«Хатина дядька Тома» читати. Гаррієт Бічер-Стоу

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXVI, Еммелін і Кессі

Кессі увійшла до кімнати й побачила Еммелін, бліду від страху, у найдальшому її кутку. Коли дівчина побачила, хто зайшов, вона нервово схопилася на ноги, але, впізнавши Кессі, кинулася до неї, вхопила за руку й вигукнула:

— О Кессі, це ти? Я так рада, що ти прийшла! Я боялася, що це… О, ти не знаєш, який жахливий галас стояв унизу весь цей вечір!

— Мабуть, знаю, — сухо відповіла Кессі. — Я чула його вже не раз.

— О Кессі! Скажи мені, невже ми не можемо втекти звідси? Мені байдуже куди — хоч у болото, до змій, куди завгодно! Невже ми ніяк не можемо дістатися кудись подалі звідси?

— Нікуди, крім могили, — відповіла Кессі.

— А ти коли-небудь пробувала?

— Я досхочу надивилася на спроби й на те, чим вони закінчуються, — сказала Кессі.

— Я погодилася б жити в болотах і гризти кору з дерев. Я не боюся змій! Я краще матиму біля себе змію, ніж його, — палко сказала Еммелін.

— Тут уже було чимало таких, як ти, — сказала Кессі. — Але в болотах ти не втрималася б: тебе вистежать собаки, повернуть назад, а тоді… тоді…

— Що він зробить? — запитала дівчина, затамувавши подих і з напруженим інтересом дивлячись їй в обличчя.

— Краще запитай, чого б він не зробив, — сказала Кессі. — Своє ремесло він добре опанував серед піратів Вест-Індії. Ти б навряд чи спала, якби я розповіла тобі про те, що бачила, — про те, чим він іноді хвалиться як добрим жартом. Я чула тут крики, яких не могла викинути з голови тижнями, тижнями. Там, далеко внизу, біля бараків, є місце, де стоїть чорне, обвуглене дерево, а вся земля навколо вкрита чорним попелом. Запитай у кого-небудь, що там було зроблено, — і подивися, чи наважиться хтось тобі відповісти.

— О! Що ти хочеш сказати?

— Я не скажу тобі. Мені й думати про це нестерпно. І кажу тобі: одному Господу відомо, що ми побачимо завтра, якщо той бідолаха й далі витримуватиме так, як почав.

— Жахливо! — сказала Еммелін, і кров геть відхлинула від її щік. — О Кессі, скажи мені, що ж мені робити?

— Те, що робила я. Робити все, що можеш, — робити те, що мусиш, — а відводити душу ненавистю та прокльонами.

— Він хотів змусити мене випити трохи своєї огидної горілки, — сказала Еммелін, — а я так її ненавиджу…

— Краще пий, — сказала Кессі. — Я теж її ненавиділа, а тепер не можу без неї жити. Людині треба за щось триматися; коли вип’єш, усе вже не здається таким страшним.

— Мати завжди казала мені ніколи не торкатися нічого такого, — сказала Еммелін.

— Мати тобі казала! — промовила Кессі, з особливо пронизливою й гіркою наголосом на слові «мати». — Яка користь матерям щось казати? Вас усіх можна купити й заплатити за вас, а душі ваші належать тому, кому ви дістанетеся. Ось як воно ведеться. Кажу тобі: пий горілку; пий стільки, скільки зможеш, — і все буде легше зносити.

— О Кессі! Пожалій же мене!

— Пожаліти тебе! — хіба ж ні? Хіба в мене немає доньки — Бог знає, де вона тепер і кому належить, — яка, гадаю, йде тією самою дорогою, якою перед нею пройшла її мати, а за нею підуть і її діти! Цьому прокляттю немає кінця — навіки!

— Краще б я ніколи не народжувалася! — сказала Еммелін, заламуючи руки.

— Це давнє моє бажання, — сказала Кессі. — Я вже звикла цього бажати. Я б померла, якби наважилася, — сказала вона, дивлячись у темряву з тим нерухомим, застиглим відчаєм, який зазвичай був написаний на її обличчі, коли воно перебувало у спокої.

— Було б гріхом убити себе, — сказала Еммелін.

— Не знаю чому, — не більшим гріхом, ніж те, що ми щодня робимо й терпимо, живучи. Але сестри розповідали мені в монастирі такі речі, що я боюся помирати. Якби це лише був наш кінець, тоді…

Еммелін відвернулася й сховала обличчя в долонях.

Поки в кімнаті точилася ця розмова, Легрі, зморений пиятикою, заснув у кімнаті внизу. Легрі не був запійним п’яницею. Його груба, міцна натура потребувала постійного збудження і могла його витримувати — такого, яке геть зламало б і звело з розуму людину тоншої душевної організації. Але глибоко вкорінена обережність не дозволяла йому часто так піддаватися своїм бажанням, щоб цілковито втрачати над собою владу.

Та цієї ночі, гарячково намагаючись вигнати зі свідомості ті страшні думки про горе й докори сумління, що прокинулися в ньому, він випив більше, ніж звичайно; і коли відпустив своїх чорних слуг, важко опустився на лаву в кімнаті й міцно заснув.

О, як наважується зла душа входити в тінявий світ сну? У той край, обриси якого так моторошно близькі до таємничого царства відплати! Легрі снився сон. У важкому, гарячковому сні перед ним постала закутана вуалью постать і поклала на нього холодну, м’яку руку. Йому здалося, що він знає, хто це; і його пройняв моторошний дрож, хоча обличчя було сховане під вуаллю. Потім йому здалося, що він відчув те волосся, яке обвилося навколо його пальців; а тоді воно плавно обвило його шию, затягувалося все тугіше й тугіше, і він не міг вдихнути; а тоді йому почулося, що голоси шепочуть йому — шепочуть слова, від яких його охоплював крижаний жах. Потім йому здалося, що він стоїть на краю страшної безодні, чіпляється за щось і бореться за життя, охоплений смертельним страхом, тоді як темні руки простягаються знизу й тягнуть його вниз; а Кессі стоїть позаду, сміється й штовхає його. І тоді постала перед ним та урочиста закутана постать і відкинула вуаль. Це була його мати; вона відвернулася від нього, а він полетів униз, униз, униз, серед сумішного галасу криків, стогонів і вигуків демонічного сміху — і Легрі прокинувся.

Спокійно рожеве світло світанку прокрадалося до кімнати. Ранкова зоря стояла в небі, що яснішало, і своїм урочистим, святим оком-сяйвом дивилася вниз на грішника. О, з якою свіжістю, урочистістю й красою народжується кожен новий день, наче промовляючи до безтямної людини: «Дивись! Тобі даровано ще один шанс! Прагни безсмертної слави!» Немає ані мови, ані народу, де не було б чутно цього голосу; але зухвалий, лихий чоловік його не почув. Він прокинувся з лайкою й прокляттям. Що йому золото й пурпур світанку, щоденне диво ранку! Що йому святість зорі, яку Син Божий освятив як власний символ? По-звірячому він дивився, нічого не бачачи; потім, спотикаючись, налив склянку бренді й випив половину.

— Якої ж х… ночі мені довелося зазнати! — сказав він Кессі, яка саме тієї миті увійшла через протилежні двері.

— Ще не раз зазнаєш такої самої, — сухо відповіла вона.

— Що ти хочеш сказати, ти, негіднице?

— Сам одного дня дізнаєшся, — відповіла Кессі тим самим тоном. — А тепер, Саймоне, я хочу дати тобі одну пораду.

— Аж чорт тебе побери, маєш!

— Моя порада така, — твердо сказала Кессі, починаючи поправляти деякі речі в кімнаті, — залиш Тома в спокої.

— Яке тобі до цього діло?

— Що? Авжеж, не знаю, яке саме мені до цього діло. Якщо тобі хочеться заплатити за чоловіка тисячу двісті доларів, а потім виснажити його до краю в самий гарячий сезон лише для того, щоб потішити власну злість, то це, звісно, не моя справа. Я зробила для нього все, що могла.

— Ти? Яке ти маєш право втручатися в мої справи?

— Ніякого, звісно. Я заощадила тобі кілька тисяч доларів у різний час, доглядаючи за твоїми людьми, — ось уся подяка, яку я за це отримую. Якщо твій урожай надійде на ринок меншим, ніж у них, ти, мабуть, не програєш парі? Томпкінс, мабуть, не буде над тобою панувати, — і ти викладеш свої гроші, як справжня леді, чи не так? Аж бачу, як ти це робиш!

Легрі, як і багато інших плантаторів, мав лише одну-єдину честолюбну мету — щоб його врожай був найбільшим за весь сезон, — і на цей самий сезон у нього було укладено кілька парі в сусідньому містечку. Тож Кессі, з властивою жінці проникливістю, торкнулася єдиної струни, яка могла озватися.

— Гаразд, я залишу його при тому, що він уже отримав, — сказав Легрі, — але він має попросити в мене пробачення й пообіцяти надалі поводитися краще.

— Цього він не зробить, — сказала Кессі.

— Не зробить, га?

— Ні, не зробить, — відповіла Кессі.

— Хотів би я знати, чому, мадам, — сказав Легрі з найвищою мірою презирства.

— Бо він учинив правильно, знає це й не скаже, що вчинив неправильно.

— Кому, до дідька, цікаво, що він знає? Негр скаже те, що я йому накажу, або…

— Або ти програєш парі на врожай бавовни, якщо триматимеш його поза полем саме тепер, у самий гарячий час.

— Але він підкориться — звісно, підкориться! Хіба я не знаю, що то за негри? Сьогодні вранці він благатиме, мов собака.

— Не підкориться, Саймоне; ти не знаєш таких, як він. Ти можеш убивати його по краплині — першого слова каяття ти від нього все одно не дочекаєшся.

— Побачимо. Де він? — сказав Легрі, виходячи.

— У коморі при бавовноочисній машині, — відповіла Кессі.

