«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXI, Кентуккі

Нашим читачам, мабуть, не буде зайвим на мить зазирнути назад, до хатини Дядька Тома на фермі в Кентуккі, і подивитися, що відбувалося з тими, кого він там залишив.

Був пізній літній пообідній час, і двері та вікна великої вітальні стояли навстіж, запрошуючи всередину будь-який випадковий подув вітерцю, якщо той мав добрий настрій завітати. Містер Шелбі сидів у просторому холі, що виходив у кімнату й тягнувся через увесь будинок до балкона з кожного боку. Відкинувшись на одному стільці й поклавши п’яти на інший, він неквапливо насолоджувався післяобідньою сигарою. Місіс Шелбі сиділа у дверях, зайнята тонкою вишивкою; здавалося, її щось непокоїло, і вона лише чекала нагоди завести про це мову.

— Чи знаєте ви, — сказала вона, — що Хлоя отримала листа від Тома?

— А! Невже? Виходить, у Тома там є якийсь приятель. Як він, старий добрий хлопець?

— Думаю, його купила дуже хороша родина, — відповіла Місіс Шелбі. — Ставляться до нього добре, і роботи в нього небагато.

— А, ну що ж, я радий, дуже радий, — щиро сказав Містер Шелбі. — Гадаю, Том зрештою звикне до життя на Півдні й навряд чи захоче знову сюди повернутися.

— Навпаки, він дуже тривожно запитує, — сказала Місіс Шелбі, — коли буде зібрано гроші на його викуп.

— А я, запевняю вас, і сам не знаю, — відповів Містер Шелбі. — Варто лише справам піти шкереберть, і, здається, цьому вже не буде кінця. Це наче стрибати з одного болота в інше, перебираючись через ціле трясовиння: позичити в одного, щоб віддати іншому, потім позичити в іншого, щоб розплатитися з першим, — а ці кляті векселі настають до сплати раніше, ніж людина встигне викурити сигару та озирнутися; листи з вимогами, посланці з вимогами — усе кудись біжить, метушиться, усе шкереберть.

— Мені здається, любий, що тут усе-таки можна щось зробити, аби владнати справи. А що, як продати всіх коней, продати одну з ваших ферм і сповна розрахуватися з боргами?

— О, це просто смішно, Емілі! Ви найрозумніша жінка в Кентуккі, але все ж вам бракує здорового глузду зрозуміти, що ви нічого не тямите в справах; жінки ніколи в них не розумілися і не можуть розумітися.

— Але принаймні, — сказала Місіс Шелбі, — невже ви не могли б хоч трохи посвятити мене у свої справи? Хоча б дати список усіх ваших боргів і всього, що винні вам, — і дозволити мені спробувати з’ясувати, чи не зможу я допомогти вам заощадити.

— О, та годі! Не морочте мені голову, Емілі! Я не можу сказати точно. Приблизно я знаю, як воно все має бути, але тут не вийде так просто все підрівняти й підчистити, як Хлоя обрізає скоринку з пирогів. Ви нічого не знаєте про справи, кажу ж вам.

І Містер Шелбі, не знаючи іншого способу переконливо донести свою думку, підвищив голос — дуже зручний і переконливий спосіб ведення суперечки, коли джентльмен обговорює ділові питання зі своєю дружиною.

Місіс Шелбі замовкла, тихо зітхнувши. Річ у тім, що, хоч її чоловік і заявив, що вона лише жінка, вона мала ясний, енергійний, практичний розум і силу характеру, у всьому значно вищу за характер її чоловіка; тож припущення, що вона цілком здатна вести справи, якраз не було б таким уже безглуздим, як вважав Містер Шелбі. Серце її прагнуло виконати обіцянку, дану Томові й тітоньці Хлої, і вона зітхала, бачачи, як навколо дедалі більше згущаються перепони.

— Невже ви не думаєте, що ми якось могли б знайти спосіб зібрати ці гроші? Бідна тітонька Хлоя! Вона так цього прагне!

— Мені шкода, якщо це так. Гадаю, я надто поспішно пообіцяв. Тепер я вже не певен, чи не краще сказати Хлої правду й дозволити їй змиритися з цим. За рік-два Том матиме іншу дружину; їй краще знайти собі когось іншого.

— Містер Шелбі, я навчила своїх людей, що їхні шлюби такі ж священні, як і наші. Я ніколи не змогла б дати Хлої такої поради.

— Шкода, дружино, що ти обтяжила їх моральністю, вищою за їхнє становище й перспективи. Я завжди так думав.

— Це лише мораль Біблії, Містере Шелбі.

— Ну, ну, Емілі, я не збираюся втручатися у твої релігійні переконання; тільки вони здаються мені вкрай непридатними для людей такого становища.

— Саме так, — сказала Місіс Шелбі, — і саме тому я всією душею ненавиджу все це. Кажу вам, любий, я не можу звільнити себе від обіцянок, які даю цим безпорадним створінням. Якщо я ніяк інакше не зможу дістати гроші, то братиму учнів музики; я знаю, що змогла б набрати достатньо, і сама заробила б ці гроші.

— Ти ж не принизиш себе таким чином, Емілі? Я ніколи на це не погоджуся.

— Принизити? Хіба це принизило б мене більше, ніж порушити своє слово, дане безпорадним? Ні, звичайно!

— Ну, ти в нас завжди героїчна й піднесена, — сказав Містер Шелбі, — але, думаю, тобі краще подумати, перш ніж братися за таке донкіхотство.

Тут їхню розмову перервала поява тітоньки Хлої в кінці веранди.

— Якщо дозволите, пані, — сказала вона.

— Що таке, Хлоє? — запитала її господиня, підводячись і прямуючи до кінця балкона.

— Якби пані прийшла та подивилася на оцю нашу поезію.

Хлоя мала особливу пристрасть називати домашню птицю поезією — таким своєрідним уживанням слова вона вперто користувалася, попри численні виправлення й повчання молодших членів родини.

— От лихо! — казала вона. — Я не бачу; одне таке саме добре, як і друге — поезія все одно щось хороше.

