«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XV, Про нового господаря Тома та про різні інші речі

Оскільки нитка життя нашого скромного героя тепер переплелася з життям людей вищого становища, необхідно коротко познайомити читача з ними.

Огюстен Сен-Клер був сином багатого плантатора з Луїзіани. Рід його походив із Канади. Двоє братів, дуже схожих за темпераментом і характером, обрали різну долю: один осів на квітучій фермі у Вермонті, а другий став заможним плантатором у Луїзіані. Мати Огюстена була французькою гугеноткою; її родина переселилася до Луїзіани ще в перші часи заселення краю. Огюстен та ще один його брат були єдиними дітьми своїх батьків. Успадкувавши від матері надзвичайну крихкість здоров’я, він у дитинстві багато років, за порадою лікарів, жив у свого дядька у Вермонті, щоб суворіший і здоровіший клімат зміцнив його організм.

У дитинстві він вирізнявся надзвичайною, яскраво вираженою чутливістю характеру — радше жіночною м’якістю, ніж звичною для його статі твердістю. Та з часом ця м’якість обрісла грубою корою мужності, і лише небагато хто знав, наскільки живою та свіжою вона залишалася в самій глибині його душі. Здібності його були першорядними, хоча розум завжди тяжів до ідеального й естетичного; а властиве йому співвідношення цих якостей породжувало відразу до практичних справ повсякденного життя — звичайний наслідок такого душевного складу.

Невдовзі після закінчення коледжу вся його натура спалахнула одним палким, пристрасним виром романтичного кохання. Настала його година — та сама година, яка приходить лише раз; його зоря зійшла на небосхилі — та зоря, що так часто сходить марно, аби потім залишитися лише спогадом про мрію; і для нього вона також зійшла марно. Якщо відкинути метафору, то в одному з північних штатів він зустрів прекрасну, шляхетну жінку, здобув її кохання, і вони заручилися. Він повернувся на Південь, щоб приготуватися до шлюбу, коли несподівано його листи повернулися назад поштою, а разом із ними надійшла коротка записка від її опікуна, в якій повідомлялося, що на той час, коли цей лист дійде до нього, пані вже стане дружиною іншого.

Охоплений відчаєм, він марно сподівався, як не раз сподівалися до нього й інші, одним відчайдушним зусиллям вирвати все це зі свого серця. Надто гордий, щоб благати чи вимагати пояснень, він одразу кинувся у вир світського товариства і вже через два тижні після отримання фатального листа став офіційно визнаним коханцем головної красуні сезону; а щойно вдалося владнати всі справи, він став чоловіком чудової статури, пари блискучих темних очей і ста тисяч доларів — і, звісно ж, усі вважали його щасливцем.

Молоде подружжя насолоджувалося медовим місяцем і приймало блискуче товариство друзів у своїй розкішній віллі неподалік озера Пончартрейн, коли одного дня йому принесли листа, написаного тим самим, добре пам’ятним йому почерком. Листа подали йому саме тоді, коли він був у розпалі веселій і успішної бесіди, серед цілого салону гостей. Побачивши почерк, він смертельно зблід, але все ж зберіг самовладання й завершив жартівливу словесну дуель із дамою, що сиділа навпроти; а невдовзі його вже не було серед гостей.

У своїй кімнаті, на самоті, він розкрив і прочитав листа, який тепер було вже боляче читати, хоча він більше не міг нічого змінити. Це був лист від неї. Вона докладно розповідала про переслідування, якого зазнала з боку родини свого опікуна, щоб змусити її вийти заміж за їхнього сина; розповідала, як протягом тривалого часу його листи перестали до неї надходити, як вона писала йому знову й знову, аж поки не втомилася й не втратила надію; як її здоров’я похитнулося через тривоги і як зрештою вона довідалася про весь обман, жертвою якого вони обоє стали. Лист закінчувався словами надії та вдячності й запевненнями у вічному коханні, які для нещасного юнака були гіршими за смерть.

Він негайно написав їй:

— Я отримав твого листа — але надто пізно. Я повірив усьому, що чув. Я був у розпачі. Я одружений, і все скінчено. Тільки забудьмо — це все, що нам обом залишається.

Так завершився весь роман і весь ідеал життя Огюстена Сен-Клера. Але реальність залишилася — реальність, подібна до пласкої, голої, просякнутої мулом берегової смуги, коли синя, іскриста хвиля з усією своєю вервечкою човнів, що ковзають по воді, і кораблів із білими вітрилами, з музикою весел і передзвоном води відходить, — і перед тобою знову лежить рівна, слизька, гола земля, надзвичайно реальна.

Звичайно, в романах серця людей розбиваються, вони помирають — і на цьому все закінчується; для оповіді це дуже зручно. Але в реальному житті ми не помираємо, коли для нас помирає все, що робило життя світлим. Попереду залишається ще цілий важливий і невідкладний круг справ: їсти, пити, вдягатися, ходити, ходити в гості, купувати, продавати, розмовляти, читати — усе те, з чого зазвичай і складається життя. І все це ще належало пройти Огюстенові.

Якби його дружина була справжньою жінкою, вона ще могла б щось зробити — так, як уміють жінки, — щоб з’єднати розірвані нитки життя й знову виткати з них світлу тканину. Але Марі Сен-Клер навіть не помічала, що ці нитки були розірвані. Як уже сказано, вона складалася з чудової статури, пари розкішних очей і ста тисяч доларів; і жодна з цих складових не була саме тією, що могла б допомогти хворому духові.

Коли Огюстена, блідого як смерть, знайшли лежачим на канапі, а він послався на раптовий сильний головний біль як на причину свого стану, вона порадила йому понюхати нашатирного спирту; а коли блідість і головний біль повторювалися тиждень за тижнем, лише сказала, що ніколи не вважала містера Сен-Клера слабким здоров’ям. Та, виявляється, він дуже схильний до головного болю, і це для неї надзвичайно прикро, бо він не любить ходити з нею в товариство, а виглядати дивно — так часто з’являтися самій, коли вони щойно одружилися.

В душі Огюстен навіть радів, що одружився з такою нетямущою жінкою; але в міру того, як мішура й люб’язності медового місяця сходили нанівець, він виявив, що прекрасна молода жінка, яка все життя звикла до пестощів і постійної уваги, може виявитися в домашньому житті неабиякою господинею для свого чоловіка. Марі ніколи не мала ані особливої здатності кохати, ані великої чутливості, а те небагато, що їй було дано, потонуло в надзвичайно сильному й цілковито несвідомому егоїзмі; егоїзмі тим безнадійнішому, що він поєднувався зі спокійною тупою байдужістю та цілковитим незнанням про існування будь-яких потреб і прав, окрім її власних.

З дитинства її оточували слуги, які жили лише для того, щоб вивчати її примхи; думка про те, що вони також мають почуття чи права, ніколи не спадала їй на думку — навіть десь на далекому обрії свідомості. Її батько, єдиній дитині якого вона була, ніколи не відмовляв їй ні в чому, що було в межах людських можливостей; і коли вона вступила в доросле життя, прекрасна, освічена, обдарована й багата спадкоємиця, то, звісно, всі достойні й недостойні представники іншої статі зітхали біля її ніг, а сама вона не мала жодного сумніву, що Огюстен — надзвичайно щаслива людина, раз йому вдалося здобути її.

Велика помилка — вважати, що жінка без серця буде легким кредитором у справі взаємної прихильності. На світі немає безжальнішого вимагача любові від інших, ніж цілковито егоїстична жінка; і що менш привабливою вона стає, то ревнивіше й прискіпливіше вимагає любові — до останнього грішника.

Тож коли Сен-Клер почав потроху відмовлятися від тих галантностей і дрібних знаків уваги, якими спочатку рясніло його залицяння, він виявив, що його султанка зовсім не готова відпустити свого раба. Сльози, образливе надування губ і маленькі бурі були в достатку; були невдоволення, туга, докори. Сен-Клер був добродушним і поблажливим до себе та намагався відкупитися подарунками й лестощами; а коли Марі стала матір’ю прекрасної доньки, він і справді на якийсь час відчув у собі щось подібне до ніжності.

Мати Сен-Клера була жінкою надзвичайної душевної шляхетності й чистоти, і своїй дитині він дав її ім’я, ніжно мріючи, що донька стане її відображенням. Дружина сприйняла це з дратівливою ревністю й підозрою та неприязню поставилася до всепоглинаючої відданості чоловіка дитині; усе, що він віддавав доньці, здавалося їй тим, що він відбирав у неї самої.

Від часу народження цієї дитини її здоров’я поступово занепадало. Життя, сповнене постійної бездіяльності — тілесної й розумової, — тертя безперервної нудьги та невдоволення, поєднане зі звичайною слабкістю, що супроводжує материнство, за кілька років перетворило квітучу молоду красуню на жовту, зів’ялу, хворобливу жінку, чий час минав серед різноманітних вигаданих недуг і яка вважала себе в усіх відношеннях найбільш скривдженою та нещасною людиною на світі.

Її скаргам не було кінця; але головною її спеціальністю, здавалося, був головний біль, який часом приковував її до кімнати на три дні з шести. Оскільки, звісно ж, усі домашні справи опинилися в руках слуг, Сен-Клер виявив, що його господарство аж ніяк не можна назвати затишним. Його єдина донька була надзвичайно тендітною, і він боявся, що без когось, хто міг би належно за нею доглядати й опікуватися нею, її здоров’я, а то й життя можуть стати жертвою материнської безпорадності. Він узяв її із собою в подорож до Вермонту і переконав свою кузину, міс Офелію Сен-Клер, повернутися разом із ним до його південної домівки; і тепер вони пливуть на цьому пароплаві, де ми вже познайомили їх із нашими читачами.

А тепер, поки далекі бані та шпилі Нового Орлеана постають перед нашим поглядом, у нас іще є час познайомити читача з міс Офелією.

Кожен, хто подорожував штатами Нової Англії, неодмінно пригадає десь у прохолодному селі великий фермерський будинок із чисто підметеним, порослим травою подвір’ям, затіненим густим і пишним листям цукрового клена; і неодмінно пригадає той дух порядку й тиші, сталості й незмінного спокою, що, здавалося, огортав усе довкола. Нічого не загублено, нічого не стоїть не на своєму місці; жодного кілка в огорожі не розхитано, жодної смітинки на трав’яному подвір’ї, де під вікнами розрослися кущі бузку. Усередині він пригадає просторі, чисті кімнати, де, здається, нічого ніколи не робиться і не збираються нічого робити, де все раз і назавжди стоїть на своєму, бездоганно визначеному місці, а всі домашні справи рухаються з пунктуальною точністю старого годинника в кутку. У родинній «вітальні», як її там називають, він пригадає статечну, добропорядну стару книжкову шафу зі скляними дверцятами, де поруч, у благопристойному порядку, стоять «Стародавня історія» Роллена,[1] «Втрачений рай» Мільтона, «Подорож пілігрима» Беньяна та родинна Біблія Скотта,[2] а поряд із ними — безліч інших книжок, таких самих поважних і добропорядних. У домі немає слуг, але пані в білосніжному чепці та окулярах, яка щодня по обіді сидить за шиттям серед своїх дочок, наче нічого ніколи не було зроблено й нічого не має бути зроблено, — вона та її дівчата ще десь у давно забутій першій половині дня «попоралися з усією роботою», і решту часу, найімовірніше, в усі години, коли ви їх бачите, вона вже «порана». Стара кухонна підлога ніколи не здається забрудненою чи заляпаною; столи, стільці та різноманітне кухонне начиння ніколи не виглядають захаращеними чи розладнаними; хоча там готують по три, а іноді й чотири рази на день, там перуть і прасують усе родинне білизняне начиння і там же, якимось тихим і загадковим способом, виникають на світ цілі фунти масла та сиру.