Хоч Легрі й говорив із Кессі так самовпевнено, все ж, виходячи з будинку, він відчував незвичну для себе тривогу. Сни минулої ночі, змішані з обережними порадами Кессі, неабияк вплинули на його душу. Він вирішив, що ніхто не стане свідком його сутички з Томом; а якщо залякуванням не вдасться його приборкати, вирішив відкласти помсту на зручніший час.

Урочисте світло світанку — ангельська слава ранкової зорі — зазирнуло крізь грубе віконце до сараю, де лежав Том; і разом із тим променем зорі, здавалося, спустилися урочисті слова: «Я — корінь і потомок Давида, зоря ясна й ранкова».

Таємничі застереження й натяки Кессі не тільки не знеохотили його душу — зрештою вони розбудили її, немов небесний поклик. Він не знав, чи не займається вже в небі день його смерті; і серце його тремтіло від урочистої радості та прагнення, коли він думав, що все те дивовижне все, про що він так часто розмірковував, — великий білий престол із вічно сяйною веселкою над ним; безліч людей у білому вбранні, чиї голоси були, мов шум багатьох вод; вінці, пальмові гілки, арфи — усе це могло відкритися його очам ще до того, як знову зайде сонце. Тому, не здригнувшись і не затремтівши, він почув голос свого переслідувача, коли той наблизився.

— Ну що, хлопче, — сказав Легрі, презирливо штурхнувши його ногою, — як почуваєшся? Хіба я не казав тобі, що можу дечого тебе навчити? Ну як тобі це — га? Як тобі пішло на користь те, що я тебе відшмагав, Томе? Вже не такий жвавий, як учора ввечері. Може, тепер пригостиш бідного грішника невеличкою проповіддю, га?

Том нічого не відповів.

— Вставай, худобино! — сказав Легрі, знову вдаривши його ногою.

Для людини, так побитої й знесиленої, це було нелегко; і коли Том спробував підвестися, Легрі жорстоко розсміявся.

— Чого це ти такий прудкий сьогодні вранці, Томе? Мабуть, учора застудився.

Тим часом Том уже підвівся на ноги й стояв перед своїм господарем, спокійний і незворушний.

— А ти, виявляється, ще можеш! — сказав Легрі, оглядаючи його. — Гадаю, ти ще не досить отримав. А тепер, Томе, ставай навколішки й проси в мене пробачення за свої витівки минулої ночі.

Том не ворухнувся.

— На коліна, собако! — сказав Легрі, вдаривши його батогом для верхової їзди.

— Містере Легрі, — сказав Том, — я не можу цього зробити. Я вчинив лише те, що вважав правильним. І якщо така хвилина настане знову, я вчиню так само. Я ніколи не зроблю жорстокого вчинку, хай там що.

— Так, але ти не знаєш, що може настати, містере Томе. Ти думаєш, те, що ти вже отримав, — це щось? Кажу тобі: це ніщо, геть нічого. Як би тобі сподобалося, якби тебе прив’язали до дерева й розпалили навколо повільний вогонь? Приємно було б, га, Томе?

— Містере, — сказав Том, — я знаю, що ви здатні на страшні речі; але… — він випростався, звівши руки, — але після того, як ви вб’єте тіло, більше нічого зі мною зробити не зможете. А потім, о, потім настане вся ВІЧНІСТЬ!

ВІЧНІСТЬ — це слово, вимовлене чорношкірим чоловіком, пронизало його душу світлом і силою; але так само воно пронизало душу грішника, мов укус скорпіона. Легрі заскреготів на нього зубами, та лють змусила його замовкнути; а Том, наче людина, звільнена від кайданів, заговорив ясним і бадьорим голосом:

— Містере Легрі, раз ви мене купили, я буду вашим вірним і відданим слугою. Я віддам вам усю працю своїх рук, увесь свій час, усю свою силу; але своєї душі я смертній людині не віддам. Я триматимуся Господа й ставитиму Його заповіді понад усе — чи житиму, чи помру; можете в цьому не сумніватися. Містере Легрі, я анітрохи не боюся смерті. Для мене смерть не страшніша за життя. Ви можете бити мене, морити голодом, палити — це лише швидше відправить мене туди, куди я прагну потрапити.

— А я все-таки змушу тебе здатися, перш ніж закінчу з тобою! — у люті вигукнув Легрі.

— У мене буде допомога, — сказав Том. — Вам цього не зробити.

— І хто ж, до біса, тобі допоможе? — презирливо запитав Легрі.

— Всемогутній Господь, — відповів Том.

— Проклятий будь ти! — вигукнув Легрі й одним ударом кулака повалив Тома на землю.

У цю мить на руку Легрі лягла холодна м’яка рука. Він обернувся — це була Кессі; але цей холодний, м’який дотик нагадав йому сон минулої ночі, і в його мозку блискавкою промайнули всі страхітливі картини нічних видінь, разом із частиною того жаху, що їх супроводжував.

— Чи ти хочеш бути дурнем? — сказала Кессі французькою. — Відпусти його! Дозволь мені самій привести його до стану, в якому він знову зможе працювати в полі. Хіба не так, як я тобі казала?

Кажуть, що в алігатора й носорога, хоч вони й захищені панциром, крізь який не пробиває куля, є своє вразливе місце; і люті, безрозсудні, безбожні негідники зазвичай мають таке саме місце — забобонний страх.

Легрі відвернувся, вирішивши поки що залишити це місце недоторканим.

— Гаразд, роби по-своєму, — похмуро сказав він Кессі.

— Слухай! — сказав він Томові. — Я не займатимуся тобою зараз, бо робота припікає, і мені потрібні всі мої люди; але я ніколи не забуваю. Я запишу це на твій рахунок, і колись здеру з твоєї старої чорної шкіри плату — пам’ятай це!

Легрі обернувся й вийшов.

— Ось так, — похмуро дивлячись йому вслід, сказала Кессі. — Тобі ще доведеться тримати відповідь за все! — Бідолашний мій, як ти?

— Господь Бог послав Свого ангела й цього разу затулив пащу левові, — сказав Том.

— Цього разу, звісно, — сказала Кессі. — Але тепер ти накликав на себе його ненависть, і вона переслідуватиме тебе день у день, висітиме на твоєму горлі, мов пес, смоктатиме твою кров, випускатиме з тебе життя краплю за краплею. Я знаю цього чоловіка.

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXVII, Свобода

«Хоч би з якими урочистостями його було присвячено на жертовнику рабства, тієї миті, коли він торкнеться священної землі Британії, і жертовник, і бог разом упадуть у прах, а він постане викуплений, відроджений і звільнений нездоланним генієм загального визволення». — Карран.[1]

[1] Джон Філпот Карран (1750–1817) — ірландський оратор і суддя, який виступав за емансипацію католиків.

На якийсь час ми залишимо Тома в руках його переслідувачів, щоб повернутися до Джорджа та його дружини, яких ми залишили в добрих і надійних руках, у фермерському будинку край дороги.

Тома Локера ми залишили стогнати й вовтузитися в бездоганно чистому квакерському ліжку, під материнським наглядом тітоньки Доркас, яка виявила, що він такий самий слухняний пацієнт, як хворий бізон.

Уявімо собі високу, статечну, одухотворену жінку; з-під її прозорого муслінового чепця хвилями спадає сріблясте волосся, розділене над широким, чистим чолом, що нависає над замисленими сірими очима. На грудях акуратно складено білосніжну хустинку з легкого крепу; її лискуча сукня з коричневого шовку тихо шелестить, коли вона плавно ходить кімнатою.

— Чорт! — вигукує Том Локер, з силою відкидаючи ковдру.

— Мушу попросити тебе, Томасе, не вживати таких слів, — каже тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.

— Гаразд, бабусю, не буду, якщо зможу втриматися, — каже Том. — Але це вже так і підмиває вилаятися — хай йому грець, як тут спекотно!

Доркас зняла з ліжка ще одну ковдру, знову розправила постіль і так ретельно підгорнула її, що Том став схожий на лялечку; при цьому вона зауважила:

— Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятися та богохульствувати й замислився над своїми вчинками.

— А чого, чорт забирай, — сказав Том, — мені про них думати? Останнє, про що я хочу думати, — хай йому біс!

І Том перевернувся на інший бік, розпустивши й розбурхавши все навколо себе так, що страшно було дивитися.

— Цей чоловік і дівчина тут, я так розумію? — похмуро сказав він після паузи.

— Так, — відповіла Доркас.

— Їм краще забиратися звідси до озера, — сказав Том. — Чим швидше, тим краще.

— Гадаю, так вони й зроблять, — спокійно відповіла тітонька Доркас, в’язаннячи.

— І слухай-но, — сказав Том. — У Сандаскі в нас є свої люди, які стежать за човнами. Тепер мені байдуже, чи казати про це. Сподіваюся, вони втечуть, аби тільки насолити Марксу, клятому цуценяті! — хай йому чорт!

— Томасе! — озвалася Доркас.

— Кажу тобі, бабусю, якщо вже так туго запхати людину в пляшку, вона неодмінно вибухне, — сказав Том. — Але щодо дівчини — скажи їм, нехай якось переодягнуть її, щоб змінити її вигляд. Її опис уже розіслано по Сандаскі.

— Ми подбаємо про це, — відповіла Доркас із властивим їй спокоєм.

Залишаючи тут Тома Локера, доречно буде сказати, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка приєдналася до всіх інших його недуг, Том підвівся з ліжка дещо сумнішим і мудрішим чоловіком; і замість ловити рабів подався до одного з нових поселень, де його здібності знайшли щасливіше застосування в полюванні на ведмедів, вовків та інших мешканців лісу, завдяки чому він здобув собі неабияке ім’я в тих краях. Том завжди з пошаною відгукувався про квакерів.

— Гарні люди, — казав він. — Хотіли навернути мене, але щось у них не вийшло. А от що скажу тобі, чужинцю: хворого вони доглядають — краще не буває, це точно. Такі бульйони та всілякі смаколики готують — просто пальчики оближеш.

