«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXII, Темні місця

«Темні місця землі повні осель жорстокості».[1]

[1] Пс. 73:20.

Втомлено плентаючись слідом за грубим возом ще грубішою дорогою, Том і його товариші прямували далі.

У возі сидів Саймон Ліґрі, а двох жінок, усе ще скованих разом, поклали з багажем у задній його частині; вся компанія прямувала до плантації Ліґрі, що лежала досить далеко звідси.

Це була дика, безлюдна дорога: то вона звивалася через похмурі соснові пустки, де вітер сумовито шепотів, то вела по настилах із колод крізь довгі кипарисові болота, де похмурі дерева здіймалися з грузької, губчастої землі, обвішані довгими жалобними пасмами чорного моху; час від часу серед поламаних пнів та понівечених гілок, що де-не-де гнили у воді, можна було побачити огидне тіло мокасинової змії, яка безшумно ковзала поміж ними.

Досить невесело їхати такою дорогою навіть чужинцеві, який, маючи повні кишені грошей і доброго коня, мандрує самотнім шляхом у якійсь діловій справі; але ще дикішою, ще похмурішою вона була для поневоленого, кожен стомлений крок якого відносив його дедалі далі від усього, що любить і про що молиться людина.

Так, мабуть, і подумав би кожен, хто побачив би похилені, пригнічені обличчя цих людей; той тужливий, терплячий сум, з яким їхні сумні очі затримувалися на одному предметі за одним, що пропливав повз них у цій скорботній подорожі.

Ліґрі, однак, їхав далі, цілком задоволений, час від часу прикладаючись до пляшки з алкоголем, яку тримав у кишені.

— Гей, ви! — гукнув він, обернувшись і кинувши погляд на пригнічені обличчя позаду. — Заспівайте-но, хлопці, давайте!

Чоловіки переглянулися, і слово «давайте» супроводилося різким ударом батога, який кучер тримав у руках. Том почав методистський гімн.

— Єрусалиме, щаслива моя домівко,

Твоє ім’я навіки дороге мені!

Коли скінчаться мої страждання,

Коли твої радощі я—

[2] «Jerusalem, my happy home» — анонімний гімн, що датується кінцем XVI століття й співався на мелодію «Святий Стефан». Текст походить із Медитацій святого Августина.

— Замовкни, чорний негіднику! — заревів Ліґрі. — Невже ти думаєш, що мені потрібне твоє кляте старе методистське співання? Кажу: заводь тепер щось по-справжньому веселе й розбишацьке — хутко!

Один з інших чоловіків завів одну з тих безглуздих пісень, які були поширені серед рабів.

— Хазяїн бачив, як я єнота спіймав,

Гей, хлопці, гей!

Так реготав, аж мало не луснув, — бачиш місяць?

Го! Го! Го! Хлопці, го!

Го! Йо! Гай-е-е! О!

Співак, здавалося, складав пісню просто для власної втіхи, здебільшого добираючи рими без особливого клопоту щодо змісту; час від часу всі підхоплювали приспів:

— Го! Го! Го! Хлопці, го!

Гай-е-е-о! Гай-е-е-о!

Співали вони дуже голосно, силкуючись надати йому веселого звучання; але жоден стогін відчаю, жодні палкі слова молитви не могли б містити в собі такої глибини скорботи, як ці дикі ноти приспіву. Ніби бідне, німе серце, якому загрожували, яке було ув’язнене, знайшло притулок у цьому безсловесному святилищі музики й там відшукало мову, якою могло випустити назовні свою молитву до Бога! У цій пісні була молитва, якої Саймон не чув. Він чув лише, як хлопці галасливо співають, і був цілком задоволений: він змушував їх «не падати духом».

— Ну, моя маленька любонько, — сказав він, повертаючись до Еммелін і кладучи руку їй на плече, — ми вже майже вдома!

Коли Ліґрі лаявся й шаленів, Еммелін охоплював страх; але коли він клав на неї руку й говорив так, як тепер, їй здавалося, що краще б він її ударив. Вираз його очей викликав у неї огиду в душі й змушував тіло здригатися. Мимоволі вона ще тісніше притулилася до мулатки, яка сиділа поруч, немов до власної матері.

— Ти ж ніколи не носила сережок, — сказав він, беручи її маленьке вушко своїми грубими пальцями.

— Ні, хазяїне! — відповіла Еммелін, тремтячи й опускаючи очі.

— Ну, я подарую тобі пару, коли приїдемо додому, якщо будеш доброю дівчинкою. Не треба так лякатися; я не збираюся змушувати тебе дуже тяжко працювати. Тобі буде зі мною добре, житимеш, як пані, — тільки будь доброю дівчинкою.

Ліґрі випив стільки, що саме тепер був схильний до особливої поблажливості; і приблизно в цей час перед ними показалися огорожі плантації.

Колись маєток належав заможному й витонченому джентльменові, який приділяв чималу увагу оздобленню своїх володінь. Після його смерті маєток, обтяжений боргами, за безцінь придбав Ліґрі, який використовував його, як і все інше, лише як засіб добування грошей. Місце мало той занедбаний, жалюгідний вигляд, який завжди породжує усвідомлення того, що турботу колишнього власника було цілковито занедбано.

Там, де колись перед будинком простягався рівно підстрижений газон, подекуди прикрашений декоративними кущами, тепер буйно росла скуйовджена, переплутана трава; де-не-де стояли прив’язані до землі конов’язі, довкола яких дерен був витоптаний, а сама земля всіяна поламаними відрами, качанами кукурудзи та всілякими іншими слідами недбалості. То тут, то там з декоративної опори, яку кінь, прив’язаний до неї, відсунув убік, обвисали пошарпані гілки вкритого пліснявою жасмину чи жимолості. Там, де колись був великий сад, тепер усе заросло бур’янами, серед яких де-не-де самотньо здіймала покинуту голову якась екзотична рослина. У колишній оранжереї вже не було фіранок на вікнах, а на запліснявілих полицях стояли сухі, забуті горщики з встромленими в них паличками; засохле листя свідчило, що колись там росли квіти.

Віз покотився зарослою бур’янами гравійною доріжкою під величною алеєю китайських дерев, чиї граційні форми й вічно свіже листя, здавалося, були єдиним тут, чого занедбаність не могла ні приборкати, ні змінити, — мов шляхетні душі, так глибоко вкорінені в добрі, що навіть серед зневіри й занепаду вони продовжують цвісти й ставати сильнішими.

Будинок був великий і гарний. Його збудували за звичаєм, поширеним на Півдні: широка двоповерхова веранда оперізувала весь будинок, і кожні зовнішні двері виходили на неї; нижній ярус підтримували цегляні стовпи.

Але тепер маєток виглядав пустельним і непривітним: деякі вікна були забиті дошками, в інших шибки розбиті, а віконниці трималися на одній-єдиній завісі — усе свідчило про грубу занедбаність і убозтво.

Усі боки подвір’я були захаращені шматками дощок, соломою, старими прогнилими бочками та ящиками; а три чи чотири лютих на вигляд собаки, почувши скрип коліс, вискочили назустріч і з великими труднощами були втримані від того, щоб не вчепитися в Тома та його товаришів: їх ледве стримували обірвані слуги, які вибігли їм назустріч.

— Оце на вас чекає! — сказав Ліґрі, з похмурою втіхою пестячи собак і повертаючись до Тома та його товаришів. — Оце ви отримаєте, якщо спробуєте втекти. Цих собак навчили вистежувати негрів; вони залюбки роздеруть одного з вас так само, як з’їдять свою вечерю. Тож дивіться в мене! Ану, Самбо! — звернувся він до обірваного чоловіка без крис у капелюсі, який метушливо крутився біля нього. — Як тут справи?

— Перший сорт, хазяїне.

— Кімбо, — сказав Ліґрі іншому, який завзято намагався привернути його увагу, — ти зробив, як я тобі наказував?

— Гадаю, зробив, хіба ні?

Ці двоє чорношкірих були двома головними наглядачами на плантації. Ліґрі систематично виховував у них дикість і жорстокість, так само, як у своїх бульдогів; і тривалою практикою безсердечності та люті довів їхню природу майже до такого самого рівня розвитку, як і в тих тварин. Загальновідоме зауваження — і таке, що вважається вагомим аргументом проти характеру всієї цієї раси, — полягає в тому, що чорношкірий наглядач завжди тиранічніший і жорстокіший за білого. Насправді це лише означає, що чорношкірий розум був пригнічений і принижений більше, ніж білий. Це не більшою мірою властиво цій расі, ніж будь-якій іншій пригнобленій расі в усьому світі. Раб завжди стає тираном, якщо отримує нагоду ним бути.

Ліґрі, подібно до деяких можновладців, про яких ми читаємо в історії, керував своєю плантацією за допомогою своєрідної рівноваги сил. Самбо й Кімбо щиро ненавиділи один одного; всі без винятку працівники плантації так само щиро ненавиділи їх; і, налаштовуючи одних проти інших, Ліґрі майже завжди міг через одну з цих трьох сторін довідатися про все, що відбувалося в маєтку.

Ніхто не може зовсім обійтися без спілкування з іншими; і Ліґрі заохочував двох своїх чорношкірих сателітів до певної грубої фамільярності з ним — фамільярності, яка, однак, будь-якої миті могла накликати на одного з них біду; адже за найменшого приводу один із них завжди був готовий, за одним лише помахом, стати знаряддям його помсти над іншим.

Тепер, стоячи поруч із Ліґрі, вони являли собою влучну ілюстрацію до того, що жорстокі люди можуть опуститися навіть нижче за тварин. Їхні грубі, темні, важкі риси; великі очі, що заздрісно бігали один за одним; варварська, гортанна, напівзвіряча манера говорити; їхній обтріпаний одяг, що тріпотів на вітрі, — усе це напрочуд пасувало до огидного й нездорового характеру всього, що їх оточувало.

— Гей, Самбо, — сказав Ліґрі, — відведи цих хлопців до бараків; а ось тобі дівчина, яку я привіз для тебе, — мовив він, відділяючи мулатку від Еммелін і штовхаючи її до Самбо. — Я ж обіцяв тобі привезти одну, пам’ятаєш.

