«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XVII, Захист вільної людини

У квакерському домі, коли день хилився до вечора, панував тихий, заклопотаний рух. Рейчел Голлідей спокійно снувала туди й сюди, дістаючи з домашніх запасів усе необхідне, що можна було скласти якомога компактніше, для мандрівників, які мали вирушити цієї ночі. Надвечірні тіні простягалися на схід, кругле червоне сонце замислено стояло над обрієм, і його жовте, спокійне проміння лилося до маленької спальні, де сиділи Джордж із дружиною. Він тримав на колінах дитину, а в його руці була рука дружини. Обоє виглядали задумливими й серйозними, а на їхніх щоках ще виднілися сліди сліз.

— Так, Елізо, — сказав Джордж, — усе, що ти кажеш, правда. Ти хороша дівчина — набагато краща за мене; і я постараюся робити так, як ти радиш. Я спробую поводитися гідно вільної людини. Постараюся жити по-християнськи. Всемогутній Бог знає, що я хотів чинити добро, дуже старався чинити добро, коли все було проти мене; а тепер забуду все минуле, відкину всяке тяжке й гірке почуття, читатиму Біблію і навчатимусь бути доброю людиною.

— А коли ми дістанемося Канади, — сказала Еліза, — я зможу тобі допомагати. Я дуже добре вмію шити жіночий одяг; розуміюся й на тонкому пранні та прасуванні; тож удвох ми якось заробимо собі на життя.

— Так, Елізо, аби тільки ми мали одне одного і нашого хлопчика. О, Елізо, якби тільки ці люди знали, яке це щастя для чоловіка — відчувати, що його дружина й дитина належать йому! Я часто дивувався, дивлячись на чоловіків, які могли називати своїх дружин і дітей своїми власними, а все одно непокоїлися й дратувалися через якісь інші речі. Господи, та я почуваюся багатим і сильним, хоч у нас нічого немає, крім власних рук. Мені здається, що я й просити в Бога більше ні про що не міг би. Так, хоч я щодня тяжко працював аж до своїх двадцяти п’яти років і не маю ані цента грошей, ані даху над головою, ані клаптика землі, який міг би назвати своїм, — якщо тепер вони тільки залишать мене в спокої, я буду задоволений, буду вдячний; працюватиму й надсилатиму гроші тобі та моєму хлопчикові. А що до мого колишнього господаря, то він уже вп’ятеро отримав усе, що коли-небудь витратив на мене. Я йому нічого не винен.

— Але ми все-таки ще не зовсім позбулися небезпеки, — сказала Еліза; — ми ще не в Канаді.

— Це правда, — відповів Джордж, — але мені вже ніби пахне вільним повітрям, і від цього я стаю сильнішим.

У цю мить із сусідньої кімнати долинули голоси — там хтось жваво про щось розмовляв, — і невдовзі у двері постукали. Еліза здригнулася й відчинила.

На порозі стояв Симеон Голлідей, а з ним інший квакер, якого він представив як Фінеаса Флетчера. Фінеас був високий, худорлявий, рудоволосий, із надзвичайно проникливим і хитромудрим виразом обличчя. На ньому не було тієї спокійної, тихої, відстороненої від мирської метушні постави, що була властива Симеонові Голлідею; навпаки, він мав напрочуд пильний, діловитий вигляд — вигляд людини, яка пишається тим, що добре знає, що робить, і завжди насторожено стежить за тим, що попереду. Ці риси досить дивно поєднувалися з його ширококрисим капелюхом і церемонною мовою.

— Наш друг Фінеас дізнався дещо важливе для справи твоєї та твоїх супутників, Джордже, — сказав Симеон; — тобі варто це почути.

— Атож, дізнався, — сказав Фінеас, — і це доводить, яка користь від того, щоб людина завжди спала з одним вухом насторожі, як я завжди казав. Минулої ночі я зупинився в маленькій самотній корчмі трохи далі по дорозі. Пам’ятаєш те місце, Симеоне, де торік ми продавали яблука тій товстій жінці з великими сережками? Отож, я втомився від важкої їзди; після вечері простягнувся на купі мішків у кутку й накрився буйволячою ковдрою, поки мені приготують постіль; і що ж я роблю? Та й заснув собі міцним сном.

— З одним вухом насторожі, Фінеасе? — спокійно зауважив Симеон.

— Ні; я спав обома вухами, та ще й усім іншим, годину чи дві, бо добряче втомився. Але коли трохи прийшов до тями, побачив, що в кімнаті сидять за столом якісь чоловіки, п’ють і розмовляють; і я подумав, що перш ніж показуватися, краще подивлюся, чого вони хочуть, особливо коли почув, як вони щось говорили про квакерів. «Отже, — каже один, — вони, без сумніву, десь у квакерському поселенні». Тоді я вже слухав обома вухами й з’ясував, що вони говорять саме про цю компанію. От я й лежав, слухаючи, як вони викладають усі свої плани. Цього молодого чоловіка, казали вони, мають відправити назад до Кентуккі, до його господаря, який збирається зробити з нього показовий приклад, щоб усі нігри не думали тікати; а його дружину двоє з них мали спустити до Нового Орлеана й продати на власний рахунок — вони розраховували виручити за неї тисячу шістсот або тисячу вісімсот доларів; дитину, казали вони, віддадуть торговцеві, який її купив; а хлопця Джима та його матір мають повернути їхнім господарям у Кентуккі. Казали, що в містечку трохи далі по дорозі є двоє констеблів, які приєднаються до них, щоб схопити втікачів, а молоду жінку мають доправити до судді; один із тих типів, невисокий і солодкомовний, мав присягнути, що вона є його власністю, і домогтися, щоб її передали йому для відправлення на Південь. Вони добре знають, якою дорогою ми сьогодні вирушимо, і прийдуть по нас цілою вісімкою або шестеро. То що ж тепер робити?

Група людей, що після цих слів застигла в різних позах, була б гідна пензля художника. Рейчел Голлідей, яка саме вийняла руки з миски з тістом для печива, щоб почути новину, стояла, тримаючи їх піднятими — всі в борошні, — а на її обличчі застиг вираз найглибшої тривоги. Симеон стояв у глибокій задумі; Еліза обхопила руками чоловіка й дивилася на нього знизу вгору. Джордж стояв, стиснувши кулаки й палаючи очима, — саме так, як виглядав би будь-який інший чоловік, якому за законами християнської держави збиралися продати дружину на аукціоні, а сина віддати торговцеві.

— Що ж нам робити, Джордже? — ледь чутно запитала Еліза.

— Я знаю, що я робитиму, — сказав Джордж, заходячи до маленької кімнати й починаючи оглядати пістолети.

— Ага, ага, — промовив Фінеас, кивнувши Симеонові; — бачиш, Симеоне, до чого це все йде.

— Бачу, — зітхнув Симеон. — Я молю Бога, щоб до цього не дійшло.

— Я не хочу втягувати у це нікого через себе або заради мене, — сказав Джордж. — Якщо ви дасте мені свій транспорт і вкажете дорогу, я сам доїду до наступної зупинки. Джим — силач, хоробрий, як сама смерть і відчай, та й я не гірший.

— А, ну що ж, друже, — сказав Фінеас, — але водій тобі все одно знадобиться. Битися ти, звісно, можеш скільки завгодно, сам це знаєш; але я дещо знаю про цю дорогу, чого ти не знаєш.

— Але я не хочу втягувати тебе в це, — сказав Джордж.

— Втягувати, — повторив Фінеас із дивним, проникливим виразом обличчя. — Коли ти мене втягнеш, будь ласка, дай мені знати.

— Фінеас — людина мудра й досвідчена, — сказав Симеон. — Ти правильно зробиш, Джордже, якщо дослухаєшся до його думки; і, — додав він, доброзичливо поклавши руку Джорджеві на плече й показуючи на пістолети, — не поспішай із цим, юна кров гаряча.

— Я не нападатиму ні на кого, — сказав Джордж. — Усе, чого я прошу від цієї країни, — щоб мене залишили в спокої, і тоді я піду мирно; але… — він замовк, насупився, і обличчя його здригнулося від болю та гніву, — у мене вже була сестра, яку продали на тому ринку в Новому Орлеані. Я знаю, за скільки їх продають; і невже я стоятиму осторонь і дивитимусь, як забирають мою дружину й продають її, коли Бог дав мені пару сильних рук, щоб її захистити? Ні; нехай Бог мені допоможе! Я битимусь до останнього подиху, перш ніж дозволю їм забрати мою дружину й сина. Хіба ви можете мене за це засудити?

— Жодна смертна людина не може тебе засудити, Джордже. Жива плоть і кров не могли б учинити інакше, — сказав Симеон. — Лихо світові через спокуси, але лихо тому, через кого спокуса приходить.

— Невже навіть ви, сер, на моєму місці вчинили б інакше?

— Я молюся, щоб мене не піддали такому випробуванню, — сказав Симеон; — плоть немічна.

— Гадаю, в такому випадку моя плоть була б досить міцною, — сказав Фінеас, простягнувши пару рук, схожих на крила вітряка. — Не знаю, друже Джордже, чи не притримав би я для тебе якогось чоловіка, якби в тебе з ним були незакінчені рахунки.

— Якщо коли-небудь людині й дозволено опиратися злу, — сказав Симеон, — то тепер Джордж має повне право це зробити. Але провідники нашого народу вчили кращого шляху, бо гнів людський не чинить праведності Божої; однак це вельми суперечить зіпсованій волі людській, і прийняти цей шлях можуть лише ті, кому він дарований. Молімося Господу, щоб ми не піддалися спокусі.

— Я саме так і роблю, — сказав Фінеас, — але якщо нас надто сильно спокушатимуть… ну, тоді хай стережуться, оце й усе.

— Цілком очевидно, що ти не народився Другом, — усміхнувся Симеон. — Твоя давня натура й досі неабияк дається взнаки.

Правду кажучи, Фінеас був кремезним, дужим лісовиком із глухомані, завзятим мисливцем і безпомильним стрільцем по оленях; але, посватавшись до вродливої квакерки, під впливом її чарів приєднався до громади у своєму краї. І хоча він був чесним, тверезим і діяльним її членом, і ніхто не міг сказати про нього нічого особливо поганого, все ж таки духовніші серед братів не могли не помічати, що в його вдачі й поведінці неабияк бракувало тієї внутрішньої благодаті, якою мав бути сповнений справжній Друг.