Так поезією Хлоя її й називала.

Місіс Шелбі усміхнулася, побачивши купу курей та качок, що лежали на землі, а над ними стояла Хлоя з надзвичайно серйозним, замисленим виглядом.

— Я от думаю, чи не захотіла б пані пирога з курятиною з оцих ось.

— Справді, тітонько Хлоє, мені байдуже; приготуйте їх як хочете.

Хлоя машинально перебирала птицю в руках; було цілком очевидно, що думки її зайняті зовсім не курми. Нарешті, коротко хихикнувши — саме таким сміхом люди її племені часто супроводжували сумнівну пропозицію, — вона сказала:

— Боже ж мій, пані! Чого це пан та пані сушать собі голову над тими грошима й не користуються тим, що мають просто під рукою?

І Хлоя знову засміялася.

— Я вас не розумію, Хлоє, — сказала Місіс Шелбі, хоча з її манери говорити, знаючи Хлою, було зовсім неважко здогадатися, що та чула кожне слово розмови, яка щойно відбулася між нею та чоловіком.

— Та що ви, пані! — знову засміялася Хлоя. — Інші люди здають своїх негрів у найми та заробляють на них гроші! Не тримають таку цілу юрбу, щоб ті виїдали їх із дому й господарства.

— Ну, Хлоє, кого ж ти пропонуєш нам віддати в найми?

— Та нікого я не пропоную! Просто Сем казав, що в Луїсвіллі є один із цих… як їх там… кондитерів, і він казав, що йому потрібна хороша майстриня для тортів та випічки; і що він платитиме їй чотири долари на тиждень.

— Ну, Хлоє.

— Ну, то я думаю, пані, що вже час Саллі чимось зайнятися. Саллі вже деякий час під моїм наглядом і, коли взяти до уваги все, майже не гірше за мене вправляється; і якби пані тільки дозволила мені поїхати, я допомогла б зібрати гроші. Я не боюся поставити свої торти чи пироги поруч із витворами жодного кондитера.

— Кондитерів, Хлоє.

— Та що ви, пані! Нічого страшного; слова такі чудернацькі, що їх ніяк не скажеш правильно!

— Але, Хлоє, ти ж хочеш залишити своїх дітей?

— Та що ви, пані! Хлопці вже досить дорослі, щоб ходити на поденну роботу; вони й так добре дають собі раду. А Саллі візьме на себе дитину — вона така моторна дівчина, що за нею й доглядати особливо не треба.

— Луїсвілль досить далеко.

— Та що ви, пані! Хто ж боїться? Він униз за течією, десь там, біля мого старого, може? — промовила Хлоя, останні слова вимовивши запитально й поглянувши на Місіс Шелбі.

— Ні, Хлоє, він за багато сотень миль звідси, — відповіла Місіс Шелбі.

Обличчя Хлої спохмурніло.

— Не журися; якщо ти поїдеш туди, то все одно будеш ближче до нього, Хлоє. Так, ти можеш їхати; і кожен до останнього цента зі своєї платні відкладатимеш на викуп свого чоловіка.

Наче яскравий сонячний промінь, пробившись крізь темну хмару, раптом перетворює її на срібло, так само вмить просвітліло похмуре обличчя Хлої — воно просто засяяло.

— Боже ж мій! Яка ж пані добра! Я саме про це й думала; бо мені ж не треба буде ні одягу, ні взуття, нічого такого — я зможу заощадити кожен цент. А скільки тижнів у році, пані?

— П’ятдесят два, — відповіла Місіс Шелбі.

— Боже ж мій! Невже стільки? І по чотири долари за кожен. Та скільки ж це буде?

— Двісті вісім доларів, — сказала Місіс Шелбі.

— Ох! — вигукнула Хлоя з подивом і захватом. — А скільки часу мені доведеться працювати, щоб заробити цю суму, пані?

— Чотири чи п’ять років, Хлоє; але тобі не доведеться робити це самій — я дещо до неї додам.

— Я й слухати не хочу, щоб пані брала учнів чи щось таке. У цьому пан цілком має рацію; так не годиться, ніяк не годиться. Сподіваюся, нікому з нашої родини ніколи не доведеться до такого дійти, поки в мене є руки.

— Не бійся, Хлоє, я подбаю про честь родини, — усміхнулася Місіс Шелбі. — Але коли ти збираєшся їхати?

— Та я нічого не збиралася, тільки Сем їде до річки з кількома молодими кіньми, і сказав, що я можу поїхати разом із ним; от я й зібрала свої речі. Якби пані не заперечувала, я поїхала б із Семом уже завтра вранці, аби тільки пані написала мені пропуск і дала рекомендаційного листа.

— Ну, Хлоє, я цим займуся, якщо Містер Шелбі не заперечуватиме. Я мушу з ним поговорити.

Місіс Шелбі піднялася нагору, а тітонька Хлоя, втішена, вирушила до своєї хатини готуватися до від’їзду.

— Боже ж мій, Містере Джордже! Ви й не знали, що я завтра їду до Луїсвілля! — сказала вона Джорджу, коли той, увійшовши до її хатини, застав її за сортуванням дитячого одягу. — Я подумала, що тільки переберу речі сестрички та приведу їх до ладу. Але я їду, Містере Джордже, їду й матиму чотири долари на тиждень; а пані все до копійки відкладатиме, щоб знову викупити мого старого!

— Фух! — свиснув Джордж. — Оце так ділова оборудка, нічого не скажеш! А як ти поїдеш?

— Завтра із Семом. А тепер, Містере Джордже, я знаю, що ви сядете й напишете моєму старому листа та розкажете йому про все — правда ж?

— Авжеж, — відповів Джордж. — Дядько Том дуже зрадіє, отримавши від нас звістку. Я зараз піду до будинку по папір і чорнило; а заодно, знаєте, тітонько Хлоє, зможу розповісти йому про нових молодих коней та про все інше.

