чули, як вони висловлювали це почуття, і бачили непідробний жах, із яким під час своїх дружніх розмов вони сидять і розповідають моторошні історії про те «вниз за течією», яке для них є

«Тією невідомою країною, з чиїх меж

не повертається жоден мандрівник».[1]

[1] Трохи неточна цитата з Гамлета, акт III, сцена I, рядки 369–370.

Один місіонер, який працював серед утікачів у Канаді, розповідав нам, що багато хто з утікачів зізнавався: вони втекли від господарів, які порівняно добре до них ставилися, і майже в кожному випадку наважилися на небезпеку втечі через відчайдушний жах перед продажем на Південь — долею, що нависала або над ними самими, або над їхніми чоловіками, дружинами чи дітьми. Цей страх озброює природно терплячого, боязкого й не схильного до ризику африканця героїчною відвагою і спонукає його терпіти голод, холод, біль, небезпеки дикої місцевості та ще страшнішу кару — повторне схоплення.

Тепер на столі вже парував простий ранковий сніданок, бо місіс Шелбі звільнила Тітку Хлою того ранку від роботи у великому будинку. Бідолашна жінка витратила на цю прощальну трапезу всі свої невеликі сили: зарізала й обскубла найкращу свою курку, приготувала кукурудзяний хліб із педантичною точністю — саме так, як любив її чоловік, — і дістала з полиці над каміном кілька таємничих баночок із варенням, які ніколи не з’являлися на столі, крім як у крайніх випадках.

— Господи, Піте! — переможно вигукнув Мозес. — Хіба ж у нас не розкішний сніданок! — і водночас схопив шматок курятини.

Тітка Хлоя раптом дала йому ляпаса по вуху.

— От і маєш! Радієш з останнього сніданку, який твій бідний татко матиме вдома!

— О, Хлоє! — лагідно сказав Том.

— Ну, я нічого не можу з собою вдіяти, — сказала Тітка Хлоя, ховаючи обличчя у фартух. — Я сама вся не своя, от і поводжуся погано.

Хлопчики стояли зовсім тихо, переводячи погляд із батька на матір, а немовля, видираючись по її сукні, почало вимогливо й владно плакати.

— Ну от! — сказала Тітка Хлоя, витираючи очі й підхоплюючи дитину. — Все, вже годі, сподіваюся. А тепер їжте хоч трохи. Це моя найкраща курка. Ось, хлопчики, вам теж буде, бідолашні! Матуся була на вас сердита.

Хлопчикам не треба було запрошувати двічі, і вони з великим завзяттям узялися до їжі; і добре, що так, бо інакше від цієї компанії навряд чи можна було б дочекатися бодай чогось путнього.

— Ну, — сказала Тітка Хлоя, метушачись після сніданку, — тепер треба поскладати твої речі. Ще побачиш, він забере все до останньої нитки. Я знаю, які вони бувають — підлі, як земля! Ну, ось тут, у цьому кутку, твоє фланелеве спіднє від ревматизму; тож бережи його, бо більше тобі ніхто такого не пошиє. А тут твої старі сорочки, а ось ці — нові. Я вчора ввечері розпустила он ті панчохи й поклала в них клубок ниток, щоб зашити. Але, Господи! Хто ж тепер лататиме їх тобі? — І Тітка Хлоя, знову не витримавши, прихилила голову до борту скрині й заридала. — Подумати тільки! Нікому буде поратися біля тебе — хворий ти чи здоровий! Я вже й справді не думаю, що тепер мені слід бути доброю!

Хлопчики, з’ївши все, що було на сніданковому столі, тепер почали дещо розуміти; побачивши, що мати плаче, а батько дуже засмучений, вони й собі почали схлипувати та витирати очі руками. Дядько Том тримав дитину на колінах і дозволяв їй тішитися на повну: вона дряпала його за обличчя, смикала за волосся і час від часу вибухала дзвінкими вигуками радості, що, очевидно, народжувалися в її власних маленьких думках.