— Друг Фінеас завжди матиме власні способи чинити по-своєму, — усміхнулася Рейчел Голлідей; — але ми всі вважаємо, що, зрештою, серце в нього на правильному місці.

— Що ж, — сказав Джордж, — чи не краще нам поквапитися з втечею?

— Я вирушив о четвертій ранку і мчав щодуху, тож, якщо вони вирушать у той час, який запланували, я випередив їх щонайменше на дві чи три години. У будь-якому разі рушати безпечно лише після настання темряви; бо в селах попереду є деякі лихі люди, які можуть захотіти втрутитися в наші справи, якщо побачать наш віз, і це затримає нас більше, ніж саме очікування. Але, гадаю, через дві години ми вже зможемо ризикнути. Я піду до Майкла Кросса, домовлюся, щоб він їхав позаду на своєму швидкому коні, пильно стежив за дорогою і попередив нас, якщо з’явиться якась група людей. Майкл тримає коня, який легко випередить більшість інших коней; він зможе поскакати вперед і повідомити нам, якщо виникне якась небезпека. А зараз я піду попередити Джима й стару жінку, щоб вони були готові, і подивлюся, що там із конем. Ми маємо досить добрий відрив і цілком можемо встигнути дістатися наступної зупинки, перш ніж вони нас наздоженуть. Тож не падай духом, друже Джордже; це не перша небезпечна халепа, в яку я потрапляю разом із твоїми людьми, — сказав Фінеас, зачиняючи двері.

— Фінеас досить кмітливий, — сказав Симеон. — Він зробить для тебе, Джордже, все, що тільки можна.

— Єдине, про що я шкодую, — це що ви ризикуєте заради мене, — сказав Джордж.

— Ти дуже порадуєш нас, друже Джордже, якщо більше про це не говоритимеш. Ми зобов’язані сумлінням робити те, що робимо; інакше ми не можемо. А тепер, матінко, — сказав він, повертаючись до Рейчел, — поквапся з приготуваннями для цих друзів, бо не можна ж відправляти їх у дорогу голодними.

І поки Рейчел із дітьми заходилися пекти кукурудзяні коржі, смажити шинку та курятину й поспіхом готувати всілякі інші страви до вечірньої трапези, Джордж із дружиною сиділи у своїй маленькій кімнаті, обійнявши одне одного й ведучи ту розмову, яку ведуть чоловік і дружина, коли знають, що вже за кілька годин їх може назавжди розлучити доля.

— Елізо, — сказав Джордж, — люди, які мають друзів, домівки, землю, гроші й усе таке інше, не можуть любити так, як ми, бо в нас немає нічого, крім одне одного. До того як я зустрів тебе, Елізо, жодна жива душа не любила мене, крім моєї бідної, згорьованої матері та сестри. Я бачив бідолашну Емілі того ранку, коли торговець забрав її. Вона підійшла до кутка, де я лежав, і сказала: «Бідний Джордже, твоя остання подруга йде. Що ж із тобою буде, бідний хлопче?» Я підвівся, обхопив її руками й заплакав, захлинаючись слізьми, і вона теж плакала; то були останні добрі слова, які я почув за цілих десять років. Моє серце зовсім зачерствіло й висохло, стало сухим, мов попіл, аж поки я не зустрів тебе. А твоя любов до мене — господи, це було майже так, наче ти підняла мене з мертвих! Відтоді я став зовсім іншою людиною! І тепер, Елізо, я віддам останню краплю крові, але вони не заберуть тебе від мене. Той, хто отримає тебе, муситиме переступити через моє мертве тіло.

— О Господи, змилуйся! — схлипнула Еліза. — Якби він тільки дозволив нам разом виїхати з цієї країни — більшого ми й не просимо.

— Невже Бог на їхньому боці? — сказав Джордж, звертаючись уже не стільки до дружини, скільки виливаючи перед нею власні гіркі думки. — Невже Він бачить усе, що вони роблять? Чому Він дозволяє, щоб таке відбувалося? А нам кажуть, що Біблія на їхньому боці; та, безперечно, вся сила теж на їхньому боці. Вони багаті, здорові й щасливі; вони члени церков і сподіваються потрапити до раю; вони так легко влаштувалися у світі й роблять усе, що їм заманеться; а бідні, чесні, вірні християни — християни не гірші, а то й кращі за них, — лежать просто в поросі під їхніми ногами. Вони купують їх і продають, торгують їхньою кров’ю, їхніми стогонами й сльозами — і Бог дозволяє їм це.

— Друже Джордже, — озвався Симеон із кухні, — послухай цей псалом; можливо, він піде тобі на користь.

Джордж присунув свій стілець ближче до дверей, а Еліза, витерши сльози, також підійшла послухати, і Симеон прочитав:

— А я — мало не похитнулися мої ноги, ледве не посковзнулися мої кроки. Бо я заздрив безумним, коли бачив добробут нечестивих. Вони не знають таких мук, як інші люди, і не зазнають таких самих нещасть. Тому гордість облягає їх, мов намисто, а насильство вкриває їх, наче одяг. Від жиру запливають їм очі, вони мають більше, ніж бажає їхнє серце. Вони зіпсуті й говорять нечестиво про гноблення, говорять зверхньо. Тому народ Божий повертається до них, і повною чашею напою їхньої злоби напувають його, і кажуть вони: «Як Бог про це знає? Хіба є знання у Всевишнього?»

— Хіба не так ти почуваєшся, Джордже?

— Саме так, — відповів Джордж. — Краще й не написав би сам.

— Тоді послухай, — сказав Симеон. — Коли я намагався збагнути це, мені було надто боляче, аж поки я не ввійшов до святині Божої. Тоді я зрозумів їхній кінець. Справді, Ти поставив їх на слизькому місці й кинув їх у погибель. Немов сон після пробудження: так, Господи, пробудившись, Ти зневажиш їхню подобу. Але я завжди з Тобою; Ти тримаєш мене за праву руку. Ти ведеш мене Своєю порадою, а потім приймеш мене до слави. А для мене добре — наближатися до Бога. Я поклав надію на Господа Бога.[1]

[1] Псалом 73, «Кінець нечестивих у порівнянні з долею праведних».

Слова святої довіри, що їх промовляв добрий старий чоловік, мов священна музика, огорнули змучену й роз’ятрену душу Джорджа; а коли Симеон замовк, той сидів із лагідним і примиреним виразом на гарному обличчі.

— Якби цей світ був усім, що існує, Джордже, — сказав Симеон, — ти справді міг би запитати: де ж Господь? Але часто саме тих, хто має найменше в цьому житті, Він обирає для Свого царства. Поклади на Нього свою надію, і, що б тут із тобою не сталося, там, після цього життя, Він усе владнає на добро.

Якби ці слова промовляв який-небудь безтурботний, самозакоханий проповідник, із чиїх уст вони могли б прозвучати лише як побожна й риторична прикраса, доречна для втішання людей у біді, можливо, вони й не справили б великого враження. Але з уст людини, яка щодня й спокійно ризикувала штрафом і ув’язненням заради справи Божої та людської, вони мали таку вагу, що не могли не бути відчутними; і обоє бідних, бездомних утікачів відчули, як від цих слів у них входять спокій і сила.

А тепер Рейчел ласкаво взяла Елізу за руку й повела її до столу. Коли вони вже сідали вечеряти, у двері тихенько постукали, і ввійшла Рут.

— Я тільки забігла, — сказала вона, — принести ці маленькі панчішки для хлопчика — три пари, гарненькі, теплі, вовняні. У Канаді, знаєш, буде так холодно. Ти тримаєшся, Елізо? — додала вона, обійшовши стіл і підійшовши до Елізи, тепло потиснувши їй руку й вклавши Гаррі в долоню шматочок коржика з насінням. — Я принесла йому цілу маленьку торбинку таких, — сказала вона, силкуючись дістати пакунок із кишені. — Діти, знаєш, завжди щось їстимуть.

— О, дякую вам; ви надто добрі, — сказала Еліза.

— Сідай-но, Рут, повечеряй із нами, — сказала Рейчел.

— Та я ніяк не можу. Я залишила Джона з немовлям і поставила в духовку печиво; не можу затриматися ні на хвилину, бо інакше Джон спалить усе печиво й дасть дитині весь цукор із миски. Він завжди так робить, — засміялася маленька квакерка. — Тож прощавай, Елізо; прощавай, Джордже; нехай Господь дарує вам щасливу дорогу.

І, зробивши кілька швидких дрібних кроків, Рут вийшла з кімнати.

Невдовзі після вечері перед будинком зупинився великий критий віз; ніч була ясна, зоряна, і Фінеас жваво зіскочив зі свого місця, щоб улаштувати пасажирів. Джордж вийшов із дверей, тримаючи дитину на одній руці, а дружину — під другу. Крок його був твердий, обличчя — спокійне й рішуче. Рейчел і Симеон вийшли слідом.

— Ви-но на хвилину вийдіть, — сказав Фінеас тим, хто сидів усередині, — а я тим часом улаштую там, у задній частині воза, місця для жінок і хлопчика.

— Ось дві буйволячі ковдри, — сказала Рейчел. — Зроби сидіння якомога зручнішими; всю ніч їхати важко.

Першим вийшов Джим і обережно допоміг вийти своїй старій матері, яка вчепилася йому в руку й тривожно озиралася, ніби щомиті чекала появи переслідувачів.

— Джиме, твої пістолі в порядку? — тихо, але твердо запитав Джордж.

— Авжеж, — відповів Джим.

— І ти не сумніваєшся, що робитимеш, якщо вони прийдуть?

— Гадаю, не сумніваюся, — сказав Джим, розправляючи широкі груди й глибоко вдихаючи. — Невже ти думаєш, що я знову дозволю їм забрати матір?

Поки тривала ця коротка розмова, Еліза попрощалася зі своєю доброю приятелькою Рейчел, а Симеон допоміг їй сісти в екіпаж. Пробравшись у задню частину воза разом із сином, вона вмостилася серед буйволячих шкур. Потім усадили стару жінку, а Джордж і Джим розмістилися на грубій дошці-лаві перед ними, тоді як Фінеас сів спереду.

— Прощавайте, друзі мої, — сказав Симеон, стоячи надворі.

