«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» читати повністю українською мовою роман Гаррієт Бічер-Стоу, який був написаний у 1852 р. Переклад: Олег Гнатюк.

«Хатина дядька Тома» читати повністю

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

«Хатина дядька Тома або Життя серед принижених», ТОМ І

«Хатина дядька Тома» Розділ І, У якому читач знайомиться з гуманною людиною

Пізнього зимового дня, одного холодного лютневого надвечір’я, двоє джентльменів сиділи наодинці за вином у добре облаштованій їдальні містечка П—— у штаті Кентуккі. Слуги при них не було, і, присунувши крісла одне до одного, чоловіки, здавалося, з неабиякою запальністю обговорювали якусь важливу справу.

Задля зручності ми досі називали їх обох джентльменами. Проте один із них, якщо придивитися до нього критичніше, не зовсім відповідав цьому визначенню. Це був невисокий, кремезний чоловік із грубуватими, пересічними рисами обличчя і тим самовпевненим, нахабнуватим виглядом, який вирізняє людину низького походження, що всіма силами намагається пробитися нагору в суспільстві. Він був надміру розцяцькований: строката жилетка з безліччю кольорів, синя шийна хустка, щедро вкрита жовтими цяточками, і хвацько зав’язаний вузол цілком відповідали загальному вигляду свого власника. Великі грубі руки рясніли перснями; на ньому був важкий золотий ланцюжок від годинника, до якого причеплено цілу в’язку масивних підвісок найрізноманітніших кольорів, якими він під час гарячої розмови полюбляв розмахувати й дзеленчати з очевидним задоволенням. Говорив він із невимушеним і цілковитим нехтуванням правилами граматики Мюррея[1], а через доречні проміжки вставляв різноманітні брутальні вислови, які, навіть попри наше бажання якомога живіше змалювати його манеру мовлення, ми не наважимося тут відтворити.

[1] «Англійська граматика» (1795) Ліндлі Мюррея (1745–1826) — найавторитетнішого американського граматиста свого часу.

Його співрозмовник, містер Шелбі, мав вигляд справжнього джентльмена; і весь устрій будинку, як і загальна атмосфера господарювання, свідчили про заможне, навіть багате життя. Як ми вже зазначали, обидва чоловіки були посеред серйозної розмови.

— Ось так я б владнав цю справу, — сказав містер Шелбі.

— Так я торгуватися не можу — просто не можу, містере Шелбі, — відповів другий, піднявши келих вина й розглядаючи його на світло.

— Річ у тім, Гейлі, що Том — незвичайний чоловік; будь-де він вартий такої суми. Він спокійний, чесний, здібний, усе моє господарство веде як годинник.

— Ви хочете сказати: чесний, наскільки можуть бути чесними негри, — зауважив Гейлі, наливаючи собі келих бренді.

— Ні, я справді кажу: Том — добрий, спокійний, розважливий і побожний чоловік. Чотири роки тому він навернувся на табірному богослужінні, і я вірю, що по-справжньому увірував. Відтоді я довіряв йому все, що мав: гроші, будинок, коней; дозволяв йому їздити по всій окрузі й повертатися, коли треба, — і завжди знаходив його чесним і надійним у всьому.

— Дехто, містере Шелбі, не вірить, що серед негрів бувають побожні люди, — сказав Гейлі, відверто розмахнувши рукою, — але я вірю. Ось у мене недавно був один такий у партії, яку я повіз до Нового Орлеана. Та це ж справжня проповідь була — послухати, як та істота молилася! І сам він був такий лагідний, тихий. А приніс мені чималу суму: я дешево купив його в одного чоловіка, якому довелося все розпродати, тож заробив на ньому шістсот доларів. Так, я вважаю, що релігія — річ цінна в негрі, коли вона справжня, без жодного обману.

— Що ж, якщо в когось і є справжня віра, то в Тома вона є, — відказав співрозмовник. — Минулої осені я навіть відпустив його самого до Цинциннаті, щоб він виконав для мене одну справу й привіз додому п’ятсот доларів. Я сказав йому: «Томе, я довіряю тобі, бо вважаю тебе християнином — знаю, що ти не станеш шахрувати». І Том таки повернувся; я знав, що повернеться. Кажуть, якісь негідники там намовляли його: «Томе, чого ти не подасися до Канади?» А він відповів: «Господар мені довірився, а я не міг так учинити». Мені про це розповіли. Треба сказати, мені шкода розлучатися з Томом. Вам би слід було зарахувати його в рахунок усього боргу. І ви б так і зробили, Гейлі, якби мали хоч трохи совісті.

— Ну, совісті в мене рівно стільки, скільки може дозволити собі мати будь-яка людина, що займається торгівлею, — із жартівливим виглядом відповів торговець. — Трошки, знаєте, щоб можна було на неї присягнутися, так би мовити. А взагалі я готовий зробити для друзів усе розумне, що тільки можливо. Але тут, бачите, справа трохи надто тяжка для мене — трохи надто тяжка. — Торговець задумливо зітхнув і налив собі ще бренді.

— Ну то як же, Гейлі, ви пропонуєте укласти угоду? — після неспокійної паузи мовчання запитав містер Шелбі.

— А у вас немає якогось хлопчика чи дівчинки, яких можна було б додати до Тома?

— Гм! Немає нікого, з ким я легко міг би розлучитися. Правду кажучи, лише крайня нужда змушує мене взагалі продавати когось. Мені не хочеться розставатися з жодним зі своїх людей, це факт.