[1] «Стародавня історія» — десять томів (1730–1738) французького історика Шарля Роллена (1661–1741).

[2] «Родинна Біблія Скотта» (1788–1792), видання з примітками англійського біблійного коментатора Томаса Скотта (1747–1821).

На такій фермі, у такому будинку й у такій родині міс Офелія прожила тихе життя близько сорока п’яти років, коли її кузен запросив її відвідати свій південний маєток. Як старша з великої родини, вона й досі вважалася батьком і матір’ю однією з «дітей», і пропозиція вирушити до Орлеана стала для всього родинного кола надзвичайно важливою подією. Старий сивоголовий батько дістав із книжкової шафи атлас Морса[3], знайшов точні широту й довготу і прочитав «Подорожі Півднем і Заходом» Флінта,[4] щоб скласти власну думку про характер тієї країни.

[3] «Церографічний атлас Сполучених Штатів» (1842–1845) Сідні Едвардса Морса (1794–1871), сина географа Джедідії Морса та брата художника-винахідника Семюеля Ф. Б. Морса.

[4] «Спогади про останні десять років» (1826) Тімоті Флінта (1780–1840), місіонера пресвітеріанства на Заході за Алеганами.

Добра мати стривожено запитувала, «чи не є Орлеан страшенно гріховним місцем», кажучи:

— Мені здається, це майже те саме, що вирушити на Гавайські острови чи куди-небудь до язичників.

Усі вже знали — і в пастора, і в лікаря, і в крамниці модистки міс Пібоді, — що Офелія Сен-Клер «збирається» їхати зі своїм кузеном аж до Орлеана; і, звичайно, все село не могло не долучитися до цього надзвичайно важливого процесу — розмов про майбутню поїздку. Пастор, який був палким прихильником аболіціоністських поглядів, неабияк сумнівався, чи не сприятиме такий крок певною мірою зміцненню південців у їхньому бажанні й надалі утримувати рабів; натомість лікар, затятий колонізаціоніст, схилявся до думки, що міс Офелія повинна їхати, аби показати мешканцям Орлеана, що ми, зрештою, не маємо про них такої вже поганої думки. Власне кажучи, він вважав, що південцям бракує підтримки.

Коли ж стало остаточно відомо, що вона таки вирішила їхати, всі її друзі та сусіди урочисто запрошували її на чай протягом двох тижнів, а її плани та перспективи ретельно обговорювали й розпитували про них. Міс Мозлі, яка приходила до будинку допомагати шити сукні, щодня набувала дедалі більшої ваги завдяки новим подробицям про гардероб міс Офелії, які їй удавалося розвідати. Достовірно встановили, що сквайр Сінклер, як його ім’я зазвичай скорочували в околиці, відрахував п’ятдесят доларів, дав їх міс Офелії й сказав купити собі будь-який одяг, який вона вважатиме за потрібне; а з Бостона вже замовили дві нові шовкові сукні та капелюшок.

Щодо доцільності таких надзвичайних витрат громадська думка розділилася: одні запевняли, що, якщо врахувати всі обставини, раз у житті можна собі таке дозволити, а інші твердо стояли на тому, що ці гроші краще було б віддати місіонерам; зате всі одностайно погоджувалися, що в тих краях ще ніхто не бачив такої парасолі, яку прислали з Нью-Йорка, і що одна з її шовкових суконь цілком могла б стояти сама, хоч би що казали про її власницю. Достовірні чутки повідомляли також про вишиту по краях носову хустинку; а поголос навіть стверджував, що міс Офелія має одну хустинку з мереживом по всьому краю, — додавали навіть, що в куточках воно було вишито; але цього останнього так і не вдалося переконливо встановити, і, по суті, це питання й досі залишається невирішеним.

Міс Офелія, якою ви бачите її тепер, стоїть перед вами в дуже ошатній коричневій лляній дорожній сукні — висока, широкоплеча, незграбна. Обличчя в неї худе, з дещо різкими обрисами; губи стиснуті, як у людини, яка звикла остаточно визначатися щодо всіх питань; а проникливі темні очі мають особливо допитливий, розважливий рух і перебігають по всьому довкола, наче шукають, про що б їм подбати.

Усі її рухи були різкими, рішучими й енергійними; і хоча вона ніколи не була надто балакучою, коли вже говорила, її слова відзначалися надзвичайною прямотою й завжди влучали в саму суть.

У своїх звичках вона була живим уособленням порядку, методичності й точності. У пунктуальності вона була такою ж невідворотною, як годинник, і такою ж невблаганною, як залізничний локомотив; а все, що мало протилежний характер, викликало в неї рішучу зневагу й огиду.

Найстрашніший із усіх гріхів у її очах — сукупність усіх зол — містився в одному дуже звичайному й важливому слові з її словника: «безладність». Кінцевим і безапеляційним виявом її презирства було надзвичайно наголошене вимовляння слова «безладний»; цим словом вона характеризувала всі способи дії, які не мали прямого й неминучого зв’язку з досягненням певної мети, чітко визначеної на той момент. Люди, які нічого не робили, або не знали достеменно, що саме збираються робити, або не обирали найпрямішого шляху для виконання того, за що бралися, викликали в неї цілковиту зневагу — зневагу, яку вона рідше виявляла словами, ніж своєрідною кам’яною похмурістю, наче вважала нижче своєї гідності взагалі щось казати про цю справу.

Щодо розумового розвитку — вона мала ясний, сильний, діяльний розум, добре й ґрунтовно знала історію та стару англійську класику і мислила з великою силою, щоправда, в досить вузьких межах. Її богословські переконання були вже цілком сформовані, розкладені по поличках, кожне позначене чіткою й безапеляційною назвою, і складені набік, мов згортки в її скрині для клаптиків; їх було рівно стільки, скільки належало, і більше ніколи не мало з’явитися. Так само визначеними були її уявлення про більшість практичних сторін життя — наприклад, про ведення господарства в усіх його галузях і про різні політичні взаємини в її рідному селі. А під усім цим, глибше за все інше, вище й ширше, лежав найміцніший принцип її єства — сумлінність. Ніде совість не панує так безроздільно й не поглинає людину так цілковито, як у жінок Нової Англії. Це гранітна основа, що залягає найглибше, а потім виходить назовні аж до вершин найвищих гір.

Міс Офелія була абсолютною рабинею слова «треба». Варто було лише переконати її, що «шлях обов’язку», як вона зазвичай висловлювалася, лежить у певному напрямку, — і ні вогонь, ні вода не могли б утримати її від нього. Вона пішла б просто в криницю або рушила б назустріч жерлу зарядженої гармати, якби тільки була цілком певна, що саме там проходить її шлях. Її мірило правильного було таким високим, усеохопним і водночас таким дріб’язково точним, що воно майже не залишало місця для людської слабкості; і хоч вона з героїчним запалом прагнула досягти цього ідеалу, їй ніколи насправді цього не вдавалося, а тому вона, звісно, постійно, а часто й болісно, відчувала власну недостатність; це надавало її релігійному характеру суворого й дещо похмурого відтінку.

Але як же, зрештою, міс Офелія може ужитися з Огюстеном Сен-Клером — веселим, безтурботним, непунктуальним, непрактичним, скептичним, — словом, людиною, яка з безсоромною невимушеністю нехтує кожною з її найдорожчих звичок і переконань?

Правду кажучи, міс Офелія його любила. Ще хлопчиком він був під її опікою: вона вчила його катехізису, лагодила йому одяг, розчісувала волосся і взагалі виховувала так, як, на її переконання, слід було його виховувати; а оскільки в її серці було своє тепле місце, Огюстен, як це зазвичай із ним траплялося майже з усіма людьми, заволодів чималою його часткою. Тому він без особливих труднощів переконав її, що «шлях обов’язку» веде до Нового Орлеана і що вона мусить поїхати з ним, щоб доглядати за Євою та не дати всьому господарству піти шкереберть і занепасти під час частих хвороб його дружини. Сама думка про дім, у якому нікому було б за ним доглядати, припала їй до серця; до того ж вона любила милу маленьку дівчинку, яку важко було не полюбити; і хоча Огюстена вона вважала неабияким язичником, проте любила його, сміялася з його жартів і поблажливо ставилася до його вад — настільки, що ті, хто добре його знав, вважали це просто неймовірним. Але що ще або що саме нам належить дізнатися про міс Офелію, наш читач мусить з’ясувати, познайомившись із нею особисто.

Ось вона тепер сидить у своїй каюті, оточена строкатим товариством великих і малих саквояжів, коробок, кошиків — кожен із них містить якусь окрему відповідальність, яку вона з надзвичайно серйозним виразом обличчя зав’язує, перев’язує, пакує чи застібає.

— Ну, Єво, ти перерахувала всі свої речі? Звісно, ні — діти ніколи цього не роблять: ось строкатий саквояж і маленька блакитна коробка для капелюшка з твоїм найкращим капелюшком — це вже дві речі; тоді гумова дорожня сумочка — третя; моя коробка зі стрічками та голками — четверта; моя коробка для капелюшка — п’ята; а ще коробка для комірців; і та маленька валізка з волосся — сьома. А де твоя парасоля від сонця? Дай її мені, я обгорну її папером і прив’яжу до своєї парасолі разом із моєю — ось так, тепер готово.

— Та, тітонько, ми ж тільки додому їдемо — навіщо все це?

— Щоб зберегти її в належному вигляді, дитя; люди повинні берегти свої речі, якщо хочуть коли-небудь щось мати. А тепер, Єво, твій наперсток покладено?

— Справді, тітонько, не знаю.

— Ну, нічого, я сама перевірю твою коробку: наперсток, віск, дві котушки, ножиці, ножик, стрічкова голка — все гаразд, поклади сюди. Що ти взагалі робила, дитя, коли подорожувала лише зі своїм татом? Я б подумала, що ти неодмінно розгубила б усе, що мала.

— Ну, тітонько, я й справді багато чого губила; а тоді, коли ми десь зупинялися, тато купував ще те, що ми загубили.

— Господи милосердний, дитя, що ж це за спосіб!