— Нехай Бог благословить вас! — відповіли всі зсередини.

І віз рушив, гуркочучи й підскакуючи на замерзлій дорозі.

Через нерівність шляху та гуркіт коліс розмовляти було неможливо. Тож екіпаж гуркотів далі крізь довгі темні смуги лісу, через широкі безрадісні рівнини, вгору пагорбами й униз долинами — і все вперед, уперед, уперед, годину за годиною. Хлопчик невдовзі заснув і важко лежав на материнських колінах. Бідолашна перелякана стара зрештою забула про свої страхи; та й Еліза, коли ніч почала минати, вже не могла так тримати себе в напрузі, щоб очі не заплющувалися. Фінеас, здавалося, був найжвавішим із усіх і скрашував довгу дорогу, насвистуючи якісь вельми не по-квакерськи веселі пісеньки.

Та близько третьої години ночі Джордж почув чіткий, поспішний стукіт кінських копит, що долинав іззаду, здалеку, і штовхнув Фінеаса ліктем. Фінеас притримав коней і прислухався.

— Це, мабуть, Майкл, — сказав він. — Здається, я впізнаю його галоп, — і підвівся, тривожно витягнувши голову назад, на дорогу.

На вершині далекого пагорба вже ледь можна було розгледіти вершника, який мчав щодуху.

— Та це ж, здається, він! — вигукнув Фінеас.

Джордж і Джим обидва вистрибнули з воза, перш ніж самі зрозуміли, що роблять. Усі завмерли в напруженій тиші, повернувши обличчя в бік очікуваного вісника. Він наближався. Тепер спустився в долину, де вони вже не могли його бачити, але чули різкий, поспішний тупіт, що ставав дедалі ближчим; нарешті він знову виринув на вершині узвишшя, вже зовсім близько, так що можна було докликатися.

— Так, це Майкл! — сказав Фінеас і, підвищивши голос, крикнув: — Гей, Майкле!

— Фінеасе! Це ти?

— Так. Які новини — вони йдуть?

— Просто за мною, восьмеро чи десятеро. Напідпитку від бренді, лаються й піняться, мов зграя вовків.

І саме в цю мить вітер доніс до них ледь чутний тупіт вершників, що мчали навздогін.

— Усі назад у віз — швидко, хлопці, швидко! — сказав Фінеас. — Якщо вже доведеться битися, то зачекайте, поки я відвезу вас трохи далі.

Сказавши це, обидва вскочили у віз, а Фінеас погнав коней щодуху, тоді як вершник тримався поруч. Віз гуркотів, підскакував, мало не летів замерзлою землею; та дедалі виразніше, дедалі ближче долинав позаду тупіт переслідувачів. Жінки почули його і, тривожно визирнувши назовні, побачили далеко позаду, на гребені віддаленого пагорба, гурт людей, що вимальовувався на тлі неба, поцяткованого червоними смугами ранньої зорі. Ще один пагорб — і переслідувачі, очевидно, помітили їхній віз: його білий полотняний верх добре вирізнявся здалеку, і вітер доніс до них гучний крик жорстокого тріумфу. Елізі стало млосно, і вона ще міцніше притисла дитину до грудей; стара жінка молилася й стогнала, а Джордж і Джим із відчаєм стиснули пістолі.

Переслідувачі швидко наздоганяли їх; раптом екіпаж звернув убік і опинився біля краю стрімкої навислої скелі, що здіймалася окремим гребенем або групою кам’яних брил посеред великої ділянки, з усіх боків відкритої й рівної. Ця відокремлена кам’яна гряда чорніла важкою громадою на тлі світліючого неба й, здавалося, обіцяла прихисток і сховок. Фінеас добре знав це місце: ще за часів своїх мисливських мандрів він часто бував тут; саме до цього місця він і гнав коней щодуху.

— Ну, тепер! — раптом сказав він, різко зупиняючи коней і зіскакуючи з сидіння на землю. — Вилазьте всі, миттю, і за мною — в ці скелі. Майкле, прив’яжи коня до воза, а сам їдь далі до Амарії, приведи його та його хлопців назад і попроси поговорити з цими негідниками.

Мигцем усі вже були поза екіпажем.

— Ось, — сказав Фінеас, підхоплюючи Гаррі. — Кожен із вас подбайте про жінок і біжіть зараз, якщо вам коли-небудь доводилося бігати!

Їх не треба було підганяти. Не встигли ми й оком змигнути, як увесь гурт уже перебрався через огорожу й щодуху мчав до скель, а Майкл, зіскочивши з коня та прив’язавши повід до воза, погнав його геть.

— А тепер сюди, — сказав Фінеас, коли вони дісталися скель і в змішаному світлі зірок та світанку побачили сліди грубої, але добре помітної стежки, що вела вгору між камінням. — Це одна з наших старих мисливських схованок. Угору!

Фінеас ішов попереду, стрибаючи по скелях, мов коза, і тримаючи хлопчика на руках. Другим ішов Джим, несучи тремтливу стару матір на плечі, а Джордж та Еліза замикали похід. Гурт вершників дістався огорожі й, перемежовуючи крики лайкою, почав спішуватися, готуючись рушити за ними. Кілька хвилин важкого деріння — і вони вже опинилися нагорі, на краю скелі; далі стежка пролягала вузькою ущелиною, де міг пройти лише один чоловік за раз, аж поки раптом не вивела до розколини завширшки понад ярд. За нею височіла окрема від решти уступу купа скель, що здіймалася на всі тридцять футів, із прямовисними, стрімкими боками, мов стіни замку. Фінеас легко перестрибнув через розколину й посадив хлопчика на гладеньку, пласку площадку, вкриту хрустким білим мохом.

— Сюди! — гукнув він. — Стрибайте, тепер один раз — і заради життя свого! — сказав він, коли один за одним вони перестрибували через розколину.

Кілька уламків сипкого каміння утворювали щось на кшталт бруствера, який приховував їхню позицію від очей тих, хто залишився внизу.

— Ну ось, усі ми тут, — сказав Фінеас, визираючи з-за кам’яного бруствера, щоб стежити за нападниками, які галасливо дерлися вгору поміж скель. — Нехай спробують нас дістати, якщо зможуть. Хто сюди полізе, муситиме йти один за одним між цими двома скелями, просто під прицілом ваших пістолів, хлопці, розумієте?

— Розумію, — сказав Джордж. — І тепер, коли ця справа наша, давайте самі візьмемо на себе весь ризик і самі будемо битися.

— Можеш битися скільки хочеш, Джордже, — сказав Фінеас, жуючи при цьому листя грушанки. — Але, гадаю, мені теж може випасти задоволення подивитися. Та поглянь: ці хлопці там унизу ніби радяться й задирають голови вгору, мов кури, коли збираються злетіти на сідало. Чи не краще тобі дати їм пораду, перш ніж вони полізуть сюди, — просто чемно попередити, що їх застрелять, якщо вони це зроблять?

Загін унизу, тепер уже виразніший у світлі світанку, складався з наших давніх знайомих — Тома Локера та Маркса, двох констеблів і гурту таких собі бешкетників із останньої таверни, яких невеликою порцією бренді можна було найняти, щоб вони долучилися до веселої забави — вистежити й схопити гурт нігрів.

— Ну, Томе, твої нігри добряче залізли на дерево, — сказав один із них.

— Так, я бачив, як вони залізли ось тут, — відповів Том. — І ось стежка. Я збираюся просто піднятися за ними. Вони не зможуть швидко спуститися, а вистежити їх там — недовга справа.

— Але, Томе, вони можуть стріляти в нас із-за скель, — сказав Маркс. — Це було б недобре, розумієш?

— Ха! — презирливо фиркнув Том. — Ти завжди тільки й думаєш, як урятувати власну шкуру, Марксе! Ніякої небезпеки! Нігри надто, чорт забирай, перелякані!

— Не бачу, чому я не повинен рятувати власну шкуру, — сказав Маркс. — Це найцінніше, що в мене є; та й нігри, буває, б’ються, як скажені чорти.

У цю мить Джордж з’явився на вершині скелі над ними й спокійним, виразним голосом сказав:

— Панове, хто ви там, унизу, і чого вам треба?

— Нам потрібна одна компанія втікачів-нігрів, — сказав Том Локер. — Один Джордж Гарріс, Еліза Гарріс, їхній син, Джим Селден і стара жінка. Ось у нас і представники влади, і ордер на їхній арешт; і ми їх таки заберемо. Чуєте? Ви часом не Джордж Гарріс, що належить містерові Гаррісу з округу Шелбі, штат Кентуккі?

— Я Джордж Гарріс. Один містер Гарріс із Кентуккі справді називав мене своєю власністю. Але тепер я вільна людина, стою на вільній землі Божій; а свою дружину й дитину я вважаю своїми. Джим і його мати тут. У нас є зброя, щоб захищати себе, і ми це зробимо. Можете піднятися сюди, якщо хочете; але перший із вас, хто опиниться в межах досяжності наших куль, буде мертвий, і другий, і третій — і так далі, аж до останнього.

— О, годі! Годі! — сказав невисокий, гладкий чоловік, виступаючи вперед і сякаючись при цьому. — Молодий чоловіче, це зовсім не та мова, якою тобі слід розмовляти. Бачиш, ми представники правосуддя. Закон на нашому боці, і влада, і все таке; тож тобі краще добровільно здатися, розумієш? Бо зрештою ти все одно муситимеш здатися.

— Я дуже добре знаю, що закон і влада на вашому боці, — гірко відповів Джордж. — Ви хочете забрати мою дружину, щоб продати її в Новому Орлеані, а мого хлопчика, мов теля, загнати до загону торговця, і відправити стару матір Джима до того звіра, який уже раніше бив і знущався з неї лише тому, що не міг знущатися з її сина. Ви хочете віддати Джима й мене назад, щоб нас били, катували й топтали під п’ятами тих, кого ви називаєте господарями; і ваші закони дозволять вам це зробити — ще одна ганьба для вас і для них! Але ви нас не отримали. Ми не визнаємо ваших законів; ми не визнаємо вашої країни; ми стоїмо тут вільними під Божим небом, так само як і ви; і, великим Богом, який створив нас, ми битимемося за свою свободу до самої смерті.

