«Хатина дядька Тома» Розділ XXVIII
ВОЗЗ’ЄДНАННЯ
Один по одному збігали тижні в будинку Сен Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання – одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь яка душевна потреба в цьому давно минула.
Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви – купувати, поліпшувати,
змінювати, опоряджати, влаштовувати,– що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.
Та до одного діла Сен Клер усе таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов’ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.
– Ну, Томе,– сказав Сен Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення,–я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.
Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе “Хвалити бога!” трохи збентежили Сен Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.
– Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів,– сухо мовив він.
– Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану – ось чого я радію!
– А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?
– Ой ні, що ви, пане! – гаряче заперечив Том.– Аж ніяк!
– Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.
– Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все – зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!
– Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене,– трохи невдоволено промовив Сен Клер.– Та й чого б тобі тут лишатися, справді! – додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.
– Я не поїду, поки в пана горе,– сказав Том.– Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.
– Поки в мене горе, Томе? – перепитав Сен Клер.– Ти й справді думаєш чекати так довго? – Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече.– Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.
– Я вірю, що цей день настане,– поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.
Марі Сен Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою – доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи блискавиці.
Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов’язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.
Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.
Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.
– Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! – сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.
– Не чіпайте, міс Розо! – відказала Топсі, пручаючись.– Не ваш це клопіт!
– Ану не огризайся! –гримнула Роза.–Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!
І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен Клер.
– Вона щось украла!–сказала Роза.
– Неправда, нічого я не крала! – заволала Топсі, гірко ридаючи.
– Ану дай мені що там у тебе є,– рішуче звеліла міс Офелія.
Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.
Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник – подарунок Єви – і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.
Ці пам’ятки дуже вразили Сен Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.
– Чому ти загорнула книжку в оце? – спитав Сен Клер, піднімаючи стрічку.
– Тому… тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! – сказала Топсі.
Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.
То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м’який золотистий кучерик – і гіркі сльози Топсі.
Сен Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.
– Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! – сказав він.
Згорнувши все докупи, він кинув пакуночок їй на
коліна, а тоді взяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.
– Я таки думаю, що ви зробите з неї люд вив він, киваючи через плече.– Будь яка душа, до справжнього жалю, так само здатна й до. Ви вже постарайтеся задля неї.
– Дівчинка дуже змінилася на краще,– сказала міс Офелія.– Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене,–додала вона, поклавши руку йому на плече, хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина чи мені?
– Та я ж подарував її вам, відказав Сен Клер.
– Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право,– не вгавала міс Офелія.
Ого, сестрице! – мовив Сен Клер.– Ви хочете стати рабовласницею!
– Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лише для того, що я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.
– Який жах, сестрице, чинити зло в ім’я добра! Ні, я не можу цього допустити.
– Ви б не жартували, а добре подумали,– сказала міс Офелія.– Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її від згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або що там треба.
– Ну гаразд,– сказав Сен Клер, напишу.
Він сів і розгорнув газету, збираючись читати.
– Але я хочу, щоб ви зробили це зараз,– наполягала міс Офелія.
– До чого такий поспіх?
– Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз,–сказала міс Офелія.– Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.
Сен Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.
– Та що це ви, справді! – мовив він.– Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так підступаєте з ножем до горла!
– Просто я хочу бути певна,– сказала міс Офелія.–Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.
– Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.
І Сен Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.
– Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? – мовив він, подаючи їй лист.
– Молодець,– усміхнулася міс Офелія,– Але ж його треба засвідчити?
– Ой клопіт! Та треба ж… Марі,– сказав він, відчиняючи двері до покою дружини,– сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.
– Що це? – спитала Марі, перебігаючи очима папір.– Ну й дивина! Я думала, сестриця надто доброчесна, щоб заходити в такі брудні справи,– додала вона, недбало підписавши листа.– Та коли вже їй цього забаглося, то будь ласка.
– Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею,–сказав Сен Клер, віддаючи лист міс Офелії.
– Не більше, ніж дотепер,– заперечила міс Офелія.– Але принаймні я можу її захистити.
– Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом,– докинув Сен Клер.
Він повернувся до вітальні й сів читати газету.
Міс Офелія, що рідко залишалася в товаристві Марі довше, ніж було необхідно, вийшла за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчий лист.
– Огюстене,– раптом промовила вона, сидячи з плетивом у руках,– чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?
– Ні,– відказав Сен Клер, не підводячи очей від газети.
– Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися, великою жорстокістю.
Сен Клер і сам часто про це думав, але безтурботно сказав:
– Та оце збираюся якось зробити запис.
– Коли? – спитала міс Офелія.
– Ну, десь цими днями.
– А що, як ви помрете раніш?
– Та що це з вами, сестрице? – запитав Сен Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію.– Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?
– І в полудень життя на нас чатує смерть,– нагадала йому міс Офелія.
Сен Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. “С м е р т ь!” – машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на бильця, задивився на блискітливий струмінь фонтана, тоді невиразно, нате крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив те таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне й невблаганне: “СМЕРТЬ!..”
“Як дивно,– подумав він,– що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе – запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань,– а завтра її немає і більш ніколи вже не буде!”
Сен Клер випростався й почав замислено походжати по веранді Заглибившись у свої думи, він, здавалося, забув про все навколо, і Томові довелося двічі нагадувати, що був дзвінок до чаю, перш ніж господар звернув на нього увагу.
За столом Сен Клер був такий самий замислений і неуважний. Після чаю він, Марі й міс Офелія, майже не озиваючись одне до одного, перейшли до вітальні.
Марі вмостилася в кріслі і, сховавшись від москітів під шовковою запоною, незабаром міцно заснула. Міс Офелія мовчки орудувала спицями. Сен Клер сів до піаніно й тихо заграв якусь сумну мелодію. Здавалося, він виливає музикою свої заповітні думи. Трохи згодом він висуну” одну з шухляд, дістав звідти старий нотний ЗОШИТ і почав гортати пожовклі від часу сторінки.
– Ось подивіться,– мовив він до міс Офелії,– це зошит моєї матінки, а отут її власноручне письмо. Вона переписала сюди уривки з Моцартового “Реквієму”‘.
Міс Офелія встала й підійшла до нього.
– Вона часто співала це,– сказав Сен Клер.– Я натче й тепер чую її голос.
1 “Реквієм” – твір славнозвісного німецького композитора Вольфганга Амадея Моцарта (–), написаний у формі жалобної меси на латинські тексти.