Оскільки Том попередив їх, що в Сандаскі за їхньою групою стежитимуть, було вирішено заради безпеки розділити їх. Джима зі старою матір’ю відправили окремо; а через одну-дві ночі Джорджа й Елізу з дитиною потайки доправили до Сандаскі й поселили під дахом лікарні, готуючи їх до останнього переходу через озеро.

Їхня ніч уже добігала кінця, і перед ними прекрасною зіркою свободи сходив ранок! — електричне слово! Що воно означає? Чи є в ньому щось більше, ніж просто назва — риторична прикраса? Чому, чоловіки й жінки Америки, від самого цього слова у ваших жилах починає вирувати кров — слова, за яке ваші батьки проливали кров, а ваші мужніші матері були готові віддати на смерть своїх найшляхетніших і найкращих синів?

Хіба є для нації щось величне й дороге, що водночас не було б величним і дорогим для окремої людини? Що таке свобода для нації, як не свобода для людей, які її складають? Що таке свобода для цього молодого чоловіка, який сидить там, склавши руки на широких грудях, з відтінком африканської крові на щоках і темним вогнем в очах, — що таке свобода для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків свобода була правом нації бути нацією. Для нього — це право людини бути людиною, а не твариною; право називати дружиною ту, яку він пригортає до свого серця, і захищати її від беззаконного насильства; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власний дім, власну віру, власний характер, не підлеглі волі іншого. Усі ці думки вирували й клекотіли в грудях Джорджа, коли він задумливо прихилив голову до руки й дивився на свою дружину, яка пристосовувала до своєї стрункої й вродливої постаті чоловічий одяг, у якому, як вважалося, їй буде найбезпечніше тікати.

— Ну, почнемо, — сказала вона, ставши перед дзеркалом і розпустивши свої шовковисті густі чорні кучері. — Скажи, Джордже, хіба трохи шкода, еге ж? — мовила вона, грайливо піднявши в руці пасмо. — Шкода, що все це доведеться зрізати?

Джордж сумно всміхнувся й нічого не відповів.

Еліза повернулася до дзеркала, і ножиці зблиснули, відділяючи від її голови один довгий локон за одним.

— Ось, тепер досить, — сказала вона, беручи щітку для волосся. — А тепер кілька останніх штрихів.

— Ну, хіба я не гарненький молодий хлопець? — сказала вона, повертаючись до чоловіка й водночас сміючись і червоніючи.

— Ти завжди будеш гарненькою, що б ти не робила, — відповів Джордж.

— Чому ти такий серйозний? — запитала Еліза, опускаючись на одне коліно й кладучи руку йому на руку. — Кажуть, до Канади нам лишилося лише двадцять чотири години. Усього день і ніч на озері, і тоді… о, тоді!..

— О, Елізо! — сказав Джордж, притягуючи її до себе. — Ось саме це! Тепер моя доля звелася до однієї-єдиної точки. Підійти так близько, майже побачити її — і втратити все. Я цього не переживу, Елізо.

— Не бійся, — з надією сказала його дружина. — Добрий Господь не привів би нас так далеко, якби не збирався довести справу до кінця. Мені здається, я відчуваю Його поруч із нами, Джордже.

— Ти благословенна жінка, Елізо! — сказав Джордж, судомно пригортаючи її до себе. — Але… о, скажи мені! Невже ця велика милість може бути дарована нам? Невже ці довгі-довгі роки страждань закінчаться? — невже ми будемо вільні?

— Я впевнена в цьому, Джордже, — сказала Еліза, підводячи очі до неба; сльози надії та захвату сяяли на її довгих темних віях. — Я відчуваю це в собі: Бог визволить нас із неволі саме сьогодні.

— Я тобі повірю, Елізо, — сказав Джордж, раптом підводячись. — Повірю. Ходімо, рушаймо. Справді, — сказав він, відсунувши її від себе на відстань витягнутих рук і захоплено розглядаючи, — ти справді гарненький хлопець. Ця коротенька кучерява зачіска тобі дуже личить. Одягни кашкет. Ось так — трохи набік. Я ще ніколи не бачив тебе такою гарною. Але вже майже час вирушати; цікаво, чи місіс Сміт уже вбрала Гаррі?

Двері відчинилися, і ввійшла пристойна жінка середніх років, ведучи за руку маленького Гаррі, вдягненого в дівочий одяг.

— Яка гарненька дівчинка з нього вийшла, — сказала Еліза, повертаючи його навколо себе. — Ми називаємо його Гаррієт, бачиш; хіба ім’я не личить йому?

Дитина серйозно розглядала матір у її новому й незвичному вбранні, мовчала, лише час від часу глибоко зітхала й визирала на неї з-під своїх темних кучерів.

— Гаррі впізнає маму? — запитала Еліза, простягаючи до нього руки.

Дитина сором’язливо притулилася до жінки.

— Ну, Елізо, навіщо ти намагаєшся його підманити, коли знаєш, що він має триматися від тебе подалі?

— Знаю, що це нерозумно, — сказала Еліза, — але я не можу стерпіти, коли він відвертається від мене. Та ходімо… де мій плащ? Ось він. Джордже, як чоловіки носять плащі?

— Ось так, — сказав її чоловік, накинувши плащ їй на плечі.

— Отак, значить, — сказала Еліза, наслідуючи його рух. — І я маю тупотіти ногами, робити великі кроки й намагатися мати зухвалий вигляд.

— Не напружуйся, — сказав Джордж. — Часом трапляються й сором’язливі молоді чоловіки; думаю, тобі легше буде зіграти саме такого.

— А ці рукавички! Господи помилуй! — вигукнула Еліза. — Та в них мої руки зовсім губляться.

— Раджу тобі не знімати їх за жодних обставин, — сказав Джордж. — Твоя тоненька лапка може нас усіх видати. А тепер, місіс Сміт, ви маєте бути під нашим наглядом і грати роль нашої тітоньки — не забувайте.

— Я чула, — сказала місіс Сміт, — що сюди приїжджали люди й попереджали всіх капітанів пароплавів про чоловіка та жінку з маленьким хлопчиком.

— Приїжджали! — сказав Джордж. — Ну, якщо побачимо таких людей, зможемо їм про це сказати.

До дверей саме під’їхала карета, і дружня родина, яка прийняла втікачів, оточила їх, прощаючись і бажаючи щасливої дороги.

Вбрання, яке вони обрали для маскування, відповідало порадам Тома Локера. Місіс Сміт, пристойна жінка з того поселення в Канаді, куди вони прямували, якраз мала щасливу нагоду переправлятися через озеро, щоб повернутися туди, і погодилася видати себе за тітку маленького Гаррі; а щоб він до неї прив’язався, останні два дні дитину залишали під її винятковою опікою. Додаткові пестощі, поєднані з необмеженою кількістю пряників із насінням та цукерок, міцно скріпили прихильність маленького джентльмена до неї.

Карета під’їхала до пристані. Двоє молодих чоловіків, як вони тепер виглядали, піднялися трапом на борт човна; Еліза галантно подала руку місіс Сміт, а Джордж узявся за їхній багаж.

Джордж стояв біля контори капітана, розраховуючись за свою компанію, коли почув поруч розмову двох чоловіків.

— Я стежив за кожним, хто піднімався на борт, — сказав один, — і знаю, що їх на цьому човні немає.

Голос належав конторському човна. А його співрозмовником був наш давній знайомий Маркс, який із тією невтомною завзятістю, що була йому властива, прибув до Сандаскі, шукаючи, кого б пожерти.

— Жінку навряд чи відрізниш від білої, — сказав Маркс. — Чоловік — дуже світлий мулат; на одній із його рук є тавро.

Рука, якою Джордж брав квитки й решту, ледь помітно затремтіла; але він спокійно обернувся, байдуже глянув в обличчя співрозмовникові й неквапливо попрямував до іншої частини човна, де на нього чекала Еліза.

Місіс Сміт із маленьким Гаррі усамітнилася в дамській каюті, де темна врода нібито маленької дівчинки викликала чимало захоплених відгуків серед пасажирів.

Джордж мав задоволення побачити, як під прощальний дзвінок Маркс зійшов трапом на берег; а коли човен віддалився від них на відстань, що вже не залишала можливості повернутися, він із полегшенням зітхнув.

День був чудовий. Блакитні хвилі озера Ері танцювали, рябіли й виблискували на сонці. Свіжий вітер віяв із берега, і величний човен бадьоро прокладав собі шлях уперед.

О, який незбагненний світ міститься в одному людському серці! Хто міг подумати, дивлячись, як Джордж спокійно ходить палубою пароплава, а поруч сором’язливо ступає його супутниця, про все те, що палало в його грудях? Велике благо, яке, здавалося, наближалося до нього, було надто прекрасним, надто неймовірним, щоб здаватися реальністю; і щомиті протягом цього дня його охоплював ревнивий страх, що ось-ось щось постане й вихопить це благо з його рук.

Але човен плив далі. Години минали, і нарешті перед ними ясно й повно постали благословенні англійські береги; береги, зачаровані могутнім закляттям, одного дотику якого було досить, щоб розвіяти всі чари рабства — хоч якою мовою їх було вимовлено, хоч якою національною владою їх було затверджено.

ВТІКАЧІ ВРЯТОВАНІ У ВІЛЬНІЙ ЗЕМЛІ.

Джордж і його дружина стояли, взявшись за руки, коли човен наближався до маленького містечка Амгерстберга в Канаді. Дихання Джорджа стало важким і уривчастим; перед очима з’явилася імла; він мовчки стиснув маленьку руку, що тремтіла на його руці. Пролунав дзвін; човен зупинився. Ледве розуміючи, що робить, він витягнув їхній багаж і зібрав усю маленьку компанію. Усі зійшли на берег. Вони стояли нерухомо, доки човен не відійшов; а тоді, зі сльозами й обіймами, чоловік і дружина, тримаючи на руках здивовану дитину, опустилися навколішки й піднесли свої серця до Бога!