Жінка здригнулася, відсахнулася й раптом сказала:

— О, хазяїне! Я залишила свого чоловіка в Новому Орлеані.

— Ну й що з того, ти… Хіба тобі тут не захочеться одного? Без зайвих слів — іди! — сказав Ліґрі, піднявши батіг.

— Ходімо, панночко, — сказав він Еммелін. — Ти підеш зі мною сюди.

На мить у вікні будинку з’явилося темне, дике обличчя; і коли Ліґрі відчинив двері, жіночий голос швидко й владно щось промовив. Том, який із тривогою стежив за Еммелін, коли вона входила всередину, помітив це й почув, як Ліґрі сердито відповів:

— Замовкни! Я робитиму, що хочу, попри тебе!

Більше Том нічого не почув, бо невдовзі вже йшов слідом за Самбо до бараків. Бараки являли собою щось на кшталт маленької вулички з грубих халуп, поставлених рядком у віддаленій від будинку частині плантації. Вони мали вигляд занедбаності, безнадії й дикості. У Тома стислося серце, коли він їх побачив. Він утішав себе думкою про хатинку — справді, убогу, але таку, яку він міг би утримувати в чистоті й тиші, де мав би поличку для Біблії та місце, де міг би усамітнитися після тяжкої праці. Він зазирнув до кількох халуп: це були просто грубі порожні шкаралупи, позбавлені будь-яких меблів, якщо не рахувати купи соломи, забрудненої землею, безладно розкиданої по підлозі, яка являла собою просто втоптану численними ногами голу землю.

— Яка з них буде моєю? — покірно запитав він Самбо.

— Не знаю; можеш залізти он у ту, мабуть, — відповів Самбо. — Гадаю, там ще для одного місце знайдеться; тепер у кожній і так чималенька купа нігерів, а я, слово честі, не знаю, куди мені ще більше дівати.

Надвечір змучені мешканці халуп почали сходитися додому — чоловіки й жінки в забрудненому, подертому одязі, похмурі, незадоволені й зовсім не налаштовані прихильно дивитися на новоприбулих. У цьому маленькому селищі не чулося нічого привітного: хрипкі, гортанні голоси змагалися біля ручних жорен, де ще треба було змолоти жменьку твердої кукурудзи на борошно, щоб приготувати з нього корж, який мав стати їхньою єдиною вечерею. Від самого світанку вони працювали в полі, підганювані батогами наглядачів; бо саме тепер настав розпал гарячої й напруженої пори року, і не залишалося жодного засобу, якого не застосували б, щоб витиснути з кожного останню межу його сил.

— Щоправда, — каже недбалий ледар, — збирати бавовну — не така вже й важка робота.

Хіба ні? Та й одна крапля води, що впала на голову, начебто не становить великої незручності; проте найжахливіші тортури інквізиції спричиняє саме крапля за краплею, крапля за краплею, що безупинно й монотонно падають мить за миттю на те саме місце; так само й робота, яка сама по собі не є важкою, стає нестерпною, коли її годину за годиною виконують із незмінною, невблаганною одноманітністю, не маючи навіть усвідомлення власної волі, яке могло б бодай трохи полегшити її нудотність.

Том марно вдивлявся в натовп, що тягнувся повз нього, шукаючи привітного обличчя. Він бачив лише похмурих, насуплених, озвірілих чоловіків і кволих, зневірених жінок — або жінок, які вже перестали бути жінками; сильні відштовхували слабких; перед очима поставала груба, нічим не стримувана тваринна егоїстичність людей, від яких ніхто не чекав і не вимагав нічого доброго; людей, з якими в усьому поводилися як із тваринами і які через це опустилися майже до їхнього рівня — настільки, наскільки це взагалі було можливо для людини. До пізньої ночі не змовкав звук жорен, бо їх було мало порівняно з кількістю тих, хто мав молоти; змучених і слабких сильні відганяли назад, і ті мусили чекати своєї черги до самого кінця.

— Гей, ти! — сказав Самбо, підійшовши до мулатки й кинувши перед нею мішок кукурудзи. — Як тебе звати?

— Люсі, — відповіла жінка.

— Ну, Люсі, тепер ти моя жінка. Змели цю кукурудзу й приготуй мені вечерю, чуєш?

— Я не твоя жінка і не буду нею! — гостро й раптово, з відчайдушною сміливістю відповіла жінка. — Іди собі!

— Тоді я тебе ногою вдарю! — сказав Самбо, погрозливо піднявши ногу.

— Можеш убити мене, якщо хочеш, — чим швидше, тим краще! Хотіла б я бути мертвою! — сказала вона.

— Гей, Самбо, ти там не надто знущайся з людей, а то я скажу хазяїнові, — сказав Кімбо, який саме працював біля жорен і щойно з люттю відігнав від них двох чи трьох змучених жінок, які чекали своєї черги молоти кукурудзу.

— А я скажу йому, що ти не пускаєш жінок до жорен, старий ніґере! — відповів Самбо. — Ти краще у свої справи не лізь.

Том був голодний після цілого дня дороги й майже непритомнів від нестачі їжі.

— Ось тобі! — сказав Кімбо, кидаючи перед ним грубий мішок, у якому було приблизно півмірки кукурудзи. — Ось, ніґере, хапай, бережи її — цього тижня більше не отримаєш.

Том чекав до пізньої години, поки звільниться місце біля жорен; а потім, побачивши двох жінок, які від утоми ледве трималися на ногах, почав молоти замість них їхню кукурудзу, склав докупи тліючі головешки вогнища, на якому до них багато хто вже пік коржі, а тоді заходився готувати собі вечерю. Там це була нова форма праці — маленький, здавалося б, учинок милосердя; але він торкнувся чогось живого в їхніх серцях: на їхніх зачерствілих обличчях проступив вираз жіночої доброти; вони замісили для нього тісто й доглянули за коржем, поки той пікся. Том сів біля вогню, при світлі полум’я дістав свою Біблію — бо потребував розради.

— Що це? — запитала одна з жінок.

— Біблія, — відповів Том.

— Господи Боже! Не бачила її відтоді, як була в Кентуккі.

— Ти виросла в Кентуккі? — із цікавістю запитав Том.

— Так, і виросла там добре; ніколи не думала, що потраплю сюди! — зітхнула жінка.

— А що то за книга взагалі? — запитала інша.

— Та Біблія.

— Господи милостивий! А що це таке? — здивувалася жінка.

— Та невже ти ніколи про неї не чула? — сказала інша. — Я колись чула, як моя пані читала її, іноді, в Кентуккі; але, Господи ж мій, тут ми нічого не чуємо, крім крику та лайки.

— А прочитай хоч трохи! — з цікавістю попросила перша жінка, побачивши, як уважно Том схилився над книгою.

Том прочитав:

— Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас.

— Слова добрі, нічого не скажеш, — мовила жінка. — А хто це каже?

— Господь, — відповів Том.

— От би мені знати, де Його знайти, — сказала жінка. — Я б пішла до Нього; здається, я вже ніколи не відпочину. Все тіло болить, щодня мене всю трусить, а Самбо постійно лається на мене, бо я недостатньо швидко збираю бавовну; а ввечері вже майже північ, перш ніж я встигну повечеряти; і тоді, здається, я тільки повернуся на бік та заплющу очі, як чую сурму — пора вставати, — і знову до роботи вранці. Якби я знала, де Господь, я б Йому все розповіла.

— Він тут, Він усюди, — сказав Том.

— Господи, та ти ж не змусиш мене в це повірити! Я знаю, що Господа тут немає, — сказала жінка. — Та годі про це. Я просто ляжу й посплю, скільки зможу.

Жінки розійшлися по своїх халупах, а Том залишився сам біля згасаючого вогню, який час від часу спалахував червоним відблиском на його обличчі.

Сріблястий місяць із ясним чолом піднявся в багряному небі й спокійно, мовчки дивився вниз, як Бог дивиться на картину страждання та гноблення, — спокійно дивився на самотнього чорношкірого чоловіка, який сидів, склавши руки, а на колінах у нього лежала Біблія.

«Невже Бог ТУТ?» О, як же може неосвічене серце зберегти непохитну віру перед лицем жахливого беззаконня та очевидної, безкарної несправедливості? У цьому простому серці точилася люта боротьба: нищівне усвідомлення кривди, передчуття цілого майбутнього життя, сповненого страждань, крах усіх минулих надій — усе це скорботно постало перед душею, мов тіла дружини, дитини та друга, що мертві здіймаються з темної хвилі й накочуються на напівутопленого моряка! О, чи легко було тут повірити й міцно триматися великого гасла християнської віри: «Бог Є, і Він винагороджує тих, хто щиро шукає Його»?

Том підвівся пригнічений і поплентався до відведеної йому халупи. Підлога вже була встелена змореними сплячими людьми, а затхле повітря цього місця майже відштовхувало його; але важка нічна роса була холодною, тіло втомилося, і, загорнувшись у пошарпану ковдру, яка була його єдиним постільним покривалом, він простягнувся на соломі й заснув.

Уві сні до його слуху долинув ніжний голос; він сидів на порослій мохом лаві в саду біля озера Пончартрейн, а Єва, схиливши свої серйозні очі, читала йому Біблію; і він чув, як вона читала:

— Коли ти переходиш через води, Я буду з тобою, і річки не затоплять тебе; коли ти підеш через вогонь, не обпечешся, і полум’я не охопить тебе; бо Я — Господь, Бог твій, Святий Ізраїлів, твій Спаситель.

Поступово слова ніби розтанули й розчинилися, мов божественна музика; дитина підняла свої глибокі очі й любовно втупила їх у нього, і з них, здавалося, проміння тепла та втіхи полилося просто до його серця; а тоді, наче підхоплена музикою, вона почала здійматися на сяйних крилах, з яких, мов зорі, сипалися золоті лусочки й іскри, — і зникла.