Джордж стояв на видноті, на вершині скелі, виголошуючи свою декларацію незалежності; світанкове сяйво заливало рум’янцем його смагляву щоку, а гірке обурення й відчай запалювали його темні очі; і, наче апелюючи від людського суду до Божої справедливості, він, говорячи, підняв руку до неба.

Якби це був лише угорський юнак, який тепер мужньо захищає десь у гірській твердині відступ утікачів, що рятуються з Австрії до Америки, це назвали б піднесеним героїзмом; але оскільки перед нами юнак африканського походження, який захищає відступ утікачів, що пробираються через Америку до Канади, ми, звичайно ж, надто освічені й патріотичні, щоб побачити в цьому хоч якийсь героїзм; а якщо хтось із наших читачів усе-таки його побачить, то нехай робить це на власну приватну відповідальність. Коли зневірені угорські втікачі, всупереч усім ордерам на розшук і наказам законного уряду, пробираються до Америки, преса й політичні кабінети дзвенять від оплесків і привітань. Коли те саме роблять зневірені африканські втікачі, — то це… що це таке?

Хай там як, безперечно одне: постава, погляд, голос і манера промовця на мить змусили людей унизу замовкнути. Є щось у сміливості та рішучості, що на якийсь час приборкує навіть найгрубіший норов. Лише Маркс залишився цілковито байдужим. Він неквапливо зводив курок свого пістоля і в ту мить мовчання, що настала після промови Джорджа, вистрілив у нього.

ЗАХИСТ ВІЛЬНОЇ ЛЮДИНИ

— Бачите, за мертвого в Кентуккі заплатять не менше, ніж за живого, — холоднокровно сказав він, витираючи пістоль об рукав свого пальта.

Джордж відсахнувся, Еліза скрикнула: куля пройшла зовсім близько від його волосся, ледь не зачепила щоку його дружини й застрягла в дереві над ними.

— Нічого, Елізо, — швидко сказав Джордж.

— Тобі краще не висовуватися зі своїми промовами, — сказав Фінеас. — Це підлі негідники.

— А тепер, Джиме, — сказав Джордж, — перевір, чи твої пістолі в порядку, і стеж разом зі мною за цим проходом. Першого, хто покажеться, стріляю я; другого — ти, і так далі. Не варто, розумієш, витрачати на одного дві кулі.

— А якщо не влучиш?

— Влучу, — спокійно відповів Джордж.

— Добре! А в цього хлопця, виявляється, є порох у порохівниці, — пробурмотів Фінеас крізь зуби.

Після пострілу Маркса загін унизу на мить зупинився, явно не знаючи, що робити.

— Гадаю, ти в когось таки влучив, — сказав один із чоловіків. — Я чув вереск!

— Я сам зараз піднімуся за одним із них, — сказав Том. — Я ніколи не боявся нігрів і тепер не збираюся боятися. Хто піде за мною? — кинув він, стрибаючи вгору по скелях.

Джордж виразно почув ці слова. Він підняв пістоль, перевірив його, прицілився в те місце ущелини, де мав з’явитися перший переслідувач.

Один із найсміливіших у загоні рушив слідом за Томом, і, коли таким чином шлях було прокладено, вся компанія почала дертися вгору по скелі — ті, що йшли позаду, підганяли передніх швидше, ніж ті самі наважилися б іти. Вони наближалися, і за мить у проході показалася кремезна постать Тома, майже біля самого краю розколини.

Джордж вистрілив — куля влучила йому в бік, але, хоч Том і був поранений, відступати не став. Із ревом, наче скажений бик, він стрибнув просто через розколину, намагаючись дістатися до них.

— Друже, — раптом виступив уперед Фінеас і, зустрівши його поштовхом своїх довгих рук, сказав: — Тебе тут не запрошували.

Том полетів униз у розколину, гуркочучи крізь дерева, кущі, колоди та сипке каміння, аж поки не впав, побитий і стогнучи, на тридцять футів нижче. Падіння могло б убити його, якби одяг не зачепився за гілки великого дерева й не пом’якшив його; проте впав він усе одно досить сильно — значно сильніше, ніж було приємно чи зручно.

— Господи, допоможи нам, та вони ж справжні дияволи! — вигукнув Маркс, очолюючи відступ униз по скелях із набагато більшим завзяттям, ніж із яким починав підйом. Увесь загін посипався за ним униз, а особливо завзято сопів і пихкав гладкий констебль.

— Слухайте, хлопці, — сказав Маркс. — Ідіть там обхідною дорогою та підберіть Тома, а я побіжу до свого коня й поїду назад по допомогу. Оце так.

І, не зважаючи на глузування та насмішки товаришів, Маркс дотримав свого слова й невдовзі вже мчав геть верхи.

— Ну й підла ж гадина! — сказав один із чоловіків. — Приїхав сюди заради своєї справи, а тепер узяв та й дременув, покинувши нас тут!

— Що ж, доведеться забрати того хлопця, — відповів інший. — Хай мене чорти візьмуть, але мені майже байдуже, живий він чи мертвий.

Ведені стогонами Тома, чоловіки продерлися крізь пеньки, колоди й кущі, хрускочучи гіллям, і дісталися до того героя, який лежав унизу, стогнучи й раз у раз люто лаючись.

— А ти, Томе, щось дуже голосно стогнеш, — сказав один. — Сильно забився?

— Не знаю. Підніміть мене, чорт вас забирай! Проклятий той клятий квакер! Якби не він, я б ще скинув кількох із них сюди, щоб подивилися, як їм це сподобається.

З великими труднощами та стогонами поваленому героєві допомогли підвестися; підтримуючи його з обох боків під пахви, вони дотягли його до коней.

— Якби ви тільки могли віднести мене милю назад, до тієї таверни. Дайте хустку чи що-небудь інше, щоб заткнути цю рану й спинити кляту кровотечу.

Джордж визирнув із-за скель і побачив, як вони намагаються посадити кремезного Тома в сідло. Після двох чи трьох невдалих спроб Том захитався й важко впав на землю.

— О, сподіваюся, він не загинув! — сказала Еліза, яка разом з усіма спостерігала за тим, що відбувалося.

— А чому б і ні? — сказав Фінеас. — Сам винен.

— Бо після смерті настає суд, — відповіла Еліза.

— Так, — сказала стара жінка, яка протягом усього бою стогнала й молилася на свій методистський лад. — Страшна то справа для душі бідолашного створіння.

— Слово честі, вони, здається, покидають його, — сказав Фінеас.

Так воно й було: після деяких вагань і короткої наради весь загін сів на коней і поїхав геть. Коли вони зовсім зникли з очей, Фінеас узявся діяти.

— Що ж, нам треба спуститися вниз і трохи пройтися, — сказав він. — Я сказав Майклу їхати вперед, привести підмогу й повертатися сюди з возом; але, гадаю, нам доведеться трохи пройти дорогою, щоб зустріти їх. Дай Боже, щоб він скоро був тут! Ще рано; пішого люду якийсь час буде небагато; до нашої зупинки лишилося не більше двох миль. Якби минулої ночі дорога не була такою важкою, ми б узагалі від них утекли.

Коли гурт наблизився до огорожі, вони здалеку побачили на дорозі свій віз, що повертався назад у супроводі кількох вершників.

— А ось і Майкл, Стівен та Амарія! — радісно вигукнув Фінеас. — Тепер ми вже в безпеці — наче дісталися туди!

— Ну, то зупиніться, — сказала Еліза, — і зробіть щось для цього бідолахи; він страшенно стогне.

— Це було б по-християнськи, — сказав Джордж. — Давайте піднімемо його й повеземо із собою.

— А потім ще й полікуємо його у квакерів! — вигукнув Фінеас. — Оце вже непогано! Ну, я не проти. Ану, даймо на нього поглянути.

Фінеас, який за роки полювання та життя в лісовій глушині набув деякого грубого практичного досвіду в хірургії, став навколішки біля пораненого й почав уважно оглядати його стан.

— Марксе, — слабко промовив Том, — це ти, Марксе?

— Ні, гадаю, не той друг, — відповів Фінеас. — Багато той Маркс про тебе дбає, аби тільки його власна шкура була ціла. Він уже давно втік.

— Здається, мені кінець, — сказав Том. — Проклятий підлий пес! Покинув мене помирати самотою! Моя бідна стара мати завжди казала, що так і буде.

— Ой лишенько! Послухайте тільки, що каже бідолашне створіння. То в нього, виходить, є матінка, — сказала стара негритянка. — Не можу не поспівчувати йому трохи.

— Тихше, тихше; не гарчи й не огризайся, друже, — сказав Фінеас, коли Том скривився від болю й відштовхнув його руку. — У тебе немає жодного шансу, якщо я не зупиню кровотечу.

Фінеас заходився нашвидкуруч влаштовувати перев’язку за допомогою власної носової хустинки та всього, що тільки знайшлося під рукою в гурту.

— Ти штовхнув мене туди вниз, — ледь чутно сказав Том.

— Ну, якби я цього не зробив, ти б скинув униз нас, сам бачиш, — відповів Фінеас, нахиляючись, щоб накласти пов’язку. — Ось, ось — дай-но я як слід її закріплю. Ми не бажаємо тобі зла; ми не тримаємо на тебе образи. Тебе відвезуть до дому, де за тобою доглянуть якнайкраще — не гірше, ніж могла б твоя власна мати.

Том застогнав і заплющив очі. У людей його гарту сила й рішучість цілком залежать від тіла й витікають разом із кров’ю; і цей велетень, такий безпорадний тепер, справді викликав жаль.

Тим часом під’їхав і другий гурт. Із воза витягли сидіння. Буйволячі шкури, складені вчетверо, розстелили вздовж одного боку, і четверо чоловіків, насилу долаючи вагу, підняли туди важке тіло Тома. Перш ніж його встигли покласти, він зовсім знепритомнів. Стара негритянка, переповнена співчуттям, сіла на дно воза й поклала його голову собі на коліна. Еліза, Джордж і Джим улаштувалися, як могли, на решті вільного місця, і весь гурт рушив у дорогу.

— Що ти про нього думаєш? — запитав Джордж, який сидів попереду поруч із Фінеасом.

— Ну, це лише досить глибока рана в м’яких тканинах; але те, що він котився й дерся вниз тим схилом, йому аж ніяк не допомогло. Крові він утратив чимало — майже весь із себе вийшов, разом і з відвагою, — але одужає, а може, ще й навчиться на цьому деяких речей.