— Дуже зручний, тітонько, — сказала Єва.

— Жахливо безладний, — відповіла тітонька.

— Але, тітонько, що ж ти тепер робитимеш? — запитала Єва. — Ця скриня надто повна, її неможливо закрити.

— Вона має закритися, — сказала тітонька з виглядом генерала, втискуючи речі всередину й усідаючись просто на кришку; проте біля краю скрині все ще залишалася невелика щілина.

— Ану, сюди, Єво! — мужньо наказала міс Офелія. — Що одного разу зроблено, те можна зробити й удруге. Цю скриню треба закрити й замкнути — тут немає двох думок.

І скриня, безперечно залякана цією рішучою заявою, піддалася. Засув різко клацнув у своєму отворі, міс Офелія повернула ключ у замку і з тріумфом сховала його до кишені.

— Тепер ми готові. Де твій тато? Гадаю, вже час винести цей багаж. Подивися, Єво, чи не бачиш свого тата.

— О, так, він там, у самому кінці чоловічої каюти, їсть апельсин.

— Він не може знати, що ми вже майже прибули, — сказала тітонька. — Може, краще побіжиш і скажеш йому?

— Тато ніколи нікуди не поспішає, — сказала Єва. — Ми ж іще не причалили. Ходімо, тітонько, на палубу. Дивись! Он наш будинок, на тій вулиці!

Пароплав тепер із важкими стогонами, мов якийсь величезний утомлений звір, почав готуватися протиснутися між численними пароплавами біля набережної. Єва радісно показувала на різні шпилі, бані та орієнтири, за якими впізнавала рідне місто.

— Так, так, люба, дуже гарно, — сказала міс Офелія. — Але, Господи милосердний! Пароплав зупинився! Де твій батько?

І тут почалася звичайна метушня під час висадки: носії бігали в усі боки водночас; чоловіки тягли скрині, саквояжі, коробки; жінки стривожено кликали дітей, а всі разом щільною юрбою сунули по трапу до пристані.

Міс Офелія рішуче сіла на щойно переможену нею скриню і, вишикувавши все своє майно в чудовому військовому порядку, здавалося, твердо вирішила захищати його до останнього.

— Чи не взяти вашу скриню, пані?

— Чи не понести ваш багаж?

— Дозвольте подбати про ваш багаж, місіс!

— Може, винести оце, місіс?

Ці пропозиції сипалися на неї, мов дощ, але вона їх не помічала. Сиділа з похмурою рішучістю, випроставшись, мов штопальна голка, встромлена в дошку, міцно тримаючи свій оберемок із парасолею та сонцезахисними парасольками й відповідаючи з такою твердістю, що здатна була б навести страх навіть на візника. У кожній паузі вона з подивом питала Єву, «що, в біса, може думати її тато; він же не міг упасти за борт, чи не так, — але щось неодмінно сталося», — і саме тоді, коли вона вже почала по-справжньому непокоїтися, він підійшов зі своєю звичайною безтурботною ходою і, відламавши Єві чверть апельсина, який саме їв, сказав:

— Ну, кузино Вермонт, гадаю, ви вже готові.

— Я готова вже майже годину тому, і весь цей час на вас чекаю, — сказала міс Офелія. — Я вже почала по-справжньому за вас хвилюватися.

— Оце так молодець, — сказав він. — Ну, карета чекає, а теперішній натовп уже розійшовся, тож можна вийти пристойно й по-християнськи, не штовхаючись і не проштовхуючись. Ану, — додав він до візника, який стояв позаду, — заберіть оці речі.

— Я піду простежу, як він їх складатиме, — сказала міс Офелія.

— О, годі, кузино, навіщо? — сказав Сен-Клер.

— Ну, в усякому разі, оце, оце й оце я понесу сама, — сказала міс Офелія, вибираючи три коробки та маленький саквояж.

— Люба кузино Вермонт, ви просто не можете так приносити до нас Зелені гори. Вам доведеться перейняти бодай дещицю південних звичаїв і не виходити звідси під усією цією вагою. Вас приймуть за покоївку; віддайте це цьому чоловікові, він покладе все так обережно, наче це яйця.

Міс Офелія з відчаєм дивилася, як кузен відбирав у неї всі її скарби, і раділа, що знову опинилася разом із ними в кареті, причому все майно було ціле й неушкоджене.

— А де Том? — запитала Єва.

— О, він зовні, Кицю. Я везу Тома до матері як дар миру, щоб загладити провину за того п’яного, який перекинув карету.

— О, з Тома вийде чудовий кучер, я знаю, — сказала Єва. — Він ніколи не нап’ється.

Карета зупинилася перед старовинним маєтком, збудованим у дивовижному поєднанні іспанського та французького стилів, зразки якого подекуди можна було побачити в Новому Орлеані. Будинок було споруджено в мавританському стилі: квадратна споруда оточувала внутрішній двір, куди карета в’їхала крізь аркову браму. Внутрішній двір, очевидно, було влаштовано так, щоб задовольнити мальовничий і чуттєвий ідеал. Уздовж усіх чотирьох боків тяглися широкі галереї, чиї мавританські арки, стрункі колони та арабескові прикраси переносили думки, мов уві сні, до доби східної романтики в Іспанії. Посеред двору фонтан високо викидав сріблясту воду, яка невпинним струменем спадала в мармурову чашу, облямовану широкою каймою запашних фіалок. Вода у фонтані, прозора, мов кришталь, кишіла безліччю золотих і срібних рибок, що мерехтіли й стрімко снували в ній, наче живі коштовності. Навколо фонтану пролягала доріжка, вимощена мозаїкою з камінців, викладених у різноманітні химерні візерунки; а далі її оточував гладенький, мов зелений оксамит, дерен, і вже довкола всього цього проходила дорога для карет. Два великі апельсинові дерева, що саме тепер пахтіли цвітом, кидали чудову тінь; а по колу на дерні стояли мармурові вази з арабесковим різьбленням, наповнені найвишуканішими квітучими рослинами тропіків. Величезні гранатові дерева з блискучим листям і полум’яно-червоними квітами, темнолисті аравійські жасмини зі сріблястими зірочками цвіту, герані, пишні троянди, що схилялися під вагою рясних квітів, золоті жасмини, вербена з лимонним ароматом — усе це разом єднало своє цвітіння й пахощі; а подекуди якийсь загадковий старий алое з дивним масивним листям сидів, наче древній чаклун, що в химерній величі оселився серед довколишнього нетривкого цвіту й аромату.

Галереї, що оточували внутрішній двір, були завішані завісами з якогось мавританського матеріалу, які за потреби можна було опускати, щоб затулятися від сонячного проміння. Загалом місцина мала розкішний і романтичний вигляд.

Коли екіпаж в’їхав у двір, Єва була схожа на пташку, готову от-от вирватися з клітки, — такою несамовитою була її радість.

— О, хіба ж не гарно, не чудово! Мій рідний, любий, найдорожчий дім! — вигукнула вона до міс Опелії. — Хіба ж не гарно?

— Гарне місце, — сказала міс Опелія, ступаючи на землю, — хоч для мене воно видається трохи старосвітським і язичницьким.

Том вийшов з екіпажа й спокійно, з тихою насолодою оглянувся довкола. Треба пам’ятати, що негр — виходець із найрозкішніших і найпишніших країн світу, і в глибині його душі живе пристрасть до всього пишного, багатого й химерного; пристрасть, яка, грубо виявляючись у невишколеному смаку, накликає на нього глузування холоднішої й стриманішої білої раси.

Сен-Клер, поетичний за натурою й схильний до насолод, усміхнувся, почувши зауваження міс Опелії щодо його оселі, а тоді, обернувшись до Тома, який стояв і розглядався навкруги, а його сяюче чорне обличчя просто променіло захватом, сказав:

— Томе, хлопче, здається, тобі тут до вподоби.

— Так, містере, тут усе якраз як треба, — відповів Том.

Усе це тривало лише мить: тим часом сундуки й багаж поспіхом виносили з екіпажа, візникові заплатили, а з галерей, і верхніх, і нижніх, збіглася юрба людей різного віку й статі — чоловіки, жінки та діти, — щоб побачити повернення містера. Попереду всіх був ошатно вдягнений молодий мулат, очевидно, вельми видатна особа, вбраний за останньою, навіть надто крайньою модою й граційно помахуючи запашною батистовою хусточкою.

Цей панок із неабиякою запопадливістю заходився відтісняти всю юрбу слуг до протилежного кінця веранди.

— Назад! Усі назад. Мені соромно за вас, — владно сказав він. — Невже ви хочете втручатися в домашнє життя господаря в першу ж годину його повернення?

Усі, вражені цим витонченим промовлянням, виголошеним із цілком відповідним до нього виглядом, засоромлено збилися докупи на шанобливій відстані. Лише двоє кремезних носіїв підійшли й почали забирати багаж.

Завдяки систематичним розпорядженням містера Адольфа, коли Сен-Клер, розрахувавшись із візником, обернувся, перед очима не було нікого, крім самого містера Адольфа — надзвичайно помітного у своїй атласній жилетці, із золотим ланцюжком від годинника та в білих штанях; він кланявся з невимовною грацією й улесливістю.

— А, Адольфе, це ти? — сказав господар, простягаючи йому руку. — Як ся маєш, хлопче? — А Адольф тим часом сипав словами надзвичайно красномовної імпровізованої промови, яку старанно готував цілих два тижні.

— Ну-ну, — сказав Сен-Клер, проходячи далі зі своєю звичною недбалою жартівливістю, — непогано ти все це підготував, Адольфе. Подбай, щоб багаж добре розмістили. До людей я підійду за хвилину. — І, сказавши це, він повів міс Опелію до великої вітальні, що виходила на веранду.

Тим часом Єва, мов пташка, пролетіла через ґанок і вітальню до маленького будуару, який також виходив на веранду.

Висока, смаглява, жовтувата на обличчя жінка напівпідвелася з кушетки, на якій лежала.

— Мамо! — вигукнула Єва майже в нестямі від радості, кинулася їй на шию й почала знову й знову обіймати її.

— Годі, обережніше, дитино, — сказала мати, мляво поцілувавши її. — Не роби так, від цього в мене голова болить.

Сен-Клер увійшов, обійняв дружину в цілком належній, ортодоксально-чоловічій манері, а тоді представив їй свою кузину. Марі підвела на кузину великі очі, з деякою цікавістю оглянула її й прийняла з млявою ввічливістю. До дверей уже посунула ціла юрба слуг, і серед них попереду стояла жінка-мулатка середнього віку, дуже пристойної зовнішності, яка тремтіла від хвилювання й радості, чекаючи біля дверей.

— О, а ось і Маммі! — вигукнула Єва, перелітаючи через кімнату; вона кинулася їй в обійми й почала раз у раз цілувати.