Том прокинувся. Чи був це сон? Нехай буде сон. Але хто скаже, що цей ніжний юний дух, який за життя так прагнув утішати й підтримувати стражденних, після смерті Богові було заборонено продовжувати це служіння?

Це прекрасна віра —

Що завжди над нашою головою

Кружляють на ангельських крилах

Душі померлих.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXIII, Кассі

І побачив я сльози пригноблених, і не було їм утішителя; а на боці їхніх гнобителів була сила, та не було їм утішителя. — ЕККЛ. 4:1

Томові знадобилося зовсім небагато часу, щоб призвичаїтися до всього, на що можна було сподіватися або чого слід було боятися в його новому житті. За що б він не брався, він був вправним і сумлінним працівником; а завдяки і звичці, і переконанням — пунктуальним та надійним. Спокійний і миролюбний за вдачею, він сподівався невтомною працею відвернути від себе бодай частину лих, що випадали на його долю. Він бачив довкола себе стільки жорстокості й нужди, що це викликало в ньому огиду й утомлювало його душу; та все ж він вирішив терпляче, по-християнськи, працювати далі, доручивши себе Тому, хто судить праведно, і не полишаючи надії, що для нього ще може відкритися якийсь шлях до порятунку.

Легрі мовчки придивлявся до здібностей Тома. Він вважав його працівником першого ґатунку; і все ж відчував до нього потаємну неприязнь — природну антипатію лихого до доброго. Він ясно бачив: коли, як це часто траплялося, його лють і жорстокість обрушувалися на беззахисних, Том це помічав; адже атмосфера людської думки така тонка, що її вплив відчувається навіть без слів, і навіть думка раба може дратувати господаря. Том по-різному виявляв ніжність до ближніх, співчуття до своїх товаришів по нещастю — почуття, незвичні й дивні для них; і Легрі стежив за цим із ревнивим оком. Він придбав Тома з наміром згодом зробити його свого роду наглядачем, якому час від часу міг би доручати свої справи під час нетривалих відлучень; а, на його думку, першою, другою і третьою вимогою до людини на такому місці була жорсткість. Легрі вирішив, що коли Том від природи не був жорстким, то він негайно його таким зробить; і за кілька тижнів після того, як Том оселився на плантації, вирішив розпочати цей процес.

Одного ранку, коли рабів вишикували перед виходом у поле, Том із подивом помітив серед них новеньку, чия зовнішність одразу привернула його увагу. То була висока, струнка жінка з напрочуд ніжними руками й ногами, вдягнена охайно й пристойно. На вигляд їй могло бути від тридцяти п’яти до сорока років; і це було таке обличчя, яке, побачивши одного разу, вже неможливо було забути, — одне з тих облич, що з першого погляду немов розповідають про дику, болісну й романтичну долю. Її чоло було високим, а брови — чітко окресленими й напрочуд гарними. Прямий, правильний ніс, тонко вирізьблений рот і граційний контур голови та шиї свідчили, що колись вона мусила бути вродливою; та її обличчя було глибоко порізане зморшками болю й гордого, гіркого терпіння. Колір її обличчя був землистим, нездоровим, щоки — запалими, риси — гострими, а вся постать — виснаженою. Але найбільше вражали її очі — такі великі, такі густо-чорні, затінені довгими віями такої самої темної барви, і такі шалено, скорботно безнадійні. У кожній рисі її обличчя, у кожному вигині рухливих губ, у кожному русі тіла проступали люта гордість і непокора; але в її очах застигла глибока, безпросвітна ніч страждання — вираз такий безнадійний і незмінний, що моторошно контрастував із презирством та гордістю, які виказувала вся її постава.

Звідки вона прийшла і хто вона була, Том не знав. Перше, що він дізнався про неї, — це те, що вона йшла поруч із ним, випроставшись і гордо тримаючи голову, у тьмяному сірому світанку. А от для всієї артілі вона була знайома; навколо неї чулося багато поглядів, поворотів голів і приглушеного, але цілком очевидного злорадства серед тих нещасних, обірваних, напівголодних створінь, що її оточували.

— Нарешті й до цього дійшла, — рада за тебе! — сказав один.

— Хі-хі-хі! — озвався інший. — Тепер узнаєш, як тут добре, місі!

— Побачимо, як вона працюватиме!

— Цікаво, чи й її ввечері відлупцюють, як усіх нас!

— А я б не відмовився побачити, як її покладуть під батіг, це точно! — сказав інший.

Жінка не звернула уваги на ці глузування, а йшла далі з тим самим виразом сердитого презирства, наче нічого не чула. Том усе життя прожив серед вихованих і освічених людей і інтуїтивно відчув за її манерами та поставою, що вона належала до того ж середовища; але як і чому вона могла опинитися в таких принизливих обставинах, він не міг збагнути. Жінка не дивилася на нього й не озивалася до нього, хоча всю дорогу до поля трималася зовсім поруч.

Том невдовзі поринув у роботу; але оскільки жінка була неподалік, він раз у раз поглядав на неї, стежачи за її працею. З першого погляду він побачив, що природна спритність і вправність робили цю роботу для неї легшою, ніж для багатьох інших. Вона збирала бавовну дуже швидко й чисто, причому з таким презирливим виглядом, ніби зневажала і саму роботу, і ганьбу та приниження свого становища.

Протягом дня Том працював неподалік від мулатки, яку було придбано разом із ним. Вона явно тяжко страждала, і Том часто чув, як вона молиться, хитаючись і тремтячи, немов ось-ось мала впасти. Проходячи повз неї, Том непомітно пересипав кілька жмень бавовни зі свого мішка до її.

— О, не треба, не треба! — здивовано сказала жінка. — Через це в тебе будуть неприємності.

Саме тоді підійшов Самбо. Він, здавалося, особливо люто ненавидів цю жінку; розмахуючи батогом, він грубо, гортанно гаркнув:

— Це що таке, Люсі? Ти тут дурієш? — і, вимовивши це, копнув жінку своїм важким черевиком із сиром’ятної шкіри, а потім ударив Тома батогом по обличчю.

Том мовчки знову взявся до роботи; але жінка, вже майже цілковито виснажена, знепритомніла.

— Я її приведу до тями! — сказав наглядач із жорстокою посмішкою. — Дам їй дещо краще за камфору! — І, витягши шпильку з рукава свого піджака, загнав її вістря аж до голівки в тіло жінки.

Жінка застогнала й наполовину підвелася.

— Вставай, тварюко, і працюй, чуєш? А то покажу тобі ще один спосіб!

Здавалося, жінка на кілька хвилин справді набрала неприродної сили й почала працювати з відчайдушною запопадливістю.

— Дивись, щоб так і трималася, — сказав чоловік, — бо ввечері, гадаю, пошкодуєш, що досі жива!

— Та я вже зараз цього бажаю! — почув Том її слова; а трохи згодом знову почув:

— О Господи, доки ж це триватиме! О Господи, чому Ти не допомагаєш нам?

Ризикуючи накликати на себе все, що тільки міг зазнати, Том знову підійшов і висипав усю бавовну зі свого мішка в мішок жінки.

— О, не треба! Ти не знаєш, що вони з тобою зроблять! — сказала жінка.

— Я витримаю, — сказав Том, — мені легше, ніж тобі, — і знову став на своє місце.

Усе це сталося в одну мить.

Раптом незнайома жінка, яку ми щойно описали і яка під час роботи підійшла досить близько, щоб почути останні слова Тома, підняла свої важкі чорні очі й на мить уп’ялася в нього поглядом; потім, узявши жменю бавовни зі свого кошика, переклала її до його.

— Ти нічого не знаєш про це місце, — сказала вона, — інакше не вчинив би так. Побудеш тут місяць — і тобі вже не захочеться допомагати нікому; ти побачиш, що й за власну шкуру ледве встигатимеш дбати!

— Боже борони, місі! — сказав Том, інстинктивно звертаючись до своєї товаришки по роботі так шанобливо, як він звик звертатися до людей високого походження, серед яких жив.

— Господь сюди ніколи не приходить, — гірко сказала жінка, спритно продовжуючи працювати; і знову зневажлива посмішка скривила її губи.

Але наглядач побачив її вчинок через усе поле й, розмахуючи батогом, підійшов до неї.

— Що це? Що це таке? — сказав він, тріумфально дивлячись на жінку. — Дурієш? Ану працюй! Тепер ти під моєю владою — тож дивись мені, а то матимеш своє!

Погляд, мов спалах блискавки, раптом майнув у тих чорних очах; жінка різко обернулася, затремтіли її губи, ніздрі роздулися, вона випросталася на весь зріст і вп’яла в наглядача погляд, що палав люттю та презирством.

— Пес! — сказала вона. — Спробуй тільки торкнутися мене, якщо насмілишся! У мене й досі достатньо влади, щоб тебе віддати псам на розтерзання, спалити живцем, порізати на шматки! Мені досить лише сказати слово!

— А якого біса ти тоді тут? — запитав чоловік, явно знітившись і похмуро відступивши на крок чи два. — Я нічого лихого не хотів, місі Кассі!

— Тоді тримайся від мене подалі! — сказала жінка.

І справді, чоловік, здавалося, дуже охоче вирішив зайнятися чимось на іншому кінці поля й швидко подався геть.

Жінка раптом повернулася до роботи й заходилася працювати з такою швидкістю, що Том був просто приголомшений. Здавалося, вона працювала чарами. Ще до кінця дня її кошик був наповнений, утоптаний і складений через край, а кілька разів вона ще й щедро пересипала бавовну до Тома.

Давно вже стемніло, коли вся втомлена вервечка, з кошиками на головах, потяглася до будівлі, призначеної для складання та зважування бавовни. Там був Легрі, зайнятий розмовою з двома наглядачами.

— Цей Том наробить чимало клопоту; усе сипав бавовну до кошика Люсі. З таких, знаєте, що можуть усім неграм набити голову думками, ніби з ними поводяться несправедливо, якщо господар за ним не вгледить! — сказав Самбо.

— Оце так! Чорна наволоч! — сказав Легрі. — Його доведеться як слід провчити, еге ж, хлопці?