Тут двері відчинилися, і до кімнати увійшов маленький мулатський хлопчик років чотирьох-п’яти. У його зовнішності було щось надзвичайно гарне й привабливе. Чорне волосся, тонке, мов шовкова пряжа, спадало блискучими кучерями навколо круглого личка з ямочками на щоках, а великі темні очі, сповнені вогню й лагідності, визирали з-під густих довгих вій, поки хлопчик із цікавістю розглядав кімнату. Яскравий одяг у червоно-жовту клітинку, старанно пошитий і акуратно припасований, вигідно підкреслював його темну, багату красу; а в певній кумедній самовпевненості, змішаній із сором’язливістю, було видно, що господар не раз пестив його й звертав на нього увагу.

— Агов, Джим Кроу! — свиснув містер Шелбі й кинув у його бік гроно родзинок. — Ну ж бо, підбери!

Дитина щодуху кинулася за ласощами, а господар засміявся.

— Ану йди сюди, Джиме, — покликав він.

Хлопчик підійшов, і господар поплескав його по кучерявій голівці, а тоді легенько підняв його за підборіддя.

— А тепер, Джиме, покажи цьому джентльменові, як ти вмієш танцювати й співати.

Хлопчик затягнув одну з тих диких, химерних пісень, які часто можна було почути серед негрів, — голос у нього був чистий, дзвінкий і багатий. Співаючи, він супроводжував пісню безліччю кумедних рухів рук, ніг і всього тіла, і всі вони бездоганно потрапляли в такт музиці.

— Браво! — вигукнув Гейлі, кинувши йому чверть апельсина.

— А тепер, Джиме, походи, як старий дядько Куджо, коли в нього ревматизм, — сказав господар.

Тієї ж миті гнучкі дитячі кінцівки набули вигляду потворної, викривленої недуги. Вигнувши спину горбом і взявши до рук господареву палицю, хлопчик закульгав кімнатою, скрививши дитяче обличчя в сумну гримасу й раз у раз спльовуючи то праворуч, то ліворуч, наслідуючи старого.

Обидва джентльмени зареготали на весь голос.

— А тепер, Джиме, — сказав його господар, — покажи нам, як старий пресвітер Роббінс веде псалом.

Хлопчик урочисто витягнув своє пухкеньке личко й почав монотонно виводити псалом носом, зберігаючи незворушно серйозний вигляд.

— Ура! Браво! Ну й малий! — вигукнув Гейлі. — Оце хлопець, нічого не скажеш. Знаєте що, — раптом поплескав він містера Шелбі по плечу, — додайте цього малого до угоди, і я владнаю справу. Їй-богу! Ну ж бо, хіба це не найкращий вихід із становища?

У цю мить двері тихо прочинилися, і до кімнати ввійшла молода мулатка, на вигляд років двадцяти п’яти.

Достатньо було одного погляду хлопчика на неї, щоб зрозуміти: це його мати. У неї були такі самі великі, глибокі, темні очі з довгими віями; таке саме хвилясте шовковисто-чорне волосся. На щоках її смаглявий колір шкіри переходив у помітний рум’янець, який ставав дедалі яскравішим, коли вона помітила, з яким зухвалим і неприхованим захопленням незнайомий чоловік розглядає її. Її сукня була пошита напрочуд акуратно й сиділа бездоганно, вигідно підкреслюючи її струнку, гарно сформовану постать; ніжні руки, маленька нога й витончена щиколотка — усе це не сховалося від пильного ока торговця, добре призвичаєного одним поглядом оцінювати переваги вродливої жінки, наче товару.

— Ну, Елізо? — озвався її господар, коли вона зупинилася й нерішуче подивилася на нього.

— Я шукала Гаррі, пане, якщо дозволите, — відповіла вона; і хлопчик підбіг до неї, показуючи свою здобич, яку назбирав у складки свого вбрання.

— Ну то забирай його, — сказав містер Шелбі.

Еліза поспіхом вийшла, несучи дитину на руках.

— Їй-богу, — захоплено вигукнув торговець, повертаючись до нього, — оце товар! У Новому Орлеані на цій дівчині можна було б будь-якого дня цілий статок заробити. За моїх часів я бачив, як за дівчат, анітрохи не вродливіших, викладали понад тисячу доларів.

— Я не збираюся заробляти на ній статок, — сухо відповів містер Шелбі.

Щоб змінити тему розмови, він відкоркував пляшку свіжого вина й запитав свого співрозмовника, як той його оцінює.

— Чудове, пане, — найвищого ґатунку! — відповів торговець.

Потім повернувся до Шелбі й фамільярно поплескав його по плечу.

— Ну то як щодо дівчини? Що ви за неї скажете? Що візьмете?

— Містере Гейлі, її не продають, — сказав Шелбі. — Моя дружина не віддасть її навіть за вагу в золоті.

— Ага, ага! Жінки завжди таке кажуть, бо зовсім не вміють рахувати. Варто тільки показати їм, скільки годинників, пір’я та різних цяцьок можна купити на золото такої ваги, — і справа вже виглядає інакше, я гадаю.

— Кажу вам, Гейлі, про це навіть говорити не слід. Я кажу «ні» — і це означає «ні», — рішуче відповів Шелбі.

— Ну, а хлопчика ви мені все-таки віддасте, — сказав торговець. — Треба визнати, я вже добряче поступився за нього.

— Навіщо вам, ради всього святого, ця дитина? — запитав Шелбі.

— Та в мене є приятель, який саме збирається зайнятися цим різновидом торгівлі. Хоче скуповувати гарних хлопчиків, щоб вирощувати їх для продажу. Самі розумієте, товар особливий — їх продають заможним людям як лакеїв і тому подібне, тим, хто може заплатити за красеня. Такий хлопець добре прикрашає великий дім: двері відчинити, прислужити, за всім наглядати. За них платять чималі гроші. А цей маленький диявол такий кумедний, та ще й музичний — саме те, що треба.

— Я волів би його не продавати, — замислено сказав містер Шелбі. — Річ у тім, пане, що я людина гуманна і ненавиджу забирати хлопчика від матері.