Ця жінка не сказала їй, що від неї в неї болить голова; навпаки, вона обіймала Єву, сміялася й плакала, аж поки можна було засумніватися в її розсудливості. А коли нарешті звільнила її з обіймів, Єва кинулася від одного до другого, усім потискаючи руки й усіх цілуючи, — так, що згодом міс Опелія зізналася: від цього її просто вивертало.

— Ну й ну! — сказала міс Опелія. — Ви, південні діти, вмієте те, чого я не змогла б.

— А що саме, дозвольте запитати? — мовив Сен-Клер.

— Ну, я хочу бути доброю до всіх і не хотіла б завдати нікому болю; але що ж до поцілунків…

— До негрів, — підхопив Сен-Клер, — на це ти не здатна, еге ж?

— Так, саме це. Як вона може?

Сен-Клер засміявся й вийшов у коридор.

— Агов, тут! Що там за платня? Гей, ви всі — Маммі, Джиммі, Поллі, Сьюкі, — раді бачити містера? — казав він, переходячи від одного до другого й потискуючи їм руки. — Глядіть за малюками! — додав він, перечепившись через закіптюженого маленького бешкетника, який повзав навкарачки. — Якщо я когось наступлю, хай скажуть.

У відповідь пролунало безліч сміху й побажань добра господареві, поки Сен-Клер роздавав усім дрібні монети.

— А тепер ідіть собі, як хороші хлопчики та дівчатка, — сказав він, і вся ця строката юрба, темношкіра й світлошкіра, зникла через двері у велику веранду. За ними подалася й Єва, несучи великий саквояж, який усю дорогу додому наповнювала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками, мереживом та іграшками всілякого роду.

Коли Сен-Клер уже збирався повернутися, його погляд упав на Тома, який стояв неспокійно, переступаючи з ноги на ногу, тоді як Адольф недбало спирався на поруччя й розглядав Тома через театральний бінокль із таким виглядом, якому міг би позаздрити будь-який денді.

— Тьху, ти, цуценя! — сказав його господар, збиваючи бінокль униз. — Невже так ти приймаєш гостей? Здається мені, Дольфе, — додав він, поклавши палець на ошатну візерунчасту атласну жилетку, яку носив Адольф, — здається мені, це моя жилетка.

— О, містере! Ця жилетка вся залита вином; звісно, джентльмен такого становища, як містер, ніколи не носитиме такої жилетки. Я зрозумів, що можу її взяти. Для такого бідного негра, як я, вона цілком годиться.

І Адольф із грацією відкинув голову й провів пальцями по запашному волоссю.

— Ага, он воно що? — недбало мовив Сен-Клер. — Ну, ось що: я зараз покажу цього Тома його господині, а тоді ти відведеш його на кухню; і дивись мені, не вдавай перед ним із себе пана. Він вартий двох таких цуценят, як ти.

— Господар завжди любить пожартувати, — засміявся Адольф. — Я дуже радий бачити господаря в такому доброму гуморі.

— Ану, Томе, — покликав Сен-Клер, роблячи йому знак підійти.

Том увійшов до кімнати. Він зачаровано дивився на оксамитові килими та небачену досі розкіш дзеркал, картин, статуй і завіс; і, немов цариця Савська перед Соломоном, утратив дар мови. Він боявся навіть ступити ногою.

— Поглянь-но, Марі, — сказав Сен-Клер дружині, — я нарешті купив тобі кучера, якого можна буде змусити слухатися. Кажу тобі, він справжній чорний і похмурий гробовоз, і возитиме тебе, мов на похорон, якщо ти цього хочеш. Розплющ очі й поглянь на нього. Ну ж бо, не кажи потім, що, коли я їду, я ніколи про тебе не думаю.

Марі розплющила очі й, не встаючи, втупилася в Тома.

— Я знаю, він питиме.

— Ні, за нього поручаються: побожний і тверезий товар.

— Що ж, сподіваюся, з нього буде користь, — сказала пані, — хоча очікую я цього більш ніж скромно.

— Дольфе, — сказав Сен-Клер, — покажи Тому дорогу вниз; і дивись за собою, — додав він. — Пам’ятай, що я тобі казав.

Адольф граційно подався вперед, а Том важкою ходою рушив слідом.

— Справжній бегемот! — сказала Марі.

— Ну годі, Марі, — мовив Сен-Клер, сідаючи на табурет поруч із її софою, — будь ласкава й скажи щось приємне своєму чоловікові.

— Ти пробув у від’їзді на два тижні довше, ніж обіцяв, — сказала пані, ображено надувши губи.

— Але ж ти знаєш, я написав тобі причину.

— Такий короткий, такий холодний лист! — мовила пані.

— Боже мій! Пошта саме відходила, тож або так, або ніяк.

— Отак завжди, — сказала пані. — Завжди щось трапляється, через що твої подорожі стають довшими, а листи — коротшими.

— Ану поглянь, — додав він, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і розкриваючи його. — Ось подарунок, який я привіз тобі з Нью-Йорка.

То був дагеротип — чіткий і м’який, мов гравюра, — на якому Єва та її батько сиділи, тримаючись за руки.

Марі глянула на нього з незадоволеним виглядом.

— Навіщо ти сів у такій незручній позі? — запитала вона.

— Що ж, поза — це справа смаку; але що ти скажеш про схожість?

— Якщо в одному випадку моя думка тебе не цікавить, гадаю, і в іншому вона тебе не зацікавить, — сказала пані, закриваючи дагеротип.

— Проклята жінка! — подумки вилаявся Сен-Клер, але вголос додав: — Ну ж бо, Марі, що ти думаєш про схожість? Не вередуй.

— Це дуже нерозважливо з твого боку, Сен-Клер, — сказала пані, — наполягати, щоб я розмовляла й дивилася на всякі речі. Ти знаєш, я весь день пролежала з мігренню; а відтоді, як ти приїхав, тут такий гармидер, що я ледве жива.

— У вас бувають напади мігрені, пані? — раптом підвелася міс Опелія з глибини великого крісла, де мовчки сиділа, оцінюючи обстановку й подумки підраховуючи її вартість.

— Так, я справжня мучениця через них, — відповіла пані.

— Чай із ялівцевих ягід добре допомагає від мігрені, — сказала міс Опелія. — Принаймні так казала дружина диякона Авраама Перрі, Авґуста; а вона була чудовою доглядальницею.

— Я простежу, щоб перші стиглі ялівцеві ягоди з нашого саду біля озера принесли сюди саме для цієї мети, — серйозно сказав Сен-Клер, одночасно смикнувши за шнур дзвінка. — А тим часом, кузино, вам, мабуть, захочеться усамітнитися у своїх покоях і трохи відпочити після дороги. Дольфе, — додав він, — скажи Маммі, щоб прийшла сюди.

Невдовзі увійшла пристойна жінка-мулатка, яку Єва так несамовито обіймала; вона була охайно вдягнена, а на голові в неї красувався високий червоно-жовтий тюрбан — недавній подарунок Єви, який сама дитина допомагала їй укладати на голові.

— Маммі, — сказав Сен-Клер, — я доручаю цю пані твоїй опіці; вона втомилася й хоче відпочити. Проведи її до кімнати й подбай, щоб їй було зручно.

І міс Опелія зникла слідом за Маммі.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XVI, Господиня Тома та її погляди

— А тепер, Марі, для тебе настають золоті часи, — сказав Сен-Клер. — Ось тобі наша практична, ділова кузина з Нової Англії, яка зніме з твоїх плечей увесь тягар турбот і дасть тобі час відпочити, відновити сили й знову стати молодою та вродливою. Гадаю, церемонію передачі ключів краще провести негайно.

Цю репліку було сказано за сніданком, через кілька днів після приїзду міс Опелії.

— Я певна, що вона буде нам дуже доречна, — сказала Марі, мляво прихиливши голову до руки. — Думаю, якщо вона справді візьметься до справи, то скоро виявить одне: тут, унизу, саме ми, господині, і є рабинями.

— О, безперечно, вона це відкриє, та, мабуть, ще цілий світ інших корисних істин, — сказав Сен-Клер.

— Говорять про те, ніби ми тримаємо рабів заради власної зручності, — сказала Марі. — Та якби йшлося про це, я певна, ми могли б усіх їх відпустити хоч зараз.

Євангеліна пильно й серйозно подивилася великими очима на обличчя матері, і в її погляді читалося щире здивування та нерозуміння.

— А навіщо ж ти їх тримаєш, мамо?

— Не знаю, їй-богу, хіба що для самої мороки; вони — справжня кара в моєму житті. Я гадаю, більша частина моїх недуг спричинена ними, а не чимось іншим; і наші, я точно знаю, — найгірші з усіх, кого тільки можна собі уявити.

— Ну годі, Марі, сьогодні ти просто в поганому настрої, — сказав Сен-Клер. — Ти ж знаєш, що це неправда. Ось Маммі — найкраща істота на світі. Що б ти без неї робила?

— Маммі — найкраща з усіх, кого я знала, — сказала Марі. — І все ж Маммі егоїстична — страшенно егоїстична; це вада всієї їхньої раси.

— Егоїзм — це справді страшна вада, — серйозно мовив Сен-Клер.

— Ну ось, наприклад, Маммі, — сказала Марі. — Я вважаю, що з її боку егоїстично так міцно спати ночами; вона знає, що під час моїх найгірших нападів мені майже щогодини потрібна якась дрібна увага, а її так важко розбудити. Я просто почуваюся сьогодні ще гірше через ті зусилля, яких мені довелося докласти минулої ночі, щоб її розбудити.

— Хіба вона останнім часом не сиділа з тобою ночами не раз, мамо? — запитала Єва.

— Звідки ти це знаєш? — різко відповіла Марі. — Мабуть, вона тобі поскаржилася.

— Вона не скаржилася; тільки розповіла мені, як погано ти почувалася ночами, — стільки ночей поспіль.

— Чому б тобі не дозволити Джейн або Розі посидіти з тобою замість неї одну-дві ночі, щоб вона могла відпочити? — запропонував Сен-Клер.

— Як ти можеш таке пропонувати? — сказала Марі. — Сен-Клере, ти справді зовсім не думаєш про мене. Я така нервова, що мене тривожить найменший подих; а чужа людина поруч довела б мене до цілковитого безумства. Якби Маммі відчувала до мене ту турботу, яку вона повинна відчувати, вона прокидалася б легше — звичайно, прокидалася б. Я чула про людей, у яких були такі віддані слуги, але мені ніколи так не щастило, — і Марі зітхнула.

Міс Опелія слухала цю розмову з проникливим, уважним і серйозним виглядом; губи її залишалися міцно стиснутими, наче вона твердо вирішила спершу цілком визначити своє становище й з’ясувати, де саме опинилася, і лише тоді висловлюватися.