Обидва негри вишкірилися від цих слів моторошною посмішкою.

— Атож, атож! Можете покластися на містера Легрі, коли йдеться про те, щоб провчити когось! Сам диявол не зрівняється з містером у цій справі! — сказав Кімбо.

— Ну, хлопці, найкраще буде доручати йому шмагати інших, поки з нього не вивітряться всі його вигадки. Треба його провчити!

— Господи, містере, вам доведеться добряче попрацювати, щоб це з нього вибити!

— Але вибити доведеться! — сказав Легрі, перекочуючи тютюн у роті.

— А от Люсі — найзухваліша, найпоганіша баба на всій плантації! — вів далі Самбо.

— Обережніше, Сем; я скоро почну замислюватися, чому ти так люто ненавидиш Люсі.

— Ну, містер знає: вона посміла виступити проти містера і не послухалася мене, коли він наказав їй.

— Я б вибив із неї це бажання, — сказав Легрі, спльовуючи, — та роботи стільки, що зараз не варто через неї здіймати галас. Вона худенька; але ці худі дівки здатні витримати й напівсмертельне побиття, аби тільки домогтися свого!

— Ну, Люсі справді страшенно дратувала, лінувалася, усе ходила похмура; нічого не хотіла робити, — а Том за неї заступався.

— Он як! Ну, тоді Том матиме задоволення самому її відшмагати. Для нього це буде гарною практикою, та й на дівчину він не наляже так, як ви, дияволи.

— Хо-хо! Ха-ха-ха-ха! — зареготали обидва закіптюжені негідники; і ці диявольські звуки, справді, напрочуд добре виражали бісівську натуру, якою наділив їх Легрі.

— Але, містере, Том і місі Кассі, та ще інші з ними, наповнили Люсин кошик. Гадаю, там вага неабияка, містере!

— Я сам зважуватиму! — наголосив Легрі.

Обидва наглядачі знову вибухнули своїм диявольським сміхом.

— Отак! — додав він. — Місі Кассі виконала свою денну норму.

— Вона збирає так, наче сам диявол і всі його ангели їй допомагають!

— Гадаю, усі вони сидять у ній самій! — сказав Легрі й, пробурмотівши грубу лайку, попрямував до вагової.

Повільно, похнюпившись і ледве тягнучи ноги, нещасні виснажені люди заходили до приміщення і з похмурою неохотою подавали свої кошики на вагу.

Легрі записував на грифельній дошці, збоку якої був прикріплений список імен, кількість зібраної бавовни.

Кошик Тома зважили й прийняли; і він тривожно чекав, чи пощастить жінці, якій він допоміг.

Хитаючись від слабкості, вона вийшла вперед і подала свій кошик. Легрі чудово бачив, що вага була повною; але, удаючи гнів, сказав:

— Що, лінива худобино! Знову недобрала! Відійди вбік — скоро дістанеться тобі!

Жінка застогнала від цілковитого розпачу й сіла на дошку.

Та, кого називали місі Кассі, тепер вийшла вперед і з гордовитою, недбалою поставою подала свій кошик. Коли вона його передавала, Легрі подивився їй в очі з насмішкуватим, але водночас допитливим поглядом.

Вона спокійно втримала на ньому свої чорні очі, ледь ворухнула губами й сказала щось французькою. Ніхто не знав, що саме вона промовила; але обличчя Легрі враз набуло цілком бісівського виразу. Він напівпідняв руку, ніби хотів ударити її, — жест, на який вона відповіла лютою зневагою, повернулася й пішла геть.

— А тепер, — сказав Легрі, — сюди, Томе. Я ж казав тобі, що купив тебе не для звичайної роботи; я збираюся підвищити тебе й зробити з тебе наглядача. Тож сьогодні ввечері можеш уже почати набивати руку. Ось візьми цю дівку й відшмагай її; ти бачив це досить часто, щоб знати, як.

— Прошу пробачення, містере, — сказав Том. — Сподіваюся, містер не змусить мене цього робити. Я до такого не звик, ніколи цього не робив — і нізащо не зможу.

— Ти ще багато чого навчишся з того, чого ніколи не знав, перш ніж я з тобою закінчу! — сказав Легрі, підхопивши батіг із сиром’ятної шкіри й важко вдаривши Тома впоперек щоки, а потім засипавши його цілим градом ударів.

— Ну ось! — сказав він, зупинившись перепочити. — Тепер скажеш мені, що не можеш цього зробити?

— Так, містере, — сказав Том, підносячи руку, щоб витерти кров, що стікала по його обличчю. — Я готовий працювати вдень і вночі, працювати, доки в мені є життя й подих; але цього я не можу вважати правильним і не можу цього зробити. І, містере, я ніколи цього не зроблю — ніколи!

Том мав напрочуд м’який, лагідний голос і звично шанобливі манери, через що Легрі вирішив, що він боягузливий і легко підкориться. Коли ж Том промовив ці останні слова, всіх пройняло здивування; бідна жінка склала руки й сказала:

— О Господи!

А всі інші мимоволі перезирнулися й затамували подих, наче готувалися до бурі, яка ось-ось мала вибухнути.

Легрі дивився на нього приголомшено й розгублено; але зрештою вибухнув:

— Що?! Ти, проклята чорна худобино! Ти мені кажеш, що не вважаєш правильним робити те, що я тобі наказую?! Яке діло має будь-яка з вас, проклята худобо, до того, що правильно, а що ні? Я цьому покладу край! Чого ти взагалі про себе думаєш? Може, ти вважаєш себе джентльменом-господарем, Томе, раз дозволяєш собі вказувати своєму господареві, що правильно, а що ні! То ти ще й удаєш, ніби неправильно шмагати цю дівку?!

— Я так думаю, містере, — сказав Том. — Бідолашне створіння хворе й немічне; це було б просто жорстокістю, і я ніколи цього не робив і не почну робити. Містере, якщо ви хочете мене вбити — вбивайте; але підняти руку на когось із тих, хто тут, я ніколи не зможу. Я радше помру!

Том говорив лагідним голосом, але з такою рішучістю, яку неможливо було витлумачити двозначно. Легрі тремтів від люті; його зеленкуваті очі люто блищали, а навіть вуса, здавалося, закручувалися від гніву. Та, наче якийсь хижий звір, що грається зі своєю жертвою перед тим, як її пожерти, він стримав сильний порив негайно вдатися до насильства й вибухнув уїдливою насмішкою.

— Ну й побожний пес нарешті знайшовся серед нас, грішників! Святий, джентльмен, та ще й не абихто — прийшов говорити нам, грішникам, про наші гріхи! Який же він, мабуть, святий чоловік! Ану, негіднику, ти тут удаєш із себе такого побожного — невже ніколи не чув зі своєї Біблії: «Раби, коріться своїм панам»? Хіба я не твій господар? Хіба я не виклав дванадцять сотень доларів готівкою за все, що міститься всередині твоєї старої проклятої чорної шкаралупи? Хіба ти тепер не мій — тілом і душею? — сказав він, люто копнувши Тома своїм важким чоботом. — Відповідай мені!

І саме в найглибшій фізичній муці, зігнутий під тягарем жорстокого гноблення, Том раптом відчув у душі промінь радості й тріумфу від цього запитання. Він раптом випростався на весь зріст і, палко глянувши в небо, тоді як сльози й кров, що стікали по його обличчю, змішалися, вигукнув:

— Ні! Ні! Ні! Моя душа не ваша, містере! Ви її не купили — і не можете купити! Її вже купив і викупив Той, хто здатен її зберегти; тож не має значення, не має значення — ви не можете мені зашкодити!

— Не можу?! — глузливо перепитав Легрі. — Побачимо, побачимо! Гей, Самбо, Кімбо, провчіть цього пса так, щоб він не забув цього цілого місяця!

Двоє велетенських негрів, які тепер схопили Тома, з бісівським тріумфом на обличчях могли б стати напрочуд влучним уособленням сил темряви. Бідна жінка скрикнула від жаху, і всі підвелися, немов за спільним порухом, коли вони поволокли Тома звідти, а він не чинив опору.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXIV, Історія квартеронки

І ось сльози тих, кого пригнічують, а на боці їхніх гнобителів — сила. Тому я прославляв мертвих, які вже померли, більше, ніж живих, які ще живуть.
— ЕКЛ. 4:1.

Була вже глибока ніч, і Том самотньо лежав, стогнучи й стікаючи кров’ю, у старій покинутій кімнаті при бавовноочисній машині, серед уламків зламаних механізмів, куп пошкодженої бавовни та іншого мотлоху, що тут назбирався.

Ніч була вогка й задушлива, а в густому повітрі роїлися незліченні хмари комарів, посилюючи невгамовні муки його ран; а пекуча спрага — мука, що не мала собі рівної, — довершувала міру його фізичних страждань.

— О, добрий Господи! Поглянь же на мене, — даруй мені перемогу! Даруй перемогу над усім! — молився бідолашний Том у своїх муках.

Позаду нього до кімнати долинув звук кроків, і світло ліхтаря блиснуло йому в очі.

— Хто там? О, ради Господа, дайте мені хоч трохи води!

То була жінка Кассі. Вона поставила ліхтар, налила з пляшки води, підняла йому голову та дала напитися. Він випив одну чашу за одною, жадібно, гарячково.

КАССІ ДОГЛЯДАЄ ДЯДЬКА ТОМА ПІСЛЯ ПОКАРАННЯ

— Пий скільки хочеш, — сказала вона. — Я знала, що так і буде. Не вперше я виходжу вночі, щоб носити воду таким, як ти.

— Дякую, місіс, — сказав Том, коли напився.

— Не називай мене місіс! Я така сама нещасна рабиня, як і ти, — та ще й нижча за тебе, якою ти ніколи не зможеш стати! — гірко сказала вона. — Але тепер…

Вона підійшла до дверей і втягнула всередину невеликий матрац, на який заздалегідь постелила полотнища лляної тканини, змочені холодною водою.

— Спробуй, бідолашний, перекотитися на нього.

