«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XI, У якому власність впадає в неналежний душевний стан

Було вже надвечір, мрячив дрібний дощ, коли один подорожній зійшов біля дверей невеликого сільського готелю в містечку Н——, штат Кентуккі. У шинку він застав досить строкате товариство, яке негода змусила шукати тут прихистку, і перед ним постала звичайна картина таких зібрань. Високі, довготелесі, худорляві кентуккійці в мисливських сорочках, розкинувши довгі ноги й недбало розвалившись на величезному просторі, як то властиво людям цієї породи; рушниці, складені в кутку, патронташі, мисливські торби, мисливські собаки та маленькі чорношкірі хлопчаки — усе це громадилося по кутках і становило характерні риси картини. По обидва боки каміна сиділи двоє довгоногих джентльменів, відкинувшись на стільцях, не знімаючи капелюхів, а підбори їхніх забруднених чобіт велично спочивали на камінній полиці. Зазначимо для наших читачів: така поза вкрай сприяє тому особливому настрою до роздумів, який властивий західним тавернам, де мандрівники виявляють рішучу схильність саме таким способом підносити свої розумові здібності.

Господар, що стояв за шинквасом, як і більшість його земляків, був велетенського зросту, добродушний і незграбний, із величезною копицею волосся на голові, поверх якої красувався такий самий величезний високий капелюх.

Власне кажучи, кожен у кімнаті мав на голові цей характерний символ чоловічого суверенітету; байдуже, був то фетровий капелюх, пальмовий, засмальцьований бобровий чи новенький ошатний шапо — він спочивав на голові з істинно республіканською незалежністю. Здавалося, саме капелюх був найвиразнішою ознакою кожного чоловіка. Дехто носив його лихо зсунутим набік — то були жартівники, веселі, безтурботні гуляки; дехто незалежно насаджував його мало не на самий ніс — то були люди твердого характеру, справжні чоловіки, які, коли вже вдягали капелюха, хотіли носити його саме так, як їм заманеться; були й такі, хто відкидав його далеко назад, — люди далекоглядні, яким потрібен був вільний огляд; а недбалі, котрі не знали або й не дбали, як сидить у них капелюх, дозволяли йому теліпатися на всі боки. Капелюхи ці, зрештою, являли собою справжнє шекспірівське дослідження.

Кілька чорношкірих, у надзвичайно просторих штанях і без жодної зайвої тканини там, де мала бути сорочка, сновигали туди-сюди, не домагаючись жодних особливих результатів, окрім загальної готовності перевернути догори дриґом усе на світі заради вигоди свого пана та його гостей. Додайте до цієї картини веселий, потріскуючий, буйний вогонь, що радісно здіймався у величезну широку димову трубу; зовнішні двері та всі вікна навстіж відчинені, а ситцева віконна завіса тріпотіла й ляскала під сильним подувом сирого, холодного повітря, — і ви матимете уявлення про веселість кентуккійської таверни.

Кентуккієць наших днів — чудова ілюстрація вчення про успадковані інстинкти та особливості. Його батьки були могутніми мисливцями — людьми, які жили в лісах і спали під вільним відкритим небом, а зорі правили їм за свічки; і їхній нащадок донині поводиться так, ніби будинок — це його табір: ходить у капелюсі в будь-яку годину, розвалюється як заманеться й кладе підбори на спинки стільців або камінні полиці, так само як його батько розлягався на зеленому моріжку й клав ноги на дерева та колоди; тримає всі вікна й двері відчиненими і взимку, і влітку, аби його величезні легені мали досить повітря; кожного називає «чужинцем», із невимушеною bonhommie, і взагалі є найщирішою, найневимушенішою та найвеселішою істотою на світі.

До такого товариства вільних і безтурботних людей і приєднався наш подорожній. Це був невисокий, кремезний чоловік, старанно вдягнений, із круглим добродушним обличчям і чимось досить метушливим та педантичним у зовнішності. Він дуже пильнував свою валізу й парасолю: власноруч заніс їх усередину й уперто відхиляв усі пропозиції різних слуг допомогти йому з ними. Він озирнув шинок із дещо тривожним виглядом, а потім, відступивши зі своїми цінностями в найтепліший куток, сховав їх під стілець, сів і з певним побоюванням поглянув на поважного добродія, чиї підбори прикрашали край камінної полиці, а сам він плював праворуч і ліворуч із відвагою та завзяттям, здатними неабияк стривожити людей зі слабкими нервами та педантичними звичками.

— Кажу, чужинцю, як ся маєш? — мовив згаданий вище джентльмен, пославши почесний залп тютюнового соку в напрямку новоприбулого.

— Ну, гадаю, нічого, — відповів той, ухиляючись із деяким переляком від загрозливого вітання.

— Новини які є? — запитав співрозмовник, витягуючи з кишені смужку тютюну та великого мисливського ножа.

— Не чув, щоб були, — відповів чоловік.

— Жувати будеш? — запитав перший промовець, простягаючи старому джентльменові шматочок свого тютюну з цілком братерським виглядом.

— Ні, дякую, мені він не до шмиги, — відповів маленький чоловічок, відсуваючись убік.

— Не до шмиги, еге? — легко відгукнувся той і сховав шматочок собі до рота, щоб підтримувати запас тютюнового соку на загальне благо товариства.

Старий джентльмен щоразу трохи здригався, коли його довготелесий побратим відкривав вогонь у його напрямку; помітивши це, той, із цілковитим добродушністю, спрямував свою артилерію в інший бік і заходився обстрілювати один із камінних рогачів із таким військовим хистом, якого цілком вистачило б для взяття цілого міста.

— А що це таке? — запитав старий джентльмен, помітивши, що кілька присутніх зібралися навколо великого оголошення.

— Негра розшукують! — коротко відповів хтось із товариства.

Містер Вілсон — так звали старого джентльмена — підвівся і, ретельно поправивши валізу та парасолю, неквапливо дістав окуляри й почепив їх на ніс; виконавши цю операцію, він прочитав таке:

— Утік від мене мій мулат Джордж. Згаданий Джордж має шість футів зросту, дуже світлий мулат, каштанове кучеряве волосся; надзвичайно розумний, гарно розмовляє, уміє читати й писати; ймовірно, спробує видавати себе за білого; має глибокі шрами на спині та плечах, а на правій руці випалено тавро з літерою H.

— Заплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за достовірні докази того, що його вбито.

Старий джентльмен прочитав це оголошення від початку до кінця тихим голосом, наче уважно його вивчав.

Довгоногий ветеран, який, як ми вже розповідали, облягав камінний рогач, тепер розпрямив своє величезне тіло, підвівся на весь зріст, підійшов до оголошення і дуже неквапливо випустив на нього повний залп тютюнового соку.

— Оце і є моя думка з цього приводу! — коротко сказав він і знову сів.

— Але, чужинцю, навіщо ж ти це зробив? — запитав господар.

— Я б так само вчинив і з тим, хто написав цю паршиву писанину, якби він був тут, — спокійно відповів довготелесий, знову беручись за своє старе заняття — різати тютюн. — Людина, яка володіє таким хлопцем і не може знайти кращого способу поводитися з ним, заслуговує його втратити. Такі папери — ганьба для Кентуккі, ось моя думка, якщо комусь цікаво її знати!

— Ну, це вже точно, — сказав господар, роблячи запис у своїй книзі.

— У мене ціла зграя хлопців, сер, — мовив довготелесий, знову заходившись коло камінного рогача, — і я просто кажу їм: «Хлопці, тікайте коли хочете! Копайте! Робіть! Коли вам заманеться! Я ніколи не прийду за вами!» Отак я й тримаю своїх. Дай їм знати, що вони вільні тікати будь-коли, — і їм просто перестає хотітися тікати. А крім того, у мене на всіх них є зареєстровані документи про звільнення, на випадок, якщо мене коли-небудь прибере доля, і вони про це знають. І кажу тобі, чужинцю: у наших краях ніхто не отримує від своїх негрів більше, ніж я. Та мої хлопці їздили до Цинциннаті з лошатами на п’ятсот доларів, а потім раз по раз привозили мені всі гроші до копійки. Воно й зрозуміло, що так має бути. Поводься з ними як із собаками — і матимеш собачі вчинки та собачу поведінку. Поводься з ними як із людьми — і матимеш людські вчинки.

І добродушний торговець худобою, розпалившись, підкріпив цю моральну істину цілим feu de joie — святковим залпом у бік каміна.

— Гадаю, ви цілком маєте рацію, друже, — сказав містер Вілсон. — І цей хлопець, про якого тут написано, справді чудовий хлопець — тут годі помилитися. Він працював у мене років із шість на фабриці, де виробляють пакувальну тканину, і був моїм найкращим працівником, сер. До того ж він надзвичайно винахідливий: він придумав машину для очищення конопель — справді цінний пристрій; тепер такі машини використовують на кількох фабриках. Його пан володіє патентом на цей винахід.

— Ще б пак, — сказав торговець худобою. — Тримає патент і гроші з нього гребе, а потім обертається й таврує хлопцеві праву руку. Якби мені дали можливість відплатити, я б, мабуть, так його позначив, щоб він довго носив це тавро.

— Ці розумники-негри завсігди язикаті й зухвалі, — сказав із другого кінця кімнати грубуватий на вигляд чоловік. — Ось чому їх і ріжуть, і таврують. Якби поводилися як слід, ніхто б їх не чіпав.

— Тобто Господь створив їх людьми, а звести їх до рівня тварин — неабияка морока, — сухо зауважив торговець худобою.

— Розумні негри своїм панам зовсім не на користь, — провадив той самий чоловік, надійно окопавшись у своїй грубій, несвідомій тупості, породженій презирством до опонента. — Яка користь від талантів та всіляких там здібностей, якщо ти сам не можеш ними скористатися? Уся їхня користь тільки в тому, щоб тебе обвести навколо пальця. У мене було таких хлопців один чи двоє, і я просто продав їх униз по річці. Я знав: рано чи пізно все одно їх утрачу, якщо не зроблю цього сам.

— Краще вже надішліть Господу замовлення, щоб Він створив вам нову породу, а душі їм зовсім не давав, — сказав торговець худобою.

Тут розмову перервав під’їзд до заїзду невеликої двоколки з одним конем. Вона мала пристойний вигляд, а на сидінні сидів добре вдягнений, джентльменського вигляду чоловік; правив кіньми його чорношкірий слуга.

Усе товариство з цікавістю взялося розглядати новоприбулого — з тією самою цікавістю, з якою гурт нероб у дощовий день зазвичай розглядає кожного нового гостя. Він був дуже високий, із темним, іспанським кольором обличчя, чудовими виразними чорними очима та густо закучерявленим волоссям — також блискучо-чорним. Правильний орлиний ніс, прямі тонкі губи й чудові обриси струнких, гарно сформованих кінцівок одразу справили на все товариство враження чогось незвичайного. Він невимушено увійшов до гурту й кивком показав слузі, куди поставити його скриню, привітався з присутніми поклоном і, тримаючи капелюха в руці, неквапливо підійшов до шинкваса та назвав своє ім’я: Генрі Баттер, Оклендс, округ Шелбі. Потім, із байдужим виглядом, підійшов до оголошення, що розшукувало втікача, і перечитав його.

— Джиме, — сказав він своєму слузі, — мені здається, ми бачили нагорі, у Бемана, хлопця, схожого на цього, правда?

— Так, мій пане, — відповів Джим, — тільки щодо руки я не певен.

— Ну, я, звісно, не придивлявся, — недбало позіхнув чужинець.

Потім він підійшов до господаря заїзду й попросив надати йому окрему кімнату, бо йому негайно треба було дещо написати.

Господар увесь перетворився на саму послужливість, і невдовзі ціла зміна з якихось семи чорношкірих — старих і молодих, чоловіків і жінок, малих і великих — заметушилася довкола, мов зграйка куріпок: метушилися, поспішали, наступали одне одному на ноги, наштовхувалися одне на одного, прагнучи якомога швидше приготувати панську кімнату. Тим часом він спокійно вмостився на стільці посеред кімнати й завів розмову з чоловіком, який сидів поруч.

Виробник, містер Вілсон, від самої появи незнайомця дивився на нього з тривожною, неспокійною цікавістю. Йому здавалося, що десь він уже зустрічав цього чоловіка й навіть був із ним знайомий, але пригадати ніяк не міг. Щоразу, коли незнайомець говорив, рухався або усміхався, містер Вілсон здригався й упивався в нього очима, а потім раптом відводив погляд, коли ті блискучі темні очі зустрічали його з такою незворушною холоднокровністю. Нарешті, здавалося, його осяяло раптове пригадування: він витріщився на незнайомця з таким виразом цілковитого подиву й тривоги, що підійшов до нього.

— Містер Вілсон, якщо я не помиляюся, — сказав незнайомець тоном упізнавання, простягаючи руку. — Перепрошую, я не одразу вас пригадав. Бачу, ви мене пам’ятаєте — містер Батлер, Оклендс, округ Шелбі.

— Та… так… так, сер, — відповів містер Вілсон, наче говорив уві сні.

Саме в цю мить увійшов чорношкірий хлопець і повідомив, що панська кімната готова.

— Джиме, подбай про скрині, — недбало сказав джентльмен; потім звернувся до містера Вілсона: — Я хотів би кілька хвилин поговорити з вами про одну справу у моїй кімнаті, якщо ви не заперечуєте.

Містер Вілсон рушив за ним, наче сновида, і вони піднялися до великої кімнати нагорі, де потріскував щойно розпалений вогонь, а різні слуги снували туди-сюди, завершуючи приготування.

Коли все було зроблено й слуги вийшли, молодий чоловік неквапливо замкнув двері, поклав ключ до кишені, повернувся й, схрестивши руки на грудях, прямо подивився містерові Вілсону в обличчя.

— Джордж! — вигукнув містер Вілсон.

— Так, Джордж, — відповів молодий чоловік.

— Я б нізащо не подумав!

— Гадаю, я досить добре замаскований, — усміхнувся молодий чоловік. — Трохи горіхової кори зробили мою жовту шкіру пристойно коричневою, а волосся я пофарбував у чорний. Отже, бачите, під опис в оголошенні я вже зовсім не підходжу.

— О, Джордже! Але ж ти граєш у небезпечну гру. Я не міг би радити тобі такого.

— Я можу відповідати за це сам, — сказав Джордж із тією самою гордою усмішкою.

Зауважимо мимохідь, що по батькові Джордж походив із білих. Його мати була однією з тих нещасних жінок її раси, яких особиста краса прирікала стати рабинями пристрастей свого власника й матерями дітей, яким, можливо, судилося ніколи не знати свого батька. Від однієї з найгордіших родин Кентуккі він успадкував тонкі європейські риси обличчя та високий, незламний дух. Від матері йому дістався лише легкий мулатський відтінок шкіри, який сповна компенсували його багаті, темні очі. Невелика зміна кольору шкіри та волосся перетворила його на того іспаноподібного чоловіка, яким він тепер здавався; а оскільки граційність рухів і джентльменські манери завжди були для нього цілком природними, він без жодних труднощів узяв на себе сміливу роль, яку обрав, — джентльмена, що подорожує зі своїм слугою.

