«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» Розділ XI,

ДЕ ВЛАСНІСТЬ ПРОЙМАЄТЬСЯ НЕВЛАСТИВИМ ДУХОМ

Надворі вже споночіло, сіявся дрібний дощ, коли якийсь подорожній вийшов з карети перед дверима невеликого заїзду в селищі Н., у штаті Кентуккі.

На той час у загальній вітальні вже зібралося чимале товариство, зігнане в це затишне пристановище негодою, і кімната, як завжди в таких випадках, була схожа на похідний табір. Передусім впадали в око довготелесі, міцно збиті кентуккійці, одягнені в мисливські куртки, що з притаманною цьому людові невимушеністю порозлягалися на стільцях по всій кімнаті, тим часом як їхні рушниці, патронташі, мисливські торби, хорти й негренята тулилися по кутках. Перед каміном, заслонивши його від краю до краю, сидів цибатий чолов’яга у зсунутому на потилицю капелюсі й заляпаних болотом чоботах; відхилившись на стільці, він простягся на весь зріст, і ноги його спочивали аж на камінній полиці. Не зайве сказати читачеві, що це улюблена поза всіх гостей у тамтешніх заїздах – вона якнайкраще сприяє процесові мислення, отож вони охоче вдаються до неї, щоб піднести в такий спосіб свої розумові здібності.

Господар заїзду, що стояв за прилавком, був, як і більшість його земляків, опасистий, але жвавий, добродушний чолов’яга, з буйною копицею волосся, на вершечку якої стримів високий капелюх.

Треба сказати, що й усі, хто був у кімнаті, мали на голові якийсь убір – цей своєрідний знак чоловічої гідності. І кожен з тих уборів – чи то м’який фетровий капелюх, чи пальмова плетениця, чи засмальцьований касторовий бриль, чи новомодне “шапо” ! – сидів на голові власника на свій манір, із суто республіканською незалежністю. Дивлячись на ті убори, можна було безпомилково визначити вдачу тієї чи іншої особи. Одні по молодецькому носили капелюх набакир – то були спритні, веселі паливоди. Інші насували його трохи не на носа, і це свідчило про тверду, вперту вдачу; такі люди носили капелюх свідомо, і носили його так, як самі визнавали за належне. Були й такі, в яких капелюх сидів десь аж на потилиці,– люди розважливі й обачні, що прагнули осягти оком усе довкола. А безтурботні шалапути, яким було цілком байдуже, де там той капелюх, раз у раз совали його на всі боки. їй право, оті капелюхи розповідали про людей не менше, ніж п’єси Шекспіра!

1 Шапо (франц.) – капелюх.

По кімнаті весь час сновигали кілька негрів у широченних штанях та куценьких сорочках – без видимої користі, одначе із щирим бажанням прислужитися господареві та його гостям. А коли ви ще уявите собі веселе палахкотливе полум’я, що аж гуде у великому каміні, розчинені навстіж надвірні двері та вікна з ситцевими завісками, що тріпочуть від свіжого вітру,– то й матимете живе уявлення про всі принади кентуккійського заїзду.

Сьогоденний кентуккієць являє собою наочний приклад до теорії спадковості, його діди були відважні мисливці – вони жили по лісах, спали просто неба, і зорі правили їм за свічки. Отож і нащадок їхній дотепер поводиться в домі, наче в таборі: ніколи не скидає капелюха, простягається де попало, задираючи ноги на спинку стільця,–точнісінько так, як лежав його пращур десь у лісі на моріжку, впершися ногами в стовбур дерева; і літом, і взимку він розчиняє всі вікна та двері, щоб наситити повітрям свої величезні легені, і з приязною безцеремонністю називає кожного зустрічного “чужинцем”. Одне Слово, годі й шукати людини щиросердішої, безтурботнішої та легшої на вдачу.

Саме в таке от безжурне товариство й потрапив наш подорожній. То був невисокий на зріст, досить огрядний, дбайливо вдягнений чоловік, з добродушним круглим обличчям, чемний і пристойний на вигляд. Певно, він дуже дорожив своєю валізою і парасолькою, бо ніс їх сам, рішуче відхиливши всі спроби слуг допомогти йому. Він стурбовано розглянувся по кімнаті й подався ближче до вогню, де примостив свої речі під стільцем, а сам сів і з деякою осторогою позирнув на чолов’ягу, який прикрасив своїми чоботами камінну полицю і так завзято чвиркав слиною на всі боки, що людині чутливій і делікатній аж лячно було на те дивитись.

– Ну що, чужинцю, як живете? – обізвався вищезгаданий пан, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.

– Дякую, добре,– відказав той, стривожено відсуваючись далі від такого вітання.

– Що новенького? – запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок пресованого тютюну й великий мисливський ніж.

– Та начебто нічого,– відповів прибулець.

– Жуєте? – спитав кентуккієць, по братерському простягаючи літньому подорожньому частку свого тютюну.

– Ні, дякую, мені шкодить,– сказав той, обережно відстороняючись.

– Шкодить? Та невже? – невимушено промовив його сусід і запхав до рота чималий шмат тютюну, щоб знову наготувати жуйки для загального добра.

Літній подорожній щоразу аж здригався, коли довготелесий сусід вистрілював у його бік. Нарешті той помітив це і великодушно повернув свою артилерію під іншим кутом, узявшись обстрілювати камін з таким воєнним хистом, що його цілком вистачило б на здобуття ворожої фортеці.

– Що там таке?–запитав літній подорожній, побабчивши, що кілька чоловік стоять перед великою об’явою на стіні.

– Негр утік! – коротко відказав один з того гурту. Містер Вілсон – так звали літнього подорожнього –

підвівся, дбайливо поправив валізу й парасольку, потім неквапливо дістав з кишені окуляри, насадив їх на ніс і аж тоді прочитав:

“Утік від нижчепідписаного молодий мулат, на ім’я Джордж. Зріст – шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Досить здібний, гарно говорить, уміє читати й писати: Очевидно, видаватиме себе за білого. На плечах і спині має глибокі рубці. Права рука таврована літерою “Г”. Сплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за переконливе засвідчення його смерті”.

Літній подорожній упівголоса прочитав об’яву від початку до кінця, неначе хотів завчити її напам’ять.

Цибатий вояк, що взяв під обстріл камін, спустив додолу довжелезні ноги, підвівся на весь свій велетенський зріст, а тоді підступив до тієї об’яви і влучним, точно розрахованим пострілом заліпив у неї чималий заряд тютюнової жуйки.

– Отаке моє слово! – коротко мовив він і повернувся на місце.

– Чого це ви так, чужинцю? – запитав господар.

– Я б залюбки плюнув отак і на того, хто написав цього папірця, коли б він був тут,– спокійно відказав довготелесий, знову беручись різати тютюн.– Хазяїн, що має такого хлопця й не дасть собі з ним кращої ради, цілком заробив, щоб його втратити. А оці об’явки – ганьба для всього штату Кентуккі. Ось що я вам скажу, коли хочете знати!

– Та воно правда,– озвався господар, записуючи щось до своєї книги.

– Я сам маю цілу ватагу негрів, панове,– провадив далі довготелесий, поновлюючи обстріл каміна.– То я завжди кажу їм: “Ну, хлопці,– кажу,– тікайте! Тікайте хоч зараз! Я й не подумаю за вами гнатися!” Ось як я вдержую їх при собі. Досить їм знати, що вони вільні втекти коли схочуть, і вони вам ніколи не втечуть. До того ж я виправив їм усім визвільні листи на випадок,

як мене десь приб’ють, і вони теж про це знають.можете мені повірити, чужинцю, що в нашій окрузі ніхто не має з негрів такого прибутку, як я. А оце недавно мої хлопці їздили до Цінціннаті продавати коней, аж на п’ятсот доларів, то повернулися вчасно і всі гроші привезли як є. Та воно й не диво. Будеш до них, як до собак, то вони тобі й чинитимуть, і працюватимуть по собачому. А поведешся з ними, як з людьми, то й працю матимеш, як від людей.– І чесний скотар у збудженні підсилив свою моральну науку чудовим пострілом у камін.

– Цілком з вами згоден, друже,– обізвався містер Вілсон.– А той хлопець, про якого там говориться, і справді розумна голова, це я добре знаю. Він кілька років працював у мене на джутовій фабриці і був там найкращий з майстрів. А кмітливий який! Сам вигадав коноплеочисник – ну просто таки неоціненну машину. її поставлено вже й по інших фабриках. Хазяїн того хлопця взяв на неї патент.

– Ще, б пак! – мовив скотар.– І патент узяв, і гроші на тій машині наживає, а хлопцеві, бачте, наклав тавро на руку. Нехай би він мені тільки десь трапився, то я припечатав би йому такий знак, що довіку на ньому зостався б!

– З тими тямущими неграми завжди сама морока,– подав голос якийсь вайлуватий здоровило з другого кінця кімнати.–Отож і доводиться шмагати й таврувати їх. Якби вони шанувалися, з ними такого не чинили б.

– То, по вашому, треба обернути їх на худобу,– неприязно мовив скотар.

– З ученого негра користі хазяїнові ні на гріш,– уперто гнув своєї той здоровило, навіть і не дочувши презирства у голосі співрозмовника.– То на дідька ж його розум і все таке інше, як не мати з того зиску? А сам він, певно, так і дивиться, щоб пошити хазяїна в дурні. Мав я колись кількох таких розумників, то скоро збув їх на пониззя. Знав, що як не збуду, то вони однаково втечуть.

