«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома або Життя серед принижених» ТОМ II

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XIX, Продовження спостережень і поглядів міс Офелії

— Томе, не треба приводити мені коней. Я не хочу їхати, — сказала вона.

— Чому, міс Єво?

— Усе це западає мені в саме серце, Томе, — сказала Єва. — Западає в саме серце, — повторила вона палко. — Я не хочу їхати.

І вона відвернулася від Тома й пішла до будинку.

За кілька днів замість старої Прю прийшла інша жінка принести сухарі; міс Офелія саме була на кухні.

— Господи! — вигукнула Діна. — А що сталося з Прю?

— Прю більше не приходитиме, — таємниче відповіла жінка.

— Чому? — запитала Діна. — Вона що, померла?

— Точно не знаємо. Вона там, унизу, в підвалі, — сказала жінка, кинувши погляд на міс Офелію.

Коли міс Офелія взяла сухарі, Діна провела жінку до дверей.

— То що ж усе-таки сталося з Прю? — запитала вона.

Жінка, здавалося, хотіла щось сказати, але водночас вагалася; нарешті відповіла тихим, загадковим голосом:

— Тільки ти нікому не кажи. Прю знову напилася, і її відвели до підвалу, а там залишили на цілий день. А я чула, як вони казали, що мухи до неї дісталися… і вона померла!

Діна піднесла руки до обличчя й, обернувшись, побачила зовсім поруч із собою примарну постать Євангеліни; її великі, загадкові очі розширилися від жаху, а з губ і щік відхлинула вся кров.

— Господи милосердний! Міс Єва зараз зомліє! І чого це ми всі дозволили їй таке слухати? Її татко страшенно розсердиться.

— Я не зомлію, Діно, — твердо сказала дитина. — А чому я не повинна цього чути? Не мені так важко це слухати, як бідолашній Прю було це терпіти.

— Ой лишенько! Такі історії не для ніжних, делікатних панночок, як ви! Від такого й померти можна!

Єва знову зітхнула й повільно, з меланхолійною ходою, піднялася нагору.

Міс Офелія стривожено розпитала жінку про те, що сталося. Діна вельми балакуче переказала їй усю історію, а Том додав подробиці, які почув від неї того ранку.

— Це огидна справа — просто жахлива! — вигукнула міс Офелія, увійшовши до кімнати, де Сен-Клер лежав і читав газету.

— І яке беззаконня цього разу спіткало нас? — запитав він.

— Що цього разу? Та ті люди забили Прю до смерті! — відповіла міс Офелія й заходилася з великою докладністю переповідати історію, особливо наголошуючи на її найжахливіших подробицях.

— Я давно думав, що колись до цього дійде, — сказав Сен-Клер, не відриваючись від газети.

— Думав? І ти не збираєшся нічого з цим робити? — обурилася міс Офелія. — Хіба у вас немає старійшин чи ще когось, хто міг би втрутитися й навести лад у таких справах?

— Зазвичай вважають, що в подібних випадках достатнім запобіжником є сам інтерес до власності. Якщо люди хочуть занапастити власне майно, то я не знаю, що тут можна вдіяти. Схоже, це бідне створіння було злодійкою і п’яницею, тож навряд чи хтось поспівчуває їй.

— Це просто нечувано, це жахливо, Огюстене! Це неодмінно накличе на тебе Божу кару.

— Люба кузино, не я це зробив і нічого не можу з цим удіяти. Якби міг — неодмінно вдіяв би. Якщо люди ницої душі й жорстокі поводяться відповідно до своєї натури, то що я маю робити? Вони мають цілковиту владу; це безвідповідальні деспоти. Втручатися марно; для такого випадку просто не існує закону, який мав би бодай якусь практичну силу. Найкраще, що ми можемо зробити, — заплющити очі й затулити вуха та залишити все як є. Це єдиний засіб, який нам лишається.

— Як ти можеш заплющити очі й затулити вуха? Як можеш залишити такі речі без уваги?

— Люба моя, а чого ти очікуєш? Ось цілий клас людей — принижений, неосвічений, лінивий, зухвалий, — без жодних умов і застережень відданий цілковитій владі таких людей, якою є більшість нашого світу; людей, котрі не мають ані розважливості, ані самовладання, котрі навіть не здатні тверезо дбати про власні інтереси, — а саме так поводиться більша половина людства. Звичайно, у суспільстві, влаштованому таким чином, що може робити людина з честю й гуманними почуттями, окрім як якомога дужче заплющувати очі та черствіти серцем? Я не можу купувати кожного бідолаху, якого побачу. Я не можу стати мандрівним лицарем і взятися виправляти кожен окремий випадок кривди в такому місті, як це. Максимум, що я можу зробити, — намагатися триматися подалі від усього цього.

На мить вишукане обличчя Сен-Клера затьмарилося, і він сказав:

— Ну ж бо, кузино, не стій тут із виглядом однієї з мойр; ти лише зазирнула крізь завісу — побачила один зразок того, що відбувається в усьому світі, у тій чи іншій формі. Якби ми стали пильно вдивлятися й винюхувати всі похмурі сторони життя, у нас не лишилося б серця ні на що інше. Це все одно що надто прискіпливо розглядати подробиці Діниної кухні.

І Сен-Клер відкинувся на дивані та знову взявся за газету.

Міс Офелія сіла, дістала своє в’язання й застигла на місці, похмуро обурена. Вона в’язала й в’язала, але тим часом, занурившись у думки, так розпалилася, що зрештою вигукнула:

— Кажу тобі, Огюстене, я не можу просто так усе це пережити, як ти. Це цілковите беззаконня — захищати таку систему. Принаймні я так думаю!

— Що тепер? — сказав Сен-Клер, підводячи очі. — Знову за своє, га?

— Я кажу, що це просто огидно — захищати таку систему! — відповіла міс Офелія, дедалі більше розпалюючись.

— Я її захищаю, люба пані? Хто тобі сказав, що я її захищаю? — здивувався Сен-Клер.

— Звичайно, ти її захищаєш — ви всі її захищаєте, усі ви, південці. Навіщо вам раби, якщо ви її не захищаєте?

— Невже ти така наївна й невинна, щоб думати, ніби в цьому світі ніхто ніколи не робить того, що вважає неправильним? Хіба ти сама ніколи не робила, або не робиш, чогось, що вважаєш цілком неправильним?

— Якщо роблю, то, сподіваюся, каюся в цьому, — сказала міс Офелія, енергійно перебираючи спицями.

— Я теж, — відповів Сен-Клер, очищаючи апельсин. — Я весь час у цьому каюся.

— То навіщо ж ти продовжуєш це робити?

— Хіба ти ніколи не продовжувала чинити неправильно навіть після того, як розкаялася, люба кузино?

— Ну, тільки коли мене дуже сильно спокушали, — сказала міс Офелія.

— От і мене дуже сильно спокушають, — сказав Сен-Клер. — Саме в цьому й полягає моя трудність.

— Але я завжди вирішую, що більше так не робитиму, і намагаюся покласти цьому край.

— А я вже десять років час від часу вирішую, що більше так не робитиму, — сказав Сен-Клер, — але чомусь досі не зміг вибратися з цього. Ти, кузино, вже вибралася з усіх своїх гріхів?

— Кузене Огюстене, — серйозно сказала міс Офелія, відкладаючи в’язання, — гадаю, я заслуговую на твої докори за власні недоліки. Я знаю, що все, що ти кажеш, достатньою мірою правда; ніхто не відчуває їх сильніше за мене. Але все-таки мені здається, що між тобою і мною є певна різниця. Мені здається, я радше відрубала б собі праву руку, ніж день у день продовжувала робити те, що вважала неправильним. Але водночас моя поведінка настільки суперечить моїм переконанням, що я не дивуюся твоїм докорам.

— О, ну годі, кузино, — сказав Огюстен, сідаючи на підлогу й кладучи голову їй на коліна. — Не сприймай усе це так страшенно серйозно! Ти ж знаєш, я завжди був нікчемним, зухвалим хлопчиськом. Я люблю тебе піддражнювати — от і все, — просто щоб подивитися, як ти стаєш серйозною. Я й справді думаю, що ти до відчаю, до нестерпності добра; мене аж до смерті втомлює сама думка про це.

— Але це серйозна справа, мій хлопчику, Огюсте, — сказала міс Офелія, поклавши руку йому на чоло.

— Страшенно серйозна, — відповів він. — А я… ну, я взагалі не люблю говорити серйозно в таку спеку. Коли тебе обсідають комарі та всяка інша нечисть, важко налаштуватися на якісь особливо високі моральні польоти; і, здається, — раптом пожвавішавши, сказав Сен-Клер, — я щойно відкрив цілу теорію! Тепер я розумію, чому північні народи завжди доброчесніші за південні — тепер мені зрозуміло все це питання.

— О, Огюстене, ти таки невиправний легковажник!

— Невиправний? Ну, мабуть, що так. Але цього разу я буду серйозним. Тільки подай мені той кошик апельсинів. Бачиш, якщо я вже зібрався на такий подвиг, ти мусиш «підтримати мене вином і втішити яблуками». Отже, — сказав Огюстен, підтягуючи до себе кошик, — почну: «Коли в ході людських подій настає необхідність для людини тримати в неволі дві чи три дюжини своїх братів по праху земному, пристойна повага до громадської думки вимагає…»

— Не бачу, щоб ти ставав серйознішим, — сказала міс Офелія.

— Зачекай, я вже підходжу до суті, — почуєш. Коротше кажучи, кузино, — сказав він, і його вродливе обличчя раптом набуло зосередженого, серйозного виразу, — щодо самого абстрактного питання рабства, як на мене, може бути лише одна думка. Плантатори, які мають із нього зиск, священнослужителі, яким треба догоджати плантаторам, політики, котрі хочуть правити за його допомогою, можуть так перекручувати й викривляти мову та мораль, що весь світ дивуватиметься їхній винахідливості; вони можуть запрягати на службу своїм виправданням природу, Біблію і бозна-що ще. Але зрештою ні вони, ні весь світ анітрохи більше в це не вірять. Це справа рук диявола — ось і вся коротка відповідь; і, на мою думку, це доволі-таки показовий зразок того, на що він здатен у своїй царині.

Міс Офелія перестала в’язати й здивовано подивилася на нього, а Сен-Клер, очевидно насолоджуючись її подивом, повів далі.

