«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ IV, Вечір у хатині дядька Тома

Хатина дядька Тома являла собою невелику дерев’яну споруду, що стояла впритул до «будинку» — так негр par excellence називає оселю свого господаря. Перед хатою був охайний садочок, де щоліта, завдяки дбайливому догляду, рясніли полуниці, малина та різноманітні фрукти й овочі. Весь фасад затягнувся великою багряною бігнонією та місцевою багатоквітковою трояндою, які, переплітаючись і сплітаючись між собою, майже цілковито приховували грубі колоди.

Влітку тут також розквітали різноманітні яскраві однорічні квіти — чорнобривці, петунії, матіоли та інші рослини, надто численні, щоб усі їх перелічувати. Вони знаходили собі затишний куточок, де могли розгорнути всю свою пишноту, і були предметом радості та гордості тітоньки Хлої.

А тепер увійдімо до оселі. Вечеря в будинку вже скінчилася, і тітонька Хлоя, яка, як головна кухарка, керувала її приготуванням, залишила на кухні нижчих за рангом служників прибирати й мити посуд, а сама вийшла до своїх затишних володінь, щоб «приготувати вечерю для свого старого». Тож не сумнівайтеся: саме її ви бачите біля вогню, де вона з тривожною увагою наглядає за чимось, що шкварчить у сотейнику, а час від часу з глибокою зосередженістю піднімає кришку з печі, звідки здіймається безсумнівний запах «чогось доброго».

Обличчя в неї кругле, чорне й блискуче — таке лискуче, що мимоволі спадає на думку: наче його щойно вимили яєчним білком, як одну з її власних чайних здобних булочок. Усе її пухкеньке обличчя сяє задоволенням і цілковитою втіхою з-під бездоганно накрохмаленої картатої чалми, хоча, мусимо це визнати, на ньому проглядає й дещиця тієї самовпевненості, яка цілком личить першій кухарці в окрузі, а саме за таку тітоньку Хлою всі одностайно її вважали й визнавали.

Кухаркою вона, безперечно, була до самої глибини душі. Не було в курнику жодної курки, індика чи качки, яка, побачивши її наближення, не ставала б серйозною, немов замислюючись про свою неминучу долю. А вже тітонька Хлоя неодмінно думала про те, як їх зв’язати, начинити й засмажити, і робила це з таким завзяттям, що будь-який розсудливий птах мав би здригнутися від жаху.

Її кукурудзяні коржики — у всіх їхніх різновидах: пласких коржів, маленьких пампушок, мафінів та інших, надто численних, щоб їх перелічувати, — були для всіх менш досвідчених кухарів справжньою піднесеною таємницею. А тітонька Хлоя щиро пишалася собою й весело трусила своїми гладкими боками, розповідаючи про безплідні спроби тої чи іншої з її колег досягти тієї кулінарної висоти, на якій вона сама перебувала.

Приїзд гостей до будинку, приготування обідів і вечерь «як годиться» пробуджували в ній усю енергію душі; і жодне видовище не тішило її так, як купа дорожніх скринь, винесених на веранду, бо тоді вона вже передчувала нові старання й нові перемоги.

Але зараз тітонька Хлоя зазирає в пекарську форму; на цьому приємному для неї занятті ми й залишимо її, поки завершимо опис хатини.

В одному її кутку стояло ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом; біля нього лежав чималий шмат килима. На цей килим тітонька Хлоя ставала, вважаючи себе людиною, що належить до вищих сфер життя; і сам килим, і ліжко, і весь цей куток загалом користувалися особливою шаною та, наскільки це було можливо, вважалися недоторканними для бешкетних наскоків і спустошень дітвори.

Власне кажучи, цей куток був вітальнею всієї оселі. В іншому кутку стояло ліжко значно скромніше, очевидно призначене для користування. Над каміном висіли кілька надзвичайно яскравих біблійних картинок і портрет генерала Вашингтона, намальований та розфарбований у такий спосіб, що сам герой, якби йому коли-небудь довелося побачити щось подібне, напевно був би неабияк здивований.

На грубій лаві в кутку двоє кучерявих хлопчаків із блискучими чорними очима й гладкими, блискучими щоками невтомно стежили за першими спробами немовляти ходити. А полягали ці спроби, як це зазвичай буває, у тому, щоб підвестися на ноги, якусь мить постояти, утримуючи рівновагу, а тоді гепнутися додолу; кожну нову невдачу хлопчаки зустрічали бурхливими вигуками схвалення, наче дитина щойно зробила щось надзвичайно дотепне.

Стіл, ніжки якого були дещо схожі на ревматичних старців, висунули перед вогонь і накрили скатертиною. На ньому красувалися чашки й блюдця з напрочуд яскравим візерунком та інші ознаки близької трапези. За цим столом сидів дядько Том, найкращий працівник містера Шелбі, і, оскільки саме йому судилося стати героєм нашої оповіді, ми мусимо тепер немов сфотографувати його для наших читачів.

То був великий, широкогрудий, могутньої статури чоловік із гладкою, блискучою чорною шкірою; його обличчя мало виразно африканські риси, позначені спокійним і незворушним здоровим глуздом, що поєднувався з великою доброзичливістю та милосердям. У всій його поставі було щось самоповажне й гідне, але водночас — проста, щира довірливість і смирення.

Цієї миті він був цілком поглинутий роботою з грифельною дошкою, що лежала перед ним. На ній він старанно й повільно намагався відтворити кілька літер, а за його заняттям пильно стежив юний мас’р Джордж — кмітливий, жвавий тринадцятирічний хлопчина, який, здавалося, цілком усвідомлював усю гідність свого становища вчителя.

— Не так, дядьку Томе, не так, — жваво сказав він, коли дядько Том старанно вивів хвостик своєї g не з того боку. — Так у тебе виходить q, бачиш?

— Та невже? — перепитав дядько Том, дивлячись із шанобливою цікавістю та захопленням, поки його юний учитель для науки розмашисто виводив перед ним безліч q та g. Потім він узяв олівець своїми великими, важкими пальцями й терпляче почав спочатку.

— Як же легко білим людям усе вдається! — сказала тітонька Хлоя, на мить зупинившись, поки змащувала сковороду шматочком сала, насадженим на виделку, і з гордістю дивилася на молодого містера Джорджа. — От як він уміє писати! І читати теж! А ще приходить сюди вечорами та читає нам свої уроки — це ж надзвичайно цікаво!

— Але, тітонько Хлоє, я вже страшенно зголоднів, — сказав Джордж. — Хіба той коржик у сковороді ще не готовий?

— Майже готовий, мас’ре Джордже, — сказала тітонька Хлоя, піднімаючи кришку й зазираючи всередину. — Гарненько підрум’янюється — такий собі справжній красунчик, рум’яний та запашний. Ану, дайте вже мені спокій із цим ділом. Днями місіс дозволила Саллі спробувати спекти коржика, просто щоб навчити її, як вона сказала. «Ой, та годі, місіс, — сказала я, — мені аж серце крається дивитися, як через неї псується така добра їжа! Коржик увесь піднявся набік — форми ніякої; не товщий за мою черевик! Та годі вже!»

І з цим останнім виразом презирства до Салліної недосвідченості тітонька Хлоя зняла кришку з пекарської форми й показала чудово спечений кекс, якого не посоромився б жоден міський кондитер. Очевидно, це була головна прикраса вечері, тож тепер тітонька Хлоя заходилася жваво поратися біля столу, готуючи вечерю.

— Ану, ви, Моз і Піт! Забирайтеся з дороги, чорти малі! А ти, Поллі, серденько, відійди — матуся потім щось дасть своїй дитинці. А тепер, мас’ре Джордже, прибери-но ці книжки й сідай до мого старого, а я подам ковбаски й покладу на твою тарілку першу порцію коржиків швидше, ніж ти встигнеш оком моргнути.

— Мене хотіли покликати вечеряти до будинку, — сказав Джордж, — але я надто добре знав, що до чого, тітонько Хлоє.

— Авжеж, знав, авжеж, серденько, — сказала тітонька Хлоя, накладаючи йому на тарілку гарячі кукурудзяні коржики. — Ти ж знав, що твоя стара тітонька збереже для тебе найкраще. О, вже я про це подбаю! Годі тобі!

І з цими словами тітонька легенько штовхнула Джорджа пальцем, удаючи надзвичайну пустунку, а тоді з новою енергією повернулася до своєї сковороди.

— А тепер — до кексу, — сказав мас’р Джордж, коли метушня біля сковороди трохи вщухла, — і з цими словами хлопчина замахнувся великим ножем над предметом, про який ішлося.

— Та хай вас Бог благословить, мас’ре Джордже! — серйозно вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку. — Невже ви зібралися різати його тим здоровенним важким ножем! Усе розчавите, зіпсуєте всю його гарну пухкість. Ось, у мене є тоненький старий ножик, я навмисне тримаю його гострим. Отак, бачите! Розходиться легенько, мов пір’їнка! А тепер їжте — кращого вам годі й шукати.

— Том Лінкон каже, — промовив Джордж із повним ротом, — що їхня Джінні куховарить краще за тебе.