На цьому розмова урвалась, бо перед дверима заїзду спинилася невелика чепурна коляска з темношкірим кучером на передку. В ній сидів благородний з вигляду, вибагливо одягнений пан.

Усе товариство з цікавістю звернуло очі на прибульця, як буває завжди, коли перед знудженими негодою та безділлям людьми з’являється нова особа. Подорожній був дуже високий на зріст, із смуглявим? іспанського типу обличчям, виразними темними очима і чорними, як вороняче крило, кучерями. Його красивий орлиний ніс, рівно окреслені тонкі уста й зграбна, струнка постать справили неабияке враження на глядачів. Він невимушено вступив до заповненої людьми вітальні, порухом голови показав слузі, де поставити валізи, а тоді, скинувши капелюх і чемно вклонившись до товариства, неквапливо перейшов до прилавка й записався у господаря як Генрі Батлер з Окленда. Обернувшись, він побачив на стіні об’яву, з байдужим виглядом підступив до неї і перебіг її очима.

– А що, Джіме,– звернувся він до свого слуги,– здається мені, нам трапився по дорозі ніби такий один, десь біля Вернена?

– Атож, пане,– відказав Джім.– От тільки за руку я не певен.

– Ну, на руку йому я, звісно, не дивився,– мовив прибулець і недбало позіхнув. Тоді повернувся до господаря і загадав приготувати йому окрему кімнату, бо мав негайно писати якогось листа.

Господар запопадливо схопився з місця, і не минуло й хвилини, як з десяток негрів, негритянок і негренят, старих і малих, з галасом Заметушилися по заїзду, мов сполоханий табунець куріпок, і, хапаючись, штовхаючись, наступаючи одне одному на ноги, старанно заходилися “ладнати панові кімнату”. Тим часом він сам спокійнісінько вмостився на стільці посеред вітальні й завів розмову з чоловіком, що сидів поруч.

Власник фабрики, містер Вілсон, ще відтоді, як незнайомець тільки но з’явився на порозі, весь час пильно й збентежено придивлявся до нього. Йому здавалося, що він уже десь бачив цього чоловіка і навіть був з ним знайомий, але де – він ніяк не міг пригадати. Щоразу, як той щось казав, чи рухався, чи усміхався, він аж здригавсь і втуплював у нього очі, але тут таки відводив їх, зустрівшись із холодним та байдужим поглядом великих темних очей незнайомця. Нарешті в нього, як видно, сяйнула раптова згадка, бо він уп’явся в незнайомця таким враженим і переляканим поглядом, що той сам підійшов до нього.

– Містер Вілсон, чи не так? – мовив він, немовби щойно пригадавши собі щось, і подав руку.– Даруйте, що не впізнав вас одразу. Я бачу, ви теж мене пам’ятаєте… Містер Батлер з Окленда, округа Шелбі.

– Еге.., так… так, сер,– пробелькотів містер Вілсон, наче вві сні. і В цю мить до вітальні зайшов темношкірий служка і сповістив, що кімната панові готова.

– Джіме, забереш валізи,– неуважно мовив молодик і знов обернувся до містера Вілсона.– Я хотів би трохи побалакати з вами в одній справі. Може, ходімо до мене в кімнату, коли ваша ласка.

Містер Вілсон, мов сновида, поплентався за ним. Вони зайшли до просторого приміщення нагорі. У каміні потріскував щойно розпалений вогонь, і кілька слуг металися з кутка в куток, роблячи останні опорядження.

Коли все було готове і слуги пішли, молодик повільно замкнув двері, поклав ключ до кишені, а тоді обернувся і, згорнувши руки на грудях, подивився просто в обличчя містерові Вілсону.

– Джордж! – вигукнув містер Вілсон.

– Так, Джордж,– відказав молодик.

– Хто б міг подумати!

– Здається, я добре перемінився,– з усміхом сказав молодик.– Горіхова кора зробила моє жовте обличчя смаглявим, наче в благородного пана, а волосся я пофарбував на чорне. Тож, як бачите, тепер я зовсім не схожий на того збіглого невільника з об’яви.

– Ой Джордже, але ж це дуже небезпечна гра. Не радив би я тобі до такого вдаватися.

– А я затіяв її самотужки,– відказав Джордж з тим самим гордовитим усміхом.

Побіжно зауважимо, що батько Джорджа був білий. Мати його належала до тих нещасних представниць своєї раси, яких сама врода прирікає на те, щоб слухняно коритися пристрастям своїх господарів і народжувати дітей, що ніколи не знатимуть батька. Показну європейську зовнішність і запальну волелюбну вдачу Джордж успадкував від одної з найвідоміших родин у Кентуккі. Від матері йому передався тільки відтінок шкіри, що виказував у ньому мулата, проте і його чималою мірою приховували прекрасні чорні очі. Отож досить було йому трохи змінити колір обличчя і пофарбувати волосся, як він обернувся на справжнього іспанця, а вроджена горда постава і добрі манери якнайкраще допомогли йому грати ту зухвалу роль, яку він собі прибрав,– удавати благородного пана, що подорожує зі своїм слугою.

Містер Вілсон, добросердий, але дуже нерішучий і обачний чоловік, розгублено тупцяв по кімнаті, вагаючись між бажанням допомогти Джорджеві та невиразним острахом перед законом і владою. Незграбно переступаючи з ноги на ногу, він міркував уголос:

– Так так, Джордже… Отже, ти втік… подався геть від свого законного господаря… Мене це не дивує, Джордже… Але я вражений… так, прикро вражений… Гадаю, я мушу тобі сказати, Джордже… просто зобов’язаний тобі сказати…

– Чим ви вражені, сер? – спокійно запитав Джордж.

– Ну… тим, що ти, сказати б, пішов проти закону своєї країни.

– Моєї країни! – гірко вигукнув Джордж.– Де ж то вона є така? Хіба що в домовині. Отам би мені краще й бути!

– Та ну бо, Джордже, що це ти, їй право! Гріх таке казати. Хазяїн у тебе лихий, це правда. Поводиться він негідно, і я не збираюсь його захищати.” Отож почуття твої цілком природні,– провадив далі той добряга, гучно висякавшись.– Так, природні… І все ж я не маю права заохочувати тебе до такого вчинку. Жаль мені тебе, хлопче, страх як жаль. Я розумію, як тобі тяжко… Але ж усі ми мусимо коритися своїй долі, Джордже.

Джордж стояв, гордо відхиливши голову й згорнувши руки на широких грудях; уста його кривила гірка посмішка.

– Хотів би я знати, містере Вілсон, що б ви сказали, коли б оце раптом наскочили індіанці й силоміць забрали вас від дружини та дітей, а тоді примусили б довіку обробляти їм поле. Чи ви й тоді вважали б за свій обов’язок покірливо зносити таке життя? Мабуть, тільки б натрапили десь яку конячину, то враз би добачили в тому ознаку долі та й ну ходу! Правда ж?

Старий добряк аж очі вирячив на такий доказ. Та хоч він і не належав до глибоких мислителів, проте в нього вистачило глузду вчинити так, як вчинив би за

подібних обставин далеко не кожний логік, а саме: не заперечувати того, чого не можна заперечити. Отож, дбайливо погладжуючи свою парасольку й розправляючи на ній кожну складку, він знову вдався до умовляння.

– Ти ж знаєш, Джордже, я завжди був тобі друг, і коли я щось кажу, то кажу це для твого ж таки добра. По моєму, ти наражаєш себе на страшну небезпеку. Навряд чи тобі пощастить досягти свого. А якщо тебе зловлять, тобі доведеться скуштувати ще гіршого лиха. Тебе затопчуть у болото, заб’ють мало не на смерть, а тоді продадуть на Південь.

– Містере Вілсон, усе це я добре знаю,– сказав Джордж.– Я справді дуже ризикую, але…– Він розгорнув поли пальта й показав два пістолі та великий мисливський ніж.– Осьде! Я готовий до всього! І на Південь я нізащо не поїду. Ні! Коли вже дійде до такого, шість футів землі собі на домовину я здобуду й тут. Хоч по смерті стану землевласником у Кентуккі!

– Годі, Джордже! Це ж чистий жах, що ти кажеш. Я просто боюся за тебе. Ти хочеш переступити закон своєї країни!

– Знову “моя країна”! Містере Вілсон, в и маєте рідну країну, але яка ж вона рідна мені чи будь кому з нас, народжених матерями рабинями? Які закони існують для нас? Хіба ми ухвалюємо їх, хіба хтось питає нашої згоди? Отож і нам до них байдуже. Усі ваші закони скеровані лиш на те, щоб іще дужче нас гнобити й утискувати…

Містер Вілсон мав вдачу, яку чи не найкраще порівняти з пакою бавовни,– таку ж м’яку, податливу, пухку та безформну. Він справді жалів Джорджа від щирого серця, навіть невиразно уявляв собі ті почуття, що хвилювали молодика, і все ж вважав своїм обов’язком терпляче “наставляти його на добрий розум.

– Ти говориш лихі речі, Джордже. Подружньому тобі раджу: облишив би ти краще такі балачки. Людині в твоєму становищі, Джордже, від них тільки лихо…нічого, крім лиха…

З цими словами містер Вілсон сів біля столу й заходився знервовано гризти держалко своєї парасольки.