— Авжеж, авжеж, Містере Джордже; ідіть собі, а я приготую вам трохи курятини чи ще чогось такого. Вам уже нечасто доведеться вечеряти з вашою бідною старою тітонькою.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXII, «Трава всихає — квітка в’яне»

Життя минає для всіх нас день за днем; так воно спливало й для нашого друга Тома, аж поки минуло два роки. Хоча він був розлучений з усім, що було дорогим його душі, і хоч часто тужив за тим, що лежало по той бік, усе ж таки ніколи не був по-справжньому й свідомо нещасним; бо струни людських почуттів так добре натягнуті, що лише удар, який обриває їх усі, може цілковито зруйнувати їхню гармонію. І коли ми озираємося на часи, які в ретроспекції видаються нам періодами нестатків і випробувань, то можемо пригадати, що кожна година, минаючи, приносила свої маленькі розради й полегшення, тож, хоч ми й не були цілком щасливі, але й цілком нещасними теж не були.

Том читав у своїй єдиній літературній скарбниці про чоловіка, який «навчився бути задоволеним у будь-якому стані, в якому перебував». Це вчення здавалося йому добрим і розумним, та й добре узгоджувалося зі спокійною, вдумливою вдачею, якої він набув завдяки читанню тієї самої книги.

На його лист додому, про який ми розповідали в попередньому розділі, своєчасно відповів Містер Джордж — великим, чітким, шкільним почерком, який, за словами Тома, можна було прочитати «майже через усю кімнату». У листі містилися різні приємні домашні новини, з якими наш читач уже добре знайомий: повідомлялося, що тітоньку Хлою найняли до кондитера в Луїсвіллі, де її майстерність у випічці приносила неймовірні гроші, і всі вони, як повідомляв Томові Джордж, мали бути відкладені на викуп його свободи; Моз і Піт процвітали, а дитя гасало по всьому будинку під наглядом Саллі та всієї родини.

Хатина Тома поки що стояла замкнена; зате Джордж блискуче розписував прикраси й добудови, які там зроблять, коли Том повернеться.

Решта листа містила перелік шкільних занять Джорджа, кожне з яких було озаглавлене пишною великою літерою; він також повідомляв імена чотирьох нових лошат, що з’явилися в маєтку відтоді, як Том поїхав, і в тому ж зв’язку додавав, що батько й мати здорові. Стиль листа був напрочуд стислий і лаконічний; проте Том вважав його найчудовішим зразком письменницької майстерності, який з’являвся в сучасну добу. Він не міг надивитися на нього і навіть радився з Євою, чи не варто вставити лист у рамку й повісити у своїй кімнаті. Єдине, що заважало здійснити цей задум, — складність розмістити його так, щоб обидві сторони аркуша можна було бачити водночас.

Дружба між Томом і Євою зростала разом із дитиною. Важко було б сказати, яке місце вона посідала в ніжному, вразливому серці свого відданого служителя. Він любив її як істоту крихку й земну, та водночас майже поклонявся їй як чомусь небесному й божественному. Він дивився на неї так, як італійський моряк дивиться на своє зображення Немовляти Ісуса, — зі змішаним почуттям побожності й ніжності; а потурати її витонченим примхам і задовольняти тисячі простих дитячих потреб, що оточують дитинство, мов веселка всіма своїми барвами, було для Тома найбільшою втіхою. Вранці на ринку його очі завжди шукали на квіткових рядах рідкісні букети для неї, а найкращий персик чи апельсин непомітно опинявся в його кишені, щоб він міг віддати його Єві, повернувшись додому; і найбільше його тішило видовище її сонячної голівки, що визирала за хвіртку, виглядаючи його здалеку, та її дитячі запитання:

— Ну що, Дядьку Томе, що ти сьогодні приніс мені?

Та й Єва не менш ревно віддячувала йому своїми добрими послугами. Хоч вона була дитиною, читала вона чудово; тонкий музичний слух, жива поетична уява та природна спорідненість із усім величним і благородним робили її такою читачкою Біблії, якої Том досі не чув. Спочатку вона читала, щоб потішити свого простого друга; але невдовзі її власна щира натура простягла свої вусики й обвилася навколо величної книги; і Єва полюбила її, бо та пробуджувала в ній дивні прагнення й сильні, невиразні почуття — саме такі, які пристрасні, сповнені уяви діти люблять відчувати.

Найбільше їй подобалися Одкровення та Пророцтва — ті частини, чия туманна й дивовижна образність та палка мова справляли на неї ще сильніше враження саме тому, що вона марно намагалася збагнути їхній зміст; і вона та її простодушний друг, стара дитина й мала дитина, однаково сприймали все це. Вони знали лише те, що ці слова говорять про славу, яка має відкритися перед ними, — про щось дивовижне, що ще прийде і чому їхня душа радіє, сама не знаючи чому; і хоча у фізичному світі це, можливо, не так, у моральному пізнанні те, чого не можна зрозуміти, не завжди є марним. Адже душа пробуджується, тремтлива незнайомка, між двома невиразними вічностями — вічним минулим і вічним майбутнім. Світло осяває лише невеликий простір навколо неї; тому вона неодмінно прагне до невідомого; а голоси й туманні порухи, що долинають до неї з хмарного стовпа одкровення, кожен знаходить відлуння й відповідь у її самій природі, яка чекає. Її містичні образи — це безліч талісманів і коштовних каменів, укритих невідомими ієрогліфами; вона ховає їх біля серця й сподівається прочитати їх, коли перейде за завісу.

МАЛЕНЬКА ЄВА ЧИТАЄ БІБЛІЮ ДЯДЬКОВІ ТОМУ В АЛЬТАНЦІ.

На цей час у нашій оповіді вся родина Сен-Клерів, тимчасово перебравшись, оселилася на своїй віллі біля озера Пончартрейн. Літня спека змусила всіх, хто мав змогу залишити задушливе й нездорове місто, вирушити до берегів озера, шукаючи його прохолодних морських бризів.

