«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XLIII, Наслідки

Решту нашої історії можна розповісти досить швидко. Джордж Шелбі, як і будь-який інший молодий чоловік, зацікавлений не лише почуттям людяності, а й романтикою цієї незвичайної історії, подбав про те, щоб надіслати Кессі купчу на Елізу; дата й ім’я в ній цілком відповідали відомим їй обставинам, і тепер вона вже не мала жодного сумніву, що йдеться саме про її дитину. Залишалося тільки простежити шлях утікачів.

Мадам де Ту та вона, зведені разом дивовижним збігом обставин своїх доль, негайно вирушили до Канади й почали розшуки по станціях, де оселялося безліч утікачів від рабства. В Амгерстберзі вони знайшли місіонера, у якого Джордж та Еліза свого часу прихистилися, коли вперше прибули до Канади; завдяки йому їм вдалося простежити шлях родини до Монреаля.

Джордж та Еліза вже п’ять років були вільними. Джордж постійно працював у майстерні одного достойного механіка й заробляв достатньо, щоб утримувати родину, яка тим часом збільшилася ще на одну доньку.

Маленького Гаррі — жвавого, кмітливого хлопчика — віддали до доброї школи, і він швидко досягав успіхів у навчанні.

Достойний пастор станції в Амгерстберзі, де Джордж уперше ступив на канадську землю, так зацікавився розповіддю мадам де Ту та Кессі, що, на прохання першої, погодився супроводжувати їх до Монреаля в пошуках родини; усі витрати на подорож вона брала на себе.

Тепер сцена переноситься до невеликого, охайного будиночка на околиці Монреаля; час — вечір. У каміні весело палахкотить вогонь; до вечері вже приготовано стіл, накритий білою, мов сніг, скатертиною. В одному кутку кімнати стояв стіл, накритий зеленою тканиною; на ньому лежав розгорнутий письмовий прилад, пера й папір, а над ним висіла полиця з добре підібраною добіркою книжок.

Це був кабінет Джорджа. Те саме прагнення до самовдосконалення, яке колись спонукало його, попри всі тяжкі труди й зневіру ранніх років, потай опановувати такі жадані для нього вміння читати й писати, і тепер спонукало присвячувати весь свій вільний час освіті та розвитку власного розуму.

Тепер він сидить за столом і робить нотатки з книжки, яку щойно читав із родинної бібліотеки.

— Ходи, Джордже, — каже Еліза, — ти цілий день просидів за своїми книжками. Відклади вже її та поговори зі мною, поки я готую чай, ну будь ласка.

І маленька Еліза підтримує її зусилля: тупцяє до батька, намагається витягти книжку з його рук, а потім влаштовується в нього на колінах замість неї.

— Ах ти, маленька відьмочко! — каже Джордж, поступаючись, як чоловік у таких обставинах завжди мусить поступитися.

— От і добре, — каже Еліза, починаючи нарізати буханець хліба.

Вона має трохи доросліший вигляд; постать її стала трохи повнішою, манери — більш материнськими, ніж колись, але видно, що вона цілком задоволена своєю долею і щаслива настільки, наскільки може бути щасливою жінка.

— Гаррі, синку, як тобі сьогодні вдалося розв’язати ту задачу? — питає Джордж, кладучи руку синові на голову.

Гаррі вже позбувся своїх довгих кучерів, але ніколи не втратить тих очей і вій, а також цього гарного, сміливого чола, яке тепер пашить тріумфом, коли він відповідає:

— Я все зробив, кожну дрібницю, сам, тату! І ніхто мені не допомагав!

— От і добре, — каже батько. — Покладайся на себе, сину мій. У тебе можливостей тепер більше, ніж будь-коли мав твій бідолашний батько.

У цю мить у двері постукали, і Еліза пішла відчинити. Її радісне: — О! Це ви? — покликало до дверей її чоловіка, і достойного пастора з Амгерстберга привітали як дорогого гостя. З ним були ще дві жінки, і Еліза запросила їх сідати.

А тепер, якщо вже казати правду, добрий пастор заздалегідь склав невеличкий план, за яким усе це мало відбутися; дорогою сюди всі дуже обережно й розважливо нагадували одне одному, щоб ніхто нічого не виказував, окрім того, що було домовлено заздалегідь.

Яке ж було замішання доброго чоловіка, коли, щойно він жестом запросив дам сідати й уже витягав із кишені носовичка, щоб витерти рота та як слід перейти до своєї вступної промови, мадам де Ту раптом зруйнувала весь його задум: кинулася Джорджеві на шию і одразу ж усе розкрила, вигукнувши:

— О, Джордже! Невже ти мене не впізнаєш? Я твоя сестра Емілі!

Кессі сіла спокійніше й цілком добре зіграла б свою роль, якби перед нею раптом не постала маленька Еліза — точнісінько така, якою була її донька, коли Кессі бачила її востаннє: ті самі обриси, ті самі кучері. Дівчинка допитливо підвела до неї очі, а Кессі підхопила її на руки, притисла до грудей і сказала — тієї миті справді вірячи власним словам:

— Люба моя, я твоя мати!

Словом, усе це було досить важко провести саме в належному порядку, але зрештою доброму пасторові вдалося всіх заспокоїти й виголосити промову, з якою він мав намір розпочати цю зустріч; і виголосив він її зрештою так вдало, що всі його слухачі навколо нього ридали — так, як і належить ридати аудиторії будь-якого промовця, давнього чи сучасного.

Вони разом стали навколішки, і добрий чоловік помолився, — бо є почуття, настільки схвильовані й бурхливі, що знайти спокій вони можуть лише тоді, коли виллються в лоно Всемогутньої любові, — а потім, підвівшись, новознайдена родина обійняла одне одного, сповнена святої довіри до Того, Хто з-поміж таких небезпек і лих, невідомими для них шляхами, зумів знову звести їх разом.

У записнику одного місіонера, який працює серед канадських утікачів, міститься правда, дивніша за вигадку. А хіба могло бути інакше, коли існує така система, що розносить родини й розкидає їхніх членів, мов вітер розносить і розсіює осіннє листя? Ці береги притулку, як і вічний берег, нерідко знову з’єднують у радісному єднанні серця, які довгі роки оплакували одне одного як назавжди втрачених. І неможливо передати словами, з якою гарячою надією зустрічають тут кожного нового прибульця, коли, можливо, він принесе звістку про матір, сестру, дитину чи дружину, які досі губляться з очей у тінях рабства.