— У Маммі є свого роду доброта, — сказала Марі. — Вона привітна й шаноблива, але в душі егоїстична. Ось, наприклад, вона ніяк не перестане метушитися й переживати через свого чоловіка. Бачите, коли я вийшла заміж і приїхала сюди жити, я, звичайно, мусила забрати її із собою, а мій батько не міг віддати мені її чоловіка. Він був ковалем і, зрозуміло, дуже потрібною людиною; і я тоді думала й казала, що Маммі з ним краще було б розлучитися назавжди, бо навряд чи їм коли-небудь буде зручно жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на цьому і не видала Маммі заміж за когось іншого; але я була дурна й надто поблажлива і не хотіла наполягати. Тоді я сказала Маммі, що їй не слід сподіватися побачити його більше разу чи двічі за все життя, бо повітря в маєтку мого батька не підходить моєму здоров’ю, а я не можу туди їздити; і я радила їй знайти собі когось іншого. Але ні — вона не захотіла. У Маммі є якась упертість, яка часом проявляється, хоча не кожен її помічає так, як я.

— У неї є діти? — запитала міс Опелія.

— Так, двоє.

— Гадаю, вона тяжко переживає розлуку з ними?

— Ну, звичайно, я не могла привезти їх сюди. Це були маленькі брудні створіння — я не могла тримати їх біля себе; до того ж вони забирали в неї надто багато часу. Але, гадаю, Маммі відтоді завжди зберігала якусь образу через це. Вона не хоче виходити заміж за когось іншого; і я справді думаю, що тепер, хоча вона знає, наскільки потрібна мені й наскільки слабке моє здоров’я, вона завтра ж повернулася б до свого чоловіка, якби тільки могла. Я справді так думаю, — сказала Марі. — Ось такі вони всі, навіть найкращі з них, — егоїсти.

— Важко про це думати, — сухо зауважив Сен-Клер.

Міс Опелія пильно подивилася на нього й побачила на його обличчі рум’янець ображеного самолюбства, приховане роздратування і саркастичний вигин губ.

— Маммі завжди була моєю улюбленицею, — сказала Марі. — Хотіла б я, щоб хтось із ваших північних слуг побачив її гардероб із сукнями — шовковими й мусліновими, а ще одну справжню лляну батистову сукню, яка там висить. Бувало, я цілими пообіддями оздоблювала її чепці й готувала її до якогось прийому. Що ж до жорстокого поводження, то вона навіть не знає, що це таке. За все своє життя вона не була відшмагована більше разу чи двох. Щодня вона отримує міцну каву або чай із білим цукром. Звичайно, це жахливо; але Сен-Клер неодмінно хоче, щоб унизу, серед слуг, теж було світське життя, і всі вони живуть так, як їм заманеться. Річ у тім, що ми надто балуємо наших слуг. Гадаю, частково це наша вина, що вони стали егоїстичними й поводяться, мов розпещені діти; але я вже втомилася говорити про це Сен-Клеру.

— І я теж, — сказав Сен-Клер, беручись до ранкової газети.

Єва, прекрасна Єва, стояла й слухала матір із тим глибоким і загадково-серйозним виразом обличчя, який був їй властивий. Вона тихо підійшла до материного крісла й обняла її за шию.

— Ну, Єво, чого тобі? — запитала Марі.

— Мамо, а можна я одну ніч доглядатиму тебе — лише одну? Я знаю, що не змушуватиму тебе нервувати і не спатиму. Я часто лежу ночами без сну й думаю…

— О, дурниці, дитино, дурниці! — сказала Марі. — Ти така дивна дитина!

— Але можна, мамо? — несміливо сказала вона. — Мені здається, Маммі нездужає. Вона сказала мені, що останнім часом у неї весь час болить голова.

— О, це просто одна з Мамміних вигадок! Маммі така сама, як і всі вони: через кожен маленький головний біль чи біль у пальці здіймає такий галас! Цього заохочувати не можна — в жодному разі! — сказала вона, повертаючись до міс Опелії. — Ви самі переконаєтеся, що без цього не обійтися. Якщо заохочувати слуг піддаватися кожному найменшому нездужанню й скаржитися на кожну дрібну недугу, клопоту з ними не оберешся. Я сама ніколи не скаржуся — ніхто не знає, чого мені доводиться зазнавати. Я вважаю своїм обов’язком мовчки все переносити — і саме так і роблю.

Міс Опелія витріщила свої круглі очі, не приховуючи подиву від цієї промови; Сен-Клерові ж вона видалася настільки безмежно комічною, що він голосно розреготався.

— Сен-Клер завжди сміється, коли я хоч трохи згадую про своє слабке здоров’я, — сказала Марі голосом стражденної мучениці. — Я тільки сподіваюся, що не настане день, коли він про це згадає! — І Марі приклала хустинку до очей.

Звісно, після цього запала дещо безглузда мовчанка. Нарешті Сен-Клер підвівся, глянув на годинник і сказав, що має справу в місті. Єва легенько побігла слідом за ним, а міс Опелія та Марі залишилися за столом самі.

— Ось так завжди із Сен-Клером! — сказала Марі, відводячи хустинку з деякою театральною жвавістю, коли винуватця, на якого мала подіяти ця сцена, вже не було видно. — Він ніколи не розуміє, ніколи не зможе й ніколи не зрозуміє, що я страждаю і що мені доводиться терпіти вже багато років. Якби я належала до тих, хто постійно скаржиться, або хоч коли-небудь здіймала галас через свої недуги, тоді це мало б якесь виправдання. Чоловіки, зрештою, природно втомлюються від дружини, яка постійно скаржиться. Але я все тримала в собі, терпіла й терпіла, аж поки Сен-Клер звик думати, що я здатна витримати що завгодно.

Міс Опелія не зовсім знала, що мала відповісти на це.

Поки вона думала, що сказати, Марі поступово витерла сльози й більш-менш привела до ладу своє пір’ячко, як голубка, що після зливи заходилася причепурюватися, а тоді завела з міс Офелією господарську розмову про шафи, гардероби, білизняні комоди, комори та інші справи, керувати якими, за спільною домовленістю, мала відтепер остання. При цьому Марі дала їй стільки обережних настанов і доручень, що менш систематичну й ділову людину, ніж міс Офелія, вони б неодмінно довели до цілковитого запаморочення й розгубленості.

— А тепер, — сказала Марі, — гадаю, я розповіла вам усе, тож, коли на мене знову нападе моя хвороба, ви зможете цілком самостійно вести господарство, не радячись зі мною; тільки щодо Єви — за нею треба наглядати.

— Вона, здається, дуже добра дитина, — сказала міс Офелія. — Я ніколи не бачила кращої.

— Єва особлива, — відповіла мати, — дуже особлива. У ній є щось таке дивне; вона зовсім-зовсім не схожа на мене, анітрохи, — і Марі зітхнула, наче це була надзвичайно сумна обставина.

У душі міс Офелія сказала: «Сподіваюся, що це так», — але вистачило їй розсудливості промовчати.

— Єва завжди любила бути зі слугами, і, гадаю, з деякими дітьми це навіть непогано. От я в дитинстві завжди гралася з маленькими батьковими негренятами — і це мені зовсім не зашкодило. Але Єва чомусь завжди поводиться так, ніби вона рівня кожному, хто трапиться їй на шляху. Дивна риса в цієї дитини. Я так і не змогла її від цього відучити. Гадаю, Сен-Клер навіть заохочує її в цьому. Власне кажучи, Сен-Клер потурає всім під цим дахом, крім власної дружини.

Міс Офелія знову сиділа в німому мовчанні.

— Із прислугою іншого способу немає, — сказала Марі, — крім як поставити їх на місце й не дозволяти з нього зсуватися. Для мене це завжди було природно, ще змалку. Єва здатна зіпсувати весь дім. Що вона робитиме, коли сама стане господинею дому, я, далебі, не знаю. Я за те, щоб бути доброю до слуг, — я завжди добра до них; але вони повинні знати своє місце. Єва цього ніколи не робить; неможливо втлумачити цій дитині навіть найпершої думки про те, яке місце посідає слуга! Ви чули, як вона пропонувала доглядати за мною вночі, щоб Маммі могла спати! Ось вам лише один приклад того, що ця дитина робила б постійно, якби її залишили саму на себе.

— Чому ж, — прямо сказала міс Офелія, — я гадаю, ви вважаєте своїх слуг людьми й думаєте, що вони теж повинні мати можливість відпочити, коли втомляться.

— Звичайно, звісно. Я дуже прискіплива в тому, щоб вони мали все, що їм зручно дати, — усе, що зовсім не завдає тобі клопоту, розумієте. Маммі може відіспатися коли-небудь іншим разом; із цим немає жодної проблеми. Вона така соня, я зроду не бачила нічого подібного; чи шиє, чи стоїть, чи сидить — ця жінка засне, і спить де завгодно, коли завгодно. Не бійтеся, Маммі свого виспить. Але ставитися до слуг так, ніби вони якісь екзотичні квіти чи порцелянові вази, — це вже справді смішно, — сказала Марі, ліниво занурюючись у глибоке, м’яке, мов подушка, крісло й підсовуючи до себе елегантний флакончик із різаного скла з ароматною сіллю.

— Бачите, — вела вона далі тихим, жіночним голосом, схожим на останній подих аравійського жасмину чи чогось такого ж ефемерного, — бачите, кузино Офеліє, я нечасто говорю про себе. Це не в моїй звичці; мені це неприємно. Та й сили на це в мене, зрештою, немає. Але є деякі речі, в яких ми з Сен-Клером розходимося. Сен-Клер ніколи мене не розумів, ніколи не цінував. Гадаю, саме в цьому корінь усіх моїх недуг. Сен-Клер, я змушена вірити, має добрі наміри; але чоловіки за своєю природою егоїстичні й неуважні до жінок. Принаймні таке моє враження.

Міс Офелія, яка мала неабияку справжню новоанглійську обережність і дуже не любила, коли її втягували в родинні чвари, тепер почала передбачати, що насувається щось подібне. Тож, надавши своєму обличчю суворої нейтральності й діставши з кишені близько ярда з чвертю панчішної роботи, яку вона тримала як засіб проти того, що доктор Воттс називає властивою дияволові схильністю змушувати людей коїти лихо, коли їхні руки бездіяльні, вона взялася в’язати з особливою завзятістю, щільно стуливши губи так, що без слів було ясно: «Не намагайтеся змусити мене говорити. Я не хочу мати нічого спільного з вашими справами». Насправді вона мала вигляд не більш співчутливий, ніж кам’яний лев. Але Марі це анітрохи не бентежило. У неї з’явився хтось, із ким можна поговорити, і вона вважала своїм обов’язком говорити — цього було досить. Ще раз понюхавши свій флакончик, вона повела далі:

— Бачите, коли я вийшла заміж за Сен-Клера, я внесла у шлюб своє власне майно та своїх слуг і за законом маю право розпоряджатися ними на свій розсуд. Сен-Клер мав свій статок і своїх слуг, і я цілком задоволена, що він розпоряджається ними по-своєму; але Сен-Клер постійно втручається. У нього якісь дикі, навіжені уявлення про різні речі, особливо про поводження зі слугами. Він справді поводиться так, ніби ставить своїх слуг вище за мене, та й вище за себе самого, бо дозволяє їм завдавати йому всіляких клопотів і пальцем не поворухне. Щоправда, в деяких питаннях Сен-Клер просто жахливий — він мене лякає, хоч загалом і має такий добродушний вигляд. От, наприклад, він твердо заявив, що, хоч би там що сталося, в цьому домі не можна бити нікого, крім як йому або мені, — і заявив це так, що я справді не смію йому перечити. Ну, ви самі бачите, до чого це призводить: Сен-Клер і пальця не підніме, навіть якби всі вони ходили по ньому ногами, а я… самі розумієте, як жорстоко було б вимагати від мене таких зусиль. Адже ви знаєте, ці слуги — не що інше, як дорослі діти.