— Я радий це чути, — сказав Джордж. — Мені було б важко жити з думкою, що через мене він загинув, навіть якщо я мав цілковите право захищатися.

— Авжеж, — сказав Фінеас. — Убивство — річ неприємна, хоч як її не називай, — чи то людини, чи звіра. Я бачив оленя, якого підстрелили, і коли він помирав, то так дивився на чоловіка, що його вбив, своїми очима, що тому чоловікові мимоволі ставало моторошно від думки, що він його вбив. А людське життя — справа ще серйозніша, бо, як каже твоя дружина, після смерті на них чекає суд. Тож не знаю, чи надто вже суворі наші люди у своїх поглядах на такі речі; а зважаючи на те, як мене виховували, я чимало з ними погоджуюся.

— А що ви робитимете з цим бідолахою? — запитав Джордж.

— О, повеземо його до Амарії. Там є стара бабуся Стівенс — її звуть Доркас, — вона просто неймовірна доглядальниця. Доглядати за хворими в неї виходить так природно, і ніде їй не буває так добре, як тоді, коли має когось хворого, про кого треба дбати. Гадаю, на тиждень-другий ми можемо спокійно передати його їй.

Ще приблизно година дороги — і гурт дістався охайної фермерської садиби, де втомлених мандрівників зустріли щедрим сніданком. Тома Локера невдовзі обережно поклали в значно чистіше й м’якше ліжко, ніж у тих, на яких йому досі доводилося спати. Його рану ретельно обробили й перев’язали, і він лежав, мляво розплющуючи та заплющуючи очі, дивлячись на білі фіранки на вікнах і тихі постаті, що плавно рухалися в його кімнаті, мов стомлена дитина. І тут ми поки що залишимо одного з наших гуртів.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XVIII, Досвід і погляди міс Опелії

Наш друг Том у своїх простодушних роздумах часто порівнював свою, хоч і невільницьку, але щасливішу долю з долею Йосипа в Єгипті; і справді, з плином часу, коли він дедалі більше розкривався перед очима свого господаря, подібність між ними ставала все очевиднішою.

Сен-Клер був ледачий і недбалий щодо грошей. Досі закупівлею харчів та всіма покупками здебільшого займався Адольф, який анітрохи не поступався своєму господареві в недбалості та марнотратстві; і вони вдвох із великою запопадливістю спустошували його статки. Звикнувши багато років вважати майно свого господаря своєю власною турботою, Том із ледве стримуваною тривогою спостерігав за марнотратними витратами в домі й у тихій, ненав’язливій манері, властивій людям його становища, часом висловлював свої пропозиції.

Спочатку Сен-Клер лише зрідка доручав йому якісь справи, але, вражений його розважливістю та добрими господарськими здібностями, дедалі більше покладався на нього, аж поки поступово вся закупівля харчів і забезпечення родини всім необхідним не перейшли до його рук.

— Ні, ні, Адольфе, — сказав він одного дня, коли Адольф нарікав, що влада вислизає з його рук. — Залиш Тома в спокої. Ти розумієш лише, чого тобі хочеться; Том же розуміє, скільки це коштує і що в підсумку виходить. А гроші, знаєш, колись можуть і скінчитися, якщо не дозволити комусь займатися цим як слід.

Том, якому необмежено довіряв недбалий господар, що, не глянувши на рахунок, передавав йому гроші, а решту клав до кишені, навіть не перерахувавши, мав усі можливості й спокуси для нечесності; і тільки непохитна простота його натури, зміцнена християнською вірою, могла вберегти його від цього. Але саме для такої натури безмежна довіра, яку йому виявляли, була немов заповіт і печать, що зобов’язували до найсумліннішої чесності.

З Адольфом усе було інакше. Легковажний і схильний потурати власним бажанням, не стримуваний господарем, якому було простіше дозволяти, ніж установлювати порядок, він настільки заплутався в поняттях моє і твоє щодо себе та свого господаря, що це часом непокоїло навіть Сен-Клера. Здоровий глузд підказував йому, що таке виховання слуг несправедливе й небезпечне. Якесь хронічне почуття докорів сумління супроводжувало його повсюди, хоча й не було настільки сильним, щоб змусити його рішуче змінити свою поведінку; а ці самі докори сумління знову штовхали його до поблажливості. Найсерйозніші провини він легковажно пробачав, бо переконував себе, що якби він сам виконував свій обов’язок, його підлеглі не допустилися б їх.

До свого веселого, безтурботного й вродливого молодого господаря Том ставився з дивною сумішшю відданості, пошани та батьківської турботи. Те, що той ніколи не читав Біблії, ніколи не ходив до церкви; що жартував і дозволяв собі глузувати з усього й усякого, що траплялося на шляху його дотепності; що недільними вечорами бував в опері чи театрі; що ходив на винні вечірки, до клубів і на вечері значно частіше, ніж це було розумно, — усе це Том бачив так само ясно, як і будь-хто інший, і на цій підставі дійшов переконання: «Мій господар не християнин». Однак висловити це переконання комусь іншому він наважився б дуже нескоро; зате, залишаючись на самоті у своїй маленькій комірчині, він по-своєму звертав до Бога безліч молитов за молодого господаря.

Та це не означає, що Том зовсім не дозволяв собі часом висловлювати власну думку — з тією тонкою тактовністю, яка нерідко властива людям його становища. Так, наступного дня після тієї неділі, про яку ми вже розповідали, Сен-Клера запросили на веселу вечірку в товаристві добірних приятелів, і близько першої чи другої години ночі його привели додому в такому стані, коли тілесне в ньому явно взяло гору над розумовим. Том і Адольф допомогли влаштувати його на ніч; останній був у чудовому настрої, очевидно, вважаючи все це добрим жартом, і щиро сміявся з простацького жаху Тома, який був настільки простодушний, що більшу частину решти ночі справді не спав, молячись за свого молодого господаря.

— Ну, Томе, чого ти чекаєш? — запитав наступного дня Сен-Клер, сидячи у своїй бібліотеці в халаті й капцях. Він щойно доручив Томові купити деякі речі та передав йому гроші. — Тут усе гаразд, Томе? — додав він, побачивши, що Том і далі стоїть, не рушаючи з місця.

— Боюся, що ні, господарю, — відповів Том із серйозним обличчям.

Сен-Клер відклав газету, поставив чашку з кавою й подивився на Тома.

— Що ж таке, Томе? Ти виглядаєш так урочисто, наче труна.

— Мені дуже тяжко на душі, господарю. Я завжди думав, що господар буде добрий до всіх.

— Ну, Томе, хіба я не був добрий? Ну ж бо, чого тобі хочеться? Напевно, тобі чогось бракує, і це лише вступ до розмови.

— Господар завжди був добрий до мене. Тут мені нема на що скаржитися. Але є один, до кого господар не добрий.

— Томе, що це на тебе найшло? Кажи прямо; що ти маєш на увазі?

— Учора вночі, між першою та другою, я так і подумав. Тоді я все добре обміркував. Господар недобрий до самого себе.

Том сказав це, стоячи спиною до господаря й тримаючи руку на дверній клямці. Сен-Клер відчув, як його обличчя залилося густою червоною фарбою, але засміявся.

— О, то ось у чому річ? — весело мовив він.

— У цьому! — вигукнув Том, раптом обернувся й упав навколішки. — О, мій дорогий молодий господарю! Я боюся, що це буде втрата всього — всього, і тіла, і душі. У Святій Книзі сказано: «Воно кусає, мов змія, і жалить, мов гадюка!» Мій дорогий господарю!

Голос Тома урвався, а по щоках покотилися сльози.

— Бідний ти, дурний чоловіче! — сказав Сен-Клер, і в його власних очах теж блиснули сльози. — Устань, Томе. Я не вартий того, щоб за мною плакати.

Але Том не підвівся й дивився на нього благально.

— Гаразд, я більше не ходитиму на ці прокляті гульки, Томе, — сказав Сен-Клер. — Чесне слово, не ходитиму. Не знаю, чому я не припинив цього давним-давно. Я завжди зневажав це — і себе за це теж. Тож тепер, Томе, витри очі й займайся своїми справами. Ну ж бо, ну ж бо, — додав він, — не треба мені твоїх благословень. Я тепер не такий уже й великий добродій, — сказав він, лагідно підштовхуючи Тома до дверей. — Ось побачиш, я даю тобі слово честі, Томе: більше ти мене таким не побачиш.

І Том пішов геть, витираючи очі й цілком задоволений.

— І я дотримаю свого слова перед ним, — сказав Сен-Клер, зачиняючи двері.

І Сен-Клер справді дотримав слова, бо груба чуттєвість у будь-якій формі не була властивою спокусою його натури.

Але хто ж розповість про всі численні випробування нашої приятельки міс Опелії, яка взялася до обов’язків південної господині дому?

Між слугами в південних маєтках існує величезна різниця — залежно від характеру та здібностей господинь, під чиїм наглядом вони виховувалися.

І на Півдні, і на Півночі є жінки, наділені надзвичайним хистом до управління та вмінням виховувати. Такі жінки, без видимих зусиль і без суворості, здатні підкорити своїй волі різних членів свого невеликого домашнього господарства й привести їх до злагодженого та впорядкованого ладу; вони вміють стримувати їхні особливості, врівноважувати й компенсувати недоліки одного надлишком певних якостей іншого, створюючи таким чином гармонійну й упорядковану систему.

Саме такою господинею була місіс Шелбі, яку ми вже описували, і з такою, напевно, нашим читачам уже доводилося зустрічатися. Якщо такі жінки нечасто трапляються на Півдні, то лише тому, що вони взагалі нечасто трапляються у світі. Там їх можна зустріти не рідше, ніж деінде; а коли вони з’являються, то саме такий суспільний лад дає їм блискучу нагоду виявити свій домашній талант.

Марі Сен-Клер не була такою господинею, як і її мати до неї. Лінива й дитинна, позбавлена системності та передбачливості, вона мимоволі мала виховувати таких самих слуг; і вона цілком справедливо описала міс Опелії той безлад, який та мала застати в домі, хоча й не назвала справжньої його причини.

Першого ранку свого господарювання міс Опелія встала о четвертій годині; і, навівши лад у власній кімнаті, як вона робила від самого свого приїзду, на превеликий подив покоївки, приготувалася до рішучого наступу на комори та шафи всього господарства, ключі від яких були в її руках.