— Ти, здається, дивуєшся; але якщо даси мені як слід розібратися з цим питанням, я вже нічого не приховуватиму. Що це за проклята справа, проклята Богом і людьми? Що це таке? Зірвімо з неї всі прикраси, доведімо до самої суті, до самого кореня й осердя — і що ми побачимо? А ось що: оскільки мій брат Кваші неосвічений і слабкий, а я розумний і сильний, оскільки я знаю, як це зробити, і можу це зробити, — то, виходить, я маю право забрати все, що йому належить, привласнити собі й давати йому лише стільки й такого, скільки та що мені заманеться. Усе, що для мене надто важке, надто брудне, надто неприємне, я можу доручити робити Кваші. Я не люблю працювати — Кваші працюватиме. Сонце пече мене — Кваші стоятиме під сонцем. Кваші зароблятиме гроші, а я їх витрачатиму. Кваші муситиме лягати в кожну калюжу, щоб я міг пройти сухими ногами. Кваші виконуватиме мою волю, а не свою, усі дні свого земного життя, і матиме стільки можливостей потрапити зрештою до раю, скільки я вважатиму за потрібне й зручне. Ось, як на мене, приблизно й виглядає те, чим є рабство. Я кидаю виклик будь-кому на землі: прочитайте наш рабовласницький кодекс таким, як його викладено в наших книгах законів, — і спробуйте витлумачити його якось інакше. Говорити про зловживання рабством! Та це ж нісенітниця! Саме рабство є сутністю всякого зловживання! І єдина причина, чому земля не провалюється під ним, як Содом і Гоморра, полягає в тому, що ним користуються незрівнянно краще, ніж він того заслуговує. Заради милосердя, заради сорому, тому що ми люди, народжені від жінок, а не дикі звірі, багато хто з нас не використовує й не наважується використовувати — ми б посоромилися використати — всю ту владу, яку наші жорстокі закони вкладають нам у руки. А той, хто заходить найдалі й чинить найгірше, усе одно використовує лише частину тієї влади, яку дає йому закон.

Сен-Клер схопився на ноги й, як завжди, коли його охоплювало хвилювання, почав швидко ходити туди й сюди по кімнаті. Його прекрасне обличчя, класичне, мов у грецької статуї, здавалося, аж палало від сили почуттів. Великі блакитні очі спалахували, а руками він жестикулював із несвідомою запальністю. Міс Офелія ніколи не бачила його в такому стані й сиділа цілком мовчки.

— Кажу тобі, — раптом зупинившись перед кузиною, промовив він, — хоча говорити чи навіть відчувати щось у цьому питанні, здається, цілком марно, але я кажу тобі: бувало, я думав, що якби вся країна провалилася в землю й разом із собою сховала від денного світла всю цю несправедливість і все це страждання, то я охоче провалився б разом із нею. Коли я подорожував нашими пароплавами вгору й униз по річці або їздив своїми поїздками, збираючи борги, і думав про те, що кожному брутальному, огидному, підлому, ницому негідникові, якого я зустрічав, наші закони дозволяють стати абсолютним деспотом над стількома чоловіками, жінками й дітьми, скількох він зуміє придбати, обдуривши, укравши або вигравши в азартні ігри достатньо грошей, — коли я бачив таких людей справжніми власниками безпорадних дітей, юних дівчат і жінок, — я ладен був проклясти свою країну, проклясти весь людський рід!

— Огюстене! Огюстене! — вигукнула міс Офелія. — Я певна, ти вже сказав достатньо. Ніколи в житті я не чула нічого подібного, навіть на Півночі.

— На Півночі! — повторив Сен-Клер, і вираз його обличчя раптом змінився; він знову заговорив своїм звичним недбалим тоном. — Тьху! Ваші північани холоднокровні; у вас усе прохолодне! Вам не зрівнятися з нами, коли вже ми як слід розійдемося й почнемо проклинати все на світі.

— Ну, але питання ось у чому, — сказала міс Офелія.

— О, так, звичайно, питання саме в цьому, — і, чорт забирай, яке ж це питання! Як же ти опинилася в цьому стані гріха та нещастя? Що ж, відповім тобі старими добрими словами, яких ти вчила мене щонеділі. Я прийшов до цього шляхом звичайного народження. Мої слуги належали моєму батькові, а більше того — моїй матері; а тепер вони мої, вони та їхнє потомство, яке, схоже, обіцяє стати доволі-таки значною статтею. Мій батько, як ти знаєш, спершу походив із Нової Англії; і він був точнісінько таким, як твій батько, — справжнім давнім римлянином: чесним, енергійним, шляхетним душею, з волею, твердою як залізо. Твій батько осів у Новій Англії, щоб панувати над скелями й камінням і силою вирвати в природи засоби до існування; а мій оселився в Луїзіані, щоб панувати над чоловіками й жінками та силоміць добувати засоби до існування з них.

— Моя мати, — сказав Сен-Клер, підводячись і прямуючи до картини в кінці кімнати; він підвів очі й подивився на неї з обличчям, сповненим палкого благоговіння, — вона була божественна! Не дивися на мене так! Ти знаєш, що я маю на увазі! Мабуть, вона й народилася смертною; але, наскільки мені доводилося бачити, в ній не було й сліду людської слабкості чи помилки; і всі, хто живе, щоб пам’ятати її, — чи то поневолені, чи вільні, слуги, знайомі, родичі, — усі говорять одне й те саме. О, кузино, ця мати багато років була всім, що стояло між мною та цілковитим невір’ям. Вона була безпосереднім втіленням і уособленням Нового Заповіту — живим доказом, який можна було пояснити лише одним: його істинністю. О, мамо! Мамо! — вигукнув Сен-Клер, склавши руки в пориві захвату.

Та раптом опанувавши себе, він повернувся, сів на пуф і продовжив:

— Ми з братом були близнюками; а кажуть, ти знаєш, що близнюки мають бути схожими один на одного. Але ми в усьому були протилежностями. У нього були чорні, вогнисті очі, вугільно-чорне волосся, сильний, прекрасний профіль справжнього римлянина й насичений смагляво-коричневий колір шкіри. У мене — блакитні очі, золотаве волосся, грецькі риси й світла шкіра. Він був діяльним і спостережливим, я — мрійливим і бездіяльним. До своїх друзів і рівних він був щедрим, але з нижчими за становищем — гордим, владним, зверхнім і безжальним до всього, що насмілювалося йому опиратися. Правдивими ми були обоє: він — через гордість і відвагу, я — через своєрідний абстрактний ідеалізм. Ми любили одне одного приблизно так, як зазвичай люблять хлопці, — то більше, то менше, але загалом добре; він був улюбленцем мого батька, а я — матері.

— У мені була якась хвороблива чутливість і надзвичайна гострота почуттів до всього, що тільки можна уявити, — чого ані брат, ані батько зовсім не розуміли й до чого не могли мати жодного співчуття. Але мати розуміла. Тож коли ми з Альфредом сварилися, а батько суворо на мене дивився, я йшов до материнської кімнати й сідав біля неї. Я добре пам’ятаю, якою вона була: бліді щоки, глибокі, лагідні, серйозні очі, біла сукня — вона завжди носила біле; і щоразу, коли я читав в Об’явленні про святих, убраних у тонке, чисте й біле полотно, я згадував її. Вона мала безліч талантів, до того ж найрізноманітніших, особливо ж була обдарована музично; вона сиділа за органом, грала прекрасну, величну старовинну музику католицької церкви й співала голосом, який більше нагадував голос ангела, ніж смертної жінки. А я клав голову їй на коліна, плакав, мріяв і відчував — о, незмірно багато! — те, для чого не мав жодних слів.

— У ті часи питання рабства ще ніхто не обговорював так, як тепер; ніхто й не думав, що в ньому може бути щось лихе.

— Мій батько був природженим аристократом. Гадаю, в якомусь попередньому існуванні він неодмінно належав до вищих кіл духів і приніс із собою всю свою давню придворну гордість; бо вона була в ньому від самої природи, наче вросла в кістки, хоча за походженням він був із бідної й аж ніяк не шляхетної родини. Мій брат був його точним відображенням.

— Аристократ, знаєте, в усьому світі не має людських почуттів далі певної межі суспільства. В Англії ця межа проходить в одному місці, у Бірмі — в іншому, в Америці — ще в іншому; але аристократ у кожній із цих країн ніколи її не переступає. Те, що у власному середовищі було б для нього тяжкою кривдою, лихом і несправедливістю, в іншому середовищі сприймається як цілком звичайна річ. Для мого батька роздільною лінією був колір шкіри. Серед рівних собі не було людини справедливішої й щедрішої; але негра, крізь усі можливі відтінки кольору шкіри, він вважав проміжною ланкою між людиною і твариною — і всі свої уявлення про справедливість та великодушність будував на цьому припущенні. Гадаю, щоправда, якби хтось прямо й без церемоній запитав його, чи мають вони безсмертні людські душі, він, можливо, покашляв би, повагався й відповів: так. Але мій батько не був людиною, надто схильною перейматися духовними питаннями; релігійного почуття в ньому не було жодного, крім шанування Бога як, безперечно, голови вищих класів.

— Отож мій батько мав у підпорядкуванні близько п’ятисот негрів; він був непохитним, вимогливим і педантичним діловим чоловіком: усе мало діяти за системою, усе повинно було підтримуватися з безвідмовною точністю та чіткістю. А тепер зважте, що все це належало здійснювати силами гурту ледачих, балакучих, безпорадних у роботі працівників, які все життя прожили, не маючи жодного стимулу навчитися робити що-небудь, окрім як «ухилятися від роботи», як кажете ви, вермонтці, — і ви зрозумієте, що на його плантації цілком природно могло бути чимало такого, що здавалося мені, чутливій дитині, жахливим і болісним.

— До того ж у нього був наглядач — здоровенний, високий, худорлявий, дужий у руках відступник-син Вермонту — даруйте вже за це порівняння, — який пройшов справжню школу жорстокості й брутальності та здобув диплом, що давав йому право практикувати за цим фахом. Моя мати не могла його терпіти, як і я; але він здобув повну владу над моїм батьком, і цей чоловік був абсолютним деспотом маєтку.

— Я був тоді ще зовсім малий, але вже мав ту саму любов до всього людського, яка є в мені й тепер, — свого роду пристрасть до вивчення людської природи, у якому б вигляді вона не поставала. Я часто бував у хатинах і серед польових робітників і, звісно, був там великим улюбленцем; у моє вухо раз у раз шепотіли всілякі скарги та кривди. Я розповідав про них матері, і ми вдвох утворили щось на кшталт комітету з розгляду скарг. Ми стримували й припиняли чимало жорстокостей і вітали самих себе з тим, що зробили величезне добро, аж поки, як це часто трапляється, моє завзяття не перейшло міру. Стаббс поскаржився батькові, що більше не може керувати працівниками й мусить залишити свою посаду. Батько був ніжним і поблажливим чоловіком, але людиною, яка ніколи не відступала від того, що вважала необхідним; і тому він твердо, мов скеля, став між нами та польовими робітниками. Він сказав матері — цілком шанобливо, ввічливо, але дуже недвозначно, — що над хатньою прислугою вона буде повновладною господинею, але щодо польових робітників він не може допустити жодного втручання. Він шанував і поважав її понад усі живі створіння; проте сказав би те саме навіть самій Діві Марії, якби вона стала на заваді його системі.