— Та ці Лінкони взагалі нічого не варті! — презирливо відказала тітонька Хлоя. — Я маю на увазі, якщо порівнювати з нашими. Люди вони цілком пристойні, по-своєму простенькі; але якщо йдеться про те, щоб приготувати щось по-справжньому вишукане, то вони й гадки про це не мають. От поставте-но поруч мас’ра Лінкона та мас’ра Шелбі! Господи милосердний! А місіс Лінкон — хіба вона вміє так увійти до кімнати, як моя пані? Так урочисто, розумієте, так блискуче! Ой, годі! Не розповідайте мені нічого про цих Лінконів! — І тітонька Хлоя задерла голову з виглядом людини, яка, безперечно, добре знається на світі.

— Але я чув, як ти сама казала, — зауважив Джордж, — що Джінні досить непогано куховарить.

— Казала, казала, — погодилася тітонька Хлоя, — це я можу визнати. Добра, проста, звичайна кухня — тут Джінні дасть собі раду; спече гарний кукурудзяний хліб, картоплю зварить як слід; її кукурудзяні коржики не бозна-які, не бозна-які, кажу вам, у Джінні вони не бозна-які, але цілком пристойні. Та, Господи, коли справа доходить до вищих мистецтв, то що вона може? Ну, пироги вона пече — це правда; але яке там тісто? Хіба вона вміє зробити те справжнє листкове тісто, що тане в роті й так гарно піднімається шарами? От я заходила до них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні якраз показала мені весільні пироги. Ми з Джінні добрі приятельки, знаєте. Я нічого їй не сказала; але, ну, мас’ре Джордже! Та я тиждень не змогла б заснути, якби мала цілу партію таких пирогів. Та вони ж зовсім нікуди не годилися!

— Гадаю, Джінні вважала їх надзвичайно гарними, — сказав Джордж.

— Вважала! Атож, ще й як! — вигукнула тітонька Хлоя. — Стояла собі й показувала їх, така невинна — бо, бачите, тут усе й полягає: Джінні не знає. Господи, та звідки їй знати, якщо вся її родина нічого не тямить! Вона ж не винна. О, мас’ре Джордже, ви й половини своїх родинних привілеїв і того виховання, яке маєте, не усвідомлюєте! — Тут тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до стелі.

— Я певен, тітонько Хлоє, що свої привілеї щодо пирогів та пудингів я чудово розумію, — сказав Джордж. — Запитайте Тома Лінкона, чи не хизуюся я перед ним щоразу, коли його зустрічаю.

Тітонька Хлоя відкинулася на спинку стільця й від душі розреготалася з цього жарту молодого господаря. Вона сміялася так, що сльози покотилися по її чорних блискучих щоках; раз у раз, граючись, ляскала й штурхала мас’ра Джорджі, казала йому, щоб він ішов собі геть, що він просто нестерпний, що він її до смерті доведе, що одного дня таки вб’є її. А між цими кривавими передбаченнями щоразу вибухала новим нападом сміху — дедалі довшим і сильнішим, — аж поки Джордж і справді почав вважати себе надзвичайно небезпечним жартівником і вирішив, що надалі йому слід бути обережним, коли він «намагається бути якомога смішнішим».

— То ти таки сказав це Тому, еге ж? О Господи! Чого тільки ці дітлахи не витворяють! Ти хизувався перед Томом? О Господи! Мас’ре Джордже, та від ваших слів і хрущ розсміявся б!

— Так, — сказав Джордж. — Я кажу йому: «Томе, тобі б тільки побачити деякі пироги тітоньки Хлої; от вони справді що треба», — кажу.

— Шкода, що Том не може їх побачити, — сказала тітонька Хлоя, і думка про темряву, в якій перебував Том щодо таких речей, явно глибоко вразила її доброзичливе серце. — Вам би якось запросити його сюди на обід, мас’ре Джордже, — додала вона. — Це було б дуже мило з вашого боку. Знаєте, мас’ре Джордже, вам не слід ставити себе вище за інших через свої привілеї, бо всі наші привілеї нам даровані; ми завжди повинні це пам’ятати, — сказала тітонька Хлоя, надавши своєму обличчю дуже серйозного вигляду.

— Ну, я маю намір запросити Тома сюди якогось дня наступного тижня, — сказав Джордж. — А ти постарайся, тітонько Хлоє, і ми змусимо його очі на лоба полізти. Правда ж, ми так його нагодуємо, що він і через два тижні не оговтається?

— Авжеж, авжеж! — захоплено відповіла тітонька Хлоя. — Побачите. Господи! Як згадаю деякі наші обіди! Пам’ятаєте той величезний пиріг із курятиною, який я спекла, коли ми давали обід генералу Ноксу? Я тоді з місіс мало не посварилася через те тісто. Що часом находить на панянок, не знаю; але буває, коли на людині лежить, сказати б, величезна відповідальність, коли вона вся така серйозна й заклопотана, — от саме тоді вони й починають крутитися поруч та всіляко втручатися! От і місіс: вона хотіла, щоб я зробила так, і хотіла, щоб я зробила інакше; зрештою я вже стала трохи гостро відповідати й кажу: «А тепер, місіс, погляньте-но на ці ваші прекрасні білі ручки з довгими пальчиками, що сяють перснями, наче мої білі лілії, коли на них лежить роса; а тепер погляньте на мої великі чорні руки-обрубки. Як ви гадаєте, хіба Господь не призначив мені місити тісто для пирога, а вам — сидіти у вітальні?» Отак! Я тоді була страшенно зухвала, мас’ре Джордже.

— А що сказала мама? — запитав Джордж.

— Сказала? Та вона тільки очима засміялася — такими великими, гарними очима! А тоді каже: «Ну, тітонько Хлоє, думаю, ти маєш рацію», — каже, та й пішла до вітальні. Їй би мене по голові за таку зухвалість грюкнути, а вона… От воно як: я нічого не можу вдіяти з пані на кухні!

— Ну, а з тією вечерею ти впоралася чудово — я пам’ятаю, всі так казали, — зауважив Джордж.

— Хіба ні? А хіба я того самого дня не стояла за дверима їдальні? І хіба не бачила, як генерал тричі простягав свою тарілку, щоб йому ще поклали того самого пирога? А тоді каже: «У вас, місіс Шелбі, має бути неабияка кухарка». Господи! Я ладна була сама себе на шматки розірвати від радості!

— А генерал знається на куховарстві, — сказала тітонька Хлоя, випростуючись і набираючи поважного вигляду. — Дуже славний чоловік, цей генерал! Походить із однієї з най-перших родин Старої Вірджинії! Він знає, що до чого, не гірше за мене — цей генерал. Бачите, мас’ре Джордже, у кожному пирозі є свої тонкощі; але не кожен знає, у чому вони полягають і якими вони повинні бути. А генерал знає — я зрозуміла це з його зауважень. Так, він знає, де в пирогах справжні тонкощі!

На той час мас’р Джордж дійшов до тієї межі, до якої за надзвичайних обставин може дійти навіть хлопчик, коли вже справді не здатен з’їсти ані крихти більше. Тож тепер він мав час звернути увагу на купку кучерявих голів і блискучих очей, які з протилежного кутка голодно стежили за всім, що вони робили.

— Ану, ви, Моз, Піт, — сказав він, відламуючи щедрі шматки й кидаючи їх хлопчакам. — Хочете? Ну, тітонько Хлоє, напечи їм коржиків.

І Джордж із Томом перебралися на зручне місце біля каміна, а тітонька Хлоя, напікши чималу купу коржиків, посадила немовля собі на коліна й почала по черзі наповнювати їжею його ротик і свій власний, а також роздавати коржики Мозу й Піту. Ті, здавалося, воліли їсти свої порції, катаючись по підлозі під столом, лоскочучи один одного й час від часу смикаючи немовля за пальчики на ногах.

— Ой, та годі вже! — казала мати, час від часу легенько копаючи їх під столом — просто для загального застереження, коли їхні пустощі ставали надто галасливими. — Невже не можете поводитися пристойно, коли до вас приходять білі? Ану припиніть! Краще дивіться мені, бо як тільки мас’р Джордж піде, я вам тоді влаштую, що мало не здасться!

Що саме приховувалося за цією жахливою погрозою, важко сказати; але певне одне: її моторошна невизначеність, схоже, справила на юних грішників дуже незначне враження.

— Та що ви! — сказав дядько Том. — Вони весь час так і норовлять кого-небудь полоскотати, от і не можуть поводитися як слід.

Тут хлопчаки вибралися з-під столу й, густо вимазавши руки та обличчя патокою, заходилися завзято цілувати немовля.

— Ану геть звідси! — сказала мати, відштовхуючи їхні вовняні голівки. — Ви всі так і злипнетеся докупи й ніколи не відмиєтеся, якщо будете отак! Ану до джерела, мийтеся! — додала вона, підкріпивши свої слова ляпасом, що пролунав доволі грізно, але, здавалося, лише видобув із малих ще більше сміху: вони наввипередки повалилися одне через одного надвір, де аж заходилися від веселощів.

— Чи ви бачили коли таких нестерпних малих? — сказала тітонька Хлоя майже самовдоволено, дістаючи старий рушник, припасений саме для таких випадків. Вона вилила на нього трохи води з потрісканого чайника й почала витирати патоку з обличчя та ручок немовляти. Відтерши її до блиску, вона посадила дитину на коліна дядька Тома, а сама заходилася прибирати після вечері. Немовля тим часом розважалося: смикало Тома за ніс, дряпало йому обличчя та запускало пухкенькі рученята в його вовняне волосся — остання забава, вочевидь, приносила їй особливе задоволення.