Містер Вілсон, добродушний, але надзвичайно метушливий і обережний старий джентльмен, ходив кімнатою туди-сюди, перебуваючи, як висловлюється Джон Баньян, у стані «великого душевного сум’яття», розриваючись між бажанням допомогти Джорджеві та якимось плутаним уявленням про необхідність підтримувати закон і порядок. Тож, човгаючи кімнатою, він висловився так:

— Ну, Джордже, я гадаю, ти тікаєш — залишаєш свого законного пана, Джордже… (Я тебе не засуджую за це.) Але водночас, Джордже, мені шкода… так, безперечно, я мушу це сказати, Джордже: мій обов’язок — тобі про це повідомити.

— Чому вам шкода, сер? — спокійно запитав Джордж.

— Ну, бачити, як ти, так би мовити, виступаєш проти законів своєї країни.

— Моєї країни! — з гіркою, різкою наголосом вигукнув Джордж. — Яка в мене є країна, крім могили? І я хотів би, щоб Бог дав мені спочити там!

— Ну, Джордже, ні-ні, так не годиться. Такі слова — гріх, вони суперечать Святому Письму. Джордже, тобі дістався жорстокий пан — власне кажучи, він… ну, він поводиться негідно, і я не можу вдавати, ніби захищаю його. Але ти знаєш, як ангел наказав Агар повернутися до своєї пані й покоритися її владі;[1] і апостол повернув Онисима до його пана.[2]

[1] Бут. 16. Ангел наказав вагітній Агар повернутися до своєї пані Сарри, хоча Сарра поводилася з нею жорстоко.

[2] Фил. 1:10. Онисим повернувся до свого пана, щоб стати вже не просто слугою, а «улюбленим братом».

— Не цитуйте мені так Біблію, містере Вілсоне, — сказав Джордж, і в його очах спалахнув вогонь. — Не треба! Моя дружина — християнка, і я теж хочу ним стати, якщо коли-небудь опинюся там, де це буде можливо. Але цитувати Біблію людині в моєму становищі — це все одно що змусити її зовсім відмовитися від віри. Я звертаюся до Всемогутнього Бога; я готовий передати цю справу на Його суд і запитати Його, чи чиню я неправильно, прагнучи свободи.

— Ці почуття цілком природні, Джордже, — сказав добродушний чоловік, сякаючись. — Так, вони природні, але мій обов’язок — не заохочувати тебе в них. Так, хлопче, тепер мені тебе шкода; справа кепська — дуже кепська. Але апостол каже: «Нехай кожен залишається в тому стані, у якому був покликаний». Ми всі повинні скорятися Божому провидінню, Джордже, — хіба ти не бачиш?

Джордж стояв, відкинувши голову назад, міцно схрестивши руки на широких грудях, а на губах його грала гірка усмішка.

— Цікаво, містере Вілсоне, якби індіанці прийшли й забрали вас у полон, відірвали від дружини та дітей і захотіли тримати вас усе життя, змушуючи сапати для них кукурудзу, чи вважали б ви своїм обов’язком залишатися в тому стані, до якого вас покликано. Гадаю, ви вважали б першого ж заблукалого коня, якого знайшли б, виявом Божого провидіння — чи не так?

Маленький старий джентльмен витріщився на нього обома очима, розглядаючи цей приклад; але, хоч великим мислителем він не був, йому вистачило тієї рідкісної для деяких логіків у цьому питанні мудрості — не говорити нічого там, де сказати нічого. Тож, ретельно проводячи рукою по своїй парасолі, розгладжуючи й пригладжуючи на ній кожну складочку, він знову взявся загалом наставляти Джорджа.

— Бачиш, Джордже, ти ж знаєш, я завжди був твоїм другом; і що б я не казав, я казав заради твого добра. Але тепер, мені здається, ти йдеш на страшенний ризик. Ти не можеш сподіватися, що доведеш цю справу до кінця. Якщо тебе схоплять, тобі буде ще гірше, ніж раніше; вони тільки знущатимуться з тебе, мало не вб’ють і продадуть на Південь.

— Містере Вілсоне, я все це знаю, — сказав Джордж. — Я справді йду на ризик, але… — Він розхилив пальто й показав два пістолети та боуї-ніж. — Ось! — сказав він. — Я готовий до них! На Південь я не піду ніколи. Ні! А якщо вже дійде до цього, то принаймні зароблю собі шість футів вільної землі — перші й останні шість футів, які мені судилося мати у власності в Кентуккі!

— Та що ти, Джордже, цей твій стан душі жахливий; справа вже справді доходить до відчаю, Джордже. Я стурбований. Ти збираєшся порушити закони своєї країни!

— Знову моя країна! Містере Вілсоне, у вас є країна; але яка країна є в мене чи в будь-кого подібного до мене, народженого рабинею? Які закони існують для нас? Ми їх не створюємо, ми на них не погоджуємося, ми не маємо до них жодного стосунку; усе, що вони для нас роблять, — це пригнічують нас і тримають нас у покорі. Хіба я не чув ваших промов на Четверте липня? Хіба ви щороку не кажете нам усім, що уряди отримують свою законну владу зі згоди тих, ким вони правлять? Хіба людина не може думати, коли чує такі речі? Хіба вона не може зіставити одне з другим і зрозуміти, до чого все це веде?

Думка містера Вілсона була з тих, які не без підстав можна було б уподібнити до пакунка бавовни, — пухка, м’яка, доброзичливо-пухнаста й безнадійно плутана. Він щиро, усім серцем співчував Джорджеві й мав якесь тьмяне, затягнуте хмарами розуміння того, що саме за почуття його мучать; але вважав своїм обов’язком і далі невтомно, з безмежною наполегливістю говорити йому всякі добрі речі.

— Джордже, це погано. Я мушу сказати тобі, знаєш, як друг: тобі краще не втручатися в такі думки; вони погані, Джордже, дуже погані для хлопців у твоєму становищі, дуже… — і містер Вілсон сів за стіл та нервово заходився жувати держак своєї парасолі.

— А тепер послухайте, містере Вілсоне, — сказав Джордж, підійшовши ближче й рішуче сівши навпроти нього. — Подивіться на мене. Хіба я сиджу перед вами не в усьому таким самим чоловіком, як ви? Подивіться на моє обличчя, погляньте на мої руки, погляньте на моє тіло, — молодий чоловік гордо випростався, — чому я не чоловік, такий самий, як будь-хто інший? Гаразд, містере Вілсоне, послухайте, що я можу вам розповісти. У мене був батько — один із ваших кентуккійських джентльменів, — який не настільки цінував мене, щоб після своєї смерті не дозволити продати мене разом зі своїми собаками та кіньми, аби покрити борги маєтку. Я бачив, як мою матір виставили на продаж із семома дітьми. Їх продавали в неї на очах, одного за одним, кожного різним господарям; а я був наймолодшим. Вона підійшла й стала навколішки перед старим паном, благаючи купити її разом зі мною, щоб їй залишили хоча б одну дитину; а він відкинув її важким чоботом. Я бачив, як він це зробив; а останнє, що я почув, були її стогони й крики, коли мене прив’язали до шиї його коня, щоб відвезти до його маєтку.

— Ну, а далі?

— Мій господар домовився з одним із тих людей і купив мою старшу сестру. Вона була побожною, доброю дівчиною, членкинею баптистської церкви, і такою ж вродливою, якою була моя бідна мати. Її добре виховали, вона мала гарні манери. Спочатку я радів, що її купили, бо поруч зі мною була хоч одна близька людина. Та дуже скоро я пошкодував про це. Сер, я стояв біля дверей і чув, як її шмагали, і кожен удар ніби розтинав моє голе серце, а я нічого не міг зробити, щоб їй допомогти; і шмагали її, сер, за те, що вона хотіла жити порядним християнським життям — таким, яке ваші закони не дають жодній рабині права вести; а зрештою я побачив, як її закували разом з гуртом невільників торговця, щоб відправити на ринок до Орлеана, — відправили лише за це, і це останнє, що я про неї знаю. Ну, я виріс — довгі, довгі роки… без батька, без матері, без сестри, без жодної живої душі, якій я був би дорожчий за собаку; нічого, крім побоїв, лайки та голоду. Боже, сер, я бував такий голодний, що радів навіть кісткам, які вони кидали своїм собакам; і все ж, коли я був малим, лежав без сну цілими ночами й плакав, то плакав не від голоду і не від побоїв. Ні, сер, я плакав за своєю матір’ю і своїми сестрами, — тому що на всій землі в мене не було жодного друга, який би мене любив. Я ніколи не знав, що таке спокій чи затишок. Я ніколи не чув доброго слова на свою адресу, аж поки не прийшов працювати на вашу фабрику. Містере Вілсоне, ви добре до мене ставилися; ви заохочували мене працювати якнайкраще, вчили читати й писати та намагатися чогось досягти в житті; і Бог знає, як я вам за це вдячний. Потім, сер, я знайшов свою дружину; ви її бачили — ви знаєте, яка вона вродлива. Коли я зрозумів, що вона мене кохає, коли я одружився з нею, то ледве міг повірити, що я живий, — настільки я був щасливий; і, сер, вона така ж добра, як і вродлива. Але що тепер? А тепер приходить мій господар, відриває мене від моєї роботи, від друзів, від усього, що мені дороге, і втирає мене в саму землю! І навіщо? Бо, каже він, я забув, хто я такий; каже, що хоче навчити мене, що я всього лише ніґер! І зрештою, наостанок, він стає між мною та моєю дружиною й каже, що я маю відмовитися від неї та жити з іншою жінкою. І все це ваші закони дають йому право чинити — всупереч Богові й людям. Містере Вілсоне, подивіться на це! Немає жодної з усіх цих речей, які розбили серця моєї матері, моєї сестри, моєї дружини та моє власне, якої ваші закони не дозволяли б і не давали б кожному чоловікові права чинити в Кентуккі, — і ніхто не може йому перечити! Ви називаєте це законами моєї країни? Сер, у мене немає країни — так само, як у мене немає батька. Але вона в мене буде. Я нічого не хочу від вашої країни, крім одного — щоб мене залишили в спокої, щоб я міг мирно піти з неї; а коли я дістануся Канади, де закони визнаватимуть мене людиною й захищатимуть мене, вона буде моєю країною, і її законів я дотримуватимусь. Але якщо якийсь чоловік спробує мене зупинити, нехай стережеться, бо я доведений до відчаю. Я боротимуся за свою свободу до останнього подиху. Ви кажете, що ваші батьки зробили те саме; якщо для них це було правильно, то правильно це й для мене!

Ця промова, виголошена частково за столом, а частково під час ходіння кімнатою туди й сюди, — виголошена зі сльозами, блиском очей і відчайдушними жестами, — виявилася надто важкою для добродушного старого, до якого вона була звернена. Він витяг величезну жовту шовкову носову хустку й заходився щосили витирати нею обличчя.

— Хай їм усім чорт! — раптом вихопилося в нього. — Хіба я не завжди так казав — кляті старі негідники! Сподіваюся, я зараз не лаюся. Ну! Іди вперед, Джордже, іди вперед; але будь обережний, хлопче; не стріляй ні в кого, Джордже, хіба що… ну, краще все-таки не стріляй, гадаю; принаймні я б ні в кого не влучав, знаєш. А де твоя дружина, Джордже? — додав він, нервово підводячись і починаючи ходити кімнатою.

— Пішла, сер, пішла разом із дитиною на руках — один Господь знає куди; пішла за Полярною зорею; і коли ми ще зустрінемося, чи зустрінемося взагалі в цьому світі, жодна жива душа не може сказати.

— Невже це можливо! Неймовірно! І це з такої доброї родини?

— Добрі родини теж залазять у борги, а закони нашої країни дозволяють їм продати дитину з материнських обіймів, щоб сплатити борги її господаря, — гірко відповів Джордж.

— Ну, ну, — сказав чесний старий, нишпорячи рукою в кишені. — Гадаю, мабуть, я не зовсім слухаюся свого розуму… чорт забирай, не буду я слухатися свого розуму! — раптом додав він. — Тож ось, Джордже, — і, діставши з гаманця пачку купюр, простягнув їх Джорджеві.

— Ні, мій добрий, любий сер! — сказав Джордж. — Ви й так дуже багато для мене зробили, а це може втягнути вас у неприємності. Гадаю, у мене вистачає грошей, щоб дістатися так далеко, як мені потрібно.

— Ні, але ти мусиш узяти, Джордже. Гроші всюди велика підмога; їх ніколи не буває забагато, якщо здобуті чесно. Бери — бери зараз, бери, хлопче!

— За умови, сер, що колись у майбутньому я зможу їх вам повернути, — сказав Джордж, беручи гроші.

— А тепер, Джордже, як довго ти збираєшся подорожувати в такому вигляді? Сподіваюся, недовго й недалеко. Задум непоганий, але надто сміливий. А цей чорношкірий — хто він?

— Надійний чоловік, який понад рік тому вирушив до Канади. Уже там він почув, що його господар так розлютився через його втечу, що побив його бідну стару матір; і він повернувся аж сюди, щоб утішити її та знайти нагоду забрати її із собою.

— Він забрав її?

— Ще ні; він тримався поблизу того місця, але поки що нагоди не знайшов. А тим часом він їде зі мною до Огайо, щоб передати мене друзям, які свого часу допомогли йому, а потім повернеться по неї.

— Небезпечно, дуже небезпечно! — сказав старий.

Джордж випростався й зневажливо всміхнувся.

Старий джентльмен з якимось безневинним подивом оглянув його з голови до ніг.

— Джордже, з тобою сталося щось надзвичайне. Ти тримаєш голову високо й говориш та рухаєшся зовсім як інший чоловік, — сказав містер Вілсон.

— Бо я вільна людина! — гордо відповів Джордж. — Так, сер; востаннє я назвав когось своїм паном. Я вільний!

— Обережніше! Ти не можеш бути певен; тебе можуть схопити.

— Усі люди вільні й рівні в могилі, якщо вже на те пішло, містере Вілсоне, — сказав Джордж.

— Я просто приголомшений твоєю сміливістю! — сказав містер Вілсон. — Прийти просто сюди, до найближчої таверни!

— Містере Вілсоне, саме тому, що це настільки сміливо, а ця таверна настільки близько, вони ніколи не здогадаються про це; вони шукатимуть мене далі, попереду, а ви самі мене не впізнали б. Господар Джима живе не в цьому окрузі; тут його ніхто не знає. До того ж Джима вже перестали шукати; ніхто ним не займається, і, гадаю, ніхто не схопить мене за оголошенням.

— Але мітка на твоїй руці?

Джордж зняв рукавичку й показав свіжий, уже загоєний шрам на руці.

— Це останній доказ прихильності містера Гарріса, — зневажливо сказав він. — Два тижні тому йому заманулося залишити мені його, бо він сказав, що гадає: одного дня я спробую втекти. Цікаво виглядає, чи не так? — сказав він, знову натягуючи рукавичку.

— Присягаюся, у мене кров холоне в жилах, коли я думаю про це — про твоє становище і твої ризики! — сказав містер Вілсон.

— У мене вона холола багато років, містере Вілсоне; а тепер температура в ній майже сягнула точки кипіння, — відповів Джордж.

— Ну, мій добрий сер, — продовжив Джордж після кількох хвилин мовчання, — я побачив, що ви мене впізнали; і подумав, що краще поговорити з вами, щоб ваш здивований вигляд не видав мене. Я вирушаю завтра рано-вранці, ще до світанку; до завтрашнього вечора сподіваюся вже безпечно спати в Огайо. Я їхатиму вдень, зупинятимусь у найкращих готелях, сідатиму за обідні столи разом із тутешніми панами. Тож прощавайте, сер; якщо почуєте, що мене схопили, можете знати: я мертвий!