— О, невже? Ну, так, звісно, — щось таке. Я чудово вас розумію. Іноді з жінками страшенно неприємно мати справу. Я завжди терпіти не міг цих вересків та криків. Страшенно неприємна річ. Але, коли я веду справи, то, пане, зазвичай намагаюся їх уникати. А що, як ви на день, на тиждень чи ще на якийсь час відправите дівчину кудись? Тоді все можна зробити тихо — усе буде скінчено ще до її повернення. Ваша дружина могла б подарувати їй сережки, нову сукню чи якусь іншу дрібничку, щоб загладити справу.

— Боюся, що це не допоможе.

— Господи, та чому ж ні! Ці створіння, знаєте, не такі, як білі люди; якщо все зробити як слід, вони швидко все забувають. От що кажуть, — промовив Гейлі, набуваючи відвертого, довірливого вигляду, — така торгівля нібито черствить серце. Але я цього за собою ніколи не помічав. Правду кажучи, я ніколи не міг робити справи так, як деякі торговці. Бачив я таких, що виривали дитину з рук матері й виставляли її на продаж, поки та весь час несамовито кричала. Дуже погана політика — псує товар, а іноді робить його зовсім непридатним для служби. Колись я знав одну надзвичайно вродливу дівчину в Новому Орлеані, яку саме таким поводженням цілковито занапастили. Чоловік, який торгував нею, не хотів її дитини; а вона була з тих, хто, коли їх розлютити, не знає міри. Кажу вам, вона так притиснула дитину до грудей, так говорила, так кричала — страшно було дивитися. Мені й тепер кров холоне, коли про це думаю. А коли дитину забрали й замкнули її саму, вона просто збожеволіла від горя і за тиждень померла. Чиста втрата, пане, тисяча доларів — лише через невміле поводження. Ось у чому річ. Завжди найкраще чинити по-людськи, пане. Принаймні мій досвід навчив мене саме цього.

Торговець відкинувся у своєму кріслі й склав на грудях руки з виглядом доброчесної рішучості, очевидно вважаючи себе другим Вілберфорсом.

Ця тема, здавалося, надзвичайно зацікавила джентльмена; бо поки містер Шелбі замислено чистив апельсин, Гейлі знову заговорив, цього разу з належною скромністю, наче сама сила правди змушувала його додати ще кілька слів.

— Не дуже гарно, коли людина сама себе хвалить, але я кажу це тільки тому, що це правда. Гадаю, мене вважають торговцем, який приганяє чи не найкращі гурти негрів із усіх, що взагалі приганяють. Принаймні мені так казали; а якщо мені це сказали одного разу, то, мабуть, разів сто. Усі в доброму стані — вгодовані, здорові, добротні, і я втрачаю їх не більше за будь-кого іншого в цьому ремеслі. І все це, пане, я приписую своїй вправності в поводженні з ними. А гуманність, пане, можна сказати, — головна опора моєї системи.

Містер Шелбі не знав, що на це відповісти, тому сказав:

— Справді!

— Отож мене за мої погляди не раз висміювали, пане, і повчали. Вони не популярні й не дуже поширені. Але я тримався їх, пане; тримався — і добре на них заробив. Так, пане, можна сказати, вони самі себе окупили, — і торговець засміявся зі свого жарту.

У цих поясненнях гуманності було щось таке дошкульно дотепне й оригінальне, що містер Шелбі не зміг не засміятися разом із ним. Можливо, ви теж усміхаєтеся, любий читачу; але ви знаєте, що в наші часи гуманність набуває найдивовижніших форм, і немає кінця тим химерним речам, які гуманні люди здатні говорити й робити.

Сміх містера Шелбі підбадьорив торговця, і той повів далі.

— Дивна річ, але я ніяк не міг втовкмачити цього людям. Ось, наприклад, був у мене старий компаньйон Том Локер, унизу, в Натчезі. Том був тямущий чоловік, тільки з неграми поводився — просто диявол. І все це, розумієте, з принципу, бо добрішого серця годі було знайти; просто така в нього була система, пане. Я часто говорив із Томом. «Томе, — казав я, — коли твої дівчата починають голосити й плакати, навіщо ж бити їх по голові та товкти? Це ж безглуздо, — казав я, — і користі з того ніякої. Я, наприклад, не бачу нічого поганого в тому, що вони плачуть, — казав я. — Це природа, — казав я, — а якщо природі не дати виходу одним шляхом, вона знайде інший. До того ж, Томе, — казав я, — ти цим тільки псуєш своїх дівчат: вони хворіють, стають пригніченими; а часом і потворнішають — особливо жовті дівчата. А потім їх дуже важко продати, коли вони такі побиті. То, — кажу я, — чому б тобі не приголубити їх трохи, не поговорити з ними по-доброму? Повір мені, Томе, трохи гуманності, доданої до всього іншого, дасть набагато кращий результат, ніж усі твої крики й побої. Та й вигідніше, — кажу я, — повір». Але Том так і не зміг цього збагнути. Він стількох моїх дівчат занапастив, що мені довелося розірвати з ним справи, хоча серце в нього було добре, та й у торгівлі він був чесний і порядний чоловік.

— І ви вважаєте, що ваші методи дають кращий результат, ніж методи Тома? — запитав містер Шелбі.

— О, так, пане, можна й так сказати. Бачите, коли маю змогу, я трохи дбаю про неприємні сторони справи — скажімо, коли треба продати дітей та все таке. Відправляю дівчат подалі — з очей геть, з думки геть, знаєте. А коли все вже зроблено й нічого не можна змінити, вони, природно, звикають. Це ж, знаєте, не те саме, що з білими людьми, яких змалку виховують із думкою, що вони мають право залишати собі своїх дітей, дружин і все таке інше. Негри, розумієте, якщо їх правильно виховати, взагалі не мають жодних очікувань; тому все це дається їм легше.