Вілла Сен-Клера була схожа на індійський котедж, оточений легкими верандами з бамбукових плетінь і відкритий з усіх боків до садів та місць для прогулянок. Спільна вітальня виходила у великий сад, запашний усіма мальовничими рослинами й квітами тропіків; звивисті стежки спускалися просто до берегів озера, чиє сріблясте водне полотно лежало перед очима, здіймаючись і опускаючись у сонячному промінні, — картина, що не була однаковою жодної години, але з кожною годиною ставала дедалі прекраснішою.

Тепер був один із тих надзвичайно золотих заходів сонця, які запалюють увесь обрій єдиним полум’ям слави й перетворюють воду на друге небо. Озеро лежало в рожевих та золотих смугах, і лише подекуди білокрилі судна ковзали туди й сюди, немов безліч духів; крізь сяйво мерехтіли маленькі золоті зорі й дивилися на самих себе, тремтячи у воді.

Том і Єва сиділи на маленькій лавці, вкритій мохом, в альтанці в кінці саду. Був недільний вечір, і Біблія Єви лежала розгорнута на її колінах. Вона читала:

— І я побачив море скляне, змішане з вогнем.

— Томе, — раптом сказала Єва, зупинившись і показуючи на озеро, — ось воно.

— Що, міс Єво?

— Хіба ти не бачиш — он там? — сказала дитина, вказуючи на гладку воду, яка, здіймаючись і опускаючись, відбивала золоте сяйво неба. — Ось воно — «море скляне, змішане з вогнем».

— Авжеж, міс Єво, — сказав Том; і Том заспівав:

— О, якби мав я крила ранкові,
Я полетів би до берегів Ханаану;
Світлі ангели понесли б мене додому,
До нового Єрусалима.

— Як ти думаєш, Дядьку Томе, де знаходиться новий Єрусалим? — запитала Єва.

— О, там, у хмарах, міс Єво.

— Тоді, здається, я його бачу, — сказала Єва. — Подивися на ті хмари! Вони схожі на великі перлинні брами; а за ними видно — далеко-далеко — усе золоте. Томе, заспівай про «світлих духів».

Том заспівав слова відомого методистського гімну:

— Я бачу гурт духів ясних,
Що скуштували тамтешньої слави;
Усі вони вбрані в чистий білий одяг
І несуть переможні пальмові гілки.

— Дядьку Томе, я їх бачила, — сказала Єва.

Том анітрохи в цьому не сумнівався; це зовсім його не здивувало. Якби Єва сказала йому, що побувала на небесах, він вважав би це цілком можливим.

— Іноді вони приходять до мене уві сні, ці духи, — і очі Єви стали замріяними, а сама вона тихо наспівала:

— Усі вони вбрані в чистий білий одяг
І несуть переможні пальмові гілки.

— Дядьку Томе, — сказала Єва, — я туди піду.

— Куди, міс Єво?

Дитина підвелася й простягла маленьку руку до неба; вечірнє сяйво осявало її золотаве волосся та розпалені щоки якимось неземним світлом, а очі її були серйозно спрямовані в небеса.

— Я піду туди, — сказала вона, — до світлих духів, Томе; я піду туди вже незабаром.

Вірне старе серце відчуло раптовий біль; і Том подумав, як часто за останні шість місяців помічав, що маленькі ручки Єви стали худішими, шкіра — прозорішою, а дихання — коротшим; і як, коли вона бігала чи гралася в саду, хоча колись могла робити це годинами, тепер швидко втомлювалася й ставала млявою. Він часто чув, як міс Офелія говорила про кашель, якого не могли вилікувати всі її ліки; і навіть тепер її палка щічка та маленька рука палали гарячкою; і все ж думка, яку навіяли слова Єви, досі жодного разу не приходила йому в голову.

Чи була коли-небудь дитина, подібна до Єви? Так, такі діти були; але їхні імена завжди викарбувані на надгробках, а їхні солодкі усмішки, небесні очі, дивні слова й манери належать до похованих скарбів стражденних сердець. У скількох родинах можна почути переказ про те, що вся доброта й усі чесноти живих — ніщо порівняно з особливими чарами того, кого вже немає. Наче на небесах є особливий загін ангелів, чия місія — на якийсь час оселитися тут, прив’язати до себе непокірне людське серце, а потім понести його разом із собою вгору, повертаючись додому. Коли ви бачите в очах той глибокий, духовний світ — коли маленька душа відкриває себе словами, солодшими й мудрішими за звичайні дитячі слова, — не сподівайтеся втримати цю дитину; бо на ній печать небес, і світло безсмертя визирає з її очей.

Так само й ти, люба Єво! Прекрасна зоре свого дому! Ти відходиш; але ті, хто любить тебе найдужче, цього не знають.

Розмову між Томом і Євою перервав поспішний поклик міс Офелії.

— Єво — Єво! Ох, дитино, падає роса; тобі не можна там залишатися!

Єва й Том поспішили до будинку.

Міс Офелія була вже немолода й добре зналася на догляді за хворими. Вона походила з Нової Англії й добре знала перші підступні ознаки тієї м’якої, непомітної хвороби, яка забирає стількох найкращих і найпрекрасніших, а ще до того, як здається, що бодай одна нитка життя обірвалася, невідворотно ставить на них печать смерті.

Вона помітила легкий сухий кашель, щоки, що день у день ставали все яскравішими; не могла її обдурити й блискучість очей, і легка жвавість, породжена гарячкою.

Вона спробувала поділитися своїми побоюваннями із Сен-Клером, але він відкинув її натяки з неспокійною дратівливістю, зовсім не властивою його звичайній безтурботній добродушності.

— Не каркай, кузино, — я цього терпіти не можу! — казав він. — Хіба ти не бачиш, що дитина просто росте? Діти завжди втрачають силу, коли швидко ростуть.

— Але в неї цей кашель!

— О! Та годі про цей кашель! Це нічого не означає. Мабуть, трохи застудилася.

— Ну, саме так почалося в Елізи Джейн, і в Еллен, і в Марії Сандерс.