Він узяв кілька врочистих акордів і заспівав величний латиський гімн.
Том, зачувши з веранди звуки музики, підійшов до самих дверей вітальні і став слухати. Слів він, звичайно, не розумів, але мелодія і манера співу глибоко вразили його, особливо в найзворушливіших місцях.
Сен Клер вкладав у кожне слово всю свою душу. Йому здавалося, що відкинулась темна заслона літ, що він знову чує материн голос і вторує йому. І спів, і музика бриніли живим почуттям, несхибно відтворюючи ті чарівні звуки, що за задумом Моцартового генія мали стати його посмертною піснею.
Закінчивши співати, Сен Клер якусь хвилю сидів, підперши голову руками, а тоді встав і заходив по кімнаті.
Міс Офелія мовчала. У вітальні запала тиша. Обличчя Сен Клера було сумне й замріяне.
– Не знаю, чому це я сьогодні весь час згадую матінку ,– мовив він.– Якесь таке дивне відчуття, наче вона тут, коло мене. І все думаю про ті слова, що вона завжди мені казала. Просто дивно, як живо іноді постає в пам’яті минуле!
Він ще якийсь час задумано походжав по кімнаті, потім сказав:
– Піду я, мабуть, пройдуся трохи та дізнаюся, що там нового у вечірніх газетах,– і, взявши капелюх, вийшов надвір.
Том провів його до воріт і спитав, чи не піти і йому з ним.
– Ні, друже,– відказав Сен Клер.– Я десь за годину повернуся.
Том пішов назад на веранду. Був гарний місячний вечір. Том сидів, дивлячись, як шугає догори й спадає вниз струмінь води у фонтані, і дослухався до його журкоту. Він думав про рідну домівку, про те, що скоро стане вільною людиною і зможе повернутися туди. Подумав, як ревно працюватиме, щоб викупити дружину й хлопчиків. Тоді з утіхою помацав м’язи на своїх темних руках – так, скоро вже вони належатимуть йому самому і, коли треба, зрушать гори, щоб визволити його сім’ю. Потім він подумав про свого благородного молодого господаря, а тоді й про чарівну маленьку Єву, і так заглибився в спогади про неї, що йому аж стало ввижатися, ніби він бачить у струмені фонтана її ясне личко й золотисті кучері. В тій задумі він і незчувся, як заснув, і йому привиділась Єва, що легким підтюпцем наближалася до нього – точнісінько так, як завжди,– з жасминовою гілочкою в кучерях з розпашілим личком Г радісно усміхненими очима; та коли він поглянув на неї, вона нібито знялась угору, личко її враз поблідло, очі дивно заяскріли, і, огорнувшись золотим сяєвом, вона зникла з очей… В цю мить від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.
Він побіг відчинити, і в двір важкою ходою зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи на знятій віконниці якусь людину, загорнуту в плащ. Світло лампи впало на обличчя людини, і Том раптом дико закричав від подиву й розпачу. Крик той розлігся луною по всіх галереях, а прибульці зі своєю ношею рушили до розчинених дверей вітальні, де міс Офелія і досі сиділа з плетінням.
Виявилося, що Сен Клер зайшов у кафе переглянути вечірню газету. Поки він читав, поруч спалахнула бійка між двома чоловіками, що були вже трохи на підпитку. Сен Клер і ще хтось там кинулись їх розбороняти. і, коли Сен Клер намагався забрати в одного з розбишак ножа, той ударив його цим таки ножем
Будинок сповнився плачем, криком, лементом. Слуги в нестямі рвали на собі волосся, падали додолу, безладно й галасливо металися туди сюди. Здавалося, лише Том і міс Офелія не втратили духу, бо й Марі билася в сильному нападі істерики. За наказом міс Офелії, поспіхом приготували одну з канап у вітальні й поклали на неї закривавлене тіло. Від болю і втрати крові Сен Клер знепритомнів, коли міс Офелія дала йому покріпного, він прийшов до тями, розплющив очі, пильно подивився на всіх довкола, повів очима по кімнаті, спиняючи задумливий погляд на кожній речі, і зрештою втупився в портрет матері.
Приїхав лікар і взявся до огляду. З виразу його обличчя було зрозуміло, що ніякої надії нема, проте він заходився перев’язувати рану; міс Офелія і Том допомагали йому чим могли а кругом лунав плач і голосіння переляканих слуг, що юрмилися в дверях і під вікнами на веранді.
– А тепер,– сказав лікар,– треба, щоб вони всі пішли звідси. Єдині ліки для нього – цілковитий спокій.
Сен Клер знову розплющив очі й довгим поглядом дивився на охоплених розпачем людей, що їх міс Офелія і лікар намагалися відпровадити з кімнати.
– Бідолашні! – мовив він, і по обличчю його перебіг вираз гіркого каяття.
Адольф нізащо не хотів іти. Знавіснівши з жаху, він кинувся на підлогу, і неможливо було переконати його підвестися. Решта послухалась умовлянь міс Офелії, бо вона сказала, що життя господаря залежить від їхнього спокою та покірливості.
Сен Клер майже не міг говорити. Він лежав, заплющивши очі, та було видно, що його мучать гіркі думи. Трохи згодом він поклав свою руку на руку Томові, що стояв на колінах обіч нього, і проказав:
– Томе! Бідний мій друже!
– Що, пане? – засмучено спитав Том.
– Я вмираю! –мовив Сен Клер, стиснувши йому руку.
– Може, послати по священика? – обізвався лікар. Сен Клер заперечливо похитав головою. Тримаючи Тома за руку, він сумовито дивився На нього. Потім заплющив очі, але Томової руки не пустив. Отак перед брамою вічності чорна й біла рука поєднались у братерському потиску. Уста Сен Клера ворушилися, наче він промовляв щось сам до себе.
– Свідомість потьмарилась…– сказав лікар.
– Ні! Навпаки – прояснилась! – жваво заперечив Сен Клер.– Нарешті прояснилась! І
Це зусилля до краю виснажило його. Обличчя його огорнула смертельна блідота, але водночас на ньому з’явився блаженний вираз спокою, ніби в заснулої змореної дитини.