— Боюся, тоді моїх виховали неправильно, — сказав містер Шелбі.

— Мабуть, ні. Ви, кентуккійці, розбещуєте своїх негрів. Ви добре до них ставитеся, але, зрештою, це не справжня доброта. От скажімо, негра, якого доведеться тягати по всьому світу, продавати Тому, Діку та бозна-кому ще, — такого не варто наділяти всілякими уявленнями та сподіваннями, надто добре виховувати, бо тоді всі поневіряння дістануться йому ще важче. От я готовий посперечатися, що ваші негри були б зовсім прибиті духом там, де деякі ваші плантаційні негри співали б і галасували на всю силу. Кожна людина, знаєте, містере Шелбі, природно, високої думки про власні методи; а я вважаю, що поводжуся з неграми приблизно так добре, як із ними взагалі варто поводитися.

— Щаслива людина, яка вміє бути задоволеною, — сказав містер Шелбі, ледь знизавши плечима й не приховуючи певного вкрай неприємного почуття.

— Ну, — сказав Гейлі після того, як вони обидва якийсь час мовчки вибирали горіхи, — що скажете?

— Я все обміркую й поговорю з дружиною, — відповів містер Шелбі. — А поки що, Гейлі, якщо ви справді хочете владнати цю справу тихо, як самі кажете, краще не давайте нікому в цьому краї знати про свої справи. Про все стане відомо моїм хлопцям, і, запевняю вас, забрати когось із моїх людей буде зовсім не тихою справою, якщо вони про це дізнаються.

— О, безперечно, пане, неодмінно! Звичайно. Але скажу вам відверто: я страшенно поспішаю й хочу якнайшвидше знати, на що можу розраховувати, — сказав він, підводячись і надягаючи пальто.

— Заходьте сьогодні ввечері, між шостою та сьомою, і отримаєте мою відповідь, — сказав містер Шелбі.

Торговець уклонився й вийшов із кімнати.

— Хотілося б мені мати змогу спустити цього типа копняками зі сходів, — сказав він сам до себе, коли побачив, що двері остаточно зачинилися. — Оце нахабство! Але він чудово знає, наскільки вигідне для нього моє становище. Якби хтось колись сказав мені, що я продам Тома на Південь одному з цих мерзотних торговців, я б відповів: «Хіба твій слуга пес, щоб чинити таке?» А тепер, схоже, доведеться. І дитину Елізи теж! Знаю, що через це матиму клопіт із дружиною; та, зрештою, і через Тома також. Ось тобі й наслідки боргів… Ех! Цей тип бачить свою перевагу й має намір нею скористатися.

Мабуть, найм’якшу форму рабовласницької системи можна було побачити в штаті Кентуккі. Загалом там переважало спокійне, поступове землеробство, яке не потребувало тих періодів гарячкової поспішності та надмірної напруги, що їх вимагало господарство південніших районів. Тому праця негра була здоровішою і терпимішою; а господар, задовольняючись повільнішим нагромадженням статків, не мав тих спокус до безсердечності, які незмінно долають слабку людську природу, коли на терези кладуть перспективу швидкого й величезного зиску, а противагою їй є лише інтереси безпорадних і беззахисних.

Той, хто побуває в деяких тамтешніх маєтках, побачить добродушну поблажливість окремих господарів і господинь та віддану прихильність деяких рабів, — той може спокуситися мрією про оспівану в поезії патріархальну установу рабства і все таке інше. Але над усією цією картиною нависає зловісна тінь — тінь закону. Доти, доки закон вважає всіх цих людських істот, у чиїх грудях б’ються серця й живуть почуття, лише речами, що належать господареві; доти, доки невдача, нещастя, необачність або смерть навіть найдобрішого власника можуть будь-якого дня змусити їх проміняти життя під лагідною опікою та захистом на безнадійні злидні й виснажливу працю, — доти неможливо знайти нічого прекрасного чи бажаного навіть у найкраще впорядкованому рабовласницькому ладі.

Містер Шелбі був цілком пересічним представником свого класу — добродушним, лагідним, схильним без зайвих церемоній потурати людям, які його оточували. На його маєтку рабам ніколи не бракувало нічого, що могло б забезпечити їм фізичний комфорт. Однак він вкладав гроші у великі й доволі ризиковані спекуляції; заплутався у значних боргах, і його боргові розписки на велику суму опинилися в руках Гейлі. Саме ця невелика деталь пояснює всю попередню розмову.

Так сталося, що, проходячи повз двері, Еліза почула достатньо з їхньої розмови, аби зрозуміти: якийсь торговець пропонує її господареві купити когось.

Вона охоче затрималася б біля дверей і дослухала розмову, коли виходила, але саме тієї миті її покликала господиня, і вона мусила поспішити геть.

Та все ж їй здалося, що вона чула, як торговець запропонував купити її хлопчика. Невже вона помилилася? Серце її забилося частіше й важче, а сама вона мимоволі так міцно притиснула Гаррі до себе, що малюк здивовано підвів голову й подивився їй в обличчя.

— Елізо, дівчино, що з тобою сьогодні? — запитала її господиня після того, як Еліза перекинула глечик для вмивання, збила робочий столик і, зрештою, задумавшись, простягнула господині довгу нічну сорочку замість шовкової сукні, яку та наказала принести з гардероба.

Еліза здригнулася.

— О, пані! — вигукнула вона, підвівши очі.

Потім, не стримавши сліз, сіла на стілець і зайшлася риданнями.

— Та що з тобою, Елізо, дитино? — запитала господиня.

— О, пані, пані, — схлипувала Еліза, — у вітальні якийсь торговець розмовляв із господарем! Я чула його.