Затерплий від ран і побоїв, Том довго не міг виконати цей рух; але, коли нарешті зміг, відчув помітне полегшення від прохолодних компресів на своїх ранах.

Жінка, яка за довгі роки, доглядаючи жертв жорстокості, добре опанувала різні способи лікування, продовжила прикладати до Тома всілякі засоби, і невдовзі йому стало трохи легше.

— Ось, — сказала жінка, коли підклала йому під голову валик із пошкодженої бавовни, що правив за подушку, — більше я для тебе нічого не можу зробити.

Том подякував їй, а жінка сіла на підлогу, підтягнула коліна до грудей, обхопила їх руками й нерухомо дивилася перед собою з гірким, болісним виразом обличчя. Її капелюшок відкинувся назад, і довгі хвилясті пасма чорного волосся обрамляли її дивне, сумне обличчя.

— Немає користі, бідолашний, — нарешті промовила вона. — Немає користі в тому, що ти намагався зробити. Ти був хоробрий — ти мав правду на своєму боці; але все це марно, і тобі не під силу боротися далі. Ти в руках диявола; він сильніший, і ти мусиш здатися!

Здатися! Хіба людська слабкість і фізичні муки не шепотіли йому про це ще раніше? Том здригнувся, бо ця гірка жінка з дикими очима й сумним голосом здавалася йому втіленням тієї спокуси, з якою він сам щойно боровся.

— О Господи! О Господи! — застогнав він. — Як же я можу здатися?

— Немає сенсу кликати Господа — Він ніколи не чує, — спокійно відповіла жінка. — Я взагалі не вірю, що Бог є; а якщо Він і є, то став на їхній бік. Усе проти нас — і небо, і земля. Все штовхає нас до пекла. То чому б нам туди й не піти?

Том заплющив очі й здригнувся від цих похмурих, безбожних слів.

— Ти бачиш, — сказала жінка, — ти нічого про це не знаєш, а я знаю. Я вже п’ять років усім тілом і душею живу тут, під п’ятою цього чоловіка, і ненавиджу його так само, як диявола! Ось ти тут, на самотній плантації, за десять миль від будь-якої іншої, серед боліт; тут немає жодної білої людини, яка могла б засвідчити, якби тебе живцем спалили, ошпарили, порізали на шматки, віддали псам на розтерзання або підвісили й забили батогом до смерті. Тут немає жодного закону — ні Божого, ні людського, — який міг би принести тобі чи комусь із нас бодай найменшу користь; а цьому чоловікові немає на світі такого, чого він не був би здатен зробити. Якби я розповіла лише про те, що тут бачила й чому сама була свідком, у кожного волосся стало б дибки, а зуби зацокотіли б від страху. І все ж опиратися марно! Хіба я хотіла жити з ним? Хіба я не була жінкою, вихованою в достатку й витонченості? А він… Боже небесний! Ким він був і ким він є? І все-таки я прожила з ним ці п’ять років, проклинаючи кожну мить свого життя — день і ніч! А тепер у нього з’явилася нова — зовсім юна дівчина, їй лише п’ятнадцять, і вона, каже, побожна. Її добра господиня навчила її читати Біблію; і вона принесла сюди свою Біблію — в пекло їй із нею!

І жінка розсміялася диким, тужливим сміхом, що дивним, майже надприродним звуком луною прокотився крізь стару зруйновану будівлю.

Том склав руки; навколо була сама темрява й жах.

— О Ісусе! Господи Ісусе! Невже Ти зовсім забув про нас, бідних нещасних? — нарешті вирвалося в нього. — Допоможи, Господи, я гину!

Жінка суворо продовжила:

— А чого ти так страждаєш через цих жалюгідних нікчем, із якими працюєш? Кожен із них при першій же нагоді обернувся б проти тебе. Вони всі такі ж низькі й жорстокі один до одного, якими тільки можуть бути; немає жодного сенсу терпіти муки, аби не завдати їм болю.

— Бідні нещасні! — сказав Том. — А що зробило їх жорстокими? А якщо я здамся, то звикну до цього й мало-помалу стану таким самим, як вони! Ні, ні, місіс! Я втратив усе — дружину, дітей, дім і доброго господаря, а він звільнив би мене, якби прожив іще хоча б тиждень; я втратив усе в цьому світі, і все воно пішло назавжди, — а тепер я не можу втратити ще й Небо. Ні, я не можу стати грішним — до всього іншого!

— Але ж не може бути, щоб Господь зарахував нам цей гріх, — сказала жінка. — Він не поставить його нам у провину, коли ми змушені грішити; Він покладе провину на тих, хто довів нас до цього.

— Так, — сказав Том, — але це не завадить нам стати злими. Якщо я зроблюся таким же безсердечним, як той Самбо, і таким же лихим, то мені вже буде байдуже, чому я таким став; важливо те, що я стану таким. Ось чого я боюся.

Жінка дико й здивовано подивилася на Тома, наче її осяяла нова думка; а тоді, важко застогнавши, сказала:

— О Боже милосердний! Ти говориш правду! О… О… О!

І, стогнучи, вона впала на підлогу, мов розчавлена й скорчена під тягарем нестерпних душевних мук.

На деякий час запала тиша, і було чути лише дихання обох. Нарешті Том тихо промовив:

— О, будь ласка, місіс!

Жінка раптом підвелася, і на її обличчя знову ліг звичний суворий, похмурий вираз.

— Будь ласка, місіс, я бачив, як вони кинули мій сюртук у той куток, а в кишені мого сюртука — моя Біблія. Якщо місіс не важко, принесіть її мені.

Кассі пішла й принесла її. Том одразу розгорнув Біблію на густо позначеному, затертому від частого читання уривку про останні події в житті Того, чиїми ранами ми зцілилися.

— Якби місіс була така добра й прочитала це… Воно краще за воду.

Кассі взяла книгу, з сухою, гордою міною переглянула уривок. Потім почала читати вголос, тихим голосом, із тією своєрідною, зворушливою красою інтонацій, якою вирізнялося її читання, — ту проникливу оповідь про муки й славу. Часто під час читання її голос тремтів, а часом і зовсім зраджував їй; тоді вона замовкала з крижаним, незворушним виразом обличчя, доки не опановувала себе. Дійшовши до зворушливих слів: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять», вона кинула книгу й, сховавши обличчя у важкій масі свого волосся, вибухнула риданнями, так що все її тіло здригалося від судомних схлипів.

Том теж плакав, час від часу глухо вигукуючи щось крізь сльози.

— Якби ж нам тільки триматися цього! — сказав Том. — Йому це, здається, давалося так природно, а нам доводиться так тяжко боротися за це! О Господи, допоможи нам! О благословенний Господи Ісусе, допоможи нам!

— Місіс, — сказав Том трохи згодом, — я бачу, що в усьому ви якось набагато вище за мене; але є одна річ, якої місіс могла б навчитися навіть у бідного Тома. Ви сказали, що Господь став на їхній бік, бо дозволяє нам терпіти знущання й побої; але подивіться, що випало на долю Його власного Сина — благословенного Господа Слави. Хіба Він не був завжди бідним? І хіба хтось із нас опустився ще так низько, як Він? Господь не забув нас — я в цьому певен. У Писанні сказано: якщо ми страждаємо з Ним, то й царюватимемо з Ним; а якщо відречемося від Нього, то й Він відречеться від нас. Хіба вони всі не страждали — і Господь, і всі Його люди? Там розповідається, як їх побивали камінням, перепилювали надвоє, як вони блукали в овечих та козячих шкурах, нужденні, гноблені, мучені. Страждання — не причина думати, ніби Господь відвернувся від нас; навпаки, якщо тільки ми тримаємося Його й не віддаємося гріху.

— Але чому ж Він ставить нас у такі обставини, де ми не можемо не грішити? — запитала жінка.

— Я думаю, що можемо не грішити, — відповів Том.

— Побачиш, — сказала Кассі. — Що ти робитимеш? Завтра вони знову візьмуться за тебе. Я їх знаю, я бачила все, що вони роблять; я не можу навіть думати про те, до чого вони тебе доведуть. А зрештою вони тебе зламають!

— Господи Ісусе! — сказав Том. — Ти ж подбаєш про мою душу? О Господи, подбай! Не дай мені зламатися!

— О любий мій! — сказала Кассі. — Я вже чула всі ці плачі й молитви. І все одно людей ламали, підкоряли. Ось Еммелін — вона намагається триматися, і ти намагаєшся… Але який із цього зиск? Ти мусиш здатися, або тебе зламають по краплині.

— Ну то я помру! — сказав Том. — Нехай розтягують це скільки завгодно, але вони не можуть завадити мені колись померти! А після цього вони вже нічого не зможуть мені зробити. Ясно, я вирішив! Я знаю, що Господь допоможе мені й проведе мене крізь усе це.

Жінка не відповіла; вона сиділа, пильно втупивши чорні очі в підлогу.

— Може, так воно й має бути, — пробурмотіла вона сама до себе, — але для тих, хто вже здався, надії немає! Немає! Ми живемо в бруді й стаємо огидними, аж поки самі собі не стаємо огидні! І прагнемо померти, але не наважуємося самі покласти край своєму життю! Немає надії! Немає надії! Немає надії? А ця дівчина… тепер… вона ж такого самого віку, як я тоді!