Джордж підвівся, мов скеля, і простягнув руку з поставою принца. Доброзичливий маленький старий щиро потиснув її, а після ще одного короткого потоку застережень узяв свою парасолю й навпомацки вийшов із кімнати.

Джордж задумливо дивився на двері, коли старий зачинив їх. Здавалося, якась думка раптом спалахнула в його голові. Він поспішно підійшов до дверей, відчинив їх і сказав:

— Містере Вілсоне, ще одне слово.

Старий джентльмен знову увійшов, і Джордж, як і перед тим, замкнув двері, а тоді кілька хвилин нерішуче стояв, дивлячись у підлогу. Нарешті, з раптовим зусиллям піднявши голову, він сказав:

— Містере Вілсоне, у вашому ставленні до мене ви виявили себе християнином; я хочу попросити вас про ще один, останній християнський вчинок доброти.

— Ну, Джордже.

— Отож, сер… ви мали рацію. Я справді йду на страшний ризик. На всій землі немає жодної живої душі, якій було б не байдуже, якщо я помру, — додав він, важко переводячи подих і насилу вимовляючи слова, — мене викинуть геть і поховають, як собаку, і вже наступного дня ніхто про це не згадає, — тільки моя бідна дружина! Бідолашна! Вона сумуватиме й побиватиметься; і якби ви тільки змогли, містере Вілсоне, передати їй цю маленьку шпильку. Вона подарувала її мені на Різдво, бідне дитя! Віддайте її їй і скажіть, що до останньої миті я її кохав. Зробите це? Зробите? — палко додав він.

— Так, неодмінно, бідолаха! — сказав старий джентльмен, беручи шпильку; очі його зволожилися, а голос тремтів від смутку.

— Скажіть їй ще одне, — сказав Джордж. — Це моє останнє бажання: якщо вона зможе дістатися Канади, нехай їде туди. Байдуже, наскільки добра до неї її пані, — байдуже, як сильно вона любить свій дім; благаю її, нехай не повертається, — бо рабство завжди закінчується нещастям. Скажіть їй, щоб вона виростила нашого сина вільною людиною, і тоді він не страждатиме так, як я. Скажете їй це, містере Вілсоне?

— Так, Джордже. Я скажу їй; але я сподіваюся, що ти не помреш; вище голову — ти хоробрий хлопець. Вір у Господа, Джордже. Я від усього серця бажаю, щоб ти вибрався звідси цілим і неушкодженим, — от що я тобі скажу.

— Невже є Бог, у якого можна вірити? — сказав Джордж із таким тоном гіркого відчаю, що старий джентльмен урвав свою мову. — О, усе життя я бачив таке, що змушувало мене думати: Бога не може бути. Ви, християни, не знаєте, як усе це виглядає для нас. Для вас є Бог, але чи є Він для нас?

— О, годі, годі, хлопче! — сказав старий, майже ридаючи. — Не думай так! Є — є! Хмари й темрява оточують Його, але праведність і суд — основа Його престолу. Є Бог, Джордже, — повір у це; довірся Йому, і я певен, Він допоможе тобі. Усе буде виправлено — якщо не в цьому житті, то в іншому.

Щира побожність і доброзичливість простого старого на мить надали йому особливої гідності та владності, коли він це говорив. Джордж припинив своє розгублене ходіння кімнатою, на мить замислився, а тоді спокійно сказав:

— Дякую, що ви сказали це, мій добрий друже; я подумаю про це.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XII, Окремий випадок законної торгівлі

У Рамі почувся голос — плач, і ридання, і велике голосіння; Рахіль плаче за дітьми своїми й не хоче втішатися.

Єремії 31:15

Містер Гейлі та Том їхали далі своєю фурою, якийсь час кожен заглиблений у власні думки. А думки двох людей, що сидять пліч-о-пліч, — дивна річ: сидять на одному сидінні, мають ті самі очі, вуха, руки й усілякі інші органи, перед очима в них постають ті самі предмети — і все ж таки дивовижно, якої різноманітності можна очікувати від тих самих думок!

От, наприклад, містер Гейлі: спершу він думав про довжину, ширину та зріст Тома, а також про те, за скільки його можна буде продати, якщо тримати його вгодованим і в доброму стані аж до прибуття на ринок. Він думав про те, як укомплектує свою партію; розмірковував про ринкову вартість тих чоловіків, жінок і дітей, яких, за його припущенням, мала скласти ця партія, та про інші подібні ділові питання. Потім він думав про себе самого і про те, який він, виявляється, гуманний чоловік: адже інші заковують своїх «ніґерів» у кайдани і на руки, і на ноги, а він накладає кайдани лише на ноги, залишаючи Тому руки вільними, поки той добре поводиться. І він зітхав, думаючи, якою невдячною є людська натура, — адже навіть можна було засумніватися, чи цінує Том його милосердя. Його вже так часто обманювали «ніґери», яким він робив добро; і все ж таки його дивувало, що, попри все, він і далі залишався таким добродушним!

Що ж до Тома, то він обмірковував слова з однієї немодної старої книги, які знову й знову крутилися в нього в голові:

— Не маємо ми тут постійного міста, але шукаємо майбутнього; тому Сам Бог не соромиться називатися нашим Богом, бо Він приготував нам місто.

Ці слова з давньої книги, написаної переважно «невченими та простими людьми», упродовж усіх віків якимось дивним чином зберігали владу над душами бідних, простих людей, таких як Том. Вони сколихують душу з самих її глибин і, немов покликом сурми, пробуджують мужність, силу та наснагу там, де щойно панувала сама лише чорна безнадія.

Містер Гейлі витяг із кишені кілька газет і зосереджено заходився переглядати оголошення. Читав він не надто побіжно й мав звичку читати якимось напівголосним речитативом, ніби залучаючи слух, щоб той перевіряв висновки, зроблені очима. Таким тоном він повільно прочитав наступне оголошення:

ПРОДАЖ МАЙНА ВИКОНАВЦЯМИ ЗАПОВІТУ — НЕГРИ! Згідно з розпорядженням суду, у вівторок, 20 лютого, перед дверима будинку суду в місті Вашингтон, штат Кентуккі, буде продано таких негрів: Агар, 60 років; Джон, 30 років; Бен, 21 рік; Саул, 25 років; Альберт, 14 років. Продаж здійснюється на користь кредиторів і спадкоємців маєтку покійного Джессі Блатчфорда, есквайра.

СЕМЮЕЛ МОРРІС,

ТОМАС ФЛІНТ,

Виконавці заповіту.

— Оце треба глянути, — сказав він Томові, просто тому, що більше не мав із ким розмовляти.

— Бачиш, Томе, я збираюся скласти добру партію, щоб повезти її разом із тобою; буде веселіше та приємніше — добра компанія, сам знаєш. Спершу нам неодмінно треба їхати просто до Вашингтона, а там я запроторю тебе до в’язниці, поки сам займатимуся справами.

Том сприйняв цю приємну звістку вельми покірно; лише в душі міркував, скільки з цих приречених людей мають дружин і дітей і чи відчуватимуть вони те саме, що й він, залишаючи їх. Треба, щоправда, визнати й інше: наївно-буденне повідомлення про те, що його кинуть до в’язниці, аж ніяк не справило приємного враження на бідолаху, який усе життя пишався своєю чесністю та праведною поведінкою. Так, Томе, мусимо це визнати: він таки трохи пишався своєю чесністю, бідолаха, — адже більше йому особливо не було чим пишатися; якби він належав до вищих верств суспільства, то, можливо, ніколи не опинився б у такому скрутному становищі.

Та день ішов своєю чергою, і надвечір Гейлі та Том уже цілком зручно влаштувалися у Вашингтоні: один — у заїзді, другий — у в’язниці.

Близько одинадцятої години наступного дня біля сходів будинку суду зібрався строкатий натовп — хто курив, хто жував тютюн, хто плювався, хто лаявся, хто розмовляв, кожен на свій смак і лад, — усі чекали початку аукціону. Чоловіки й жінки, яких мали продати, сиділи окремою групою й тихо перемовлялися між собою.

Жінка, яка в оголошенні значилася під ім’ям Агар, була справжньою африканкою — і рисами обличчя, і статурою. Їй могло бути років шістдесят, але тяжка праця та хвороби додали їй віку; вона майже осліпла й була дещо скалічена ревматизмом. Поруч із нею стояв її єдиний син, Альберт, жвавий на вигляд чотирнадцятирічний хлопчина. Він був останнім живим із великої родини, усіх інших дітей якої один за одним продавали на південні ринки.

Мати тримала його обома тремтячими руками й із надзвичайним страхом стежила за кожним, хто підходив його оглянути.

АУКЦІОННИЙ ПРОДАЖ

— Не бійся, тітонько Агар, — сказав найстарший із чоловіків. — Я говорив із паном Томасом, і він сказав, що, може, зуміє продати вас обох одним лотом.

— Ще не треба мене списувати, — сказала вона, піднявши тремтячі руки. — Я ще можу куховарити, і терти, і шкребти — я чогось таки варта, навіть якщо дешево піду; скажіть їм це, — додала вона гаряче. — Ви скажіть їм.

Тут Гейлі силоміць протиснувся до гурту, підійшов до старого, розтулив йому рота й зазирнув усередину, помацав зуби, наказав стати рівно й випростатися, зігнути спину та виконати різні рухи, щоб показати м’язи; потім перейшов до наступного й піддав його такому самому огляду.

Нарешті він підійшов до хлопчика, помацав його руки, випрямив йому пальці, оглянув їх, а потім змусив хлопця підстрибнути, щоб перевірити його спритність.

— Його не продадуть без мене! — пристрасно вигукнула стара. — Він і я підемо одним лотом; я ще справді міцна, пане, і можу багато працювати — дуже багато, пане.

— На плантацію? — сказав Гейлі з презирливим поглядом. — Ну й казка!

Задоволений своїм оглядом, він вийшов із гурту, озирнувся, засунув руки в кишені, затиснув у зубах сигару й скосив капелюха набік, приготувавшись до торгу.

— Ну, що ви про них думаєте? — запитав чоловік, який стежив за оглядом Гейлі, немов хотів скласти власну думку на його підставі.

— Ну, — сказав Гейлі, сплюнувши, — думаю, я поставлю на молодших та на хлопця.

— Вони хочуть продати хлопця разом зі старою, — сказав чоловік.

— Важкувато буде. Та вона ж сама шкіра та кістки — і солі своєї не варта.

— Тоді ви не будете брати її? — запитав чоловік.

— Та тільки дурень узяв би. Вона напівсліпа, скривлена ревматизмом і до того ж дурна.

— Дехто скуповує таких старих створінь і каже, що вони ще здатні прослужити значно довше, ніж можна подумати, — задумливо мовив чоловік.

— Нікуди вона не годиться, — сказав Гейлі. — Не взяв би її й даром — це факт. Я бачив, знаєте.

— Ну, шкода все-таки не купити її разом із сином — так уже видно, що вона до нього душею прикипіла. А якщо їх віддадуть дешево?

— Хто має гроші, щоб так їх витрачати, той нехай собі витрачає. Я торгуватимусь за цього хлопця — на робітника для плантації; а з нею не хочу мати жодного клопоту, навіть якби її мені дарували, — сказав Гейлі.

— Вона страшенно побиватиметься, — сказав чоловік.

— Звісно, — спокійно відповів торговець.

Розмову перервав гомін, що раптом здійнявся серед публіки; аукціоніст — невисокий, метушливий, вельми поважний у власних очах чоловічок — ліктями протиснувся крізь натовп. Стара жінка затамувала подих і мимоволі вчепилася в сина.

— Тримайся біля матусі, Альберте, — близенько, — нас виставлять разом, — сказала вона.

— О, матусю, боюся, що ні, — відповів хлопчик.

— Мусить бути так, дитино; я не зможу жити, ніяк не зможу, якщо не буде, — палко сказала стара.

Гучний, мов грім, голос аукціоніста, який вимагав звільнити дорогу, сповістив, що продаж ось-ось почнеться. Вільне місце розчистили, і торги розпочалися.

Різних чоловіків зі списку невдовзі продали за цінами, що свідчили про неабиякий попит на ринку; двоє з них дісталися Гейлі.

— Ну ж бо, хлопче, — сказав аукціоніст, торкнувшись його молотком. — Ану підведися та покажи, які в тебе пружини.

— Поставте нас обох разом, разом — прошу вас, пане, — сказала стара, міцно тримаючи свого хлопця.

— Іди собі, — грубо сказав чоловік, відштовхуючи її руки. — Ти підеш останньою. Ану, чорнопикий, підстрибуй! — І з цими словами він підштовхнув хлопця до помосту, а за його спиною прокотився глибокий, важкий стогін. Хлопчик зупинився й озирнувся, але затримуватися не було коли; він рукавом витер сльози з великих, ясних очей — і за мить уже стояв на помості.

Його струнка постать, жваві рухи та світле обличчя одразу викликали суперництво, і до вух аукціоніста водночас долинуло з півдюжини ставок. Хлопчик стривожено, напівперелякано переводив погляд з одного боку на інший, чуючи дзенькітливе перегукування ставок — то звідси, то звідти, — аж поки не впав молоток. Альберт дістався Гейлі. Його зіштовхнули з помосту до нового господаря, але він на мить зупинився й озирнувся: його бідна стара мати, вся тремтячи, простягала до нього свої дрижачі руки.

— Купіть і мене, пане, заради Господа милосердного! Купіть мене — я помру, якщо ви цього не зробите!

— А якщо куплю, то помреш іще швидше, — сказав Гейлі. — Ні!

І він круто повернувся на підборах.

Торги за бідолашну стару виявилися короткими. Чоловік, який розмовляв із Гейлі й, здавалося, не був позбавлений співчуття, купив її за безцінь, і глядачі почали розходитися.

Бідні жертви продажу, яких роками тримали разом в одному місці, зібралися довкола зневіреної старої матері; дивитися на її муку було нестерпно.

— Невже вони не могли залишити мені хоч одного? Пан завжди казав, що я матиму одного, — казав же, — знову й знову повторювала вона розбитим від горя голосом.

— Покладайся на Господа, тітонько Агар, — сумно сказав найстарший із чоловіків.

— А яка з того користь? — ридала вона, захлинаючись від відчаю.

— Мамо, мамо, не треба! Не треба! — сказав хлопчик. — Кажуть, у тебе буде добрий господар.

— Мені байдуже… байдуже. О, Альберте! О, мій хлопчику! Ти ж моя остання дитина. Господи, як же мені це пережити?

— Ну, відведіть її звідси, хтось із вас, — сухо сказав Гейлі. — Немає жодної користі їй так побиватися.

Старіші чоловіки з гурту — частково умовляннями, частково силою — відчепили бідолашну жінку від її останнього відчайдушного обійму; відводячи її до воза нового господаря, вони намагалися хоч якось утішити її.

— Ну! — сказав Гейлі, зганяючи докупи своїх трьох покупок і витягуючи зв’язку кайданів. Він заходився надягати їх їм на зап’ястки, а тоді прикував кожні кайдани до довгого ланцюга й погнав свою трійцю перед собою до в’язниці.