— Ну, дурненька дитино, припустімо, що й так.

— О, пані, невже ви думаєте, що господар продасть мого Гаррі?

Бідолашна жінка впала на стілець і конвульсивно заридала.

— Продасть його! Ні, дурненька! Ти ж знаєш, твій господар ніколи не має справ із тими південними торговцями й не збирається продавати жодного зі своїх слуг, поки вони добре поводяться. Та, дитино, хто, по-твоєму, захоче купити твого Гаррі? Невже ти думаєш, що весь світ так само захоплюється ним, як ти, дурненька? Ну-бо, заспокойся й застебни мою сукню. А тепер підійми мені волосся ззаду в ту гарненьку косу, якої ти навчилася днями, і більше не підслуховуй біля дверей.

— Але ж, пані, ви ніколи не дали б своєї згоди… на… на…

— Дурниці, дитино! Звичайно, не дала б. Що ти таке говориш? Я так само не хотіла б, щоб продали когось із моїх власних дітей. Але, справді, Елізо, ти вже надто пишаєшся цим малим. Чоловік носа не встигне просунути у двері, як ти вже думаєш, що він прийшов його купувати.

Заспокоєна впевненим тоном господині, Еліза спритно й вправно взялася до її туалету, поступово сміючись зі своїх власних страхів.

Місіс Шелбі була жінкою високих чеснот — і розумових, і моральних. До природної величі духу та щедрості душі, які часто вирізняють жінок Кентуккі, вона додавала глибоку моральну й релігійну чутливість та непохитні переконання, які з великою енергією й здібністю втілювала в практичні справи. Її чоловік, який не вирізнявся особливою релігійністю і не робив відповідних заяв, однак шанував і поважав послідовність її переконань і, можливо, навіть трохи побоювався її думки. Безперечно одне: він давав їй повну свободу в усіх її доброчинних намаганнях — полегшувати життя своїх слуг, навчати їх і сприяти їхньому моральному вдосконаленню, — хоча сам ніколи не брав у цих справах рішучої участі. Власне, якщо він і не був цілком переконаний у доктрині про силу добрих справ святих, то, схоже, якимось чином вважав, що його дружині вистачає побожності та доброчинності за двох, і потай сподівався потрапити до раю завдяки надміру тих чеснот, на які сам особливо не претендував.

Найбільшим тягарем для його душі після розмови з торговцем була неминучість, яку він уже передбачав: доведеться повідомити дружині про задуману угоду, зустрітися з її наполегливими запереченнями й протистояти спротиву, з яким, як він знав, йому доведеться рахуватися.

Місіс Шелбі, нічого не знаючи про фінансові труднощі чоловіка й знаючи лише про його загалом доброзичливу вдачу, цілком щиро не повірила підозрам Елізи. Насправді вона одразу ж викинула цю справу з голови, не надавши їй жодного подальшого значення. А оскільки була зайнята приготуваннями до вечірнього візиту, ця думка й зовсім зникла з її свідомості.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ II, Мати

Еліза змалку виховувалася своєю господинею як улюблениця, яку пестили й у всьому їй потурали.

Мандрівник, що побував на Півдні, не раз, мабуть, помічав ту своєрідну витонченість, ту м’якість голосу й манер, які, здається, в багатьох випадках є особливим даром жінок-квадрунок і мулаток. Ці природні грації у квадрунки нерідко поєднуються з красою просто сліпучою, а майже завжди — з приємною, привабливою зовнішністю. Еліза, якою ми її описали, — не плід уяви, а образ, збережений у пам’яті: саме такою ми бачили її багато років тому в Кентуккі. Під надійним захистом своєї господині Еліза досягла зрілості, не зазнавши тих спокус, які роблять красу для рабині таким згубним даром. Вона вийшла заміж за вродливого й здібного молодого мулата, який був рабом у сусідньому маєтку і носив ім’я Джордж Гарріс.

Цього молодого чоловіка його господар віддав у найми на фабрику, де виготовляли пакувальну тканину, і там його спритність та винахідливість зробили його найкращим робітником на всьому підприємстві. Він винайшов машину для очищення конопель, яка, з огляду на освіту та життєві обставини винахідника, свідчила про механічний геній не менше, ніж бавовноочисна машина Вітні.[2]

[2] Машину такого типу справді винайшов молодий темношкірий чоловік у Кентуккі. [Примітка місіс Стоу.]

Він був вродливий, мав приємні манери й користувався загальною прихильністю на фабриці. Проте цей молодий чоловік в очах закону був не людиною, а річчю, і всі його неабиякі здібності підлягали волі вульгарного, обмеженого й деспотичного господаря. Той самий джентльмен, почувши про славу винаходу Джорджа, вирушив до фабрики, щоб побачити, чим займається це тямуще рухоме майно. Господар фабрики зустрів його з великим захопленням і привітав із тим, що йому належить такий цінний раб.

Він провів господаря фабрикою, а Джордж показував йому механізми. Молодий чоловік був у чудовому настрої, говорив так вільно й красномовно, тримався так прямо, мав такий вродливий і мужній вигляд, що його господар почав відчувати неприємне усвідомлення власної меншовартості. З якої це речі його раб роз’їжджає країною, винаходить машини й тримається серед джентльменів так, наче сам один із них? Він швидко покладе цьому край. Забере його назад, змусить сапати й копати — і тоді подивиться, чи буде той так жваво ходити. Тож виробник і всі присутні були приголомшені, коли господар раптом зажадав виплати Джорджевої заробітної плати й оголосив, що забирає його додому.

— Але, містере Гарріс, — заперечив виробник, — хіба це не надто раптово?

— А що, коли й так? Хіба цей чоловік не мій?

— Ми готові, пане, підвищити розмір винагороди за його працю.