Так він лежав кілька хвилин. Усі бачили, що настає кінець. Та перше ніж зітхнути востаннє, він розплющив очі, в яких раптом сяйнула радість, неначе він когось упізнав, тоді промовив: “Мамо!” – і померлу
«Хатина дядька Тома» Розділ XXIX
БЕЗЗАХИСНІ
Часто трапляється чути про те, як гірко плачуть негри, втративши доброго господаря. І то недарма, бо немає в світі нещасніших та беззахисніших людей, ніж раби в такій біді.
Дитина., що втратила батька, все ж залишається під опікою друзів і закону – вона щось важить, має певне становище і визнані права. Раб не має нічого. Закон розглядає його як істоту цілком безправну, як предмет купівлі та продажу. Якщо за ним колись і визнаються які небудь людські бажання й потреби, то тільки з ласки та доброї волі господаря, а коли той господар помирає, у раба не залишається нічого.
Людей, що вміють уживати свою необмежену владу на добро іншим, дуже мало. Це знають усі, а найкраще – раби. Та й як їм не знати, що на десять лихих, жорстоких господарів припадає хіба один добрий і справедливий!
Отож не дивно, що по доброму господареві плачуть так невтишимо й довго.
Коли Сен Клер помер, весь дім охопили жах і розпач. Смерть забрала його так несподівано, в розквіті молодості й сили! По всіх кімнатах та галереях будинку лунали плач і тужне голосіння.
Марі, зовсім розладнавши собі нерви від безперестанного потурання власним примхам, не мала духу протистояти страшному ударові, і тим часом, як її чоловік лежав на смертельній постелі, раз у раз непритомніла. І той, з ким її пов’язало священне таїнство шлюбу, пішов від неї без вороття, не змігши навіть сказати їй прощальне слово. Міс Офелія з притаманними їй мужністю та самовладанням була коло двоюрідного брата до останньої хвилини. Напруживши до краю зір, слух та увагу, вона робила все, що можна було ще зробити, і всім серцем прилучалася до тих палких молитов, що їх підносили нещасні раби за свого вмираючого господаря.
Коли Сен Клера споряджали в останню путь, на грудях у нього знайшли простий медальйон. Усередині був мініатюрний портрет жінки з вродливім благородним обличчям, а внизу, під скельцем – пасемко темного волосся. Медальйон поклали назад на мертві груди – тлін до тліну, сумні рештки юнацьких мрій, що колись так хвилювали це холодне серце!
Минув похорон, з його показною пишнотою, жалобними вбраннями, молитвами та урочистими обличчями, і знову поплинули холодні, каламутні хвилі повсякденності, і знову постало неминуче питання: “Що робити далі?”
Воно поставало перед Марі, коли, убрана в жалобне плаття й оточена стривоженими слугами, вона сиділа в глибокому кріслі, розглядаючи зразки чорного крепу та шовку. Воно поставало перед міс Офелією, яка вже почала думати про те, щоб повернутися додому, на Північ. Поставало воно моторошною примарою і в свідомості слуг, що добре знали, яка лиха й свавільна вдача в господині, під чиєю владою вони лишилися. Всі вони розуміли, що всі ті полегкості, які вони мали раніше, йшли не від неї, а від господаря, і що тепер, коли його не стало, вони не матимуть більше захисту від безжальних нападок, на які здатна озлоблена горем душа.
Тижнів за два після похорону міс Офелія, сидячи в своїй кімнаті, почула, як хтось тихенько постукав у двері. Вона відчинила й побачила Розу гарненьку молоду квартеронку, про яку ми не раз уже згадували. Коси дівчини були розпатлані, очі напухли від сліз.
– Ой пані! – вигукнула вона, падаючи на коліна й хапаючи міс Офелію за поділ сукні.– Благаю вас, підіть до міс Марі! Заступіться перед нею за мене! Вона посилає мене до ката… ось погляньте!–І Роза подала їй якогось папірця.
То був гарно виписаний рукою Марі наказ до хазяїна катівні, щоб подавниці його всипали п’ятнадцять канчуків.
– Чим же ти завинила? – спитала міс Офелія.
– Ви знаєте, міс Фелі, в мене така погана. Я справді вчинила недобре. Я приміряла сукню міс Марі, а вона дала мені ляпаса. Тоді я, не подумавши, грубіянила їй. А вона сказала, що приборкає мене й назавжди відучить задирати носа. От і написала цього листа й звеліла мені самій його віднести. Краще б вона вбила мене там таки на місці!
Міс Офелія замислено стояла з тим папірцем у руці.
– Розумієте, міс Фелі,– провадила далі Роза,– нехай би вже мене й побили, коли б то мала зробити сама міс Марі або ж ви. Але послати мене до чоловіка, та ще й до такого нелюда! Це ж просто сором, міс Фелі!
Міс Офелія добре знала про цей звичай посилати жінок і дівчат до катівні, на ганьбу й поталу низьким і брутальним чоловікам, гидким уже з самого того, що вони обрали собі таке діло. Вона знала про Це й раніш, але не уявляла собі, що воно таке, аж поки не побачила, як тендітна, струнка Роза мало не корчиться з відчаю. І доброчесна жіноча душа міс Офелії обурилась проти цього неподобства; волелюбна кров уродженки Нової Англії набігла їй до обличчя і запалила серце гнівом. Та, як завжди обачна й розважлива, вона опанувала себе і, рішуче зібгавши папірця, тільки й сказала Розі:
Посидь тут, голубонько, а я піду до твоєї господині. “Ганьба! Дикунство! Мерзота!” – промовляла вони в думках, ідучи через вітальню.
Марі сиділа в своєму кріслі. Поруч стояла няня й розчісувала їй коси, а Джейн, стоячи на колінах, розтирала господині ноги.
– Як ви сьогодні почуваєте себе? – запитала міс Офелія.
У відповідь Марі лише тяжко зітхнула й стулила повіки, а вже тоді проказала:
– Ой, і не знаю, сестрице… Мабуть, так я вже й почуватиму себе завжди!
І Марі втерла очі батистовою хусточкою з широкою чорною облямівкою.
– Я прийшла,– сказала міс Офелія, сухо прокашлявшись, як то звичайно роблять, починаючи неприємну розмову,– я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.
Очі Марі враз широко розплющились, жовтаві щоки спалахнули, і вона гостро запитала:
– Он як? А що ж з нею таке?
– Вона дуже карається своєю провиною.
– Карається, кажете? Вона в мене ще не так каратиметься! Я довго терпіла нахабство цього дівчиська, а тепер покладу йому край. У болото її втопчу, негідницю!