Тут звершуються подвиги героїзму, куди величніші за романтичні вигадки, коли втікач, зневажаючи тортури й кидаючи виклик самій смерті, добровільно знову пробирається крізь жахи та небезпеки тієї похмурої землі, щоб вивести звідти сестру, матір чи дружину.

Один молодий чоловік, про якого розповідав нам один місіонер, двічі був схоплений знову й за свій героїчний вчинок зазнав ганебного побиття, але знову втік; а в листі, який нам довелося почути прочитаним, він повідомляє друзям, що втретє повертається назад, аби нарешті вивести свою сестру. Скажіть мені, добродію, цей чоловік — герой чи злочинець? Хіба ви не зробили б того самого заради своєї сестри? І чи можете ви його засуджувати?

Але повернімося до наших друзів, яких ми залишили витирати сльози й приходити до тями після надто великої та надто раптової радості. Тепер вони сидять разом за дружнім столом і вже цілком освоїлися одне з одним; тільки Кессі, тримаючи маленьку Елізу на колінах, час від часу так міцно пригортає дівчинку, що та дивиться на неї з подивом, а ще вперто відмовляється набивати їй рот тістечками настільки, наскільки того хоче сама мала, — пояснюючи це тим, що в неї є дещо краще за тістечка і їй їх зовсім не хочеться.

І справді, за два чи три дні Кессі так змінилася, що наші читачі ледве впізнали б її. Відчайдушний, змучений вираз її обличчя змінився тихою довірою. Здавалося, вона одразу влилася в родину, прихилилася до неї всім серцем і прийняла дітей у свою душу, наче це було те, на що вона так довго чекала. Її любов, здавалося, природніше линувала до маленької Елізи, ніж до власної доньки, бо дівчинка була точнісінькою подобою й образом дитини, яку вона втратила. Маленька стала живим зв’язком між матір’ю та донькою, через який між ними поступово зростали близькість і любов. Послідовне, непохитне благочестя Елізи, зміцнене постійним читанням Святого Письма, робило її саме тією наставницею, якої потребував зламаний і змучений дух її матері. Кессі відразу й усією душею піддалася цьому доброму впливу і стала побожною та лагідною християнкою.

Через день чи два мадам де Ту докладніше розповіла братові про свої справи. Після смерті чоловіка вона успадкувала чималий статок і великодушно запропонувала поділитися ним із родиною. Коли вона запитала Джорджа, як найкраще могла б використати ці кошти заради нього, він відповів:

— Дай мені освіту, Емілі; цього завжди найбільше бажало моє серце. А далі я вже сам зможу подбати про все інше.

Після ґрунтовного обговорення вирішили, що вся родина на кілька років вирушить до Франції; вони сіли на корабель і взяли з собою Еммелін.

Гарна врода останньої припала до душі першому помічникові капітана, і невдовзі після того, як корабель увійшов до порту, вона стала його дружиною.

Джордж чотири роки навчався у французькому університеті й, невтомно та завзято працюючи, здобув надзвичайно ґрунтовну освіту.

Зрештою політичні заворушення у Франції змусили родину знову шукати притулку в цій країні.

Почуття й погляди Джорджа як освіченої людини найкраще можна передати в його листі до одного з друзів.

— Я дещо розгублений, не знаючи, який шлях обрати в майбутньому. Щоправда, як ти мені й казав, я міг би ввійти до товариства білих у цій країні: моя шкіра настільки світла, а шкіра моєї дружини та дітей і поготів майже не відрізняється від їхньої. Що ж, можливо, якби вони дозволили, я й міг би це зробити. Але, правду кажучи, я цього зовсім не хочу.

— Мої симпатії не на боці раси мого батька, а на боці раси моєї матері. Для нього я був не більш як добрим собакою чи конем; для моєї бідної, з розбитим серцем матері я був дитиною; і, хоча після жорстокого продажу, який розлучив нас, я більше ніколи її не бачив, аж поки вона не померла, я знаю, що вона завжди любила мене всім серцем. Я знаю це з власного серця. Коли я думаю про все, що їй довелося вистраждати, про мої власні ранні страждання, про біди й боротьбу моєї героїчної дружини, про мою сестру, продану на невільничому ринку в Новому Орлеані, — хоча я сподіваюся, що в мені немає нехристиянських почуттів, усе ж мені можна пробачити, якщо я скажу, що не хочу називатися американцем і ототожнювати себе з ними.

— Я пов’язую свою долю з пригнобленою, поневоленою африканською расою; і якби я чогось бажав для себе, то побажав би мати шкіру на два відтінки темнішу, а не на один світлішу.

— Бажання й туга моєї душі — це африканська національність. Я хочу, щоб у мого народу було своє відчутне, окреме існування; але де мені його шукати? Не на Гаїті, бо на Гаїті їм не було з чого починати. Річка не може піднятися вище свого джерела. Раса, яка сформувала характер гаїтян, була виснаженою, зніженою расою; і, звісно, підлеглій расі знадобляться століття, щоб піднятися до чогось значного.

— Де ж тоді мені шукати? На берегах Африки я бачу республіку — республіку, утворену з добірних людей, які завдяки енергії та здатності самотужки здобувати освіту в багатьох випадках власними силами піднеслися над станом рабства. Пройшовши підготовчий період слабкості, ця республіка нарешті стала визнаною державою на землі — державою, яку визнали і Франція, і Англія. Саме туди я хочу поїхати й знайти там свій народ.

— Тепер я розумію, що ви всі будете проти мене; але перш ніж завдавати удару, вислухай мене. Перебуваючи у Франції, я з величезним інтересом стежив за історією мого народу в Америці. Я спостерігав боротьбу між аболіціоністами та колонізаціоністами й, будучи віддаленим спостерігачем, зробив деякі висновки, які ніколи не спали б мені на думку, якби я був безпосереднім учасником.

— Я визнаю, що ця Ліберія могла слугувати найрізноманітнішим цілям, коли в руках наших гнобителів її використовували проти нас. Безперечно, цей задум могли застосовувати невиправданим чином як засіб відтермінування нашого визволення. Але для мене питання полягає ось у чому: хіба над усіма людськими задумами не стоїть Бог? Хіба Він не міг спрямувати їхні наміри всупереч їхній волі й заснувати для нас державу їхніми ж руками?