— А хіба вона не жвава мала? — сказав Том, відсунувши її від себе, щоб роздивитися на весь зріст. Потім він підвівся, посадив її собі на широке плече й почав підскакувати та танцювати з нею, тоді як мас’р Джордж махав на неї своєю носовою хустинкою, а Моз і Піт, які вже знову повернулися, ревли їй услід, наче ведмеді, аж тітонька Хлоя заявила, що вони своїм галасом «геть знесли їй голову». А оскільки, за її власними словами, така хірургічна операція відбувалася в хатині щодня, ця заява анітрохи не зменшила веселощів, доки всі не насміялися, не наперекидалися й не натанцювалися досхочу, аж нарешті вгамувалися.

— Ну, тепер, сподіваюся, вже досить, — сказала тітонька Хлоя, яка тим часом витягла грубу скриньку-ліжко, що ховалася під іншим ліжком. — А тепер ти, Мозе, і ти, Піте, лягайте сюди, бо ми будемо проводити зібрання.

— Ой, мамо, ми не хочемо! Ми хочемо не спати на зібранні, — зібрання такі цікаві. Нам вони подобаються.

— Та годі, тітонько Хлоє, засунь його назад і нехай вони не сплять, — рішуче сказав мас’р Джордж, підштовхуючи незграбну споруду.

Тітонька Хлоя, таким чином урятувавши пристойність, із великим задоволенням засунула ліжко назад, примовляючи:

— Ну, може, воно їм і на користь буде.

Тепер уся хатина перетворилася на спільне засідання, щоб обміркувати, як розмістити всіх і як облаштувати зібрання.

— А от що нам тепер робити зі стільцями — просто й не знаю, — сказала тітонька Хлоя. Зібрання вже не один тиждень щонеділі відбувалися в дядька Тома, і ніхто не мав ані найменшої надії на появу нових «стільців», тож, мабуть, доводилося сподіватися, що цього разу якось дадуть собі раду.

— Старий дядько Пітер минулого тижня виламав обидві ніжки з того найстарішого стільця, — підказав Мозе.

— Ану геть! Я б заклалася, що це ти їх повисмикував — зі своїми витівками, — сказала тітонька Хлоя.

— Та він і так стоятиме, аби тільки міцно притулити його до стіни! — сказав Мозе.

— Тоді дядькові Пітеру не можна на ньому сидіти, бо він завжди совається, коли починає співати. Он другого вечора він так насовався, що мало не перетнув усю кімнату, — сказав Піт.

— Господи милосердний! То посадіть його туди, — сказав Мозе. — От він почне: «Ходіть, святі й грішники, послухайте, що я вам розкажу», — та й беркиць на підлогу.

І Мозе точнісінько передражнив гугнявий голос старого, а потім гепнувся на підлогу, ілюструючи уявну катастрофу.

— Ну годі, поводься пристойно, хіба не можеш? — сказала тітонька Хлоя. — Тобі не соромно?

Мас’р Джордж, однак, приєднався до бешкетника й теж засміявся, а потім рішуче заявив, що Мозе — справжній «зірвиголова». Тож материнське повчання, схоже, не справило особливого враження.

— Ну, старий, — сказала тітонька Хлоя, — доведеться тобі притягти сюди ті бочки.

— Мамчині бочки такі самі, як у тієї вдови, про яку мас’р Джордж читав у Святому Письмі, — тихенько сказав Мозе Піту. — Вони ніколи не підводять.

— А я певен, що одна з них минулого тижня розвалилася, і всі попадали просто посеред співу, — сказав Піт. — Оце вже було підведення, хіба ні?

Поки Мозе з Пітом перемовлялися, до хатини вкотили дві порожні бочки. Щоб вони не котилися, з обох боків підперли їх камінням, а зверху поклали дошки. До цього додали перекинуті діжки та відра, а також розставили хисткі стільці — і зрештою все було готове до зібрання.

— Мас’р Джордж тепер так гарно читає, що, я знаю, він залишиться читати для нас, — сказала тітонька Хлоя. — Мені здається, так буде набагато цікавіше.

Джордж охоче погодився, адже хлопчина завжди готовий зробити щось, що надає йому значущості.

Незабаром кімната наповнилася строкатим товариством — від старого сивоголового патріарха, якому було вісімдесят років, до юної дівчини та п’ятнадцятирічного хлопця. Спочатку трохи безневинно попліткували про різні речі: звідки стара тітонька Саллі взяла свою нову червону хустку, як «місіс збиралася віддати Ліззі ту сукню з плямистого мусліну, коли їй пошиють нову сукню з бережу», а також як мас’р Шелбі думав придбати нового гнідого жеребчика, який, безперечно, стане ще однією окрасою маєтку. Дехто з присутніх належав до сусідніх родин, яким дозволили приходити на ці зібрання; вони приносили різні цікаві уривки новин про слова та вчинки мешканців будинку й усього маєтку, і ті новини розходилися поміж людьми так само вільно, як дрібні монети в заможніших колах.

Через деякий час почався спів, до очевидної радості всіх присутніх. Навіть усі недоліки гугнявої вимови не могли зіпсувати враження від природно прекрасних голосів, що виводили мелодії водночас дикі й сповнені запалу. Іноді це були добре відомі звичайні гімни, які співали в навколишніх церквах, а іноді — піснеспіви дикішого, невизначенішого характеру, підхоплені на табірних молитовних зібраннях.

Приспів однієї з них звучав так, і його співали з великою енергією та побожним запалом:

— Помру на полі битви,
Помру на полі битви,
Слава в моїй душі.

Іншою особливо улюбленою піснею була та, де раз у раз повторювалися слова:

— О, я йду до слави — чи не підете ви зі мною?
Хіба не бачите, як ангели манять мене й кличуть за собою?
Хіба не бачите золоте місто й день, що не скінчиться?

Були й інші пісні, де без кінця згадувалися «береги Йордану», «поля Ханаану» та «Новий Єрусалим»; адже негритянська душа, палка й багата на уяву, завжди особливо прихиляється до гімнів і висловів яскравих та образних. І коли вони співали, одні сміялися, інші плакали, а дехто плескав у долоні або радісно потискав руки сусідам, ніби вони справді вже дісталися на той бік річки.

Спів перемежовувався різними повчаннями та розповідями про пережите. Одна стара сивоголова жінка, давно вже нездатна працювати, але глибоко шанована як своєрідна жива літописниця минулого, підвелася й, спираючись на ціпок, сказала:

— Ну, дітоньки! Ну, я дуже рада знову чути вас усіх і бачити вас усіх, бо не знаю, коли мені доведеться вирушити до слави. Але я вже готова, дітоньки; здається, я вже зав’язала свій маленький клунок і капелюшок наділа — тільки чекаю, коли під’їде диліжанс і забере мене додому. Інколи вночі мені здається, що я чую, як гуркочуть колеса, і я весь час виглядаю назовні. Тож і ви будьте готові, бо я вам усім кажу, дітоньки, — промовила вона, щосили вдаривши ціпком об підлогу, — та слава — велика річ! Велика річ, дітоньки, — ви й уявити собі не можете, — це щось дивовижне.

І стара жінка сіла, вся в сльозах, зовсім приголомшена власними почуттями, а все товариство тут же підхопило:

— О Ханаане, ясний Ханаане,
Я пряму до землі Ханаанської!

На прохання присутніх мас’р Джордж прочитав останні розділи Об’явлення Іоанна, і його читання раз у раз переривали вигуки:

— О Господи!
— Тільки послухайте!
— Та ви лишень подумайте!
— Невже все це справді має здійснитися?

Джордж був кмітливим хлопцем, а мати добре навчила його релігійних істин; побачивши, що всі ним захоплюються, він час від часу додавав власні пояснення — з похвальною серйозністю та важливістю, за що молодші його дуже шанували, а старі благословляли. Усі одностайно погодилися, що «краще за нього й проповідник не розтлумачив би» і що «це й справді просто дивовижно!»

Дядько Том був своєрідним патріархом у релігійних справах усього околу. Від природи він мав натуру, в якій моральне начало явно переважало, а його розум був ширшим і більш розвиненим, ніж у більшості його товаришів. Тому до нього ставилися з великою повагою, вважаючи його свого роду проповідником серед них; а проста, сердечна й щира манера його повчань могла б бути корисною навіть людям значно освіченішим. Та найбільше він вирізнявся в молитві. Ніщо не могло зрівнятися з її зворушливою простотою та дитячою щирістю, збагаченою біблійними словами, які, здавалося, так глибоко ввійшли в його єство, що стали частиною його самого й мимоволі зривалися з його уст; як висловився один побожний старий негр, він «молився прямо з душі».

І молитва його завжди так сильно впливала на побожні почуття слухачів, що часто здавалося: вона от-от зовсім потоне в рясних вигуках і відповідях, які з усіх боків лунали навколо нього.

Поки ця сцена відбувалася в хатині раба, зовсім інша сцена розгорталася в господарських покоях.

Торговець і містер Шелбі сиділи разом у вже згаданій їдальні, за столом, укритим паперами та письмовим приладдям.

Містер Шелбі саме перераховував кілька пачок банкнот і, відрахувавши кожну, посував її торговцеві, який також перераховував гроші.

— Усе гаразд, — сказав торговець. — А тепер треба підписати оце.