— О! Припини ці бабусині побрехеньки про хвороби. Ви, старі доглядальниці, так багато всього знаєте, що дитині вже й кашлянути чи чхнути не можна, аби ви не побачили перед собою відчай і загибель. Просто доглядай за дитиною, не пускай її на нічне повітря, не дозволяй надто багато бігати й гратися — і все буде гаразд.

Так казав Сен-Клер, але сам ставав дедалі нервовішим і неспокійнішим. День у день він гарячково стежив за Євою, що було видно з того, як часто повторював, що «дитина цілком здорова», що в тому кашлі «нічого немає», — це просто якась невеличка шлункова недуга, які часто трапляються в дітей. Але він тримався біля неї більше, ніж раніше, частіше брав її із собою на прогулянки верхи, кожні кілька днів приносив додому який-небудь рецепт або зміцнювальну мікстуру — «не тому, — казав він, — що дитині це потрібно, але все ж таки їй від цього не зашкодить».

Якщо вже доводиться про це говорити, то найдужче ранило його серце не що інше, як щоденне, дедалі виразніше дорослішання дитячого розуму й почуттів. Зберігаючи всю чарівність дитячої фантазії, вона раз у раз мимохідь промовляла слова такої глибини думки й такої дивної, неземної мудрості, що вони здавалися натхненними. У такі миті Сен-Клер відчував раптовий трепет і притискав її до себе, наче ці міцні обійми могли її врятувати; а його серце сповнювалося шаленою рішучістю втримати її, ніколи не відпускати.

Здавалося, все серце й душа дитини були поглинуті справами любові та доброти. Вона завжди була щедрою від природи; але тепер у ній з’явилася така зворушлива, жіноча турботливість, що це помічали всі. Вона й далі любила гратися з Топсі та різнокольоровими дітьми; але тепер здавалася радше спостерігачкою, ніж учасницею їхніх ігор, і могла сидіти по пів години, сміючись із кумедних витівок Топсі, — а потім тінь немовби перебігала по її обличчю, очі затуманювалися, і думки відлітали кудись далеко.

— Мамо, — якось раптом сказала вона матері, — чому ми не вчимо наших слуг читати?

— Що за питання, дитино! Люди цього ніколи не роблять.

— А чому не роблять? — запитала Єва.

— Тому що їм немає потреби читати. Це не допоможе їм краще працювати, а ні для чого іншого вони не створені.

— Але вони повинні читати Біблію, мамо, щоб знати Божу волю.

— О! Їм можуть прочитати все, що їм потрібно знати.

— Мені здається, мамо, Біблію кожен повинен читати сам. Адже дуже часто вона їм потрібна саме тоді, коли поруч немає кому її прочитати.

— Єво, ти дивна дитина, — сказала її мати.

— Міс Офелія навчила Топсі читати, — продовжила Єва.

— Так, і ти бачиш, скільки з цього користі. Топсі — найгірше створіння, яке я коли-небудь бачила!

— А ось бідна Маммі! — сказала Єва. — Вона так любить Біблію й так хоче вміти читати! А що вона робитиме, коли я вже не зможу їй читати?

Марі саме перебирала вміст шухляди, коли відповіла:

— Ну, звичайно, Єво, згодом у тебе будуть інші справи, про які треба буде думати, крім того, щоб читати Біблію слугам. Не те щоб це було непристойно; я й сама так робила, коли була здорова. Але коли ти почнеш вбиратися й виїжджати у світ, у тебе не буде часу. Ось, поглянь! — додала вона. — Оці коштовності я подарую тобі, коли ти вийдеш у світ. Я носила їх на своєму першому балі. Можу тобі сказати, Єво, я тоді справила фурор.

Єва взяла футляр із коштовностями й дістала з нього діамантове намисто. Її великі, замислені очі затрималися на ньому, але було ясно, що думки її десь далеко.

— Яка ти серйозна, дитино! — сказала Марі.

— Мамо, а це коштує дуже багато грошей?

— Авжеж. Батько замовив їх у Франції. Вони коштують цілий статок.

— Хотіла б я мати їх, — сказала Єва, — щоб розпорядитися ними, як захочу!

— А що б ти з ними зробила?

— Я продала б їх, купила б землю у вільних штатах, забрала б туди всіх наших людей і найняла б учителів, щоб навчити їх читати й писати.

Єва не встигла договорити: мати розсміялася.

— Відкрити пансіон! А хіба ти не навчала б їх грати на фортепіано й малювати на оксамиті?

— Я навчила б їх читати власну Біблію, писати власні листи й читати листи, які пишуть їм, — твердо відповіла Єва. — Я знаю, мамо, їм дуже важко через те, що вони не вміють цього робити. Том це відчуває — Маммі теж, — багато хто з них це відчуває. Я думаю, що це неправильно.

— Годі, годі, Єво; ти ще дитина! Ти нічого не знаєш про такі речі, — сказала Марі. — До того ж від твоїх розмов у мене починає боліти голова.

У Марі завжди знаходився головний біль на випадок будь-якої розмови, яка не зовсім їй підходила.

Єва тихенько вийшла; але відтоді вона старанно давала Маммі уроки читання.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXIII, Генріке

Приблизно в цей час брат Сен-Клера, Альфред, разом зі своїм старшим сином, дванадцятирічним хлопчиком, провів день чи два з родиною біля озера.

Не можна було побачити нічого дивнішого й водночас прекраснішого за цих братів-близнюків. Природа, замість того щоб наділити їх схожістю, зробила їх цілковитими протилежностями в усьому; і все ж якась таємнича спорідненість, здавалося, поєднувала їх тіснішою дружбою, ніж буває між звичайними людьми.

Вони любили неквапливо ходити, взявшись під руку, алеями й доріжками саду. Огюстен — із блакитними очима та золотавим волоссям, з ефірно гнучкою постаттю й жвавими рисами обличчя; Альфред — темноокий, із гордим римським профілем, міцно збитий, із рішучою поставою. Вони раз у раз гудили погляди й звички один одного, і все ж анітрохи не менше прагнули товариства один одного; власне, сама ця протилежність, здавалося, ще дужче їх єднала — немов притягання між протилежними полюсами магніту.