– Ну от що, містере Вілсон,– мовив Джордж, підступивши до нього, і рішуче сів навпроти.– Подивіться

на мене. Ось я тут перед вами – чи не точнісінько така сама людина, як ви? Погляньте на моє обличчя, на руки, на статуру…– І молодик згорда випростався.– То чому ж я не така людина, як усі? Ось ви послухайте, містере Вілсон, що я вам розкажу. Мій батько був одним з ваших кентуккійських поміщиків. То він навіть не завдав собі клопоту подбати про те, щоб після його смерті мене не виставили на продаж разом з його кіньми та собаками. Я бачив, як мою матір та сімох її дітей пустили з торгів. Всіх сімох продали в неї перед очима, одного по одному, і всіх різним хазяям. Я був найменший. Вона впала на коліна перед отим моїм паном і почала благати, щоб він купив і її разом зі мною,– тоді хоч одна дитина лишилася б при ній. Та він відштовхнув її своїм важким чоботом, я сам це бачив. І останнє, що я чув, коли мене вже прив’язували до його коня, щоб везти геть, було материне голосіння.

– Ну, а далі?

– Мій хазяїн мав справи з одним із тих торговців і згодом перекупив у нього мою старшу сестру. Вона була хороша дівчина – гарна на вроду, як і моя нещасна маяти, цнотлива, добре вихована. Спочатку я радів, що її куплено, бо мав тепер коло себе хоч одного друга. Та скоро мені довелося про це шкодувати. Я стояв під дверима, пане, і чув, як її шмагали нагаєм. Кожен удар боляче краяв мені серце, та я нічим не міг їй допомогти. А відшмагали її лише за те, що вона хотіла жити як годиться доброчесній дівчині; але ж за вашими законами невільниці не мають права на таке життя. Останній раз я побачив її закуту в кайдани разом з цілим гуртом рабів, яких мали везти на продаж до Нового Орлеана, хоч ото була і вся її провина. Відтоді я більше про неї не чув…

Минали довгі роки. Я ріс без батька, без матері, без сестер, мов нікому не потрібне цуценя, не знаючи нічого, крім лайки, побоїв та голоду. Вірите, пане, такий був голодний, що радо гриз кістки, які кидали собакам. Та навіть тоді, малим хлопчиськом, коли я плакав ночами, лежачи без сну, я плакав не від голоду, не від болю. Ні, сер. Я плакав за м а т і р’ ю, за сестрами, плакав, бо не мав у цілому світі жодної прихильної до мене душі. Я ніколи не знав ні втіхи, ні розради, не чув ні від кого ані слова доброго, аж доки потрапив на вашу

фабрику. Ви” містере Вілсон, перший повелися зі мною по людському” ви напучували мене на добро, прилучали до науки, допомагали звестися на ноги, і я безмежно вдячний вам за все.

А потім я познайомився зі своєю дружиною. Ви бачили її, сер, і знаєте, яка вона красуня. Коли я переконався, що й вона покохала мене, коли ми з нею побрались, я себе не чув від щастя. Вона ж і душею така сама прекрасна, як і на вигляд. Але що ж далі? А далі з’являється мій хазяїн, забирає мене від роботи, від товаришів, від усього, що було мені любе, і кидає в самісінький бруд і гній! За що? За те, каже він, що я забув, хто я такий, отож він, мовляв, змусить мене затямити, що я всього на всього нікчемний негр! Та й це ще не все. Врешті йому заманулося розлучити мене з дружиною, і він звелів, щоб я покинув її і став жити з іншою жінкою, І на все це дають йому право ваші закони! Ви тільки подумайте, містере Вілсон! Кожне, так, кожне з цих лиходійств, що знівечили життя моїй матері, сестрі, дружині й мені самому, вчинено з дозволу отих ваших законів. Адже кожному господареві в Кентуккі вільно таке чинити, і ніхто не має права сказати йому зась! І оце ви називаєте законами моєї країни? Ні, сер, я не маю рідної країни, так само як не маю батька. Але я знайду її. Від вашої країни мені нічого не треба – нехай лиш дадуть мені спокій, щоб я міг з миром її покинути. А от коли я дістануся до Канади, де закони визнаватимуть мене за людину й захищатимуть мої права, отам і буде моя рідна країна, і ті закони я шануватиму. Та якщо хто й надумає мене спинити, хай начувається, бо я битимусь за свою волю на відчай душі, до останку!

Промовляючи це, Джордж спочатку сидів біля столу, а тоді підвівся і, схвильовано жестикулюючи, заходив по кімнаті. Очі його палали, в них зблискували сльози, і старий добряга, до якого він звертався, зрештою не витримав і, діставши з кишені жовту шовкову хустину, заповзявся витирати нею обличчя.

– Сто чортів їм у печінку! – раптом скипів він.– Я ж завжди казав, що всі вони кляті мерзотники! Ти вже даруй, що я так лаюся. Ну що ж, щасти тобі, Джордже! Тільки будь обережний, синку, не вбивай нікого… цебто постарайся не вбивати. Як на мене,

то краще цього не робити, їй право… А де твоя дружина, Джордже? – спитав він, починаючи й собі збуджено ходити по кімнаті.

– Втекла, сер… Втекла з дитиною на руках світ за очі. Подалася десь на Північ, і хтозна, коли ми тепер побачимось і чи побачимось взагалі.

– Не може бути! Оце то диво! Втекла від таких добрих господарів?

– Добрі господарі часом залазять у борги, а закони вашої країни дозволяють їм одірвати дитину від матері й продати на виплат тих боргів,– гірко відказав Джордж. “

– Ото дивина! – мовив старий добряк, засунувши руку в кишеню.– Можливо, я чиню нерозважливо… Та де вже тут, у біса, бути розважливим! – раптом вигукнув він.– Ось візьми, Джордже.– І, витягши пачку грошей, він простягнув її Джорджеві.

– Ні, мій добрий заступнику! – сказав Джордж.– Ви й так чимало для мене зробили, а це може вам зашкодити. Гадаю, в мене вистачить грошей, щоб дістатися, куди мені треба.

– Ні, ти неодмінно візьмеш їх, Джордже. Гроші – то скрізь велика підмога, вони ніколи не вадять, якщо надбані чесно. Отож бери їх, синку, бери й не балакай!

– Гаразд, але з умовою, що я поверну їх вам, коли зможу,– сказав Джордж, беручи гроші.

– А тепер, Джордже, скажи мені, чи довго ще ти збираєшся так мандрувати? Сподіваюся, що не довго й не далеко. Усе це дуже дотепно, але надто вже ризиковано. А отой хлопчина з тобою – хто він?

– То вірний товариш. Він утік до Канади “десь понад рік тому. А вже там почув, що його хазяїн з люті на нього жорстоко відшмагав його матір. То він пройшов усю дорогу назад, щоб розрадити бідолашну стару і якось забрати її з собою.

– І забрав?

– Ще ні. Він чатував коло маєтку, та все поки що не випадало нагоди. То оце тим часом він поїхав зі мною, щоб провести мене до Огайо. Там він залишить мене на друзів, що допомогли йому втекти, а сам повернеться по неї.

– Небезпечно, ой як небезпечно! – мовив містер Вілсон.

Джордж випростався і зневажливо посміхнувся. Старий добряк з простодушним подивом розглядав його з голови до ніг.

– Джордже, з тобою сталася дивовижна річ. Ти поводишся й розмовляєш наче зовсім інша людина,– сказав він.

– Бо я тепер вільна людина! – гордо відказав Джордж.– Так, сер, я вже нікого не назву своїм паном. Я вільний!

– Стережися! Хтозна… тебе ще можуть спіймати.

– Коли б таке й сталося, містере Вілсон, то в домовині всі люди однаково вільні та рівні,– мовив Джордж.

– Я й досі не можу отямитись від твого зухвальства!– сказав містер Вілсон.– Заявитись отак до найближчого заїзду!..

– В тім то й річ, що до найближчого, містере Вілсон. Воно й справді таке зухвальство, що їм і на думку не спаде сюди заглянути. Вони шукатимуть мене десь далі. До того ж навіть ви мене ледве впізнали. Що ж до Джіма, то він не з тутешніх невільників, і його в цих місцях ніхто не знає. Та його вже, мабуть, і шукати покинули. Ну, а мене з тієї об’яви теж навряд щоб хто впізнав.

– А тавро на руці?

Джордж стягнув рукавичку і показав ледь загоєний рубець.

– Це прощальний дарунок містера Гарріса,– гидливо мовив він.– Тижнів зо два тому він забрав собі в голову потаврувати мене, бо, мовляв, я от от від нього втеч. Цікава штука, правда ж? – додав він, знову надягаючи рукавичку.

– У мене аж кров холоне, коли про все це подумаю… Такий риск, така небезпека! – сказав містер Вілсон.

– І в мене вона холола багато літ, містере Вілсон, зате тепер аж кипить,– відказав Джордж.

З хвилину обидва мовчали.

– Ну от, мій добрий заступнику,– знову обізвався Джордж.– Коли я побачив, що ви мене впізнали, то одразу ж вирішив про все вам розповісти, щоб ваші здивовані погляди не виказали мене. Завтра вдосвіта я поїду звідси, а наступну ніч уже сподіваюсь безпечно перебути в Огайо. їхатиму вдень, спинятимусь у найкращих готелях і сидітиму за одним столом з великими панами. Отже, прощавайте, сері Як почуєте, що мене спіймали, то знайте – я вже мертвий!

Джордж устав, високий, мов скеля, і величним жестом простягнув руку. Старий добряк щиро потиснув її, узяв свою парасольку і, докинувши на прощання ще кілька застережень, поплентався з кімнати.

Джордж стояв і замислено дивився на двері, що зачинилися за старим. Раптом у нього сяйнула ще якась думка. Він квапливо ступив до дверей, розчинив їх і гукнув:

– Містере Вілсон, ще одне слово.