— Ти бачиш мене тепер, — сказала вона, швидко звертаючись до Тома, — бачиш, що я собою являю! А колись я виросла в розкоші; перше, що я пам’ятаю, — як у дитинстві гралася у розкішних вітальнях, де мене вдягали, мов ляльку, а гості й відвідувачі вихваляли мене. З вікон вітальні виходили двері до саду; там я гралася зі своїми братами й сестрами в піжмурки під апельсиновими деревами. Потім мене віддали до монастиря, де я навчилася музики, французької, вишивання та ще багато чого; а коли мені виповнилося чотирнадцять, я повернулася додому на похорон батька. Він помер дуже раптово, а коли почали залагоджувати справи зі спадщиною, виявилося, що майна ледве вистачає, щоб покрити борги; і коли кредитори склали опис майна, мене теж записали до нього. Моя мати була рабинею, а батько завжди збирався звільнити мене; але не встиг цього зробити, тож мене внесли до списку. Я завжди знала, хто я така, але ніколи особливо про це не замислювалася. Ніхто ж не очікує, що міцний, здоровий чоловік ось так раптом помре. Ще за чотири години до смерті батько був цілком здоровий — це був один із перших випадків холери в Новому Орлеані. Наступного дня після похорону дружина батька забрала своїх дітей і поїхала на плантацію до свого батька. Мені здалося, що вони поводяться зі мною якось дивно, але я не розуміла чому. Там залишився молодий адвокат, щоб уладнати справи; він приходив щодня, бував у домі й дуже ввічливо зі мною розмовляв. Якось він привів із собою молодого чоловіка, і мені здалося, що я ніколи не бачила гарнішого. Я ніколи не забуду того вечора. Ми гуляли з ним у саду. Я почувалася самотньою й була сповнена смутку, а він був такий добрий і лагідний зі мною; він сказав, що бачив мене ще до того, як я поїхала до монастиря, що давно мене кохає і стане моїм другом та захисником. Коротко кажучи, хоча він мені цього не сказав, він заплатив за мене дві тисячі доларів, і я стала його власністю. Я добровільно віддалася йому, бо кохала його. Кохала! — повторила жінка, замовкнувши. — О, як же я кохала того чоловіка! Як кохаю його й тепер — і любитиму доти, доки дихатиму! Він був такий прекрасний, такий шляхетний, такий високий душею! Він поселив мене в чудовому домі, де були слуги, коні, карети, меблі та вбрання. Усе, що можна було купити за гроші, він мені давав; але я не цінувала всього цього — мені був потрібен лише він. Я кохала його більше, ніж свого Бога і власну душу, і, якби навіть намагалася, не могла чинити інакше, ніж він хотів.

— Я хотіла тільки одного — я хотіла, щоб він одружився зі мною. Я думала: якщо він кохає мене так, як каже, і якщо я справді така, якою він мене вважає, то він захоче одружитися зі мною й звільнити мене. Але він переконав мене, що це неможливо; і сказав, що якщо ми будемо вірні одне одному, то перед Богом це і є шлюб. Якщо це правда, хіба я не була дружиною того чоловіка? Хіба я не була йому вірна? Протягом семи років хіба я не стежила за кожним його поглядом і рухом, хіба не жила й не дихала лише заради того, щоб йому догоджати? Він захворів на жовту гарячку, і двадцять днів та ночей я не відходила від нього. Я сама — сама давала йому всі ліки, сама робила для нього все, що було потрібно; і тоді він назвав мене своїм добрим ангелом і сказав, що я врятувала йому життя. У нас було двоє прекрасних дітей. Першим народився хлопчик, і ми назвали його Генрі. Він був точнісінько як батько — такі самі прекрасні очі, таке саме чоло, а волосся спадало навколо нього кучерями; він мав і батьківський характер, і талант. Маленька Еліза, казав він, була схожа на мене. Він часто говорив мені, що я найвродливіша жінка в Луїзіані; він так пишався мною та дітьми. Йому подобалося, коли я гарно вдягала їх, садовила нас із дітьми у відкриту карету й возила містом, щоб слухати, що люди говорять про нас; а ще він раз у раз переказував мені всі ті люб’язні слова, які чув на нашу з дітьми похвалу. О, то були щасливі дні! Я думала, що щасливіша за мене людини немає на світі; але потім настали лихі часи. До Нового Орлеана приїхав його кузен, із яким він був особливо близький, — він ним просто захоплювався; але від першої ж зустрічі я чомусь його боялася, бо була певна, що він принесе нам нещастя. Він почав брати Генрі із собою, і часто той не повертався додому до другої чи третьої години ночі. Я не наважувалася сказати й слова, бо Генрі був такий запальний, що я боялася його. Кузен почав водити його до гральних домів; а він був із тих людей, яких, щойно вони туди втягнуться, вже не зупиниш. Потім він познайомив його з іншою жінкою, і я невдовзі побачила, що його серце вже не зі мною. Він нічого мені не казав, але я бачила — я знала це день у день, відчувала, як розривається моє серце, але не могла сказати ані слова! Тоді цей негідник запропонував купити мене й дітей у Генрі, щоб сплатити його борги за азартні ігри, які заважали йому одружитися так, як він хотів, — і він продав нас. Якось він сказав мені, що має справи в провінції й поїде на два-три тижні. Він говорив лагідніше, ніж зазвичай, і сказав, що повернеться; але мене це не обмануло. Я знала, що час настав; я наче скам’яніла. Не могла ні говорити, ні пролити сльозинки. Він багато разів поцілував мене й дітей і вийшов. Я бачила, як він сів на коня, і дивилася йому вслід, аж поки він зовсім не зник із очей; а тоді впала й знепритомніла.

— І тоді прийшов він, цей проклятий негідник! Прийшов забрати нас у свою власність. Він сказав мені, що купив мене та моїх дітей, і показав документи. Я прокляла його перед Богом і сказала, що радше помру, ніж житиму з ним.

— Як собі хочеш, — сказав він, — але якщо не схаменешся й не почнеш поводитися розумно, я продам обох дітей, і ти більше ніколи їх не побачиш. Він сказав мені, що від самого першого разу, коли побачив мене, завжди мав намір заволодіти мною; що навмисне підбурював Генрі, втягував його в борги, аби той зрештою погодився продати мене. Що він звів його з іншою жінкою й домігся, щоб той закохався в неї; і що після всього цього мені, мовляв, мало б бути зрозуміло: він не відступить через якісь там примхи, сльози та подібні дрібниці.

Я скорилася, бо руки мої були зв’язані. У нього були мої діти; щоразу, коли я в чомусь опиралася його волі, він заводив мову про те, щоб їх продати, і домагався від мене покори, якої тільки хотів. О, що це було за життя! Жити з розбитим серцем день у день, день у день, — і все ж любити, коли ця любов приносила самі страждання; бути тілом і душею прив’язаною до людини, яку ненавидиш. Колись я любила читати Генрі, грати для нього, танцювати з ним вальс, співати йому; а тепер усе, що я робила для цього чоловіка, було для мене суцільною мукою, — та я боялася відмовити йому хоч у чомусь. Він був владний і суворий з дітьми. Еліза була боязкою дитиною; зате Генрі був сміливий, запальний, як його батько, і ніхто ніколи й близько не приборкував його. Він постійно чіплявся до нього, сварився з ним, і я щодня жила в страху та тривозі. Я намагалася навчити хлопчика поваги; намагалася тримати їх подалі одне від одного, бо за тих дітей я трималася, мов за саме життя; але все було марно. Він продав обох дітей. Одного дня він узяв мене кататися, а коли я повернулася додому, їх уже ніде не було! Він сказав, що продав їх; показав мені гроші — ціну їхньої крові. Тоді мені здалося, що мене покинуло все людське. Я кричала, проклинала, — проклинала Бога й людей; і якийсь час, здається, він справді боявся мене. Але він не здався. Він сказав, що моїх дітей продано, але чи побачу я їхні обличчя коли-небудь знову, залежить від нього; а якщо я не буду тихою, їм доведеться за це поплатитися. Що тільки не зробиш із жінкою, коли в тебе її діти. Він змусив мене скоритися; змусив бути покірною; підлещувався до мене надією, що, можливо, він викупить їх назад; і так минув тиждень чи два. Одного дня я гуляла й проходила повз калабузу; біля брами юрмився натовп, і я почула дитячий голос. І раптом мій Генрі вирвався від двох чи трьох чоловіків, які його тримали, підбіг до мене, кричачи, й ухопився за мою сукню. Вони кинулися до нього, страшенно лаючись; і один чоловік, чиє обличчя я ніколи не забуду, сказав йому, що так йому втекти не вдасться; що він іде з ним до калабузи й там отримає урок, якого не забуде довіку. Я благала, просила, — вони лише сміялися; бідний хлопчик кричав, дивився мені в обличчя й тримався за мене, аж поки, відриваючи його, вони не розірвали майже всю полу моєї сукні; а тоді потягли його всередину, і він кричав: — Мамо! Мамо! Мамо! Там стояв один чоловік, який, здавалося, пожалів мене. Я запропонувала йому всі гроші, які мала, аби тільки він утрутився. Він похитав головою й сказав, що хлопчик від самого дня, як його купили, був зухвалим і неслухняним; що тепер його раз і назавжди привчать до покори. Я повернулася й побігла; і всю дорогу мені здавалося, що я чую його крик. Я вбігла до будинку, задихана, кинулася до вітальні, де знайшла Батлера. Я розповіла йому все й благала піти та втрутитися. Він лише засміявся й сказав, що хлопчик дістав по заслузі. Його треба було приборкати, — і що швидше, то краще; — чого, мовляв, я очікувала?

Мені здалося, що тієї миті щось у моїй голові тріснуло. Я відчула запаморочення й лють. Пам’ятаю, як побачила на столі великий гострий боуї-ніж; пам’ятаю щось про те, як схопила його й кинулася на нього, — а далі все потемніло, і я більше нічого не знала, багато-багато днів.

Коли я отямилася, то була в гарній кімнаті, — але не у своїй. За мною доглядала стара чорношкіра жінка; приходив лікар, і про мене дуже дбали. Згодом я дізналася, що він поїхав, залишивши мене в цьому будинку на продаж; ось чому тут так старалися мене виходити.