Генріке, старший син Альфреда, був шляхетним, темнооким, по-князівськи вродливим хлопчиком, сповненим жвавості й запалу; і від першої ж миті знайомства, здавалося, був цілком зачарований одухотвореною грацією своєї кузини Евангеліни.

У Єви був маленький улюблений поні, білий, мов сніг. Він був лагідний, мов колиска, і такий же сумирний, як його маленька господиня; тепер Томець вивів цього поні на задню веранду, а маленький мулатський хлопчик років тринадцяти вів за собою невеликого чорного арабського коня, якого нещодавно привезли, витративши на нього чималі гроші, спеціально для Генріке.

Генріке пишався своїм новим придбанням по-хлоп’ячому; але, підійшовши й забравши повід із рук свого маленького конюха, уважно оглянув коня, і його чоло насупилося.

— Що це таке, Додо, ти, маленький ледацюго! Ти сьогодні вранці навіть не вичистив мого коня.

— Так, паничу, — покірно відповів Додо. — То він сам на себе того пилу насипав.

— Ах ти, негіднику, стули рота! — вигукнув Генріке, люто піднімаючи верховий батіг. — Як ти смієш мені відповідати?

Хлопчик був вродливим, яснооким мулатом, приблизно такого ж зросту, як Генріке, а кучеряве волосся спадало йому на високе, сміливе чоло. У його жилах текла й біла кров — це було видно з раптового рум’янцю на щоках і блиску очей, коли він нетерпляче намагався щось сказати.

— Паничу Генріке! — почав він.

Генріке вдарив його верховим батогом по обличчю, схопив за руку, змусив стати навколішки й бив доти, доки не захекався.

— Ось тобі, нахабний собако! Тепер навчишся не перечити, коли я до тебе говорю? Відведи коня назад і як слід його почисть. Я навчу тебе знати своє місце!

— Молодий паничу, — сказав Том, — я гадаю, він хотів сказати, що кінь валявся, коли Додо виводив його зі стайні; він такий жвавий, що саме тому й вимазався. Я сам простежив, щоб його почистили.

— Ти мовчи, доки тебе не запитають! — кинув Генріке, обернувшись на підборах і рушивши сходами нагору до Єви, яка стояла у своєму костюмі для верхової їзди.

— Дорога кузино, мені шкода, що цей дурень змусив тебе чекати, — сказав він. — Сідаймо тут, на цю лаву, поки вони прийдуть. Що з тобою, кузино? Ти якась сумна.

— Як ти міг бути таким жорстоким і злим до бідного Додо? — запитала Єва.

— Жорстоким… злим! — із непідробним подивом повторив хлопчик. — Що ти маєш на увазі, дорога Єво?

— Я не хочу, щоб ти називав мене дорогою Євою, коли поводишся так, — сказала Єва.

— Дорога кузино, ти не знаєш Додо; з ним інакше не можна, він такий брехун і вигадник, завжди знаходить якісь виправдання. Єдиний спосіб — одразу його притиснути, не дати навіть рота розкрити; саме так із ним поводиться тато.

— Але дядько Том сказав, що це випадковість, а він ніколи не каже неправди.

— Тоді він неабиякий старий негр! — сказав Генріке. — Додо брехатиме так само швидко, як говорить.

— Якщо ти так із ним поводишся, ти залякуєш його й змушуєш обманювати.

— О, Єво, ти справді так уподобала Додо, що я скоро почну ревнувати.

— Але ти його бив, а він цього не заслужив.

— Ну, коли заслужить і не отримає, тоді, може, йому це стане в пригоді. Кілька ударів Додо ніколи не завадять — запевняю тебе, він справжній бісеня; але якщо тебе це засмучує, більше не битиму його при тобі.

Єва не була задоволена, але марно намагалася змусити свого вродливого кузена зрозуміти її почуття.

Невдовзі з’явився Додо з кіньми.

— Ну, Додо, цього разу ти впорався непогано, — сказав його молодий господар уже прихильнішим тоном. — А тепер підійди й потримай коня міс Єви, поки я посаджу її в сідло.

Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було стривожене, очі виглядали так, наче він плакав.

Генріке, який пишався своєю галантною спритністю в усіх подібних справах, незабаром посадив свою прекрасну кузину в сідло, зібрав повід і вклав його їй у руки.

Але Єва нахилилася до другого боку коня, де стояв Додо, і, коли він відпустив повід, сказала:

— Молодець, Додо; дякую тобі!

Додо здивовано глянув на миле юне обличчя; кров кинулася йому в щоки, а на очах виступили сльози.

— Сюди, Додо, — владно покликав його господар.

Додо метнувся вперед і взяв коня за повід, поки його господар сідав верхи.

— Ось тобі пік’юн, купиш собі цукерок, Додо, — сказав Генріке. — Іди та купи.

І Генріке риссю поскакав алеєю слідом за Євою. Додо стояв і дивився на двох дітей. Один дав йому гроші; інший дав те, чого він прагнув набагато більше, — добре слово, сказане по-доброму.

Додо лише кілька місяців тому був розлучений зі своєю матір’ю. Його господар купив його на невільницькому торжищі через його вродливе обличчя, щоб він був парою до такого ж вродливого поні, і тепер молодий господар саме привчав його до покори.

Сцену побиття з іншого кінця саду бачили обидва брати Сен-Клер.

Щока Огюстена спалахнула рум’янцем; але він лише зауважив зі своєю звичайною саркастичною недбалістю:

— Гадаю, Альфреде, це й називається республіканським вихованням?

— Генріке — справжній диявол, коли його кров закипає, — недбало відповів Альфред.

— Гадаю, ти вважаєш це корисною наукою для нього, — сухо зауважив Огюстен.

— Нічого не вдієш. Генріке — справжня маленька буря; ми з матір’ю давно махнули на нього рукою. Та й цей Додо — суцільний бісеня; його жодною кількістю прочуханів не зіпсуєш.