Старий повернувся до кімнати. Джордж, як і раніш, замкнув двері на ключ і якусь хвилю неначе вагався, втупивши очі в підлогу. Нарешті з видимим зусиллям підвів голову і сказав:

– Містере Вілсон, ви завжди ставились до мене по людяному… То я хотів попросити вас, щоб ви зробили мені ще одну, останню ласку.

– Я слухаю, Джордже.

– Все, що ви тут казали, сер, це правда. Я таки ризикую, страшенно ризикую. Якщо я загину, жодна

жива душа за мною не пожаліє,– сказав він, тяжко дихаючи й насилу вимовляючи слова.– Мене кинуть у яму й закопають, як собаку, і вже другого дня ніхто про мене й не згадає. Крім моєї нещасної дружини! Як вона тужитиме й плакатиме, бідолашна!.. То чи не погодилися б ви, містере Вілсон, якось передати їй оцю шпильку? Вона подарувала її мені на Різдво. Віддайте їй цю пам’ятку і скажіть, що я любив її до останнього зітхання. Ви зробите це для мене? Зробите? – схвильовано запитував він.

– Ну звісно, мій друже! – відповів старий добряк, беручи шпильку. Голос його тремтів, на очі наверталися сльози.

– І скажіть їй ще одне,– додав Джордж,– це мій останній заповіт. Якщо вона зможе дістатися до Канади – нехай пробивається туди. Хоч яка добра її хазяйка, хоч як тяжко покинути рідну домівку – однаково переконайте її не вертатися, ба рабство завжди несе біду. Скажіть їй, нехай вона виростить нашого хлопчика

вільною людиною, щоб він не зазнав таких страждань, як я. Скажіть їй це, містере Вілсон, добре?

– Так, Джордже, я скажу їй. Але я вірю, що ти не загинеш. Мужайся, друже, ти хоробрий хлопець. Усім серцем бажаю тобі щасливо здолати всі перешкоди…Атож, саме так!

Джордж, ходячи по кімнаті, спинився, якусь мить постояв у задумі, а потім тихо мовив:

– Дякую вам за щире слово, мій добрий друже. Я Цього не забуду.

«Хатина дядька Тома» РозділХІІ

ТИПОВА КАРТИНА ЗАКОННОЇ ТОРГІВЛІ

Містер Гейлі і Том помалу їхали собі далі труською дорогою, занурені кожен у свої думи. Та дивовижна річ: ці двоє сиділи поряд в одному візку, мали однакову людську подобу, перед очима їх проходили самі краєвиди – але як різнились їхні думки!

Містер Гейлі, приміром, спочатку міркував про Тома – про його зріст, міць і статуру,– прикидаючи в думці, скільки можна буде за нього вторгувати, якщо зберегти його до продажу при тілі та в доброму здоров’ї. Міркував він і про те, як збиратиме свій новий гурт негрів, про різницю в цінах на чоловіків, жінок і дітей та про всілякі інші речі, пов’язані з його комерцією. Потім став думати про себе, про те, який він добрий і людяний. Ще б пак, онде інші торговці сковують своїм неграм руки й ноги, а він надів на Тома лиш ножні кайдани, а руки залишив вільні – доти, доки той пристойно поводитиметься. Містер Гейлі аж зітхнув на думку про людську невдячність: певне ж, Том не цінує його ласки, так само як не цінували її інші негри, до яких він виявляв прихильність. Скільки вже разів він на них помилявся! Аж дивно, що й досі лишився такий добросердий!..

Діставши з кишені кілька газет, містер Гейлі почав пильно переглядати об’яви. Але читати він був не великий мастак, ото читаючи, півголосом проказував слова, немовби хотів вивірити на вухо те, що бачили очі.

В цей от спосіб він і прочитав помалу таку об’явку:

ТОРГИ НА НЕГРІВ!

Згідно з судовою постановою, у вівторок, лютого, у місті Вашингтоні, штат Кентуккі, перед будинком суду продаватимуться з торгів такі негри: Ейджер – років, Джон –ЗО років, Бен – рік, Сол – років, Олберт – років. Торги призначено на користь кредиторів і спадкоємців м ра Джесса Блачфорда

Семюел Морріс,

Томас Флінт,

заповітні виконавці.

– Треба буде глянути,– сказав Гейлі до Тома, не маючи іншого співрозмовника.– Щоб ти знав, Томе, я хочу збити першокласний .гурт і відвезти з тобою на пониззя. У доброму товаристві й тобі веселіше буде. Отож ми найперше подамося до Вашінгтона. Там я приміщу тебе у в’язниці, а сам тим часом візьмуся до справ.

Том вислухав ту “приємну” звістку цілком покірливо, тільки подумав собі, чи мають ті приречені жінок та дітей і чи так само тяжко переживають розлуку з ними, як і він. Треба сказати, що простодушна обіцянка торговця замкнути його у в’язниці аж ніяк не могла потішити людину, котра завжди пишалася своєю порядністю та доброчесністю. А наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше й не мав чим, бідолаха, пишатися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути. Так чи інакше, а день минув, і на вечір Гейлі з Томом зручно влаштувалися в місті Вашингтоні: один у заїзді, другий у в’язниці.

Десь на одинадцяту годину наступного дня перед будинком суду зібралася чимала різнобарвна юрба. Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовлялись між собою. Жінка, що значилась в об’яві під ім’ям Ейджер, і лицем, і будовою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом

1 У США, крім столиці, міста Вашінгтона, в кількох штатах є міста з такою самою назвою.

вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився у неї від великої колись родини, яку поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилась на кожного, хто підходив його оглянути.

– Не бійся, тітонько Ейджер,–мовив до неї найстарший із негрів.– Я балакав з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.

– Нехай вони не кажуть, нібито я вже ні на що не годна,– озвалася стара, зводячи догори свої тремтливі руки.– Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну… Ти скажи їм про це, скажи! – наполегливо просила вона.

Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, щоб показати м’язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, тоді загадав підплигнути, щоб побачити, який він спритний.

– Без мене його не продадуть! – із запалом вигукнула стара.– Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..

– Чи не на плантації? – мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї.– Так я й повірив!

Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюх, став чекати, готовий до торгу.

– Ну, то що ви про них скажете? – запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.

– Та що ж,– сплюнувши, відказав Гейлі,– Я, мабуть, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.

– Вони хочуть продати хлопця разом із старою,– сказав чоловік.

– Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з’їсть.

– То ви її не купите? – спитав чоловік.

– Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрблена, та ще й несповна розуму.

– А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, ніж здається з вигляду,– замислено мовив чоловік.

– Нема дурних,– відказав Гейлі.– Та я б задарма її не взяв, повірте. Що мені треба, я вже нагледів.

– А жаль буде, якщо ніхто не купить її разом із сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.

– От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочились мені нема чого, навіть якби її віддали й задурно,– сказав Гейлі.

– Вона дуже побиватиметься,– мовив чоловік. г – Та певне,– холодно відказав торговець.

їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався розпорядник, що мав провадити торги. 1Го був присадкуватий метушливий чоловік з поважним обличчям. Стара жінка затамувала віддих і конвульсивно вчепилася за сина/ ‘” – Притиснись міцніше до матусі, Олберте… ще міцніше… Тоді вони поставлять нас разом,– сказала вона. – Ой мамо, не захочуть вони,– озвався хлопчик.– Захочуть, синку. А як ні – то не жити мені на цім

світі,– нестямно мовила стара. ‘

Розпорядник гучним голосом звелів дати йому дорогу. Юрба розступилась, і незабаром почалися торги. Кілька зазначених у списку чоловіків швидко пішли з молотка по цінах, що свідчили про добрий попит на живий товар. Двоє них дісталися Гейлі.

– А тепер ти, малий,–сказав розпорядник і тицьнув на хлопчика своїм молотком.– Іди но сюди й покажи, на що ти здатний.

– Поставте нас разом, разом… благаю вас, паночку,– обізвалася стара, міцно вчепившись за сина.

– Ану геть! – гримнув розпорядник, відкидаючи її руки.– Ти підеш остання. А ти, чорнопикий, плигай сюди! – І він штовхнув хлопчика до підвищення.

Позаду розлігся тяжкий стогін. Хлопчик обернувся, але стояти не було коли, і, рвучко втерши від сліз свої великі гарні очі, він миттю скочив на підвищення.

Його зграбна постать, пружні ноги й жваве обличчя одразу ж збудили суперництво, і з півдесятка голосів

водночас вигукнули свою ціну. Наполоханий хлопчик боязко озирався, а звідусіль сипалися все нові пропозиції. Аж ось розпорядник

стукнув молотком. Хлопчика придбав Гейлі. Його штовхнули з підвищення до нового господаря, але він на мить зупинився й поглянув назад, де його нещасна стара мати, уся трясучись, простягала до нього немічні ,руки.

– Купіть і мене, паночку!.. Купіть, благаю вас… Бо як не купите, то я| помру!

– От як я тебе куплю, то ти таки вріжеш дуба,– відказав Гейлі.– Ні! – І одвернувся.

Торг за нещасну стару тривав недовго. Чоловік, що перед тим розмовляв з Гейлі і, як видно, мав досить жалісливу душу, купив її за якусь мізерію, і натовп цікавих почав розходитись.

Бідолашні жертви торгів, що багато років прожили разом в одного господаря, зібралися навколо вбитої горем матері, на яку жаль було дивитися.