– Але хіба не можна покарати її в якийсь інший спосіб, не такий ганебний?
– А я якраз і хочу її зганьбити, атож. Звикла, бачте” змалечку вдавати з себе хтозна яку пані та пишатися своїм гожим видом і делікатними манерами, то й забула, хто вона така! А це буде їй наука, щоб знала своє місце!
– Але ж поміркуйте, сестрице: якщо потоптати в дівчині делікатність і почуття соромливості, то їй недовго і з пуття збитися.
– Делікатність!–зневажливо засміялася Марі.– Надто гучне слово для такої, як вона! Ось я їй покажу, що з усіма своїми панськими манерами вона анітрохи не краща за отих обідраних дівок, які віються по вулицях. Вона в мене забуде, як пишатися!
– Щоб не довелось вам пожаліти про свою жорстокість,– мовила міс Офелія.
– Жорстокість? Та в чому ви бачите жорстокість? Я написала, щоб їй дали всього п’ятнадцять канчуків і то не дуже сильно. Нічого жорстокого в цьому немає, аж ніяк.
– Нічого жорстокого! – проказала за нею міс Офелія.– Та я певна, що будь яка дівчина краще померла б!
– Як на людину з вашими почуттями, воно, може, й так, але цим створінням до побоїв не звикати. Це ж єдиний спосіб тримати їх у покорі. А тільки но дозволь їм забрати в голову щось про делікатність або ще там про що, то й життя від них не буде, отак точнісінько, як від моїх слуг. Ну, та тепер я приберу їх до рук! Нехай знають: хто не шануватиметься, того враз пошлю до ката!–закінчила Марі, владно повівши очима довкола.
Джейн зіщулилась і похнюпила голову, відчуваючи, що ця погроза прямо стосується її. Міс Офелія з хвилину сиділа з таким виглядом, ніби наковталася пороху і от от мала” вибухнути. Та зрештою, розуміючи, що сперечатися далі марно, підвелась і вийшла з кімнати.
Нелегко було їй вернутись і сказати Розі, що вона нічим не змогла їй допомогти. А трохи згодом прийшов один із слуг і сповістив, що пані звеліла йому відвести Розу до катівні. І хоч як вона плакала й благала, та довелось їй усе таки йти.
Через кілька днів після тієї пригоди, коли Том у задумі стояв на веранді, до нього підійшов Адольф, що після смерті господаря зовсім занепав духом і ходив сумний та безпорадний. Адольф знав, що Марі завжди дивилася на нього косо, та поки був живий Сен Клер, не дуже на те зважав. А тепер, коли господаря не стало, він жив у повсякчасній тривозі й страху, не знаючи, яка доля спіткає його завтра. Марі вже кілька разів розмовляла зі своїм повіреним. Нарешті, порадившись із братом Сен Клера, вона вирішила продати маєток і всіх слуг, крім тих, що належали особисто їй,– їх вона хотіла забрати з собою на батькову плантацію, куди мала намір невдовзі повернутися.
– Ти знаєш, Томе, що нас усіх продадуть? – сказав Адольф.
– Хто тобі сказав? – спитав Том.
– Я сховався за запоною, коли хазяйка балакала з адвокатом. За кілька днів усіх нас пустять з торгів.
– На все божа воля! – промовив Том і, згорнувши руки на грудях, тяжко зітхнув.
– Ніколи більше не буде в нас такого хазяїна,– скрушно сказав Адольф.– Та як на мене, то нехай краще продають, аніж зостатися під рукою хазяйки.
Том відвернувся. Серце його сповнилося смутку. Надія на визволення, думки про далеку сім’ю зринули в його стражденній душі, як ото морякові, що потопає, трохи не допливши до берега, востаннє бачаться за гребенем чорної хвилі церковний шпиль та любі дахи рідного містечка. Він міцно стиснув руки на грудях, стримав гіркі сльози, що підступали до горла, і намагався знайти розраду в молитві. Та його бідна душа так палко прагнула свободи, що то були марні зусилля, і чим більше він твердив: “Хай станеться воля твоя!”–тим тяжче краялось його серце.
Том пішов до міс Офелії, що після смерті Єви ставилася до нього з неприхованою повагою та доброзичливістю.
– Міс Фелі,– сказав він,– хазяїн Сен Клер обіцяв дати мені волю. Він казав, що вже порушив цю справу, то якби міс Фелі зробила таку ласку та побалакала з хазяйкою, вона, може, й згодилася б довести цю справу до кінця, бо ж хазяїн так хотів.
– Я замовлю за тебе слово, Томе, і зроблю що зможу,– відказала міс Офелія.– Все залежить від місіс Сен Клер, і тому я не стану манити тебе надіями. Але поговорити спробую.
Ця розмова відбулася через кілька днів після пригоди з Розою. Міс Офелія вже збиралася в дорогу назад на Північ. Добре все обміркувавши, вона розважила, що того разу розмовляла з Марі надто запально, і тепер вирішила не гарячкувати й бути по змозі згідливою. Отож, узявши своє плетиво, ця добра жінка рушила до покою Марі з твердим наміром виказати в наступних переговорах про Тома всю свою улесливість та дипломатичний хист.
Марі лежала на канапі, спершись ліктем на подушку, і Джейн, що перед тим ходила по крамницях, показувала їй зразки тонких чорних матерій.
– Оце мені підійде,– мовила Марі, вибравши один клаптик.– От тільки я не певна, чи годиться вона на жалобну сукню.
– Та що ви, пані! – догідливо сказала Джейн.– Онде й місіс Дербенон, генералова вдова, носила того літа точнісінько таку сукню. Ще й як годиться!
– А ви що скажете? – звернулася Марі до міс Офелії.
– У кожного свій звичай,– відповіла міс Офелія.– Вам видніше.
– Річ у тім,– сказала Марі,– що я зовсім не маю чого надягти. А я ж на тому тижні спродуюсь і від’їжджаю, то неодмінно мушу щось вибрати.
– Ви так скоро їдете?
– Еге ж. Брат Сен Клера прислав листа. Він і його адвокат вважають, що слуг і меблі треба пустити з торгів, а продаж будинку доручити повіреному.
– Я хочу поговорити з вами про одну річ,– сказала міс Офелія.– Огюстен обіцяв Томові, що відпустить його на волю, і вже розпочав цю справу законним звичаєм. Сподіваюся, ви поклопочетесь про те, щоб довести її до кінця.