— Іноді я чув, як мати обговорювала з ним окремі випадки, намагаючись пробудити в ньому співчуття. Він вислуховував найзворушливіші благання з такою ввічливістю та незворушністю, що від цього хотілося опустити руки.

— Зрештою все зводиться ось до чого, — казав він. — Чи повинен я розлучитися зі Стаббсом, чи залишити його? Стаббс — сама пунктуальність, чесність та ефективність, справжній діловий працівник, до того ж гуманніший за більшість. Досконалості не буває; а якщо я його залишу, то мушу підтримувати його управління в цілому, навіть якщо час від часу траплятимуться речі, які не можна схвалити. Будь-яке правління передбачає певну необхідну суворість. Загальні правила неминуче суворо позначаються на окремих випадках.

Це останнє правило мій батько, здавалося, вважав остаточним вироком майже в усіх випадках, які називали жорстокістю. Сказавши це, він зазвичай підбирав ноги на диван, як людина, що завершила справу, і віддавався дрімоті або читанню газети — залежно від обставин.

— Насправді мій батько мав саме той склад розуму, який робить державного діяча. Він міг би так само легко розділити Польщу, як апельсин, або топтати Ірландію так само спокійно й методично, як будь-хто на світі. Зрештою мати у відчаї здалася. Ніколи не буде відомо, аж до останнього суду, що відчували такі благородні й чутливі натури, як вона, коли їх, цілковито безпорадних, кидають у те, що видається їм безоднею несправедливості й жорстокості, — і що водночас нікому довкола такою не видається. Для таких натур це був вік довгої скорботи, у такому пекельно породженому світі, як наш. Що їй залишалося, як не виховувати дітей у власних поглядах і почуттях?

— Та зрештою, скільки б ви не говорили про виховання, діти виростають переважно такими, якими є від природи, і тільки такими. Альфред від самого колиски був аристократом; і в міру того як він ріс, усі його симпатії та всі його міркування інстинктивно вкладалися в цю систему, а всі материні напучування відлітали на вітер. Щодо мене, то вони запали в мене глибоко. Вона ніколи формально не заперечувала нічого з того, що казав батько, і не виявляла, що прямо з ним не згодна; але з усією силою своєї глибокої, щирої натури вона навіяла мені, випалила в самій моїй душі думку про гідність і цінність найнікчемнішої людської душі. Я дивився на її обличчя з урочистим благоговінням, коли вона, показуючи ввечері на зорі, казала мені:

— Поглянь туди, Огюсте! Найбідніша, найнікчемніша душа на нашій плантації житиме тоді, коли всі ці зорі назавжди згаснуть, — житиме стільки, скільки житиме Бог!

— У неї було кілька чудових старовинних картин; на одній, зокрема, Ісус зцілював сліпого. Картини були дуже гарні й справляли на мене сильне враження.

— Поглянь, Огюсте, — казала вона, — той сліпий був жебраком, бідним і огидним; тому Ісус не зцілив його здалеку! Він покликав його до себе й поклав на нього руки! Запам’ятай це, мій хлопчику.

— Якби я виріс під її опікою, вона, хто знає, до якого захвату могла б мене піднести. Я міг би стати святим, реформатором, мучеником… Але, ах, ах! Я покинув її, коли мені було лише тринадцять років, і більше ніколи її не бачив!

Сен-Клер схилив голову на руки й кілька хвилин мовчав. Нарешті він підвів очі й продовжив:

— Яка ж убога, жалюгідна дрібниця — вся ця людська чеснота! Здебільшого це лише питання широти й довготи, географічного становища, помноженого на природний темперамент. Майже все — випадковість! Ось, наприклад, ваш батько оселяється у Вермонті, у містечку, де всі насправді вільні й рівні; стає добропорядним членом церкви та дияконом, а згодом вступає до товариства аболіціоністів і вважає нас усіх мало не язичниками. А проте в усьому світі він, за складом характеру й звичками, — двійник мого батька. Я бачу, як це проступає в ньому п’ятдесятьма різними способами, — той самий сильний, владний, панівний дух. Ви чудово знаєте, як неможливо переконати деяких мешканців вашого містечка, що сквайр Сінклер не вважає себе вищим за них. Річ у тім, що, хоча він живе в демократичні часи й прийняв демократичну теорію, в душі він такий самий аристократ, як мій батько, котрий правив п’ятьма чи шістьма сотнями рабів.

Міс Офелія відчула неабияке бажання заперечити цю картину й уже відклала в’язання, щоб почати, але Сен-Клер зупинив її.

— Я вже знаю кожне слово, яке ви збираєтеся сказати. Я не кажу, що вони насправді були однаковими. Один опинився в умовах, де все діяло всупереч його природній схильності, а другий — там, де все їй сприяло; тож один став досить свавільним, міцним і владним старим демократом, а другий — свавільним, міцним старим деспотом. Якби обидва володіли плантаціями в Луїзіані, вони були б схожі один на одного, мов дві старі кулі, відлиті в одній формі.

— Який же ви невдячний син! — сказала міс Офелія.

— Я не хочу виявити до них жодної неповаги, — сказав Сен-Клер. — Ви знаєте, благоговіння — не моя сильна сторона. Але повернімося до моєї історії.

— Коли батько помер, він залишив усе майно нам, братам-близнюкам, із тим, щоб ми самі домовилися, як його поділити. На всій Божій землі не знайдеш благороднішої душею, щедрішої людини, ніж Альфред — у всьому, що стосується рівних йому; і з питанням про майно ми впоралися чудово, не сказавши один одному жодного братнього слова образи й не відчувши жодної братньої неприязні. Ми вирішили вести плантацію разом; і Альфред, чиї зовнішні життєві сили та здібності були вдвічі більші за мої, став захопленим плантатором і надзвичайно успішно взявся за цю справу.

— Але двох років досвіду мені вистачило, щоб зрозуміти: я не можу бути його партнером у цій справі. Мати величезну юрбу із семисот людей, яких я не міг знати особисто й до яких не міг відчувати жодного індивідуального інтересу; купувати їх і гнати, селити, годувати, примушувати працювати, мов стільки рогатої худоби, й тримати в усьому вивіреному до військової точності порядку; постійно ламати голову над тим, як мало звичайних життєвих радощів достатньо, щоб вони залишалися придатними до роботи; потреба в наглядачах і управителях; вічно необхідний батіг — перший, останній і єдиний аргумент, — усе це було для мене нестерпно огидним і гидким; а коли я згадував, як мати оцінювала одну-єдину бідну людську душу, усе це ставало вже просто моторошним!

— Не треба мені розповідати всі ці дурниці про те, як раби насолоджуються всім цим! І досі я не можу терпіти ті безглузді вигадки, які деякі з ваших поблажливих північан наплодили, прагнучи виправдати наші гріхи. Ми всі чудово знаємо, як воно є насправді. Скажіть мені, що будь-яка людина на світі прагне все життя працювати від світанку до темряви під невсипущим оком господаря, не маючи змоги виявити жодної власної волі, виконуючи одну й ту саму похмуру, одноманітну, незмінну роботу — і все це за дві пари штанів та одну пару черевиків на рік, плюс достатню кількість їжі й дах над головою, щоб залишатися придатною до роботи! Хто вважає, що людські істоти загалом можна таким чином утримувати не гірше, ніж будь-яким іншим способом, тому я бажав би запропонувати самому спробувати. Я б купив такого пса й змусив його працювати — і моя совість була б чиста!

— Я завжди вважала, — сказала міс Офелія, — що ви, усі ви, схвалюєте ці порядки й вважаєте їх правильними — згідно зі Святим Письмом.

— Дурниці! До цього ми ще не докотилися. Альфред, який є таким затятим деспотом, що навряд чи коли-небудь ходив землею інший, не вдається до такого виправдання; ні, він гордо й пихато стоїть на старому доброму, цілком респектабельному ґрунті — праві сильнішого; і каже, причому, на мою думку, цілком слушно, що американський плантатор «лише в іншій формі робить те саме, що англійська аристократія та капіталісти роблять із нижчими класами»; тобто, як я це розумію, привласнюють їх — тілом і кістками, душею і духом — для власної користі та зручності. Він захищає і те, й інше — і, принаймні, робить це послідовно. Він каже, що високої цивілізації не може бути без поневолення мас — номінального чи справжнього. За його словами, неодмінно має існувати нижчий клас, відданий фізичній праці й обмежений тваринним існуванням; завдяки цьому вищий клас отримує дозвілля та багатство для розвитку розуму й удосконалення, а сам стає керівною душею нижчого. Так він міркує, бо, як я вже сказав, уродився аристократом; а я так не вважаю, бо уродився демократом.

— Як, заради всього на світі, можна порівнювати ці дві речі? — сказала міс Офелія. — Англійського робітника не продають, не перепродують, не розлучають із родиною, не б’ють батогом.

— Він так само залежить від волі свого роботодавця, ніби його продали йому. Рабовласник може забити непокірного раба до смерті, а капіталіст може заморити його голодом. Щодо безпеки сім’ї, то важко сказати, що гірше: коли твоїх дітей продають чи коли ти бачиш, як вони голодують на очах у тебе, вдома.

— Але ж довести, що рабство не гірше за якусь іншу погану річ, — це аж ніяк не виправдання рабства.

— Я й не подавав це як виправдання. Ба більше, скажу: наше рабство є сміливішим і очевиднішим порушенням людських прав; адже коли людину справді купують, мов коня, — оглядають їй зуби, розминають суглоби, перевіряють ходу, а тоді викладають за неї гроші; коли існують спекулянти, заводчики, торговці й маклери, що торгують людськими тілами та душами, — усе це постає перед очима цивілізованого світу в набагато відчутнішій формі, хоча те, що відбувається насправді, за своєю суттю те саме: одних людських істот привласнюють для користі та вдосконалення інших, не зважаючи на їхню власну волю.

— Я ніколи не дивилася на це з такого боку, — сказала міс Офелія.

— Що ж, я трохи подорожував Англією й переглянув чимало документів про становище тамтешніх нижчих класів; і справді вважаю, що не можна заперечити Альфредові, коли він каже, що його раби живуть краще, ніж значна частина населення Англії. Але, бачите, з того, що я вам розповів, не слід робити висновок, ніби Альфред — так званий жорстокий господар, бо це не так. Він деспотичний і не знає милосердя до непокори; якби хтось виступив проти нього, він застрелив би його без найменших докорів сумління, так само легко, як підстрелив би оленя. Але загалом він навіть пишається тим, що його рабів добре годують і вони мають пристойні умови для життя.

— Коли я був із ним, я наполіг, щоб він зробив щось для їхнього навчання; і, щоб догодити мені, він таки найняв капелана й щонеділі влаштовував для них катехізацію, хоча, гадаю, в глибині душі вважав, що поставити капелана над його собаками та кіньми принесло б приблизно стільки ж користі. А річ у тім, що розум, отуплений і здичавілий під впливом усього лихого від самої миті народження, який увесь будень проводить у бездумній праці, неможливо особливо змінити кількома недільними годинами. Учителі недільних шкіл серед фабричного населення Англії та серед працівників американських плантацій, мабуть, могли б засвідчити такий самий результат — і там, і тут. І все ж серед нас трапляються разючі винятки, бо негр від природи більш сприйнятливий до релігійного почуття, ніж біла людина.