Того дня комора, шафи для білизни, посудна, кухня та льох — усе піддалися страшенній ревізії. Таємні речі пітьми були винесені на світ Божий у такій кількості, що це стривожило всі князівства й сили кухні та покоїв і викликало серед домашньої прислуги чимало перешіптувань та нарікань на тему «цих північних паній».

Стара Дайна, головна куховарка й беззаперечна володарка всього, що стосувалося кухні, сповнилася гніву через те, що вважала посяганням на свої привілеї. Навіть який-небудь феодальний барон за часів Великої хартії вольностей не обурювався б так люто, якби корона зазіхнула на його права.

Дайна була сама по собі неабиякою особою, і було б несправедливо щодо її пам’яті не дати читачеві бодай якогось уявлення про неї. Вона була природженою куховаркою, такою ж, як тітонька Хлоя, — адже куховарство є вродженим хистом африканської раси; але Хлоя була навченою, методичною куховаркою, яка діяла в упорядкованій системі домашніх обов’язків, тоді як Дайна була самоукою-генієм і, як геніям узагалі властиво, до краю самовпевненою, упертою у своїх поглядах і непередбачуваною.

Подібно до певного різновиду сучасних філософів, Дайна цілковито зневажала логіку й розум у будь-якому вигляді та завжди ховалася за непохитною інтуїтивною впевненістю; і тут її годі було пробити. Жоден талант, жодна влада, жодні пояснення не могли змусити її повірити, що якийсь інший спосіб кращий за її власний, або що порядок дій, якого вона дотримувалася навіть у найдрібнішій справі, можна бодай трохи змінити. За її колишньої господині, матері Марі, це вважалося незаперечним; а «міс Марі», як Дайна завжди називала свою молоду господиню навіть після її заміжжя, воліла скоритися, ніж сперечатися. Тож Дайна й правила безроздільно. Домагатися цього їй було ще легше завдяки досконалому володінню дипломатичним мистецтвом, яке поєднувало найпокірніші манери з цілковитою непохитністю щодо своїх рішень.

Дайна досконало володіла всім мистецтвом і таємницями виправдань, у всіх їхніх різновидах. Для неї було мало не аксіомою, що куховарка не може зробити нічого поганого; а на південній кухні куховарці завжди знайдеться безліч голів і плечей, на які можна звалити будь-який гріх чи недолік, зберігши власну бездоганність у повній недоторканності. Якщо якась страва не вдавалася, для цього існувало п’ятдесят безсумнівно вагомих причин; і, поза всяким сумнівом, винними були п’ятдесят інших людей, яких Дайна безжально й завзято лаяла.

Втім, траплялося вкрай рідко, щоб кінцевий результат Дайни був невдалим. Хоча все вона робила напрочуд звивисто й манівцями, не маючи жодного уявлення про розрахунок часу та місця; хоча її кухня зазвичай скидалася на приміщення, крізь яке пронісся ураган, а місць для кожного кухонного приладдя вона мала, здається, стільки, скільки днів у році, — якщо вистачало терпіння дочекатися її власного слушного часу, вечеря зрештою з’являлася в цілковитому порядку, а приготована була так майстерно, що навіть найвибагливіший гурман не знайшов би до неї жодного причепу.

Настав час перших приготувань до обіду. Дайна, яка потребувала тривалих перерв для роздумів і відпочинку та понад усе цінувала зручність у всіх своїх приготуваннях, сиділа просто на кухонній підлозі, курячи коротку, куценьку люльку, до якої була дуже прихильна і яку щоразу розпалювала, немов кадильницю, коли відчувала потребу в натхненні для своїх кухонних задумів. Так Дайна прикликала домашніх муз.

Навколо неї сиділи різні представники молодшого покоління, яким кишіли південні господарства: вони лущили горох, чистили картоплю, обскубували з птиці залишки пір’я та займалися іншими підготовчими справами. Час від часу Дайна переривала свої роздуми, щоб ткнути когось із юних працівників або стукнути його по голові дерев’яною товкачкою для пудингу, що лежала поруч. Узагалі ж Дайна залізною рукою правила над кучерявими головами молодших, вважаючи, схоже, що вони народжені на цей світ винятково для того, щоб «зберігати їй ноги», як вона висловлювалася. Це був дух системи, в якій вона виросла, і вона доводила його до крайніх меж.

Після того як міс Опелія завершила свій реформаторський обхід усіх інших частин господарства, вона тепер увійшла до кухні. Дайна вже з різних джерел чула, що відбувається, і вирішила зайняти оборонну, консервативну позицію, подумки твердо постановивши протидіяти кожному нововведенню та ігнорувати його — але без жодного відкритого, помітного конфлікту.

Кухня являла собою велику кімнату з цегляною підлогою, уздовж однієї стіни якої простягалося величезне старосвітське вогнище. Сен-Клер марно намагався переконати Дайну замінити його на зручнішу сучасну кухонну плиту. Та де там. Жоден послідовник П’юзі[1] чи консерватор будь-якої школи не тримався так непохитно за освячені часом незручності, як Дайна.

[1] Едвард Був’єрі П’юзі (1800–1882) — прихильник ортодоксальності об’явленої релігії, захисник Оксфордського руху, професор єврейської мови та канонік Крайст-Черч в Оксфорді.

Коли Сен-Клер уперше повернувся з Півночі, вражений системністю й порядком, що панували на кухні його дядька, він щедро обладнав власну кухню цілим рядом шаф, шухляд та різноманітного начиння, сподіваючись, що все це допоможе Дайні навести лад у її господарстві. Він міг би з таким самим успіхом облаштувати все це для білки чи сороки. Що більше було шухляд і шаф, то більше сховків Дайна знаходила для старих ганчірок, гребінців, старих черевиків, стрічок, зів’ялих штучних квітів та інших предметів vertu, якими тішилася її душа.

Коли міс Опелія увійшла до кухні, Дайна не встала, а й далі курила з піднесеним спокоєм, крадькома стежачи за її діями кутиком ока, але на вигляд цілком поглинена роботою довкола.

Міс Опелія почала відчиняти одну за одною шухляди.

— Для чого ця шухляда, Дайно? — запитала вона.

— Та вона для чого завгодно годиться, місіс, — відповіла Дайна.

Схоже, так воно й було. Із розмаїття речей, що там зберігалися, міс Опелія першою витягла тонку дамаську скатертину, заплямовану кров’ю, — очевидно, нею загортали якесь сире м’ясо.

— Що це, Дайно? Ти ж не загортаєш м’ясо в найкращі скатертини своєї господині?

— Ой, Господи, місіс, та ні! Рушників не було — всі кудись поділися, от я й узяла це. Я збиралася її випрати, от… тому й поклала сюди.

— Безладдя! — пробурмотіла собі під ніс міс Опелія й заходилася перебирати вміст шухляди. Там вона знайшла тертку для мускатного горіха і два чи три мускатні горіхи, методистський молитовник, пару забруднених мадраських хустинок, пряжу й в’язання, пачку тютюну та люльку, кілька сухих коржиків, одну-дві позолочені порцелянові блюдечка з помадою, пару тонких старих черевиків, шматок фланелі, ретельно заколений шпильками, всередині якого лежало кілька маленьких білих цибулин, кілька дамаських серветок, грубих полотняних рушників, мотузок і голок для штопання, а також кілька розірваних паперових пакетиків, із яких у шухляду сипалися різні запашні трави.

— А де ти тримаєш мускатні горіхи, Дайно? — запитала міс Опелія з виглядом людини, яка молиться про терпіння.

— Та де доведеться, місіс. Он трохи в тій тріснутій чашці для чаю, нагорі, а ще трохи — он у тій шафці.

— А ось кілька в тертці, — сказала міс Опелія, піднявши їх.

— Та авжеж! Я сьогодні вранці їх туди поклала — люблю, коли все під рукою, — відповіла Дайна. — Гей, Джейку! Чого зупинився? Нарвешся! Ану стій! — додала вона й метнулася своєю палицею до винуватця.

— А це що? — запитала міс Опелія, піднімаючи блюдечко з помадою.

— Та це моя жирка для волосся. Я поклала її сюди, щоб була під рукою.

— І для цього ти використовуєш найкращі блюдечка своєї господині?

— Господи! Та я просто поспішала, от і взяла. Я саме сьогодні збиралася перекласти її в інше.

— А ось дві дамаські столові серветки.

— Ті серветки я поклала сюди, щоб якось випрати їх.

— Невже тут немає спеціального місця для речей, які треба прати?

— Ну, господар Сен-Клер дав мені оту скриню, сказав, що вона саме для цього. Але я люблю на ній деякими днями замішувати тісто для коржиків і тримати свої речі, а тоді кришку підіймати незручно.

— То чому ти не замішуєш своє тісто на он тому столі для випічки?

— Ой, місіс, та на ньому все заставлено посудом та всяким іншим, місця зовсім нема, ніяк…

— Але ж ти повинна мити свій посуд і прибирати його на місце.

— Мити мій посуд! — вигукнула Дайна на високій ноті, бо її гнів уже починав брати гору над звичною чемністю. — Що пані знаються на роботі, хотіла б я знати? Коли б господар отримував свою вечерю, якби я весь час витрачала на миття та прибирання посуду? Міс Марі ніколи мені такого не казала, ніколи.

— Ну, а ось ці цибулини.

— Господи, та авжеж! — сказала Дайна. — От де я їх тепер і поклала. А я ніяк не могла згадати. Це особливі цибулини, я їх саме для цієї тушкованої страви берегла. Я й забула, що вони лежать у тій старій фланелі.

Міс Опелія витягла паперові пакетики із запашними травами, з яких вони сипалися.

— Хотіла б я, щоб місіс не чіпала цього, — досить рішуче сказала Дайна. — Я люблю тримати свої речі там, де знаю, де їх шукати.

— Але ж не можна залишати в пакетиках ці дірки.

— Вони зручні, щоб просіювати через них трави, — відповіла Дайна.

— Але ж бачиш, усе висипається по всій шухляді.

— Господи, ну звісно! Якщо місіс так усе перекидатиме, то й висипатиметься. Місіс уже чимало всього так порозсипала, — сказала Дайна, неспокійно підходячи до шухляд. — От якби місіс тільки піднялася нагору й дочекалася, поки настане мій час прибирання, я б усе привела до ладу; але я нічого не можу зробити, коли пані крутяться тут і заважають. Гей, Семе, не давай дитині тієї цукорниці! Я тобі так по голові вріжу, що мало не здасться!