– Навіть і не подумаю! – різко відказала Марі.– З усіх слуг у домі Том коштує чи не найдорожче, отож про це й мови бути не може. Та й навіщо йому ти воля? Йому куди краще жити так, як він живе.
– Але ж він дуже хоче стати вільною людиною, і господар обіцяв його відпустити.
– О, звісно, що хоче! – вигукнула Марі.– Вони всі цього хочуть. Такі вже вони є – завжди всім невдоволенні й ласі до того, чого не мають. Ні, я рішуча противниця визволення, без жодного винятку. Поки негри живуть під опікою господаря, вони й працюють як слід, і поводяться пристойно. Та відпустіть ви їх на волю, як вони враз поледащіють, ухилятимуться від роботи, вкинуться в пияцтво і взагалі пустяться берега. Бачила я таке сто разів. Воля їм аж ніяк не на користь.
– Але ж Том такий статечний, працьовитий і побожний.
– Ой, та що ви мені кажете! Я бачила сотні таких, як він. І він теж буде хороший лиш доти, доки за ним наглядатимуть, ото й тільки.
– Але зважте п на те,– мовила ніс Офелія,– що його можуть продати лихому господареві.
– Ет, усе це пусті балачки! – відказала Марі.– Навряд чи трапляється одна нагода із ста, щоб хороший слуга попав до лихого господаря. Хай там хоч що кажуть, а більшість господарів – цілком порядні люди. Я змалечку живу на Півдні і ніколи ще не бачила господаря, що поводився б зі своїми слугами гірше, аніж вони на те заслуговують. Отож про це турбуватись нема чого.
– Але ж я знаю,– жваво заперечила міс Офелія,– що перед смертю ваш чоловік хотів відпустити Тома на волю і що він обіцяв це нашій любій маленькій Єві перед її смертю. То чи могла я подумати, що ви дозволите собі зневажити їхні бажання!
Марі затулила обличчя хусткою, гірко захлипала й схопилася за флакон з нюхальною сіллю.
– Всі проти мене!–вигукнула вона.– Всі такі бездушні! От уже не думала, що й ви нагадаєте мені про мої тяжкі втрати, це ж так жорстоко! Та хто там співчуває моєму горю, хто думає, яка я нещасна! Мала одну єдину дочку – вона померла! Мала чоловіка, що був мені якраз до пари,– а такого знайти нелегко! – то і його забрала смерть! А ви зовсім не маєте до мене жалю й так необачно роз’ятрюєте мої рани! Адже ви знаєте, як тяжко я страждаю. Може, ви й не бажаєте мені зла, і все ж це страшна бездушність!
І Марі аж зайшлася риданням. Вона задихалася, раз у раз кликала няню, щоб та повідчиняла вікна, принесла камфору розстебнула їй сукню і поклала примочку на голову. В кімнаті зчинилася звичайна метушня, і міс Офелія тихенько пішла собі геть.
Вона з самого початку зрозуміла, що ніякі умовляння не допоможуть, бо Марі була навдивовижу схильна до істеричних нападів і на саму згадку про чоловікові чи Євині побажання щодо слуг одразу ж пускала їх у діло. Отож міс Офелія вдалася до іншого способу якось зарадити Томові: вона написала листа до місіс Шелбі, в якому розповіла про його скруту й просила якомога скоріше прислати за нього викуп.
Другого дня Тома, Адольфа і ще півдесятка слуг повели до невільницького ринку, де вони мали дожидати, поки їх разом з іншими рабами виставлять на продаж з торгів.
«Хатина дядька Тома» Розділ XXX
НЕВІЛЬНИЦЬКИЙ РИНОК
Невільницький ринок! Певно, декому з наших читачів уже ввижаються страхітливі картини, і вони уявляють собі якийсь темний смердючий вертеп, справжнє пекло… Ні, простодушний читачу! В наш час люди навчилися чинити зло так спритно та майстерно, що це не вражає зору й чуттів поважної громади. Живий товар має добру ціну, отож його належно годують, чепурять і доглядають, щоб виставити на продаж у щонайкращому вигляді. І невільницький ринок у Новому Орлеані зовні мало чим різниться від інших навколишніх будинків. Там завжди чисто, а під таким собі піддашком, який тягнеться вподовж чільної стіни, щодня стоять ряди темношкірих чоловіків і жінок – зразки товару, яким торгують усередині. Вас гостинно припросять зайти подивитись, і ви побачите силу силенну чоловіків та жінок, братів та сестер, батьків та дітей, що продаються гуртом і вроздріб, на бажання покупця. Усіх цих людей можна купити за готівку й на виплат, заставити, обміняти на бакалію або інший крам – як кому знадобиться чи забагнеться.
Не минуло й двох днів після розмови міс Офелії з Марі, як Тома, Адольфа та ще кількох чоловіків із челяді Сен Клера припроваджено під ласкаву опіку містера Скегза, доглядача того закладу, дожидати торгів, що мали відбутися наступного дня.
Як і більшість його товаришів, Том мав при собі чималу скриньку зі своїм добром. На ніч їх примістили у довгій кімнаті, де вже був великий гурт інших чоловіків різного віку, статури й відтінків шкіри. У тому гурті не вщухав веселий, безтурботний гомін і раз у раз лунали вибухи реготу.
– Еге ж! Оце діло! Так, хлопці, так! – підбадьорив їх містер Скегз.– У мене людові завжди весело. А, це твоя робота, Сембо! – схвально мовив він до здоровенного негра, що своїми грубими штуками викликав увесь той галас.
Неважко зрозуміти, що Томові було не до веселощів. Отож, поставивши свою скриньку якнайдалі від галасливого гурту, він сів на неї і прихилився щокою до стіни.
Торговці живим товаром завжди навмисне заохочують рабів до таких от бурхливих веселощів, щоб ті не вдавалися в сумні роздуми й забули про свою гірку долю. Відколи негра куплено на північному ринку і аж поки його привезуть на Південь, усі зусилля гуртівника скеровані на те, щоб зробити його нечутливим, бездумним і грубим. Работорговець збирає свій гурт у Віргінії чи Кентуккі, а тоді везе його кудись у затишне, здорове місце, щоб негри набрали тіла. Там їх цілими днями напихають їжею, а щоб ніхто не сумував, ще й скрипаля наймають і загадують їм танцювати. А хто не хоче веселитися, кого гнітять думи про дружину, дітей чи рідну домівку – тих вирізняють як лихих та небезпечних і піддають усім знущанням, які тільки може вигадати свавільний жорстокий гуртівник. Неграм весь час товкмачать, що вони мають бути жваві, моторні й веселі, особливо коли їх оглядають, і вони скоряються – почасти з надії потрапити в такий спосіб до доброго господаря, почасти зі страху перед покарою, якщо ніхто не захоче їх купити.