— Атож, плач, бідолашна! — сказала тітка Хлоя. — Тобі теж доведеться до цього дійти! Доживеш до того, що продадуть твого чоловіка, а може, й тебе саму продадуть; а цих твоїх хлопчиків, гадаю, теж продадуть, коли вони підростуть і стануть на щось здатні, — найпевніше, так і буде. Неграм нічого не можна мати!

Тут один із хлопчиків вигукнув:

— А ось і пані заходить!

— Вона нічим не зарадить; чого це вона прийшла? — сказала тітка Хлоя.

Увійшла місіс Шелбі. Тітка Хлоя поставила для неї стілець — досить-таки грубо й непривітно. Та місіс Шелбі, здавалося, не помітила ні цього жесту, ні його тону. Вона була бліда й стривожена.

— Томе, — сказала вона, — я прийшла, щоб…

Вона раптом замовкла, поглянула на мовчазну групу, сіла на стілець і, прикривши обличчя хусточкою, почала схлипувати.

— Господи, пані, ну не треба… не треба! — вигукнула у свою чергу тітка Хлоя, і кілька хвилин усі плакали разом. І в цих сльозах, які вони проливали гуртом, розтанули всі образи й гнів пригноблених — і високих, і низьких, і панів, і простих. О, ви, хто приходить до стражденних із допомогою, невже ви не знаєте, що все, що можна купити за ваші гроші, навіть якщо віддати це з холодним, відвернутим обличчям, не варте однієї щирої сльози, пролитої від справжнього співчуття?

— Мій добрий друже, — сказала місіс Шелбі, — я не можу дати тобі нічого, що справді могло б тобі допомогти. Якщо я дам тобі гроші, їх просто відберуть. Але я урочисто присягаюся тобі — перед Богом, — що стежитиму за твоєю долею й поверну тебе, щойно матиму змогу дістати необхідні гроші; а до того часу — покладайся на Бога!

Тут хлопчики закричали, що йде мій пан Гейлі, і тієї ж миті нечемний стусан відчинив двері. Гейлі стояв на порозі в дуже кепському настрої: напередодні він добряче намучив коня, а невдала спроба знову спіймати свою здобич аж ніяк не поліпшила його настрою.

— Ну, негре, ти готовий? Служу пані! — сказав він, знімаючи капелюха, коли побачив місіс Шелбі.

Тітка Хлоя закрила скриню, стягнула її мотузкою і, підвівшись, похмуро глянула на торговця; її сльози раптом ніби перетворилися на іскри вогню.

Том покірно підвівся, щоб рушити за своїм новим господарем, і підняв важку скриню на плече. Дружина взяла дитину на руки, щоб провести його до фургона, а діти, все ще плачучи, попленталися слідом.

Місіс Шелбі підійшла до торговця й на кілька хвилин затримала його, про щось наполегливо з ним розмовляючи; а тим часом уся родина рушила до фургона, що стояв біля дверей, уже запряжений. Навколо нього зібралися всі — старі й молоді слуги з усієї садиби, щоб попрощатися зі своїм давнім товаришем. Усі на плантації шанували Тома — і як старшого слугу, і як християнського наставника, — тому довкола нього було багато щирого співчуття й жалю, особливо серед жінок.

— Та ти, Хлоє, тримаєшся краще за нас! — сказала одна з жінок, яка досхочу наплакалася, помітивши похмуру спокійність, з якою тітка Хлоя стояла біля фургона.

— Я вже виплакала своє, — сказала вона, похмуро глянувши на торговця, що саме підходив. — Не хочу я плакати перед отим старим покидьком, та й годі!

— Сідай! — сказав Гейлі Томові, пробираючись крізь натовп слуг, які дивилися на нього спідлоба.

Том сів, а Гейлі витягнув з-під сидіння фургона важку пару кайданів і закріпив їх на щиколотках.

Усе коло людей придушено застогнало від обурення, і місіс Шелбі з ґанку промовила:

— Містере Гейлі, запевняю вас, цей запобіжний захід цілком зайвий.

— Не знаю, пані. Я вже втратив на цій садибі п’ятсот доларів і більше не можу дозволити собі жодного ризику.