За кілька днів Гейлі зі своїм товаром уже благополучно опинився на одному з пароплавів, що ходили Огайо. Це було лише початком його партії: у міру просування пароплава до неї мали додаватися інші «товари» такого самого роду, яких він сам або його агент завчасно розмістив у різних місцях уздовж берега.

La Belle Riviere, такий же пишний і прекрасний пароплав, як будь-яке судно, що коли-небудь борознило води однойменної річки, весело плив униз за течією під ясним, сяйливим небом; над головою майоріли й тріпотіли смуги та зорі вільної Америки, а на палубах снували ошатно вбрані пані й панове, насолоджуючись чудовим днем. Усе довкола вирувало життям, радістю й безтурботним пожвавленням — усе, крім партії Гейлі, яку разом з іншим вантажем розмістили на нижній палубі. Сидячи купкою й тихо перемовляючись між собою, вони чомусь аж ніяк не схоже було, щоб належно цінували всі ті переваги, які їм випадково випали.

— Хлопці, — жваво підійшов до них Гейлі, — сподіваюся, ви не падаєте духом і тримаєтеся весело. Ну ж бо, не хнюптеся; вище голову, хлопці! Поводьтеся зі мною добре — і я поводитимусь із вами добре.

Звернені до них хлопці відповіли незмінним:

— Так, пане.

Це було віковічним паролем бідної Африки; але, правду кажучи, особливо веселими вони не виглядали. У кожного з них були свої маленькі упередження на користь дружин, матерів, сестер і дітей, яких вони востаннє бачили, — і хоч «ті, що спустошили їх, вимагали від них веселощів», веселощі не поспішали з’являтися.

— У мене є дружина, — озвався чоловік, записаний у списку як «Джон, тридцяти років», і поклав свою сковану руку Тому на коліно. — А вона й гадки не має про все це, бідолашна!

— Де вона живе? — запитав Том.

— У заїзді трохи далі звідси, — відповів Джон. — От якби я тільки міг ще раз побачити її в цьому світі… — додав він.

Бідолашний Джон! Це було цілком природне бажання; і сльози, що котилися йому з очей, коли він говорив, були такими ж природними, якби він був білою людиною. Том глибоко зітхнув від болю, що стискав його серце, і по-своєму, як умів, спробував його втішити.

А нагорі, в каюті, сиділи батьки й матері, чоловіки й дружини; веселі, пустотливі діти снували поміж ними, мов безліч маленьких метеликів, і все навколо точилося легко й безтурботно.

— О, мамо, — сказав хлопчик, який щойно піднявся знизу, — тут на борту є торговець неграми, і він привіз униз чотирьох чи п’ятьох рабів.

— Бідолашні створіння! — сказала мати тоном, у якому змішувалися скорбота й обурення.

— Що це таке? — запитала інша пані.

— Унизу якісь бідні раби, — відповіла мати.

— І на них кайдани, — додав хлопчик.

— Яка ганьба для нашої країни, що можна побачити такі речі! — сказала інша пані.

— О, тут можна багато чого сказати з обох боків, — мовила вихована на вигляд жінка, яка сиділа у дверях своєї каюти й шила, поки її маленькі донька та син гралися біля неї. — Я була на Півдні й мушу сказати, що, на мою думку, неграм там живеться краще, ніж жилося б на волі.

— Певною мірою деяким із них і справді живеться непогано, цього я не заперечую, — відповіла пані, до якої вона зверталася. — Але найжахливіше в рабстві, на мою думку, — це наруга над почуттями й прихильністю, наприклад, розлучення родин.

— Це, безперечно, погана річ, — сказала інша пані, піднявши щойно закінчену дитячу сукенку й пильно розглядаючи її оздоблення. — Але мені здається, таке трапляється нечасто.

— О, трапляється, — палко заперечила перша пані. — Я багато років прожила і в Кентуккі, і у Вірджинії та бачила достатньо такого, щоб у кого завгодно серце стислося від болю. Уявіть, пані, що ваших двох дітей, які сидять он там, забрали б від вас і продали?

— Ми не можемо переносити власні почуття на почуття людей цього стану, — сказала інша пані, перебираючи на колінах клубки вовни.

— О ні, пані, якщо ви так кажете, то ви зовсім їх не знаєте, — гаряче відповіла перша. — Я народилася й виросла серед них. Я знаю, що вони відчувають так само гостро — а може, навіть гостріше, — як і ми.

Пані сказала:

— Справді?

Потім позіхнула, подивилася у вікно каюти й нарешті, ніби ставлячи крапку, повторила ту саму думку, з якої почала:

— Зрештою, я вважаю, що їм живеться краще, ніж жилося б на волі.

— Безперечно, Провидінням призначено африканській расі бути слугами — перебувати в приниженому становищі, — сказав на вигляд поважний чоловік у чорному, священнослужитель, який сидів біля дверей каюти. — У Святому Письмі сказано: «Проклятий Ханаан: раб рабів буде він».

Буття, 9:25. Так Ной каже, коли прокидається після п’янства й усвідомлює, що його молодший син Хам, батько Ханаана, побачив його нагого.

— Скажіть-но, незнайомче, невже саме це означає той уривок? — запитав високий чоловік, який стояв неподалік.

— Безперечно. Багато віків тому Провидінню, з незбагненної для нас причини, було до вподоби приректи цю расу на рабство; і ми не повинні протиставляти цьому власну думку.

— Ну, тоді всі ми можемо сміливо скуповувати негрів, — сказав чоловік, — якщо така воля Провидіння. Правда ж, сквайре? — додав він, повертаючись до Гейлі, який стояв біля печі, засунувши руки в кишені, і уважно слухав розмову.

— Так, — вів далі високий чоловік, — усі ми повинні смиренно приймати постанови Провидіння. Негрів треба продавати, перепродувати, возити туди-сюди й тримати в покорі; для цього вони й створені. Схоже, цей погляд неабияк освіжає, га, незнайомче? — звернувся він до Гейлі.

— Я про це ніколи не думав, — сказав Гейлі. — Сам я такого не зміг би сказати; я не вчений. Я взявся за цю торгівлю просто заради заробітку; а якщо вона й справді неправильна, то, думаю, згодом покаюся в цьому, знаєте.

— А тепер ти позбавиш себе цього клопоту, чи не так? — сказав високий чоловік. — Ось бачиш, що значить знати Святе Письмо. Якби ти тільки вивчав Біблію, як цей добрий чоловік, то міг би знати це заздалегідь і заощадив би собі купу клопоту. Ти міг би просто сказати: «Проклятий будь…» — як його там звати? — «…і все стало б на свої місця».

І незнайомець, який був не хто інший, як чесний гуртівник, із яким ми вже познайомили наших читачів у кентуккійській таверні, сів і почав курити, з дивною усмішкою на довгому, сухорлявому обличчі.

Тут у розмову втрутився високий, стрункий юнак із обличчям, що виражало глибоке почуття й розум, і повторив слова:

— «Усе, чого тільки бажаєте, щоб люди чинили вам, чиніть їм і ви так само». Гадаю, — додав він, — це таке саме Святе Письмо, як і «Проклятий будь Ханаан».

— Ну, для таких бідолах, як ми, цей текст видається не менш ясним, незнайомче, — сказав гуртівник Джон і знову закурив, наче вулкан.

Юнак замовк і, здавалося, хотів сказати ще щось, коли раптом пароплав зупинився, і пасажири, як завжди на таких зупинках, кинулися подивитися, де саме вони пристали.

— А ці обидва джентльмени — священики? — запитав Джон одного з чоловіків, виходячи.

Той кивнув.

Щойно пароплав зупинився, чорна жінка шалено побігла трапом угору, метнулася крізь натовп, підлетіла до гурту рабів, що сиділи внизу, й обхопила руками того нещасного товару, що значився в списку під номером «Джон, тридцяти років», ридаючи й обливаючи його сльозами, бо це був її чоловік.

Та навіщо розповідати цю історію, яку надто часто розповідають — яку розповідають щодня, — про розірвані й розбиті серця, про слабких, яких ламають і шматують заради вигоди та зручності сильних! Її не треба розповідати; щодня вона сама себе розповідає — розповідає її й Тому, Хто не глухий, хоч і мовчить уже так довго.

Юнак, який щойно виступив на захист людяності й Бога, стояв, склавши руки на грудях, і дивився на цю сцену. Він обернувся — і побачив, що поруч стоїть Гейлі.

— Друже мій, — сказав він, важко вимовляючи слова, — як ви можете, як ви смієте займатися такою торгівлею? Погляньте на цих бідолах! Ось я радію всім серцем, що повертаюся додому, до дружини й дитини; а той самий дзвін, який є для мене сигналом рушати їм назустріч, назавжди розлучить цього бідолаху з його дружиною. Будьте певні: Бог приведе вас на суд за це.

Торговець мовчки відвернувся.

— Кажу ж вам, — сказав гуртівник, торкнувши його за лікоть, — між священиками теж є різниця, правда? «Проклятий будь Ханаан» щось не дуже припадає до душі цьому, еге ж?

Гейлі занепокоєно загарчав.

— Та й це ще не найгірше, — сказав Джон. — Може, воно не припаде до душі й Господу, коли одного дня вам доведеться розрахуватися з Ним, як, гадаю, доведеться кожному з нас.

Гейлі замислено рушив до протилежного кінця пароплава.

«Якщо я непогано зароблю на одній-двох наступних партіях, — подумав він, — гадаю, треба буде зав’язувати з цим; справа й справді стає небезпечною».

Він витяг із кишені записник і заходився підсумовувати свої рахунки — заняття, яке чимало джентльменів, крім містера Гейлі, знаходили чудовим засобом проти неспокійного сумління.

Пароплав гордо віддалявся від берега, і все знову йшло весело, як і раніше. Чоловіки розмовляли, байдикували, читали й курили. Жінки шили, діти гралися, а пароплав ішов далі своїм шляхом.

Одного дня, коли він на деякий час зупинився біля невеликого містечка в Кентуккі, Гейлі зійшов на берег у невеликій службовій справі.

Том, чиї кайдани не заважали йому ходити в досить широких межах, підійшов до борту пароплава й байдуже дивився через поруччя. Через деякий час він побачив, як торговець повертається швидкою ходою в супроводі кольорової жінки, яка несла на руках маленьку дитину. Вона була вдягнена цілком пристойно, а слідом за нею йшов кольоровий чоловік із невеликим скринькою в руках. Жінка весело йшла вперед, розмовляючи дорогою з чоловіком, який ніс її скриню, і так піднялася трапом на пароплав. Продзвенів дзвін, парова машина засвистіла, двигун загуркотів і захрипів — і пароплав помчав униз за течією.

Жінка пройшла вперед, поміж ящиками й тюками на нижній палубі, сіла й заходилася воркувати зі своїм немовлям.

Гейлі кілька разів пройшовся палубою, а потім підійшов, сів неподалік від неї й почав байдужим, тихим голосом щось їй говорити.

Том невдовзі помітив, як на чолі жінки насунулась важка хмара; вона швидко й дуже схвильовано відповідала йому.

— Не вірю я цьому, не повірю! — почув він. — Ти просто дуриш мене.

— Не хочеш вірити — то дивись! — сказав чоловік, витягаючи папір. — Ось купча, і тут стоїть ім’я твого господаря; та я ще й заплатив за неї справжніми грошима, готівкою, можеш мені повірити. Отак!

— Не вірю, що пан міг так мене обдурити; цього не може бути! — сказала жінка, дедалі більше хвилюючись.

— Можеш запитати будь-кого з цих чоловіків, хто вміє читати. Гей! — звернувся він до чоловіка, що проходив повз. — Прочитай-но це, гаразд? Ця жінка не хоче мені вірити, коли я кажу їй, що тут написано.

— Та це ж купча, підписана Джоном Фосдіком, — сказав чоловік, — за якою він передає вам дівчину Люсі та її дитину. Наскільки я бачу, тут усе цілком законно.

Палкі вигуки жінки зібрали навколо неї натовп, і торговець коротко пояснив присутнім причину її хвилювання.

— Він сказав мені, що я їду до Луїсвіля найматися кухаркою в тій самій таверні, де працює мій чоловік, — ось що сказав мені сам пан; і я не можу повірити, що він став би мене обманювати, — сказала жінка.

— Але він продав вас, бідолашна, тут уже немає жодного сумніву, — сказав добродушний на вигляд чоловік, який розглядав папери. — Він це зробив, і все тут.

— Тоді й говорити нема про що, — раптом цілком спокійно сказала жінка.

Вона міцніше притиснула дитину до себе, сіла на свій ящик, повернулася спиною до всіх і байдуже втупилася в річку.

— Ага, отже, зрештою вирішила сприйняти все спокійно! — сказав торговець. — А дівчина, бачу, з характером.

Жінка здавалася спокійною, коли пароплав рушив далі, а прекрасний, лагідний літній вітерець, мов співчутливий дух, пронісся над її головою — той ніжний вітерець, який ніколи не питає, чи темне чоло, що він обвіває, чи світле. Вона бачила, як сонячне проміння іскриться на воді золотими брижами, чула довкола веселі голоси, сповнені легкості й задоволення; але серце її лежало так, ніби на нього впав величезний камінь. Немовля підвелося, спираючись на матір, і почало гладити її щоки маленькими рученятами; підстрибуючи й белькочучи, воно, здавалося, всіляко намагалося привернути її увагу. Вона раптом міцно притисла його до себе, і повільно, одна за одною, сльози стали падати на його здивоване, ні про що не підозрююче личко; а згодом вона ніби почала заспокоюватися, поступово оговтуватися й знову заходилася доглядати та годувати дитину.

Дитині, хлопчикові десяти місяців, було незвичайно великим і міцним як на його вік, а ручки й ніжки були напрочуд дужими. Він ні хвилини не сидів спокійно, тож мати мусила безперестанку тримати його й пильнувати за його невгамовною рухливістю.

— Гарний хлопчина! — раптом сказав чоловік, зупинившись навпроти нього й засунувши руки в кишені. — Скільки йому?

— Десять із половиною місяців, — відповіла мати.

Чоловік посвистів хлопчикові й простягнув йому шматочок льодяника. Малюк жадібно схопив його і дуже швидко відправив туди, куди немовлята зазвичай усе відправляють, — до рота.

— Кумедний хлопчина! — сказав чоловік. — Знає, що до чого!

Він ще раз свиснув і пішов далі. Діставшись другого кінця пароплава, він зустрів Гейлі, який курив, сидячи на купі ящиків.

Незнайомець дістав сірника й запалив сигару, при цьому сказавши:

— Непогана дівчина у вас там, незнайомче.

— Ну, гадаю, досить-таки нічого, — відповів Гейлі, випускаючи дим із рота.

— Везете її на Південь? — запитав чоловік.

Гейлі кивнув і продовжив курити.

— Для плантації?

— Ну, — сказав Гейлі, — я виконую замовлення для однієї плантації й думаю додати її до партії. Кажуть, вона добре готує; може працювати куховаркою або збирати бавовну. Пальці в неї якраз підходять для цього — я придивився. У будь-якому разі добре продасться, — і Гейлі знову затягнувся сигарою.

— А малого на плантації не захочуть, — сказав чоловік.

— Продам його, щойно випаде нагода, — відповів Гейлі, запалюючи ще одну сигару.

— Гадаю, ви продасте його досить дешево, — сказав незнайомець, видершись на купу ящиків і зручно вмостившись.