— Я обійду всю кухню й один раз наведу тут порядок, Дайно; а потім сподіватимуся, що ти його підтримуватимеш.

— Господи, міс Пфеліє! Та хіба ж пані так роблять? Я ніколи не бачила, щоб пані займалися подібними речами. Ні моя стара господиня, ні міс Марі ніколи такого не робили, та й не бачу я в цьому жодної потреби.

І Дайна обурено походжала кухнею, тим часом як міс Опелія складала й сортувала посуд, зсипала десятки розкиданих цукорниць цукру в одну посудину, відбирала серветки, скатертини та рушники для прання, мила, витирала й розставляла все власними руками — швидко й вправно, чим неабияк вразила Дайну.

— Господи, ну коли це так північні пані роблять, то вони ніякі не пані, — сказала вона кільком своїм підлеглим, коли вони опинилися на безпечній відстані, де їх не могли почути. — Коли настає мій час прибирання, у мене все стоїть рівненько, як у будь-кого. Але я не люблю, коли пані тут крутяться, заважають і розкладають мої речі так, що я потім не можу їх знайти.

Справедливості заради треба сказати, що час від часу Дайна таки переживала напади реформаторського завзяття й наводила лад — вона називала це «часом прибирання». Тоді вона з великим запалом вивертала всі шухляди й шафи навиворіт, висипаючи їхній вміст на підлогу чи столи, і звичайний безлад ставав у сім разів безладнішим. Потім вона розпалювала свою люльку й неквапливо оглядала свої порядки, перебирала речі та просторікувала про них; змушувала всю молодь найретельніше натирати олов’яне начиння й протягом кількох годин підтримувала надзвичайно енергійний стан хаосу, який пояснювала на задоволення всіх допитливих одним зауваженням: вона «прибирає». «Не можна ж було дозволяти, щоб усе й далі так ішло, як досі, і вона мала намір привчити цих малих краще тримати порядок». Бо сама Дайна, як не дивно, тішила себе ілюзією, ніби вона є самою душею порядку, а в усьому, що не відповідало досконалості в цьому питанні, винні були тільки малі та взагалі всі інші мешканці дому. Коли все олов’яне начиння було начисто відтерте, столи вичищені до сніжної білизни, а все, що могло муляти око, заховане в усілякі щілини та закутки, Дайна вдягалася в ошатну сукню, чистий фартух і високу яскраву мадраську чалму та наказувала всім «малим», які нишком пробиралися до кухні, триматися від неї подалі, бо вона збиралася підтримувати тут красу й порядок. Насправді ці періодичні напади завзятого прибирання часто ставали незручністю для всього господарства, бо Дайна так надмірно прив’язувалася до начищеного олов’яного посуду, що наполягала: його не можна більше використовувати для жодної потреби — принаймні доти, доки не згасне запал її «часу прибирання».

За кілька днів міс Опелія ґрунтовно перебудувала всі господарські справи за єдиною системою; але її праця в усіх тих сферах, що залежали від співпраці прислуги, нагадувала працю Сізіфа або Данаїд. Одного дня, доведена до відчаю, вона звернулася до Сен-Клера.

— У цьому домі просто неможливо запровадити хоч якусь систему!

— Авжеж, неможливо, — відповів Сен-Клер.

— Таке безладне господарювання, таке марнотратство, такий хаос — нічого подібного я зроду не бачила!

— Не сумніваюся, що не бачили.

— Ви не ставилися б до цього так спокійно, якби самі були господинею дому.

— Люба кузино, тобі краще раз і назавжди зрозуміти: ми, господарі, поділяємося на два класи — гнобителів і пригноблених. Ми, люди добродушні, які ненавидять суворість, змирилися з чималими незручностями. Якщо ми хочемо тримати в себе задля власної зручності таку недоладну, розхристану й ненавчену спільноту, то мусимо миритися з наслідками. Я бачив кілька рідкісних випадків, коли люди завдяки особливому такту могли без суворості запровадити порядок і систему; але я не з таких. Тож я давно вирішив дозволити всьому йти так, як воно йде. Я не збираюся, щоб цих бідолах били та шматували, і вони це знають — а отже, звісно, знають і те, що палиця в їхніх власних руках.

— Але щоб не було ні часу, ні місця для речей, ні порядку — і все тривало в такому безладному вигляді!

— Люба моя Вермонте, ви, уродженці десь біля Північного полюса, надаєте часові надмірного значення! Який, скажи на милість, сенс у часі для людини, яка має його вдвічі більше, ніж знає, куди подіти? А щодо порядку й системи, то коли тобі нема чого робити, крім як лежати на канапі та читати, не має великого значення, поснідаєш ти на годину раніше чи пізніше або пообідаєш так само. Ось Дайна готує тобі чудову вечерю — суп, рагу, смажену птицю, десерт, морозиво і все, що належить, — і створює все це з хаосу й первісної пітьми он там, на кухні. Я вважаю справді піднесеним те, як вона все це примудряється робити. Але, Господи помилуй! Якби ми мали спускатися туди й дивитися на все те куріння, сидіння навпочіпки та метушню, що передують приготуванню, ми б більше ніколи не їли! Люба моя кузино, звільни себе від цього. Це гірше за будь-яку католицьку єпитимію й користі не приносить. Ти тільки втратиш самовладання й остаточно спантеличиш Дайну. Нехай робить по-своєму.

— Але, Огюстене, ти не знаєш, у якому стані я все це застала.

— Не знаю? Хіба я не знаю, що качалка лежить у неї під ліжком, а тертка для мускатного горіха — в кишені разом із тютюном; що в домі є шістдесят п’ять різних цукорниць — по одній у кожній шпарині; що одного дня вона миє посуд столовою серветкою, а наступного — шматком старої нижньої спідниці? Але зрештою вона готує розкішні обіди, варить чудову каву; а судити її треба так, як судять воїнів і державних мужів, — за успіхом.

— Але ж марнотратство — витрати!

— Ну, тоді замикай усе, що можеш, і тримай ключ при собі. Видавай усе потроху й ніколи не цікався всякими дрібницями та залишками — так буде краще.

— Це мене турбує, Огюстене. Я не можу позбутися відчуття, ніби ці слуги не зовсім чесні. Ти впевнений, що на них можна покластися?

Огюстен розреготався, побачивши, з яким серйозним і стурбованим виглядом міс Опелія поставила це запитання.

— О, кузино, це вже занадто добре — чесні! Ніби цього можна від них очікувати! Чесні! Та звісно, що ні. А чому вони мають бути чесними? Що, в біса, повинно їх такими зробити?

— А чому ви їх не навчаєте?

— Навчати! О, та годі! Чого, по-твоєму, я мав би їх навчати? Хіба я на це схожий? Що до Марі, то в неї, безперечно, достатньо запалу, щоб винищити цілу плантацію, якби я дозволив їй господарювати; але шахрайства з них вона не вибила б.

— Невже серед них немає чесних?

— Ну, час від часу трапляється один такий, кого природа створила настільки непрактично простодушним, правдивим і вірним, що навіть найгірший вплив не здатен цього знищити. Але, бачиш, ще від материнських грудей кольорова дитина відчуває й бачить, що перед нею відкриті тільки потайні, нечесні шляхи. Інакше вона не може ладнати ні з батьками, ні з господинею, ні з молодим господарем, ні зі своїми маленькими товаришами по іграх. Хитрість і обман стають необхідними, неминучими звичками. Несправедливо очікувати від неї чогось іншого. Не слід її за це карати. Щодо чесності, то раба тримають у такому залежному, напівдитячому стані, що він просто не здатен усвідомити права власності чи відчути, що господарське добро — не його власне, якщо він може його здобути. Щодо мене, то я не розумію, як вони взагалі можуть бути чесними. Такий чоловік, як наш Том, — це… це моральне диво!

— А що ж стається з їхніми душами? — запитала міс Опелія.

— Це мене, наскільки я знаю, не стосується, — сказав Сен-Клер. — Я говорю лише про факти теперішнього життя. А факт полягає в тому, що весь цей народ, загалом кажучи, відданий дияволу заради нашої користі в цьому світі — хоч там як воно обернеться в іншому!

— Це просто жахливо! — сказала міс Опелія. — Вам би мало бути соромно за себе!

— Не знаю, чи мені соромно. Утім, ми вельми непоганій компанії, — сказав Сен-Клер, — як і всі, хто йде широкою дорогою. Погляньте на високих і низьких, на весь світ — усюди та сама історія: нижчий клас виснажують тілом, душею і духом заради блага вищого. Так воно в Англії; так воно всюди; і все ж увесь християнський світ стоїть ошелешений, обурюючись із праведного обурення, бо ми робимо те саме, тільки трохи в іншій формі, ніж вони.

— У Вермонті не так.

— Авжеж, у Новій Англії та вільних штатах ви маєте перевагу над нами, визнаю. Але ось і дзвінок; тож, кузино, на якийсь час відкладемо наші місцеві упередження й ходімо обідати.

Коли наприкінці дня міс Опелія була на кухні, кілька темношкірих дітей вигукнули:

— Ой лишенько! А он Прю йде, сопе, як завжди.

До кухні ввійшла висока, кістлява кольорова жінка з кошиком сухих коржиків і гарячих булочок на голові.

— Гей, Прю! Прийшла, — сказала Дайна.

На обличчі Прю застиг вираз похмурого невдоволення, а голос її був хрипкий і буркотливий. Вона поставила кошик, присіла навпочіпки, сперлася ліктями на коліна й сказала:

— О Господи! Хотіла б я вже померти!

— Чого ж ти хочеш померти? — запитала міс Опелія.

— Була б поза своїми муками, — грубо відповіла жінка, не відриваючи очей від підлоги.

— А навіщо ж ти тоді напиваєшся й бешкетуєш, Прю? — запитала чепурненька квартеронка-покоївка, що, говорячи, погойдувала сережками з кораловими підвісками.

Жінка кинула на неї кислий, неприязний погляд.

— Може, й ти колись до цього дійдеш. Я була б рада побачити тебе в такому становищі, була б; тоді й ти радітимеш краплі, як я, щоб забути свої муки.