— А чого вона ще могла від нього чекати? — обурено сказала тітка Хлоя, тоді як двоє хлопчиків, які тепер, здавалося, одразу збагнули, що судилося їхньому батькові, вчепилися в її сукню, голосно ридаючи й схлипуючи.

— Мені шкода, — сказав Том, — що мій пан Джордж випадково опинився не тут.

Джордж поїхав на два чи три дні до свого товариша, який жив на сусідній плантації, і, вирушивши рано-вранці, ще до того, як Томова біда стала всім відома, поїхав, нічого про неї не почувши.

— Передайте мою любов мому пану Джорджу, — щиро сказав він.

Гейлі хльоснув коня, і Том, не відриваючи від садиби свого рівного, сумного погляду, дивлячись на неї до останньої миті, зник удалині разом із фургоном.

У цей час містера Шелбі не було вдома. Він продав Тома, підганяємий крайньою необхідністю, щоб вирватися з-під влади людини, якої боявся, — і першим його почуттям після завершення угоди стало полегшення. Але докори дружини пробудили в ньому напівсонні докори сумління, а мужня безкорисливість Тома ще більше посилила його внутрішню муку. Він марно казав собі, що мав право так учинити, — що так роблять усі, — і що дехто робить це навіть без виправдання необхідністю; він не міг заспокоїти власного сумління. А щоб не бачити неприємних сцен, пов’язаних із завершенням угоди, він вирушив у коротку ділову поїздку вглиб штату, сподіваючись, що до його повернення все вже буде скінчено.

Том і Гейлі гуркотіли курною дорогою, проминаючи одне за одним усі знайомі місця, аж поки остаточно не минули межі садиби й не опинилися на відкритому шосе. Проїхавши близько милі, Гейлі раптом зупинився біля дверей кузні; витягнувши з собою пару ручних кайданів, він зайшов усередину, щоб трохи їх підправити.

— Ці ось трохи замалі для його статури, — сказав Гейлі, показуючи кайдани й киваючи в бік Тома.

— Господи! Та це ж Шелбів Том! Невже він його таки продав? — вигукнув коваль.

— Так, продав, — відповів Гейлі.

— Та ну! Отакої, справді! — сказав коваль. — Хто б міг подумати! Та навіщо ж його так заковувати? Він же найвірніший, найкращий чоловік…

— Так, так, — перебив Гейлі. — Але саме такі добрі хлопці й прагнуть утекти. А от дурні, яким байдуже, куди їх занесе, та ледачі п’яниці, яким ні до чого немає діла, залишаться на місці й, найпевніше, навіть радітимуть, що їх кудись возять. А ці найкращі ненавидять таке життя, як гріх. Тут уже нічого не вдієш, окрім як закувати їх. Ноги мають — ногами й скористаються, це вже точно.

— Ну, — сказав коваль, перебираючи свої інструменти, — ті плантації там унизу, незнайомцю, не дуже-то те місце, куди хоче потрапити негр із Кентуккі. Там вони, мабуть, доволі швидко мруть, еге ж?

— Ну, так, доволі швидко мруть, — відповів Гейлі. — Через акліматизацію та всілякі інші причини вони там дохнуть так, що ціни на них тримаються досить жваво.

— Ну, знаєте, мимоволі думаєш: яка ж то велика шкода — взяти такого гарного, тихого, порядного чоловіка, як Том, і відправити його туди, щоб його добряче перемололи на одній із тих цукрових плантацій.

— Ну, у нього є цілком пристойний шанс. Я пообіцяв добре з ним поводитися. Влаштую його домашнім слугою до якої-небудь хорошої старої родини, і тоді, якщо він переживе гарячку та акліматизацію, матиме місце, якого будь-який негр міг би побажати.

— А дружина й діти, виходить, залишаються тут?

— Так, але там він знайде собі іншу. Господи, жінок скрізь вистачає, — сказав Гейлі.