— І це, значить, має навчити Генріке першого вірша республіканського катехізису: «Усі люди народжуються вільними й рівними»!

— Пхе! — сказав Альфред. — Одна з тих французьких сентиментальних дурниць Тома Джефферсона. Просто смішно, що ця нісенітниця досі ходить серед нас.

— А я гадаю, що ні, — багатозначно відповів Сен-Клер.

— Тому що, — сказав Альфред, — ми цілком ясно бачимо, що всі люди не народжуються вільними й не народжуються рівними; вони народжуються ким завгодно, тільки не такими. Особисто я вважаю половину цієї республіканської балаканини чистісіньким лицемірством. Саме освічені, розумні, заможні й виховані люди повинні мати рівні права, а не каналія.

— Якщо тільки ти зумієш переконати каналію в тому, що вона так і думає, — сказав Огюстен. — Вони вже одного разу взяли своє, у Франції.

— Звісно, їх треба тримати внизу, послідовно й невпинно, як я й повинен це робити, — сказав Альфред, з силою тупнувши ногою, наче стояв на чиїйсь шиї.

— Це обертається страшною помилкою, коли вони підіймаються, — сказав Огюстен, — як-от у Сан-Домінго.

— Пхе! — сказав Альфред. — У цій країні ми цього не допустимо. Треба рішуче виступити проти всіх цих розмов про освіту й піднесення, які нині ширяться; нижчий клас не повинен бути освіченим.

— Про це вже годі молитися, — сказав Огюстен. — Освіченими вони все одно будуть, і нам залишається тільки вирішити, якою буде ця освіта. Наша система виховує їх у варварстві й жорстокості. Ми розриваємо всі людяні зв’язки й перетворюємо їх на диких звірів; і якщо вони коли-небудь візьмуть гору, саме такими ми їх і побачимо.

— Вони ніколи не візьмуть гору! — сказав Альфред.

— От і добре, — сказав Сен-Клер. — Додай пару, міцно затисни запобіжний клапан, сядь на нього — і подивися, куди тебе занесе.

— Що ж, — сказав Альфред, — побачимо. Я не боюся сидіти на запобіжному клапані, поки котли міцні, а механізм працює справно.

— Знать за часів Людовіка XVI думала так само; Австрія й Пій IX думають так само й тепер; і якогось чудового ранку ви всі можете зустрітися в повітрі, коли котли вибухнуть.

— Dies declarabit, — засміявся Альфред.

— Кажу тобі, — сказав Огюстен, — якщо є щось, що в наші часи виявляється з силою божественного закону, то це те, що народні маси мають піднятися, а нижчий клас стати вищим.

— Одна з твоїх червоних республіканських нісенітниць, Огюстене! Чому ти ніколи не подавався на трибуну? З тебе вийшов би знаменитий промовець! Що ж, сподіваюся, я помру раніше, ніж настане це тисячоліття твоїх мас, замащених жиром.

— Жирні чи не жирні, вони керуватимуть тобою, коли настане їхній час, — сказав Огюстен. — І правителями вони будуть саме такими, якими ви їх зробите. Французька знать захотіла, щоб народ був «sans culottes», — і отримала правителів «sans culottes» у повній мірі. Народ Гаїті…

— О, годі, Огюстене! Наче нам мало було тієї огидної, жалюгідної Гаїті![1] Гаїтяни не були англосаксами; якби були, усе склалося б інакше. Англосакс — панівна раса світу, і такою вона й залишиться.

[1] У серпні 1791 року, як наслідок Французької революції, чорношкірі раби й мулати на Гаїті повстали проти білих, і в період заворушень, що настав після цього, обидві сторони чинили величезні жорстокості. «Імператор» Дессалін, який прийшов до влади 1804 року, винищив усіх білих на острові. Кровопролиття на Гаїті стало аргументом на користь твердження про варварську природу негрів — доктрини, яку Венделл Філліпс прагнув спростувати у своїй знаменитій лекції про Туссена Лувертюра.

— Що ж, серед наших рабів тепер досить значна частка англосаксонської крові, — сказав Огюстен. — Серед них чимало таких, у чиїх жилах африканської крові лише стільки, щоб надати своєрідного тропічного жару й палкості нашій розважливій твердості та передбачливості. Якщо коли-небудь настане сан-домінгівська година, англосаксонська кров поведе цей день. Сини білих батьків, у жилах яких палають усі наші гордовиті почуття, не завжди дозволятимуть купувати, продавати й перепродувати себе. Вони повстануть і піднімуть за собою расу своїх матерів.

— Дурниці! Нісенітниця!

— Що ж, — сказав Огюстен, — є старе прислів’я приблизно такого змісту: «Як було за днів Ноя, так буде й тоді; вони їли, пили, садили, будували й не знали нічого, аж поки не прийшов потоп і не забрав їх».

— Загалом, Огюстене, думаю, твої здібності цілком могли б згодитися для мандрівного проповідника, — засміявся Альфред. — Тільки не бійся за нас: володіння — це дев’ять десятих права. Влада в наших руках. Ця підлегла раса, — сказав він, твердо тупнувши ногою, — принижена й такою й залишатиметься! У нас достатньо енергії, щоб самим керувати своїм порохом.

— Сини, виховані так, як твій Генріке, будуть чудовими охоронцями твоїх порохових складів, — сказав Огюстен. — Такі спокійні й так добре володіють собою! Прислів’я каже: «Хто не вміє керувати собою, той не може керувати іншими».

— Тут є одна проблема, — задумливо сказав Альфред. — Безперечно, наша система дуже непроста для виховання дітей. Вона надто вільно дає волю пристрастям, а в нашому кліматі їх і без того не бракує. Я маю клопіт із Генріке. Хлопчик щедрий і гарячий серцем, але, коли його щось збуджує, стає справжньою петардою. Думаю, я пошлю його на Північ здобувати освіту, де слухняність більше в моді і де він більше спілкуватиметься з рівними собі, а менше — із залежними.