Це було немов від смерті до життя —
Із савана могильного до небесних шат;
Із влади гріха, із пристрасті й боротьби —
До чистої свободи душі, що прощена;
Де розірвані всі кайдани смерті й пекла,
І смертне вбирається в безсмертя,
Коли рука Милосердя золотий ключ повертає
І голос Милосердя промовляє: Радій, твоя душа вільна.

Невдовзі місіс Сміт провела маленьку компанію до гостинної оселі доброго місіонера, якого християнська любов поставила тут пастирем для знедолених і мандрівців, котрі постійно знаходили притулок на цьому березі.

Хто може описати блаженство того першого дня свободи? Хіба не відчуття свободи є вищим і тоншим за будь-яке з п’яти чуттів? Вільно ходити, говорити й дихати — виходити з дому й повертатися, не будучи під наглядом і не боячись небезпеки! Хто може описати благословення того спокою, який сходить на подушку вільної людини під захистом законів, що гарантують їй права, даровані Богом людині? Яким прекрасним і дорогим було для тієї матері обличчя сплячої дитини, ще дорожче через пам’ять про тисячу небезпек! Як же можна було заснути, володіючи таким надлишком блаженства! І все ж ці двоє не мали й акра землі — жодного даху, який могли б назвати своїм, — вони витратили все до останнього долара. У них не було нічого більшого, ніж у птахів небесних чи квітів польових, — і все ж вони не могли заснути від радості.

— О ви, хто забирає в людини свободу, якими словами ви дасте на це відповідь перед Богом?

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXVIII, Перемога

— Подяка Богові, який дає нам перемогу.[1]

[1] Перше послання до коринтян, 15:57.

Чи не багато хто з нас, ідучи стомленою дорогою життя, бодай часом відчував, наскільки легше було б померти, ніж жити?

Мученик, навіть коли перед ним постає смерть, сповнена тілесних мук і жаху, знаходить у самому страхові перед своєю долею сильний збудник і підтримку. Є в цьому якась жива напруга, хвилювання й запал, які можуть провести людину крізь будь-яку кризу страждань, що стає часом народження вічної слави й спокою.

Але жити — день у день тягнути далі жалюгідне, гірке, принизливе, виснажливе рабство, коли кожен нерв притлумлений і пригнічений, кожна здатність відчувати поступово задушена, — це довге, виснажливе мучеництво серця, це повільне, щоденне витікання внутрішнього життя, крапля за краплею, година за годиною, — ось справжнє випробування того, що може бути в чоловікові чи жінці.

Коли Том стояв віч-на-віч зі своїм переслідувачем, чув його погрози й усією душею відчував, що його година настала, серце його мужньо здіймалося в грудях, і він думав, що зможе витерпіти муки й вогонь, витерпіти все, коли лише за крок від нього — видіння Ісуса і небес. Але коли Легрі пішов і теперішнє збудження минуло, повернувся біль у побитих і стомлених кінцівках, повернулося відчуття свого цілковито приниженого, безнадійного, покинутого становища; і день тягнувся доволі тяжко.

Ще задовго до того, як його рани загоїлися, Легрі наказав вивести його на звичайну польову роботу; і тоді настали день за днем біль та виснаження, посилені всілякою несправедливістю й приниженнями, які тільки могла вигадати зла воля ницого й злостивого розуму. Кожен, хто за наших обставин зазнавав болю, навіть із усіма тими полегшеннями, які зазвичай супроводжують його для нас, мусить знати, яке роздратування приходить разом із ним. Том більше не дивувався звичній похмурості своїх товаришів; ба більше, він сам відчув, як той спокійний, сонячний норов, що був властивий йому все життя, зазнав удару й тяжко постраждав від того самого лиха. Він тішив себе надією, що матиме час читати Біблію; але там про жоден вільний час не могло бути й мови. У розпал сезону Легрі не вагався ганяти всіх своїх рабів і в неділю, і в будні. А чом би й ні? Він отримував завдяки цьому більше бавовни й вигравав своє парі; а якщо кількох людей це виснажувало до краю, він міг купити кращих. Спочатку Том, повернувшись після щоденної праці, читав при мерехтінні вогню один-два вірші зі своєї Біблії; але після жорстокого поводження з ним він приходив додому таким виснаженим, що, коли намагався читати, голова йшла обертом, а очі відмовлялися служити; і йому не залишалося нічого іншого, як, разом з іншими, простягтися на землі в цілковитому виснаженні.

Хіба дивно, що той релігійний мир і довіра, які доти підтримували його, поступилися місцем душевним тривогам і похмурому відчаю? Найпохмуріша загадка цього таємничого життя постійно стояла перед його очима — душі розчавлені й занапащені, зло торжествує, а Бог мовчить. Тижнями й місяцями Том боровся у власній душі, у темряві та скорботі. Він згадував лист міс Офелії до його друзів у Кентуккі й палко молився, щоб Бог послав йому визволення. А потім день у день чекав, туманно сподіваючись побачити когось, кого буде послано врятувати його; і, коли ніхто не приходив, він силоміць заглушував у душі гіркі думки — що марно служити Богові, що Бог забув про нього. Іноді він бачив Кессі; іноді, коли його викликали до будинку, ловив поглядом понуру постать Еммелін, але майже не спілкувався ні з тією, ні з іншою; та й зрештою, часу на розмови з кимось у нього не було.

Одного вечора він сидів у цілковитій зневірі й виснаженні біля кількох тліючих головешок, над якими пеклася його груба вечеря. Він підкинув у вогонь трохи хмизу, намагаючись розпалити його яскравіше, а тоді дістав із кишені свою пошарпану Біблію. У ній були всі ті позначені місця, які так часто хвилювали його душу, — слова патріархів і пророків, поетів і мудреців, що віддавна промовляли до людини, додаючи їй мужності, — голоси з тієї великої хмари свідків, які повсякчас оточують нас на життєвій ниві. Невже слово втратило свою силу? Чи, може, стомлене око й виснажене чуття вже не могли відгукнутися на дотик цього могутнього натхнення? Важко зітхнувши, він сховав Біблію до кишені. Грубий сміх змусив його здригнутися; він підвів очі — навпроти стояв Легрі.

— Ну, старий, — сказав він, — схоже, твоя релігія не дуже-то діє! Я ж думав, що нарешті втовкмачу це тобі в твою вовняну голову!

Ця жорстока насмішка була гіршою за голод, холод і наготу. Том мовчав.

— Ти був дурнем, — сказав Легрі, — бо, коли я купив тебе, я мав намір добре з тобою поводитися. Тобі могло б житися краще, ніж Самбо чи Квімбо; ти міг би жити спокійно; замість того щоб раз на день-два отримувати прочухана й побої, ти мав би волю розпоряджатися тут усім і різати інших ніґерів; а часом міг би ще й добряче погрітися віскі-пуншем. Ну, Томе, хіба не краще тобі бути розсудливим? — Кинь оцю стару купу мотлоху у вогонь і приєднуйся до моєї церкви!

— Господь борони! — палко відповів Том.

— Бачиш, Господь не збирається тобі допомагати; якби збирався, то не дозволив би мені тебе придбати! Ця твоя релігія — суцільна брехня та нікчемна вигадка, Томе. Я все про неї знаю. Краще тримайся мене; я — людина значна й можу дещо зробити!

— Ні, мас’ре, — сказав Том. — Я триматимусь. Господь може допомогти мені, а може й не допомогти; але я триматимусь за Нього й віритиму Йому до кінця!

— Тим гірше для тебе! — сказав Легрі, презирливо сплюнувши й копнувши його ногою. — Нічого, я ще тебе дожену й приборкаю — побачиш!

І Легрі відійшов.

Коли важкий тягар притискає душу до найнижчої межі, на якій ще можливе терпіння, кожен фізичний і моральний нерв у ту ж мить відчайдушно напружується, прагнучи скинути цей тягар; тому найтяжчій муці часто передує нова хвиля радості й мужності. Так сталося тепер і з Томом. Атеїстичні насмішки його жорстокого господаря опустили його й без того пригнічену душу до найнижчої межі; і хоча рука віри все ще трималася за вічну скелю, то була вже заціпеніла, відчайдушна хватка. Том сидів біля вогню, мов оглушений. Раптом усе навколо нього наче зблякло, і перед ним постало видіння того, хто був увінчаний терновим вінцем, побитий і закривавлений. Том із благоговінням і подивом дивився на величне терпіння цього обличчя; глибокі, сповнені болю очі пройняли його до самого серця; його душа прокинулася, і, коли хвилі почуттів затопили її, він простягнув руки й упав на коліна, — і тоді поступово видіння змінилося: гострі терни перетворилися на промені слави; і в невимовній величі він побачив те саме обличчя, що милосердно схилилося до нього, а голос промовив:

— Переможець сяде зі Мною на Моєму престолі, як і Я переміг і сів із Отцем Моїм на престолі Його.

Скільки часу пролежав там Том, він не знав. Коли він опам’ятався, вогонь уже згас, а одяг змок від холодної, рясної роси; але страшна душевна криза минула, і в радості, що наповнила його, він більше не відчував ні голоду, ні холоду, ні приниження, ні розчарування, ні злиденності. Тієї миті, з найглибшої душі, він відрікся й назавжди розлучився з усіма надіями на земне життя й беззастережно приніс власну волю в жертву Безмежному. Том підвів очі до мовчазних, вічно живих зірок — образів ангельських сонмів, які повсякчас дивляться на людину згори; і самотність ночі озвалася переможними словами гімну, який він часто співав у щасливіші дні, але ніколи ще не співав із таким почуттям, як тепер:

— Земля розтане, мов сніг,

Сонце перестане сяяти;

Та Бог, що покликав мене сюди,

Навіки буде моїм.

— І коли це смертне життя скінчиться,

Коли тіло й почуття замовкнуть,

Я за завісою матиму

Життя радості й миру.