— Це взагалі не має значення, пане. Я не зобов’язаний віддавати когось зі своїх людей у найми, якщо сам цього не хочу.

— Але, пане, він, здається, надзвичайно добре пристосований до цієї роботи.

— Може, й так. Тільки до жодної роботи, яку я йому доручав, він, запевняю вас, особливо придатним не був.

— Та подумайте лише, він же винайшов цю машину, — необачно втрутився один із робітників.

— О так! Машину, щоб заощаджувати працю, кажете? Таке він, певна річ, винайде. Негра залиш без нагляду — і він неодмінно вигадає, як менше працювати. Та вони всі самі по собі — машини для заощадження праці, кожен із них. Ні, він піде зі мною!

Джордж стояв наче скам’янілий, почувши, як влада, проти якої він був безсилий, так раптово винесла йому вирок. Він схрестив руки, міцно стиснув губи, але в грудях у нього палав цілий вулкан гірких почуттів, і вогненні потоки розтікалися жилами. Він дихав уривчасто, а великі темні очі спалахували, мов жарини. Можливо, він дав би волю якому-небудь небезпечному спалаху гніву, якби доброзичливий виробник не торкнувся його руки й тихо не сказав:

— Стримайся, Джордже. Поки що йди з ним. Ми все-таки спробуємо тобі допомогти.

Тиран помітив цей шепіт і здогадався про його зміст, хоч і не чув сказаного; це лише зміцнило його внутрішню рішучість утримувати владу над своєю жертвою.

Джорджа забрали додому й змусили виконувати найважчу й найпринизливішу роботу на фермі. Він зумів стримати кожне непоштиве слово; але блиск очей, похмуре й стривожене чоло були частиною природної мови, яку неможливо було придушити, — безпомилковими знаками, що надто виразно свідчили: людина не могла стати річчю.

Саме в щасливий період роботи на фабриці Джордж зустрів свою майбутню дружину й одружився з нею. Тоді, користуючись великою довірою та прихильністю свого роботодавця, він мав цілковиту свободу приходити й залишати фабрику, коли йому заманеться. Шлюб дуже схвалила місіс Шелбі. З властивою жінкам невеликою втіхою від того, щоб зводити пари, вона раділа, що може поєднати свою вродливу улюбленицю з людиною її стану, яка, здавалося, всіляко їй підходила. Отож вони й побралися у великій вітальні її господині; сама господиня прикрасила прекрасне волосся нареченої помаранчевими квітами й накинула на нього весільну фату, яка навряд чи могла б лежати на прекраснішій голові. Не бракувало ні білих рукавичок, ні весільного пирога та вина, ні захоплених гостей, які вихваляли красу нареченої, а також поблажливість і щедрість її господині.

Рік чи два Еліза часто бачилася з чоловіком, і ніщо не порушувало їхнього щастя, крім смерті двох немовлят, до яких вона була палко прив’язана. Горе її було таким сильним, що господиня мусила лагідно її вгамовувати, намагаючись із материнською турботою спрямувати її природно пристрасні почуття в межі розуму й релігії.

Але після народження маленького Гаррі вона поступово заспокоїлася й знайшла душевну рівновагу; кожна кровоточива рана серця, кожен тремтливий нерв, знову пов’язані з цим маленьким життям, немовби зцілилися й зміцніли, і Еліза була щасливою жінкою — аж до того дня, коли її чоловіка грубо відірвали від доброзичливого роботодавця й віддали під залізну владу законного власника.

Виробник, вірний своєму слову, через тиждень чи два після того, як Джорджа забрали, коли, як він сподівався, гарячка тієї миті вже мала вщухнути, прийшов до містера Гарріса й спробував усіма можливими способами переконати його повернути Джорджа на колишню роботу.

— Можете більше не намагатися мене переконувати, — уперто відповів той. — Я сам знаю, що мені робити, пане.

— Я й не думав втручатися у ваші справи, пане. Я лише припустив, що у ваших інтересах було б віддати нам свого чоловіка в найми на запропонованих умовах.

— О, я чудово розумію, до чого ви ведете. Я бачив, як ви підморгували й перемовлялися того дня, коли я забирав його з фабрики. Але мене цим не проведеш. Це вільна країна, пане; цей чоловік мій, і я роблю з ним, що хочу, — ось і все!

Так упала остання надія Джорджа. Перед ним не залишилося нічого, крім життя тяжкої праці й виснажливої роботи, яке ставало дедалі гіршим від кожної дрібної образи й кожного приниження, що їх могла вигадати деспотична винахідливість.

Один надзвичайно гуманний правознавець якось сказав: найгірше, що можна зробити з людиною, — це повісити її. Ні; є ще один спосіб використати людину, який ГІРШИЙ!

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ III, Чоловік і батько

Місіс Шелбі поїхала в гості, а Еліза стояла на веранді й дещо пригнічено дивилася вслід кареті, що віддалялася, коли раптом чиясь рука лягла їй на плече. Вона обернулася — і її прекрасні очі осяяла радісна усмішка.

— Джордже, це ти? Як ти мене налякав! Боже, як я рада, що ти прийшов! Пані поїхала провести день у гостях, тож ходімо до моєї маленької кімнати — побудемо там удвох.

Сказавши це, вона повела його до охайної маленької кімнати, двері якої виходили на веранду. Там вона зазвичай сиділа за шиттям, залишаючись у межах досяжності голосу своєї господині.

— Як же я рада! Чому ти не усміхаєшся? А поглянь на Гаррі — як він підріс!

Хлопчик сором’язливо дивився на батька крізь свої кучері, міцно тримаючись за поділ материних суконь.

— Хіба він не красень? — сказала Еліза, підняла його довгі кучері й поцілувала.

— Краще б він ніколи не народжувався! — гірко відповів Джордж. — Краще б і я сам ніколи не народжувався!