Том сидів на лаві біля кузні, дуже сумний, поки точилася ця розмова. Раптом він почув за спиною швидкий, короткий цокіт кінських копит; і, перш ніж устиг як слід отямитися від несподіванки, молодий пан Джордж скочив у фургон, бурхливо обхопив його за шию руками й заходився енергійно схлипувати та лаятися.

— Я кажу, це справжня підлість! Мені байдуже, що вони там усі кажуть! Це гидка, підла ганьба! Якби я був чоловіком, вони б цього не зробили — не сміли б, от і все! — сказав Джордж якимось приглушеним, майже виттям.

— О, мій пане Джордже! Мені від цього так добре! — сказав Том. — Я не зміг би поїхати, не побачивши тебе! Ти навіть не уявляєш, як мені добре від того, що ти прийшов!

Тут Том ворухнув ногами, і погляд Джорджа впав на кайдани.

— Яка ганьба! — вигукнув він, піднявши руки. — Я зіб’ю з ніг того старого! Я це зроблю!

— Ні, мій пане Джордже, не зробиш. І не говори так голосно. Мені це нічим не допоможе — тільки розсердить його.

— Ну добре, не буду, заради тебе; але тільки подумати — хіба ж це не ганьба? Вони навіть не послали по мене, не передали мені жодної звістки, і якби не Том Лінкон, я б нічого й не почув. Кажу тобі, я їм там усім добряче висловився, усім до одного, вдома!

— Це було не дуже добре, боюся, мій пане Джордже.

— Нічого не можу вдіяти! Я кажу, це ганьба! Ану, дядьку Томе, дивись, — сказав він, повернувшись спиною до кузні й заговоривши таємничим тоном: — Я приніс тобі свого долара!

— О! Та я нізащо в світі не міг би його взяти, мій пане Джордже! — глибоко зворушено сказав Том.

— А ти мусиш його взяти! — сказав Джордж. — Дивись: я сказав тітці Хлої, що зроблю це, а вона порадила просто проколоти в ньому дірочку, протягнути мотузочку й повісити тобі на шию, щоб він був захований; бо інакше цей підлий пройдисвіт забере його. Кажу тобі, Томе, я так і хочу йому добряче висловитися! Мені б від цього полегшало!

— Ні, не треба, мій пане Джордже, бо мені від цього не стане краще.

— Ну добре, не буду, заради тебе, — сказав Джордж, квапливо прив’язуючи долар до Томової шиї. — А тепер застебни міцніше пальто поверх нього, збережи його і щоразу, як дивитимешся на цей долар, пам’ятай: я приїду по тебе й поверну тебе назад. Ми з тіткою Хлоєю вже про це говорили. Я сказав їй не боятися; я сам за цим простежу, а якщо батько цього не зробить, я так йому життя набридну, що він таки зробить!

— О, мій пане Джордже, не можна так говорити про свого батька!

— Господи, дядьку Томе, я ж не маю на увазі нічого поганого.

— А тепер, мій пане Джордже, — сказав Том, — ти мусиш бути хорошим хлопчиком; пам’ятай, скільки сердець прив’язано до тебе. Завжди тримайся своєї матері. Не піддавайся тій дурній звичці, яка буває в хлопців, коли вони підростають і починають думати, що вже надто великі, щоб слухатися матерів. Знаєш, мій пане Джордже, Господь багато чого дає двічі; але матір Він дає лише раз. Ти ніколи не побачиш такої жінки, мій пане Джордже, навіть якщо проживеш сто років. Тож тримайся за неї, рости й будь для неї втіхою. Ось мій хороший хлопчик! Ти ж так і зробиш, правда?

— Так, дядьку Томе, — серйозно відповів Джордж.

— І будь обережний у своїх словах, мій пане Джордже. Молоді хлопці, коли доростають до твого віку, бувають свавільними — так уже в природі людини. Але справжні джентльмени, яким, сподіваюся, ти станеш, ніколи не дозволяють собі висловлюватися непоштиво про своїх батьків. Ти не образився, мій пане Джордже?

— Ні, дядьку Томе, звісно, ні; ти завжди давав мені добрі поради.