— У наші дні держава народжується за один день. Нині держава постає перед великими питаннями республіканського життя й цивілізації, які вже вирішені іншими; їй не треба їх відкривати — треба лише застосувати здобуте. Тож об’єднаймося всі й докладімо всіх своїх сил, подивімося, чого ми можемо досягти в цій новій справі, — і перед нами та нашими дітьми відкриється весь цей величний континент Африки. Наша держава понесе хвилю цивілізації та християнства вздовж своїх берегів і заснує там могутні республіки, які, зростаючи зі швидкістю тропічної рослинності, існуватимуть для всіх прийдешніх поколінь.

— Ти скажеш, що я покидаю своїх поневолених братів? Я так не думаю. Якщо я бодай на одну годину, бодай на одну мить свого життя забуду про них, нехай Бог забуде про мене! Але що я можу зробити для них тут? Чи можу я розірвати їхні кайдани? Ні, не як окрема людина; але дозволь мені поїхати й стати частиною держави, яка матиме голос у радах інших держав, — і тоді ми зможемо говорити. Держава має право вимагати, протестувати, благати й представляти справу свого народу — права, якого не має окрема людина.

— Якщо Європа колись стане великим союзом вільних держав — а я вірю в Бога, що так воно й буде, — якщо там буде скасовано кріпацтво та всі несправедливі й гнобительські суспільні нерівності; якщо вони, як це вже зробили Франція та Англія, визнають наше становище, — тоді на великому конгресі держав ми звернемося до них із нашим проханням і представимо справу нашого поневоленого та стражденного народу; і не може бути, щоб вільна, освічена Америка не захотіла тоді стерти зі свого герба ту ганебну пляму, яка ганьбить її перед іншими державами і є таким самим прокляттям для неї, як і для поневолених.

— Але ти скажеш мені, що наша раса має таке саме право змішуватися з іншими в Американській республіці, як і ірландець, німець чи швед. Згоден, має. Ми повинні бути вільними зустрічатися й жити пліч-о-пліч з іншими, підноситися завдяки власним чеснотам, без жодної уваги до касти чи кольору шкіри; а ті, хто заперечує нам це право, зраджують власним проголошеним принципам людської рівності. Ми особливо повинні мати це право тут. Ми маємо більше, ніж права звичайних людей, — ми маємо право скривдженого народу вимагати відшкодування. Але, попри це, я цього не хочу; я хочу мати власну країну, власну державу. Я вважаю, що африканська раса має особливі риси, які ще належить розкрити у світлі цивілізації та християнства і які, якщо й не такі самі, як риси англосаксонської раси, можуть у моральному сенсі виявитися навіть вищого ґатунку.

— Англосаксонській расі було довірено долю світу впродовж її первісного періоду боротьби й протистояння. Для цієї місії її суворі, непохитні, енергійні риси були вельми придатними; але як християнин я очікую настання іншої ери. Вірю, що ми стоїмо на її порозі, а муки, що нині стрясають народи, на мою думку, є лише родовими болями тієї миті, коли настануть загальний мир і братерство.

— Я вірю, що розвиток Африки має бути передусім християнським. Якщо це й не панівна та владна раса, то принаймні раса любляча, великодушна й здатна прощати. Пройшовши крізь горнило несправедливості та гноблення, вона має ще міцніше прихилити до свого серця величне вчення про любов і прощення, — лише завдяки йому їй судилося перемогти, і саме це вчення має стати її місією, яку вона поширить по всьому африканському континенту.

Зізнаюся, сам я для цього слабкий: половина крові в моїх жилах — гаряча й запальна саксонська; але поруч зі мною завжди є красномовний проповідник Євангелія — моя прекрасна дружина. Коли я збиваюся зі шляху, її лагідніший дух завжди повертає мене до нього й не дає мені забути про християнське покликання та місію нашої раси. Як християнин-патріот, як учитель християнства, я вирушаю до моєї країни — моєї обраної, моєї славної Африки! — і часом у своєму серці звертаю до неї ті величні слова пророцтва: «Ти була покинута й зненавиджена, так що ніхто не проходив через тебе; Я зроблю тебе вічною окрасою, радістю багатьох поколінь!»

Ви назвете мене ентузіастом; скажете, що я не досить добре обміркував, за що беруся. Але я все обміркував і підрахував ціну. Я вирушаю до Ліберії не як до романтичного Елізію, а як на поле праці. Я маю намір працювати обома руками — працювати завзято; працювати, долаючи всілякі труднощі й розчарування; і працювати, доки не помру. Саме заради цього я вирушаю, і в цьому, я цілком певен, не зазнаю розчарування.

Хоч би як ви ставилися до мого рішення, не позбавляйте мене вашої довіри й пам’ятайте, що в усьому, що я роблю, мною керує серце, цілковито віддане моєму народові.

ДЖОРДЖ ГАРРІС.

За кілька тижнів Джордж разом із дружиною, дітьми, сестрою та матір’ю вирушив до Африки. Якщо ми не помиляємося, світ ще почує про нього там.

Щодо інших наших персонажів, нам майже нічого особливого сказати, крім кількох слів про міс Офелію та Топсі, а також останнього розділу, який ми присвятимо Джорджу Шелбі.

Міс Офелія забрала Топсі із собою додому, до Вермонту, чим неабияк здивувала ту серйозну, розважливу раду, яку мешканець Нової Англії називає «Наші люди». Спершу «Наші люди» вважали, що це дивне й непотрібне доповнення до їхнього добре налагодженого домашнього господарства; але міс Офелія так сумлінно й невтомно виконувала свій обов’язок перед своєю вихованкою, що дівчинка швидко зростала в чесноті й дедалі більше здобувала прихильність родини та всього сусідства. Коли Топсі досягла повноліття, вона на власне прохання прийняла хрещення й стала членкинею християнської громади в тому місці; а виявивши стільки розуму, діяльності, запалу та прагнення робити добро у світі, зрештою була рекомендована й затверджена як місіонерка до однієї зі станцій в Африці. Нам доводилося чути, що та сама діяльність і винахідливість, які в дитинстві робили її такою багатоликою й невгамовною у виявах її натури, тепер знайшли безпечніше й здоровіше застосування: вона навчає дітей своєї рідної країни.