— Коли ми пробудемо там десять тисяч років,

Сяючи, мов сонце,

У нас буде не менше днів, щоб співати хвалу Богові,

Ніж було, коли ми тільки почали.

Ті, кому доводилося знати релігійні історії рабського населення, знають, що подібні оповіді серед них дуже поширені. Нам доводилося чути з їхніх власних уст деякі з них — надзвичайно зворушливі й проникливі. Психолог розповідає нам про такий стан, коли почуття й образи, що живуть у свідомості, стають настільки панівними й могутніми, що підпорядковують собі зовнішню уяву. Dovidka biz ua Хто виміряє, що може зробити всепроникний Дух із цими здібностями нашої смертної природи, якими шляхами Він може підтримати зневірені душі самотніх і покинутих? Якщо бідний, забутий раб вірить, що Ісус явився й промовляв до нього, хто наважиться йому заперечити? Хіба Він не сказав, що Його місія в усі віки — перев’язувати рани розбитих сердець і відпускати на волю пригноблених?

Коли тьмяний сірий світанок будив сплячих, щоб вони вирушали в поле, серед тих обірваних і тремтячих від холоду нещасних був один, хто ступав переможно; бо міцнішою за землю, якою він ішов, була його тверда віра у Всемогутню, вічну Любов. Ах, Легрі, випробуй тепер усі свої сили! Найтяжчі муки, горе, приниження, нужда й втрата всього на світі лише прискорять процес, завдяки якому він стане царем і священником Божим!

Відтоді непорушна сфера миру огорнула смиренне серце пригнобленого — Спаситель, що повсякчас був із ним, освятив його, мов храм. Кровоточиві земні жалі залишилися позаду; позаду — коливання надії, страху й бажання; людська воля, довго зігнута, скривавлена й змучена боротьбою, тепер цілком злилася з Божественною. Таким коротким тепер видавався залишок життєвої дороги, так близько й так виразно поставало перед ним вічне блаженство, що найтяжчі життєві страждання вже не могли йому зашкодити.

Усі помітили зміни в його вигляді. До нього, здавалося, повернулися бадьорість і жвавість, а якийсь тихий спокій, що його не могли сколихнути ні образи, ні кривди, наче оселився в ньому.

— Що, в біса, сталося з Томом? — сказав Легрі Самбо. — Ще недавно ходив похнюплений, а тепер жвавий, мов цвіркун.

— Не знаю, мас’ре; може, збирається втекти.

— Хотів би я побачити, як він це спробує, — сказав Легрі з лютою посмішкою. — Правда ж, Самбо?

— Авжеж! Ха! Ха! Хо! — відповів сажотрусний гном, улесливо регочучи. — Господи, оце була б потіха! Побачити, як він грузне в багнюці, — як гасає та продирається крізь кущі, а собаки вчепилися в нього! Господи, я мало не луснув зі сміху, коли ми спіймали Моллі. Я думав, вони її зовсім роздягнуть, перш ніж я встигну їх відтягти. Вона й досі носить сліди тієї забави.

— Гадаю, до самої могили носитиме, — сказав Легрі. — Але тепер, Самбо, пильнуй. Якщо цей ніґер щось таке замислив, підстав йому ногу.

— Мас’ре, залиште це мені, — сказав Самбо. — Я того єнота з дерева зніму. Хо-хо-хо!

Це було сказано саме тоді, коли Легрі сідав на коня, щоб поїхати до сусіднього містечка. Тієї ночі, повертаючись назад, він вирішив завернути й об’їхати бараки, щоб перевірити, чи все там гаразд.

Ніч була напрочуд ясна, місячна; тіні струнких китайських дерев тонкими, мов намальованими олівцем, візерунками лежали на траві внизу, а в повітрі панувала така прозора тиша, що, здавалося, майже нечестиво було її порушувати. Легрі був уже на деякій відстані від бараків, коли почув, як хтось співає. Для цього місця то був незвичний звук, і він зупинився послухати. Мелодійний тенор співав:

— Коли побачу я ясно
Мою оселю в небесах,
Прощай, уся моя тривого,
І сльози з очей витру.

— Нехай земля повстане проти душі моєї,
Нехай пекельні стріли полетять,
Я посміхнуся люті сатани
І стану перед похмурим світом.

— Нехай турботи, мов дикий потоп, прийдуть,
Нехай бурі скорботи впадуть,
Аби лише щасливо дістатися мені додому —
Мого Бога, мого Неба, мого Всесвіту.[2]

[2] «На моїй дорозі додому», гімн Ісаака Воттса, що входив до багатьох збірників пісень південних штатів у довоєнний період.

— Ага! — сказав Легрі сам до себе. — Ось як він думає, значить? Як же я ненавиджу ці кляті методистські гімни! Гей, ти, ніґере! — раптом вигукнув він, виходячи просто на Тома й піднімаючи верховий батіг. — Як ти смієш здіймати тут оцей галас, коли тобі давно вже пора спати? Стули свою чорну пельку й марш усередину!

— Так, мас’ре, — бадьоро відповів Том, підводячись, щоб увійти.

Легрі до нестями розлютила очевидна радість Тома; він під’їхав до нього й заходився бити його батогом по голові та плечах.

— Ось тобі, собако, — сказав він. — Подивимося, чи буде тобі так само добре після цього!

Але тепер удари припадали лише на зовнішню оболонку людини, а не, як раніше, на її серце. Том стояв цілком покірно; і все ж Легрі не міг приховати від самого себе, що якимось чином втратив владу над своїм рабом. І коли Том зник у своїй хатині, а Легрі раптом розвернув коня, в його свідомості промайнув один із тих яскравих спалахів, які часом блискавкою совісті прорізають темну й грішну душу. Він цілком виразно зрозумів, що саме БОГ стояв між ним і його жертвою, — і він прокляв Його. Цей покірний і мовчазний чоловік, якого не могли сколихнути ні насмішки, ні погрози, ні батіг, ні жорстокість, пробудив у ньому такий голос, який колись пробудив його Вчитель у душі біснуватого, що волав:

— Що нам до Тебе, Ісусе Назарянине? Невже Ти прийшов мучити нас передчасно?

Уся душа Тома переповнювалася співчуттям і милосердям до тих нещасних, що його оточували. Йому здавалося, ніби його власні життєві страждання вже скінчилися і ніби з тієї дивної скарбниці миру та радості, якою він був наділений згори, йому хотілося вилити хоч дещицю на полегшення їхніх страждань. Щоправда, нагод випадало небагато; але дорогою до поля й назад, а також під час роботи траплялися моменти, коли він міг простягнути руку допомоги стомленим, зневіреним і занепалим духом. Спочатку ці бідні, змучені, здичавілі істоти ледве могли збагнути таке; але коли це тривало тиждень за тижнем, місяць за місяцем, у їхніх заціпенілих серцях почали пробуджуватися давно мовчазні струни.

Поступово, непомітно для всіх, цей дивний, мовчазний, терплячий чоловік, готовий нести тягар кожного й ні від кого не просити допомоги, — чоловік, який усім поступався дорогою, приходив останнім і брав найменше, але першим ділився своїм мізерним добром із кожним, хто його потребував, — чоловік, який холодними ночами віддавав свою обірвану ковдру, щоб хоч трохи зігріти хвору жінку, яка тремтіла від недуги, і наповнював кошики слабших працівників у полі, ризикуючи самому не виконати своєї норми, — і який, хоча спільний тиран невпинно переслідував його жорстокістю, ніколи не приєднувався до них у прокльонах чи лайці, — цей чоловік зрештою почав мати над ними дивну владу; і коли найнапруженіша пора минула й їм знову дозволили проводити неділі на власний розсуд, багато хто збирався послухати його розповідей про Ісуса.

Вони радо збиралися б десь разом, щоб слухати, молитися й співати; але Легрі цього не дозволяв і не раз розганяв такі зібрання, супроводжуючи це лайкою та брутальними прокльонами, — тож благу звістку доводилося передавати від людини до людини. Та хто може описати просту радість, з якою деякі з цих бідних вигнанців, для яких життя було безрадісною дорогою в темну невідомість, почули про милосердного Спасителя та небесну домівку? Місіонери стверджують, що з усіх народів землі жоден не приймав Євангеліє з такою охочою покірністю, як африканський. Принцип довіри й беззастережної віри, на якому воно ґрунтується, є для цього народу природнішим, ніж для будь-якого іншого; і серед них не раз траплялося, що випадкове зерно істини, занесене подихом випадку в найнеосвіченіші серця, проростало й приносило такий рясний плід, що той плід посоромив би врожай, здобутий завдяки досконалішому й майстернішому обробітку.

Бідна мулатка, чия проста віра мало не була розчавлена й похована лавиною жорстокості та кривди, що обрушилася на неї, відчула, як її душа підноситься завдяки гімнам і уривкам зі Святого Письма, які цей смиренний проповідник пошепки промовляв їй час від часу, коли вони йшли на роботу та поверталися з неї; і навіть напівбожевільний, спантеличений розум Кессі заспокоювався й приходив до тями під впливом його простого й ненав’язливого слова.

Оскаженіла й доведена до відчаю нестерпними муками свого життя, Кессі не раз у душі призначала годину помсти, коли її рука мала б відплатити її гнобителеві за всю несправедливість і жорстокість, свідком яких вона була або яких сама зазнала на собі.

Однієї ночі, коли всі в Томовій хатині міцно поснули, він раптом прокинувся, побачивши її обличчя в отворі між колодами, що правив за вікно. Вона мовчки показала йому, щоб він вийшов.

Том вийшов за двері. Була година між першою та другою ночі — широка, тиха, спокійна місячна ніч. Коли місячне світло впало на великі чорні очі Кессі, Том помітив у них якийсь дикий, незвичайний блиск, зовсім не схожий на їхній звичний застиглий відчай.

— Іди сюди, отче Томе, — сказала вона, поклавши свою маленьку руку йому на зап’ястя й потягнувши вперед із такою силою, наче та рука була зі сталі. — Іди сюди — я маю для тебе новину.