Здивована й налякана, Еліза сіла, прихилила голову до плеча чоловіка й вибухнула слізьми.

— Ну годі, Елізо, мені не слід було так тебе засмучувати, бідолашна! — ніжно сказав він. — Не слід. О, якби ти ніколи мене не зустрічала — ти могла б бути щасливою!

— Джордже! Джордже! Як ти можеш так говорити? Що за жахливе лихо сталося або має статися? Адже донедавна ми були такі щасливі.

— Так і було, люба, — відповів Джордж.

Потім він посадив дитину собі на коліна, пильно вдивився в її прекрасні темні очі й провів рукою по довгих кучерях.

— Викапана ти, Елізо. А ти — найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачив, і найкраща з усіх, кого мені доводилося знати. Але, о, якби я ніколи не бачив тебе, а ти — мене!

— О, Джордже, як ти можеш!

— Так, Елізо, навколо самі страждання, страждання, страждання! Моє життя гірке, мов полин; воно просто випалює мене зсередини. Я жалюгідний, нещасний, самотній наймит; я тільки потягну тебе за собою на дно, от і все. Який сенс намагатися щось робити, чогось навчатися, чогось досягати? Який сенс жити? Краще б я був мертвий!

— О, любий Джордже, це вже справді гріх! Я знаю, як ти переживаєш через те, що втратив роботу на фабриці, та й господар у тебе суворий. Але прошу тебе, будь терплячим, і, можливо, щось…

— Терплячим! — перебив він її. — Хіба я не був терплячим? Хіба я сказав бодай слово, коли він прийшов і без жодної причини забрав мене звідти, де всі ставилися до мене по-доброму? Я чесно віддав йому кожен цент, який заробив, — і всі кажуть, що я добре працював.

— Що ж, це справді жахливо, — сказала Еліза. — Але, зрештою, він твій господар, сам знаєш.

— Мій господар! А хто зробив його моїм господарем? Оце я й хочу знати — яке він має на мене право? Я така сама людина, як і він. Я краща людина за нього. Я більше знаюся на господарських справах, ніж він; я краще вмію керувати; я читаю краще за нього; пишу краще — і всього цього навчився сам, не завдяки йому, а всупереч йому. І тепер яке він має право перетворювати мене на ломового коня? Забирати від справ, які я вмію робити, причому краще за нього, і змушувати мене виконувати роботу, з якою впорається будь-який кінь? Він саме цього й домагається; каже, що зламає мене, принизить, і навмисне дає мені найважчу, найбруднішу й найбільш принизливу роботу!

— О, Джордже! Джордже! Ти мене лякаєш! Я ніколи не чула, щоб ти так говорив. Боюся, ти зробиш щось страшне. Я зовсім не дивуюся твоїм почуттям, але, о, будь обережний — будь ласка, будь обережний заради мене, заради Гаррі!

— Я був обережний і був терплячий, але все стає дедалі гірше; людська плоть і кров більше цього не витримають. Щойно він має нагоду мене образити чи помучити — неодмінно нею користується. Я думав, що зможу добре виконувати свою роботу, жити тихо, а у вільний від роботи час читати й учитися. Але що більше він бачить, на що я здатен, то більше роботи на мене навалює. Він каже, що хоч я нічого й не кажу, але він бачить, що в мені сидить диявол, і має намір його звідти витягти. І ось одного дня він вилізе — та ще й так, що господареві це не сподобається, якщо я чогось не тямлю!

— О боже! Що ж нам робити? — сумно запитала Еліза.

— Лише вчора, — сказав Джордж, — я саме завантажував каміння на віз, коли молодий панич Том стояв поруч і розмахував батогом так близько від коня, що бідолашна тварина перелякалася. Я попросив його припинити, як міг спокійніше. А він тільки продовжував. Я знову його попросив, і тоді він накинувся на мене й почав мене бити. Я схопив його за руку, а він закричав, почав бити ногами й побіг до батька, сказавши, що це я з ним б’юся. Батько прибіг у люті, заявив, що покаже мені, хто тут мій господар, прив’язав мене до дерева, нарізав прутів для молодого пана й сказав, що той може шмагати мене, доки не втомиться. І він мене шмагав! Якщо я колись не змушу його це запам’ятати!

Обличчя молодого чоловіка спохмурніло, а в очах спалахнув такий вираз, що його молода дружина затремтіла.

— Хто зробив цього чоловіка моїм господарем? Оце я хочу знати! — сказав він.

— Що ж, — сумно відповіла Еліза, — я завжди думала, що повинна слухатися свого господаря й господиню, інакше не зможу бути християнкою.

— У твоєму випадку в цьому є певний сенс. Вони виховували тебе, як дитину, годували, одягали, балували, навчали, тож ти маєш добру освіту. Це хоч якась причина, через яку вони можуть вважати тебе своєю. Але мене штурхали, били, проклинали, а в найкращому разі просто не чіпали; і що ж я їм винен? Я сто разів відпрацював усе, що вони на мене витратили. Я не терпітиму цього. Ні, не терпітиму! — вигукнув він, стиснувши кулак і люто насупившись.

Еліза затремтіла й замовкла. Вона ніколи не бачила чоловіка в такому стані; її лагідна система моральних переконань, здавалося, гнулася, мов очерет, під натиском таких пристрастей.

— Ти пам’ятаєш бідолашного Карло, якого ти мені подарувала? — додав Джордж. — Ця тваринка була чи не єдиною втіхою в моєму житті. Вночі він спав зі мною, вдень ходив за мною, і часом дивився на мене так, наче розумів, що я відчуваю. Так от, днями я саме годував його кількома старими недоїдками, які підібрав біля кухонних дверей, коли прийшов господар і сказав, що я годую його за його рахунок, що він не може дозволити кожному негрові тримати власного собаку, і наказав мені прив’язати йому до шиї камінь і кинути його в ставок.