— Оскільки виховання дітей є головною справою людського роду, — сказав Огюстен, — я вважаю, що той факт, що наша система погано з цим справляється, має бути досить вагомою обставиною.

— Для деяких речей вона й справді непридатна, — сказав Альфред, — але для інших, навпаки, цілком добра. Вона робить хлопців мужніми й відважними; а самі вади приниженої раси схильні зміцнювати в них протилежні чесноти. Гадаю, Генріке, наприклад, має гостріше відчуття краси правди саме тому, що бачить брехню й обман як повсюдне тавро рабства.

— Безперечно, дуже по-християнськи дивитися на це питання! — сказав Огюстен.

— Правда це чи ні, але факт залишається фактом; і в цьому не більше християнства, ніж у більшості інших речей на світі, — сказав Альфред.

— Можливо, — сказав Сен-Клер.

— Що ж, говорити тут марно, Огюстене. Гадаю, ми вже разів п’ятсот, більш-менш, обійшли цю стару доріжку по колу. Як щодо партії в нарди?

Двоє братів піднялися сходами на веранду й невдовзі всілися біля легкого бамбукового столика, поставивши між собою дошку для нард. Розставляючи фішки, Альфред сказав:

— Кажу тобі, Огюстене, якби я думав так, як ти, я б щось зробив.

— Гадаю, так і було б — ти з тих, хто діє, — але що саме?

— Ну, наприклад, підніс би власних слуг, для початку, — сказав Альфред із напівзневажливою усмішкою.

— Ти міг би так само добре поставити на них плазом гору Етну й наказати їм стояти під нею, як запропонувати мені піднести моїх слуг під усією тією величезною масою суспільства, що тяжіє над ними. Одна людина нічого не може зробити проти всієї дії суспільства. Щоб освіта чогось досягла, вона має бути державною; або ж достатня кількість людей повинна погодитися з її принципами, щоб вона набула сили течії.

— Ти кидаєш перший, — сказав Альфред.

Брати невдовзі цілком захопилися грою й уже нічого не чули, аж поки під верандою не залунало цокотіння кінських копит.

— Ось і діти, — сказав Огюстен, підводячись. — Поглянь, Альфе! Ти коли-небудь бачив щось настільки прекрасне?

І справді, видовище було прекрасне. Генріке, з високим сміливим чолом, темними блискучими кучерями й палаючими щоками, весело сміявся, нахилившись до своєї прекрасної кузини, коли вони наближалися. На ній була синя сукня для верхової їзди й такого самого кольору капелюшок. Від їзди її щоки яскраво розрум’янилися, ще дужче підкреслюючи її дивовижно прозору шкіру та золотаве волосся.

— Боже мій! Яка сліпуча краса! — сказав Альфред. — Кажу тобі, Огюсте, одного дня вона ще змусить не одне серце страждати!

— Змусить, і, на жаль, надто правдоподібно. Бог знає, я боюся цього! — сказав Сен-Клер із раптовою гіркотою в голосі, поспішно спускаючись униз, щоб зняти її з коня.

— Єво, люба! Ти не дуже втомилася? — запитав він, притискаючи її до себе.

— Ні, тату, — відповіла дитина, але її коротке, важке дихання стривожило батька.

— Як же ти могла так швидко їхати, люба? Ти ж знаєш, що тобі це шкідливо.

— Я почувалася так добре, тату, і мені так подобалося, що я забула.

Сен-Клер узяв її на руки, заніс до вітальні й поклав на диван.

— Генріке, ти мусиш бути обережним з Євою, — сказав він. — Не можна так швидко їхати з нею.

— Я сам за нею наглядатиму, — сказав Генріке, сідаючи біля дивана й беручи Єву за руку.

Невдовзі Єві стало значно краще. Її батько й дядько знову взялися до своєї гри, а дітей залишили самих.

— Знаєш, Єво, мені шкода, що тато пробуде тут лише два дні, а потім я так довго тебе більше не побачу! Якби я залишився з тобою, то намагався б бути добрим і не сердитися на Додо та й узагалі поводитися як слід. Я не хочу поводитися з Додо погано, але, знаєш, у мене такий запальний характер. Хоча насправді я не дуже його кривджу. Час від часу даю йому пік’юн; та й бачиш, він добре вдягнений. Гадаю, загалом Додо живеться непогано.

— А ти вважав би, що тобі добре живеться, якби в усьому світі не було жодної душі, яка тебе любить?

— Я? Ну, звичайно, ні.

— А ти забрав Додо від усіх друзів, які в нього коли-небудь були, і тепер у нього немає жодної душі, яка б його любила; — так ніхто не може бути добрим.

— Ну, наскільки я знаю, я нічого тут не можу вдіяти. Я не можу повернути йому матір, а сам не можу його полюбити, та й ніхто інший, наскільки я знаю, теж.

— А чому не можеш? — запитала Єва.

— Полюбити Додо! Та, Єво, ти ж не хочеш, щоб я це робив! Я можу його цілком добре любити як приятеля, але ж ти не любиш своїх слуг.

— Люблю, справді.

— Яка дивина!

— Хіба в Біблії не сказано, що ми повинні любити всіх?

— О, Біблія! Авжеж, там сказано багато такого; але ж ніхто ніколи й не думає виконувати подібні речі — ти ж знаєш, Єво, ніхто цього не робить.

Єва не відповіла; кілька митей вона дивилася перед собою замисленими очима.

— У всякому разі, — сказала вона, — люби бідного Додо, любий кузене, і будь до нього добрий заради мене!

— Заради тебе, люба кузино, я міг би полюбити кого завгодно; бо, правду кажучи, я вважаю тебе найчарівнішою істотою, яку коли-небудь бачив!

Генріке говорив із такою щирістю, що його вродливе обличчя зашарілося. Єва сприйняла його слова з цілковитою простодушністю, навіть не змінивши виразу обличчя, лише сказавши:

— Я рада, що ти так думаєш, любий Генріке! Сподіваюся, ти це пам’ятатимеш.

Дзвінок до обіду поклав край їхній розмові.