— Ну добре, — сказала міс Офелія, — як же ви зрештою залишили життя на плантації?

— Що ж, ми ще деякий час тягнули цю справу разом, аж поки Альфредові не стало цілком зрозуміло, що з мене плантатор нікудишній. Він вважав абсурдним, що після того, як він усюди переробив, змінив і вдосконалив усе відповідно до моїх поглядів, я все одно залишався незадоволеним. Насправді я ненавидів саму суть цієї справи — використовувати цих чоловіків і жінок, увічнювати все це невігластво, жорстокість і порок — лише для того, щоб заробляти на цьому гроші для себе!

— До того ж я постійно втручався в усі дрібниці. Сам будучи одним із найледачіших смертних, я надто добре розумів ледарів; і коли бідолашні, незграбні, безпорадні люди клали каміння на дно своїх кошиків для бавовни, щоб ті важили більше, або насипали в мішки землю, залишаючи бавовну нагорі, це здавалося мені настільки схожим на те, що я сам робив би на їхньому місці, що я не міг і не хотів дозволяти бити їх за це. Ну, звісно, на цьому дисципліні плантації настав кінець; і ми з Альфом опинилися приблизно в тому самому становищі, в якому багато років тому опинилися я та мій шановний батько. Тоді він сказав мені, що я сентименталіст, мов жінка, і ніколи не стану придатним до ділового життя; порадив узяти банківські акції та родинний будинок у Новому Орлеані, зайнятися написанням віршів, а керування плантацією залишити йому. Так ми й розійшлися, а я приїхав сюди.

— Але чому ви не звільнили своїх рабів?

— Ну, до такого я не дійшов. Тримати їх як знаряддя для заробляння грошей я не міг; а от мати їх, щоб вони допомагали мені витрачати гроші, знаєте, здавалося мені вже не таким потворним. Деякі з них були старими хатніми слугами, до яких я був дуже прив’язаний; а молодші були дітьми старих. Усі вони цілком задовольнялися тим, що залишалися там, де були.

Він замовк і задумливо заходив по кімнаті туди й сюди.

— Був, — сказав Сен-Клер, — у моєму житті час, коли я мав плани й надії зробити в цьому світі щось більше, ніж просто плисти за течією й безвольно дрейфувати. Я відчував невиразне, туманне прагнення стати свого роду визволителем — звільнити мою рідну землю від цієї ганьби й плями. Гадаю, всі молоді люди колись переживають такі гарячкові пориви, — але потім…

— Чому ж ви цього не зробили? — сказала міс Офелія. — Не слід братися за плуг, а потім озиратися назад.

— О, що ж, усе пішло не так, як я сподівався, і мене охопив той самий відчай від життя, який відчував Соломон. Гадаю, для нас обох це було неминучим наслідком мудрості; але так чи інакше, замість того щоб стати діячем і оновлювачем суспільства, я перетворився на уламок дерева, підхоплений течією, і відтоді тільки плаваю та кружляю у вирі. Альфред лає мене щоразу, коли ми зустрічаємося; і, визнаю, він має перевагу наді мною, бо справді щось робить; його життя є логічним наслідком його переконань, а моє — жалюгідним non sequitur.

— Любий кузене, невже ви можете бути задоволені таким способом проводити випробувальний термін свого життя?

— Задоволений! Хіба я щойно не казав вам, що зневажаю його? Але повернімося до цього питання — ми говорили про визволення. Не думаю, що мої погляди на рабство чимось особливі. Я знаю багатьох людей, які в душі думають про нього так само, як я. Країна стогне під його тягарем; і, як не погано воно для раба, для господаря воно, якщо хочете, ще гірше. Не треба жодних окулярів, щоб побачити: величезний прошарок порочних, безпорадних, деградованих людей серед нас — це зло не лише для них самих, а й для нас. Англійський капіталіст чи аристократ не може відчувати цього так, як ми, бо вони не змішуються з тим класом, який самі принижують, так, як це робимо ми. Вони живуть у наших домах; вони спілкуються з нашими дітьми й формують їхній розум швидше, ніж ми, бо вони належать до раси, до якої діти завжди тягнутимуться й з якою уподібнюватимуться. Якби Єва, наприклад, не була ангелом більшою мірою, ніж звичайні люди, вона була б занапащена. Ми могли б так само дозволити віспі поширюватися серед них і сподіватися, що наші діти не заразяться, як дозволити їм залишатися неосвіченими й порочними та гадати, що це не позначиться на наших дітях. А проте наші закони категорично й беззастережно забороняють будь-яку ефективну загальну систему освіти — і роблять це навіть мудро; адже варто лише взятися за справу й ґрунтовно навчити одне покоління — і вся ця система злетіла б у повітря. Якби ми не дали їм свободи, вони самі її здобули б.

— І чим, на вашу думку, все це закінчиться? — сказала міс Офелія.

— Не знаю. Одне можна сказати напевно: по всьому світу серед народних мас відбувається якесь пробудження, і рано чи пізно настане dies iræ — день гніву. Те саме відбувається і в Європі, і в Англії, і в цій країні. Моя мати колись розповідала мені про тисячолітнє царство, яке має настати, коли Христос царюватиме, а всі люди будуть вільними й щасливими. І коли я був хлопчиком, вона навчила мене молитися: «Нехай прийде Царство Твоє». Іноді мені здається, що всі ці зітхання, стогони й ворушіння сухих кісток віщують те, про що вона колись казала мені. Але хто витримає день Його пришестя?

— Огюстене, іноді мені здається, що ти не так уже й далеко від Царства, — сказала міс Офелія, відкладаючи в’язання й тривожно дивлячись на кузена.

— Дякую за таку добру думку про мене, але зі мною все то вгору, то вниз: у теорії я сягаю небесної брами, а на практиці лежу в земному прахові. Але ось і чайний дзвінок — ходімо. І не кажи потім, що хоч раз у житті я не мав із тобою по-справжньому серйозної розмови.

За столом Марі згадала випадок із Прю.

— Гадаю, кузино, — сказала вона, — ти тепер вважаєш нас усіх варварами.

— Я вважаю, що це була варварська річ, — відповіла міс Офелія, — але не вважаю, що ви всі варвари.

— Ну, знаєш, — сказала Марі, — я чудово знаю, що з деякими з цих створінь просто неможливо дати собі раду. Вони такі лихі, що взагалі не повинні жити. Я анітрохи не співчуваю таким випадкам. Якби вони тільки поводилися як слід, цього б не сталося.

— Але, мамо, — сказала Єва, — нещасна жінка була нещасною; саме через це вона й пила.

— О, дурниці! Ніби це може бути виправданням! Я теж часто буваю нещасна. Гадаю, — задумливо додала вона, — мені довелося пережити значно тяжчі випробування, ніж їй. Усе це тільки тому, що вони такі погані. Є серед них такі, кого не можна приборкати жодною суворістю. Пам’ятаю, батько мав одного чоловіка, такого ледачого, що той утікав лише для того, щоб позбутися роботи, лежав десь по болотах, крав і чинив усілякі жахливі речі. Цього чоловіка ловили й били знову й знову, але йому це нітрохи не допомагало; а востаннє він поповз геть, хоча ледве міг пересуватися, і помер у болоті. І не було жодної причини так чинити, бо батько завжди добре поводився зі своїми людьми.

— А я одного разу приборкав одного такого, — сказав Сен-Клер, — з яким усі наглядачі й господарі марно намагалися щось зробити.

— Ти?! — вигукнула Марі. — Хотіла б я знати, коли це ти встиг зробити щось подібне.

— Ну, то був надзвичайно сильний, велетенський чоловік, уроджений африканець; і, здавалося, грубий інстинкт свободи був у ньому розвинений до незвичайної міри. Справжній африканський лев. Його звали Сципіоном. Ніхто не міг із ним нічого вдіяти; його перепродували від одного наглядача до іншого, аж поки зрештою Альфред не купив його, бо гадав, що зможе його приборкати. Ну, одного дня той збив із ніг наглядача й подався просто в болота. Я тоді гостював на плантації Альфа — це було вже після того, як ми припинили наше партнерство. Альфред страшенно розлютився, але я сказав йому, що сам він у цьому винен, і побився з ним об заклад, що зможу приборкати цього чоловіка; зрештою ми домовилися, що, якщо я його спіймаю, він віддасть його мені для експерименту. Тож зібрали загін чоловік із шести чи семи, з рушницями й собаками, і вирушили на полювання. Знаєш, люди можуть так само захопитися полюванням на людину, як і на оленя, якщо це вважається звичною справою; правду кажучи, я й сам трохи розпалився, хоча спочатку долучився лише як своєрідний посередник — на випадок, якщо його спіймають.

— Ну, собаки гавкали й вили, ми мчали верхи, бігли, поспішали, і зрештою вистежили його. Він біг і стрибав, мов козуля, і якийсь час тримав нас далеко позаду; та зрештою потрапив у непрохідні хащі очерету. Тоді він обернувся до нас і став захищатися, і, скажу тобі, відчайдушно бився із собаками. Він відкидав їх праворуч і ліворуч і навіть убив трьох голими руками, аж поки постріл із рушниці не збив його з ніг, і він упав, поранений і закривавлений, майже біля самих моїх ніг. Бідолаха підвів на мене очі — в них одночасно світилися і мужність, і відчай. Я стримав собак та інших, що вже тіснилися навколо, і заявив, що він мій полонений. Це було все, що я міг зробити, аби вони, охоплені запалом перемоги, не застрелили його; але я наполіг на нашій угоді, і Альфред продав його мені. Ну, я взявся за нього, і за два тижні приборкав його настільки, що він став покірним і слухняним — кращого годі було й бажати.

— Та що ти, зрештою, з ним зробив? — запитала Марі.

— Та все було дуже просто. Я привів його до своєї кімнати, велів приготувати для нього добре ліжко, перев’язав його рани й сам доглядав за ним, аж поки він знову твердо не став на ноги. А згодом я домігся, щоб йому видали вільну грамоту, і сказав, що він може йти куди забажає.

— І він пішов? — запитала міс Офелія.

— Ні. Цей дурень розірвав папір навпіл і категорично відмовився мене залишати. Я ніколи не мав хоробрішого й кращого чоловіка — вірного й надійного, мов сталь. Згодом він прийняв християнство й став лагідним, як дитина. Він наглядав за моїм маєтком біля озера — і робив це чудово. Я втратив його під час першої епідемії холери. Фактично він віддав за мене своє життя. Я був тяжко хворий, майже при смерті; і коли через паніку всі інші втекли, Сципіон працював для мене, мов велетень, і буквально повернув мене до життя. Але, бідолаха, невдовзі захворів сам, і врятувати його вже не вдалося. Я ніколи не переживав жодної втрати так тяжко.