P. S. Іще одній матері буде приємно дізнатися, що розшуки, розпочаті мадам де Ту, нещодавно завершилися відкриттям сина Кессі. Це був енергійний юнак; за кілька років до втечі матері він сам утік і був прийнятий та вихований друзями пригноблених на Півночі. Незабаром він приєднається до своєї родини в Африці.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XLIV, Визволитель

Джордж Шелбі написав матері лише кілька рядків, повідомивши день, коли вона могла чекати на його повернення. Про смерть свого старого друга він не мав сили написати. Він кілька разів намагався це зробити, але щоразу лише наполовину душився від хвилювання; і неодмінно закінчував тим, що рвав аркуш, витирав очі й кудись поспішав, аби побути на самоті та заспокоїтися.

Того дня в усьому маєтку Шелбі панувала радісна метушня: усі чекали на приїзд молодого господаря Джорджа.

Місіс Шелбі сиділа у своїй затишній вітальні, де веселе полум’я гікорі розганяло прохолоду пізнього осіннього вечора. На столі, виблискуючи сріблом та ограненим склом, було накрито вечерю, а за її приготуванням наглядала наша давня знайома, стара Хлоя.

У новій ситцевій сукні, з чистим білим фартухом і високим, добре накрохмаленим тюрбаном, із чорним блискучим обличчям, що сяяло від задоволення, вона без жодної потреби метушилася біля столу, просто шукаючи приводу трохи поговорити зі своєю господинею.

— Господи, та хіба ж йому не здасться, що все як було? — мовила вона. — Осьо, я поставила його тарілку саме там, де він любить, біля вогню. Господар Джордж завжди хоче сидіти на теплому місці. Ой, та ну! Чого це Саллі не дістала найкращого чайника — того маленького нового, що господар Джордж подарував господині на Різдво? Я сама його дістану! А господиня щось чула від господаря Джорджа? — запитала вона.

— Так, Хлоя, але лише кілька рядків, просто щоб сказати, що він буде вдома сьогодні ввечері, якщо зможе, — і все.

— Про мого старого нічого не писав, часом? — запитала Хлоя, і далі пораючись із чашками.

— Ні, не писав. Він узагалі ні про що не говорив, Хлоя. Сказав, що все розповість, коли приїде додому.

— Такий уже господар Джордж — він завжди такий запальний, коли хоче сам усе розповісти. Я завжди це помічала в господаря Джорджа. От не розумію, як то білі люди взагалі терплять писати стільки, скільки вони пишуть, — писати ж така повільна, неспокійна робота.

Місіс Шелбі усміхнулася.

— Думаю, мій старий не впізнає хлопців і малої. Господи! Та вона тепер найбільша дівчинка — і гарна ж яка, жвава, Поллі. Вона зараз там, у будинку, стежить за коржами. Я саме ті коржі печу, які так любив мій старий. Точнісінько такі, які я дала йому того ранку, коли його забрали. Господи помилуй! Як же мені було того ранку!

Місіс Шелбі зітхнула, і від цих слів їй тяжко защеміло серце. Відтоді як вона отримала листа від сина, її не полишала тривога: вона боялася, що за завісою мовчання, яку він опустив, приховується щось недобре.

— У господині є ті рахунки? — тривожно запитала Хлоя.

— Так, Хлоя.

— Бо я хочу показати моєму старому ті самі рахунки, за якими мені заплатив кондитер. «А, — каже він, — Хлоя, я хотів би, щоб ти залишилася довше». «Дякую, господарю, — кажу я, — я б залишилася, та мій старий повертається додому, а господиня вже не може без мене обійтися». От саме так я йому й сказала. Дуже добрий чоловік, той господар Джонс.

Хлоя наполегливо домагалася, щоб самі ті рахунки, за якими їй виплатили зароблені гроші, збереглися для чоловіка — як доказ її здібностей і вправності. Місіс Шелбі охоче погодилася задовольнити її бажання.

— Він не впізнає Поллі — мій старий її не впізнає. Господи, минуло ж п’ять років відтоді, як його забрали! Тоді вона була немовлям — ледве могла стояти. Пам’ятаю, як він тішився, коли вона, тільки-но почала ходити, раз у раз падала. Господи ж ти мій!

Тієї миті почувся стукіт коліс.

— Господар Джордж! — вигукнула тітонька Хлоя, кинувшись до вікна.

Місіс Шелбі побігла до передпокою, і син обійняв її. Тітонька Хлоя тривожно вдивлялася в темряву.

— О, бідна тітонько Хлоя! — сказав Джордж, зупинившись перед нею зі співчуттям і взявши її тверду чорну руку в обидві свої. — Я віддав би все своє багатство, аби привезти його із собою, але він пішов у кращу країну.

Місіс Шелбі вигукнула щось із болем, але тітонька Хлоя не сказала нічого.

Усі увійшли до їдальні. Гроші, якими так пишалася Хлоя, все ще лежали на столі.

— Ось, — сказала вона, зібрала їх і тремтячою рукою простягла господині, — більше не хочу їх ані бачити, ані чути про них. Саме так я й знала, що буде: продали й убили на тих клятих старих плантаціях!

Хлоя повернулася й гордо вийшла з кімнати. Місіс Шелбі тихо пішла за нею, взяла її за руку, посадила на стілець і сіла поруч.

— Моя бідна, добра Хлоє! — сказала вона.

Хлоя прихилила голову до плеча господині й крізь ридання промовила:

— О, господине! Вибачте мене, моє серце розбите — от і все!

— Я знаю, — відповіла місіс Шелбі, і сльози рясно покотилися з її очей. — І я не можу його зцілити, але Ісус може. Він зцілює розбиті серця й перев’язує їхні рани.

Деякий час панувала тиша, і всі плакали разом. Нарешті Джордж, сівши поруч із засмученою жінкою, взяв її за руку і з простою, щирою скорботою розповів про тріумфальну сцену смерті її чоловіка та передав його останні слова любові.

Приблизно через місяць після цього, одного ранку, усіх слуг маєтку Шелбі зібрали у великій залі, що проходила через увесь будинок, аби вислухати кілька слів від свого молодого господаря.

На превеликий подив усіх присутніх, він з’явився перед ними з пакунком паперів у руці. То були документи про звільнення кожного з мешканців маєтку. Він один за одним зачитав їх і вручив людям під ридання, сльози й радісні вигуки всіх присутніх.

Проте багато хто оточив його, палко благаючи не проганяти їх, і з тривогою простягаючи назад свої документи про звільнення.