– Чи не могли вже залишити мені хоч одного?.. Хазяїн же завжди казав, що його від мене не заберуть… завжди казав…– гірко ридаючи, повторювала вона.

– Мамо, мамо! Не треба! – мовив хлопчик.– Кажуть, вас купив добрий пан.

– Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання моя дитино! Як же я житиму без тебе?

– Та заберіть же її хтось, чуєте? – різко сказав Гейлі.– Добра їй з того однаково не буде.

Найстарший з невільників то умовлянням, а то й силою відірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.

– Ну! – сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в’язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а тоді, зчепивши їх за наручники довгим ланцюгом, погнав перед себе до в’язниці.

За кілька днів Гейлі із своєю живою власністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, яких Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.

“Красуня Огайо”, найшвидше й найпоказніше з суден, що будь коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі й щасливі – всі, окрім невільників Гейлі, що тулилися на нижній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не дуже тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.

– Гей, хлопці,– сказав Гейлі, швидко підходячи до них,– сподіваюся, ви тут у мене всі р доброму настрої і не журитесь. Щоб я не бачив кислих облич, зрозуміло? Не журіться, хлопці! Будьте до мене по доброму, то й вам буде добре.

“Хлопці” озвалися своїм незмінним “Еге ж, пане”, вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той – матір, а той – сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було неможливо.

– Я маю жінку,– поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як “Джон, тридцяти років”.– То вона й досі нічого не знає, бідолашна.

– А де вона живе? – спитав Том.

– В одному заїзді, тут недалеко по річці,– відказав Джон.– Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! – додав він.

Нещасний Джон! Його бажання було цілком природне і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого ліпшого білого.

Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.

А нагорі” в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.

– Ой мамо! – сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби.–нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п’ятеро негрів.

– От бідолашні! – мовила його мати з жалістю і обуренням.

– Що м таке? – спитала інша дама.

– Внизу їде кілька нещасних рабів,– відказала хлопчикова мати.

– І всі в кайданах,– докинув хлопчик.

– Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! – мовила та дама.

– Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти,– обізвалася благородна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тим часом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд.– Я бувала на Півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.

– З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано,– визнала дама, що говорила перед нею.– Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві – це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім’ї.

– Авжеж, це справді недобре,– погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому.– Та, мабуть, таке трапляється не дуже часто.

– Ого, ще й як часто! – гаряче заперечила перша дама.– Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров’ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?

– Не можна порівнювати наші почуття з їхніми,–відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.

– Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей,– із запалом мовила перша дама.– А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.

– Он як! – озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: – І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.

– Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям,– докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.

– От і чудово! – обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік.– Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на це скажете, чужинцю? – обернувся він до Гейлі, що, застромивши руки в кишені, стояв осторонь і уважно прислухався до розмови.– Атож,– провадив далі довготелесий,– ми повинні слухатись велінь долі. Негрів треба продавати, міняти, кривдити, на те ж їх і створено. Дуже дотепний доказ, правда ж, чужинцю? – знову звернувся він до Гейлі.

– Ніколи про це е думав,– відказав Гейлі.– Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.

– А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?

І довготелесий незнайомець – то був не хто інший, як чесний скотар, з яким ми познайомили читача в кентуккійській таверні,– сів і закурив сигару. На його довгастому сухорлявому обличчі блукала дивна усмішка.

Раптом пароплав зупинився, і всі, як звичайно, подались на палубу глянути, що то за пристань.

Тільки но з пароплава спустили сходні, як на борт швидко збігла якась чорношкіра жінка. Вона стрілою увігналася в натовп, за мить опинилась на нижній палубі, де сидів гурт невільників, і з гіркими риданнями кинулася на шию бідоласі, що його продали як “Джона, тридцяти років”. То був її чоловік.

Цю сцену спостерігав високий молодий пан з чутливим та виразним обличчям. Раптом він обернувся до ( Гейлі, що стояв поряд, і хрипким від хвилювання голо сом сказав;

– Чоловіче добрий, як ви можете, як ви смієте торгувати людьми? Погляньте на цих нещасних! Ось я тішуся собі з того, що їду додому, до жінки й дитини. Але ж той самий дзвін, що звелить пароплавові везти мене до них, назавжди розлучить цього знедоленого чоловіка з його дружиною. Бійтеся бога, ще відплатиться вам за все!

Торговець мовчки відвернувся і перейшов на другий кінець палуби. Там він дістав з кишені записник і зайнявся підрахунками, до яких так часто вдаються, щоб заспокоїти нечисте сумління.

Тим часом пароплав повільно одійшов від берега, і на ньому знову стало весело, як і раніш. Чоловіки тинялися по палубі, розмовляли, читали, курили. Жінки шили, діти гралися, а пароплав сунув собі далі.

Одного ранку, коли він зупинився біля пристані якогось містечка в Кентуккі, Гейлі зійшов на берег в одній невеличкій справі.

Том, хоч він і мав на ногах кайдани, міг помалу ходити. Отож він пришкандибав до поруччя і став, байдужно втупивши очі перед себе. Через деякий час він побачив торговця, що хутко простував назад, ведучи за собою чорношкіру жінку з малим дитинчам на руках. Вона була пристойно вдягнена, і за нею слідував негр, несучи невелику скриньку. Жінка йшла весело, балакаючи про щось із чоловіком, що ніс її скриньку, і так само піднялася сходнями. Задзвонив дзвін, засичала пара, машина застогнала, крекнула, і пароплав рушив далі за водою.

Опинившись на нижній палубі, захаращеній ящиками та паками бавовни, жінка знайшла вільну місцинку, сіла й почала бавити дитину.

Гейлі раз чи два пройшовся кругом по палубі, тоді підсів до жінки й тихо заговорив до неї.

Том помітив, як враз спохмурніло її чоло, і вона швидко й збуджено щось відказала.

– Не вірю!.. Не може бути! – почув Том.– Ви мене просто морочите. (

– Коли не віриш мені, то гляди сюди,– сказав Гейлі, витягаючи з кишені якийсь папір.– Оце тобі купча, а отут підпис твого хазяїна. І щоб ти знала, я виклав за тебе чималий гріш, отак то!

– Не вірю, щоб хазяїн так обдурив мене, це неправда!– вигукнула жінка, дедалі дужче хвилюючись.

– Ну, то спитай хоч кого, хто вміє читати. Гей, пане! – звернувся він до якогось чоловіка, що саме проходив повз них.– Ану прочитайте, що тут написано. Бо ця дівуля мені не вірить.

– Це купча за підписом Джона Фосдіка,– сказав чоловік,– а в ній говориться, що негритянка Люсі та її дитина переходять у вашу власність. Як на мене, все тут по закону.

Розпачливі вигуки жінки зібрали коло неї гурт цікавих, і торговець коротко пояснив їм, у чому тут річ.

– Він же сказав мені, що я поїду в Луїсвілл і наймуся куховаркою до заїзду, де робить мій чоловік! Ось що сказав мені хазяїн, це його слова, і я не вірю, щоб він мені збрехав! – невгавала жінка.

– Але він продав тебе, бідолашна, це правда,– сказав якийсь добросердий на вигляд чоловік, уважно прочитавши купчу.– Ось його підпис, усе правильно.

– Ну, коли так, то нема про що й балакати,– мовила жінка, раптом опанувавши себе.

Міцніше пригорнувши до себе дитину, вона сіла на свою скриньку, відвернулася й незворушно втупила очі на річку.

– Дарма, перемелеться! – сказав торговець.– Дівуля, як я бачу, не з плаксивих.

Пароплав ішов собі далі, і жінка начебто зовсім заспокоїлась. Легенький теплий вітерець пестливо торкався її чола, немовби хотів розрадити,– лагідний вітерець, що з однаковою ніжністю обвіває і чорні і білі обличчя. Вона бачила сонячні блищики, що золотавими брижами мінилися на воді, чула довкола себе веселі, безжурні голоси, та на серці в неї лежав важкий тягар. Дитинча зіп’ялося на ніжки й гладило рученятами її щоки; воно підстрибувало, весело агукало, щось белькотало, неначе хотіло будь що розважити матір. Раптом вона рвучко й міцно стиснула його в обіймах, і сльози одна по одній закапали на його здивоване й перелякане личко. Та трохи згодом вона помалу заспокоїлась і почала няньчитися з малим.

Той десятимісячний хлопчик був навдивовижу великий і дужий як на свій вік. Він ні хвилини не сидів

спокійно, і матері доводилося весь час притримувати й вгамовувати його.

– Оце то молодець! – сказав якийсь чоловік, раптом спинившись проти них.– Скільки ж це йому?

– Десять місяців з половиною,– відказала мати.

Чоловік свиснув до малого й протягнув йому цукерку. Той миттю вхопив її і тут таки потягнув до рота, цієї найпершої немовлячої скарбнички.

– Хвацький хлопчина! – мовив незнайомець.– Тямить, що до чого!

Він свиснув ще раз і пішов собі. На другому боці палуби він знайшов Гейлі, що сидів на зіставлених докупи ящиках і курив.

Незнайомець дістав сірники і, запалюючи сигару, сказав:

– А ви, чужинцю, непогану негритянку придбали.

– Та начебто,– відказав Гейлі, пахкаючи сигарою.

– Везете на пониззя? – спитав незнайомець. Гейлі кивнув головою і курив собі далі.

– На плантації?

– Еге ж,– відказав Гейлі.– Я маю замовлення від радної плантації, то, певне, і її туди збуду. Мені казали, що вона добра куховарка, то, може, й там її до цього діла приставлять. А ні – то збиратиме бавовну. Пальці в неї на те годящі, я дивився. Так чи так, а візьмуть її охоче.