Поки батько розповідав цю історію, Єва поступово підсувалася до нього все ближче й ближче — її маленькі губи були розтулені, а очі широко розплющені й серйозні від цілковитої уваги.

Коли він закінчив, вона раптом обхопила руками його шию, вибухнула слізьми й почала судомно ридати.

— Єво, люба дитино! Що з тобою? — запитав Сен-Клер, коли маленьке тіло дитини затремтіло й заходилося від сили її почуттів. — Цій дитині, — додав він, — не слід слухати таких речей. Вона надто вразлива.

— Ні, тату, я не вразлива, — сказала Єва, раптом опанувавши себе з дивовижною для такої дитини силою волі. — Я не вразлива, але ці речі западають мені в серце.

— Що ти хочеш сказати, Єво?

— Я не можу тобі сказати, тату. Я думаю про дуже багато речей. Можливо, колись я тобі все розповім.

— Ну то думай, люба, тільки не плач і не засмучуй свого тата, — сказав Сен-Клер. — Ось, дивись, який чудовий персик я для тебе дістав.

Єва взяла його й усміхнулася, хоча кутики її губ усе ще нервово здригалися.

— Ходімо, подивимося на золотих рибок, — сказав Сен-Клер, узяв її за руку й вийшов із нею на веранду.

Минуло лише кілька хвилин, і крізь шовкові фіранки вже долинув веселий сміх: Єва й Сен-Клер жартома закидали одне одного трояндами та ганялися одне за одним поміж алеями двору.

Є небезпека, що нашого скромного друга Тома ми занедбаємо серед пригод людей знатнішого походження; але якщо читачі піднімуться разом із нами до маленької кімнатки над стайнею, то, можливо, дізнаються дещо і про його справи. Це була пристойна кімната, де стояли ліжко й стілець, а також маленький грубий столик; на ньому лежали Томова Біблія та збірник гімнів. Саме тепер Том сидів там, поклавши перед собою грифельну дошку, і зосереджено працював над чимось, що, судячи з усього, завдавало йому чималого клопоту.

Річ у тім, що туга Тома за домом стала такою сильною, що він випросив у Єви аркуш паперу для письма й, зібравши докупи весь свій невеликий запас письменницьких умінь, набутих завдяки наукам містера Джорджа, наважився на сміливу справу — написати листа. І тепер він сидів над грифельною дошкою, складаючи свій перший чорновий варіант. Том був неабияк збентежений, бо зовсім забув, як виглядають деякі літери, а щодо тих, які ще пам’ятав, не знав напевне, котрі саме слід ужити. І ось, поки він працював, важко дихаючи від напруження, Єва, мов пташка, сіла на спинку його стільця позаду нього й зазирнула через його плече.

— О, дядечку Томе! Які ж кумедні речі ти там витворяєш!

— Я намагаюся написати своїй бідній старій, міс Єво, і моїм маленьким діткам, — сказав Том, проводячи тильною стороною долоні по очах, — але, боюся, у мене нічого не вийде.

— Я б хотіла тобі допомогти, Томе! Я дещо вже навчилася писати. Торік я вміла виводити всі літери, але боюся, що тепер забула.

Єва схилила свою золотаву голівку зовсім близько до його голови, і вони обоє заходилися серйозно та зосереджено радитися, причому кожен був однаково старанний і приблизно однаково необізнаний; і після довгих обговорень та порад над кожним словом їхній лист, як їм обом здавалося, почав нарешті скидатися на справжнє письмо.

— Так, дядечку Томе, він і справді починає виглядати чудово, — сказала Єва, із захватом дивлячись на написане. — Як зрадіє твоя дружина, і бідолашні маленькі дітки! О, як же несправедливо, що тобі довелося піти від них! Я хочу попросити тата, щоб він колись дозволив тобі повернутися.

— Місіс сказала, що пришле за мною гроші, щойно вони зможуть їх зібрати, — сказав Том. — Я сподіваюся, вона так і зробить. Молодий містер Джордж казав, що приїде за мною; і дав мені ось цей долар на знак того, що справді приїде, — і Том витягнув з-під одягу дорогоцінний долар.

— О, тоді він неодмінно приїде! — вигукнула Єва. — Я така рада!

— Я й хотів послати листа, знаєте, щоб вони знали, де я, і сказати бідоласі Хлої, що я тут живу добре, — бо вона так страшенно переживала, бідна душа!

— Гей, Томе! — пролунав у цю мить голос Сен-Клера з дверей.

Том і Єва обоє здригнулися.

— А що це тут у нас? — запитав Сен-Клер, підійшовши й поглянувши на грифельну дошку.

— О, це лист Тома. Я допомагаю йому його написати, — сказала Єва. — Хіба не гарно?

— Не хочу нікого з вас розчаровувати, — сказав Сен-Клер, — але, гадаю, Томе, тобі краще попросити мене написати листа за тебе. Я зроблю це, коли повернуся з прогулянки верхи.

— Йому дуже важливо самому написати, — сказала Єва, — бо його господиня збирається прислати гроші, щоб викупити його, пам’ятаєш, тату? Він сказав мені, що вони так йому й повідомили.

Сен-Клер подумав, що, мабуть, це лише одна з тих речей, які добродушні господарі кажуть своїм слугам, щоб полегшити їм жах від продажу, не маючи жодного наміру виконувати породжені цими словами сподівання. Але вголос він нічого не сказав — лише наказав Томові вивести коней для прогулянки.

Того вечора лист Тома належним чином написали за нього й благополучно опустили до поштової скриньки.

Міс Офелія тим часом не припиняла своїх старань по господарству. Усі в домі, від Діни до найменшого шибеника, одностайно погоджувалися, що міс Офелія — неабияка «дивна», як висловлювалася південна прислуга, коли хотіла сказати, що їхнім панам і паням вона припала не зовсім до душі.

Вищий домашній світ — тобто Адольф, Джейн і Роза — погоджувався, що вона зовсім не пані: справжні пані ніколи не працюють так, як вона; до того ж у неї зовсім немає air, тобто належної панської постави й манер. Їх дивувало, що вона взагалі може бути родичкою Сен-Клерів. Навіть Марі заявляла, що їй просто втомливо дивитися, як кузина Офелія безперестанку щось робить. І, правду кажучи, працьовитість міс Офелії була настільки невтомною, що певні підстави для таких нарікань таки існували. Вона шила й стібала від світанку до темряви з енергією людини, яку підганяє якась невідкладна справа; а коли сутеніло й роботу складали, одним поворотом рук на світ з’являлося вічно готове в’язання — і ось вона знову сиділа над ним, працюючи так само завзято, як і раніше. Просто дивитися на неї було втомливо.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XX, Топсі

Одного ранку, коли міс Офелія була зайнята своїми домашніми справами, знизу, від підніжжя сходів, почувся голос Сен-Клера, який гукав її.

— Спускайтеся сюди, кузино, я дещо вам покажу.

— Що там? — запитала міс Офелія, спускаючись зі своїм шитвом у руках.

— Я дещо придбав для вашого відомства — погляньте, — сказав Сен-Клер і, з цими словами, потяг за собою маленьку негритянську дівчинку років восьми чи дев’яти.

Вона була однією з найчорніших представниць своєї раси; її круглі блискучі очі, що виблискували, мов скляні намистинки, швидко й неспокійно ковзали по всьому, що було в кімнаті. Рот, напіввідкритий від подиву перед дивами вітальні нового господаря, являв ряд білих, блискучих зубів. Кучеряве волосся було заплетене в безліч маленьких кісок, що стирчали в усі боки. Вираз її обличчя являв дивну суміш кмітливості й хитрощів, на яку, наче своєрідна вуаль, химерно накладався вираз найглибшої скорботної серйозності й урочистості. На ній був лише один брудний, подертий одяг із мішковини; руки вона скромно склала перед собою. Загалом у її вигляді було щось дивне, майже гоблінське, — щось таке, що, як згодом сказала міс Офелія, здавалося їй «таким язичницьким», що ця добра пані була геть приголомшена. Обернувшись до Сен-Клера, вона сказала:

— Огюстене, заради всього святого, навіщо ти привів сюди цю істоту?

— Щоб ти її виховала, звичайно, і наставила на шлях, яким їй належить іти. Я подумав, що це досить кумедний екземпляр у дусі Джима Кроу. Ану, Топсі, — додав він, свиснувши, як чоловік свистить, щоб покликати собаку, — заспівай-но нам і покажи трохи свого танцю.

Чорні склянисті очі зблиснули якоюсь лихою веселістю, і дівчинка дзвінким, пронизливим голосом затягла дивну негритянську мелодію. Вона відбивала такт руками й ногами, крутилася, плескала в долоні, стукала колінами одне об одне, витворяючи якийсь дикий, фантастичний ритм і видобуваючи з горла всі ті химерні гортанні звуки, що вирізняють рідну музику її народу. Нарешті вона кілька разів перевернулася через голову, вивела протяжну заключну ноту, таку ж дивну й потойбічну, як свист паровоза, раптом опустилася на килим і стала, склавши руки, з найпобожнішим виразом покори й урочистості на обличчі; лише хитрі погляди, які вона крадькома кидала з-під вій, видавали щось інше.

Міс Офелія стояла мовчки, цілковито паралізована від подиву. Сен-Клер, цей пустотливий чоловік, схоже, неабияк тішився її здивуванням; звернувшись до дитини, він знову сказав:

— Топсі, це твоя нова господиня. Я передаю тебе їй; дивись же, поводься як слід.

— Так, мас’р, — відповіла Топсі з побожною серйозністю, а її лихі очі весело поблискували.

— Ти будеш доброю, Топсі, розумієш? — сказав Сен-Клер.

— О так, мас’р, — відповіла Топсі, ще раз хитро блиснувши очима й не розмикаючи побожно складених рук.

— А тепер, Огюстене, навіщо це все, скажи мені, заради Бога? — промовила міс Офелія. — У твоєму домі тепер стільки цих маленьких шкідників, що ногою ступити не можна, щоб не наступити на когось із них. Встаю вранці — а один спить за дверима; бачу з-під столу чорну голівку; інший лежить на килимку біля дверей, — а вони поміж усіма ґратами мостяться, кривляються й усміхаються, та ще й перевертаються догори дриґом на кухонній підлозі! Навіщо тобі знадобилося приводити ще одну?

— Щоб ти її виховувала — хіба я не сказав? Ти весь час проповідуєш про виховання. От я й подумав зробити тобі подарунок — свіжоспійманий екземпляр, і дати тобі нагоду випробувати на ній свої педагогічні здібності, виховати її на тому шляху, яким їй належить іти.

— Я її не хочу, це вже точно; — мені й так тепер із ними більше клопоту, ніж хочеться.