— О, Джордже, ти ж не зробив цього!

— Зробив? Та ні! Але він зробив. Господар і Том жбурляли камінням у бідолашну тварину, поки вона тонула. Бідолашна! Вона так сумно дивилася на мене, наче не могла зрозуміти, чому я її не рятую. Мене ще й відшмагали за те, що я сам цього не зробив. Мені байдуже. Господар ще дізнається, що я не з тих, кого можна приборкати побоями. Мій день ще настане, якщо він не буде обережним.

— Що ти збираєшся робити? О, Джордже, не роби нічого гріховного. Якщо ти тільки покладешся на Бога й намагатимешся чинити правильно, Він тебе визволить.

— Я не такий християнин, як ти, Елізо. Моє серце сповнене гіркоти; я не можу довіряти Богові. Чому Він дозволяє всьому цьому відбуватися?

— О, Джордже, ми мусимо мати віру. Пані каже, що коли все в нашому житті йде шкереберть, треба вірити, що Бог робить саме те, що для нас найкраще.

— Легко так говорити людям, які сидять на своїх диванах і їздять у каретах; але нехай опиняться на моєму місці — гадаю, тоді це буде значно важче. Я хотів би бути добрим, але моє серце палає, і ніяк не може змиритися. Ти теж не змогла б на моєму місці — і не зможеш тепер, коли почуєш усе, що я ще маю сказати. Ти ще не знаєш усього.

— Що ж іще могло статися?

— Останнім часом господар почав казати, що був дурнем, дозволивши мені одружитися поза маєтком; що він ненавидить містера Шелбі та всю його рідню, бо вони задаються, тримають голову високо й ставляться до нього згори, і що саме від тебе я набрався цих гордих думок. Він каже, що більше не дозволить мені приходити сюди і що я маю взяти собі дружину та оселитися на його землі. Спочатку він лише лаявся й бурчав про це, але вчора сказав, що я повинен одружитися з Міною й оселитися з нею в хатині, а якщо ні — він продасть мене вниз за течією.

— Але ж… ти одружився зі мною перед священником — так само, якби ти був білим чоловіком! — просто сказала Еліза.
— Хіба ти не знаєш, що раб не може бути одруженим? У цій країні немає закону, який визнавав би такий шлюб; я не можу вважати тебе своєю дружиною, якщо він вирішить нас розлучити. Ось чому я хотів би ніколи тебе не зустрічати, хотів би ніколи не народжуватися; для нас обох було б краще, і для цієї бідолашної дитини було б краще, якби вона ніколи не народилася. Адже все це ще може спіткати й його!

— О, але господар такий добрий!

— Так, але хто знає? Він може померти — і тоді його продадуть невідомо кому. Яка користь із того, що він вродливий, розумний і кмітливий? Кажу тобі, Елізо: за кожну добру й приємну рису твоєї дитини, за все гарне, що є в ньому чи належить йому, меч прониже твою душу; саме це зробить його надто цінним, щоб ти могла його втримати.

Ці слова тяжко вразили серце Елізи. Перед її очима постав образ торговця, і, наче від смертельного удару, вона зблідла й перехопила подих. Вона нервово поглянула на веранду, де хлопчик, стомившись від серйозної розмови дорослих, усамітнився й тепер тріумфально гасав туди й сюди, верхи на ціпку містера Шелбі. Еліза хотіла розповісти чоловікові про свої побоювання, але стрималася.

— Ні, ні, — подумала вона. — Бідоласі й без того є що зносити! Ні, я не скажу йому; до того ж це неправда. Пані ніколи нас не обманює.

— Отож, Елізо, дівчино моя, — сумно сказав чоловік, — тримайся тепер і прощавай, бо я йду.

— Ідеш, Джордже! Куди?

— До Канади, — сказав він, випроставшись. — А коли буду там, викуплю тебе; це вся надія, яка нам залишилася. У тебе добрий господар, він не відмовиться тебе продати. Я викуплю і тебе, і хлопчика. Бог допоможе мені — я це зроблю!

— О, це жахливо! А якщо тебе схоплять?

— Мене не схоплять, Елізо. Я краще помру! Або буду вільним, або помру!

— Ти ж не вб’єш себе!

— Не треба буде й цього. Вони самі досить швидко мене вб’ють; живим вони мене вниз за течією не доправлять!

— О, Джордже, заради мене, будь обережний! Не роби нічого гріховного; не завдавай шкоди ні собі, ні комусь іншому! Тебе надто сильно спокушає відчай, надто сильно. Але не… Ти мусиш іти — тільки йди обережно, розважливо; моли Бога, щоб Він тобі допоміг.

— Тоді, Елізо, вислухай мій план. Господареві спало на думку послати мене просто сюди, з запискою до містера Сіммса, який живе за милю звідси. Гадаю, він очікував, що я зайду сюди й розповім тобі все, що маю сказати. Йому було б приємно, якби він подумав, що цим дошкуляє «Шелбі та його людям», як він їх називає. Я повернуся додому цілком покірний, розумієш, наче все вже скінчено. Я дещо підготував — і є люди, які мені допоможуть; тож десь за тиждень чи трохи більше одного дня мене просто не дорахуються. Молися за мене, Елізо; можливо, добрий Господь почує тебе.

— Ні, Джордже, сам молися і вирушай, довірившись Йому; тоді ти не зробиш нічого гріховного.

— Ну що ж, тепер прощавай, — сказав Джордж, тримаючи Елізині руки й не відводячи погляду від її очей.

Вони стояли мовчки; потім були останні слова, ридання й гіркі сльози — так прощаються люди, для яких надія зустрітися знову тонка, мов павутиння. І чоловік із дружиною розлучилися.