— Не знаю щодо цього, — відповів Гейлі. — Хлопець тямущий, здоровий, рівний, товстенький, міцний; м’ясо тверде, як цеглина!

— Це правда, але ж його ще треба годувати й ростити, а це клопіт і витрати.

— Дурниці! — сказав Гейлі. — Їх вирощують не важче за будь-яку іншу живність; не більше клопоту, ніж із цуценятами. Цей хлопчина вже за місяць бігатиме всюди.

— У мене є гарне місце для вирощування, і я подумав трохи збільшити своє поголів’я, — сказав чоловік. — Одна куховарка минулого тижня втратила малого — той утопився в діжці для прання, поки вона розвішувала білизну, — і, гадаю, непогано було б доручити їй вирощувати цього.

Гейлі та незнайомець якийсь час мовчки курили, і жоден, здавалося, не хотів першим порушувати головне питання їхньої розмови. Нарешті чоловік озвався:

— Ви ж не думаєте просити за цього малого більше десяти доларів, зважаючи на те, що вам однаково треба його позбутися?

Гейлі похитав головою й виразно сплюнув.

— Ні, так не піде, — сказав він і знову заходився курити.

— Ну, незнайомче, скільки ж ви хочете?

— Ну, бачте, — сказав Гейлі, — я й сам міг би виростити цього хлопця або найняти когось, щоб його виростили. Він надзвичайно міцний і здоровий, через шість місяців за нього можна було б узяти сто доларів, а за рік-другий — двісті, якби він опинився в належному місці. Тож тепер я не візьму за нього ні цента менше п’ятдесяти.

— О, незнайомче! Та це ж просто смішно, — сказав чоловік.

— Факт! — рішуче кивнув Гейлі.

— Дам за нього тридцять, — сказав незнайомець, — але ні цента більше.

— А ось що я вам скажу, — мовив Гейлі, знову сплюнувши з іще більшою рішучістю. — Поділимо різницю навпіл: сорок п’ять. І більше я не поступлюся.

— Гаразд, домовилися! — після паузи сказав чоловік.

— Згода! — відповів Гейлі. — Де ви сходите?

— У Луїсвілі.

— Луїсвіль, — повторив Гейлі. — Дуже добре, прибудемо туди надвечір. Хлопчина спатиме — усе як слід: тихенько заберете його, без крику, — чудово вийде. Я люблю все робити тихо, — ненавиджу всілякі хвилювання та метушню.

І ось, після того як кілька купюр перейшли з кишенькового записника чоловіка до рук торговця, Гейлі знову закурив.

Був ясний, тихий вечір, коли пароплав зупинився біля пристані в Луїсвілі. Жінка сиділа, тримаючи на руках дитину, яка тепер міцно спала. Почувши, як вигукнули назву міста, вона поспішно поклала дитину в маленьку колиску, утворену заглибленням між ящиками, попередньо дбайливо розстеливши під нею свій плащ. Потім кинулася до борту пароплава, сподіваючись серед численних готельних служників, що юрмилися на пристані, побачити свого чоловіка. З цією надією вона пробралася до переднього поруччя, далеко перехилилася через нього й напружено вдивлялася в рухливі голови на березі, а натовп тим часом став між нею та дитиною.

— Тепер твоя пора, — сказав Гейлі, піднімаючи сонну дитину й передаючи її незнайомцеві. — Не буди його, щоб не розплакався, бо дівчина здійме страшенний галас.

Чоловік обережно прийняв згорток і невдовзі загубився в натовпі, що підіймався пристанню.

Коли пароплав, риплячи, стогнучи й пихкаючи, відійшов від пристані й поволі знову рушив уперед, жінка повернулася на своє місце. Там сидів торговець — а дитини не було!

— Чому, чому… де? — почала вона, розгублено дивлячись навколо.

— Люсі, — сказав торговець, — твоя дитина зникла; краще тобі знати це одразу, а не потім. Бачиш, я знав, що ти не зможеш узяти його на Південь, і мені випала нагода продати його в чудову сім’ю, де його виховають краще, ніж ти могла б.

Торговець уже досяг того ступеня християнської та політичної досконалості, яку останнім часом деякі проповідники й політики Півночі рекомендували як взірець, — ступеня, на якому він цілковито подолав у собі всяку людяну слабкість і упередженість. Його серце було саме таким, до якого за належних зусиль і виховання можна було б довести й ваше, сер, і моє. Дикий погляд муки та цілковитого відчаю, яким жінка подивилася на нього, міг би збентежити менш досвідченого чоловіка; але він до такого звик. Він бачив цей самий погляд сотні разів. Ви теж можете звикнути до подібних речей, мій друже; і саме це є великою метою останніх зусиль — привчити до них усе наше північне суспільство, на славу Союзу. Тож торговець сприйняв смертельну муку, яку бачив на цих темних рисах, у стиснутих руках і задушених схлипуваннях, лише як неминучі обставини торгівлі й тільки прикидав, чи не почне вона кричати та здіймати метушню на пароплаві; бо, як і інші прихильники нашого особливого суспільного устрою, він рішуче не любив жодного хвилювання.

Але жінка не закричала. Удар був надто прямим і влучним, пройшов просто крізь серце, щоб залишити місце для крику чи сліз.

Вона запаморочено сіла. Ослаблі руки безсило впали вздовж тіла. Очі дивилися просто перед собою, але вона нічого не бачила. Увесь шум і гул пароплава, стогін механізмів зливалися для її розгубленого слуху в якийсь сонний гомін; а бідне, заніміле від удару серце не мало ні крику, ні сліз, якими могло б виявити свою безмірну муку. Вона була цілком спокійна.

Торговець, який, з огляду на свої переваги, був майже таким же гуманним, як деякі наші політики, вирішив, що має втішити її настільки, наскільки дозволяла ситуація.

— Я знаю, Люсі, спочатку це важко пережити, — сказав він, — але така тямуща й розсудлива дівчина, як ти, не стане через це впадати у відчай. Бачиш, це необхідно, і тут нічого не вдієш!

— О, не треба, пане, не треба! — сказала жінка голосом людини, що задихається.

— Ти тямуща дівчина, Люсі, — наполягав він. — Я маю намір добре з тобою обійтися й знайти тобі гарне місце десь униз за течією; а незабаром ти знайдеш собі іншого чоловіка — така ладна дівчина, як ти…

— О, пане, якби ви тільки не говорили зі мною зараз, — сказала жінка голосом такої гострої й живої муки, що торговець зрозумів: цього разу перед ним щось таке, чого його звичний спосіб дій не передбачав.

Він підвівся, а жінка відвернулася й сховала голову в свій плащ.

Торговець деякий час ходив туди й сюди, час від часу зупиняючись і поглядаючи на неї.

— Схоже, тяжко це вона переживає, — міркував він уголос, — але мовчить-таки; нехай трохи виплачеться, згодом отямиться!

Том від початку й до кінця спостерігав за всією цією оборудкою і чудово розумів, до чого вона призвела. Для нього це було чимось невимовно жахливим і жорстоким, бо він, бідолашна, неосвічена чорна душа, ще не навчився узагальнювати й дивитися на речі ширше. Якби тільки його наставляли деякі християнські проповідники, він, можливо, думав би про це інакше й побачив би тут звичайнісінький щоденний випадок цілком законної торгівлі; торгівлі, яка є життєвою опорою інституту, про який один американський богослов[2] каже, що він «не має жодних вад, окрім тих, які невіддільні від будь-яких інших відносин у суспільному та сімейному житті». Але Том, як бачимо, був бідним, неосвіченим чоловіком, чиє читання цілком обмежувалося Новим Завітом, тож не міг утішати й заспокоювати себе подібними міркуваннями. Уся його душа кровоточила від того, що здавалося йому кривдою над бідною страдницею, яка лежала на ящиках, мов зламана очеретина; над живою, чутливою, кривавою від болю, але безсмертною істотою, яку закон американського штату без жодних вагань зараховував до клунків, тюків та ящиків, серед яких вона лежала.

[2] Доктор Джоел Паркер із Філадельфії. [Примітка місіс Стоу.] Пресвітеріанський священнослужитель (1798–1873), друг родини Бічерів. Місіс Стоу безуспішно намагалася домогтися, щоб цю ідентифікаційну примітку вилучили зі стереотипної форми першого видання.

Том підійшов ближче й спробував щось сказати, але вона лише застогнала. Щиро, зі сльозами, що котилися по його власних щоках, він говорив їй про любовне серце на небесах, про милосердного Ісуса, про вічний дім; але вухо, оглухле від страждання, не чуло, а заціпеніле серце не могло відчути.

Настала ніч — тиха, незворушна й велична, що сяяла згори незліченними урочистими очима-янголами, мерехтливими, прекрасними, але мовчазними. З того далекого неба не долинало ні слова, ні голосу, ні співчуття, ні руки допомоги. Одна за одною стихали голоси торгівлі та розваг; усі на пароплаві спали, і виразно чулося, як біля носа судна хлюпає вода. Том простягнувся на ящику і, лежачи там, час від часу чув приглушений схлип або крик безсилої істоти:

— О! Що ж мені робити? О Господи! О добрий Господи, допоможи мені!

І так — час від часу, аж поки тихий голос не завмер у мовчанні.

Опівночі Том прокинувся, раптом здригнувшись. Щось чорне швидко промайнуло повз нього до борту судна, і він почув сплеск води. Більше ніхто нічого не побачив і не почув. Він підвів голову — місце, де лежала жінка, було порожнє! Він підвівся й марно обшукував усе навколо. Бідне скривавлене серце нарешті стихло, а річка все так само яскраво мерехтіла й брижилася, ніби над ним щойно не зімкнулися її води.

Терпіння! Терпіння вам, чиї серця обурено здіймаються проти таких кривд. Жоден удар страждання, жодна сльоза пригнобленого не забуті Людиною Скорбот, Господом Слави. У своїх терплячих, щедрих грудях Він несе страждання цілого світу. Неси й ти, подібно до Нього, свій біль із терпінням і трудись у любові; бо так само певно, як Він є Богом, «прийде рік Його викуплених».

Торговець прокинувся рано-вранці в чудовому настрої й вийшов перевірити свій живий товар. Тепер уже йому довелося здивовано озиратися.

— А де ж, у біса, поділася ця дівка? — запитав він Тома.

Том, який уже засвоїв мудрість тримати язик за зубами, не вважав за потрібне розповідати про свої спостереження та підозри й відповів, що не знає.

— Вона ж ніяк не могла зійти вночі на якійсь із пристаней, бо я не спав і щоразу, коли пароплав зупинявся, стежив за всім. Я ніколи не доручаю такі речі іншим.

Ці слова він промовив до Тома цілком довірливо, ніби це мало бути для нього особливо цікаво. Том нічого не відповів.

Торговець обшукав пароплав від носа до корми, заглядав поміж ящики, тюки й бочки, обнишпорював місця біля машин, біля димарів — марно.

— А тепер, кажу тобі, Томе, будь чесний у цій справі, — сказав він, коли після безплідних пошуків підійшов до Тома. — Ти щось знаєш. Ну ж бо. Не кажи мені, що ні, — я знаю, що знаєш. Я бачив, як дівка лежала тут близько десятої, потім знову о дванадцятій, і ще раз між першою та другою; а о четвертій її вже не було, а ти весь цей час спав отут. Ти щось знаєш — і нічого з цим не вдієш.

— Що ж, пане, — сказав Том, — під ранок щось пройшло повз мене, я наче напівпрокинувся; тоді почув сильний сплеск, а потім уже прокинувся зовсім — і дівки не стало. Оце й усе, що я знаю.

Торговець не був ані приголомшений, ані здивований, бо, як ми вже казали, він звик до багатьох речей, до яких ви не звикли. Навіть сама жахлива присутність Смерті не навіяла на нього урочистого холоду. Він багато разів бачив Смерть — зустрічав її на своєму торговельному шляху, познайомився з нею, — і думав про неї лише як про важкого клієнта, що вкрай несправедливо ускладнює його майнові операції. Тож він лише вилаявся, назвав дівку дурною хвойдою, сказав, що йому страшенно не щастить, і що, якщо все так триватиме, з цієї поїздки він не заробить ані цента. Одне слово, він явно вважав себе людиною, з якою обійшлися вкрай несправедливо; але нічого тут уже не вдієш, адже жінка втекла до такого стану, який ніколи не видасть втікача — навіть на вимогу всього славного Союзу. Отож торговець невдоволено сів зі своєю маленькою бухгалтерською книжкою й записав зникле тіло та душу до графи збитків!

— Жахливий чоловік, чи не так — цей торговець? Такий бездушний! Справді страшно!

— О, але ж ніхто не зважає на цих торговців! Їх усі зневажають — їх ніколи не приймають у пристойному товаристві.

Але хто, пане, створює торговця? Хто найбільше винен? Просвічена, освічена, розумна людина, яка підтримує систему, неминучим наслідком якої є поява торговця, — чи сам бідолашний торговець? Ви робите публічну заяву, яка породжує попит на його торгівлю, розбещує й морально спотворює його, аж поки він не перестає соромитися свого заняття; і чим же ви кращі за нього?

Ви освічені, а він неук; ви стоїте високо, а він низько; ви витончений, а він грубий; ви обдарований, а він простак?

У день майбутнього суду всі ці міркування можуть зробити його становище значно терпимішим, ніж ваше.

Завершуючи ці маленькі епізоди законної торгівлі, ми мусимо попросити світ не думати, ніби американські законодавці зовсім позбавлені людяності, як це, можливо, несправедливо можна було б припустити з тих великих зусиль, яких докладає наш національний законодавчий орган, щоб захищати й увічнювати цей різновид торгівлі.

Хто не знає, як наші великі люди перевершують самих себе, виголошуючи промови проти іноземної работоргівлі? З цього приводу серед нас виросла ціла юрба Кларксонів і Вілберфорсів[3] — слухати й дивитися на них просто повчально. Торгувати неграми з Африки, любий читачу, — це жахливо! Про таке й думати не можна! А от торгувати ними з Кентуккі — це зовсім інша річ!

[3] Томас Кларксон (1760–1846) і Вільям Вілберфорс (1759–1833), англійські філантропи та борці проти рабства, які сприяли ухваленню парламентом у 1833 році Закону про звільнення рабів.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XIII, Поселення квакерів

Перед нами постає тепер тиха сцена. Велика, простора, охайно пофарбована кухня; жовта підлога блищить і сяє, гладенька й чиста, без жодної порошинки; чистенька кухонна плита з начищеними до чорного металу поверхнями; ряди блискучого бляшаного посуду, що навіює думки про всілякі невимовно смачні речі; блискучі зелені дерев’яні стільці — старі й міцні; маленьке крісло-гойдалка з плетеним сидінням і клаптиковою подушкою, дбайливо складеною з маленьких шматочків різнокольорової вовняної тканини; і ще одне, більше, материнське й старе, чиї широкі бильця гостинно запрошували присісти, а пір’яні подушки лише підсилювали це запрошення, — справжнє зручне, переконливе старе крісло, яке щодо чесної, домашньої втіхи варте десятка ваших плюшевих чи brochetelle салонних крісел. А в ньому, лагідно погойдуючись уперед і назад і схиливши очі над тонкою вишивкою, сиділа наша добра стара приятелька Еліза. Так, ось вона — блідіша й худіша, ніж у своєму домі в Кентуккі, з цілим світом тихої скорботи під тінню довгих вій, що відбивається в обрисі її лагідних уст! Неважко було побачити, як під вагою тяжкого горя дівоче серце стало старшим і загартованішим; і коли час від часу її великі темні очі підводилися, стежачи за витівками маленького Гаррі, який, наче якийсь тропічний метелик, пурхаючи, носився туди-сюди по підлозі, у них проступали твердість і непохитна рішучість, яких не було в її колишні, ранні й щасливіші дні.