— Нам не треба бути вільнішими, ніж ми є. У нас завжди було все, чого ми хотіли. Ми не хочемо залишати старе місце, господаря й господиню та всіх інших!

— Мої добрі друзі, — сказав Джордж, щойно йому вдалося домогтися тиші, — вам не доведеться мене залишати. Для роботи в маєтку потрібно стільки ж рук, як і раніше. І по господарству нам потрібно стільки ж людей, як і раніше. Але тепер ви — вільні чоловіки й вільні жінки. Я платитиму вам за працю заробітну плату, про яку ми домовимося. Перевага в тому, що коли я, наприклад, залізу в борги чи помру — а таке може трапитися, — вас уже не зможуть забрати й продати. Я маю намір і далі вести господарство та навчити вас того, чого, можливо, вам доведеться ще деякий час учитися, — як користуватися правами, які я даю вам як вільним чоловікам і жінкам. Я очікую, що ви будете добрими й охочими вчитися; і сподіваюся на Бога, що й сам буду вірним своєму обов’язку та готовим навчати вас. А тепер, друзі мої, підведіть очі до неба й подякуйте Богові за благословення свободи.

Тут підвівся літній, патріархального вигляду негр, який посивів і осліп у цьому маєтку, і, піднявши тремтливу руку, сказав:

— Подякуймо ж Господу!

Коли всі, мов за одним покликом, стали на коліна, ще ніколи не здіймався до неба такий зворушливий і щиросердий Te Deum, хоча б його й супроводжували громи органа, дзвони та гарматні постріли, як той, що линув із цього чесного старого серця.

Коли всі підвелися, хтось завів методистський гімн, приспів якого звучав:

«Настав рік Ювілею —

Поверніться додому, викуплені грішники».

— І ще одне, — сказав Джордж, перериваючи привітання натовпу. — Ви всі пам’ятаєте нашого доброго старого Дядька Тома?

Тут Джордж коротко розповів про сцену його смерті, про його сповнене любові прощання з усіма мешканцями маєтку, а тоді додав:

— Саме біля його могили, друзі мої, я поклявся перед Богом, що ніколи більше не матиму раба, якщо тільки буде в моїй змозі його звільнити; що ніхто через мене не ризикуватиме бути розлученим із домом та друзями й померти на самотній плантації, як помер він. Тож, коли ви радієте своїй свободі, пам’ятайте, що завдячуєте нею тій добрій старій душі, й віддячте за неї добром його дружині та дітям. Щоразу, коли бачите ХАТИНКУ ДЯДЬКА ТОМА, згадуйте про свою свободу; і нехай вона буде пам’ятником, який нагадуватиме всім вам іти його слідами, бути такими ж чесними, вірними й християнськими людьми, яким був він.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XLV, Заключні зауваги

Авторці не раз писали кореспонденти з різних куточків країни, запитуючи, чи є ця розповідь правдивою; і на всі ці запитання вона дасть одну загальну відповідь.

Окремі епізоди, з яких складається ця розповідь, значною мірою є достовірними: багато з них відбувалися або на очах самої авторки, або на очах її особистих друзів. Вона сама чи її друзі зустрічали людей, які майже в усьому були прототипами персонажів, виведених тут; чимало висловів передано слово в слово — так, як авторка сама їх чула або як їх переказували їй.

Зовнішність Елізи та характер, приписаний їй, — це замальовки з натури. Непохитна відданість, побожність і чесність Дядька Тома мали не один реальний приклад, відомий авторці особисто. Деякі з найглибше трагічних і романтичних, деякі з найжахливіших епізодів також мають свої відповідники в дійсності. Випадок із матір’ю, яка переходила Огайо по кризі, — загальновідомий факт. Історія «старої Пру» в другому томі — це випадок, свідком якого особисто був брат авторки, котрий на той час працював збирачем боргів у великій торговельній фірмі в Новому Орлеані. З того самого джерела було почерпнуто й образ плантатора Легрі. Ось що писав про нього її брат, розповідаючи про відвідини його плантації під час однієї зі своїх поїздок для стягнення боргів: «Він навіть змусив мене помацати його кулак, схожий на молот коваля або залізну брилу, і сказав, що той “загрубів від побиття ніґерів”. Коли я залишив плантацію, то глибоко вдихнув повітря й відчув, ніби врятувався з лігва людожера».

Про те, що трагічна доля Тома також надто часто мала свої відповідники, можуть засвідчити живі свідки по всій нашій країні. Слід пам’ятати, що в усіх південних штатах існує такий принцип судочинства: жодна особа кольорового походження не може свідчити в судовій справі проти білого; і тоді легко зрозуміти, що подібний випадок може трапитися всюди, де є людина, чиї пристрасті переважують її власні інтереси, і раб, у якого вистачає людської гідності або принциповості, щоб чинити опір її волі. Насправді життя раба не захищає нічого, крім характеру його господаря. Факти, надто жахливі для споглядання, час від часу все ж пробиваються до громадського слуху, і ще більш жахливим, ніж самі події, є коментар, який часто доводиться чути з цього приводу. Кажуть: «Дуже можливо, що такі випадки час від часу трапляються, але вони зовсім не є типовими для загальної практики». Якби закони Нової Англії були влаштовані так, що господар час від часу міг замучити свого учня до смерті, хіба поставилися б до цього з такою самою байдужістю? Хіба сказали б: «Такі випадки рідкісні й не є типовими для загальної практики»? Ця несправедливість є невід’ємною властивістю рабовласницької системи — вона не може існувати без неї.

Публічний і безсоромний продаж вродливих мулаток та квартеронок набув широкого розголосу після подій, що сталися після захоплення шхуни «Перл». Наводимо нижче уривок із промови шановного Гораса Манна, одного із законних представників підсудних у тій справі. Він сказав: «Серед тієї сімдесяти шести осіб, які 1848 року намагалися втекти з округу Колумбія на шхуні “Перл” і яких я допомагав захищати в суді, було кілька молодих, здорових дівчат, які мали ті особливі принади статури й рис обличчя, які так високо цінують знавці. Елізабет Рассел була однією з них. Вона відразу потрапила до пазурів работорговця, і її було приречено відправити на ринок у Новому Орлеані. Серця тих, хто її бачив, сповнювалися жалем до її долі. Вони запропонували тисячу вісімсот доларів, щоб викупити її; а дехто навіть пропонував подарувати ці гроші, хоча після такого дару їм самим мало б що залишитися; але той диявол-работорговець був невблаганний. Її відправили до Нового Орлеана, але, коли вона проїхала приблизно половину шляху, Бог змилувався над нею й послав їй смерть. На тому самому кораблі були дві дівчини на прізвище Едмундсон. Коли їх уже збиралися відправити на той самий ринок, старша сестра пішла до місця торгів, щоб благати негідника, якому вони належали, — заради любові до Бога, — пощадити його жертв. Він насміхався з неї, розповідаючи, які чудові сукні й розкішні меблі вони матимуть. “Так, — сказала вона, — це, можливо, добре для цього життя, але що буде з ними в наступному?” Їх також відправили до Нового Орлеана, але згодом викупили за величезний викуп і повернули назад».