Містер Шелбі квапливо підтягнув до себе купчі, підписав їх, наче людина, яка хоче якнайшвидше покінчити з неприємною справою, а потім посунув їх разом із грішми торговцеві. Гейлі дістав зі старої, добре потертої валізи пергаментний документ і, швидко його переглянувши, подав містерові Шелбі. Той узяв його з жестом ледве стримуваної жадібності.

— Ну, тепер справу зроблено! — сказав торговець, підводячись.

— Зроблено! — задумливо повторив містер Шелбі і, глибоко зітхнувши, знову промовив: — Зроблено!

— Щось ви, здається, не дуже радієте, — зауважив торговець.

— Гейлі, — сказав містер Шелбі, — сподіваюся, ви пам’ятаєте, що дали мені слово честі: не продавати Тома, не дізнавшись, до чиїх рук він потрапить.

— Але ж ви щойно самі це зробили, сер, — відповів торговець.

— Обставини, як вам добре відомо, змусили мене, — пихато відповів Шелбі.

— Ну, бачите, вони можуть змусити й мене, — сказав торговець. — А втім, я зроблю все, що зможу, аби влаштувати Тома до добрих людей; а щодо того, щоб поводитися з ним погано, то можете не боятися анітрохи. Якщо є за що я дякую Господу, то це за те, що я ніколи не буваю жорстоким.

Після всіх попередніх пояснень торговця щодо його гуманних принципів містер Шелбі не надто заспокоївся від цих запевнень. Але оскільки це була вся втіха, яку дозволяли обставини, він мовчки дозволив торговцеві піти, а сам залишився наодинці й закурив сигару.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ V, Про те, які почуття охоплюють живу власність, коли вона переходить до іншого господаря

Містер і Місіс Шелбі усамітнилися на ніч у своїх покоях. Він напівлежав у великому зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з післяобідньою поштою, а вона стояла перед дзеркалом і розпускала складні коси та кучері, в які Еліза уклала їй волосся; помітивши її бліді щоки й змучені очі, Місіс Шелбі звільнила її від вечірніх обов’язків і наказала йти спати. Це заняття, цілком природно, нагадало їй ранкову розмову з дівчиною, і, повернувшись до чоловіка, вона недбало сказала:

— До речі, Артуре, хто той невихований тип, якого ти сьогодні притягнув до нашого обіднього столу?

— Його звати Гейлі, — відповів Шелбі, дещо неспокійно поворухнувшись у кріслі й не відриваючи погляду від листа.

— Гейлі! Хто він такий і, дозволь запитати, у яких справах він тут опинився?

— Ну, це людина, з якою я мав деякі справи, коли востаннє був у Натчезі, — сказав Містер Шелбі.

— І, виходить, він скористався цим, щоб почуватися тут як удома, приходити до нас і вечеряти з нами, так?

— Та я сам його запросив; у нас із ним були певні рахунки, — відповів Шелбі.

— Він работорговець? — запитала Місіс Шелбі, помітивши певне збентеження в манері чоловіка.

— Але, люба, чому тобі спало таке на думку? — сказав Шелбі, підвівши очі.

— Та ні з чого. Просто після вечері Еліза прибігла сюди страшенно схвильована, плакала, бідкалася і сказала, що ти розмовляв із торговцем і що чула, як він запропонував гроші за її хлопчика. Яка ж дурненька, право!

— Он як? — мовив Містер Шелбі, знову втупившись у папір, який протягом кількох хвилин розглядав із таким зосередженням, що навіть не помічав: тримає його догори дриґом.

Доведеться сказати, — подумав він. — Чим раніше, тим краще.

— Я сказала Елізі, — вела далі Місіс Шелбі, розчісуючи волосся, — що вона даремно так себе накручує і що ти ніколи не мав справ із такими людьми. Звичайно, я знала, що ти й гадки не мав продавати когось із наших людей — а надто такому типові.

— Що ж, Емілі, — сказав її чоловік, — саме так я завжди думав і говорив. Але річ у тім, що мої справи склалися так, що без цього я не можу виплутатися. Мені доведеться продати декого з моїх людей.

— Цьому створінню? Неможливо! Містере Шелбі, ти не можеш говорити серйозно.

— На жаль, цілком серйозно, — відповів Містер Шелбі. — Я погодився продати Тома.

— Що?! Нашого Тома? — цього доброго, відданого чоловіка, який служить тобі ще змалку! О, Містере Шелбі! — Адже ти йому обіцяв свободу! Ми з тобою сотню разів говорили з ним про це. Тепер я вже можу повірити в усе що завгодно — тепер я можу повірити навіть у те, що ти здатен продати маленького Гаррі, бідолашної Елізи єдину дитину! — сказала Місіс Шелбі голосом, у якому змішалися горе й обурення.

— Що ж, якщо ти мусиш знати все, то так воно і є. Я погодився продати і Тома, і Гаррі. І я не розумію, чому за це мене мають таврувати, наче я якийсь монстр, коли кожен щодня робить те саме.

— Але чому саме їх? — запитала Місіс Шелбі. — Чому продавати саме їх, з-поміж усіх людей у маєтку, якщо вже конче треба когось продати?

— Бо за них дадуть найбільше. Ось чому. Можу вибрати когось іншого, якщо ти цього хочеш. Цей чоловік запропонував за Елізу високу ціну — може, це тебе влаштувало б більше, — сказав Містер Шелбі.

— Негідник! — палко вигукнула Місіс Шелбі.

— Ну, я й миті не став його слухати — заради тебе я не міг цього зробити. Тож можеш віддати мені належне.

— Любий, — сказала Місіс Шелбі, опановуючи себе, — пробач мені. Я була надто різка. Я була здивована й зовсім не готова до такого; але, певна річ, ти дозволиш мені заступитися за цих бідолашних людей. Том — людина шляхетного серця, вірна й віддана, хоч він і чорний. Я справді вірю, Містере Шелбі, що якби дійшло до крайнощів, він віддав би за тебе життя.

— Я це знаю — принаймні не сумніваюся. Але яка користь від усього цього? Я нічого не можу вдіяти.

— Чому б не піти на матеріальну жертву? Я готова розділити з тобою всі незручності. О, Містере Шелбі, я намагалася — справді щиро намагалася, як і належить християнці, — виконувати свій обов’язок перед цими бідними, простими, залежними від нас людьми. Я роками піклувалася про них, навчала їх, наглядала за ними, знала всі їхні маленькі турботи й радощі. І як я тепер зможу дивитися їм у вічі, якщо заради жалюгідного прибутку ми продамо такого вірного, чудового й довірливого чоловіка, як бідолашний Том, і в одну мить віднімемо в нього все, що самі навчили його любити й цінувати? Я навчала їх обов’язків у родині, обов’язків батька й дитини, чоловіка й дружини; і як я можу змиритися з таким відкритим визнанням того, що для нас жодні узи, жоден обов’язок, жоден зв’язок — хай навіть найсвятіший — не важать стільки, скільки гроші? Я говорила з Елізою про її хлопчика — про її обов’язок перед ним як перед християнською матір’ю: пильнувати його, молитися за нього, виховувати його по-християнськи. І що я тепер скажу, якщо ти вирвеш його в неї та продаси, тілом і душею, безбожній, безпринципній людині лише для того, щоб зберегти трохи грошей? Я казала їй, що одна людська душа дорожча за всі гроші світу. І як вона повірить мені, коли побачить, що ми самі обернулися й продали її дитину? Продали — можливо, на певну загибель і тіла, і душі!

— Мені шкода, що ти так до цього ставишся, Емілі, — справді шкода, — сказав Містер Шелбі. — І я поважаю твої почуття, хоча й не можу сказати, що поділяю їх сповна. Але тепер я кажу тобі цілком серйозно: це марно — я нічого не можу вдіяти. Я не хотів тобі цього казати, Емілі, але, якщо висловитися прямо, вибору між продажем цих двох і продажем усього іншого немає. Або вони підуть, або підуть усі. Гейлі заволодів заставою, і якщо я негайно не розрахуюся з ним, вона забере все, що в мене є. Я вишкрібав усі заощадження, зібрав усе до останнього, позичав, де тільки міг, і мало не жебракував — але грошей за цих двох усе одно бракувало, щоб звести рахунок, і мені довелося віддати їх. Гейлі припав до душі хлопчик; він погодився владнати справу саме так і ніяк інакше. Я був у його владі й мусив це зробити. Якщо тобі так важко змиритися з тим, що продадуть їх, невже було б краще продати всіх?

Місіс Шелбі стояла, наче громом уражена. Нарешті вона повернулася до свого туалетного столика, схилила обличчя на руки й тихо застогнала.

— Ось вона, Божа кара за рабство! — гірка, гірка, проклята річ! — прокляття і для господаря, і для раба! Я була дурна, коли думала, що з такого смертоносного зла можна зробити щось добре. Тримати раба за законами, подібними до наших, — гріх; я завжди це відчувала, — ще дівчиною я так думала, а після того, як приєдналася до церкви, думала про це ще дужче. Але я вважала, що можу прикрасити це зло, приховати його потворність; думала, що добротою, турботою та навчанням зможу зробити становище моїх людей кращим за свободу. Яка ж я була дурна!

— Що ж, дружино, ти, здається, зовсім стала аболіціоністкою.

— Аболіціоністкою! Якби вони знали все, що знаю я про рабство, тоді могли б і поговорити! Нам не треба, щоб вони нам щось розповідали. Ти знаєш, я ніколи не вважала рабство правильним — ніколи не хотіла мати рабів.