— Я нічого про це не знаю і дякую Господу, що й не знаю! — коротко відказала міс Офелія.

— Ну, але вам доведеться дещо дізнатися, і це обійдеться вам недешево, якщо ви залишитесь тут. Ви навіть не уявляєте, яка це набридлива, тупа, недбала, нерозумна, дитинна й невдячна зграя негідників.

Марі, здавалося, завжди неймовірно пожвавлювалася, щойно заводила цю тему; тепер вона розплющила очі й, здавалося, зовсім забула про свою кволість.

— Ви не знаєте, та й не можете знати, яких щоденних, щогодинних випробувань вони завдають господині дому — з усіх боків і в усьому. Але скаржитися Сен-Клеру марно. Він говорить якісь дивовижні речі. Каже, що ми самі зробили їх такими, якими вони є, і тому повинні до них поблажливо ставитися. Каже, що всі їхні вади — наслідок нашого поводження з ними, і що було б жорстоко спершу створити ваду, а потім ще й карати за неї. Каже, що ми на їхньому місці не були б кращими; ніби можна міряти їх нашою міркою, розумієте.

— А хіба ви не вірите, що Господь створив їх із тієї самої крові, що й нас? — коротко запитала міс Офелія.

— Та ні, звісно! Гарна казочка, нічого не скажеш! Вони — деградована раса.

— А хіба ви не думаєте, що в них є безсмертні душі? — запитала міс Офелія, дедалі більше обурюючись.

— О, ну, — сказала Марі, позіхаючи, — це, звісно, — хто ж у цьому сумнівається. Але що стосується того, щоб ставити їх хоч у якусь рівність із нами, ніби нас узагалі можна порівнювати, — це неможливо! От, наприклад, Сен-Клер справді говорив зі мною так, ніби не дозволити Маммі бути з її чоловіком — це те саме, що не дозволити мені бути з моїм. Але ж тут немає жодного порівняння. Маммі не могла б мати тих самих почуттів, які мала б я. Це зовсім інша річ — звісно, так воно й є, — і все ж Сен-Клер удає, ніби цього не розуміє. Та хіба можна порівняти любов Маммі до її маленьких брудних дітлахів із моєю любов’ю до Єви! І все ж Сен-Клер якось цілком серйозно намагався переконати мене, що моїм обов’язком, з огляду на моє слабке здоров’я й усі мої страждання, було відпустити Маммі назад до її чоловіка, а на її місце взяти когось іншого. Це вже було занадто навіть для мене. Я нечасто виявляю свої почуття, я вважаю за принцип терпіти все мовчки; така нелегка жіноча доля, і я її терпляче несу. Але того разу я таки не стрималася; відтоді він більше ніколи не згадував про цю справу. Та я бачу по його погляду й чую в дрібницях, які він говорить, що він і досі думає так само; і це так виснажує, так дратує!

Міс Офелія мала такий вигляд, ніби боялася, що ось-ось щось скаже; але вона тільки ще завзятіше заторохкотіла спицями — і в цьому було стільки красномовства, якби лише Марі могла його зрозуміти.

— Тож самі бачите, — вела вона далі, — чим вам доведеться тут управляти. Господарство без жодного порядку, де слуги роблять усе, що їм заманеться, і мають усе, чого забажають, хіба що я, попри своє слабке здоров’я, ще якось підтримую владу. Я тримаю напохваті свою батогову шкіру й часом таки пускаю її в хід; але ці зусилля завжди для мене надто виснажливі. Якби Сен-Клер тільки погодився робити це так, як роблять інші…

— А як це?

— Ну, відправляти їх до каталажки чи в якесь інше місце, де їх відшмагають. Тільки так і можна. Якби я не була такою бідолашною, кволою істотою, то, гадаю, впоралася б удвічі енергійніше за Сен-Клера.

— А як Сен-Клер примудряється ними керувати? — запитала міс Офелія. — Ви ж кажете, що він ніколи не б’є.

— Чоловіки мають більш владну манеру, розумієте; їм це легше; до того ж, якби ви коли-небудь подивилися йому просто в очі, то помітили б щось особливе — в його очах, — а коли він говорить рішуче, в них наче спалахує вогонь. Я сама його боюся; і слуги знають, що мусять слухатися. Я не змогла б досягти звичайною бурею крику й лайки й половини того, чого Сен-Клер досягає одним поглядом, коли справді чогось домагається. О, із Сен-Клером жодних клопотів; ось чому він так мало співчуває мені. Але коли ви самі почнете господарювати, то побачите, що без суворості не обійтися, — вони такі лихі, такі брехливі, такі ледачі.

— Стара пісня, — сказав Сен-Клер, недбало заходячи до кімнати. — Який страшний рахунок доведеться цим нечестивим створінням зрештою сплатити, особливо за свою лінь! Бачите, кузино, — сказав він, розтягнувшись на всю довжину на кушетці навпроти Марі, — їм цілком непростимо бути ледачими, коли перед очима в них такий приклад, як ми з Марі, — ця наша лінь.

— Ну годі, Сен-Клере, ви вже занадто! — сказала Марі.

— Невже? Я, здається, говорив цілком слушно, навіть напрочуд слушно як для себе. Я завжди намагаюся підтримувати ваші міркування, Марі.

— Ви чудово знаєте, що зовсім не це мали на увазі, Сен-Клере, — сказала Марі.

— О, значить, я помилився. Дякую, люба, що виправила мене.

— Ви справді намагаєтеся мене дратувати, — сказала Марі.

— О, годі, Марі, день стає спекотним, а я щойно мав тривалу сварку з Дольфом, яка страшенно мене стомила; тож будьте ласкаві, будьте тепер приємною і дозвольте чоловікові відпочити під сяйвом вашої усмішки.

— А що сталося з Дольфом? — запитала Марі. — Нахабство цього чоловіка дійшло до межі, яка для мене просто нестерпна. От якби мені на деякий час дали повну владу над ним. Я б його швидко поставила на місце!

— Що ви кажете, люба моя, позначене вашою звичайною проникливістю й здоровим глуздом, — відповів Сен-Клер. — Що ж до Дольфа, то справа ось у чому: він так довго був зайнятий наслідуванням моїх чеснот і досконалостей, що зрештою й справді прийняв себе за свого господаря; і мені довелося трохи розтлумачити йому його помилку.

— Як?

— Ну, мені довелося цілком недвозначно пояснити йому, що деякі свої речі я волів би залишити для особистого носіння; крім того, я перевів його пишноту на норму одеколону і навіть виявив таку жорстокість, що обмежив його одним десятком моїх батистових хусточок. Дольф особливо на це образився, і мені довелося поговорити з ним по-батьківськи, щоб привести його до тями.

— О, Сен-Клере, коли ви нарешті навчитеся поводитися зі своїми слугами? Це просто обурливо, як ви їм потураєте! — сказала Марі.

— Зрештою, що поганого в тому, що бідолашний пес хоче бути схожим на свого господаря? А якщо я не виховав його краще, ніж до переконання, що його найвище благо полягає в одеколоні та батистових хусточках, то чому б мені їх йому не дати?

— А чому ви не виховали його краще? — запитала міс Офелія з прямою рішучістю.

— Забагато клопоту — лінь, кузино, лінь, яка губить більше душ, ніж ви можете собі уявити. Якби не лінь, я сам був би досконалим янголом. Мені навіть здається, що саме лінь ваш старий доктор Ботерем у Вермонті називав «сутністю морального зла». Страшна, безперечно, думка.

— Я гадаю, рабовласники несуть на собі страшну відповідальність, — сказала міс Офелія. — Я б не хотіла мати її за тисячу світів. Ви повинні навчати своїх рабів і поводитися з ними як із розумними істотами, — як із безсмертними створіннями, з якими вам доведеться постати перед Божим судом. Ось що я думаю, — сказала добра жінка, раптом вибухнувши потоком завзяття, який набирав сили в її душі весь ранок.

— О, годі, годі, — сказав Сен-Клер, швидко підводячись. — Що ви знаєте про нас?

І він сів до фортепіано та заграв жваву п’єсу. Сен-Клер мав безсумнівний музичний талант. Його дотик був блискучим і твердим, а пальці стрімко й по-пташиному літали по клавішах — легко, але водночас рішуче. Він зіграв одну п’єсу за одною, мов людина, яка намагається самою музикою повернути собі добрий настрій. Відсунувши ноти, він підвівся й весело сказав:

— Ну що ж, кузино, ви добре нам поговорили й виконали свій обов’язок; загалом, я думаю про вас після цього ще краще. Я анітрохи не сумніваюся, що ви кинули в мене справжній діамант істини, хоча, бачите, він так просто влучив мені в обличчя, що спершу я не зовсім оцінив його.

— Зі свого боку, я не бачу жодної користі від таких розмов, — сказала Марі. — Я певна, якщо хтось робить для слуг більше за нас, то хотіла б знати, хто саме; і все це їм анітрохи не йде на користь, анітрохи, — вони стають дедалі гіршими. Що ж до розмов із ними чи чогось подібного, то я, здається, вже втомилася й охрипла, стільки разів пояснювала їм їхні обов’язки й усе таке; і, зрештою, вони можуть ходити до церкви, коли хочуть, хоча не розуміють жодного слова з проповіді — не більше, ніж стільки свиней, — тож, як на мене, великої користі їм від церкви немає; але вони ходять, отже, мають усі можливості; проте, як я вже сказала, вони — деградована раса і завжди такою буде, тут нічого не вдієш; із них нічого не зробиш, хоч би як намагався. Бачите, кузино Офеліє, я намагалася, а ви — ні; я народилася й виросла серед них і знаю їх.

Міс Офелія вирішила, що сказала вже достатньо, і тому мовчала. Сен-Клер насвистував мелодію.

— Сен-Клере, я хотіла б, щоб ви не свистіли, — сказала Марі. — Від цього в мене ще більше болить голова.

— Не буду, — сказав Сен-Клер. — Є ще щось, чого ви не хотіли б, щоб я робив?

— Я хотіла б, щоб ви бодай трохи співчували моїм випробуванням; ви ніколи не відчуваєте до мене жалю.