Я не хотіла одужувати й сподівалася, що не одужаю; але, всупереч моїй волі, гарячка минула, я зміцніла й зрештою підвелася з ліжка. Тоді мене щодня змушували вбиратися; до мене заходили джентльмени, стояли, курили сигари, розглядали мене, ставили запитання й торгувалися щодо моєї ціни. Я була така похмура й мовчазна, що ніхто не хотів мене купувати. Мене погрожували відшмагати, якщо я не стану веселіша й не докладатиму зусиль, щоб бути приємною. Нарешті одного дня прийшов джентльмен на ім’я Стюарт. Здавалося, він співчував мені; він побачив, що на моєму серці лежить якась страшна таємниця, і багато разів приходив побачитися зі мною наодинці, аж поки зрештою не переконав мене все йому розповісти. Він купив мене й пообіцяв зробити все можливе, щоб знайти й викупити моїх дітей. Він пішов до готелю, де перебував мій Генрі; там йому сказали, що хлопця продали плантаторові десь на Перл-Рівер. Це було останнє, що я про нього чула. Потім він знайшов, де моя донька; її тримала одна стара жінка. Він запропонував за неї величезні гроші, але вони не погодилися її продати. Батлер дізнався, що він хотів її для мене, і передав мені, що я ніколи її не матиму. Капітан Стюарт був дуже добрий до мене; він мав чудову плантацію й забрав мене туди. Через рік у мене народився син. О, та дитина! — як я її любила! Яким схожим на мого бідного Генрі було це маленьке створіння! Але я вже вирішила — так, вирішила. Я більше ніколи не дозволю дитині дожити до дорослого віку! Коли хлопчикові виповнилося два тижні, я взяла його на руки, поцілувала, плакала над ним, а потім дала йому лауданум і притиснула до грудей, поки він не заснув навіки. Як я його оплакувала, як ридала над ним! І хто б міг подумати, що це було не що інше, як помилка, через яку я дала йому лауданум? Але тепер це одна з небагатьох речей, про які я не шкодую. Я й досі не жалкую; принаймні він більше не страждає. Що могла я дати йому, бідній дитині, краще за смерть? Згодом прийшла холера, і капітан Стюарт помер; усі помирали, хто хотів жити, — а я, я, хоч і дійшла до самих дверей смерті, — я вижила! Тоді мене продали, і я переходила з рук у руки, поки не зблякла й не постаріла, поки не вкрилася зморшками; я захворіла на гарячку; і тоді цей негідник купив мене й привіз сюди, — і ось я тут!

Жінка замовкла. Вона квапливо переповідала свою історію, з дикою, пристрасною силою; то, здавалося, зверталася до Тома, то говорила сама до себе, наче в монолозі. Її голос і манера були такі несамовиті й владні, що на якийсь час Том навіть забув про біль від своїх ран і, підвівшись на лікті, стежив за нею, як вона неспокійно ходила туди й сюди, а довге чорне волосся важко гойдалося навколо неї при кожному русі.

— Ти кажеш мені, — мовила вона після паузи, — що є Бог, — Бог, який дивиться згори й бачить усе це. Може, й так. Сестри в монастирі колись розповідали мені про Судний день, коли все вийде на світло; — хіба ж тоді не буде помсти?

Вони думають, що те, що ми терпимо, — ніщо; що страждання наших дітей — теж ніщо! Для них це все дрібниця; а я ходила вулицями й відчувала, ніби в моєму єдиному серці стільки горя, що ним можна було б потопити ціле місто. Я хотіла, щоб будинки впали на мене або щоб каміння провалилося під ногами. Так! І в Судний день я постану перед Богом свідком проти тих, хто занапастив мене та моїх дітей, і тілом, і душею!

Коли я була дівчиною, мені здавалося, що я релігійна; я любила Бога й молитву. А тепер я загублена душа, переслідувана дияволами, які мучать мене день і ніч; вони женуть мене все далі й далі — і я так і зроблю одного з цих днів! — сказала вона, стискаючи руку, а в її важких чорних очах спалахнув божевільний вогник. — Я відправлю його туди, де йому місце, — і це буде недовга дорога, — однієї з цих ночей, навіть якщо за це мене живцем спалять!

Дикий, протяжний сміх пролунав у спорожнілій кімнаті й урвався істеричним схлипуванням; вона впала на підлогу, здригаючись і корчачись у судомних риданнях.

За кілька хвилин напад несамовитості, здавалося, минув; вона поволі підвелася й ніби опанувала себе.

— Чи можу я ще чимось тобі допомогти, бідолашний? — сказала вона, підійшовши до місця, де лежав Том. — Може, дати тобі ще води?

У її голосі й манері, коли вона це сказала, була така витончена, співчутлива ніжність, що вона разюче контрастувала з недавньою дикою несамовитістю.

Том випив води й уважно, сповнений жалю, подивився їй в обличчя.

— О, місіс, я хотів би, щоб ви пішли до Того, хто може дати вам живої води!

— Піти до Нього! А де Він? Хто Він? — запитала Кассі.

— До Того, про Кого ви мені читали, — до Господа.

— Я колись бачила Його образ над вівтарем, коли була дівчиною, — сказала Кассі, і її темні очі застигли в задумливому, скорботному виразі. — Але Його тут немає! Тут немає нічого, крім гріха й довгого, довгого, безконечного відчаю! О!

Вона поклала руку на груди й набрала повітря, наче хотіла підняти важкий тягар.

Том наче хотів щось сказати, але вона рішучим жестом урвала його.

— Не говори, бідолашний. Спробуй заснути, якщо зможеш.

Поставивши воду так, щоб він міг дотягнутися до неї, й улаштувавши все, що тільки могла, для його зручності, Кассі вийшла з сараю.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXV, Знаки

І часом річ якась дрібна вертає
На серце тягар, що воно назавжди
Хотіло б відкинути; це може бути звук,
Квітка, вітер, море — що ранить,
Торкнувшись електричного ланцюга, яким ми потай зв’язані.

«Паломництво Чайльд-Гарольда», пісня 4.

Вітальня в домі Легрі була великою, довгою кімнатою з широким, просторим каміном. Колись її стіни прикрашали дорогі, химерні шпалери, але тепер вони висіли на вогких стінах, гнилі, обдерті й вицвілі. У кімнаті стояв той особливий задушливий, нудотний запах, що утворюється від суміші вогкості, бруду й тління і який часто відчуваєш у старих, непровітрюваних будинках. Подекуди шпалери були забризкані пивом та вином; деінде їх прикрашали крейдяні нотатки й довгі арифметичні підрахунки, ніби хтось саме тут вправлявся в лічбі. У каміні стояла жаровня, повна палаючого вугілля; бо хоч надворі було не холодно, вечорами в цій великій кімнаті завжди здавалося вогко й зимно; до того ж Легрі потрібне було місце, де можна було запалювати сигари й підігрівати воду для пуншу. Червоне сяйво жару вихоплювало з темряви безладний і непривітний вигляд кімнати: сідла, вуздечки, різноманітна збруя, батоги для верхової їзди, пальта та різний одяг були безладно розкидані де тільки можна; а собаки, про яких ми вже згадували, влаштувалися серед усього цього, як їм було зручно.

Легрі саме змішував собі склянку пуншу, наливаючи гарячу воду з потрісканого глека з відбитим носиком, і бурчав:

— Проклятий Самбо! Треба ж було влаштувати оцю колотнечу між мною та новими робітниками! Тепер цей хлопець тиждень буде непридатний до роботи — саме в розпал сезону!

— Авжеж, як і ти, — озвався голос позаду його крісла.

То була Кассі, яка нечутно підкралася до нього під час його саморозмови.

— Ага! Ти, відьмо! Повернулася, чи що?

— Так, повернулася, — спокійно відповіла вона. — І прийшла, щоб усе було по-моєму!

— Брешеш, паскуднице! Я дотримаю свого слова. Або поводься як слід, або залишайся в бараках, їж і працюй разом з іншими.

— Я тисячу разів воліла б, — сказала жінка, — жити в найбруднішій норі в бараках, ніж бути під твоїм копитом!

— Але все одно ти під моїм копитом, — сказав він, обертаючись до неї з лютою посмішкою. — І це вже щось. А тепер сідай-но сюди мені на коліна, люба, та послухай розумної ради, — мовив він, хапаючи її за зап’ясток.

— Саймоне Легрі, обережно! — сказала жінка, і в її очах блиснув такий дикий, божевільний вогонь, що від нього ставало моторошно. — Ти мене боїшся, Саймоне, — повільно мовила вона, — і маєш на те причину! Але будь обережний, бо в мені сидить диявол!

Останні слова вона прошепотіла, прошипівши їх просто йому у вухо.

— Геть! Клянуся душею, таки сидить! — сказав Легрі, відштовхуючи її й ніяково поглядаючи на неї. — Зрештою, Кассі, чому ти не можеш бути зі мною такою ж дружньою, як колись?

— Як колись! — гірко повторила вона.

Вона раптом замовкла: слово, що рвалося з її душі, сповнене задушених почуттів, не дало їй продовжити.

Кассі завжди мала над Легрі ту владу, яку сильна, пристрасна жінка може мати над найжорстокішим чоловіком; але останнім часом, під огидним ярмом свого рабства, вона дедалі більше ставала дратівливою й неспокійною, і часом її роздратування вибухало шаленим божевіллям. Через цю схильність Легрі відчував перед нею своєрідний страх: він, як і багато грубих та неосвічених людей, мав забобонний жах перед божевільними. Коли Легрі привів до дому Еммелін, у змученому серці Кассі спалахнули всі приспані почуття жінки, і вона стала на бік дівчини; між нею та Легрі спалахнула люта сварка. Розлючений Легрі присягнувся, що відправить її працювати в поле, якщо вона не вгамується. Кассі з гордою зневагою заявила, що піде в поле. І вона справді цілий день працювала там, як ми вже розповідали, щоб показати, наскільки їй байдуже до його погроз.

Увесь день Легрі потай почувався неспокійно, бо Кассі мала над ним такий вплив, якого він не міг позбутися. Коли вона принесла свій кошик до ваг, він сподівався, що вона трохи поступиться, і заговорив до неї тоном, у якому змішувалися поблажливість і зневага; вона ж відповіла йому з найгіркішою презирливістю.

Обурливе поводження з бідолашним Томом ще більше розлютило її, і вона пішла за Легрі до будинку — без якогось певного наміру, хіба що докорити йому за його жорстокість.

— Кассі, я хотів би, щоб ти поводилася пристойно, — сказав Легрі.