Поруч із нею сиділа жінка з блискучою бляшаною мискою на колінах, куди вона старанно перебирала сушені персики. Їй могло бути п’ятдесят п’ять або шістдесят, але це було одне з тих облич, яких час торкається лише для того, щоб зробити їх ще світлішими й прекраснішими. Білосніжний чепець із лісової тканини, пошитий за строгим квакерським зразком, проста біла муслінова хустка, що спокійними складками лежала на грудях, сіра шаль і сукня — усе відразу свідчило, до якої громади вона належала. Обличчя її було кругле й рожеве, зі здоровою ніжною пухнастістю, що нагадувала стиглий персик. Волосся, де-не-де посріблене віком, було гладенько зачесане назад від високого спокійного чола, на якому час не залишив жодного напису, крім миру на землі та доброзичливості до людей; а під ним сяяла велика пара ясних, чесних, люблячих карих очей. Варто було лише прямо поглянути в них, щоб відчути: ви бачите саме дно серця — такого доброго й щирого, яке тільки коли-небудь билося в жіночих грудях. Стільки всього сказано й оспівано про прекрасних юних дівчат — то чому ж ніхто не прокинеться й не відкриє для себе красу старих жінок? Якщо комусь хочеться надихнутися на цю тему, нехай звернеться до нашої доброї приятельки Рейчел Голлідей, такої, як вона зараз сидить у своєму маленькому кріслі-гойдалці. Воно мало звичку квакати й скрипіти — це крісло, — чи то від того, що в молодості воно застудилося, чи через якусь астматичну недугу, а може, через нервовий розлад; але коли Рейчел лагідно гойдалася вперед і назад, крісло безперестанку видавало якесь приглушене «скрип-скрип, рип-рип», що в будь-якому іншому кріслі було б просто нестерпним. Проте старий Симеон Голлідей часто запевняв, що для нього це не гірше за будь-яку музику, а діти всі як один заявляли, що ні за що на світі не хотіли б позбутися звуку маминого крісла. Бо чому? Та тому, що протягом двадцяти з гаком років із цього крісла лунали лише слова любові, лагідні повчання та материнська доброта; тут було вилікувано безліч головних і сердечних болів, тут знаходили розв’язання духовні й життєві труднощі — і все це робила одна добра, любляча жінка, хай благословить її Бог!

— То ти все ще думаєш їхати до Канади, Елізо? — запитала вона, спокійно перебираючи свої персики.

— Так, пані, — твердо відповіла Еліза. — Я мушу йти далі. Я не смію зупинятися.

— А що ти робитимеш, коли приїдеш туди? Ти мусиш подумати про це, доню.

«Доню» природно злітало з уст Рейчел Голлідей, бо її обличчя й постать були саме такими, що слово «мати» здавалося найприроднішим словом у світі.

Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на її тонку роботу, але вона твердо відповіла:

— Я робитиму… усе, що тільки зможу знайти. Сподіваюся, щось-таки знайду.

— Ти знаєш, що можеш залишатися тут стільки, скільки захочеш, — сказала Рейчел.

— О, дякую, — сказала Еліза, але, — вона вказала на Гаррі, — я ночами не можу спати, я не можу спочити. Минулої ночі мені наснилося, що я бачила, як той чоловік заходить у двір, — сказала вона, здригнувшись.

— Бідна дитино! — сказала Рейчел, витираючи очі. — Але ти не повинна так себе мучити. Господь так розпорядився, що з нашого селища ще жодного разу не викрали втікача. Сподіваюся, твій випадок не стане першим.

Тут двері відчинилися, і на порозі з’явилася маленька, низенька, кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, із веселим, квітучим обличчям, як стигле яблуко. Як і Рейчел, вона була вдягнена в скромне сіре вбрання, а на її кругленьких, пухкеньких грудях акуратно лежала складена муслінова хустка.

— Рут Стедман! — радісно вигукнула Рейчел, підходячи до неї. — Як ти, Рут? — сердечно запитала вона, беручи її обидві руки.

— Чудово, — відповіла Рут, знімаючи маленький сірий капелюшок і витираючи його своєю хусточкою. При цьому вона показала кругленьку голівку, на якій квакерський чепець сидів якось по-особливому бадьоро, незважаючи на всі погладжування й поплескування маленьких пухких рук, які клопітливо намагалися його поправити. Кілька неслухняних пасом геть кучерявого волосся також вибилися то тут, то там і тепер потребували умовлянь та ласкавих вмовлянь, щоб повернутися на місце. Потім новоприбула, якій могло бути років двадцять п’ять, відійшла від маленького дзеркала, перед яким щойно так ретельно влаштовувала свою зачіску, і задоволено поглянула на себе — як, мабуть, задоволено поглядав на неї кожен, хто її бачив, бо це була напрочуд здорова, щира, жвава маленька жіночка, одна з тих, що неодмінно зігріють чоловіче серце.

— Рут, це наша приятелька Еліза Гарріс, а це той маленький хлопчик, про якого я тобі розповідала.

— Я дуже рада тебе бачити, Елізо, дуже, — сказала Рут, потискаючи їй руку так, ніби Еліза була старою приятелькою, на яку вона давно чекала. — А це твій любий хлопчик? Я принесла йому пиріжок, — додала вона, простягаючи маленьке сердечко хлопчикові, який підійшов ближче, визираючи крізь свої кучері, і сором’язливо взяв гостинець.

— А де твій малюк, Рут? — запитала Рейчел.

— О, він зараз прийде; але твоя Мері підхопила його, коли я зайшла, і побігла з ним до хліва, щоб показати його дітям.

Саме цієї миті двері відчинилися, і Мері, чесна на вигляд рум’яна дівчина з великими карими очима, як у її матері, увійшла з немовлям.

— Ах, ось і він! — сказала Рейчел, підходячи й беручи на руки великого, білого, пухкенького хлопчика. — Який же він гарненький і як він росте!

— Авжеж, росте, — сказала маленька метушлива Рут, забираючи дитину й починаючи знімати з неї маленький блакитний шовковий каптурець, а за ним різні шари та обгортки верхнього одягу. Поправивши тут, смикнувши там і всіляко підладивши та влаштувавши його, вона щиро поцілувала дитину, а тоді поставила її на підлогу, щоб та зібралася з думками. Малюк, здавалося, цілком звик до такого поводження: він засунув великий палець до рота, ніби так і годилося, і невдовзі цілком занурився у власні роздуми, тим часом як мати сіла й, діставши довгу панчоху з меланжевої синьо-білої пряжі, жваво взялася за в’язання.

— Мері, тобі краще було б налити води в чайник, чи не так? — лагідно підказала мати.

Мері віднесла чайник до криниці й невдовзі повернулася, поставила його на плиту, де він скоро забуркотів і запарував, немов кадило гостинності та доброго частування. Персики, до того ж, підкоряючись кільком лагідним шепотам Рейчел, невдовзі тією самою рукою перекочували до каструльки, що стояла над вогнем.

Тепер Рейчел дістала білосніжну дошку для тіста й, пов’язавши фартуха, спокійно взялася готувати печиво, спершу сказавши Мері:

— Мері, чи не краще тобі попросити Джона приготувати курку?

І Мері відповідно зникла.

— А як там Абіґейл Пітерс? — запитала Рейчел, продовжуючи готувати печиво.

— О, їй уже краще, — відповіла Рут. — Я заходила до неї сьогодні вранці: застелила ліжко, прибрала в хаті. Леа Гіллз заходила по обіді й напекла стільки хліба та пирогів, що вистачить на кілька днів; а я пообіцяла сьогодні ввечері знову прийти й допомогти їй підвестися.

— Я зайду до неї завтра, зроблю все, що треба буде прибрати, і перегляну, що там із шиттям, — сказала Рейчел.

— А, це добре, — сказала Рут. — Я чула, — додала вона, — що Ганна Стенвуд захворіла. Джон був у неї вчора ввечері — мені треба буде зайти туди завтра.

— Джон може приходити сюди їсти, якщо тобі треба буде залишатися там увесь день, — запропонувала Рейчел.

— Дякую, Рейчел; завтра побачимо. Але ось і Симеон.

До кімнати саме увійшов Симеон Голлідей — високий, прямий, кремезний чоловік у сірому сюртуку й штанях та широкополому капелюсі.

— Як ти, Рут? — тепло запитав він, простягаючи свою широку відкриту долоню до її маленької пухкої руки. — А як там Джон?

— О! Джон здоровий, та й усі наші теж, — бадьоро відповіла Рут.

— Чи є якісь новини, тату? — запитала Рейчел, ставлячи печиво до печі.

— Пітер Стеббінс сказав мені, що вони мають прибути сьогодні ввечері, разом із друзями, — багатозначно мовив Симеон, миючи руки над чистенькою раковиною в маленькій задній прибудові.

— Невже? — сказала Рейчел, замислено глянувши на Елізу.

— Ти сказала, що твоє прізвище Гарріс? — запитав Симеон в Елізи, повернувшись до кухні.

Рейчел швидко поглянула на чоловіка, коли Еліза тремтливим голосом відповіла: «Так»; її страхи, які завжди були на першому місці, підказували, що, можливо, за нею вже розклеєно оголошення про розшук.

— Матусю! — сказав Симеон, стоячи в прибудові й кличучи Рейчел до себе.

— Чого ти хочеш, тату? — запитала Рейчел, витираючи борошняні руки, коли вийшла до нього.

— Чоловік цієї дитини перебуває серед наших поселенців і сьогодні ввечері буде тут, — сказав Симеон.

— Ти справді так кажеш, тату? — вигукнула Рейчел, і все її обличчя засяяло від радості.

— Це чиста правда. Учора Пітер приїздив возом до іншого поселення, і там зустрів стару жінку та двох чоловіків; один із них сказав, що його звати Джордж Гарріс. З того, що він розповів про свою долю, я певен, що це він. До того ж хлопець він тямущий, славний.

— Скажемо їй зараз? — запитав Симеон.

— Скажімо Рут, — відповіла Рейчел. — Агов, Рут, іди сюди.

Рут відклала в’язання і вмить опинилася в задній прибудові.

— Рут, як ти гадаєш? — сказала Рейчел. — Тато каже, що чоловік Елізи в останній групі, і сьогодні ввечері буде тут.

Раптовий вибух радості маленької квакерки не дав їй договорити. Рут так підскочила з підлоги, плескаючи маленькими долоньками, що з-під квакерського чепця вибилися два неслухняні кучерики й яскраво лягли на її білу косинку.

— Тихіше, люба! — лагідно сказала Рейчел. — Тихше, Рут! Скажи нам, чи варто сказати їй зараз?

— Зараз! Авжеж, зараз-таки. От якби це був мій Джон, як би я почувалася? Ну ж бо, скажімо їй негайно.

— Ти думаєш лише про себе, щоб навчитися любити ближнього свого, Рут, — сказав Симеон, сяючи усмішкою, дивлячись на неї.

— Авжеж. Хіба не для цього ми створені? Якби я не любила Джона й дитину, я б не знала, що відчуває вона. Ну ж бо, скажімо їй, скажімо! — і вона переконливо поклала руки на Рейчелеву руку. — Веди її до своєї спальні, а я тим часом підсмажу курку.

Рейчел повернулася до кухні, де Еліза шила, і, відчинивши двері маленької спальні, лагідно сказала:

— Ходімо зі мною, доню; я маю тобі дещо розповісти.

Кров прилинула до блідого обличчя Елізи; вона підвелася, тремтячи від нервового хвилювання, і подивилася на свого хлопчика.

— Ні, ні, не бійся, — сказала маленька Рут, підскочивши й схопивши її за руки. — Це добрі новини, Елізо. Іди, іди!

Вона лагідно підштовхнула її до дверей, які зачинилися за нею; потім, обернувшись, підхопила маленького Гаррі на руки й почала його цілувати.

— Ти побачиш свого батька, малий. Ти знаєш про це? Твій батько йде до тебе, — раз у раз повторювала вона, а хлопчик здивовано дивився на неї.

Тим часом за дверима відбувалася інша сцена. Рейчел Голлідей притягла Елізу до себе й сказала:

— Господь змилувався над тобою, доню; твій чоловік утік із дому неволі.

Кров раптовим жаром спалахнула на щоках Елізи й так само раптово ринула назад до серця. Вона сіла, бліда й знесилена.

— Мужайся, дитино, — сказала Рейчел, поклавши руку їй на голову. — Він серед друзів, які сьогодні ввечері приведуть його сюди.

— Сьогодні ввечері! — повторила Еліза. — Сьогодні ввечері!

Слова втратили для неї всякий сенс; голова була наче в тумані, думки плуталися; на мить усе розпливлося перед очима.

Коли вона отямилася, то лежала затишно закутана на ліжку, накрита ковдрою, а маленька Рут розтирала їй руки камфорою. Вона розплющила очі в стані мрійливої, солодкої млості — такої, що охоплює людину, яка довго несла важкий тягар, а тепер відчула, що тягар зник, і може нарешті відпочити. Напруження нервів, яке не слабшало ані на мить від тієї першої години її втечі, нарешті відпустило, і на неї найшло дивне відчуття безпеки та спокою; лежачи з широко розплющеними темними очима, вона стежила, немов у тихому сні, за рухами людей навколо.

Вона бачила, як відчинилися двері до сусідньої кімнати; бачила стіл до вечері, накритий сніжно-білою скатертиною; чула мрійливе бурмотіння чайника, що співав на вогні; бачила, як Рут снувала туди й сюди з тарілками печива та блюдцями з варенням, раз у раз зупиняючись, щоб покласти шматочок у руку Гаррі, погладити його по голівці або намотати його довгі кучері на свої білі пальці.

Вона бачила широку, материнську постать Рейчел, яка час від часу підходила до ліжка, поправляла щось у постелі, то тут, то там підтикала ковдру, висловлюючи таким чином свою прихильність; і відчувала, ніби від її великих, ясних карих очей на неї ллється якесь сонячне тепло.

Вона бачила, як прийшов чоловік Рут, — бачила, як та кинулася до нього й почала щось дуже схвильовано шепотіти, раз у раз виразним жестом показуючи маленьким пальчиком у бік кімнати. Вона бачила, як Рут, тримаючи дитину на руках, сіла вечеряти; бачила їх усіх за столом, а маленького Гаррі — на високому стільці, під затишною тінню широкого крила Рейчел; лунало тихе бурмотіння розмов, ніжний передзвін чайних ложечок, мелодійне постукування чашок і блюдець — і все це зливалося в чарівний сон спокою; і Еліза спала так, як не спала відтоді, як у ту страшну опівнічну годину взяла свою дитину й утекла крізь морозне зоряне світло.

Їй наснилася прекрасна країна — земля, що здавалася їй краєм спокою, — зелені береги, мальовничі острови й дивовижно блискуча вода; і там, у будинку, який добрі голоси називали домом, вона побачила свого хлопчика — вільну й щасливу дитину, що гралася. Вона почула кроки чоловіка; відчула, як він наближається; його руки обійняли її, його сльози впали їй на обличчя — і вона прокинулася! Це був не сон. Денне світло давно згасло; її дитина спокійно спала поруч; на столику тьмяно горіла свічка, а її чоловік ридав біля її узголів’я.