— Ось ви, християни, усі такі! — створите товариство, знайдете якогось бідолашного місіонера, щоб він усе своє життя провів серед таких-от язичників. Але покажіть мені хоч одного з вас, хто взяв би такого до себе в дім і сам узяв на себе працю його навернення! Ні; коли справа доходить до цього, вони брудні, неприємні, з ними надто багато клопоту і таке інше.

— Огюстене, ти ж знаєш, я зовсім не так на це дивилася, — сказала міс Офелія, явно пом’якшуючись. — Що ж, можливо, це й справді буде справжньою місіонерською працею, — додала вона, вже трохи прихильніше поглядаючи на дитину.

Сен-Клер ударив саме по потрібній струні. Совісність міс Офелії завжди була насторожі. Але вона додала:

— Та я справді не бачу, навіщо було купувати ще одну; — у твоєму домі їх і без того досить, щоб забрати весь мій час і всі мої сили.

— Ну тоді, кузино, — сказав Сен-Клер, відводячи її вбік, — мені слід попросити в тебе пробачення за всі мої безглузді балачки. Ти, зрештою, така добра, що вони просто безглузді. Річ у тім, що ця істота належала парі п’яних негідників, які тримають дешевий шинок, повз який я щодня проходжу, і мені набридло слухати, як вона верещить, а вони б’ють її та лаються. Вона ще й здавалася жвавою та кумедною, ніби з неї можна було б щось зробити; — от я її й купив і віддам тобі. Спробуй тепер дати їй добре ортодоксальне новоанглійське виховання й подивися, що з неї вийде. Ти знаєш, у мене до цього жодного хисту; але я хотів би, щоб ти спробувала.

— Гаразд, я зроблю все, що зможу, — сказала міс Офелія.

І вона наблизилася до своєї нової вихованки приблизно так, як людина могла б наблизитися до чорного павука, якби, припустімо, мала щодо нього доброзичливі наміри.

— Вона жахливо брудна й майже гола, — сказала вона.

— Ну то відведи її вниз і нехай хтось із них вимиє її та одягне.

Міс Офелія повела її до кухонних покоїв.

— Не бачу, чого це мас’р Сен-Клеру заманулося ще одного ніґера! — сказала Діна, оглядаючи новоприбулу без жодної приязні. — Під моїми ногами їй, уже знаю, ходити не дам!

— Фе! — сказали Роза й Джейн із глибокою відразою. — Нехай тримається подалі від нас! Не розумію, навіщо мас’ру знадобилася ще одна з цих низьких ніґерок!

— Та годі тобі! Не більша ти ніґерка, ніж і сама міс Роза, — сказала Діна, відчувши в цих словах образу для себе. — Ти, здається, сама себе за білу пані маєш. Ані чорна, ані біла — я не хотіла б бути такою, як ти, ні тією, ні другою.

Міс Офелія побачила, що в усій цій компанії не знайдеться нікого, хто взявся б наглядати за миттям і перевдяганням новоприбулої, тож була змушена зробити це сама, за досить нелюб’язної й неохочої допомоги Джейн.

Не для пристойних вух описувати подробиці першого туалету занедбаної, скривдженої дитини. Адже в цьому світі безліч людей змушені жити й помирати в такому стані, що навіть сам опис його став би надто великим випробуванням для нервів їхніх ближніх. Міс Офелія мала добрий запас твердої, практичної рішучості й героїчно довела до кінця всі огидні подробиці цієї справи, хоча, мушу визнати, без особливої люб’язності, — її принципи дозволяли їй витерпіти саме це й не більше. Та коли вона побачила на спині й плечах дитини великі рубці та затверділі плями — незнищенні сліди системи, в умовах якої та жила доти, — її серце стислося від жалю.

— От бачите! — сказала Джейн, показуючи на сліди. — Хіба це не доводить, що вона ще та штучка? З нею, гадаю, ми матимемо чимало клопоту. Ненавиджу цих ніґерських дітлахів! Які ж огидні! Дивуюся, що мас’р узагалі її купив!

Та «дівчисько», про яке вона говорила, вислухала всі ці зауваження з тією ж тихою, скорботною міною, яка, здавалося, була для неї звичною; лише її неспокійні очі раз у раз кидали гострі, потайні погляди на прикраси, що їх Джейн носила у вухах. Коли нарешті її вдягнули в пристойний, цілий одяг, а волосся коротко обстригли біля самої голови, міс Офелія, з деяким задоволенням, сказала, що тепер вона має більш християнський вигляд, ніж раніше, і подумки вже почала складати деякі плани щодо її навчання.

Сівши перед нею, вона почала її розпитувати.

— Скільки тобі років, Топсі?

— Не знаю, місіс, — відповіла та істота, вишкірившись так, що видно було всі її зуби.

— Не знаєш, скільки тобі років? Невже тобі ніхто ніколи не казав? А хто була твоя мати?

— Ніколи не мала ніякої! — відповіла дитина, знову вишкірившись.

— Ніколи не мала матері? Що ти маєш на увазі? Де ти народилася?

— Ніколи не народжувалася! — наполягала Топсі з черговою гримасою, такою гоблінською, що, якби міс Офелія була хоч трохи нервовою, вона могла б подумати, що спіймала якогось закіптюженого гнома із краю Діаблері. Але міс Офелія не була нервовою; вона була простою, діловою жінкою, тож із деякою суворістю сказала:

— Не смій відповідати мені таким чином, дитино; я з тобою не граюся. Скажи мені, де ти народилася і хто були твої батько та мати.

— Ніколи не народжувалася, — повторила дівчинка ще наполегливіше. — Ніколи не мала ні батька, ні матері, нічого такого. Мене виростив один спекулянт разом із багатьма іншими. Стара тітонька Сью за нами доглядала.

Дитина, очевидно, говорила щиро, і Джейн, коротко розсміявшись, сказала:

— Господи, місіс, таких повно. Спекулянти скуповують їх задешево, коли вони ще маленькі, а потім вирощують для продажу.

— Скільки часу ти жила у свого господаря й господині?

— Не знаю, місіс.

— Рік? Більше? Чи менше?

— Не знаю, місіс.

— Господи, місіс, ці низькі ніґери — вони й знати не знають. Не розуміються ні на часі, ні на чому іншому, — сказала Джейн. — Не знають, що таке рік; не знають навіть свого власного віку.

— Ти коли-небудь чула щось про Бога, Топсі?

Дитина розгублено подивилася на неї, але, як завжди, вишкірилася.

— Ти знаєш, хто тебе створив?

— Ніхто, наскільки мені відомо, — відповіла дитина, коротко засміявшись.

Ця думка, здавалося, неабияк її потішила; очі її заблищали, і вона додала:

— Мабуть, я сама виросла. Не думаю, що мене хтось коли-небудь створював.

— Ти вмієш шити? — запитала міс Офелія, вирішивши перевести свої розпитування на щось конкретніше.

— Ні, місіс.

— А що ти вмієш робити? Що ти робила для своїх господаря та господині?

— Носила воду, мила посуд, чистила ножі та прислуговувала людям.

— Вони добре до тебе ставилися?

— Мабуть, добре, — відповіла дівчинка, хитро позираючи на міс Офелію.

Міс Офелія підвелася після цієї обнадійливої розмови; Сен-Клер стояв, спершись на спинку її стільця.

— Перед тобою незаймана цілина, кузино; засій її власними ідеями — багато чого тобі не доведеться виполювати.

Погляди міс Офелії на виховання, як і всі її інші погляди, були дуже усталені й чіткі; саме такі, що панували в Новій Англії століття тому і досі збереглися в деяких дуже віддалених і невибагливих місцевостях, куди ще не дійшли залізниці. Якщо висловити їх якомога стисло, вони зводилися до кількох простих речей: навчити дитину слухатися, коли до неї звертаються; навчити катехізису, шиття та читання; а якщо вона бреше — відшмагати її. І хоча, звісно, у потоці світла, який нині проливається на справу виховання, ці методи залишилися далеко позаду, незаперечним є той факт, що за такого порядку наші бабусі виховали чимало цілком пристойних чоловіків і жінок, як багато хто з нас іще може пам’ятати та засвідчити. У кожному разі міс Офелія не знала іншого способу дій; тому й узялася за свою язичницю з усією ретельністю, на яку була здатна.

У родині про дитину оголосили й відтоді вважали її дівчинкою міс Офелії; а оскільки на кухні до неї ставилися вельми неприязно, міс Офелія вирішила обмежити поле своїх виховних і навчальних заходів переважно власною кімнатою. Виявивши самопожертву, яку деякі з наших читачів напевно належно оцінять, вона вирішила замість того, щоб спокійно застеляти власне ліжко, підмітати й витирати пил у своїй кімнаті — що доти вона робила, з цілковитою зневагою до всіх пропозицій допомоги від покоївки, — приректи себе на мучеництво: навчити Топсі виконувати всі ці роботи. Ох, лихий же то був день! Якщо хтось із наших читачів коли-небудь робив те саме, він належно оцінить масштаб її самопожертви.

Наступного ранку міс Офелія розпочала навчання Топсі з того, що повела її до своєї кімнати й урочисто взялася викладати їй мистецтво та таємниці застилання ліжка.

І ось перед міс Офелією стоїть Топсі: вимита, позбавлена всіх тих маленьких кісок, якими так тішилося її серце, вдягнена в чисту сукню й добре накрохмалений фартух, вона шанобливо стоїть перед своєю наставницею з виразом урочистості, цілком доречним на похороні.

— Отже, Топсі, я зараз покажу тобі, як саме треба застеляти моє ліжко. Я дуже прискіплива до свого ліжка. Ти мусиш навчитися робити це точнісінько так.

— Так, пані, — відповідає Топсі, глибоко зітхаючи й надаючи обличчю виразу скорботної старанності.

— Отже, Топсі, дивись сюди: це підгин простирадла; це лицьовий бік простирадла, а це виворітний. Ти запам’ятаєш?

— Так, пані, — відповідає Топсі, знову зітхнувши.

— А тепер нижнє простирадло треба перекинути через валик — ось так — і гарненько, рівно заправити аж під матрац — ось так. Бачиш?

— Так, пані, — відповіла Топсі з глибокою увагою.

— А верхнє простирадло, — сказала міс Офелія, — треба опустити ось так і міцно та рівно заправити внизу — ось так, вузьким підгином до ніг.

— Так, пані, — як і раніше відповіла Топсі.

Але додамо те, чого міс Офелія не помітила: поки добра пані, сповнена запалу, поверталася до неї спиною, вправляючись із постіллю, юна учениця встигла поцупити пару рукавичок і стрічку, які спритно сховала в рукавах, а сама тим часом стояла, як і раніше, склавши руки перед собою в належному покірному жесті.

— А тепер, Топсі, подивімося, як ти це зробиш, — сказала міс Офелія, стягуючи постіль і сідаючи.