— Ось тут ти відрізняєшся від багатьох мудрих і благочестивих людей, — сказав Містер Шелбі. — Пам’ятаєш проповідь містера Бі тієї неділі?

— Я не хочу слухати таких проповідей; я більше не бажаю бачити містера Бі в нашій церкві. Можливо, священнослужителі не здатні нічого вдіяти з цим злом — не здатні його вилікувати, так само як і ми, — але захищати його! Це завжди суперечило моєму здоровому глузду. І, гадаю, тобі та проповідь теж не дуже припала до душі.

— Що ж, — сказав Шелбі, — мушу визнати, що ці священнослужителі часом заходять далі, ніж ми, бідні грішники, наважилися б. Нам, людям світу цього, доводиться міцно заплющувати очі на різні речі й миритися з тим, що не зовсім відповідає нашим уявленням про правильне. Але нам якось не до душі, коли жінки та священнослужителі висловлюються відверто й прямо і перевершують нас у питаннях чи то скромності, чи то моралі — це вже факт. Але тепер, люба, сподіваюся, ти бачиш, що іншого виходу не було, і розумієш, що я зробив усе, що тільки дозволяли обставини.

— О так, так! — поспіхом і замислено перебираючи пальцями своє золоте годинникове кольє, сказала Місіс Шелбі. — У мене немає жодних коштовностей, які багато варті, — задумливо додала вона. — Але хіба цей годинник не міг би якось допомогти? Адже коли його купували, він був дорогий. Якби я тільки могла бодай урятувати дитину Елізи, я пожертвувала б усім, що маю.

— Мені шкода, дуже шкода, Емілі, — сказав Містер Шелбі. — Мені шкода, що ти так близько до серця це сприймаєш, але від цього не буде жодної користі. Річ у тім, Емілі, що справу вже зроблено: купчі підписані й уже в руках Гейлі. Ти маєш бути вдячна хоча б за те, що все не склалося ще гірше. Той чоловік мав змогу погубити нас усіх — а тепер він уже поїхав. Якби ти знала його так, як знаю його я, то вважала б, що ми ледве уникнули біди.

— Невже він такий безсердечний?

— Та ні, не можна сказати, що він жорстокий, але він — людина з шкіри й шкури, людина, яка ні до чого не чутлива, крім торгівлі та прибутку, холодна, рішуча й невблаганна, як смерть і могила. Він рідну матір продав би, якби це дало йому добрий відсоток, — і зовсім не бажаючи старій жінці зла.

— І цьому негідникові тепер належатимуть наш добрий, відданий Том і дитина Елізи!

— Що ж, люба, мушу визнати, для мене це теж неабиякий тягар; мені самому важко про це думати. Гейлі хоче квапити справу й завтра взяти їх під свою владу. Я зранку мерщій осідлаю коня й поїду. Я не можу дивитися в очі Тому — це вже точно; тобі краще придумати якусь поїздку й забрати Елізу із собою. Нехай усе станеться, поки вона буде далеко від очей.

— Ні, ні, — сказала Місіс Шелбі. — Я не хочу ні в якому разі бути спільницею чи помічницею в цій жорстокій справі. Я піду до бідолашного старого Тома, хай Бог допоможе йому в його біді! Принаймні вони побачать, що їхня господиня здатна співчувати їм і розділяти їхнє горе. А про Елізу я й думати не наважуюся. Господи, прости нас! Що ми зробили такого, що на нас спіткала ця жорстока необхідність?

Був, однак, один слухач цієї розмови, про якого Містер і Місіс Шелбі й гадки не мали.

До їхніх покоїв прилягала велика комора, двері з якої виходили в зовнішній коридор. Коли Місіс Шелбі відпустила Елізу спати, її гарячковий, схвильований розум підказав їй сховатися саме там. Вона причаїлася в коморі й, притиснувши вухо до щілини в дверях, не пропустила жодного слова з розмови.

Коли голоси стихли, вона підвелася й крадькома вийшла. Бліда, тремтяча, з застиглими рисами обличчя й міцно стиснутими губами, вона була вже зовсім іншою істотою, не тією м’якою та боязкою жінкою, якою досі була. Обережно рушила коридором, на мить зупинилася біля дверей своєї господині, підняла руки в німому благанні до Неба, а потім повернулася й ковзнула до власної кімнати.

Це була тиха, охайна кімнатка на тому самому поверсі, де жили її господарі. Тут було привітне сонячне вікно, біля якого вона часто сиділа, співаючи за шиттям; тут — невеличка полиця з книжками й різні дрібні милі речі, розставлені довкола, — подарунки на різдвяні свята; у шафі та шухлядах лежав її простий одяг. Словом, це був її дім, і загалом дім щасливий.

Але ось на ліжку спав її хлопчик: довгі кучері недбало спадали навколо безтурботного личка, рожеві губки були напіврозтулені, маленькі пухкі ручки лежали поверх ковдри, а по всьому обличчю розливалася усмішка, мов сонячний промінь.

— Бідолашний хлопчику! Бідолашний мій! — сказала Еліза. — Тебе продали! Але твоя мати ще врятує тебе!

Жодна сльоза не впала на подушку. У такій скруті, як ця, серцю вже нічим плакати — воно лише безмовно стікає кров’ю.

Вона взяла аркуш паперу й олівець і поспіхом написала:

— О, місіс! Дорога місіс! Не думайте, що я невдячна, — не думайте про мене погано, що б там не було. Я чула все, про що ви з господарем сьогодні говорили. Я збираюся спробувати врятувати свого хлопчика — ви не будете мене за це винити! Нехай Бог благословить вас і винагородить за всю вашу доброту!

Поспіхом склавши записку й написавши на ній, кому вона адресована, Еліза підійшла до шухляди й склала невеличкий пакунок одягу для свого хлопчика. Вона міцно прив’язала його хусткою навколо талії. І така вже материнська пам’ять, що навіть серед жаху цієї години вона не забула покласти до пакунка одну чи дві його улюблені іграшки, залишивши яскраво розмальованого папугу, щоб розважити ним хлопчика, коли доведеться його розбудити.

Розбудити маленького соню було нелегко; але після кількох спроб він нарешті сів на ліжку й заходився гратися своїм птахом, поки мати надягала капелюшок і шаль.

— Куди ти йдеш, мамо? — запитав він, коли вона підійшла до ліжка з його маленьким пальтечком і шапочкою.

Мати нахилилася до нього й так пильно подивилася йому в очі, що він одразу зрозумів: сталося щось незвичайне.

— Тихо, Гаррі, — сказала вона. — Не можна говорити голосно, бо вони нас почують. Один лихий чоловік прийшов забрати маленького Гаррі від його мами й повезти його далеко-далеко в темряву. Але мама йому цього не дозволить — вона надягне на свого хлопчика шапочку й пальтечко та втече з ним, щоб той поганий чоловік не зміг його спіймати.

Промовляючи ці слова, вона зав’язала й застебнула на дитині його простий одяг, а потім узяла хлопчика на руки й пошепки наказала йому сидіти зовсім тихо. Відчинивши двері у своїй кімнаті, що вели на зовнішню веранду, вона безшумно вислизнула назовні.

Ніч була ясна, морозно-зоряна, і мати щільніше загорнула дитину в шаль, а той, цілком тихий від невиразного страху, міцно обхопив її за шию.

Старий Бруно, великий ньюфаундленд, який спав у кінці ґанку, підвівся й тихо загарчав, коли вона наблизилася. Вона лагідно назвала його на ім’я, і пес, її давній улюбленець та товариш у дитячих забавах, одразу замахав хвостом і зібрався йти за нею, хоча, вочевидь, у своїй простій собачій голові старанно міркував, що могло означати таке необачне опівнічне гуляння.

Якісь невиразні уявлення про нерозважливість чи недоречність цього вчинку, здавалося, неабияк його бентежили: він раз у раз зупинявся, поки Еліза йшла вперед, і задумливо дивився то на неї, то на будинок, а потім, наче заспокоєний власними міркуваннями, знову дріботів за нею.

За кілька хвилин вони дійшли до вікна хатини Дядька Тома, і Еліза, зупинившись, легенько постукала у шибку.

Молитовні збори в Дядька Тома, за звичаєм, затягнулися через спів гімнів до дуже пізньої години; а оскільки Дядько Том потім ще дозволив собі кілька довгих сольних номерів, то вийшло так, що, хоча вже була година між дванадцятою та першою ночі, він і його добросерда дружина все ще не спали.

— Господи милостивий! Що це? — вигукнула Тітка Хлоя, схопившись і поспіхом відсунувши завісу. — Та невже це Лізі! Швидше вдягайся, старий! — Тут і старий Бруно вовтузиться! Що це, заради всього святого! Я піду відчиню двері.

І, не гаючи часу, вона відчинила двері навстіж, і світло лойової свічки, яку Том поспіхом запалив, упало на змучене обличчя та темні, шалено блискучі очі втікачки.

— Господи, благослови тебе! — Мені страшно на тебе дивитися, Лізі! Ти захворіла чи що з тобою сталося?

— Я тікаю — Дядьку Томе, Тітко Хлоє! Забираю свою дитину! Господар продав його!

Еліза приходить сказати Дядькові Тому, що його продано, а сама вона тікає, щоб урятувати свою дитину.

— Продав? — луною повторили обоє, піднімаючи руки в розпачі.