Хіба з цього не очевидно, що історії Еммелін та Кессі могли мати чимало реальних відповідників?

Справедливість також зобов’язує авторку зазначити, що притаманні Сен-Клеру справедливість суджень і великодушність не є вигадкою без жодних відповідників у житті, як показує наступний випадок. Кілька років тому молодий південний джентльмен перебував у Цинциннаті зі своїм улюбленим слугою, який змалку був його особистим служником. Молодий чоловік скористався цією нагодою, щоб здобути свободу, і втік під захист квакера, добре відомого своєю діяльністю в подібних справах. Власник був надзвичайно обурений. Він завжди поводився з рабом так поблажливо, а його віра в прихильність того до себе була такою великою, що він був переконаний: хтось мусив підбурити його, щоб той збунтувався проти нього. Він у великому гніві прийшов до квакера, але, будучи людиною незвичайної щирості й справедливості, невдовзі заспокоївся під впливом його аргументів і пояснень. Перед ним відкрилася сторона цього питання, про яку він ніколи не чув і над якою ніколи не замислювався; і він негайно сказав квакеру, що, якщо його раб прямо йому в очі скаже, що бажає бути вільним, він його звільнить. Невдовзі влаштували зустріч, і молодий господар запитав Натана, чи мав той коли-небудь причину скаржитися на поводження з ним — у будь-якому відношенні.

— Ні, господарю, — відповів Натан. — Ви завжди були до мене добрі.

— Тоді чому ж ти хочеш мене залишити?

— Господар може померти, а хто тоді мене отримає? Я волів би бути вільною людиною.

Після деяких роздумів молодий господар відповів:

— Натане, на твоєму місці, думаю, я й сам почувався б приблизно так. Ти вільний.

Він негайно оформив для нього документи про звільнення, передав квакеру певну суму грошей, щоб той розумно використав її для допомоги юнакові в облаштуванні самостійного життя, а також залишив молодому чоловікові дуже розважливого й доброго листа з порадами. Цей лист деякий час зберігався в руках авторки.

Авторка сподівається, що належним чином віддала шану тій шляхетності, великодушності та людяності, які в багатьох випадках притаманні окремим людям на Півдні. Такі приклади рятують нас від цілковитого відчаю в людському роді. Але вона запитує кожного, хто знає світ: хіба такі характери звичайні де-небудь?

Багато років свого життя авторка уникала будь-якого читання про рабство і навіть будь-яких згадок про нього, вважаючи цю тему надто болючою для дослідження й переконана, що поступ світла та цивілізації неодмінно залишить її в минулому. Але після законодавчого акта 1850 року, коли вона з цілковитим подивом і жахом почула, як християни та гуманні люди насправді рекомендують повертати втікачів-рабів у рабство, вважаючи це обов’язком, що його мають виконувати добрі громадяни, — коли з усіх боків вона чула від добрих, співчутливих і шанованих людей у вільних штатах Півночі міркування та суперечки про те, яким же має бути щодо цього християнський обов’язок, — вона могла подумати лише одне: ці люди й християни не знають, що таке рабство; якби знали, такого питання взагалі не можна було б виносити на обговорення.

Саме з цього й виникло бажання показати його в живій драматичній реальності. Вона намагалася змалювати рабство справедливо, у його найкращих і найгірших проявах. У його найкращому аспекті їй, можливо, це вдалося; але, о! хто скаже, скільки ще лишається невисловленого про ту долину й тінь смерті, що лежить по той бік?

До вас, великодушні, благородні душею чоловіки й жінки Півдня, — до вас, чия чеснота, великодушність і чистота характеру стають тим величнішими, чим суворішим є випробування, якому вони піддаються, — до вас звертається вона. Невже у власних потаємних думках, у своїх приватних розмовах із самим собою ви не відчували, що в цій проклятій системі є страждання й лиха, далеко страшніші за ті, що тут змальовано або взагалі можна змалювати? Хіба може бути інакше? Чи можна коли-небудь довірити людині цілком безвідповідальну владу? І хіба рабовласницька система, позбавляючи раба будь-якого законного права свідчити, не перетворює кожного окремого власника на безвідповідального деспота? Хіба можна не здогадатися, яким буде практичний результат? Якщо, як ми визнаємо, серед вас, людей честі, справедливості й людяності, існує громадська думка, то хіба немає також іншої громадської думки — серед негідників, жорстоких і морально зіпсованих людей? І хіба негідник, жорстокий та морально зіпсований чоловік не може за рабовласницьким законом володіти стількома самими рабами, скількома володіє найкращий і найчистіший із людей? Хіба чесні, справедливі, шляхетні й співчутливі люди становлять більшість де-небудь у цьому світі?

Работоргівля тепер за американським законом вважається піратством. Але торгівля рабами, така ж систематична, як та, що будь-коли велася на узбережжі Африки, є неминучим супутником і наслідком американського рабства. А її розпач і жахи — хіба їх можна розповісти?

Письменниця подала лише слабку тінь, лише тьмяну картину тих мук і розпачу, які цієї самої миті крають тисячі сердець, руйнують тисячі родин і доводять безпорадну та чутливу расу до божевілля й відчаю. Є люди, які живуть іще й сьогодні та знають матерів, яких ця проклята торгівля довела до вбивства власних дітей; і самі вони шукали смерті як прихистку від лиха, страшнішого за смерть. Нічого трагічнішого не можна ні написати, ні сказати, ні навіть уявити, що дорівнювало б жахливій дійсності сцен, які щодня й щогодини розігруються на наших берегах — під покровом американського закону і під покровом хреста Христового.