– А що там робить отой негр? – мовив Сембо, простуючи до Тома, коли містер Скегз вийшов з кімнати.
Сембо був чорний як смола, височенний на зріст здоровило, жвавий, балакучий, дотепний до всіляких штук та вихилясів.
– То що ти тут робиш? – запитав він, підступаючи до Тома й жартівливо тицяючи його в бік.– Думу думаєш, га?
– Завтра мене продадуть з торгів,– тихо відказав Том. ,
– Продадуть з торгів! Го го! Ото сміхота, га, хлопці? Мені б такий талан! Чи не утнув би я їм комедію, га? А це ж як – уся ваша компанія завтра на продаж? – запитав Сембо, безцеремонно поклавши руку на плече Адольфові.
– Прошу не займати мене! – визвірився на нього Адольф, бридливо відхиляючись.
– Ого, хлопці! Та це ж білий негр! Білий мов сметана, щоб я так жив… та ще й напахчений! – додав Сембо, підступивши до Адольфа і потягнувши носом.– Мамо рідна! Та його б до тютюнника, тютюн напахчувати! Від нього б там геть усе пропахтіло!
– Відчепись, кажу, чуєш! – розлютився Адольф.
– Ой ой, які ми делікатні, білі негри! Ви тільки погляньте на нас! – І Сембо кумедно перекривив Адольфа.– Ач, як носа дерем! Видно, з пристойного дому.
– Атож,– сказав Адольф.– Мій хазяїн міг би всіх вас тут купити як старий мотлох.
– Ого, ви подумайте лишень,– не вгавав Сембо,– який ми великий пані
– Я належав родині Сен Клерів,– гордо промовив Адольф.
– Та що ти кажеш?! Хай мене повісять, якщо вони не раді тебе здихатись! Мабуть, продають тебе разом з битим посудом та всяким іншим непотребом!– сказав Сембо, глумливо скривившись.
Адольф, не тямлячи себе з люті, кинувся на напасника. Він лаявся і молотив його кулаками, а всі довкола аж за боки бралися з реготу. На те ревище з’явився доглядач.
– Що це тут, хлопці? Ану вгамуйтеся! – гукнув він, заходячи, і замахнувся довгим канчуком.
Усі миттю розбіглися хто куди. Тільки Сембо, покладаючись на свої привілеї визнаного блазня, лишився на місці і з гримасами крутив головою щоразу, як доглядач замірявся на нього канчуком.
– Та що ви, пане, це ж не ми винні, слово честі! Ми тут усі тихі й сумирні. А оці нові негри – просто якісь розбійники, весь час до нас чіпляються!
Доглядач обернувся до Тома й Адольфа і, не заходячи в розпити, вділив кожному по кілька стусанів. Тоді наказав усім лягати спати й пішов собі.
Тим часом, як у чоловічій кімнаті відбувається ця сцена, читачеві, можливо, цікаво буде заглянути до такого самого приміщення, призначеного для жінок. Там він побачить велике зборище невільниць усіх відтінків шкіри між чорним і білим та будь якого віку – від малих дівчаток до древніх бабусь,– що покотом лежать на підлозі в різних позах. Ось гарненька десятирічна дівчинка – напередодні продали її матір, і вона цілий вечір плакала, аж поки заснула, та ніхто на неї навіть і не глянув. А ось стара немічна негритянка з кощавими плечима й зашкарублими від тяжкої праці руками – її продадуть завтра за безцінь, як нікому не потрібний мотлох. А навколо них ще з півсотні жінок, що попростягалися долі, угорнувши голови хто в ковдру, хто в якусь одіж. Та онде в кутку, осторонь від інших, сидять дві невільниці, дуже різні на вигляд. Одна – пристойно убрана мулатка, літами десь між сорока й п’ятдесятьма, з добрими очима та приємним лагідним обличчям. Високий завій з ясно червоної індійської хустки та гарно пошита сукня з хорошої матерії свідчать про те, що ця жінка жила у дбайливих господарів. Поруч, пригорнувшись до неї, сидить дівчинка років п’ятнадцяти – її дочка. Вона квартеронка – це видно з світлішого кольору Ті шкіри, хоч загалом вона дуже схожа на матір. У неї такі самі темні лагідні очі, ще й з довшими віями, та пишні каштанові кучері. Убрана вона теж дуже добре, а її тендітні білі руки, як видно, ніколи не знали чорної роботи. Цих двох мають продати завтра в одному гурті із слугами Сен Клера.
Обидві ці жінки – назвемо їх Сьюзен і Емелін – були служницями в однієї доброї побожної новоорлеанської дами, що дбайливо доглядала й виховувала їх. Вона навчила їх читати й писати, ретельно навертала на праву путь, і жилося їм так щасливо, як тільки може житися невільникам. Але єдиний син їхньої господині, що розпоряджався всім її добром, через свою недбалість та легковажність заплутався в боргах і врешті збанкрутував. Одним а його найбільших кредиторів була солідна фірма Б. і К° в Нью Йорку. Після його банкрутства Б. і К° надіслали листа своєму повіреному в Новому Орлеані, і той наклав заборону на майно (головну його вартість становили ці дві жінки та ще невільники, що працювали на плантації), а тоді сповістив про це своїх віродавців у Нью Йорку. Містер Б., чоловік побожний, громадянин вільного штату, одержавши цю звістку, почув себе трохи ніяково. Він не схвалював работоргівлі,
аж ніяк не схвалював, одначе ішлося про тридцять тисячі доларів, а то були надто великі гроші, щоб поступитися ними задля тих чи тих принципів. Отож, добре все обміркувавши й порадившись з людьми, думку яких він знав наперед, містер Б. відписав своєму повіреному, щоб той залагодив справу на власний розсуд, а виторг надіслав йому.