— Так, продав! — твердо сказала Еліза. — Сьогодні ввечері я прокралася до комори біля дверей господині й чула, як господар сказав місіс, що продав мого Гаррі, а разом із ним і вас, Дядьку Томе, торговцеві. Він сказав, що зранку поїде верхи, а цей чоловік сьогодні має прийти й забрати нас.

Під час цієї промови Том стояв, піднявши руки й широко розплющивши очі, мов людина уві сні. Поволі, поступово усвідомлюючи почуте, він не стільки сів, скільки опустився на свій старий стілець і схилив голову на коліна.

— Господи милосердний, змилуйся над нами! — вигукнула тітонька Хлоя. — О! Не віриться, що це правда! Що ж він такого зробив, що Мас’р має продати саме його?

— Він нічого не зробив, — справа зовсім не в цьому. Хазяїн не хоче продавати, та й Місіс — вона завжди була добра. Я чула, як вона благала його, просила за нас. Але він сказав, що це нічого не дасть; що він заборгував цьому чоловікові, а той має над ним владу; і що, якщо він не розрахується з ним до останнього, доведеться продати маєток і всіх людей та виїхати звідси. Так, я чула, як він казав, що вибору немає: або продати цих двох, або продати всіх, бо той чоловік так його припирає. Хазяїн казав, що йому шкода; але, о Місіс, ви б тільки чули, як вона говорила! Якщо вона не християнка й не ангел, то таких на світі зроду не було. Я грішна дівчина, що залишаю її саму; але ж я нічого не можу вдіяти. Вона сама сказала: одна душа дорожча за весь світ; а в цього хлопчика є душа, і якщо я дозволю забрати його, хто знає, що з нею станеться? Це мусить бути правильно. Але якщо це неправильно — нехай Господь простить мене, бо я не можу вчинити інакше!

— Ну, старий! — сказала тітонька Хлоя. — Чого ж ти теж не йдеш? Невже чекатимеш, поки тебе потягнуть униз річкою туди, де негрів убивають тяжкою працею та голодом? Я б хоч сьогодні радше померла, ніж туди поїхала! Ще не пізно. Іди разом із Лізі — у тебе ж є перепустка, з якою ти можеш будь-коли приходити й уходити. Ну ж бо, ворушися, а я зберу твої речі.

Том поволі підвів голову, сумно, але спокійно озирнувся навколо й сказав:

— Ні, ні — я не піду. Нехай Еліза йде — вона має на це право! Я не той, хто скаже їй не йти — не в її натурі залишатися; але ти ж чула, що вона сказала! Якщо вже доводиться продати мене або всіх людей із маєтку, якщо все тут піде шкереберть, то нехай продають мене. Гадаю, я витримаю це не гірше за інших, — додав він, і щось схоже на схлип та зітхання судомно струснуло його широкі, грубі груди. — Мас’р завжди знаходив мене на місці — і завжди знаходитиме. Я ніколи не порушував довіри, ніколи не користувався своєю перепусткою всупереч даному слову і не користуватимусь. Краще мені одному піти, ніж розорити маєток і продати всіх. Мас’р не винен, Хлоє, і він подбає про тебе та про бідних…

Тут він обернувся до грубої дитячої постелі, де лежали маленькі скуйовджені кучеряві голівки, — і остаточно зламався. Він нахилився через спинку стільця й закрив обличчя великими руками. Ридання — важкі, хрипкі, гучні — стрясали стілець, а великі сльози просочувалися крізь його пальці й падали на підлогу; саме такі сльози, сер, які ви проливали в труну, де лежав ваш первісток; такі сльози, жінко, які ви лили, почувши плач свого помираючого немовляти. Бо, сер, він був чоловіком, — а ви лише інший чоловік. І ви, жінко, хоч би й убрана в шовки та коштовності, — лише жінка, і в найбільших життєвих випробуваннях та найтяжчому горі ви відчуваєте те саме єдине людське страждання!

— А тепер, — сказала Еліза, стоячи у дверях, — я бачила свого чоловіка лише сьогодні вдень і тоді навіть гадки не мала, що станеться. Його загнали в самий кут, і сьогодні він сказав мені, що збирається втекти. Спробуйте, якщо можете, передати йому звістку. Скажіть, як я пішла і чому пішла; скажіть, що я збираюся спробувати дістатися Канади. Передайте йому мою любов і скажіть, якщо мені більше ніколи не судилося його побачити… — Вона відвернулася й на мить стала до них спиною, а тоді хрипким голосом додала: — Скажіть йому, щоб він був якомога кращим і постарався зустріти мене в Царстві Небесному.

— Покличте сюди Бруно, — додала вона. — Зачиніть його, бідолаху, в кімнаті! Він не повинен іти зі мною!

Ще кілька останніх слів і сліз, кілька простих прощань і благословень — і, пригорнувши до себе розгублену та перелякану дитину, вона безшумно вислизнула геть.

«Хатина дядька Тома» Розділ VI, Виявлення

Після тривалої нічної розмови містер і місіс Шелбі не скоро змогли заснути, а тому наступного ранку проспали трохи довше, ніж звичайно.

— Цікаво, чому Елізи досі немає, — сказала місіс Шелбі, кілька разів смикнувши за дзвіночок, але марно.

Містер Шелбі стояв перед туалетним дзеркалом і гострив бритву; саме в цю мить двері відчинилися, і до кімнати ввійшов кольоровий хлопчина з водою для гоління.

— Енді, — сказала його господиня, — піди до дверей Елізиної кімнати й скажи їй, що я вже тричі дзвонила. Бідолашна! — додала вона сама до себе, зітхнувши.

Енді невдовзі повернувся, широко розплющивши від подиву очі.

— Господи, місіс! У Лізі всі шухляди повідчинені, речі розкидані геть як попало; здається, вона щойно чкурнула!

Правда в ту саму мить осяяла містера й місіс Шелбі. Він вигукнув:

— Отже, вона щось запідозрила й утекла!

— Слава Господу! — сказала місіс Шелбі. — Сподіваюся, що так.

— Дружино, ти говориш, мов нерозумна! Правду кажучи, для мене буде вельми незручно, якщо це так. Гейлі бачив, що я вагався, чи продавати цю дитину, і вирішить, ніби я навмисне підіграв їй, аби тільки він не забрав хлопчика. Це зачіпає мою честь! — І містер Шелбі поспішно вийшов із кімнати.

Близько чверті години всюди метушилися, вигукували, відчиняли й зачиняли двері, а то тут, то там з’являлися обличчя всіляких відтінків. Лише одна людина, яка могла б пролити на цю справу хоч трохи світла, мовчала цілковито, — головна кухарка, тітонька Хлоя. Мовчки, з важкою хмарою, що огорнула її колись таке веселе обличчя, вона взялася ліпити свої ранкові булочки, ніби нічого не чула й не бачила з усього того хвилювання довкола.

Невдовзі з десяток юних бешкетників уже всілися, мов зграя ворон, на поручнях веранди, і кожен твердо вирішив першим повідомити дивного Мас’ра про його невдачу.

— От побачите, він добряче розсердиться, — сказав Енді.

— Та він же лаятиметься! — вигукнув маленький чорний Джейк.

— Авжеж, бо він таки лається, — сказала кучерява Менді. — Я чула його вчора за обідом. Тоді я все про це чула, бо залізла в комірчину, де місіс тримає великі глечики, і чула кожне слово.

А Менді, яка за все своє життя не замислювалася над значенням почутого слова більше, ніж чорний кіт, тепер прибрала вигляду неабиякої мудрості й почала ходити гоголем, забувши сказати, що, хоч у зазначений час вона й справді лежала, згорнувшись клубком серед глечиків, — увесь цей час вона міцно спала.

Коли нарешті з’явився Гейлі — у чоботях та зі шпорами, — з усіх боків його зустріла лиха звістка. Юні бешкетники на веранді не були розчаровані в надії почути, як він «лаятиметься»: він справді лаявся так вільно й палко, що всі вони були в захваті, пірнаючи й шмигаючи то сюди, то туди, аби не потрапити під його батіг. А потім усі разом із вигуками кинулися геть і, звалившись купою від безмірного реготу на висохлу траву під верандою, дригали ногами й верещали на все горло, цілком задоволені.

— От якби мені цих маленьких чортенят! — пробурмотів Гейлі крізь зуби.

— А дзуськи, не маєте! — вигукнув Енді, тріумфально вигнувшись і скорчивши за спиною нещасного работорговця цілу низку невимовних гримас, коли той відійшов уже настільки далеко, що не міг його почути.

— Кажу ж тобі, Шелбі, це якась надзвичайна справа! — сказав Гейлі, раптово ввійшовши до вітальні. — Виходить, та дівка втекла зі своїм малим.

— Містере Гейлі, місіс Шелбі присутня, — сказав містер Шелбі.

— Перепрошую, мем, — сказав Гейлі, злегка вклонившись, хоча насуплені брови його не розпрямилися. — Але все ж таки повторю: це надзвичайно дивна звістка. Це правда, сер?

— Сер, — сказав містер Шелбі, — якщо ви бажаєте розмовляти зі мною, вам слід дотримуватися хоча б елементарної пристойності, властивої джентльменові. Енді, візьми капелюха містера Гейлі та його батіг. Сідайте, сер. Так, сер; мушу з жалем повідомити, що молода жінка, схвильована тим, що випадково підслухала або якимось чином дізналася про цю справу, вночі забрала свою дитину й утекла.