А тепер, чоловіки й жінки Америки, невже це те, з чим можна легковажити, що можна виправдовувати й замовчувати? Фермери Массачусетсу, Нью-Гемпширу, Вермонту, Коннектикуту, які читаєте цю книгу при сяйві вогню у вашому зимовому вечірньому вогнищі, — сильні духом, великодушні моряки та судновласники Мейну, — невже це те, що ви можете схвалювати й заохочувати? Відважні та великодушні чоловіки Нью-Йорка, фермери багатого й життєрадісного Огайо, і ви, мешканці безкрайніх прерійних штатів, — скажіть: невже це те, що ви готові захищати й підтримувати? А ви, матері Америки, — ви, які біля колисок власних дітей навчилися любити й співчувати всьому людству, — священною любов’ю, яку ви плекаєте до своєї дитини; радістю, яку відчуваєте, дивлячись на її прекрасне, бездоганне немовлятство; материнською жалістю й ніжністю, з якими ведете її крізь роки дорослішання; тривогами за її освіту; молитвами, які підносите за вічне благо її душі, — благаю вас, змилуйтеся над матір’ю, яка має всі ваші почуття й любов, але не має жодного законного права захистити, виховати чи навчити дитину, що народилася з нею! Заради тієї хвороби вашої дитини; заради тих очей, що згасали на ваших очах і яких ви ніколи не зможете забути; заради тих останніх криків, що краяли вам серце, коли ви не могли ні допомогти, ні врятувати; заради спустошення тієї порожньої колиски, тихої дитячої кімнати, — благаю вас, змилуйтеся над тими матерями, яких американська работоргівля постійно позбавляє дітей! І скажіть, матері Америки: невже це те, що можна захищати, виправдовувати співчуттям, замовчувати?

Ви скажете, що мешканці вільних штатів тут ні до чого і нічого не можуть зробити? О, якби це було правдою! Але це неправда. Мешканці вільних штатів захищали, заохочували й підтримували цю систему та брали участь у ній; і перед Богом вони винні в цьому навіть більше, ніж Південь, бо не мають виправдання ні в освіті, ні в звичаї.

Якби матері вільних штатів у минулі часи відчували все так, як повинні були відчувати, сини вільних штатів не були б власниками рабів і, за загальним визнанням, найжорстокішими господарями рабів; сини вільних штатів не потурали б поширенню рабства в нашому державному організмі; сини вільних штатів не торгували б, як вони це роблять, душами й тілами людей як еквівалентом грошей у своїх торговельних операціях. Безліч рабів тимчасово належить купцям у північних містах, а потім ними знову торгують; то невже вся провина чи весь осуд за рабство має падати лише на Південь?

Північні чоловіки, північні матері, північні християни мають робити більше, ніж засуджувати своїх братів на Півдні; вони повинні звернути увагу на зло серед самих себе.

Але що може зробити окрема людина? Нехай про це кожен судить сам. Є одна річ, яку може зробити кожен, — подбати про те, щоб відчувати правильно. Атмосфера співчутливого впливу оточує кожну людську істоту; і чоловік або жінка, які відчувають сильно, здорово й справедливо щодо великих інтересів людства, постійно чинять добро всьому людському роду. Отож подбайте про свої співчуття в цій справі! Чи узгоджуються вони зі співчуттям Христа? Чи ними керують і їх спотворюють хитромудрі виправдання світської політики?

Християнські чоловіки й жінки Півночі! Але й це ще не все, — у вас є інша сила: ви можете молитися! Чи вірите ви в молитву? Чи не перетворилася вона для вас на невиразну апостольську традицію? Ви молитеся за язичників у далеких краях; моліться також за язичників удома. І моліться за тих нещасних християн, чиї єдині можливості для духовного вдосконалення залежать від випадковості торгівлі та продажу; для яких дотримання християнської моралі в багатьох випадках є неможливим, якщо тільки згори їм не даровано мужності й благодаті мучеництва.

Але й це ще не все. На берегах наших вільних штатів з’являються бідні, розбиті, понівечені рештки родин — чоловіки й жінки, які завдяки чудесному Божому провидінню вирвалися з хвиль рабства, — слабкі в знаннях і в багатьох випадках морально надломлені системою, що змішує та спотворює всі засади християнства й моралі. Вони приходять шукати серед вас притулку; приходять шукати освіти, знань, християнства.

Що ви винні цим бідним нещасним людям, о християни? Хіба кожен американський християнин не зобов’язаний зробити бодай щось для відшкодування кривд, яких американська держава завдала африканській расі? Невже двері церков і шкіл мають бути зачинені перед ними? Невже штати мають повставати проти них і виганяти їх? Невже церква Христова мовчки вислуховуватиме образи, яких їм завдають, і відвертатиметься від безпорадної руки, яку вони простягають до неї, та своїм мовчанням заохочуватиме жорстокість, що хотіла б прогнати їх за межі наших кордонів? Якщо так має бути, це буде сумне видовище. Якщо так має бути, країна матиме підстави тремтіти, згадуючи, що доля народів перебуває в руках Того, хто сповнений великої милості й ніжного співчуття.

Ви скажете: «Ми не хочемо їх тут; нехай ідуть до Африки»?

Те, що Божим провидінням в Африці для них приготовано притулок, справді є великим і знаменним фактом; але це не причина, через яку церква Христова повинна скидати з себе відповідальність перед цією вигнаною расою, якої вимагає від неї її сповідання.

Заселити Ліберію неосвіченою, недосвідченою, напівварваризованою расою, яка щойно вирвалася з кайданів рабства, означало б лише на століття продовжити період боротьби й протистояння, що супроводжує початок нових починань. Нехай церква Півночі прийме цих бідних страждальців у дусі Христа; нехай надасть їм можливість здобути освіту в християнському республіканському суспільстві та школах, доки вони не досягнуть певної моральної та інтелектуальної зрілості, а тоді допоможе їм вирушити до тих берегів, де вони зможуть застосувати на практиці уроки, засвоєні в Америці.

На Півночі є невелика, порівняно з іншими, група людей, які саме так і чинять; і наслідком цього стало те, що наша країна вже бачила приклади колишніх рабів, які швидко здобули майно, добру репутацію та освіту. У них розкривалися таланти, які, з огляду на обставини, справді вражають; а щодо моральних якостей — чесності, доброти, сердечності, — щодо героїчних зусиль і самозречення, на які вони йшли заради визволення братів і друзів, що ще залишалися в рабстві, — то й тут вони виявляли себе настільки надзвичайно, що, беручи до уваги вплив середовища, в якому вони народилися, це просто дивує.