— Ти говориш про пристойну поведінку! А сам що робиш? — Ти, якому навіть клепки не вистачило, щоб не скалічити одного з найкращих своїх робітників саме в найгарячішу пору сезону, лише через свою кляту вдачу!

— Це правда, я був дурнем, що дозволив усьому цьому початися, — сказав Легрі. — Але коли хлопець почав упиратися, його треба було приборкати.

— Гадаю, його тобі не приборкати!

— Не приборкати? — пристрасно вигукнув Легрі, підводячись. — Хотів би я знати, чому це не приборкати? Він буде першим негром, який мене переможе! Я переламаю йому всі кістки, але він мусить скоритися!

Саме тоді двері відчинилися, і ввійшов Самбо. Він підійшов, уклонився й простягнув щось загорнуте в папір.

— Що це таке, ти, собако? — запитав Легрі.

— Відьомська штука, мас’ре!

— Що?

— Таке, що негри отримують від відьом. Воно не дає їм відчувати, коли їх шмагають. Він носив це на шиї, прив’язане чорною мотузкою.

Легрі, як і більшість безбожних та жорстоких людей, був забобонним. Він узяв згорток і неспокійно розгорнув його.

Звідти випав срібний долар і довгий блискучий пасмо світлого волосся — волосся, яке, наче живе, обвилося навколо пальців Легрі.

— Прокляття! — несамовито закричав він, тупаючи ногою й люто смикаючи волосся, наче воно його обпікало. — Звідки це взялося? Забери його! — Спали! — Спали його!

Він зірвав пасмо й кинув його у жар.

— Чого ти приніс мені цю чортівню?

Самбо стояв із широко роззявленим ротом, приголомшений подивом; а Кассі, яка вже збиралася вийти з кімнати, зупинилася й подивилася на нього з цілковитим здивуванням.

— Не смій приносити мені більше цієї диявольської гидоти! — сказав він, погрозливо труснувши кулаком перед Самбо, який поспішно відступив до дверей.

Піднявши срібний долар, Легрі жбурнув його у віконну шибку, аж вона розлетілася, і монета зникла в темряві.

Самбо був радий якомога швидше втекти. Коли він вийшов, Легрі, здавалося, трохи засоромився свого переляку. Він уперто опустився у крісло й почав похмуро сьорбати свій пунш.

Кассі тим часом приготувалася непомітно вийти, поки він її не помічав, і вислизнула, щоб допомогти бідолашному Томові, як ми вже розповідали.

А що сталося з Легрі? І що такого було в простому кучерявому пасмі світлого волосся, що так налякало цього жорстокого чоловіка, звиклого до всіляких проявів людської безжальності? Щоб відповісти на це, нам доведеться повернути читача назад, у його минуле. Яким би черствим і безбожним не здавався тепер цей чоловік, був час, коли він лежав на материнських грудях, коли його колисали молитвами й побожними гімнами, а його чоло, що нині ніби обпалене гріхом, кропила вода святого хрещення. У ранньому дитинстві світловолоса жінка водила його, коли лунав недільний дзвін, до церкви — молитися й поклонятися Богові. Десь далеко, у Новій Англії, ця мати виховувала свого єдиного сина, оточуючи його довгою, невтомною любов’ю та терплячими молитвами. Народжений від запального батька, на якого ця лагідна жінка змарнувала цілий світ своєї невідплаченої любові, Легрі пішов батьковою стежкою. Гамірливий, неслухняний і деспотичний, він зневажав усі її поради й не хотів слухати її докорів; і ще змалку порвав із нею, подавшись шукати своєї долі в морі. Після цього він повернувся додому лише раз; і тоді його мати, з тугою серця, яке мусить когось любити, а більше любити йому нікого, припала до нього й палкими молитвами та благаннями намагалася відвернути його від гріховного життя заради вічного спасіння його душі.

То був день благодаті для Легрі; тоді добрі ангели кликали його; тоді він був майже переконаний, а милосердя тримало його за руку. Серце його потай пом’якшилося — точилася боротьба, — але гріх переміг, і він спрямував усю силу своєї грубої натури проти голосу власної совісті. Він пив і лаявся, став ще буйнішим і жорстокішим, ніж раніше. І одного вечора, коли його мати в останніх муках розпачу стала навколішки біля його ніг, він відштовхнув її від себе, кинув непритомну на підлогу й, сиплючи брутальними прокльонами, утік на свій корабель. Наступного разу Легрі почув про матір тієї ночі, коли, бенкетуючи серед п’яних товаришів, отримав листа. Він розгорнув його, і з листа випало довге кучеряве пасмо волосся, обвивши його пальці. У листі повідомлялося, що його мати померла і, вмираючи, благословила та простила його.

Є страшне, нечестиве чаклунство зла, яке перетворює все найсолодше й найсвятіше на примари жаху й страху. Та бліда, любляча мати, її передсмертні молитви, її всепрощаюча любов — у цій демонічній душі, охопленій гріхом, вони подіяли лише як вирок осудження, несучи з собою страшне очікування суду й полум’яного гніву. Легрі спалив волосся і спалив листа; і коли побачив, як вони шиплять та потріскують у полум’ї, його охопив внутрішній жах при думці про вічний вогонь. Він намагався пити, гульвісаувати й лаятися, аби вигнати з пам’яті цей образ; але часто, глибокої ночі, коли урочиста тиша мимоволі змушує лиху душу залишатися наодинці із самою собою, він бачив, як та бліда мати підводиться біля його ліжка, і відчував, як м’яке пасмо волосся обвиває його пальці, аж холодний піт котився по його обличчю, і він у жаху схоплювався з ліжка. Ви, хто дивувався, почувши в одному й тому самому Євангелії, що Бог є любов і що Бог є всепожираючий вогонь, хіба не бачите, як для душі, що свідомо обрала зло, досконала любов стає найстрашнішою мукою, печаттю й вироком найпохмурішого розпачу?

— Прокляття! — пробурмотів Легрі сам до себе, сьорбаючи свій напій. — Де він це взяв? Якщо воно не виглядає точнісінько як… Ух! Я думав, що вже забув про це. А хай мене чорти візьмуть, якщо взагалі можна щось забути, хай йому грець! Я самотній! Покличу Ем. Вона мене ненавидить — мавпа! Та мені байдуже, я змушу її прийти!

Легрі вийшов у просторий передпокій, звідки нагору вели колись розкішні кручені сходи; але тепер прохід був брудний і похмурий, завалений ящиками та всіляким непривабливим мотлохом. Сходи, позбавлені килимів, у мороці, здавалося, вилися кудись угору — невідомо куди! Бліде місячне світло просочувалося крізь розбите фрамужне вікно над дверима; повітря було сире й холодне, мов у склепі.

Легрі зупинився біля підніжжя сходів і почув, як хтось співає. У цьому похмурому старому будинку голос здавався дивним і примарним, можливо, через те, що нерви Легрі й без того були напружені. Прислухаймося! Що це?

Дикий, сповнений туги голос співав поширений серед рабів гімн:

— О, буде плач, буде плач, буде плач,
О, буде плач перед престолом Христовим!

— Проклята дівка! — сказав Легрі. — Я її задушу. Ем! Ем! — різко покликав він, але у відповідь із стін долинуло лише глузливе відлуння. Солодкий голос не замовкав:

— Там розлучаться батьки і діти!
Там розлучаться батьки і діти!
Розлучаться — і більше не зустрінуться!

І чисто та голосно поплив порожніми залами приспів:

— О, буде плач, буде плач, буде плач,
О, буде плач перед престолом Христовим!

Легрі зупинився. Він посоромився б зізнатися в цьому, але великі краплі поту виступили на його чолі, серце важко й глухо билося від страху; йому навіть здалося, ніби в мороці перед ним щось біле піднялося й заблищало, і він здригнувся від думки: а що, коли перед ним раптом постане образ його померлої матері?

— Одне я знаю, — сказав він сам до себе, перечепившись і повертаючись до вітальні, де сів, — після цього я залишу того хлопця в спокої! Чого мені знадобився його клятий папір? Схоже, мене й справді причарували! Я тремчу й обливаюся потом відтоді, як усе це почалося! Звідки він узяв те волосся? Не могло ж це бути воно! Я ж спалив його, знаю, що спалив! Було б смішно, якби волосся могло повстати з мертвих!

О, Легрі! Те золоте пасмо було зачароване; кожна волосина несла в собі закляття жаху й каяття для тебе, і його використала могутніша сила, щоб скувати твої жорстокі руки й не дати їм завдати беззахисному остаточного, найстрашнішого зла!

— Кажу вам, — мовив Легрі, тупаючи ногами й посвистуючи до собак, — прокидайтеся, хтось із вас, і посидьте зі мною!

Та собаки лише сонно розплющили на нього одне око й знову заплющили його.

— Покличу сюди Самбо та Квімбо, нехай співають і танцюють свої пекельні танці, щоб відігнати ці моторошні думки, — сказав Легрі; він надів капелюха, вийшов на веранду й засурмив у ріг, яким зазвичай скликав двох своїх чорношкірих наглядачів.

Коли Легрі був у доброму гуморі, він часто наказував цим двом молодцям заходити до вітальні, а потім, пригостивши їх віскі, розважався, змушуючи їх співати, танцювати або битися — залежно від власної забаганки.

Було близько першої-другої години ночі, коли Кассі, повертаючись після свого догляду за бідолашним Томом, почула з вітальні дике верещання, вигуки, крики й співи, перемішані з гавкотом собак та іншими ознаками загального безладу.

Вона піднялася сходами на веранду й зазирнула всередину. Легрі та обидва його наглядачі, шалено п’яні, співали, викрикували, перекидали стільці й корчили одне перед одним усілякі безглузді та моторошні гримаси.

Вона поклала свою маленьку, тонку руку на віконницю й пильно подивилася на них; у її чорних очах у цю мить відбився цілий світ страждання, презирства й лютої гіркоти.

— Чи був би це гріх — позбавити світ такого негідника? — сказала вона сама до себе.

Вона квапливо відвернулася, обійшла будинок до задніх дверей, ковзнула нагору сходами й постукала у двері Еммеліни.