– А от малий на плантації, певне, ні до чого,– сказав незнайомець.

– Я позбудусь його при першій же зручній нагоді,– озвався Гейлі, запалюючи нову сигару.

– Гадаю, небагато за нього заправите? – спитав незнайомець, і собі вмощуючись на ящиках

– Та не знаю,– відказав Гейлі.– Хлопчисько ж добрячий, такий здоровань, увесь як натоптаний!

– Ваша правда. Але ж скільки того клопоту й витрат, доки його виростиш.

– Дарма! – мовив Гейлі.– Вони ростуть самі собою, і клопоту з ними не більше, ніж з цуценятами. А цей малий десь за місяць уже бігатиме.

– Я маю де їх вирощувати, отож і хотів би прикупити ще одного двох,– сказав незнайомець.– Наша куховарка на тому тижні поховала свого малого – втопився в балії, поки вона вішала білизну. То можна б віддати їй цього, нехай би вигодовувала.

Якусь хвилю обидва мовчки курили. Жоден не хотів перший зачіпати головного питання. Нарешті незнайомець сказав:

– Коли вже вам однаково треба збути його з рук, то, мабуть, десять доларів вистачить?

Гейлі похитав головою і промовисто плюнув.

– Ні, так діла не буде,– відказав він і знову взявся курити.

– Яка ж ваша ціна, сер?

– Та бачите,– мовив Гейлі,– я й сам міг би виростити цього хлопчиська чи десь його влаштувати. Він на диво здоровий та гарний, і десь за півроку за нього можна буде хапнути цілу сотню, а за рік – то й дві. Отож я й тепер не віддам його менше як за п’ятдесят.

– Ну, чужинцю, та це ж просто смішно!

– Отак, як сказав! – ствердив Гейлі, вперто хитнувши головою.

– Даю тридцять,– мовив незнайомець,– і ні цента більше.

– Ось що,– рішуче сказав Гейлі і знову плюнув.– Нехай буде ні по вашому, ні по моєму: давайте сорок п’ять. Це моє останнє слово.

– Згода!–трохи подумавши, відказав незнайомець.

– От і гаразд,– мовив Гейлі.– Де вам сходити?

– В Луїсвіллі,– відповів незнайомець.

– В Луїсвіллі…– проказав за ним Гейлі.– Чудово. Ми будемо там, коли вже стемніє. Хлопчисько спатиме, отже, все гаразд. Ви його тихенько заберете, щоб він і не писнув,– і по всьому. Я завжди люблю, щоб було тихо. Терпіти не можу всякої колотнечі та галасу.

Кілька банкнот перейшли з гамана незнайомця до гамана Гейлі, і торговець знову взявся до сигари.

Уже вечоріло, коли пароплав зупинився біля пристані в Луїсвіллі. Жінка сиділа, тримаючи на руках дитину. Малий міцно спав. Почувши назву міста, вона швидко підхопилася, простелила в закапелку між ящиками свій плащ і поклала дитину в ту колиску, а сама пішла до борту, сподіваючись побачити серед готельних служників, що з’юрмилися на пристані, свого чоловіка. Вона протиснулась до самих поруччів і перехилилася / далеко вперед, пильно вдивляючись у людський вир на пристані, а тим часом натовп заступив від неї дитину.

– Ну, саме час,– мовив Гейлі, піднімаючи сплячу дитину й віддаючи її незнайомцеві.– Глядіть тільки, щоб воно не прокинулось і не запищало, бо тоді буде нам мороки з тою бісовою дівкою.

Незнайомець обережно взяв загорнуту дитину й за мить загубився в натовпі, що сходив на берег.

Коли пароплав, сапаючи, крекчучи та бухаючи димом, відчалив од пристані й поволі рушив далі своєю дорогою, жінка повернулася на місце. Там сидів лиш торговець. Дитина зникла!

– Що таке?.. Де?..– почала була жінка, приголомшена несподіванкою.

– Люсі,– мовив до неї торговець,– малого твого нема, і нехай ти вже одразу все знатимеш. Тобі однак не можна було везти його з собою на пониззя, а тут трапилась нагода продати його в добру родину. Там йому буде куди краще, ніж при тобі.

Жінка кинула на нього нестямний погляд, сповнений болю та розпачу. Він міг би збентежити когось менш досвідченого, але для Гейлі то була не первина. За своє життя він бачив сотні таких поглядів. Отож і тепер, помітивши гримасу пекельної муки, що спотворила чорне обличчя жінки, її конвульсивно стиснуті руки та хрипкий, уривчастий віддих, він сприйняв усе те за цілком звичайні речі, невід’ємні від його торгівлі, і його непокоїло лиш одне: чи не почне вона голосити й не збере коло себе натовп,– бо, як і інші поборники деяких наших принципів, він рішуче не полюбляв непорядку.

Та жінка не закричала. Тяжко вражена в самісіньке серце, вона не мала сили плакати й голосити.

Не тямлячи себе, вона сіла на місце. Руки її безпорадно впали, невидющі очі втупились у простір. Наче вві сні, вона чула навколишній гук та гомін, хрипке сапання машин. Та серце їй немов заціпеніло від болю, в неї не було навіть сліз, щоб виплакати своє горе. І вона сиділа незворушна, байдужа до всього.

Торговець, маючи на оці свій інтерес, був, як і дехто з наших політиків, зовсім не від того, щоб показати при нагоді свою людяність, і спробував якось розрадити нещасну жінку.

Я знаю, Люсі, спершу трохи боляче,– мовив він,– але такій тямущій жінці, як ти, негоже собі попускати. Ти ж сама розумієш, що так було треба, і нічого тут не вдієш. ‘

– Ой, не кажіть мені, пане, такого!–озвалася вона здушеним голосом.

– Ти метка жіночка, Люсі,– невгавав торговець,– і я тебе не скривджу. Ось приїдемо на пониззя, я тебе влаштую в добрий маєток, а там і чоловіка нового собі знайдеш. Ти ж он яка красуня…

– Ой пане, та не говоріть ви до мене! – мовила жінка, і в голосі її бринів такий пронизливий біль, що торговець відчув: тут його звичний метод нічого не зарадить. Він підвівся, а жінка відвернулась і затулила обличчя плащем.

Торговець походжав по палубі, час від часу спиняючись і позираючи на жінку.

– Добре таки їй дошкулило,– пробурмотів він сам до себе.– А проте мовчить. Ну, та дарма, пожуриться трохи – і помалу заспокоїться.

Том бачив усе, що діялося на палубі, й одразу збагнув, у чім річ. Він підійшов ближче й намагався заговорити до жінки, та вона лиш стогнала у відповідь.

Настала ніч. Тиха, незворушна й урочиста, вона всіяла небо незліченними мерехтливими зорями, ясними й прекрасними, але байдужими до людських страждань. Мало помалу завмирали ділові розмови та згуки веселощів, скоро все довкола поринуло в сон, і стало виразно чути легенький плюскіт хвилі, яку розтинав ніс пароплава. Том і собі простягся на ящику, і до нього раз у раз долинав приглушений стогін чи тихе тужіння вбитої горем матері: “Ой, як же я тепер житиму? О боже, зглянься на мене, нещасну!” – і так знов і знов, аж доки замовк і той шепіт.

Десь серед ночі Том зненацька прокинувся. Щось чорне шаснуло повз нього до поруччів, і він почув сплеск води. Ніхто, крім нього, цього не помітив. Том підвів голову. Жінки на місці не було! Він устав і пошукав її довкола, та намарне. її стражденна душа знайшла нарешті спочинок. А річка текла собі неквапливо та безжурно, як і раніш, ніби нічого й не сталося…

Торговець прокинувся на світанку в доброму гуморі і вийшов подивитися на свій живий товар. Та тепер довелось і йому вражено вирячити очі.

– Де ж це вона, в біса, поділася, та дівуля? – запитав він Тома.

Том, навчений досвідом не базікати зайвого, визнав за краще лишити свої здогади при собі й відказав, що нічого не знає.

– Зійти десь на берег вона ніяк не могла. Коли пароплав зупинявся, я не спав і був насторожі. В таких справах я ні на кого не звіряюся.

Він промовляв до Тома, наче до спільника, якого все те дуже обходить. Том нічого не відповів.

Торговець оббігав увесь пароплав, від носа до корми, шукав між ящиками, паками, бочками, в машинному приміщенні, коло димарів – та все дарма.

– Слухай, Томе, признайся по щирості,– сказав він, повернувшись після тих марних пошуків.– Не може бути, щоб ти нічого не знав. Не огинайся, я певен, що ти знаєш. Я сам бачив, дівка була тут близько десятої, потім, над північ, тоді між першою і другою. А десь о четвертій раптом зникла, і ти ж увесь час спав тут таки. Ні, ти напевне щось знаєш, отож розказуй.

– Гаразд, пане,– сказав Том.– Я собі спав, аж десь над ранок щось наче шмигнуло біля мене. Я ще й очі не встиг розплющити, аж чую – шубовсть! Прочнувся – а її вже нема. Оце все, що я знаю.