Письменниця багато років прожила на прикордонні рабовласницьких штатів і мала чудові можливості спостерігати за тими, хто колись був рабами. Вони служили в її родині; і, коли не було жодної іншої школи, готової їх прийняти, вона в багатьох випадках навчала їх у домашній школі разом із власними дітьми. Вона також має свідчення місіонерів, які працювали серед утікачів у Канаді й чиї спостереження збігаються з її власним досвідом; і висновки, яких вона дійшла щодо здібностей цієї раси, надзвичайно обнадійливі.

Першим бажанням звільненого раба, як правило, є освіта. Немає нічого, чого вони не були б готові віддати або зробити, аби їхні діти здобули освіту; і, наскільки письменниця могла переконатися сама або з’ясувати зі свідчень учителів, які навчають їх, вони надзвичайно кмітливі й швидко вчаться. Результати діяльності шкіл, заснованих для них доброчинними людьми в Цинциннаті, цілком це підтверджують.

Авторка наводить нижче такі факти, посилаючись на професора К. Е. Стоу, який на той час викладав у Лейнській семінарії в Огайо, щодо звільнених рабів, які нині мешкають у Цинциннаті; ці факти наведено для того, щоб показати здібності цієї раси навіть без якоїсь особливої допомоги чи заохочення.

Подано лише перші літери імен. Усі вони мешканці Цинциннаті.

— Б——. Виробник меблів; двадцять років живе в місті; має десять тисяч доларів, усі зароблені власною працею; баптист.

— К——. Повністю чорний; викрадений з Африки; проданий у Новому Орлеані; п’ятнадцять років вільний; заплатив за себе шістсот доларів; фермер; має кілька ферм в Індіані; пресвітеріанець; імовірно, має п’ятнадцять або двадцять тисяч доларів, усе заробив сам.

— К——. Повністю чорний; займається торгівлею нерухомістю; має тридцять тисяч доларів; близько сорока років; шість років вільний; заплатив тисячу вісімсот доларів за свою родину; член баптистської церкви; отримав спадок від свого господаря, про який добре подбав і який примножив.

— Г——. Повністю чорний; торгує вугіллям; близько тридцяти років; має вісімнадцять тисяч доларів; двічі платив за себе, причому одного разу його ошукали на тисячу шістсот доларів; усі гроші заробив власними зусиллями — значну частину ще в рабстві, коли наймав у господаря свій час і вів власну справу; чудовий, вихований джентльмен.

— В——. На три чверті чорний; перукар і офіціант; родом із Кентуккі; дев’ятнадцять років вільний; заплатив за себе і свою родину понад три тисячі доларів; диякон баптистської церкви.

— Г. Д——. На три чверті чорний; білить будинки; родом із Кентуккі; дев’ять років вільний; заплатив півтори тисячі доларів за себе і свою родину; нещодавно помер у віці шістдесяти років; мав шість тисяч доларів.

Професор Стоу каже: — З усіма ними, крім Г——, я особисто знайомий уже кілька років і роблю ці твердження на підставі власних знань.

Письменниця добре пам’ятає одну літню кольорову жінку, яка працювала прачкою в домі її батька. Донька цієї жінки вийшла заміж за раба. Це була надзвичайно діяльна й здібна молода жінка, і завдяки своїй працьовитості, ощадливості та найнаполегливішому самозреченню вона зібрала дев’ятсот доларів на викуп свого чоловіка, сплачуючи їх господареві в міру того, як заробляла. Коли він помер, їй ще бракувало ста доларів до повної ціни. Вона так і не повернула собі жодної копійки з цих грошей.

Це лише кілька фактів із безлічі тих, які можна було б навести на доказ самозречення, енергії, терпіння й чесності, що їх раб виявляв, ставши вільним.

І не забуваймо, що ці люди з такою мужністю здобували для себе відносне багатство та суспільне становище, долаючи всілякі перешкоди й зневіру. За законами Огайо кольоровий чоловік не може бути виборцем, а ще кілька років тому йому навіть відмовляли в праві свідчити в судових справах проти білих. І такі випадки не обмежуються самим штатом Огайо. У всіх штатах Союзу ми бачимо людей, які ще вчора були скуті кайданами рабства, а сьогодні завдяки здатності самотужки здобувати освіту — здатності, якою неможливо не захоплюватися, — піднялися до цілком почесного становища в суспільстві. Серед духовенства добре відомий Пеннингтон, серед редакторів — Дуглас і Ворд.

Якщо ця переслідувана раса, попри всі зневіри й перешкоди, зробила так багато, то наскільки більше могла б вона зробити, якби християнська церква діяла щодо неї в дусі свого Господа!

Ми живемо в епоху, коли народи тремтять і здригаються в судомах. Могутній вплив поширився світом, здіймаючи й коливаючи його, наче землетрус. І чи безпечна Америка? Кожен народ, який носить у своїх надрах велику, невідшкодовану несправедливість, уже містить у собі зародки цього останнього потрясіння.

Бо що це за могутній вплив, який так пробуджує в усіх народах і мовах ті невимовні стогони — за свободою та рівністю людини?

О, Церкво Христова, читай знаки часу! Хіба ця сила не є духом Того, чиє царство ще має прийти і чия воля має здійснитися на землі, як на небі?

Але хто зможе витримати день Його явлення? Бо «той день палитиме, мов піч», і Він постане як швидкий свідок проти тих, хто пригнічує наймита в його платні, вдову та сироту, і хто чинить кривду чужинцеві в його праві; і Він розтрощить гнобителя.

Хіба не страшні ці слова для народу, що носить у своїх надрах таку велику несправедливість? Християни! Кожного разу, коли ви молитеся, щоб прийшло Христове царство, невже можете забути, що пророцтво пов’язує в грізній єдності день помсти з роком визволених Ним?

Нам іще даровано день благодаті. І Північ, і Південь винні перед Богом; і християнська церква має дати важку відповідь за свої вчинки. Союз буде врятовано не спільною змовою задля захисту несправедливості й жорстокості, не тим, щоб зробити спільною вигодою гріх, — а покаянням, справедливістю та милосердям; бо не більш непохитний вічний закон, за яким жорно тоне в океані, ніж той сильніший закон, за яким несправедливість і жорстокість накликають на народи гнів Всемогутнього Бога!

© Автор перекладу – Олег Гнатюк