— Що таке, міс Кессі? — тривожно запитав Том.

— Томе, хіба ти не хотів би волі?

— Я матиму її, міс, у Божий час, — відповів Том.

— Атож, але ти можеш отримати її вже сьогодні вночі, — сказала Кессі, і в її голосі раптом спалахнула енергія. — Ходімо.

Том завагався.

— Ходімо! — прошепотіла вона, вп’явшись у нього чорними очима. — Ходімо! Він спить — міцно. Я підмішала йому в бренді стільки, щоб він не прокинувся. Шкода, що в мене не було більше, — тоді ти був би мені не потрібен. Але ходімо: задні двері не замкнені; там є сокира, я поклала її туди; двері до його кімнати відчинені; я покажу тобі дорогу. Я сама все це зробила б, тільки руки в мене надто слабкі. Ходімо!

— Нізащо в світі, міс! — твердо сказав Том, зупиняючись і стримуючи її, коли вона рвалася вперед.

— Але подумай про всіх цих бідолашних людей, — сказала Кессі. — Ми могли б звільнити їх усіх, піти кудись у болота, знайти острів і жити там самі. Я чула, що таке вже робили. Будь-яке життя краще за це.

— Ні! — твердо сказав Том. — Ні! Із лихого добра не буває. Я радше відрубав би собі праву руку!

— Тоді я це зроблю, — сказала Кессі й обернулася.

— О, міс Кессі! — вигукнув Том, кинувшись перед нею. — Заради дорогого Господа, який помер за вас, не продавайте так свою безцінну душу дияволові! Нічого доброго з цього не вийде. Господь не закликав нас до помсти. Ми повинні страждати й чекати Його часу.

— Чекати! — сказала Кессі. — Хіба я не чекала? Чекала, аж голова паморочиться, а серце вже не витримує! Чого тільки він не змусив мене зазнати! Чого тільки не змусив зазнати сотні бідолашних людей! Хіба він не випиває з тебе саму кров життя? Я покликана до цього; вони кличуть мене! Його час настав, і я заберу його серце в крові!

— Ні, ні, ні! — сказав Том, тримаючи її маленькі руки, стиснуті в судомному напруженні. — Ні, бідна загублена душе, цього ти не повинна робити. Дорогий, благословенний Господь ніколи не проливав чужої крові — лише власну, і ту Він пролив за нас, коли ми були Його ворогами. Господи, допоможи нам іти Його слідами й любити наших ворогів.

— Любити! — люто блиснула очима Кессі. — Любити таких ворогів! Цього немає в людській плоті й крові.

— Ні, міс, немає, — сказав Том, підводячи очі до неба. — Але Він дає нам це, і в цьому наша перемога. Коли ми можемо любити й молитися за всіх і крізь усе, битва закінчена, і перемога прийшла — слава Богові!

І, зі сльозами на очах та здавленим голосом, чорношкірий чоловік підвів очі до неба.

І ось це, о Африко, найпізніше покликана з народів, — покликана до тернового вінця, до бичування, до кривавого поту, до хреста муки, — ось це має стати твоєю перемогою; цим ти царюватимеш із Христом, коли Його Царство прийде на землю.

Глибока палкість Томиного почуття, м’якість його голосу, його сльози впали, мов роса, на дику, збентежену душу бідної жінки. Над пекучим полум’ям її очей наче зійшла м’якість; вона опустила погляд, і Том відчув, як розслабляються м’язи її рук, коли вона сказала:

— Хіба я не казала тобі, що за мною ходять злі духи? О, отче Томе, я не можу молитися — хоч би мені хотілося. Я не молилася відтоді, як у мене забрали дітей! Те, що ти кажеш, має бути правдою, я знаю, що має; але коли я намагаюся молитися, я можу тільки ненавидіти й проклинати. Я не можу молитися!

— Бідна душе! — співчутливо сказав Том. — Сатана жадає тебе, щоб просіяти тебе, мов пшеницю. Я молю Господа за тебе. О, міс Кессі, звернися до дорогого Господа Ісуса. Він прийшов перев’язати розбиті серця й утішити всіх, хто сумує.

Кессі мовчала, і великі важкі сльози падали з її опущених очей.

— Міс Кессі, — нерішуче сказав Том, після того як деякий час мовчки дивився на неї, — якби ти тільки могла вибратися звідси, — якби це було можливо, — я порадив би тобі та Еммелін утекти; тобто якби ви могли піти без провини за пролиту кров, — інакше ні.

— Ти спробував би втекти разом із нами, отче Томе?

— Ні, — сказав Том. — Колись я спробував би; але Господь дав мені роботу серед цих бідолашних душ, і я залишуся з ними та нестиму свій хрест разом із ними до кінця. З тобою все інакше; це пастка для тебе, це понад твої сили, — і тобі краще піти, якщо зможеш.

— Я не знаю іншої дороги, крім дороги через могилу, — сказала Кессі. — Немає звіра чи птаха, який не міг би знайти собі десь домівку; навіть змії та алігатори мають свої місця, де можуть лягти й спокійно відпочити; але для нас місця немає. Навіть у найтемніших болотах їхні собаки вистежать нас і знайдуть. Усі й усе проти нас; навіть самі звірі стають на їхній бік, — то куди ж нам іти?

Том мовчав. Нарешті сказав:

— Той, хто врятував Даниїла в лев’ячій ямі, хто врятував дітей у вогненній печі, хто ходив по морю й наказав вітрам стихнути, — Він і досі живий; і я вірю, що Він може визволити тебе. Спробуй, а я молитимусь за тебе з усієї сили.

Яким дивним законом людського розуму пояснити те, що думка, яку довго не помічали й топтали ногами, мов непотрібний камінь, раптом спалахує новим світлом, наче знайдений діамант?

Кессі часто годинами перебирала в думках усі можливі чи ймовірні способи втечі, а потім відкидала їх як безнадійні та нездійсненні; але цієї миті в її свідомості раптом спалахнув план — такий простий і здійсненний у всіх подробицях, що в ту ж мить пробудив у ній надію.

— Отче Томе, я спробую! — раптом сказала вона.

— Амінь! — сказав Том. — Нехай Господь допоможе тобі!

«Хатина дядька Тома» РОЗДІЛ XXXIX, Хитрість

«Дорога безбожного — мов пітьма; він не знає, об що спіткнеться».¹

¹ Приповісті 4:19.

Горище будинку, де оселився Легрі, як і більшість горищ, являло собою великий, безлюдний простір — запорошений, обплетений павутинням і захаращений непотрібними обрізками та уламками дерева. Заможна родина, яка мешкала в цьому будинку за часів його розквіту, привезла сюди чимало розкішних меблів; деякі з них господарі забрали із собою, а деякі так і залишилися стояти покинутими в запліснявілих, порожніх кімнатах або були складені тут. Уздовж стін горища стояли одна чи дві величезні пакувальні скрині, в яких колись привезли ці меблі. Там було маленьке вікно, крізь його тьмяні, запорошені шибки проникало скупе, непевне світло, освітлюючи високі стільці з високими спинками та припалі пилом столи, які колись знали кращі часи. Загалом це було моторошне, примарне місце; але, яким би примарним воно не було, забобонні ніґери не забарилися скласти про нього легенди, ще більше посилюючи його жахіття. Кілька років тому одну ніґерку, яка викликала невдоволення Легрі, замкнули там на кілька тижнів. Що саме там відбувалося, ми не говоритимемо; ніґери лише похмуро перешіптувалися між собою. Але всі знали, що одного дня тіло нещасної жінки винесли звідти й поховали; а після цього почали розповідати, що в старому горищі ночами лунали прокльони й лайка, удари чогось важкого, а разом із ними — голосіння та відчайдушні стогони. Якось Легрі випадково почув щось подібне, впав у страшну лють і присягнувся, що наступному, хто розповідатиме байки про те горище, випаде нагода самому дізнатися, що там є, бо він прикує його там на цілий тиждень. Цього натяку було досить, щоб припинити балачки, хоча, звісно, він анітрохи не похитнув віри в саму історію.

Поступово сходів, що вели на горище, а навіть самого коридору до них почали уникати всі в домі — кожен боявся навіть згадувати про це місце, — і легенда потроху почала забуватися. Та раптом Кессі спало на думку скористатися забобонною вразливістю Легрі, яка була в ньому надзвичайно сильною, щоб домогтися визволення для себе та своєї товаришки по нещастю.

Спальня Кессі містилася просто під горищем. Одного дня, не порадившись із Легрі, вона раптом самовільно й з неабиякою показністю взялася перенести всі меблі та речі з цієї кімнати в іншу, що містилася досить далеко. Молодші слуги, яких вона покликала для цієї роботи, бігали туди-сюди, метушилися з великим завзяттям і страшенним безладом, коли Легрі повернувся з верхової прогулянки.

— Гей, Кесс! — вигукнув Легрі. — Що це ти знову замислила?

— Нічого. Просто я вирішила перебратися в іншу кімнату, — уперто відповіла Кессі.

— А навіщо, дозволь запитати? — сказав Легрі.

— Бо я так хочу, — відповіла Кессі.

— От як, чорт забирай! І навіщо?

— Хотілося б іноді висипатися.

— Висипатися! То що тобі заважає спати?

— Гадаю, я могла б розповісти, якщо ти хочеш послухати, — сухо відповіла Кессі.

— Кажи вже, негіднице! — гаркнув Легрі.

— О, нічого. Гадаю, тебе це не турбувало б! Усього лише стогони, шарудіння й тупіт, і хтось усю ніч, від півночі до ранку, катається та борсається по підлозі горища!

— Хтось на горищі?! — занепокоєно перепитав Легрі, силуючись засміятися. — Хто це, Кессі?

Кессі підвела свої гострі чорні очі й подивилася Легрі просто в обличчя таким поглядом, що той пробрав його до кісток.

— Атож, Саймоне, хто ж це? Я хотіла б, щоб ти мені сказав. Ти, мабуть, не знаєш!