— Я старший, сам знаєш, — сказав Том, погладжуючи своєю великою, сильною рукою гарну кучеряву голову хлопчика й водночас говорячи голосом, ніжним, мов жіночий. — І я бачу все, що в тобі закладено. О, мій пане Джордже, у тебе є все — освіта, привілеї, уміння читати й писати, — і ти виростеш великим, ученим і добрим чоловіком, і всі люди в цій садибі, і твоя мати, і батько так тобою пишатимуться! Будь добрим паном, як твій батько; будь християнином, як твоя мати. Пам’ятай свого Творця в дні своєї юності, мій пане Джордже.

— Я буду справді хорошим, дядьку Томе, кажу тобі, — сказав Джордж. — Я стану першорядним чоловіком; і ти не занепадай духом. Я ще поверну тебе до садиби. Як я сьогодні сказав тітці Хлої, я все тут перебудую, і коли стану дорослим, у тебе буде окрема кімната-вітальня з килимом на підлозі. О, ще заживеш добре!

Гейлі підійшов до дверей, тримаючи в руках кайдани.

— Ану, слухайте, містере, — сказав Джордж із виглядом великої зверхності, зістрибуючи з фургона, — я розповім батькові й матері, як ви поводитеся з дядьком Томом!

— Будь ласка, — відповів торговець.

— Я думаю, вам мало б бути соромно все життя купувати чоловіків і жінок та заковувати їх у кайдани, наче худобу! Думаю, вам мало б бути від цього гидко самому!

— Поки ваші поважні родичі хочуть купувати чоловіків і жінок, я нічим не гірший за них, — сказав Гейлі. — Продати людину не більш ганебно, ніж купити її!

— Коли я виросту, я не робитиму ні того, ні другого, — сказав Джордж. — Сьогодні мені соромно, що я кентуккієць. Раніше я завжди цим пишався.

І Джордж випростався на коні, гордовито озирнувся довкола, ніби очікував, що весь штат неодмінно перейметься його думкою.

— Прощавай, дядьку Томе; тримайся! — сказав Джордж.

— Прощавай, мій пане Джордже, — сказав Том, дивлячись на нього з любов’ю та захопленням. — Нехай всемогутній Бог благословить тебе! Ех, у Кентуккі не так багато таких, як ти! — сказав він від повноти серця, коли щире, хлоп’яче обличчя зникло з його очей.

Джордж поїхав, а Том дивився йому вслід, поки цокіт кінських копит не стих удалині, — це був останній звук і останній краєвид його рідного дому. Але в його серці ніби залишилося тепле місце, куди ті юні руки поклали дорогоцінний долар. Том підніс руку й притиснув його до самого серця.

— А тепер, скажу тобі що, Томе, — мовив Гейлі, підійшовши до фургона й кинувши всередину кайдани. — Я збираюся від самого початку поводитися з тобою по-чесному, як зазвичай поводжуся зі своїми неграми; і ось що тобі скажу: ти поводься зі мною по-чесному — і я поводитимуся з тобою по-чесному. Я ніколи не був жорстоким зі своїми неграми. Завжди намагаюся зробити для них усе, що можу. Тож бачиш, тобі краще спокійно влаштуватися й не вигадувати жодних хитрощів; бо всілякі негритянські хитрощі мені добре відомі, і це марно. Якщо негри поводяться тихо й не намагаються втекти, їм зі мною живеться добре; а якщо ні — то це вже їхня провина, а не моя.

Том запевнив Гейлі, що наразі не має наміру тікати. Власне, така настанова здавалася трохи зайвою для людини, чиї ноги були скувані величезними залізними кайданами. Але містер Гейлі вже звик починати свої стосунки з «товаром» саме з таких невеликих настанов, які, як він вважав, мали вселити бадьорість і довіру та запобігти будь-яким неприємним сценам у майбутньому.

А тут ми на певний час попрощаємося з Томом, щоб простежити за долею інших героїв нашої історії.

Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» Розділ VII, Материнська боротьба

«Хатина дядька Тома» Розділ VIII, Втеча Елізи

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ IX, У якому виявляється, що сенатор — лише людина

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ X, Майно забирають