Топсі з великою серйозністю та спритністю бездоганно виконала всю вправу, цілковито задовольнивши міс Офелію: розгладила простирадла, розправила кожну зморшку і протягом усієї роботи зберігала таку урочисту зосередженість, що її наставниця була неабияк нею потішена. Проте через невдалий рух, коли вона вже закінчувала, з одного рукава виглянув клаптик стрічки, що затріпотів, і привернув увагу міс Офелії. Та миттю вчепилася в нього.

— Що це таке? Ах ти неслухняна, лиха дитино! Ти це вкрала!

Стрічку витягли просто з рукава Топсі, але дівчинка анітрохи не збентежилася; вона лише подивилася на неї з виразом найщирішої здивованої невинності.

— Господи! Та це ж стрічка міс Філі, хіба ні? Як вона могла заплутатися в моєму рукаві?

— Топсі, негідна дівчинко, не смій мені брехати — ти вкрала цю стрічку!

— Місіс, я присягаюся, що ні; я до цієї благословенної хвилини її й не бачила.

— Топсі, — сказала міс Офелія, — невже ти не знаєш, що брехати — гріх?

— Я ніколи не брешу, міс Філі, — відповіла Топсі з доброчесною серйозністю. — Я зараз тільки правду й кажу, і нічого більше.

— Топсі, мені доведеться тебе відшмагати, якщо ти так брехатимеш.

— Господи, місіс, хоч би ви цілий день мене шмагали, я все одно нічого іншого сказати не могла б, — сказала Топсі, починаючи схлипувати. — Я ніколи не бачила тієї стрічки — мабуть, вона просто зачепилася за мій рукав. Міс Філі, напевно, залишила її на ліжку, вона заплуталася в постелі, а потім і потрапила мені в рукав.

Міс Офелія була так обурена цією нахабною брехнею, що схопила дитину й трусонула її.

— Не смій мені більше цього повторювати!

Від поштовху з другого рукава на підлогу випала рукавичка.

— Ага, ось тобі! — сказала міс Офелія. — А тепер скажеш, що ти не вкрала стрічку?

Тепер Топсі зізналася, що взяла рукавички, але й далі вперто заперечувала, що брала стрічку.

— Тепер, Топсі, — сказала міс Офелія, — якщо ти зізнаєшся в усьому, я цього разу тебе не битиму.

Після такого запевнення Топсі зізналася і в стрічці, і в рукавичках, супроводжуючи своє зізнання скорботними запевненнями у каятті.

— Ну, а тепер розкажи мені. Я знаю, що ти мусила взяти ще щось, відколи живеш у цьому домі, адже вчора я дозволила тобі цілий день бігати де хочеш. А тепер скажи, чи брала ти що-небудь, і я тебе не битиму.

— Боже, місіс! Я взяла червону штуку міс Єви, яку вона носить на шиї.

— Взяла, негідна дівчисько! Ну, а що ще?

— Я взяла Розині сережки — ті червоні.

— Іди негайно принеси їх мені, обидві.

— Боже, місіс! Не можу — вони згоріли!

— Згоріли! Ну й вигадка! Іди принеси їх, або я тебе відшмагаю.

Топсі з гучними запевненнями, сльозами й стогонами заявила, що вона не може. — Вони згоріли, таки згоріли.

— А навіщо ти їх спалила? — запитала міс Офелія.

— Бо я нечиста, — так і є. Я страшенно нечиста, хоч що кажіть. Я нічого не можу з собою вдіяти.

Саме цієї миті Єва невинно зайшла до кімнати — з тим самим кораловим намистом на шиї.

— Єво, звідки в тебе намисто? — запитала міс Офелія.

— Звідки? Та я весь день його носила, — відповіла Єва.

— А вчора ти його носила?

— Так, і знаєте, тітонько, що дивно? Я навіть усю ніч була в ньому. Забула зняти, коли лягала спати.

Міс Офелія виглядала цілком розгубленою; тим паче, що тієї ж миті до кімнати увійшла Роза з кошиком щойно випрасуваної білизни на голові, а коралові сережки погойдувалися в її вухах!

— Я просто не знаю, що робити з такою дитиною! — у відчаї сказала вона. — Топсі, навіщо ж ти сказала мені, що взяла ці речі?

— Бо місіс сказала, що я мушу зізнатися; а я більше не могла придумати, в чому зізнатися, — відповіла Топсі, витираючи очі.

— Але ж, звісно, я не хотіла, щоб ти зізнавалася в тому, чого не робила, — сказала міс Офелія. — Це така сама брехня, як і все інше.

— Боже, невже? — здивовано, з невинним виглядом перепитала Топсі.

— Та в цій шкідливій дівчиську немає ані крихти правди, — обурено сказала Роза, дивлячись на Топсі. — Якби я була містером Сен-Клером, я б била її, доки кров не пішла б. Так і зробила б — я б їй дала прочухана!

— Ні, ні, Розо, — владно промовила Єва; іноді дитина могла говорити саме таким тоном. — Не можна так говорити, Розо. Я не можу цього слухати.

— Та що ви, міс Єво! Ви така добра, що зовсім не знаєте, як поводитися з неграми. Тут іншого способу немає, як добре їх пошмагати, кажу вам.

— Розо! — сказала Єва. — Цить! Не смій більше говорити нічого подібного! — Очі дитини спалахнули, а щоки стали ще рум’янішими.

Роза миттю принишкла.

— У міс Єви кров Сен-Клерів, це ясно. Вона може говорити — просто як її батько, — сказала вона, виходячи з кімнати.

Єва стояла й дивилася на Топсі.

Перед нами стояли дві дитини — представниці двох крайнощів суспільства. Світловолоса, знатного виховання дитина із золотавою голівкою, глибокими очима, духовним, благородним чолом і рухами, гідними принца; і її чорна, прониклива, хитра, улеслива, але водночас кмітлива сусідка. Вони були представницями своїх рас. Саксонка, народжена століттями культури, влади, освіти, фізичної та моральної переваги; африканка, народжена століттями гноблення, покори, невігластва, праці та пороку!

Можливо, щось подібне ворушилося в думках Єви. Але дитячі думки — це радше невиразні, невизначені інстинкти; а в благородній натурі Єви таких інстинктів нуртувало безліч, і вона не мала сили висловити їх словами. Коли міс Офелія розповідала про неслухняну, гріховну поведінку Топсі, дитина дивилася на неї збентежено й сумно, але лагідно сказала:

— Бідолашна Топсі, навіщо ж тобі красти? Тепер про тебе добре дбатимуть. Я певна, що краще віддала б тобі будь-яку свою річ, аби тільки ти не крала її.

Це було перше добре слово, яке дитина коли-небудь чула у своєму житті; і лагідний тон та манера Єви дивним чином подіяли на це дике, грубе серце: у проникливому, круглому, блискучому оці зблиснуло щось схоже на сльозу; але за цим одразу ж послідували короткий смішок і звична гримаса. Ні! Вухо, яке ніколи не чуло нічого, крім лайки, дивовижно недовірливе до такого небесного дару, як доброта; і Топсі лише подумала, що слова Єви були якимись дивними й незрозумілими, — вона їм не повірила.

Але що ж робити з Топсі? Міс Офелія опинилася перед загадкою; її правила виховання, здавалося, тут не діяли. Вона вирішила взяти час, щоб подумати; а щоб виграти цей час і в надії на якісь невизначені моральні чесноти, нібито притаманні темним комірчинам, міс Офелія замкнула Топсі в одній із них, поки остаточно не впорядкує свої думки з цього приводу.

— Я не бачу, — сказала міс Офелія Сен-Клеру, — як мені впоратися з цією дитиною, не б’ючи її.

— Ну то бийте її, скільки душа забажає; я цілком уповноважую вас робити все, що вважаєте за потрібне.

— Дітей завжди доводиться бити, — сказала міс Офелія. — Я ніколи не чула, щоб їх виховували без цього.

— О, ну, звичайно, — відповів Сен-Клер. — Робіть, як вважаєте за краще. Тільки дозвольте мені висловити одну думку: я бачив, як цю дитину били кочергою, збивали з ніг лопатою чи щипцями — чим тільки не доводилося; і, зважаючи на те, що вона звикла до такого способу поводження, гадаю, ваші побої мають бути досить енергійними, щоб справити на неї бодай якесь враження.

— То що ж із нею робити? — запитала міс Офелія.

— Ви порушили серйозне питання, — сказав Сен-Клер. — Хотілося б, щоб ви на нього відповіли. Що робити з людиною, якою можна керувати лише батогом, — а це не допомагає? Таке тут трапляється дуже часто!

— Я справді не знаю; я ніколи не бачила такої дитини, як ця.

— Таких дітей у нас дуже багато, і таких чоловіків та жінок — теж. Як ними керувати? — запитав Сен-Клер.

— Я справді не знаю, що сказати, — відповіла міс Офелія.

— Я теж, — сказав Сен-Клер. — Жахливі жорстокості й неподобства, які час від часу потрапляють до газет, — такі випадки, як із Прю, наприклад, — звідки вони беруться? У багатьох випадках це поступовий процес зачерствіння з обох боків: господар стає дедалі жорстокішим, а слуга — дедалі байдужішим. Побої й жорстоке поводження — мов лауданум: коли чутливість притупляється, доводиться подвоювати дозу. Я дуже рано зрозумів це, коли сам став господарем; і вирішив ніколи не починати, бо не знав, коли зможу зупинитися, — і вирішив принаймні зберегти власну моральну природу. Наслідок у тому, що мої слуги поводяться як розпещені діти; але, гадаю, це краще, ніж якби ми обоє разом озвіріли. Ти багато говорила про нашу відповідальність за виховання, кузино. Я й справді хотів, щоб ти спробувала зайнятися однією дитиною — живим прикладом тисяч подібних до неї серед нас.

— Саме ваша система робить таких дітей, — сказала міс Офелія.

— Я знаю; але їх уже зроблено — вони існують, — то що ж із ними робити?

— Що ж, не можу сказати, що я вдячна вам за цей експеримент. Але якщо це, як виявляється, мій обов’язок, я наполегливо намагатимусь, спробую і зроблю все, що зможу, — сказала міс Офелія.

Після цього міс Офелія взялася за свою нову вихованку з похвальною мірою завзяття та енергії. Вона встановила для неї чіткий розпорядок дня та заняття й узялася навчати її читати та шити.

Читання давалося дитині досить легко. Літери вона вивчила наче за помахом чарівної палички й дуже скоро вже могла читати прості тексти; але шиття виявилося значно складнішим. Ця істота була гнучка, мов кішка, і жвава, мов мавпа, а сидіти за шиттям вона просто ненавиділа; тому ламала голки, нишком викидала їх у вікно або ховала в щілинах стін; плутала, рвала й бруднила нитку або хитрим рухом узагалі викидала котушку. Рухи її були майже такими ж швидкими, як у вправного фокусника, а вміння володіти своїм обличчям — не меншим; і хоча міс Офелія не могла не відчувати, що стільки випадковостей поспіль просто не могло статися, викрити Топсі без такої пильності, яка не залишала б їй часу ні на що інше, вона не могла.