— Я, зізнаюся, очікував у цій справі чесної гри, — сказав Гейлі.

— Що ж, сер, — різко обернувшись до нього, сказав містер Шелбі, — як я маю розуміти ці слова? Якщо хтось ставить під сумнів мою честь, у мене для нього тільки одна відповідь.

Від цих слів работорговець знітився і вже трохи тихішим голосом сказав, що це, мовляв, «чорт як несправедливо щодо людини, яка уклала чесну угоду, — отак її ошукати».

— Містере Гейлі, — сказав містер Шелбі, — якби я не вважав, що у вас є підстави бути розчарованим, я не стерпів би від вас того грубого й безцеремонного способу, яким ви сьогодні вранці ввійшли до моєї вітальні. Але скажу, раз обставини цього вимагають, що я не дозволю жодних натяків, ніби я якимось чином причетний до нечесності в цій справі. Більше того, я вважатиму своїм обов’язком надати вам усю можливу допомогу — коней, слуг тощо — у розшуках вашої власності. Тож, коротко кажучи, Гейлі, — раптом перейшовши від гідного, холодного тону до своєї звичайної легкої невимушеності, сказав він, — найкраще для вас зараз — не сердитися, поснідати, а потім ми подумаємо, що тут можна вдіяти.

Місіс Шелбі тепер підвелася й сказала, що її справи не дозволять їй цього ранку бути за сніданком. Вона доручила цілком пристойній мулатці подати джентльменам каву на буфеті й вийшла з кімнати.

— Стара пані, схоже, не дуже полюбляє вашого покірного слугу, — сказав Гейлі, силкуючись говорити надто по-дружньому, хоча почувався ніяково.

— Я не звик чути, щоб про мою дружину говорили з такою свободою, — сухо відповів містер Шелбі.

— Перепрошую; звісно, це був лише жарт, самі знаєте, — сказав Гейлі, силувано засміявшись.

— Деякі жарти приємніші за інші, — відказав Шелбі.

— Чорт забирай, як розпустувався, відколи я підписав ті папери! — пробурмотів Гейлі сам до себе. — З учорашнього дня наче великий пан!

Ніколи падіння якогось першого міністра при дворі не спричиняло такого бурхливого хвилювання, як звістка про долю Тома серед його товаришів по маєтку. Про це тільки й говорили всюди; ні в домі, ні в полі не робили нічого іншого, окрім як обговорювали, до чого це все може призвести. Втеча Елізи — нечувана досі подія в маєтку — ще більше розпалювала загальне хвилювання.

Чорний Сем, як його зазвичай називали, бо він був на добрих три відтінки чорніший за будь-якого іншого сина чорного дерева в маєтку, глибоко обмірковував цю справу з усіх боків і в усіх її наслідках, причому далекоглядність його була така всеосяжна, а пильність щодо власного добробуту така невсипуща, що могли б зробити честь будь-якому білому патріотові у Вашингтоні.

— Недобрий вітер ніде не дме — це вже факт, — повчально мовив Сем, підтягуючи свої панталони й спритно замінюючи довгим цвяхом загубленого ґудзика на підтяжці. Цей прояв механічної винахідливості неабияк його потішив.

— Так, недобрий вітер ніде не дме, — повторив він. — Ось, приміром, Том упав — ну, значить, для якогось іншого ніґера звільнилося місце нагорі. А чому б не цьому ніґерові? Оце і є думка. Том роз’їжджав по всій окрузі — чоботи йому чистили, перепустка в кишені, усе як у Куффі. А хто він тепер? То чому б Семові не бути на його місці? Оце я й хочу знати.

— Гей, Семе! О Семе! Мас’р хоче, щоб ти спіймав Білла та Джеррі, — гукнув Енді, урвавши Семів монолог.

— Га? Що це там знову затівається, хлопче?

— Та ти, мабуть, не знаєш, що Лізі дала драла й утекла зі своїм малим?

— Ага, розкажи це своїй бабусі! — з безмежною зневагою відповів Сем. — Я знав про це куди раніше за тебе; цей ніґер не такий уже й зелений!

— Ну, хай там як, Мас’р хоче, щоб Білла та Джеррі як слід запрягли; а ми з тобою маємо їхати з Мас’ром Гейлі — шукати її.

— От і добре! Оце саме той час! — сказав Сем. — Тепер Сема й кличуть! У такі часи без нього не обійтися. Він і є той самий ніґер. Ану, побачите, чи не спіймаю я її! Мас’р ще побачить, на що здатен Сем!

— Ага, але, Семе, — сказав Енді, — тобі краще двічі подумати; бо місіс не хоче, щоб її спіймали, і вона тобі добряче вовни нарве.

— Га? — сказав Сем, витріщивши очі. — А ти звідки це знаєш?

— Сам чув, цього благословенного ранку, коли ніс Мас’рові воду для гоління. Вона послала мене дізнатися, чого Лізі не прийшла її одягати; а коли я сказав їй, що та втекла, вона просто підвелася й каже: «Слава Господу!» А Мас’р, здається, страшенно розлютився й каже: «Дружино, ти говориш, мов дурна». Але, господи! Вона його приборкає! Я добре знаю, як воно буде: завжди краще триматися по той бік паркану, де місіс, от що я тобі скажу.

Почувши це, Чорний Сем почухав свою кучеряву голову, яка, хоч і не містила в собі надто глибокої мудрості, зате була сповнена особливого різновиду знань, що їх дуже цінують політики всіх кольорів шкіри й усіх країн і вульгарно називають умінням «знати, з якого боку хліб намазаний маслом». Тож, зупинившись і глибоко замислившись, він знову підтягнув панталони — це був його усталений спосіб допомагати власному розумові долати всілякі труднощі.

— Ніколи не вгадаєш — ніколи — що воно там буде в цьому світі, — нарешті сказав він.

Сем говорив, мов справжній філософ, наголошуючи на слові цьому, наче мав величезний досвід у різних світах і тому дійшов своїх висновків після ґрунтовних роздумів.

— А я, певно, сказав би, що місіс обшукала б увесь білий світ, аби знайти Лізі, — додав Сем задумливо.

— Авжеж, обшукала б, — сказав Енді. — Але невже ти крізь драбину не бачиш, чорний ніґере? Місіс не хоче, щоб цей Мас’р Гейлі забрав Лізиного хлопця. Ось у чому річ!

— Га! — промовив Сем із невимовною інтонацією, відомою лише тим, хто чув її серед чорношкірих.

— А я тобі ще більше скажу, — провадив Енді. — Гадаю, тобі краще мерщій бігти по коней — та ще й дуже швидко, — бо я чув, як місіс питала про тебе. Тож ти вже досить проволався.

Після цього Сем узявся до справи вже по-справжньому і невдовзі з’явився біля будинку, велично мчачи верхи на Біллі та Джеррі повним чвалом. Він спритно зіскочив із коней ще до того, як ті збагнули, що пора зупинятися, і підвів їх до конов’язі, мов вихор. Кінь Гейлі — молода, полохлива тварина — сахнувся, підскочив і щосили потягнув за повід.

— Го-го! — сказав Сем. — Злякався, чи що? — і на його чорному обличчі засяяв дивний пустотливий блиск. — Ну, зараз я тебе влаштую! — сказав він.

Над цим місцем височів великий бук, а дрібні, гострі, трикутні букові горішки густо всіяли землю. Сем узяв один із них у пальці й підійшов до молодого коня, погладив його, поплескав по шиї, вдаючи, ніби всіляко намагається заспокоїти тварину. Під приводом поправити сідло він спритно просунув під нього гострий горішок так, що найменший тиск на сідло завдавав би нервовій тварині неабиякої муки, хоча при цьому не залишав би ні подряпини, ні найменшої видимої рани.

— Отак! — сказав він, закотивши очі й задоволено посміхнувшись. — Я їх умію ладнати!

Саме в цю мить на балконі з’явилася місіс Шелбі й поманила його до себе. Сем наблизився з такою ж готовністю плазувати перед нею, з якою коли-небудь домагався прихильності придворний претендент на вакантне місце при дворі Сент-Джеймса чи у Вашингтоні.

— Чому ти так барився, Семе? Я послала Енді сказати тобі, щоб ти поспішав.

— Господи, благословіть вас, місіс! — сказав Сем. — Коней же не спіймаєш за одну хвилину; вони чкурнули аж на південне пасовисько, і один Господь знає, де вони тепер!

— Семе, скільки разів я маю тобі казати, щоб ти не говорив: «Господи, благослови вас» та «один Господь знає», і всяке таке? Це гріх.

— О Господи, благослови мою душу! Я зовсім забув, місіс! Більше нічого такого не говоритиму.

— Але ж, Семе, ти щойно знову це сказав.

— Сказав? О Господи! Тобто… я не хотів цього казати.

— Ти мусиш бути обережним, Семе.

— Дайте мені тільки дух перевести, місіс, і я почну як слід. Буду дуже обережним.

— Отже, Семе, ти маєш поїхати з містером Гейлі, показувати йому дорогу та допомагати. І дивись добре за кіньми, Семе; ти знаєш, Джеррі минулого тижня трохи кульгав. Не гони їх надто швидко.

Останні слова місіс Шелбі вимовила тихо, але з особливим наголосом.