Другого дня після того, як цей лист надійшов у Новий Орлеан, Сьюзен і Емелін забрали з дому й відвели до рийку дожидати торгів, призначених на наступний ранок, І, поки вони сидять там, ледь освітлювані блідим місячним промінням, що пробивається крізь заґратоване вікно, ми можемо послухати їхню розмову. Обидві плачу”, але приховують це одна від одної.
– Мамо, поклаливи голову мені на коліна, то, може, трохи поспите,– каже дівчина, силкуючись удавати спокійну.
– Не до сну мені, Ем! Не можу я спати. Може, це остання ніч, що ми з тобою разом!
– О мамо, не кажіть такого! А може, нас іще продадуть разом, хто знає.
– Якби не ти, Ем, я б і не турбувалася,– мовила жінка.– Але я так боюся тебе втратити, що мені весь час увижаються самі страхіття.
– Чому, мамо? Он і той чоловік казав, що ми обидві гарні на вигляд і що нас охоче куплять.
Сьюзен пригадала обличчя та слова того чоловіка У неї боляче стислося серце на згадку, про те, як він роздивлявся руки Емелін, як підняв їй кучері й назвав її першорядним товаром. Як і кожну матір, її жахала думка, що її дитину продадуть на безчестя й ганьбу. Та надії вона не мала, захисту ні від кого не сподівалася
– От було б чудово, мамо, якби ми потрапили до якоїсь однієї родини. Ти стала б куховаркою, а я покоївкою чи швачкою. Та, певно, так воно й буде. Приберемо завтра веселого й моторного вигляду, розкажемо про все, до чого ми здатні, то, дивись, нас і куплять обох,– не вгавала Емелін.
– Причешеш завтра коси зовсім гладенько назад,– сказала Сьюзен.
– Навіщо, мамо? Мені ж так буде гірше.
– Нехай. Зате попадеш до кращих господарів.
– Я тебе не розумію,– мовила дівчина.
– Поважні люди куплять тебе з більшою охотою, коли побачать” що ти порядна, проста з виду й не намагаєшся прикрасити себе. Я ж краще знаю їхні звичаї,– сказала Сьюзен.
– Гаразд, мамо, я причешуся просто.
– І ще, Емелін… Якщо від завтра ми більше не побачимось, якщо мене продадуть кудись на плантацію, а тебе в інше місце, то завжди пам’ятай, чого тебе навчали змалечку, і шануйся…
Так промовляє вбита горем мати. Вона знає, що завтра перший ліпший бездушний, грубий мугир може стати повновладним господарем її дочки – аби тільки він мав гроші, щоб її купити. То де вже тоді дитині шануватися? Думаючи про це, мати пригортає до себе дочку й гірко шкодує, що дівчина така гарна й приваблива. А думка про те, що її виховано в цноті й доброчесності аж над звичайну міру, ще дужче крає материне серце. Та розрада в неї лиш одна – молитва, і скільки таких молитов лине до неба з отих чистих, добре опоряджених в’язниць для рабів!..
Мирне й сумовите місячне сяйво відкидає на сплячих людей чорну тінь ґрат. Мати й дочка співають тужної пісні, що її завжди чути на похоронах рабів:
Ой де ж це наша Мері? Ой де ж це наша Мері?
Назавжди покинула нас. Вона тепер на небі, Вона тепер на небі.
Назавжди покинула нас.
Вони співають тихими сумними голосами, і здається, то не пісня, а тяжке зітхання, сповнене розпачу та без надії, лине по темній в’язниці в лад із зворушливими словами.
Ой де ж це Пол і Сайлас? Ой де ж це Пол і Сайлас?
Назавжди покинули нас. Вони тепер на небі. Вони тепер на небі.
Назавжди покинули нас.
Співайте, бідолашні, співайте! Ніч така недовга, а ранок розлучить вас навіки!
Але ось і ранок, і все заворушилося, і шановний містер Скегз уже клопочеться, споряджаючи товар до торгів. Чіпким поглядом озирає вбрання кожного, сипле навсібіч наказами – ану жвавіше, ану веселіше! І ось уже всі пошикувалися колом до останнього огляду перед тим, як рушати на торги.
Містер Скегз, у пальмовому брилі, з сигарою в зубах, походжає всередині кола, накладаючи на свій товар завершальні мазки.
– А це що таке? – запитує він, спиняючись перед Сьюзен і Емелін.– Де твої кучері, дівчино?
Дівчина боязко позирає на матір, а та помірковано й шанобливо, як і годиться невільниці, відказує:
– То я звеліла їй зачесатися гладенько, щоб не була розпатлана. Так воно поважніше.
– Дурниці! – владно кидає доглядач і наказує дівчині:–Ану зараз же йди та зроби собі гарні кучері! – І, ляснувши тростинкою, яку держить у руці, додає: – Та гляди мені, не барися там! А ти йди поможи їй,– обертається він до матері.–тими кучерями за неї дадуть на сотню більше.
Під високим склепінням по мармурових плитах підлоги походжає різноплемінне панство. Навколо широкої площини стоять невеликі трибуни для” торгових розпорядників. З двох таких трибун у протилежних кінцях залу вже промовляють великотямущі проречисті добродії. Мішаючи англійські й французькі слова, вони завзято вихваляють свій товар і підохочують покупців накидати ціну. Ще одна трибуна, з іншого боку, стоїть вільна, але й коло неї вже зібрався гурт людей, що дожидають початку торгів. Тут ми бачимо слуг Сен Клера – Тома, Адольфа та інших,– і тут таки, чекаючи своєї черги, стоять сумні й стривожені Сьюзен та Емелін. Навколо них з’юрмилися глядачі – хто з наміром купити, а хто й просто з цікавості,– і роздивляються, мацають, обговорюють кожного так само невимушено, як об’їздники, що складають ціну коневі.
– Добридень, Олфе! А ти що тут робиш? – мовив якийсь молодий ферт, ляскаючи по плечу другого вичепуреного панка, що розглядав крізь лорнетку Адольфа.
– Та мені, бач, треба лакея, а я чув, що сьогодні продаватимуть прислугу Сен Клера. Отож і надумав подивитися…
– Боронь мене боже купити когось із слуг Сен Клера! Розбещені негри, геть усі, й нахабні, мов чорти! – сказав перший.
– Ну, цього я не боюся! – мовив другий.– Нехай тільки попадуть до мене, то я їх швидко навчу розуму. Враз дотямлять, що це їм не в мосьє Сен Клера… Ні, куплю я таки оцього молодика. Мені подобається його статура.