Наступного ранку в квакерському домі панував веселий пожвавлений настрій. «Матінка» встала вдосвіта й була оточена заклопотаними дівчатами та хлопцями, яких ми вчора ледве встигли представити нашим читачам і які всі слухняно виконували Рейчелеве лагідне «Тобі краще…» або ще лагідніше «А тобі не краще було б?..», готуючи сніданок; бо сніданок у розкішних долинах Індіани — річ складна й багатолика і, як збирання пелюсток троянд та підстригання кущів у раю, потребує більше рук, ніж самих рук первісної матері. Тож, поки Джон бігав до джерела по свіжу воду, а Симеон-молодший просіював борошно для кукурудзяних коржиків, а Мері молола каву, Рейчел тихо й спокійно поралася, готуючи печиво, обробляючи курку й огортаючи весь цей процес якимось сонячним сяйвом. Якщо ж через невгамовну запопадливість стількох юних помічників виникала небезпека тертя чи зіткнення, її лагідного «Ну, ну!» або «Не треба цього зараз» цілком вистачало, щоб владнати справу. Бард співали про пояс Венери, що з покоління в покоління полонив голови всього світу. А ми, зі свого боку, воліли б мати пояс Рейчел Голлідей, який не давав головам запаморочитися й допомагав усьому йти злагоджено. Нам здається, що для наших сучасних часів він підходить безумовно краще.

Поки тривали всі інші приготування, старший Симеон стояв у самій сорочці перед маленьким дзеркалом у кутку, зайнятий анти-патріархальною справою гоління. У великій кухні все відбувалося так дружно, тихо й злагоджено, — кожному було так приємно робити саме те, що він робив, усюди панувала така атмосфера взаємної довіри й доброзичливості, — що навіть ножі та виделки, коли їх клали на стіл, весело побрязкували, наче підтримували загальну розмову; а курка й шинка на пательні життєрадісно шипіли та шкварчали, ніби їм навіть подобалося, що їх готують, — і коли Джордж, Еліза та маленький Гаррі вийшли до всіх, їх зустріли таким щирим, радісним привітанням, що не дивно: їм усе це здалося сном.

Нарешті всі посідали до сніданку, а Мері стояла біля плити й пекла млинці на пательні, які, щойно набували того самого бездоганного золотаво-коричневого кольору, вправно переносилися на стіл.

Рейчел ніколи не виглядала такою щиро й доброзичливо щасливою, як на чолі свого столу. Стільки в ній було материнської турботи й сердечної щедрості навіть тоді, коли вона подавала тарілку з коржиками чи наливала чашку кави, що здавалося, ніби вона вдихає дух у їжу та питво, які пропонує.

То був перший раз, коли Джордж сидів за столом білого чоловіка на рівних із ним правах; спершу він почувався трохи скуто й незграбно, але все це розтануло й зникло, наче туман під лагідними ранковими променями цієї простої, безмежної доброти.

Це й справді був дім — дім, — слово, значення якого Джордж досі ніколи не знав. І віра в Бога та довіра до Його Провидіння почали огортати його серце, наче золота хмара захисту й упевненості; похмурі, мізантропічні, болісні атеїстичні сумніви й шалений розпач танули перед світлом живого Євангелія, яке промовляло через живі обличчя й проповідувалося тисячею несвідомих учинків любові та доброї волі, що, подібно до чаші холодної води, поданої в ім’я учня, ніколи не залишаться без нагороди.

— Тату, а що, як тебе знову викриють? — запитав Симеон-молодший, намазуючи свій коржик маслом.

— Я заплачу штраф, — спокійно відповів Симеон.

— А що, як тебе посадять до в’язниці?

— Хіба ви з матір’ю не впораєтеся з фермою? — усміхнувся Симеон.

— Мама майже все може, — сказав хлопчик. — Але хіба не соромно, що вигадують такі закони?

— Не можна лихословити на своїх правителів, Симеоне, — поважно сказав батько. — Господь дає нам земні блага лише для того, щоб ми чинили справедливо й милосердно; якщо наші правителі вимагають від нас за це плату, ми повинні її віддати.

— Ну, я ненавиджу цих старих рабовласників! — вигукнув хлопчик, відчуваючи себе таким самим нехристиянським, яким личить бути будь-якому сучасному реформаторові.

— Я здивований тобою, сину, — сказав Симеон. — Твоя мати тебе такого не вчила. Я вчинив би з рабовласником так само, як із рабом, якби Господь привів його до моїх дверей у біді.

Симеон-молодший почервонів до вух, але мати лише усміхнулася й сказала:

— Симеон — мій хороший хлопчик; згодом він підросте, і тоді стане таким, як його батько.

— Сподіваюся, добродію, що через нас ви не наразитеся на якісь неприємності, — стривожено сказав Джордж.

— Нічого не бійся, Джордже, адже саме для цього нас і послано у світ. Якби ми не хотіли зазнавати труднощів заради доброї справи, то не були б гідні свого імені.

— Але заради мене, — сказав Джордж, — я цього не витримав би.

— Тоді не бійся, друже Джордже; ми робимо це не заради тебе, а заради Бога й людини, — сказав Симеон. — А тепер тобі треба спокійно пересидіти тут цей день, а сьогодні ввечері, о десятій годині, Фінеас Флетчер переправить тебе далі, до наступного притулку, — тебе та всіх твоїх супутників. Переслідувачі вже наздоганяють тебе; ми не повинні зволікати.

— Якщо так, то чому чекати до вечора? — запитав Джордж.

— Удень тут ти в безпеці, бо кожен у нашому поселенні — Друг, і всі пильнують. З’ясувалося, що безпечніше подорожувати вночі.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XIV, Євангеліна

Молода зоря! Що сяяла

Над життям — надто прекрасний образ для такого скла!

Прекрасна істота, ледве сформована й виліплена;

Троянда, у якої ще згорнуті всі найніжніші пелюстки.

Міссісіпі! Як же, наче за помахом чарівної палички, змінилися його краєвиди відтоді, як Шатобріан написав свій прозово-поетичний опис цієї ріки[1] — могутньої, безмежної самотності, що несла свої води серед небачених чудес рослинного й тваринного життя.

[1] У романі «Атала, або Любов двох дикунів у пустелі» (1801) Франсуа-Огюста-Рене, віконта де Шатобріана (1768–1848).

Та за одну лише мить ця ріка мрій і дикої романтики постала перед нами в реальності, не менш примарній і величній. Яка ще ріка у світі несе на своїх хвилях до океану багатства й підприємливість такої країни? Країни, чиї плоди охоплюють усе — від тропіків до полюсів! Ці каламутні води, що поспішають, піняться, рвуться вперед, — точна подоба стрімкого потоку ділової активності, який несеться їхніми хвилями, породжений народом, запальнішим та енергійнішим за будь-який народ, який коли-небудь бачила Стара Світу. dovidka.biz.ua Ах, якби тільки вони не несли водночас і страшнішого вантажу — сліз пригноблених, зітхань безпорадних, гірких молитов бідних, неосвічених сердець до невідомого Бога — Бога невідомого, невидимого й мовчазного, але Який ще вийде зі Свого місця, щоб спасти всіх убогих землі!

Косе проміння призахідного сонця тремтить на схожому на море безкрайні річковому просторі; тремтливий очерет і високі, темні кипариси, обвішані гірляндами чорного жалобного моху, спалахують золотим сяйвом, а важко навантажений пароплав поволі посувається вперед.

Обкладений тюками бавовни з численних плантацій — вони нагромаджені на палубі й уздовж бортів так високо, що здалеку судно здається суцільною масивною сірою брилою, — він важко пливе до близького вже торгового порту. Нам доведеться деякий час вдивлятися в переповнені палуби, перш ніж ми знову відшукаємо нашого скромного друга Тома. Високо на верхній палубі, у маленькому закутку серед всюдисущих тюків бавовни, ми нарешті його побачимо.

Частково завдяки довірі, яку вселили в Гейлі слова містера Шелбі, а частково завдяки напрочуд лагідній і спокійній вдачі самого Тома, той непомітно здобув довіру навіть такої людини, як Гейлі.

Спочатку той пильно стежив за ним упродовж дня й ніколи не дозволяв йому спати вночі без кайданів; але мовчазне терпіння та видиме задоволення Тома поступово спонукали його відмовитися від цих обмежень, і вже деякий час Том користувався чимось на кшталт чесного слова: йому дозволяли вільно ходити пароплавом, куди заманеться.

Завжди тихий, услужливий і готовий першим прийти на допомогу в будь-якій надзвичайній ситуації, що виникала серед робітників унизу, він здобув добру думку всіх матросів і робітників та проводив багато годин, допомагаючи їм із такою ж щирою готовністю, з якою колись працював на фермі в Кентуккі.

Коли ж для нього, здавалося, не залишалося роботи, він підіймався до закутка серед тюків бавовни на верхній палубі й поринав у читання своєї Біблії — саме там ми й бачимо його тепер.

За сто чи й більше миль вище Нового Орлеана ріка лежить вище за навколишню місцевість і котить свою величезну масу води між потужними дамбами заввишки двадцять футів. Мандрівник із палуби пароплава, наче з вершини якогось плавучого замку, бачить усю країну на багато миль довкола. Тож перед Томом, одна за одною, розгорталася плантація за плантацією — немов карта того життя, до якого він наближався.

Він бачив удалині рабів за роботою; далеко-далеко виднілися їхні селища з хатин, що тяглися довгими рядами на багатьох плантаціях, віддалені від величних панських маєтків і садів для відпочинку; і поки рухлива картина пропливала повз нього, його бідне, простодушне серце поверталося назад, до ферми в Кентуккі, з її старими тінистими буками, — до панського будинку з просторими прохолодними залами й розташованої неподалік маленької хатини, зарослої багатоквітковою трояндою та бігнонією.

Там йому наче ввижалися знайомі обличчя товаришів, які виросли разом із ним від самого дитинства; він бачив свою невтомну дружину, заклопотану приготуванням його вечері; чув веселий сміх своїх хлопчиків, що гралися, і щебетання немовляти біля своїх колін; а тоді все раптом зникало, і він знову бачив очеретяні зарості, кипариси та пропливаючі повз плантації, знову чув скрип і гуркіт механізмів — і все це надто виразно говорило йому, що той період його життя назавжди минув.

У такому випадку ви пишете дружині й передаєте звістки дітям; але Том не вмів писати — пошти для нього просто не існувало, а прірву розлуки не міг подолати навіть дружній словом чи знаком.

То хіба дивно, що кілька сліз упали на сторінки його Біблії, коли він поклав її на тюк бавовни й терплячим пальцем, повільно перебираючись від слова до слова, став відшукувати в ній її обітниці? Навчившись читати вже в зрілому віці, Том читав повільно й важко переходив від вірша до вірша. На його щастя, книжка, якою він так захоплено займався, була саме тією, якій повільне читання не може зашкодити, — ба більше, тією, чиї слова, мов золоті злитки, часто немов потребують, щоб їх зважували по одному, аби розум міг осягнути їхню безцінну вартість. Послухаймо його хвилину: він указує пальцем на кожне слово й вимовляє кожне майже пошепки, читаючи:

— Нехай — не — тривожиться — ваше — серце. У — домі — Отця — Мого — багато — осель. Я — іду — приготувати — місце — для — вас.

Коли Цицерон ховав свою любу й єдину доньку, його серце було сповнене такого самого щирого горя, як і серце бідного Тома, — можливо, й не більшого, бо обоє були лише людьми; але Цицерон не міг зупинитися над такими піднесеними словами надії й не міг дивитися вперед, очікуючи такого возз’єднання в майбутньому; а якби він і побачив їх, то дев’ять шансів із десяти, що не повірив би їм, — спершу йому довелося б забити голову тисячею запитань про справжність рукопису та правильність перекладу. А для бідного Тома ось воно лежало перед ним — саме те, чого він потребував, настільки очевидно істинне й божественне, що думка про можливість сумніву навіть не спадала його простодушній голові. Це мусило бути правдою; бо якби це було неправдою, то як би він міг жити?

Що ж до Томової Біблії, то хоч на її полях і не було приміток та пояснень учених коментаторів, він усе-таки прикрасив її власними дороговказами й позначками, які допомагали йому більше, ніж могли б допомогти найученіші тлумачення. Він мав звичай просити дітей свого господаря читати йому Біблію, особливо юного містера Джорджа; і, поки вони читали, він чорнилом і пером робив жирні, виразні позначки та риски біля тих місць, які особливо приємно було слухати або які глибоко зворушували його серце.

Так його Біблія від першої до останньої сторінки вкрилася різноманітними позначками й умовними знаками; і тепер він міг миттю знайти свої улюблені уривки, не витрачаючи сили на те, щоб розбирати слова, написані між ними. А поки вона лежала перед ним, кожен уривок дихав спогадом про якусь давню домашню сцену, нагадував про минулі радощі — і Біблія здавалася йому всім тим життям, яке в нього залишилося, так само як і обітницею майбутнього життя.

Серед пасажирів пароплава був молодий джентльмен зі знатної та заможної родини, мешканець Нового Орлеана, на ім’я Сен-Клер. Він їхав разом із дочкою віком від п’яти до шести років, а також із пані, яка, здавалося, доводилася родичкою їм обом і особливо опікувалася дівчинкою.

Том не раз помічав цю маленьку дівчинку — адже вона належала до тих невтомних, жвавих створінь, яких не втримати на одному місці так само, як сонячний промінь чи літній вітерець, — та й не була вона з тих, кого, одного разу побачивши, легко забути.

Її постать була довершенням дитячої краси, але без звичної для дітей пухкості та незграбної чіткості обрисів. У ній було щось хвилясте й невагоме, якась повітряна грація, яку можна було б уявити в міфічній, алегоричній істоті. Її обличчя вражало не так бездоганністю рис, як дивним, замріяно-серйозним виразом, від якого мимоволі завмирали, глянувши на неї, — і навіть найпохмуріші та найпрозаїчніші люди відчували його вплив, самі не знаючи чому.

Форма її голови, вигин шиї та лінія грудей були напрочуд шляхетними; довге золотаво-каштанове волосся, що хмарою огортало голову, глибока духовна зосередженість фіалково-блакитних очей, затінених густими золотаво-каштановими віями, — усе це виокремлювало її серед інших дітей і змушувало кожного обертатися й дивитися їй услід, коли вона ковзала туди й сюди по пароплаву.

І все ж маленьку Єву аж ніяк не можна було назвати ні серйозною, ні сумною дитиною. Навпаки, легка й невинна грайливість немов мерехтіла, мов тінь літнього листя, на її дитячому обличчі та навколо її жвавого, пружного тільця. Вона весь час була в русі, з напівусмішкою на рожевих устах, металася туди й сюди легкою, хвилястою ходою, схожою на рух хмар, і, немов у щасливому сні, тихенько співала собі під ніс.

Батько та її наставниця безперестанку ганялися за нею, намагаючись наздогнати, — але варто було спіймати її, як вона знову вислизала від них, мов літня хмаринка. А оскільки жодного слова докору чи осуду вона ніколи не чула, хоч би що їй заманулося зробити, то безперешкодно мандрувала всім пароплавом, куди лиш хотіла.