Томова розповідь не вразила й не злякала торговця. Як ми вже казали, він звик до багатьох таких речей, що нам з вами й не снилися. Навіть страшна тінь смерті не змусила його здригнутись. Приставши до работоргівлі, він стільки разів бачив смерть, що міг вважати її за давню знайому. Вона була для нього чимось на зразок безжального конкурента, що підступно завдавав шкоди його комерції. Тож і тепер він тільки вилаяв жінку клятою дурепою і сердито пробурчав, що йому страх як не щастить і, коли так піде далі, він не заробить цього разу ані цента. Одне слово, він почував себе несправедливо скривдженим, проте вдіяти нічого не міг, бо та жінка подалася до такого штату, що ніколи не повертає втікачів, навіть і на вимогу верховної влади нашої преславної держави. Отож роздратованому торговцеві не лишалось нічого іншого, як витягти свій записник і занести пропащі тіло й душу в рубрику збитків,

«Хатина дядька Тома» Розділ ХІІІ

СЕЛИЩЕ КВАКЕРІВ1

Тепер перед нами мирна картина. Велика простора кухня з чисто побіленими стінами. На гладенькій та лискучій жовтій підлозі – ані порошинки. Чепурна кухонна плита й начищений до блиску олов’яний посуд наводять на думку про дивовижно смачні страви. Вилискують зеленою фарбою старі, але ще міцні дерев’яні стільці. Біля вікна – невелике крісло гойдалка з плетеним сидінням, укритим дбайливо пошитою з клаптиків різноколірної вовни м’якою підстилкою; поруч – ще одне, більше крісло, з широкими бильцями, що немовби гостинно запрошують вас відпочити на його пухких подушках,– справжнє старовинне крісло, зручне та затишне і варте з цього погляду доброго десятка отих новомодних плюшевих кріселець, що стоять нині по всіх вітальнях.

У цьому от кріслі, злегенька погойдуючись і схилившись над якимсь тонким шитвом, сидить уже знайома нам Еліза. Так, це вона, хоч і поблідла та змарніла проти того, якою ми бачили її в Кентуккі. А скільки тихого смутку ховається під її темними віями і в куточках ніжних уст! Неважко добачити, як змужніло й загартувалось її лагідне серце від тяжких злигоднів. Коли вона вряди годи підводить свої глибокі темні очі на малого Гаррі, що весело пурхає по всій кухні, мов той тропічний метелик, у них прозирає така непохитна рішучість і впевненість, якої вона ніколи не мала за минулих щасливих днів.

Поруч Елізи сидить ще одна жінка. На колінах у неї олов’яна таріль, і вона уважно перебирає сушені абрикоси. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять чи шістдесят, але вона належить до тих жінок, яким літа ніби лиш додають краси та привабливості. Сніжно білий чіпець з обшивкою і така сама перкалева хустка, кінці якої вільно лежать на грудях, прості й неяскраві сукня та шаль одразу виказують у ній квакерку. Обличчя в неї округле й рожеве, з ніжною, мов стиглий персик, шкірою. Припалі сріблом коси рівно зачесані назад з високого спокійного чола, на якому час не залишив жодного сліду. Під ним лагідно світяться великі, ясні карі очі” і досить тільки поглянути в них, щоб відчути, яке добре, щире серце б’ється в грудях цієї жінки. Скільки вже славили й оспівували дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки? Коли хтось захоче надихнутися цією темою, нехай лишень подивиться /на нашого доброго друга Рейчел Геллідей, що сидить оце в своєму невеликому кріслі гойдалці.

1 Квакери – релігійна секта, що стояла за визволення.

Крісло те весь час тріщало й рипіло – чи то воно застудилося замолоду, чи то мало вроджений нахил до астми, чи, може, в нього просто розладналися нерви, але за кожним рухом господині воно видавало такі рипи, що десь в іншому місці їх несила було б терпіти. Одначе старий Саймон Геллідей не раз казав, що для нього вони не гірші за будь яку музику, а діти їхні всі в один голос запевняли, що рипіння материного крісла їм дорожче від усього на світі. Чому? Та тому, що ось уже років з двадцять чи навіть і більше усі чули з того крісла тільки добре слово та щирі напучення, сповнені материнської любові й турботи. Скільки сердечних болів вони зцілили, скільком душам дали розраду в скруті! І все те зробила одна добра, любляча жінка. Хай бог її благословить!

– То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? – спитала господиня, повагом зводячи очі від своїх абрикосів.

– Так, пані,– твердо відказала Еліза.– Мені треба йти далі. Я боюся тут залишатись.

– Аз чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.

“Моя доню” – як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Геллідей” Адже сама вона була живий образ матері.

Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Проте вона твердо сказала:

– Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.

– Ти можеш жити тут скільки захочеш,– мовила Рейчел.

О, дякую! – озвалась Еліза.– Але…– вона показала Гаррі,– я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір…–І вона аж здригнулася на ту згадку.

– Бідолашна дитина! – мовила Рейчел.– І все ж тобі нема чого так боятися. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Мабуть, ти не будеш перша.

В цю мить відчинилися двері, на порозі з’явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, з веселим і рум’яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.

– Рут Стедмен! – радісно вигукнула Рейчел і підвелась їй назустріч.– Як справи, Рут? – спитала вона, привітно потискаючи руки гості.

– Чудово,– відказала Рут.

Вона скинула невеличкий темний капор і дбайливо витерла його кінцем хусточки. Квакерський чіпець сидів на її круглій голівці, сказати б, трохи легковажно, хоч як вона поправляла його своїми пухкими рученятами, і з під нього вперто вибивалися непокірні кучері, що їх треба було весь час осаджувати на місце.

Причепурившись, гостя відвернулася від дзеркала, видимо потішена. Та й хто б не був потішений, глянувши на цю двадцятип’ятилітню жіночку, таку квітучу й добродушну щебетуху, здатну звеселити серце кожному!

– Рут, оце наш новий друг. Еліза Гарріс. А це її хлопчик, я тобі про нього казала.

– Рада тебе бачити, Елізо, дуже рада,– мовила Рут, потискаючи їй руку, наче довгожданій добрій подрузі.– То оце він і є, твій любий хлопчик? Я принесла йому медяника.– І простягла малому коржик у вигляді сердечка.

Хлопчик підійшов дивлячись на неї з під кучерів, і боязко взяв гостинця.

– А де твій малий, Рут? – запитала Рейчел.

– Та тут десь. Твоя Мері забрала його й понесла на задвірок показати іншим дітлахам.

В цю мить двері відчинились, і до кухні зайшла Мері – мила рожевощока дівчинка з такими ж, як і в матері”, великими карими очима. На руках у неї була дитина.

– Ага” ось він! – мовила Рейчел, підходячи А беручи в неї чималенького вгодованого хлопчика.– Ач, який здоровань! А виріс як! – Та певно ж,– підтакнула Рут.

Вона взяла малого на руки й почала швидко знімати з нього голубий шовковий каптурик, усілякі пальтечка, кофтинки та іншу теплу одежину. Тоді, покрутивши, обсмикнувши й опорядивши його з усіх боків, дзвінко поцілувала й спустила на підлогу, щоб він прийшов до тями. Та хлопчик, як видно, давно вже звик до такого поводження, бо в ту ж мить застромив палець у рот (ніби так воно й належало) і з поважним виглядом заглибився у свої думи. Тим часом його мати сіла, дістала з торбинки довгу смугасту панчоху й ревно взялася до плетіння.

– Мері, чи не принесла б ти води на чай? – лагідно загадала господиня.

Дівчинка взяла чайник і пішла до колодязя. Повернувшись, вона поставила чайник на вогонь, а невдовзі він уже весело воркотав, пускаючи легеньку пару, і в кухні неначе стало ще затишніше. Рейчел знову щось шепнула дівчинці, і ті самі руки примостили на плиту каструлю з абрикосами.

Рейчел дістала чисту білу стільницю, одягла фартух і повагом узялася місити тісто на коржики, мовивши до дочки:

– Мері, чи не сказала б ти Джонові, щоб він попатрав курку?

– І Мері побігла виконувати доручення.

– А як там Ебігел Пітере? – запитала Рейчел, пораючись біля коржиків.

– Та їй уже полегшало,– відказала Рут.– Я була там сьогодні, вранці, перестелила постіль, прибрала в домі. А потім прийшла Лі Гіллз, напекла хліба та пирогів на кілька днів. Я ще ввечері її навідаю.

– Ну, а я піду до неї завтра. Може, треба щось опорядити чи полагодити,– сказала Рейчел.

– Еге ж, це добре,– озвалася Рут.– Я чула, що Гана Стенвуд занедужала. Мій Джон був там учора ввечері. Треба буде завтра й собі піти.

– Нехай Джон приходить до нас завтра обідати, якщо ти сидітимеш у неї цілий день,–запропонувала Рейчел.

– Дякую, Рейчел. Там буде видно… А от і Саймон! До кухні зайшов Саймон Геллідей, високий кремезний чолов’яга в грубій куртці та крислатому капелюсі.

– Як живеш, Рут? – привітно мовив він, забираючи пухку ручку гості в свою широку долоню.– А як твій Джон?

– О, Джон живе гаразд, та й ми всі непогано,– весело озвалася Рут.

– Що там чувати, старий? – запитала Рейчел, садовлячи коржики в піч.

– Пітер Стебінз казав мені, що ввечері вони приведуть нових друзі в,– значливо відповів Саймон, миючи руки над мискою за дверима

– Он як! – замислено мовила Рейчел і позирнула на Елізу.

– Ти, здається, казала, що твоє прізвище Гарріс? – запитав Саймон в Елізи, повернувшись до кухні.

Рейчел швидко метнула оком на чоловіка.

– Так,– тремтливим голосом підтвердила Еліза, гадаючи, що, мабуть, про неї вже повивішували об’яви.

– Жінко! – покликав Саймон, виходячи за двері.