– Та ти ж на нього грошей не настачишся. Поглянь тільки, який пишний!
– Дарма, у мене цей мілорд не буде пишний. Разів зо два пошлю до катівні, дадуть йому там доброго чосу, то він мені прийде до тями, будь певен!
Я його перевиховаю, ось побачиш! Отже, вирішено– , я його купую!
Том стояв у зажурі, пильно придивляючись до облич усіх тих людей, що юрмилися довкола, й шукаючи серед них такого, що схотів би назвати його своїм господарем. Якби й вам, шановний пане, колись довелося вибирати з двохсот чоловік одного, що мав би стати вашим необмеженим володарем, то, певне, ви, як і Том, зрозуміли б: не багато є таких, щоб спокійно здатися на їхню ласку. Том бачив навколо себе безліч усілякого люду: і дебелих здорованів, і приземкуватих кощавих живчиків, і довготелесих похмурих мовчунів, і ще хтозна скільки непоказних на вигляд, грубих людей, для яких невільник важить не більше, ніж тріска на підлозі; вони однаково байдуже кидають її у вогонь чи в кошик – куди ближче. Але такого, як Сен Клер, він там не бачив.
Незадовго перед тим, як розпочались торги, крізь натовп протиснувся кремезний приземкуватий чолов’яга в розхристаній на грудях картатій сорочці та старих засмальцьованих штанях і, підступивши до невільників, почав пильно їх оглядати. З першого ж погляду на нього Тома охопив непоборний жах, змішаний з огидою, і чим ближче підходив незнайомець, тим дужчим ставав той жах.
Незважаючи на малий зріст, у незнайомці вчувалася величезна сила. Його кругла, мов куля, голова, великі сірі очі під кошлатими білястими бровами, шорстка, наче дріт, зблякла від сонця чуприна являли, як сказати правду, не дуже привабливе видовище, його великий грубий рот був напханий тютюном, і час від часу він із силою вивергав ту жуйку на підлогу. Руки в нього були величезні, волохаті, засмаглі на сонці та всіяні ластовинням, до того ж дуже брудні й прикрашені довгими неохайними нігтями.
Оцей то чолов’яга і взявся безцеремонно роздивлятися невільників. Він схопив Тома за щелепу й розтулив йому рот, щоб побачити зуби, тоді звелів засукати рукава й показати м’язи і нарешті повернув його й загадав поплигати, щоб перевірити ноги.
– Звідки ти? – коротко запитав він, скінчивши цей огляд.
– З Кентуккі, пане,– відказав Том і повів очима довкола, неначе шукаючи порятунку.
– Що там робив?
– Порядкував у хазяїна на фермі,– сказав Том.
– Ач, яке вигадав! – буркнув той чолов’яга і пішов собі.
На мить він спинився проти Адольфа, тоді виплюнув на його дбайливо начищені чоботи заряд тютюнової жуйки, презирливо гмукнув і рушив далі. Зупинився перед Сьюзен і Емелін, підняв своє важенне брудне ручисько й притягнув дівчину до себе. Обмацав їй шию та груди, поторгав руки, подивився на зуби, а тоді штовхнув назад до мадері, чиє стражденне обличчя аж кривилося з болю щоразу, як цей страшний незнайомець торкався її дочки.
Перелякана дівчина заплакала,
– Ану замовч, ти, стерво! – гримнув на неї розпорядник.– Нема чого мені тут рюмсати, зараз починаємо!
І торги розпочались.
Адольфа за добрі гроші продали молодому панові, що забажав його купити з самого початку. Інші слуги Сен Клера припали різним покупцям.
– А тепер ти, негре! Чуєш? – гукнув розпорядник до Тома.
Том зійшов на підвищення й неспокійно озирнувся довкола. Усе змішалося в невиразному гаморі – і швидка мова розпорядника, що по французькому й по англійському оголошував якості товару, і вигуки покупців, що надбавляли ціну; здавалося, минула лише мить – і ось уже востаннє грюкнув молоток, лунко розляглося слово “…доларів!” за останньою ціною, яку назвав розпорядник,– і було по всьому. Том мав нового господаря!
Його зіпхнули з підвищення чолов’яга з круглою головою грубо схопив його за плече, штовхнув убік і звелів:
– Стань отут, ти!
Том ледве тямив, що діється. А тим часом торги тривали – гомін, вигуки, то по французькому, то по англійському. Ось знову грюкнув молоток – продано Сьюзен. Вона сходить з підвищення, зупиняється, зажурено оглядається назад. Дочка простягає до неї руки. Мати з тугою дивиться на того, хто купив її. Це поважний літній чоловік з добрим обличчям.
– Ой пане, зробіть ласку – купіть і мою дочку!
– Та я б з охотою, але боюся, що вона не по моїх грошах! – відказує чоловік.
Він з жалем і цікавістю дивиться, як дівчина, боязко озираючись, сходить на підвищення. її бліді щоки болісно спалахнули, очі гарячково блищать, і мати аж стогне з розпачу, бо в цю мить вона здається ще кращою, ніж будь коли. Розпорядник теж добачає свою вигоду і велемовно вихваляє товар, мішаючи французькі й англійські слова. Покупці швидко накидають ціну.
– Спробую щось вдіяти, поки буде змога,– каже чоловік з добрим обличчям і, протиснувшись ближче, приєднується до торгу.
Та дуже скоро ціна перевищує його кошти, і він замовкає. Розпорядник дедалі розпалюється, але торг поступово вщухає. Тепер його провадять лише якийсь старий аристократ і наш круглоголовий знайомець. Аристократ ще кілька разів надбавляє ціну, з погордою озираючи суперника, та круглоголовий переважає його і впертістю, і гаманом. Суперечка триває недовго – грюкає молоток, і дівчина стає його неподільною власністю.
Її господаря звуть містер Легрі, він власник бавовняної плантації на Червоній річці. Він штовхає дівчину до Тома та ще двох щойно куплених рабів, і вона йде туди, гірко плачучи.
Чоловік з добрим обличчям прикро вражений. Але ж такі речі трапляються день у день! Після цих торгів дочки й матері плачуть завжди! І нічого тут не зарадиш… і таке інше. Отож він забирає свою нову власність і йде собі геть.
Через два дні повірений ньюйоркської фірми Б. і К° надіслав своїм віродавцям належні їм гроші.