Завжди вдягнена в біле, вона, здавалося, тінню проходила крізь найрізноманітніші місця, не залишаючи на своєму вбранні ані плямочки, ані сліду. Не було ні вгорі, ні внизу жодного куточка чи закутка, де не ковзнули б ці казкові кроки і де не промайнула б ця примарна золотоволоса голівка з глибокими блакитними очима.

Кочегар, підвівши голову від своєї виснажливої, пропітнілої праці, часом раптом помічав, що ці очі з подивом заглядають у шалені глибини топки, а потім боязко й співчутливо дивляться на нього, немов дівчинка вважала, що він сам опинився в страшній небезпеці. А трохи згодом керманич за штурвалом зупинявся й усміхався, коли схоже на картину обличчя визирало у вікні рубки — і за мить знову зникало.

Тисячу разів на день грубі голоси благословляли її, а на суворих обличчях, щойно вона проходила повз, мимоволі з’являлися незвично лагідні усмішки. І коли вона безстрашно ступала по небезпечних місцях, грубі, вкриті сажею руки мимоволі простягалися, щоб урятувати її й розчистити їй дорогу.

Том, який успадкував від свого добросердого народу м’яку, вразливу натуру й завжди тягнувся до всього простого та дитячого, день у день із дедалі більшою цікавістю спостерігав за маленькою істотою. Для нього вона здавалася чимось майже божественним; і щоразу, коли її золота голівка та глибокі блакитні очі визирали на нього з-за якогось темного тюка бавовни або дивилися згори через гребінь пакунків, він наполовину вірив, що перед ним один із ангелів, який зійшов зі сторінок його Нового Заповіту.

Часто-густо вона сумно обходила місце, де в кайданах сиділи чоловіки й жінки з Гейлівої партії. Вона ковзала поміж ними й дивилася на них із розгублено-сумним, серйозним виразом; часом своїми тоненькими ручками піднімала їхні кайдани, а потім жалібно зітхала й віддалялася.

Кілька разів вона раптово з’являлася серед них із руками, повними цукерок, горіхів та апельсинів, і радісно роздавала їм гостинці, а тоді знову зникала.

Том довго спостерігав за маленькою панночкою, перш ніж наважився зробити перші кроки до знайомства. Він добре знав безліч нехитрих способів прихилити до себе дітей і спонукати їх самих іти на зближення, тож вирішив зіграти свою роль якнаймайстерніше.

Він умів вирізати з вишневих кісточок хитромудрі маленькі кошики, міг малювати кумедні пики на горіхах гікорі або робити з бузинового серцевиння чудернацькі фігурки, що стрибали; а у виготовленні свистків усіляких розмірів і форм він був справжнім Паном.

Кишені його були набиті різноманітними дрібничками, здатними привабити дитину, — колись він збирав їх для дітей свого господаря. Тепер же він із похвальною обачністю та ощадливістю діставав їх одну за одною, використовуючи як привід для знайомства та дружби.

Маленька дівчинка була сором’язлива, хоч і цікавилася всім, що відбувалося довкола, і приборкати її було нелегко. Деякий час вона могла сидіти, мов канарка, на якійсь скрині чи пакунку неподалік від Тома, поки той займався згаданими вище нехитрими виробами, і з якоюсь серйозною сором’язливістю приймала від нього маленькі подарунки. Але зрештою вони стали цілком довірливими приятелями.

— Як звати маленьку панночку? — нарешті запитав Том, коли вирішив, що настав слушний час для такого запитання.

— Євангеліна Сен-Клер, — відповіла дівчинка, — хоча тато й усі інші звуть мене Євою. А як тебе звати?

— Мене звати Том; ще там, у Кентуккі, маленькі діти звали мене Дядько Том.

— Тоді я теж називатиму тебе Дядько Том, бо, бачиш, ти мені подобаєшся, — сказала Єва. — Отже, Дядьку Томе, куди ти їдеш?

— Не знаю, міс Єво.

— Не знаєш? — перепитала Єва.

— Ні. Мене мають продати комусь. Кому — не знаю.

— Мій тато може тебе купити, — швидко сказала Єва. — А якщо він тебе купить, тобі добре житиметься. Я сьогодні ж попрошу його про це.

— Дякую, маленька панночко, — відповів Том.

Тут пароплав зупинився біля невеликої пристані, щоб набрати дров, і Єва, почувши голос батька, жваво побігла геть. Том підвівся й пішов уперед, щоб запропонувати свою допомогу в навантаженні дров, і незабаром уже працював разом з іншими.

Єва та її батько стояли біля поручнів, дивлячись, як пароплав відходить від пристані. Колесо зробило у воді два чи три оберти, коли через якийсь раптовий рух дівчинка втратила рівновагу й стрімко перевалилася через борт у воду.

Її батько, майже не тямлячи, що робить, уже кинувся слідом за нею, але хтось із тих, хто стояв позаду, утримав його, бо побачив, що його дитині вже прийшла на допомогу людина, здатніша врятувати її.

Том стояв просто під нею на нижній палубі, коли вона впала. Він побачив, як дівчинка вдарилася об воду й пішла під поверхню, — і за мить уже був у воді слідом за нею.

Широкогрудий, дужерукий чоловік, Том без найменшої труднощі втримувався на воді. За мить чи дві дитина знову виринула на поверхню, і він підхопив її на руки. Допливши з нею до борту пароплава, він передав її, всю мокру, сотням рук, які, немов усі належали одній людині, жадібно простяглися, щоб прийняти її.

Минуло ще кілька хвилин, і батько поніс її, мокру й непритомну, до жіночої каюти. Там, як це зазвичай буває в подібних випадках, серед жінок, що там перебували, розгорнулася дуже доброзичлива й сердечна боротьба за те, хто зможе зробити найбільше для того, щоб здійняти метушню й усіма можливими способами завадити її одужанню.

Наступного дня, коли пароплав наближався до Нового Орлеана, стояв задушливий, паркий день. На всьому пароплаві панувала загальна метушня очікування та приготувань; у каюті один за одним пасажири збирали свої речі й укладали їх, готуючись зійти на берег. Стюард, покоївка та всі інші були зайняті прибиранням, наведенням ладу й причепурюванням розкішного пароплава перед урочистим входом до міста.

На нижній палубі сидів наш друг Том, склавши руки на грудях, і час від часу тривожно поглядав на групу людей на протилежному боці пароплава.

Там стояла прекрасна Євангеліна, трохи блідіша, ніж напередодні, але в усьому іншому без жодних слідів нещасного випадку, який із нею трапився. Поруч із нею стояв граційний, елегантно складений молодий чоловік, недбало спершись ліктем на тюк бавовни, тоді як перед ним лежав розгорнутий великий записник.

З першого погляду було цілком очевидно, що цей джентльмен — батько Єви. Та сама шляхетна форма голови, ті самі великі блакитні очі, те саме золотаво-каштанове волосся; і все ж вираз обличчя був зовсім іншим.

У великих, ясних блакитних очах, хоч за формою й кольором вони були цілком схожі на очі доньки, не було тієї туманної, замріяної глибини. Усе в них було ясне, сміливе й блискуче, але світлом суто земним. На прекрасно окреслених устах лежав гордий і трохи насмішкуватий вираз, а в кожному повороті й русі його вродливої постаті невимушено проступала атмосфера вільної, безтурботної зверхності.

Він із добродушною, недбалою манерою — наполовину жартома, наполовину з презирством — слухав Гейлі, який надзвичайно багатослівно розхвалював якості товару, щодо якого вони торгувалися.

— Усі моральні й християнські чесноти в чорній марокеновій оправі, повний комплект! — сказав він, коли Гейлі закінчив. — Ну, а тепер, мій добрий чоловіче, скільки це нам влетить, як кажуть у Кентуккі; одне слово, скільки треба викласти за цю справу? Скільки ви тепер із мене злупите? Кажіть!

— Ну, — сказав Гейлі, — якби я назвав за цього хлопця тисячу триста доларів, то хіба тільки-тільки себе окупив би; справді, не більше.

— Бідолаха! — сказав молодий чоловік, пильно вп’явшись у нього своїм гострим, насмішкуватим блакитним оком. — Але, гадаю, ви віддасте його мені за цю суму з особливої прихильності до мене.

— Ну, панночка тут, здається, так до нього прив’язалася, і це цілком природно.

— О, безперечно, тут є привід виявити вашу доброчинність, друже. Тож, як вияв християнського милосердя, за скільки найдешевше ви могли б його віддати, щоб зробити приємність молодій панночці, яка так до нього прив’язалася?

— Ну, ви тільки подумайте, — сказав торговець. — Тільки погляньте на ці кінцівки — груди широкі, дужий, мов кінь. Подивіться на голову; таке високе чоло завжди свідчить про кмітливого негра, котрий на все здатен. Я це одразу помічаю. Негр такої ваги й статури сам по собі вартий чималих грошей, можна сказати, навіть якби був дурнуватий; але якщо додати до цього його розумові здібності, а я можу довести, що вони в нього неабиякі, то, звісно, ціна стає вищою. Та цей хлопець сам керував усією фермою свого господаря. У нього надзвичайний хист до господарських справ.

— Погано, погано, дуже погано; надто багато знає! — сказав молодий чоловік, і на його вустах знову заграла та сама насмішкувата усмішка. — Таке в світі ніколи не годиться. Ваші розумники завжди тікають, крадуть коней і взагалі всіляко завдають клопоту. Гадаю, за його кмітливість вам доведеться скинути пару сотень.

— Ну, в цьому щось є, якби не його характер; але я можу показати рекомендації його господаря та інших, які доводять, що він один із ваших справжніх побожних — найсмиренніших, наймолитовніших, найпобожніших створінь, яких ви коли-небудь бачили. Та він навіть проповідником був у тих краях, звідки походить.

— А я, можливо, міг би використати його як домашнього капелана, — сухо додав молодий чоловік. — Оце так думка. У нас удома релігія — товар надзвичайно дефіцитний.

— Ви жартуєте.

— Звідки ви знаєте? Ви щойно запевняли мене, що він проповідник. Його оглядали якийсь синод чи церковна рада? Ну ж бо, показуйте свої папери.

Якби торговець не був певен — за певним добродушним блиском його великих очей, — що всі ці жарти зрештою неодмінно обернуться грошовою справою, він, мабуть, уже почав би втрачати терпіння. А так він поклав на тюки бавовни засмальцьований великий записник і заходився тривожно перебирати якісь папери, а молодий чоловік тим часом стояв поруч і дивився на нього з виглядом безтурботної, легкої веселості.

— Тату, купи його! Не має значення, скільки ти заплатиш, — тихо прошепотіла Єва, підводячись на якийсь пакунок і обіймаючи батька за шию. — У тебе, я знаю, грошей досить. Я хочу його.

— А навіщо він тобі, кицю? Ти збираєшся використовувати його замість брязкальця, коника-гойдалки чи ще чогось?

— Я хочу зробити його щасливим.

— Досить оригінальна причина, нічого не скажеш.

Тут торговець подав угору свідоцтво, підписане містером Шелбі. Молодий чоловік узяв його кінчиками довгих пальців і недбало пробіг очима.

— Джентльменський почерк, та й написано грамотно. Ну, а тепер я все ж не певен щодо цієї побожності, — сказав він, і в його очах знову з’явився старий лукавий вираз. — Країна майже розорена побожними білими людьми; такими побожними політиками, як у нас перед виборами, — такими побожними діяннями в усіх сферах церковного й державного життя, що людина вже не знає, хто її ошукає наступним. Не знаю також, чи так добре тепер іде на ринку релігія. Я останнім часом не заглядав у газети, щоб дізнатися, як вона продається. Скільки сотень доларів ви тепер накидаєте за цю побожність?

— Ну, ви любите пожартувати, — сказав торговець, — але в усьому цьому є сенс. Я знаю, що побожність буває різна. Є така побожність, що нічого не варта: оця ваша побожність на зібраннях; оця, що співає, реве — усе це ні до чого, хоч чорна, хоч біла. Але є й справжня; і я бачив її в негрів не рідше, ніж у кого іншого: справжня, тиха, спокійна, стійка, чесна побожність, за якої весь світ не зміг би спокусити людину зробити те, що вона вважає неправильним. І ви ж бачите в цьому листі, що Томів колишній господар каже про нього.

— А тепер, — сказав молодий чоловік, серйозно схилившись над своєю книгою рахунків, — якщо ви можете запевнити мене, що я справді можу купити саме таку побожність і що її запишуть на мій рахунок у тій книзі нагорі як щось, що належить мені, я не пошкодував би трохи переплатити за неї. Як вам така пропозиція?

— Ну, цього я, правду кажучи, не можу зробити, — сказав торговець. — Думаю, там кожному доведеться триматися на власному гаку.

— Дещо жорстоко щодо людини, яка переплачує за релігію, а скористатися нею в тому штаті, де вона найбільше потрібна, не може, еге ж? — сказав молодий чоловік, який, говорячи, вже виписував пачку банкнот. — Ось, рахуйте свої гроші, старий! — додав він, простягаючи пачку торговцеві.

— Усе гаразд, — сказав Гейлі, аж сяючи від задоволення, і, діставши стареньку чорнильницю, заходився виписувати купчу, яку за кілька хвилин подав молодому чоловікові.

— Цікаво, скільки б я приніс, якби мене самого розібрали на частини й склали опис, — сказав той, пробігаючи очима документ. — Скажімо, стільки за форму моєї голови, стільки за високе чоло, стільки за руки, долоні й ноги, а потім стільки за освіту, знання, талант, чесність, релігію! Боже мій! За останню, гадаю, довелося б нарахувати зовсім небагато. Але ходімо, Єво, — сказав він і, взявши доньку за руку, перетнув палубу, а тоді недбало підсунув кінчик пальця під підборіддя Тома й добродушно сказав: — Підведи голову, Томе, і подивися, чи сподобається тобі твій новий господар.

Том підвів голову. Природа не дозволяла дивитися в це веселе, молоде, вродливе обличчя без почуття радості; і Том відчув, як на очі навертаються сльози, коли щиро сказав:

— Хай благословить вас Бог, господарю!

— Що ж, сподіваюся, так і буде. Як тебе звати? Том? Судячи з усього, Він не менше прислухається до твого прохання, ніж до мого. Ти вмієш правити кіньми, Томе?

— Я завжди був звиклий до коней, — сказав Том. — У містера Шелбі їх було видимо-невидимо.

— Що ж, гадаю, я поставлю тебе кучером, за умови, що ти не напиватимешся частіше одного разу на тиждень, хіба що у випадку крайньої потреби, Томе.

Том здивовано, навіть трохи ображено подивився на нього й сказав:

— Я ніколи не п’ю, господарю.

— Цю історію я вже чув, Томе; але побачимо. Для всіх буде неабиякою послугою, якщо це справді так. Не переймайся, хлопче, — добродушно додав він, помітивши, що Том і далі виглядає серйозним, — я не сумніваюся, що ти маєш намір поводитися добре.

— Авжеж маю, господарю, — сказав Том.

— І тобі добре житиметься, — сказала Єва. — Тато дуже добрий до всіх, тільки він неодмінно буде з них сміятися.

— Тато дуже вдячний тобі за таку рекомендацію, — засміявся Сен-Клер, розвернувся на підборах і пішов геть.