– Чого тобі, старий? – озвалася Рейчел і, витираючи з рук борошно, пішла за ним.

– її чоловік у селищі й буде тут сьогодні ввечері,– сказав Саймон.

– Та що ти кажеш! – вигукнула Рейчел, і обличчя її засвітилося радістю.

– Справді так. Пітер їздив учора візком до другого поселення й застав там стару жінку та двох чоловіків. І один з них сказав, що його звуть Джордж Гарріс, а з його розповіді про себе я переконався, що то він. Гарний, меткий такий молодик… То що, скажемо їй про це зараз? – спитав Саймон.

– Ану порадьмося з Рут,– відповіла Рейчел.– Гей, Рут! Іди но сюди!

Рут відклала своє плетиво і швидко вийшла за двері.

– Слухай, Рут, як нам бути?–запитала Рейчел.– Ось старий каже, що з новими втікачами прийшов Елізин чоловік і сьогодні ввечері буде тут…

Радісний вигук маленької квакерки перепинив їй мову. Рут сплеснула руками й так підскочила від захвату, що два непокірних кучерики вислизнули з під чіпця і впали на білу хустку. ‘

– Цить, люба, цить,– лагідно мовила Рейчел.– Ну, то як – сказати їй про це зараз?

– Та певне! Цю ж мить! Ти уяви собі, як би я зраділа, коли б це був мій Джоні Зараз же скажи їй.

– Їй право, Рут, ти тільки любов’ю до ближнього й живеш,– обізвався Саймон, потішено дивлячись на Рут.

– Аякже. Хіба не на те ми всі створені? Якби я не любила Джона й свою дитину, то навряд чи вболівала б так за неї. Ну йди вже, скажи їй! – І вона наполегливо торкнула Рейчел за руку.– Забери її до спальні і там скажи, а курку я сама засмажу.

Повернувшись до кухні, де Еліза сиділа над шитвом, Рейчел відчинила двері до невеличкої спальні й лагідно мовила:

– Ходімо зі мною, доню. Я маю для тебе звістку. Бліде обличчя Елізи враз спалахнуло. Злякано затремтівши, вона глянула на свого хлопчика.

– Ні, ні! – сказала Рут, підбігаючи до неї і беручи її за руки.– Не бійся, Елізо, це добра звістка. Іди, іди!

Вона легенько підштовхнула Елізу до спальні й зачинила за нею двері. Тоді обернулася, підхопила на руки малого Гаррі й почала його цілувати.

– Ти побачиш свого тата, синку! Чуєш! Твій тато скоро прийде сюди,– знов і знов проказувала вона, а хлопчик зачудовано глипав на неї очима.

Тим часом у спальні відбувалась інша сцена. Рейчел Геллідей пригорнула Елізу до себе й сказала:

– Господь зглянувся на тебе, моя дитино. Твій чоловік порятувався з рабства. к

В обличчя Елізі бурхливою хвилею вдарила кров, тоді так само бурхливо відлинула від серця. Бліда як крейда, трохи не зомліваючи, вона сіла на стілець.

– Мужайся доню,– мовила Рейчел, поклавши руку їй на плече.– Він серед друзів, і сьогодні ввечері його приведуть сюди.

– Сьогодні ввечері! – проказала за нею Еліза.– Сьогодні!

Слова втратили для неї всякий сенс. У голові в неї запаморочилось, очі повив туман…

Отямившись, вона побачила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою, а маленька Рут розтирає їй руки камфорою. Вона розплющила очі в солодкій дрімотній млості, немов людина, що довго несла важелезний тягар, а тепер скинула його з себе й може перепочити. Нервове напруження, що не полишало її ні на мить від першої ж хвилини втечі, нараз послабло, і тепер її огорнуло незвичне відчуття спокою та безпеки. Лежачи отак з розплющеними очима, вона, мов уві сні, дивилася на все, що діялось навколо. У відчинені двері до кухні вона бачила накритий сніжно білою скатертиною стіл; чула заколисливе воркотання чайника, що закипав на плиті; бачила Рут, що легко снувала по кухні, несучи до столу то тарілку з коржиками, то блюдечко з варенням, і раз у раз спинялась біля Гаррі, щоб вкласти йому в руку коржик, погладити по голівці чи поворушити своїми білими пальчиками його довгі кучері Вона бачила опасисту постать Рейчел, коли та час від часу підходила до її ліжка і дбайливо поправляла ковдру чи подушку, бачила її великі ясні карі очі, що немовби випромінювали сонячне сяйво. Вона бачила, як прийшов чоловік Рут і як Рут підскочила до нього й почала щось гаряче шепотіти, раз у раз промовисто показуючи пальчиком на двері до спальні. Бачила, як Рут сідала до столу зі своїм немовлям на руках; бачила їх усіх за столом, і свого малого Гаррі на високому стільчику під надійним крилом Рейчел; чула тиху розмову, ніжний брязкіт чайних ложечок, мелодійний дзенькіт чашок – і зрештою все те змішалося в солодкому життєдайному сні. Еліза спала так, як ні разу ще не спала від тієї моторошної години, коли вона взяла на руки свого хлопчика й подалася в холодну зоряну ніч. їй ввижався прекрасний край, сторона миру та спокою – зелені береги, Чарівливі острівці, веселі сонячні блискітки на воді. Там стояв гарний будинок, і чийсь приязний голос сказав їй, що то її домівка. А в тій домівці грався її хлопчик, вільний та щасливий. Потім вона почула ходу свого чоловіка. Він підступав усе ближче, і ось його руки вже обняли її, і сльози його впали їй на обличчя – і тут вона прокинулась! Ні, то був не сон. День давно вже згас, і в кімнаті тьмяно світила свічка. її хлопчик тихо спав поряд з нею, а в узголів’ї, припавши лицем до подушки, ридав її чоловік.

Ранок другого дня удався в квакерському домі радісний та щасливий. Мати встала на світанку і тепер

поралася в кухні, оточена працьовитими хлопчиками та дівчатками, з якими ми не встигли познайомити читача напередодні. Усі вони слухняно скорялись її лагідному звертанню “Зробив би ти…” чи ще лагіднішому “Чи не зробила б ти…”, бо сніданок у тих буйнозелених долинах штату Індіана – річ дуже непроста, що потребує чимало допоміжних рук. І поки Джон бігав до криниці по воду, Саймон молодший просіював кукурудзяне борошно на оладки, а Мері молола каву, сама Рейчел повагом місила тісто чи патрала курчат, немовби осяваючи все довкола ясним і м’яким світлом. Час від часу, коли через надмірну старанність її малолітніх помічників виникала небезпека сварки, вона спокійно промовляла: “Годі, годі!” чи “Мені це не подобається”,– і цього було досить, щоб погамувати пристрасті.

Тим часом як відбувалися всі ці приготування, Саймон старший стояв у сорочці перед невеличким дзеркалом у кутку, заклопотаний такою важливою для суспільного поступу справою, як гоління. Усе в тій великій кухні діялося напрочуд злагоджено, спокійно та одностайно, кожен робив своє діло з очевидною приємністю, і така вчувалася там взаємна довіра та доброзичливість, що навіть ножі й виделки по дорозі до столу брязкали влад, а курчата й шинка так весело шкварчали на сковороді, неначе тішилися з того, що їх смажать. І коли Джордж, Еліза та малий Гаррі вийшли до кухні, їх зустріли так привітно й радісно, що їм здалося, ніби все те ввижається уві сні.

Нарешті всі посідали до сніданку, тільки Мері лишилася біля плити пекти оладки, і, коли вони постигали й вкривалися хрусткою золотаво брунатною скоринкою, їх тут таки, просто з жару, подавали на стіл.

Ніколи не світилось обличчя Рейчел таким щирим щастям, як тоді, коли вона сиділа за столом у своїй кухні. Навіть у тому, як вона передавала комусь тарілку з оладками чи наливала чашку кави, було стільки щирої материнської дбайливості, що ті оладки чи кава немовби ставали смачнішими від самого дотику її рук.

Уперше в житті Джордж сидів як рівний за одним столом з білими людьми. Спочатку він почував себе насторожено й ніяково, але дуже скоро ті почуття розвіялись від простодушної доброзичливості господарів, наче вранішній туман від сонячного проміння.

– Тату, а що, як тебе знову застукають? – спитав Саймон молодший, намазуючи маслом оладку.

– Заплачу штраф,– спокійно відказав батько.

– А якщо тебе посадять у тюрму?

– Хіба ж ви з мамою не впораєтеся з господарством? – усміхнувся Саймон старший.

– Мама впорається з чим хочеш,– сказав хлопчик.– От тільки як їм не соромно вигадувати такі закони!..

– Сподіваюся, хазяїне, вам ніщо через нас не загрожує? – стурбовано запитав Джордж.

– Не журися, Джордже. На те ми й живемо на світі. Якби ми не ризикували задля добра, то чого були б варті?

– Але ж ви ризикуєте через мене! – мовив Джордж.– Не можу я цього допустити.

– Хай тебе це не тривожить, Джордже. Ми ризикуємо не через тебе, а в ім’я справедливості,– відказав Саймон.– Отож перебудеш тут до вечора, а десь годині о десятій Файнес Флетчер відвезе тебе до дальшого поселення, тебе і твоїх супутників. За вами йде погоня, і зволікати не можна.

– Коли так, то навіщо дожидати вечора? – спитав Джордж.

– Удень тут нема чого боятися, бо кругом друзі і всі насторожі. Та й безпечніше їхати поночі.