Легрі вилаявся й замахнувся на неї верховим батогом, але Кессі ковзнула вбік, вислизнула за двері й, озирнувшись, сказала:

— Якщо ти спатимеш у цій кімнаті, то дізнаєшся все. Може, тобі варто спробувати!

І тієї ж миті зачинила за собою двері на замок.

Легрі галасував, лаявся й погрожував вибити двері, але, вочевидь, передумав і неспокійно подався до вітальні. Кессі зрозуміла, що її стріла влучила в ціль, і від тієї години з найтоншою майстерністю не припиняла розвивати ланцюг впливів, який започаткувала.

В один із сучкових отворів у горищній стіні, що розширився, вона вставила шийку старої пляшки так, щоб за найменшого подуву вітру з неї долинало тужливе, скорботне завивання; а під час сильного вітру воно перетворювалося на справжній крик — такий, що для довірливого й забобонного слуху цілком міг видатися криком жаху та відчаю.

Час від часу ці звуки чули слуги, і пам’ять про стару примарну легенду оживала з новою силою. Будинок наче сповнювався забобонним, моторошним відчуттям; і хоча ніхто не наважувався навіть словом натякнути про це Легрі, він сам відчував, що його оточує щось невидиме, мов сама атмосфера.

Немає людини більш забобонної, ніж безбожник. Християнина заспокоює віра в мудрого, всемогутнього Отця, чия присутність наповнює світло́м і ладом невідомий порожній простір; але для людини, яка скинула Бога з престолу, царство духів і справді стає, за словами єврейського поета, «країною темряви та смертної тіні», де немає ладу і де світло — немов сама пітьма. Життя й смерть для неї — місця, населені привидами, сповнені примарних, невизначених і туманних страхів.

Зустрічі з Томом пробудили в Легрі приспані моральні сили; пробудили лише для того, щоб він рішучою силою зла знову їх придушив. Та все ж у його темному внутрішньому світі виникли хвилювання й тривога, викликані кожним словом, кожною молитвою чи гімном, — і все це поверталося до нього забобонним страхом.

Вплив Кессі на нього був дивним і незвичайним. Він був її власником, її тираном і мучителем. Як він добре знав, вона цілком і без жодної можливості отримати допомогу чи захист перебувала в його руках; і все ж навіть найжорстокіший чоловік не може постійно жити під впливом сильної жіночої натури й не зазнавати від неї значного впливу. Коли він уперше купив її, вона, як сама казала, була жінкою шляхетного виховання; і тоді він без жодних докорів сумління розчавив її під тягарем власної жорстокості. Але з часом, під впливом приниження й відчаю, жіночність у ній закам’яніла, а вогонь люті й пристрастей розгорівся дужче; вона певною мірою стала його господинею, і він то тиранив її, то боявся її.

Цей вплив став ще дошкульнішим і виразнішим після того, як часткове божевілля надало всім її словам і висловам дивного, моторошного, непевного відтінку.

Через день чи два після цього Легрі сидів у старій вітальні біля мерехтливого вогню в каміні, що кидав по кімнаті непевні відблиски. Ніч була буряна, вітряна — така, що здіймає в старих, хистких будинках цілі ескадрони незбагненних звуків. Вікна деренчали, віконниці ляскали, а вітер бешкетував, гуркотів і гув у димарі, час від часу видихаючи назад дим та попіл, наче за ними гналася ціла легіонна юрба духів. Кілька годин Легрі підраховував рахунки й читав газети, тоді як Кессі сиділа в кутку, похмуро вдивляючись у вогонь. Легрі відклав газету й, побачивши на столі стару книжку, яку помітив у руках Кессі на початку вечора, взяв її та почав перегортати. То була одна з тих збірок оповідей про криваві вбивства, примарних легенд і надприродних явищ, які, грубо оформлені та ілюстровані, мають дивну привабливість для того, хто бодай раз починає їх читати.

Легрі пирхав і фиркав, але читав, гортаючи сторінку за сторінкою, аж поки нарешті, прочитавши вже чималий шматок, не жбурнув книжку додолу з прокляттям.

— Ти ж не віриш у привидів, Кесс? — сказав він, узявши щипці й поправляючи вогонь. — Я думав, у тебе більше здорового глузду, ніж дозволити якимось звукам налякати тебе.

— Не має значення, у що я вірю, — похмуро відповіла Кессі.

— Хлопці колись намагалися лякати мене своїми байками на морі, — сказав Легрі. — Але зі мною такі штуки не пройдуть. Я надто загартований для всякого такого мотлоху, кажу тобі.

Кессі сиділа в затінку в кутку й пильно дивилася на нього. У її очах світився той дивний вогник, який завжди викликав у Легрі тривогу.

— То були всього лише пацюки та вітер, — сказав Легрі. — Пацюки здатні здійняти страшенний галас. Я іноді чув їх у трюмі корабля; а вітер… Господи Боже! З вітру можна що завгодно почути.

Кессі знала, що під її поглядом Легрі почувається неспокійно, тому нічого не відповіла, а лише не відводила від нього очей із тим самим дивним, потойбічним виразом.

— Ну, кажи вже, жінко, — хіба ти не так думаєш? — мовив Легрі.

— А хіба пацюки можуть спуститися сходами, пройти коридором, відчинити двері, коли ти замкнув їх і підпер стільцем? — сказала Кессі. — А потім підійти просто до твого ліжка, крок за кроком, і простягнути руку ось так?

Кессі говорила, не відводячи від Легрі блискучих очей, а він дивився на неї, мов людина в кошмарному сні. Коли ж на завершення вона поклала свою крижано холодну руку йому на руку, він відскочив убік, вилаявшись.

— Жінко! Що ти маєш на увазі? Ніхто цього не робив?

— О, ні, звісно ж ні. Хіба я сказала, що робив? — відповіла Кессі з усмішкою, сповненою крижаної насмішки.

— Але… ти… ти справді це бачила? Ну, Кессі, що там таке? Кажи!

— Можеш сам там поспати, — сказала Кессі, — якщо хочеш дізнатися.

— Це було на горищі, Кессі?

— Що було? — запитала Кессі.

— Ну, те, про що ти розповідала…

— Я тобі нічого не розповідала, — похмуро й уперто відказала Кессі.

Легрі неспокійно ходив кімнатою туди й сюди.

— Я все це перевірю. Просто зараз, цієї ж ночі. Візьму пістолети…

— Бери, — сказала Кессі. — І переночуй у тій кімнаті. Хотіла б я на це подивитися. Стріляй із пістолетів — ну ж бо!

Легрі тупнув ногою й люто вилаявся.

— Не лайся, — сказала Кессі. — Хтозна, хто тебе чує. Тс-с! Що це було?

— Що? — здригнувшись, запитав Легрі.

Великий старий голландський годинник, що стояв у кутку кімнати, почав бити й повільно пробив дванадцяту.

Чомусь Легрі ані заговорив, ані ворухнувся; його охопив невиразний жах. А Кессі, з гострим, насмішкуватим блиском в очах, стояла й дивилася на нього, відлічуючи удари.

— Дванадцята година. Ну, тепер побачимо, — сказала вона, повернулася, відчинила двері в коридор і застигла, немов прислухаючись.

— Слухай! Що це? — сказала вона, піднявши палець.

— Та це просто вітер, — відповів Легрі. — Хіба ти не чуєш, як він, клятий, завиває?

— Саймоне, ходи сюди, — прошепотіла Кессі, поклавши руку на його руку й ведучи його до підніжжя сходів. — Знаєш, що це таке? Слухай!

Дикий крик прокотився сходами згори. Він долинав із горища. У Легрі затремтіли коліна, а обличчя зблідло від страху.

— А може, тобі краще взяти пістолети? — глузливо сказала Кессі, і від її насмішки в Легрі кров захолола в жилах. — Пора вже розібратися, що там відбувається, знаєш. Я б хотіла, щоб ти пішов туди зараз; вони там знову почали.

— Я не піду! — вилаявся Легрі.

— Чому? Адже привидів не буває, сам знаєш! Ходімо!

І Кессі, сміючись, майнула вгору звивистими сходами, раз у раз озираючись на нього.

— Ходи ж!

— Та ти, здається, сама диявол! — сказав Легрі. — Повернися, відьмо! Повернися, Кессі! Ти не підеш туди!

Але Кессі шалено засміялася й побігла далі. Він почув, як вона відчинила двері коридору, що вели на горище. Раптовий сильний порив вітру ринув униз, погасив свічку в його руці, а разом із нею стихли й моторошні, потойбічні крики; здавалося, вони пролунали просто біля самого його вуха.

Легрі шалено кинувся до вітальні, куди за кілька хвилин увійшла Кессі — бліда, спокійна, холодна, мов дух помсти, з тим самим страхітливим блиском в очах.

— Сподіваюся, ти задоволений, — сказала вона.

— Щоб тебе грім побив, Кессі! — вигукнув Легрі.

— За що? — запитала Кессі. — Я лише піднялася нагору й зачинила двері. Як ти думаєш, що там такого на тому горищі, Саймоне?

— Не твоя справа! — відрізав Легрі.

— А, не моя? Ну що ж, — сказала Кессі, — принаймні я рада, що не сплю під ним.

Передбачаючи, що того самого вечора здійметься вітер, Кессі заздалегідь відчинила вікно на горищі. Тож, звісно, щойно двері відчинилися, вітер ринув униз і погасив світло.

Це може слугувати прикладом тієї гри, яку Кессі вела з Легрі, аж поки він радше засунув би голову в пащу левові, ніж наважився обстежити те горище. Тим часом уночі, коли всі інші спали, Кессі поволі й обережно накопичувала там запаси харчів, достатні, щоб якийсь час прожити; вона одну за одною переносила туди більшу частину свого гардероба та одягу Еммелін. Коли все було готове, їм залишалося тільки дочекатися слушної нагоди, щоб здійснити свій задум.