— Мій любий ангеле-обвинувачувачу! — сказав Сен-Клер.

— Дратує, коли ви так зі мною розмовляєте.

— Тоді як із вами розмовляти? Я говоритиму як накажете — як завгодно, аби тільки вас задовольнити.

Веселий сміх із внутрішнього двору долинув крізь шовкові завіси веранди. Сен-Клер вийшов назовні, підняв завісу й теж засміявся.

— Що там? — запитала міс Офелія, підходячи до поручнів.

Там, у внутрішньому дворі, на маленькій лавці, вкритій мохом, сидів Том: кожна його петлиця була заткнута капським жасмином, а Єва, весело сміючись, надягала йому на шию вінок із троянд. Потім вона сіла йому на коліно, мов маленький горобчик, і далі сміялася.

— О, Томе, який же ти кумедний!

На обличчі Тома грала стримана, доброзичлива усмішка, і, з властивим йому спокоєм, він, здавалося, тішився цією забавою не менше за свою маленьку господиню. Побачивши господаря, він підвів очі й глянув на нього з дещо винуватим, вибачливим виглядом.

— Як ви можете їй це дозволяти? — запитала міс Офелія.

— А чому б і ні? — відповів Сен-Клер.

— Ну… не знаю. Це здається таким жахливим!

— Ви б не побачили нічого лихого в тому, що дитина пестить великого собаку, навіть якби той був чорний; але коли перед вами істота, яка здатна думати, міркувати, відчувати й має безсмертну душу, ви здригаєтеся від самої думки про неї; визнайте це, кузино. Я добре знаю це почуття в декого з вас, північан. Не те щоб у тому, що ми його не маємо, була бодай крихта чесноти; просто звичка у нас робить те, що мало б робити християнство, — стирає відчуття особистої упередженості. Я часто помічав під час своїх подорожей Північчю, наскільки сильніше це властиво вам, ніж нам. Ви гидуватимете ними, як змією чи жабою, і водночас обурюватиметеся через кривду, якої їм завдають. Ви не хочете, щоб із ними поводилися жорстоко; але самі не бажаєте мати з ними нічого спільного. Ви хотіли б відправити їх до Африки, подалі від очей і запаху, а потім послати туди одного-двох місіонерів, щоб вони в стислій формі здійснили всю необхідну самопожертву заради їхнього піднесення. Хіба не так?

— Що ж, кузене, — замислено відповіла міс Офелія, — у цьому, можливо, є частка правди.

— Що робили б бідні та знедолені без дітей? — сказав Сен-Клер, спершись на поручні й дивлячись услід Єві, яка, легко підстрибуючи, відходила, ведучи за собою Тома. — Ваша маленька дитина — єдиний справжній демократ. От Том тепер для Єви — герой; його розповіді в її очах — дивовижні пригоди, його пісні та методистські гімни — кращі за оперу, а пастки й усілякі дрібнички в його кишенях — справжня копальня коштовностей, і сам він — найдивовижніший Том із усіх, хто коли-небудь носив чорну шкіру. Це одна з троянд Едему, які Господь навмисне посилає бідним і знедоленим, котрим і без того рідко дістається щось подібне.

— Дивно, кузене, — сказала міс Офелія, — слухаючи вас, можна майже подумати, що ви професор.

— Професор? — перепитав Сен-Клер.

— Так, професор релігії.

— Зовсім ні; не професор у тому розумінні, яке вкладають у це слово ваші земляки; а що ще гірше, боюся, я навіть не практик.

— А чому ж ви тоді так говорите?

— Немає нічого легшого за розмови, — сказав Сен-Клер. — Здається, Шекспір вкладає в чиїсь уста такі слова: «Я швидше покажу двадцятьом, що слід зробити, ніж сам стану одним із двадцяти й піду за власною наукою».[1] Немає нічого кращого за розподіл праці. Моя сильна сторона — говорити, а ваша, кузино, — діяти.

[1] Венеційський купець, акт I, сцена 2, рядки 17–18.

Що ж до зовнішнього становища Тома, то на той час, як сказав би світ, йому не було на що нарікати. Маленька Єва своєю прихильністю до нього — інстинктивною вдячністю та чарівністю шляхетної натури — домоглася від батька дозволу, щоб саме він супроводжував її щоразу, коли під час прогулянок чи верхових виїздів їй потрібен був слуга; і Том отримав загальний наказ залишати все інше й доглядати міс Єву, коли б вона його не покликала, — наказ, який, гадаємо, читачі легко уявлять зовсім не неприємним для нього. Одяг його завжди був бездоганний, бо Сен-Клер був надзвичайно прискіпливий до цього. Його служба в стайні фактично була синекурою: вона зводилася лише до щоденного догляду та огляду й нагляду за виконанням обов’язків підлеглого слуги; адже Марі Сен-Клер заявила, що не може відчувати від нього запаху коней, коли він наближається до неї, і що його категорично не можна залучати до жодної роботи, яка могла б зробити його неприємним для неї, бо її нервова система зовсім не здатна витримати випробування такого роду; за її словами, одного запаху чогось неприємного цілком достатньо, щоб одразу опустилася завіса й припинилися всі її земні страждання. Тож Том у своєму ретельно вичищеному костюмі з широкого сукна, у гладенькому капелюсі з бобрового фетру, у блискучих чоботях, із бездоганними манжетами та коміром, із серйозним, добродушним чорним обличчям мав вигляд настільки поважний, що в інші часи люди його кольору могли б вважатися єпископом Карфагена.

До того ж він перебував у прекрасному місці — а до краси чутлива його раса ніколи не була байдужою; і він тихою радістю насолоджувався птахами, квітами, фонтанами, пахощами, світлом і красою внутрішнього двору, шовковими завісами, картинами, люстрами, статуетками та позолотою, що перетворювали внутрішні покої для нього на справжній палац Аладдіна.

Якщо колись Африка явить світу піднесену й освічену расу — а її час неодмінно настане, і їй судилося колись зіграти свою роль у великій драмі вдосконалення людства, — життя прокинеться там із такою пишнотою та блиском, яких наші холодні західні народи ледве могли собі уявити. У тій далекій, сповненій таємниць землі золота, коштовного каміння, прянощів, пальм, що коливаються на вітрі, дивовижних квітів і надзвичайної родючості постануть нові форми мистецтва, нові взірці розкоші; а негритянська раса, вже не зневажувана й не затоптана в землю, можливо, явить одні з останніх і найвеличніших одкровень людського життя. Безперечно, це станеться завдяки її лагідності, смиренній покірності серця, здатності покладатися на вищий розум і знаходити опору у вищій силі, дитячій простоті любові та легкості прощення. У всьому цьому вона явить найвищу форму суто християнського життя; і, можливо, як Бог карає тих, кого любить, Він обрав бідну Африку у вогні страждань, щоб зробити її найвищою й найблагороднішою в тому царстві, яке Він установить, коли всі інші царства будуть випробувані й зазнають поразки; адже перші стануть останніми, а останні — першими.

Чи про це думала Марі Сен-Клер, стоячи того недільного ранку на веранді, розкішно вбрана й застібаючи діамантовий браслет на своєму тонкому зап’ясті? Найімовірніше, саме про це. А якщо й не про це, то про щось інше; адже Марі була палкою прихильницею всього доброго й тепер збиралася вирушити — у повному блиску: діаманти, шовк, мереживо, коштовності, усе як годиться — до модної церкви, щоб бути дуже побожною. Марі завжди вважала за необхідне бути надзвичайно побожною по неділях. Ось вона стояла — така тонка, елегантна, легка й граційна в кожному своєму русі, з мереживною шаллю, що огортала її, мов туман. Вона мала вигляд витонченої істоти й сама почувалася надзвичайно доброю та елегантною. Поруч із нею стояла міс Офелія — цілковита протилежність. Не те щоб на ній не було такого самого гарного шовкового плаття й шалі або такої самої тонкої кишенькової хусточки; просто скутість, незграбна прямолінійність і майже військова випростаність огортали її такою ж невловимою, але цілком відчутною присутністю, якою грація огортала її елегантну сусідку; щоправда, то була не Божа благодать — це вже зовсім інша річ!

— Де Єва? — запитала Марі.

— Дитина зупинилася на сходах, щоб щось сказати Маммі.

А що ж Єва говорила Маммі на сходах? Прислухайтеся, читачу, і ви почуєте, хоча Марі цього не чує.

— Люба Маммі, я знаю, що в тебе страшенно болить голова.

— Господи, благослови вас, міс Єво! У мене останнім часом голова весь час болить. Не треба за мене хвилюватися.

— Ну, я рада, що ти виходиш; а ось, — і дівчинка обхопила її руками, — Маммі, ти візьмеш мою вінегретку.

— Що?! Вашу прекрасну золоту штучку, оту, з діамантами! Господи, міс, так же ж не годиться, ніяк не годиться.

— Чому? Тобі вона потрібна, а мені — ні. Мама завжди користується нею, коли болить голова, і тобі стане краще. Ні, ти візьмеш її, щоб мене порадувати, зараз же.

— Ой, послухайте лишень, що каже наше янголятко! — промовила Маммі, коли Єва запхала вінегретку їй за пазуху, поцілувала її й побігла вниз, до матері.

— Чого ти зупинялася?

— Я просто зупинилася, щоб віддати Маммі свою вінегретку, аби вона взяла її з собою до церкви.

— Єво! — нетерпляче тупнула ногою Марі. — Твою золоту вінегретку Маммі! Коли ти нарешті навчишся, що годиться, а що ні? Іди зараз же й забери її!

Єва понуро опустила голову, ображена й засмучена, і повільно повернулася.

— Кажу тобі, Марі, залиш дитину в спокої; нехай робить, як хоче, — сказав Сен-Клер.

— Сен-Клер, як вона взагалі збирається жити у світі? — запитала Марі.

— Бог знає, — відповів Сен-Клер, — але на небі їй буде легше, ніж тобі чи мені.

— О, тату, не треба, — тихо промовила Єва, легенько торкнувшись його ліктя. — Це засмучує маму.

— Ну, кузино, ви готові йти до церкви? — запитала міс Офелія, різко повернувшись до Сен-Клера.

— Я не піду, дякую.

— Я так хотіла б, щоб Сен-Клер коли-небудь ходив до церкви, — сказала Марі; — але в ньому немає ані крихти релігійності. Це справді непристойно.

— Я знаю, — відповів Сен-Клер. — Ви, жінки, ходите до церкви, щоб навчитися, як давати собі раду у світі, мабуть, а ваша побожність додає нам респектабельності. Якби вже я кудись і ходив, то пішов би туди, куди ходить Маммі; там, принаймні, є що тримати чоловіка в тонусі.

— Що?! До тих галасливих методистів? Жахливо! — вигукнула Марі.

— Куди завгодно, аби тільки не в мертве море ваших респектабельних церков, Марі. Правду кажучи, від чоловіка забагато вимагають. Єво, ти любиш ходити до церкви? Ну ж бо, залишайся вдома та пограйся зі мною.