Топсі невдовзі стала відомою постаттю в домі. Її талант до всіляких витівок, гримас і наслідувань — до танців, перекидань, лазіння, співу, свисту, до відтворення будь-якого звуку, який припадав їй до вподоби, — здавалося, був невичерпним. У години дозвілля за нею незмінно тяглася вся домашня дітвора, роззявивши роти від захвату й подиву, — не виняток була й міс Єва, яку, здавалося, зачаровувала її дика дияволія, як голуба часом зачаровує блискуча змія. Міс Офелія непокоїлася, що Єві так до вподоби товариство Топсі, і благала Сен-Клера заборонити їм спілкуватися.

— Пхе! Залиште дитину в спокої, — сказав Сен-Клер. — Топсі піде їй на користь.

— Але ж дитина така розбещена — невже ви не боїтеся, що вона навчить Єву чогось поганого?

— Вона не зможе навчити її нічого поганого; інших дітей, може, й змогла б, але зло зісковзує з душі Єви, мов роса з капустяного листка, — жодна краплина не проникає всередину.

— Не будьте таким певним, — сказала міс Офелія. — Я знаю, що ніколи не дозволила б своїй дитині гратися з Топсі.

— Що ж, вашим дітям і не доведеться, — сказав Сен-Клер, — але моїй можна; якби Єву можна було розпестити, це вже давно сталося б.

Спершу Топсі зневажали й цуралися старші слуги. Та невдовзі вони знайшли причину змінити свою думку. Дуже скоро виявилося, що кожен, хто виявляв до Топсі зневагу, незабаром неодмінно потерпав від якоїсь неприємної випадковості: то зникала пара сережок або якась особливо дорога дрібничка, то якийсь предмет одягу раптом виявлявся безнадійно зіпсованим, то людина ненароком наступала у відро з гарячою водою, то згори на неї без жодної видимої причини виливалася ціла злива брудної помийної води саме тоді, коли вона була вдягнена в найкращий святковий одяг; — і щоразу, коли починали розслідувати справу, нікому було приписати цю образу. Топсі раз у раз викликали на допит і ставили перед усіма домашніми судилищами, але вона щоразу витримувала допити з такою повчальною невинністю та серйозністю на обличчі, що годі було до неї причепитися. У цілому світі ніхто не сумнівався, хто саме все це робив; але жодного клаптика прямого доказу на підтвердження підозр знайти не вдавалося, а міс Офелія була надто справедливою, щоб дозволити собі діяти без доказів.

До того ж усі ці капості завжди були так майстерно розраховані в часі, що ще надійніше прикривали винуватицю. Так, час для помсти Розі та Джейн, двом покоївкам, завжди обирався в ті періоди, коли (а таке траплялося доволі часто) вони були в немилості у своєї господині, тож будь-яка їхня скарга, звісно, не зустріла б жодного співчуття. Одне слово, Топсі невдовзі дала всій домашній челяді зрозуміти, наскільки розумно буде її не чіпати; і відтоді її справді залишили в спокої.

Топсі була кмітливою й енергійною в усякій ручній роботі, засвоюючи все, чого її навчали, з дивовижною швидкістю. Після кількох уроків вона навчилася так прибирати покої міс Офелії, що навіть ця вкрай прискіплива пані не могла знайти в її роботі жодної вади. Жодні людські руки не могли б розправити простирадла гладше, точніше поправити подушки, краще підмести, витерти пил і все впорядкувати, ніж Топсі, коли їй цього хотілося, — але хотілося їй цього нечасто. Якщо міс Офелія після трьох чи чотирьох днів терплячого й ретельного нагляду ставала такою оптимістичною, що починала вважати: Топсі нарешті призвичаїлася до її порядку, вже може працювати без нагляду, — і відходила займатися чимось іншим, Топсі влаштовувала справжній карнавал безладу на годину-дві. Замість застеляти ліжко вона розважалася тим, що стягувала з подушок наволочки, встромляла свою вовняну голову поміж подушок, так що часом та була кумедно прикрашена пір’ям, що стирчало на всі боки; вона видиралася на стовпчики ліжка й звисала з верхівок головою вниз; розмахувала простирадлами та покривалами по всій кімнаті; вдягала валик у нічну сорочку міс Офелії й розігрувала з ним різні вистави — співала, свистіла, корчила собі гримаси в дзеркалі; одним словом, як висловлювалася міс Офелія, «влаштовувала справжній Содом і Гоморру».

Одного разу міс Офелія застала Топсі з її найкращою яскраво-червоною індійською кашмірською шаллю, обмотаною навколо голови замість тюрбана; Топсі в повному розпалі продовжувала свої репетиції перед дзеркалом — міс Офелія, що для неї було нечуваною недбалістю, цього разу залишила ключ у шухляді.

— Топсі! — казала вона, коли терпець їй урешті уривався. — Чому ти так поводишся?

— Не знаю, місіс, — гадаю, бо я така нечиста!

— Я не знаю, що мені з тобою робити, Топсі.

— Ой, місіс, вам треба мене бити; моя колишня господиня завжди мене била. Я не звикла працювати, якщо мене не б’ють.

— Але, Топсі, я не хочу тебе бити. Ти можеш поводитися добре, якщо сама цього захочеш; чому ж ти не хочеш?

— Боже, місіс, я звикла, що мене б’ють; гадаю, мені це на користь.

Міс Офелія випробувала цей засіб, і Топсі щоразу здіймала страшенний галас, кричала, стогнала й благала, хоча вже через пів години, примостившись на якомусь виступі балкона й оточена зграйкою захоплених «дітлахів», висловлювала цілковиту зневагу до всієї цієї справи.

— Ой, міс Філі її б’є! Та її побоїв і комара не вб’єш. От якби ви бачили, як старий мас’р її бив — от той умів!

Топсі завжди охоче виставляла напоказ власні гріхи та провини, вочевидь вважаючи їх чимось особливо примітним у собі.

— Ой, ви, негри, — казала вона якось своїм слухачам, — ви знаєте, що всі ви грішники? Авжеж, грішники — всі. Білі теж грішники, міс Філі так каже; але, гадаю, негри найбільші грішники. Та де вам до мене! Я така страшенно нечиста, що ніхто нічого зі мною не може вдіяти. Я колись змушувала стару господиню лаятися на мене половину дня. Гадаю, я найгрішніша істота у світі!

І Топсі робила сальто, пружно підстрибувала й опинялася на ще вищому сідалі, явно пишаючись своєю винятковістю.

У неділю міс Офелія дуже старанно займалася з Топсі, навчаючи її катехізису. Топсі мала неабияку словесну пам’ять і вчила напам’ять так легко й плавно, що це надзвичайно тішило її наставницю.

— Як ви гадаєте, яку користь це їй принесе? — запитав Сен-Клер.

— Як же, дітям це завжди йшло на користь. Ви ж знаєте, що діти завжди повинні це вивчати, — сказала міс Офелія.

— Розуміють вони це чи ні, — зауважив Сен-Клер.

— О, діти ніколи не розуміють цього одразу; але коли виростуть, усе це до них прийде.

— До мене ще не прийшло, — сказав Сен-Клер, — хоча мушу засвідчити: коли я був хлопчиком, ти таки добряче вклала це в мою голову.

— Ах, ти завжди добре вчився, Огюстене. Я колись покладала на тебе великі надії, — сказала міс Офелія.

— А тепер уже не покладаєш? — запитав Сен-Клер.

— Хотіла б я, щоб ти був таким самим добрим, як у дитинстві, Огюстене.

— Я й сам цього хочу, кузино, це правда, — сказав Сен-Клер. — Ну, продовжуй катехизувати Топсі; може, ще щось із цього й вийде.

Топсі, яка під час цієї розмови стояла, мов чорна статуя, склавши руки з належною пристойністю, тепер, за знаком міс Офелії, продовжила:

— Наші прабатьки, залишені на волю власної волі, відпали від того стану, в якому були створені.

Очі Топсі заблищали, і вона запитально глянула на наставницю.

— Що таке, Топсі? — запитала міс Офелія.

— Скажіть, місіс, а той штат був Кентуккі?

— Який штат, Топсі?

— Той, з якого вони впали. Я чула, як мас’р розповідав, що ми спустилися з Кентуккі.

Сен-Клер розсміявся.

— Вам доведеться пояснити їй сенс, а то вона сама його придумає, — сказав він. — Схоже, тут намічається ціла теорія еміграції.

— О, Августине, годі, — сказала міс Офелія. — Як же я можу щось із нею зробити, якщо ти весь час сміятимешся?

— Гаразд, клянуся честю, більше не заважатиму вашим вправам, — відповів Сент-Клер.

Він узяв свої папери до вітальні й сів там, поки Топсі не закінчила свої уроки. Загалом вона відповідала дуже добре, тільки час від часу химерно переставляла місцями якісь важливі слова й уперто трималася своєї помилки, хоч би як намагалися її виправити. А Сент-Клер, попри всі свої обіцянки поводитися пристойно, зловтішно тішився цими помилками: щоразу, коли йому хотілося розважитися, кликав Топсі до себе й змушував повторювати ті кумедно перекручені місця, незважаючи на протести міс Офелії.

— Як ти думаєш, Августине, як я можу чогось досягти з цією дитиною, якщо ти так поводитимешся? — казала вона.

— Ну, це справді недобре, — більше не буду. Але мені так подобається слухати, як це кумедне маленьке створіння спотикається об такі великі слова!

— Але ти закріплюєш у ній неправильне розуміння.

— Яка різниця? Для неї одне слово нічим не гірше за інше.

— Ти хотів, щоб я правильно її виховала; і тобі слід пам’ятати, що вона розумна істота, тож треба бути обережним щодо того, як ти на неї впливаєш.

— О, леле! Авжеж, треба. Але, як сама Топсі каже: «Я ж така грішна!»

Приблизно так і тривало виховання Топсі протягом року чи двох: міс Офелія день у день мучилася з нею, мов із якоюсь хронічною напастю, до чиїх докучань згодом звикла так само, як люди часом звикають до невралгії чи головного болю.

Сент-Клер знаходив у дитині приблизно таку саму розвагу, яку чоловік міг би знаходити у витівках папуги чи мисливського собаки. Щоразу, коли через свої провини Топсі потрапляла в немилість в інших частинах дому, вона неодмінно ховалася за його кріслом; а Сент-Клер так чи інакше мирив її з усіма.

Від нього вона не раз отримувала випадковий дрібний гріш, який витрачала на горіхи та цукерки, а потім із безтурботною щедрістю роздавала всім дітям у домі. Треба віддати Топсі належне: вона була добродушною й щедрою і ставала злісною лише задля самозахисту.

Тепер ми цілком можемо ввести її до складу нашого corps de ballet, і час від часу вона з’являтиметься на нашій сцені разом з іншими виконавцями, коли настане її черга.