Лестощами до Легрі та користуючись одним із його добродушних настроїв, Кессі домоглася, щоб він узяв її із собою до сусіднього містечка, розташованого просто на Червоній річці. З пам’яттю, загостреною майже до надприродної ясності, вона запам’ятала кожен поворот дороги й подумки вирахувала час, потрібний, щоб пройти весь цей шлях.

Тепер, коли все було підготовлено до дії, нашим читачам, можливо, буде цікаво зазирнути за лаштунки й побачити останній державний переворот.

Надходив вечір. Легрі поїхав верхи на сусідню плантацію. Уже багато днів Кессі була незвично привітною й поступливою; здавалося, вони з Легрі жили в якнайкращій згоді. А тепер ми можемо побачити її та Еммелін у кімнаті останньої, де вони клопочуться, складаючи й упорядковуючи два невеличкі клунки.

— Ось, цих буде досить, — сказала Кессі. — А тепер надягай капелюшок і ходімо; саме час вирушати.

— Але вони ж іще можуть нас побачити, — сказала Еммелін.

— Саме цього я й хочу, — спокійно відповіла Кессі. — Хіба ти не розумієш, що вони все одно мають влаштувати за нами погоню? План такий: ми вийдемо потайки через задні двері й побіжимо повз бараки. Сембо чи Квімбо неодмінно нас побачать. Вони кинуться за нами, а ми побіжимо в болото; далі вони не зможуть нас переслідувати, поки не повернуться нагору, не здіймуть тривогу, не випустять собак і все таке інше. А поки вони метушитимуться, плутатимуться й наштовхуватимуться один на одного, як це вони завжди роблять, ми з тобою непомітно дістанемося струмка, що тече позаду будинку, і підемо по ньому водою, поки не опинимося навпроти задніх дверей. Тоді собаки зовсім утратять слід, бо у воді запаху не лишається. Усі вибіжать із будинку шукати нас, а ми шмигнемо через задні двері й піднімемося на горище, де я приготувала нам чудове ліжко в одній із великих скринь. Нам доведеться просидіти на тому горищі добрячий час, бо кажу тобі: він здійме за нами небо й землю. Збере кількох тих старих наглядачів із інших плантацій і влаштує велику облаву; вони обійдуть у болоті кожен клаптик землі. Він хвалиться, що від нього ще ніхто не тікав. Отож нехай шукає собі на здоров’я.

— Кессі, як добре ти все придумала! — сказала Еммелін. — Хто, крім тебе, міг би до такого додуматися?

У очах Кессі не було ані радості, ані тріумфу — лише відчайдушна рішучість.

— Ходімо, — сказала вона, простягаючи руку до Еммелін.

Дві втікачки безшумно вислизнули з будинку й, гублячись у густіючих вечірніх сутінках, рушили вздовж бараків. Серпик місяця, мов срібна печатка, застиг у західному небі й трохи відтягував настання ночі. Як і передбачала Кессі, коли вони вже наблизилися до краю боліт, що оточували плантацію, почули голос, який наказував їм зупинитися. Проте це був не Сембо, а Легрі, що гнався за ними, люто сиплючи прокльонами. Від самого цього звуку слабший духом Еммелін зламався; вона вхопила Кессі за руку й сказала:

— О, Кессі, я зараз зомлію!

— Якщо зомлієш, я тебе вб’ю! — сказала Кессі, вихопивши маленький блискучий стилет і блиснувши ним перед очима дівчини.

Цей прийом досяг своєї мети. Еммелін не зомліла й разом із Кессі встигла зануритися в таку глибоку й темну частину болотного лабіринту, що Легрі й думати не міг про переслідування без сторонньої допомоги.

— Ну що ж, — брутально хихикнув він, — принаймні тепер вони самі себе загнали в пастку — от дурепи! Тепер їм безпечно. Нехай ще попітніють!

— Агов! Сембо! Квімбо! Усі сюди! — гукнув Легрі, діставшись бараків саме тоді, коли чоловіки й жінки поверталися з роботи. — Дві втікачки в болотах. Даю п’ять доларів тому ніґерові, хто їх спіймає. Випускайте собак! Випускайте Тигра, Фурію та решту!

Ця звістка миттєво викликала пожвавлення. Багато чоловіків кинулися вперед, напоказ пропонуючи свої послуги — хтось сподівався на винагороду, а хтось керувався тим рабським плазуванням перед господарем, яке є одним із найзгубніших наслідків рабства. Одні побігли в один бік, інші — в інший. Дехто взявся добувати смолоскипи із соснових трісок. Інші відв’язували собак, чиє хрипке, люте гавкання неабияк пожвавлювало цю сцену.

— Мас’ре, а стріляти в них, як не зловимо? — запитав Сембо, якому господар виніс рушницю.

— У Кессі можеш стріляти, якщо хочеш; їй уже давно пора до диявола, де їй і місце. Але в дівчину — ні, — сказав Легрі. — А тепер, хлопці, жвавіше, ворушіться. П’ять доларів тому, хто їх спіймає; а чарка горілки — кожному з вас, у будь-якому разі.

Уся зграя, при світлі палаючих смолоскипів, під вигуки, крики й дикі лементи людей і звірів, рушила до боліт; на деякій відстані за ними потяглися всі слуги з будинку. Через це маєток зовсім спорожнів, коли Кессі та Еммелін прослизнули до нього із заднього боку. Вигуки й крики переслідувачів усе ще наповнювали повітря; визирнувши з вікон вітальні, Кессі та Еммелін побачили, як загін зі смолоскипами розосереджується вздовж краю болота.

— Дивись! — сказала Еммелін, показуючи Кессі. — Полювання почалося! Поглянь, як ті вогні танцюють! Слухай! Собаки! Чуєш? Якби ми були там, наші шанси не вартували б і ламаного гроша. О, заради всього святого, ходімо мерщій ховатися. Швидше!

— Поспішати немає потреби, — спокійно сказала Кессі. — Усі вони пішли на полювання — така собі вечірня розвага! Ми піднімемося нагору трохи згодом. А тим часом, — сказала вона, неквапливо дістаючи ключ із кишені пальта, яке Легрі в поспіху кинув, — тим часом я візьму дещо, щоб оплатити нашу дорогу.

Вона відімкнула конторку й витягла звідти пачку банкнот, які швидко перерахувала.

— О, не треба цього робити! — сказала Еммелін.

— Не треба? — сказала Кессі. — Чому? Ти хочеш, щоб ми голодували в болотах, чи щоб у нас було те, що оплатить дорогу до вільних штатів? За гроші можна зробити все, дівчино.

І, сказавши це, вона сховала гроші за пазуху.

— Це буде крадіжка, — стривожено прошепотіла Еммелін.

— Крадіжка! — зневажливо розсміялася Кессі. — Ті, хто краде тіло й душу, не мають права говорити нам про крадіжку. Кожна з цих банкнот украдена — украдена в бідних, голодних, виснажених людей, які зрештою мусять потрапити до пекла, аби він нажився. Нехай він говорить про крадіжку! Але ходімо, нам краще піднятися на горище; там у мене запас свічок і кілька книжок, щоб згаяти час. Можеш бути певна, що туди вони нас шукати не полізуть. А якщо полізуть, я зіграю для них роль привида.

Коли Еммелін дісталася горища, вона побачила величезну скриню, в якій колись перевозили важкі меблі. Тепер її поклали набік так, що отвір був повернений до стіни, точніше, до звису даху. Кессі засвітила маленьку лампу, і вони, пробравшись під звис, влаштувалися всередині. Там лежало кілька невеликих матраців і подушок; у скрині неподалік було вдосталь свічок, харчів і всього одягу, потрібного для подорожі, — Кессі склала все це в клунки, дивовижно малі за обсягом.

— Ось, — сказала Кессі, закріплюючи лампу на маленькому гачку, який заздалегідь вбила для цього в бік скрині, — тепер це наш дім на найближчий час. Ну як тобі?

— Ти певна, що вони не прийдуть обшукувати горище?

— Хотіла б я побачити, як Саймон Легрі це робитиме, — сказала Кессі. — Ні, звісно; він буде надто радий триматися від нього подалі. Що ж до слуг, то будь-хто з них радше стоятиме й чекатиме кулі, ніж покаже тут своє обличчя.

Трохи заспокоївшись, Еммелін зручніше вмостилася на подушці.

— Що ти мала на увазі, Кессі, коли сказала, що вб’єш мене? — просто запитала вона.

— Я хотіла не дати тобі зомліти, — сказала Кессі, — і мені це вдалося. А тепер кажу тобі, Еммелін: ти мусиш твердо вирішити не непритомніти, що б не сталося; в цьому немає жодної потреби. Якби я тебе не зупинила, той негідник уже міг би тримати тебе в своїх руках.

Еммелін здригнулася.

Деякий час вони сиділи мовчки. Кессі взялася за французьку книжку; Еммелін, зморена до краю, задрімала й деякий час спала. Її розбудили гучні вигуки й крики, тупіт кінських копит та гавкіт собак. Вона схопилася з тихим скриком.

— Це лише полювання повертається, — спокійно сказала Кессі. — Не бійся. Подивися крізь цей сучок у стіні. Бачиш їх усіх унизу? Саймонові довелося відступити — принаймні на цю ніч. Дивись, який його кінь у багнюці, так і хлюпається в болоті; і собаки теж мають такий вигляд, ніби зовсім повісили носи. Ага, мій добрий пане, доведеться тобі повторювати цю гонитву знову й знову — дичини там немає.

— О, не кажи ні слова! — сказала Еммелін. — А раптом вони тебе почують?

— Якщо вони щось і почують, це лише змусить їх іще ретельніше триматися подалі, — сказала Кессі. — Немає чого боятися; ми можемо шуміти скільки завгодно, і це тільки посилить ефект.

Зрештою опівнічна тиша опустилася на будинок. Легрі, проклинаючи свою невдачу й присягаючись наступного дня вчинити страшну помсту, ліг спати.