— Ну ж бо, Прю, — сказала Дайна, — покажімо твої коржики. Ось місіс заплатить за них.

Міс Опелія відрахувала два десятки з лишком.

— У тому старому потрісканому глечику на верхній полиці є кілька квитків, — сказала Дайна. — Ти, Джейку, вилізь і дістань його.

— Квитки? А на що вони? — запитала міс Опелія.

— Ми купуємо в її господаря квитки, а вона дає нам за них хліб.

— А коли я приходжу додому, вони рахують мої гроші й квитки, щоб перевірити, чи все в мене зійшлося; а якщо ні, то ледь не забивають мене до смерті.

— І правильно роблять, — сказала Джейн, зухвала покоївка. — Сама винна, коли береш їхні гроші, щоб напитися. Ось що вона робить, місіс.

— І саме це я й робитиму — інакше я не можу жити: пити й забувати свої муки.

— Ти дуже грішна й дуже нерозумна, — сказала міс Опелія, — якщо крадеш гроші свого господаря, щоб довести себе до такого стану.

— Дуже може бути, місіс; але я так і робитиму — так, робитиму. О Господи! Хотіла б я вже померти, справді, — хотіла б померти й позбутися своїх мук!

Поволі, насилу розпрямившись, стара жінка знову піднялася, поклала кошик на голову, але перед тим, як вийти, подивилася на квартеронку, яка все ще стояла й бавилася своїми сережками.

— Думаєш, ти дуже вже гарна з отими своїми цяцьками, крутишся, головою метляєш і на всіх дивишся згори. Ну, нічого — може, й доживеш до того, що станеш бідною старою пропащою створюкою, як я. Сподіваюся перед Господом, що доживеш, таки сподіваюся; тоді побачимо, чи не почнеш ти пити — пити, пити, — поки сама себе в муки не заженеш; і так тобі й треба буде — тьху!

І з лиховісним виттям жінка вийшла з кімнати.

— Огидна стара тварюка! — сказав Адольф, який набирав воду для гоління свого господаря. — Якби я був її господарем, я б обробив її ще гірше, ніж вона сама себе.

— Та вже нікуди гірше, — сказала Дайна. — У неї й тепер спина аж надто постраждала — ніяка сукня вже не може як слід зійтися на ній.

— Я вважаю, що таким ницим створінням не слід дозволяти ходити по пристойних домах, — сказала міс Джейн. — А ви як думаєте, містере Сен-Клер? — запитала вона, кокетливо відкинувши голову в бік Адольфа.

Слід зауважити, що серед інших речей, які Адольф привласнював із панського майна, він мав звичку привласнювати й ім’я та титул свого господаря; і в кольорових колах Нового Орлеана виступав під іменем містера Сен-Клера.

— Безперечно, я вашої думки, міс Бенуар, — сказав Адольф.

Бенуар — таке було прізвище родини Марі Сен-Клер, а Джейн була однією з її служниць.

— Скажіть, міс Бенуар, чи можу я поцікавитися, чи ці сережки ви вдягнете завтра ввечері на бал? Вони просто чарівні!

— Цікаво мені, містере Сен-Клер, до чого тільки дійде нахабство вас, чоловіків! — сказала Джейн, закинувши гарненьку голівку так, що сережки знову заблищали. — Я цілий вечір із вами не танцюватиму, якщо ви й далі ставитимете мені такі запитання.

— О, ви не можете бути такою жорстокою! Я просто вмирав від цікавості, чи з’явитеся ви у своїй рожевій тарлатані, — сказав Адольф.

— Що таке? — запитала Роза, жвава, кокетлива маленька квартеронка, яка саме в цю мить, підстрибуючи, спускалася сходами.

— Та містер Сен-Клер такий нахаба!

— Чесне слово, — сказав Адольф, — тепер я полишаю це на розсуд міс Рози.

— Я знаю, він завжди нахабне створіння, — сказала Роза, балансуючи на одній своїй маленькій ніжці й лукаво дивлячись на Адольфа. — Він постійно так мене сердить.

— О, пані, пані, ви неодмінно розіб’єте мені серце, обидві разом, — сказав Адольф. — Якось уранці мене знайдуть мертвим у ліжку, і вам доведеться за це відповідати.

— Чуєш, що верзе це огидне створіння! — вигукнули обидві дівчини, нестямно сміючись.

— Геть звідси, ви! Не можу я мати вас тут під ногами на кухні, — сказала Дайна. — Тільки заважаєте мені, дурієте тут.

— Тітонька Дайна сердиться, бо не може піти на бал, — сказала Роза.

— Не хочу я ваших світлошкірих балів, — сказала Дайна. — Бігаєте там, удаєте з себе білих панянок. А все одно ви нігри, так само як і я.

— Тітонька Дайна щодня так намащує свою вовну жиром, щоб вона лежала рівно, — сказала Джейн.

— А все одно це буде вовна, — сказала Роза, зловтішно струснувши свої довгі шовковисті кучері.

— Ну, а перед Господом хіба вовна не така сама добра, як волосся? — сказала Дайна. — Я б хотіла, щоб місіс сама сказала, що дорожче: дві такі, як ви, чи одна така, як я. Геть звідси, ви, нікчемні! Не хочу вас тут бачити!

Тут розмову було перервано одразу з двох боків. На верхівці сходів почувся голос Сен-Клера — він питав Адольфа, чи той збирається стояти там цілу ніч із водою для гоління; а міс Опелія, виходячи з їдальні, сказала:

— Джейн, Роза, чого ви тут марнуєте час? Ідіть і займіться своїми муслінами.

Наш приятель Том, який під час розмови зі старою продавчинею коржиків був на кухні, вийшов слідом за нею на вулицю. Він бачив, як вона йшла далі, раз у раз приглушено стогнучи. Нарешті вона поставила кошик на порозі якогось будинку й почала поправляти стару вицвілу хустку, що вкривала її плечі.

— Я трохи понесу ваш кошик, — співчутливо сказав Том.

— А навіщо тобі? — запитала жінка. — Не треба мені ніякої допомоги.

— Ви, здається, хвора, або в біді, чи ще щось таке, — сказав Том.

— Я не хвора, — коротко відповіла жінка.

— Я хотів би, — сказав Том, пильно дивлячись на неї, — хотів би переконати вас кинути пити. Хіба ви не знаєте, що це занапастить вас і тілом, і душею?

— Я знаю, що потраплю в муки, — похмуро сказала жінка. — Не треба мені цього казати. Я погана, я грішна — я прямісінько до мук іду. О Господи! Хотіла б я вже бути там!

Том здригнувся від цих страшних слів, сказаних із похмурою, пристрасною переконаністю.

— О Господи, змилуйся над вами! Бідне створіння. Невже ви ніколи не чули про Ісуса Христа?

— Ісус Христос? А хто це?

— Та це ж Господь, — сказав Том.

— Здається, я щось чула про Господа, і про суд, і про муки. Про це я чула.

— Але хіба ніхто ніколи не розповідав вам про Господа Ісуса, який любив нас, бідних грішників, і помер за нас?

— Нічого про це не знаю, — сказала жінка. — Відколи помер мій старий, ніхто ніколи мене не любив.

— Де ви виросли? — запитав Том.

— У Кентуккі. Один чоловік тримав мене, щоб я народжувала дітей на продаж, і продавав їх, щойно вони підростали; зрештою він продав мене одному перекупникові, а мій господар купив мене в нього.

— Що змусило вас почати так пити?

— Щоб позбутися своїх мук. Коли я сюди приїхала, у мене народилася дитина; тоді я подумала, що хоч одну матиму змогу виростити, бо господар не був перекупником. Така жвава була дитинка! І спершу місіс, здавалося, дуже нею тішилася; вона ніколи не плакала — була здорова й гладенька. Але місіс захворіла, і я доглядала за нею; сама підхопила гарячку, і молоко в мене зовсім пропало, а дитина почала марніти, лишилися шкіра та кістки, а місіс не захотіла купувати для неї молока. Вона й слухати не хотіла, коли я казала їй, що в мене немає молока. Казала, що знає: я можу годувати дитину тим, що їдять інші люди; а дитя все хиріло, плакало, плакало, плакало день і ніч, і зрештою від нього лишилися самі шкіра та кістки, а місіс почала сердитися на нього й казала, що воно просто вередує. Вона казала, що хотіла б, аби воно померло, і не дозволяла мені брати його на ніч, бо, мовляв, воно не дає мені спати й робить мене ні на що не здатною. Вона змусила мене спати у своїй кімнаті; а дитину я мусила покласти десь далеко, в маленькій мансарді, і там однієї ночі вона виплакалася до смерті. Так і сталося; і я почала пити, щоб заглушити її плач у своїх вухах! Так, почала — і питиму! Питиму, навіть якщо за це потраплю в муки! Господар каже, що я потраплю в муки, а я кажу йому, що вже там!

— О, бідне ви створіння! — сказав Том. — Невже ніхто ніколи не розповідав вам, як Господь Ісус любив вас і помер за вас? Невже вам не казали, що Він допоможе вам, і ви зможете потрапити до раю та зрештою знайти там спокій?

— Я, бачте, схожа на ту, що до раю піде? — сказала жінка. — Хіба ж не туди йдуть білі? Гадаєте, мене там приймуть? Я краще піду в муки, аби тільки подалі від господаря та місіс. Саме так! — сказала вона і, як завжди, важко застогнавши, знову закинула кошик на голову та похмуро попрямувала геть.

Том повернувся й сумно попрямував до будинку. У дворі він зустрів маленьку Єву — з вінком із тубероз на голові та очима, що сяяли від захвату.

— О, Томе! Ось ти де. Я рада, що тебе знайшла. Папа каже, що ти можеш вивести поні й покатати мене в моїй новій маленькій кареті, — сказала вона, хапаючи його за руку. — Але що з тобою, Томе? Ти такий похмурий.

— Мені важко на душі, міс Єво, — сумно сказав Том. — Але я виведу для вас коней.

— Але скажи мені, Томе, що сталося. Я бачила, як ти розмовляв зі старою сварливою Прю.

Том простими, щирими словами розповів Єві історію тієї жінки. Вона не вигукнула, не здивувалася й не заплакала, як це роблять інші діти. Її щоки зблідли, а на очі лягла глибока, серйозна тінь. Вона поклала обидві руки на груди й тяжко зітхнула.