— За це можете не переживати, місіс! — сказав Сем, закотивши очі з таким красномовним виразом, що й слів не треба було. — Господь знає! Га! Я цього не казав! — раптом урвав він себе, затамувавши подих і зробивши кумедний жест, сповнений тривоги, від якого місіс Шелбі, хоч як не хотіла, розсміялася. — Так, місіс, я добре догляну коней!

— А тепер, Енді, — сказав Сем, повернувшись на своє місце під буками, — бачиш, я зовсім не здивуюся, як той панський кінь трохи згодом не викине якогось коника, коли Мас’р сяде на нього. Знаєш, Енді, тварини іноді таки витворяють такі штуки, — і з цими словами Сем промовисто штурхнув Енді ліктем у бік.

— Га! — відгукнувся Енді, миттю все зрозумівши.

— Бачиш, Енді, місіс хоче виграти час — це ясно будь-якому більш-менш звичайному спостерігачеві. Я просто трохи виграю його для неї. А тепер дивись: відпусти всіх цих коней, нехай собі гасають безладно по всьому двору й униз, до того лісу, — гадаю, Мас’р не скоро рушить.

Енді посміхнувся.

— Розумієш, Енді, — сказав Сем, — якщо раптом станеться так, що кінь Мас’ра Гейлі почне вередувати та витворяти різні штуки, ми з тобою відпустимо своїх, щоб допомогти йому, і допоможемо — о так!

Сем та Енді відкинули голови назад і вибухнули тихим, але нестямним реготом, клацаючи пальцями й підкидаючи п’яти від невимовного захвату.

Саме в цю мить на веранді з’явився Гейлі. Дещо заспокоєний кількома чашками дуже доброї кави, він вийшов, усміхаючись і розмовляючи, — настрій його був більш-менш відновлений. Сем та Енді, хапаючись за якісь уривки пальмового листя, які вони звикли вважати капелюхами, кинулися до конов’язі, готові «допомагати Мас’рові».

Пальмовий капелюх Сема був винахідливо позбавлений будь-якої подоби плетіння по краях: розщеплені волокна стирчали в різні боки, надаючи йому зухвалого вигляду свободи й непокори, цілком гідного якогось фіджійського вождя. А від капелюха Енді край відірвався зовсім, тож він вправним ляпасом приплескав верхівку до голови й задоволено озирнувся, ніби кажучи: «Хто це сказав, що в мене немає капелюха?»

— Ну, хлопці, — сказав Гейлі, — жвавіше! Не можна гаяти часу.

— Та ні хвилини, Мас’ре! — відповів Сем, вкладаючи повід Гейлі в руку й тримаючи його стремено, поки Енді розв’язував двох інших коней.

Щойно Гейлі торкнувся сідла, жвава тварина раптом рвонула з місця, так що господар сторчма полетів на кілька футів убік і розтягнувся на м’якому сухому дерні. Сем із відчайдушними вигуками кинувся до повіддя, але спромігся лише тицьнути згадуваним пальмовим капелюхом коневі просто в очі, що аж ніяк не сприяло заспокоєнню його нервів. Тож кінь із великою люттю перекинув Сема, двічі чи тричі презирливо форкнув, енергійно задриґав задніми ногами в повітрі й невдовзі весело помчав до нижнього краю газону, а за ним — Білл і Джеррі, яких Енді, згідно з домовленістю, не забув випустити, проводжаючи їх навздогін різноманітними жахливими вигуками. І тут почалася справжня круговерть безладу. Сем та Енді бігали й кричали, звідусіль гавкали собаки, а Майк, Моуз, Менді, Фанні та вся дрібніша челядь у маєтку — і чоловіки, і жінки — мчала навперейми, плескала в долоні, горлала й репетувала з несамовитою запопадливістю та невтомним завзяттям.

Кінь Гейлі — білий, дуже прудкий і гарячий —, здавалося, щиро захопився всією цією виставою. Йому віддали для перегонів газон завдовжки майже півмилі, що плавно спускався з усіх боків до безкрайніх лісових хащів, і кінь, здавалося, отримував невимовну насолоду, підпускаючи переслідувачів якомога ближче, а тоді, коли між ними залишалася ледве долоня, раптом відскакував убік із форканням і мчав, мов навмисно пустуюча тварина, якою він і був, далеко вниз, у якийсь лісовий прохід.

Найменше Семові хотілося, щоб когось із цієї зграї спіймали раніше, ніж настане, на його думку, найслушніша для цього мить, — і зусилля, яких він докладав, були воістину героїчними. Як меч Річарда Левове Серце, що завжди сяяв у самій гущі битви, Семів пальмовий капелюх було видно всюди, щойно виникала найменша небезпека, що коня ось-ось схоплять. Тоді він мчав щодуху, вигукуючи:

— Ану, хапайте! Ловіть його! Ловіть!

І від його крику вся компанія вмить розсипалася хто куди.

Гейлі бігав туди й сюди, лаявся, сипав прокльонами та тупотів ногами. Містер Шелбі марно намагався вигукувати з балкона вказівки, а Місіс Шелбі з вікна своєї кімнати то сміялася, то дивувалася, — і не без певної здогадки, що ж насправді стоїть за всією цією метушнею.

Нарешті, близько дванадцятої години, Сем постав перед усіма тріумфатором, верхи на Джеррі, а поруч із ним ішов кінь Гейлі, весь укритий потом, але з блискучими очима й роздутими ніздрями, що свідчили: дух свободи ще не зовсім у ньому згас.

— Спіймали! — переможно вигукнув він. — Якби не я, вони б усі там собі ноги повідбивали; але я його спіймав!

— Ти! — гаркнув Гейлі, аж ніяк не перебуваючи в лагідному настрої. — Якби не ти, цього взагалі не сталося б.

— Господи, помилуй нас, Мас’ре, — сказав Сем із найглибшою стурбованістю в голосі. — А я ж бігав і ганявся за ним, аж піт із мене градом лився!

— Ну, добре, добре! — сказав Гейлі. — Через твої кляті дурощі я втратив майже три години. Тепер рушаймо й більше не гаймо часу на ці дурниці.

— Та що ви, Мас’ре, — примирливо озвався Сем, — ви, здається, надумали нас усіх до смерті замучити, і коней разом із нами. Ми всі вже ледве на ногах стоїмо, а коні геть мокрі від поту. Та Мас’р і думати не може вирушати зараз — треба дочекатися після обіду. Мас’рового коня треба витерти й висушити; погляньте, як він себе вимазав; та й Джеррі кульгає. Не думаю, щоб Місіс погодилася, аби ми вирушали в такому стані. Господи, Мас’ре, ми ще надолужимо, якщо трохи затримаємося. Лізі ніколи не була великою ходокою.

Місіс Шелбі, яка, на превелику свою втіху, чула цю розмову з веранди, тепер вирішила й собі зробити свій внесок. Вона підійшла й, чемно висловивши Гейлі своє співчуття з приводу його пригоди, наполегливо запросила його залишитися на обід, сказавши, що кухарка зараз же подасть страви до столу.

Отож, зваживши на всі обставини, Гейлі з досить-таки вимушеною люб’язністю попрямував до вітальні, а Сем, проводжаючи його поглядом, у якому читався невимовний зміст, поважно повів коней до стайні.

— Бачив його, Енді? Бачив? — сказав Сем, коли вони вийшли за межі укриття стайні й він прив’язав коня до стовпа. — О Господи, та хіба ж це не краще за проповідь було — дивитися, як він витанцьовує, копає ногами й лається на нас! Хіба я його не чув? Лайся собі, старий, лайся, — кажу я сам до себе, — хочеш тепер свого коня, чи почекаєш, поки сам його спіймаєш? О Господи, Енді, я й зараз його перед очима бачу.

Сем та Енді прихилилися до стіни стайні й від душі розреготалися.

— Треба було тобі бачити, який він був лютий, коли я підвів коня. Господи, він би мене вбив, якби наважився! А я стояв — сама невинність і сама покірність.

— Господи, та я все бачив, — сказав Енді. — Ну й кінь же ти, Семе!

— Ще б пак, — відповів Сем. — Ти бачив Місіс нагорі, біля вікна? Я бачив, як вона сміялася.

— Та я так бігав, що нічого не помітив, — сказав Енді.

— Ну, бачиш, — поважно мовив Сем, заходжуючись мити поні Гейлі, — я набув, можна сказати, звичку до спостережливості, Енді. Дуже важна це звичка, Енді; раджу тобі розвивати її, поки ти молодий. Підійми йому задню ногу, Енді. Бачиш, Енді, саме спостережливість робить усю різницю між ніґерами. Хіба я сьогодні вранці не побачив, куди вітер дме? Хіба я не побачив, чого Місіс хоче, хоч вона й словом не обмовилася? Оце і є спостережливість, Енді. Гадаю, це те, що можна назвати здібністю. У різних людей здібності різні, але розвиток їх дуже багато чого дає.

— Думаю, якби я сьогодні вранці не допоміг твоїй спостережливості, то ти не так би швидко второпав, що до чого, — сказав Енді.

— Енді, — сказав Сем, — ти дитина з неабиякими задатками, тут жодного сумніву. Я високої думки про тебе, Енді, і зовсім не соромлюся переймати від тебе ідеї. Не треба нікого недооцінювати, Енді, бо навіть найкмітливіший із нас часом може спіткнутися. А тепер, Енді, ходімо до будинку. Закладаюся, Місіс цього разу нагодує нас так, що пальчики оближеш.