— Дякую, тату, але я краще піду до церкви.

— Хіба там не страшенно нудно? — запитав Сен-Клер.

— Трохи нудно, — відповіла Єва, — і мені теж хочеться спати, але я намагаюся не засинати.

— То навіщо ти ходиш?

— Ну, ти ж знаєш, тату, — прошепотіла вона, — кузина сказала мені, що Бог хоче, щоб ми були з Ним; і Він дає нам усе, що маємо, знаєш; то хіба так уже важко віддати Йому трохи часу, якщо Він цього хоче? Насправді це не так уже й нудно.

— Ти моя солоденька, слухняна душечка! — сказав Сен-Клер, цілуючи її. — Іди вже, добра дівчинко, та помолися за мене.

— Звичайно, я завжди це роблю, — відповіла дитина й побігла слідом за матір’ю до карети.

Сен-Клер стояв на сходах і махав їй рукою на прощання, поки карета від’їжджала; на очах у нього стояли великі сльози.

— О, Євангеліно! Ти справді гідна свого імені, — промовив він. — Хіба не зробив Бог тебе для мене благовісницею?

Так він відчував бодай одну мить; а потім викурив сигару, прочитав Picayune й забув про свою маленьку євангелію. Чи був він дуже не схожий на інших людей?

— Бачиш, Євангеліно, — сказала мати, — завжди правильно й пристойно бути добрим до слуг, але не годиться ставитися до них точнісінько так, як ми ставилися б до своїх родичів або людей нашого власного стану. Ось якби Маммі захворіла, ти ж не захотіла б покласти її у своє ліжко.

— Я б саме цього й хотіла, мамо, — відповіла Єва, — бо тоді за нею було б зручніше доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще за її.

Марі була в цілковитому відчаї через повну відсутність морального розуміння, яку виявила ця відповідь.

— Що ж мені зробити, щоб ця дитина мене зрозуміла? — сказала вона.

— Нічого, — багатозначно відповіла міс Офелія.

Єва на мить засмутилася й розгубилася; але, на щастя, діти недовго залишаються під владою одного враження, і вже за кілька хвилин вона весело сміялася з усього, що бачила у вікнах карети, поки та гуркотіла дорогою.

— Ну що, пані, — сказав Сен-Клер, коли вони зручно вмостилися за обіднім столом, — яке сьогодні було меню в церкві?

— О, доктор Г—— виголосив чудову проповідь, — сказала Марі. — Саме таку проповідь вам слід було б почути; вона цілком відповідала всім моїм поглядам.

— Мабуть, вона була дуже повчальною, — сказав Сен-Клер. — Тема, певно, була надзвичайно широка.

— Ну, я маю на увазі всі мої погляди на суспільство й подібні речі, — відповіла Марі. — Текст був такий: «Усе Він створив прекрасним у свій час»; і він показав, що всі суспільні стани й відмінності походять від Бога; і що це, знаєте, так природно й прекрасно, що одні мають бути високого становища, а інші низького, що одні народжені правити, а інші служити, і все таке; і він так вдало застосував це до всього цього безглуздого галасу навколо рабства, і так виразно довів, що Біблія на нашому боці й переконливо підтримує всі наші суспільні устрої. Я тільки шкодую, що ви його не чули.

— О, мені це було не потрібно, — сказав Сен-Клер. — Я будь-коли можу дізнатися з Picayune щось таке саме корисне для мене, як і ця проповідь, та ще й викурити сигару; чого, як ви знаєте, в церкві робити не можна.

— А що, — запитала міс Офелія, — ви не вірите в ці погляди?

— Хто — я? Ви ж знаєте, я такий безбожний грішник, що ці релігійні аспекти подібних питань не дуже мене повчають. Якби вже я мав щось сказати про рабство, то сказав би прямо, без викрутасів: «Ми вже втягнулися в цю справу; вони в нас є, і ми маємо намір їх утримувати, — це зручно для нас і вигідно нам»; бо в цьому вся суть, — ось до чого, зрештою, зводиться вся ця освячена риторика; і, гадаю, це було б зрозуміло всім і всюди.

— Авґустине, я справді вважаю вас таким нешанобливим! — сказала Марі. — Мені просто страшно чути, як ви говорите.

— Страшно? Та це ж правда. Оця релігійна балаканина про такі речі… Чому б їм не піти трохи далі й не показати, наскільки прекрасним у свій час є, наприклад, коли чоловік вип’є зайву чарку, засидиться за картами трохи довше, ніж слід, і здійснить інші подібні провидінні устрої, які серед нас, молодих чоловіків, трапляються досить часто? Нам було б цікаво почути, що й це все також правильно й побожно.

— Ну добре, — сказала міс Офелія, — а ви вважаєте рабство правильним чи неправильним?

— Я не збираюся піддаватися вашій жахливій новоанглійській прямолінійності, кузино, — весело відповів Сен-Клер. — Якщо я відповім на це запитання, знаю, що ви одразу поставите мені ще з півдюжини, і кожне буде важче за попереднє; а я не збираюся визначати свою позицію. Я з тих людей, які живуть тим, що кидають каміння в скляні будинки інших, але ніколи не мають наміру споруджувати власний, щоб інші могли жбурляти каміння в нього.

— Ось так він завжди говорить, — сказала Марі; — від нього ніколи нічого не доб’єшся. Я думаю, він просто не любить релігії, тому й постійно вдається до таких витівок.

— Релігія! — вигукнув Сен-Клер таким тоном, що обидві жінки подивилися на нього. — Релігія! Хіба те, що ви чуєте в церкві, — це релігія? Хіба те, що може згинатися й вигинатися, опускатися й підійматися, пристосовуючись до кожного викривленого прояву егоїстичного, світського суспільства, — це релігія? Хіба релігія — це те, що менш сумлінне, менш великодушне, менш справедливе, менш уважне до людини, ніж навіть моя власна безбожна, світська, засліплена натура? Ні! Коли я шукаю релігію, то мушу шукати щось вище за мене, а не щось нижче.

— Отже, ви не вважаєте, що Біблія виправдовує рабство? — сказала міс Офелія.

— Біблія була книгою моєї матері, — сказав Сен-Клер. — За нею вона жила і за нею померла, і мені було б дуже шкода думати, що це так. Я так само хотів би, щоб довели, ніби моя мати могла пити бренді, жувати тютюн і лаятися, — просто для того, щоб переконати мене, що й я правильно роблю, чинячи так само. Це аж ніяк не примусило б мене більше схвалювати такі речі в собі, зате позбавило б мене втіхи шанувати її; а в цьому світі, знаєте, справжня втіха — мати бодай щось, що можна поважати. Одне слово, — сказав він, раптом знову перейшовши на веселий тон, — я лише хочу, щоб різні речі тримали в різних скриньках. Увесь суспільний лад, і в Європі, і в Америці, складається з різних речей, які не витримали б перевірки якимось надто високим ідеалом моралі. Загалом прийнято вважати, що люди не прагнуть абсолютного добра, а лише намагаються чинити приблизно так само добре, як решта світу. От коли хтось прямо, по-чоловічому, каже, що рабство нам необхідне, що без нього ми не впораємося, що ми збідніємо, якщо від нього відмовимося, і, звісно, що ми маємо намір його зберегти, — це сильна, ясна, чітко сформульована мова; вона має ту перевагу, що відповідає правді, і, якщо судити з їхньої практики, більшість людей у світі це підтвердить. Але коли він починає робити скорботне обличчя, шморгати носом і цитувати Святе Письмо, я схильний думати, що він уже не такий хороший, як мав би бути.

— Ви дуже немилосердні, — сказала Марі.

— Що ж, — сказав Сен-Клер, — припустімо, що якась обставина назавжди зіб’є ціну на бавовну й зробить усю рабовласницьку власність нікому не потрібним товаром на ринку. Як гадаєте, чи не отримали б ми невдовзі інше тлумачення біблійного вчення? Який потік світла раптом пролився б на церкву! І як миттєво виявилося б, що все в Біблії та в здоровому глузді говорить зовсім протилежне!

— У всякому разі, — сказала Марі, вмощуючись на кушетці, — я вдячна долі, що народилася там, де існує рабство; і я вважаю, що це правильно, — ба більше, відчуваю, що інакше й бути не може. Та зрештою я просто впевнена, що без рабства не змогла б жити.

— А ти як думаєш, Кицю? — звернувся батько до Єви, яка саме цієї миті ввійшла з квіткою в руці.

— Про що, тату?

— Та ось про що: як тобі більше подобається — жити так, як живуть у твого дядька, у Вермонті, чи мати повен дім слуг, як у нас?

— О, звісно, наш спосіб життя приємніший, — сказала Єва.

— Чому ж? — запитав Сен-Клер, погладжуючи її по голові.

— Бо тоді навколо тебе набагато більше людей, яких можна любити, — серйозно відповіла Єва, підводячи очі.

— От саме так завжди говорить Єва, — сказала Марі. — Якась чергова її дивна витівка.

— Це дивна відповідь, тату? — пошепки запитала Єва, всідаючись йому на коліна.

— Дещо дивна, якщо судити за мірками цього світу, Кицю, — відповів Сен-Клер. — Але де ж була моя маленька Єва весь час за обідом?

— О, я була в кімнаті Тома, слухала, як він співає, а тітонька Дайна дала мені поїсти.

— Слухала, як Том співає, еге ж?

— О, так! Він співає такі чудові пісні про Новий Єрусалим, про сяйливих ангелів і про землю Ханаанську.

— Не сумніваюся; це краще за оперу, правда?

— Так, і він збирається навчити їх мене.

— Уроки співу, еге? Ти, бачу, робиш успіхи.

— Так, він співає для мене, а я читаю йому свою Біблію; і він пояснює мені, що вона означає, розумієте?

— Слово честі, — засміялася Марі, — це найсвіжіший жарт сезону.

— Не думаю, що Том тепер погано тямить у поясненні Святого Письма, — сказав Сен-Клер. — У Тома природний хист до релігії. Сьогодні вранці мені треба було раніше вивести коней, тож я тихенько підкрався до Томиного кубікулума, там, над стайнями, і почув, як він сам собі правив богослужіння. І, правду кажучи, давно вже не чув нічого такого приємного, як молитва Тома. За мене він молився з таким запалом, що просто справжній апостол!

— Можливо, він здогадався, що ви слухаєте. Я вже чула про такий трюк.

— Якщо й так, то особливої чемності в цьому не було: він доволі вільно висловлював Господу свою думку про мене. Том, здається, був твердо переконаний, що мені є куди вдосконалюватися, і дуже палко бажав, щоб я навернувся.

— Сподіваюся, ви візьмете це до серця, — сказала міс Офелія.

— Гадаю, ви приблизно тієї самої думки, — сказав Сен-Клер. — Що ж, побачимо… правда, Єво?